Книга - Вельможний клієнт

Вельможний клiент
Arthur Conan Doyle


Істини
«Вельможний клiент» (1927) – оповiдання англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) про знаменитого детектива Шерлока Голмса.

До Голмса звернувся сер Джеймс Демерi як посередник вiд невiдомого «вельможного клiента» з проханням зруйнувати майбутнiй шлюб юноi аристократки Вiолетти де Мервiль та одного з найнебезпечнiших злочинцiв Європи, барона Адальберта Грюнера.

Голмс передав Демерi викрадений ним у Грюнера щоденник, в результатi чого весiлля барона та Вiолетти було скасоване. А загадковий «вельможний клiент», в якому вгадуеться постать самого короля Великоi Британii, допомiг Шерлоку Голмсу повнiстю уникнути покарання за крадiжку зi зломом у будинку Грюнера.





Артур Конан ДОЙЛ

ВЕЛЬМОЖНИЙ КЛІЄНТ





ДОЛИНА СТРАХУ





Частина I

ТРАГЕДІЯ У БІРЛСТОУНІ





Роздiл 1

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ


– Я схильний думати…

– Думайте, думайте, – спонукав Голмс iз нетерпiнням.

Я певен, що належу до числа найбiльш терплячих людей, але це глузливе зауваження мене зачепило.

– Послухайте, Голмсе, – буркнув я, – ви iнодi виводите мене з себе.

Але той був занадто зайнятий власними думками, щоб менi вiдповiсти, i повнiстю поринув у вивчення аркуша паперу, що випав iз конверта, який прибув поштою. Потiм вiн узяв конверт i почав так само уважно розглядати i його.

– Це рука Порлока, – задумливо мовив Голмс. – Не сумнiваюся, що це почерк Порлока, хоча досi бачив його лише двiчi. Ігрек iз особливим чубком дуже характерний. Але якщо це лист Порлока, то там е важлива звiстка, дiзнатися яку треба негайно.

Вiн балакав швидше сам iз собою, нiж звертався до мене, але все мое роздратування раптово зникло.

– А хто цей Порлок?

– Порлок – це лише прiзвисько, а за ним, Ватсоне, ховаеться напрочуд хитра та спритна бестiя. У попередньому листi Порлок повiдомив менi, що це його iм’я вигадане, i просив не шукати його. Втiм, Порлок важливий не сам собою, а лише тим, що перебувае в контактi зi значнiшою персоною. Уявiть собi рибу-лоцмана, яка супроводжуе акулу, або шакала, що волочиться за левом, – хтось нiкчемний у товариствi справдi грiзноi iстоти. І не лише грiзноi, Ватсоне, а й напрочуд таемничоi. Ось чому Порлок менi цiкавий. Ви вже чули вiд мене про професора Морiартi?

– Вчений i злочинець, такий величний у своiх хитрющих задумах, що…

– Що я i досi згадую про своi поразки…

– Я, власне, хотiв сказати, що вiн залишаеться зовсiм невiдомим суспiльству з цього боку.

– Це виразний натяк! – вигукнув Голмс. – Ви, Ватсоне, виявляете несподiвану жилку глузливого гумору. Вас краще остерiгатися! Утiм, назвавши Морiартi злочинцем, ви й самi схибили. Як не дивно, з точки зору закону це – наклеп. Один iз найбiльших зловмисникiв, органiзатор чи не всiх злочинiв – ось хто насправдi цей чоловiк. Але вiн настiльки невразливий, настiльки вищий за всi пiдозри, що за цi вашi слова мiг би позиватися на вас до суду за необгрунтоване звинувачення. Хiба не вiн прославлений автор «Руху астероiдiв», книги, яка торкаеться таких висот чистоi математики, що, кажуть, не знайшлося нiкого, хто спромiгся б написати про неi критичний вiдгук? Чи можна безкарно брехати про таку людину? Вiн генiй, Ватсоне! Але прийде й наша черга трiумфувати!

– Як би менi хотiлося це побачити! – вигукнув я. – Але ви згадали Порлока…

– Ах, звiсно… Так от, цей так званий Порлок – лише одна з ланок у довгому ланцюжку, який створив цей незвичайний чоловiк. І ланка доволi другорядна. Бiльше того: ланка, що дала трiщину. У цьому й криеться надзвичайна важливiсть Порлока для нас. Його частково спонукае совiсть, яка прокинулася в його душi, але головним чином чеки на десять фунтiв, якi я йому посилав, коли вiн двiчi постачав мене цiнною iнформацiею. Настiльки цiнною, що вона допомогла запобiгти злочину. Якщо ми знайдемо ключ до шифру, то не сумнiваюся, що цей лист виявиться повiдомленням такого ж штибу.

Голмс розпрямив листа й поклав його на стiл. Я схилився над ним i почав розглядати загадкове послання. На аркушi паперу було написано таке:

534 Р2 13 127 36 31 4 17 21 45 Дуглас 109 293 5 37 Бiрлстоун.

26 Бiрлстоун 9 18 171

– Що про це думаете, Голмсе?

– Либонь, це намiр повiдомити якусь таемну iнформацiю.

– Але якщо немае ключа, яка користь вiд шифрованого послання?

– Зараз – жодноi.

– А чому кажете: «зараз»?

– Бо чимало шифрiв я можу прочитати з такою ж легкiстю, як акростих за першими лiтерами кожного рядка. Такi нескладнi завдання лише розважають. Але тут – iнша рiч. Ясно, що це посилання на слова, якi можна знайти на сторiнцi якоiсь книжки. Однак я безсилий, поки не дiзнаюся ii назву.

– А що можуть означати слова «Дуглас» i «Бiрлстоун»?

– Либонь, цих слiв немае на потрiбнiй сторiнцi.

– Чому ж не вказана назва книжки?

– Любий Ватсоне, вашi розум i кмiтливiсть, що справляють стiльки радощiв вашому покiрному слузi, мали б вам пiдказати, що не варто посилати зашифрований лист i ключ до шифру в одному й тому ж конвертi. Невдовзi, однак, принесуть свiжу пошту, i я буду здивований, якщо не отримаю листа з оголошенням або, можливо, навiть саму книжку, якоi нам так бракуе.

І справдi, за кiлька хвилин з’явився кур’ер Бiллi, котрий i принiс очiкуваного листа.

– Той самий почерк на конвертi. І цього разу лист пiдписаний, – задоволено додав детектив, вiдкривши конверт. Але, переглянувши його, спохмурнiв. – Нашi очiкування не виправдалися. Вочевидь, iз цим Порлоком у нас нiчого не вийде. Послухайте! «Вельмишановний мiстере Голмс, я бiльше не можу нiчим допомогти вам у цiй справi. Вона занадто небезпечна. Гадаю, що Вiн мене пiдозрюе. Тiльки-но я надписав адресу на конвертi, щоб надiслати вам ключ до шифру, як Вiн несподiвано увiйшов до мене. Я встиг прикрити конверт, але прочитав у Його очах пiдозру. Спалiть шифрований лист – вiн вам бiльше не допоможе. Фред Порлок».

Якийсь час Голмс сидiв мовчки, тримаючи листа в руцi та зосереджено дивлячись на вогонь у камiнi.

– Цiкаво, – промовив вiн нарештi, – що ж його могло так налякати? Можливо, всього лише голос нечистого сумлiння. Вiдчуваючи себе зрадником, вiн запiдозрив звинувачення в очах iншого.

– Той iнший, здогадуюся, професор Морiартi?

– Аякже. Коли хтось iз цiеi компанii каже «Вiн», то зрозумiло, кого мають на увазi. У них е лише один «Вiн», вищий над усiма iншими.

– І що ж Вiн затiвае?

– Складне запитання. Коли проти вас постае один iз найкращих розумiв Європи, а за його спиною – безлiч темних сил, можливi будь-якi варiанти. Що б там не було, Порлок, мабуть, розгубився. Порiвняйте лист iз адресою на конвертi, написаною до неприемного вiзиту. На конвертi почерк твердий, у листi ж його можна розiбрати, лише доклавши зусиль.

– Навiщо ж вiн таки написав, а просто не покинув цю справу?

– Боявся, що я буду домагатися пояснень, чим накличу на нього неприемностi.

– Слушно, – погодився я i, взявши шифрований лист, почав напружено його вивчати. – Можна з глузду з’iхати вiд розумiння, що в такому клаптику паперу мiститься важлива таемниця, в яку неможливо проникнути.

Шерлок Голмс закурив люльку, найкращу супутницю його найглибших роздумiв.

– Можливо, тут усе ж е зачiпки, що вислизають вiд вас. Розгляньмо проблему при свiтлi чистого розуму. Ця людина посилаеться на якусь книжку – це вихiдний пункт.

– Щось дуже невизначене, мушу зiзнатися.

– І все ж ця проблема, коли вдуматися в неi, не здаеться менi нерозв’язною. Якi вказiвки мiстяться щодо цiеi книжки?

– Їх немае.

– Ну, я б так не сказав. Шифрування починаеться великим числом п’ятсот тридцять чотири. Вiзьмiмо за робочу гiпотезу, що тут iдеться про ту сторiнку, до якоi нас вiдсилають як до ключа шифру. Отже, це фолiант. Якi ще вказiвки е щодо цiеi грубезноi книжки? Наступний знак – Р2. Що скажете про нього?

– Роздiл другий.

– Навряд чи, Ватсоне. Якщо подано сторiнку, то номер роздiлу вже не мае значення. Крiм того, якщо сторiнка 534 стосуеться лише другого роздiлу, то розмiри першого роздiлу мали б бути просто жахливi.

– Рядок! – вигукнув я.

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогоднi у формi! Звiсно, це рядок. Отже, починаемо тепер iз передбачення наявностi грубоi книжки, надрукованоi у два стовпчики, бо одне зi слiв позначене числом 293, а це бiльше, нiж може помiститися на сторiнку в один стовпчик. Тепер ще таке мiркування. Якби книжка була рiдкiсною, вiн одразу ж надiслав би ii менi. Насправдi ж вiн мав намiр, поки в його плани не втрутилися, повiдомити лише ключ до шифру. А це означае, що книжку я знайду в себе без зусиль. Інакше кажучи, Ватсоне, йдеться про якусь дуже поширену книжку.

– Схоже на те.

– Отже, ми можемо сильно звузити коло наших пошукiв, позаяк Порлок посилаеться на товсту й дуже поширену книжку, надруковану в два стовпчики.

– Бiблiя! – вигукнув я переможно.

– Авжеж, добре!.. Утiм, цей здогад, на жаль, не годиться. Адже саме Бiблiю найважче уявити в руках у когось iз соратникiв Морiартi. До того ж рiзних видань Бiблii iснуе така прiрва, що вiн не мiг розраховувати на наявнiсть у мене примiрника з потрiбною нумерацiею сторiнок. Нi, вiн посилаеться на щось конкретнiше, вiн знае напевно, що вказана ним сторiнка виявиться тотожною моiй п’ятсот тридцять четвертiй сторiнцi.

– Однак книжок, що вiдповiдають усiм цим вимогам, зовсiм небагато?

– Саме так. І саме в цьому наш порятунок. Нашi пошуки мають тепер обмежитися книжками з постiйною нумерацiею сторiнок, i до того ж такими, якi зазвичай е в усiх.

– Якийсь щорiчник.

– Браво, Ватсоне! Щорiчник! Вiзьмемо число «Щорiчника Вайтекера». Вiн дуже поширений. У ньому е потрiбна кiлькiсть сторiнок, i видрукуваний вiн у два стовпчики. – Голмс узяв томик iз книжковоi полицi. – Ось сторiнка п’ятсот тридцять четверта… другий стовпчик… про бюджет i торгiвлю Британськоi Індii. Записуйте слова, Ватсоне. № 13 – «Махратта». Боюся, початок розгадування шаради не надто сприятливий. Сто двадцять сьоме слово – «уряд». Тут уже е якийсь сенс, котрий мае, правда, мало стосунку до нас i до професора Морiартi. Тепер подивiмося далi. Що ж робить уряд Махратти? На жаль! Наступне слово – «пiр’я». Невдача, милий Ватсоне. Доводиться ставити крапку.

Голмс говорив жартiвливо, однак його насупленi брови свiдчили про ступiнь розчарування. Я сидiв також засмучений, поглядаючи на вогонь у камiнi.

Запанувала мовчанка, яку порушив несподiваний вигук Голмса, котрий з’явився з-за дверцят книжковоi шафи з пошарпаним томиком у руцi.

– Ми поплатилися, Ватсоне, за свою поспiшнiсть. Сьогоднi 7 сiчня, i ми взяли свiжий номер щорiчника. Але бiльш нiж iмовiрно, що Порлок скористався для свого послання минулорiчним номером. Без сумнiву, вiн повiдомив би про це, якби сам написав другого листа. Тепер погляньмо, на що нам покаже сторiнка 534. Тринадцяте слово – «маю», сто двадцять сьоме – «iнформацiя». Це вже щось.

Очi Голмса збуджено блищали.

– «Небезпека». Чудово! Записуйте, Ватсоне: «маю – iнформацiя – небезпека – загрожуватиме – дуже – скоро – якийсь». Далi маемо iм’я «Дуглас». «Заможний – помiщик – тепер – у – Бiрлстоун – замок – запевняти – вона – нагальна». Ось i все, Ватсоне! Що скажете про методику чистого розуму та ii результати?

Я не вiдривав очей вiд аркуша паперу, що лежав на столi i на якому я записав текст послання пiд диктування Голмса.

– Що за дивний i туманний спосiб висловлювати своi думки!

– Навпаки, Порлок дуже чiтко iх висловив, – заперечив Голмс. – Якщо ви використовуете лише один книжковий стовпчик для висловлювання своiх думок, то навряд чи знайдете все, що вам потрiбно. У дечому вимушено доводиться розраховувати на кмiтливiсть вашого кореспондента. Певна серйозна небезпека нависла над якимось Дугласом, заможним джентльменом, котрий живе, можливо, у своему маетку, на що й вказуе Порлок. Вiн переконаний: «запевняти» – найближче, що йому вдалося знайти до слова «впевнений», – що ця небезпека дуже близька. Такий результат нашоi роботи.

Шерлок Голмс вiдчував задоволення справжнього творця, який насолоджуеться своiм шедевром. Вiн ще продовжував тiшитися досягнутим успiхом, коли Бiллi оголосив про прибуття iнспектора Мак-Дональда зi Скотленд-Ярду.

У той час Алек Мак-Дональд ще не здобув теперiшньоi широкоi популярностi. Цей молодий представник карного розшуку виявив неабиякi здiбностi в рядi випадкiв, коли йому довiряли слiдство. Його висока костиста постать свiдчила про неабияку фiзичну силу, а вiдкрите високе чоло та очi, що виблискували з-пiд густих брiв, – про проникливiсть i розум. Вiн був мовчуном iз дещо суворим характером. За роки його служби в полiцii Голмс уже двiчi допомагав йому, вдовольняючись при цьому лише радiстю мислителя, котрий розв’язав надскладну проблему. Шотландець вiдповiдав глибокою вдячнiстю та повагою, радячись iз Голмсом у кожному скрутному випадку. Не надто схильний до приятелювання, Голмс ставився до шотландця iз симпатiею i дружньо всмiхнувся, побачивши колегу.

– Ви рання пташка, мiстере Мак. Боюся, що ваш вiзит спричинила якась нова надзвичайна подiя.

– Я вибрався так рано тому, що першi години пiсля злочину найдорожчi для нас…

Молодий iнспектор раптом затнувся й здивовано задивився на клаптик паперу, що лежав на столi.

– «Дуглас», – пробурмотiв вiн. – «Бiрлстоун»! Джентльмени, але ж це якась чортiвня! В iм’я всього святого, звiдки ви взяли цi iмена?!

– Із шифру, який доктор Ватсон i я щойно розгадали. А в чому рiч?

Інспектор продовжував здивовано витрiщатися на нас обох:

– Справа в тому, що мiстера Дугласа з Бiрлстоунськоi садиби по-звiрячому вбили сьогоднi вночi.




Роздiл 2

МІРКУВАННЯ ШЕРЛОКА ГОЛМСА


Це був один iз тих драматичних моментiв, якi складали головний сенс життя мого приятеля. Було б перебiльшенням стверджувати, що вiн виглядав приголомшеним. У його вдачi не було й тiнi нечуйностi, але, звiсно, нерви його були загартованi постiйною напруженою роботою. Душевнi потяги чоловiка в такi митi нiби дрiмали, зате iнтелектуальна сприйнятливiсть загострювалася до краю. У цьому випадку на обличчi Голмса не було помiтно навiть слiду того жаху, який пройняв мене пiсля слiв Мак-Дональда, швидше за все воно виражало iнтерес, iз яким хiмiк спостерiгае за химерним скупченням кристалiв на днi реторти.

– Чудово! – промовив Голмс пiсля невеликоi паузи. – Дивовижно!

– Вас, здаеться, не здивувала ця звiстка?

– Я зацiкавився, мiстере Мак. Чому маю ще й дивуватися? Я отримав повiдомлення, що однiй особi загрожуе небезпека. За годину дiзнаюся, що задум реалiзували й що цю особу вбили. Я зацiкавлений, це так, але нiтрохи не здивований.

Голмс розповiв iнспектору про зашифрованого листа та знайдений до нього ключ. Мак-Дональд сидiв за столом, спершись пiдборiддям на обидвi руки, i слухав iз напруженою увагою.

– Я хотiв iхати до Бiрлстоуна сьогоднi ж уранцi та зайшов попросити вас поiхати зi мною. Але з вашого повiдомлення випливае, що ми можемо успiшнiше дiяти в Лондонi.

– Нi, не так, мiстере Мак, – заперечив Голмс.

– Зважте все, мiстере Голмс, – не здавався iнспектор. – День чи два всi газети будуть заповненi повiдомленнями про бiрлстоунську таемницю. Але що це за таемниця, якщо в Лондонi е людина, котра зумiла заздалегiдь передбачити злочин? Залишаеться лише схопити цю особу, i все з’ясуеться.

– Без сумнiву, мiстере Мак. Але яким чином ви плануете схопити цього Порлока, як вiн себе називае?

Мак-Дональд iз обох бокiв оглянув листа, отриманого Голмсом.

– Штемпель поставлений у Камбервiлi. Цей факт нам не може допомогти. Ім’я, гадаете, вигадане? Також, звiсно, не дуже сприятлива обставина. Кажете, що посилали йому грошi?

– Двiчi.

– Куди саме?

– У Камбервiльське поштове вiддiлення чеками одного з банкiв.

– І жодного разу не поцiкавилися, хто приходив за ними?

– Нi.

Інспектор був явно здивований.

– Чому ж?

– Бо я завжди тримаю свое слово. Пiсля першого ж листа пообiцяв, що не буду його шукати.

– Гадаете, що вiн лише пiшак i що за ним стоiть якась велика риба?

– Я не думаю, я знаю.

– Той професор, про котрого я чув вiд вас?

– Власне, так.

– Не стану приховувати вiд вас, мiстере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярдi вважають, що ви даремно маете зуб на цього професора. Я зiбрав певну iнформацiю про нього: вiн мае репутацiю поважного й талановитого науковця.

– Радий, що ви визнаете його талановитим.

– Пiсля того як менi стало вiдоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхiдне побачитися з ним. Зi своiм благородним обличчям, iз сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, вiн був схожий на справжнього мiнiстра. Коли вiн на прощання поклав менi руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляе сина, вiдпускаючи його в жорстокий свiт.

Голмс усмiхнувся.

– Чудово! – вигукнув вiн. – Це справдi вражаюче! Скажiть, любий Мак-Дональде, ця приемна iнтимна бесiда вiдбувалася в кабiнетi професора?

– Атож.

– Гарна кiмната, чи не так?

– Дуже гарна.

– Ви сидiли бiля його письмового столу?

– Еге ж.

– Так, що ви опинилися проти джерела свiтла, а його обличчя залишалося в тiнi?

– Це вiдбувалося ввечерi… Авжеж, свiтло лампи було спрямоване в мiй бiк.

– Цього й слiд було очiкувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стiнi?

– Ще б пак, звiсно, я помiтив картину: на нiй зображена голова дiвчини впiвоберта.

– Це картина Жана Батиста Греза, знаменитого французького художника, котрий жив у другiй половинi XVIII столiття.

Інспектор слухав зовсiм байдуже.

– Чи не краще нам… – почав було вiн.

– Ми саме це й робимо, – зупинив його Голмс. – Усе, про що я кажу, мае прямий стосунок до того, що ви називаете бiрлстоунською таемницею. Це навiть можна назвати ii стрижнем.

Мак-Дональд ледь помiтно всмiхнувся.

– Ви думаете занадто швидко для мене, мiстере Голмс. Вiдкидаете одну чи двi ланки у своiх мiркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спiльного мiж давно померлим художником i бiрлстоунською справою?

– Одну вiдому картину Греза нещодавно на аукцiонi «Порталiс» оцiнили в один мiльйон двiстi тисяч франкiв.

Обличчя iнспектора вiдразу ж набуло жвавого зацiкавлення.

– Хочу нагадати вам, – продовжував Голмс, – що розмiр платнi професора Морiартi можна дiзнатися вкрай легко: вiн отримуе сiмсот фунтiв на рiк.

– У такому разi, як же вiн змiг придбати…

– Саме так: як змiг?

– Продовжуйте, будь ласка, мiстере Голмс. Мене це дуже зацiкавило. Непроста iсторiя!

– А як щодо Бiрлстоуна? – спитав Голмс усмiхаючись.

– У нас iще е час, – вiдповiв iнспектор, зиркнувши на годинник. – Бiля ваших дверей на мене чекае кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вiкторii. Але щодо тiеi картини… Ви, мiстере Голмс, здаеться, якось казали менi, що нiколи не навiдували професора Морiартi?

– Правильно, нiколи.

– То звiдки ви знайомi з його помешканням та iнтер’ером?

– А це вже зовсiм iнша рiч. Я тричi побував там без запрошень, двiчi пiд рiзними приводами очiкував його й iшов ще до його повернення. А втрете… Ну, про той вiзит не буду поширюватися перед офiцiйним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собi переглянути його папери. Результати були зовсiм несподiванi!

– Виявили якийсь компромат?

– Абсолютно нiчого. Це мене й вразило. Утiм, е одна рiч, про яку ви тепер знаете, – картина. Слiд гадати, що вiн дуже заможний чоловiк. Але як вiн набув своiх статкiв? Його молодший брат служить начальником залiзничноi станцii десь на заходi Англii. Кафедра дае йому сiмсот фунтiв на рiк. Тим часом у нього е справжнiй Грез.

– Гадаете, його статки здобутi незаконними шляхами?

– Певна рiч. Але я маю й iншi пiдстави для такого висновку: десятки найтонших ниток звивистими манiвцями ведуть до центру павутини, де ховаеться ця на вигляд бездiяльна, але отруйна iстота. Я згадав про Греза лише тому, що ви бачили його на власнi очi.

– Зiзнаюся, усе, що ви розповiли, украй цiкаве. Але вкажiть на щось конкретнiше. У чому його слiд звинувачувати: у пiдробках, виготовленнi фальшивих грошей, убивствах? Звiдки вiн бере кошти?

– Ви читали про Джонатана Вайлда?

– Ім’я начебто знайоме. З якогось роману, чи не так? Зiзнаюся, не люблю детективiв iз романiв: героi здiйснюють подвиги, але нiколи не розповiдають, як саме вони це роблять. Вигадка, мало схожа на реальнiсть.

– Джонатан Вайлд – не детектив i не герой роману. Це видатний злочинець, який жив у минулому столiттi.

– У такому разi менi до нього немае дiла. Мене цiкавить винятково сучасне життя, я людина практична.

– Мiстере Мак, у життi все без винятку повторюеться, навiть професор Морiартi. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таемною силою лондонських злочинцiв, котрим вiн позичав свiй розум i органiзаторський хист за п’ятнадцять вiдсоткiв винагороди. Старе колесо обертаеться, i спицi повертаються на колишнi мiсця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповiм вам iще дещо про Морiартi.

– Будь ласка.

– У мене була нагода дiзнатися, хто виступае першою ланкою у створеному ним ланцюзi, на одному кiнцi якого перебувае лиходiй зi збоченим розумом, а на iншому – сотня жалюгiдних дрiбних шахраiв i шулерiв. Що стосуеться середньоi частини цього ланцюга, то ii ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всiма типами карних злочинiв. Начальник його штабу також тримаеться вiддалiк, поза будь-якими пiдозрами, так само недоступний для каральноi руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаете, скiльки вiн йому платить?

– Важко щось сказати.

– Шiсть тисяч фунтiв на рiк. Це оцiнка розуму, зроблена, як бачите, у дусi американських махлярiв. Сума ця перевищуе зарплату прем’ер-мiнiстра. Така подробиця дае вам змогу уявити прибутки Морiартi та масштаби, якими вiн оперуе. Тепер iнший момент. Я вважав доречним поцiкавитися кiлькома останнiми чеками Морiартi. Звичайнiсiнькими та безневинними чеками, якими вiн оплачуе своi господарськi рахунки. Виявилося, що iх видали шiсть рiзних банкiв. Що скажете про це?

– Дивно, звiсно. А який висновок робите ви?

– Такий, що вiн прагне уникнути зайвих балачок про свое багатство. Жодна людина не мае знати, скiльки в нього насправдi грошей. Мабуть, вiн мае щонайменше двадцять рахункiв у рiзних фiнансових установах. Значна частина коштiв розмiщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Нiмецькому або Лiонському банках.

Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичнiсть змусила його перервати мого друга.

– Погодьтеся, мiстере Голмс, ви дещо вiдiйшли вiд теми. Поки що ми знаемо тiльки, що е якийсь зв’язок мiж професором i злочином у Бiрлстоунi. Такий висновок ви робите iз застереження, отриманого вами вiд якогось Порлока. Якi ще припущення можемо зробити?

– Можемо припустити можливi мотиви злочину. Вам слiд знати, що Морiартi тримае своiх пiдопiчних у залiзних лещатах. Дисциплiна, яку вiн запровадив, просто вражае. Єдине можливе покарання в його кодексi – смерть! Це дае пiдставу припустити насамперед, що вбитий Дуглас зрадив свого лiдера, тож його покарали. Коли про нього дiзнаються iншi, то страх смертi ще дужче змiцнить дисциплiну. Про долю, призначену Дугласу, заздалегiдь дiзнався один iз другорядних членiв зграi, i вiн повiдомив про це менi.

– Це лише здогад…

– Та нi, це одна зi звичайних махiнацiй Морiартi. Там був грабунок?

– Я про таке не чув.

– Якщо був, то це свiдчить проти першоi гiпотези й на користь другоi. Морiартi мiг бути залучений до справи обiцянкою частки вiд прибутку або керувати нею за оплату готiвкою. І те, й iнше однаково можливо. Але як би там не було, вiдповiдi на всi запитання маемо шукати саме в Бiрлстоунi.

– У такому разi – гайда в Бiрлстоун! – погодився Мак-Дональд i пiдвiвся з крiсла. – Хай йому грець! Уже пiзно, джентльмени, тому на збори маемо всього кiлька хвилин.

Голмс i я пiдвелися й почали вдягатися.

– Мiстере Мак, дорогою розповiсте нам про всi вiдомi вам деталi…

Інформацiя ця була достатньо мiзерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очiкувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухi й на перший погляд незначнi подробицi, Голмс пожвавився, час вiд часу потирав руки й хрустiв тонкими пальцями. Мiсяцi бездiяльностi залишилися позаду, i тепер нарештi його чудовим здiбностям знайшлося гiдне застосування. Голмс зовсiм змiнився: очi його виблискували, i все тонке нервове обличчя нiби сяяло внутрiшнiм свiтлом. З напруженою увагою слухав вiн коротку оповiдь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексi. Письмове повiдомлення з викладом подiй iнспектор отримав iз першим ранковим потягом. Мiсцевий полiцiйний офiцер Вайт Мейсон – його особистий приятель; це пояснюе, чому Мак-Дональд отримав повiдомлення швидше, нiж це зазвичай вiдбуваеться, коли когось iз Скотленд-Ярду викликають у провiнцiю.

«Любий iнспекторе Мак-Дональд, – наголошував Мейсон у листi, – офiцiйне запрошення Ви отримаете в окремому конвертi. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте менi, яким потягом зможете приiхати в Бiрлстоун, i я зустрiну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приiжджайте, будь ласка, не гаючи нi хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й мiстера Голмса, вiн знайде тут чимало цiкавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в ii центрi не було вбитоi людини. Даю слово честi: надзвичайно дивний випадок».

– Ваш приятель, здаеться, не дурень, – зауважив Голмс.

– Атож, сер, наскiльки можу вважати, Вайт Мейсон дуже дiловий чоловiк.

– Гаразд, що ще можете повiдомити?

– Нiчого. Подробицi вiн розповiсть нам при зустрiчi.

– Як же ви дiзналися iм’я Дугласа й те, що його вбили звiрячим чином?

– Про це йшлося в офiцiйному повiдомленнi. У ньому не згадуеться слово «звiрячий». Це – неофiцiйний термiн. Там назване iм’я Джека Дугласа. Зазначено, що причина смертi – поранення в голову й що знаряддя вбивства – мисливська двоствольна рушниця. Повiдомляеться також i час злочину: незабаром пiсля пiвночi. Далi додано, що ще нiкого не заарештували. Наприкiнцi сказано, що випадок непересiчний i що вся ситуацiя дае можливiсть робити найрозмаiтiшi припущення. Це вже все, мiстере Голмс, що наразi маемо.

– У такому разi, мiстере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Менi треба помiркувати.




Роздiл 3

БІРЛСТОУНСЬКА ДРАМА


Нарештi в мене з’явилася можливiсть описати подii, що сталися в Бiрлстоунi, розташованому на пiвнiч вiд Лондона. Цiлi столiття це мiстечко перебувало в занедбаному станi, але за останнi роки його мальовниче розташування привернуло заможних мiщан, котрi тепер володiють вiллами посеред навколишнiх лiсiв. У самому Бiрлстоунi з’явилася маса крамниць, якi обслуговують значно зросле його населення.

За пiвмилi вiд центру Бiрлстоуна, у старому парку з безлiччю величезних букiв, розмiстилася старовинна садиба. Частина цiеi солiдноi будiвлi постала в часи перших хрестових походiв. Споруда вiдчутно постраждала вiд вогню 1543 року, але дещо все ж уцiлiло, i незабаром на мiсцi руiн феодального замку пiднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими вiконцями, вiн виглядае так само й нинi, яким його створили на початку XVII столiття. Із двох ровiв, що колись захищали маеток войовничих феодалiв, один наповнений водою. Тому единий шлях до будинку – через пiдйомний мiст, який пiдiймають на нiч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночi перетворюеться на своерiдний острiв. Цей факт мав прямий стосунок до таемницi, що привернула незабаром увагу всiеi Англii.

Сiм’я, що проживала в садибi, складалася з двох осiб: Джека Дугласа та його дружини. Дуглас, судячи з розповiдей, мав близько п’ятдесяти рокiв, ставний, iз мужнiм обличчям, великою щелепою, пронизливими сiрими очима та сивими вусами. Вiн був iз усiма привiтний, але щось у його манерах залишало враження, нiби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловiк мав багато золота, подейкували, що вiн здобув його на калiфорнiйських копальнях. Добре ставлення до нього змiцнилося також завдяки репутацii вiдчайдуха. Так, пiд час пожежi Дуглас здивував усiх вiдвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вiкарiя – уже пiсля того, як пожежна команда визнала цю справу безнадiйною.

Його дружину також добре знали жителi Бiрлстоуна, хоч англiйцi, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Мiсiс Дуглас провадила доволi замкнутий спосiб життя. Було вiдомо, що вона познайомилася з Дугласом у Лондонi, коли вiн овдовiв. Це була вродлива жiнка, струнка, смаглява, рокiв на двадцять молодша за свого чоловiка – рiзниця, яка, здавалося, нiяк не впливала на iхне родинне щастя. Лише найближчi знайомi помiчали, що мiж подружжям не iснувало взаемноi довiри, мабуть, пiсля того, як дружина щось дiзналася про минуле чоловiка. Крiм того, мiсiс Дуглас явно нервувала, коли ii чоловiк пiзно повертався додому.

Була ще одна особа, перебування якоi пiд дахом Дугласа збiглося з цiею трагедiею. Це – Сесiл Беркер iз Гемстеда. Його огрядну постать часто можна було бачити у Бiрлстоунi, позаяк там вiн був бажаним гостем. Вважалося, що лише вiн знав таемницю минулого мiстера Дугласа. Зi слiв Беркера дiзналися, що вiн познайомився з Дугласом в Америцi та пережив разом iз ним важкi часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Вiн був молодший за Дугласа, рокiв сорока п’яти, широкогрудий, iз гладко виголеним обличчям i густими чорними бровами. Вiн полюбляв гаяти час у прогулянках та поiздках околицями з Дугласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, – вiдгукувався про нього дворецький Емс, – але я не хотiв би опинитися на мiсцi того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаеминах iз Дугласом i напрочуд дружнiй iз його дружиною, що, як було помiтно, завдавало смутку самому Дугласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родинi Дугласiв у день катастрофи. Зi слуг слiд згадати про поважного Емса та мiсiс Еллен, веселоi та привiтноi жiночки, яка подiляла хатнi турботи з мiсiс Дуглас.

Було близько дванадцятоi ночi проти шостого сiчня, коли мiсцевий полiцiйний пост отримав першу звiстку про подiю, де начальником служить сержант Вiлсон. Страшенно схвильований Беркер повiдомив про вбивство мiстера Дугласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився полiцiйний сержант. Вiн прибув на мiсце злочину пiсля дванадцятоi, попередивши перед тим про все мiсцеву владу. Сержант побачив пiдйомний мiст опущеним, а вiкна – яскраво освiтленими. На порозi стояв переляканий дворецький. Сесiл Беркер запропонував сержантовi йти за ним.

Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постiйний житель Бiрлстоуна. Трое чоловiкiв увiйшли у фатальну кiмнату. Мертвий Дуглас лежав розпростертий горiлиць. Лiкар став навколiшки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмiстовностi його вiзиту.

Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зi стволами, спиляними на фут вiд куркiв. Було ясно, що пострiл зроблено з дуже близькоi вiдстанi, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язанi дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно пострiл iз обох стволiв.

Полiсмен розгубився вiд усвiдомлення вiдповiдальностi, що лягла на його плечi.

– Ми нiчого не чiпатимемо, поки не прибуде керiвництво, – ледь чутно вимовив вiн, не зводячи очей iз трупа.

– Нiчого й не рухали, – повiдомив Сесiл Беркер. – Усе залишилося в тому виглядi, в якому я це застав.

– Коли ви це знайшли? – спитав сержант, сягнувши по нотатник.

– О пiв на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидiв бiля камiна у своiй спальнi, аж раптом почув пострiл. Вiн не був гучний, а нiби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не бiльше тридцяти секунд, як я опинився в кiмнатi Дугласа.

– Дверi були вiдчиненi?

– Атож, розчахнутi. Бiдолаха Дуглас лежав так само, як його зараз бачите. На столi горiв свiтильник.

– Нiкого не бачили?

– Нi. Я почув, що мiсiс Дуглас спускаеться сходами слiдом за мною, i поквапився перегородити iй дорогу. Економка Еллен також прийшла, вона й вiдвела господиню. Потiм з’явився Емс, i я повернувся з ним знову сюди.

– Але менi здавалося, що мiст у садибi пiднятий усю нiч?

– Вiн i тiеi ночi був пiднятий, поки я його не опустив.

– Тодi як убивця змiг утекти? Мiстер Дуглас, ймовiрно, сам укоротив собi життя.

– Я також спочатку так думав. Але погляньте, – Беркер вiдсунув фiранку: вiкно виявилося вiдчиненим навстiж. – І ось iще! – Вiн показав на криваву пляму на пiдвiконнi, схожу на слiд чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив.

– Гадаете, вiн пробрався через рiв?

– Інакше нiяк не можна.

– Отже, якщо ви опинилися в кiмнатi за пiвхвилини пiсля вбивства, то вiн мав би в цей час перебувати у водi.

– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався вiдразу ж пiдбiгти до вiкна. Його прикривала фiранка, i менi не спало на думку пiдняти ii. Потiм я почув кроки мiсiс Дуглас i не мiг допустити, щоб вона увiйшла сюди та побачила увесь цей жах.

– Припустiмо, – зауважив сержант, – що зловмисник утiк через рiв. Як вiн зумiв потрапити в будинок, якщо мiст був пiднятий?

– На це запитання, – вiдказав Беркер, – я не маю вiдповiдi.

– О котрiй годинi мiст пiдняли?

– Близько шостоi, – повiдомив дворецький.

– А я чув, – зауважив полiсмен, – що його зазвичай пiдiймають одразу ж пiсля заходу сонця Цiеi пори року, однак, темнiе радше о пiв на п’яту, нiж о шостiй.

– У мiстера Дугласа були гостi до чаю, – пояснив Емс. – І я не мiг пiдняти мiст до того, як вони пiшли.

– Отже, вбивця прийшов iззовнi й мав би перейти мiст до шостоi години та сидiти в засiдцi доти, доки мiстер Дуглас пiсля одинадцятоi не увiйшов до свого покою. Потiм, утiкаючи через вiкно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозумiло, слiдство все з’ясуе.

Несподiвано сержант пiдняв картку, що лежала бiля мерця на пiдлозi. На нiй були видряпанi iнiцiали «Д. В.», а пiд ними число: 341.

– А це що таке?

Беркер iз цiкавiстю поглянув на картку.

– Я цього ранiше не помiтив, – спохмурнiв вiн. – Ймовiрно, убивця пiдкинув.

– «Д. В. 341». Нiчого не розумiю, – сержант крутив картку в руках. – Що означае «Д. В.»? Чиiсь iнiцiали? Що ви там iще знайшли, лiкарю?

Знахiдкою виявився важкий молоток, що лежав на килимi перед камiном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхiв, що стояла на мармуровiй дошцi камiна.

– Мiстер Дуглас учора перевiшував картини, – пояснив вiн. – Я бачив, як вiн стояв ось на цьому крiслi, намагаючись змiцнити найбiльшу з них.

– Краще покладiть молоток назад на килим, звiдки взяли, – наказав сержант лiкаревi, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув вiн, вiдсмикуючи фiранку з iншого боку. – О котрiй годинi спустили портьери?

– Коли засвiтили лампи, – вiдповiв дворецький, – одразу пiсля четвертоi.

– Тут хтось вичiкував, – сержант показав на слiди вiд брудних чобiт у кутку. – Якщо виходити з вашоi теорii, мiстере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби пiсля четвертоi, коли фiранки були спущенi, але до шостоi, поки мiст не пiдняли. У кiмнатi не знайшлося мiсця, куди можна було б сховатися, i вiн забився пiд гардини. Це цiлком очевидно.

– Чи не гаемо ми дорогоцiнний час? – поцiкавився Бер-кер. – Може, краще обшукати мiсцевiсть, поки вбивця ще не втiк далеко?

Сержант iз хвилину мiркував.

– Звiдси немае потягiв до шостоi ранку, тому залiзницею вiн виiхати не зможе. Якщо ж пiде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його бруднi чоботи та примiтить чужинця. Втiм, у будь-якому випадку я не можу пiти звiдси, поки мене не змiнять.

Лiкар уважно оглядав тiло.

– А це що за знак? – спитав вiн. – Вiн не мае якогось зв’язку зi злочином?

Права рука убитого була вивiльнена з халата й оголена до лiктя. Вище зап’ястя виднiвся дивний брунатний знак: трикутник у колi. – Це не татуювання, – продовжував лiкар, дивлячись поверх окулярiв, – це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаете з цього приводу?

– Цей знак я бачив у Дугласа впродовж останнiх десяти рокiв, – вiдповiв Сесiл Беркер.

– І я також, – додав дворецький. – Щоразу, коли господаревi доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мiтку. І часто дивувався, що вона могла б означати.

– Мабуть, цей знак не мае нiчого спiльного з убивством, – припустив сержант Вiлсон. – Але все ж це дуже дивно… Ну, щось iще?

Дворецький здивовано вказав на руку мерця.

– Вiн зняв його обручку!

– Що?

– Атож! Мiстер Дуглас завжди носив свою обручку на мiзинному пальцi лiвоi руки. Перстень, зроблений iз золотого самородка, завжди одягав пiсля обручки, i каблучку змiйкою – на середньому пальцi. Ось перстень iз самородка, ось змiйка, а обручка зникла.

– Дворецький мае рацiю, – пiдтвердив Беркер.

– Якщо мiстер Дуглас носив обручку пiд самородком, то вбивцi довелося спочатку зняти його, потiм обручку, а потiм одягти каблучку iз самородка назад?

– Так виходить.

Вiлсон скрушно похитав головою:

– Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон – спритний чоловiк, проте, гадаю, в будь-якому разi доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.




Роздiл 4

У ПІТЬМІ


За термiновим викликом сержанта Вiлсона о третiй годинi ночi прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебi. Із першим ранковим потягом вiн послав повiдомлення у Скотленд-Ярд i о дванадцятiй уже вiтав нас на Бiрлстоунськiй станцii. Мiстер Вайт Мейсон, спокiйний i на вигляд розважливий чоловiк, iз засмаглим обличчям, мужньоi статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своему широкому пiджаку на дрiбного фермера або жокея, але тiльки не на кримiналiста.

– Ну, мiстере Мак-Дональд, – звернувся вiн до нього, – тут каверзний випадок. Сюди газетярi злетяться, як мухи на мед, варто iм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподiваюся, ми закiнчимо справу ранiше, нiж вони встигнуть устромити своi носи. Тут знайдеться чимало цiкавого й для вас, мiстере Голмс. Як i для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всiм вам забронювали номери в готелi «Вествiлл Армс».

Через десять хвилин ми вже розмiстилися в готелi й майже одразу ж зiбралися у вiтальнi, щоб спiльно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, i на його обличчi читалося то здивування, то неприховане захоплення.

– Чудово! – вигукнув вiн, коли вони виклали хiд подiй. – Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодноi справи зi своеi багаторiчноi практики з бiльш iнтригуючими обставинами.

– Я був упевнений, що ви це скажете, мiстере Голмс, – зауважив Мейсон. – Вiлсон грамотно зiбрав факти. Я перевiрив iх i доповнив своiми висновками.

– Якими ж? – жваво поцiкавився Голмс.

– По-перше, я оглянув молоток i не знайшов на ньому жодних слiдiв. Якби мiстер Дуглас боронився молотком, то мав би завдати вбивцi хоча б одного удару, i тодi хоч цятка кровi на ньому залишилася б.

– Це не обов’язково, – заперечив iнспектор Мак-Дональд. – Зустрiчаються вбивства за допомогою молоткiв, на яких не знаходять жодних слiдiв.

– Припустiмо. Потiм я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, i, як засвiдчив сержант Вiлсон, курки були зв’язанi один iз одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця мае довжину не бiльше двох футiв, тож ii можна було пронести пiд одягом. На нiй немае повного iменi фабриканта, лише друкованi лiтери P-E-N на планцi мiж стволами. Іншi виявилися спиляними.

– Велике P – iз прикрасою пiд ним, а E i N меншi? – уточнив Голмс.

– Саме так.

– «Пенсiльванська зброярня», дуже вiдома американська фiрма, – розшифрував Шерлок.

Мейсон поглянув на мого приятеля, як сiльський лiкар на фахiвця з Гарлi-стрит.

– Без сумнiву, ви маете рацiю, мiстере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’ятi назви всiх зброярень?

Голмс нiяк не вiдреагував на цю реплiку.

– Звiсно, це американська мисливська рушниця, – правив далi Мейсон. – Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало менi на думку ще до виявлення лiтер мiж стволами. Очевидно, чоловiк, який прокрався в будинок i вбив його господаря, був американцем.

Мак-Дональд похитав головою.

– Це зовсiм не очевидно, – сказав вiн. – Я досi не впевнений, що в оселi був чужинець.

– А як же вiкно, кров на пiдвiконнi, дивна картка, слiди чобiт у кутку, рушниця?

– Усе могли пiдлаштувати. Дуглас був американцем або довго жив в Америцi. Як i Беркер. Вам немае потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всi цi чудасii.

– Емс, дворецький…

– Йому можна вiрити?

– Вiн десять рокiв служив у сера Чарльза Чендоса i надiйний як скеля. Вiн жив у Дугласа ще до того, як той орендував замок. Так от, Емс нiколи не бачив у будинку такоi рушницi.

– Рушницю намагалися сховати, тому й спиляли люфи. Їi легко можна було запхати в якусь валiзу. Як Емс може бути впевнений, що такоi рушницi не було в будинку?

– Однак у такому разi вiн хоча б раз ii та й побачив.

Мак-Дональд знову похитав головою.

– Я все ж таки не певен, що жодноi рушницi нiколи не було в цiй оселi.

– Подiлiться тодi з нами своiми мiркуваннями, мiстере Мак, – пропросив Голмс з iнтонацiею мирового суддi. – Цей чоловiк – не грабiжник. Історiя з перснем i картка вказують на навмисне вбивство з особистих мiркувань. Чоловiк прокрався в будинок iз твердим намiром убити. Вiн знае, що, втiкаючи, зiткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом iз водою. Яку ж зброю обрати? Звiсно, безшумну. Тодi вiн мiг би сподiватися, скоiвши вбивство, вислизнути у вiкно та перебратися через рiв. Сподiваюся, з такими мiркуваннями погодяться всi. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнiшу зброю, яка тiльки iснуе. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на пострiл i виявить його ще до того, як вiн перебереться через рiв.

– Авжеж, ви грунтовно продумали свою аргументацiю, – задумливо мовив мiй товариш. – Потрiбнi особливо вагомi докази зворотного. Скажiть, Мейсоне, коли ви дослiджували зовнiшнiй бiк рову, то не виявили слiдiв, залишених людиною пiсля прогулянки водою?

– Жодних слiдiв, мiстере Голмс. Однак краем рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б iще раз гарненько оглянути.

– Мiстере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на мiсце?

– Я тiльки-но хотiв це запропонувати, мiстере Голмс, оскiльки вже попередньо познайомив вас iз усiма фактами.

Ми рушили мальовничою сiльською дорогою, обрамленою з обох бокiв спочатку рядами пiдстрижених в’язiв, а за ними – старих дубiв. Загалом один iз характерних пейзажiв сiльськоi Англii. Пiсля закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок iз темно-брунатноi цегли зi старовинним садом iз тисових дерев. Коли ми пiдiйшли ближче, то побачили й дерев’яний пiдйомний мiст, i широкий рiв iз водою, що виблискувала, немов ртуть пiд холодним зимовим сонцем. Три столiття пролетiли над цим будинком – роки народження та смертi, сiльських свят i ловiв iз гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будiвля нiби кидала свою тiнь на веселi долини.

Голмс пiдiйшов до краю рову й зазирнув у нього. Потiм дослiдив кам’яне облицювання i траву.

– У мене хороший зiр, мiстере Голмс, – зауважив Мейсон.

– Немае жодних слiдiв того, що хтось тут видряпався. Утiм, хiба злочинець обов’язково мав залишити слiд?

– Інакше й бути не могло…

– Вода завжди каламутна?

– Майже завжди. Потiк приносить мул.

– Яка глибина?

– Близько двох футiв скраю й три посерединi.

– То вбивця не мiг потонути, перетинаючи рiв?

– Навiть дитина в ньому не втопилася б.

Ми проминули пiдйомний мiст i побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манiрного чоловiка. Це виявився дворецький Емс. Бiдний старигань був блiдий i все ще тремтiв вiд нервового переляку. Бiрлстоунський полiсмен – дебелий меланхолiйний юнак зi слiдами солдатського вишколу – стояв на чатах бiля фатальноi кiмнати. Лiкар уже пiшов.

– Нiчого нового, Вiлсоне? – спитав Мейсон.

– Нiчого, сер.

– Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажiть дворецькому, щоб попередив мiстера Беркера, мiсiс Дуглас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, – звернувся Мейсон до нас, – ви, можливо, дозволите менi подiлитися тут, на мiсцi, певними додатковими мiркуваннями?

Менi дедалi бiльше подобався цей провiнцiйний детектив. Вiн мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професiйному планi. Навiть Голмс слухав його уважно, без нетерпiння, яке так часто виявляють фахiвцi щодо своiх молодших колег.

– Це самогубство чи вбивство – перше запитання, джентльмени, на яке треба вiдповiсти. Якщо це суiцид, то будемо змушенi припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав ii; пiсля цього вiн прийшов сюди в халатi, у вогкому взуттi, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, нiби хтось його пiдстерiгав, потiм вiдчинив вiкно, потiм кров’ю…

– Цей варiант можемо одразу ж вiдкинути, – перебив його Мак-Дональд.

– І я так думаю. Суiцид неможливий. Залишаеться вбивство. Тодi варто визначити, чи вчинила його невiдома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкае в будинку.

– Гаразд. Оприлюднiть вашi мiркування.

– І в тому, i в тому випадку зiштовхуемося зi значними труднощами. Але так чи iнакше злочин скоiли. Припустiмо, що зловмисник живе в будинку. Вiн убив Дугласа з найгучнiшоi зброi, що мало б здiйняти галас у всьому домi.

– Жодних сумнiвiв.

– Вiдомо, що пiсля пострiлу минула всього хвилина, перш нiж не лише мiстер Беркер, а й Емс опинилися на мiсцi злочину. Яким же чином за цей час злочинець устиг натоптати в кутку, вiдчинити вiкно, вимастити пiдвiконня кров’ю, стягнути обручку з пальця мерця й усе iнше? Це неможливо.

– Ви дуже точно все виклали, – похвалив Голмс. – Повнiстю погоджуюся з вами в цьому питаннi.

– Тепер звернiмося до версii, що вбивця прийшов iззовнi. У такому разi ми неминуче зiштовхуемося з великими труднощами, хоча саму версiю не можна вважати неймовiрною. Вбивця потрапив у будинок мiж о пiв на п’яту, тобто вже в сутiнках, але до того, як пiдняли мiст. У будинку гостi, дверi вiдчиненi, тож йому нiчого не заважало. Вiн мiг просто з’явитися сюди в особистiй справi до мiстера Дугласа. Оскiльки Дуглас провiв бiльшу частину життя в Америцi й рушниця виявилася американською, то цiлком iмовiрно, що вбивство скоiли з метою помсти. Злочинець прийшов у цю кiмнату та зачаiвся за гардиною. Тут вiн пробув до одинадцятоi години ночi. Коли мiстер Дуглас увiйшов до кiмнати, мiж ними сталася коротка розмова. Якщо взагалi сталася, адже мiсiс Дуглас стверджуе, що пiсля того як чоловiк пiшов вiд неi, минуло не бiльше п’яти хвилин, коли жiнка почула пострiл…

– Свiтильник на столi це пiдтверджуе, – додав Голмс.

– Саме так. Узяли нову свiчку, яка встигла згорiти лише на пiвдюйма. Чоловiк поставив свiчник на стiл, перш нiж стався напад, iнакше свiчка мала б упасти разом iз ним. Це доводить, що на нього напали не одразу пiсля того, як чоловiк увiйшов до кiмнати. Коли з’явився мiстер Беркер, горiшне свiтло було, але свiчку загасили. Із цих припущень я спробую вiдтворити сцену вбивства. Мiстер Дуглас входить у кiмнату, запалюе свiчку. З-за гардини з’являеться невiдома особа, озброена рушницею. Вимагае обручку – хтозна, навiщо, але це, мабуть, було так. Мiстер Дуглас вiддае. Тодi – з холодним серцем або в запалi боротьби – Дуглас хапае молоток, знайдений на килимi. Зловмисник стрiляе в нього, потiм кидае рушницю, а також цю дивну картку «Д. В. 341» i втiкае через вiкно, спускаеться в рiв якраз у ту мить, коли Беркер виявляе злочин. Як вважаете, мiстере Голмс?

– Цiкаво, тiльки не зовсiм правильно.

– Це було б дуже цiкавим, якби не було таким безглуздим, – втрутився Мак-Дональд. – Злочинець, котрий стояв за портьерою, ким би вiн там не був, мабуть, мiг би сказати вам, що вбивство скоiв iншим чином. Справдi, на що вiн розраховував, сам вiдрiзаючи собi шлях до вiдступу? Про що думав, стрiляючи з мисливськоi рушницi, коли тиша була для нього единим рятiвним шансом? Будь ласка, мiстере Голмс, може, ви нам це поясните, якщо вважаете теорiю мiстера Мейсона переконливою?

Упродовж усiеi розмови Голмс просидiв майже мовчки, не пропустивши жодного сказаного слова й лише зрiдка уважно оглядаючись навсiбiч.

– Потрiбно зiбрати бiльше фактiв, аби зробити остаточнi висновки, мiстере Мак, – нарештi сказав вiн, опускаючись на колiна перед трупом. – Можна викликати дворецького на хвильку?.. Так… Емсе, кажете, що ви часто бачили цей дивний знак на руцi мiстера Дугласа: випалений трикутник посерединi кола?

– Звiсно, сер.

– Ви нiколи не чули якихось пояснень iз цього приводу?

– Нiколи.

– Це, без сумнiву, тавро. Так… Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота мiстера Дугласа. Ви його помiтили?

– Авжеж, сер. Учора вранцi вiн порiзався, коли голився.

– А траплялося йому ранiше порiзатися при голiннi?

– Не так давно, сер…

– Так-так! Це може бути випадковим збiгом або проявом певноi нервовостi, що свiдчить про те, що вiн мав пiдстави чогось остерiгатися. Ви не помiтили вчора чогось незвичайного в його поведiнцi, Емсе?

– Менi здалося, сер, що вiн був дещо неуважний i стурбований.

– Отже, напад був не зовсiм несподiваний. Потроху просуваемося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслiдування, мiстере Мак?

– Нi, мiстере Голмс, воно зараз у кращих руках.

– Гаразд, тодi перейдiмо до картки «Д. В. 341»… Вона з нерiвним обрiзом. У вас удома немае паперу такого гатунку?

– Нi, сер.

Голмс пiдiйшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожноi чорнильницi на прес-пап’е.

– Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картцi – червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пiр’я тонке. Нi, це написали в iншому мiсцi. Вам про щось повiдомляе цей напис, Емсе?

– Нi, сер.

– А що ви думаете, мiстере Мак?

– Менi спало на думку якесь таемне товариство. Це пiдтверджуе й знак на руцi.

– І я так вважаю, – додав Мейсон.

– Що ж, вiзьмiмо за основу цю гiпотезу та поглянемо, наскiльки проясниться ситуацiя. Член такого товариства залазить у будинок, чекае мiстера Дугласа, майже повнiстю розвалюе йому голову з рушницi й утiкае через рiв, залишивши бiля вбитого картку. Навiщо? Та для того, щоб про неi згодом згадали в пресi й iншi члени товариства дiзналися, що помста не забарилася. Ось тiльки чому з усiх видiв зброi вибрали саме рушницю?

– Справдi дивно.

– І куди зникла обручка?

– Також незрозумiло.

– І чому досi нiкого не заарештували? Минуло вже бiльше двох годин. Сподiваюся, потрiбнi накази вiддали й iз самого ранку кожен констебль на вiдстанi сорока миль розшукуе пiдозрiлих чоловiкiв, змоклих до нитки?

– Звiсно, мiстере Голмс.

– Вiн мiг зникнути, лише зачаiвшись у якiйсь норi або перевдягнувшись.

Голмс пiдiйшов до столу й узявся вивчати кривавий слiд на пiдвiконнi за допомогою лупи.

– Немае сумнiвiв, слiд чобота. Але який величезний! Судячи зi слiдiв у кутку, можна припустити, що в нього меншi ноги… А що це пiд столом?

– Гiмнастичнi гирi мiстера Дугласа, – пояснив Емс.

– Гiмнастична гиря тут одна. А де друга?

– Не знаю, мiстере Голмс. Може, i була всього одна. Я не звертав на це уваги.

– Одна гiмнастична гиря… – повторив Голмс у задумi.

У цю мить пролунав наполегливий стукiт у дверi. До кiмнати увiйшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це – Сесiл Беркер. Його очi допитливо блищали, коли вiн переводив погляд iз одного присутнього на iншого.

– Даруйте, що завадив, – вибачився вiн, – але менi треба повiдомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто крокiв вiд вхiдних дверей.

Ми пiшли за Беркером i побачили кiлькох роззяв бiля велосипеда, якого витягнули з кущiв, де той i був захований. Велосипед поширеноi марки був увесь заляпаний грязюкою, наче пiсля довгоi подорожi. У сiдельнiй торбi лежали гайковий ключ i маслянка, i нiчого, що допомогло б упiзнати власника.

– Для полiцii може знадобитися, – зауважив iнспектор, – цi речi занесуть до списку. Якщо ми не дiзналися наразi, куди зник злочинець, то принаймнi спробуемо з’ясувати, звiдки вiн з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як вiн без нього дiстанеться туди, куди плануе? Мiстере Голмс, ми, здаеться, нiколи не доберемося до просвiту в цiй пiтьмi.




Роздiл 5

УЧАСНИКИ ДРАМИ


– Ви оглянули в кiмнатi все, що вас цiкавило? – спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися.

– Наразi все, – вiдказав iнспектор.

Голмс обмежився кивком на знак згоди.

– Тодi, можливо, ви захочете вислухати свiдчення мешканцiв будинку? Перейдiмо для цього в iдальню. Будь ласка, Емсе, ви першим розкажете нам усе, що знаете.

Розповiдь дворецького була проста й справила враження безумовноi щиростi. П’ять рокiв тому вiн влаштувався на службу до мiстера Дугласа. Вiд нього Емс отримав наказ пiдiймати мiст щовечора, як у старосвiтськi часи. Господар любив старовиннi звичаi. Вiн виiжджав до Лондона, та й узагалi з дому, вкрай рiдко, але за день до вбивства iздив до Танбридж-Вельса на закупи. Того дня Емс зауважив у мiстеровi Дугласi якийсь неспокiй. Вiн був нетерплячий i дратувався, що було на нього не схоже. Фатальноi ночi дворецький перебував у коморi та чистив столове срiбло пiсля гостей. Раптом вiн почув рiзкий дзвiнок. Пострiлу не чув, що цiлком природно, бо комора та кухня розташованi в самому кiнцi будинку та вiдокремленi вiд загальних кiмнат безлiччю щiльно зачинених дверей i довгим коридором. Покоiвка також вибiгла зi своеi кiмнати, стривожена дзвiнком. Вони разом подалися на загальну половину будинку. Коли вони дiйшли до пiднiжжя сходiв, Емс побачив мiсiс Дуглас, котра спускалася донизу. Вона не виглядала переляканою чи схвильованою. Як тiльки жiнка дiйшла до кiнця сходiв, до неi пiдбiг мiстер Беркер. Вiн зупинив мiсiс Дуглас i почав переконувати ii повернутися: «Заради Бога, повернiться в свою кiмнату! Бiдний Джек мертвий! Ви нiчим не можете йому допомогти. Ідiть до себе!» Мiсiс Дуглас покiрно подалася назад. Економка Еллен допомогла iй пiднятися сходами та пiшла з господинею в ii спальню. Емс i мiстер Беркер попрямували до кiмнати убитого, де знайшли все так, як виявила полiцiя. Вони визирнули у вiкно, проте нiч була темною, i нiчого не було видно. Пiсля цього Емс кинувся опускати мiст, аби мiстер Беркер змiг покликати полiцiю.

Розповiдь економки Еллен загалом пiдтвердила слова Емса й нiчого до них не додала.

Потiм як свiдка допитали мiстера Беркера. Вiн був упевнений, що вбивця втiк через вiкно, про що свiдчив кривавий слiд. Мiстер Беркер висунув свою версiю причини злочину. Дуглас вирiзнявся потаемнiстю, i в книзi його життя були сторiнки, про якi вiн нiколи нiкому не розповiдав. Уперше Беркер зустрiв його в Калiфорнii, де вони стали компаньйонами в розробцi багатоi рудноi жили в мiстечку Бенiтоканьйон. Вони там уже остаточно облаштувалися, але раптом Дуглас завершив усi своi справи й несподiвано переiхав до Англii. Через якийсь час i Беркер продав свою частку й оселився в Лондонi. Там вони поновили свою дружбу. Дуглас справляв враження людини, яку всюди пiдстерiгала якась небезпека. Такий висновок Беркер зробив i з його раптового вiд’iзду з Калiфорнii, i з того, що вiн орендував будинок в одному з найтихiших закуткiв Англii. Беркер вважав, що якась таемна органiзацiя стежила за Дугласом. Таемнича картка, вочевидь, мала стосунок до неi.

– Як довго ви жили з Дугласом у Калiфорнii? – поцiкавився Мак-Дональд.

– Цiлих п’ять рокiв.

– Вiн не був одружений?

– Удiвець.

– Ви не чули, звiдки родом його перша дружина?

– Вiн казав, що вона була шведкою та померла вiд тифу за рiк до нашого знайомства.

– Не можете пов’язати його минуле з якоюсь конкретною мiсциною в Америцi?

– Інодi вiн розповiдав менi про Чикаго, яке знав дуже добре. Вiн багато мандрував свого часу.

– Вiн не цiкавився полiтикою?

– Нi, полiтика була йому байдужа.

– У вас немае пiдстав вважати, що вiн був злочинцем?

– Я не зустрiчав людини, чеснiшоi за нього.

– Ви не помiчали в ньому чогось дивного, коли жили разом у Калiфорнii?

– Вiн уникав людних мiсць. Ось чому я ще тодi подумав, що вiн когось боiться. Пiсля його раптового вiд’iзду до Європи я в цьому вже не сумнiвався. Мабуть, вiн отримав тодi якесь застереження. Через тиждень пiсля його вiд’iзду про нього питали якiсь шестеро чоловiкiв.

– Як вони виглядали?

– Брутальнi на вигляд.

– Цi люди були калiфорнiйцями?

– Не думаю, але, певна рiч, вони були американцями. На гiрникiв не схожi. Словом, не знаю, хто вони такi.

– Це сталося шiсть рокiв тому?

– Атож.

– А до цього ви з Дугласом прожили в Калiфорнii п’ять рокiв. Тож невiдома нам iсторiя сталася не ранiше, нiж одинадцять рокiв тому?

– Напевно.

– Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досi й завершилася таким сумним фiналом.

– Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тiнь на все його життя. Спогад про неi нiколи не полишав його.

– Але якщо чоловiк знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до полiцii?

– Імовiрно, вiд цiеi небезпеки нiхто не мiг його захистити. Не випадково вiн усюди ходив озброений. Але тiеi ночi був уже у халатi. Оскiльки мiст пiдняли, вiн вважав, що перебувае в безпецi.

– Я хотiв би точнiше розiбратися в часовiй послiдовностi, – промовив Мак-Дональд. – Шiсть рокiв тому Дуглас залишив Калiфорнiю. Ви вiдбули за ним наступного року?

– Авжеж, наступного.

– Якщо вiн був одружений п’ять рокiв, то ви повернулися в Англiю ще до весiлля?

– За мiсяць до вiнчання. Я був його дружкою.

– А ви були знайомi з мiсiс Дуглас до шлюбу?

– Нi, адже я тодi жив не в Англii.

– Але пiсля цього ви часто ii бачили?

– Я часто бачив Дугласа, – Беркер холодно зиркнув на детектива. – Якщо ж зустрiчався з нею, то лише тому, що неможливо навiдувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаете, що…

– Я нiчого не припускаю, мiстере Беркер. Ставлю лише тi запитання, якi потрiбнi, щоб збагнути справу. Мiстер Дуглас схвалював вашу дружбу з його дружиною?

Беркер зблiд, як сметана.

– Прошу не питати мене про таке! – крикнув вiн. – Як це стосуеться справи, яку ви розслiдуете?

– Я змушений повторити свое запитання.

– А я вiдмовляюся вiдповiдати.

– Ви маете право вiдмовчуватися, але ваша вiдмова i е вiдповiддю.

Беркер iз хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподiвано вiн усмiхнувся.

– Врештi-решт, джентльмени, ви справдi лише виконуете свiй обов’язок, i я не можу перешкоджати вам. Прошу тiльки не дошкуляти мiсiс Дуглас всiма цими запитаннями. На ii долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бiдний Дуглас мав один-единий недолiк – ревнощi. Вiн любив мене й обожнював свою дружину. Хотiв, аби я приходив сюди й навiть часто посилав за мною. Але коли вiн бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зi мною, вiн неодноразово втрачав самовладання й навiть мiг образити. Й, однак, нiхто у свiтi не мав бiльш люблячоi, вiрноi дружини та вiдданого приятеля, нiж я.

– Ви ж знаете, що обручку вбитого зняли з його пальця?

– Начебто так.

– Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнiвний факт.

Беркер уперше виглядав розгубленим i збентеженим.

– Коли я сказав «начебто», то, власне, хотiв пiдкреслити його непевнiсть. Адже не виключено, що Дуглас сам зняв перстень.

– Проте зникнення каблучки вказуе на те, що мiж шлюбом Дугласа та злочином е певний зв’язок.

Беркер стенув плечима.

– Не бачу жодного зв’язку, – заперечив вiн. – Але якщо ви натякаете, що це кидае тiнь на репутацiю мiсiс Дуглас, то… – очi чоловiка гнiвно блиснули, але вiн зусиллям волi стримав себе, – то ви на хибному шляху.

– Бiльше запитань не маю, – холодно сказав Мак-Дональд.

– А в мене е, – зауважив Шерлок Голмс. – Коли ви увiйшли в кiмнату, там горiла лише свiчка на столi, правильно?

– Так.

– І при ii свiтлi ви побачили все, що сталося в кiмнатi?

– Загалом усе.

– І вiдразу ж подзвонили?

– Атож.

– Й Емс прибув дуже скоро?

– Через хвилину або десь так.

– І коли вiн прибiг, то побачив, що свiчка задмухнута, а горiшне свiтло запалене. Це дуже дивно.

Беркер знову неабияк збентежився.

– Не бачу в цьому нiчого дивного, мiстере Голмс, – вiдповiв вiн, помовчавши. – Свiчка ж дае недостатньо свiтла.

Голмс бiльше нi про що не питав, i Беркер, недовiрливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.

Інспектор Мак-Дональд послав iз Емсом записку для мiсiс Дуглас, в якiй повiдомив, що готовий пiднятися в ii кiмнату. Жiнка вiдказала, що зiйде до нас сама. Незабаром у iдальню увiйшла струнка вродлива жiнка рокiв тридцяти, стримана й врiвноважена. Їi запитальний погляд перебiгав iз одного з нас на iншого.

– Ви щось з’ясували? – спитала вона.

У голосi ледi звучав радше страх, нiж надiя.

– Ми робимо все вiд нас залежне, мiсiс Дуглас, – вiдповiв iнспектор.

– Не скупiться на витрати, – заявила вона холодним тоном.

– Ми чули вiд Сесiла Беркера, що ви ще не були в тiй кiмнатi, де стався злочин?

– Нi, вiн стримав мене на сходах i попросив повернутися до себе.

– Ви почули пострiл i спустилися вниз?

– Я накинула халат i зiйшла вниз.

– Через скiльки часу пiсля пострiлу ви зустрiли на сходах мiстера Беркера?

– Дуже швидко. Важко помiтити, скiльки минуло часу в такiй ситуацii. Вiн благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нiчим не можу зарадити чоловiковi. Тодi мiсiс Еллен, наша економка, вiдвела мене знову нагору.

– Чи не могли б ви уточнити, скiльки часу ваш чоловiк перебував унизу, коли ви почули пострiл?

– Нi, не можу. Я не чула його крокiв. У нього була звичка щоночi обходити будинок.

– Через цю його звичку я й потурбував вас, мiсiс Дуглас. Ви познайомилися з вашим чоловiком в Англii?

– Авжеж.

– Мiстер Дуглас нiколи не розповiдав вам про подiю, що сталася в Америцi й накликала на нього небезпеку?

Мiсiс Дуглас серйозно задумалася, перш нiж вiдповiсти.

– Нi, не розповiдав, – вiдповiла вона нарештi. – Але я завжди вiдчувала, що якась небезпека йому таки загрожуе. Вiн не бажав розмовляти на цю тему, причому не через вiдсутнiсть довiри до мене, а через прагнення захистити мене вiд прикрощiв.

– Як же ви тодi здогадалися про ту небезпеку?

На обличчi мiсiс Дуглас з’явилася посмiшка.

– Хiба може чоловiк приховувати щось усе життя, щоб його кохана жiнка нiчого не запiдозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовнiше – за його манерою спiлкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього е могутнi вороги й що вiн вважае, нiби вони натрапили на його слiд. Вiн завжди тримався насторожi, i я нервувала, якщо чоловiк повертався додому пiзнiше, нiж зазвичай.

– Якi слова чоловiка надто здивували вас i залишились у вашiй пам’ятi? – спитав Голмс.

– Долина страху. Такими були слова, якi вiн вжив, вiдповiдаючи якось на моi розпитування про його минуле. «Я був у Долинi страху. Я ще й досi з неi не вийшов».

– Ви питали його, що вiн мав на увазi пiд Долиною страху?

– Питала, але вiн тiльки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб ii жах нiколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якiй йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Бiльше нiчого не можу додати.

– І вiн не називав жодних iмен?

– Нi. Але якось пiсля нещасного випадку на полюваннi, рокiв три тому, у нього стався напад. Тодi вiн безперестанку гнiвно повторював iм’я якогось магiстра Мак-Гiнтi, «володаря душi й тiла». Коли вiн одужав, я запитала його, хто такий магiстр Мак-Гiнтi та чиiх душ i тiл вiн володар. «Слава Богу, не моiх!» – вiдповiв чоловiк регочучи. Гадаю, що iснуе зв’язок мiж тим Мак-Гiнтi та Долиною страху.

– Ще одне запитання, – попросив iнспектор Мак-Дональд. – Ви зустрiлися з мiстером Дугласом у Лондонi, i там вiн запропонував вам руку i серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таемниче у ваших заручинах?

– Роман був. У всiх завжди бувають романи. Але не пригадую нiчого таемничого.

– У нього не було суперника?

– Нi, я була вiльною.

– Ви знаете, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивуе? Можливо, якийсь старовинний ворог i справдi вистежив вашого чоловiка, але заради чого була знята обручка?

Я готовий був заприсягтися, що легка усмiшка промайнула на ii вустах.

– Не можу сказати.

– Гаразд. Бiльше не будемо вас затримувати. Приймiть нашi вибачення за турботу, – пiднявся й уклонився iнспектор. – Залишилася ще купа нез’ясованих моментiв, але ми повернемося до них пiзнiше.

Мiсiс Дуглас пiдвелася з крiсла, i я знову помiтив швидкий запитальний погляд, який вона кинула на нас, – нiби спитала: «Яке враження справили на вас моi свiдчення?» – i пiшла.

– Вродлива жiнка, – задумливо мовив Мак-Дональд, коли дверi за нею зачинилися. – Беркер, гадаю, добряче встромив носа в тутешнi подii. Вiн визнав, що покiйник був ревнивий, i вiн напевно бiльше за будь-кого iншого знав про причини його ревнощiв. А iсторiя з обручкою? Їi не можна недооцiнювати. Той, хто стягнув iз пальця мерця обручку… Що скажете, мiстере Голмс?

Мiй приятель сидiв, опустивши голову на руки, занурений у роздуми. Потiм вiн пiдвiвся й подзвонив.

– Емсе, – сказав Шерлок, коли увiйшов дворецький, – а де зараз мiстер Беркер?

– Пiду його пошукаю, сер.

Через хвилину вiн повернувся i повiдомив, що мiстер Бер-кер у саду.

– Не пригадуете, Емсе, що було на ногах у мiстера Беркера минулоi ночi?

– Вiн був у нiчних капцях. Я принiс йому чоботи, коли вiн мав iти в полiцiю.

– Гаразд, Емсе. Нам важливо знати, якi слiди залишив мiстер Беркер, а якi – злочинець.

– Мушу зауважити, що його капцi бруднi вiд кровi. Так само, як i моi власнi, звiсно.

– Це цiлком природно, кров у кiмнатi була повсюди. Однак, Емсе, принесiть, будь ласка, це взуття сюди.

Емс подався за ним i незабаром повернувся з капцями в руках. Пiдошви iхнi були чорнi вiд застиглоi кровi.

– Дивно! – пробурмотiв Голмс, який стояв бiля вiкна та розглядав взуття. – Дуже дивно!

Потiм швидким рiзким рухом поставив один капець у кривавий слiд, що залишився на пiдвiконнi. Слiд повнiстю збiгався. Вiн мовчки всмiхнувся своiм колегам.

Інспектор змiнився на обличчi. У його мовi чiтко зазвучав шотландський акцент, як завжди в митi хвилювання.

– Джентльмени, – залементував вiн, – тут не може бути сумнiвiв! Беркер сам указав на вiкно. Пляма набагато ширша за слiд чобота. Але що все це означае, мiстере Голмс, що ж це таке?

– Це цiкаво… – пробурмотiв мiй товариш.

Вайт Мейсон захихотiв.

– Я ж казав, що тут незвичайний випадок! – вигукнув вiн. – Дивовижний випадок!




Роздiл 6

ПРОСВІТ


Три детективи залишилися в садибi, щоб докладнiше розiбратися в результатах слiдства, а я наодинцi подався в наш скромний готель. Але спочатку менi заманулося погуляти в старовинному саду, що оточував будинок, мiж рядами старих пiдстрижених тисiв. У глибинi саду я знайшов невеличку гарненьку галявину iз сонячним годинником посерединi. Усе це створювало мирну та заспокiйливу атмосферу, таку бажану для моiх розхитаних нервiв. У цьому спокоi якось забувалася похмура кiмната iз закривавленим тiлом на пiдлозi, а якщо й згадувалася, то лише як страшний сон. Але коли я прогулювався садочком, намагаючись вiдпочити тут душею, стався iнцидент, який одразу повернув моi думки до злочину.

Я вже казав, що будинок оточували ряди тисових дерев. У найвiддаленiшому вiд дому ряду вони росли дуже щiльно, як живоплiт. Позаду них стояла кам’яна лава, схована вiд поглядiв людей у будинку. Пiдiйшовши, я почув голоси: якусь фразу, кинуту чоловiчим голосом, i тихий жiночий смiх, нiби у вiдповiдь на неi. Через хвилину я побачив мiсiс Дуглас i Бер-кера, причому побачив ранiше, нiж вони помiтили мене. Вираз ii обличчя мене вразив. На допитi вона здавалася серйозною та сумною, та тепер усi слiди горя на ii обличчi стерлися, а очi навiть свiтилися радощами. За мить, побачивши мене (вони спiзнилися лише на хвилину), обое вдягли похмуро-врочистi маски. Кинувши швидко й тихо два-три слова, Беркер пiдвiвся й пiшов менi назустрiч.

– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я маю честь звертатися до доктора Ватсона?

Я холодно вклонився.

– Ми так i думали, що це мали би бути ви. Про вашу дружбу з мiстером Шерлоком Голмсом знають усi. Чи не пiдiйдете ви на хвильку, щоб перекинутися словом iз мiсiс Дуглас?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45032407) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.