Книга - Перли і свині

Перли i свинi
Олесь Ульяненко


Олесь Ульяненко (справжне iм'я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому», трилогiя «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима», «Знак Саваофа».

Буремне життя Олеся Ульяненка сповнене пригод i таемниць. Вiдомо, що вiн закiнчив Миколаiвську морехiдку, був якутським шаманом; воював спочатку у ВДВ у Нiмеччинi, а потiм в Афганi; тусив з легендами пiтерського року; заробляв на життя пiдпiльним боксом; був послушником у Лаврi; единий в Украiнi отримав Малу Шевченкiвську премiю; був першим офiцiйно визнаним порнографом незалежноi Украiни; вiдстояв свое добре iм'я в судi i був знайдений мертвим у своiй квартирi за пiвроку по тому.

«Перли i свинi» (2009) сам автор називав романом-комiксом. Подii у творi вiдбуваються у Киевi, одразу пiсля початку ядерноi вiйни – у паралельному зрiзi майбутнього, яке дуже схоже на сьогодення. Кiлька шахраiв у компанii з чорношкiрим проповiдником Абрахамом Лi знаходять шпарину в просторi та часi й потрапляють у цивiлiзацiю динозаврiв. Там вони з успiхом розпочинають своi оборудки, захоплюють владу i розбещують елiту наркотиками.

Напевне, це найоригiнальнiша письменницька версiя про те, як зникли динозаври. Повний текст роману друкуеться вперше.





Олесь Ульяненко

Перли i свинi





Роздiл перший

Рита


Ми уходимо в себе, як у чорну могилу. Нiхто не зупинить, бо на тому кiнцi нас чекае свiтло.

Це був початок 20013 року. Вiрнiше, перша його декада, що ознаменувала новий етап людства i сходження його по мiнiмальному колу до пекла, а саме – розгорнулася Третя свiтова вiйна. Саме розгорнулася, i саме це пiдпадало пiд такий пирскучий i цинiчний смiшок, як школярi побачили свою однокласницю в обжимах серйозного чоловiка, i вiд несподiванки це i починаеться, непривiтне i злобне хихикання. Вже бiльше як пiвстолiття захiдним i почасти схiдним свiтом правили корпорацii. Вони-то i визначали рiвень океану, рiвень населення, рiвень податкiв; становлення одного президента та усунення iншого; без корпорацii не пiдiймався холестерин у вашiй кровi, а сперматозоiди лишалися безплiдними. Грошi та нерухомiсть перетворилися у чiтке мiрило влади, як i належить. Інакшого вiд нашого свiту i не очiкувалося. Як людський мозок жалюгiдно не встигав за комп’ютерними вишуканими програмами, так i влада вже не керувала нiчим, а попала пiд тотальний прес машини, що столiття тому сама виготувала: вiд простоi гумки до високодосконалоi системи управлiння людьми. Влада президента, iнституцiя президента виявилися безсилими проти своеi ж системи, проти свого дiтища; вони, як унiверсальний манiпулятор, брикливо викидали недолугих чоловiчкiв з iхнiх тронiв, i у третьому тисячолiттi iхнi верхотури бiльше нагадували електричнi стiльцi, звiдки швидко, наче в анiмацiйному фiльмi, вiдкривалися новi горизонти, iнша земля, iнший свiт, до якого належало людство.

Все непотрiбне, як i необхiдне i давно омрiяне, приходить, як водиться, неждано i несподiвано; ти дивишся у смолянистий вечiр чи вдихаеш свiжий прохолодний ранок, розсипаний бурштином i краплями роси на гiлках та листi декоративних або таки справдi екзотичних, наче увi снi, дерев, i воно випливае саме так, як у твоiх кошмарах чи чарiвних фантазiях…

Я працював у мультимедiйному центрi виконавчим директором. Стояли сiрi важкi днi. Почалася весна. Снiг розтанув, i дерева стояли по колiна у водi. Мiський ландшафт нагадував пустелю. Простiр рвали безперервнi дощi, вiтер ганяв калюжами хвилю за хвилею, i там завзято поралася дiтвора. А потiм усе спалахнуло, як у перекошеному проекторi – потекла плiвка на екран. Радянська ракета, вiрнiше колишня ракета СС-20, що нинi невiдомо кому належала, пiднялася з обнульованого простору i, вiбруючи усiм своiм зеленим i богохульним тiлом, кинула невиразну полудневу тiнь на нудно дрiмаючу Європу, пролетiла i врубилася в Ейфелеву вежу, що у Парижi. Дивлячись на запiтнiлi, кольору червоного пластику потилицi, на монiтор з рiдких кристалiв, я несподiвано вiдчув полегкiсть, наче вiдтяло нездоровий орган; я спостерiгав за напруженими потилицями тридцяти членiв ради мультимедiйних директорiв, що з’iхалися з усього свiту, на iхнi вибалушенi зеньки, котрi спостерiгали за нiмим монiтором i роздовбаною, як клешня омара, паризькою знаменитою вежею. Всi розумiли, що це початок кiнця, що настала несподiвана розв’язка, як i було одинадцятого вересня. Я не попрощався. Встав i вийшов.

Я пройшов довгий коридор, що нагадував прозору трубу i зв’язував одну будiвлю з iншою. На шляху до лiфта менi довелося пройтися ще одним довгим коридором з декоративними деревами, з опудалами тварин, якi стали свiтовими зiрками, що ще повиннi засяяти на весь мультимедiйний простiр, просто ахнути в яскравий i блискучий Молох. Не подолавши i половину коридору, я знову глянув на один з монiторiв, що висiли упродовж будiвлi рiвно через двадцять крокiв кожен. Диктор говорив, що пiдстав для панiки немае, так вiн i говорив, що пiдстав для панiки немае, а це означало, що справи дiйсно були кепськими i починався великий рух. Всi очiкували, хто зiзнаеться у причетностi до теракту, але i звiдси було видно, що це нiякий не теракт, а просто почалася вiйна. І тут мене зупинила вiце-президент компанii для з’еднання iз захiдним свiтом, а простiше пiдстилка шефа з трiскучою, як шелестiння дитячих обгорток на цукерках, зачiскою, такою ж вимовою, таким же одягом, i прошамкотiла на вухо:

– Тiльки двi ракети упали бiля Калiфорнii. Всi гадають, що це араби. Схiдну частину Японii накрила китайська «Сатана», очевидно, ще у своi часи подарована Хрущовим Мао Цзедуну. Росiя готуеться до iнтервенцii з боку Китаю. Ось диск. Переглянь…

Менi було байдуже. Але, чесно кажучи, чомусь iз солодким мазохiзмом я уявив, як цю рудоволосу суку голу за ноги тягнуть китайськi солдати, у кровi, з розiрваною промiжнiстю, а потiм саджають на кiл. Це, кажуть, iхне улюблене заняття. Проте мовчки взяв диск i сказав:

– Значить, усе було у запису. Да-м-м… Програма була у запису?

– Я тобi дивуюсь, Лiсовськi, – сказала вона, наче впускаючи до мого мозку кошлатого шершня, i стенула плечиком, як i всi повii з квалiфiкованою освiтою i чiпким звiриним iнстинктом колишнiх секретарок з ескорт-сервiсу. Вона пiшла, важно гойдаючи стегнами, як дiйсна, едина i неповторна придворна курва. Я провiв ii поглядом i ще раз уявив китайцiв, що джерготливими чорними мухами облiпили вiце-президентшу, сцяли i копали ii ногами, а потiм потягли i таки вже – звiсно у моiй уявi – посадили сракою на загостреного кiлка; я спробував розгорнути свiдомiсть i фантазiю далi, побачити решту, що корчилися на кiлках з прохромленими задницями, але щось зупинило. Я пройшов у ще одну будiвлю, таким же робом, як i ранiше, i тiльки зараз вирiшив, що можу спуститися у лiфтi, сiсти в машину i поiхати додому – у прохолоду самотностi i торжество цивiлiзацii: невпинний орган, невидимий, як мiстичний голос майбутнього, у моiй кровi не переставав калякати «Оду до радостi» Людвiга ван Бетховена. Тодi я сам не знав, що вiдбуваеться. Але мiй настрiй, несвiдомий i глупий, як для людини i, закономiрно, для iстоти, яка належала своему часу i суспiльству, повторював тi самi ритми, що i тисячi роззяв з палаючими очима, якi упиналися поглядами на вулицях у монiтори, реготали, мовчали, бздiли, пили пиво, наче те, що вiдбувалося, нiкого з них аж нiяк не стосуеться.

Люди, на превеликий мiй жаль, не виправдали моiх фантазiй, моiх зачаених думок: вони висiли темними гронами на вулицях, наче пiсля полудневоi аргентинськоi сiести, перед монiторами, перед глибокими виходами пiдземних кав’ярень, невимовно дорогих i модних; у жiнок палали очi, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольнi напоi, шепотiлися, томно закочуючи очi. Схилялося до вечора. Темрява, нiби хтось розмазував фарбу ганчiркою, поволi ховала людей у напiвтiнi. Напiвтiнi зв’язувалися по мобiльниках з Парижем, Сполученими Штатами й iстерично кричали щось у темряву на незрозумiлiй каркаючiй мовi параноiкiв. Я вiв машину повiльно, смакуючи паскудний настрiй i тривогу. Сьогоднi я вирiшив не вертатися додому, а поiхати в свiй замiський дiм. Повiльна i сумна атмосфера мiста несподiвано вибухнула яскравими бризками, спалахнула i засвiтилася, як велетенський монiтор. Я потягнув машину пiд низкою однакових кав’ярень, з яскравими цятками молодiжного одягу i спiтнiлими вiд збудження обличчями, i погнав ii трасою пiд низьким сiрим небом, що дряпало свое риб’яче черево об голi верхiвки дерев. Далi йшли сосни. Було приемно думати про затишок самотностi у домi. Там, у кiлькох кiлометрах, жила моя печаль, як вирок суду над убивцею. І я впевнено повертався туди, маючи надiю, що лишуся у тому свiтi до кiнця своiх днiв. Там, у запахах, що лишилися вiд Рити, вiд запахiв, звiтрiлих запахiв, я тихо ненавидiв людство, зневажав себе i свое життя; але тiльки там, у цьому чорнильному мороцi, я вiдчував себе людиною. Навiть тодi, коли не мiг взагалi згадати ii обличчя. Нас вiддiляла вiчнiсть i загадка смертi. Що по собi теж виходило здорово.



Будинки i люди, низки сiруватих передвечiрнiх лiхтарiв, гомiн, сморiд i смог мiста щезли; починалася найнелюдимiша дiлянка дороги, котру я найбiльше любив. Тут, у цьому вибалку, що починався з розгону, напевне, вiд самого центру мiста, i розтягнувся на багато кiлометрiв, стояли величезнi особняки нинiшнiх можновладцiв. Принаймнi кiлька десяткiв рокiв я не вiдчував, що живу якось вiдокремлено i що е люди, якi живуть iнакше. З нинiшнiм головою нашоi корпорацii, з директором, ми приятелювали зi школи. Мусiй – людина по життю сам собою оборудка: невисокого зросту, iз круглими чорними очима, вiн захоплювався усiм, що стояло напроти: нiколи не вибирав мораль, коли можна було дiстатися iншого берега й отримати свою насолоду. Бiльше подiбний до мокрого схарапудженого птаха, вiн володiв iнформацiею, володiв простором й iдеями. Усупереч менi, вiн нiколи не був iдеалiстом. Обидва ми були дiти багатих батькiв. Одного разу, в сiмнадцять, ми несподiвано i при тому разом вiдчули тремор у наших жилах, у нашiй кровi: ми подивилися, наче сiамськi близнюки, на людей, що нас оточували, i не захотiли так жити, принаймнi в той перiод життя. Нам хотiлося неспокою, влади i головне – самим заробляти грошi. Жили ми з ним, як два iдiоти у сметанi, i лише мрiяли. Нiчого особливого – зранку прокидаешся, потiм плетешся до батька, щоб вициганити кiлькасот баксiв i завалитися в клуб i просцяти грошi на якусь довгоногу лахудру. А потiм ми познайомилися з Абрахамом Лi… Ось коли синя чистота дитинства й оранжева юнiсть змiнилися чорним практичним цинiзмом. Життя оскалило всi тридцять два щербатих зуба… Я оглянувся на мiсто, i вгорi вже бачив страх, який завтра, не пiзнiше пiслязавтра, радiоактивними випарами осяде на голови лiнивих i жирних мешканцiв столицi. Ха!

Абрахам Лi був живучим, як щур. Пiд перший нiчний клуб було вiддано довгий ангар для мiнi-лiтакiв. Клуб, заодно i нiчний стрип-клуб, знаходився на самих задвiрках. Бiлi дюни пiскiв рваними хмарами тягнулися до горизонту i вливалися у синi озера, тодi ще повнi риби, котру намаханi прибульцi iз сiльських чорнобильських зон не вивели динамiтом та електровудками. Синiй квадрат iз жерстi, майже чотириста квадратних метрiв, подiлених рiвно на чотири частини, стояв на пустирi. Там, серед голих цицьок i задiв, пластикових потилиць колгоспних голiв у мiшкуватих костюмах вiд Валентiно, серед сивого диму i горiлки «Распутiн», яку ковтали уперемiш з лiкером «Амаретто», зрiдка попадалося вiскi, ми i зустрiли Абрахама Лi, проповiдника з Конго.

У той час у рiзнобоi крутилися iнтелектуали i просто потвори, навантаженi купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лi прибув з Конго з бiльш нiж сумнiвним паспортом, але з великими кримiнальними протекцiями i зв’язками. Вiн, Абрахам, чорнiший пекельноi смоли, скромний у свiтськiй розмовi i веселий та розбитний серед глухих хлопкiв коркiв «Мадам Клiко» та гарних жiночих грудей. Проте поки що все це протiкало повз нього великою яскравою рiчкою, де не видно було жодного берега. Море почуттiв i бажань. Але вiн керувався залiзною логiкою. Нам це iмпонувало. Ми були дурнi, наче тi кошенята, що вперше з великого сiрого i похмурого дому впали враз на мокрий нiчний брук пiд дощ та вiтер. І чиiсь важкi теплi долонi прикрили нас, двох колишнiх мажорiв, котрим гординя вiдмовила повернутися додому i попросити пробачення, впасти на колiна блудними синами. Ми його застали таким: чоловiк африканського походження з гнучкою талiею, дужими руками убивцi, з довiрливим поглядом дитини, що, блискаючи червоними вiд кокаiну зеньками, витанцьовував ламбаду з двома бiлими гарненькими дiвчатками. Спочатку ми з товаришем зацiкавилися дiвчатами, але через деякий час нас почало вже нудити вiд «Амаретто» i «Распутiна», а ще бiльше вiд невиразних, розплилих, наче жаби, нуворишiв з великими претензiями й амбiцiями; дратував навiть сам склад, перероблений на нiчний клуб. Тут гуляли протяги, вiд яких надимало стiни, задрапованi синiм та червоним сукном. Йшов кволий осiннiй дощ. Шум його пробивався крiзь гамiрливе диско. Я допив чарку, i мене пройняла ностальгiя, як завжди проймае пожежну iстоту нашого народу: краще у чужих, нiж у своiх. І за кiлька хвилин ми сидiли у компанii веселого негра, купки напiвголих дiвчат, зблизька не дуже привабливих, але якщо поставити на вiк, на алкоголь, на задушевну розмову, то все це не мало нiякого значення. А говорив Лi чудово. Лi пiднiмав руку, наче тобi Фiдель або Че, як один з пророкiв, i говорив:

– Чого хоче Господь Бог? Чистоти i порядку. Щоб кожен у цьому свiтi знайшов свою втiху…

І це було логiчно. Вiн, Абрахам Лi, як я говорив, залiзно володiв логiкою. І Мусiй нашорошив вiдразу вуха, а я iх розвiсив. І незважаючи на те, що менi довелося пережити, я таки вдячний цiй чорнопикiй скотинi, що вона говорила досить-таки правильнi речi. Балачка Абрахама Лi заколихувала, наче журлива тиха пiсня; вона зливалася з шумом осiннього дощу i вiтру, i в нiй тепло лежала згорнута в зародок надiя на вiчне щастя. Потiм ми кагалом вийшли на вулицю. Мене знудило. Я блював, а Абрахам Лi розповiдав.

– Ось води розверзлися i сунуть крутими сапфiровими валами на цей край обiтований, щоб змити всю грязюку. Чуете, як спiвають i гудуть сфери, як ховаються тiнi, як дикi звiрi виходять на лови, пiднiмаючи своi важкi лапи? Чуете? Ось, вiн почався, суремний день!

Вiтер рвав куцу руду траву на пласкому, як бiльярдний стiл, шматку пустирища; несподiвано менi зробилося самотньо i холодно, i я подивився з вiдкритим вiдчаем на синiй сарай, i мене вивернуло вкотре. Абрахам Лi пiдтримував мене за плече, а я блював. Потiм усе змiшалося у моiй головi. Тодi менi цей будинок видався верхом усього, про що мiг мрiяти вiсiмнадцятилiтнiй юнак. Хоча я вирiс i виховувався у дуже багатiй, заможнiй, скажiмо так, по нинiшнiх розкладах – мажорнiй родинi, але батько у мене був суворих патрiархальних правил; тодi я ще припускав, що у нашiй державi можна розбагатiти – та будь-де – лише чесною працею та власним розумом, тому батькiв пуританiзм тяжiв надi мною, давив мене. Я вже розповiдав про… А тодi тяглася густа слинява осiнь, я дивився на синiй квадратик будiвлi серед степу, а потiм – ось на тобi! – бiлi кiмнати з рожевими портьерами. Оголенi дiвчата з диньками грудей, кармiновi соски, стегна, виголенi лобки, розкритi рожевi пелюстки пiхов. І велетенське крiсло, тобто трон. І на ньому сидiв, обiпершись лiктем у колiно, Абрахам Лi, печальний, стискаючи пальцями круте, як для африканця, пiдборiддя.

– Ну, будемо працювати? – запитав вiн.

І тут я побачив ii. Вона була одягнена у строгий костюм. Швидше я бiльше уваги звернув на костюм, бо дiвчина одягнена була так, що серед цiеi гедонiстичноi розкошi нагадувала красиву iнкрустовану дверну ручку: червоний капелюшок на лiвому боцi, жакет зi стоячим комiрцем кольору тонального крему, щiльна спiдниця такого ж кольору i чорнi блискучi лаковi чобiтки, що закривали ii колiна. Вона стояла якось боком, зовсiм непомiтно i вiдчужено, спостерiгаючи за двома сопляками, тримаючи поперед себе тацю iз жовтого металу.

Абрахам розвернувся, якось трохи присiв; зараз вiн був до пояса роздягнений. Черево його непропорцiйно, наче глобус, випиналося над гнучкою фiгурою; вiн пробiг, високо закидаючи, мало не до пiдборiддя, колiна, в один кiнець кiмнати, топчучись податливими оголеними тiлами, обернувши до нас обличчя з вишкiреними бiлими, майже тобi конячими, зубами; потiм вiн продемонстрував навпаки, втягнувши живiт до хребтини, також iз вишкiреними зубами, але цього разу з висолопленим язиком, пробiг з iншого боку, всiвся нарештi на свiй трон. Йому пiднесли пляшку шампанського у кризi. Абрахам Лi власноруч налив собi, скорчив дитячу капризну гримасу i з неприхованою вiдразою подивився на нас, витягнувши шию.

– Ну що, уроди?! Чого вилупилися?! Так починаеться найбiльше дiйство. Колись мiй пастор Джек Лобановськi сказав, щоб я пiшов i порвав цей свiт. І я пiшов. І я порвав. Але спочатку я порвав пастора i його паству. З цього я взяв мало грошей, але багато досвiду боротьби. Менi довелося лiкувати алкогольну залежнiсть з Бушем-старшим, доки я не пробив iнвестицiйний фонд моеi компанii. Ха! І ви скажете: а де ж був Бог, що покинув свого пророка? – Вiн зiйшов до тихого i ехидного шепоту, що змiшувався з отруйним шипiнням повiтря i випарiв алкоголю. – Вiн нiде не був. Його не було нiде. Тому що я був Богом. Я був тим, що створював себе i свiй свiт. – Абрахам Лi витер пiт, скинув руку, глянув на ролекс. – Вам пора, малята. Рито, подарунки. А менi сигару. – Абрахам Лi закурив сигару i подивився довгим поглядом у синiючу вiд диму даль, i вiн менi здався би чудом, аби не дiвчина з золотою тацею, що стояла, обiпершись плечем об мармурову колону, повиту справжнiм африканським плющем. Нарештi я розгледiв ii обличчя.

І отже, я подивився на ii обличчя. Правильноi форми, рожеве, з чiткими рисами, якi не переходили у занадто рiзкi; стриманий блиск мельхiорових очей, прямий, класичний грецький нiс з ледь розширеними крилами, що тремтiв раз по раз, коли голос Абрахама Лi зривався на iстеричний писк. Я дивився у неi, як у бархат травневоi ночi, де прощальна зi свiтом пiсня солов’я, ну, i таке iнше. Я дивився довгим собачим поглядом, який не розраховуе на ласку i на добре слово, як гудзик розстебнувся зверху, оголивши краi грудей, красивих, трохи видовжених, трохи важких унизу, де перламутрово вiдливалася шкiра. Це було нестерпно. Я завертiв головою, потiм знову втупився у неi, але вона навiть не ворухнулася, вся подалася, наче якийсь звiр, наповнений силою i кров’ю для стрибка, виставила пiдборiддя й очi, блиснула двома коштовними камiнцями. Чомусь я уявив ii у домашньому вбраннi, без того безглуздого одягу, м’яку i теплу, i щоб вулицею йшли невимовнi потоки свiтла i ще щось. Я хлебнув шампанського i подивився на свого приятеля, що куняв, засунувши голову в обшлаг дорогоi шкiряноi куртки, як мокрий пiвень.

А потiм дверi, вiрнiше, задня стiна розчахнулася, очi запекло вiд свiтла – оранжеве сонце гудiло у високостi порцелянового синього неба, пiдчеплене на дротi моеi свiдомостi, – принаймнi перше, що прийшло у мою хвору вiд алкоголю й еротичних видив голову. Скрiзь лежав снiг. Вiд цього взяло приском шкiру вiд мошонки до вух. Тупий, сильний удар, сконцентрований професiйно в одну точку, прийшовся менi у спину i викинув, наче з катапульти, на бiлий снiг пiд болiсне оранжеве сонце, що телiпалося якраз бiля перенiсся i падлюче завалювалося то в одне око, то в друге. І вiдразу щось трiснуло у сферах, як металева пружина, що вiками чекала, коли хтось натисне живий важiль i колiщата закрутять тисячi живих картинок перед людством. Нiчого особливого не трапилося. Вiдразу, по хвилинi, приземлився мiй друг. Вiн гепнувся лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фiгура Абрахама Лi в бiлому пуховику, лисячiй шапцi, з обтягнутим шкiрою обличчям. Виходило так, що вiн бiльше скидався на череп, обтягнутий чорним полiетиленом. Я подивився на Мусiя, але цього разу менi заважало не сонце, i побачив пластикове обличчя Абрахама Лi, його зеньки, що вiдливали китайською порцеляною, увiбравши в себе помаранчевий присмерк передвечiр’я, i я здивувався, що день так швидко дiйшов кiнця. Несподiвано, але вже очiкувано Абрахам Лi ударив мене в лiве плече ногою, взутою у справжнi сибiрськi унти (i коли воно встигло, оце мавпеня), i я заорав обличчям у снiг. Така ж iсторiя чекала на мого товариша. Далi ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снiгу, наче два маленьких живих бульдозери, i лаялися мiж собою, а над нами, вирячивши чорнi кораловi баньки, блискаючи жовто-порцеляновими бiльмами, вивищувався Абрахам Лi, що не переставав тренувати свою горлянку i нашi барабаннi перетинки. Мусiй, поправляючи окуляри, спробував звестися; несучи в iнтелiгентських окулярах вiковiчний протест свого класу, вiн таки зiп’явся на своi негнучкi цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподiбно жiночого розмiру влучила йому в грудину i знову заставила опуститися на снiг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вiтру, по снiгу. Раз по раз перед нами з’являлася вiщуюча харя Абрахама Лi, де ворушилися жовтi лакованi бiльма i стримiли два непорушнi ока кольору темноi кави, якi бiльше нагадували зiпсованi устрицi, що само собою вже було неправдоподiбним.

– Ви мiшки сала i лайна! Ви покидьки! Ви втiлена непотрiбнiсть батькiв, що народили щуренят, а не вищу хвалу усього земного. Подивiться уважно на мене, – але Абрахам Лi i не думав дозволити нам пiдняти голову. – Я пройшов школу схiдних мудростей, я пройшов життя, як шило масло… – Вiн зупинився, i два бiльмуватих ока з коричневими устрицями, як перископи, зависли над нашими обличчями. – Але Бог вас кличе! Ви чуете?

Але як ми не прислухалися, окрiм вiтру, не чули нiчого. Тодi рачкування продовжувалося. Нарештi до мене дiйшло, я зiрвався на ноги i крикнув:

– Ага. Я просвiтився!

Абрахам Лi усмiхнувся, пiдняв нас за петельки, красиво вигнувшись своею змiiною талiею:

– З прибуттям i просвiтленням, шановнi брати i сестри!

Дверi прочинилися, i ми пiшли теплими персидськими килимами, серед золотих пiдсвiчникiв, барокових дзеркал, оголених красунь, що тихо шастали у полуничних прозорих тунiках. У кожнiй кiмнатi на нас дивилися маленькi ангели над головою самого Абрахама Лi, великого, чорного й усмiхненого, i цi мiнiатюрнi ангели клали на його голову вiнки з вiковiчного лавра. Така-от картина. Аби я у той момент розбирався в етицi вiри, то моя уява намалювала б зовсiм iншi картини, допустимо, хтивого клишоногого Люцифера, що наколюе на вила по декiлька десяткiв абрахамiв лi; а так я його просто ненавидiв i водночас захоплювався. Виною, звiсно, були випивка, жiнки i вседозволенiсть, з якими нас вiтав наш новий пастор. Нiчого особливого, як на той час.



Простiр кiнця вiсiмдесятих – початку дев’яностих двадцятого столiття у цiй частинi, у цiй заводi вакууму людського спiлкування нагадував цирк, що несподiвано звалився з поiзда на забитому i дикому полустанку, з одним магазином, телевiзором, сторожем та путiвником i начальником в однiй особi; цирк цей оглушував справжнiсiнькими вибухами, справжнiсiнькими катастрофами, якi тягнули за собою трагедii i нагадували тубiльця, що отримав розрив серця, коли зранку задзвонив будильник, подарований мiсiонером. Пiзнiше все це викликало дикий регiт, але час ще не прийшов. Я не знаю, хто напоумив на цю стезю Абрахама Лi, але якщо тверезо подивитися, то вiн не був-таки бiлою вороною на фонi свого мавпячого африканського царства.

Головне – логiка, нехай вона призводить до бомбардування Хiросiми. Завжди можна висидiти i протримати розумну паузу. Що й умiв робити чорний i риплячий, наче водопровiдний шланг, Абрахам Лi. Перш за все вiн нам показав папери: посвiдчення, що вiн е громадянином Украiни i що вiн е наступником одного з апостолiв на Землi. Ім’я апостола делiкатно не вказувалося, що i пiдтверджувало далекогляднiсть i скромнiсть такого авантюриста, як Абрахам Лi, котрий зроду не бачив в очi Конго чи Ефiопiю, а його Батькiвщиною швидше за все була сонячна сторона Гарлема або Схiдний Лондон. У разi несприятливого клiмату вiн перлюструвався на його противника чи iнакше… Словом, про це нам говорити i доказувати нiчого не випадало, i треба воно нам, як блосi – зайва понюшка дихлофосу. Нам, затиснутим свавiллям батькiв, що сидiли на лантухах грошей, ходили в потертих пiджаках, крадькома парилися у смердючих банях пiд коньячок з комсомольськими активiстками, а грошима не хотiли i не мали нiякого бажання дiлитися. Саме коли гормони завзято штурмували нашi черепнi коробки, вiн-то i з’явився. Ми з корешем точно визначили: це наш зiрковий час, i вiн е наш рiдний манiяк. Манiяк, що не за гратами, – це дуже потужне вкладення ресурсiв та капiталу, якщо закинути оком у всi iсторичнi процеси. Саме там ми i бачили. Але скоро нам це наскучило. Вiрнiше…

Почалися довгi кiлометри, довгi роки перегонiв, з яких вириватися спочатку самому не хотiлося, а далi вже було нiкуди. До 20013 року все було затиснуте у тiснi лещата Абрахама Лi. До 20013 року мiсто затихло, наче перестало заповнюватися новими проектами кидалiв, убивств i шантажу; мiстом правили дивнi звуки i дивнi люди з прибацаними iдеями i божевiльними плакатами. Видавалося, що вже нiхто i нiчого не перемiнить: анi корупцiю влади, анi дегенеративний народ, анi щасливi заклики до менш щасливого майбутнього, якщо прикинути на око, скiльки тисяч рокiв воно вiддiляе розум вiд кошмару божевiльного. Нас це влаштовувало. Суспiльство нарештi заткнулося. А щодо Абрахама Лi…

Починали ми з того снiжно-дощового вечора. На тацi нам пiднесли по важкому пакунку; зранку, у себе вдома, вдихаючи першi паси тютюнового диму, що його тато посилав за чаем, з головою, котра нiяк не хотiла втримуватися на плечах, я лапонув пакунка i витягнув його на поверхню з-пiд дивана. Там знаходилося сто тисяч доларiв. Стiльки коштувала душа i тiло мое для Абрахама Лi. Навiщо ми, два молокососи, були потрiбнi цьому чорнопикому авантюристу? Та, по-перше, будь-яке дiло починаеться з молодими i нахабними. Ми такими i були. По-друге, його приваблювало середовище. Вiсiмдесят дев’ятий та дев’яностi аж нiяк, попри всю нестандартнiсть ситуацii, не пахли тим, що люди звикли називати демократiею. Батьки-збоченцi, синки-педики, доньки-героiнщицi i просто курви з вiнком венеричних захворювань – ось що являла собою тодiшня елiта. Цим i користався Абрахам Лi, з баньками, як устрицi, а спритнiстю, як у вокзального бомжа, що здае стометрiвку вiд мiлiцiонера. Ми скористалися цим перечисленим, доки воно не зробилося нудним масовим i повсякденним, як окрошка. І ми в цьому йому допомагали, тобто поставляли матерiал, поставляли клiентiв, займалися агiтацiею в секту, яку Абрахам називав Посольством. Нам було без рiзницi. За рiк я поклав до швейцарського банку не менше як пiвмiльйона зелених, вiдкрив Школу мистецтва, що була не чим iншим, як офiцiйним борделем у районi Донецького басейну. Все котилося на своiх шарнiрах. Анi я, анi Мусiй не мали навiть зеленого уявлення, що таке Святе Письмо. Швидше доiсторична людина почала б розбиратися у справах статi, нiж ми з ним у Бiблii. Ми проводили збори, вiрнiше я, а Мусiй вiв документацiю, що формувала компромат i волонтерiв. До дев’яносто п’ятого, коли хвиля наркотикiв, золотого благоденства у сусiднiй краiнi не накрила нас хвилею i сюди не покотилися бруднi потоки обшарпаних сектантiв з усього СНД, ми процвiтали. Але одного разу, зiткнувшись поглядом з Мусiем, ми мовчки зрозумiли один одного, що пора давати дьору.

Всi цi роки пройшли в чаду роботи, п’янок, пошукiв для новiтнiх обраних i зцiлених, але пiсля дев’яносто п’ятого року, коли дiвки задирали спiдницi одна однiй, а хлопцi смоктали кiнцi й нюхали кокс, – навернутися i зцiлитися лишилося не багато. Золотаво-голубi хвилi замкнулися над столицею, навiть над контингентом, вiд якого вiяло могильним сопухом. У цьому свiтi, трiскучому i нiкчемному, освiтленому, наче галогеном – сцена, я починав сумнiватися, що людина достобiса тупа, як скотина, дикiша за брудну свиню, вiдгодовану на зарiз; i скiльки ще треба гною, щоб, звалившись на ii голову, хоч одна здорова думка, котра пройшла крiзь решето черепа, зачепилася там, далеко у замрiянiй свiдомостi. Одного ранку я прокинувся з тяжкою головою: лив весняний дощ, стояли мертвi олов’янi калюжi, що швидко зникали пiд смiттезбиральними машинами, i з вiдчаем, помноженим на алкогольно-кокаiновий токсикоз, подумав про Риту. Я пiдiйшов до синього вiкна з невимовно золотим свiтанком, i сiрим небом, i сiрим асфальтом, i моi зуби з переляку заклацали вiд одного того, що я надумав дати драла вiд Абрахама Лi. Став пригадувати, як ми саджали на голку дiтей потрiбних чиновникiв, щоб потiм пройти сеанс зцiлення; нитки шантажу, коли нiчого не виходило, а за це добрi куснi «пожертви», якi мали на увазi дiлянки землi, будинки, дачi, собаки, машини i головне – владу. У цi днi, коли свiт для нашого пророка ставав раком, я i надумав його кинути. І причина була – Рита.

Рита, з каштановим чистим волоссям, пронизаним безумною мiдною iскрою; ii обличчя, видавалося, збиралося тисячолiттями, щоб дiйти довершеностi: лишалося констатувати – я лишився тупим маминим синком i романтиком, хоча i досяг небувалих успiхiв у бiзнесi. Десь пiд початок шаленого дев’яносто п’ятого я вiдчув себе втомленим i настiльки багатим, що не зчувся, як пiдсiв на кокаiн. Одного дня я втомлено подивився на небо, i там голуб в iстерицi бився крилами з голубкою: ця банальнiсть потягнула мене в минуле, коли свiт ще був чистим, як скло, вода в стаканi не вiдганяла перекисом водню та хлоркою i було ще багато чого такого, вiд чого на пустирищi життя зводило оскомою рота. Тодi-то в натовпi я побачив Риту. Вкотре. Багато разiв я ii бачив, але вигляд пухкоi бiлоi руки, розстебнутого гудзика на строгому зеленому пiджаку, очей, що сипали iскрами, мене просто вразив; так, того разу мене всього просто вивернуло, i я завмер серед натовпу вiруючих, зцiлених i подателiв, з конвертами, якi збирав уже хтось iнший, а не вона, як кiлька рокiв тому. Абрахам Лi, як чорний бовван, сидiв на крiслi, бiля нiг його скромно лежав червоний килимок з кiлькома породистими собаками. Мене перетрусило, i я знову впiймав погляд – нарештi-таки – Рити, i вона одним краем губ усмiхнулася. І з цього дня, метр за метром, повiльно я почав наближатися до неi. Рiч у тiм, що бiля неi вертiвся Боб Аскарид. Так ми про себе прозвали тiнь Рити, вiрнiше, тiнь грошей i цiнностей, якими Рита володiла, керувала. Щодо Абрахама Лi, я мав абсолютний спокiй: вiн був расист i до того ж голубий. Весь час за ним слiдував ескорт iз хлопчикiв з гнучкими талiями i неправдоподiбно дiвочими очима. Ми до цього звикли.

Я виростав у такому середовищi, у такiй родинi, де жiнка мала свое, специфiчне мiсце, але не найкраще, якого б iй хотiлося, – можете взяти це за правду; я, як людина егоiстична, схильна до авантюр i складних математичних комбiнацiй та розрахункiв на життевому поприщi, повторював систему свого батька – гравця та дiлка. До цього скрушного погляду i до поеднання вицвiлого березневого неба, кокаiновоi сверблячки та прозорого з iскрами погляду Рити – до цього у мене були жiнки та дiвчата, але виключно з мого середовища: манiрнi дурки, котрi не знали, чого самi хотiли, проте вiдверто, ще пiсля перших спроб, самi переходили до дii, заповзаючи у штани, а потiм у лiжко; iнодi це навiть траплялося на пiдлозi, на вулицi. І все це сходило, як лiнивий лiтнiй сон. Рита ж, напевне, була послана Провидiнням, щоб перевернути мое життя як старе корито. Першою справою, першим обов’язком я вирiшив покiнчити з Бобом Аскаридом. Його Абрахам Лi притягнув з Конго, як ми дiзналися пiзнiше. Помiсь лютого нiгера з китайцем.



Низькорослий, наче вгрузлий в землю, з довгим розпрямленим волоссям iз дредами; його довгi жилавi руки з темними гулями вiд ударiв, ритуальнi шрами ховалися за короткими, але широкими рукавами сорочки. Цю шкiряну сорочку Боб не скидав анi лiтом, анi взимку. На спинi, мiж лопаток, близько до шиi, пiд одягом ховався у ножнах широкий кований iз спецiальноi сталi нiж. Говорили, що з цим ножем Аскарид нiколи не розлучаеться. Вiн мав довгi сильнi руки, короткi ноги, але пересувався досить швидко, навдивовижу, можна сказати, швидко. Обличчя широкоскуле, темне, як скопана земля, блискуче, наче вугiлля, побите кратерами вiспи. Нiхто не бачив очей Боба Аскарида, за винятком кiлькох чоловiкiв. Його очi ховалися за скельцями зелених окулярiв з модерновими розводами-трiщинами… Ось до кого я таемно найбiльше ревнував Риту, а не до попсово-демонiчного Абрахама Лi, котрий мiг бути i благодушним, i жорстоким, i веселим, коли цього вимагала необхiднiсть чи обставини. Боб Аскарид був вiчною тягучою тiнню Абрахама Лi, якщо можна сказати, його вiдображенням, кострубатим i колючим, непроникним i всюдисущим – принаймнi тодi так видавалося, – вiн був його справжньою таемницею, його справжнiм перевтiленням, – ось останне точне, як нiколи. У сизих коридорах ренесансноi, красивим кораблем захололоi серед кiлькох вулиць багатоповерховоi будiвлi, в сiро-стальних сутiнках, я дивився у простiр, бачив, як Боб непорушно стримiв бiля правого плеча Абрахама Лi, коли до нього приходили цiлувати руку клани i кримiнальнi авторитети, забрьоханi у власних нечистотах совiстi мiнiстри, а також рiзнокалiбернi мери вошивих мiстечок i самозваних столиць. Абрахам Лi визначав i окреслював своiм плавним жестом, тягучим порухом руки, приеднуючи iхнiх коклюшних дiтей, iхнiх рахiтних довгоносих жiнок, iхнiх чоловiкiв в одну Велику Сiм’ю. Сам Абрахам Лi не брав пожертви, тобто грошей, хоча справно перевiряв рахунки у банку, а також грошi в обiгу, чорний нал та офшори. Для цього йому слугувала Рита – це неземне створiння iз золотистим поглядом кавових очей, рожевим тiлом. Тиха i чиста, вона зникала i з’являлася у моему життi в анфiладах, здавалося, безкiнечних, нашоi резиденцii. Слiд вiддати належне Абрахаму Лi за затишок i чистоту будiвлi, де кожен перший – ба навiть так! – не знав, чим займаеться сусiд не лише по клозету, а й сусiд за столом; коханка у лiжку, а чоловiк не мав малинового поняття про дii своеi благовiрноi. Але на кожного збиралося досье. Не в комп’ютерi, а по старинцi: у течках брунатного кольору з глухими загнутими картонними краями. І цим теж займалася Рита, з дивовижними повними стегнами, тонкою талiею, висока i чиста. Що тiльки тодi не народжувалося в моiй головi, коли недосяжнiсть розбивала напругою повiтря у лампочцi. Я знав вельми значущий i запитальний погляд Абрахама Лi, де наче в попелi жеврiв попереджальний знак: займайся, котику, своею справою. Головне те, що матерiалiзованим големом стояв перед очима, моiми i Рити, Аскарид Боб. Як на пiдтвердження: сонний день, здаеться, квiтень, ще холодний, але багато сонця. Я два днi потайки никаю коридором, але не бачу анi Аскарида Боба, анi Рити. Весна втягуеться у своi права, розтриножуючи прищi, наганяючи соками залози, задираючи статевi органи i просто органи до високого столичного неба, вже пiдiгрiтого доброю порцiею смогу – гулом, ляскотом, iстерикою накопичувалися, розбивалися мiльйони голосiв у нарiжках велетенського кам’яного мiшка. Я втратив сон. Це так несподiвано, наче справдi бiлий ангел пiднявся у небо i вибухнув тисячами зiрок… Червонi ранки, кокаiн, шампанське, сигарети, проститутки. На шаленiй швидкостi я збив собаку, зупинився: зранку випав снiг i пiдморозило, снiг лежав зараз сiрий, по ньому повз бездомний пес, тягнучи червону ганчiрку кровi i заднi лапи. Пес виповз на тротуар i здох там. Я дивився, ковтав сльози i зрозумiв, що в цьому щось е, у цьому псовi – наче знак, наче оскал: розбився iдiотський твiй свiт. Да-м-м, кокаiн давав не лише наiвнiсть. А може, то був не кокаiн?



Людина завжди нахабно сперечаеться з часом, доки iй не скручують перед могилою голову, як жертовнiй поганськiй курцi. Саме таким я був тодi iдiотом – маминим золотим синком, що вiдразу перескочив у дорослi iгри, але так i не змужнiв. Я йшов у зеленому прохолодному мороцi Дому Сiм’i, коли щось мене потягнуло за рукав i зникло, задихаючись вiд переляку, в однiй iз кiмнат. Передi мною поплило перекошене обличчя Мусiя. Вiн ткнув менi газету.

– Читай. Ось тут, – сказав i тицьнув пальцем менi на колонку, але мене привабило фото: чотири розпанаханих, наче рибини, трупи i напис: «Сектанти зводять один з одним рахунки».

– Оце тобi на. На наших не схоже. Злиднi якiсь. – Але я закашлявся, менi зробилося млосно, наче я доторкнувся чогось слизького i противного. Я вiдчув, що Мусiй знае бiльше, нiж показуе.

– Я був там. І бачив. Їх рiзав по живому Аскарид. У присутностi твоеi хiврi, – прошипiв Мусiй, завертiв головою i розвiявся в тихих зелених кiмнатах нашого Дому Сiм’i. А я стояв i дивився на свiтлину чотирьох забитих у дешевих костюмчиках. Швидше за все, якiсь баптисти. Я стояв i думав, що нiколи смерть не бувае такою красномовною, як у бiдностi чи багатствi. Їi не влаштовуе середина. Хоча як подивитися… У головi йшло обертом. Я шукав зачiпки i нарештi знайшов: швидше за все, це провокацiя, бо наближалися вибори мера. Але у головi гупало i все змiшувалося, нiби хтось витягував з голови слизькi карасi картинок, що трiпотiли, наче устрицi: збитий пес, Рита, баптисти, Аскарид, Мусiй. Треба з цим закiнчувати. Ми всi – його полоненi, вiрнiше, ми самi далися йому. Жовте сонце пливло у вiкнах протилежного краю будинку, що наче змiй обвивався навколо велетенського, як озеро, фонтана з бронзовими собаками, голими нiмфами, що нагадували обкурених петеушниць. І я вирiшив перебратися пожити за мiсто. Там був батькiвський будинок i двiстi гектарiв землi, де я надумав побудувати щонайменше замок i жити з Ритою за умови, якщо там не буде Абрахама Лi. І вiд цiеi думки серце упало в шлунок i продовжувало лежати, доки я не зiткнувся з нею очi в очi. А до того уява моя розросталася отруйним грибком, малюючи неймовiрнi картини насилля. Нарештi я зiткнувся з цим насиллям, – щось падлюче скрипiло над моею свiдомiстю. А я бачив, як Боб Аскарид немислимими способами гвалтуе Риту, а потiм вони вiдпочивають, як два затятих сапрофага на купах нечистот, отримуючи, саме так, небувалу насолоду, i цi картини (а що я мiг вигадати, коли у моему оточеннi майже тобi кожен другий займався подiбними речами) виростали до унiверсального звучання, наче важка органна музика. Аскарид розвiшував розчленованi, як коров’яча туша, шматки на слизьких чорних гачках. І менi поки що не випадало, як пити, нюхати кокаiн, блювати i на нiч згризати вiдразу по пiв-упаковки снодiйного. Напевне тодi, точно не знаю коли, але якраз у цей промiжок часу я вiдчув подих чогось такого, вiд чого бере приском шкiру, викручуе мошонку, i одна думка про втрату цього поселяла панiку в душу, i це нагадувало подорож по розпеченому пiску в центрi якогось морського мiстечка: ти готовий втратити свiдомiсть, але продовжуеш iти. Тому-то я i вирiшив хоча б на мiсяць переiхати за мiсто. Абрахам Лi не мав нiчого проти. Його темнi очi засвiтилися якось хитро, i вiн лише нiжно, по-батькiвськи стиснув менi плече.



Ця мiсцина пласка, як стiл, а чистими днями, ранньоi осенi чи на початку лiта тут видно, як пари пiдiймаються за пагорбами, на сорок чи п’ятдесят кiлометрiв. І рудий степ, кiлька озер, чорно-зелена бахрома лiсу, з виразками червоних плям болiт, що iх вiдразу видно з вiконечка задньоi стiни будинку, подiбного швидше до свинарника. Збоку крило, безкiнечне, як тягуча спека пiскiв, де крикливi чайки тягають полiетиленовi кульки. І вже потiм, трохи вiддалiк берестового гайка, якщо пройти на схiд, видно, як у золотистому маревi пiдiймаеться мiсто, як щось однозначне, як мiрило людського марнославства.

І того дня, коли я потинявся широкими i порожнiми вулицями, не пропускаючи жодноi красивоi ноги, зiгнутоi десь у кiсточцi, зi звернутим каблуком, вiдтопиреним задом, а потiм ясний, трохи каламутний погляд опiк, наче куля вогню, випущеного з нутра, я зупинився бiля розчахнутих дверей кiнотеатру. Сопух адреналiну i життя, i ще чогось там, пiшов на мене. Десятки збуджених облич, iстот, полишених якихось там умовностей, вивалили пiд розкiшне небо, що пахло свiжiстю ночi. І я вiдчув себе старим: формений костюм, бiла сорочка, дорогi штиблети, а видавався сам собi плямою на горизонтi. І отож цiлу нiч я промарив про свiжий вiтер на свiтанку, тугу траву пiд п’ятами i берестовий гайок. Я пив цiлу нiч i марив тiею годиною, коли я приiду туди, ляжу i просплю кiлька годин поспiль. А потiм пiшов дощ, спочатку важкий, а потiм чистий, наче кришталевi пiдвiски. Я випив вiскi, нюхнув кокаiну, i тут почало з’ясовуватися, що там, де безсила тиранiя грошей, я виглядаю нiкчемним лисiючим клерком у чорному костюмi iз залисинами на видних мiсцях, з червоними нiздрями i червоними очима вiд стресiв та кокаiну. У мене затерпло в горлянцi. Єдиний мiй товариш – еврей, що не знае рiдноi мови i вiдхрещуеться вiд своiх сородичiв i одноплемiнникiв, з головою лисою, наче глобус, а ще двiрник, котрий знае про кожного у нашому домi бiльше, нiж саме СБУ. Словом, стан у мене був такий, як пiсля недiльноi п’янки. Темнi кола навколо очей, невпевнена хода i темне майбутне. І все найпротивнiше – я думав, уперто, в’язко, наче дивлячись у глуху нiч, думав про Риту. На ранок я передумав iхати. Вiрнiше, мене зупинив ii дзвiнок. Несподiвано, як пострiл, як крик серед пустелi.



Ранок виявився напрочуд свiтлим. Дома стояли рiвною стiною, пiдсвiченi бiлим, яскравим, наче штучним сонцем. Квадратнi куби людського марнославства, а може, людського генiя, – хто його знае. Я пив каву жадiбними ковтками; знову заварював i пив; я вiдганяв думку, що скоро мене винесе на вулицi, i навiть iз шикарного «бентлi» я буду бачити веселi обличчя людей, стрункi витонченi ноги жiнок, iхнi красивi груди, що гойдаються пiд одягом; я боявся, що запахи проникнуть у мiй свiт, зруйнують цю тиху гавань грошей, тиху iлюзiю. Значить, я зрозумiв, що це прийшла розплата. Ну, звiсно, помилився. Це просто розквiтала червоними i чорними порами любов. Я зiйшов схiдцями донизу, набрав у легенi повiтря i вiдчинив дверi. Мене залило жовтою мелясою свiтла. Дивно – з кiмнати воно видалося срiбним i набагато привiтнiшим, нiж зараз. Мене наче вжалили сотнi металевих ос. А тому, вiрогiднiше всього, тому думка повернулася до тихого будинку i берестового гайка, де я ховався в дитинствi, граючи у слiдопита i Робiна Гуда.



Власне, воно б усе так i лишилося, аби Мусiя не вiдправили до Штатiв, а мене не покликали на корпоративну вечiрку. Вечiрки вiд самого початку були заснованi для того, щоб пiдбити пiдсумок, поставити на мiсце «заблудлих овець» i зняти пожертви, але цього разу не з пастви, а з ii обслуговуючого персоналу. Потiм починалися чистi та голi оргii. Вiруючим, напевне, був лише сам Абрахам Лi. Я досi впевнений, що Абрахам Лi вiрив, що саме вiн е головним проводирем Бога на землi i що саме вiн мае поступати як заманеться i вiддавати титули царiв i цариць свiту, в iм’я того ж Господа. З пантелику збивала рафiнадна усмiшка, кремовi рухи, нiжний, трохи iндичачий голос. Але за цим ховалося… До того часу я вже вiдiйшов вiд лихоманки. Молодiсть пройшла. З’явилися залисини, ночi налилися безсонням, як порожнiй стакан – випивкою. Я дивився на Абрахама Лi, як на iндiйського факiра, що зачакловуе кобру. Вiн – факiр, народ – кобра. Зазiваешся – тебе вжалять. Але для того, щоб тебе не вжалила кобра, треба вiрити, що ти робиш саме свою справу. Абрахам Лi i робив свою справу…

Через десять рокiв поверхня води менi бачилася не зовсiм чистою… Сам по собi Абрахам Лi був убогою людиною. Але вiн знав натовп, тому що сам являвся його продовженням, цiею жаднющою щуроподiбною оравою. Вiн знав, що найсильнiшими мiсцями у людини е iнтелект i жалiбнiсть. Інтелект, коли не розумiе чогось, спочатку випускае жало або надувае капюшон, наче у кобри, а вже потiм, з часом повертаеться, щоб провiрити: що ж там таке в бiса вiдбулося? І тут-то попадаеться. Абрахам Лi тут звертаеться до совiстi, до вiри i ще багатьох речей, яких вдячного середньоiнтелектуального йолопа навчали в школi та унiверситетi, словом, до всього того, що значилося в його кишеньковому талмудi чеснот, якi треба – хоч-не-хоч – виконувати. Абрахам Лi, наче цирковий клоун, витягував золочену кульку з кишенi i показував натовпу: «Ось кулька. Зараз я ii витягну з кишенi Льолiка…» Це i чув Льолiк. Абрахам Лi витягував за хвилину кульку у Льолiка. І всi дивувалися диву. Саме подiбне вiдбувалося i на сценi його Святилища. Вiн висмикував на сцену знаменитiсть, звiсно, багату, i говорив, що ось цей Льолiк зробився благим, тому що ходить на нашi зiбрання i вiрить йому, Абрахаму Лi, як самому Господу Богу. І бiльшiсть вiдкривала рота. Це зовсiм шара – взяти до рук Бiблiю, i дивись, через тиждень-другий, ну нехай через рiк, ти мiльйонер. Що за цим стоiть, нiкого не цiкавило. Бiльшiсть з них вiрили у перекраяний будиночок iз садочком у райськiй мiсцинi бiля моря, але не те, що в Бiблii. Хоча це теж була вiра, i тому я гадаю, сховавшись за вiрою, так важко було звалити Абрахама Лi. Словом, ось це, що я лише бачив, але вже знав i вiдчував, що скоро дiзнаюся бiльше, нiж того очiкувалося…



Такi ось вечiрки у напiвтемному, з готичними уперемiж з римськими колонами, з високою стелею, де свiтився iзумрудiв лик невiдомого кого, викликали у мене тихий переляк, як i в кожного середньостатистичного обивателя, долученого до чогось такого, що менi знати непотрiбно, а лише слухати, розвiсивши губи, руки, вуха i всi частини тiла, котрi можуть повиснути. Ранiш, багато рокiв тому, коли Абрахам Лi, випускник престижного вузу, вигнанець рiдноi краiни, що боролася за незалежнiсть, заснував братство, воно було нiчим не гiрше за Бiле братство чи тих же п’ятдесятникiв або баптистiв. Але час навiчно вiдкоригував iнiцiативи та задачi: тодi ми збиралися як невелика купка спiльникiв у велетенському, пронизаному холодним повiтрям гаражi i радiсно дiлилися своiми мiсiонерськими здобутками. Зараз ми могли понюхати коксу у сусiднiй кiмнатi, потiм поляскувати один одного по задницях, повiдтягувати труси у жiнок i розповiсти, марку якоi машини розбабахала наша коханка чи коханець. Тут джмелями пролiтали майже всi знаменитостi: вiд полiтичних до культурних. І в цьому не було дивини. Система сильно i мiцно зв’язала всiх владостоячих i владолежачих у цiй замрiянiй краiнi малохольних романтикiв. У центрi, на вивищеннi, пiд галогенними лампами, у бiлому костюмi, у чорних лакових туфлях, з лакованими бiлками й устричними зiницями, поруч – Аскарид Боб з вiспяною харею, лiворуч – Рита у строгому костюмi, красива i недосяжна – так воссiдав Абрахам Лi, людина-монстр i людина-загадка.



Але того дня вийшло зовсiм по-iнакшому. Мене провели двое охоронцiв, третiй з’явився несподiвано i закрив менi спиною дорогу, отож мене повели через низку довгих коридорiв, пiдсвiчених знизу денним свiтлом, потiм зав’язали очi чорною шерстяною пов’язкою; i як тiльки менi зав’язали очi, вiдразу десь далеко-далеко увiмкнулася музика, що нагадувала удари африканських тамтамiв, а вiд того по спинi заходили невидимi посудомийнi щiтки. Цi звуки нагадували пробитий каналiзацiйний колектор, або звучали, як формула свинцю, зачитана вголос п’яним учителем хiмii. Потiм ми поiхали. Це був довгий, як малайзiйська свиня, лiмузин: по запаху шкiри сидiнь, по ходу, взагалi по всьому, на що вказував менi досвiд, набутий серед грошей i несмаку. Виходило, що тебе везуть або закопувати, або для приемного сюрпризу, або – швидше за все – нiкуди, i це iдiотський жарт твоiх друзiв чи знайомих. Ми iхали колами, поверталися назад, i ця довбана музика в стилi «плюм бум» не переставала звучати. Нарештi лiмузин зупинився. Мене вивели, дбайливо тримаючи попiд руки. Вивели i зняли пов’язку. Нiчого особливого зi мною не сталося. Нiчого особливого я i не побачив: велетенський ангар, срiбна сигара лiтака, затиснута збудженими «колегами», i все це нагадувало дешевий фантастичний звiт про висадку марсiан. Для мене стало все зрозумiлим, коли я побачив Абрахама Лi, що наприсiдки, колами, скакав бiля свого лiтака. Менi враз чомусь стало сумно: варто було зробити, пережити стiльки, – я був певен, що цей чоловiк скуштував лиха немало, – щоб усе звелося до такого кретинiзму. Абрахам Лi скакав бiля лiтака, пестив його, лакований блиск в очах зник; вiн зупинявся, закривав очi в позi жаби, потiм знову заходжувався виписувати ритуальнi па бiля звичайнiсiнького МИГа. Треба ж було, щоб усi бачили i всi радiли. Тож я теж, скриплячи зубами, зробив захоплену мiну на обличчi й почав плескати в такт долонями. Всi радiсно захиталися i стали бити в долонi. За якихось п’ять хвилин усi увiйшли в якийсь дикий транс. Через десять – бiльшiсть валялися на пiдлозi, блаженно закотивши очi пiд лоба, а Абрахам Лi не звертав на це уваги i продовжував пестити, наче циган коня, срiбну лiтаючу штуку. Кiльком баришням стало погано, i iх винесли. Музика продовжувала нарiзувати повiтря. Мене нудило. Цiлу нiч я не спав, нюхав i пив вiскi. Зараз мене хилитало, як опудало на городi. І тут на мiй обшлаг лягла чиясь м’яка i тепла рука. Я пiймав нiздрями тонкий запах парфумiв, трохи мускусу i ще щось таке, чим, на мою думку, пахнуть гарнi i вихованi дiвчата. Я спробував обернутися i глянути на гостю, але рука на обшлазi напружилася, i голос – м’який, з якимись глухими iнтонацiями на межi зриву, екзальтацii i захоплення – прошепотiв над вухом, вкинувши у раковину небезпечний початок мого нового життя:

– Ви такий гарний i цiкавий молодий чоловiк, а себе не жалiете.

Я знав, що це вона, Рита, i нiхто iнший.

– А ви пропонуете щось iнше? – сказав я, не обертаючись.

Тут мене щось легенько, по-дитячому, смикнуло, i я пiшов спиною за нею.



Це була кiмната не менше десяти квадратних метрiв, погано освiтлена, завалена мiтлами, молотками, поламаними стiльцями. Через маленьке вiконечко пробивалося свiтло. Нарештi я побачив ii сам на сам. Вона мовчки притиснулася до мене, i я вiдчув, як кров приливае до голови. Запах ii поту, важкого i тягучого, запах ii парфумiв, а потiм удар губ об моi, язик, що розсувае губи i вриваеться до тебе, коли ти ще зовсiм не розумiеш, перелякано чiпляючись за звичний свiт. Вона розсунула пiджак, червоний, з чорними оторочками, що ще бiльше видiляли краi грудей – бiлi корiнцi айсбергiв. Рита щось швидко заговорила, голова пропала на мить, вона присiла на одне колiно, i штани злетiли у мене до колiн. Знову ii дивовижнi очi з трунком всезнайства i вседозволеностi, з покiрною тваринячою iскрою. За спиною розгортався клекiтливий крик Абрахама Лi. Я розвiв ii пiджак, вивiльнивши груди, бiлi i тугi, з червоними, майже малиновими сосками, маленькими i задертими догори. Я несподiвано застиг на мiсцi i дивився, просто дивуючись чуду природи, так, наче вперше бачив оголенi жiночi груди. Вона мене не зрозумiла. Власне до цiеi хвилини, до цiеi митi я мислив логiчно, логiчно пропускав iнформацiю, i все навколишне було для мене полем з неживих i живих предметiв. Але ii подих, запах ii грудей, молочна свiжiсть – так вiйнуло на мене чистим запахом, що його хотiлося проковтнути. Дивне i солодке вiдчуття буденностi. Це мало нагадувало секс у його первiсному розумiннi. Я побачив, як у неi зволожилися очi, а у вигнутих догори кутиках рота з’явилася слина, наче те, чим ми займалися, мало ще якийсь тiльки iй вiдомий змiст. Очi у неi завжди золотистi, а зараз iх затягло перламутровим туманом. Вона, як не дивно, не вiдчувала страху, i спина ii пiд моiми долонями стала м’якою, розслабилася i прогнулася назад. Вона вiддалася не менi, а тому, що жадiбно смоктало ii, пестило ii пустопорожнiми ночами i довгими полуднями у розарii Абрахама Лi. Так, це мало нагадувало секс: це був бунт проти чогось такого, що ми не могли вимовити вголос. Але воно сталося. Ми лежали на купi ганчiр’я, вiдсапувалися, i нашими поглядами пливло безкiнечно сине небо. Було болiсно i радiсно водночас, принаймнi менi. Я лежав пiд пекучим сонцем, розглядаючи предмети, я побачив шматок броньованого кабелю, рука потягнулася до нього, а пальцi стиснули теплу свинцеву оболонку. Рита перехопила мою руку, i ii гнучкi пальцi обплелися навколо зап’ястя. І тут мiй мобiльник зрадливо запищав. Я глянув – дзвонив Мусiй.

– Я тут дещо нарив, старий! – глухий голос з Америки.



У небi кольору сардонiксу тремтiли зiрки, наче задки шершнiв над високою стеблиною велетенськоi красивоi квiтки; вечiр переходив у нiч, проковтнувши предмети, невловимi риси цього свiту. Ми нарештi опинилися у мене за мiстом. Мусiй лежав на пiдлозi у купi переписаних паперiв, поставивши стакан з вiскi на живiт; поруч розляглася зовсiм гола блондинка, виставивши пружний зад i сховавши обличчя в зiгнутих у лiктях руках. Рита перехопила мiй погляд, але нiчого не сказала. Мусiй продовжував говорити:

– Значить, ось так вони починали…

Рита рвучко встала i пройшлася кiмнатою. Мусiй замовк i зрозумiв, що не варто говорити при незнайомих людях.

– А чого? – сказав Мусiй тоном ображеноi дитини. – Ми тiльки-но з нею трахалися. Може, у нас з нею щось вийде?

– Нiчого у тебе з нею не вийде. Можеш валяти. Твоя справа, а я не хочу, щоб Лiсовськi знайшли на звалищi з перерiзаною горлянкою, – сказала вона i налила собi повний фужер «Саперавi», густого i червоного. Я уявив кров, що булькае з моеi перерiзаноi горлянки, i подолав нудотний напад страху. Я встав i пiдiйшов до вiкна: чорна бахрома лiсу, сумiш дубiв, столiтнiх в’язiв, модрин, берiз, пiдмита широким озером, що на початку вiсiмдесятих кишiло качками i де лосi з вiтром у широких рогах благородним поступом пiдходили до самого його краю i шумно пили воду; дикi комишевi коти дерли качок i iхнi гнiзда, а люди, що тут деiнде з’являлися, намагалися жити з усiм у мирi. Я стояв i дивився, не вiдчуваючи допитливого погляду Рити i бiлявки, що зараз сидiла, – вiдображення в дзеркалi з голеним лобком i сiрим непроникним кошачим поглядом звужених по-тваринячи зiниць. Я пошукав поглядом сигару, уникаючи очей самоi Рити, що зараз вiддавала кислою нудьгою вчорашнього празника. Древнiй лiс, що завжди лякав мене, несподiвано викликав радiсть, тиху втому i спокiй.

– Нехай говорить, – сказав я. – Хто ви, у бiса, такi, щоб йому забороняти. Двi шльондри. Двi суки, що вилизують корита у кого попаде, аби тiльки iх гладили не проти шерстi.

У мене пiдплила кров до обличчя. Мене крутило, мене нудило, i я нiчого не мiг iз собою вдiяти. Але я знав, що Рита права, як правий Мусiй – невиразний товстун, голомозий i булькатий, але котрий належав нашому неписаному братству, що пов’язало нас назавжди. Я стояв i думав про Риту. Дивився на темний лiс, i в мене крутило у паху. Те, що я хотiв робити з нею, аж нiяк не входило у плани тримати решту цих двох типiв: Мусiя i його коханку. Мусiй налив собi рiвно пiвсклянки i сказав:

– Ну так слухайте, i ми тобi його зробимо, нашого верховного…



Що собою являв Абрахам Лi? Для мне особисто те, що й очiкувалося: завзятий авантюрист, якого не лякало анi життя, анi смерть, а хвилював лише успiх, що вiн його заклав собi в голову, видно, з самого дитинства. А для решти – нiчого особливого. Для преси ця iнформацii мала абиякий iнтерес, власне, до того дня, коли Абрахам Лi ступив на обiтовану землю мiста Одеси. Наша держава завжди гостинно приймала подiбних гiбридiв, i не тому, що полюбляла читати iноземну класику. Абрахам Лi, вiрнiше Амбруозi Сiнонга, студент Йоганнесбурзького унiверситету, якого вiдраховано з третього курсу за нестандартнi статевi стосунки з викладачем нiмецькоi мови. Викладача звали Олiб Олiбом, син котрого переховувався вiд Інтерполу за перевезення чорноi полунички у Захiдну Європу та Сполученi Штати. З пiвроку вiн тинявся дикими i проiденими корозiею злиднiв кварталами Йоганнесбурга, тодi ще пiд владою бiлих. Його бачили в районах гей-кварталiв для чорних, що кишiли щурами i вошами, СНІДом, як iрландським грипом. Цi квартали буцiмто нiчого не значили, були викресленi з карти людського iснування. Навiть расистська полiтика ПАР не торкнулася iх, такими-от вони виявилися непотрiбними. Але вiн вижив. Вiн, потинявшись, вiрнiше попуширувавши травичкою i паскудним кокаiном, заразившись лихоманкою, упав на розпечений асфальт Йоганнесбурга з однiею думкою, що це ще не кiнець; коли очуняв у великiй свiтлiй кiмнатi з круглою люстрою, котра нагадувала потойбiчне сонце чи ще якусь там муру, вiн побачив себе в оточеннi шоколадних, синiх, чорних, як гуталiн, облич, серед яких зрiдка непристойно виглядало бiле обличчя. Але саме цим непристойним бiлим обличчям Амбруозi Сiнонга був зобов’язаний своiм життям. З унiверситету-то його випирали його ж одноплемiнники, якi тiльки рокiв два тому замiнили спис на авторучку, обламали хвоста та злiзли з дерева. Так вiн потрапив у таемне Братство незрозумiлого вiросповiдання, але з усiма атрибутами Ветхого, Нового Завiтiв, кабали i зороастризму. Керував цiею конторою колишнiй нацист, сiмдесятилiтнiй вiрменин Серго Серунян, а вiрнiше, Серж Серапруа чи ще щось у цьому родi. Амбруозi оклигував, помалу вiдвiдуючи збори, i клеiв якiсь картонки, дивно схожi на обкладинки паспортiв i перепусток. І взагалi це нагадувало пiдозрiлому i кмiтливому колишньому студенту заготовки для документiв. Мiсяць вiн придивлявся, а потiм пiдiйшов i звернувся до Бiпо, чорного нiгера з диких саван, де ще промишляли канiбалiзмом. Бiпо оскалив зуби, похитав головою, але нiчого не сказав. На ранок до нього прийшли в кiмнату, витягли з лiжка i повели iз зав’язаними очима. Йшли вони пiвгодини, але по тому, як повертали i зупинялися, Амбруозi Сiнонга вирiшив, що його водять колом, i мiсце, куди його ведуть убивати чи ще для чогось, зовсiм поруч. Нарештi з нього скинули чорну пов’язку, штовхнули у велику, з низькою глиняною стелею i глиняною пiдлогою кiмнату. Серунян сидiв на маленькому крiселку, i тому його велетенське, як розплиле тiсто, тiло виглядало потворним, неприемним, страшним i бридким водночас. Серунян дивився не на нього, а кудись на бiлу кiшечку, що моталася за мишею. Його водянистий погляд сiмдесятилiтнього морфiнiста, гомосексуалiста i великого махiнатора, здавалося, приваблювала ця бiла маленька кiшечка, що бiгала мiж дротiв. Кiшечка вигинала спину, шипiла, кидалася з одного боку в iнший, i видавалося би, що вона просто бавилася, аби не екскременти, котрi вона перiодично видавала iз себе вiд переляку. Тiльки зараз Амбруозi Сiнонга побачив у нього в руках маленьке реле, що регулювало струм у дротах. Серунян натиснув на клавiшу, кiшечка дико заверещала, немислимо роздулося ii маленьке тiло, потiм скрутилася кiльканадцять разiв, запахло смаленим, i вона затихла.

– Цього разу вийшло вiдразу. Кiшки, так, особливо кiшки, живучi. Уявляеш, якщо там опинишся ти? – сказав Серунян, обертаючи свое розплиле обличчя з чорними водянистими очима.

– А чому я повинен там бути? Я нiчого не зробив. Якщо я завинив грошi за перебування, то я iх вiдпрацюю, – нахабно погнав Амбруозi Сiнонга.

Серунян подав знак, i на потилицю колишньому студенту опустилася важка дубина. Сiнонга хекнув i розповзся чорною плямою по пiдлозi. Разiв зо три його вирубали i приводили до тями. Нарештi Серунян махнув рукою. Вiн так i сидiв, не змiнюючи пози. Із земляноi долiвки Сiнонга бачив, як пiдходить лiкар, закочуе йому рукав i вколюе дозу. Нетерплячим жестом Серунян його вiдпихае. Далi очi його, двi чорнi водянистi вирви, звертаються саме на нього, i коли вiн так дивився, то Амбруозi Сiнонзi видавалося, що це божество не може звертати увагу на когось стороннього, взагалi на людину, а якщо вiн звернув на нього свiй погляд, то це до великих перемiн. Про смерть вiн думав якнайменше: колишнiй студент був продуктом своеi краiни, а тому сприймав смерть як черговий перехiд з одного стану в iнший, тобто в шлунок свого соплемiнника. І хто його коли з’iсть – не вiдiгравало великоi ролi. Нехай це вiдбудеться трохи пiзнiше, вiн не мае нiчого проти.



З цього почалося сходження Амбруозi Сiнонги. З усього виходило, що з ранньоi молодостi йому довелося балансувати на краю прiрви. Серго Серунян навчив його усiх тонкощiв життевоi етики й естетики. А ще вiн посвятив його у своi справи. Якщо дивитися з висоти третього тисячолiття, то це була зарядна контора мiсцевого кидали, що займалася фальшивими паспортами, пудрила мiзки нечисленнiй паствi, пiдторговувала наркотиками i тримала зв’язок з усiми нацiональними африканськими рухами. Сiнонга навчився виготовляти паспорти. Вiн розповсюджував наркотики по точках. Потiм ми його бачимо у Конго. Кiлька рокiв випадае з його життя. Серуняна чи то арештували, чи то вiн помер, але майже всi керiвники секти потрапили за грати. Не виключено, що i не без допомоги Амбруозi Сiнонги, бо вiн несподiвано вiдновився у Йоганнесбурзькому унiверситетi. Апартеiд здавав своi позицii. Цей короткий промiжок життя, аби запитали у нього, – найромантичнiший у молодого викладача Амбруозi Сiнонги. На всiх чорних вечiрках, на всiх показних нацiональних фестивалях вiн з’являеться з гарненькою, подiбною до хлопчика акторкою кiно Роми Шавiр. Вона наполовину iрландка, наполовину китаянка. Це чудесне створiння, здавалося, було послане небом, щоб навернути Амбруозi в русло добропорядностi, хоча, якщо вiдраховувати вiд самого початку, його можна було вважати швидше за жертву, нiж за злочинця. Райське перевтiлення Сiнонги тривало недовго: в одну нiч ii знайшли з посинiлим обличчям, пiною навколо рота. Перед цим заможна донька батькiв Рома Шавiр переказала на рахунок Братства сто тисяч американських доларiв.

Амбруозi Сiнонга зник, не чекаючи, коли слiдство вiзьметься за нього. І от ми знаходимо його спочатку в Конго на алмазних розсипах. Потiм вiн опинився в Анголi, прихопивши камiнцiв на пiвмiльйона вартiстю. Доля таки усмiхаеться колишньому вчителю фiлологii. Але не завжди. Його накрила кубинська розвiдка, що хазяйнувала в Анголi. Кубинськi спецслужби з ним чого лише не витворяли. Спочатку його прорентгенили, майже кожну сигмовидну кишку. Алмазiв не знайшли. Тодi йому почали товкти пику, нирки, печiнку i виламувати суглоби. Але Амбруозi Сiнонга мовчав, як вiрний комунiст, чим дуже здивував кубинську спецслужбу. Хоча таемниця була проста: учитель закопав алмази пiд деревом i не пам’ятав, де вони i де те дерево. Але що б вiн не говорив, йому нiхто не вiрив. Так вiн потрапив в ангольську тюрму, маленьку копiю советського ГУЛАГу.



Наша земля проклята расизмом. Демон расизму живе на Пiвнiчному полюсi i серед папуасiв. Расизм чорний, жовтий, червоний, бiлий. Це найдосконалiша i найпотворнiша вигадка людини, що пiдписала пакт з нечистим. Папуаси ненавидiли високих соплемiнникiв, японцi – китайцiв, iндiанцi – iнших iндiанцiв, араби – евреiв, евреi – арабiв, нiмцi – англiйцiв… Саме це вiдчув на своiй шкiрi – всi виверти iсторii, всi катаклiзми, i що рух iсторii завдячив расизму – Амбруозi Сiнонга. Його не рятував прудкий розум, його не рятувало знання людськоi психологii, його не рятувало умiння пiдробляти документи i просто забивати баки митникам i полiцейським чиновникам. Колiр шкiри, як прiзвище чи мiсце реестрацii, Амбруозi Сiнонга змiнити не змiг. Але його розум був надто практичним. Недарма вiн виростав серед канiбалiв, а потiм у Преторii, де гнучкiсть розуму або спричиняла неприемностi, або приносила вiдчутну допомогу. Тюрма навчила його ще iншого…



Його вiдразу направили у блок неблагонадiйних. У передбаннику у нього вилучили картку з особистою справою на прiзвище та iм’я Абрахама Лi. Це iм’я вiн носитиме уперто, iз забобонною святiстю первiсного чоловiка. Можна сказати, що Абрахаму Лi поталанило, – вiн не потрапив до кримiнальникiв з iхнiми «пiтушатнями». У барацi на сто тридцять чоловiк утримувалося двiстi п’ятдесят. Чорнi жирнi трупнi мухи, що налiтали iз сусiдського звалища, висiли чорними попонами, ворушилися зелено-чорним покривалом на сонцi. Пiвбараку хворiло на СНІД, сифiлiс, гонорею, заразнi iнфекцiйнi хвороби. Казармене начальство боролося лише з тифом, чумою i малярiею. Бракувало води i вистачало наркотикiв. Злочинцi у п’ятницю влаштовували дикi оргii. Мiсцевi «пiвнi» iм обридали. Обдовбавшись екстезi та «спiдом», вони витягували чергову жертву з боку полiтичних i скопом гвалтували. На ранок, якщо нещасний лишався живим, його повертали напiвтеплого, а нi, то труп пiдкидали на бiк, де жили пасивнi гомосексуалiсти – здебiльше «опущенi», що складалися з бiлих та жовтих. Тут вiн визначив ще один рушiй, до якого не придивлявся, це секс. Секс i грошi. І релiгiя. Головне, це треба об’еднати. І тодi не буде цiни. Через тиждень вiн запросився на перемовини з начальством.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oles-ulyanenko/perli-svin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.