Книга - Його прощальний уклін

Його прощальний уклiн
Артур Конан Дойл


Істини
«Його прощальний уклiн» – збiрка детективних повiстей англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930).

Серпень 1914 року, свiт напередоднi Першоi свiтовоi вiйни. У своему будинку на англiйському узбережжi один з кращих нiмецьких шпигунiв фон Борк чекае на свого агента. Ним виявляеться Шерлок Голмс, який кiлька рокiв тому, на особисте прохання прем’ер-мiнiстра Великоi Британii, проник у шпигунську мережу i врештi-решт вивiв на чисту воду нiмецького шпигуна.

Також до видання увiйшли повiстi «Зниклий пiвзахисник», «Остаточне вирiшення проблеми», «Пригода в порожньому будинку» та iн.





Артур Конан Дойл

Його прощальний уклiн





Зниклий пiвзахисник


З безлiчi загадкових телеграм, якi приходили на Бейкер-стрит, я добре запам’ятав одну, яку принесли похмурого лютневого ранку десь сiм чи вiсiм рокiв тому. Телеграма була адресована Шерлоку Голмсу, i в нiй iшлося: «Дочекайтеся мене. Жахливе нещастя. Зник правий пiвзахисник. Украй потрiбен завтра. Овертон». Голмс просидiв цiлу годину, напружено мiркуючи над нею.

– Поштовий штемпель Стренду, вiдправлена о десятiй тридцять шiсть, – повiдомив Голмс, знову й знову перечитуючи телеграму. – Отже, мiстер Овертон дуже хвилювався, i телеграма вийшла не зовсiм вдалою. Ну, що ж, зачекаемо на нього, тодi усе й дiзнаемося. А наразi я почитаю сьогоднiшнiй «Таймс». Вiд нудьги готовий взятися навiть за дрiб’язкову справу.

Ми справдi переживали один iз перiодiв бездiяльностi. Це завжди додавало менi неспокою, бо з досвiду я знав, як страшно залишати без роботи його надзвичайно активний мозок. Багато рокiв я боровся з пристрастю детектива до наркотикiв, яка свого часу мало не згубила його видатний талант. Зате тепер, навiть у станi неробства, мiй товариш не вiдчував потягу до цього штучного збудника. Але я розумiв, що небезпечна звичка не знищена повнiстю, вона лише дрiмае. І щоразу, коли я зауважував його змарнiле аскетичне обличчя та неспокiйний блиск у глибоко посаджених очах, то вiдчував, що сон цей неглибокий i пробудження близько. Тому я подумки благословляв цього мiстера Овертона, ким би вiн не був, котрий порушив своею загадковою телеграмою спокiй мого приятеля, що загрожував йому бiльшим лихом, нiж усi небезпеки його неспокiйного життя.

Як ми й передбачали, незабаром за телеграмою з’явився i ii адресант. Про його прибуття сповiстила вiзитiвка, на якiй було написано: «Мiстер Сирiл Овертон, Трiнiтi-коледж (Кембридж)». Зачiпаючи плечима раму дверей, до кiмнати зайшов чоловiк богатирськоi статури – не менше двохсот фунтiв мiцних м’язiв i кiсток. Вiн зупинився, переводячи погляд iз мене на Голмса. Гарне обличчя нашого гостя виказувало неймовiрну заклопотанiсть.

– Мiстер Шерлок Голмс?

Мiй приятель уклонився.

– Я до вас прямо зi Скотленд-Ярду, мiстере Голмс. Бачився там iз iнспектором Стенлi Гопкiнсом. Вiн порадив звернутися до вас, зауваживши, що це швидше ваша спецiалiзацiя.

– Прошу, сiдайте й розкажiть, що сталося.

– Це жахлива iсторiя, мiстере Голмс. Дивуюся, як я ще не посивiв. Ви, звiсно, чули про Годфрi Стонтона. На ньому тримаеться вся команда. Я готовий вiддати за нього двох найкращих гравцiв. Як вiн веде м’яч, пасуе, як захоплюе! Крiм цього, у нього свiтла голова: його слово для хлопцiв – закон! Без нього нам нiяк не можна, мiстере Голмс. У нас, правда, е Мургаус, перший запасний. Але вiн завжди пхаеться в гущу, а не стоiть, де йому належить, на бiчнiй лiнii. Вiн чудово б’е по воротах, нiчого не скажеш. Але поля не бачить. І бiгае мляво. Оксфордських нападникiв Мортона чи Джонсона йому не наздогнати! У Стiвенсона швидкi ноги, але вiн не може бити з двадцяти п’яти ярдiв, а кому потрiбен такий нападник, навiть якщо вiн добре бiгае? Коротше кажучи, мiстере Голмс, якщо не допоможете менi знайти Годфрi Стонтона, ми пропали.

Мiй приятель зi жвавим зацiкавленням вислухав цю довгу гарячу тираду, кожен постулат якоi пiдкрiплювався енергiйним гупанням мускулястоi руки по колiну. Коли вiдвiдувач замовк, Голмс дотягнувся рукою до картотеки та поклав на колiна скриньку на лiтеру S. Але цього разу його вмiстилище найрiзноманiтнiшоi iнформацii не виправдало сподiвань.

– Тут е Артур Г. Стонтон, вiдомий шахрай, – сказав Голмс. – Є й Генрi Стонтон, котрого повiсили на шибеницi не без моеi допомоги. Але iм’я Годфрi Стонтона чую вперше.

Тепер настала черга дивуватися гостевi.

– Як? Ви, всезнаючий Шерлок Голмс, не знаете це iм’я?! – вигукнув вiн вражено. – У такому разi, мабуть, iм’я Сирила Овертона вам також нi про що не каже?

Голмс iз приязною посмiшкою похитав головою.

– О Боже! – вигукнув спортсмен. – Але ж я був першим запасним у матчi Англiя-Вельс, а з цього року – капiтан унiверситетськоi команди. Але це неважливо. Не думав я, що в Англii знайдеться хоча б хтось, хто не чув про Годфрi Стонтона. Адже вiн знаменитий пiвзахисник – гордiсть Кембриджа та Блекгiта, учасник п’яти мiжнародних матчiв! Боже милий! Мiстере Голмс, де ви були весь цей час?

Голмс розсмiявся вiд наiвностi молодого здорованя.

– Мiстере Овертон, ви живете у своему свiтi, чистому та здоровому, а я – у своему. Мiй фах зiштовхував мене з людьми з рiзних верств суспiльства, але, на жаль, жодного разу зi спортсменами-аматорами, цiею найкращою та найздоровiшою частиною жителiв Англii. Однак ваш несподiваний прихiд свiдчить про те, що в цьому свiтi свiжого повiтря та чесноi гри знайдеться робота й для мене. Отже, любий сер, прошу сiдати й неквапливо, докладно викласти, що сталося й чим я можу вам допомогти.

Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який бувае в людей, котрi звикли дiяти силою, а не розумом. Але, врештi-решт, iз численними повторами та незрозумiлими мiсцями, якi я опущу, вiн повiдав нам свою дивну iсторiю.

– Як я вже казав, – почав розповiдь Овертон, – я капiтан команди Кембриджського унiверситету, а Годфрi Стонтон – мiй найкращий гравець. Завтра в нас матч iз Оксфордським унiверситетом. Учора ми приiхали до Лондона та зупинилися в готелi «Бентлi». О десятiй годинi вечора я обiйшов усi кiмнати й особисто переконався, що всi хлопцi на мiсцi. Упевнений: успiх команди залежить не лише вiд посилених тренувань, а й вiд мiцного багатогодинного сну. Я поговорив iз Годфрi, i менi здалося, що вiн блiдий i неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але вiн вiдповiв, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тодi я побажав йому на добранiч. А за пiвгодини до мене в номер зайшов портье та поiнформував, що в готель тiльки-но приходив якийсь бородань, на вигляд – iз незаможних, i попросив передати Годфрi записку. Годфрi ще не спав. Прочитавши записку, вiн, неначе вражений громом, вiдкинувся на спинку крiсла. Переляканий портье хотiв покликати мене, але Годфрi зупинив його, потiм випив склянку води й трохи отямився. Згодом спустився вниз, кинув кiлька слiв чолов’язi, котрий чекав на вiдповiдь, i вони обое покинули готель. Портье бачив, як вони ледь не бiгли до Стренду. Вранцi я зайшов до кiмнати Годфрi: його там не було, i, судячи з неторканого лiжка, не було всю нiч. Усi речi залишалися на тих самих мiсцях, де я iх бачив напередоднi. Годфрi зник невiдомо куди й iз ким, i менi чомусь здаеться, що вiн бiльше нiколи не повернеться… Годфрi – спортсмен вiд Бога, вiн не мiг би покинути тренування через дрiбницi. І не мае звички пiдводити команду та капiтана. Боюсь – я маю таке передчуття, – що вiн зник назавжди, i ми бiльше нiколи його не побачимо.

Шерлок Голмс дуже уважно вислухав цю розповiдь.

– Ви щось зробили? – спитав вiн.

– Вiдправив телеграму до Кембриджа, щоб дiзнатися, чи не з’являвся вiн там. Менi вiдповiли, що в Кембриджi його немае.

– Чи мiг вiн учора потрапити до Кембриджа?

– Атож, нiчним потягом об одинадцятiй п’ятнадцять.

– Але, наскiльки ви могли збагнути, вiн цим потягом не скористався?

– На вокзалi його не бачили.

– Що ви робили далi?

– Послав телеграму лорду Маунт-Джеймсу.

– Чому саме йому?

– Годфрi – сирота. Лорд Маунт-Джеймс – його близький родич, здаеться, дядько.

– Он як? Це надае справi нових вiдтiнкiв. Адже лорд Маунт-Джеймс – один iз найбагатших в Англii.

– Авжеж, Годфрi якось мимохiдь згадував про це.

– У лорда е iншi родичi?

– Нi, Годфрi – його единий спадкоемець. Старому вже близько вiсiмдесяти, вiн страждае вiд подагри. Подейкують, що вiн мiг би суглобами крейдувати бiльярдний кий. Вiн жахливий скнара, нiколи не дав Годфрi нi шилiнга. Але з часом усе так чи iнакше перейде до Годфрi.

– Ви отримали вiдповiдь вiд лорда?

– Нi.

– Що могло би змусити вашого колегу звернутися до дядька?

– Учора ввечерi вiн був чимось стурбований. Якщо через грошi – то, можливо, i звернувся до старого. Адже в того чималi статки. Але менi здаеться, що справа безнадiйна. І Годфрi це знав, вiн майже нiколи не звертався до старого за допомогою.

– Ну, це незабаром з’ясуеться. А тепер припустiмо, що вiн поiхав до лорда. Тодi як ви поясните появу цього незнайомця такоi пiзньоi години, i чому вона подiяла на Годфрi таким чином?

– Для мене все це – цiлковита загадка, – вiдповiв Сирiл Овертон, стиснувши голову руками.

– Ну, гаразд. Маю сьогоднi вiльний день, тому iз задоволенням займуся вашою справою, – втiшив Голмс. – А вам би порадив замислитися над тим, як провести матч без цього хлопця. Як ви самi помiтили, настiльки таемниче зникнення повинно мати причину, i ця причина може затримати його на невизначений термiн. А зараз пiдемо в готель, може, портье згадае ще щось.

Шерлок Голмс був вiдомий здатнiстю викликати прихильнiсть до себе навiть у боязких свiдкiв. Разом iз портье ми заглянули в порожнiй номер Годфрi Стонтона. Портье дуже швидко повiдомив усе, що мiг згадати про нiчного вiдвiдувача. Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, скромно одягнений, iз блiдим обличчям i сивою бородою. Вiн не нагадував нi джентльмена, нi робiтника, коротше: нi те нi се. Незнайомець був дуже схвильований – портье зауважив, як тремтiла рука, коли той простягнув йому записку. Годфрi Стонтон, прочитавши записку, яку принiс портье, засунув ii до кишенi. Вийшовши до холу, не подав вiдвiдувачевi руки. Вони тiльки перекинулися кiлькома фразами (портье розiбрав лише слово «час»). Потiм обое поспiшно залишили готель. На годиннику в холi було рiвно пiв на одинадцяту.

– Ще кiлька запитань, – сказав Голмс, сiдаючи на лiжко Стонтона. – Ви чергуете вдень, чи не так?

– Атож, сер. Я працюю до одинадцятоi години вечора.

– Нiчний портье, сподiваюся, нiчого незвичайного не помiтив?

– Нi, сер. Лише кiлька людей повернулися пiзно з театру. Бiльше нiхто не приходив.

– Ви вчора нiкуди не виходили з готелю?

– Нi, сер.

– Чи були для мiстера Стонтона листи або телеграми?

– Авжеж, сер, телеграма.

– Он як? Це цiкаво. Коли саме?

– Близько шостоi.

– Де мiстер Стонтон ii читав?

– У себе в номерi.

– Ви бачили, як вiн ii читав?

– Аякже, сер: я чекав, чи не буде вiдповiдi.

– Ну i що?

– Вiн написав вiдповiдь, сер.

– Ви вiднесли ii на пошту?

– Нi, вiн сам вiднiс.

– Але написав ii у вашiй присутностi?

– Авжеж, сер. Я стояв бiля дверей, а вiн сидiв за столом, спиною до мене. Коли вiн скiнчив писати, то сказав: «Можете йти, я вiдправлю вiдповiдь сам».

– Чим вiн писав вiдповiдь?

– Пером, сер.

– Вiн узяв телеграфний бланк зi столу?

– Атож, сер. Писав на верхньому бланку.

Голмс узяв бланки i, пiдiйшовши до вiкна, ретельно оглянув верхнiй.

– Шкода, що вiн не писав олiвцем, – розчаровано сказав детектив, кинувши бланки на стiл. – Ви ж, Ватсоне, неодноразово, мабуть, помiчали, що букви, написанi олiвцем, чiтко вiдбиваються на наступному аркушi – ця обставина зруйнувала чимало щасливих шлюбiв. Ну, а тут, на жаль, нiяких слiдiв немае. Це означае, що вiн писав м’яким широким пером. І я майже впевнений, що в цьому випадку нам може допомогти прес-пап’е. Ага! Ось те, що нам потрiбно!

Вiн вiдiрвав шматок бiбули, на якiй ми побачили загадковi iероглiфи.

– Пiднесiть до дзеркала! – захвилювався Сирiл Овертон.

– Не треба, – сказав Голмс. – Папiр тонкий, ми побачимо текст на зворотному боцi.

Вiн перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможiть нам, заради всього святого».

– Це останнi слова телеграми, яку Годфрi Стонтон вiдправив за кiлька годин до зникнення. Бракуе щонайменше шести слiв. Але й те, що е, свiдчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, вiд якоi хтось мiг би його захистити. Крiм того, небезпека загрожувала двом – у телеграмi написано «нам», а не «менi». Тож причетний ще хтось. І це, певна рiч, нiчний вiдвiдувач Годфрi Стонтона, котрий i сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спiльного з цим чоловiком? І хто той третiй, кому послали заклик про допомогу? Ось iз нього ми й почнемо нашi пошуки.

– Отже, насамперед треба дiзнатися, кому надiслали телеграму, – припустив я.

– Саме так, мiй любий Ватсоне. Ця глибока думка й менi здалася доречною. Але хiба ви не знаете, що коли ми з’явимося на поштi й вимагатимемо корiнець телеграми, то службовцi навряд чи пiдуть нам назустрiч. Стiльки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом i тактом, то можна, мабуть, таки сподiватися на успiх. А тепер, мiстере Овертон, я хотiв би у вашiй присутностi переглянути папери, залишенi на столi.

Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи iх жвавим, проникливим поглядом.

– Нiчого цiкавого, – сказав вiн нарештi. – До речi, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нiчого не турбувало?

– Нi, вiн здоровий, як бик.

– Ви колись бачили його хворим?

– Жодного разу. Якось вiн розбив ногу, а ще колись у нього змiстилася колiнна чашечка. Але це все дрiбницi…

– І все ж, можливо, вiн не такий уже здоровий, як вам здаеться. На мою думку, вiн чимось хворий, але тримае це в таемницi. З вашоi згоди я вiзьму з собою деякi папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.

– Хвилинку, – почувся скрипливий голос, i, озирнувшись, ми побачили в дверях смiшного дiдка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвiлий костюм, бiла розв’язана краватка й цилiндр iз широчезними крисами. Незнайомець нагадував сiльського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгiдний, майже безглуздий вигляд, його рiзкий голос i рiшучi манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.

– Хто ви такий, сер, i яке ви маете право забирати папери цього джентльмена? – спитав вiн.

– Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.

– Он воно що! А хто вас про це просив?

– Ось цей джентльмен, колега мiстера Стонтона. Його направили до мене зi Скотленд-Ярду.

– Хто ви такий, сер?

– Я Сирiл Овертон.

– Отже, це ви послали менi телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши ii, я першим омнiбусом подався сюди. То це ви найняли детектива?

– Авжеж, сер.

– І ви готовi платити?

– Я не сумнiваюся, що мiй приятель Годфрi оплатить рахунок.

– А якщо ви його не знайдете? Що тодi?

– У такому разi його рiднi, без сумнiву…

– У жодному випадку, сер! – заверещав старий. – Не сподiвайтесь, що я заплачу вам хоч пеннi. Так i знайте, мiстере! Я единий родич цього юнака, тож заявляю, що мене все це не стосуеться. Якщо вiн розраховуе на спадщину, то тiльки тому, що я нiколи не кидав грошей на вiтер i зараз не збираюся цього робити. Що ж стосуеться паперiв, iз якими ви так безцеремонно поводитесь, то маю сказати, що якщо вони мають якусь цiннiсть, то ви вiдповiсте за кожен зниклий аркуш!

– Гаразд, сер, – погодився Шерлок Голмс. – Але дозвольте спитати: чи немае у вас якихось мiркувань, куди мiг подiтися ваш небiж?

– Нiяких мiркувань! Вiн достатньо дорослий, аби самому пiклуватися про себе. І якщо йому забракло розуму, щоб не загубитися, хай нарiкае на себе. Я категорично вiдмовляюся брати участь у його пошуках!

– Я вас розумiю, – схилив голову Голмс, але в його очах блиснув зловiсний вогник. – Але ви, здаеться, не зовсiм розумiете мене. Годфрi Стонтон незаможний. І якщо його викрали, то зовсiм не для того, щоб заволодiти його статками. Чутки про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймс, поширилися навiть за кордоном. Тому не виключено, що вашого небожа викрали бандити, котрi сподiваються вивiдати в нього план вашого будинку, вашi звички, а також дiзнатися, де ви зберiгаете коштовностi.

Обличчя неприемного вiдвiдувача побiлiло як крейда.

– Боже милий! Я нiколи не думав, що люди здатнi на таке! Яких тiльки мерзотникiв немае на свiтi! Але Годфрi – стiйкий хлопець, вiн не зрадить свого дядька. Втiм, я сьогоднi ж увечерi вiдвезу в банк родинне срiбло. А ви, мiстере детектив, не шкодуйте, будь ласка, сил. Будь-що знайдiть його цiлим i неушкодженим! Що ж стосуеться грошей… ну, скажiмо, п’ять чи навiть десять фунтiв… можете завжди розраховувати на мене.

Але навiть зараз, у цю мить прояснення, титулований скнара нiчим не мiг нам допомогти, бо майже нiчого не знав про свого племiнника. Єдиний ключ до таемницi, як i ранiше, мiстився в останнiх словах телеграми, за допомогою якоi Голмс сподiвався вiдшукати наступну ланку. Нарештi лорд Маунт-Джеймс забрався геть. Пiшов i Овертон, аби разом iз командою поговорити про халепу, що звалилася на них. Поруч iз готелем була пошта, i ми зупинилися перед нею.

– Варто ризикнути, Ватсоне, – сказав Голмс. – Природно, з ордером на руках я мiг би просто вимагати, щоб менi показали корiнцi, але до цього ще далеко. Гадаю, що вони навряд чи запам’ятали його обличчя в цiй постiйнiй метушнi. Тому ризикнемо!

– Пробачте за турботу, – звернувся вiн через вiконце до молодоi дiвчини, пустивши в хiд усю свою чарiвнiсть. – Учора я вiдправив телеграму, але боюся, що зробив у нiй велику помилку. Чомусь затримуеться вiдповiдь – чи не забув я пiдписатися? Ви могли б це перевiрити?

Дiвчина взяла пачку корiнцiв.

– О котрiй годинi ви вiдправили телеграму? – поцiкавилася вона.

– Одразу пiсля шостоi…

– Кому?

Голмс притиснув палець до губiв i озирнувся на мене.

– Вона закiнчуеться фразою: «заради всього святого», – прошепотiв вiн. – Будь ласка, я дуже хвилююся…

Дiвчина виокремила одну з телеграм.

– Ось вона. Прiзвища справдi немае, – сказала вона, розгладжуючи ii на столику.

– Я так i знав, – сказав Голмс. – Боже, який я iдiот! До побачення, мiс, дуже вдячний вам. У мене немов гора з плiч звалилася…

Коли ми вийшли на вулицю, вiн засмiявся, вдоволено потираючи руки.

– Ну? – спитав я.

– Усе добре, мiй любий Ватсоне! У мене в запасi було сiм рiзних способiв, як пiдiбратися до телеграми. Але найменше я очiкував, що пощастить уже з першого разу.

– Про що ж ви дiзналися?

– Дiзнався про вiдправний пункт наших пошукiв. Вокзал Кiнгс-Крос, – сказав вiн вiзниковi, котрий пiд’iхав до нас кебом.

– Отже, ми iдемо з Лондона?

– Атож, до Кембриджа. Все свiдчить про те, що шукати слiд там.

– Скажiть, будь ласка, Голмсе, – почав я, коли кеб гуркотiв по Грейс-Інн-роуд, – ви вже здогадуетеся, чому зник Годфрi Стонтон? Менi здаеться, що в жоднiй вашiй справi мотиви не були настiльки туманними. Ви навряд чи вiрите, що його викрали, зазiхаючи на грошi його багатого дядечка.

– Зiзнаюся, любий Ватсоне, що менi це справдi здаеться малоймовiрним. Я висунув таку версiю, щоб трохи розворушити цього надзвичайно неприемного стариганя.

– І вам це якнайкраще вдалося. Але все ж, Голмсе, що сталося з хлопцем?

– У мене е кiлька iдей. По-перше, юнак зникае напередоднi важливого матчу. Факт важливий, якщо врахувати, що вiн – найкращий гравець команди. Це може бути простим збiгом або й нi. Аматорський спорт – видовище, на якому не заведено укладати парi. І все ж iх укладають. Отже, е люди, котрим вигiдно вивести Стонтона з гри. Адже трапляеться, що перед перегонами зникае найкращий кiнь. Це перша версiя. Друга грунтуеться на тому очевидному фактi, що юнак незабаром стане власником величезного маетку, хоча зараз його статки й скромнi. Тому можна припустити, що вiн став жертвою зграi, яка зажадае за нього великий викуп.

– Але цi версii не пояснюють телеграми…

– Слушно, Ватсоне. Телеграма поки що залишаеться единим справжнiм доказом, i ми не повиннi вiдволiкатися вiд неi. Тому i iдемо до Кембриджа. Там дiзнаемося, яку роль вiдiграе телеграма в цiй справi. Подальший хiд розслiдування наразi неясний, але я буду дуже здивований, якщо до вечора все (або майже все) не з’ясуеться.

Уже стемнiло, коли ми приiхали в старе унiверситетське мiстечко. На вокзалi Голмс винайняв кеб i звелiв вiзниковi iхати до обiйстя доктора Леслi Армстронга. За кiлька хвилин наш кеб зупинився бiля великого будинку на жвавiй вулицi. Ми увiйшли в хол, i пiсля довгого очiкування нас запросили в приймальню лiкаря.

Ім’я доктора Леслi Армстронга я не знав, що досить чiтко показуе, наскiльки далекий я був тодi вiд медицини. Тепер менi вiдомо, що вiн не лише один iз найкращих професорiв медичного факультету, але й учений iз европейським iм’ям, котрий зробив значний внесок у цiлий ряд наук. Навiть нiчого не чувши про його вченi заслуги, а лише раз поглянувши на нього, можна було з упевненiстю сказати, що вiн видатна людина. У медика було квадратне вольове обличчя, глибокий, зосереджений погляд з-пiд густих брiв, масивне, як гранiтна брила, пiдборiддя. Це був чоловiк iз гострим розумом i сильним характером: суворий, аскетичний, стриманий i навiть трохи вселяв острах. Вiн покрутив у руках вiзитну картку мого приятеля й непривiтно поглянув на нас.

– Я чув про вас, мiстере Голмс, i про вашу дiяльнiсть також. І маю сказати, що не схвалюю ii.

– У цьому, лiкарю, ви одностайнi з усiма злочинцями Англii, – спокiйно вiдрубав мiй товариш.

– Само собою зрозумiло, що, коли вашi зусилля спрямованi на викорiнення злочинностi, вас мають пiдтримувати усi свiдомi члени суспiльства. Хоча, наважуся сказати, офiцiйна влада досить компетентна у своiй справi. Але гiдне осуду те, що ви сунете нiс у чужi таемницi, витягаете на свiт Божий сiмейнi драми, якi ретельно оберiгають вiд стороннього ока, та ще й вiдволiкаете вiд справ людей, украй зайнятих. Зараз, наприклад, замiсть того, щоб розмовляти з вами, я мав би писати науковий трактат.

– Спiвчуваю, лiкарю. Однак наша бесiда може виявитися важливiшою за будь-який трактат. Мiж iншим, ми робимо якраз протилежне до того, що ви так справедливо засуджуете. Ми охороняемо вiд розголосу чужi таемницi, що неминуче вiдбуваеться, якщо справа потрапляе до рук полiцii. Вважайте мене партизанським загоном, що дiе окремо вiд регулярних сил. Так от, сьогоднi я приiхав до вас поговорити про мiстера Годфрi Стонтона.

– А що з ним трапилося?

– Ви ж його знаете, чи не так?

– Вiн мiй близький приятель.

– І знаете про його зникнення?

– Зникнення? – суворе обличчя доктора навiть не сiпнулося.

– Вiн пiшов iз готелю вчора ввечерi, пiсля чого його бiльше нiхто не бачив.

– Вiн неодмiнно повернеться.

– Завтра матч унiверситетських команд.

– Менi начхати на цi дитячi забавки. Доля юнака справдi мене турбуе, бо я його знаю та люблю, а от регбi – це не для мене.

– Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу? Мене також турбуе доля мiстера Стонтона. Ви знаете, де вiн?

– Нi, певна рiч.

– Ви бачили його вчора або сьогоднi?

– Нi.

– Якоi ви думки про здоров’я мiстера Стонтона?

– Вiн абсолютно здоровий.

– Скаржився колись на нездужання?

– Жодного разу.

Голмс вийняв аркуш паперу та показав його медику.

– Як тодi поясните походження цiеi квитанцii на тринадцять гiней, сплачених минулого мiсяця мiстером Годфрi Стонтоном доктору Леслi Армстронгу з Кембриджа? Я знайшов ii на письмовому столi Стонтона серед iнших паперiв.

Обличчя медика налилося кров’ю.

– Не бачу необхiдностi давати вам хоч якесь пояснення, мiстере Голмс.

Детектив сховав квитанцii в нотатник.

– Ви, мабуть, вважаете за краще давати пояснення офiцiйно, – зауважив вiн. – А я ж вам уже сказав, що гарантую збереження таемницi. Ви вчинили б набагато розумнiше, якби цiлком менi довiрилися.

– Нiчого не можу сказати про цю квитанцiю.

– Чи мали ви вiд Стонтона якусь звiстку вiдтодi, як вiн поiхав до Лондона?

– Нi.

– Ох, уже ця пошта! – скрушно зiтхнув Голмс. – Учора ввечерi о шостiй годинi п’ятнадцять хвилин Годфрi Стонтон надiслав вам термiнову телеграму, яка, без сумнiву, пов’язана з його зникненням, i вам досi ii не принесли? Це – обурлива недбалiсть! Я негайно пiду в мiсцеве поштове вiддiлення та подам скаргу.

Доктор Леслi Армстронг схопився на ноги, його темне обличчя аж пашiло вiд гнiву.

– Я вимагаю негайно покинути мою оселю, сер! – сказав вiн. – І передайте вашому господаревi, лорду Маунт-Джеймсу, що я не бажаю бiльше мати нiяких справ нi з ним, нi з його агентами! – вiн несамовито задзеленчав дзвоником. – Джоне, проведiть цих джентльменiв!

Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, i ми опинилися на вулицi. Голмс засмiявся.

– Ого, доктор Леслi Армстронг – справдi рiшучий та енергiйний чоловiк! – сказав вiн. – А ще iз успiхом мiг би замiнити професора Морiартi, якби спрямував своi таланти в iнше русло. Отже, мiй любий Ватсоне, ми самотнi та покинутi в цьому негостинному мiстi. Але виiхати звiдси не можемо. Це означае – вiдмовитися вiд пошукiв. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронга мiститься готель, що нам дуже вигiдно. Вiзьмiть номер iз вiкнами на вулицю та купiть iжi, а я поки спробую щось дiзнатися.

Дiзнавання зайняло в Голмса бiльше часу, нiж вiн передбачав, i детектив повернувся до готелю лише о дев’ятiй вечора. Вiн був у кепському настроi, блiдий, весь запилючений i мало не падав з нiг вiд голоду й утоми. На столi на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своею звичайною напiвжартiвливою iнтонацiею розповiдати про власнi невдачi, до яких вiн завжди ставився з фiлософським спокоем.

Раптом на вулицi почувся скрип колiс, Голмс пiднявся й визирнув у вiкно. Перед будинком медика в свiтлi газового лiхтаря стояла карета, запряжена парою сiрих коней.

– Лiкаря не було три години, – зауважив Голмс, – вiн поiхав о пiв на сьому й тiльки-но повернувся. Отже, вiн був десь за десять-дванадцять миль. Вiн щодня iздить кудись, а iнодi навiть двiчi на день.

– Це не дивно, адже вiн практикуе.

– У тому-то й рiч: Армстронг не практикуе. Вiн професор i консультант, а практика лише б вiдволiкала його вiд науковоi роботи. Навiщо ж йому знадобилося здiйснювати цi довгi та виснажливi поiздки? Кого вiн навiдуе?

– Його кучер мiг би…

– Мiй любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але вiн спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого цiпка не дуже сподобався вiзниковi та собацi, й iнцидент на цьому вичерпався. Нашi взаемини пiсля цього настiльки загострилися, що про будь-якi розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворi готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, мiсцевим жителем, який розповiв менi про звички медика та його щоденнi поiздки. Пiд час нашоi бесiди, немов на пiдтвердження його слiв, до будинку лiкаря пiд’iхала карета.

– І ви вирiшили слiдувати за нею?

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогоднi незрiвняннi, саме це я й вирiшив. Поруч iз нашим готелем, як ви, мабуть, помiтили, е крамниця, що торгуе велосипедами. Я кинувся туди, орендував один iз них i погнав за каретою, яка вже вiддалилася на значну вiдстань. Я швидко наздогнав ii i, тримаючись на вiдстанi близько ста ярдiв, слiдував за ii лiхтарем. Так ми виiхали з мiста й уже вiд’iхали достатньо далеко, аж сталося несподiване: карета зупинилася, з неi вийшов лiкар, рiшучим кроком пiдiйшов до мене й уiдливо зауважив, що, оскiльки дорога вузька, вiн не хотiв би загороджувати менi шлях своею каретою. Вiн був на висотi! Я проiхав повз карету i, вiд’iхавши кiлька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крiзь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сiльських дорiг», – вирiшив я й поiхав назад. Карети навiть слiду не було. А медик повернувся, як бачите, тiльки зараз. Спочатку я нiяк не пов’язував цi поiздки зi зникненням Годфрi Стонтона, мене просто цiкавило все, що стосуеться доктора Армстронга. Але хитрiсть лiкаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!

– Спробуемо вистежити його завтра.

– Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаете околиць Кембриджа! Сховатися на цiй пласкiй, як стiл, мiсцевостi просто нiде, а чоловiк, котрого хочемо вистежити, зовсiм не дурень, як вiн це ясно показав нам сьогоднi. Я вiдправив телеграму Овертону, щоб вiн повiдомив, чи не сталося в Лондонi чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторовi Армстронгу: адже це його iм’я я прочитав на корiнцi телеграми завдяки люб’язностi телеграфiстки. Я готовий посперечатися, що вiн знае, де ховаеться Стонтон. А якщо це вiдомо йому, то маемо довiдатися й ми. Треба зiзнатися, що рахунок наразi на його користь. Але ви добре знаете, Ватсоне, що я не маю звички кидати гру на такiй стадii.

Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Пiсля снiданку нам принесли записку, i Голмс iз усмiшкою простягнув ii менi. Ось що в нiй було:



«Сер, смiю вас запевнити, що, переслiдуючи мене, ви даремно гаете час. Як ви переконалися минулоi ночi, у задку моеi карети е вiкно, i якщо вас не лякае двадцятимильна прогулянка, кiнцевим пунктом якоi будуть ворота вашого готелю, то можете смiливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж нiяк не допоможе мiстеру Годфрi Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменовi, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажiть вашому господаревi, що вам не вдалося натрапити на його слiд. У Кембриджi ви нiчого не розвiдаете.

    Щиро ваш, Леслi Армстронг».

– Авжеж, медик щирий i чесний опонент, – погодився Голмс. – Але вiн розпалив мою цiкавiсть, i я не поiду звiдси, поки не дiзнаюся, куди та навiщо вiн iздить.

– Карета вже бiля його дверей, – повiдомив я. – А ось i вiн сам! Поглянув на наше вiкно. Сiдае в карету. Може, менi спробувати щастя на велосипедi?

– Нi-нi, мiй любий Ватсоне! При всiй моiй повазi до вашоi природноi кмiтливостi, маю сказати, що лiкар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразi доведеться зайнятися чимось iншим, бо поява двох нишпорок-незнайомцiв в околицях Кембриджа викликала б небажанi чутки. Ви обов’язково знайдете багато цiкавого в цьому поважному мiстi, а я намагатимуся принести ввечерi сприятливiшi новини.

Але й цього дня моему товаришевi не пощастило. Вiн повернувся пiзно ввечерi, втомлений i розчарований.

– Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поiздок медика, я об’iздив усi тамтешнi села, спiлкувався з шинкарями й iншими обiзнаними людьми. Я обiйшов Честертон, Гiстон, Вотербич й Окiнгтон, i всюди спiймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непомiченою в цьому «сонному царствi». Словом, рахунок два-нуль на користь лiкаря. Телеграми не було?

– Була, я ii розпечатав, ось вона: «Помпей. Звернiться Джеремi Дiксон Трiнiтi-коледж», – i нiчого не збагнув.

– Та це ясно. Телеграма вiд нашого приятеля Овертона. Вiдповiдь на мое запитання. Зараз пошлю записку мiстеру Джеремi Дiксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумнiву, всмiхнеться нам. До речi, як минув матч?

– У сьогоднiшнiй вечiрнiй газетi розмiщено докладний звiт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закiнчуеться звiт: «Поразка свiтло-блакитних пояснюеться вiдсутнiстю славетного гравця мiжнародного класу Годфрi Стонтона. Це було вiдчутно вже на перших хвилинах зустрiчi. Вiдсутнiсть комбiнацiйноi гри в лiнii нападу, млявiсть в атацi й оборонi звели нанiвець зусилля цiеi сильноi та дружноi команди».

– Отже, неспокiй нашого приятеля Овертона мав пiдстави, – зауважив Голмс. – Але особисто я подiляю думку лiкаря. Регбi мене також абсолютно не обходить. А зараз – спати, Ватсоне! Завтра нас чекае копiткий день.

Коли, прокинувшись наступного ранку, я побачив Голмса бiля камiна з невеликим шприцом у руках, то аж сторопiв. Шприц асоцiювався в мене з його единою слабкiстю, тому я вирiшив, що моi найгiршi побоювання справдилися. Побачивши такий вираз мого обличчя, Голмс зареготав i поклав шприц на стiл.

– Нi-нi, любий друже, не варто турбуватися! Шприц цього разу – не знаряддя зла, а скорiше ключ до розгадки таемницi. Я покладаю на нього велику надiю. Усе поки що нам сприяе. Я тiльки-но здiйснив невеличку вилазку. А тепер добряче поснiдайте, Ватсоне, бо сьогоднi ми вiзьмемо слiд доктора Армстронга. І я не дозволю нi собi, нi вам навiть хвилини спочинку, поки не заженемо його в нору!

– Тодi слiд прихопити снiданок iз собою. Я не встигну поiсти, адже медик зараз поiде. Карета вже бiля дверей.

– Сьогоднi це не мае значення. Нехай iде. Вiн буде генiем, якщо йому вдасться вислизнути вiд нас. Коли поснiдаете, ми спустимося вниз, i я познайомлю вас iз одним чудовим детективом.

Ми зiйшли вниз, i Голмс повiв мене до стайнi. Вiдкривши стiйло, вiн вивiв присадкуватого собаку – рябого покруча бiгля з гончаком.

– Дозвольте представити вам Помпея, – сказав вiн, – гордiсть мiсцевих мисливцiв. Судячи з його статури, вiн не дуже добре бiгае, зате чудово тримае слiд. Ну, Помпею, хоча ти й не надто швидкий, але, гадаю, двом лондонцям середнього вiку буде нелегко гнатися за тобою, тому дозволю собi прикрiпити до твого нашийника цей шкiряний повiдець. А тепер уперед! Покажи, на що здатен…

Вiн пiдвiв пса до будинку лiкаря. Той понюхав землю i, натягнувши повiдець, завзято кинувся вулицею. За пiвгодини ми вже були за мiстом.

– Що це означае, Голмсе? – спитав я.

– Старий заяложений прийом, але часом дае чудовi результати. Сьогоднi вранцi я зазирнув у двiр до лiкаря й облив зi шприца задне колесо карети анiсовою олiею. Помпей гнатиметься за ним хоч до самого Джон-о’Гротса. Щоб збити його зi слiду, нашому приятелевi довелося б переправлятися через Кем у каретi. От хитрун! Ось чому йому вдалося втекти тодi вночi!

Пес раптом круто звернув з дороги на порослий травою путiвець. Через пiвмилi вiн вивiв нас на iнше шосе. Слiд круто повернув праворуч. Дорога обiгнула мiсто зi сходу та повела в напрямку, протилежному тому, в якому ми почали переслiдування.

– Отже, цей гак вiн зробив винятково заради нас, – зазначив Голмс. – Не дивно, що моi вчорашнi пошуки нi до чого не призвели. Лiкар грае за всiма правилами. Цiкаво, що його змушуе вдаватися до таких хитрощiв? Он там, праворуч, вочевидь, Трампiнгтон. Погляньте, Ватсоне. Ага, карета! Мерщiй за нею, Ватсоне, поки не пiзно!

Вiн кинувся в найближчу хвiртку, тягнучи за собою Помпея, який упирався. Тiльки-но ми сховалися за живоплотом, як карета промчала повз нас. На мить я побачив доктора Армстронга. Вiн сидiв згорблений, обхопивши руками голову – живе втiлення горя. Поглянувши на спохмурнiле обличчя мого супутника, я зрозумiв, що й вiн помiтив стан доктора.

– Боюся, щоб нашi пошуки не спiткав сумний кiнець, – зiтхнув вiн. – Але ми зараз усе дiзнаемося. Помпею, вперед! Он до того дому!

Сумнiвiв не було: ми досягли мети. Помпей iз гавкотом бiгав бiля ворiт, де ще виднiлися слiди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, i ми дорiжкою поквапилися до будинку. Мiй приятель постукав у невисокi простi дверi, трохи зачекав i постукав знову. Усерединi хтось був, звiдти долинав стогiн, сповнений безнадiйного вiдчаю та горя. Голмс нерiшуче постояв бiля дверей, потiм озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сiрих коней.

– Лiкар повертаеться! – видихнув Голмс. – Мерщiй у будинок. Маемо дiзнатися, у чому справа!

Вiн вiдчинив дверi, i ми опинилися в холi. Стогiн посилився, переходячи в безперервний вiдчайдушний крик. Вiн долинав звiдкiлясь iзгори. Голмс стрiмко кинувся туди, я за ним. Вiн штовхнув прочиненi дверi, i ми зупинилися вiд переляку.

На лiжку нерухомо лежала молода вродлива дiвчина. Їi спокiйне блiде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянiлi, широко розплющенi блакитнi очi втупилися в стелю. Бiля лiжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колiнах стояв юнак, що здригався вiд ридань. Горе так пригнiтило його, що вiн навiть не поглянув у наш бiк. Голмс поклав йому руку на плече.

– Ви мiстер Годфрi Стонтон?

– Так-так… Це я. Але ви прибули запiзно. Вона померла.

Вiн, мабуть, вирiшив, що ми медики. Голмс пробурмотiв кiлька слiв спiвчуття та спробував пояснити, скiльки клопотiв вiн завдав своiм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронга.

– Отже, джентльмени, – сказав вiн, – ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневiдповiднiший момент. Я не хотiв би сваритися в присутностi покiйницi, але знайте: якби я був молодший, ваша поведiнка не залишилася б безкарною!

– Даруйте, докторе Армстронг, але менi здаеться, ми не зовсiм розумiемо один одного, – з гiднiстю вiдповiв мiй приятель. – Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?

За хвильку ми вже сидiли у вiтальнi.

– Слухаю вас, сер, – спонукав лiкар.

– Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, бiльше того – цей старигань менi дуже неприемний. Збагнiть, якщо зникае людина, а до мене звертаються за допомогою, мiй обов’язок – знайти ii. Тiльки-но зниклого знаходять – моя мiсiя закiнчена. І якщо не було порушено закон, то таемниця, якоi я мимоволi торкнувся, назавжди нею й залишиться. У цiй справi, впевнений, порушення закону не було, i ви можете цiлком розраховувати на мою мовчанку. Жодне слово про неi не потрапить на газетнi сторiнки.

Доктор Армстронг ступив уперед i простягнув Голмсовi руку.

– Я помилявся щодо вас, мiстере Голмс! – вибачився вiн. – Ви справжнiй джентльмен. Я залишив нещасного Стонтона наодинцi з його горем, але потiм, дякуючи Богу, вирiшив повернутися назад: може, йому знадобиться моя допомога. І це дало менi можливiсть пiзнати вас краще. Ви достатньо обiзнанi в цiй справi, i менi не так складно пояснити все iнше. Торiк Годфрi Стонтон орендував помешкання в Лондонi. Вiн покохав доньку господинi й незабаром з нею одружився. Свiт не бачив жiнки нiжнiшоi, гарнiшоi та розумнiшоi за неi. Нiхто не посоромився б мати таку дружину. Але Годфрi – спадкоемець того огидного скнари. І якби вiн дiзнався про одруження небожа, то позбавив би його спадщини. Я добре знаю Годфрi й дуже його люблю. Вiн безумовно чудова людина. Тому я всiляко сприяв йому, щоб зберегти цю таемницю. Завдяки цьому вiддаленому будинку й обережностi Годфрi про iхнiй шлюб дотепер було вiдомо лише двом людям – менi та вiдданому слузi, котрий зараз пiшов за лiкарем до Трампiнгтона. Нещодавно Годфрi спiткав страшний удар – його дружина небезпечно занедужала. Виявилося, що це швидкоплиннi сухоти. Годфрi мало не збожеволiв вiд горя; але йому все ж довелося iхати до Лондона на цей матч, бо не змiг би пояснити свою вiдсутнiсть, не розкривши таемницi. Я намагався пiдбадьорити його, пославши телеграму. Вiн вiдповiв, благаючи зробити все, щоб врятувати дружину. Вам якимось дивом вдалося прочитати його телеграму. Я не хотiв казати йому, наскiльки велика небезпека, бо його присутнiсть тут нiчому б не зарадила. Але я написав усю правду батьковi дiвчини, а той, забувши про розсудливiсть, вибовкав усе Годфрi. Останнiй, усе покинувши, приiхав сюди в станi, близькому до шаленства. І на колiнах простояв бiля ii лiжка до сьогоднiшнього ранку, поки смерть не припинила страждання дiвчини. Ось i все, мiстере Голмс. Не сумнiваюся, що можу довiритися вашiй скромностi та скромностi вашого колеги.

Голмс мiцно потиснув лiкаревi руку.

– Ходiмо, Ватсоне, – кивнув вiн.

І ми вийшли з цього сумного будинку назустрiч блiдому сяйву зимового дня.




Його прощальний уклiн


Була дев’ята година вечора другого серпня – найстрашнiшого серпня в усiй iсторii людства. Здавалося, на землю, що занепадае, вже звалилося Боже прокляття – панувало страхiтливе затишшя, i задушливе, нерухоме повiтря сповнилося довготривалим очiкуванням. Сонце давно сiло, але далеко на заходi, бiля самого виднокраю, жеврiла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорi яскраво сяяли зiрки, внизу в бухтi виблискували корабельнi вогнi. На садовiй дорiжцi бiля кам’яноi огорожi розмовляли два нiмця – особи поважнi: за iхнiми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, iз лiпниною фронтонiв зусiбiч. Спiврозмовники дивилися на широку гладiнь берега бiля пiднiжжя величноi крейдяноi скелi, на яку чотири роки тому опустився, як перелiтний орел, гер фон Борк, один iз учасникiв бесiди. Вони перемовлялися впiвголоса, тiсно схиливши голови. Тлiючi кiнчики iхнiх сигар знизу можна було б сприйняти за вогнянi очi злого демона, породження пекла, що визирае з темряви…

Цей фон Борк був непересiчною особистiстю. Серед усiх вiдданих кайзеровi агентiв ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довiрили «англiйську мiсiю», найвiдповiдальнiшу. І з моменту, коли шпигун приступив до ii виконання, таланти цi розкривалися все яскравiше, свiдками чого стали п’ятеро втаемничених. Одним iз цiеi п’ятiрки був барон фон Херлiнг, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сiльський провулок в очiкуваннi, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.

– Судячи з того, як розгортаються подii, до кiнця тижня ви, ймовiрно, вже будете в Берлiнi, – зауважив секретар. – Прийом, який вам там готують, любий мiй фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскiльки сильно цiнують вашу дiяльнiсть у цiй краiнi у вищих колах.

Секретар був солiдний, серйозний чоловiк, високий, широкоплечий, говорив повiльно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичнiй кар’ерi.

Фон Борк засмiявся.

– Їх не так уже й важко одурити, – зауважив вiн. – Неможливо уявити людей бiльш поступливих i наiвних.

– Не знаю, не знаю… – промовив його спiврозмовник замислившись. – У них е межа, через яку не переступиш, i це варто пам’ятати. Саме напускна наiвнiсть i е пасткою для iноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’якi люди. Аж раптом натикаешся на щось дуже жорстке та рiшуче. І розумiеш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них е своi, лише iм властивi умовностi, iз якими просто неможливо не рахуватися.

– Маете на увазi «хорошi манери», щось таке?

Фон Борк зiтхнув, як чоловiк, котрий уже постраждав вiд цього.

– Маю на увазi типовi британськi умовностi в усiх iхнiх своерiдних проявах. Для прикладу можу розповiсти iсторiю, що сталася зi мною, коли я припустився жахливоi помилки. Можу дозволити собi розповiдати про власнi хиби, бо ви достатньо добре обiзнанi про мою роботу та знаете, наскiльки вона успiшна. Сталося це пiд час мого першого приiзду сюди. Мене запросили на вiкенд у замiський будиночок члена кабiнету мiнiстрiв. Розмови велися вкрай необережнi.

Фон Борк кивнув.

– Я бував там, – додав вiн сухо.

– Зрозумiло. Так от, я, природно, послав звiт про своi спостереження до Берлiна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах. Вiн кинув зауваження, яке засвiдчило, що вiн обiзнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело iнформацii було, звiсно, неважко. Ви навiть уявити собi не можете, як це менi нашкодило! Куди раптом зникла м’якiсть наших англiйських господарiв! Їi наче вiтром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зi себе спортсмена…

– Це не зовсiм так. Удавання – щось навмисне, штучне. А в мене все цiлком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.

– Ну, що ж, вiд того ваша дiяльнiсть лише ефективнiша. Водночас ви берете участь у перегонах вiтрильникiв, полюете, граете в поло – не вiдстаете нi в чому. Ваша четвiрка бере призи в Олiмпii. Я чув, що ви навiть займаетеся боксом разом iз молодими англiйськими офiцерами. І що в результатi? Врештi-решт, нiхто не сприймае вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для нiмця – чоловiк цiлком пристойний», любить випити, завсiдник нiчних клубiв – веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий замiський будиночок – центр, звiдки походить половина всiх бiд англiйського королiвства, i що помiщик-спортсмен – досвiдчений агент, найспритнiший i найметкiший у всiй Європi? Ви генiй, любий мiй фон Борку, генiй!

– Що ви, не треба, бароне! Але я справдi можу сказати, що провiв чотири роки в цiй краiнi недарма. Я нiколи не показував вам свiй маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?

Кабiнет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув дверi i, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потiм причинив дверi за масивною постаттю фон Херлiнга, що рухався слiдом, i ретельно засмикнув важку вiконну фiранку. Лише вживши всiх запобiжних заходiв, вiн обернув до гостя свое засмагле обличчя з гострими рисами.

– Частину моiх паперiв я вже переправив, – сказав вiн. – Найменш важливi взяла з собою дружина, вчора вона разом iз усiма слугами виiхала у Флiссiнген. Розраховую, що охорону решти вiзьме на себе посольство.

– Ваше iм’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокiйно, жодних труднощiв нi для вас, нi з приводу вашого багажу. Звiсно, хтозна, можливо, нам не знадобиться iхати, якщо Англiя залишить Францiю на поталу. Ми впевненi, що мiж ними немае нiякого взаемно зобов’язуючого договору.

– А Бельгiя?

– І щодо Бельгii також.

Фон Борк похитав головою.

– Навряд. Ось iз нею така угода точно iснуе. Нi, тодi Англiя довiку не вiдмиеться вiд такоi ганьби.

– Принаймнi у неi буде тимчасовий перепочинок.

– Але честь краiни…

– Е, любий мiй, ми живемо у вiк утилiтаризму. Честь – поняття середньовiчне. Крiм цього, Англiя не готова. Це немислимо, але навiть нашi спецiальнi вiйськовi податки в п’ятдесят мiльйонiв, мета яких уже, здаеться, настiльки зрозумiла, нiби ми помiстили про це оголошення на першiй сторiнцi газети «Таймс», не пробудили цих людей вiд сплячки. Час вiд часу хтось про щось питае. Вiдповiдати на такi запитання – мiй обов’язок. Раз у раз вибухае невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосуеться найголовнiшого – запасiв спорядження, заходiв проти атаки пiдводних човнiв, виробництва вибухiвки, – нiчого немае, нiщо не готове. Як же Англiя зможе увiйти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянськоi вiйни в Ірландii, фурiй, що б’ють вiкна, i ще невiдомо чого, щоб ii думки були повнiстю зайнятi внутрiшнiми справами?

– Їй доведеться потурбуватися про свое майбутне.

– А це вже зовсiм iнша рiч. Вважаю, у нас е нашi власнi, дуже конкретнi плани щодо майбутнього Англii – ваша iнформацiя нам тодi дуже знадобиться. Мiстер Джон Буль може вибирати – або сьогоднi, або завтра. Забажае, щоб це було сьогоднi – ми до цього готовi. Вiддае перевагу завтрашньому дню – будемо готовi, як i ранiше. На мою думку, iм розумнiше боротися з союзниками, нiж поодинцi. Та це вже iхня справа. Цей тиждень мае вирiшити долю Англii. Але ви згадували про сховок…

Барон опустився у фотель. Променi свiтла падали прямо на його широку лису макiвку. Вiн незворушно пахкав сигарою.

У дальньому кiнцi простороi кiмнати, обшитоi дубовими панелями та заставленоi рядами книжкових полиць, висiла штора. Фон Борк ii вiдсмикнув, i фон Херлiнг побачив великий сейф, обкутий мiддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й пiсля довгих манiпуляцiй вiдчинив важкi дверцята.

– Прошу, – сказав вiн, жестом запрошуючи гостя й сам вiдступаючи вбiк.

Свiтло вдарило у вiдчинений сейф, i секретар посольства iз захопленням розглядав його численнi вiддiлення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлiнг читав: «Броди», «Охорона портiв», «Аероплани», «Ірландiя», «Єгипет», «Змiцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» i десятки iнших. Усi вiддiлення були забитi документами, кресленнями та планами.

– Грандiозно! – вигукнув секретар. Вiдклавши сигару, вiн тихо поплескав у м’ясистi долонi.

– І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для помiщика, гульвiси та мисливця. Але дiамант, який мае увiнчати мою колекцiю, ще не тут. Скоро прибуде, i для нього вже готова оправа.

Фон Борк вказав на вiддiлення з написом «Вiйськово-морська сигналiзацiя».

– Але ж у вас тут уже набралося вельми солiдне досье…

– Застарiле, маловартiснi папiрцi. Адмiралтейство якимось чином дiзналося, вдарило на сполох, i всi коди змiнили. Оце був удар! Найбiльша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моеi чековоi книжки та кмiтливого Олтемонта сьогоднi ж увечерi все буде залагоджено.

Барон зиркнув на свiй годинник i видав гортанний вигук, що свiдчив про розчарування.

– На жаль, бiльше чекати не можу. Можете собi лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен iз нас мае залишатися на своему посту. Я сподiвався привезти новини про вашу останню здобич. Хiба ваш Олтемонт не призначив точноi години прибуття?

Фон Борк пiдсунув йому телеграму: «Буду неодмiнно. Увечерi привезу новi свiчки запалювання. Олтемонт».

– Свiчки запалювання?

– Бачте, вiн видае себе за механiка, а в мене тут цiлий гараж. У нашому з ним кодi все позначено термiнами автомобiльних деталей. Пише про радiатор – мае на увазi лiнiйний корабель, а масляна помпа – це крейсер. Свiчки ж запалювання – вiйськово-морська сигналiзацiя.

– Надiслано з Портсмута опiвднi, – повiдомив секретар, поглянувши на телеграму. – До речi, скiльки ви йому платите?

– П’ятсот фунтiв дам лише за це доручення. І ще, звiсно, виплачую регулярну платню.

– Непогано заробляе. Вони кориснi, цi зрадники батькiвщини, але якось прикро стiльки платити за зраду.

– На Олтемонта менi грошей не шкода. Вiн чудово працюе. Може, я й виплачую йому багато, зате вiн поставляе «якiсний товар», як сам його охарактеризував. Крiм цього, вiн зовсiм не зрадник. Запевняю: що стосуеться ставлення до Англii, то наш найбiльш пронiмецький юнкер – пташеня порiвняно iз ображеним американським iрландцем.

– Он як! Вiн американський iрландець?

– Послухали б ви, як вiн розмовляе, то у вас не залишилося б сумнiвiв щодо цього. Не повiрите, але я iнодi насилу його розумiю. Вiн наче оголосив вiйну не лише Англii, а й навiть англiйськiй мовi. Ви справдi бiльше не можете чекати? Вiн мае бути з хвилини на хвилину.

– Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаемо на вас завтра рано-вранцi. Якщо вам вдасться пронести теку зi сигнальними кодами пiд самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фiналом усiеi вашоi британськоi епопеi. Ого! Токайське!

Вiн кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на тацi разом iз двома келихами.

– Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?

– Нi, дякую. А у вас, мабуть, готуеться забава?

– Олтемонт – витончений знавець вин, мое токайське йому засмакувало. Вiн дуже самолюбний, легко ображаеться, доводиться його задобрювати. Авжеж, iз ним доволi непросто, можу вас запевнити.

Вони знову вийшли на терасу й попрямували в ii дальнiй кiнець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боцi, миттю затремтiла й загула вiд легкого поруху шофера.

– Он там, iмовiрно, вогнi Гариджа, – вказав секретар, одягаючи дорожнiй плащ. – Усе виглядае так спокiйно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть iншi вогнi, й англiйський берег утратить свiй iдилiчний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелiн дотримае своеi обiцянки. А це хто там?

У будинку свiтилося лише в одному вiкнi – там за столом, на якому стояла лампа, сидiла симпатична рум’яна бабуся в сiльському чепчику. Вона схилилася над плетивом i час вiд часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослiнчику бiля неi.

– Марта, служниця. Я залишив при будинку лише ii.

Секретар реготнув.

– Вона здаеться уособленням Британii – занурена в себе й поважно дрiмае. Ну, фон Борку, au revoir [1 - До побачення (франц.).].

Махнувши на прощання рукою, вiн залiз у машину, i два золотих конуси вiд фар одразу рвонули вперед у пiтьму. Секретар вiдкинувся на подушки розкiшного лiмузина й настiльки поринув у роздуми про европейську трагедiю, яка насувалася, що й не помiтив, як його машина, завертаючи на сiльську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустрiч.

Коли останне мерехтiння фар лiмузина згасло вдалечинi, фон Борк повiльно попрямував назад у свiй кабiнет. Проходячи садом, вiн помiтив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними – його сiм’я з усiма нащадками та родичами була великою. Вiн iз полегшенням подумав, що вони всi вже в безпецi, i якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухнi, в усьому будинку вiн залишився сам. Перед вiд’iздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо лiквiдувати. Вiн узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергiйне обличчя не розпашiлося вiд вогню палаючих паперiв. Бiля столу на пiдлозi стояла шкiряна валiза – фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неi коштовний вмiст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобiля, що рухався здалеку. Вiн вигукнув вiд задоволення, затягнув ременi на валiзi, замкнув сейф i квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить бiля хвiртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Їi пасажир вистрибнув i швидко попрямував назустрiч барону. Водiй, кремезний лiтнiй чолов’яга зi сивими вусами, зручнiше всiвся на сидiннi, вочевидь, готуючись до довгого чекання.

– Ну, як? – жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.

Замiсть вiдповiдi той iз переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.

– Ще б пак, мiстере, сьогоднi ви вже будете задоволенi! – вигукнув гiсть. – Справа зроблена.

– Сигнали?

– Аякже, як я й писав у телеграмi. Усi без винятку – ручна сигналiзацiя, сигнали лампою, марконi. Певна рiч, копii, а не оригiнали: було б дуже небезпечно. Але товар якiсний, будьте певнi.

Вiн iз зухвалою розкутiстю ляснув нiмця по плечу. Той насупився.

– Заходьте, я вдома сам, – запросив господар. – Копii, безумовно, краще, нiж оригiнали. Якби зникли оригiнали, то всi коди негайно б змiнили на новi. А як iз цими копiями, вважаете, все гаразд?

Увiйшовши до кабiнету, американський iрландець сiв у крiсло та витягнув уперед своi довгi ноги. Йому можна було дати рокiв шiстдесят – довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострi, чiткi; невелика цапина борiдка надавала йому схожостi з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сiвши, вiн негайно ж ii розпалив.

– Зiбралися накивати п’ятами? – зауважив гiсть, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфi, вже не прикритому завiсою. – Послухайте, мiстере, невже ви тримаете в ньому всi вашi папери?

– Чому б i нi?

– Чорт забирай! У такiй скринi? А ще вважаете себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкi розколупае його консервним ножем! Якби я знав, що моi листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем i не писав би вам.

– Жодному злодюжцi з цим сейфом не впоратися, – заперечив фон Борк. – Метал, iз якого вiн зроблений, не розрiзати жодним iнструментом.

– Ну, а замок?

– Замок особливий, iз подвiйною комбiнацiею, розумiете, як це?

– Нi, пояснiть менi.

– Щоб вiдкрити такий замок, потрiбно знати певне слово та число. – Фон Борк пiднявся й показав на подвiйний диск навколо щiлини замка. – Зовнiшне коло для букв, внутрiшне – для цифр.

– Нiчого собi!

– Не так усе просто, як ви вирiшили. Я замовив його чотири роки тому, i, знаете, якi я вибрав слово та число?

– Гадки не маю.

– Тодi послухайте: слово – «серпень», а число – 1914, зрозумiли?

Обличчя американця засяяло вiд захоплення.

– Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! – здивовано вигукнув вiн.

– Атож, дехто з нас мiг уже тодi передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, i завтра вранцi я згортаю всi справи.

– Послухайте, мiстере, ви й мене маете звiдси витягти! Я в цiй триклятiй краiнi сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й ранiше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.

– Але ж ви американський громадянин!

– Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер вiдсиджуе свiй термiн у Портлендi. Англiйський фараон не буде з вами цiлуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас своi закони, британськi», – ось що вiн скаже. Авжеж, мiстере. До речi, якщо ми вже згадали Джека Джеймса… Менi здаеться, ви не дуже бережете людей, котрi на вас працюють.

– Що ви хочете цим сказати? – рiзко спитав фон Борк.

– Але ви ж наче iхнiй господар, еге ж? І маете наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стаеться постiйно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса…

– Джеймс сам винен – ви це чудово знаете. Вiн був занадто недисциплiнований для такоi справи.

– Джеймс – йолоп, згоден. Ну, а Голлiс?

– Голлiс поводився, як ненормальний.

– Правда, наприкiнцi вiн трохи схибнувся. Збожеволiти можна, коли з ранку до вечора граеш, як у театрi, а навколо в’ються зграi полiцiйних гончакiв – так i чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…

Фон Борк помiтно сiпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблiдло.

– А що не так зi Стейнером?

– Ви не знаете? Таж його також загребли. Вчора вночi вдерлися в його крамницю, i вiн сам, i всi його папери тепер у Портсмутськiй в’язницi. Ви-то втечете, а йому, бiдоласi, доведеться розсьорбувати кашу, i добре ще, якщо не повiсять. Ось тому я й хочу не зволiкаючи перебратися за океан.

Фон Борк був вольовим чоловiком, мав достатньо витримки, але було неважко помiтити, що цi новини його схвилювали.

– Як же вони дiсталися до Стейнера? – бурмотiв вiн упiвголоса.

– Оце справдi удар! Може статися ще дещо гiрше: того й дивись, вони й мене схоплять…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/arthur-konan-doyle/yogo-proschalniy-uklin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


До побачення (франц.).