Книга - Загублений світ

Загублений свiт
Arthur Conan Doyle


Істини
«Загублений свiт» (1912) – роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930), який вiдкривае цикл творiв про професора Челленджера – людину непересiчну в усiх вiдношеннях. Четвiрка смiливцiв – молодий журналiст Мелоун, професори Челленджер та Саммерлi й професiйний мисливець лорд Рокстон – вирушае на пошуки загубленого свiту в джунглi Пiвденноi Америки. Сила-силенна пригод, страшних небезпек i знахiдок чекають героiв на iхньому шляху. iм доведеться мобiлiзувати усi своi сили та розум, щоб вижити й повернутися у цивiлiзований свiт…

Також до виданнi увiйшли повiстi А. Конан Дойла «Коли Земля зойкнула» та «Дезiнтеграцiйна машина».





Артур Конан Дойл

Загублений свiт





Загублений свiт





Роздiл 1. Героiзм – навколо нас


Пан Гангертон, батько моеi Гледiс, вирiзнявся неймовiрною безтактнiстю i був схожий на старого какаду, що розпушив пiр’я, правда, вельми приязного, але схильного займатися хiба що самим собою. Якщо щось i могло вiдштовхнути мене вiд Гледiс, то лише запекле небажання мати такого тестя. Я переконаний, що моi вiзити до «Каштанiв» тричi на тиждень пан Гангертон приписував винятково цiнностi свого товариства й особливо своiх мiркувань про бiметалiзм – питання, в якому вiн вважав себе великим знавцем.

Того вечора я бiльше часу вислуховував його монотонну балаканину про падiння вартостi срiбла, знецiнення грошовоi одиницi, девальвацiю рупii та про необхiднiсть встановлення правильноi фiнансовоi системи.

– Уявiть собi, що раптом знадобиться негайна й одночасна оплата всiх боргiв на свiтi! – вигукнув вiн слабеньким, але сповненим жаху голосом. – Що тодi буде за iснуючоi системи?

Як i слiд було очiкувати, я сказав, що в такому разi менi загрожуе банкрутство, але пан Гангертон залишився невдоволеним такою вiдповiддю. Вiн схопився з крiсла, вичитав менi за мою повсякчасну легковажнiсть, яка позбавляе його можливостi обмiрковувати зi мною серйознi питання, i вибiг iз кiмнати переодягатися до масонських зборiв.

Нарештi я залишився наодинцi з Гледiс! Хвилина, вiд якоi залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечiр я почувався так, як почуваеться солдат, чекаючи сигналу до бурхливоi атаки, коли надiю на перемогу в його душi витiсняе страх перед поразкою.

Гледiс сидiла бiля вiкна, i ii гордовитий тонкий профiль чiтко вимальовувався на тлi малиновоi фiранки. Яка вона була гарна! І водночас яка далека вiд мене! Ми з нею були приятелями, великими друзями, але менi нiяк не вдавалося вивести ii за межi тих суто товариських взаемин, якi я мiг пiдтримувати, скажiмо, з будь-ким iз моiх колег-репортерiв iз «Дейлi газетт», – цiлком товариських, добрих, що не знають рiзницi мiж статями. Менi неприемно, коли жiнка тримаеться зi мною надто вiльно, занадто розпусно. Це не робить честi чоловiковi. Якщо ж виникае почуття, його мае супроводжувати скромнiсть i збентеженiсть – спадщина тих суворих часiв, коли кохання та жорстокiсть часто йшли поруч. Не зухвалий погляд, а ухильна, не надто жвава вiдповiдь, голос, що зриваеться, опущена донизу голiвонька – ось справжнi прикмети пристрастi. Незважаючи на свою молодiсть, я це знав, а, може, це знання дiсталося менi вiд моiх далеких пращурiв i стало тим, що ми називаемо iнстинктом.

Гледiс була надiлена всiма чеснотами, якi так тягнуть нас до жiнки. Дехто вважав ii холодною та черствою, але менi такi думки здавалися зрадою. Нiжна шкiра, смаглява, майже, як у схiдних жiнок, коси барви воронячого крила, очi з поволокою, повнi, але прекрасно окресленi вуста – все це свiдчило про пристраснiсть натури. Однак я iз сумом зiзнавався собi, що менi досi не вдалося завоювати ii кохання. Але що буде, те буде – годi невiдомостi! Сьогоднi ввечерi доб’юся вiд неi вiдповiдi. Можливо, вона вiдмовить менi, але краще бути вiдкинутим шанувальником, нiж вдовольнятися нав’язаною тобi роллю доброчесного братика!

Дiйшовши такого висновку, я вже хотiв було перервати тривалу незручну мовчанку, аж раптом вiдчув на собi критичний погляд темних очей i побачив, що Гледiс усмiхаеться, докiрливо хитаючи своею гордою голiвкою.

– Вiдчуваю, Неде, що ви жадаете зробити менi пропозицiю. Не треба. Нехай усе буде по-старому, так набагато краще.

Я присунувся до неi ближче.

– Як ви здогадалися? – мiй подив був щирий.

– Наче ми, жiнки, не вiдчуваемо цього заздалегiдь! Невже гадаете, що нас можна застати зненацька? Ой, Неде! Менi було так добре i приемно з вами! Навiщо псувати нашу дружбу? Ви зовсiм не цiнуете, що ось ми – молодий чоловiк i молода жiнка – можемо так невимушено балакати один iз одним.

– Навiть не знаю, Гледiс. Розумiете, рiч у тiм, що настiльки ж невимушено я мiг би бесiдувати… ну, скажiмо, з начальником залiзничноi станцii.

Сам не тямлю, звiдки взявся той начальник, але факт залишаеться фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами та розсмiшила нас обох.

– Нi, Гледiс, я прагну набагато бiльшого. Хочу обiйняти вас, хочу, щоб ваша голiвонька притулилася до моiх грудей. Гледiс, я хочу…

Побачивши, що я намiряюся здiйснити своi слова на дiлi, Гледiс швидко пiдвелася з крiсла.

– Неде, ви все зiпсували! – буркнула вона. – Як бувае добре i просто, поки не приходить ось це! Невже ви не можете себе контролювати?

– Але ж не я перший це вигадав! – благав я. – Така людська природа. Така любов.

– Авжеж, якщо почуття взаемнi, тодi, ймовiрно, все бувае iнакше. Але я нiколи не вiдчувала нiчого такого.

– Ви з вашою вродою, з вашим серцем! Гледiс, ви ж створенi для любовi! Ви маете покохати.

– Тодi треба зачекати, коли любов прийде сама.

– Але чому ви не кохаете мене, Гледiс? Що вам заважае – моя зовнiшнiсть чи щось iнше?

І тут Гледiс трохи зм’якла. Вона простягнула руку – скiльки грацii та поблажливостi було в цьому жестi! – i вiдвела мою голову назад. Потiм iз сумною посмiшкою зазирнула менi в обличчя.

– Нi, справа не в цьому, – сказала вона. – Ви хлопчик не марнославний, тому я смiливо можу зiзнатися, що справа не в цьому. Все набагато серйознiше, нiж ви гадаете.

– Мiй характер?

Вона суворо схилила голову.

– Я виправлюся, скажiть лишень, що вам треба. Сiдайте, i нумо все обмiркуемо. Ну, не буду, не буду, лише сядьте!

Гледiс поглянула на мене, немов сумнiваючись у щиростi моiх слiв, але менi ii сумнiв був дорожчим за повну довiру. Як примiтивно й безглуздо виглядае все це на паперi! Втiм, iмовiрно, менi лише так здаеться? Як би там не було, але Гледiс опустилася в крiсло.

– Тепер скажiть, чим ви невдоволенi?

– Я кохаю iншого.

Настала моя черга схопитися з мiсця.

– Не лякайтеся, маю на увазi свiй iдеал, – пояснила Гледiс, лукаво споглядаючи на мое перекошене обличчя. – В реальному життi менi така людина ще не траплялася.

– Розкажiть, який же вiн! Як виглядае?

– Вiн, можливо, дуже схожий на вас.

– Яка ви добра! Тодi чого ж бракуе менi? Досить одного вашого слова! Вiн непитущий, вегетарiанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Гледiс, тiльки скажiть, чого жадаете!

Така готовнiсть розсмiшила дiвчину.

– Передусiм навряд чи мiй iдеал став би таке паштала-кати. Вiн натура набагато жорсткiша, сувора i не захоче з такою ревнiстю пристосовуватися до нерозумних жiночих примх. Але що найважливiше – вiн людина дii, людина, котра без страху погляне смертi в вiчi, людина великих справ, багата досвiдом, i незвичайним досвiдом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже вiдблиск вiд неi впаде i на мене. Згадайте Рiчарда Бертона. Коли я прочитала бiографiю цього чоловiка, написану його дружиною, менi стало зрозумiло, за що вона його покохала. А ледi Стенлi? Пригадуете чудовий останнiй роздiл iз ii книжки про чоловiка? Ось перед якими постатями мае схилятися жiнка! Ось любов, яка не применшуе, а возвеличуе, адже весь свiт буде шанувати таку жiнку як натхненницю великих справ!

Гледiс була така гарна цiеi митi, що я мало не зруйнував пiднесеного настрою нашоi бесiди, проте вчасно схаменувся i продовжив суперечку.

– Не всiм же бути Бертонами i Стенлi, – зауважив я. – Та й нагоди такоi не випадае. Принаймнi менi, бо я нею скористався б!

– Нi, такi випадки трапляються на кожному кроцi. В тому й суть мого iдеалу, що вiн сам рухаеться назустрiч подвигу. Його не зупинять жоднi перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героiзм – навколо нас. Чоловiки мають здiйснювати подвиги, а жiнки винагороджувати героiв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кiлька днiв тому здiйнявся на повiтрянiй кулi. Того ранку вирував ураган, але пiдйом був оголошений заздалегiдь, i чоловiк нi за що не захотiв його вiдкладати. За добу повiтряну кулю вiднесло на пiвтори тисячi миль, кудись у самий центр Росii, де той смiливець i опустився. Ось таку людину маю я на увазi. Подумайте про жiнку, котра його кохае. Як вона збуджуе заздрiсть у iнших! Нехай i менi також заздрять, що мiй чоловiк – герой!

– Заради вас я пiду на все!

– Лише заради мене? Нi, так не годиться! Ви мусите пiти на подвиг тому, що iнакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловiчий стрижень вимагае вiд вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугiльнiй копальнi у Вiганi. А чому вам було не спуститися туди самому i не допомогти людям, котрi задихалися вiд задушливого газу?

– Я спускався.

– Ви нiчого про це не розповiдали.

– А що тут особливого?

– Я цього не знала, – панночка з цiкавiстю глипнула на мене. – Смiливий учинок!

– Менi нiчого iншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на мiсцi подii.

– Який прозаiчний мотив! Це зводить нанiвець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.

Я не мiг не поцiлувати простягнутоi менi руки – стiльки грацii та гiдностi було в цьому русi.

– Ви, вочевидь, вважаете мене навiженою, котра не розлучаеться зi своiми дiвоцькими мрiями. Але вони такi реальнi для мене! Не можу не зважати на них – це увiйшло в мою плоть i кров. Якщо колись вийду замiж, то лише за знаменитiсть.

– Як же може бути iнакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловiкiв, як не таким жiнкам? Нехай менi лише випаде нагода, тодi побачимо, чи зумiю я скористатися нею. Кажете, що людина мае сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде iй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а пiдкорив Індiю! Нi, присягаюся, свiт iще дiзнаеться, на що я здатен!

Гледiс розреготалася над спалахом мого iрландського темпераменту.

– Що ж, дiйте. У вас е для цього все – молодiсть, здоров’я, сили, освiта й енергiя. Менi стало дуже сумно, коли ви почали цю бесiду. А тепер я радiю, що вона пробудила у вас такi думки.

– А якщо я…

Їi рука, немов м’який оксамит, торкнулася моiх губ.

– Нi слова бiльше, сер! Ви i так уже на пiвгодини запiзнилися до редакцii. Менi просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюете собi мiсце пiд сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднiшню бесiду.

Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирiшивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великоi справи, яка буде гiдною моеi прекрасноi ледi. Але хто мiг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дiйду до неi!

Читач, либонь, скаже, що цей вступний роздiл не мае жодного зв’язку з моею оповiдкою, але без нього не було б i ii самоi, бо хто, як не чоловiк, натхнений думкою, що вiн – творець своеi слави, i готовий на будь-який подвиг, здатен рiшуче порвати зi звичним трибом життя i податися навмання в оповиту таемничим мороком краiну, де його чекають неймовiрнi пригоди та видатна нагорода за них!

Уявiть собi, як я, п’яте колесо до воза «Дейлi газетт», згаяв цей вечiр у редакцii, коли в моiй головi визрiло непохитне рiшення: якщо вдасться, сьогоднi ж знайти можливiсть вчинити подвиг, який буде гiдний моеi Гледiс. Що керувало цiею дiвчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради ii прославляння, – бездушнiсть чи егоiзм? Такi думки можуть бентежити в зрiлому вiцi, але нiяк не у двадцять три роки, коли людина пiзнае запал першого кохання.




Роздiл 2. Спробуйте щастя з професором Челленджером


Я завжди любив нашого редактора вiддiлу «Останнi новини», рудого буркотуна МакАрдла, i сподiваюся, що й вiн також непогано до мене ставився. Нашим справжнiм власником був, певна рiч, Бомонт, але вiн зазвичай жив у розрiдженiй атмосферi олiмпiйських висот, звiдки його погляду вiдкривалися лише такi подii, як мiжнароднi кризи або крах кабiнету мiнiстрiв. Інодi ми бачили, як вiн величаво пливе в свое святилище, спрямувавши погляд кудись у далечiнь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перськiй затоцi. Для нас Бомонт залишався недосяжним, i ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.

Коли я увiйшов до редакцii, старигань кивнув менi та зсунув окуляри на лисину.

– Отже, пане Мелоун, звiдусiль про вас чую. Ви робите успiхи, – привiтався вiн.

Я подякував.

– Ваш нарис про вибух на шахтi просто чудовий. Те саме можу сказати i про пожежi в Саутворку. Маете все необхiдне, щоб стати хорошим журналiстом. Ви прийшли в якiйсь справi?

– Хочу попросити вас про послугу.

Погляд МакАрдла злякано забiгав по кiмнатi:

– Гм! Гм! А що таке?

– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням вiд нашоi газети? Я зроблю все, що в моiх силах, i привезу вам цiкавий матерiал.

– А яке доручення маете на увазi, пане Мелоун?

– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподiвань, сер. І чим важче менi буде, тим краще.

– Ви, здаеться, не проти попрощатися з життям?

– Нi, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.

– Любий мiй пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не тi. Витрати на спецiальних кореспондентiв перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разi, такi доручення даються репортеру з iм’ям, котрий уже завоював довiру публiки. Бiлi плями на мапi давно заповненi, а ви нi сiло нi впало розмрiялися про романтичнi пригоди! Втiм, стривайте, – додав вiн i раптом усмiхнувся. – До речi, про бiлi плями. А що, коли ми розвiнчаемо одного шарлатана, сучасного Мюнхгаузена, i пiдiймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуетеся?

– Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!

МакАрдл занурився в роздуми.

– Є один чоловiк… – озвався вiн нарештi. – Тiльки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися iнтерв’ю. Втiм, у вас, здаеться, е дар викликати прихильнiсть людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життерадiснiсть, але я на собi це вiдчув.

– Ви дуже добрi до мене, сер.

– Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Вiн живе в Енмор-парку.

Мушу зiзнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицiею.

– Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?

Редактор вiддiлу новин похмуро всмiхнувся:

– Що, не до шмиги? Ви ж були готовi на будь-який подвиг!

– Нi, чому ж? У нашiй справi всiляке бувае, сер, – вiдповiв я.

– Саме так. Утiм, не думаю, щоб вiн завжди перебував у такому лютому настроi. Бланделл, вочевидь, потрапив пiд гарячу руку або не так iз ним обiйшовся. Сподiваюся, що вам пощастить бiльше. Сподiваюся також на властивий вам такт. Це якраз ви вмiете, а газета охоче помiстить такий матерiал.

– Я зовсiм нiчого не знаю про цього Челленджера. Пригадую лише його iм’я в зв’язку iз судовим процесом про побиття Бланделла, – розгубився я.

– Якусь iнформацiю я маю, пане Мелоун. Свого часу й я цiкавився цим iндивiдом. – Редактор витягнув iз шухляди аркуш паперу. – Ось коротка довiдка: «Челленджер Джордж Едвард. Народився в шотландському Ларгсi 1863 року. Освiта: середня школа в Ларгсi, Единбурзький унiверситет. 1892-го – асистент у Британському музеi. З 1893 року – помiчник хранителя Музею порiвняльноi антропологii. Того ж року покинув цю посаду, обмiнявшись iдкими листами з директором музею. Удостоений медалi за науковi досягнення в галузi зоологii. Член iноземних товариств». Ну, тут поданий довгий перелiк, рядкiв на десять петитом: Бельгiйське товариство, Американська академiя, Ля-Плата тощо, екс-президент Палеонтологiчного товариства, Британська асоцiацiя тощо. «Друкованi працi: «До питання про будову черепа калмикiв», «Нариси еволюцii хребетних» i безлiч статей, у тому числi «Хибна теорiя Вейсмана», яка викликала гарячi суперечки на Вiденському зоологiчному конгресi. Улюбленi розваги: пiшохiднi прогулянки й альпiнiзм. Адреса: Енмор-парк, Кенсингтон». Ось, вiзьмiть це собi. Сьогоднi вам бiльше нiчим не можу зарадити.

Я сховав аркуш до кишенi i, побачивши замiсть червонощокоi фiзii МакАрдла його рожеву лисину, сказав:

– Одну хвильку, сер. Менi не зовсiм зрозумiло, з якого приводу потрiбно взяти iнтерв’ю у цього джентльмена. Що вiн такого наробив?

Перед моiми очима знову постала червонощока пика.

– Що вiн наробив? Два роки тому вирушив сам в експедицiю до Пiвденноi Америки. Повернувся звiдти торiк. У Пiвденнiй Америцi побував, однак вказати точно де саме, вiдмовляеться. Почав було вельми туманно патякати про своi пригоди, але пiсля першоi ж причiпки, як води до рота набрав. Сталися, либонь, якiсь дива, якщо тiльки вiн не готуе нам грандiозну брехню, що, до речi, бiльш нiж iмовiрно. Посилаеться на зiпсованi свiтлини, якi вважають фальсифiкованими. Довели чоловiка до того, що вiн став буквально кидатися на всiх, хто звертався до нього iз запитаннями, i вже не одного репортера спустив зi сходiв. На мою думку, це просто небезпечний манiяк, котрий уявив себе великим ученим i до того ж здатен на вбивство людини. Ось iз ким вам доведеться мати справу, пане Мелоун. А тепер забирайтеся звiдси i спробуйте вичавити з нього все, що вдасться. Ви чоловiк дорослий i зумiете себе зберегти. Зрештою, ризик не такий уже й великий, беручи до уваги закон про вiдповiдальнiсть роботодавцiв.

Усмiхнена червона фiзiя знову зникла з моiх очей, i я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пушком. Наша бесiда закiнчилася.

Я подався до свого клубу «Дикун», але дорогою зупинився бiля парапету Адельфи-террас i в роздумах довго споглядав униз на темну, оповиту райдужними масними плямами рiчку. На свiжому повiтрi менi завжди спадають на гадку здоровi, яснi думки. Я вийняв аркуш паперу з перелiком усiх заслуг професора Челленджера i пробiг його очима при свiтлi вуличного лiхтаря. І тут на мене найшло натхнення, iнакше це нiяк не назвеш. Судячи з усього, що я вже дiзнався про цього сварливого професора, було ясно: репортеровi до нього не пiдступитися. Але скандали, двiчi згадуванi в його короткiй бiографii, свiдчили про те, що вiн фанатик науки. А чи не можна зiграти на цiй його слабкостi? Спробуемо!

Я увiйшов у примiщення клубу. Було трохи по одинадцятiй, i у вiтальнi вже юрмився люд, хоча до аншлагу було ще далеко. У фотелi бiля камiна сидiв якийсь довготелесий чоловiк. Вiн обернувся до мене обличчям тiеi ж митi, коли я пiдсунув свое крiсло ближче до вогню. Про таку зустрiч я мiг лише мрiяти! Це був Генрi Тарп, худий, як мумiя, кореспондент журналу «Природа», найдобрiша iстота на свiтi. Я негайно ж узяв бика за роги:

– Що ви знаете про професора Челленджера?

– Про Челленджера? – Тарп невдоволено насупився. – Це той самий чоловiк, котрий розповiдав усiлякi байки про свою поiздку до Пiвденноi Америки.

– Якi саме байки?

– Там вiн нiбито вiдкрив якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовiрна нiсенiтниця. Потiм його, здаеться, змусили зректися своiх слiв. У будь-якому разi, вiн стулив пельку. Остання його спроба – iнтерв’ю, яке дав «Рейтеру». Але воно викликало таку бурю, що вiн одразу ж второпав: справи кепськi. Вся ця iсторiя мае скандальний присмак. Дехто прийняв його розповiдi всерйоз, але незабаром професор i цих нечисленних прихильникiв вiдштовхнув вiд себе.

– Чому ж?

– Своею неймовiрною брутальнiстю й обурливою поведiнкою. Бiдолаха Ведлi iз Зоологiчного iнституту також мав неприемнiсть. Послав йому листа такого змiсту: «Президент Зоологiчного iнституту висловлюе свою повагу професору Челленджеру та вважатиме за люб’язнiсть iз його боку, якщо вiн надасть iнституту честь бути присутнiм на його черговому засiданнi». У вiдповiдь отримав нецензурну лайку.

– Не може бути!

– У дуже пом’якшеному виглядi вона звучала так: «Професор Челленджер висловлюе свою повагу президентовi Зоологiчного iнституту i вважатиме за люб’язнiсть iз його боку, якщо вiн пiде пiд три чорти».

– Господи!

– Так, те ж, мабуть, сказав i старий Ведлi. Я пам’ятаю його лемент на засiданнi: «За п’ятдесят рокiв спiлкування з дiячами науки…» Старигань цiлком утратив грунт пiд ногами.

– Ну, а що ще можете розповiсти про цього Челлен-джера?

– Як ви знаете, я бактерiолог. Живу в свiтi, який видно в мiкроскоп, що дае збiльшення в дев’ятсот разiв, а те, що вiдкриваеться неозброеному оку, мене мало цiкавить. Я стою на сторожi бiля самих меж пiзнання, i, коли менi доводиться залишати свiй кабiнет i стикатися з людьми, – iстотами незграбними та неоковирними, це завжди виводить мене з рiвноваги. Я людина стороння, менi не до плiток, але все-таки дещо з чуток про Челленджера дiйшло i до мене, бо вiн не з тих, вiд кого можна просто вiдмахнутися. Челленджер – розумака. Вiн акумулятор людськоi сили та життездатностi, але водночас i шалений фанатик, до того ж не гребуе засобами для досягнення своеi мети. Цей чоловiк дiйшов того, що посилаеться на якiсь свiтлини, явнi фальшивки, стверджуючи, нiби привiз iх iз Пiвденноi Америки.

– Ви назвали його фанатиком. У чому ж проявляеться його фанатизм?

– Та в чому завгодно! Остання його витiвка – нападки на теорiю еволюцii Вейсмана. Подейкують, що у Вiднi вiн влаштував грандiозний скандал iз цього приводу.

– Ви не можете розповiсти докладнiше, про що йшлося?

– Нi, зараз не можу, але в нашiй редакцii е переклади протоколiв Вiденського конгресу. Якщо хочете ознайомитися, ходiмо, я iх вам покажу.

– Це було б дуже доречно. Менi доручили взяти iнтерв’ю у цього дiдугана, то маю пiдiбрати до нього якогось ключа. Дуже вам дякую за допомогу. Якщо ще не пiзно, то ходiмо.

За пiвгодини я сидiв у редакцii журналу, а передi мною лежав об’емистий фолiант, розгорнутий на статтi «Вейс-ман проти Дарвiна» з пiдзаголовком «Бурхливi протести у Вiднi. Жвавi дебати». Мiй науковий багаж не вирiзнявся фундаментальнiстю, тому я не мiг зрозумiти сутi суперечки, проте менi вiдразу стало ясно, що англiйський професор вiв ii у вкрай рiзкiй формi, чим дуже розгнiвав своiх континентальних колег. Я звернув увагу на першi ж три позначки в дужках: «Протестуючi вигуки з мiсць», «Гамiр у залi», «Загальне обурення». Інша частина звiту була для мене справжньою китайською грамотою. Я настiльки мало тямив у питаннях зоологii, що зовсiм нiчого не збагнув.

– Ви хоч би витлумачили менi це людською мовою! – жалiбно благав я, звертаючись до свого колеги.

– Та це ж переклад!

– Тодi я краще звернуся до оригiналу.

– Справдi, непосвяченому важко второпати, в чому тут справа.

– Менi б лише витягти з усiеi цiеi абракадабри одну-едину осмислену фразу, яка мала б у собi якийсь певний змiст! Ага, ось ця, здаеться, пiдiйде. Я навiть майже ii розумiю. Зараз перепишу. Нехай вона послужить сполучною ланкою мiж мною та вашим страшним професором.

– Бiльше вiд мене нiчого не треба?

– Нi-нi, зачекайте! Я хочу звернутися до нього з листом. Якщо дозволите написати його тут i скористатися вашою адресою, це додасть солiдностi моему посланню.

– Тодi Челленджер негайно припреться сюди зi скандалом i переламае нам усi меблi.

– Нi, що ви! Листа я вам покажу. Запевняю, там не буде нiчого образливого.

– Ну що ж, сiдайте за мiй стiл. Папiр знайдете ось тут. І перш нiж вiдсилати послання, дайте його менi на цензуру.

Менi довелося добряче попiтнiти, але врештi-решт результати вийшли непоганi. Пишаючись своiм твором, я прочитав його вголос скептично налаштованому бактерiологу:



– ««Вельмишановний професоре Челленджер! Будучи скромним натуралiстом, я з глибоким iнтересом стежив за тими постулатами, якi Ви висловлювали з приводу протирiч мiж теорiями Дарвiна та Вайсмана. Нещодавно менi випала нагода освiжити в пам’ятi Ваш…»


– Безсовiсний брехун! – пробурмотiв Генрi Тарп.



– «…Ваш блискучий виступ на Вiденському конгресi. Цю вкрай чiтку за викладеними в нiй думками доповiдь слiд вважати останнiм словом науки в галузi природознавства. Однак там сказано ось що: «Я категорично заперечую проти неприйнятного та наддогматичного твердження, нiби кожен окремий iндивiд е мiкрокосмом, що мае iсторично сформовану будову органiзму, яка виробляеться поступово, впродовж багатьох поколiнь». Чи не вважаете Ви за потрiбне в зв’язку з останнiми дослiдженнями в цiй царинi внести деякi правки в свою точку зору? Чи немае в нiй якоiсь натяжки? Будьте ласкавi прийняти мене, позаяк менi вкрай важливо вирiшити це питання, а деякi думки, що виникли у мене, можна розвинути лише в особистiй бесiдi. З Вашого дозволу, буду мати честь вiдвiдати Вас пiслязавтра (в середу) об одинадцятiй годинi ранку. Залишаюся, сер, Вашим покiрним слугою, котрий Вас дуже поважае,

    Едвард Д. Мелоун».

– Ну, як? – переможно спитав я.

– Що ж, якщо ваша совiсть не протестуе…

– Вона менi нiколи не зраджувала.

– А що ви намiряетесь робити далi?

– Пiду до нього. Менi б тiльки пробратися до його кабiнету, а там допетраю, як дiяти. Можливо, навiть доведеться щиросердно в усьому покаятися. Якщо в ньому е спортивна жилка, я йому лише вгоджу цим.

– Вгодите? Стережiться, щоб вiн сам не вгодив у вас чимось важким. Раджу одягти кольчугу або американський футбольний костюм. Ну, бувайте здоровi. Вiдповiдь буде чекати вас тут у середу вранцi, якщо лише вiн схоче вiдповiсти. Це лютий, небезпечний звiр, предмет загальноi неприязнi та посмiховисько для студентiв, оскiльки вони не бояться його дражнити. Для вас, мабуть, було б краще, якби ви нiколи про нього не чули.




Роздiл 3. Це цiлком неможлива людина


Застереженням чи сподiванням мого приятеля справдитися не довелося. Коли я зайшов до нього в середу, мене чекав лист iз кенсингтонським штемпелем. Адреса була надряпана почерком, схожим на колючий дрiт.

Змiст листа був наступний:



««Енмор-парк, Кенсингтон.

Сер! Я одержав Вашого листа, в якому Ви запевняете мене, що пiдтримуете мою точку зору, яка, втiм, не потребуе нiчиеi пiдтримки. Згадуючи мою теорiю з приводу дарвiнiзму, Ви взяли на себе смiливiсть вжити слово ««припущення». Вважаю за необхiдне зазначити, що в цьому контекстi воно е до певноi мiри образливим. Утiм, змiст Вашого листа переконуе мене, що Вас можна звинуватити швидше в невiгластвi та безтактностi, нiж у якихось лихих намiрах, а тому це минеться Вам безкарно. Ви цитуете вихоплену з моеi доповiдi фразу i, мабуть, не зовсiм тямите ii. Менi здавалося, що сенс цiеi фрази може залишитися незрозумiлим лише для iстоти, що стоiть на найнижчому щаблi розвитку, але якщо вона справдi вимагае додаткового тлумачення, то я згоден прийняти Вас у вказаний Вами час, хоча всiлякi вiдвiдини й усiлякi вiдвiдувачi менi вкрай неприемнi. Що ж стосуеться ««деяких правок» до моеi теорii, то хочу заявити, що, висловивши в притомному станi своi погляди, я не маю звички iх мiняти. Коли Ви прийдете, то будьте люб’язнi показати конверт вiд цього листа моему слузi Остiну, бо в його обов’язки входить захищати мене вiд нав’язливих негiдникiв, котрi називають себе репортерами.

З повагою,

    Джордж Едвард Челленджер».

Такою була отримана мною вiдповiдь i я прочитав ii вголос Генрi Тарпу, котрий навмисне прийшов ранiше до редакцii, щоб дiзнатися про результати моеi смiливоi спроби. Тарп обмежився лише таким зауваженням:

– Кажуть, що е якийсь кровоспинний засiб – кутiку-ра чи щось таке. Вона дiе краще за арнiку.

Дивним i незрозумiлим почуттям гумору надiленi декотрi люди!

Я отримав листа о пiв на одинадцяту, але кеб без зволiкань довiз мене до мiсця мого призначення. Будинок, бiля якого ми зупинилися, був достатньо солiдний на вигляд, iз великим порталом i важкими фiранками на вiкнах, що свiдчило про добробут цього грiзного професора. Дверi менi вiдчинив смаглявий, сухенький чоловiчок невизначе-ного вiку, в чорнiй матроськiй куртцi та коричневих шкiряних гетрах. Згодом я дiзнався, що це був водiй, котрому доводилося виконувати найрiзноманiтнiшi обов’язки, по-заяк лакеi в цьому будинку не затримувалися. Його свiтло-блакитнi очi допитливо оглянули мене з голови до нiг.

– Вас чекають? – спитав вiн.

– Атож, менi призначена зустрiч.

– Листа маете?

Я показав конверт.

– Правильно.

Цей чоловiк явно не любив патякати даремно. Я пiшов за ним коридором, аж раптом назустрiч менi з дверей, що ведуть, мабуть, до iдальнi, швидко вийшла жiнка. Жвава, чорноока, вона нагадувала швидше француженку, нiж англiйку.

– Хвильку, – сказала ця ледi. – Зачекайте, Остiне. Зайдiть сюди, сер. Дозвольте спитати, чи ви зустрiчалися з моiм чоловiком ранiше?

– Нi, панi, не мав честi.

– Тодi заздалегiдь прошу вибачення. Маю вас попередити, що вiн цiлком неможливий чоловiк, у повному розумiннi слова неможливий! Знаючи це, ви будете поблажливiшими до нього.

– Я цiную таку увагу, панi.

– Як тiльки помiтите, що вiн починае втрачати самовладання, зараз же втiкайте геть iз свiтлицi. І не сперечайтеся. За таку необережнiсть вже багато хто заплатив. А потiм справа набувае розголосу, i це дуже кепсько вiдбиваеться i на менi, i на всiх нас. Про що маете намiр балакати з ним – не про Пiвденну Америку?

Я не можу брехати жiнкам.

– Боже милий! Та це ж найнебезпечнiша тема. Ви не повiрите жодному його слову, що мене анiтрохи не здивуе. Тiльки не висловлюйте своеi недовiри вголос, а то вiн почне бешкетувати. Прикиньтеся, що вiрите йому, тодi, можливо, все обiйдеться. Не забувайте, що вiн переконаний у власнiй рацii. В цьому можете не сумнiватися. Вiн – сама чеснiсть. А тепер iдiть, аби йому не здалася пiдозрiлою така затримка, але коли побачите, що вiн стае небезпечним, по-справжньому небезпечним, дзеленькнiть у дзвiночок i спробуйте протриматися до мого приходу. Я зазвичай можу впоратися з ним навiть у найважчi хвилини.

З цим пiдбадьорливим напуттям ледi передала мене на опiкування мовчазного Остiна, котрий пiд час нашоi короткоi бесiди стояв, немов вилита з бронзи скульптура, що уособлюе абсолютний спокiй. Вiн повiв мене далi. Стукiт у дверi, у вiдповiдь ревiння розлюченого бугая зсередини, й я опинився вiч-на-вiч iз професором.

Вiн сидiв на обертовому крiслi за широким столом, заваленим книжками, мапами та дiаграмами. Як тiльки я переступив порiг, обертове крiсло рiзко крутнулося. Менi перехопило подих вiд виду цього чоловiка. Я був готовий зустрiти не зовсiм пересiчну особистiсть, але таке менi навiть наснитися не могло. Найбiльше вражали його розмiри. Розмiри та велична постава. Такоi величезноi голови менi нiколи не доводилося бачити. Якщо б я наважився примiряти його цилiндр, то, мабуть, втопився в ньому по самi плечi. Обличчя та борода професора мимоволi викликали подумки уявлення про ассiрiйських бикiв. Обличчя велике, м’ясисте, борода квадратна, синьо-чорна, вiльно спадае на груди. Незвичайне враження справляла i чуприна – довге пасмо, немов приклеене, лежало на його високому, крутому чолi. Яснi сiро-блакитнi очi кинули на мене критичний, владний погляд iз-пiд волохатих чорних брiв. Я побачив широченнi плечi, могутнi груди колесом i величезнi ручиська, якi густо заросли довгою чорною шерстю. Якщо додати до всього цього розкотистий, громоподiбний голос, то ви зрозумiете, яким було мое перше враження вiд зустрiчi зi знаменитим професором Челленджером.

– Ну? – сказав вiн, зухвало витрiщаючись на мене. – Чого припхалися?

Менi стало ясно: якщо вiдразу в усьому зiзнаюся, то нiякого iнтерв’ю не буде.

– Ви були настiльки добрi, сер, що погодилися прийняти мене, – смиренно почав я, простягаючи йому конверта.

Господар вийняв iз шухляди столу мого листа та поклав перед собою.

– А, ви той самий молодик, котрий не тямить прописних iстин? Однак, наскiльки я змiг збагнути, моi загальнi висновки удостоiлися вашоi похвали?

– Безумовно, сер, безумовно! – я намагався вкласти в цi слова всю силу переконання.

– Скажiть на милiсть! Як це посилюе моi позицii! Ваш вiк i ваша зовнiшнiсть роблять таку пiдтримку подвiйно цiнною. Ну що ж, краще вже мати справу з вами, нiж iз табуном свиней, якi накинулися на мене у Вiднi, хоча iхнiй вереск не бiльш образливий, нiж рохкання англiйського кнура.

І вiн люто зблиснув очима, одразу ставши схожим на представника такого табуна.

– Вважаю, що вони повелися обурливо, – зронив я.

– Ваше спiвчуття недоречне! Маю вас запевнити, що я сам можу впоратися зi своiми ворогами. Припрiть Джорджа Едварда Челленджера спиною до стiни, сер, i бiльшоi радостi ви йому не додасте. Так от, сер, зробiмо все можливе, щоб скоротити ваш вiзит. Вас вiн навряд чи ощасливить, а мене й поготiв. Наскiльки я второпав, ви хотiли висловити якiсь своi мiркування з приводу тих тез, якi я висунув у доповiдi.

У його манерi спiлкуватися була така безцеремонна прямолiнiйнiсть, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирiшив затягнути цю гру в розрахунку на те, що менi випаде нагода зробити кращий хiд. На вiдстанi все складалося так просто! О, моя iрландська винахiдливiсть, невже ти не допоможеш менi зараз, коли найбiльше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей вiдбирав менi сили.

– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримiв професор.

– Я, звiсно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмiшкою, – i не претендую на бiльше, нiж звання скромного дослiдника. Проте менi здаеться, що в цьому питаннi ви проявили зайву строгiсть до Вейсмана. Хiба отриманi з того часу докази не… не змiцнюють його позицii?

– Якi докази? – промовив вiн зi загрозливим спокоем.

– Я, звичайно, знаю, що прямих доказiв поки що немае. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хiд сучасноi науковоi думки.

Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.

– Ви мали б знати, – сказав вiн, загинаючи по черзi пальцi на лiвiй руцi, – що, по-перше, черепний покажчик е фактор постiйний.

– Безумовно! – вiдповiв я.

– І що телегонiя[1 - Телегонiя – одне з хибних учень у теорii спадковостi.] наразi ще sub judice[2 - Пiд сумнiвом (лат.).]?

– Поза сумнiвами!

– І що зародкова плазма вiдрiзняеться вiд партеногенетичного[3 - Партеногенеза – явище розвитку зародка в материнськiй яйцеклiтинi без заплiднення, яке зустрiчаеться у деяких видiв комах i рослин.] яйця?

– Ще б пак! – вигукнув я, захоплюючись власною зухвалiстю.

– А що це доводить? – спитав вiн м’яким, вкрадливим голосом.

– І справдi, – промимрив я, – що ж це доводить?

– Сказати вам? – все так само вкрадливо промовив професор.

– Будь ласка.

– Це доводить, – з несподiваною люттю заревiв вiн, – що iншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондонi! Ви огидний, нахабний репортер, котрий мае настiльки ж вiддалене уявлення про науку, як i про мiнiмальну людську поряднiсть!

Учений схопився з крiсла. Його очi палали божевiльною злiстю. І все ж навiть цiеi напруженоi митi я не мiг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зрiст. Вiн був менi по плече – такий собi приплющений Геркулес, вся величезна життева мiць котрого немов пiшла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.

– Я молов перед вами нiсенiтницю, сер! – заволав вiн, спершись руками об стiл i витягнувши шию вперед. – Я плiв неймовiрнi дурницi! І ви надумали змагатися зi мною – ви, у кого весь мозок iз лiсовий горiшок! Цi клятi писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, нiби одного iхнього слова досить, аби возвеличити людину або змiшати ii з брудом. Ми всi маемо кланятися iм у нiжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцiю, а цього знищити… Знаю я вашi пiдлi пiдступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немае. Пустобрiхи нещаснi! Я поставлю вас на мiсце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловiк не дозволить собою командувати. Вiн попереджав вас, але якщо ви все ж пхаетеся до нього, то нарiкайте потiм на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затiяли небезпечну гру i, на мiй погляд, залишилися в програшi.

– Послухайте, сер, – сказав я, задкуючи до дверей i вiдкриваючи iх, – ви можете лаятися, скiльки вашiй душi заманеться, але всьому е межа. Я не дозволю налiтати на мене з п’ястуками!

– Ага, не дозволите? – почав вiн повiльно, iз загрозливим виглядом наступати на мене, потiм раптом зупинився i запхав своi величезнi лапи до кишень коротенькоi куртки, як личить бiльше хлопчиковi, нiж дорослому чоловiковi. – Менi не вперше викидати з будинку таких фертикiв. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилiнгiв. Дорого, але нiчого не вдiеш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слiдами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.

Професор знову почав свiй украй неприемний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танцiв.

Я мiг би стрiмголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крiм цього, справедливий гнiв уже став розпалюватися у моiй душi. Досi моя поведiнка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловiка вiдразу повернули менi вiдчуття власноi гiдностi.

– Руки геть, сер! Я цього не терпiтиму!

– Якi ми нiжнi! – його чорнi вуса стирчали догори, мiж розсуненими злiсною усмiшкою губами блиснули слiпучо-бiлi iкла. – То ви цього не будете терпiти?

– Не клейте iз себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуете? Я важу бiльше двохсот фунтiв. Я мiцний, як залiзо, i щосуботи граю в регбi в iрландськiй збiрнiй. Вам зi мною не…

Але цiеi митi вiн кинувся на мене. На щастя, я вже встиг вiдчинити дверi, iнакше вiд них залишилися б самi трiски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крiсло. Професорська борода закупорила менi весь рот, ми стискали один одного в обiймах, нашi тiла тiсно переплелися, а нiжки цього клятого крiсла так i вертiлися над нами. Пильний Остiн вiдчинив навстiж вхiднi дверi. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подiбне в мюзик-холi, але, мабуть, цей атракцiон вимагае певноi практики, iнакше без калiцтва не обiйтися. Вдарившись об останню сходинку, крiсло розсипалося на друзки, а ми, вже порiзно, опинилися у водостiчнiй канавi. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.

– Отримали? – крикнув вiн, ледве переводячи дух.

– Хулiган! – вiдповiв я i насилу пiднявся iз землi.

Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч iз нами вирiс полiсмен iз нотатником у руках.

– Що це означае? Як вам не соромно! – сказав вiн.

Це були найприемнiшi слова, якi менi довелося почути в Енмор-парку.

– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – пояснiть, що це означае.

– Вiн сам на мене напав, – сказав я.

– Ви справдi першим напали? – перепитав полiцiянт.

Професор тiльки засопiв у вiдповiдь.

– І це не перший випадок, – зауважив полiсмен, строго хитаючи головою. – У вас i минулого мiсяця були неприемностi i саме з такого приводу. У молодого чоловiка пiдбите око. Ви висуваете йому звинувачення, сер?

Я раптом змiнив гнiв на милiсть:

– Нi, не висуваю.

– Це чому ж? – поцiкавився полiцiянт.

– Тут е й частка моеi провини. Я сам на таке напросився. Вiн мене чесно застерiгав.

Полiсмен затраснув нотатник.

– Щоб цi неподобства бiльше не повторювалися, – сказав вiн. – Ну, годi! Розходiться! Розходiться!

Це стосувалося хлопчика з крамницi м’ясива, покоiвки i двох-трьох зiвак, котрi вже встигли зiбратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, i в його очах промайнула смiхотлива iскра.

– Заходьте! – сказав вiн. – Наша розмова ще не скiнчилася.

Хоча цi слова прозвучали зловiсно, але я таки пiшов за ним до будинку. Лакей Остiн, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами дверi.




Роздiл 4. Та це ж найвидатнiша рiч у свiтi!


Не встигли дверi за нами зачинитися, як iз iдальнi вибiгла панi Челленджер. Ця крихiтна жiнка не тямилася вiд гнiву. Вона стала перед своiм- чоловiком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрiчае бульдога. Вочевидь, панi Челленджер стала свiдком мого витурення, але не помiтила, що я вже встиг повернутися.

– Джордже! Яке звiрство! – заволала вона. – Ти скалiчив цього милого юнака!

– Ось вiн тут, живий i неушкоджений!

Панi Челленджер знiяковiла, але швидко опанувала себе.

– Даруйте, я вас не бачила.

– Не турбуйтеся, панi, нiчого страшного не сталося.

– Але вiн влiпив вам синець пiд око! Яке неподобство! У нас i тиждень не минае без скандалу! Тебе всi ненавидять, Джордже, над тобою всi знущаються! Нi, моему терпiнню настав край! Це переповнило чашу!

– Не треба ворушити брудну бiлизну на людях! – загримiв професор.

– Це нi для кого не таемниця! – лементнула вона. – Невже ти думаеш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пiшло, то й весь Лондон не знае… Остiне, ви нам не потрiбнi, можете йти… Тобi перемивають кiсточки всi кому не лiнь. Ти забуваеш про почуття власноi гiдностi. Ти, кому слiд бути професором у великому унiверситетi, користуватися повагою студентiв! Де твоя гiднiсть, Джордже?

– А де твоя, моя люба?

– Ти довiв мене бозна до чого! Хулiган, безнадiйний хулiган! Ось на кого ти перетворився!

– Джессi, опануй себе.

– Безпардонний скандалiст!

– Годi! До ганебного стовпа за такi слова! – сказав професор.

І, на превеликий подив, вiн нахилився, пiдняв дружину та поставив ii на високий постамент iз чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сiм футiв, був такий вузький, що панi Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собi безглуздiше видовище – боячись звiдти впасти, вона немов скам’янiла зi спотвореним вiд лютi обличчям i тiльки трохи дригала ногами.

– Здiйми мене! – нарештi стала благати панi Челлен-джер.

– Скажи «будь ласка».

– Це гидко, Джордже! Здiйми мене негайно!

– Пане Мелоун, ходiмо до мого кабiнету.

– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.

– Чуеш, Джессi? Пан Мелоун заступаеться за тебе. Скажи «будь ласка», тодi знiму.

– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!

Вiн зняв ii з такою легкiстю, наче жiнка важила не бiльше за канарку.

– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж вiн опише все це в своiй нiкчемнiй газетцi i бiльшу частину розпродасть серед наших сусiдiв. «Дивнi примхи однiеi високопоставленоi особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессi. Тому згадай, куди я тебе поставив кiлька хвилин тому. Потiм пiдзаголовок: «З побуту одного оригiнального подружжя». Цей пан Мелоун нiчим не погребуе, вiн харчуеться стервом, як i всi його побратими. Рогсш ех grege сiiаЬоІi – свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?

– Ви й справдi нестерпнi, – iз запалом кинув я.

Професор зареготав.

– Ви двое, мабуть, укладiть проти мене спiлку, – прогув вiн, випнувши своi могутнi груди та глипаючи то в мiй бiк, то на дружину. Потiм уже iз зовсiм iншою iнтонацiею: – Даруйте нам цi невиннi сiмейнi розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсiм не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, панi, гайда звiдси i не треба гнiватися.

Науковець поклав своi величезнi лаписька дружинi на плечi:

– Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Чел-ленджер слухався твоiх порад, вiн був би набагато поважнiшою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-еди-ний на свiтi. Тому спробуй якось порозумiтися з ним.

Вiн втелющив дружинi гучний поцiлунок, що збентежило мене набагато бiльше, нiж усi його дикi витiвки.

– А тепер, пане Мелоун, – правив далi професор, знову набуваючи бундючного вигляду, – будьте ласкавi завiтати сюди.

Ми увiйшли в ту ж кiмнату, звiдки десять хвилин тому вилетiли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою дверi, посадив мене в крiсло та пiдсунув менi пiд нiс скриньку з сигарами.

– Справжнi «Сан-Хуан Колорадо», – поiнформував вiн. – На таких збудливих людей, як ви, наркотики дiють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж вiдкушуе кiнчик! Вiдрiжте – треба мати повагу до сигари! А тепер вiдкиньтеся на спинку крiсла i вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якiсь запитання, доведеться вiдкласти iх до кращих часiв. Насамперед про ваше повернення в мою оселю пiсля цiлком справедливого вигнання.

Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, нiби тiльки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.

– Отже, повторюю: пiсля цiлком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що менi сподобалася ваша вiдповiдь цьому нахабному полiсмену. Я побачив у нiй певнi залишки доброчесностi, невластивоi представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженiсть i широту поглядiв, якi заслужили моеi прихильноi уваги. Нижчi представники людськоi раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Вашi слова вiдразу пересунули вас у поле мого зору. Менi захотiлося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язнi струшувати попiл у маленьку японську попiльничку он на тому бамбуковому столику, який стоiть бiля вас.

Усе це професор випалив без единоi затримки, наче читав лекцiю студентам. Вiн сидiв обличчям до мене, пну-чись, як величезна жаба, постава його була вiдкинута назад, очi пихато примруженi. Вiдтак професор раптом обернувся боком, то ж менi стало видно лише жмут його волосся над вiдстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперiв на столi i витяг звiдти якусь вельми пошарпану книжку.

– Хочу розповiсти вам дещо про Пiвденну Америку, – почав вiн. – Своi зауваження можете залишити при собi. Передусiм будьте люб’язнi затямити: те, про що зараз почуете, я забороняю розголошувати в будь-якiй формi доти, доки ви не отримаете на це вiдповiдного дозволу вiд мене. Дозвiл цей, цiлком iмовiрно, я нiколи не надам. Це зрозумiло?

– До чого ж така надмiрна суворiсть? – сказав я. – Менi здаеться, об’ективний виклад…

Вiн поклав книжку на стiл.

– Бiльше продовжувати немае сенсу. Бажаю успiхiв.

– Нi-нi! Я згоден на будь-якi умови! – вигукнув я. – Адже вибирати менi не доводиться.

– Про вибiр не може бути й мови, – пiдтвердив учений.

– Тодi обiцяю мовчати.

– Обiцяете?

– Слово честi.

Вiн змiряв мене нахабним i недовiрливим поглядом.

– А звiдки я знаю, якi вашi поняття про честь?

– Ну, знаете, сер, – сердито вiдмахнувся я, – ви занадто багато собi дозволяете! Менi ще не доводилося вислуховувати такi образи!

Мiй вибух не лише не вивiв його iз себе, а навiть зацiкавив.

– Короткоголовий тип, – пробурмотiв вiн. – Брахiцефал[4 - Брахiцефал – короткоголовий або круглоголовий.], сiрi очi, темне волосся, певнi риси негроiдiв… Ви, ймовiрно, кельт?

– Я iрландець, сер.

– Чистокровний?

– Атож, сер.

– Тодi все зрозумiло. Так от, ви дали менi слово тримати в таемницi ту iнформацiю, яку я вам повiдомлю. Цi данi будуть, звiсно, дуже скупi. Але певними цiкавими деталями я з вами подiлюся. Ви, мабуть, знаете, що два роки тому я здiйснив мандрiвку Пiвденною Америкою – подорож, яка увiйде в золотий фонд свiтовоi науки. Їi метою було перевiрити деякi висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на мiсцi, в тих же умовах, в яких вони проводили своi спостереження. Якщо б результати моеi подорожi лише цим i обмежилися, все одно вони були б гiднi всiлякоi уваги, але тут вiдбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати своi дослiдження по зовсiм iншому шляху.

Ви, можливо, чули (втiм, хтозна: в наше столiття невiгластва нiчому не дивуешся), що деякi мiсця, по яких протiкае рiчка Амазонка, дослiдженi в повному обсязi i що в неi впадае безлiч приток, досi не позначених на мат. Ось я i поставив собi завдання вiдвiдати цi маловiдомi мiсця й обстежити тамтешню фауну, i це дало менi в руки стiльки матерiалу, що його вистачить на кiлька роздiлiв тiеi величезноi, монументальноi працi iз зоологii, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закiнчивши експедицiю, я повертався додому, i на зворотному шляху менi довелося заночувати в маленькому iндiанському селищi, неподалiк вiд того мiсця, де в Амазонку впадае одна з ii приток. Про назву та географiчне розташування цiеi притоки промовчу.

У селищi жили iндiанцi племенi кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджуеться, а iхнiй розумовий рiвень навряд чи пiдiймаеться над рiвнем пересiчного лондонця. Я вилiкував кiлькох тамтешнiх жителiв ще першого свого приiзду, коли пiдiймався вгору рiчкою, i загалом справив на iндiанцiв сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали. Вони вiдразу ж стали пояснювати менi знаками, що в селищi е людина, котра потребуе моеi допомоги, й я пiшов за iхнiм вождем в одну з хиж. Увiйшовши туди, я переконався, що стражденний, котрому була потрiбна допомога, тiльки-но вiддав Боговi душу. На мiй подив, вiн виявився не iндiанцем, а бiлим, найбiлiшим iз бiлих, якщо можна так сказати, бо у нього було абсолютно свiтле волосся й усi характернi ознаки альбiноса. Вiд його одягу залишилися хiба лахмiття, страшенно змарнiле тiло свiдчило про довгi поневiряння. Наскiльки я мiг зрозумiти iндiанцiв, вони нiколи ранiше цього чоловiка не бачили. Вiн прийшов у селище з лiсовоi гущавини, сам, без супутникiв, i ледве тримався на ногах вiд слабкостi. Наплiчник незнайомця лежав поруч iз ним, i я обстежив його вмiст. Усерединi був вшитий ярличок з iм’ям та адресою власника: «Мейпл Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мiчиган». Перед цим iм’ям я завжди готовий зняти шапку. Не буде перебiльшенням сказати, що коли важливiсть зробленого мною вiдкриття отримае загальне визнання, його iм’я буде стояти поруч iз моiм.

Умiст наплiчника чiтко свiдчив про те, що Мейпл Вайт був художником i поетом, котрий вирушив на пошуки нових яскравих вражень. Там були чернетки вiршiв. Не вважаю себе знавцем, але менi здаеться, що вони далеко не найкращi. Крiм цього, я знайшов у наплiчнику доволi посереднi рiчковi пейзажi, скриньку з фарбами, пачку пастельних олiвцiв, пензлi, ось цю вигнуту кiстку, що лежить на каламарi, томик Бекстера «Метелики та бражники», дешевий револьвер i кiлька набоiв до нього. Предмети особистого вжитку вiн, либонь, втратив за час своiх мандрiв, а може, iх у нього i не було. Жодного iншого майна у цього дивного представника американськоi богеми я не знайшов. І вже було намiрявся йти, аж раптом помiтив, що з кишенi його подертоi куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдiв – ось вiн, перед вами, i так само пошарпаний, як i тодi. Можете бути певнi, що з того часу, як ця релiквiя потрапила до моiх рук, я ставлюся до неi так само побожно, як ставився б до першодрукiв Шекспiра. Тепер вручаю цей альбом вам i прошу переглянути його сторiнку за сторiнкою, щоб вникнути у змiст малюнкiв.

Науковець закурив сигару, вiдкинувся на спинку крiсла i, не зводячи з мого обличчя зухвалого i водночас допитливого погляду, став стежити, яке враження справлять на мене цi малюнки.

Я розгорнув альбом, чекаючи знайти там якiсь одкровення, якi – i сам до пуття не знав. Однак перша сторiнка розчарувала мене, бо на нiй був намальований здоровенний чолов’яга в морськiй куртцi, а пiд малюнком стояв пiдпис: «Джиммi Колвер на борту поштового пароплава». Далi було кiлька дрiбних жанрових начеркiв iз життя iндiанцiв. Потiм малюнок, на якому був зображений чинний гладун iз духовним званням, у крислатому капелюсi, котрий сидiв за столом у товариствi дуже худого европейця. Пiдпис пояснював: «Снiданок у Фра Крiстоферо в Ро-зарiо». Наступнi сторiнки були заповненi жiночими та дитячими голiвками, а за ними йшла одразу цiла серiя замальовок тварин iз такими поясненнями: «Ламантин на пiщанiй мiлинi», «Черепахи та черепашинi яйця», «Чорний агутi[5 - Агутi – дрiбнi гризуни, що живуть у лiсах Пiвденноi та Центральноi Америки.] пiд пальмою» (агутi виявився вельми схожим на свиню), i, нарештi, наступнi двi сторiнки займали начерки якихось вельми неприемних ящерiв iз довгими носами. Я не знав, що й думати про все це, тому звернувся за поясненнями до професора:

– Це, ймовiрно, крокодили?

– Алiгатори! Алiгатори! Справжнi крокодили в Пiвденнiй Америцi не живуть. Рiзниця мiж тим i iншим видом полягае…

– Я лише хочу сказати, що не бачу тут нiчого виняткового. Нiчого, що могло б пiдтвердити вашi слова.

Вiн вiдповiв менi з безтурботною посмiшкою:

– Перегорнiть ще одну сторiнку.

Але й наступна сторiнка нi в чому мене не переконала. Це був пейзаж, легко позначений аквареллю, один iз тих незакiнчених етюдiв, якi слугують художнику лише намiткою до майбутньоi, ретельнiшоi розробки теми. Переднiй план етюду займали блiдо-зеленi пiрчастi рослини, що здiймалися вгору схилом, який переходив у лiнiю темно-червоних ребристих скель, якi чимось менi нагадували базальтовi формацii. На задньому планi цi скелi стояли суцiльною стiною. Праворуч пiдiймався пiрамiдальний стрiмчак, мабуть, вiдокремлений вiд основноi гряди глибокоi ущелини. Його вершечок був увiнчаний величезним деревом. Над усiм цим сяяло сине тропiчне небо. Вузька смужка зеленi облямовувала шпилi червоних скель. На наступнiй сторiнцi я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений iз ближчоi вiдстанi, тому його деталi виступали чiткiше.

– Отже? – спонукав професор.

– Формацiя справдi дуже цiкава, – вiдповiв я, – але менi важко визначити, наскiльки вона виняткова, адже я не геолог.

– Виняткова? – повторив вiн. – Та це единий такого штибу ландшафт! Вiн здаеться неймовiрним! Таке навiть наснитися не може! Перегорнiть сторiнку.

Я перегорнув i не мiг стримати вигуку подиву. З наступноi сторiнки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видiннях курця опiуму або в гарячковому мареннi хворого. Голову почвара мала пташину, тiло – як у непомiрно роздутоi ящiрки, хвiст, що волочиться по землi, наiжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на пiвнячi гребiнцi. Перед цiею iстотою стояв маленький чоловiчок, майже карлик.








– А що на це скажете? – вигукнув професор, iз переможним виглядом потираючи руки.

– Це щось жахливе, якийсь гротеск.

– А що змусило художника зобразити такого звiра?

– Не iнакше, як солiдна порцiя джину.

– Кращого пояснення не можете вигадати?

– Гаразд, сер, а як ви самi це пояснюете?

– Дуже просто: така тварина iснуе. Цiлком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.

– Без сумнiву, безумовно, – висловився я з тiеi догiдливiстю, на яку зазвичай не скупляться в розмовi з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихiтна людська постать. Якщо б тут був намальований iндiанець, можна було б подумати, що в Америцi iснуе якесь плем’я пiгмеiв, але це европеець, на ньому ж корковий шолом.

Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.

– Ви збагачуете мене досвiдом! – вигукнув вiн. – Межi людськоi тупостi набагато ширшi, нiж я гадав! У вас розумовий застiй! Вражаюче!

Цей вибух був такий безглуздий, що навiть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно трiпати собi нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловiка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмiшкою.

– Мене вразили розмiри цього пiгмея, – сказав я.

– Та ви подивiться! – крикнув професор, нахиляючись до мене i тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось вiн i рослина позаду тварини? Ви, ймовiрно, вважаете ii кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Нi, пане, це американська пальма, названа «слоновою кiсткою», а вона сягае п’ятдесяти-шiст-десяти футiв у висоту. Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не змiг би залишитися живим, зустрiвшись вiч-на-вiч iз таким звiром, тут уже не до малювання. Вiн зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту вiн був… ну, скажiмо, п’ять футiв i ще трохи. Дерево, як i слiд було очiкувати, в десять разiв вище.

– Святе небо! – вигукнув я. – Отже, ви вирiшили, що ця iстота була… Та якщо шукати йому будку, то й вокзал Чарiнг-Кросс виявиться затiсним!

– Це, звiсно, перебiльшення, але екземпляр i справдi великий, – пихато зауважив професор.

– Але не можна, – вигукнув я, – не можна ж вiдмiтати вбiк весь досвiд людськоi раси на пiдставi одного малюнку!

Я перегорнув решту сторiнок i переконався, що в альбомi бiльше нiчого немае.

– Один-единий рисунок якогось волоцюги-художника, котрий мiг зробити його, накурившись гашишу, або в гарячковому мареннi, або просто на догоду своiй хворiй уявi. Ви як людина науки не можете вiдстоювати таку точку зору.

Замiсть вiдповiдi професор здiйняв iз полицi якусь книжку.

– Ось блискуча монографiя мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив вiн. – Тут е одна iлюстрацiя, яка видасться вам цiкавою. Ага, ось вона. Пiдпис внизу: «Передбачуваний зовнiшнiй вигляд динозавра-стегозавра юрського перiоду. Заднi кiнцiвки висотою в два людськi зрости». Ну, що тепер скажете?

Вiн простягнув менi розгорнуту книгу. Я поглянув на iлюстрацiю та сiпнувся. Мiж начерком невiдомого художника i цим представником давно вимерлого свiту, вiдтворених уявою вченого, була, безумовно, велика схожiсть.

– Справдi вражае! – видихнув я.

– І все ж ви й далi наполягаете?

– Але, може, це простий збiг, або ж ваш американець бачив колись таку картинку i в мареннi ii згадав.

– Чудово, – терпляче погодився професор, – нехай буде так. Тепер не вiдмовте в люб’язностi поглянути на це.

Вiн простягнув менi кiстку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймiв шiсть у довжину, грубiша за мiй великий палець, а на ii кiнцi збереглися залишки цiлком висхлого хряща.

– Якiй iз вiдомих нам тварин може належати така кiстка? – поцiкавився професор.

Я ретельно ii оглянув, закликаючи на допомогу всi знання, якi ще не вивiтрилися з моеi голови.

– Це може бути ключиця дуже рослоi людини, – припустив я.

Мiй спiврозмовник презирливо замахав руками:

– Ключиця людини мае вигнуту форму, а ця кiстка цiлком пряма. На ii поверхнi е улоговинка, яка свiдчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключицi нiчого такого немае.

– Тодi не можу вам вiдповiсти.

– Не бiйтеся виставляти напоказ свое невiгластво. Гадаю, що серед зоологiв Пiвденного Кенсингтону не знайдеться жодного, хто змiг би класифiкувати цю кiстку.

Вчений узяв пуделко з-пiд пiгулок i вийняв звiдти маленьку кiсточку завбiльшки з квасолину.

– Наскiльки я знаю, ось ця кiсточка вiдповiдае в будовi людського скелета тiй, яку ви тримаете в руцi. Тепер маете певне уявлення про розмiри тварини? Не забудьте i про залишки хряща – вони свiдчать, що це була свiжа особина, а не викопна. Ну, що тепер скажете?

– Може, у слона…

Його пересмикнуло, наче вiд болю.

– Годi! Майте совiсть! Слони в Пiвденнiй Америцi! Не смiйте навiть затинатися про це! Навiть у нашiй сучаснiй початковiй школi…

– Ну, гаразд, – зупинив я його. – Не слон, то якась iнша американська тварина, наприклад, тапiр.

– Повiрте менi, молодий чоловiче, що елементарнi знання в цiй галузi науки я маю. Не можна навiть припустити думки, що така кiстка належить тапiру або якiйсь iншiй тваринi, вiдомiй зоологам. Це кiстка дуже могутнього звiра, який iснуе десь на земнiй кулi, але досi невiдомий науцi. Ви все ще сумнiваетесь?

– У будь-якому разi мене це дуже зацiкавило.

– Отже, ви ще не безнадiйнi. Вiдчуваю, що у вас щось свiтиться в мозку, тому давайте ж терпляче роздувати цю iскру. Облишимо тепер покiйного американця та перейдiмо знову до моеi оповiдки. Ви, звiсно, здогадуетеся, що я не мiг розлучитися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Певну iнформацiю про те, звiдки прийшов цей художник, я мав. Утiм, я мiг би керуватися й легендами iндiанцiв, бо лейтмотив якоiсь незвiданоi краiни прослизае в усiх переказах прирiчкових племен. Ви, певна рiч, чули про Курупурi?

– Нi, не чув.

– Курупурi – це лiсовий дух, щось зловiсне, грiзне, зустрiч iз ним веде до загибелi. Нiхто не може описати Курупурi, але це iм’я вселяе в iндiанцiв жах. Однак всi племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де мешкае Курупурi. З тих самих мiсць прийшов i американець. Там таiться щось незбагненно страшне. Й я вирiшив з’ясувати, про що йдеться.

– Як же ви вчинили?

Вiд моеi легковажностi не залишилося й слiду. Цей велет науки умiв завоювати увагу та повагу до себе.

– Менi вдалося здолати опiр iндiанцiв – той внутрiшнiй опiр, який вони чинять, коли починаеш балакати з ними про це. Пустивши в хiд усiлякi вмовляння, подарунки i, мушу зiзнатися, погрози, я знайшов двох провiдникiв. Пiсля багатьох пригод (описувати iх немае потреби), пiсля багатьох днiв шляху (про маршрут i його протяжнiсть дозволю собi промовчати) ми нарештi прийшли в тi мiсця, якi досi нiхто не описав i де нiхто ще не побував, за винятком мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язнi поглянути ось на це.

Науковець простягнув менi невелику свiтлину.

– Їi сумний стан пояснюеться тим, що коли ми спускалися вниз рiчкою, наш човен перевернуло i футляр, в якому зберiгалися непроявленi негативи, трiснув. Результати цього лиха не забарилися. Майже всi негативи загинули – втрата невиправна. Ось це фото – одне з небагатьох бiльш-менш вцiлiлих. Вам доведеться вдовольнятися таким поясненням його недосконалостi. Поширюються чутки про якусь фальсифiкацiю, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.

Знiмок i справдi був зовсiм блiдий. Недоброзичливий критик мiг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сiрий ландшафт i поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу та височезну лiнiю скель, що нагадуе гiгантський водоспад, а на передньому планi – пологу рiвнину з розкиданими по нiй деревами.

– Якщо не помиляюся, цей пейзаж був i в альбомi, – помiтив я.

– Еге ж, – пiдтвердив професор. – Я знайшов там слiди стоянки. А тепер погляньте на ще одну свiтлину.

Це був той самий ландшафт, лише взятий крупнiшим планом. Знiмок був геть зiпсований. І все ж я розгледiв самотню, увiнчану деревом скелю, яку вiддiляла вiд гряди балка.

– Тепер у мене не залишилося жодних сумнiвiв, – зiзнався я.

– Отже, ми не даремно пнемося, – сказав професор. – Дивiться, якi успiхи! Тепер будьте ласкавi поглянути на шпиль цiеi скелi. Ви щось там бачите?

– Величезне дерево.

– А на деревi?

– Великого птаха.

Вiн подав менi лупу.

– Авжеж, – сказав я, дивлячись крiзь неi, – на деревi сидить великий птах. У нього досить серйозний дзьоб. Це, вочевидь, пелiкан?

– Зiр у вас – не позаздриш, – сказав професор. – Це не пелiкан i взагалi не птах. Щоб ви знали, менi вдалося пiдстрелити цю iстоту. І вона послужила единим незаперечним доказом, який я звiдти привiз.

– Вона тут, у вас?

Нарештi я побачу речовий доказ усiх цих байок!

– Вона була у мене. На жаль, катастрофа на рiчцi згубила не лише негативи, а й цю мою здобич. Їi пiдхопило виром, й, як я не намагався врятувати свiй скарб, у моiй руцi залишилася лише половина крила. Я втратив свiдомiсть i прийшов до тями, коли мене вже винесло на берег, але цей жалюгiдний залишок чудового екземпляра був цiлий i неушкоджений. Ось вiн, перед вами.

Професор вийняв iз шухляди столу щось, що нагадувало, на мою думку, горiшню частину крила величезного лилика. Ця вигнута кiстка з перетинчастою плiвкою була щонайменше два або й бiльше футiв завдовжки.

– Летюча миша жахливих розмiрiв? – виголосив я свое припущення.

– Та де там! – суворо осадив мене професор. – Живучи в атмосферi високоi освiти та науки, я й гадки не мав, що основнi принципи зоологii настiльки мало вiдомi в широких колах суспiльства. Невже ви не знайомi з найелементарнiшим постулатом порiвняльноi анатомii, де йдеться, що крило птаха, по сутi, е передплiччям, тодi як крило кажана складаеться з трьох подовжених пальцiв iз перетинкою мiж ними? В цьому випадку кiстка не мае нiчого спiльного з кiсткою передплiччя, i ви можете переконатися на власнi очi в наявностi всього лише однiеi перетинки. Отже, про кажана годi й згадувати. Але якщо це не птах i не лилик, тодi з чим маемо справу? Що ж це може бути?

Мiй скромний запас знань був вичерпаний до дна.

– Навiть не можу припустити, – розвiв я руками.

Професор розгорнув монографiю, на яку вже посилався ранiше.

– Ось, – продовжував вiн, показуючи менi якесь чудовисько з крилами, – ось чудове зображення дiморфо-дона, або птеродактиля, – крилатого ящера юрського перiоду, а на наступнiй сторiнцi схема механiзму його крила. Порiвняйте ii з тим, що тримаете в руках.

При першому ж поглядi на схему я аж сiпнувся вiд подиву. Вона остаточно мене переконала. Сперечатися було смiшно. Сукупнiсть усiх даних зробила свою справу. Рисунок, свiтлини, розповiдь професора, а тепер i речовий доказ! Що ж тут iще вимагати? Так я i сказав професору – сказав iз усiм запалом, на який був здатен, бо тепер менi стало ясно, що до цього чоловiка ставилися упереджено. Вiн вiдкинувся на спинку крiсла, примружив очi i поблажливо всмiхнувся, купаючись у промiннi сонця визнання, що несподiвано блиснуло на нього.

– Та це ж найвидатнiша рiч у свiтi! – вигукнув я, хоча в менi й озвався темперамент не стiльки натуралiста, скiльки журналiста. – Це грандiозно! Ви Колумб науки! Ви вiдкрили загублений свiт! Щиро шкодую, що сумнiвався в правдивостi ваших слiв. Все це здавалося менi неймовiрним. Але я не можу не визнати очевидних фактiв, i вони мають бути настiльки ж переконливими для всiх.

Професор замуркотiв вiд задоволення.

– Що ж ви зробили далi, сер?

– Настав сезон дощiв, пане Мелоун, а моi запаси провiанту закiнчилися. Я обстежив частину цiеi величезноi гiрськоi гряди, але пiднятися на неi так i не змiг. Пiрамiдальний стрiмчак, iз якого я зняв пострiлом птеродактиля, виявився доступнiшим. Згадавши своi альпiнiстськi навички, я пiднявся на нього приблизно до середини. Звiдти вже можна було розгледiти плато, що вiнчае гiрську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь – на захiд, на схiд – кiнця не видно цим вкритим зеленню скелям. Бiля пiднiжжя гряди стеляться болота та непрохiднi хащi, що кишать змiями й iншими гадами. Справжнiй розсадник лихоманки. Цiлком зрозумiло, що такi перешкоди служать природним захистом для цiеi незвичайноi краiни.

– А ви бачили там ще якiсь ознаки життя?

– Нi, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели бiля пiднiжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якiсь дивнi звуки, що долинали звiдкiлясь згори.

– Але що ж це за iстота, яку намалював американець? Як вiн iз нею зустрiвся?

– Можу лише припустити, що вiн якимось чином дiстався на самий вершечок гряди i побачив його там. Отже, туди е якийсь шлях. Шлях, без сумнiву, важкий, iнакше всi цi чудовиська спустилися б униз i заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнiвiв!

– Але як вони там опинилися?

– На мою думку, нiчого загадкового тут немае, – мовив професор. – Пояснення напрошуеться само собою. Як ви, можливо, знаете, Пiвденна Америка – гранiтний материк. У вiддаленi столiття в цьому мiсцi, либонь, сталося раптове змiщення пластiв у результатi виверження вулкана. Не забувайте, що цi скелi базальтовi, отже, мають вулканiчне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усiма ii мешканцями та вiдрiзало вiд решти материка стрiмкими скелями такоi твердоi породи, якiй не страшне жодне вивiтрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому мiсцi. Всiлякi перешкоди, що зумовлюють боротьбу за iснування в усьому iншому свiтi, або зникли, або докорiнно змiнилися. Тварини, якi в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаете, i птеродактиль, i стегозавр вiдносяться до юрського перiоду, отже, обое – найдавнiшi тварини в iсторii Землi, що вцiлiли винятково завдяки цiлком незвичним умовам, що виникли випадково.

– Але здобута вами iнформацiя не залишае мiсця для сумнiвiв! Вам потрiбно лише надати iх вiдповiдним особам.

– Я й сам спершу так думав, – з гiркотою вiдповiв професор. – Можу сказати лише одне: насправдi сталося iнакше: менi доводилося на кожному кроцi стикатися з недовiрою, в основi якоi лежала людська тупiсть або заздрiсть. І не в моему характерi, сер, плазувати перед будь-ким i доводити свою правоту, коли моi слова беруть пiд сумнiв. Я вiдразу ж вирiшив, що менi не личить надавати речовi докази, якi мав у своему розпорядженнi. Сама тема стала менi ненависною, й я не хотiв торкатися ii жодним словом. Коли мiй спокiй порушували люди, як ви, люди, котрi догоджають низьким iнстинктам натовпу, я був не в змозi дати iм вiдсiч, не втрачаючи при цьому почуття власноi гiдностi. За характером я, маю зiзнатися, запальний, i якщо мене виведуть iз рiвноваги, можу накоiти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собi.

Я помацав свое заплиле око, але змовчав.

– Панi Челленджер весь час свариться зi мною через це, але впевнений, що кожна порядна людина дiяла б точно так само на моему мiсцi. Втiм, сьогоднi маю намiр показати приклад витримки i продемонструвати, як воля може здолати темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.

Вiн узяв зi столу картку та простягнув ii менi.

– Як бачите, сьогоднi о восьмiй тридцять вечора в Зоологiчному iнститутi вiдбудеться лекцiя дуже популярного натуралiста, пана Персиваля Волдрона на тему «Скрижалi вiкiв». Мене запрошують зайняти мiсце в президii спецiально для того, щоб я вiд iменi всiх присутнiх висловив подяку лектору. Я це зроблю. Але це не завадить менi (звiсно, з найбiльшим тактом та обережнiстю) висловити кiлька зауважень, якi зацiкавлять аудиторiю, а в декого викличуть бажання докладнiше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Суперечливих моментiв, звiсно, не буду торкатися, але всi збагнуть, якi глибокi проблеми криються за моiми словами. Й обiцяю тримати себе в руках. Хтозна, можливо, моя стриманiсть призведе до кращих результатiв.

– А менi можна прийти туди? – поспiшив спитати я.

– Звiсно, можна, – радо вiдгукнувся професор.

Його люб’язнiсть була майже така ж приголомшлива, як i свавiлля. Чого коштувала лише його добросердна посмiшка! Очей майже не стало видно, а щоки спухли, перетворившись у два рум’яних яблучка, пiдпертi знизу чорною бородою.

– Обов’язково приходьте. Менi буде приемно знати, що маю принаймнi одного союзника в залi, хоч i вельми безпорадного та недосвiдченого в питаннях науки. Народу збереться, ймовiрно, багато, позаяк Волдрон дуже популярний, незважаючи на те, що вiн шарлатан, яких мало. Так от, пане Мелоун, я придiлив вам набагато бiльше часу, нiж планував. Окрема особа не може монополiзувати те, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогоднi ввечерi на лекцii. А наразi дозвольте вам нагадати, що матерiал, iз яким я вас ознайомив, жодною мiрою не пiдлягае розголосу.

– Але пан МакАрдл… це наш редактор… зажадае вiд мене звiту про бесiду з вами.

– Скажiть йому перше, що спаде на гадку. Мiж iншим, можете натякнути, що, якщо вiн пошле до мене когось iще, я з’явлюся до нього особисто, озброiвшись хорошим гарапником. У всьому iншому покладаюся на вас: нi слова у пресi! Так, чудово. Отже, о восьмiй тридцять у Зоологiчному iнститутi.

Вiн помахав менi на прощання рукою. Я востанне побачив його рум’янi щоки, хвилясту синьо-чорну бороду, зухвалi очi та вийшов iз покою.




Роздiл 5. Це ще питання


Чи то на менi позначився фiзичний шок, отриманий у час першого мого вiзиту до професора Челленджера, чи то вiдiграв свою роль моральний струс – результат другого вiзиту, але, опинившись знову на вулицi, я вiдчув, що як репортер я цiлком деморалiзований. Голова у мене репала вiд болю, i все ж у мозку, не стихаючи нi на мить, гупала думка, що цей чоловiк каже правду, значення якоi важко переоцiнити, i що коли менi дозволять використати його оповiдку для статтi, наша газета отримае сенсацiйний матерiал. Побачивши на розi кеб, я вскочив у нього i поiхав до редакцii. МакАрдл, як завжди, був на своему посту.

– Ну? – нетерпляче вигукнув вiн. – Кажiть, скiльки вам треба рядкiв? У вас такий вигляд, молодий чоловiче, наче ви з’явилися сюди безпосередньо з поля битви. Невже без бiйки не обiйшлося?

– Авжеж, спочатку ми трошки посварилися.

– Оце людина! Ну, а потiм?

– Потiм вiн опам’ятався, i бесiда минула мирно. Але менi нiчого не вдалося у нього вивудити, навiть для маленькоi замiтки.

– Це ще як сказати! А пiдбите око хiба не матерiал для публiкацii? Досить йому нас тероризувати, пане Мелоун! Поставимо його на мiсце. Завтра ж помiщу статтю, в якiй насиплю йому перцю пiд хвiст. Дайте менi лише iнформацiю, й я раз i назавжди затаврую цього iндивiда. «Професор Мюнггавзен» – що скажете про такий заголовок? «Воскреслий Калiостро». Згадаемо всiх мiстифiкаторiв i шарлатанiв, яких знала iсторiя. Вiн у мене отримае на горiхи за всi своi шахрайства!

– Я б не радив, сер.

– Чому?!

– Тому що Челленджер зовсiм не шахрай.

– Як! – заревiв МакАрдл. – Ви що, повiрили його вигадкам про мамонтiв, мастодонтiв i морського змiя?

– Та нi! Про це у нас i мови не було. Але менi тепер зовсiм ясно, що Челленджер може внести щось нове в науку.

– Тодi про що метикуете? Сiдайте i пишiть статтю.

– Я б i радий написати, та вiн зобов’язав мене зберiгати все в таемницi i лише за цiеi умови погодився спiлкуватися зi мною.

Я виклав кiлькома словами розповiдь професора.

– Бачите, як просуваються справи?

Мармиза МакАрдла скисла в глибокiй недовiрi.

– Тодi займiмося тими зборами, пане Мелоун, – сказав вiн нарештi. – Вже в них i поготiв немае нiчого секретного. Іншi газети навряд чи ним зацiкавляться, тому що про лекцii Волдрона писали вже сотнi разiв, а про те, що там намiряеться виступити Челленджер, нiхто i не пiдозрюе. Якщо нам пощастить, то таки отримаемо сенсацiйний матерiал. У будь-якому разi iдьте туди i надайте менi докладний звiт. До дванадцятоi години притримаю для вас вiльний стовпчик.

Мене чекав копiткий день, тому вирiшив пообiдати в клубi ранiше, запросив за столик Генрi Тарпа i коротко вибовкав йому про своi пригоди. З його худого смаглявого обличчя не зникала скептична усмiшка, а коли я зiзнався, що професор переконав мене у своiй правотi, Тарп не витримав i гомерично зареготав.

– Любий мiй друже, таких див у життi не бувае! Хто таке бачив, аби люди випадково натикалися на найбiльшi вiдкриття, а потiм втрачали всi речовi докази? Вигадки краще вдаються романiстам. Щодо спритних витiвок ваш професор заткне за пояс усiх мавп у зоопарку. Адже це ж неймовiрний iдiотизм!

– А художник-американець?

– Вигаданий персонаж.

– Я ж особисто бачив його альбом!

– Та це альбом Челленджера.

– Отже, ви пiдозрюете, що це вiн намалював?

– Ну, звiсно! А хто ж iще?

– А свiтлини?

– Та на них нiчого не второпати. Ви ж самi кажете, що розгледiли лише якусь птаху.

– Птеродактиля.

– Аякже, якщо вiрити його словам. Вас загiпнотизували та переконали.

– Ну, а кiстки?

– Першу вiн витягнув iз рагу, а другу змайстрував власними руками. Потрiбнi лише певна кмiтливiсть i знання справи, а тодi все що завгодно сфальсифiкуеш – i кiстку, i фото.

Менi стало якось незатишно. Може, я й справдi занадто захопився? Раптом менi спала на гадку щаслива думка.

– Ви пiдете на цю лекцiю? – поцiкавився я.

Тарп Генрi на мить задумався.

– Ваш генiальний Челленджер не надто популярний, – сказав вiн. – З ним багато хто хотiв би звести порахунки. Мабуть, у всьому Лондонi не знайдете iншоi людини, котра викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцiю примчать студенти-медики, скандалу не оминути. Нi, щось менi не хочеться йти в цю божевiльню.

– Принаймнi вiддайте йому належне – вислухайте його.

– Авжеж, мабуть, справедливiсть цього вимагае. Гаразд, буду вашим компаньйоном на сьогоднiшнiй вечiр.

Коли ми пiд’iхали до Зоологiчного iнституту, я побачив, що понад моi очiкування народу на лекцiю гуртуеться багато. Електричнi карети одна за одною пiдвозили до пiд’iзду сивочолих професорiв, а скромнiша публiка потоком вливалася в пройму дверей, отже в залi будуть присутнi не лише вченi, а й представники широких мас. І справдi, варто було нам зайняти мiсця, як ми вiдразу ж переконалися, що гальорка та заднi ряди поводяться бiльш нiж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську братiю. Ймовiрно, усi великi лiкарнi вiдрядили сюди своiх практикантiв. Публiка була налаштована доброзичливо, але за цiею прихильнiстю ховалися пустощi. Раз по раз лунали уривки популярних пiсеньок, якi виспiвували хором i з великим натхненням, – доволi дивна прелюдiя до науковоi лекцii! Схильнiсть аудиторii до безцеремонних жартiв ясно давалася взнаки. Це обiцяло надалi море розваг для всiх, крiм тих, кого цi сумнiвнi жарти мали безпосередньо стосуватися.

Наприклад, як тiльки на сценi з’явився доктор Мелдрам у своему знаменитому цилiндрi з вигнутими крисами, з усiх бокiв пролунали дружнi вигуки: «Оце так вiдро! Де ви його знайшли?» Старий зараз же стягнув цилiндра з голови i крадькома засунув його пiд крiсло. Коли професор Ведлi, котрий страждае вiд подагри, пошкандибав до свого мiсця, жартiвники, на його превелике збентеження, хором спитали, чи не болить у професора пальчик на нозi. Але найгарячiший прийом був наданий моему новому знайомому, професору Челленджеру. Щоб дiстатися до свого мiсця, крайнього в першому рядi, йому довелося чимчикувати через усю сцену. Як тiльки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторiя вибухнула такими бурхливими вiтальними вигуками, що я подумав: побоювання Тарпа Генрi пiдтвердилися – публiку привабила сюди не стiльки сама лекцiя, скiльки можливiсть повитрiщатися на знаменитого професора, чутки про виступ котрого, мабуть, встигли поширитися повсюдно.

При його появi в переднiх рядах, де сидiла вишукано одягнена публiка, пролунали смiшки – цього разу партер ставився до безчинств студентiв спiвчутливо. Публiка вiтала Челленджера оглушливим ревiнням, наче хижаки в клiтках зоопарку, зачувши вдалинi кроки служителя в час годiвлi. У цьому ревiннi ясно звучали нотки неповаги, але загалом галасливий прийом, наданий професору, означав швидше цiкавiсть, нiж неприязнь чи презирство. Челлен-джер усмiхнувся втомлено та поблажливо, як усмiхаеться щиросердний чоловiк, коли на нього накидаеться зграя дзявкотливих цуценят, потiм повiльно опустився в крiсло, розправив плечi, любовно погладив бороду i, примружившись, пихато поглянув у переповнену залу. Ревiння ще не встигло вщухнути, як на сценi з’явилися голова – професор Рональд Маррi i лектор – пан Волдрон. Збори почалися.

Сподiваюся, професор Маррi даруе менi, якщо дорiкну його в тому, що вiн страждае недолiком, притаманним бiльшостi англiйцiв, а саме – невиразнiстю мовлення. Менi здаеться, що це одна iз загадок нашого столiття. Чому люди, котрi мають що сказати, не бажають навчитися чiтко висловлюватися? Це так само безглуздо, як переливати коштовну вологу крiзь трубку з прикрученим краном, вiдкрутити який можна без жодних зусиль.

Професор Маррi почав iз кiлькох глибокодумних зауважень, звертаючись до своеi бiлоi краватки та карафки з водою, потiм жартiвливо пiдморгнув срiбному канделябру, що стояв по праву його руку, й опустився в крiсло, поступившись мiсцем вiдомому популярному лектору, пану Волдрону, котрого публiка зустрiла оплесками. Пика у пана Волдрона була похмура, голос рiзкий, манери зарозумiлi, але вiн мав дар засвоювати чужi думки та подавати iх непосвяченим у доступнiй i навiть захоплюючiй манерi, розцвiчуючи своi доповiдi безлiччю жартiв на, здавалося б, найневiдповiднiшi теми, тому в його викладi навiть прецесiя рiвнодення або еволюцiя хребетних набували гумористичного вiдтiнку.

У простiй, а часом i мальовничiй манерi, якiй не заважала науковiсть термiнологii, лектор розгорнув перед нами картину виникнення свiту, охоплену буцiмто з висоти пташиного польоту. Вiн описував земну кулю – величезну газову масу, що свiтиться й палае в небеснiй сферi. Потiм розповiв, як ця маса стала охолоджуватися та застигати, як утворилися складки земноi кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою пiдготовкою сцени до тiеi незбагненноi драми життя, яка мала розiгратися на нашiй планетi. Перейшовши до виникнення всього живого на Землi, пан Волдрон обмежився кiлькома туманними, нi до чого не зобов’язуючими фразами. Можна майже з упевненiстю сказати, що зародки життя не витримали б первiсноi високоi температури земноi кулi. Отже, вони виникли дещо пiзнiше. Звiдки? З остигаючих неорганiчних елементiв? Цiлком iмовiрно. А може, iх занiс ззовнi якийсь метеор? Навряд чи. Коротко кажучи, навiть наймудрiшi з мудрагелiв не можуть сказати нiчого певного з цього питання. Поки що нам не вдаеться створити в лабораторних умовах органiчну речовину з неорганiчноi. Наша хiмiя не здатна перекинути мiсток через ту прiрву, яка вiддiляе живу матерiю вiд мертвоi. Але природа, що оперуе величезними силами впродовж багатьох столiть, сама найбiльший хiмiк, i iй може вдатися те, що непосильне для нас. Бiльше тут сказати нiчого.

Вслiд за цим лектор перейшов до великоi шкали тваринного життя та, сходинка за сходинкою, вiд молюскiв i безхребетних морських тварин до плазунiв i риб, нарештi дiстався до живородних дитинчат кенгуру, прямого пращура всiх ссавцiв, отже, i тих, хто опинився у цiй залi («Можливо!» – почувся голос якогось скептика iз заднiх рядiв.) Якщо юний джентльмен у червонiй краватцi, котрий вигукнув «Можливо», i мае пiдставу вважати, що вiн вилупився з яйця, нехай затримаеться пiсля зборiв, лектор буде дуже радий познайомитися з таким визначним представником. (Смiх.) Уявiть, що процеси, якi столiттями вiдбувалися в природi, завершилися створенням юного джентльмена в червонiй краватцi! Але хiба цi процеси справдi завершилися? Чи слiд вважати цього джентльмена кiнцевим продуктом еволюцii, так би мовити, вiнцем творiння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червонiй краватцi в його найкращих почуттях, але йому здаеться, що, якi б чесноти цей джентльмен не мав, все ж грандiознi процеси, що вiдбуваються у Всесвiтi, не виправдали б себе, якщо б iхнiм кiнцевим результатом було створення ось такого екземпляру. Сили, що зумовлюють еволюцiю, не вичерпалися, вони продовжують дiяти i готують нам ще бiльшi сюрпризи.

Упоравшись пiд загальний смiх зi своiм опонентом, пан Волдрон повернувся до образкiв минулого i розповiв, як висихали моря, оголюючи пiщанi мiлини, як на цих мiлинах з’являлися живi iстоти, драглистi, млявi, розповiв про лагуни, що кишать усiлякою морською поганню, яку вабило сюди тiнисте дно, але особливо – надмiр iжi, що сприяло ii стрiмкому розвитку.

– Ось, ледi та джентльмени, звiдки походять тi ящери, якi досi вселяють у нас жах, коли ми знаходимо iхнi скелети у вельдських або золенгофенських сланцях. На щастя, всi вони зникли з нашоi планети задовго до появи на нiй першоi людини.

– Це ще питання! – прогудiв хтось на сценi.

Пан Волдрон був чоловiк витривалий, до того ж гострий на язик, що особливо вiдчув на собi джентльмен у червонiй краватцi, i перебивати його було небезпечно. Але остання реплiка, вочевидь, здалася йому настiльки безглуздою, що вiн навiть дещо розгубився. Такий же розгублений вигляд бувае у шекспiрознавця, котрого образив лютий беконiанень, або у астронома, котрий зiткнувся з фанатиком, переконаним, що Земля пласка. Пан Волдрон замовк на секунду, а потiм, пiдвищивши голос, дидактично повторив своi останнi слова:

– На щастя, всi вони зникли з нашоi планети задовго до появи на нiй першоi людини.

– Це ще питання! – повторив той самий голос.

Волдрон кинув здивований погляд на професорiв, котрi розсiлися за столом, i нарештi зупинився на Чел-ленджерi, котрий усмiхався iз заплющеними очима, немов увi снi, вiдкинувшись на спинку стiльця.

– А, розумiю! – Волдрон стенув плечима. – Це мiй приятель професор Челленджер!

І пiд регiт усiеi зали вiн повернувся до перерваноi лекцii, нiби подальшi пояснення були цiлком зайвi.

Але на цьому справа не вичерпалася. Який би шлях не обирав доповiдач, блукаючи в нетрях минулого, всi вони неодмiнно приводили його до згадки про зниклих доiсторичних тварин, що негайно викликало з грудей професора те ж гучне ревiння. У залi вже заздалегiдь передбачали кожну його реплiку та зустрiчали ii захопленим гомоном. Студенти, котрi тiснилися зiмкнутими рядами, не залишалися в боргу, й, як тiльки чорна борода Челленджера рухалася, сотнi голосiв, аби дати йому вiдкрити рот, дружно волали: «Це ще питання!» – а з переднiх рядiв почулися обуренi крики: «Тихiше! Ганьба!» Волдрон, лектор досвiдчений, загартований у боях, розгубився остаточно. Вiн замовк, потiм узявся щось бурмотiти, запинаючись на кожному словi i повторюючи вже сказане, загруз у довгiй фразi, а наприкiнцi накинувся на винуватця всього безладу.

– Це переходить будь-якi межi! – вибухнув вiн, люто блискаючи очима. – Професоре Челленджер, прошу вас припинити цi обурливi та непристойнi вигуки!

Зала притихла. Студенти завмерли вiд захоплення: високi олiмпiйцi затiяли чвари на iхнiх очах! Челленджер неквапливо вивiльнив свое важке тiло з обiймiв крiсла.

– А я, своею чергою, прошу вас, пане Волдрон: припинiть стверджувати те, що суперечить науковим даним, – сказав вiн.

Цi слова викликали справжню бурю. У загальному галасi та реготi чулися лише окремi обуренi вигуки: «Ганьба!», «Хай говорить!», «Вигнати його в три шиi!», «Геть зi сцени!», «Це нечесно – дайте йому слово!» Голова схопився з мiсця i, мляво махаючи руками, схвильовано щось бурмотiв. З туману цiеi неясностi вигулькували лише окремi уривки фраз: «Професоре Челленджер… будьте ласкавi… вашi мiркування… пiсля…» Порушник спокою вклонився, всмiхнувся, погладив бороду i знову повернувся у крiсло. Розпалений цим диспутом i налаштований дуже войовничо, Волдрон продовжував лекцiю. Висловлюючи час вiд часу якийсь постулат, вiн кидав злiснi погляди на свого супротивника, котрий, здавалося, дрiмав, розвалившись у крiслi, все з тiею ж блаженною широкою посмiшкою на вустах.

Нарештi лекцiя скiнчилася. Пiдозрюю, що дещо передчасно, бо фiнальна ii частина була зiм’ята й якось не в’язалася з попередньою. Груба завада порушила хiд думок лектора. Аудиторiя залишилася невдоволеною i чекала подальшого розгортання подiй. Волдрон сiв на мiсце, голова щось цвiрiнькнув, i вслiд за цим професор Челлен-джер пiдiйшов до краю сцени. Пам’ятаючи про iнтереси своеi газети, я записав його промову майже дослiвно.

– Ледi та джентльмени, – почав учений пiд стриманий гул у заднiх рядах. – Прошу вибачення, ледi, джентльмени i дiти… Сам того не бажаючи, я випустив iз уваги значну частину слухачiв. (Гамiр у залi. Перечiкуючи його, професор милостиво кивае своею величезною головою та високо пiдiймае руку, немов благословляючи юрбу.) Менi запропонували висловити подяку пановi Волдрону за його вельми мальовничу та цiкаву лекцiю, яку ми з вами тiльки-но прослухали. З деякими тезами цiеi лекцii я не згоден, про що вважаю за свiй обов’язок заявити без усiляких зволiкань. Проте факт залишаеться фактом: пан Волдрон впорався зi своiм завданням, яке полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступнiй i цiкавiй формi iсторiю нашоi планети, точнiше, те, що вiн розумiе пiд iсторiею нашоi планети. Популярнi лекцii дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно всмiхнувся та кинув погляд на лектора) пан Волдрон, звiсно, даруе менi, якщо скажу, що такi лекцii через особливостi викладу завжди бувають поверхневi та неякiснi з точки зору науки, бо лектор так чи iнакше змушений пристосовуватися до неосвiченоi аудиторii. (Іронiчнi вигуки з мiсць.) Лектори-популяризатори за своею суттю – паразити. (Протестний жест iз боку обуреного Волдрона.) Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своiх невiдомих, пригнiчених злиднями побратимiв. Навiть незначний успiх, досягнутий у лабораторii (одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки), переважуе все отримане з других рук, переважуе будь-яку популяризацiю, яка може розважити на годинку, але не дасть жодних вiдчутних результатiв. Нагадую цю загальновiдому iстину аж нiяк не з бажання применшити заслуги пана Волдрона, а для того, щоб ви не втрачали вiдчуття пропорцii, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут пан Волдрон щось прошепотiв головi, котрий пiдвiвся з мiсця та виголосив кiлька суворих слiв карафцi з водою, що стояла перед ним.) Але годi про це. (Гучнi схвальнi вигуки.) Дозвольте менi перейти до питання, яке мае ширший iнтерес. В якому мiсцi я, самостiйний дослiдник, був змушений поставити пiд сумнiв компетентнiсть нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхнi Землi деяких видiв тваринного життя. Я не дилетант i виступаю тут не як популяризатор, а як учений, наукова сумлiннiсть котрого змушуе його строго триматися фактiв. І тому наполягаю на тому, що пан Волдрон дуже помиляеться, коли стверджуе, нiби так званi доiсторичнi тварини зникли з лиця Землi. Йому не доводилося бачити iх, але це ще нiчого не означае. Вони справдi е, як вiн сказав, нашими пращурами, але не лише пращурами, додам я, але й сучасниками, яких можна спостерiгати в усiй iхнiй своерiдностi – вiдразливiй i страшнiй своерiдностi. Для того щоб продертися в тi мiсця, де вони живуть, потрiбнi лише витривалiсть i смiливiсть. Тварини, котрих ми вiдносили до юрського перiоду, чудовиська, яким нiчого не варто роздерти на частини та поглинути найбiльших i найлютiших iз наших ссавцiв, iснують досi… (Вигуки: «Нiсенiтниця! Доведiть! Звiдки ви це взяли? Це ще питання!») Ви мене питаете, звiдки я це узяв? Знаю це, бо побував у тих мiсцях, де вони живуть. Знаю, бо бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас i чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здаеться, мене назвали брехуном? Нехай ця особа пiдiйметься з мiсця, щоб я мiг ii побачити. (Голос: «Ось вiн, сер!» – i над головами студентiв злiтае маленький чоловiчок в окулярах, абсолютно нешкiдливий на вигляд, котрий люто вiдбиваеться.) Це ви наважилися назвати мене брехуном? («Нi, сер!» – верещить той i, немов паяц, пiрнае вниз.) Якщо хтось iз присутнiх сумнiваеться в моiй правдивостi, я охоче побалакаю з ним пiсля засiдання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову невинна жертва злiтае високо в повiтря, вiдчайдушно вiдбиваючись вiд своiх мучителiв.) Ось я зараз зiйду зi сцени, i тодi… (Дружнi вигуки: «Просимо, друже, просимо!» Засiдання на кiлька хвилин переривають. Голова схоплюеться з мiсця i махае руками, наче диригент. Професор остаточно розлючений – вiн стоiть, випнувши бороду вперед, багряний, iз роздутими нiздрями.) Усi великi новатори знали, що таке недовiра натовпу. Недовiра – це тавро дурнiв! Коли до ваших нiг кладуть великi вiдкриття, вам бракуе чуття, бракуе уяви, щоб iх осягнути. Ви здатнi лише поливати брудом людей, котрi ризикували життям, завойовуючи новi простори науки. Ви проклинали пророкiв! Галiлей, Дарвiн i я… (Тривалi вигуки i повний безлад у залi.)

Все це я витягнув зi своiх квапливих записiв, якi хоч i були зробленi на мiсцi подii, але не можуть дати належноi iлюстрацii хаосу, що запанував на той час в аудиторii. Здiйнявся такий гамiр, що декотрi жiночки вже рятувалися втечею. Загальному настрою пiддалися не лише студенти, а й солiднiша публiка. Я особисто бачив, як сивобородi стариганi схоплювалися з мiсць i трясли п’ястуками в гнiвi на професора, котрий закусив вудила. Велелюднi збори вирували та кипiли, наче смола в казанi. Професор вийшов уперед i здiйняв руки догори. У цьому чоловiковi вiдчувалися така сила та вiдвага, що крикуни поступово змовкли, приборканi його владним жестом i владним поглядом. І зала принишкла, приготувавшись слухати.

– Не стану вас затримувати, – продовжував Челленджер. – Чи варто даремно гаяти час? Істина залишаеться iстиною, й ii не похитнути жодними вибриками дурних молодикiв i, з жалем мушу додати, не менш дурних джентльменiв похилого вiку. Я стверджую, що вiдкрив нове поле для наукових дослiджень. Ви це заперечуете. (Загальний лемент.) Тодi проведiмо експеримент. Чи згоднi ви обрати з-помiж нас одного або кiлькох представникiв, котрi перевiрять справедливiсть моiх слiв?

Професор порiвняльноi анатомii пан Саммерлi, високий жовчний дiдуган, у сухуватому виглядi котрого було щось, що надавало йому схожостi з духiвником, пiднявся з мiсця. Вiн забажав дiзнатися, чи не е заяви професора Челленджера результатом його поiздки в верхiв’я рiчки Амазонки, що сталася два роки тому? Професор Челленджер кивнув.

Пiсля цього пан Саммерлi поцiкавився, яким чином професору Челленджеру вдалося зробити нове вiдкриття в мiсцях, обстежених Воллесом, Бейтсом та iншими вченими, котрi цiлком заслуговують на довiру?

Професор Челленджер вiдказав на це, що пан Саммерлi, либонь, сплутав Амазонку з Темзою. Амазонка набагато бiльша за Темзу, й якщо пан Саммерлi бажае знати, рiчка Амазонка та рiчка Орiноко, що сполучаеться з нею припливом, покривають загалом площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль. Тому немае нiчого дивного, якщо на такому величезному просторi один дослiдник виявить те, чого могли не помiтити його попередники.

Пан Саммерлi заперечив iз квасною мiною, що вiн щось чув про рiзницю мiж Темзою й Амазонкою, яка полягае в тому, що будь-яке твердження щодо першоi легко можна перевiрити, чого не можна сказати про другу. Вiн був би надзвичайно зобов’язаний професору Челленджеру, якби той вказав, пiд якими градусами широти та довготи лежить та мiсцевiсть, де живуть доiсторичнi тварини.

Професор Челленджер вiдповiв, що досi вiн утримувався вiд оприлюднення цiеi iнформацii, маючи на це вагомi пiдстави, але зараз, звiсно, з певними застереженнями – вiн готовий надати ii комiсii, обранiй аудиторiею. Можливо, пан Саммерлi погодиться увiйти в цю комiсiю й особисто перевiрити правильнiсть твердження професора Челленджера?

Пан Саммерлi. Ще б пак, погоджуюся. (Бурхливi оплески.)

Професор Челленджер. Тодi я зобов’язуюся надати всю необхiдну iнформацiю, яка допоможе вам дiстатися до мiсця. Але, оскiльки пан Саммерлi мае намiр перевiряти мене, то вважаю справедливим, аби його також хтось перевiряв. Нiде правди дiти, подорож буде пов’язана з багатьма труднощами та небезпеками. Пану Саммерлi потрiбен молодший супутник. Можливо, бажаючi знайдуться у цiй залi?

Ось так неждано-негадано настае перелом у життi людини! Чи мiг я подумати, входячи в цю залу, що опинюся на порозi найнеймовiрнiших пригод, таких, якi менi навiть не снилися! Але Гледiс! Хiба не про це вона торочила? Гледiс благословила б мене на такий подвиг. Я схопився з мiсця. Слова самi собою зiрвалися у мене з язика. Мiй сусiд Генрi Тарп тягнув мене за маринарку та шипiв:

– Сядьте, Мелоуне! Не клейте з себе дурня при такiй купi люду!

Тiеi ж митi я побачив, як в одному з перших рядiв пiднявся високий рудуватий чолов’яга. Вiн сердито блиснув на мене очима, але я не здався.

– Пане голово, я хочу iхати! – повторив я.

– Ім’я, iм’я! – вимагала публiка.

– Мене звати Едвард Данн Мелоун. Я репортер «Дейлi газетт». Слово честi, буду цiлком неупередженим свiдком.

– А ваше iм’я, сер? – звернувся голова до мого суперника.

– Лорд Джон Рокстон. Я бував на Амазонцi, добре знаю цi мiсця i тому маю всi пiдстави пропонувати свою кандидатуру.

– Лорд Джон Рокстон набув свiтовоi слави як мандрiвник i мисливець, – сказав голова. – Але участь у цiй експедицii представника преси була б не менш бажаною.

– В такому разi, – заявив професор Челленджер, – пропоную, щоб цi збори уповноважили обох цих джентльменiв супроводжувати професора Саммерлi в його мандрiвцi, метою якоi буде розслiдування правильностi моiх слiв.

Пiд вигуки й оплески всiеi зали наша доля була вирiшена, й я, приголомшений величезними перспективами, якi раптом вiдкрилися в моему життi, змiшався з людським потоком, що хлинув до дверей. Вийшовши на вулицю, я смутно, нiби крiзь сон, бачив юрбу, що з реготом гналася по тротуару, i в самому ii центрi чиюсь руку, озброену важкою парасолькою, що мастила по головах студентiв. Потiм електрична карета професора Челленджера рушила з мiсця пiд веселi вигуки бешкетникiв i стогони потерпiлих, й я подався далi по Рiджент-стрит, поглинений думками про Гледiс i про те, що мене чекало попереду.

Раптом хтось торкнувся мого лiктя. Я озирнувся i побачив, що на мене глузливо i владно дивляться очi того довготелесого чоловiка, котрий зголосився разом зi мною податися в цю надзвичайну експедицiю.

– Пан Мелоун, якщо не помиляюся? – сказав вiн. – Вiдтепер ми з вами будемо товаришами, чи не так? Я живу за два кроки звiдси, в «Олбенi». Можливо, ви знайдете для мене пiвгодини? Дуже хочу про дещо з вами погомонiти.




Роздiл 6. Я був бичем божим


Лорд Джон Рокстон звернув на Вiго-стрит, i, минувши один за одним кiлька похмурих проходiв, ми заглибилися в «Олбенi», цей знаменитий аристократичний мурашник. У кiнцi довгого темного коридора мiй новий знайомець штовхнув дверi й обернув вимикач. Жарiвки зi строкатими абажурами залили величезну кiмнату рубiновим свiтлом. Озирнувшись iз порогу, я вiдразу вiдчув тут атмосферу вибагливого комфорту, витонченостi i водночас мужностi. Кiмната свiдчила про те, що в нiй вiдбуваеться безперервна боротьба мiж вишуканiстю смаку ii заможного господаря i його ж парубоцьким нехлюйством. Пiдлога була встелена пухнастими шкурами та химерними килимами всiх барв веселки, вивезеними, iмовiрно, з якогось схiдного базару. На стiнах висiли картини та гравюри, цiннiсть яких була зрозумiла навiть менi, не зважаючи на мое невiгластво. Свiтлини боксерiв, балерин i коней для перегонiв мирно уживалися з полотнами чуттевого Фрагона-ра, батальними сценами Жирардо та мрiйником Тернером. Але серед цiеi розкошi були й iншi речi, що яскраво нагадували менi про те, що лорд Джон Рокстон – один iз найвiдомiших мисливцiв i спортсменiв нашого часу. Два схрещених весла над камiном – темно-сине i червоне – свiдчили про колишне захоплення греблею в Оксфордi, а рапiри та боксерськi рукавички, що висiли тут же, запевняли, що iхнiй господар пожинав лаври i в цих царинах. Усю кiмнату, як архiтектурний фриз, оперiзували голови великих звiрiв, звезенi сюди з усiх куточкiв землi, а перлиною цiеi чудовоi колекцii була голова рiдкiсного бiлого носорога з гордовито закопиленими губами.

Посеред кiмнати на пухнастому червоному килимi стояв чорний iз золотими iнкрустацiями стiл епохи Людовика XV – чудова антикварна рiч, по-блюзнiрськи поцяткована кружальцями вiд склянок й опiками вiд недопалкiв сигар. На столi я побачив срiбну тацю з курильним приладдям i полiрований мисник iз пляшками. Мовчазний господар зараз же налив два високих келихи i додав до них содовоi iз сифону. Повiвши рукою в бiк крiсла, вiн поставив мiй келих на столик i простягнув менi довгу глянсувату сигару. Вiдтак сiв навпроти i спрямував на мене пильний погляд своiх дивовижних свiтло-блакитних очей, що мерехтiли, наче крижане гiрське озеро.

Крiзь тонку паволоку диму сигар я придивлявся до його обличчя, знайомого менi по багатьох фотографiях: нiс iз горбинкою, худi, запалi щоки, темно-руда чуприна, що вже рiдiе на макiвцi, закрученi мотузочком вуса, маленька, але зухвала еспаньйолка. У ньому було щось i вiд Наполеона III, i вiд Дон Кiхота, i вiд типово англiйського джентльмена – аматора спорту, собак i коней, характерними рисами котрого е пiдтягнутiсть та енергiйнiсть. Сонце i вiтер загартували до червоного його шкiру. Волохатi, низько навислi брови надавали i без того холодним очам майже лютого виразу, а пооране зморшками чоло лише збiльшувало лютiсть його погляду. Тiлом вiн був худорлявий, але мiцний, а що стосуеться невтомностi та фiзичноi витримки, то не раз було доведено, що в Англii достойних суперникiв у нього мало. Незважаючи на своi шiсть iз гаком футiв, аристократ здавався людиною середнього зросту. Це через легку сутулiсть.

Таким був знаменитий лорд Джон Рокстон, i зараз, сидячи навпроти, вiн уважно розглядав мене, покусуючи сигару, i жодним словом не порушував тривалоi незручноi мовчанки.

– Отже, – сказав вiн нарештi, – вiдступати нам уже не вдасться, милий юначе. Адже ми з вами стрибнули кудись стрiмголов. Але ж коли ви входили до зали, iмовiрно, у ваших думках нiчого такого не було?

– Менi таке навiть не примарилося б.

– Саме так. Менi також не примарилося б. А тепер ми з вами загрузли в цiй iсторii по самiсiнькi вуха. Я всього три тижнi тому повернувся з Уганди, встиг орендувати котедж у Шотландii, угiддя й усiляке iнше. Отакоi! Вашi плани, мабуть, також зруйнованi?

– Та нi, таке вже маю ремесло: адже я журналiст, працюю в «Дейлi газетт».

– Так, звiсно. Ви ж казали про це. До речi, тут е одна справа… Ви не вiдмовитесь допомогти?

– Із задоволенням.

– Але справа ризикована… Як ви на це?

– А в чому ризик?

– Я заведу вас до Беллiнгера, ось у чому ризик. Ви про нього чули?

– Нi.

– Та що ви, юначе, на якому свiтi живете? Сер Джон Беллiнгер – наш найкращий жокей. На рiвнiй дорiжцi я ще можу з ним позмагатися, але в перегонах з перешкодами вiн мене вiдразу ж заткне за пояс. Так от, нi для кого не таемниця, що як тiльки у Беллiнгера закiнчуеться тренування, вiн починае пиячити. Це вiн називае «вирiвнювати лiнiю». У вiвторок вiн допився до бiлоi гарячки i з того часу бешкетуе. Його кiмната якраз над моею. Лiкарi кажуть: якщо бiдолаху не погодувати хоча б насилу, то йому гаплик. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо вiн лежить у лiжку iз зарядженим револьвером i погрожуе всадити всi шiсть куль у першого, хто до нього припреться. Маю сказати, що Джон загалом нелюб’язний i до того ж стрiляе без хиб, але ж не можна допустити, щоб жокей, котрий виграв Великий нацiональний приз, загинув такою безславною смертю! Як ви щодо такого?

– А що ви вирiшили зробити? – спитав я.

– Найкраще навалитися на нього вдвох. Можливо, вiн зараз спить. У найгiршому випадку одного з нас поранять, зате iнший встигне з ним упоратися. Якби нам вдалося зв’язати йому руки капою з тапчана, а пiсля цього хутко викликати телефоном лiкаря зi шлунковим зондом, вiн би дуже розкiшно повечеряв.

Коли на людину раптом нi сiло нi впало звалюеться таке завдання, радiти тут причин немае. Я не вважаю себе дуже вже великим смiливцем. Все нове та незвiдане малюеться менi заздалегiдь набагато страшнiшим, нiж вiдбуваеться насправдi. Така вже властивiсть суто iрландськоi палкоi уяви. З iншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного звинувачення в боягузтвi, бо менi змалку втовкмачували жах перед ним. Хотiлося б думати, що коли хтось засумнiвався б у моiй хоробростi, я змiг би кинутися в прiрву, але спонукала б мене до цього не вiдвага, а гордiсть i страх бути визнаним боягузом. Тому, хоч я i сiпався, подумки уявляючи собi божевiльну вiд пиятики iстоту в кiмнатi нагорi, та все ж менi вистачило самовладання, щоб висловити свою згоду найзневажливiшою iнтонацiею, на яку я тiльки спромiгся. Лорд Рокстон узявся було розписувати небезпеку майбутнього нашого завдання, але це лише змусило мене втратити терпець.

– Словами справi не зарадиш, – заявив я. – Ходiмо.

Я пiднявся. Вiн також. Потiм, коротко реготнувши, буцнув мене разiв зо два п’ястуком у груди i посадив назад у крiсло.

– Гаразд, юначе… визнаний придатним.

Я здивовано витрiщився на нього.

– Сьогоднi вранцi я побував у Джона Беллiнгера. Вiн прострелив менi лише кiмоно: слава Богу, руки тряслися! Але ми все ж натягнули на нього гамiвну сорочку, i за кiлька днiв старигань знову буде в строю. Ви на мене не гнiваетесь, друзяко? Строго помiж нами: ця експедицiя в Пiвденну Америку – справа дуже серйозна, i менi хочеться мати такого супутника, котрому зможу звiритися, як кам’янiй горi. Тому влаштував вам легкий iспит i маю сказати, що ви з честю вийшли зi становища. Ви ж розумiете, що нам доведеться розраховувати лише на самих себе, тому що цьому дiдугану Саммерлi з перших же крокiв буде потрiбна нянька. До речi, ви не той Мелоун, котрий буде грати в iрландськiй командi на чемпiонатi з регбi?

– Той, але, ймовiрно, запасним.

– Ото ж бо менi здалося, нiби я вас десь бачив. Ваша зустрiч iз рiчмондцями – найкраща гра за весь сезон! Я намагаюся не пропускати жодного змагання з регбi: адже це наймужнiший вид спорту. Однак я запросив вас зовсiм не для того, щоб балакати про регбi. Займiмося справами. Ось тут, на першiй шпальтi «Таймс», е розклад пароплавних рейсiв. Пароплав до Пари[6 - Пара – океанський штат i порт у пiвнiчнiй Бразилii.] вiдходить наступноi середи, й якщо ви з професором встигнете зiбрати речi, ми цим пароплавом i попливемо. Ну, що на це скажете? Чудово, я з ним про все домовлюся. А як у вас iз спорядженням?

– Про це потурбуеться моя газета.

– Стрiляти вмiете?

– Приблизно як пересiчний стрiлець територiальних вiйськ.

– Всього лиш? Боже милий! У вас, у молодi, це вважаеться останньою справою. Ви всi – бджоли без жала. Таким свого вулика не вiдстояти! Ще згадаете мое слово: припреться хтось до вас за медом, i що тодi робитимете! Нi, в Пiвденнiй Америцi зi зброею треба поводитися вмiло, бо якщо наш приятель професор не дурисвiт i не шаленець, нас чекае там щось вельми цiкаве. Маете рушницю?

Лорд Рокстон пiдiйшов до дубовоi шафи, вiдчинив дверцята, й я побачив за ним люфи гвинтiвок, що виблискували металом, виставленi в ряд, немов органнi труби.

– Зараз поглянемо, що я можу пожертвувати вам зi свого арсеналу, – задумався лорд Рокстон.

Вiн став виймати одну за одною чудовi рушницi, вiдкривав iх, клацав затворами, ласкаво гладив, як нiжна мати своiх немовлят, i ставив на мiсце.

– Ось «бленд». З нього я завалив он того велетня, – господар кивнув на голову бiлого носорога. – Якби був на десять крокiв ближче, цей звiр поповнив би мною свою колекцiю.

У кулi цiй единий шанс,
Слабка надiя на життя.

Сподiваюся, ви добре знаете Гордона? Вiн поет, що оспiвуе коня, гвинтiвку i тих, хто вмiе поводитися i з тим, i з iншим. Ось iще одна корисна рiч – 470-й, телескопiчний прицiл, подвiйний еджектор, бездоганна наводка. Три роки тому менi довелося виступити з цiею гвинтiвкою проти перуанських гендлярiв рабами. У тих мiсцях я був батогом Господа, хоча й не знайдете мого iменi в жоднiй Синiй книзi. Бувають часи, друзяко, коли кожен iз нас зобов’язаний стати на захист людських прав i справедливостi, щоб не втратити поваги до самого себе. Ось чому я провадив там щось на кшталт вiйни на свiй страх i ризик. Сам ii оголосив, сам воював, сам довiв ii до кiнця. Кожна риска – це вбитий мною мерзотник. Дивiться, цiла драбина! Найбiльша мiтка зроблена пiсля того, як я пристрелив в однiй iз заплав рiчки Путумайо Педро Лопеса, найогиднi-шого з продавцiв живого краму… А, ось ця вам пiдiйде!

Вiн вийняв iз шафи прекрасну гвинтiвку, оздоблену срiблом.

– Прицiл вивiрений, магазин на п’ять набоiв. Можете смiливо довiрити iй свое життя.

Лорд Рокстон простягнув зброю менi та замкнув шафу.

– До речi, – продовжував вiн, коли знову сiв у крiсло, – що ви знаете про цього професора Челленджера?

– Я його побачив сьогоднi вперше в життi.

– Я також. Правда, дивно, що ми з вами вирушаемо в подорож, покладаючись на слова абсолютно невiдомого нам чоловiка? Вiн, здаеться, доволi нахабний iндивiд i його не толерують побратими по науцi. Чому ви ним зацiкавилися?

Я коротко виклав спiврозмовнику подii сьогоднiшнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потiм принiс мапу Пiвденноi Америки та розклав ii на столi.

– Челленджер каже правду, чистiсiньку правду, – серйозно зазначив вiн. – І я, зауважте, стверджую це не навмання. Пiвденна Америка – мiй улюблений континент, й якщо, скажiмо, проiхати ii наскрiзь, вiд Дар’енськоi затоки до Вогняноi Землi, то нiчого величнiшого та пишнiшого не знайти на всiй земнiй кулi. Цю краiну мало знають, а яке ii чекае майбутне, нiхто навiть не здогадуеться. Я об’iздив Пiвденну Америку уздовж i поперек, в перiоди посухи побував у таких мiсцях, де вiдбув вiйну з продавцями рабiв, про яку вам уже розповiдав. І менi справдi доводилося чути там легенди на подiбнi теми. Це всього лише iндiанськi перекази, але за ними, безумовно, щось криеться. Чим ближче пiзнаеш Пiвденну Америку, друже мiй, тим бiльше починаеш вiрити, що в цiй краiнi все можливе, все що завгодно! Люди пересуваються там вузькими долинами рiчок, а за цими долинами починаеться повна невiдомiсть. Ось тут, на плоскогiр’i Мато-Гроссо, – вiн вказав сигарою мiсце на мапi, – або в цьому закутку, де сходяться кордони трьох держав, мене нiщо не здивуе. Як сказав сьогоднi Челленджер, Амазонка зрошуе площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, порослих тропiчним лiсом, – площа, що майже дорiвнюе всiй Європi. Не по-кидаючи бразильських джунглiв, ми з вами могли б перебувати один вiд одного на вiдстанi, яка вiддiляе Шотландiю вiд Константинополя. Людина лише де-не-де спроможна продертися крiзь цю гущавину та протоптати в нiй стежки. А що бувае в перiоди дощiв? Рiвень води в Амазонцi пiдiймаеться щонайменше на сорок футiв i перетворюе все навколо у непролазне багно. Саме в такiй краiнi i варто чекати всiляких див i таемниць. Чому б нам iх не розгадати? А до всього iншого, – дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмiшка, – там на кожному кроцi доведеться ризикувати життям, а менi як спортсмену нiчого iншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа – бiла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертiти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надае нашому iснуванню особливоi гостроти. Тiльки тодi й варто жити. Ми надто вже розпещенi й дуже звикли до впорядкованостi. Нi, дайте менi гвинтiвку до рук, безмежний простiр i неосяжну широчiнь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговуе на пошук. Чого тiльки я не випробував у своему життi: i воював, i брав участь у перегонах, i лiтав на аеропланi, – але полювання на чудовиськ, якi можуть наснитися лише пiсля ситноi вечерi, – це для мене зовсiм нове вiдчуття!

Шляхтич весело зареготав, передчуваючи те, що його чекало попереду.

Можливо, я занадто захопився описом свого нового знайомця, але нам доведеться багато днiв провести разом, i тому менi хочеться передати свое перше враження вiд цього чоловiка з усiма особливостями його характеру, мови та мислення. Лише необхiднiсть везти до редакцii звiт про збори змусила мене покинути товариство лорда Рокстона. Коли я йшов вiд нього, господар сидiв у крiслi, залитий червоним свiтлом лампи, змащував затвор своеi улюбленоi гвинтiвки та неголосно пiдсмiювався, мiркуючи про тi пригоди, якi готувала нам доля. І я пройнявся твердою впевненiстю, що якщо на нас чигають небезпеки, то бiльш виваженого та вiдважного супутника, нiж лорд Рокстон, менi не знайти в усiй Англii.

Як не втомили мене до нестями подii цього дня, все ж я довго сидiв iз редактором вiддiлу новин МакАрдлом, втовкмачуючи йому всi обставини справи, яку вiн вважав за обов’язок завтра ж довести до вiдома нашого шефа, сера Джорджа Бомонта. Ми домовилися, що я буду надсилати докладнi звiти про всi своi пригоди в формi листiв до МакАрдла i що вони будуть друкуватися в газетi або вiдразу ж по iх отриманнi, або потiм – залежно вiд санкцii професора Челленджера, бо ми ще не знали, якими будуть умови, на яких вiн погодиться дати нам iнформацiю, потрiбну для подорожi до невiдомоi краiни. У вiдповiдь на запит телефоном ми не почули вiд професора нiчого iншого, крiм запеклих нападок на пресу, але потiм вiн усе ж сказав, що, якщо його повiдомлять про день i час нашого вiд’iзду, вiн доправить на пароплав тi iнструкцii, якi вважатиме слушними. Наш другий запит залишився зовсiм без вiдповiдi, якщо не брати до уваги жалiсного белькотiння панi Челленджер, котра благала нас не чiплятися до ii чоловiка, адже вiн i без того розгнiваний понад усiляку мiру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим трiском, i слiдом за цим центральна станцiя повiдомила, що у професора Челленджера розбита телефонна слухавка. Пiсля цього ми бiльше не намагалися контактувати з ним.

А тепер, моi терплячi читачi, я припиняю свою бесiду з вами. Вiдтепер (якщо тiльки продовження цiеi розповiдi колись дiйде до вас) ви будете дiзнаватися про моi подальшi пригоди лише через газету. Я вручу редактору звiт про подii, що слугували поштовхом до однiеi з найнеймо-вiрнiших експедицiй, якi знае свiт, i якщо менi не доля повернутися до Англii, ви збагнете, як усе це вийшло.

Я дописую свiй звiт у салонi пароплава «Франциск». Лоцман забере його з собою i передасть на зберiгання пановi МакАрдлу. На закiнчення, поки я не загорнув нотат-ник, дозвольте менi накидати ще одну картину, яка залишиться зi мною як останнiй спогад про батькiвщину.

Пiзня весна, затхлий, туманний ранок, мрячить холодна, невеличка мжичка. По набережнiй крокують три постатi в глянсуватих макiнтошах. Вони просуваються до схiдцiв великого пароплава, на якому вже пiдняли синiй стяг. Попереду них носiй везе вiзок, навантажений валiзами, саквояжами та гвинтiвками в чохлах.

Довготелесий, сумний професор Саммерлi човгае похнюпивши голову, як людина, котра гiрко каеться в скоеному. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепi та кашне крокуе бадьоро, i його жваве, витончене обличчя аж сяе вiд щастя. Щодо мене, то не маю жодного сумнiву, що всiм своiм виглядом демонструю радiсть, адже суета перед вiд’iздом та гiркота прощання вже залишилися позаду.

Ми вже зовсiм близько вiд пароплава, аж раптом ззаду лунае чийсь голос. Це професор Челленджер, котрий обiцяв вiдпровадити нас. Вiн бiжить за нами, важко сапаючи, весь багряний i страшенно сердитий.

– Нi, вже дякую, – каже професор. – Не маю нi найменшого бажання лiзти на пароплав. Менi треба сказати вам кiлька слiв, а це можна зробити i тут. Не уявляйте собi, будь ласка, що ви так уже мене й зобов’язали своею поiздкою. Жодною мiрою не вважаю себе вашим боржником. Істина залишаеться iстиною, i всi тi розслiдування, якi ви маете робити, нiяк на неi не вплинуть i зможуть лише розпалити пристрастi рiзних невiгласiв. Необхiдна вам iнформацiя i моi iнструкцii лежать ось у цьому запечатаному конвертi. Ви розкриете його лише тодi, коли приiдете в мiсто Манаос на Амазонцi, але не ранiше того дня i години, якi вказанi на конвертi. Ви все затямили? Сподiваюся на вашу поряднiсть i на те, що всi моi умови будуть ретельно дотриманi. Пане Мелоун, я не маю намiру накладати заборону на вашi кореспонденцii, оскiльки метою вашоi мандрiвки е виклад фактiв. Вимагаю вiд вас лише одного: не вказуйте точно, куди iдете, i не дозволяйте публiкувати звiт про експедицiю до вашого повернення. Прощавайте, сер! Вам вдалося дещо пом’якшити мое ставлення до тiеi ганебноi професii, представником якоi, на жаль, ви е. Прощавайте, лорде Джон! Наскiльки я знаю, наука для вас – книжка зi сiмома печатками. Але полювання в тих мiсцях вам сподобаеться. Не сумнiваюся, що з часом в «Мисливцi» з’явиться ваша замiтка про те, як ви пiдстрелили дiморфодона. Бувайте й ви, професоре Сам-мерлi. Якщо у вас ще не вичерпалася здатнiсть до самовдосконалення, в чому, вiдверто кажучи, я сумнiваюся, то ви повернетеся до Лондону значно розумнiшим.

Вiн круто обернувся, i за мить я побачив iз палуби його присадкувату постать, що продиралася крiзь натовп до потяга.

Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунае останнiй гонг, що сповiщае про те, що час здавати листи. Зараз ми попрощаемося з лоцманом.

А тепер «уперед, кораблику, вперед пливи!». Хай береже Бог усiх нас – i тих, хто залишився на березi, i тих, хто сподiваеться на щасливе повернення додому.




Роздiл 7. Завтра ми зникнемо у безвiстi


Не стану обтяжувати тих, до кого дiйде ця оповiдка, описом нашого переiзду комфортабельним океанським лайнером, не буду розповiдати й про тижнi, проведенi в Парi (обмежуся лише вдячнiстю компанii «Перейра-да-Пiнта» за допомогу при закупiвлi спорядження), i лише коротко згадаю про нашу мандрiвку вгору по широкiй, каламутнiй, ледачiй Амазонцi – подорож, здiйснену на кораблi, що майже не поступаеться за розмiром тому, яким ми перетнули Атлантичний океан.

Пiсля багатьох днiв шляху наша група висадилася в мiстi Манаос, за проходом Обiдос. Там нам вдалося уникнути вельми сумнiвних принад мiсцевого готелю завдяки люб’язностi пана Шортмена, представника Британсько-Бразильськоi торговоi компанii. Ми прожили в його гостиннiй фазендi до термiну, зазначеному на конвертi, який передав нам професор Челленджер. Перш нiж приступити до опису несподiваних подiй цього дня, менi хотiлося б дещо докладнiше охарактеризувати моiх товаришiв i тих, кого ми завербували в Пiвденнiй Америцi для обслуги нашоi експедицii. Пишу дуже вiдверто та покладаюся на властивий вам такт, пане МакАрдл, бо до публiкацii цей матерiал пройде через вашi руки.

Науковi заслуги професора Саммерлi занадто добре вiдомi – про них немае потреби згадувати. Вiн виявився набагато пристосованiшим до такоi важкоi експедицii, нiж могло здатися на перший погляд. Його худе, жилаве тiло не знае втоми, а суха, глузлива i часом украй недружня манера залишаеться незмiнною за будь-яких обставин. Незважаючи на своi шiстдесят п’ять рокiв, вiн жодного разу не поскаржився на труднощi, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлi виявиться непосильним тягарем для нас, але, як з’ясувалося пiзнiше, його витривалiсть нiтрохи не поступаеться моiй. Саммерлi – людина жовчна, великий скептик. Вiн не вважае за потрiбне приховувати своеi твердоi впевненостi, що Челленджер – шарлатан найчистiшоi води i що наша божевiльна, небезпечна витiвка не принесе нам нiчого, крiм розчарування в Пiвденнiй Америцi та глузування в Англii. Професор Саммерлi не переставав торочити нам це всю дорогу вiд Саутгемптона до Мана-оса, кривлячись i трясучи своеi рiденькою цапиною борiдкою.

Коли ми висадилися, його трохи втiшили пишнiсть i багатство свiту пернатих i комах Пiвденноi Америки, бо вiн вiдданий науцi всiею душею. Тепер професор Саммерлi з раннього ранку гонить по лiсi з мисливською рушницею i сачком на метеликiв, а вечорами препаруе здобутi екземпляри. З властивих йому дивацтв зазначу повсякчасну недбалiсть у доглядi за собою, цiлковиту байдужiсть до своеi зовнiшностi, неймовiрну неуважнiсть i пристрасть до короткоi пiнковоi люльки, яку майже не виймае з рота. Замолоду професор брав участь у кiлькох наукових експедицiях (наприклад, побував iз Робертсоном у Папуа), i тому до кочового життя йому не звикати.

У лорда Джона Рокстона е щось спiльне з професором Саммерлi, але, по сутi, вони пряма протилежнiсть один одному. Хоча лорд Джон рокiв на двадцять молодший, його тiло таке ж сухорляве та кiстляве. Пригадую, що докладно описав його зовнiшнiсть у тiй частинi моеi розповiдi, яка залишилася в Лондонi. Вiн дуже охайний, стежить за собою, одягнений зазвичай у бiле, носить високi коричневi черевики на шнурiвках i голиться щонайменше раз на день. Як майже кожна людина дii, лорд Джон не марнуе слiв i часто замислюеться, але на зверненi до нього питання вiдповiдае негайно й охоче бере участь у спiльнiй бесiдi, присмачуючи ii уривчастими, напiвсерйозними-напiвжартiвливими реплiками. Його знання рiзних краiн та особливо Пiвденноi Америки просто вражають своею широтою, а що стосуеться нашоi експедицii, то вiн усiм серцем вiрить у ii успiх, не бентежачись вiд глузувань професора Саммерлi. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокiйнi, але його мерехтливi блакитнi очi свiдчать про те, що iхнiй власник здатен оскаженiти i приймати безжальнi рiшення, а його звична стриманiсть лише пiдкреслюе, наскiльки небезпечним може бути цей чоловiк у хвилини гнiву. Вiн не любить поширюватися про своi поiздки до Бразилii та Перу, й я навiть уявити собi не мiг, що поява шляхтича так схвилюе тубiльцiв, котрi населяють береги Амазонки. Цi люди бачать у ньому поборника своiх прав i надiйного захисника. Навколо подвигiв Рудого Вождя, як його тут називають, вже склалися легенди, але з мене було досить i фактiв, про якi я поступово дiзнавався, – вони вражали неабияк.

Наприклад, з’ясувалося, що кiлька рокiв тому лорд Джон опинився на «нiчиiй землi», iснування якоi пояснюеться неточнiстю кордонiв мiж Перу, Бразилiею та Колумбiею. На цьому величезному просторi густо росте каучукове дерево, що принесло тубiльцям, як i в Конго, не менше зла, нiж пiдневiльна праця на Дар’енських срiбляних рудниках у часи панування iспанцiв. Купка негiдникiв-метисiв заволодiла всiею цiею мiсциною, озброiла тих iндiанцiв, котрi погодилися надавати iм пiдтримку, а iнших обернула на рабiв i, погрожуючи нелюдськими тортурами, змушувала рубати каучуковi дерева та сплавляти iх униз рiчкою до Парi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44559500) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Телегонiя – одне з хибних учень у теорii спадковостi.




2


Пiд сумнiвом (лат.).




3


Партеногенеза – явище розвитку зародка в материнськiй яйцеклiтинi без заплiднення, яке зустрiчаеться у деяких видiв комах i рослин.




4


Брахiцефал – короткоголовий або круглоголовий.




5


Агутi – дрiбнi гризуни, що живуть у лiсах Пiвденноi та Центральноi Америки.




6


Пара – океанський штат i порт у пiвнiчнiй Бразилii.