Книга - Повернення Казанови. Царство снів

Повернення Казанови. Царство снiв
Артур Шнiцлер


Істини
Артур Шнiцлер (1862–1931) – вiдомий австрiйський письменник i драматург, чия творчiсть зазнала впливу психоаналiтичних теорiй Фройда. В своiй творчостi письменник дослiджуе внутрiшнiй свiт людини, ii пiдсвiдомiсть i таемнi мотиви вчинкiв.

Справжнiм втiленням пристрастей i жаги до насолод е герой «Повернення Казанови». А от подружжя з «Царства снiв», на перший погляд, здаеться iдеальною парою, але пiд покровом буденностi в iхньому життi вирують неабиякi пристрастi, якi породжують невдоволення подружнiми стосунками та нестримнi еротичнi фантазii. Саме за мотивами цiеi повiстi зняв свiй останнiй фiльм «З широко заплющеними очима» Стенлi Кубрик.





Артур Шнiцлер

Повернення Казанови. Царство снiв





Повернення Казанови


На своему п’ятдесят третьому роцi життя Казанова, якого гнала свiтами тепер уже не юнацька жадоба до пригод, а тривожне передчуття близькоi старостi, вiдчув у душi таку нестерпну тугу за рiдною Венецiею, що почав кружляти навколо неi, дедалi бiльше звужуючи коло, – як птах, котрий, вiдчуваючи недалеку смерть, поволi опускаеться з пiднебесся на землю. За останне десятилiття свого вигнання вiн не раз листовно звертався до Вищоi Ради з проханням дозволити йому повернутись на батькiвщину. Однак, якщо ранiше при складаннi таких петицiй – а в цьому вiн був неперевершеним мастаком – його пером водила впертiсть та затятiсть, а iнодi похмуре задоволення вiд самоi писанини, то вiд деякого часу в його майже принизливих благаннях виразно вчувався болiсний туск i щире каяття. Вiн дедалi бiльше проймався впевненiстю, що його таки почують, бо помалу почали забуватися колишнi грiхи й переступи, з яких найзлочиннiшими видавалися високому панству з венецiйськоi Ради не розбещенiсть, iнтриганство й ошуканство здебiльшого веселого характеру, а вiльнодумство. А ще дивовижна iсторiя його втечi зi свинцевих венецiйських катакомб, яку вiн з вишуканим красномовством безлiч разiв переповiдав при королiвських дворах, у замках вельмож, за столами простолюдинiв та в будинках з сумнiвною репутацiею, заслонила собою всi iншi плiтки, пов’язанi з його iменем. Певностi додавали й листи впливових чиновникiв, якi надходили до Мантуi, де ось уже два мiсяцi перебував Казанова. Цьому авантюристовi, котрий поволi втрачав свiй внутрiшнiй та зовнiшнiй шарм, листи дарували надiю на те, що до його долi можуть невдовзi поставитися прихильно.

Мiзернiсть коштiв змусила Казанову дочiкуватися помилування у скромному, однак доволi добропорядному готелi, де вiн вже, бувало, зупинявся у щасливiшi роки свого життя. І хоч не в змозi був цiлком вiдмовити собi в аж нiяк не духовних розвагах, Казанова гайнував час здебiльшого на написання пасквiлю проти богохульника Вольтера, публiкацiею якого одразу пiсля повернення до Венецii мав намiр несхитно утвердити свое суспiльне становище i повернути собi повагу серед благонадiйних громадян.

Одного ранку, гуляючи за мiстом й обдумуючи, як би то лiпше сформулювати убивчу фразу, спрямовану проти безбожника-француза, вiн зненацька вiдчув несамовитий, майже фiзично вловний на дотик гострий неспокiй. Нужденне життя, яке вiв ось уже три мiсяцi: ранiшнi замiськi прогулянки, невеликi картярськi партii вечорами в буцiмто барона Пероттi та його подзьобаноi вiспою коханки, пестощi не надто юноi, проте пристрасноi господинi готелю й робота над власними смiливими i, на його думку, доволi вдалими аргументами супроти Вольтера – усе це в нiжному, солодкавому до пересади повiтрi пiзнього лiта видавалося Казановi безсенсовним i вiдразним. Вiн стиха пробурмотiв прокляття, сам до пуття не знаючи, кому або чому воно адресувалося. Обхопивши рукiв’я шпаги i ворожо зиркаючи навсiбiч, нiби вiдбиваючись вiд невидимих поглядiв, якi насмiшкувато зорили за ним на замiському безлюддi, Казанова раптом рiшучим кроком повернув до мiста з намiром негайно пакуватися до вiд’iзду. Вiн не мав сумнiву: йому вiдразу стане легше на душi, якщо хоч на кiлька миль наблизиться до такоi жаданоi батькiвщини. Казанова пришвидшив крок, щоб вчасно забезпечити собi мiсце в поштовому дилiжансi, який вирушав у схiдному напрямку перед заходом сонця. Бiльше його тут нiщо не тримало, барон Пероттi й без прощального вiзиту якось обiйдеться, а щоб зiбрати речi, йому достатньо й пiвгодини. Два поношенi сурдути (у гiрший з них саме був одягнений), латана-перелатана колись вишукана бiлизна, а ще зо двi касетки, золотий ланцюжок, годинник та кiлька книжок – ото й увесь його маеток. На гадку прийшли далекi днi, коли вiн, вельможний пан, подорожував краiною у розкiшнiй каретi, напакованiй потрiбними й не надто речами, у супроводi лакея, здебiльшого якогось шахраюватого жевжика, i вiд безсилого гнiву сльози бризнули йому з очей. Якась молода жiнка з батогом у руках проминула його на нужденнiй пiдводi, де посеред згромаджених мiшкiв та всiлякого домашнього скарбу хропiв ii п’яний чоловiк. Спершу вона з насмiшкуватим зацiкавленням зиркнула на Казанову, який зi спотвореним обличчям, бурмочучи щось пiд нiс, сягнистою ходою йшов дорогою пiд вiдцвiлими каштанами iй назустрiч, та вiд його лютого погляду страх змигнув у очах жiнки, а вже потiм, коли вона проминула подорожнього й озирнулася, у ii зiницях затрiпотiла млосна хiть. Казанова добре знав, як гнiв i ненависть, гарячiше за м’якiсть та нiжнiсть, збурюють молоду кров, i вiдразу збагнув, що достатньо його зухвалого оклику, аби пiдвода спинилася, i вiн мiг робити з молодицею, що лиш душа забажае. І хоч усвiдомлення цього на мить полiпшило його настрiй, усе ж вiн вирiшив, що не варто на таку дрiбну пригоду витрачати хай навiть кiлька хвилин. Тож дозволив пiдводi з ii господарями котитися, скриплячи, далi курною сiльською дорогою. Тiнь дерев не надто рятувала вiд палючих променiв сонця, що дедалi вище пiднiмалося у небi. Розiмлiлий вiд спеки, Казанова мимоволi сповiльнив крок. Дорожня пилюка так густо припорошила одяг i взуття, що iхня зношенiсть не впадала у вiчi. За вбранням та поводженням Казанову легко можна було прийняти за статечного вельможу, котрому знiчев’я заманулося прогулятися без свого екiпажа. Уже замаячiла попереду арка мiських ворiт, поблизу яких знаходився готель, де вiн замешкав, коли назустрiч йому, пiдстрибуючи на вибоiнах, вигулькнув важкий сiльський ридван. У ридванi трюхикав огрядний, добре вдягнений, ще доволi молодий чоловiк. Вiн сидiв, схрестивши руки на животi, i куняв з примруженими очима. Аж раптом його очi, випадково ковзнувши по Казановi, спалахнули жвавим блиском, чоловiк бадьоро стрепенувся, пiдхопився з лавицi, вiдразу гепнув назад i знову пiдхопився, штуркнув кулаком кучера в спину, щоб той зупинився; обернувся на ходу, намагаючись не втратити Казанову з очей, замахав йому обома руками i тричi вигукнув його iм’я писклявим фальцетом. І лише з голосу Казанова впiзнав чоловiка, пiдiйшов до ридвана, що врештi спинився, i схопив простягнутi йому руки.

– Не вiрю своiм очам! Невже це ви, Олiво?

– Звiсно, я, пане Казаново! Не впiзнали мене?

– Чом би мав не впiзнати! Хоч ви й прибрали трохи на вазi вiд свого весiлля, коли бачив вас востанне… Та за п’ятнадцять рокiв, мабуть, i я змiнився немало, щоправда, не роздобрiв.

– Анiтрохи! – вигукнув Олiво. – Анi на дрiбку, пане Казаново! Шiстнадцять рокiв, до речi… Кiлька днiв тому минуло шiстнадцять. І, можете собi уявити, з цього приводу ми з Амалiею нещодавно згадували вас…

– Справдi? – щиро зрадiв Казанова. – То ви обое iнодi згадуете мене?

Очi Олiво звологли. Вiн не вiдпускав долонь Казанови й знову зворушено iх потиснув.

– Ми всiм вам завдячуемо, пане Казаново! Як могли б забути свого благодiйника! І якби коли-небудь…

– Облишмо, – урвав його Казанова. – Як почуваеться панi Амалiя? І як взагалi можливо, що за цi два мiсяцi, що я живу в Мантуi – хай вiдлюдкувато, але ж часто гуляю, за давньою звичкою, – ми жодного разу не перетнулися з вами, Олiво, з вами обома?

– Дуже просто, пане Казаново! Ми вже давно не живемо в мiстi. Нiколи не любив мiста, та й Амалiя – теж. Виявiть менi честь, пане Казаново, сiдайте! За якусь годину будемо в мене вдома! – а помiтивши легку нехiть Казанови, додав: – Не вiдмовляйтеся! Як зрадiе Амалiя, з якою гордiстю покаже вам трiйко наших дiтей! Так, трiйко, пане Казаново! Самi дiвчатка. Тринадцять, десять i вiсiм рочкiв… Отож, ще жодна не того вiку, коли б… з вашого дозволу, Казанова мiг задурити iхнi голiвки.

Олiво добродушно засмiявся i смикнув Казанову за руки, нiби намiрявся силомiць затягнути його до ридвану. Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже пiддавшись спокусi, майже готовий вдовольнити природну цiкавiсть i прийняти запрошення Олiво, вiн нараз з новою силою вiдчув нетерплячку й запевнив Олiво, що нинi, ще до заходу сонця, мае, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що вiн забув у домi Олiво? Шiстнадцять рокiв – це чимало! Амалiя у межичассi не стала, певна рiч, нi молодшою, анi гарнiшою, а ii тринадцятилiтню доньку вiн, у своiх лiтах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлi сiльського пейзажу iз самим паном Олiво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстiлим мужланом, приваблювала його не настiльки, щоб вiдмовитися вiд подорожi, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венецii. Однак Олiво, вочевидь, не мав намiру отак вiдразу приймати вiдмову Казанови i наполiг хоча б до готелю його пiдвезти. Тут Казанова опиратися вже не мiг. За кiлька хвилин вони були на мiсцi. Господиня, статечна панi поза тридцятку, привiтала Казанову бiля ворiт поглядом, який не залишив Олiво жодних сумнiвiв щодо iхнiх нiжних стосункiв. Вона простягнула Олiво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своему постояльцевi – постiйно купуе особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях. Олiво негайно пожалiвся жiнцi на жорстокiсть шевалье фон Сенгаля (так господиня назвала Казанову, тож Олiво миттю i собi скористався таким звертанням), бо вiдмовляеться вiд запрошення знову вiднайденого друга смiховинною причиною, нiбито сьогоднi – саме сьогоднi – йому конче потрiбно покинути Мантую. Застиглiсть на обличчi господинi пiдказала йому, що жiнка вперше про це чуе. Казанова ж поквапився запевнити, мовляв, вiд’iзд свiй вигадав, щоб не обтяжувати родину друга несподiваним вiзитом, насправдi ж йому треба, просто необхiдно, найближчими днями завершити одну важливу письменницьку працю, а лiпшого для роботи мiсця за цей чудовий готель, де в його розпорядженнi прохолодна, затишна кiмната, годi собi й уявити. На що Олiво засипав Казанову велемовними обiцянками, що шевалье фон Сенгаль зробить велику честь його скромному дому, поселившись у нього для викiнчення свого твору. Сiльське усамiтнення пiде, мовляв, йому лише на користь; учених книг та довiдникiв, якщо Казановi такi потрiбнi, теж не бракуватиме, бо його, Олiво, небога, донька покiйного зведеного брата, молода й надзвичайно освiчена попри юний вiк дiвчина, кiлька тижнiв тому переiхала до нього з величезною скринею книжок. А якщо десь надвечiр нагодяться гостi, то пановi шевалье не варто з цього приводу турбуватися, хiба забажае собi пiсля напруженого робочого дня приемно розважитися чи вiдволiктися на маленьку партiю в карти. Щойно почувши про юну небогу, Казанова вiдразу вирiшив поглянути на це створiння зблизька. Усе ще демонструючи вдаване вагання, вiн нарештi пiддався на вмовляння Олiво, водночас пояснивши, що нiяк не може покинути Мантую бiльше, нiж на один-два днi, а ще сердечно попросив свою люб’язну господиню негайно передавати йому гiнцем усi листи, якi надiйдуть за його вiдсутностi й можуть бути надзвичайно важливими. Залагодивши таким чином справу – на превелику втiху Олiво, – Казанова подався до своеi кiмнати, зiбрав речi i вже за чверть години переступив порiг готельноi вiтальнi, де Олiво, чекаючи на нього, запально обговорював з господинею якiсь гешефти. Олiво пiдвiвся, вихилив навстоячки з келиха вино i, по-змовницькому пiдморгнувши, пообiцяв господинi – хай не завтра, i не пiслязавтра – усе ж доставити iй шевалье цiлим та неушкодженим. Казанова, який раптом став неуважним та заклопотаним, так стримано попрощався зi своею милою господинею, що вона – вже бiля дверцят ридвану – прошепотiла йому до вуха аж нiяк не нiжнi напутнi слова.



Доки панове тряслися розпеченою опiвденною спекою, порошною дорогою, Олiво розлого й доволi сумбурно розповiдав про свое життя: як невдовзi пiсля женячки купив крихiтний земельний надiл неподалiк мiста й заходився вирощувати на продаж ярину; як поступово його володiння розширялися, i вiн поважно зайнявся сiльським господарством; як, зрештою, iхнiми з супружницею стараннями та з Божим благословенням спромiгся викупити в збанкрутiлого графа Мараццанi занедбаний замок з прилеглими виноградниками, а тодi затишно обжився, хай i не з графським розмахом, у шляхетському маетку з дружиною i дiтьми. І все це завдяки лише отим сто п’ятдесяти золотим, якi Казанова подарував його нареченiй, чи радше матерi нареченоi. Без цiеi чарiвноi запомоги доля його й досi б не змiнилася, i судилось би йому, як i ранiше, навчати невихованих обiдранцiв читати й писати; iмовiрно, зостався б вiн досi старим парубком, а Амалiя – старою дiвою… Казанова йому не заважав i майже не слухав. У пам’ятi зринула одна iнтрижка, яку вiн завiв тодi, разом з iншими, значнiшими, любовними походеньками: найдрiбнiша з-помiж усiх, вона не зачепила нi його душу, нi, згодом, спомини. Дорогою з Рима в Турин, а може, в Париж – вiн вже й сам до пуття не пригадував, – одного ранку, пiд час короткого перепочинку в Мантуi, побачив у церквi Амалiю; йому впало в око ii гарненьке, блiде, трохи заплакане личко, i привiтно звернувся до неi з якимсь галантним запитанням. У тi часи всi жiнки були до нього прихильнi, Амалiя теж охоче вилила йому свою душу. Казанова довiдався, що дiвчина, яка сама живе в небагатiй родинi, закохалася у бiдного шкiльного вчителя, батько якого, як i ii матiр, не дае згоди на марний, на iхню думку, шлюб. Казанова негайно зголосився залагодити справу. Насамперед вiн попросив Амалiю познайомити його з матiр’ю, а що вродлива тридцятишестилiтня вдова ще цiлком могла претендувати на залицяння, то Казанова невдовзi так щиро заприязнився з молодицею, що мiг з неi мотузки вити. Тiльки-но вона змiнила свое ставлення до шлюбу доньки, батько Олiво, зубожiлий купець, теж поступився, надто, як Казанова, вiдрекомендувавшись далеким родичем матерi нареченоi, урочисто зобов’язався дати грошi на весiлля i на посаг. Сама ж дiвчина вiддячилася щедрому покровителевi, який видавався iй посланцем iншого, вищого, свiту, як велiло ii серце: коли ввечерi напередоднi весiлля Амалiя з паленiючими щоками вирвалася з останнiх обiймiв Казанови, iй навiть на гадку не спадало, що вона завинила перед нареченим – вiн-бо ж своiм щастям завдячуе винятково люб’язностi й шляхетству дивовижного чужинця. Чи зiзналася Амалiя чоловiковi у своiй безмежнiй вдячностi благодiйниковi, а той прийняв ii жертву як неминучу умову й тому потiм не допiкав ревнощами, а чи, може, Олiво досi не вiдав про ii перелюбство, цим Казанова нiколи не переймався, байдуже йому було й нинi.

Ставало дедалi спекотнiше. Ридваном на поганих ресорах i з твердими подушками трясло та гупало, пискляве, добродушне базiкання Олiво, який невтомно оповiдав про родючiсть своiх ланiв, неперевершенiсть дружини, вихованiсть своiх дiтей та про приязнi сусiдськi стосунки з мiсцевою шляхтою i селянами, почало надокучати Казановi. Вiн сердито себе запитував, навiщо, власне кажучи, прийняв запрошення, яке виллеться йому самими лише незручностями й, зрештою, розчаруваннями. Вiн затужив за прохолодною готельною кiмнаткою у Мантуi, де б зараз, на цю годину, сидiв собi в тишi та спокоi, писав пасквiль на Вольтера. Казанова вже було вирiшив зiйти бiля найближчоi корчми, яка саме з’явилася на видноколi, i, найнявши перший-лiпший екiпаж, повернутися назад, як стрепенувся вiд голосного галайкання Олiво. Той замахав, за звичкою, обома руками, схопив Казанову за рукав, показуючи на бричку, яка, наче на замовлення, порiвнялася i спинилася поряд з ридваном. З брички, одна за одною, повистрибували трое дiвчаток, а вузька дошка, яка служила iм сидiнням, беркицьнулася у повiтрi.

– Моi доньки! – Олiво гордовито вiдрекомендував дiвчат Казановi, а коли той намiрився встати зi свого мiсця, спинив його: – Сидiть, сидiть, мiй дорогий шевалье! За чверть години будемо на мiсцi, а тим часом, якось потiснимося в моему екiпажi. Марiе, Нанетто, Терезiно, познайомтеся! Це шевалье фон Сенгаль, давнiй друг вашого батька. Пiдiйдiть-но ближче, поцiлуйте йому руку, бо без нього вас би не… – вiн урвав себе й прошепотiв до Казанови: – Ледь не ляпнув дурницю, – а тодi голосно докiнчив: – Без нього все було б iнакше!

Дiвчатка, темноволосi й темноокi, як i сам Олiво, ще зовсiм дитинячi на вигляд, навiть найстарша, Терезiна, з невимушеною, дещо селюцькою зацiкавленiстю розглядали незнайомця. Наймолодша, Марiя, вже навiть потягнулася, слухаючись батька, поцiлувати Казановi руку, але вiн не дозволив, розцiлував натомiсть усiх дiвчаток в обидвi щiчки. Олiво тим часом перемовився кiлькома словами з парубiйком, котрий привiз на бричцi дiтей, той ляснув батогом коня i покотився курною дорогою у бiк Мантуi.

Дiвчатка посiдали на лавцi навпроти Олiво й Казанови, смiючись i вдавано сварячись за мiсця. Збившись тiсною купкою, вони щебетали всi нараз, а що i iхнiй батько не змовкав, то Казановi спершу було важко зрозумiти iхню балачку. Зринуло iм’я якогось лейтенанта Лоренцi, котрий начеб, за словами Терезiни, якусь хвилю тому проiхав верхи повз них, велiв кланятися батьковi й пообiцяв навiдатися увечерi в гостi. Потiм дiвчатка повiдомили, що матiр теж збиралася виiхати назустрiч батьковi, але через нестерпну спеку передумала, вирiшила зостатися з Марколiною. А коли вони виiжджали з дому, Марколiна ще нiжилася у лiжку, i вони закидали ii з саду через вiдчинене вiкно ягодами й горiхами, iнакше спала б i досi.

– Щось не схоже на Марколiну, – обернувся до гостя Олiво. – Переважно дiвча ще з шостоi ранку або й вiд раннього досвiтку вже сидить у саду й вчиться до обiду. Учора, правда, ми мали гостину, засидiлися трохи довше, нiж звичайно… Трохи навiть в карти пограли – не так, як, мабуть, звик пан шевалье – ми добропоряднi люди, останне не вiдбираемо… А що до гри часто приеднуеться наш достойний абат, то можете собi уявити, пане шевалье, що не надто грiшимо.

Коли мова зайшла за абата, дiвчатка розсмiялися i заходилися торохтiти, що на язик спливало, регочучи до упаду. Казанова тiльки розсiяно кивав головою. Фантазiя вимальовувала iще незнайому йому панночку Марколiну в бiлiй постелi навпроти вiкна: ковдра сповзла, напiвоголивши тiло, в’ялими зi сну руками вона затулялася вiд ягiд та горiхiв, i його жилами розлилася навiжена гаряч. У тому, що Марколiна була коханою лейтенанта Лоренцi, вiн нiтрохи не сумнiвався, нiби сам бачив обох у нiжних обiймах, i готовий був ненавидiти незнайомого Лоренцi так само палко, як палко жадав нiколи не бачену Марколiну.

У тремтливому полуденному маревi, понад сiро-зеленими кронами дерев з’явилася чотирикутна башточка. Невдовзi ридван звернув з путiвця на бiчну дорогу; лiворуч, схилом пагорба, стелилися виноградники, праворуч, над садовим муром, нависало вiття старезних дерев. Ридван зупинився бiля широко розчинених ветхих ворiт. Подорожнi вийшли, i кучер, за знаком Олiво, поiхав далi, до стайнi. Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгiдним, навiть занедбаним. Казановi вiдразу впало у вiчi розбите вiкно на першому поверсi; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкоi присадкуватоi вежi, яка трохи незграбно увiнчувала будiвлю. Зате вхiднi дверi прикрашала витончена рiзьба. Опинившись у передпокоi, Казанова завважив, що всерединi замок добре зберiгся, принаймнi краще, нiж можна було припустити, судячи з фасаду.

– Амалiе! – на повен голос гукнув Олiво, аж луна вдарилася у високi склепiння. – Скоренько зiйди вниз! Я тобi гостя привiз, Амалiе! Та ще й якого гостя!

Але Амалiя ще ранiше з’явилася на сходах, невидима для прибульцiв, якi зi слiпучого сонця увiйшли в присмерк передпокою. Гострi очi Казанови зберегли здатнiсть пронизувати навiть темряву ночi, тому скорiш за Олiво помiтили господиню дому. Казанова усмiхнувся i вiдразу вiдчув, як усмiшка омолодила його обличчя. Амалiя аж нiяк не погладшала, чого вiн боявся, залишилася стрункою i молодявою. Вона миттю його впiзнала.

– Яка несподiванка! Яке щастя! – нiтрохи не знiтившись, вигукнула вона, жваво збiгла сходами й пiдставила гостевi щiчку для поцiлунку, а Казанова щиро обiйняв ii, мов давню приятельку.

– І я повинен повiрити, що Марiя, Нанетта й Терезiна – вашi рiднi доньки, Амалiе? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зi збiглого часу, таке можливо…

– Судячи з усього iншого – теж, – додав Олiво. – Можете менi повiрити, пане шевалье!

– То ти, мабуть, спiзнився через зустрiч з шевалье, Олiво? – запитала Амалiя, дивлячись на гостя затуманеним вiд спогадiв поглядом.

– Так воно й було, любонько. Та попри спiзнення, сподiваюсь, нас таки чимось нагодують?

– Звiсно, ми з Марколiною, хоч i гинули з голоду, самi до столу не сiдали.

– А чи не стачить вам ще трохи терпiння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.

– Зараз я вам покажу вашу кiмнату, – заметушився Олiво. – Гадаю, будете задоволенi, шевалье, не менше задоволенi, нiж… – вiн по-змовницькому пiдморгнув i стиха додав: —…нiж у вашому готельчику в Мантуi. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…

Олiво рушив попереду догори сходами на галерею, яка чотирикутником опоясувала передпокiй; з далекого кутка галереi ще вище вели вузькi дерев’янi схiдцi. Нагорi Олiво вiдчинив дверi до вежi i, стоячи на порозi та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромноi кiмнати для гостей. Покоiвка занесла речi й подалася геть разом з Олiво. Казанова зостався сам у невеликому покоi, облаштованому усiм необхiдним, однак доволi голим; з чотирьох високих i вузьких готичних вiкон вiдкривалася на всi боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залитi сонцем рiвнини з зеленими виноградниками, барвистi луки, жовтогарячi ниви, бiлi дороги, свiтлi будинки в тiнистих садках. Казанова недовго милувався краевидами, квапливо привiв себе до ладу: не голод пiдганяв його, а пекуча цiкавiсть якнайскорiше побачити Марколiну. Вiн навiть одягу не змiнив – приберiг свою осяйну появу на вечiр.

Переступивши порiг трапезноi на нижньому поверсi, облицьованоi деревом, вiн побачив за столом з щедрими наiдками не лише подружжя господарiв з iхнiми трьома доньками, а й тендiтну панянку в невибагливiй, сiрiй, м’яко спадистiй донизу сукнi, яка розглядала його без жодноi нiяковостi, нiби вiн член родини або ж принаймнi частий тут гiсть. Що ii погляд не спалахнув тим вогнем, яким його так часто в минулi часи зустрiчало жiноцтво, коли вiн вперше з’являвся у незнайомому товариствi в чарiвливому сяевi юностi чи небезпечно-спокусливiй красi зрiлих лiт, Казанова вже звик. Та навiть останнiм часом достатньо було згадати його iм’я, щоби з жiночих уст зiрвалися слова запiзнiлого захоплення чи принаймнi тихого жалю, як визнання, якою жаданою була б зустрiч з ним хоч на кiлька рокiв ранiше. Але тепер, коли Олiво вiдрекомендував його своiй небозi як пана Казанову, шевалье фон Сенгаля, дiвчина ввiчливо всмiхнулася, як усмiхалась би, почувши будь-яке iнше звичайне iм’я, не овiяне таiнами й вiдголосом колишнiх пригод. І навiть тодi, як вiн сiв бiля неi, поцiлував iй руку, а його очi осипали ii рясним дощем iскор захоплення та жаги, вона й бровою не повела, чого варто було б сподiватися, як скромноi вiдповiдi на таке палке захоплення.

Пiсля перших гречних слiв Казанова дав зрозумiти своiй сусiдцi за столом, що йому вiдомо про ii освiченiсть, i поцiкавився, яким наукам вона вiддае перевагу. Дiвчина вiдповiла, що ii насамперед вабить вища математика, до якоi ii навернув славетний викладач Болонського унiверситету професор Морганьi. Казанова висловив зачудування справдi незвичним, як на таку привабливу панянку, зацiкавленням до важкого й прозаiчного фаху. Марколiна вiдповiла, що, на ii думку, з-помiж усiх наук вища математика – найфантастичнiша, ба, божественна за своею природою. Коли Казанова попросив детальнiше розтлумачити це цiлком нове для нього трактування математики, Марколiна скромно вiдмовилася, мовляв, присутнi за столом – а насамперед ii любий дядечко – хотiли б радше почути оповiдь про мандри друга, який об’iздив увесь свiт i якого так давно не бачили, нiж вислуховувати фiлософськi теревенi. Амалiя запально пiдтримала небогу, i Казанова, завжди готовий пiти назустрiч подiбним побажанням, завважив мимохiдь, що останнiми роками виконував здебiльшого таемнi дипломатичнi мiсii, тож доля закидала його – якщо називати лише великi мiста – у Мадрид, Париж, Лондон, Амстердам i Петербург. Вiн розповiв про поважнi та веселi зустрiчi й розмови з чоловiками й жiнками розмаiтих суспiльних станiв; не оминув увагою, як щиро його приймали при дворi росiйськоi царицi Катерини ІІ; дотепно оповiв, як Фрiдрiх Великий ледь не призначив його виховником в кадетськiй школi для померанських юнкерiв, та вiн устиг вчасно накивати п’ятами. Йому, захопленому власними оповiдками, здавалося, нiби все це вiдбувалося з ним зовсiм недавно, а не багато, не десятки рокiв тому, як це було насправдi. Інодi вiн прибрiхував, сам того не до кiнця усвiдомлюючи; тiшився своiм пiднесеним настроем i зацiкавленням, з яким його слухали. Фантазуючи, мимоволi майже вiрив, що вiн i досi пестунчик долi, той зухвалий, осяйний Казанова, який волочився свiтом з жiнками-красунями, до якого з пошанiвком ставилися свiтськi вельможi й духовенство, який прошвендяв, програв у карти, роздарував тисячi золотих, а не зацофаний злидар, якого колишнi друзi з Англii та Іспанii пiдгодовують мiзерними подачками, а, бувае, i того навiть не присилають; тодi доводилося вдовольнятися жалюгiдним дрiб’язком, виграним у барона Пероттi та його гостей. Вiн навiть забув про свою нинiшню заповiтну мрiю: закiнчити життя, колись таке успiшне та яскраве, найзлиденнiшим громадянином, писарем, жебраком у рiдному мiстi, де його спершу запроторили до в’язницi, а пiсля втечi затаврували й оголосили вигнанцем.

Марколiна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчi, нiби iй читають уголос якусь не надто цiкаву iсторiю. Анi мiмiкою, нi жестом не зраджувала, що знае, хто сидить навпроти неi, – людина, чоловiк, сам Казанова, який усе розказане, а бiльше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячi жiнок. Зате очi Амалii палахкотiли захопленням. Для неi Казанова залишився колишнiм; його голос зваблював ii так само, як i шiстнадцять рокiв тому, i вiн вiдчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, i давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалiя, коли його так вабить до Марколiни, як до жодноi iншоi жiнки нiколи не вабило? Крiзь матовий полиск сукнi вiн нiби бачив дiвоче голе тiло; пуп’янки ii грудей розпускалися йому назустрiч, а коли вона якось нагнулася пiдняти з пiдлоги хусточку, що вислизнула iй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому поруховi такий знадний сенс, аж вiн ледь не знепритомнiв. Секундне мимовiльне спотикання у плинi розповiдi не пройшло повз увагу Марколiни, як i дивний спалах в його очах, однак у поглядi дiвчини Казанова прочитав раптове вiдчуження, настороженiсть i навiть проблиск вiдрази. Вiн умить опанував себе i вже готовий був з подвоеною жвавiстю продовжити розповiдь, як до господи увiйшов опецькуватий священик. У вiдрекомендованому господарем абатi Россi Казанова вiдразу впiзнав чоловiка, з яким познайомився двадцять сiм рокiв тому на одному купецькому кораблi, що простував з Венецii до Кьоджi.

– Ви тодi мали перев’язане око, – завважив Казанова; вiн рiдко нехтував нагодою похизуватися своею надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтiй хустцi порадила вам цiлющу мазь, яку випадково мав при собi молодий аптекар з дуже хрипким голосом.

Абат кивнув головою й усмiхнувся, приемно вражений. А тодi з хитруватим виразом на обличчi пiдiйшов упритул до Казанови, нiби хотiв повiдомити якусь таемницю, однак мовив уголос:

– А ви, пане Казаново, супроводжували весiльне товариство… не знаю, чи в ролi випадкового гостя, а чи весiльного дружби. У кожному разi, наречена обдаровувала вас значно нiжнiшим поглядом, нiж свого нареченого… Здiйнявся вiтер, майже буря, а ви почали декламувати якогось надзвичайно смiливого вiрша.

– Шевалье зробив це, звiсно, лише для того, щоб вiдвернути бурю, – мовила Марколiна.

– Аж такими чарами я нiколи не володiв, – мовив Казанова. – Однак не заперечуватиму: щойно я почав декламувати, про бурю всi забули.

Дiвчатка облiпили з усiх бокiв абата, знаючи, що буде далi. Той жменями виймав з бездонних кишень ласощi й клав iх своiми тлустими пальцями дiтям до рота. Олi-во ж тим часом з щонайменшими подробицями розказував абатовi, як вiн зустрiв Казанову. Амалiя заворожено не вiдводила сяючих очей вiд владного смаглявого обличчя дорогого гостя. Дiти побiгли в сад. Марколiна пiдвелася, дивлячись через вiкно iм услiд. Абат передав вiтання вiд маркiза Челсi: той мае намiр, якщо дозволить здоров’я, разом з дружиною навiдатися сьогоднi в гостi до свого вельмишановного друга Олiво.

– Чудово! – зрадiв господар. – Матимемо на честь шевалье приемне картярське товариство. Я ще сподiваюся братiв Рiкардi, та й Лоренцi приiде. Дiти перестрiли його, коли вiн прогулювався верхи.

– О, вiн ще тут? – здивувався абат. – Ще тиждень тому мовилося, нiби йому час повертатися у полк.

– Маркiза, мабуть, випросила у полковника для нього вакацii, – засмiявся Олiво.

– Дивно, – втрутився Казанова, – що мантуйським офiцерам нинi дозволяють вiдпустку. Двое моiх знайомих, один – з Мантуi, iнший – з Кремони, уночi вирушили зi своiми полками на Мiлан, – вигадував на ходу Казанова.

– А що, мае бути вiйна? – озвалася вiд вiкна Марколiна. Вона вiдвернулася, на ii обличчя падала тiнь, тож не було видно виразу очей, а легке тремтiння у голосi помiтив лише Казанова.

– Навряд чи дiйде до вiйни, – легковажно вiдповiв вiн. – Але iспанцi зайняли загрозливi позицii, тож треба бути напоготовi.

– Чи взагалi вiдомо, на чиему боцi ми будемо битися – iспанцiв чи французiв? – напустивши на себе поважностi й суворо наморщивши чоло, запитав Олiво.

– Лейтенантовi Лоренцi мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрiсть.

– Це вiн уже зробив, – докинула Амалiя. – Брав участь у боях пiд Павiею.

Марколiна мовчала.

Казанова довiдався достатньо. Вiн пiдiйшов до Марколiни, обвiв уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нiчим не засаджений морiжок, де гралися дiти; за ним, пiд муром, росли в ряд високi, густi дерева.

– Яка розкiшна садиба, – звернувся вiн до Олiво. – Менi кортiло б оглянути ii ближче…

– А для мене, любий шевалье, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалiю, – за тi роки, що володiю цим маленьким маетком, нiчого не бажав дужче, як нарештi прийняти вас тут за гостя. Десятки разiв збирався вам написати й запросити на гостину. Та хiба мiг я мати певнiсть, що мiй лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лiсабонi, тож можна було не сумнiватися у вашiй наступнiй появi десь у Варшавi чи Вiднi. Та й ось навiть нинi, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли менi пощастило – а це, Амалiе, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свiй час, що – уявiть-но собi, пане абате, – готовi подарувати нам лише два днi!

– Можливо, вдасться вмовити шевалье подовжити свое перебування, – озвався абат, жуючи зацукрованi шматочки персика, й кинув швидкий погляд на Амалiю, з чого Казанова зробив висновок, що Амалiя виявляла йому бiльше довiри, анiж своему мужевi.

– На жаль, це неможливо, – суворо мовив Казанова. – Я не смiю приховувати вiд друзiв, якi так турбуються моею долею, що моi венецiанськi спiвгромадяни мають намiр – хай iз запiзненням, та з неменшою почестю для мене – загладити нарештi несправедливiсть, заподiяну менi багато рокiв тому. Тож я не можу далi опиратися iхнiм наполегливим проханням, щоб не видатися невдячним чи, борони Боже, злопам’ятним, – легким порухом руки Казанова стримав запитання, що ось-ось мало вихопитися з уст Олiво, якого, попри благоговiння, змагала нездоланна цiкавiсть. – Я готовий, Олiво! Покажiть менi свое маленьке королiвство…

– Може, лiпше дочекатися прохолоди? – втрутилася Амалiя. – А зараз шевалье мiг би вiдпочити або пройтися у затiнку.

На днi ii очей таiлося таке несмiливе благання, звернене до Казанови, нiби пiд час прогулянки садом удруге мала вирiшитися ii доля.

Нiхто не мав нiчого супроти, i товариство вирушило в сад. Марколiна першою вибiгла на осоння до дiтей, якi вiдбивали волани на морiжку, i вiдразу приедналася до гри. Вона була ледь вища на зрiст за найстаршу з трьох дiвчаток i сама, з розпущеним волоссям, здавалася дитиною. Олi-во з абатом сiли собi на камiннiй лавi в алеi неподалiк вiд будинку. Амалiя з Казановою рушили далi. Опинившись на вiддалi, коли iх нiхто не мiг почути, Амалiя заговорила з ним, як колись, нiби й не минуло стiльки рокiв:

– Ти знову зi мною, Казаново! Як я чекала цього дня! Я знала, що вiн колись настане!

– Я тут випадково, – холодно вiдповiв Казанова.

Амалiя лише всмiхнулася.

– Називай це, як хочеш! Ти тут! За всi шiстнадцять рокiв я тiльки й мрiяла про цей день!

– Гадаю, за цi роки ти й про iнше мрiяла, i не тiльки мрiяла, – заперечив Казанова.

– Ти знаеш, що це не так, – похитала головою Амалiя. – Ти теж мене не забув, iнакше не прийняв би запрошення Олiво, попри те, що так квапишся потрапити до Венецii.

– Що ти собi понавигадувала, Амалiе? Гадаеш, я приiхав сюди, щоб наставити роги твоему добропорядному чоловiковi?

– Навiщо так кажеш, Казаново? Знову належати тобi – не обман i не грiх!

Казанова голосно засмiявся.

– Не грiх? Чом не грiх? Бо я старий чоловiк?

– Ти не старий. Нiколи старим для мене не будеш! У твоiх обiймах я вперше зазнала солодкоi розкошi, i, мабуть, саме з тобою судилося зазнати ii востанне.

– Востанне? – глузливо перепитав Казанова, хоча слова жiнки й зворушили його. – На це мiй друг Олiво, напевно, заперечив би.

– З ним, – зашарiлася Амалiя, – це подружнiй обов’язок, можливо, навiть трохи задоволення, але не блаженство… нiколи його й не було…

Вони не дiйшли до кiнця алеi, нiби боялися надто наблизитися до морiжка, де бавилися дiти й Марколiна. Мов наперед умовившись, мовчки повернули назад i невдовзi опинилися бiля будинку. На торцi одне вiкно нижнього поверху було вiдчинене навстiж. У сутiннiй глибинi кiмнати Казанова розгледiв вiдслонений полiг, за яким виднiлося узнiжжя лiжка. На стiльцi поряд висiла свiтла й легка, наче вуаль, одежина.

– Покiй Марколiни? – поцiкавився Казанова.

Амалiя кивнула.

– Вона тобi подобаеться? – запитала з удаваною веселiстю й наче без жодних пiдозр.

– Гарненька…

– Гарна й добропорядна.

Казанова знизав плечима, нiби даючи зрозумiти, що не це його цiкавило. А тодi запитав:

– Якби сьогоднi ти вперше побачила мене, чи впав би я тобi в око, Амалiе?

– Не знаю, чи змiнився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тодi, яким бачила тебе завжди… навiть увi снi.

– Та придивись до мене, Амалiе! Чоло у зморшках, складки на шиi! Глибокi борозни вiд очей до скронь! А ось тут… тут бракуе кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А цi руки, Амалiе! Глянь на цi руки! Пальцi, мов кiгтi… жовтi плями на нiгтях… А жили – синi й набряклi… Руки старця, Амалiе!

Жiнка взяла простягнутi руки у своi долонi й з побожнiстю поцiлувала iх одна по однiй у затiнку алеi.

– А сьогоднi вночi хочу цiлувати твоi уста, – промовила вона з сумирною нiжнiстю, яка лиш розсердила його.

Неподалiк вiд них, на краю морiжка, лежала в травi, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколiна; дiти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою i перехопила волан, голосно засмiялася, дiти навалилися на нею купою; вона борсалася, вiдбиваючись вiд них, кучерi розметалися навсiбiч. Казанова затремтiв.

– Не цiлуватимеш ти нi моiх уст, анi рук, – гостро вiдрiзав вiн Амалii. – Даремно чекатимеш мене, даремно мрiятимеш, якщо я спершу не заволодiю Марколiною.

– Та ти збожеволiв! – розпачливо зойкнула Амалiя.

– Ми з тобою квити… Ти божевiльна, гадаючи, нiби бачиш у менi, старигановi, коханого юних лiт, я ж – убивши собi в голову будь-якою цiною заволодiти Марколiною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколiна вiдродить мою молодiсть – для тебе! Посприяй менi, Амалiе!

– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловiкiв навiть чути не хоче.

Казанова зареготав.

– А лейтенант Лоренцi?

– До чого тут Лоренцi?

– Вiн ii коханець, я знаю…

– Як ти помиляешся, Казаново! Вiн просив ii руки, вона ж вiдмовила. Вiн юний… вiн вродливий… вродливiший, мабуть, за тебе в молодостi!

– Лоренцi сватався до неi?

– Запитай Олiво, якщо менi не вiриш!

– Та менi байдуже! Що менi до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повiя, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моею, я ii жадаю…

– Я не можу ii тобi дати, мiй друже! – у голосi Амалii Казанова вiдчув жаль до себе.

– Бач, Амалiе, якою нiкчемою я став! Десять лiт тому… ще п’ять лiт тому не потребував би я нi допомоги, нi заступництва, хай би навiть Марколiна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатiв у кишенi! Але навiть десяти не маю… Злидар я, Амалiе!

– Навiть за сто тисяч золотих Марколiну тобi не здобути! Навiщо iй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликiв, забави з дiтьми… Маленького спадку iй вистачае з лишком.

– О, якби ж то я був князем! – трохи театрально вигукнув Казанова; таке часто з ним траплялося, коли його охоплювала справжня пристрасть. – Якби ж менi владу садити до в’язницi людей, карати на горло… Але де там. Я – нiхто, жебрак, ще й брехун! Я випрохую у високих вельмож посаду, шматок хлiба, батькiвщину! Що зi мною сталося? Невже я тобi не осоружний, Амалiе?

– Я кохаю тебе, Казаново!

– То здобудь ii для мене! Тобi це пiд силу, я знаю! Кажи iй, що хочеш. Скажи, що я вам погрожував, що я здатний пiдпалити ваш дiм! Скажи iй, що я шаленець, небезпечний безумець, що втiк з божевiльнi й лише обiйми цнотливицi можуть повернути менi душевне здоров’я. Так iй i скажи!

– Вона не вiрить у дива!

– Як? Не вiрить у дива? То вона й у Бога не вiруе… Ще лiпше! Я у милостi мiланського архiепископа! Скажи iй це! Я можу занапастити ii! Усiх вас занапастити! Це правда, Амалiе! Якi книжки вона читае? Напевно, е серед них i забороненi церквою! Покажи менi iх! Я складу список. Лише одне мое слово…

– Замовкни, Казаново! Онде вона йде… Не викажи себе. Хоч би очi тебе не зрадили! Нiколи, Казаново, чуеш, що кажу: нiколи я не бачила iстоти, чистiшоi за неi душею. Якби вона здогадувалася, що я ось зараз змушена була вислуховувати, вiдчула б себе зневаженою, брудною. І скiльки б ти опiсля тут не пробув, нiколи б навiть краем ока ii не побачив. Поговори з нею! Так, поговори з нею – ти ще будеш просити прощення i в неi, i в мене.

Марколiна з дiтьми порiвнялася з ними; дiти побiгли далi, до будинку, а дiвчина, нiби з ввiчливостi до гостя, спинилася перед Казановою. Амалiя зумисне залишила iх удвох. На Казанову справдi наче повiяло неприступною, суворою цнотливiстю вiд блiдих, напiврозтулених уст, вiд гладко зачесаного тепер догори русявого волосся, що обрамляло чоло. Його пройняв щем, який вiн рiдко вiдчував до жiнки, не вiдчував i до неi ще зовсiм недавно, за обiднiм столом; це було щось схоже на обожнення, жагу, позбавлену будь-якого фiзичного потягу. І Казанова стримано, ба, навiть поштивим тоном, яким прийнято звертатися до осiб значно вищого походження i який мав би улестити самолюбство Марколiни, поцiкавився у неi, чи не мае вона намiру присвятити вечiрнi години своiм студiям. Марколiна вiдповiла, що тут, на селi, вона зовсiм не дотримуеться усталених для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякi математичнi проблеми, над якими недавно мiркувала, займають ii думки навiть у час дозвiлля, як це було ось щойно, коли вона лежала на морiжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, пiдбадьорений ii привiтнiстю, жартома поцiкавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана ii голiвка, Марколiна дещо глузливо вiдповiла, що цi проблеми не мають анi найменшоi дотичностi до тiеi знаменитоi каббали, на якiй, як подейкують, чудово визнаеться шевалье фон Сенгаль, тож навряд чи буде йому до снаги iх збагнути. Його розсердив ii неприхований скепсис, з яким вона вiдгукнулася про каббалу, хоча й сам у рiдкiснi моменти внутрiшнього самоспоглядання усвiдомлював, що ота своерiдна мiстика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; ii не iснуе в природi, нею послуговуються лише шахраi та блазнi – цю роль вiн грав поперемiнно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурнi легковiрiв i телепнiв. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрiшньому переконанню, спробував захистити перед Марколiною каббалу як повноцiнну й справжню науку. Вiн говорив про божественну природу числа «сiм», про що навiть згадуеться у Святому Письмi, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пiрамiд, якi навчився вибудовувати за новою системою, i про те, як часто збувалися його передбачення, укладенi за цiею системою. А хiба не вiн якихось кiлька рокiв тому, уклавши таку пiрамiду чисел, спонукав амстердамського банкiра Гопе взяти на себе страхування безнадiйного – як усi вважали – торгового корабля i заробити на цьому двiстi тисяч золотих? Казанова ще й досi вмiв бездоганно викладати своi шахрайсько-вишуканi теорii, тож i цього разу сам почав вiрити у власнi небилицi й навiть наважився закiнчити свою тираду твердженням, нiби каббала не так математична галузь, як ii метафiзичне вивершення. Марколiна, яка досi дуже уважно й начеб серйозно дослухалася до його слiв, зиркнула раптом на нього ледь спiвчутливим i водночас шельмуватим поглядом.

– Вам, вочевидь, закортiло, вельмишановний пане Казаново (вона, здавалося, зумисне уникала звертання «шевалье»), продемонструвати менi ваше всесвiтньовiдоме красномовство, за що я вам щиро вдячна. Але ж ви, звiсно, незгiрш за мене знаете, що каббала не тiльки не мае нiчого спiльного з математикою, але й грiшить супроти ii сутностi та мае до неi такий самий стосунок, як заплутане й брехливе базiкання софiстiв до ясних i високих вчень Аристотеля чи Платона.

– І все ж, – квапливо заперечив Казанова, – вам доведеться зi мною погодитися, прекрасна й вчена Марколiно, що софiстiв аж нiяк не годиться вважати дурними нiкчемами, за вашим надмiру суворим присудом. Тодi б довелося – вiзьмiмо приклад з сучасного життя – назвати софiстом i пана Вольтера за його спосiб мислення i спосiб викладу думок на паперi. Але ж нiкому не спадае на думку – навiть менi, який проголосив себе його непримиренним супротивником i саме зараз (не буду цього приховувати) пише на нього памфлет, – отож, навiть менi не спадае на думку заперечувати його надзвичайний талант. При цьому зауважу, мене нiтрохи не пiдкупила запопадлива люб’язнiсть, з якою пан Вольтер поставився до мене пiд час моiх вiдвiдин Ферне десять рокiв тому.

Марколiна всмiхнулася:

– Дуже гарно з вашого боку, шевалье, зволити так м’яко судити найбiльшого велета духу нашого столiття!

– Велет духу? Ще й найбiльший! – вигукнув Казанова. – Так його величати видаеться менi неприйнятним хоча б тому, що попри свою генiальнiсть Вольтер безбожник, ба бiльше, атеiст! А людина, яка заперечуе iснування Бога, нiколи не зможе стати велетом духу!

– На мою думку, пане шевалье, у цьому немае жодного протирiччя. Однак ви повиннi насамперед довести, що Вольтера можна назвати атеiстом.

Ось тодi Казанова опинився у своiй стихii. У першому роздiлi свого розгромного опусу вiн навiв чимало цитат з Вольтерових творiв, надто з його знаменитоi «Орлеанськоi незайманицi», якi видавалися Казановi найвагомiшими доказами його безвiр’я i якi тепер вiн, завдяки надзвичайнiй пам’ятi, цитував дослiвно вкупi з власними контраргументами. Однак в особi Марколiни вiн знайшов супротивницю, яка не поступалася йому анi знаннями, анi гостротою розуму, до того ж значно перевершувала його, якщо не вишуканим мовним вiтiйством, то майстернiстю, а надто яснiстю викладу. Цитати, якi Казанова намагався подати як докази глузування, скептицизму й безбожностi Вольтера, Марколiна вмiло й кмiтливо тлумачила як тi ж численнi докази науковоi та письменницькоi генiальностi видатного француза, його невтомного, палкого прагнення пiзнання iстини; вона смiло заявила, що сумнiви, iронiя i навiть безбожнiсть, пов’язанi з такими розлогими знаннями, такою безумовною чеснiстю i такою високою мужнiстю, мають бути любiшими Боговi, анiж побожна смиреннiсть, за якою ховаеться не що iнше, як неспроможнiсть логiчно мислити i часто навiть – прикладiв таких чимало – боягузтво й лицемiрство.

Казанова слухав дiвчину з дедалi бiльшим подивом. Усвiдомлюючи свою неспроможнiсть переконати Марколiну й щораз яснiше розумiючи, що певнi порухи його душi останнiми роками, якi вiн звик вважати вiрою в божественне начало, пiд натиском Марколiни ось-ось розсипляться на порохно, поспiшив порятуватися за загальноприйнятим кутом зору, мовляв, погляди, висловленi Марколiною, загрожують не лише порядку в iнститутi церкви, але й пiдривають основи державностi, а тодi спритно переметнувся в область полiтики, де зi своiм досвiдом та знанням вищого свiту впевненiше мiг взяти гору над Марколiною. Та якщо дiвчина й поступалася йому в знаннi людей та розумiннi придворно-дипломатичних iнтриг i не чулася на силi заперечити Казановi навiть тодi, як була схильна недовiряти його словам, усе ж з ii зауваг можна було, без сумнiву, здогадатися, що вона не визнавала влади анi мiсцевих князiв, анi держави як системи в цiлому, до того ж переконана, що особистi iнтереси й амбiцii не так правлять свiтом, як вносять у нього сум’яття. Досi Казановi рiдко доводилося стикатися з таким вiльнодумством серед жiнок, не кажучи вже про молоду дiвчину, якiй ще й двадцяти рокiв не виповнилося; йому зi смутком пригадалося, як у минулi днi – гарнiшi за нинiшнi – його дух з усвiдомленою i трохи самовдоволеною смiливiстю простував тим шляхом, на який – вiн бачив – вже ступила Марколiна, сама ще, певно, не усвiдомлюючи власноi вiдваги. Заворожений незвичнiстю ii способу мислення i висловлювань, Казанова майже забув, що йшов поряд з молодою, вродливою, неймовiрно знадливою iстотою i – о, диво! – був з нею на самотi в тiнистiй, схованiй вiд стороннiх очей алеi, доволi далеко вiд будинку. Та раптом, урвавши себе на самому початку фрази, Марколiна радiсно вигукнула:

– Онде мiй дядечко!

Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотiв iй на вушко:

– Як шкода… Я б залюбки ще годинами бесiдував з вами, Марколiно!

Вiн сам вiдчув, як з цими словами його очi знову спалахнули жагою, а Марколiна, яка, незважаючи на свою насмiшкуватiсть, поводилася з ним пiд час усiеi розмови майже довiрливо, миттю схолоднiла, у поглядi з’явилася настороженiсть, що межувала з вiдразою, якою сьогоднi вона вже раз боляче дiткнула Казанову.

«Невже я справдi вселяю таку огиду? – налякано запитував вiн себе, сам собi й вiдповiв: – Та нi, рiч не в тiм! Марколiна – не жiнка. Вчений, фiлософ, диво природи, як на те пiшло, – але не жiнка».

Водночас Казанова розумiв: даремно намагаеться вiн себе обдурити, врятувати, розрадити – марнi зусилля.

До них пiдiйшов Олiво.

– Бач, як добре я зробив, – озвався вiн, звертаючись до небоги, – привiвши нарештi для тебе в дiм людину, з якою можна вести мудрi бесiди, до яких тебе, вочевидь, привчили твоi професори з Болоньi!

– Навiть серед них, любий дядечку, – вiдповiла Марколiна, – не знайшлося б жодного, хто б вiдважився викликати на прю самого Вольтера!

– Що? Вольтера? Шевалье кинув йому виклик? – скрикнув Олiво, не розумiючи до пуття, про що йдеться.

– Ваша дотепниця-небога, Олiво, каже про памфлет, над яким я саме зараз працюю. Така собi аматорська потуга на дозвiллi. Колись я був зайнятий пильнiшими справами.

Та Марколiна пустила повз вуха це зауваження.

– Уже стало прохолоднiше. Приемноi вам прогулянки! Бувайте!

Вона кивнула й поквапилася через морiжок до будинку. Казанова ледь стримався, щоб не дивитися iй услiд.

– Панi Амалiя супроводжуватиме нас на прогулянцi? – запитав вiн.

– Нi, любий шевалье! На неi чекае купа домашнiх справ. До того ж о цiй порi вона навчае наших дiвчаток.

– Яка чудова господиня i турботлива матiр! Вам можна позаздрити, Олiво!

– Так, я й сам кажу собi це щоднини, – зворушено мовив Олiво, i очi йому зволожились.

Казанова й Олiво йшли повз торець будинку. Вiкно Марколiни й далi стояло вiдчинене; у сутiннiй глибинi кiмнати бiло мерехтiли шовковi дiвочi шати. Широкою каштановою алеею чоловiки дiсталися дороги, яка вже цiлком поринула в тiнь; поволi простували вздовж садового муру, потiм звернули праворуч, за кут, де починалися виноградники. Олiво повiв гостя мiж високими лозами, з яких звисали важкi, темно-синi грона, до вершини пагорба. Звiдти широким вдоволеним жестом показав далеко внизу свiй дiм. У вiкнi вежi Казановi привидiлася жiноча постать.

Сонце хилилося до заходу, але спека ще не спала. По щоках Олiво цабенiв пiт, чоло ж Казанови залишалося бездоганно сухим. Потiм вони поволеньки зiйшли на леваду з соковитими травами. Вiд одного оливкового дерева до iншого вилися винограднi лози, мiж рядами дерев хвилювалося високе золоте колосся.

– Дари сонця у тисячах тисяч проявiв! – пишномовно прорiк Казанова.

Заохочений похвалою, Олiво ще завзятiше, нiж перед тим, заходився розповiдати, як йому крок за кроком вдалося придбати цей чудовий маеток, як за кiлька урожайних рокiв, коли нечувано вродили ниви й сади, вiн став заможним, навiть багатим. Однак Казанова витав думками деiнде i лише iнодi, пiдхоплюючи якесь слово Олiво, вставляв ввiчливе запитання, демонструючи свою увагу до спiврозмовника. І аж коли Олiво, базiкаючи про все на свiтi, нарештi заговорив про свою родину й Марколiну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довiдався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лiкаря з Болоньi, рано повдовiлого зведеного брата Олiво, вона дивувала оточення своiми рано проявленими здiбностями, тож усi давно звикли до ii незвичних обдарувань. Кiлька рокiв тому помер батько Марколiни, вiдтодi дiвчина жила в родинi знакомитого професора Болонського унiверситету, отого Морганьi, який заповзявся зробити зi своеi ученицi великого вченого. А лiтувала Марколiна зазвичай у маетку дядька. Багато до неi сваталося: i один болонський купець, i сусiда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренцi – усiм вiдмовила. Певно, таки вирiшила цiлковито присвятити свое життя служiнню науцi. Слухаючи розповiдь Олiво, Казанова вiдчував, як його спопеляе безмiрна – безнадiйна й божевiльна – жага, доводячи до розпуки.

Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путiвець, як з клубiв пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привiтання. Ось з’явилася й сама карета, у якiй сидiли ошатно вбраний лiтнiй пан i трохи молодша за нього пишнотiла, напомаджена дама.

– Це – маркiз, – прошепотiв Олiво до свого супутника. – До мене прямуе.

Карета спинилася.

– Добривечiр, любий Олiво! – загукав маркiз. – Чи не були б ви такi ласкавi познайомити мене з шевалье фон Сенгалем? Не сумнiваюся, маю приемнiсть бачити перед собою саме його!

Казанова ледь уклонився.

– Ваша правда, це – я.

– А я – маркiз Челсi, а це – маркiза, моя дружина. Дама подала Казановi кiнчики пальцiв, той торкнувся iх устами.

– Що ж, вельмишановний Олiво, нам по дорозi, саме до вас простуемо, – мовив маркiз; його колючi, зеленкуватi очi пiд зрослими докупи густими рудими бровами на тлi восковоi жовтизни вузького обличчя аж нiяк не випромiнювали приязнi. – Звiдси до вашого дому якихось чверть години пiхотою, то я перейдуся з вами. Гадаю, любонько, ти нiчого не матимеш проти проiхати цю коротеньку вiдстань у каретi сама? – звернувся вiн до маркiзи, яка не зводила сластолюбного погляду з Казанови.

Не дочекавшись вiдповiдi дружини, Челсi махнув кучеровi, i той, збатоживши коней, рвонув з мiсця, нiби прагнув якнайшвидше вiдвезти геть свою панi, i вже за мить карета зникла в хмарi куряви.

– У наших краях поширилися чутки, – озвався маркiз, неприродно худий i ще на кiлька цолiв вищий за Казанову чоловiк, – що сюди прибув шевалье фон Сенгаль i зупинився у свого приятеля Олiво. Незвичайне то, мабуть, вiдчуття, носити таке славетне iм’я.

– Ви дуже люб’язнi, маркiзе, – вiдповiв Казанова. – Я ще не втратив надii заслужити собi слави, але почуваюся, тим часом, дуже далеким вiд неi. Сподiваюся, праця, якою нинi зайнятi всi моi помисли, наблизить мене до мети.

– Можемо тут трохи скоротити шлях, – запропонував Олiво, звертаючи на польову дорогу, яка провадила просто до мурiв його саду.

– Праця? – перепитав маркiз трохи спантеличено. – Дозвольте поцiкавитися, про яку це працю ви мовите, шевалье?

– Якщо вже ви запитуете, маркiзе, то i я, зi свого боку, змушений запитати вас, про яку це славу ви щойно згадували?

При цьому Казанова виклично глянув у колючi очi маркiза. Бо, хоч вiн i чудово знав, що нi його фантастичний роман Ікосамерон, анi тритомне Спростування «Історii венецiйського уряду» Амелота не принесли йому якоiсь надзвичайноi письменницькоi популярностi; Казановi будь-що праглося задемонструвати, що iнша слава його не цiкавить, i вiн зумисне вдавав, нiби не розумiе обережних, скрадливих зауваг та натякiв маркiза, який, вочевидь, мiг уявляти собi Казанову лише знаменитим жiночим спокусником, картярем, торгашем, полiтичним емiсаром – та ким завгодно, тiльки не письменником. До того ж навряд чи коли-небудь йому доводилося чути про Ікосамерона або Спростування Амелота.

– Як не крутiть, е таки лишень один Казанова, – зрештою, ввiчливо зауважив вiн, трохи знiяковiвши.

– У цьому ви теж помиляетеся, маркiзе, – холодно заперечив Казанова. – Я не сам у родинi. Ім’я одного з моiх братiв, художника Франческо Казанови, добре вiдоме в мистецьких колах.

З’ясувалося, що i в цiй сферi маркiз не чувся у рiднiй стихii, тому перевiв розмову на своiх знайомих в Римi, Неаполi, Мiланi та Мантуi, з якими, на його припущення, мiг перетинатися Казанова. Спливло в бесiдi й iм’я барона Пероттi, однак про нього маркiз вiдгукувався в дещо зневажливому тонi, i Казановi довелося визнати, що вiн iнодi грав у домi барона в карти.

– Для розваги, – додав вiн. – Десь з пiвгодини перед сном, але, загалом, я вже майже вiдмовився вiд такого гайнування часу…

– Шкода, – зiтхнув маркiз. – Не буду приховувати, пане шевалье, що все життя мрiяв помiрятися з вами силами чи то в картах, чи – ще в юнi роки – в чомусь iншому. Уявляете, якось – коли ж це було? – я прибув до Спа того ж дня, навiть тiеi ж години, як ви звiдти вiд’iхали. Нашi карети розминулися. Так само не пощастило менi в Регенсбурзi. Там я навiть замешкав у кiмнатi, з якоi ви виселилися годину перед тим.

– Ото вже не поталанило, – мовив Казанова, трохи потiшений словами маркiза. – Інодi в життi люди стрiчаються надто пiзно.

– Та нi, ще не пiзно! – радiсно вигукнув маркiз. – З огляду на дещо iнше я навiть готовий визнати свою поразку – менi байдуже! – однак що стосуеться картярськоi гри, мiй любий шевалье, ми обое саме того вiку…

– Може, й того вiку, – урвав збуджену мову маркiза Казанова. – Але, на жаль, саме в цiй областi я не годен бiльше претендувати на задоволення помiрятися силами з партнером такого рангу, як ви, бо… – останнi слова вiн вимовив тоном усуненого з трону повелителя, – … бо я попри всю свою славу, високоповажаний маркiзе, нинi бiдний, мов церковна миша.

Маркiз мимоволi потупив очi пiд гордовитим поглядом Казанови й недовiрливо похитав головою, нiби дивний жарт почув. Олiво ж, який уважно прислухався до розмови й схвально кивав на влучнi вiдповiдi свого видатного приятеля, не змiг стримати переляку. Вони саме стояли перед вузькою хвiрткою з тильного боку саду. Олi-во, зi скреготом вiдчинивши ключем замок i пропустивши наперед маркiза, притримав Казанову за руку, зашепотiв йому на вухо:

– Перш нiж знову переступити порiг мого дому, заберiть своi останнi слова назад, шевалье. Грошi, якi я вам заборгував шiстнадцять рокiв тому, лежать наготовi. Я тiльки не наважувався. Запитайте Амалiю. Порахованi, чекають на вас. Я хотiв при прощаннi взяти на себе смiливiсть…

Казанова м’яко урвав його:

– Ви нiчого менi не заборгували, Олiво! Кiлька золотих – самi ж знаете – були весiльним подарунком, так би мовити, друга матерi Амалii. Зрештою, навiщо про це вести мову? Кiлька дукатiв мене не врятують… Доля готуе менi великi перемiни, – навмисне голосно додав Казанова, щоб маркiз, який спинився за кiлька крокiв, змiг його почути.

Олiво перезирнувся з Казановою, нiби звертаючись за його згодою, i пояснив маркiзовi:

– Справа в тому, що шевалье просять повернутися до Венецii, за кiлька днiв вiн вiд’iжджае до рiдного мiста.

– Бiльше того, – зауважив Казанова, коли вони пiдходили до будинку. – Мене кличуть вже вiддавна й дедалi наполегливiше. Але, як на мене, панове сенатори надто довго зволiкали, тож тепер хай самi наберуться терпiння i трохи зачекають.

– Маете на те повне право, пане шевалье! – погодився маркiз.

Вийшовши з алеi на морiжок, який вже цiлковито поринув у тiнь, вони побачили пiд будинком невеличке товариство – iх вже чекали. Усi пiдвелися, поквапилися iм назустрiч: першим, мiж Марколiною та Амалiею, простував абат, за ними – маркiза, обiч маркiзи – високий, безвусий, молодий офiцер у червоному зi срiбним шнуруванням одностроi i начищених до блиску чоботях для верховоi iзди – мабуть, не хто iнший, як Лоренцi. Судячи з того, як молодик розмовляв з маркiзою, ковзаючи поглядом по ii бiлих, напудрованих плечах, знав вiн не тiльки тi плечi, але й iншi принади вельможноi панi. А усмiхнений погляд маркiзи з-пiд примружених вiй навiть у менш досвiдчених не викликав сумнiву, якi саме стосунки панують помiж ними. Вони й не намагалися це приховати. Маркiза й Лоренцi урвали свою тиху, однак жваву бесiду, тiльки порiвнявшись з прибулими.

Олiво познайомив Казанову й Лоренцi. Обидва змiряли холодним поглядом одне одного, засвiдчивши взаемну неприязнь, потiм стримано усмiхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб пiдiйти ближче. Лоренцi був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На днi його очей мерехтiло щось невловне, що викликало настороженiсть у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмiрковував, кого ж той йому нагадуе. А тодi збагнув – це ж його вiддзеркалення, це ж вiн сам на тридцять рокiв молодший.

«Невже я повернувся у його iпостасi? – запитував вiн сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – i аж здригнувся на ту думку. – Хiба я не помер, уже давно? Що залишилося в менi вiд колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»

Голос Амалii долинув до нього нiби з далечi, хоч жiнка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А вiн зумисне голосно, аби всi чули, заходився хвалити родючi, чудово доглянутi угiддя, якi вони обiйшли з Олiво.

Служниця тим часом накрила на морiжку подовгастий стiл, двi старшi доньки Олiво iй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхiдне. Поволi зiйшли на землю сутiнки, прохолодний легiт вiйнув садом. Марколiна поквапилася до столу завершити почате дiтьми й служницею i виправити те, що вони не догледiли. Гостi невимушено проходжувалися морiжком та алеями. Маркiза винагородила Казанову щонайввiчливiшою люб’язнiстю, забажала почути знамениту iсторiю про його втечу з венецiйських казематiв, хоча iй, звiсно, вiдомо, – з лукавою посмiшкою додала вона, – що вiн, бувало, й бiльше ризикував життям, але розмов про це слiд остерiгатися. Казанова заперечив: хоч i доводилося йому iнодi зазнавати серйозних i кумедних пригод, однак життя, сповненого справжнiх небезпек, вiн сповна нiколи й не пiзнав. Щоправда, у тi непевнi часи багато рокiв тому, коли вiн кiлька мiсяцiв служив солдатом на островi Корфу – з яким лише фахом не зводила його доля! – йому так i не пощастило взяти участь у справжнiй вiйськовiй виправi, яка ось судилася невдовзi лейтенантовi Лоренцi. Вiн навiть готовий йому позаздрити.

– О, тодi ви знаете бiльше за мене, пане Казаново, – озвався високим, зухвалим голосом Лоренцi. – Бiльше навiть за мого полковника, бо я отримав вiд нього дозвiл продовжити мiй урльоп на невизначений час.

– Направду?! – вигукнув маркiз, не стримавши своеi злостi, i в’iдливо додав: – А ми, уявляете собi, Лоренцi, ми – надто моя дружина – настiльки не мали сумнiвiв щодо вашого вiд’iзду, що навiть на початку наступного тижня запросили до свого замку одного з наших друзiв, спiвака Бальдi…

– О, та це ж чудово! – незворушно вiдповiв Лоренцi. – Ми з Бальдi добрi приятелi, поладнаемо! Чи ж нi? – звернувся вiн до маркiзи, ехидно зблиснувши зубами.

– Я б це вам обом радила, – весело усмiхнулася маркiза.

І з тими словами першою сiла до столу. По один бiк вiд неi примостився Олiво, а по iнший – Лоренцi. Навпроти них, мiж маркiзом та Казановою, сидiла Амалiя; поряд, на одному краi столу, – Марколiна, а на протилежному – абат, по сусiдству з Олiво. То була доволi проста й водночас надзвичайно вишукана вечеря. Обидвi старшi доньки господаря дому, Терезiна й Нанетта, подавали тарелi з наiдками, наливали розкiшне вино з виноградникiв Олiво. Абат з маркiзом дякували дiвчаткам хоч i жартiвливою, та все ж грубуватою ласкою, яку б суворiший за Олiво батько навряд чи стерпiв. Амалiя, здавалось, нiчого не помiчала; сидiла блiда й похмура, мала вигляд жiнки, яка вирiшила покiрно прийняти старiсть, бо намагання втримати молодiсть утратили для неi будь-який сенс.

«То це я тепер лиш таких здатен полонити?» – гiрко подумав Казанова, скоса позираючи на неi.

А може, то сутiнки отiнили обличчя Амалii смутком? Гостi вдовольнялися лише вечiрнiми померхами неба, та ще хiба з будинку падав у сад широкий снiп свiтла. Верхiв’я дерев громадилися темними кронами з гостро окресленими контурами над головами, i Казановi пригадався iнший таемничий сад, у якому вiн безмiр рокiв тому чекав поночi на свою кохану.

– Мурано, – прошепотiв вiн сам до себе й здригнувся. – На одному островi поблизу Венецii е монастирський сад, у якому я бував востанне кiлька десятилiть тому… Там уночi линули такi ж пахощi, як ось зараз тут!

– Може, ви ще й ченцем були? – жартома поцiкавилася маркiза.

– Майже, – вiдповiв, усмiхнувшись, Казанова й доволi правдоподiбно розповiв, як венецiйський патрiарх взяв його, тодi ще п’ятнадцятирiчного хлопчика, послушником, але, подорослiшавши, вiн не захотiв бiльше носити монашу рясу.

Абат згадав про мiсцевий жiночий монастир i настiйно радив Казановi – якщо вiн там iще не побував – конче його вiдвiдати. Олiво жваво пiдтримав абата, вихваляв красу старовинноi, похмуроi будiвлi й мiсцевостi, де стояв монастир; мальовничу дорогу, що вела туди.

До речi, вiв далi абат, iгуменя монастиря, сестра Серафiна – надзвичайно освiчена жiнка, герцогиня з походження, – висловила у листi до нього (письмово, бо в тому монастирi дотримуються обiтницi вiчного мовчання) бажання побачитися з Марколiною, чутки про вченiсть якоi дiйшли й до неi.

– Сподiваюся, Марколiно, – мовив Лоренцi, уперше звернувшись безпосередньо до неi, – ви не дозволите спокусити себе й не захочете стати послiдовницею герцогинi-iгуменi?

– Чого б це я мала спокушатися? – весело вiдповiла Марколiна. – Свою свободу можна зберегти й без обiтниць, ще й лiпше, скажу я вам, бо будь-яка обiтниця – це примус.

Казанова сидiв поряд з нею. Вiн не наважувався навiть легенько торкнутися ii ноги чи притулитися колiном до ii колiна: вираз жаху й обридження у ii поглядi – а так неодмiнно б сталося, уже втрете, – спровокував би його на якийсь навiжений вчинок. Вечеря йшла своiм ходом, келихи спустошувалися, а розмови за столом ставали дедалi галасливiшими й збудженiшими. Отодi вiн раптом знову, наче десь здалеку, почув голос Амалii.

– Я розмовляла з Марколiною.

– Про мене… – шалена надiя спалахнула в душi Казанови.

– Тихiше! Про тебе не було мови, лише про ii плани на майбутне. Кажу тобi ще раз: вона нiколи не належатиме жодному чоловiковi!

Олiво, який занадто захопився вином, неочiкувано пiдвiвся з-за столу з келихом у руцi й, безпомiчно белькочучи, заговорив про високу честь, яку виявив його скромнiй господi дорогий друг шевалье фон Сенгаль.

– А де ж цей шевалье Сенгаль, про якого ви кажете, шановний Олiво? – як завжди, голосно й зухвало запитав Лоренцi.

Першим порухом Казанови було вихлюпнути повний келих нахабi на голову, але Амалiя непомiтно торкнулася його руки й мовила:

– Бiльшiсть людей, пане шевалье, знають вас понинi пiд вашим давнiшим i славетнiшим iменем – Казанова.

– Я не знав, – з образливою стриманiстю озвався Лоренцi, – що французький король надав пановi Казановi шляхетський титул.

– Я не мав намiру завдавати цим клопоту королю, – спокiйно вiдповiв Казанова. – Сподiваюся, ви, лейтенанте Лоренцi, теж задовольнитеся поясненням, проти якого нiчого не зумiв заперечити бургомiстр Норнберга, яке я надав йому за однiеi, до речi, зовсiм незначноi нагоди, – за столом усi завмерли в очiкуваннi, що ж буде далi. – Абетка, як вiдомо, – всезагальне надбання людства. Я вишукав собi певну кiлькiсть лiтер, якi припали менi до вподоби, i сам себе надiлив шляхетським титулом, не зв’язуючись зобов’язаннями вдячностi з жодним володарем, який навряд чи змiг би оцiнити моi високi запити. Я – Казанова шевалье фон Сенгаль. Менi шкода, лейтенанте Лоренцi, якщо це iм’я вам не до густу.

– Сенгаль – чудове iмя, – озвався абат i повторив його декiлька разiв, нiби пробуючи губами на смак.

– Нема на свiтi такоi людини, яка б з бiльшим правом носила титул шевалье, нiж мiй шляхетний друг Казанова! – вигукнув Олiво.

– І щойно ваша слава, Лоренцi, рознесеться так далеко свiтами, як слава пана Казанови, шевалье фон Сенгаля, ми, вам на догоду, анi митi не вагатимемося називати вас теж шевалье, – додав маркiз.

Казанова, роздратований непроханою пiдтримкою з усiх бокiв, уже готовий був огризнутися, що й сам зумiе себе вiдстояти, як зненацька з темряви саду до столу пiдступили два ошатно вдягненi лiтнi панове. Олiво метушливо й сердечно привiтався з ними, дуже радий нагодi припинити суперечку, яка загрожувала зiпсувати веселий вечiр. Свiжi гостi були братами Рiкардi, старими холостяками, котрi, як довiдався вiд Олiво Казанова, колись крутилися у вищому свiтi, але iм не надто щастило з розмаiтими справами, i вони, урештi, повернулися до сусiднього села, з якого самi родом, та й винайняли там доволi убоге житло. Дивакуватi, однак добродушнi люди. Обидва Рiкардi бурхливо висловили втiху вiд поновлення знайомства з шевалье, з яким вони якось багато рокiв тому зустрiчалися у Парижi. Казанова тiеi зустрiчi щось не пригадував. А може, то було в Мадридi?..

– Цiлком можливо, – згодився Казанова, хоча був певен, що нiколи тих старих парубкiв в очi не бачив. Балачку пiдтримував лише один, на позiр, молодший з братiв, iнший, з виду дев’яносторiчний дiдуган, водно кивав головою, дурнувато шкiрячись.

Гостi встали з-за столу. Дiти кудись позникали ще ранiше. Лоренцi з маркiзою поманджали морiжком у сутiнки; Марколiна з Амалiею невдовзi з’явилися в залi, де, вочевидь, клопоталися приготуваннями до картярськоi гри.

Що б усе це означало, запитував себе Казанова, залишивсь в саду на самотi. Невже мають мене за багатiя? І хочуть обiдрати, як липку? Бо всi цi приготування, а ще пiдкреслена чемнiсть маркiза, запобiгливiсть абата i навiть несподiвана поява братiв Рiкардi видавалися дещо пiдозрiлими. Може, й Лоренцi ув’язався в iнтригу? Чи Марколiна? Чи навiть Амалiя? А якщо все це, – мигнула думка, – пiдступи ворогiв, щоб завадити його поверненню до Венецii? Але вiдразу вiдкинув безглузде припущення, насамперед тому, що немае бiльше ворогiв. Вiн не небезпечний, деградований, старий пень. Кому цiкаве його повернення до Венецii? І, побачивши крiзь вiдчиненi вiкна, як чоловiки дiловито вмощуються за столом, на якому лежали розкладенi карти й стояли наповненi вином келихи, Казанова вже зовсiм не сумнiвався, що не планувалися тут жоднi iнтриги, а лише звичайна, безневинна гра в карти, у якiй кожному партнеровi були радi. Повз нього майнула Марколiна й побажала талану в грi.

– Ви не зостанетеся? Хоча б поспостерiгати за грою?

– А що я там не бачила? На добранiч, шевалье фон Сенгаль! І до завтра!

Голоси долинали надвiр.

– Лоренцi! – гукали в вiкно. – Пане шевалье! Ми чекаемо!

Сховавшись у тiнi будинку, Казанова бачив, як маркiза намагалася затягнути Лоренцi пiд дерева, у темряву саду. Вона пристрасно припала до нього, але Лоренцi непоштиво вирвався вiд неi i поквапився до будинку. На порозi вiн зiткнувся з Казановою i з глузливою ввiчливiстю пропустив його поперед себе. Казанова проминув його, не подякувавши.

Першим банкував маркiз. Олiво, брати Рiкардi й абат робили такi мiзернi ставки, що навiть тепер, коли й сам Казанова мав лишень кiлька дукатiв за душею, уся гра видавалася йому дитячими пустощами. Ще смiшнiше йому стало, коли маркiз з поважною мiною, нiби в руках тримав бозна-якi великi суми, збирав i виплачував грошi. Несподiвано Лоренцi, який досi тримався осторонь, жбурнув на стiл дукат, виграв, подвоiв ставку, виграв удруге i втрете i так, з невеликими перервами, продовжував вигравати далi. Решта гравцiв незмiнно робили дрiбнi ставки. Обидва Рiкардi обурювалися, бо iм здавалося, нiби маркiз ставиться до них не так поштиво, як до лейтенанта Лоренцi. Брати грали разом на одну карту. Одному з них, старшому, який брав прикуп, проступили на чолi краплини поту; iнший, що стояв у нього за спиною, без упину щось йому торочив, нiби даючи непомильно-важливi поради. Коли мовчазний брат вигравав, його очi спалахували радiстю, коли ж програвав, молодший у вiдчаi закочував iх до неба. Абат, на загал доволi пасивний, виголошував час до часу фрази з претензiею на крилатi вислови: «Щастя i жiнку не приневолиш» або «Земля кругла, небо недосяжне». Час до часу вiн кидав лукаво-пiдбадьорливi погляди на Казанову, а тодi вмить переводив очi на Амалiю, яка сидiла обiч свого мужа, нiби йому залежало на тому, щоб знову возз’еднати колишнiх коханцiв. Казановi ж не йшли з голови думки про те, як саме зараз у своiй кiмнатi спроквола роздягаеться Марколiна i як – якщо вiкно вiдчинене – мерехтить уночi ii бiле тiло. Охоплений жагою, вiд якоi паморочилося в головi, вiн вже готов був пiдхопитися зi свого мiсця за столом поряд з маркiзом i вибiгти з вiтальнi. Однак маркiз сприйняв його рвучкий порух за рiшенець таки взяти участь у грi.

– Ну, нарештi! – вигукнув вiн. – Ми знали, що ви не захочете бути просто глядачем!

Маркiз поклав перед Казановою одну карту, i той поставив на неi усе, що мав при собi – десять дукатiв. Не рахуючи, висипав iх з гаманця на стiл – хай би вже програти все й вiдразу. Програш мав би стати провiстям, щасливим провiстям: чого саме, вiн не вiдав i сам, – може, незабарного повернення до Венецii, а може, такоi сподiваноi нагоди побачити оголену Марколiну. Та не встиг вiн ще й визначитися, як маркiз уже програв йому. Казанова, за прикладом Лоренцi, теж подвоiв ставку; йому, як i лейтенантовi, знову пофортунило. Маркiз бiльше не звертав уваги на решту гравцiв. Маломовний Рiкардi ображено встав з-за столу, його брат лиш заламував руки, а тодi обое, згiрченi невдачею, вiдiйшли у сам кут зали. Абат з Олiво менше переймалися таким переламом гри: перший напихався солодощами й бубонiв своi примовки, другий збуджено спостерiгав, як лягали карти. Зрештою, маркiз програв п’ятсот дукатiв, якi роздiлили мiж собою Казанова й Лоренцi. Маркiза пiдвелася i, перш нiж вийти з зали, подала очима знак Лоренцi. Їi супроводжувала Амалiя. Маркiза погойдувала стегнами, вiд чого Казанову аж вернуло, Амалiя ж плелася за нею, мов якась покiрна, пiдтоптана стариця. Маркiз програв усi грошi, якi мав при собi, тому банк перейшов до Казанови, а той, на превелике невдоволення маркiзи, наполiг на поверненнi до гри всiх гостей. Захланнi, розпаленi азартом брати Рiкардi миттю позаймали своi мiсця; абат лише похитав головою – йому, мовляв, уже досить, Олiво ж продовжив гру задля догоди своему шановному гостевi. Лоренцi й надалi щастило. Вигравши загалом чотириста дукатiв, вiн пiдвiвся i сказав:

– Завтра я готовий надати вам можливiсть реваншу. А нинi дозвольте вiдкланятися! Менi час додому!

– Додому! – глузливо зареготав маркiз, якому, до речi, поталанило вiдiграти кiлька дукатiв. – Незле сказано! Лейтенант – щоб ви знали – мешкае у мене! – звернувся вiн до решти гостей. – А моя дружина ще перед тим подалася додому! Гарноi вам розваги, Лоренцi!

– Ви прекрасно знаете, – незворушно заперечив Лоренцi, що я iду просто до Мантуi, а не до вашого замку, де ви так люб’язно прихистили мене вчора на нiч.

– Їдьте собi, куди хочете! Про мене, хоч до дiдька лисого!

Лоренцi якнайпоштивiше попрощався з присутнiми, проковтнувши образу вiд маркiза, що дуже здивувало Казанову. Вiн знову роздав карти i виграв; невдовзi маркiз вже був винен йому кiлька сотень дукатiв.

«Навiщо це? – спершу запитував себе Казанова, але потiм втягнувся у гру. – Непогано лягае карта, – думав вiн. – Ось скоро тисячу матиму, а там, диви, i двi виграю. Маркiз заплатить свiй борг! Цiлком незле було б повернутися до Венецii з невеличким маетком у кишенi. А до Венецii навiщо повертатися? Знову розбагатiв – знову й помолодiв! Багатство – це все. А тодi я знову зможу iх купувати… Кого? Я не хочу iншоi… Ось стоiть вона гола бiля вiкна… можна й не сумнiватися… чекае у передчуттi, що я прийду… Стоiть при вiкнi, щоб звести мене з розуму. Ось я вже там…»

А тим часом вiн з незворушним виразом обличчя продовжував роздавати карти, не лише маркiзовi, але й Олiво та братам Рiкардi, пiдсовуючи iнодi золотий, iм не належний. Вони не заперечували. Враз у нiчнiй тишi почулися звуки, нiби стукiт кiнських копит. «Лоренцi…» – подумав Казанова. Вiдбився луною вiд садового муру й поступово розтанув, змовкли i звуки, i вiдлуння. Але тепер щастя вiдвернулося вiд Казанови. Маркiз робив високi ставки, щоразу пiднiмаючи iх ще вище, i ближче до пiвночi Казанова виявився таким бiдним, як був до гри, навiть бiднiшим, бо програв i тi кiлька золотих, з якими прибув. Вiн вiдсунув вiд себе карти, пiдвiвся, усмiхаючись, з-за столу.

– Дякую за гру, панове!

Олiво простер до нього руки.

– Мiй друже, граймо далi. Сто п’ятдесят дукатiв – чи ви забули?.. Нi, не сто п’ятдесят! Усе, що я маю… усе, чим я е… усе… усе! – вiн ледве белькотiв, бо весь вечiр пив келих за келихом.

Казанова урвав його награно величним жестом.

– Жiнок i везiння не приневолиш, – мовив вiн, кланяючись абатовi.

Той вдоволено кивнув i заплескав у долонi.

– Що ж, до завтра, високоповажаний шевалье, – озвався маркiз. – Завтра ми разом з вами обберемо до нитки лейтенанта Лоренцi.

Брати Рiкардi наполягали на продовженнi гри. Маркiз, пожвавившись, почав роздавати карти. Брати поставили золотi, якi iм дав виграти Казанова. За двi хвилини маркiз вiдiграв у стариганiв грошi й рiшуче вiдмовився грати з ними далi, бо готiвки брати бiльше не мали. Старi заломили руки. Старший розплакався, мов дитя. Молодший цiлував його в обидвi щоки, заспокоюючи. Маркiз поцiкавився, чи вже повернулася його карета. Абат пiдтвердив: вiн чув, як вона пiд’iхала пiвгодини тому. Маркiз запропонував абатовi й братам Рiкардi пiдвезти iх додому. Усi вийшли з будинку.

Коли гостi поiхали, Олiво взяв Казанову за руку й зi сльозами в голосi знову запевнив його, що геть усе в цьому домi належить йому, Казановi, i вiн може всiм тут розпоряджатися, як йому заманеться. Вони пройшли пiд вiкном Марколiни. Воно не лише було зачинене, але й затягнуте жалюзi, а зсередини заслонене гардинами. «Були часи, подумав Казанова, – коли такi перепони не ставали на завадi або нiчого не означали…» Вони увiйшли до будинку. Олi-во наполiг на проводжаннi гостя скриплячими сходами до його кiмнатки у вежi, обiйняв на прощання.

– Отже, завтра, – пробелькотiв вiн, – у монастир. Але спiть собi спокiйно, виiжджатимемо не надто рано, усе робитимемо для вашоi зручностi. На добранiч!

Олiво тихо причинив за собою дверi й рушив униз сходами, пiд його важкими кроками сходи стугонiли на весь дiм.

Казанова зостався сам у своiй кiмнатчинi, тьмяно освiтленiй двома свiчками. Вiн переводив погляд з одного вiкна на iнше; вони виходили на всi чотири боки свiту. Довкола простирався в голубуватому мереху одноманiтний пейзаж: розлогi рiвнини з невисокими пагорбами, лише на пiвнiчному окрайцi виднокола – розмите далиною пасмо гiр; розкиданi то тут, то там хатинки, обiйстя, вiлли, а серед них на узвишшi блимав вогником замок, певно, як припускав Казанова, маркiза. У кiмнатцi, окрiм широкого лiжка посерединi, стояв лише довгий стiл з двома запаленими свiчками, два стiльцi, комод i люстро в позолоченiй рамi. Чиiсь дбайливi руки навели тут лад i навiть розпакували речi Казанови. На столi лежала замкнена на замок потерта шкiряна тека з паперами й кiлька книжок, потрiбних йому для роботи – тому вiн i прихопив iх iз собою; поруч приготоване письмове приладдя. Спати Казановi нiтрохи не хотiлося, вiн вийняв з теки рукопис i при мерехтливому свiтлi свiчок перечитав останнi написанi сторiнки. Писання урвалося посеред абзацу, тож тепер неважко було продовжити незавершену думку. Вiн взяв до рук перо, поспiхом записав кiлька речень i раптом завмер.

«Навiщо? – запитав сам себе, нiби жахнувшись власного внутрiшнього прозрiння. – Навiть якби я знав, що все, що написав досi, i все, що колись ще напишу, генiальне й неперевершене; навiть якщо менi справдi пощастить знищити Вольтера й затьмарити його славу своею, хiба й тодi я б з радiстю не спалив усi своi рукописи за одну лише мить в обiймах Марколiни? Хiба заради такоi винагороди я б не погодився дати обiтницю навiки забути про Венецiю, навiть якби мене там чекала трiумфальна зустрiч? Венецiя!..»

Вiн повторив це слово ще раз, i воно прозвучало в усiй своiй величi й повернуло собi колишню владу над ним. Мiсто його юностi постало перед Казановою, огорнене чарiвливим флером спогадiв, i серце напучнявiло тугою, такою незмiрною та щемкою, якоi вiн, здавалось, ще нiколи не вiдчував. Вiдмова вiд повернення на батькiвщину видавалася Казановi найнеможливiшою з усiх жертв, наготованих долею. Що робити йому в цьому змiзернiлому, збляклому свiтi без надii, без певностi ще коли-небудь побачити кохане мiсто? Пiсля десятилiть мандрiв та пригод, пiсля всiх удач i нещасть, яких зазнав у життi, пiсля почестей та ганьби, трiумфiв та принижень повинен же вiн, урештi-решт, вiднайти мiсце для спочинку – батькiвщину. А хiба iснуе для нього iнша батькiвщина, окрiм Венецii? Хiба iснуе iнше щастя, окрiм вiднайденоi батькiвщини? На чужинi вже давно не таланить йому надовго втримати бiля себе щастя. Інодi ще ставало сил вхопитися за нього, але не втримати. Вiн втратив владу над людьми – жiнками, та й чоловiками. Лише там, де людям важили спогади, його слово, його голос, його погляд ще мали потугу й чар. Сьогодення ж не готуе йому нiчого. Минула його пора! І вiн зiзнався собi в тому, що досi вiд себе намагався приховувати: навiть його письменницькi здобутки, навiть памфлет на Вольтера, на який покладав останнi сподiвання, нiколи не принесуть йому широкого визнання. Для цього теж вже надто пiзно! Так, якби в молодостi йому вистачило вiльного часу й терпiння поважнiше зайнятися такою працею – Казанова добре це розумiв, – вiн мiг би стати першим серед перших поетiв та фiлософiв. Вiн мiг би також досягти щонайвищого статусу i як фiнансист чи дипломат, якби доклав бiльше старань, якби був обачнiший, анiж це йому властиво. Але куди зникало все його терпiння, уся його обережнiсть, життевi плани, коли нова любовна пригода манила в невiдомiсть? Жiнки. Повсюдно жiнки. Вiн миттю забував про все на свiтi заради них: заради шляхтянок i посполитих, заради жагучих i холодних, заради цнотливиць i повiй – задля однiеi ночi на новому ложi кохання готовий був вiдмовитися вiд усiх земних почестей i потойбiчного раювання. Та чи каявся вiн тепер, що прогаяв щось важливе в життi у вiчних пошуках i знаходженнях чи незнаходженнях, у безнастанному приземленому й неземному метаннi вiд жаги до насолоди й вiд насолоди до жаги? Нi, вiн нi в чому не розкаювався. Вiн прожив свое життя, як нiхто! Та й зараз хiба не проживае його так само? Й досi на своему шляху всюди знаходить жiнок, хай i не шаленiють вони за ним так, як колись. Амалiя? Вiн мiг би оволодiти нею, досить лиш забажати; та хоч i цiеi митi в лiжку ii п’яного чоловiка. А господиня готелю в Мантуi – хiба не закохалася в нього, наче у вродливого юнака, нiжно й ревниво? А поцяткована вiспинами, однак струнка й тендiтна коханка Пероттi? Хiба вона, одурманена iменем Казанови, яке, здавалось, осипало ii жарiнню тисяч жагучих ночей, не благала його подарувати iй одну-едину нiч кохання, а вiн знехтував нею, як чоловiк, який ще може вибирати жiнок на свiй смак? А ось Марколiна… такi, як Марколiна, тепер уже не для нього. Чи, може, нiколи й не була б для нього? Бувають же такi непоступливi жiнки. Йому теж якось трапилася одна, проте тут же iй на замiну пiдвернулася iнша, згiдливiша, i вiн навiть дня не згаяв на даремнi зiтхання та вмовляння. Якщо навiть Лоренцi не пощастило завоювати Марколiну – вона ж вiдмовилася вiд запропонованоi руки й серця цього чоловiка, не менш вродливого й зухвалого за нього, Казанову, в молодi роки, – то, може, й справдi Марколiна з тих рiдкiсних з’яв, у iснуваннi яких вiн завжди сумнiвався; може, вона й справдi добропорядна жiнка.

Раптом Казанова дзвiнко засмiявся, аж вiдлуння прокотилося кiмнаткою.

– Бовдур! Незграба! – голосно вигукнув вiн, за звичкою розмовляючи з самим собою. – Вiн просто не зумiв скористатися нагодою. А може, його не пускае маркiза? Чи вiн став ii коханцем уже пiсля того, як не зумiв пiдкорити собi Марколiну, вчену дiвицю, фiлософиню?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/artur-shnicler-16278304/povernennya-kazanovi-carstvo-sniv/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.