Книга - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Сюньове Сульбакен. Весiльний марш
Бйорнстьерне Бйорнсон


Істини
Бйорнстьерне Бйорнсон (1832–1910) – норвезький письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1903 р., автор тексту норвезького нацiонального гiмну. Його повiсть з життя селян «Сюньове Сульбакен» (1857) знаменувала початок нового етапу розвитку не тiльки норвезькоi лiтератури, а й усього суспiльства. Це зворушлива розповiдь про норвезьких Ромео та Джульетту, якi долають усi перешкоди i залишаються разом. Життю селян присвячена i повiсть «Весiльний марш» (1873), в якiй письменник змальовуе норвезьких селян як людей, надiлених творчим даром, надзвичайно чуйних i щирих.





Бйорнстьерне Бйорнсон

Сюньове Сульбакен

Весiльний марш

Повiстi





Сюньове Сульбакен





Роздiл перший


Посеред розлогих долин Норвегii височiють пагорби, якi вiд ранку до вечора зусiбiч осявае своiм промiнням сонце. Люди, що мешкають ближче до пiднiжжя гiр i рiдше бачать сонце, називають такi пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя. Дiвчинка, про яку тут пiде мова, мешкала саме на такому узвишшi, i хутiр теж називався Сульбакен. Снiг залягав там пiзно восени, а танув найранiше – напровеснi.

Господарi хутора були гаугiанцями[* - Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.], iх прозивали «читцями», бо вони читали Бiблiю запопадливiше, нiж iншi. Чоловiк називався Гутторм, а дружина – Карен. Їхнiй син-первiсток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на схiдну половину церкви, де хрестили дiтей. Згодом у них народилася донечка, яку вони хотiли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим iменем, тож доню охрестили Сюньов, бiльш спiвзвучного iменi не знайшлося. Але мати називала дiвчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до iменi «моя» – «Сюньове моя», iй здавалося, так легше вимовляти. Як дiвчинка вже пiдросла, усi кликали ii, як мати, – Сюньове. Навколишнi мешканцi мали одностайну думку, що, скiльки сягае людська пам’ять, не було ще в iхнiй парохii такого милого дiвчати, як Сюньове iз Сульбакена.

Ще зовсiм крихiткою батьки брали ii щонедiлi з собою до церкви, хоч дiвчинка ще й не розумiла нiчого з проповiдi, iй здавалося, нiби священик водно лае Бента-Острожника, який завжди сидiв пiд самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дiвчинка ходила з ними, мовляв, хай звикае.

Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невiдомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церквi». Якщо в господарствi чахнуло якесь ягня, козеня чи порося або занедужувала корова, худiбку вiдразу дарували Сюньове, i тварина миттю оклигувала. Так запевняла матiр. Батько не надто йняв тому вiри, але чи не байдуже, кому належить маржинка, лиш би дужа була.

На iншому боцi долини, бiля самого пiднiжжя високих гiр, лежав хутiр Гранлiен – Смерековий схил, названий так через те, що з усiх бокiв його оточував дрiмучий смерековий лiс, чи не найбiльший в усiй околицi. Прадiд нинiшнього господаря хутора воював i якийсь час перебував у Гольштайнi, який взяли в облогу росiяни. З тiеi вiйськовоi виправи вiн привiз у своему ранцi чимало дивовижного чужинецького насiння та й посадив навколо хати. Проте з часом рослини вигинули, лише зi смерекових шишок, що випадково затесалися до насiння, вирiс густий смерековий лiс, сховавши у своiй сутiнi присадибнi будiвлi. Прадiда звали Турбйорном на честь дiда; його найстаршого сина – Семуном, на честь батька. Так i повелося споконвiку, що господарi хутора називалися то Турбйорнами, то Семунами. Однак подейкували, що в Гранлiенi господарям таланило теж навперемiну i не тому, хто звався Турбйорном. Коли в нинiшнього господаря, Семуна, народився первiсток, вiн довго вагався, але не посмiв переступити родинноi традицii, тож назвав сина Турбйорном. З голови йому не йшла думка, чи не можна так виховати хлопця, щоб оминути долю, пророковану людським поголосом. Семун не мав цiлковитоi певностi, однак йому здавалося, нiби вiн помiчае у хлопчиська першi ознаки непокiрноi вдачi. «Це треба викорiнювати…» – сказав вiн матерi. Коли Турбйорновi виповнилося три роки, батько, бувало, сiдав з рiзкою бiля нього й змушував скласти на мiсце розкиданi цурпалки, пiдняти пожбурене горня або погладити кота, якого малий скубнув спересердя. Коли на батька таке находило, матiр завжди виходила з хати.

Семуна дивувало, що старшим ставав хлопець, то важче було тримати його в шорах, незважаючи на суворе батькiвське виховання. Вiн рано засадив його до книжки, брав з собою на поле, щоб завжди мати шибеника перед очима. На материних плечах лежав догляд за господарством та меншими дiтьми; приголубити синочка й застерегти не робити збиткiв вона могла тiльки зранку, одягаючи малого. Та ще в недiлю або на свята, коли родина збиралася разом, вступалася за нього перед батьком. Турбйорн, який завжди дiставав позавуш лише за те, що читав б i а як аб, а не як ба, i за те, що намагався вiдшмагати малу Інгрiд, як шмагав його самого батько, думав собi не раз: «Чого ж мене завжди карають, а меншим усе дозволено?»

Перебуваючи цiлими днями при батьковi й не вiдважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сiно, йому таки вихопилося з уст:

– Чому на Сульбакенi сiно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке?

– Бо у них бiльше сонця, нiж у нас…

Тодi хлопчик вперше помiтив, що сонячна розкiш, у якiй купався Сульбакен i якою вiн так тiшився, призначалася iншим, а не йому. Вiдтодi вiн частiше позирав на Сонячне узвишшя.

– Не сиди склавши руки i не витрiщайся, – штурхав його батько. – Тут i малому, i великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота.

Коли Турбйорновi виповнилося сiм чи вiсiм рокiв, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак i, незважаючи на свiй юний вiк, встиг набачитися свiту. Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторi, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидiв за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом вiдчинив ногою дверi, i до хати з величезним оберемком дров увiйшов наймит. Вiн гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетiлися навсiбiч, й застрибав, струшуючи з себе снiг. Пiдстрибуючи, Аслак примовляв:

– Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу.

Батька не було в хатi, мати мовчки змела з долiвки снiг i винесла за порiг.

– На що витрiщився? – запитав Аслак у Турбйорна.

– Нi на що, – злякано вiдповiв той.

– Бачив пiвня на останнiй сторiнцi своеi книжки?

– Так.

– А бачив, як до нього курки злiтаються, лишень згорнеш книжку?

– Нi.

– То подививсь!

Малий слухняно зробив як велено.

– Ото телепень! – буркнув наймит.

Та вiд тiеi митi нiхто не мав такоi влади над Турбйорном, як Аслак.

– Нiчого ти не знаеш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не вiдходив вiд наймита нi на крок.

– Знаю, геть усе аж до четвертоi глави, – заперечив Турбйорн.

– Пхе! Ти ж навiть не знаеш про троля, який протанцював з дiвчиною до сходу сонця, а тодi луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока.

Ще нiколи в життi Турбйорновi не доводилося чути стiльки мудростi нараз.

– А де це було? – поцiкавився вiн.

– Як це – де? Звiсно, на Сульбакенi…

Турбйорн аж очi вибалушив.

– А чув про чоловiка, який продався чортовi за пару старих чобiт?

Вiд зачудування хлопцевi мову вiдняло.

– Гадаеш собi, де це було? Ге… Теж на Сульбакенi. Бач, он там, унизу, де потiчок тече… Ой лишенько, поганi справи з твоею християнською наукою, – вiв Аслак далi. – Про Карi Луб’яну Спiдницю теж, мабуть, не чув?

Нi, нiчого такого вiн не чув. Хоч як швидко працював Аслак, рот йому не замикався. Наймит розповiдав i про Карi Луб’яну Спiдницю, i про млинок, що меле сiль на днi морському, i про чорта в дерев’яних шкарбанах, i про троля, якому защемило бороду в пеньку, про сiмох зелених русалок, якi повищипували волосся на ногах у Пера Мисливця, а той спав i нiяк не мiг прокинутися, – усе те вiдбувалося на Сульбакенi.

– Що це, на Бога, дiеться з хлопцем? – стривожилася наступного дня матiр. – Вiд самого свiтання клячить на лавi й не зводить очей з Сульбакена…

– Так, нинi вiн зайнятий, – мовив батько, який собi при недiлi вилежувався вiдпочиваючи.

– Люди кажуть, нiби вiн посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак i додав: – Та люди багато чого базiкають…

Турбйорн не розумiв до пуття, про що мова, однак почервонiв мов буряк. Коли Аслак покепкував з його нiяковостi, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехiзис i заходився читати.

– Ага, втiшайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобi Сюньове як своiх вух…

Минуло кiлька днiв. Турбйорн, гадаючи, що недiльна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матерi:

– Хто така Сюньове Сульбакен?

– Маленька дiвчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.

– І вона мае луб’яну спiдницю?

Мама вражено глянула на сина.

– Що це ти вигадав?

Турбйорн вiдчув, що бовкнув дурницю, i замовк.

– Гарнiшоi дитини ще свiт не бачив, – додала матiр. – Такою вродою обдарував ii Господь за нiжну й ласкаву вдачу та за стараннiсть до науки.

Так Турбйорновi вдалося вивiдати дещо про Сюньове Сульбакен.

Одного дня Семун працював у полi з Аслаком, а повернувшись увечерi додому, сказав синовi:

– Щоб я тебе бiльше не бачив з тим наймитом!

А що Турбйорн на його слова й вухом не повiв, за якийсь час додав:

– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!

Вiдтодi хлопчик терся бiля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синовi березовоi кашi й замкнув у хатi. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.

Однiеi недiлi – батько саме був у церквi – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися снiжками.

– Досить, – заскиглив малий. – Менi боляче! Кидаймо краще в щось iнше…

Аслак одразу пристав на пропозицiю. Спершу вони жбурляли снiговими кульками в струнку смерiчку бiля комори, потiм – у ворота комори, а тодi – у вiкно.

– Не в саму шибку цiлься, а в лиштву, – порадив Аслак.

Однак Турбйорн таки поцiлив у шибку й зблiд.

– Пусте, хто про це довiдаеться? – заспокоiв Аслак. – Прицiлюйся лiпше.

І знову посипалася шибка.

– Не хочу бiльше жбурляти!

Тiеi митi з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інгрiд.

– У неi кидай! – пiд’юджував хлопчину Аслак.

Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снiгом у сестру. Дiвчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матiр i звелiла вгомонитися.

– Жбурляй, жбурляй! – шепотiв на вухо Аслак.

Турбйорн уже розiйшовся – не спинити.

– Ти геть з глузду з’iхав! – крикнула матiр i кинулася до сина, намагаючись його упiймати.

Та де там! Турбйорн утiкав, вона наздоганяла – так i гонили подвiр’ям; Аслак реготав, матiр погрожувала всiма карами на свiтi. Нарештi таки схопила хлопчиська в снiговiй кучугурi й вже занесла, було, руку, щоб добряче вiдлупцювати неслуха, як той огризнувся:

– А я все одно битимуся! Тут усi б’ються!

Матiр, вражена, опустила руки, глянула малому в вiчi.

– Знаю, хто тебе цього навчив! – мовила вона, мовчки взяла сина за руку й повела до хати.

Вдома матiр також нi словом не озивалася до Турбйорна, зате була лагiдна з меншими дiтьми, раз у раз казала iм, що скоро повернеться з церкви татко. У хатi ставало щось надто гаряче. Аслак попросився провiдати якогось родича. Мати не суперечила. Та коли Аслак пiшов, Турбйорн наче аж зростом змалiв. Йому нестерпно розболiвся живiт, а долонi так спiтнiли, що позалишалися мокрi слiди на сторiнках книжки. Хоч би тiльки мама нiчого не розповiла батьковi! Але попросити ii про це малий не вiдважувався. Йому паморочилося в головi, паволокою застилало очi. Невблаганно цокав годинник: цок-цок, цок-цок! Турбйорн не мiг всидiти на мiсцi, його вабило до вiкна – подивитися на Сульбакен. Лише вiн единий височiв, як завжди, заснiжений, огорнений спокоем, виблискуючи, мов перлина, на сонцi; будиночок на його схилi усмiхався усiма шибками, цiлими й неушкодженими, звiсно. З димаря клубочився, весело витанцьовуючи, дим. Там, ясна рiч, також готували обiд для родини, яка ось-ось мала повернутися з церкви. Сюньове, напевно, виглядала батька, не боячись жодноi прочуханки, не те, що вiн. Турбйорн не знав, чого вчепитися. Охоплений нараз безмежною нiжнiстю до молодших сестричок, вiн навiть вiддав Інгрiд блискучого гудзика, що йому подарував Аслак. Мала обiйняла брата за шию, а вiн пригорнув ii до себе.

– Моя люба крихiтко Інгрiд, ти не гнiваешся на мене?

– Нi, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снiгом скiльки тобi заманеться!

Раптом з сiней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе снiг. То прийшов батько! Настрiй вiн мав добрий та лагiдний, але це було ще гiрше.

– То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зiрвався зi стiни. Мати поставила обiд на стiл.

– То як тут вам велося? – знову запитав батько, сiдаючи до столу й беручи до рук ложку.

Турбйорн не зводив з матерi погляду, а в очах бринiли сльози.

– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче iще щось додати. – Я вiдпустила Аслака на день.

«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн i ще запопадливiше заходився бавити Інгрiд, нiби нiщо на свiтi його не обходило.

Так довго батько ще зроду не обiдав, хлопчик лiчив кожен шматок, коли ж дiйшов до четвертого, закортiло йому пересвiдчитися, скiльки разiв доведеться загинати пальцi мiж четвертим та п’ятим шматком, i збився з рахунку.

Нарештi батько пiдвiвся з-за столу й вийшов надвiр. «Шибки, шибки!» – задзвенiло Турбйорновi у вухах, i вiн кинув оком, чи цiлi тi, що в хатi. Цiлi, на щастя, усi до единоi… Услiд за батьком надвiр вийшла й матiр.

Турбйорн посадив малу Інгрiд собi на колiна i сказав до неi так нiжно, аж дiвча вражено глянуло на нього:

– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричцi дуже хотiлося. Турбйорн заспiвав, а самому ноги тремтiли зi страху:

Маленька квiтко,
Польова чiчко,
Послухай!
Як схочеш бути милою моею,
Розкiшного плаща тобi подарую
Із золота й оксамиту,
У перлах i самоцвiтах
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяе доокола…

Інгрiд вiдповiдала:

Золота королево,
Перлиста королево,
Послухай!
Не хочу бути милою твоею,
Розкiшного плаща менi не даруй
Із золота й оксамиту,
У перлах i самоцвiтах,
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяе доокола…

Дiти так розбавилися, що й не помiтили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн мiцнiше притулив до себе сестричку i, як не дивно, не впав зi стiльця. Батько мовчки вiдвернувся. Минуло з пiвгодини, а вiн i далi мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадiти, але не смiв вiрити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допомiг йому роздягнутися до сну; його навiть знову почало лихоманити вiд ляку. Натомiсть батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоцi. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востанне. Йому стало тепло й затишно на серцi та в усьому тiлi, страх миттю розтанув, як крига на сонцi. Сам не тямив, як дiстався лiжка, а що свою радiсть не мiг вихлюпнути спiвом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шiсть разiв з початку до кiнця i шiсть разiв з кiнця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому свiтi немае для нього людини, дорожчоi за батька.

Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотiв закричати, але не змiг.

Розплющивши очi, вiн зрозумiв, на свое превелике полегшення, що все йому тiльки наснилося, i ще зрозумiв, що покара таки чекае, але iншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподiватися, коли батько мiряв кроками кiмнату. Кремезний, невисокого зросту чоловiк раз у раз зиркав з-пiд кошлатих брiв на Аслака; той, певно, теж вiдчував, що ось-ось гримне грiм. Наймит сидiв на днищi великоi бочки, то баламкаючи в повiтрi ногами, то пiдгинаючи iх пiд себе. Сидiв, запхавши, як завжди, руки до кишень i зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-пiд дашка. Наймит ще бiльше заламував своi завжди скривленi вуста i, нахиливши трохи набiк голову, косував на Семуна поглядом з-пiд напiвзаплющених повiк.

– Та-ак, вашому хлопцевi таки бракуе клепки, – мовив вiн. – Та гiрше те, що коня вашого наполохав троль…

Семун зупинився посеред хати.

– Ах ти ж бiсове порiддя! – гаркнув господар так, аж стiни здригнулися, Аслак ще бiльше приплющив очi.

Семун знову заходився мiряти кроками хату. Аслак якийсь час сидiв тихо, а тодi озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу:

– Правду кажу, вашому коневi пороблено!

– Аякже, пороблено! – Семун навiть кроку не сповiльнив. – Та кiнь лiсу боiться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер помiж дерева й волоком не затягнеш!

Аслак якийсь час мовчки слухав, а тодi знову своеi почав гнути:

– О, вiра – то велика сила! Вiрте собi як хочете, але дуже сумнiваюся, що це допоможе коневi одужати.

Про всяке Аслак вiдсунувся трохи далi й затулив обличчя рукою.

Семун й справдi пiдступив до нього, тихо, але грiзно сказав:

– Ти, мерзото, ти…

– Семуне! – почувся вiд печi застережливий голос Інгебйорг, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач.

Спершу затихло дитинча, а тодi й Семун вмовк, лише пiднiс свого доволi маленького, як на кремезну постать, кулака Аслаковi до носа i, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпiк наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидiв блiдий мов полотно, та все ж посмiювався тiею половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; iнший бiк, обернений до Семуна, нiби зацiпенiв.

– Господи, дай нам терпiння! – озвався вiн за хвильку, миттю наставивши лiктя, як для захисту.

Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка пiд Аслаком задвигтiла, i рикнув на весь голос:

– Не смiй згадувати iм’я Господне надаремно, ти, лайдаку!

Інгебйорг з немовлям пiдвелася, перехопила руку чоловiка. Вiн не глянув на неi, однак руку опустив. Жiнка знову сiла, а Семун заходив по хатi. Нiхто й словом не озивався.

Минуло ще трохи часу, i Аслак знову завiвся:

– Ага, для Всевишнього у Гранлiенi роботи – непочатий край!

– Семуне, Семуне! – зашепотiла Інгебйорг.

Але чоловiк ii вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в оборонi, iншою вчепився за комiр, пiдняв у повiтрi й так гримнув ним у зачиненi дверi, аж трiски посипалися, i Аслак вилетiв у сiни. І Інгебйорг, i Турбйорн, i всi дiти здiйняли галас, благаючи батька не чiпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втiкай. Семун кинувся услiд, навiть дверей добре не зачинив за собою, а вiдкинувши уламки набiк, знову схопив наймита, винiс його з сiней на подвiр’я i з розмаху гепнув ним додолу. Помiтивши, що там, де впав Аслак, забагато снiгу, аби той мiг потовкти собi боки, Семун став йому колiном на груди й заiхав кулаком в обличчя, а тодi втрете пiдняв хлопця у повiтря, вiдволiк на тверде, як вовк волочить роздертого пса, i, притиснувши колiном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скiнчилося, якби до чоловiка не кинулася жiнка з немовлям на руках.

– Схаменися, чоловiче! Не наклич бiди до хати! – скрикнула вона.

Інгебйорг сидiла в хатi, Турбйорн одягався, батько знову мiряв кроками долiвку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтiла, що вода вихлюпувалася з горнятка на пiдлогу. Аслак не показувався, Інгебйорг поривалася вийти за ним, глянути, що там дiеться.

– Сиди! – звелiв Семун, нiби й не до неi звертаючись.

І дружина не посмiла ослухатися.

Минуло ще трохи часу, господар сам вийшов надвiр i довго не повертався. Турбйорн втупився у книжку, навiть очей не пiдводив, хоча нi слова не мiг второпати з прочитаного.

Уже десь перед самим полуднем у хатi запанував звичний спокiй, хоча всiх не полишало вiдчуття, наче вони щойно зазнали чужоi навали. Турбйорн урештi зважився вийти на подвiр’я, i перший, кого вiн зустрiв, був Аслак, який пакував своi статки на санки. Але ж на його, Турбйорновi, санки! Хлопчина витрiщився на наймита, бо вигляд той мав моторошний: кров запеклася на обличчi й на одязi, вiн кашляв i часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турбйорна, а тодi крикнув:

– Очi моi б тебе не бачили!

Осiдлав санки i шугонув униз.

– Дивись, де шукатимеш своi санки! – зареготав вiн, ще раз обернувся, показав малому язика, i тiльки за ним загуло.

А наступного тижня до них на обiйстя завiтав ленсман. Батько час до часу вiдлучався з хутора, матiр плакала, потiм i вона кудись ходила.

– Що сталося, мамо? – тривожився Турбйорн.

– А, то все Аслак…

Одного дня вони застали малу Інгрiд, як вона спiвала пiсеньку:

Свiте ясний, свiте Божий!
Ох, втомився я – не можу!
Дiвча геть вiд рук вiдбилось,
Бахур берега пустився,

Все гримить горшками мати,
Й лае ледацюгу тата,
Мудрий в хатi один кiт,
Їсть сметану на обiд.

Батьки кинулися випитувати дитину, де вона тiеi пiснi навчилася. Вiд Турбйорна, вiд кого ж iще! Хлопчина перелякався i зiзнався, що почув ii вiд Аслака. Малому пригрозили, якщо знову спiватиме такi коломийки або вчитиме спiвати меншу сестру, бука йому не минути. Якось батьки почули, як Інгрiд лаеться. Покликали Турбйорна. Батько мав рiшучий намiр негайно покарати неслуха, але хлопчик так просився i обiцяв надалi бути чемним, що й цього разу йому минулося.

У недiлю батько сказав:

– Нинi не бешкетуватимеш удома, а пiдеш зi мною до церкви.




Роздiл другий


Церква в життi селянина мае особливу нiшу: це – святе мiсце, оточене урочистою цвинтарною суворiстю, з трепетною святковiстю служби Божоi пiд ii склепiнням. Церква – едина будiвля у долинi, яку селянин вбирае у розкiшнi шати, а тому йому здаеться, нiби навiть ii шпиль стримить вище, анiж насправдi. Ясного недiльного ранку передзвiн дзвонiв супроводжуе селянина всю дорогу до храму, i вiн поштиво знiмае шапку перед ними, мовби дякуючи за вiтання. Мiж ними iснуе якийсь таемничий глибинний зв’язок.

Ще дитиною селянин не раз стояв при вiдчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонiв, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохiяни до церкви. Батько приеднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душi дитини важкий могутнiй передзвiн, що годину чи й двi линув помiж горами, будив розмаiтi образи, завжди пов’язанi з чистим новим одягом, з причепуреним жiноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючiй збруi кiньми.

Коли ж однiеi недiлi дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, i вiн у новiсiнькiй, хоч i трохи завеликiй одежинi, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радiсть вони звiстили свiтовi! Нiби розчиняли всi дверi нарозтвiр, щоб вiн змiг побачити все що душi заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою iще головою, розколисаною спiвами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досi небаченi образи: iконостас, святковi строi, ошатнi люди, i передзвiн збере докупи, немов пiд склепiнням, усi його враження i освятить маленьку церкву, навiки поселивши ii у селянському серцi.

Ставши пiдлiтком, доведеться йому вирушати з худобою на гiрськi пасовиська, та якось гожого росяного недiльного ранку, коли вiн сидiтиме на каменi, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилi, i почуе церковнi дзвони, якi заглушатимуть дзеленькiт дзвоникiв на полонинi, стане йому тоскно на душi. Те урочисте бамкання навiе йому з долини милi, легкi, вабливi спомини, нагадае про приемнi балачки пiд церквою зi знайомими, радiсть, що можна бути помiж людьми; про смачний обiд удома, про батька, мати, братiв та сестер, про веселi забави на лузi недiльного надвечiр’я… Бiдолашне серденько збунтуеться у грудях. Бо нiчого з того тут немае – лише вiдгомiн церковних дзвонiв! А тодi хлопчина враз стрепенеться, пригадае собi уривок якогось псалма та й заспiвае, склавши руки й задивившись на долину. А тодi, проказавши ще й молитву, помчить, радiсний, угору схилом, сурмлячи в пастуший рiжок, аж луна розлягатиметься горами.

Тут, у тихих гiрських долинах, люди рiзного вiку вимальовують собi власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати помiж людьми й церквою, але не iснуе нiчого вищого понад неi. Вона зрiла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнаковi, який уже зробив свiй життевий вибiр, помахуе пальцем – напiвпогрозливо-напiвзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагiдна – для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як вiдомо, немае обряду урочистiшого, нiж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза iхнiм зв’язком iз церквою.

Турбйорн уже наперед тiшився вiдвiдинами церкви, тiшився, що побачить стiльки нового й цiкавого; очi йому розбiгалися вiд барвистого натовпу перед церковцею; усерединi вiн насолоджувався майже вiдчутною на дотик тишею, яка огорнула все i всiх перед початком служби Божоi. Зачарований, вiн забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотнi похилених голiв вiрян, i собi зробив так само. Забринiв спiв – усi навколо нього нараз заспiвали псалом, хлопчиковi з несподiванки наче морозом сипонуло поза шкiру. Турбйорн сидiв, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зi сну, коли дверцята iхньоi лави вiдчинилися i якийсь чоловiк сiв поряд. Псалом закiнчився, батько привiтався за руку з сусiдом i поцiкавився:

– Як вам ведеться на Сульбакенi?

Турбйорн пiдвiв очi та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нiчого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий бiлявий чоловiк, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Вiн усмiхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний.

– Онде сидить Сюньове, бачиш? – мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на колiна й показав на жiночу половину церкви.

Там, на лавi, стояла на колiнах маленька дiвчинка в капелюшку з червоними стрiчками, з-пiд якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще бiлявiшою за батька – такоi бiлявки хлопчик ще нiколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньоi лави й усмiхалася йому. Турбйорн довго не мiг вiдвести вiд неi погляду, вiн нiчого навколо не бачив, окрiм ii бiлих зубок. В однiй руцi дiвчинка тримала блискучий псалтир, а в iншiй – складений червоно-жовтий шовковий носовичок i розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше вiн видивлявся на неi, то приязнiше вона усмiхалася. Турбйорновi закортiло стати на лаву колiньми так, як вона. Дiвчинка кивнула йому головою. Якийсь час вiн серйозно дивився на неi, а тодi й собi кивнув. Мала засмiялася i знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у вiдповiдь, i ще, й ще раз, але дiвча бiльше не вiдповiдало, лише за якийсь час, як вiн уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою.

– І я хочу дивитися! – почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на пiдлогу, аж вiн ледь не впав.

Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його мiсце. Вiн теж мав бiляву, однак непокiрну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати вiдсiч усiлякiй хамулi в церквi, а чи в школi, тож вiн ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю злiз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останнiх не пас, учепився зухвальцевi в чуба, повалив долi й пiдiм’яв пiд себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, вiдсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до пiдлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комiр i пiдняв угору, наче мiшок з соломою. То був батько. Посадивши сина собi на колiна, вiн так стиснув малому руку, аж у нозi занило, i прошепотiв йому на вухо:

– Якби це було не в церквi, ти б уже дiстав вiд мене бука!

Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жiночу половину: дiвчинка ще клячала на лавi, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився вiн справдi негiдно. По-мiтивши його погляд, Сюньове злiзла з лави i бiльше не показувалася.

Наперед вiвтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав i дивився на дiйство.

Потiм паламар i священик вийшли й знову з’явилися, а вiн сидiв на батькових колiнах i думав, чи покажеться Сюньове iще?

Той курдупель, що стягнув його з лави, сидiв вiддалiк на ослiнчику, й щоразу, як тiльки хотiв пiдвестися, дiставав тлумака в плечi вiд старого, що куняв собi, але справно прокидався вiд найменшого поруху опецька.

«Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрiчка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стiнах староi церкви був схожий на неi, а може, навiть трохи поступався iй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що вiн дивиться на неi, споважнiла й знову сховалася.

Утрете вийшли перед вiвтар паламар зi священиком, задзвонили дзвони, усi попiдводилися з лав. Батько знову заговорив з бiлявим чоловiком, вони разом рушили на iншу половину церкви – жiнки вже також попiдводилися зi своiх мiсць. Першою в прохiд вийшла свiтловолоса жiнка з такою ж усмiшкою, як у чоловiка, але трохи стриманiшою. Вона була зовсiм маленького зросту, блiда на обличчi й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дiвчинки, але вона швидко заховалася вiд нього за материну спiдницю.

– Не чiпай мене!

– Вiн, мабуть, уперше в церквi, – мовила жiнка, поклавши руку йому на плече.

– Уперше, – пiдтвердив Семун. – Тому й вiдразу побився…

Турбйорн засоромлено звiв очi на жiнку, потiм глянув на Сюньове – дiвча видалося йому ще суворiшим, нiж дорослi.

Усi вийшли з церкви: старшi, бесiдуючи мiж собою, Турбйорн плiвся за Сюньове; щоразу, як вiн надто близько пiдходив до неi, вона тiснiше горнулася до матерi. Зухвалого опецька нiде не було видно. Дорослi стали на морiжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кiлька разiв згадували Аслака, i, злякавшись, що мова зайде й про його нечемнiсть, вiдiйшов про всяк випадок подалi.

– Нiчого тобi тут слухати, – мовила матiр до Сюньове. – Вiдiйди собi вбiк, сонечко… Чуеш, що кажу!

Сюньове неохоче вiдiйшла. Турбйорн пiдступив ближче, не зводячи з неi очей, вона також не вiдводила погляду. Отак стояли вони доволi довго й дивилися одне на одного.

– Фе! – нарештi озвалася дiвчинка.

– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.

– Фе! – повторила мала. – І не сором тобi?

– А що я такого зробив?

– Побився у церквi пiд час вiдправи… Фе!

– Коли ж то було!

Дiвчинка спантеличено замовкла, а тодi озвалася знову:

– То це ти Турбйорн Гранлiен?

– Я… А ти Сюньове Сульбакен?

– Так… Менi завжди казали, що ти дуже чемний.

– Це неправда. Я найгiрший з-помiж дiтей удома…

– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Вiн каже…

– Помовчи i йди геть звiдси! – долинуло з гурту дорослих.

Сюньове зупинилася на пiвдорозi до матерi, а тодi повернулася й спроквола пiдiйшла до Турбйорна.

– Це менi всi вуха протуркотiли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.

– Та-а, хiба iнодi, коли за книжкою сиджу, – вiдповiла Сюньове.

– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакенi, тролi, вiдьми та усяка чортiвня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а iншою пiдпираючись, як це робив Аслак.

– Мамо, мамо! Знаеш, що вiн каже? Вiн каже, що…

– Дай менi спокiй! І не пiдходь, доки не покличу! – урвала дiвчинку матiр.

Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кiнчика хусточки й смикаючи його зубами.

– А правда, що щоночi у вас на Сульбакенi виграють бiсiвськi музики?

– Неправда!

– Ще скажи, нiби нiколи не бачила троля!

– Не бачила.

– Богом присягаеш?

– Фе, не можна такого казати…

– Пусте! Можна, – вiдказав Турбйорн i плюнув крiзь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно вiн умiе це робити.

– Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!

– Гадаеш? – у голосi Турбйорна почулося вагання, бо вiн завжди думав, що за такi слова загрожуе йому щонайбiльше прочуханка, але ж батько стояв далеко.

– А хто у вас там, на горi, найсильнiший? – запитав знову, зсунувши шапку набакир.

– Не знаю.

– У нас – батько. Вiн таки дужий, що нам’яв боки Аслаковi. А Аслак, повiр, не зi слабакiв!

– Он як!

– Якось Аслак пiдняв над собою коня.

– Коня?!

– Свята правда! Вiн сам менi розказував.

Тепер уже й Сюньове не мала сумнiвiв, лише поцiкавилася:

– Хто такий Аслак?

– Та один лайдак. Йому так перепало вiд батька, як ще нiкому в свiтi…

– То на вашому хуторi б’ються?

– Бувае iнодi… А у вас хiба нi?

– Нiколи!

– То що ж ви там робите?

– Мама готуе iсти, плете й шие. Карi теж, але не так вправно, як мама, бо лiнива. Рандi доглядае корiв, батько з братами працюють у полi, бувае, i в хатi пораються…

Як на Турбйорна, то було вичерпне пояснення.

– Щовечора ми читаемо i спiваемо, – вела далi Сюньове. – У недiлю також.

– Всi разом?

– Так.

– Нудно, мабуть…

– Нудно? Мамо, вiн каже… – завела, було, Сюньове, але враз урвала себе на пiвсловi, згадавши, що мати заборонила заважати розмовi дорослих. – Я маю цiлу отару овець, – похвалилася дiвчинка.

– Справдi?

– Ага, трое окотяться взимку, а одна, мабуть, приведе вiдразу двох ягнят.

– То ти маеш власних овець?

– Ще й корiв i свиней… А ти хiба нi?

– Нi.

– Приходь до мене, я подарую тобi одне ягня, а воно тобi згодом приведе цiлу купу… – запропонувала Сюньове.

– Як би то було гарно! – мрiйно мовив Турбйорн. Якийсь час дiти помовчали, потiм малий запитав:

– А Інгрiд можеш дати ягня?

– Якiй Інгрiд?

– Ти не знаеш Інгрiд? Маленькоi Інгрiд?

Нi, Сюньове не знала Інгрiд.

– Вона молодша вiд тебе?

– Звiсно, молодша. Десь така, як ти…

– То вiзьми i ii з собою.

– Добре, я залюбки вiзьму з собою сестричку.

– Тобi – ягня, а iй дiстанеться порося.

Турбйорн згодився, що то розумне рiшення. Потiм вони ще трохи погомонiли про спiльних знайомих, хоч таких виявилося небагато. Батьки вже наговорилися, тож треба було рушати додому.

Вночi Турбйорновi наснився Сульбакен, нiби пасуться на пагорбi лише бiлi ягнята, а маленька бiлява дiвчинка з червоними стрiчками у волоссi гуляе помiж ними.

Турбйорн та Інгрiд уже не могли дочекатися, коли ж iм дозволять туди пiти. Вони стiльки нафантазували ягнят та поросят, що вже собi й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися – чому iх не вiдпускають у гостi.

– Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дiвча запросило? – запитувала мама. – Де таке чувано?

– Ага, почекай-но наступноi недiлi, сама побачиш, – буркотiв Турбйорн.

Прийшла недiля.

– Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобi дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, – сповiстила Сюньове Турбйорновi новину пiсля вiдправи.

– Хто так сказав?

– Моя мама.

Інгрiд з нетерпiнням чекала братового повернення з церкви. Вiн переповiв сестричцi та матерi розмову з Сюньове.

– Ось бачиш! – вигукнула мама.

Інгрiд мовчала. Але вiдтепер обидвi пильнували за кожним його словом, i за лайкою, i за похвальбою. Якось брат з сестрою навiть почубилися, з’ясовуючи, лайливий чи нi вислiв «пса вартий», а потiм Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечерi це почув батько.

– Ось я тобi зараз покажу, хто пса вартий! – крикнув вiн i так вдарив малого, аж той простягнувся на долiвцi.

Турбйорновi стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама пiдiйшла до нього й заспокiйливо погладила.

Аж за два мiсяцi дiтям пощастило побувати на Сульбакенi. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потiм Інгрiд з Турбйорном провiдали ii знову. Так вони учащали одне до одного в гостi, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися мiж собою у здобуваннi науки – разом ходили до школи. Згодом хлопчик перерiс свою товаришку; парох навiть сам почав навчати здiбного пiдлiтка. Зате Інгрiд наука давалася важко, i вони обое допомагали iй. Інгрiд i Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали iх «курiпочками», обидвi були бiлявками й усюди з’являлися удвох.

Сюньове, бувало, гнiвалася на Турбйорна за його схильнiсть до бiйки, а Інгрiд завжди встрявала помiж, примирювала iх, i вони знову ставали добрими друзями. Та якщо до вух матерi Сюньове доходили чутки про бiйку, йому на тиждень, а то й на два заказано було дорогу до господи на Сульбакенi. Однак нiхто не смiв зiзнатися у цьому Семуновi. «Вiн надто суворо поводиться з хлопцем», – казала його дружина й накладала на всiх обiтницю мовчання.

Трiйко дiтей виросли, стали гарними та вродливими – кожний по-своему. Сюньове вигналася висока й струнка, мала золотавi кучерi, нiжне осяйне личко зi спокiйними блакитними очима. Розмовляючи, вона завжди усмiхалася. Люди казали: благословенний той, кого вона осявала своею усмiшкою. Інгрiд була нижчою на зрiст i трохи пухкiшою, з iще бiлявiшим, анiж у товаришки, волоссям, м’якими рисами дрiбного округлого обличчя. Турбйорн був середнього зросту, гарноi статури, чорнявий, з темно-синiми очима на гостро висiченому обличчi й доволi кремезний. Інодi, роззлостившись, полюбляв хвалитися, що вченiший за самого шкiльного вчителя i нiкого не боiться в усiй долинi… окрiм хiба батька, додавав подумки, але вголос про те нiколи не зiзнавався.

Турбйорн хотiв скорiш пройти конфiрмацiю, але з того нiчого не вийшло.

– Не конфiрмований, ти ще хлопчисько, шмаркач, i менi легше тримати тебе в шорах! – сказав, наче вiдрiзав, батько.

Отож так сталося, що вiн, Інгрiд i Сюньове пiшли до першого причастя разом. Сюньове також довелося довго чекати цiеi подii: iй виповнилося п’ятнадцять рокiв, йшов шiстнадцятий.

– Людина нiколи не бувае достатньо готовою до складання Божоi обiтницi, – часто казала ii мати, а батько, Гутторм Сульбакен, з нею погоджувався.

Справа з конфiрмацiею так затягнулася, що до Сюньове вже й свататися почали: один – син мiсцевого достойника, а iнший – син заможного сусiда.

– То надто рано! Вона ще й до першого причастя не ходила! – вiдшивала матiр женихiв.

– Треба вести доньку до причастя! – вирiшив якось батько.

Але Сюньове про це нiчого не знала.

На плебанii, у домi священика, жiноцтво дуже любило Сюньове, ii часто кликали погомонiти. Інгрiд i Турбйорна не запрошували.

– Що, ти там зайвий? Ой дивись, украдуть ii тобi з-перед носа! – шпигнув якось Турбйорна один з хлопчакiв i миттю гепнувся долi з пiдбитим оком.

Вiдтодi повелося серед сiльських бешкетникiв дражнити його Сюньове, а вiн вiд того скаженiв. Врештi дiйшло до великого бойовиська в лiску неподалiк плебанii. Про мiсце з’ясування стосункiв було домовлено заздалегiдь, супротивникiв невпинно бiльшало: Турбйорн опинився сам на сам з цiлою навалою. Дiвчата вже давно пiшли додому, тож нiкому було iх розбороняти. Турбйорновi ставало непереливки. Бiйка розпалювалася не на жарт, хлопець нiзащо не хотiв програвати, то й гамселив на всi боки, як попало, про що потiм ще довго свiдчили синцi вiд його кулакiв. Миттю поповзли чутки, невдовзi вже вся долина гудiла про бiйку Турбйорна через Сюньове.

Наступноi недiлi Турбйорн вiдмовився iти до церкви. А ще за день вiн не пiшов на науку до пароха, прикинувшись хворим. Інгрiд пiшла сама.

– Що переказувала Сюньове? – запитав хлопець, коли сестра повернулася.

– Нiчого.

Згодом таки довелося пiти до пароха на заняття, Турбйорновi здавалося, що всi тiльки те й роблять, що витрiщаються на нього та пiдсмiюються. Сюньове прийшла того дня пiзнiше, а потiм довго сидiла в покоях панотця. Хлопець побоювався прочуханки вiд священика, однак дуже швидко збагнув, що в цiлому селi нiчого не знають про бiйку тiльки двое: парох i його батько. Таке було йому на руку, але ось як порозумiтися з Сюньове, вiн не знав. Уперше йому не хотiлося просити про допомогу в цiй справi сестричку.

Пiсля заняття з катехiзису Сюньове знову зникла в покоях священика. Доки на подвiр’i ще юрмилися учнi, Турбйорн чекав, але всi порозходилися, довелося i йому йти геть. Інгрiд уже давно подалася додому.

Наступного дня Сюньове прийшла на науку першою i гуляла садком з однiею iз доньок пароха та якимсь молодим паничем. Панянка викопувала квiти, давала iх Сюньове, панич допомагав, а Турбйорн стояв з рештою учнiв за плотом i прислухався. Дiвчина так голосно пояснювала, як треба садити квiти, що чутно було кожне слово. Сюньове обiцяла ретельно виконати всi настанови.

– Сама ти не зумiеш, – озвався чужак.

Турбйорн запам’ятав його слова.

Коли Сюньове знову повернулася до гурту, ii оточили ще бiльшою увагою, анiж зазвичай, але вона попростувала до Інгрiд, радо привiталася з нею i повела за собою на луку. Там вони повсiдалися докупки на траву, завiвши жваву розмову, бо вже давно не випадала iм нагода набалакатися. Турбйорн залишився стояти посеред гурту, милуючись пишними заморськими квiтами Сюньове.

Того дня Сюньове подалася додому разом з усiма.

– Може, я понесу тобi квiти? – запропонував Турбйорн.

– Неси, – ласкаво погодилася дiвчинка, не пiдводячи, однак, на нього очей. Узяла за руку Інгрiд, i вони рушили попереду.

Бiля самого Сульбакена Сюньове зупинилася, попрощалася з Інгрiд.

– Далi я вже сама понесу квiти, – мовила вона, беручи кошика, якого Турбйорн поставив у траву.

Дорогою до Сульбакена хлопчина мiркував, як би то запропонувати Сюньове свою допомогу – посадити тi квiти з нею удвох, але не зважився й рота розтулити, надто вже квапилася вона додому. Увесь день його не полишала думка: «Таки треба було допомогти iй з тими квiтками…»

– Про що ви розмовляли? – запитав вiн Інгрiд.

– Нi про що…

Коли всi полягали спати, Турбйорн тихенько одягнувся i вийшов надвiр. Була гарна нiч, тепла й тиха; небо запаволочилося тонким мереживом блакитно-сiрих хмар, а там, де мереживо прорвалось, здавалося, хтось, наче у вiкно, пiдглядав з темноi синяви, що ж дiеться на землi. Навколо анi душi, тiльки в травi сюрчали коники-стрибунцi; час до часу озивалася праворуч вiд дороги перепiлка, iй вiдповiдала iнша з лiвого узбiччя; спiв перекочувався травами то туди, то сюди, i видавалося Турбйорновi, нiби його супроводжуе велика спiвоча свита, хоч вiн нiкого й не бачив у темрявi. Лiс, наче сине море туману, стелився схилами, i що вище, то темнiшим вiн ставав. З гущавини долинало токування тетеревiв, iнодi – пронизливий крик сови; водоспад спiвав свою одвiчну пiсню, гучнiше, нiж будь-коли, бо все притихло, дослухаючись до неi. Турбйорн глянув угору, на Сульбакен, i рушив далi. Вiн звернув убiк вiд звичних стежок, притьмом видряпався на узвишшя i невдовзi опинився у крихiтному квiтнику Сюньове, пiд самим вiкном кiмнатки на пiддашшi, де вона спала. Хлопець сторожко прислухався, роззирнувся навсiбiч, але навколо панувала тиша. Понишпоривши у пошуках якогось реманенту, вiн знайшов, як i сподiвався, лопату й граблi. Одну грядку Сюньове почала копати, але довела до пуття лише маленький клаптик, посадила там двi квiтки. Хотiла, певно, подивитися, який вони матимуть вигляд. «Втомилася, мабуть, бiдолашна, i покинула грядку… – подумав Турбйорн. – Це робота для чоловiка!» Хлопець вiдразу взявся до справи, спати зовсiм не хотiлося, навпаки, йому здавалося, що нiколи iще йому так легко не працювалось. Вiн пригадав поради доньки пароха, як садити квiти, пригадав, як тi квiтки росли в садку на плебанii, i зробив усе як треба. Минула нiч, а вiн i не помiтив, працював, майже не вiдпочиваючи, скопав усю грядку, посадив усi квiти, кiлька разiв пересаджував iх, щоб було гарнiше. Інодi позирав на вiкно на пiддашшi, чи нiхто його не бачить. Але нiкого не було видно, навiть пес нiде не гавкнув. Тиша панувала, аж запiяв пiвень, а за ним защебетало лiсове птаство, вiтаючи свiт з «добрим ранком». Чепурячи квiтника, Турбйорн згадав собi байки Аслака, як вiн малим хлопчаком вiрив у те, нiби на Сульбакенi водяться тролi та домовики. Турбйорн знову звiв очi на вiкно й усмiхнувся – ото здивуеться, прокинувшись, Сюньове.

Уже нiвроку розвиднилося, птахи здiйняли немилосердний гармидер, тож Турбйорн перескочив через плiт i заквапився додому. Нiхто й не довiдаеться, що то вiн уночi посадив квiти в садочку Сюньове на Сульбакенi.




Роздiл третiй


Невдовзi долиною рознеслися розмаiтi чутки, але нiхто не мiг нiчого сказати напевне. Вiд дня першого причастя Турбйорна нiколи бiльше не бачили на Сульбакенi, i це невимовно дивувало люд. А ось Інгрiд навiдувалася туди часто, удвох iз Сюньове вони не раз ходили на прохiд до лiсу.

– Не затримуйся надовго! – гукала мати навздогiн доньцi.

– Добре, мамо, – вiдповiдала Сюньове i поверталася додому аж надвечiр.

Знову з’явилися обидва женихи.

– Їй самiй обирати, – сказала мати, батько з нею погоджувався.

Сюньове ж, коли ii запитали, дала обом вiдкоша. Потiм сваталися й iншi, але нiхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем.

Якогось дня мама з донькою мили кадки з-пiд молока, i мама поцiкавилася, чи донька мае когось на оцi. Це було так несподiвано, що Сюньове зашарiлася по самi вуха.

– Ти комусь уже пообiцяла свою руку й серце? – допитувалася мати, прискiпливо дивлячись доньцi в очi.

– Нi, – поквапилася вiдповiсти Сюньове.

Бiльше до тiеi розмови вони не поверталися.

Сюньове була найбажанiшою нареченою на всю околицю. Їi проводжали замрiяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звiдти, бо, окрiм дому, бувала тiльки там. Батьки Сюньове були гаугiанцями, тому вона нiколи не ходила на танцi чи iншi забави. У церквi Турбйорн завжди сiдав навпроти ii лави, але нiхто не бачив iх за розмовою. Все ж помiж людьми ширилися пiдозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна еднають сердечнi узи, а що поводилися вони не так, як iншi молодi закоханi пари, то це породжувало плiтки. Турбйорна в околицi не любили. Вiн i сам це вiдчував, тому, сходячись з iншими парубками на танцях чи на весiллях, поводився задерикувато, не раз i в бiйку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бiйки спiзнали на собi мiць його кулакiв. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що нiхто не посмiе стати йому впоперек дороги.

– Тепер ти вже можеш жити на свiй розсуд i покладатися на своi руки, – мовив якось Семун. – Тiльки ж пам’ятай, що моi, мабуть, поки що таки сильнiшi…

Вiдзолотiла осiнь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нiчого до пуття не знали. Стiльки чуток витало в повiтрi про постiйнi вiдмови Сюньове женихам, що тi, врештi, перестали свататися. Інгрiд нi на крок не вiдходила вiд товаришки. Цього лiта вони обидвi збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Гранлiенi. З гори долинав спiв Турбйорна, вiн лагодив для дiвчат колиби та кошари.

Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закiнчивши своi справи, сiв собi пiд деревом та й пустив думки плином – йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Вiн лiг горiлиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки пiд голову й задивившись в осяйне блакитне склепiння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлi тремтливими хвилями, а темне гiлля вимальовувало дивовижнi вiзерунки. Небо визирало тiльки там, де вiтер вiдхиляв листя, а там, де крони не переплiталися, блакить рвучко плинула широким звивистим рiчковим плесом. Невпинний рух угорi звернув Турбйорновi думки в iнший бiк…

…Берiзка тисячею очок усмiхалася до смереки, настовбурчена всiма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхнiстю: надто вже багато вискочок з’явилося з повiвом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали iй носа молодим листям.

– Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гiллям i пiтнiючи живицею вiд немилосердноi спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на пiвночi й так спекотно… Пхе!

Неподалiк височiла понад лiсом стара сивочола сосна; опустивши вiти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колiнця вiд страху пiдгиналися. Люди обрубували гiлляччя кремезноi сосни щораз вище, аж доки iй це надокучило, i вона стрiмко вигналася вгору, налякавши своею потугою тендiтну смерiчку поряд.

– Чи ви забули про зимовi хурделицi? – запитала смерiчка.

– Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна i так ляснула бiдолаху пiвнiчним вiтром позавуш, аж та ледь не впала.

Могутня сосна мiцно впиралася велетенськими ступнями в грунт, ii пальцi випиналися назовнi за шiсть лiктiв вiд стовбура, i була вона при землi товстiшою за найтовстiшу вербу, про що якось верба повiдала хмелевi, який закохано обiймав ii за стан. Кошлата сосна усвiдомлювала свою велич i, виганяючись новим гiллям у височiнь, глузувала з людей:

– Спробуйте тепер мене обчiмхати, якщо потрафите!

– Нi, iм не стане моцi тебе обчiмхати! – мовив якось орел, зробив ласку соснi – сiв на ii гiлля, склав крила й заходився зчищувати з пiр’я рештки засохлоi кровi якогось бiдолашного ягняти.

– Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гнiздо, – сказав вiн. – Їй треба знести кiлька яець, – додав тихiше, глянув на своi голi ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкi спомини про раннi веснянi днi, коли все навколо шаленiе вiд перших теплих сонячних променiв.

Та вiдразу стрепенувся, пильно глянув з-пiд кошлатих брiв у бiк чорного громаддя скель, чи не кружляе там знесилена важкою ношею у своему лонi його королева, i злетiв у повiтря. Сосна бачила, як ширяе у небеснiй блакитi нарiвнi з найвищими гiрськими кряжами орлина пара, радячись своiми хатнiми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокiй: хоч як пишалася вона собою, не було б iй рiвноi у цiлому лiсi, якби змогла колисати на своiх вiтах королiвське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз – просто до неi, i мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще бiльше розпростала вiти, вiдтiсняючи сусiдок, бо хто б тепер посмiв iй суперечити.

А лiс зашелестiв, загомонiв, побачивши, якоi честi зазнала могутня сосна. Неподалiк над озерцем, милуючись своiм вiддзеркаленням у плесi, росла тендiтна берiзка; вона гадала, що мае право сподiватися трiшки любовi вiд трясогузка, який полюбляв подрiмати по обiдi в затiнку ii вiт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своiми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручнiше було ii хапати, а в розпал спеки згорнула з гiлля та свiжого листя затишну зелену альтанку, щоб йому було прохолоднiше. Зваблений стараннями берiзки, трясогузок уже замислився, чи не оселитися йому тут на все лiто. Та ось бiда! Довелось втiкати вiд орлиного сусiдства на старiй соснi свiт за очi. Вiн проспiвав берiзцi на прощання зворушливу пiсеньку, але дуже тихенько, щоб не почув орел, – тiльки його й бачили.

Не лiпше повелося i дрiбним горобчикам у вiльшаних хащах. Вони так безсоромно грiховодили, що дрiзд, котрий замешкав на ясенi, нiколи не мiг вчасно заснути, гнiвався i лаяв галасливе птаство. Поважний дятел по сусiдству, споглядаючи те, так реготав, ледь не беркицьнувся з гiлляки. Та ось з’явились на соснi орли! І дрiзд, i горобцi, i дятел – усе, що вмiло лiтати, – змушенi були шукати притулку в iншому мiсцi. Дрiзд на лету кляв горобцiв i зарiкався ще хоч раз сусiдувати з ними.

І хоч як приязно свiтило сонце, лiс осамотiв i посмутнiв, тiльки й мiг пишатися старою могутньою сосною, але пиха та була мiзерною. Лiс лякливо пригинався щоразу, коли налiтав пiвнiчний вiтер, а сосна стримувала його натиск крислатим гiллям; орел кружляв понад нею, статечний i незворушний, наче то не шквал бiснувався, а нiжний легiт роздмухував ледь чутнi пахощi живицi. А як тiшилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жоднiй з них не судилося цього року колисати пташинi гнiздечка на своiх вiтах.

– Забирайтеся геть! – бундючилися вони. – Ми – вельможна родина, майже родичi королiвськi!



– Про що це ти замислився? – запитала, усмiхаючись, Інгрiд.

Вона вийшла з густих чагарiв, розгортаючи руками гiлля.

– Та чого тiльки не наверзеться! – пiдхопився Турбйорн, уперто вiдводячи погляд вiд сестри й дивлячись на лiс. – Надто вже багато плiткують про мене в долинi! – додав вiн, обтрушуючи глицю.

– Чому ти завжди переймаешся чужими плiтками?

– І сам не знаю… Та досi нiколи не говорили про те, чого я й намiру не мав робити…

– Недобре кажеш!

– Може, й так, але то правда.

Інгрiд сiла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину.

– Я легко мiг би стати таким, яким мене бажають бачити iншi, та лiпше дали б менi спокiй!

– У цьому е, зрештою, i твоя вина.

– Можливо, але й тi, iншi, не без вини… Я вже казав i ще раз скажу: хай би дали менi спокiй! – майже крикнув Турбйорн, звiвши очi угору, на орла.

– Турбйорне! – злякано прошепотiла Інгрiд.

Хлопець обернувся до сестри i всмiхнувся.

– Усе гаразд! Кажу ж, чого тiльки не нароiться в головi! Ти бачилася нинi з Сюньове?

– Так, вона вже вибралася на полонину.

– Сьогоднi?

– Так.

– Із сульбакенською чередою?

– Так.

– Тра-ля-ля…

До лiсу сонце зазирае,
Трулялля…
Де ти, серденько мое?
Трампарам, трампарам…
Птаха стрепенулася спросоння, —
Що дiеться?

– Завтра ми теж виганяемо нашу череду на полонину, – озвалася Інгрiд, прагнучи вiдволiкти брата вiд тяжких думок.

– Я пожену! – сказав Турбйорн.

– Нi, тато сам хотiв…

– Он як! – буркнув Турбйорн i замовк.

– Вiн питав сьогоднi про тебе, – знову озвалася

Інгрiд.

– Справдi?

Турбйорн вiдрiзав ножиком гiллячку й заходився зiстругувати з неi кору.

– Ти мав би частiше розмовляти з батьком, – докiрливо мовила сестра. – Вiн тебе дуже любить…

– Може, й твоя правда.

– Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.

– Зате й слова вiд нього не дочекаешся, коли я е… – У тому твоя вина.

– Може, й так…

– Не кажи так, Турбйорне! – Інгрiд посмутнiла. – Сам знаеш, у чому причина.

– То в чому?

– Я тобi маю про це розповiдати?

– Та байдуже… Ти знаеш, що я знаю…

– Звiсно: надто багато розмахуеш кулаками, а батько цього не любить.

– Ага, досi ще мене за ручку б тримав!

– Коли в бiйку встряеш…

– То хай собi безкарно говорять селом, що на язик спливе?

– Нi, але ж можна й поступитися, не завжди пiритися пiвнем! Он батько завжди так робив i став поважаним чоловiком.

– Може, його не так дiймали за живе…

Інгрiд трохи помовчала, а тодi, оглянувшись, повела далi:

– Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твоi недруги!

– Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Гранлiен!

Хлопець обстругав з гiллячки кору i розрiзав ii навпiл. Інгрiд сидiла коло брата, довго дивилася на нього, а тодi нерiшуче запитала:

– Пiдеш у недiлю до Нургауга?

– Пiду.

Дiвчина знову замовкла, потiм, не дивлячись на брата, озвалася знову:

– Знаеш, що вiн приiхав до сестри на весiлля?

– Знаю.

Інгрiд пiдвела погляд.

– Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зiтхнула вона.

– Гадаеш, це дае тепер йому бiльше права ставати мiж мною та iншими?

– Вiн не стае… Принаймнi не бiльше, нiж цього хоче та, iнша.

– Нiхто не знае, чого хочуть iншi…

– Ти знаеш!

– Сама вона про це нiчого не каже…

– Як можеш так казати! – скрикнула Інгрiд, несхвально глянувши на брата, пiдвелася, озирнулась.

Турбйорн викинув свою гiллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри.

– Послухай, менi часом це так набридае. Поголос йде не лише про мене, ii теж зачiпае, бо все вiдбуваеться нiби потай. Хоча яка там потайнiсть, я ж навiть на Сульбакенi не буваю! Вона каже, що ii батьки мене й бачити не хочуть. Менi заказано до неi ходити, як iншi хлопцi ходять до своiх дiвчат, бо вона – свята! Отак!

– Турбйорне! – занепокоено гукнула його сестра, але вiн наче й не чув.

– Батько й словом не бажае заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоею. Плiтки, лише плiтки! А з iншого боку, нiчого взамiн за ту муку! Я навiть не знаю, чи й справдi вона…

Інгрiд кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад. Хащi знову розгорнула чиясь рука, iз заросляку з’явилася висока струнка дiвчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове.

– Добрий вечiр! – привiталася вона.

Інгрiд глянула на Турбйорна, нiби хотiла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн вiдповiв iй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Нiхто не дивився на Сюньове.

– Може, дозволите примоститися бiля вас на хвильку? Я так набiгалася за день… – озвалася дiвчина й сiла в траву.

Турбйорн зиркнув на те мiсце, де вона сiдала, нiби хотiв переконатися, чи не росяна там трава. Інгрiд задивилася униз, нiби до чогось приглядалася у Гранлiенi.

– Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса вiдв’язалася i забрела в поле на свiжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпiти! Найвища пора виганяти худобу в гори!

Інгрiд чимдуж побiгла униз схилом, навiть не попрощалася. Сюньове також пiдхопилася на рiвнi ноги.

– Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн.

– Менi час… – вiдповiла Сюньове, однак не рушила з мiсця.

– Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не пiдводячи на неi очей.

– Іншим разом, – ледь чутно злетiло з ii уст.

– Іншого разу можна ще довго чекати…

Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився iй просто у вiчi. Минуло доволi часу, перш нiж вони знову заговорили.

– Сiдай, – запропонував хлопець трохи нiяково.

– Нi… – похитала головою Сюньове й далi стояла. Турбйорн вiдчув, як у ньому здiймаеться спротив, та раптом вона зробила щось зовсiм несподiване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очi й запитала, усмiхнувшись:

– Ти сердишся на мене? – В ii очах бринiли сльози.

– Нi, не серджуся, – вiдповiв Турбйорн, почервонiвши по самi вуха.

Вiн простягнув руку, однак Сюньове того не помiтила, бо сльози застилали iй зiр. Рука опала.

– То ти все чула? – спромiгся вiн урештi на слово.

– Чула, – Сюньове глянула на нього й засмiялася, а сльози зацебенiли ще ряснiше.

Турбйорн геть розгубився, не знав, що дiяти i що казати.

– Може, я був надто рiзким… – зiрвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове вiдвела очi й повернулася боком.

– Не тобi судити про те, чого не знаеш, – озвалася вона здушеним голосом, вiд якого Турбйорновi похололо на серцi. Вiн почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:

– Вибач менi, будь ласка.

Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити ii ридання було понад його сили, Турбйорн пiдiйшов до дiвчини, обiйняв за стан, прихилився до ii плеча.

– Чи ти також кохаеш мене, Сюньове?

– Так, – схлипнула вона.

– Але щасливою не почуваешся?

Сюньове мовчала.

– Чому не бачу щастя у твоiх очах? – не вiдступався Турбйорн.

Дiвчина заплакала ще гiркiше, поривалася вирватись з хлопцевих обiймiв.

– Сюньове! – Турбйорн мiцнiше пригорнув ii до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.

– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допомiг iй сiсти у верес i сам сiв поруч.

Дiвчина витерла очi, спробувала усмiхнутися, але намарно. Турбйорн взяв ii за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:

– Чому менi невiльно приходити на Сульбакен, кохана?

Сюньове мовчала.

– Ти нiколи не просила про це батькiв?

Знову мовчання.

– Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи ii за руку ближче до себе.

– Я не смiла… – ледве чутно вiдповiла дiвчина.

Турбйорн спохмурнiв, схилився до колiн, обхопивши голову руками.

– Так я нiколи не потраплю на Сульбакен…

Замiсть вiдповiдi Сюньове мовчки смикала верес.

– Так… я, мабуть, чимало накоiв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливiшою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тодi повiв далi: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять лiт минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохае мене… мала би…

Турбйорн замовк.

– Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаеш, як я… Навiть Інгрiд не наважуюся розповiсти… – Сюньове затремтiла вiд плачу, – … яку… муку… я терплю!

Турбйорн схопив Сюньове в обiйми й щосили притиснув до себе.

– Поговори з батьками, – прошепотiв вiн. – І все налагодиться, ось побачиш!

– Буде так, як ти хочеш.

– Я хочу? А ти?

Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками.

– Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усмiхнутися крiзь сльози.

– Хiба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, нiжно Турбйорн.

– О нi, ти не дослухаешся до моiх слiв! Добре знаеш, що може звести нас докупи, i нiчого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навiть не уявляеш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але менi завжди доводиться чути про якiсь твоi непотребнi витiвки. І вiд кого? Вiд власних батькiв!

Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Вiн так виразно уявив собi, як Сюньове тужить на Сульбакенi, палко сподiваючись тiеi митi, коли зможе припровадити його до своiх батькiв, а вiн позбавляе ii такоi нагоди.

– Чому ти ранiше не казала менi про це, Сюньове?

– Та як не казала!

– Мабуть, не так казала…

Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.

– Може, я не насмiлювалася…

Те, що дiвчина, можливо, боiться його, так схвилювало Турбйорна, що вiн уперше в життi поцiлував ii.

У Сюньове, спантеличенiй поцiлунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несмiливо усмiхалася, вiдводила очi, то знову дивилася на коханого i нарештi засмiялася. Обое мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на мiцнiший потиск. Урештi Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очi й личко вiд слiз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидiв, задивившись на неi, думаючи свою думу: «Вона сором’язливiша за iнших дiвчат у долинi й хоче, щоб до неi ставилися iнакше, тож хай буде ii воля…»

Вiн провiв ii до полонини – дорога була зовсiм близька. Турбйорновi кортiло взяти ii за руку, та щось найшло на нього, вiн навiть не наважувався торкнутися дiвчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, вiн сказав:

– Тепер уже нескоро почуеш про мене лихi слова…



Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мiшки зi збiжжям вiд комори до млина. Сусiди з усiеi околицi мололи свое збiжжя на Гранлiенi, коли мiлiли iхнi потiчки. Гранлiенський потiк нiколи не пересихав. Мiхiв назбиралося чимало, деякi були дуже великими, а деякi – велетенськими. Жiнки неподалiк над водою викручували випрану бiлизну. Турбйорн пiдiйшов до батька, ухопився за один мiшок.

– Може, допомогти?

– Сам впораюся, – вiдповiв Семун, рвучко завдав собi мiха на спину й понiс до млина.

– Тут iх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, пiдставив плечi, пiдпер лiктями i понiс.

Дорогою вiн перестрiв батька. Семун глянув на сина, але нiчого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрiв батька з двома iще бiльшими мiхами на спинi. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мiшка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, нiж перед тим. Потiм обое таки зiйшлися водночас пiд коморою.

– Тут приходили з Нургауга, – сказав Семун. – Просили тебе на весiлля…

Інгрiд вiдiрвалася вiд прання, благально глянула на брата. У поглядi матерi теж прозирало благання.

– Он як, – сухо вiдiзвався Турбйорн i висадив цього разу собi на плечi два найбiльшi з-посеред купи мiхи.

– Пiдеш? – понуро запитав Семун.

– Нi!




Роздiл четвертий


З Гранлiенськоi полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лiсом; далi виднiлися iншi хутiрцi, оточенi звiдусiль гаями, тому зеленi морiжки з хатами посерединi видавалися клаптиками землi обiтованоi, вiдвойованоi у дикоi природи. Чотирнадцять хуторiв можна було налiчити, споглядаючи долину з полонини; Гранлiен тонув у лiсовiй гущавинi, з-помiж дерев визирали тiльки дахи будiвель, та й то коли стояти на самому чубку кичери.

Дiвчата, дарма, що не розгледiти добре самого хутора, часто дивилися на дим, який клубочився з димарiв.

– Мама саме готуе обiд, – мовила Інгрiд. – Печеню iз засоленого м’яса з салом.

– О, чуеш, вже гукають чоловiкiв до столу, – озвалася Сюньове. – Цiкаво, де вони сьогоднi працюють?

Дiвчата спостерiгали за цiвкою диму, яка спершу жваво й весело вихоплювалася у пронизане лагiдним сонцем повiтря, та невдовзi уповiльнювала свiй розгiн, розiмлiвала, щоб спроквола полинути широкою смугою понад лiсом, потроху розсмоктуючись до ледь помiтного серпанку, а потiм i зовсiм зникнути. Так само й дiвочi думки зринали в головi, неквапно вилися горами й долами. Нинi вони снували навколо Нургауга. Весiлля вiдгуляли позавчора, але забава зазвичай тривала ще тиждень по тому, тож на полонину й досi долинали звуки пострiлiв й окремi вигуки найгорлатiших парубкiв.

– Он як веселяться, – з жалем сказала Інгрiд.

– А я iм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукодiлля.

– Хотiлось би й менi з ними розважитись…

Інгрiд сидiла навпочiпки, спостерiгаючи за тим, що вiдбувалося на подвiр’i Нургауга. Гостi тинялися помiж будинками, юрмилися пiд коморою, певно, там стояв стiл з наiдками; деякi пари трималися окремiшньо, нiжно воркуючи.

– Не розумiю, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове.

– Й сама не знаю, – стенула плечима Інгрiд, не мiняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона.

Сюньове промовчала.

– Ти нiколи не танцювала? – запитала Інгрiд.

– Нiколи.

– Гадаеш, танцювати – то грiх?

– Хтозна…

Інгрiд бiльше не розпитувала, згадавши, що гаугiанцям танцювати заборонено, i не смiючи поцiкавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але ii думки водно крутилися довкола танцiв, тож вона, зрештою, не витерпiла:

– Кращого танцюриста, нiж Турбйорн, не знайти на всю околицю…

– Вiрю, – за якусь мить зронила Сюньове.

– Тобi варто побачити, як вiн танцюе! – вигукнула Інгрiд, обернувшись до товаришки.

– Нi, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове.

Інгрiд вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вiчка. Та вже за мить опустила рукодiлля на колiна й, задивившись удалину, мовила:

– Такою щасливою, як нинi, я вже давно не була…

– Чом це? – здивувалася Інгрiд.

– Та… бо вiн не танцюе зараз у Нургаугiв.

Інгрiд сидiла, поринувши в задуму.

– Там, напевно, дiвчата так i вились би коло нього… – озвалася за якийсь час.

Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво iншим боком.

– Турбйорновi аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інгрiд i враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарiвшись наче мак.

Інгрiд миттю згадала кожне слово з розмови, сплеснула руками, впала навколiшки перед товаришкою i зазирнула iй у вiчi. Але Сюньове незворушно плела собi далi. Тодi Інгрiд розсмiялася:

– Ти вже кiлька днiв щось вiд мене приховуеш!

– Про що це ти? – знiчено глянула на неi Сюньове.

– Ти гнiваешся не тому, що Турбйорновi подобаеться танцювати… – личко Інгрiд сяяло усмiхом.

Сюньове вперто мовчала. Тодi Інгрiд обняла ii за шию i прошепотiла до вуха:

– Ти гнiваешся, бо вiн не з тобою танцюе, а з iншими…

– Що ти плетеш! – обурено вигукнула Сюньове, вивернулася з обiймiв i скочила на рiвнi ноги.

Інгрiд теж пiдвелася з вересу, рушила за товаришкою.

– Шкода, що ти не вмiеш танцювати, Сюньове! – смiялася вона. – Дуже шкода! Ходiмо, я тебе навчу! – Інгрiд охопила дiвчину за стан.

– Чого ти вiд мене хочеш? – опиралася Сюньове.

– Навчити тебе танцювати, аби не сумувала, що вiн танцюе з чужими дiвками.

Тепер уже й Сюньове засмiялася, хоча й вимушено.

– Ще хтось побачить, – мовила вона.

– Дай, Боже, тобi здоров’я за такi слова, хоча дурне кажеш! – вигукнула Інгрiд, замугикала собi пiд нiс i закружляла Сюньове в такт мелодii.

– Нi… нi… я не вмiю…

– Сама щойно казала, що давно не була такою щасливою. Ну ж бо!

– Не знаю, чи зумiю…

– Ось спробуй, i сама побачиш, що це зовсiм неважко!

– Тобi годi всидiти на мiсцi, Інгрiд!

– Так казав кiт до горобця, що нiяк не хотiв датися йому до лап… Ходiмо!

– Та менi б i самiй хотiлося, але…

– Уяви собi, я – Турбйорн, а ти – його молода дружина, яка не потерпить, аби вiн танцював з кимсь iншим, окрiм неi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/byornstierne-byornson/sunove-sulbaken-vesilniy-marsh/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



*


Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.