Книга - Безодня Маракота

Безодня Маракота
Arthur Conan Doyle


Істини
«Безодня Маракота» (1927–1929) – науково-фантастичний роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930). Трiйця мандрiвникiв – професор Маракот, бiолог Гiдлi та механiк Скенлен – на батисферi занурюються у найглибшу западину Атлантичного океану. Аж раптом велетенське чудовисько своiми жахливими клешнями перетинае трос, який сполучае батисферу iз судном на поверхнi океану. Опинившись на днi западини, дослiдники виявляють там атлантiв – нащадкiв тих, хто вижив пiсля катастрофи i з допомогою дивних наукових технологiй навчився жити пiд водою…

Також до видання увiйшли повiстi А. Конан Дойла «Бразильський кiт», «Гра з вогнем», «Чоловiк з Архангельська» та iншi.





Артур Конан Дойл

Безодня Маракота



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Елаес Б. Гопкiнс


У Джекманз-Галчi його охрестили преподобним, хоча вiн сам нiколи не виказував законних або й нi домагань на це звання, яке, як вважали копачi, був швидше почесним титулом, присвоеним Гопкiнсу за його неабиякi чесноти. До нього причепилося ще одне прiзвисько – Пастор, вельми незвичне на австралiйському континентi, де парафiяни розбiгаються, як череда, а пастухiв обмаль.

На захист Елаеса Б. Гопкiнса варто сказати, що вiн нiде i за жодних обставин не заявляв, що мае духовну освiту чи якiсь iншi студii, що дають йому право правити.

– Кожен iз нас працюе в царинi, призначенiй йому нашим Господом, а працюемо на когось чи на себе – це не мае нiякогiсiнького значення, – якось зауважив вiн, якнайкраще догоджаючи простою мовою iнстинктам мешканцiв Джек- манз-Галча.

Не можна заперечити той факт, що першого ж мiсяця пiсля його прибуття до Джекманз-Галча у нас явно поменшало характерних для цього невеликого селища копачiв зловживань мiцними напоями i не менш мiцними словечками. Пiд його впливом копачi починали тямити, що можливостi нашоi рiдноi мови не настiльки обмеженi, як вони гадали ранiше, i точнiсть висловлення думок нiтрохи не постраждае, якщо не вдаватися до допомоги триповерхових лайок i блюзнiрства.

До початку 1853 року ми, навiть не усвiдомлюючи того, вельми гостро потребували духовного наставника, здатному спрямувати нас на правильний шлях. Всю колонiю охопила золота лихоманка, але нiде шукачам скарбiв не щастило бiльше, нiж у нас, i матерiальне процвiтання дуже кепсько вплинуло на стан суспiльноi моралi.

Наше невеличке селище розкинулося за сто двадцять iз гаком миль на пiвнiч вiд Белларата в звивистiй балцi, по якiй протiкае гiрський потiк, що впадае в рiчку Ерровсмiт. Жодноi iнформацii чи переказiв про того Джекмана, чиiм iм’ям назвали це поселення, не збереглося. В описуваний промiжок часу населення Джекманз-Галча складалося приблизно з сотнi дорослих чоловiкiв, багато з котрих знайшли тут притулок пiсля того, як ситуацiя в цивiлiзованiших селищах стала занадто несприятливою для iхнього перебування там. Загублена в iхньому середовищi жменька доброчинних громадян не дуже могла впливати на цю брутальну, свавiльну голоту.

Сполучення Джекманз-Галча iз зовнiшнiм свiтом не можна було назвати простим i надiйним. У бушi, що простягалася мiж нашим селищем i Белларатом, iз невеликою зграею головорiзiв, таких же вiдчайдухiв, як i вiн сам, бешкетував грiзний бушрейнджер[1 - Бушрейнджери – засланi в Австралiю каторжани, а iнодi i бiднота-фермери, доведенi злиднями до вiдчаю, котрi втекли в лiси (бушi) та жили грабунком.] на прiзвисько Джим-носач, тому подорож до Белларата була аж нiяк не безпечною. Вiдтак здобутi мешканцями Джекманз-Галча самородки та золотий пiсок було заведено зберiгати на спецiальному складi, де здобуток кожного копача складався в окрему торбу, на якiй вказували iм’я власника. Обов’язки зберiгача цього примiтивного банку виконував чоловiк iз прiзвищем Вобурн, котрому всi довiряли. Коли на складi накопичувалася надмiрна кiлькiсть коштовного металу, всю здобич складали в навмисно орендований фургон i вiдсилали до Белларата пiд охороною полiцii та певного числа копачiв, котрi по черзi виконували цю мiсiю, а з Белларата золото регулярно переправляли до Мельбурна. Хоча ця система i викликала затримку золота у Джекманз-Галчi, що часом затягувалася на мiсяцi – до вiдправки чергового фургона, але за ii допомогою надiйно засмучувалися злочиннi намiри Джима-носача, позаяк гурт, що супроводжував золотий фургон, був занадто чисельний i не по зубах невеликiй зграi бушрейнджерiв. У пору, про яку йдеться, Джиму-носачу, мабуть, нiчого не залишалося, нiж плюнувши на все, покинути дiлянку для свого розбiйницького ремесла, то ж мандрiвники, об’еднуючись у невеликi гурти, могли без страху користати з дороги.

Вдень у селищi панував вiдносний лад, оскiльки бiльшiсть мешканцiв ломами та кайлами трощили кварцовi пласти або на березi струмка промивали в лотках глину з пiском. З наближенням заходу сонця дiлянки шукачiв скарбiв тихцем порожнiли, а iхнi нечесанi, забрудненi глинистою рiдиною власники неквапливо чвалали до табору, готовi бозна на якi витiвки. Спочатку вони навiдувалися на склад Вобурна, де здавали денний видобуток, точна величина якого нотувалася, як годиться, в бухгалтерську книгу, причому кожен копач залишав собi певну кiлькiсть золота на покриття вечiрнiх потреб. Зладнавши справи, шукачi скарбiв без упину i з усiею спритнiстю, на яку тiльки й були здатнi, бралися витрачати золото, що залишили собi на прожиток.

Звабливим центром вечiрнього життя селища була груба дощана ляда, покладена на двi великi дiжки. Цю споруду гучно називали пияцьким салуном «Британiя». Огрядний бармен Нет Адамс наливав тут паскудне вiскi по два шилiнги за кухлик або по гiнеi за пляшку, а його брат Бен виконував роль круп’е в убогiй пивничцi, що позаду притулилася до бару, перетворенiй у гральний заклад, який щовечора бував наповнений ущент.

В Адамсiв був ще один, третiй брат, але його життя передчасно урвалося в результатi прикрого непорозумiння з одним iз вiдвiдувачiв.

– Занадто ввiчливий вiн був, – проникливо зауважив його брат Нетенiел на похоронi, – а такi люди не затримуються на цьому свiтi. Скiльки разiв я йому казав: «Якщо вже вирiшив сперечатися з незнайомим вiдвiдувачем про оплату за пiнту пива, спершу хапай зброю, i лише тодi починай сперечатися, а якщо побачиш, що той готовий сягнути по свiй револьвер, обов’язково стрiляй першим». Але брат був занадто делiкатний – спершу починав сперечатися, а вже потiм хапався за зброю, хоча цiлком мiг би взяти вiдвiдувача на цiвку ще до того, як з’ясовувати з ним стосунки.

Шляхетна ввiчливiсть покiйного обернулася збитками для братiв Адамсiв, котрi, вiдчуваючи пiсля загибелi Нiлла гостру нестачу робочих рук, були змушенi прийняти до спiлки людину збоку, що неминуче призвело до значного скорочення прибуткiв iхнього сiмейного концерну.

Нiк Адамс тримав придорожню корчму в Джекманз-Галчi ще до того, як там знайшли золото, i на цiй пiдставi мiг претендувати на звання найстарiшого мешканця селища. Власники придорожнiх шинкiв – вельми своерiдний тип людей, тому цiкаво, нехай навiть цiною вiдступiв вiд безпосередньоi теми розповiдi, простежити, яким чином вони примудрялися назбирати значний капiтал на сiльських дорогах, де навiть подорожнi – рiдкiсть.

Мешканцi внутрiшнiх районiв Австралii, iншими словами – погоничi волiв, пастухи й iншi трударi на овечих пасовищах, зазвичай укладають угоду, згiдно з якою погоджуються працювати на господаря впродовж року, а то i двох чи трьох рокiв за конкретну кiлькiсть фунтiв стерлiнгiв i певний харч. Алкоголь у таких угодах нiколи не згадуеться, i працiвники протягом усього термiну роботи хоч-не-хоч, але дотримуються обiтницi тверезостi. Грошi iм виплачують усiею сумою пiсля закiнчення дii угоди.

Настае день виплати заробленого. Джиммi, робiтник на скотарськiй фермi, заходить сутулячись до офiсу господаря з брилем iз пальмового листя в руцi.

– Доброго ранку, пане, – каже Джиммi. – Оце вже моя година начебто настала. Я, мабуть, отримаю вiд вас чек та й поiду до мiста.

– А потiм повернешся, Джиммi?

– Ясна рiч, повернуся. Може, тижнiв через три, або й через мiсяць. Треба купити якусь одежину, та й клятi чоботи майже зовсiм розвалилися.

– Скiльки, Джиммi? – питае господар, взявшись за перо.

– Шiстдесят фунтiв, як домовлялися, – вiдповiдае в задумi Джиммi. – І пригадуете, пане, коли плямистий бугай вирвався iз загороди, ви пообiцяли менi два фунти, i ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вiвцi Мiллара перемiшалися з нашими…

Джиммi ще якийсь час продовжуе перелiчувати: пастухи рiдко коли вмiють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписуе i вручае йому чек.

– Не зловживай мiцним, Джиммi, – щиро радить вiн.

– Не турбуйтеся, пане, – Джиммi ховае чек у шкiряний кисет, i не минае години, як вiн уже неквапливо iде на довгоногiй своiй шкапинi до мiста, до якого сто з гаком миль.

Упродовж дня вiн мае оминути шiсть або вiсiм зi згаданих уже придорожнiх шинкiв, але з власного досвiду знае, що порушувати тривале утримання вiд мiцних напоiв не можна в жодному разi, позаяк алкоголь, вiд якого вiн добряче вже вiдвик, негайно справить нищiвний вплив на його розум. Джиммi розважливо хитае головою, зважуючи, що нi за жоднi скарби не вiзьме до писка й краплi мiцного, доки не вирiшить усi своi справи в мiстi. Єдиний для нього спосiб реально здiйснити свое рiшення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за пiвмилi стоiть перша придорожня корчма, Джиммi пускае свого коня лiсовою стежкою, що оминае небезпечне мiсце.

Озброений рiшучiстю дотримати дану собi обiтницю, вiн iде вузькою стежиною й уже подумки вiтае себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помiчае засмаглого чорнобородого чоловiка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто iнший, як корчмар, котрий здалеку помiтив обхiдний маневр пастуха i встиг навпрошки крiзь заростi вийти до стежки, щоб перехопити потенцiйного клiента.

– Привiт, Джиммi! – гукае вiн вершнику, котрий порiвнявся з ним.

– Вiтаю, друже, вiтаю!

– Далеко прямуеш?

– До мiста, – вiдповiдае сповнений гiдностi Джиммi.

– Невже? Ну що ж, бажаю тобi там повеселитися, як слiд. Може, зайдiмо до мене перехилити скляночку за удачу?

– Нi, – каже Джиммi, – я не хочу пити.

– Одну скляночку.

– Кажу, що не хочу, – сердито огризаеться пастух.

– Гаразд, не треба сердитись! Менi загалом байдуже, хочеш ти пити чи нi. Бувай здоровий.

– І тобi всiляких гараздiв, – прощаеться Джиммi, але не встигае вiд’iхати i на двадцять крокiв, як чуе поклик шинкаря, котрий спонукае його зупинитися.

– Послухай, Джиммi, – каже корчмар, застаючи мандрiвника зненацька. – Буду тобi дуже зобов’язаний, якщо виконаеш у мiстi одне мое прохання.

– Яке саме?

– Менi треба, Джиммi, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довiрити його першому-лiпшому. Тебе я знаю, й, якщо вiзьмешся доправити його, менi просто камiнь iз серця звалиться.

– Давай листа, – лаконiчно погоджуеться Джиммi.

– Не маю його при собi, залишився у хатi. Ходiмо зi мною. Це зовсiм близько, чвертi милi навiть не буде.

Джиммi неохоче погоджуеться. Коли вони досягають хижi-розвалюхи, шинкар запрошуе пастуха спiшитися та зайти досередини.

– Давай сюди листа, – наполягае Джиммi.

– Розумiеш, я його ще не до кiнця дописав, але миттю закiнчу, а ти наразi присядь на хвильку.

Так пастуха заманили в пастку. Нарештi лист готовий i вручений.

– Ну, а тепер, Джиммi, – каже корчмар, – хильни на коня моiм коштом.

– Жодноi краплi, – вiдпираеться Джиммi.

– То он воно як! – ображаеться шинкар. – Ти збiса гордий i не бажаеш випити з таким, як я! Якщо так, то давай листа назад. Хай йому грець, якщо прийму послугу вiд людини, котра гидуе випити зi мною!

– Ну, гаразд, не сердься, – знiчуеться Джиммi. – Згода, налий скляночку й я поiду.

Шинкар вручае пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тiльки Джиммi вiдчув знайомий запах, до нього повертаеться бажання хильнути, i вiн одним ковтком висушуе посудину. В його очах з’являеться блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядае на вiдвiдувача.

– Можеш тепер iхати, Джиммi, – дозволяе вiн.

– Тихо, друже, спокiйно, – вiдповiдае на це пастух. – Я анiтрохи не гiрший за тебе. Якщо вже ти пригощаеш, можу й я пригостити.

Кухлик знову повний, а очi Джиммi починають блистiти ще яскравiше.

– Ну, а тепер, Джиммi, по останнiй за добробут цiеi оселi, – закликае шинкар. – І тобi час iхати.

Пастух утрете випивае оковиту, i з цим третiм ковтком у нього зникають будь-якi застереження й усi добрi намiри.

– Послухай, – каже вiн трохи хрипким голосом, висмикуючи чек iз кисета, – вiзьми ось це, друже, i будеш запрошувати всiх на дорозi випити за мое здоров’я, хто скiльки забажае. Скажеш iм, коли все буде потрачено.

І Джиммi, розлучившись iз думкою дiстатися колись мiста, впродовж трьох-чотирьох тижнiв валяеться в корчмi, п’яний, як чiп, i доводячи до аналогiчноi кондицii будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях. Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошуе:

– Грошi скiнчилися, Джиммi, тобi час знову вирушати на заробiтки.

Пiсля чого пастух, аби протверезiти, обливаеться льодяною водою, вiшае за спину ковдру з казанком, сiдае на коня i вирушае на пасовище, де його чекае черговий рiк тверезостi, що закiнчуеться мiсяцем пиятики.

Все це, хоча i типове для безтурботного способу життя австралiйцiв, не мае прямого стосунку до цiеi оповiдки, а тому повернiмося до нашоi Аркадii[2 - Аркадiя – гiрська область на пiвднi Грецii, оспiвана поетами як щаслива краiна з патрiархальними, простими звичаями пастухiв i пастушок.]. Склад населення Джек- манз-Галча дуже рiдко змiнювався через приплив зi сторони; шукачi щастя, котрi прибували до нас у часи, про якi тут згадуеться, виявлялися, мабуть, навiть ще лютiшими та брутальнiшими, нiж мiсцевi. Особливим норовом вирiзнялися Фiллiпс i Моул – двiйко запеклих гультяiв, котрi приiхали сюди одного чудового дня i застовпили дiлянку на березi струмка. Витонченiстю, злостивiстю, блюзнiрствами, нахабством у мовi та вчинках, своiм зухвалим нехтуванням буквально всiх норм суспiльноi поведiнки вони могли перевершити будь-кого з давнiх мешканцiв Джекманз-Галча. Фiллiпс i Моул стверджували, що буцiмто перебралися сюди з Бендiго, в зв’язку з чим дехто з нас стали схилятися до думки, що, мабуть, не зле б Джиму-носачу знову з’явитися в наших краях i перекрити до Джекманз-Галча дорогу таким гультiпакам, як цi двое.

Пiсля iхнього прибуття атмосфера щоденних збiговиськ у салунi «Британiя» та в гральному кублi, що тулиться до нього з тилу, стала ще розгульнiшою, нiж ранiше. Запеклi суперечки, якi часто закiнчувалися кривавими бiйками, перетворилися в звичне явище. Наймиролюбнiше налаштованi завсiдники салуну почали всерйоз задумуватися про те, що непогано було б лiнчувати цих двох прибульцiв, котрi стали основними призвiдниками порушень громадського спокою.

Такою була невесела ситуацiя в таборi, коли в ньому, накульгуючи, з’явився наш евангелiст Елаес Б. Гопкiнс, запилюжений, iз натрудженими вiд довгого шляху ногами, з лопатою, закинутою за спиною, i Бiблiею в кишенi молескiновоi[3 - Молескiн – груба бавовняна тканина, iнодi з начосом, зазвичай темного кольору.] маринарки.

Цей чоловiк був настiльки непримiтний, що спершу на його присутнiсть мало хто з нас звернув увагу. Вiн поводився скромно, тихо, його обличчя вирiзнялося блiдiстю, а статура – хирлявiстю. Гладенько виголене пiдборiддя, однак, свiдчило про твердiсть духу, а широко вибалушенi голубi очi пiдказували про розум iхнього власника, тому навiть коротке знайомство виказувало в ньому особистiсть iз сильним характером. Прибулець спорудив собi крихiтну халупу та застовпив дiлянку, розташовану неподалiк вiд розробки, на якiй ранiше влаштувалися Фiллiпс i Моул. Його вибiр порушував практично всi правила гiрничоi справи, вiн був показово безглуздий i вiдразу ж створив новоприбулому репутацiю зеленого новака. Щоранку, розходячись по своiх дiлянках, ми з жалем спостерiгали за неймовiрною ретельнiстю, з якою той копав i довбав землю без найменшого, як ми точно знали, шансу на успiх. Бувало, що помiтивши перехожих, вiн зупинявся на хвильку, щоб обтерти ситцевою у горошок хустинкою свое блiде обличчя, гучно та душевно побажати нам доброго ранку, пiсля чого вiдновлював роботу з подвоеною енергiею. Тишком-нишком у нас з’явилася звичка доброзичливо питати про те, якими е його успiхи в пошуках золота.

– Поки що не знайшов його, хлопцi, – привiтно вiдгукувався той, спираючись на заступ, – але корiнна порода залягае десь уже недалеко, i, мабуть, не сьогоднi, то завтра таки натраплю на жилу.

День у день вiн iз незмiнно бадьорою впевненiстю давав нам одну i ту саму вiдповiдь.

Невдовзi Гопкiнс став потроху проявляти, з якого тiста вiн злiплений. Одного вечора в пияцькому салунi панувала напрочуд розгульна атмосфера. Вдень у копальнi знайшли грубу жилу, i щасливий шукач золота щедро пригощав випивкою всiх без розбору, тому три чвертi населення Джекманз-Галча напилися до чортикiв. Захмелiлi безцiльно товклися або валялися бiля шинквасу, блюзнiрствували, лементували, танцювали або знiчев’я стрiляли в повiтря зi своiх револьверiв. З грального закладу долинали аналогiчнi звуки. Тон задавали Моул, Фiллiпс та iхнi поплiчники, про порядок i пристойнiсть забули цiлком.

Серед усiх цих вибрикiв, лайки та п’яного лихослiв’я люди раптом почали розрiзняти якийсь неясний монотонний звук, який, здавалося, був фоном для всiх iнших звукiв i робився явним при будь-якому затишшi в п’яному гаморi. Поступово один по одному присутнi стали замовкати, дослухаючись, поки нарештi гамiр не стих остаточно, i погляди публiки зосередилися в тому напрямку, звiдки чувся неголосний потiк слiв. Там верхи на дiжцi сидiв останнiй прибулець Джекманз-Галчу, Елаес Б. Гопкiнс, зi щирою усмiшкою на рiшучому обличчi та розгорнутою Бiблiею в руцi. Вiн уголос читав обраний ним навмання уривок – з «Апокалiпсису», якщо пам’ять менi не зраджуе. Текст був цiлком випадковим i не мав нi найменшого стосунку до подiй у шинку, але Гопкiпс старанно, з побожним виглядом бубонiв слова, легко помахуючи вiльною рукою в такт фраз, якi промовляв.

Цю витiвку зустрiнули загальним реготом та оплесками. Шукачi золота зi схвальним гомоном скупчилися навколо дiжки, вважаючи, що стали свiдками якогось хитрющого розiграшу i що ось-ось iх пригостять чимось на кшталт пародiйноi проповiдi або жартiвливого повчання.

Читець, однак, скiнчив роздiл i безтурботно перейшов до читання iншого, а покiнчивши з ним, взявся за наступний. Тут пияки дiйшли спiльноi думки, що жарт дещо затягнувся. Коли ж Гопкiнс почав новий роздiл, вони ще бiльше переконалися у своiй правотi. З усiх бокiв хором зазвучали грiзнi вигуки, що закликали заткнути читцю пельку або скинути його з дiжки. Незважаючи на всi паплюження й образи, Елаес Б. Гопкiнс наполегливо продовжував уголос читати «Апокалiпсис», як i ранiше, зберiгаючи незворушний i задоволений вигляд, нiби гвалт, що здiйнявся навколо нього, був йому приемнiшим за овацii. Незабаром об дiжку гулко вдарився кинутий кимось чобiт, за ним другий, наступний пролетiв бiля самоi голови новоявленого пастора, але тут у подii втрутилися найгречнiшi копачi, котрi пiднялися на захист миру i ладу. До них, як це не дивно, приедналися згадуванi вже Моул i Фiллiпс, котрi встали на бiк субтильного читця Святого Письма.

– Гопкiнс – друзяка що треба, – пояснив цей крок Фiллiпс, своею громiздкою постаттю в червонiй сорочцi затулив вiд натовпу об’ект загального гнiву. – Вiн людина iншого, нiж ми, складу, проте не заважае нам залишатися при своiх думках i висловлювати iх, сидячи на дiжцi або деiнде, коли вже так хочеться, тому негоже кидатися чобiтьми там, де можна обiйтися словами. Якщо цього дивака хтось хоча б пальцем зачепить, ми з Бiллом вступимося i кривдник отримае йому належне.

Ораторське мистецтво Фiллiпса придушило найактивнiшi ознаки невдоволення юрби, i прихильники безладу спробували було вiдновити покинуту пиятику, iгноруючи потiк Святого Письма, що лився на них, але безуспiшно. Тi iз завсiдникiв, котрi були п’янiшими за iнших, поснули пiд монотонне бурмотiння евангелiста, iншi, кидаючи похмурi погляди на читця, котрий продовжував, нiби нiчого не сталося, сидiти на дiжцi, вирiшили розiйтися по своiх домiвках. Опинившись наодинцi з найдоброчеснiшими представниками публiки, Гопкiнс затраснув книжку, педантично позначивши олiвцем те мiсце, на якому зупинився, i злiз iз бочки.

– Завтра ввечерi, хлопцi, – неголосно оголосив вiн, – я вiдновлю читання з дев’ятого вiрша п’ятнадцятого роздiлу «Апокалiпсису».

І, не звертаючи уваги на нашi вiтання, вийшов iз виглядом людини, котра виконала свiй священний обов’язок.

Це попередження, як виявилося, не було порожньою погрозою. Наступного вечора, тiльки-но в пияцькому салунi стала збиратися юрба, вiн знову опинився на дiжцi i з колишньою рiшучiстю взявся читати Бiблiю – монотонно, запинаючись, ковтаючи цiлi речення, насилу перебираючись вiд одного роздiлу до наступного. Смiх, погрози, глузування, iншi кпини, за винятком прямого насильства, використовували з метою зупинити набриду, але все виявилося однаково безрезультатним.

Невдовзi ми помiтили в його дiях певну методу. Поки панувала тиша або балачки мали безневинний характер, Гопкiнс мовчав. Та варто було пролунати одному-единому блюзнiрству, як читання Бiблii поновлювалося приблизно на чверть години, потiм припинялося, але при найменшiй провокацii у виглядi лайки або невiдповiдноi згадки iменi Господа Гопкiнс брався читати знову. Весь другий вечiр вiн читав майже без угаву, оскiльки мова, якою користувалася його опозицiя, все ще залишалася непристойною, хоча вже i не такою мiрою, як напередоднi.

Свою кампанiю Елаес Б. Гопкiнс провадив довше, нiж мiсяць. Так i сидiв кожного божого вечора з розгорнутою книжкою на колiнах, iз найменшого приводу починаючи свою роботу, наче музична шкатулка вiд дотику до пружинки. Монотонне бурмотiння проповiдника стало нестерпним, уникнути його можна було, лише погодившись дотримуватися кодексу поведiнки, запропонованого новоявленим пастором. На хронiчне лихослiв’я товариство стало споглядати з осудом, бо покарання за iхнi грiхи падало на всiх. Наприкiнцi другого тижня читець здебiльшого мовчав, а до початку наступного мiсяця його пост перетворився в синекуру[4 - Синекура – прибуткова церковна посада, не пов’язана з певними обов’язками.].

Нiколи ранiше реформацiя мораллю не вiдбувалася так хутко i настiльки дiево. Своi принципи наш пастор впроваджував i в буденне життя. Не раз траплялося, що, почувши необережне слово, вимовлене в серцях кимось iз копачiв, пастор iз Бiблiею в руках кидався до порушника i, видершись на купу червоноi глини, що пiдiймаеться над дiлянкою того, хто згрiшив, бубонiв вiд першоi лiтери до останньоi все генеалогiчне дерево вiд початку Старого Заповiту, причому робилося це з таким серйозним i поважним виглядом, немов цитата мала прямий стосунок до цiеi ситуацii.

Згодом лайка стало у нас рiдкiстю, пияцтво також змарнiло. Випадковi подорожнi, потрапляючи транзитом до Джекманз-Галча, дуже дивувалися нашому благочестю, чутки про яке долинули аж до самого Белларата, породжуючи там розмаiтi версii.

Деякi риси, властивi нашому евангелiсту, якнайкраще сприяли успiху справи, якiй вiн себе присвятив. Людина цiлком безгрiшна не змогла б знайти для своеi мети кращого грунту з оточуючими та завоювати симпатii своеi пастви. Пiзнавши Елаеса Б. Гопкiнса ближче, ми виявили, що, незважаючи на свою доброчеснiсть, у ньому часом визирала закваска старого грiшника, з чого випливало, що колишнi шляхи нашого пастора не завжди розходилися зi стежками ганджу. Наприклад, вiн не був непитущим; навпаки, напоi собi пастор обирав iз великим знанням справи, а склянку перекидав у горлянку звичним жестом. Вiн майстерно грав у покер, а в «юкер до останнiх штанiв» його майже нiкому не вдавалося здолати. У компанii з колишнiми баламутами Фiллiпсом i Моулом вiн мiг, бувало, грати по кiлька годин поспiль у цiлковитiй гармонii, якщо тiльки невдалий розклад карт не спровокуе лайку у котрогось його нестриманого партнера. На перший випадок на обличчi пастора виникала ображена посмiшка, i вiн звертав на винного свiй докiрливий погляд. При повторному порушеннi пастор брався за Бiблiю, i на цей вечiр грi наставав край.

Ми переконалися i в тому, що вiн чудово володiе зброею; якось, коли ми, вийшовши з бару Адамсiв, практикувалися в стрiлянинi по порожнiй пляшцi з-пiд брендi, пастор узяв в одного з нас револьвер i влупив кулю в саму серединку пляшки з вiдстанi двадцяти чотирьох крокiв.

І взагалi, за що б вiн, крiм видобутку золота, не брався, майже все виходило у нього так, що аж любо було дивитися; та копач iз нього був чи на найнiкудишнiй у всiй Австралii. Полотняна торба з його прiзвищем, виведеним друкованими лiтерами, пилюжилася жалiсним видовищем на полицi на складi Вобурна; до неi нiхто не торкався, i вона залишалася порожньою, тодi як торби iнших шукачiв скарбiв щодня поповнювалися, i багато з них набували солiдноi округлостi форм, бо тижнi збiгали один за одним i час вiдправки золотого фургона був уже на носi. За нашими пiдрахунками, на складi накопичилася небувала кiлькiсть золота, якоi ранiше нiколи не конвоювали за один раз.

Хоча Елаес Б. Гопкiнс, вочевидь, по-своему тихо радiв чудовiй змiнi, яку вiн iнiцiював у нашому таборi, його задоволення не було достатньо глибоким i гармонiйним. Для повноти щастя йому чогось бракувало, й одного чудового вечора вiн вiдкрив нам свою душу.

– На наш табiр, хлопцi, зiйшла б благодать, – сказав вiн, – якби ми мали по недiлях органiзовану хоча б якусь церковна службу. Ми нiяк не святкуемо недiльного дня, хiба що бiльше, нiж у буднi, п’емо вiскi та граемо в карти. Продовжувати так далi – означае спокушати провидiння.

– Але у нас немае священика, – заперечив хтось iз натовпу.

– Мовчав би, дурню, – загарчав на того сусiд. – Хiба ти не бачиш серед нас людину, котра вартуе двох священикiв? Та з нього священнi тексти вихлюпуються, як глина з твого лотка. Чого тобi ще треба?

– У нас немае храму, – не вгамовувався перший.

– Службу можна провадити i просто неба, – запропонував ще хтось.

– Або на складi Вобурна, – пiдхопили в юрбi.

– Або в салунi Адамса.

Останню пропозицiю зустрiли гулом схвалення, з чого випливало, що бiльшiсть схильна вважати салун найбiльш годящим мiсцем.

Салун Адамса був доволi солiдною дерев’яною спорудою, до якоi з тильного боку тулився бар; салун використовували частково як гральний заклад, а частково як склад для зберiгання запасiв алкоголю, його збудували з мiцних, грубо тесаних колод, бо його власник у колишнi, ще не освяченi благодаттю часи справедливо вважав, що такi речi, як дiжки з брендi та ромом, у Джекманз-Галчi будуть цiлiшi пiд надiйним замком. У кожному кiнцi цiеi будови були передбаченi мiцнi дверi, i коли iз салуну винесли стiл та iншi меблi, вiн виявився достатньо просторим, щоб вмiстити все населення Джекманз-Галча. Дiжки з алкоголем господарi склали в одному кiнцi салуну таким чином, що вийшло щось на кшталт кафедри проповiдника.

Спочатку всi цi приготування не спричинили особливого ентузiазму мешканцiв Джекманз-Галча, але коли стало вiдомо, що Елаес Б. Гопкiнс пiсля закiнчення служби плануе звернутися до публiки з проповiддю, iнтерес населення до майбутньоi подii помiтно зрiс. Справжня промова була для всiх шукачiв золота справою незвичайною, а проповiдь, прочитана своiм власним пастором, здавалася незвичайною подвiйно. Поширилися чутки, що ця проповiдь буде присмачена прикладами з мiсцевого життя, а ii мораль оживлена нападками на адресу певних осiб. Люди стали хвилюватися, що не зможуть потрапити на службу, i до братiв Адамсiв стали надходити численнi заявки з проханням забронювати мiсця. Лише пiсля переконливих запевнень у тому, що мiсць iз надлишком вистачить на всiх, табiр вгамувався i копачi стали спокiйно чекати майбутньоi церемонii.

Мiсткiсть салуну була дуже доречною, оскiльки збори того пам’ятного недiльного ранку виявилися наймасовiшими за всю iсторiю Джекманз-Галча. Спочатку навiть вирiшили, що зiбралися всi без винятку мешканцi селища, але пiзнiше з’ясувалося, що це не зовсiм так. Моул i Фiллiпс, виявляеться, напередоднi подалися в гори на розвiдку золотоносних дiлянок i досi не повернулися, а Вобурн, хранитель золота, не наважився залишити свiй пост. Його пiклуванню довiрили небувало велику кiлькiсть коштовного металу, i вiн залишився на складi, вважаючи, що його вiдповiдальнiсть занадто велика, щоб манкiрувати своiми обов’язками.

За винятком цих трьох усi iншi мешканцi Джекманз-Галча в чистих червоних сорочках i з iншими вiдповiдними до нагоди доповненнями до своiх гарнiтурiв статечно рухалися безладними групами глинистою дорiжкою, протоптаною до салуну.

Усерединi цього примiщення наспiх розставили струганi лави, а бiля дверей стояв «пастор», зустрiчаючи всiх щирою посмiшкою.

– Доброго ранку, хлопцi, – вiтав вiн кожен гурт, що пiдходив. – Заходьте, заходьте. Ви не пошкодуете, що сьогоднi прийшли сюди. Револьвери складайте он у ту дiжку бiля входу; заберете iх потiм, коли все скiнчиться; в мирний храм негоже входити зi зброею.

Його прохання слухняно виконували, i ще до того, як останнiй парафiянин зайшов до салуну, в бочцi-арсеналi утворилася небувала колекцiя холодноi та вогнепальноi зброi. Коли вже всi зiбралися, дверi салуну зачинилися i почалася служба – перша й остання у Джекманз-Галчi.

Погода стояла спекотна, повiтря в салунi будо сперте, але копачi слухали з гiдною увагою. У цiй ситуацii був елемент новизни, який завжди вабить. Однi були присутнi на церковнiй службi вперше в життi, iншим вона нагадувала iншу краiну й iншi часи. Якщо не брати до уваги схильностi непосвячених наприкiнцi певних молитов аплодувати на знак схвалення висловлених думок, жодна з церковних громад не могла поводитися пристойнiше, нiж наша. Коли, однак, Елаес Б. Гопкiнс, зиркаючи на нас iз висоти дiжковоi трибуни, почав свою проповiдь, у салунi почувся гул голосiв заiнтригованоi публiки.

На честь урочистоi подii Гопкiнс одягнувся з особливою ретельнiстю. На ньому були молескiновi штани й оксамитова блуза, перехоплена паском iз китайського шовку, в лiвiй руцi вiн тримав бриля з пальмового листя. Свою промову почав тихим голосом, часто, як було зазначено, глипаючи в невеликий отвiр, що замiняв вiкно в салунi та розташований над головами сидячоi внизу публiки.

– Я показав вам шлях iстинний, – заявив проповiдник у своему зверненнi. – З моею допомогою ви тепер потрапили в належну колiю i не вибиваетесь iз неi.

Пiсля цих слiв вiн упродовж кiлькох секунд дуже пильно витрiщався у вiкно.

– Ви пiзнали тверезiсть i працьовитiсть, якi завжди допоможуть вам вiдшкодувати будь-якi втрати, якi тiльки й випадуть на вашу долю. Гадаю, що жоден iз вас не забуде мого перебування в цьому таборi.

Промовець зробив паузу, i в тихому лiтньому повiтрi прозвучали три револьвернi пострiли.

– Сидiти сумирно, дiдько би вас вхопив! – загримiв голос нашого проповiдника, в той час, як збуджена пострiлами публiка було схопилася на ноги. – Хто рушить iз мiсця, тому куля в лоб! Дверi замкненi ззовнi, i вам не вибратися звiдси. Сядьте на мiсця, тупi святенники! На мiсце, собаки, iнакше стрiляю!

У подивi та страху ми знову опустилися на своi мiсця, тупо вирячивши очi на нашого пастора й один на одного. Елаес Б. Гопкiнс, обличчя i навiть постава якого, здавалося, зазнали разючоi метаморфози, люто лупав на нас очима з висоти своеi домiнуючоi позицii, а на його обличчi грала презирлива посмiшка.

– Вашi життя тепер у моiх руках, – заявив вiн, i тiльки тут ми побачили, що в руцi пастор тримае великий револьвер, а рукiв’я ще одного стирчить у нього з-за пояса. – Я озброений, а ви нi. Якщо хто iз вас ворухнеться або озветься, негайно ж загине. Сидiть сумирно, й я вас не чiпатиму. Маете просидiти тут годину. Ох, ви, бовдури, – презирливе шипiння, з яким вiн вимовив цi слова, звучало потiм у наших вухах не один день, – ви, мабуть, навiть не пiдозрюете, хто вас так надурив. Хто кiлька мiсяцiв клеiв iз себе пастора та святенника? Джим-носач, мавпи! А Фiллiпс i Моул – двое моiх вiрних помiчникiв. Тепер вони з вашим золотом подалися далеко в гори. Гей! Припини! – останнi слова були адресованi одному неспокiйному копачевi, котрий миттю принишк пiд лютим поглядом бушрейнджера i цiвкою його револьвера.

– За годину вони будуть недоступнi для будь-якоi погонi, i моя вам порада – не погiршуйте свого становища i не переслiдуйте нас, iнакше можете втратити щось цiннiше за грошi. Мiй кiнь прив’язаний за дверима позад мене. Коли настане час, я звiдси вийду, замкну вас зовнi i тiльки мене й бачили. Пiсля цього вилазьте, хто як зумiе. Менi бiльше нiчого вам сказати, хiба те, що ви – найбiльше стадо баранiв, якi носять штани.

Наступних довгих шiстдесят хвилин нам цiлком вистачило, щоб подумки погодитися з такою вiдвертою про нас думкою; ми залишалися безсилi перед рiшучим i вiдчайдушним бушрейнджером. Звiсно, якби ми всi гуртом накинулися на нього, то зумiли б його здолати цiною життя вiсьмох чи десятьох iз нас. Але як органiзувати такий штурм, не маючи можливостi спiлкуватися? Та й хто б наважився розпочати атаку, не будучи впевнений, що його пiдтримають iншi? Нам нiчого не зоставалося, як скоритися.

Здавалося, що минуло тричi по годинi, перш нiж бушрейнджер нарештi клацнув накривкою свого годинника, злiз iз дiжки, пiдiйшов до дверей, не опускаючи револьвера, i шпарко вислизнув iз салуну. Ми почули скрегiт iржавого замка i тупiт копит коня, що чвалом виносив бушрейнджера з Джекманз-Галча.

Я вже казав, що впродовж останнiх кiлькох тижнiв лайка дуже рiдко звучала в нашому таборi. За пiвгодини ми надолужили згаяне: такого добiрного та чуттевого лихослiв’я я в життi не чув. Коли нарештi нам вдалося вибити дверi, бушрейнджерiв iз iхньою здобиччю i слiд вистиг; нiкому з нас бiльше не випало побачити нi самих злодiiв, нi викраденого ними золота.

Бiдолаха Вобурн, котрий зберiг вiрнiсть своему обов’язку, лежав iз простреленою головою на порозi спустошеного складу. Лиходii Моул i Фiллiпс спустилися в табiр одразу ж пiсля того, як нас заманили в пастку; убивши охоронця, вони склали здобич до невеликого вiзка i спокiйнiсiнько подалися в якусь надiйну криiвку у горах, де до них пiзнiше приеднався iхнiй хитрий ватажок.

Джекманз-Галч оговтався вiд цього удару. Зараз це цвiтуче мiстечко. Однак проповiдники й iншi духовнi реформатори не користуються тут популярнiстю, так само байдужi тут i високi моральнi якостi. Кажуть, що нещодавно було проведене судове розслiдування дiй одного невинного незнайомця, котрий мав необережнiсть заявити, що в такому великому мiстечку непогано було б мати якусь церковну службу.

Слiди, залишенi в пам’ятi мешканцiв Джекманз-Галча одним-единим iхнiм пастором, ще занадто свiжi, i, перш, нiж вони згладяться, мине чимало довгих рокiв.




Чоловiк iз Архангельська


На четвертий день березня 1867 року, коли менi вже йшов двадцять п’ятий рiк, я пiд впливом тривалих переживань i хвилювань записав до свого щоденника такi рядки:



«Сонячна система, серед iнших незлiченних великих систем, що здiйснюють у мовчазному просторi свiй вiчний шлях до сузiр’я Геркулеса. Без упину та безгучно обертаються i кружляють в одвiчнiй порожнечi гiгантськi кулi, з яких вона складаеться. У цiй системi однiею з найменших i незначних куль е скупчення твердих i рiдких частинок, яке ми називаемо Землею. Обертаючись, вона мчить вперед, як мчала до мого народження й як буде линути пiсля моеi смертi, кружляючи в таемницi, що невiдомо звiдки прибула та невiдомо куди втiкае. На поверхнi цiеi рухомоi маси метушаться незлiченнi мiкроскопiчнi iстоти, й одна з них – я, Джон Мак-Вiттi, безпорадний, безсилий, котрий без конкретноi мети вештаеться в просторi. Проте наше життя таке, що я змушений вiддавати працi всi своi слабкi сили та проблиски розуму, щоб отримувати за це певнi металевi кружальця, купувати на них хiмiчнi елементи для живлення моiх тканин, що постiйно руйнуються, i мати над головою дах для захисту вiд негоди. Тому у мене не залишаеться часу для роздумiв над свiтовими питаннями, з якими менi доводиться стикатися на кожному кроцi. Але при всiй своiй незначностi iнколи я все ще спроможний почуватися до певноi мiри щасливим, а iнодi навiть, як це не дивно, насолоджуватися усвiдомленням значущостi власноi персони».


Як було сказано вище, я записав цi рядки до свого щоденника, i в них знайшли вiддзеркалення думки, якi не були викликанi хвилинними, нетривкими емоцiями, а постiйно володiли мною i глибоко вкоренилися в мою свiдомiсть.

Але ось помер мiй дядько – Мак-Вiттi з Гленкерна, той самий, котрий свого часу головував у рiзних комiтетах у Палатi громад. Вiн роздiлив свое величезне багатство мiж численними племiнниками, й у мене з’явилося достатньо коштiв, щоб без нужди прожити днi, що менi залишилися. Водночас я став власником сумнiвноi та безплiдноi пiщаноi смуги на узбережжi Кейтнесса, яку, як менi здаеться, старий подарував менi жартома, адже мав похмуре почуття гумору. Я працював тодi адвокатом в одному з мiстечок середньоi Англii. Тепер же мiг здiйснити своi сподiвання i, вiдкинувши всi нiкчемнi, ницi прагнення, присвятити себе величнiй метi пiзнання таемниць природи.

Мiй вiд’iзд iз мiстечка, де я жив, дещо прискорила та обставина, що я мало не вбив у сварцi людину. Я маю запальний характер i в гнiвi не тямлю себе. Проти мене не порушили судового переслiдування, але газети гавкали на мою адресу, а люди зиркали на мене при зустрiчi з-пiд лоба. Скiнчилося тим, що я прокляв iх разом iз iхнiм огидним, зацофаним мiстечком i подався в свiй пiвнiчний маеток, де сподiвався знайти спокiй i вiдповiдну атмосферу для наукових занять i вдумливих роздумiв. Перед вiд’iздом я взяв зi свого капiталу дещицю грошей, i це дозволило менi прихопити з собою прекрасну збiрку найсучаснiших фiлософських праць, а також iнструменти, хiмiкати й iншi речi, якi могли менi знадобитися на самотi.

Успадкована мною дiлянка була вузькою, переважно пiщаною смугою, що тягнулася протягом двох iз гаком миль уздовж узбережжя затоки Менсi та Кейтнесса. На цiй дiлянцi стояв старий будинок iз сiрого каменю, причому нiхто не мiг менi сказати, коли i для чого його тут збудували. Я вiдремонтував оселю та зробив ii цiлком придатним житлом для людини з такими невибагливими потребами, як моi. Одна з кiмнат слугувала менi лабораторiею, друга вiтальнею, а в третiй, яка перебувала пiд самим дахом, я повiсив гамак, в якому спав. У будинку було ще три покоi, але я наразi ними не користувався i вiддав один iз них старiй, котра вела мою господарку. На багато миль навколо не було iнших людей, крiм двох простих рибальських родин – Янгiв i Мак-Леодiв, котрi проживали по той бiк мису Фергус. Перед будинком стелилася величезна бухта, а позад неi височiли два довгих оголених пагорби, над якими вiддалiк виднiлися iншi, ще вищi. Мiж горбами лежала вузька долина, i коли вiтер дув iз суходолу, то пролiтав iз похмурим свистом, гойдав гiлки пiд вiкнами моеi мансарди та шепотiв iз ними про щось сумне.

Я не люблю людей. Заради справедливостi зазначу, що вони, здебiльшого, мене також не люблять. Я ненавиджу iхне пiдле плазування, iхнi умовностi, iхнi хитрощi, iхнi напiвправди та неправди. Їх ображае моя рiзка вiдвертiсть, моя байдужiсть до iхнiх громадських звичок, мiй протест проти будь-якого насильства. Сидячи в своему вiдокремленому кабiнетi в Менсi, серед книг i хiмiкатiв, я мiг залишатися бездiяльним i щасливим, осторонь вiд галасливоi юрби з ii полiтикою, винаходами та балаканиною. Втiм, не зовсiм бездiяльним: у своiй маленькiй норi я працював i досяг певних успiхiв. У мене е всi пiдстави вважати, що атомiстична теорiя Делтона базуеться на непорозумiннi, а також з’ясував, що ртуть не е елементом.

Весь день я був зайнятий своiми дистиляцiями й аналiзами. Подекуди забував, що менi треба iсти, i коли стара Медж о п’ятiй годинi подавала менi чай, я виявляв, що мiй обiд усе ще стоiть на столi неторканим. По ночах я читав Бекона, Декарта, Спiнозу, Канта – всiх, хто намагався осягнути непiзнаване. Цi безплiднi абстрактнi мислителi, котрi не добилися жодних результатiв, але були щедрi на багатоскладовi слова, нагадували менi дивакiв, котрi в пошуках золота виявляють лише хробакiв i захоплено виставляють iх на загальний огляд як цiнну знахiдку, мету своiх пошукiв. Час вiд часу мною оволодiвав неспокiй, i я здiйснював переходи на тридцять-сорок миль, без вiдпочинку й iжi. Коли я, худий, неголений i розпатланий, проходив через села, матерi поспiшно вибiгали на дорогу та забирали дiтей додому, а селяни висипали з шинкiв, щоб повитрiщатися на мене. Менi здаеться, що я набув широкоi популярностi, як «шибанутий iз Менсi». Однак я не часто робив такi походи, зазвичай вдовольняючись прогулянками по берегу перед своiм будинком, i, зробивши море своiм приятелем i повiреним, втiшав себе, смалячи мiцний чорний тютюн.

Чи е на свiтi кращий товариш, нiж величезне, неспокiйне, бурхливе море? З яким тiльки настроем нашоi душi воно не гармонiюе! Море – це повнота життя, i людина вiдчувае приплив бадьоростi, слухаючи його цiлющий шум i спостерiгаючи, як пнуться довгi зеленi хвилi, на гребенях яких весело дрiботять сонячнi променi. Але коли свинцевi вали люто здiймають кошлату голову i вiтер реве над ними, ще бiльше iх пiдбурюючи, то навiть найсуворiша людина вiдчувае, що i в природi е така ж похмура меланхолiя, як i у власнiй сутностi.

У спокiйнi днi поверхня затоки Менсi була гладенькою, як дзеркало, i лише в одному мiсцi, неподалiк вiд берега, воду розсiкала довга чорна смуга, яка нагадувала зубчасту спину якогось сонного чудовиська. Це була небезпечна гряда скель, вiдома рибалкам пiд назвою Зубастого рифу Менсi. Коли вiтер дув зi сходу, хвилi з гуркотом розбивалися об скелi i бризки перелiтали через мiй будинок, досягаючи пагорбiв, що височiли позаду. Бухта була мальовнича, але вiдкрита для потужних пiвнiчних i схiдних вiтрiв, i через ii грiзний риф моряки рiдко заходили сюди. Було щось романтичне в цьому вiдокремленому мiсцi. Плаваючи в човнi тихоi погоди та звиснувши через борт, я пильно вдивлявся в глибочiнь моря i розрiзняв там мерехтливi, примарнi обриси величезних рибин, якi, як менi здавалося, були цiлком невiдомi натуралiстам, i моя уява перетворювала iх у духiв цiеi пустельноi бухти. Однiеi безвiтряноi ночi, коли я стояв бiля самоi води, звiдкiлясь iз глибин, то посилюючись, то слабшаючи в нерухомому повiтрi, впродовж кiлькох секунд лунав глухий стогiн, наче в безпорадному горi лементувала жiнка. Я чув це на власнi вуха.

У цьому вiдокремленому притулку, мiж непорушними пагорбами та вiчно гамiрним морем, позбавлений людськоi настирливостi, працюючи та мiркуючи, я прожив бiльше двох рокiв. Поступово я так привчив до мовчанки свою стару служницю, що вона стала рiдко розтуляти рота, хоча впевнений, що, вiдвiдуючи двiчi на рiк своiх родичiв у Вiку, вона за цi кiлька днiв повнiстю винагороджувала себе за вимушене мовчання. Я вже майже забув, що е членом великоi родини людства, i звик жити серед мерцiв, книги котрих уважно вивчав, коли стався випадок, який надав моiм думкам нового напрямку.

Пiсля трьох дiб бурхливоi негоди в червнi видався тихий, спокiйний день. Нi найменшого подиху не вiдчувалося в повiтрi того вечора. Сонце зайшло на заходi за стiну багряних хмар, i на гладку поверхню затоки лягли смуги червоного свiтла. Калюжi води пiсля припливу здавалися на жовтому пiску плямами кровi, немов тут насилу повз якийсь поранений велетень, залишивши кривавi слiди. У мiру того, як сутенiло, безформнi хмари, що нависли над схiдною частиною виднокраю, зiбралися в величезну хмару з химерними обрисами. Стрiлка барометра все ще стояла низько, й я вiдчував, що насуваеться буря. Близько дев’ятоi години вечора з моря стали долинати глухi стогони, немов якась змучена iстота вiдчула, що знову настае час ii страждань. О десятiй годинi зi сходу подув потужний бриз. Об одинадцятiй годинi вiн посилився й опiвночi вибухнув таким лютим штормом, якого я ще нiколи не бачив на цьому бурхливому узбережжi.

Коли я лягав спати, галька та морськi водоростi тарабанили у вiкно моеi мансарди, а вiтер завивав так тривожно, що, здавалося, в кожному його поривi чуеться стогiн душi, що гине. На той час завивання бурi стали для мене колисковою. Я знав, що сiрi мури старого будинку вистоять, а те, що вiдбуваеться в зовнiшньому свiтi, мене мало турбувало. Стара Медж зазвичай ставилася до цього з такою ж байдужiстю, як i я. Ось чому я дуже здивувався, коли близько третьоi години ночi мене розбудив гучний грюкiт у дверi, й я почув схвильований, хрипкий голос моеi економки. Я вивалився з гамака i грубо спитав, у чому рiч.

– Гей, господарю, господарю! – пронизливо волала вона на своему огидному дiалектi. – Мерщiй! На рифи налетiв великий корабель. Бiднi люди лементують i благають про допомогу. Ах, господарю Мак-Вiттi! Хутко зiйдiть униз!

– Припни язика, стара порхавко! – люто заверещав я. – Що тобi до того, загинуть вони, чи нi? Лягай спати i дай менi спокiй.

Я знову залiз у свiй гамак i натягнув на себе ковдру. «Люди на тому кораблi, – казав я собi, – вже вiдчули жах смертi. Якщо допоможу iм, то за кiлька рокiв iх чекають такi ж випробування. Нехай уже краще вони загинуть зараз, якщо стiльки вистраждали в очiкуваннi смертi, адже це страшнiше, нiж сама смерть». Пiсля таких роздумiв я спробував було знову заснути, позаяк моя фiлософiя не лише навчила мене дивитися на смерть, як на незначний, вельми пересiчний випадок в одвiчнiй i незмiннiй долi людини, а й вiдiбрала менi цiкавiсть до життевих справ. Аж раптом я виявив, що стара закваска все ще нуртуе в менi. Кiлька хвилин я перевертався з боку на бiк, намагаючись погасити миттевий потяг мiркуваннями, якi плекав усi цi довгi мiсяцi. Потiм серед дикого завивання шторму до мене долинув глухий гул, це був пострiл iз сигнальноi гармати. Сам не знаючи чому, я пiднявся, одягнувся, закурив люльку та попрямував на морський берег.

Коли виходив iз дому, стояла темрява, хоч в око стрель, вiтер дув iз такою силою, що менi довелося продиратися по гальцi, виставивши вперед плече. Обличчя моi пашiло та саднило вiд дрiбних камiнчикiв, пiднятих вiтром, а iскри з моеi люльки струменем вiялися позад мене, здiйснюючи в темрявi якийсь фантастичний танок. Я пiдiйшов до берега, на який iз диким ревiнням мчали величезнi хвилi, i, прикривши вiд солоних бризок очi долонею, став вдивлятися в море.

Не мiг нiчого розрiзнити, але все ж менi здалося, що разом iз поривами вiтру до мене долинають крики i невиразнi жаскi зойки. Продовжуючи витрiщатися, я раптом побачив спалах вогню, i миттю вся бухта i берег освiтилося зловiсним блакитним свiтлом. Це був кольоровий сигнальний вогник, засвiчений на борту корабля. Той лежав на боцi посеред зазубреного рифу пiд таким кутом, що я мiг бачити весь настил його палуби. Це була велика двощоглова шхуна чужоземноi оснастки, i перебувала вона приблизно ярдiв за двiстi вiд берега. При мертво блакитному вогнi, що шипiв i блимав на найвищiй частинi баку, чiтко виднiлися реi та ванти, якi розвiвав вiтер. З моря, з глибокоi темряви, на корабель, що гине, безперервно та невпинно навалювалися довгi чорнi хвилi, на гребенях яких подекуди зловiсно бiлiла пiна. Потрапляючи в широке коло, утворене свiтлом сигнального вогню, кожна хвиля, здавалося, набирала потуги, збiльшувалася в обсязi i ще стрiмкiше мчала далi, щоб наступноi митi з гуркотом i ревiнням накинутися на свою жертву.

Я чiтко бачив десятьох чи дванадцятьох оскаженiлих матросiв, котрi чiплялися за ванти з навiтряного боку. Як тiльки при свiтлi вогню, запаленого на кораблi, вони побачили мене, моряки звернули до мене блiдi обличчя та благально замахали руками. Я вiдчув, що в менi знову пiдiймаеться огида до цих жалюгiдних, переляканих хробакiв. Чому вони намагаються ухилитися вiд тiеi вузькоi стежки, по якiй пройшло все, що було в людствi великого та шляхетного?

Один iз них зацiкавив мене бiльше за iнших. Це був високий чоловiк, котрий спокiйно стояв осторонь, балансуючи на хиткiй палубi корабля i немов не бажаючи чiплятися за мотузки чи за поручнi. Руки мав закладенi за спину, голову опустив на груди, але навiть у цiй безнадiйнiй позi, як i в усiх його рухах, вiдчувалася енергiйнiсть i рiшучiсть, якi робили його мало схожим на людину, котра впала у вiдчай. І справдi, меткi погляди, якi вiн кидав навколо себе, доводили, що вiн ретельно зважуе всi можливостi порятунку. Хоча незнайомець, без сумнiву, бачив мою темну постать через смугу запеклого прибою, що вiдокремлювала нас, його самолюбство або якiсь iншi причини не дозволяли звернутися до мене за допомогою. Чоловiк стояв похмурий, мовчазний, загадковий, вдивляючись у чорне море та чекаючи, що пошле йому доля.

Менi здавалося, що це питання небавом вирiшиться. Поки я спостерiгав за цим незнайомцем, величезний вал, значно вищий за всiх, i прямував за iншими, як погонич за табуном, пронiсся над кораблем. Передня щогла зламалася майже бiля самоi основи, i люди, котрi чiплялися за ванти, полетiли в пучину, немов рiй мух. У тому мiсцi, де гострий гребiнь рифу Менсi врiзався в борт корабля, корабель iз страхiтливим трiском став розколюватися навпiл. Чоловiк на баку швидко перебiг через палубу та схопив якийсь бiлий вузлик, який я ще ранiше помiтив, але не мiг збагнути, що це таке. Лише пiсля того, як вiн пiдняв вузлик i на нього впало свiтло, я розгледiв, що це була жiнка, прив’язана до перекладини рангоуту поперек тiла i пiд пахвами таким чином, щоб ii голова весь час перебувала над водою.

Незнайомець дбайливо вiднiс жiнку до борту i, мабуть, узявся пояснювати iй, що далi залишатися на суднi неможливо. Їi вiдповiдь була дуже дивною: я бачив, як жiнка пiдняла руку та дала чоловiковi ляпас. Здавалося, це змусило його на мить замовкнути, але потiм незнайомець знову звернувся до жiнки, пояснюючи, наскiльки я мiг збагнути за його рухами, як потрiбно триматися на водi. Юнка вiдсахнулася вiд нього, але той схопив ii в своi обiйми, схилився над дiвчиною та притулився вустами до ii чола. Потiм, коли величезна хвиля прилинула до приреченого корабля, чоловiк перехилився через борт й обережно поклав жiнку на гребiнь валу, подiбно до того, як кладуть дитину в колиску. Я бачив, як ii бiле вбрання промайнуло в пiнi величезного валу, але потiм свiтло стало поступово згасати, i покалiчений корабель iз единим залишенцем поринув у темряву.

Коли я спостерiгав цю картину, усвiдомлення того, що я чоловiк, перемогло в менi всi фiлософськi аргументи, й я вiдчув якийсь потужний поштовх. Вiдкинувши убiк цинiзм, як якусь одежину, яку можна знову одягти, коли менi запрагнеться, я кинувся до свого човна. Стара посудина протiкала, але яка рiзниця? Адже я не раз тужливо i нерiшуче споглядав на флакончик iз опiем, то чи мiг зараз зважувати шанси й ухилятися вiд небезпеки? Вiдчайдушним зусиллям я пiдтягнув човен до води та стрибнув у нього. Спершу боявся, що його перекине бурхливий прибiй, але пiсля кiлькох скажених ударiв веслами менi вдалося вибратися в море, i човен не затонув, хоча й наполовину наповнився водою. Тепер я перебував серед бурхливих хвиль, човен то злiтав на гребiнь величезного чорного валу, то падав униз так глибоко, що, поглянувши вгору, я бачив навколо себе лише блиск пiни на тлi темного неба. Далеко позаду я чув дикi вигуки староi Медж, котра помiтила мене в морi та безумовно вирiшила, що я збожеволiв.

Працюючи веслами, я озирався на всi боки, поки нарештi побачив величезну бiлу пляму на гребенi хвилi, що мчала менi назустрiч. Коли жiнку проносило хвилею повз мене, я нагнувся та насилу втягнув ii, наскрiзь промоклу, в човен. Менi не довелося гребти назад – наступний вал пiдхопив нас i викинув на берег. Вiдтягнувши човен подалi вiд води, я пiдняв жiнку i вiднiс ii в будинок. Позаду шкутильгала економка, голосно вiтаючи мене та висловлюючи свое захоплення.

Услiд за цим у мене настала реакцiя. Я второпав, що моя ноша жива, дорогою додому приклав вухо до ii грудей i почув слабке биття серця. Переконавшись у цьому, недбало, як в’язку хмизу, опустив ii бiля вогню, який запалила стара Медж. Я навiть не поглянув на неi, щоб переконатися, вродлива вона чи нi. Вже багато рокiв я майже не звертав уваги на зовнiшнiсть жiнок. Однак, лежачи у своему гамаку, я чув, як стара, розтираючи жiнку, щоб зiгрiти ii, монотонно бурмотiла: «Ах, бiдненька!», «Яка краля!», з чого виснував, що врятована мною жертва кораблетрощi була молодою та привабливою особою.

Ранок пiсля шторму видався тихим i сонячним. Прогулюючись вздовж довгоi смуги нанесеного пiску, я слухав важкий подих моря. Навколо рифа воно здiймалося та вирувало, але бiля берега було вкрите лише невеликими брижами. На рифi не виявилося жодних ознак шхуни, на березi – нiяких залишкiв аварii корабля, але це мене не здивувало, адже я знав, що в тутешнiх водах е могутня пiдводна течiя. Над мiсцем нiчноi катастрофи кружляли двi ширококрилi чайки. Інодi вони подовгу ширяли в повiтрi, немов розглядали в хвилях щось дивне. Часом я чув iхнi хрипкi крики, нiби вони розповiдали одна однiй про те, що бачили.

Коли я повернувся з прогулянки, жiнка стояла в дверях i чекала на мене. Побачивши ii, я став каятися, що врятував дiвча, бо менi стало ясно, що настав край моiй самотi. Врятована була дуже молода, щонайбiльше дев’ятнадцять рокiв. У неi було блiде, з тонкими рисами обличчя, золотисте волосся, веселi блакитнi очi та бiлi, як перли, зуби. Краса юнки була якоюсь неземною. Вона здавалася такою бiлою, легкою та крихкою, що могла б здатися примарою, i немов виткана була з тiеi морськоi пiни, з якоi я ii витягнув. Вона вдягла одну iз суконь Медж i виглядала доволi дивно, але водночас це iй якось навiть пасувало. Коли я, важко тупцяючи, пiднявся стежиною, вона по-дитячому чарiвно плеснула в долонi та кинулася менi назустрiч, маючи намiр, вочевидь, подякувати менi за порятунок. Але я вiдсторонив ii та проминув. Здаеться, це дещо спантеличило дiвчину, на ii очi навернулися сльози, але юнка все ж зайшла у вiтальню i стала задумливо спостерiгати за мною.

– З якоi ви краiни? – раптом спитав я.

Вона всмiхнулася у вiдповiдь i похитала головою.

– Francais? – знову запитав я. – Deutsch? Espagnol?

Але дiвчина щоразу хитала головою, а потiм взялася щось щебетати незнайомою менi мовою, з якоi я не второпав жодного слова.

Однак пiсля снiданку менi вдалося знайти пiдказку, за допомогою якоi змiг визначити ii нацiональнiсть. Швендяючи знову берегом, я помiтив, що в трiщинi рифу застряг шматок дерева. Я дiстався до нього на човнi та перевiз на берег. Це був уламок ахтерштевня шлюпки i на ньому, точнiше, на прикрiпленому до нього шматку дерева, виднiлося слово «Архангельськ», написане дивними, своерiдними буквами. «Отже, – мiркував я, неквапливо повертаючись додому, – ця блiда дiвчина – росiянка. Гiдна пiддана бiлого царя i настiльки ж гiдна мешканка берегiв Бiлого моря!» Менi здалося дивним, що така витончена панночка могла здiйснити настiльки тривалу мандрiвку на такому крихкому кораблику. Повернувшись додому, я кiлька разiв iз рiзними iнтонацiями вимовляв слово «Архангельськ», але вона, мабуть, не розумiла мене.

Весь ранок я провiв, зачинившись у своiй лабораторii, продовжуючи напружено працювати над дослiдженням алотропних[5 - Алотропiя – явище утворення елементом двох або кiлькох простих речовин.] форм вуглецю та сiрки. Коли я зайшов опiвднi до iдальнi, щоб попоiсти, то побачив, що вона сидить бiля столу з голкою та ниткою й упорядковуе свiй висхлий одяг. Я був обурений ii присутнiстю, але не мiг, певна рiч, витурити ii на берег, щоб вона влаштовувалася там, як iй до вподоби. Незабаром дiвчина дала менi нагоду познайомитися зi ще однiею рисою ii характеру. Вказавши на себе, а потiм на мiсце кораблетрощi, юнка пiдняла палець, питаючи, як я збагнув, чи вона едина врятувалася iз затонулого корабля. Я ствердно кивнув. Вона зустрiла цю вiдповiдь виявом бурхливих радощiв, схопилася з ослiнчика, пiдняла над головою сукню, яку зашивала, i, махаючи нею в такт своiм рухам, легко, як пiр’iнка, взялася гарцювати по кiмнатi, а потiм через вiдчиненi дверi випурхнула з будинку. Кружляючи, юнка наспiвувала своiм тоненьким голосочком якусь грубувату, дику пiсню, що виказувала радiсть.

Я iй гукнув:

– Ходи-но сюди, бiсеня таке, ходи сюди i замовкни!

Але дiвчина продовжувала танцювати. Потiм вона пiдбiгла до мене i поцiлувала в руку, перш нiж я встиг вiдсмикнути ii. Пiд час обiду, побачивши на столi олiвець, юнка схопила його, написала на клаптику паперу два слова: «Софiя Рамузiна» i показала на себе на знак того, що це ii iм’я. Панночка передала олiвець менi, далебi, чекаючи, що я виявлю таку ж товариськiсть, але я просто поклав його до кишенi, показуючи тим самим, що не бажаю мати з нею нiчого спiльного.

З цього моменту я став шкодувати про свою легковажнiсть i поспiшнiсть, з якою врятував цю жiнку. Яке менi дiло до того, буде вона жити, чи помре? Я ж не якийсь палкий юнак, аби здiйснювати такi подвиги. Менi доводиться терпiти в будинку Медж, але вона стара та потворна, i на неi можна не звертати уваги. А iстота, врятована мною, молода та життерадiсна, i створена для того, щоб вiдволiкати людину вiд серйозних справ. Куди б менi ii вiдправити i що з нею робити? Якщо повiдомлю про неi до Вiку, то сюди припхаються чиновники, почнуть усюди нишпорити, виглядати, ставити запитання, а менi не до вподоби навiть думка про це. Нi, краще вже терпiти ii присутнiсть.

Незабаром з’ясувалося, що мене пiдстерiгали новi неприемностi. Справдi, годi й шукати в цьому свiтi мiсця, де б тебе не турбували представники невгамовноi людськоi раси, до якоi належу й я. Вечорами, коли сонце ховалося за пагорбами i вони занурювалися в похмуру тiнь, а пiсок сяяв золотом i море переливалося слiпучими барвами, я зазвичай вирушав на прогулянку берегом. Інодi брав iз собою книжку. Так зробив я i цього вечора i, розтягнувшись на пiску, намiрявся було почитати. Але не встиг влягтися, як раптом вiдчув, що мiж мною та сонцем постала якась тiнь. Озирнувшись, я побачив, на свiй превеликий подив, високого, статечного чоловiка. Вiн стояв за кiлька ярдiв i, хоча однозначно бачив мене, не звертав на мене уваги. Суворо насупившись, незнайомець пильно дивився через мою голову на бухту та чорну лiнiю рифу Менсi. У нього було смагляве обличчя, чорне волосся, коротка кучерява борода, орлиний нiс i золотi сережки у вухах. Чоловiк справляв враження несамовитого, але по-своему шляхетного. На ньому була вицвiла вельветова куртка, сорочка з червоноi фланелi та високi, ледь не до пояса морськi чоботи. Я вiдразу ж упiзнав чоловiка, котрого помiтив минулоi ночi на гинучому кораблi.

– Он як! – роздратовано вигукнув я. – Отже, ви все ж дiсталися берега?

– Атож, – вiдповiв вiн правильною англiйською. – Та я тут нi до чого. Мене викинули хвилi. Як би менi хотiлося потонути.

Незнайомець балакав англiйською з легким iноземним акцентом, i його було доволi приемно слухати.

– Двiйко добрих рибалок, котрi живуть он там, врятували мене та доглядали за мною, але, правду кажучи, я не вiдчуваю до них подяки.

«Ого! – подумав я. – Ми з ним одна пара чобiт».

– А чому вам хотiлося б потонути?

– Бо там, – вигукнув вiн, у поривi пристрасного та безнадiйного вiдчаю викидаючи вперед своi довгi руки, – у цiй блакитнiй безтурботнiй бухтi, лежить моя душа, мiй скарб, все, що я любив i для чого жив.

– Ну, – заперечив я, – люди гинуть щодня, i хвилюватися через це зовсiм не варто. Щоб ви знали, ви ходите по моiй землi, i чим швидше звiдси заберетеся, тим менi буде приемнiше. Для мене цiлком достатньо клопотiв iз тiею, котру вже врятував.

– Котру ви врятували? – вiн аж рота роззявив.

– Авжеж, й якщо зможете прихопити ii з собою, то буду вам дуже вдячний.

Секунду вiн витрiщався на мене, немов насилу вникав у сенс моiх слiв, а потiм, дико зойкнувши, з дивовижною легкiстю помчав до мого будинку. Нi до, нi пiсля цього я не бачив, щоб людина бiгала так шпарко. Я кинувся за ним, обурений вторгненням, що загрожувало моему житлу, але ще задовго до того, як добiг до будинку, незнайомець уже пiрнув у вiдчиненi дверi. З будинку пролунав пронизливий лемент, а коли я пiдiйшов ближче, то почув бас чоловiка, котрий щось жваво та гучно промовляв. Зазирнувши в дверi, я побачив, що дiвчина, Софiя Рамузiна, скорчившись, сидить у кутку, ii обернене набiк обличчя й уся постава виказували страх та огиду. Чоловiк тремтiв вiд хвилювання i виблискував чорними очима, про щось палко ii благав. Коли я увiйшов, жевжик зробив крок до дiвчини, але вона ще далi забилася в куток, зойкнувши, як кролик, якого схопила за горлянку ласиця.

– Гей! – загарчав я, вiдтягуючи вiд юнки чоловiка. – Ну, i галас ви тут здiйняли! Що вам тут треба? Чи не вирiшили ви, що тут заiзд або корчма?

– Ох, пане, – сказав вiн, – прошу дарувати менi. Ця жiнка – моя дружина, й я вже було вирiшив, що вона потонула. Ви повернули менi життя.

– Хто ви такий? – брутально поцiкавився я.

– Я з Архангельська, – просто вiдповiв вiн, – росiянин.

– Яке ваше прiзвище?

– Органьов.

– Органьов! А ii зовуть Софiя Рамузiна. Вона не ваша дружина, бо не мае обручки.

– Ми чоловiк i дружина перед Богом, – урочисто заявив жевжик, глипнувши вгору. – Ми пов’язанi мiцнiшими путами, нiж земнi.

Поки вiн це торочив, дiвчина сховалася за мене i, схопивши мою руку, стиснула ii, нiби благаючи про захист.

– Вiддайте менi мою дружину, сер, – продовжував прибулець. – Дозвольте менi забрати ii звiдси.

– Послухайте, ви, як вас там звати, – суворо вiдрубав я. – Менi ця дiвчина не потрiбна, й я каюся, що врятував ii. Дуже шкодую, що взагалi ii побачив. Якби вона загинула, я б не засмутився. Але я не згоден вiддати ii вам, бо вона, мабуть, боiться i ненавидить вас. Тому негайно забирайтеся звiдси i дайте менi спокiй. Сподiваюся, що нiколи бiльше вас не побачу.

– Ви не хочете вiддати ii менi? – хрипко спитав вiн.

– Скорiше ви потрапите в пекло, нiж я зроблю це! – вiдказав я.

– Ну, а що якщо я вiзьму ii силою? – вигукнув чоловiк, i його кругле обличчя потемнiло ще дужче.

Кров раптово вдарила менi в голову, й я схопив полiно, що лежало бiля камiна.

– Забирайтеся, – тихо сказав я. – Швидко. Інакше розтрощу вам довбешку.

Спершу вiн нерiшуче зиркав на мене, потiм обернувся i вибiг iз обiйстя. Але за хвилину повернувся та зупинився бiля порога, споглядаючи на нас.

– Зважте, що ви робите, – кинув вiн. – Ця жiнка моя, i я вiзьму ii. А якщо справа дiйде до бiйки, то росiянин не поступиться шотландцевi.

– Ну, це ми ще побачимо, – вiдповiв я, кидаючись уперед, але прибулець пiшов, i я бачив лише його високу постать, що видiлялася в густiших сутiнках.

Пiсля цього впродовж мiсяця, а, може, й двох, у нас усе було спокiйно. Я не спiлкувався з росiянкою, а вона нiколи не зверталася до мене. Часом, коли я працював у лабораторii, панночка нечутно пробиралася до мене i мовчки сидiла, стежачи за мною своiми великими очима. Спершу ii вторгнення дратувало мене, але з часом, переконавшись, що вона не намагаеться вiдволiкти мене вiд роботи, я звик до присутностi гостi. Пiдбадьорена цiею поступкою, вона поступово, день у день, упродовж кiлькох тижнiв присувала свое крiсло все ближче i ближче до мого столу, поки iй не вдалося влаштуватися поруч зi мною. У такому положеннi, як i ранiше, нiчим не нагадуючи про себе, вона зумiла стати вельми корисною менi, в ii руках завжди опинялося те, що менi було потрiбно в конкретну хвилину, – перо, пробiрка чи склянка, i вона безпомилково подавала менi потрiбну рiч. Ігноруючи ii як людську iстоту, я бачив у нiй винятково корисний автомат i настiльки звик до неi, що менi вже бракувало юнки в тих рiдкiсних випадках, коли вона не заходила до кiмнати. Я маю звичку балакати пiд час роботи iз самим собою, щоб краще фiксувати в мозку отриманi результати. Дiвчина, мабуть, мала дивовижну слухову пам’ять i завжди могла повторити зроненi мною слова, зовсiм не тямлячи, звiсно, iхнього сенсу. Мене не раз смiшило, коли я чув, як вона звалювала на стару Медж цiлий потiк хiмiчних рiвнянь та алгебраiчних формул i заливалася дзвiнким смiхом, коли стара хитала головою, уявивши, що з нею розмовляють росiйською.

Панночка нiколи не вiддалялася вiд будинку далi, нiж на сто ярдiв, а виходячи, насамперед визирала у вiкна, щоб переконатися, що поблизу нiкого немае. Вона, либонь, пiдозрювала, що ii земляк перебувае десь неподалiк, й остерiгалася, щоб вiн ii не викрав. Дуже характерним був один вчинок юнки. У купi старого мотлоху у мене валявся револьвер та набоi до нього. Якось вона знайшла його, негайно ж вичистила та змастила. Револьвер i набоi повiсила в мiшечку бiля дверей i, коли я вирушав на прогулянку, змушувала мене брати цю зброю з собою. В час моеi вiдсутностi панночка замикала дверi на засув. Загалом вона виглядала достатньо щасливою й охоче допомагала Медж по господарству, коли не працювала зi мною. З усiма домашнiми обов’язками поралася на диво спритно.

Небавом я переконався, що ii пiдозри цiлком обгрунтованi i що чоловiк iз Архангельська все ще ховаеться по сусiдству вiд нас. Якось уночi я довго не мiг заснути. Пiднявся та визирнув у вiкно. Погода була доволi похмура, й я ледь розрiзняв обриси морського берега та мого човна, що лежав на ньому. Аж ось моi очi призвичаiлись до темряви, й я помiтив на пiску, якраз навпроти дверей, якусь темну пляму, хоча минулоi ночi там нiчого не було. Поки стояв бiля вiкна мансарди та вдивлявся в темряву, марно намагаючись визначити, що б це могло бути, величезна шеренга хмар, що приховували мiсяць, повiльно розiйшлася, i потiк холодного ясного свiтла залив затоку та довгу смугу пустельного берега. І тiеi ж митi я побачив, хто волочиться по ночах бiля мого будинку. Це був росiянин. Вiн сидiв на пiску, за дивним монгольським звичаем пiдiбгавши пiд себе ноги, немов якась гiгантська жаба, i спрямувавши погляд, мабуть, на вiкно тiеi кiмнати, де спали дiвчина й економка. Свiтло впало на його пiдняте догори яструбине обличчя, й я знову побачив шляхетнi риси, глибоку складку на чолi та бороду, що стирчить, – однозначнi ознаки експансивноi натури.

Першоi митi у мене з’явилося бажання застрелити його, як браконьера, але поки я розглядав зайду, мое обурення змiнилося жалем i презирством. «Нещасний телепень! – подумав я. – Ти безстрашно зазирав смертi у вiчi, а тепер усi твоi думки та жадання спрямованi на якусь дiвчину, котра ненавидить та уникае тебе. Тисячi жiнок були б у захватi вiд тебе, захопленi в полон твоiм смаглявим обличчям i могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаемностi саме тiеi, яка не бажае мати з тобою нiчого спiльного?» Лежачи в лiжку, я ще довго насмiхався над ним. Адже знав, що мiй будинок замкнений на мiцнi замки та засуви. Мене дуже мало цiкавило, де проведе нiч цей дивний жевжик, бiля мого порога, чи за сотню миль звiдси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справдi, вранцi, коли я прокинувся та вийшов iз оселi, його й слiду не було, i чоловiк не залишив жодних ознак свого нiчного вiзиту.

Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене болiла голова, позаяк провiв багато часу, схилившись над столом, а напередоднi ввечерi надихався парiв одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човнi. Пропливши кiлька миль уздовж берега, я вiдчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потiчок iз прiсною водою. Цей струмок протiкав через мiй маеток, але його гирло, бiля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я вiдчув певний неспокiй, коли, вгамувавши в струмку спрагу i зiп’явшись на ноги, опинився вiч-на-вiч iз росiянином. Зараз я був таким самим браконьером, як i вiн, i з першого ж погляду второпав, що вiн це знае.

– Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, – похмуро промовив чоловiк.

– У такому разi покваптесь! – вiдповiв я, зирнувши на годинник. – У мене немае часу на балаканину.

– На балаканину? – розсердився вiн. – Що ви за дивний народ, шотландцi! У вас сувора зовнiшнiсть i брутальна мова, але така ж зовнiшнiсть i мова й у тих добрих рибалок, котрi прихистили мене. І все ж я не сумнiваюся, що вони хорошi люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавiлля.

– Дiдько би вас забрав iз вашими теревенями! – заволав я. – Кажiть хутчiй, що треба, i ступайте своею дорогою. Менi навiть дивитися на вас гидко.

– Ну, як менi вас розчулити? – вигукнув чоловiк. – Може, ось так… – i вiн витягнув iз внутрiшньоi кишенi своеi вельветовоi куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша вiра вiдрiзняеться вiд вашоi своiми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якiсь загальнi думки та почуття.

– Я не зовсiм у цьому впевнений, – завагався я.

Росiянин у задумi глипнув на мене.

– Ви дуже дивний чоловiк, – нарештi промовив вiн, – нiяк вас не збагну. Ви стоiте мiж мною та Софiею, а це небезпечна позицiя, сер. І поки ще не пiзно, затямте, що так не мае бути! Якби ви тiльки знали, яких зусиль менi вартувало вивезти цю жiнку, як я ризикував своiм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моему шляху порiвняно з тими, якi менi довелося здолати, адже я можу прибрати вас зi своеi дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, вiд цього, – дико заверещав вiн. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.

– Ви б краще повернулися на свою батькiвщину, – зауважив я, – нiж вештатися тут серед цих пiщаних пагорбiв i порушувати мiй спокiй. Коли пересвiдчуся, що ви звiдси поiхали, то передам цю дiвчину пiд захист росiйського консула в Единбурзi. Доти буду боронити ii сам, i нi ви, нi жоден московит не вiдiйме ii у мене.

– Чому ж ви хочете розлучити мене з Софiею? – спитав вiн. – Чи уявляете, що я можу образити ii? Та чи знаете ви, що я, не замислюючись, пожертвую життям, щоб уберегти ii вiд найменших неприемностей? Чому ж так чините?

– Бо менi так подобаеться, – вiдрубав я, – i нiкому не звiтую за своi вчинки.

– Послухайте! – вигукнув моряк, наступаючи на мене, причому кудлата кучма його волосся скуйовдилася, а засмаглi руки стиснулися в п’ястуки. – Якби я думав, що у вас е хоч одна нечесна думка щодо цiеi дiвчини, якби хоча б на хвилину повiрив, що ви утримуете ii у себе заради якихось мерзенних цiлей, присягаюся Всевишнiм, я без вагань задушив би вас власними руками.

Здавалося, думка про це змушувала його оскаженiти, обличчя чоловiка спотворилося, а руки судомно стиснулися. Я вирiшив, що вiн таки хоче вчепитися менi в горлянку.

– Не пiдходьте до мене, – заявив я, кладучи руку на револьвер. – Якщо зробите хоча б крок уперед, я вгачу вам кулю в лоба.

Жевжик засунув руку до кишенi, й я було подумав, що також хоче витягнути зброю, але замiсть цього вiн висмикнув цигарку i став курити, швидко та глибоко затягуючись. Без сумнiву, чоловiк iз досвiду знав, що це найкращий спосiб приборкати своi пристрастi.

– Я вже вам казав, – промовив вiн зi спокiйною iнтонацiею, – що мое прiзвище Органьов, Олексiй Органьов. За походженням я фiн, але мало не все свое життя провiв в iнших частинах свiту. Я невгамовний чоловiк i нiколи не мiг всидiти на одному мiсцi або оселитися десь i провадити спокiйний спосiб життя. Пiсля того, як я придбав власний корабель, мiж Архангельськом та Австралiею не залишилося жодного порту, куди б я не заходив. Я був свавiльний, неприборканий i волелюбний, а тим часом у мене на батькiвщинi жив один молодик – балакун, бiлоручка, майстер упадати за жiнками. Хитрiстю та брехнею вiн вiдбив у мене дiвчину, котру я завжди вважав своею i котра, як менi здавалося, до цього була схильна вiдповiсти менi взаемнiстю. Я виконував свiй черговий рейс до Гаммерфеста за мамонтовою кiсткою i, несподiвано повернувшись на батькiвщину, дiзнався, що мiй скарб, моя гордiсть виходить замiж за цього знiженого фертика i що весiльна процесiя вже вирушила до церкви. Розумiете, сер, у цю мить на мене щось напало й я навряд чи тямив, що роблю. Я висадився на берег зi своею командою, що складалася з людей, котрi плавали зi мною багато рокiв i були менi безмежно вiдданi. Ми попрямували до церкви. Молодята стояли, вiн i вона, перед священиком, але весiльна церемонiя ще не здiйснилася. Я кинувся помiж них i схопив кохану за талiю. Моi люди вiдтiснили переляканого нареченого та гостей. Ми доправили ii до порту, посадили на корабель i, пiднявши якiр, йшли по Бiлому морю доти, доки куполи церков Архангельська не зникли з поля зору. Я вiддав iй свою каюту i надав усi зручностi, а сам разом зi своею командою спав на баку. Сподiвався, що з часом ii огида до мене минеться i вона погодиться вийти за мене замiж десь в Англii або Францii. Ми пливли багато днiв. Бачили, як позаду нас за виднокраем зник Нордкап, ми пройшли повз похмурий норвезький берег, але, незважаючи на всю мою увагу, дiвчина не хотiла пробачити менi, що я вiдiрвав ii вiд бiлолицього коханого. Потiм налетiв цей клятий шторм, який знищив мiй корабель, розбив всi моi надii та викинув. Вiдiбрав навiть право бачити жiнку, заради котроi я стiльки багато ризикував. Можливо, вона ще покохае мене. Менi здаеться, сер, що у вас великий життевий досвiд. Як гадаете, вона зможе забути того чоловiка та покохати мене?

– Менi набридла ваша балаканина, – сказав я i вiдвернувся. – Сам я думаю, що ви найбiльший бовдур. Якщо вважаете, що вашi почуття минуться, то вам краще якось розважитися. Якщо ж вирiшили, що це невилiковно, то найкращим виходом для вас буде перерiзати собi горлянку. Я не можу бiльше гаяти час на цi дурницi.

З цими словами я обернувся та неквапливо пiшов, прямуючи до свого човна. І жодного разу не озирнувся, хоча вiдчував, що той iде за мною, позаяк чув хрускiт пiску пiд його ногами.

– Я розповiв вам початок своеi iсторii, – сказав чоловiк, – але колись ви дiзнаетеся i ii кiнець. Ви добре зробите, якщо вiдпустите дiвчину.

Я нiчого не вiдповiв i мовчки вiдштовхнув човен вiд берега. Вiдпливши на якусь вiдстань, я озирнувся та побачив на жовтому пiску його дебелу постать. Чоловiк стояв, у задумi споглядаючи у мiй бiк. За кiлька хвилин я знову озирнувся, але його вже не було.

Довгий час пiсля цього мое життя протiкало настiльки ж розмiрено та монотонно, як i до аварii корабля. Інодi менi починало здаватися, що чоловiк iз Архангельська зовсiм забрався звiдси. Однак слiди, якi помiчав на пiску, й особливо купка попелу вiд цигарок, якось виявлена мною за горбочком, з-за якого було видно мiй будинок, свiдчили, що вiн усе ще ховаеться десь поблизу. Моi стосунки з росiянкою залишалися такими ж, як i ранiше. Стара Медж спочатку дещо пiдозрiло ставилася до неi, мабуть, побоюючись втратити навiть ту невелику владу, яку вона мала в своему розпорядженнi. Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужiсть до юнки, вона примирилася зi становищем i, як я вже сказав, користала з нього, оскiльки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.

Тепер пiдходжу до кiнця своеi оповiдки, яку я виклав швидше для власного задоволення, нiж iз метою розважити iнших. Закiнчення цього дивного епiзоду, в якому зiграли ролi двое росiян, було настiльки ж непередбачуваним i раптовим, як i його початок. Подii однiеi ночi позбавили мене всiх неприемностей i дали можливiсть знову залишитися наодинцi зi своiми книжками та дослiдженнями, як це було до раптовоi появи росiян. Дозвольте розповiсти, як усе це сталося.

Пiсля довгого дня, проведеного у важкiй роботi, я вирiшив пiти ввечерi на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я вiдразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повiтря було наповнене тими непiдвладними опису звуками, про якi я вже згадував ранiше. Здавалося, що душi тих, хто лежав глибоко на днi, пiд цими зрадливими водами, посилали своiм побратимам на землi попередження про прийдешнi лиха. Дружини рибалок добре знали цi зловiснi звуки i стурбовано споглядали на море, сподiваючись побачити бурi вiтрила, що прямують до берега. Почувши цi звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрiлка рiзко падала. Менi стало ясно, що очiкуеться тривожна нiч.

Бiля пiднiжжя пагорбiв, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але iхнi шпилi були залитi рожевим свiтлом, а морi освiтлене сонцем. Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухi стогони моря ставали все гучнiшими та дужчими. Далеко на сходi я побачив бриг iз зарифленими марселями, який прямував до Вiку. Без сумнiву, його капiтан, так само, як i я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволiкаючи горизонт, виднiвся довгий i зловiсний серпанок. «Мабуть, менi варто поквапитися, – подумав я, – бо вiтер може пiднятися ранiше, нiж я дiстануся додому».

Перебуваючи, мабуть, на пiвдорозi до свого житла, я раптом зупинився i, затамувавши подих, став прислухатися. Я настiльки звик до шумiв природи, зiтхань бризу та сплескiв хвиль, що будь-який iнший звук мiг розчути на великiй вiдстанi. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк вiдчаю пронiсся над пiсками та луною вiдбився в пагорбах позад мене, жалiсний заклик про допомогу. Вiн долинув iз боку мого будинку. Я кинувся на цей лемент, грузнучи в пiску та перескакуючи через камiння. Подумки мiркував про те, що сталося.

Приблизно за чверть милi вiд мого будинку е високий пiщаний пагорб, iз якого видно всю околицю. Дiставшись до його вершини, я на мить зупинився. Ось мiй старий сiрий будинок, ось човен. Все виглядало так само, як i до мого вiдходу. Однак поки я вдивлявся, знову почувся пронизливий зойк, ще гучнiший, нiж ранiше, наступноi митi з дверей будинку вивалився росiйський моряк. На плечi тримав бiлу поставу дiвчини, й я помiтив, що навiть у такому поспiху вiн нiс ii дбайливо та шанобливо. Я чув ii дикi волання та бачив, як юнка чинить вiдчайдушний опiр, намагаючись вирватися з обiймiв захопника. Позаду них дрiботiла моя стара економка, вiрна й вiддана, як старий пес, який хоча i не може бiльше вкусити, але все ще скалить беззубу пащу на ворога. Вона ледве встигала за втiкачами, розмахуючи довгими руками та щедро обсипаючи зайду шотландськими прокльонами та лайками. Я одразу ж второпав, що вiн прямуе до човна. В моiй душi раптово спалахнула надiя, що дiстануся до човна ранiше за них. Щодуху я кинувся бiгти до берега i, зарядивши на ходу револьвер, вирiшив раз i назавжди покласти край цим вторгненням.

Але було запiзно. На той час, коли я добiг до берега, моряк уже встиг вiдплисти на добру сотню ярдiв, i я бачив, як при кожному потужному ударi весел човен високо пiдкидало вгору. У безсилiй лютi я видав дикий клич i, як загнаний звiр, став кидатися туди i сюди по берегу. Вiн обернувся та побачив мене. Пiднявшись iз лави, вiн витончено вклонився та махнув менi рукою. Це не був жест трiумфу чи глузування. Як я не був розлючений i засмучений, але второпав, що це – урочисте та ввiчливе прощання. Потiм вiн знову взявся за весла, i маленька шлюпка помчала по морю на вихiд iз бухти. Сонце вже зайшло, залишивши на водi лише похмуру багряну смугу, яка тягнулася далеко-далеко i зливалася на обрii з пурпуровим серпанком. Хутко перетнувши цю зловiсну смугу, шлюпка ставала все меншою i меншою, поки нiчнi тiнi не згустилися навколо неi i вона не перетворилася в маленьку цяточку в пустельному морi. Потiм розчинилася i ця неясна пляма, ii огорнула темрява, яка, здавалося, нiколи не розсiеться.

Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березi, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Нi, тисячу разiв нi! Я не з тих, хто заради бiлого личка або блакитних очей готовий забути все свое колишне життя, змiнити напрямок своiх думок i зректися багатьох чинникiв. Мое серце не було зворушене. Але моя гордiсть, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тiльки, адже я не зумiв допомогти цьому слабкому створiнню, яке так благало мене про неi i так покладалося на мене! При цiй думцi мене охоплювала лють i кров вдаряла в голову.

Цiеi ночi з моря подув потужний вiтер. Хвилi скажено кидалися на берег, нiби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос i гуркiт гармонiювали з моiм збудженим станом. Всю нiч я швендяв туди i сюди берегом, мокрий вiд бризок i дощу, стежачи очима за бiлими гребенями валiв i прислухаючись до завивання шторму. В моему серцi кипiла злiсть на росiйського моряка. «О, якби ж вiн тiльки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки. – Якби вiн тiльки повернувся!»

І вiн повернувся. Коли на сходi засiрiв свiтанок та освiтив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролiтали похмурi хмари, я знову побачив його. За кiлькасот ярдiв вiд мене лежав довгий чорний предмет, який пiдкидали сердитi вали. Це був мiй човен, понiвечений до невпiзнання. Трохи вiддалiк, на мiлинi, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я вiдразу ж збагнув, що це був мертвий росiянин, котрий лежав долiлиць. Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що росiйський моряк тримав в обiймах дiвчину, немов захищаючи ii своiм скалiченим тiлом вiд лютi шторму. Бурхливе море могло вiдiбрати його життя, але всiеi його злостi не вистачило, щоб вiдiрвати цього впертого чоловiка вiд коханоi дiвчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цiеi жахливоi ночi навiть легковажна жiнка нарештi втямила, що означае вiрне серце та мiцнi руки, якi боролися за неi i так дбайливо ii боронили. Інакше чому б вона так нiжно тулилася голiвкою до його широких грудей, а ii золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчi застигла така свiтла посмiшка невимовного щастя та радощiв, що навiть сама смерть не змогла ii стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивiшою, нiж життя.

Ми з Медж поховали iх на березi пустельного Пiвнiчного моря. Глибоко в жовтому пiску лежать вони у спiльнiй могилi. У свiтi навколо них вiдбуватимуться рiзнi подii. Імперii будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закiнчуватися великi вiйни, валитися династii, але цi двое, байдужi до всього, вiчно обiймаючи одне одного, лежатимуть у своiй самотнiй могилi на березi гамiрного океану. Інколи менi здаеться, що iхнi душi, наче примарнi чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над iхньою могилою немае хреста або якось iншого знаку, але iнодi стара Медж приносить сюди дикi квiти. І коли пiд час своiх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипанi на пiску свiжi квiти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку i на короткий час порушила нудну одноманiтнiсть мого безрадiсного життя.




Видатний експеримент у Кайнплятцi[6 - Кайнплятц – вiд нiмецького kein – нiякий, нiхто; Platz – площа, мiсце.]


З усiх наук, якi займають голови представникiв людства, професора фон Баумгартена найбiльше вабили тi, що пов’язанi з психологiею та важкими для визначення питаннями взаемозв’язку розуму i тiла. Знаменитий анатом, видатний хiмiк, один iз найперших фiзiологiв Європи, професор вiдчув справжне полегшення, коли облишив роботу в цих галузях i кинув всi своi якнайширшi знання на вивчення внутрiшнього безтiлесного свiту людини та загадкових взаемин духовного стержня. Замолоду вiн захопився таемницями месмеризму[7 - Месмеризм – антинаукове вчення про випромiнювання планетами особливоi магнiтноi сили та про ii вплив на хвороби.], його розум немов блукав у незнайомому свiтi, який, як здавалося вченому, був занурений у хаос i пiтьму, i лише iнодi його погляду вiдкривалися розрiзненi факти, якi не пiддаються поясненню. Тим часом роки минали, запас знань професора збiльшувався, бо знання породжують новi знання, так само, як прибуток дають грошi, i те, що ранiше здавалося науковцю дивним i незбагненним, стало набувати в його свiдомостi iншого вигляду. Новi логiчнi ланцюжки стали складатися у нього в головi, i дослiдник бачив новi зв’язки в тому, що ранiше було незрозумiлим i вражаючим.

Досвiд, накопичений упродовж двадцяти рокiв найрозмаiтiших експериментiв, дав йому ту фактичну базу, на якiй намiрявся будувати нову точну науку, що мiстить у собi месмеризм, спiритизм i всi спорiдненi з ними галузi знань. Ученому значною мiрою допомагали його якнайширшi знання в таких тонких царинах фiзiологii тварин, якi мають стосунок до нервових потокiв i роботи головного мозку, оскiльки Алексис фон Баумгартен працював професором на кафедрi фiзiологii в Унiверситетi Кайнплятца i для своiх ретельних дослiджень мав усе необхiдне, що тiльки й могли надати його лабораторii.

Професор фон Баумгартен був високий i худий, на його довгастому обличчi з рiзкими рисами палали надзвичайно яскравi та проникливi очi сталевого кольору. Багаторiчна розумова дiяльнiсть зборознила його чоло глибокими зморшками та звела над перенiссям важкi брови, через що здавалося, що вiн весь час супиться. Часто це призводило до того, що люди неправильно оцiнювали його характер, оскiльки насправдi чоловiк був суворий, але серце мав добре та чуйне. Студенти любили професора. Пiсля лекцii вони часто оточували свого викладача i захоплено слухали його теорii. Інодi вiн викликав iз них добровольцiв для демонстрацii якогось експерименту, тому врештi-решт у класi не залишилося нiкого, хто хоча б раз не був занурений професором у месмеричний транс.

Серед усiх цих молодих адептiв науки не було жодного, хто мiг би зрiвнятися з Фрiцем фон Хартманном за ступенем захопленостi. Його друзi-студенти часто дивувалися, чому цей зухвалий i вiдчайдушний Фрiц, справжнiй красень i веселун, можна сказати, цвiт Рейнланду[8 - Рейланд – iсторична земля на заходi Нiмеччини, розташована по середнiй течii Рейну.], стiльки часу i сил витрачае на вивчення малозрозумiлоi вченоi працi та допомогу професору в його дивних експериментах. Насправдi все пояснювалося дуже просто: Фрiц був розумним i завбачливим хлопцем, i ось уже кiлька мiсяцiв його серце належало юнiй Елiзi, доньцi лектора, неземному створiнню з блакитними очима та пшеничним волоссям. Хоча юнак уже домiгся вiд неi пiдтвердження того, що його увага не залишае ii байдужою, сiм’i обраницi вiн ще не наважився оголосити про свiй статус шанувальника. Парубку було б досить складно зустрiчатися з юною ледi так часто, як йому хотiлося, якби вiн не збагнув, що для цього потрiбно лише стати корисною людиною для професора. В результатi його почали часто запрошувати до професорського будинку, де юнак iз радiстю дозволяв провадити над собою будь-якi дослiди, якщо це обiцяло йому зайвий раз побачити погляд небесних очей Елiзи або вiдчути дотик ii нiжноi руки.

Юний Фрiц фон Хартманн був вродливий. До того ж зi смертю батечка йому мали перейти великi маетки. Багато хто був би радий бачити в своiй оселi такого нареченого, але матiр Елiзи його частi вiзити дратували, i вона не раз вичитувала старого професора за те, що той дозволяе такому вовку витися навколо iхньоi овечки. Правду кажучи, Фрiц у Кайнплятцi мав недобру славу. Якщо ставалася якась колотнеча, дуель чи iнша неприемнiсть, незмiнно призвiдником виявлявся молодий рейнландець. Нiхто не лихословив бiльше за нього, нiхто не пив бiльше i не грав у карти частiше, нiж цей фертик, нiхто не вдавався до бiльших лiнощiв у всьому, крiм одного-единого заняття.

Тому зовсiм не дивно, що добра панi професорова сховала юну панну пiд свое крильце та вiдкидала будь-якi спроби цього mauvais sujet[9 - Пiдозрiлий суб’ект, розбiйник (франц.).] зблизитися з донькою. Щодо поважного викладача, то вiн був занадто захоплений своiми дивними дослiдами, щоб мати якусь думку з цього приводу.

Ось уже багато рокiв йому не давало спокою одне i те саме питання. Всi його експерименти та теорii врештi-решт завертали в один бiк. По сто разiв на день професор питав себе, чи може душа людини якийсь час проiснувати за межами тiла, а потiм повернутися в нього? Коли таке вперше спало йому на гадку, вчений розум повстав проти крамольноi думки, адже це повнiстю суперечило всiм усталеним теорiям i непорушним принципам, якi втовкмачували йому ще з того часу, коли вiн сам лише осягав ази свого фаху. Однак поступово, поки продовжував дослiджувати цю царину, допитливий розум скинув iз себе цi пута i став вiдкритим для будь-яких висновкiв, якi могли б виникнути на основi фактiв. Занадто багато вказувало на те, що розум людини таки може iснувати поза тiлом. Нарештi вченому стало ясно, що лише смiливий та оригiнальний експеримент остаточно розвiе це питання.



«Можна не сумнiватися, – зазначав науковець у своiй знаменитiй статтi про невидимi сутностi, яка приблизно в цей час була опублiкована в «Медичному тижневику Кайнплятца» i здивувала весь науковий свiт, – що за певних умов душа та розум справдi вiддiляються вiд тiла. У людини, зануреноi в месмеричний транс, тiло перебувае в станi зацiпенiння, але душа виходить за його межi. Можливо, ви заперечите, що душа залишаеться всерединi, але переходить в так би мовити сонний стан. На це вiдповiм: це не так, бо як iнакше пояснити явище ясновидiння, яке отримало лиху славу в результатi шахрайства та прямого одурення з боку декотрих шарлатанiв, але яке дуже легко довести? Менi особисто вдавалося вводити чутливого пiддослiдного в транс та отримувати вiд нього точний опис того, що тiеi митi вiдбувалося в сусiднiй кiмнатi i навiть в iншому будинку. Чи можна пояснити це чимось, крiм такоi гiпотези: душа суб’екта здатна вiдокремлюватися вiд тiла та перемiщатися в просторi? На якийсь час вона повертаеться на заклик оператора, розповiдае, що бачила, пiсля чого продовжуе мандрiвку. Оскiльки дух за своею природою невидимий, ми не маемо можливостi бачити, як вiн виходить iз тiла або повертаеться в нього, але бачимо, який вплив це справляе на самого суб’екта. То вiн нерухомий та iнертний, то явно через силу намагаеться розповiсти про те, що жодним природним чином дiзнатися не мiг. Бачу лише один спосiб довести справедливiсть цього факту. Хоча цi безтiлеснi субстанцii залишаються невидимими для наших очей, нашi власнi душi, вiдокремленi вiд тiл, змогли б вiдчути присутнiсть iнших. Тому незабаром я маю намiр ввести в месмеричний транс одного зi своiх учнiв, пiсля чого занурити в месмеричний транс самого себе (спосiб добитися цього знаю давно, це зовсiм не важко). Пiсля цього, якщо моя теорiя правильна, моiй душi буде нескладно зустрiтися i вступити в контакт iз душею мого учня, коли вони обое опиняться за межами своiх тiл. Сподiваюся, що зможу опублiкувати результати цього цiкавого експерименту в одному з найближчих номерiв «Медичного тижневика Кайнплятца».


Коли поважний професор виконав свою обiцянку й оприлюднив повний звiт про те, що сталося, його розповiдь виявилася настiльки вражаючою, що ii зустрiли iз загальною недовiрою. Деякi видання дозволили собi прокоментувати його заяву настiльки образливим тоном, що оскаженiлий savant[10 - Учений, фахiвець (франц.).] заявив, що бiльше нiколи не розтулить рота на цю тему… Свою обiцянку вiн виконав. Проте подана тут розповiдь складена на пiдставi фактiв, узятих iз найдостовiрнiших джерел, i в тому, що подii, якi згадуються в нiй, вiдбулися насправдi, можна нiскiлечки не сумнiватися.

Сталося так, що незабаром пiсля того, як у вченiй головi професора фон Баумгартена зародилася думка про згаданий уже експеримент, вiн у задумi йшов додому пiсля довгого дня, проведеного в лабораторii, i дорогою йому зустрiлася весела компанiя студентiв, котрi щойно вийшли iз шинку. На чолi гучноi ватаги, розпалений хмiльним чадом i лементуючи гучнiше за всiх, крокував молодий Фрiц фон Хартманн. Професор обiйшов би iх стороною, але його учень кинувся навперейми вчителю.

– Еге! Вельмишановний наставнику! – вигукнув вiн, беручи за лiкоть старого. – Хочу вам дещо сказати, i зараз, поки хмiльне пиво ще гуде у моiй головi, менi це буде легше зробити, нiж в iнший час.

– Слухаю вас, Фрiце, – дещо здивувався фiзiолог.

– Я чув, mein herr, що ви намiряетесь провести чудовий експеримент: витягнути з людини душу, а потiм вставити ii назад. Правильно?

– Авжеж, це справдi так, Фрiце.

– А ви не думали, любий професоре, що, у вас можуть виникнути труднощi з пошуком того, хто погодиться в цьому брати участь? Potztausend![11 - Дiдько би його вхопив! (Нiм.)] А якщо душа вийде з тiла, а повернутися не зможе? Кепсько вийде. Хто ж пiде на такий ризик?

– Але як же, Фрiце? – вигукнув професор, цiлком спантеличений таким несподiваним поглядом на цю проблему. – Я сподiвався на вашу допомогу. Ви ж не залишите мене. Подумайте, яка нас очiкуе честь i слава.

– Та яка там слава! – обурився студент. – Менi що, все життя так жити? Хiба я не простояв двi години в скляному щитi, поки ви вливали в мене електрику? Хiба ви не дратували моi дiафрагмальнi нерви[12 - Дiафрагмальнi нерви беруть свiй початок вiд третього, четвертого i п’ятого корiнцiв шийного вiддiлу спинного мозку з кожного боку, проходять униз спереду вiд переднього сходового м’яза та входять у грудну клiтку.] пiсля того, як оточили шлунок гальванiчним плином, вiд чого у мене виникли проблеми з травленням? Тридцять чотири рази ви вводили мене в месмеричний транс, i що я за це отримав? Нiчого. А тепер ви хочете ще й душу з мене витрусити, як якусь шестерiнку з годинника. Людське тiло цього просто не витримае!

– Боже милий! – стурбовано плеснув у долонi професор. – І справдi, Фрiце. Ранiше менi це нiколи не спадало на гадку. Якщо ви скажете, яким чином зможу вiддячити вам, повiрте, я буду радий це зробити.

– Тодi слухайте, – з багатозначним виглядом промовив Фрiц. – Якщо дасте слово гонору, що пiсля цього експерименту я отримаю руку вашоi доньки, то погоджуся вам допомогти. Якщо ж нi, вiдмовляюся в цьому брати участь. Це моя едина умова.

– Але що на це скаже моя донька? – впоравшись iз подивом, спитав професор.

– Елiза буде рада, – запевнив жевжик. – Ми давно кохаемо один одного.

– У такому разi вона буде ваша, – рiшуче пообiцяв фiзiолог. – Ви добрий молодик i один iз кращих пiддослiдних iз усiх, кого знаю… Коли не перебуваете пiд впливом алкоголю. Мiй експеримент призначений на четверте число наступного мiсяця. О дванадцятiй годинi вам доведеться прибути у фiзiологiчну лабораторiю. Це буде великий день, Фрiце. Приiдуть фон Грубен iз Єни[13 - Єна – старовинне унiверситетське мiсто на сходi Нiмеччини.] та Хiнтерштайн iз Базеля. Зберуться всi свiтила науки з пiвденноi Нiмеччини.

– Буду вчасно, – коротко пiдтвердив студент i на цьому розiйшлися.

Професор почалапав додому, мiркуючи про швидку видатну подiю, а парубок побiг наздоганяти свою молодечу компанiю, охоплений думками про блакитнооку Елiзу та про укладену з ii батьком угоду.



Професор не перебiльшував, коли казав про той iнтерес, який викликав його незвичайний психофiзiологiчний експеримент у наукових колах. Задовго до призначеного часу в лабораторii вже яблуку нiде було впасти вiд присутнiх учених. Крiм названих ним знаменитостей, прибув вiдомий професор Ларчер iз Лондона, котрий лише нещодавно прославився чудовим дослiдженням церебральних центрiв. Кiлька свiтил iз спiритичних кiл також пройшли довгий шлях, аби бути присутнiми пiд час проведення експерименту, як i кожен iз священикiв-сведенборгiанцiв, котрий вважав, що отриманi результати зможуть пролити певне свiтло на доктрини розенкрейцерiв.

Високi збори зустрiли появу професора фон Баумгартена та його помiчника гучними оплесками. Лектор, зiйшовши на кафедру, кiлькома ретельно пiдiбраними словами пояснив суть своеi теорii й iмовiрний спосiб ii перевiрки.

– Я дотримуюся думки, – сказав вiн, – що, коли людина перебувае пiд впливом месмеризму, його душа на якийсь час залишае тiло, й я готовий вислухати будь-якi заперечення тих, хто може якось iнакше пояснити факт ясновидiння. Таким чином сподiваюся, що пiсля того, як введу в транс мого юного приятеля i себе самого, нашi безтiлеснi сутностi зможуть увiйти в контакт, у той час як нашi тiла будуть залишатися нерухомими й iнертними. Через якийсь час природа вiзьме свое, душi повернуться в своi тiла, i все буде, як i ранiше. Тепер, iз вашого дозволу, ми починаемо експеримент.

Промова професора викликала нову хвилю оплескiв, пiсля чого аудиторiя принишкла в очiкуваннi. Кiлькома швидкими пасами професор ввiв у транс молодика, котрий сидiв на крiслi (той зблiд, вiдкинувся на спинку та завмер), потiм витягнув червону скляну кульку, спрямував на неi погляд i пiсля потужноi розумовоi напруги ввiв i себе в такий же стан. Дивно було бачити двох людей, старого та молодого, котрi завмерли поруч в однаково неприродних позах. Де ж перебували iхнi душi? Саме це запитання займало тiеi митi кожного з присутнiх.

Минуло п’ять хвилин. Потiм десять, потiм ще п’ятнадцять, а професор i його помiчник, все так само нерухомi, сидiли на кафедрi перед глядачами. За весь цей час вiд присутнiх учених не пролунало нi звуку. Всi погляди були спрямованi на два застиглих блiдих обличчя в очiкуваннi перших ознак повернення свiдомостi. Минула майже година, перш нiж терпiння глядачiв було нагороджене. Щоки професора фон Баумгартена легко порожевiли. Душа поверталася в земну оселю. Несподiвано вiн пiдняв довгi худi руки та солодко потягнувся. Потiм протер очi, пiднявся та здивовано озирнувся на всi боки, нiби не тямлячи, де опинився.

– Tausend Teufel![14 - Тисяча чортiв! (Нiм.)] – вигукнув вiн i додав перчену лайку на пiвденно-нiмецькому дiалектi, чим ошелешив аудиторiю та викликав обурення у сведенборгiанця. – Дiдько, де це я? І що сталося? А, так, пригадую. Один iз цих безглуздих месмеричних експериментiв. Але цього разу нiчого не вийшло, бо я втратив свiдомiсть i нi бiса не пам’ятаю. Отже, ви даремно згаяли свiй коштовний час, моi вченi друзi. Непоганий вийшов жарт! – з цими словами професор кафедри фiзiологii вибухнув гомеричним реготом i навiть вельми похабним жестом ляснув себе по стегну. Аудиторiю негiдна поведiнка iхнього професора настiльки обурила, що мiг вибухнути неймовiрний скандал, якби не вчасне втручання юного Фрiца фон Хартманна, котрий також очуняв вiд зацiпенiння. Вийшовши на край кафедри, молодий вибачився за поведiнку свого колеги.

– Даруйте, – сказав вiн, – але такий уже вiн нестриманий хлопець, хоча перед експериментом поводився цiлком пристойно. Вiн усе ще не вiдiйшов вiд месмеричного впливу i не вiдповiдае за своi слова. Що стосуеться самого експерименту, то я не вважаю його невдалим. Цiлком можливо, що нашi душi справдi взаемодiяли якимось чином упродовж цiеi години, але, на жаль, наша груба тiлесна пам’ять вiдрiзняеться вiд духовноi, тому не можемо згадати, що з нами вiдбувалося. Тепер усi моi зусилля будуть спрямованi на те, щоб вигадати спосiб, який дозволить душам запам’ятовувати те, що вiдбувалося з ними у вiльному станi, i сподiваюся, що, коли менi це вдасться, буду мати задоволення знову здибатися з вами в цiй залi та подати на ваш суд пiдсумки своеi працi.

Це звернення такого молодого студента викликало у присутнiх неабияке здивування, дехто навiть мало не вважав його зухвалим, вирiшивши, що цей юнак дозволяе собi занадто багато, надаючи своiй персонi такого великого значення. Втiм, бiльшiсть побачила в ньому перспективного молодого вченого, i за дверима зали було зроблено не одне порiвняння мiж гiдною поведiнкою студента та неймовiрною несерйознiстю професора, котрий весь цей час продовжував весело душитися вiд смiху в кутку, судячи з усього, зовсiм не засмучений провалом експерименту.



І все ж, хоч усi цi вченi розходилися з лекцiйноi зали, вважаючи, що не побачили нiчого вартого уваги, насправдi прямо на iхнiх очах сталася одна з найнеймовiрнiших i вражаючих подiй за всю iсторiю свiту. Теорiя професора фон Баумгартена виправдалася вповнi. І його душа, i душа юного Фрiца фон Хартманна справдi на якийсь час покинули своi тiла. Але сталося дивне та непередбачене ускладнення. Повертаючись, душа Фрiца увiйшла у тiло Алексиса фон Баумгартена, а душа Алексиса фон Баумгартена вселилася в тiло Фрiца фон Хартманна. Звiдси й нестриманiсть i сваволя серйозного професора, звiдси ж i настiльки вагомi та солiднi слова безтурботного студента. Подiя сталася небуденна, але нiхто про це не здогадувався, а найменше самi ii учасники.

Тiло професора, несподiвано вiдчувши сильну сухiсть у горлi, вирушило на вулицю, все ще смiючись над невдалим результатом експерименту. Свiдомiсть Фрiца, яка сидiла в ньому, була бiльше зайнята думками про наречену, котра дiсталася йому такою легкою цiною. Першим його бажанням було кинутися до неi додому та побачити кохану, проте, подумавши, чоловiк дiйшов висновку, що буде краще наразi не робити цього, а дочекатися, коли панi Баумгартен iз укладеною угодою ознайомить ii чоловiк. Тому вiн подався до «Зеленого чоловiчка», пивничку, де любили збиратися найвiдчайдушнiшi студенти, i, розмахуючи цiпком, вдерся до маленькоi зали, де сидiли Шпiгель, Мюллер i ще з пiвдюжини товаришiв по чарцi.

– Ха-ха! Друзi! – залементував вiн iз порога. – Я знав, що знайду вас тут. Сьогоднi п’ють усi! Замовляйте, що бажаете, бо я пригощаю!

Якби сам зелений чоловiчок, зображений на вивiсцi цього вiдомого закладу, увiйшов до зали та замовив пляшку вина, студенти i тодi не здивувалися б бiльше, нiж вони отетерiли при такiй несподiванiй появi iхнього поважного професора. Це iх вразило настiльки, що кiлька хвилин вони просто витрiщалися на нього вибалушеними очима, неспроможнi вiдповiсти на настiльки дружне привiтання.

– Donner und Blitzen![15 - Грiм i блискавка! (Нiм.)] – насупився професор. – Та що з вами таке? Якого дiдька розсiлися тут i вилупилися на мене, нiби вперше бачите? В чому рiч?

– Так несподiвано… Така честь… – пробурмотiв Шпiгель, котрий сидiв на чолi столу як ватажок компанii.

– Яка честь, що ти мелеш? – гарикнув професор. – Ти що думаеш, якщо я з’явився з цим експериментом на очi купцi старих пердунiв, то стану таким гордим, що забуду своiх друзiв? А ну, Шпiгеле, звiльняй мiсце, тепер я буду головним. Пива! Вина! Шнапсу! Хлопцi, пийте, хто що хоче! Я оплачую!

У «Зеленому чоловiчку» такого ще не бачили! Нiхто не рахував, скiльки було випито кухлiв пiнливого лагеру, скiльки було спустошено зелених пляшок рейнського. Поступово студенти перестали вiдчувати незручнiсть у компанii свого професора. А той верещав, спiвав пiсень, галасував, утримував на носi люльку з довгим чубуком та викликався випередити будь-якого з присутнiх на ста ярдах.

Кельнер та офiцiантка перешiптувалися за дверима, здивованi такою поведiнкою професора кафедри старовинного Унiверситету Кайнплятца, але згодом у них з’явилося ще бiльше причин шепотiтися, коли вчений чоловiк надавав стусанiв кельнеру та став чiплятися до офiцiантки за кухонними дверима.

– Панове, – гучно промовив професор, насилу пiдiймаючись iз високим келихом вина в худiй руцi. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.

– Слухаемо! Слухаемо! – закричали студенти i затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаемо промову!

– Рiч у тiм, друзi, – заявив професор, i його очi засяяли за скельцями окулярiв. – Найближчим часом я маю намiр одружитися.

– Одружитися? – вигукнув найсмiливiший зi студентiв. – А що, фрау померла?

– Яка фрау?

– Як?! Фрау Баумгартен, певна рiч.

– Ха-ха-ха! – засмiявся професор. – А ви, бачу, всi знаете про моi колишнi труднощi. Нi, вона не померла, але тепер у мене е причини думати, що вона не стане заперечувати проти весiлля.

– Дуже люб’язно з ii боку, – зауважив хтось iз товариства.

– І бiльше того, – продовжив професор, – я навiть думаю, вона сама буде допомагати менi з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею нiколи не ладнали, але тепер, сподiваюся, це залишиться в минулому, i пiсля весiлля вона переiде та буде жити у мене.

– Прямо родинна iдилiя! – вигукнув якийсь дотепник.

– Атож, i сподiваюся, що ви всi прийдете на мое весiлля. Не буду називати iмен, але за мою наречену!

Професор пiдняв над головою келиха.

– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За ii здоров’я. Sie soll leben… Hoch![16 - За ii здоров’я… Ура! (Нiм.)]

Кожен iз гультяiв наслiдував приклад професора i видудлив свiй келих до дна. Пiсля цього тосту забава продовжилася з новою силою.



Поки студенти в «Зеленому чоловiчку» веселилися, в iншому мiсцi вiдбувалися зовсiм iншi подii. Пiсля експерименту юний Фрiц фон Хартманн зi зосередженим обличчям звiрив покази певних приладiв, пiдправив деякi з них, пiсля чого, кинувши наказовим голосом кiлька слiв вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повiльним кроком до будинку професора. Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомii, котрий iшов попереду, вiн додав кроку та наздогнав колегу.

– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну iнформацiю про внутрiшнi стiнки церебральних артерiй. Я тут розкопав…

– Donnerwetter![17 - Чорт забирай! (Нiм.)] – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволi запальним стариганем. – Ви що собi дозволяете? Що за нахабство! Та я вас за це перед академiчною радою поставлю, – з цiею погрозою вчений розвернувся та квапливо пiшов геть.

Фон Хартманна така реакцiя дуже спантеличила.

– Це через невдачу експерименту, – пробурмотiв вiн i, понуривши голову, почвалав далi.

Однак попереду його чекали ще бiльшi несподiванки. За кiлька хвилин йому назустрiч вийшли двiйко студентiв. Молодики, замiсть того, щоб пiдняти капелюха або якимось iншим чином висловити свою повагу, тiльки-но зуздрiвши його, несподiвано радiсно зарепетували, кинулися до нього, схопили пiд руки i кудись потягнули.

– Gott in himmel![18 - Боже милий! (Нiм.)] – заревiв фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означае? Куди ви мене тягнете!

– Ходiмо-ходiмо! Нас чекае пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж ранiше нiколи не вiдмовлявся.

– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж вiдпустiть мене! За таку поведiнку будете вiдрахованi. Вiдпустiть, кажу вам!

І вiн став люто вiдбиватися.

– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, вiдпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.

– Я вас знаю, ви за це вiдповiсте! – сердито погрожував фон Хартманн i подався далi у напрямку своеi оселi, яку вважав своею.

Обидвi подii, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.

Але i це ще не все. Фрау Баумгартен, котра чергувала бiля вiкна, була дуже стурбована тим, що ii чоловiк спiзнюеться до обiду, i дуже здивувалася, побачивши на вулицi молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Ранiше, якщо жевжик i з’являвся тут, то лише з ii мовчазноi згоди та пiд захистом професора. Ще дужче здивувалася жiнка, коли молодик вiдчинив хвiртку i садовою дорiжкою попрямував до дверей iз таким виглядом, нiби перебував у себе вдома.

Молодиця не повiрила своiм очам. Охоплена материнським iнстинктом, вона кинулася до передпокою. За впевненими дiями свого коханого з горiшнiх вiкон спостерiгала й прекрасна Елiза. Змiшане почуття гордощiв i страху змусило ii серце забитися швидше.

– Доброго дня, пане! – фрау Баумгартен у величнiй позi перегородила шлях непроханому гостю.

– Авжеж, справдi, погода хороша, Марто, – вiдповiв той. – А що ти стоiш, як статуя? Нумо, ворушись, я обiдати хочу, з ранку ж нiчого не iв.

– Марта? Обiдати? – поважна жiнка в подивi вiдступила назад.

– Атож, Марто. Обiдати. Хочу iсти! – фон Хартманна усе це починало дратувати. – Чи в цьому проханнi е щось дивне, якщо чоловiка весь день не було вдома? Я зачекаю в iдальнi. Менi будь-що. Шинки, сосисок, чорносливу – що там пiд рукою знайдеться. Ну, що стоiш, як укопана? Будеш ворушитися, чи нi?

Останнi слова, сказанi обуреним голосом, що зривався на крик, змусили поважну фрау Баумгартен кинутися коридором на кухню, де вона замкнулася в кiмнатi для миття посуду й iстерично заридала. Тим часом фон Хартманн зайшов до будинку й опустився на тапчан. Вiн був похмурiший за хмару.

– Елiзо! – закликав вiн. – Хай йому! Елiзо!

На цей брутальний поклик юна панна несмiливо спустилася сходами.

– Милий! – побачивши коханого, вона нiжно обiйняла його шию руками. – Знаю, що це все заради мене! Це така хитрiсть, щоб побачити мене, еге ж?

Обурення фон Хартманна, викликане новою напастю, було настiльки великим, що на якусь хвилину йому навiть мову вiдiбрало. Беззвучно розтуляючи рота, вiн замахав п’ястуками, намагаючись вирватися з ii обiймiв. Коли до чоловiка нарештi повернувся голос, вiн заревiв так люто, що перелякана дiвчина вiдскочила вбiк i впала на крiсло.

– Та що ж це за день такий! – верещав фон Хартманн, тупаючи ногами. – Мiй експеримент провалився. Фон Альтаус нагрубiянив. Двое студентiв накинулися на мене на вулицi. Дружина ледь не втратила свiдомiсть, коли попросив обiду, а власна донька накидаеться i душить в обiймах, як ведмiдь.

– Ти хворий, любий! – вигукнула дiвчина. – У тебе щось iз головою. Ти навiть не поцiлував мене жодного разу.

– І не збираюся, – вiдрiзав фон Хартманн, – посоромилася б! Краще принеси моi капцi та допоможи матерi накрити на стiл.

– Це за те, – на очах Елiзи виступили сльози, вона затулила обличчя хустинкою, – це за те, що я тебе так кохаю вже десять мiсяцiв? Заради цього я пiшла проти волi своеi матерi? А ти розбив менi серце! Розбив!

І панночка взялася голосно ридати.

– Я бiльше цього не витримаю! – оскаженiло заволав фон Хартманн. – Про що базiкае це дiвчисько? Та що я такого зробив десять мiсяцiв тому, що ти мене так полюбила? Якщо вже ти справдi так мене любиш, краще пiди i принеси менi шинки з хлiбом замiсть того, щоб базiкати всю цю дурню.

– О, любий! – вигукнула нещасна дiвчина та кинулася на груди того, кого вважала своiм коханим. – Ти так жартуеш, справдi? Щоб налякати свою маленьку Елiзу?

У мить цих несподiваних обiймiв фон Хартманн усе ще сидiв, спершись спиною на бiчнiй валик канапи, який, як це часто бувае з меблями в Нiмеччинi, тримався на хитких нiжках i взагалi був у дуже розхитаному станi. До того ж трапилося так, що поруч iз цим краем тапчана стояла велика мидниця, наповнена водою, в якiй фiзiолог проводив якiсь дослiди з риб’ячою iкрою. Ця емнiсть стояла у вiтальнi, тому що саме тут постiйно пiдтримувалася необхiдна для експерименту температура. Загалом, додаткова вага дiвчини та порив, iз яким вона накинулася на нього, призвели до того, що ненадiйний предмет меблiв не витримав, нiжки пiдломилися, i нещасний студент полетiв спиною прямо в мидницю. Там його голова та плечi мiцно застрягли, не в силi вибратися i нещасний безпорадно задрiботiв ногами у повiтрi. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу його терпiння. Вибравшись абияк iз посудини, фон Хартманн вичавив якийсь невиразний вигук i, не звертаючи уваги на благання Елiзи, вибiг iз кiмнати. Схопивши на ходу капелюха, мокрий i розпатланий чоловiк помчав до мiста, в надii знайти в якомусь шинку iжу та спокiй, яких не дочекався вдома.

Душа фон Баумгартена, схована в тiлi фон Хартманна, мiркувала про своi пригоди, коли той iшов по дорозi, що провадить до мiстечка, коли помiтив попереду лiтнього чоловiка, котрий явно неабияк захмелiв. Фон Хартманн зiйшов iз шляху, пропускаючи цього iндивiда, котрий iшов, спотикаючись i хитаючись iз боку на бiк i горланячи студентську пiсню хрипким п’яним голосом. Спочатку вигляд такого достойного чоловiка в настiльки непривабливому виглядi лише здивував його, проте, коли той пiдiйшов ближче, раптом вiдчув, що добре його знае, хоча де i коли вони могли зустрiчатися, згадати не мiг. Це вiдчуття до того захопило його, що, коли незнайомець порiвнявся з ним, перегородив йому дорогу i став уважно оглядати його обличчя.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44559447) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Бушрейнджери – засланi в Австралiю каторжани, а iнодi i бiднота-фермери, доведенi злиднями до вiдчаю, котрi втекли в лiси (бушi) та жили грабунком.




2


Аркадiя – гiрська область на пiвднi Грецii, оспiвана поетами як щаслива краiна з патрiархальними, простими звичаями пастухiв i пастушок.




3


Молескiн – груба бавовняна тканина, iнодi з начосом, зазвичай темного кольору.




4


Синекура – прибуткова церковна посада, не пов’язана з певними обов’язками.




5


Алотропiя – явище утворення елементом двох або кiлькох простих речовин.




6


Кайнплятц – вiд нiмецького kein – нiякий, нiхто; Platz – площа, мiсце.




7


Месмеризм – антинаукове вчення про випромiнювання планетами особливоi магнiтноi сили та про ii вплив на хвороби.




8


Рейланд – iсторична земля на заходi Нiмеччини, розташована по середнiй течii Рейну.




9


Пiдозрiлий суб’ект, розбiйник (франц.).




10


Учений, фахiвець (франц.).




11


Дiдько би його вхопив! (Нiм.)




12


Дiафрагмальнi нерви беруть свiй початок вiд третього, четвертого i п’ятого корiнцiв шийного вiддiлу спинного мозку з кожного боку, проходять униз спереду вiд переднього сходового м’яза та входять у грудну клiтку.




13


Єна – старовинне унiверситетське мiсто на сходi Нiмеччини.




14


Тисяча чортiв! (Нiм.)




15


Грiм i блискавка! (Нiм.)




16


За ii здоров’я… Ура! (Нiм.)




17


Чорт забирай! (Нiм.)




18


Боже милий! (Нiм.)