Книга - Вогненне око

Вогненне око
Олесь Ульяненко


Олесь Ульяненко (справжне iм'я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

У романi «Вогненне око» (1999) iз вражаючою достовiрнiстю зображено цинiчний i жорстокий абсурд украiнськоi дiйсностi 90-х рокiв минулого столiття. Це i всепереможнi у своему безглуздi i жорстокостi злочинцi брати Роздайбiди, i не менш злочинний мiлiцiонер Гiльмедов, i представник корумпованоi верхiвки полковник Кравченко… Це твiр про злочин i безкарнiсть, в якому iз жахливими подробицями змальована «нечистота та розклад людського буття».





Олесь Ульяненко

Вогненне око


Заповзявсь я придивлятися, що воно таке мудрiсть, глупота й нерозум. Бо що буде чинити той, хто по царевi прийде? Те саме, що вже робилось. І я побачив, що мудрiсть перевищуе глупоту, як свiтло перевищуе темiнь.

    Еклезiаст: 2, 12—13.

Це було так страшно, що перестало скидатися на правду.

Хто хоче щось заперечити, той може повторити подорож i сам собi зiзнатися: я не спiвець смертi; вона навiть не посестра менi; iнодi я з нею розмовляю на «ти».

    (З утрачених щоденникiв)




Частина перша

Пугачi


Джеймсовi Мейсу i його дружинi Наталцi


Вiн дивиться, спостерiгаючи за обертанням великого колеса часу, з тим виразом спустошення й ляку, що iх зазнають скривдженi дiти, спустошенi украй розпусники й алкоголiки у психлiкарнях, загнанi туди в намарних пошуках справедливостi; важко було покласти на здогад, про що вiд думав, вiддалено вгадуючи поразку перед людьми, вiн – учорашнiй клерк-технократ iз зашмульганими чорними нарукавниками, згибiлий за стосиками нiкому не потрiбного креслення, – думав про Бога i Сатану, прочуваючи залишками струхлявiлоi пам'ятi частку себе, причетного до когось iз них, вилiплюючи якесь дивне мiсиво, порожньо поглипуючи вологими бiльмами жовтих очей на вибухле червоною квiткою заграви мiсто. І тут iз його горлянки хрипким клекотiнням, мов крячання крука, що по митi розкидав хрестовидну тiнь, – голосом низьким, що слався безнадiйно прибитою памороззю травою, загорлав: «Я володар! Я володар! І це все мое…» – Сухими квiтками трiщало багаття, нiч розгускала. Блiдi, кольору обтрушеного вапна, спалахи ранку гасили пломiнь вогнища. Вiн, поглинутий понiччю власного марення, сомнамбулою поплентав до гелiкоптера: «Храм височiв бiля самого берега. Океан непорушним бiлим плесом пiдрiзав фундамент, лежав поза Храмом; Храм з облущеними стiнами i вийнятими дверима, стрiлчастими вiкнами пiднiмався догори, пронизуючи прозорiсть неба; вiн подався зором угледiти когось, можливо, заблукалих у часi схимникiв чи домiнiканцiв, проте почув iржання коня, схоже на дитячий плач у розтоплений червневий день, коли дощi заходять iзсередини, а небо холодне, мов у березнi, подрiбнене кролячими вiчками зор; i тодi високе сонце розбiглося тiнню дрiбноi рiнi – сипонулося невiдомо звiдки, вихлюпнуло нiзвiдкiля Вогненним Оком; дивуючись бiлому спалаху, затуляючи очi, погледiв гурт оголених жiнок, котрi безголосо бiгли рiвним косяком i, видовжуючись, минали Храм. Ось вони берегом, однаковi з виду, задерши нервово вилицюватi вродливi обличчя, а за ними, розкидаючи срiбло гриви, тварина, подiбна до коня бiлоi мастi з рогом на чолi; i Храм знову постав перед ним, приворожуючи стрункiстю готичних лiнiй; облущенi почорнiлi фрески, безголовi статуi завидилися йому. Щось стиснуло до крижаного, запалого нiкчемного дитинного страху, мовби порозвiшувало червоне ганчiр'я перед зором, прогнало чужим голосом безладдя вулиць, мiсцин, звiдки тебе давно вигнали, – кинуло до опуклого скла iлюмiнатора. Вiн по митi одiйшов…»



Полудень, безмежнiсть золота розбивалася пiд ударами чорного гвинта гелiкоптера, – вiн ще спить зiбганим шкiряним мiшком, повним кiсток i м'яса, втуливши в сизе скло iлюмiнатора щоку, – зелена металева комаха, блиснувши хижо проти оранжевого диска сонця двома бiльмами вiкон, нахилила носа, затiпалась, розпавучивши лапи, видовжуючи тiнь спиною колючого степу, наче хто бритвою пройшовся, простягнутого туди, до кошарища, умлiлого в синьому маревi передзим'я, з голими шпичаками лiсу. Гелiкоптер бився живим створiнням, обриваючи клешнюватi клубки перекотиполя, – повис, чекаючи на мурашву люду, що витiкав з усiх шпарин, звiдусiль, де тiльки було сховище, i грузько осiв на руде розпатране крило кам'яного плато, що скидало донизу тонку стрiчку води; сипонули викинутi нетерплячкою дороги з металевого нутра, глухо гвалтуючи, б'ючи пiдборами об рябий борт, солдати, напоготовi лаштуючи воронованi дула автоматiв, що наразi бралися тонкою плiвкою паморозi. Машина дригонiла, граючись вiчками цiв'я, посилаючи з черева терпкий дух мастила, дрiбнячи людей насiнням поузбiч, стягуючи iх у туге коло. Свинцевi дуги рiзали iз свистом голубину покiрнiсть повiтря, хльостаючи кригою в обличчя охоронi, котру називали «рiзунами». Затуляючи очi лiктями, зирячи з-пiд рукавiв, вартовi терпляче чекали, сторожко проводячи дулами автоматiв, готовi стрiляти на лiс, на червонi пащi яруг iз брунатними обсипаними кручами; переступали з ноги на ногу, а диктатор спав, обiпершись об випукле скло iлюмiнатора, вiдтягнувши увi снi шкiру лiвоi щоки, оголюючи карбоване вiзерунками синiх та червоних капiлярiв вологе бiльмо жовтого ока – навкруг, до паморокiв, гнулася рудим шовком трава, вiдкидаючи дзеркалом люту бронзу сонця; полудень висрiблювався, розмазуючи труйну зелень низом, – сiрiло, западало на темiнь, проганяючи по схололiй твердi неба чорнi косяки птаства. «Завтра свято, Покрова», – бухтiли солдати. Вони, лякливо хрестячись, мов ненароком, зацькованими поглядами, щось говорили до себе, а офiцери стиха матюкалися, покладаючи надiю на теплу горiлку та затишний бордель. Посипав снiг, вицятковуючи простiр чорними вирвами, пiднявши вологою хвилею табунець крукiв. Один одiрвався вiд зграi, розпушуючи сизе пiр'я на грудях, зметнув крильми, клекочучи утробним голосом, падав чорним хрестом, тавруючи незайманiсть снiгу, враз заламав лiве крило, колом пролетiв над гелiкоптером. Солдати по-псячому задерли догори посинiлi обличчя, усвiдомлюючи непоправнiсть життевого спалаху, – ворушили безкровними шнурками губ, уже з неприхованим страхом пiдносили до куцоi пари дихання, до напiврозтулених дебiлкуватих ротiв закоцюблi пальцi i пробували читати молитви.

Вiн нарештi розклепив очi, струснувшись вiд епiлептичного нападу марева, – сизим i загубленим зором, перевернутим у понiч нiким не баченого свiту, глипаючи масно жовтими бiльмами, де налипли до дна очних яблук чорними голками зiницi, начебто щось угадуючи або вiщуючи, що бродило далеко у головi, готове вивернутись i зжерти власну тiнь, – глянув недоумкувато на чорнi постатi людей, квадратною долонею штовхнув дверi, ступив важкими яловими чобiтьми, розчавивши першу хрумкiсть тонкого снiгу, коротко мовив: «Вогню». Трiснуло, роз'iдаючи загусклу темряву, сухими кiстками багаття; бiйцi чухрали багнетами всохлу вербу, стягали розлаписте гiлляччя, здираючи, як шкiру, снiг; жовтим хилким полум'ям вихопило нашивки на рукавах: двоголовий кiт iз пташиними крилами. Рожевими од степового вiтру та безсоння очима диктатор зупинився на бiйцях. Одводив погляд поворотом голови; потiм рвучко викинув руки, вхопив повiтря гачкуватими пальцями, гублячись жовтком очей поверх яскравого вогню десь в iржавiй невiдi степу, – забили пугачi далеко в лiсi. Вiн потягнув нiздрями вологу повiтря. «Пора. Вже до опiвночi. Якраз пора». – Не розгинаючись, заклавши руки за спину, попрямував до автомобiля, – сухий шелест поклався пiд колесами «тойоти», що в степових ямах прогрiбала, фарами штовхаючи, бiлi снопи; i вiдтодi як рушила машина, диктатор спросоння обмацував поглядом твердиню неба, розбурхану олов'яними ударами прожекторiв гелiкоптерiв, що злiталися комахами, опадали разом з бiлими димами, завислими лахмiттям над кар'ерами; вiн думав зi спокоем утраченоi навiки пам'ятi, але вже якось так, коли немае жалю, мовби вiдкинуло од жару кохання, i пiрнув у холод розуму, i летiв щомитi швидше в широкому просторi, котрий надихав безконечнiстю своею льодяний щем; йому легше було повернутися пам'яттю – безформнiсть, чий молох уловлював безпомилково в далекому часi, як щось кiнечне його тлiнноi оболонки; це нашкварювало дитячим вiдчуттям кiнця – викликали бiльший подив якiсь звичнi рухи, нiж невiдоме вселенське переселення народiв. Тому сама згадка про нетривкий спогад, до якого налипнуть минулi й теперiшнi дiла, сповнювала нудьгою, драглистою скукою; лишень чув, як на скронi падае, прогинаючи жолобнi, вiкова паморозь. Автомобiль вихаркував рiвно дорогою – це заколисувало; водiй змiнив напрямок, скерувавши авто на трасу, мощену за тих часiв, коли вiн був простим директором заводу, а вiдтак мером мiста; крiзь злiпленi кон'юнктивiтнi повiки вiн замилувався мiццю здорових чоловiчих рук, – думав про Бога й Сатану, про поглинаючий страх перед безоднею обох, об'еднавши в безум усе навколишне, в одне цiле: жаху диктатор давно не вiдчував, лишень нетерплячку, яка тупо перетирала мозок; фари висмикували першi будiвлi, довгi ферми з тьмяними вогниками свiчок. Попереду загвалтували, – не дивився, бо знав наперед, як запiзнiлу пару закоханих, захмелiлу i сколошкану, рiзуни вiдводять до озера, прикручують дротом свинцевi ярма – шубовснули з криком; а вiн поворушив злиплим язиком, сказав водiевi: «Скоро свiтае». – «Будемо вчасно, ваша милiсть… Влаштуемо празничок…» – І вони проскочили кiлька спорожнiлих зупинок, де поузбiч дороги лежали, сходячи солодкою парою, круглястими роздутими боками корови, лiнькувато задираючи роги; деякi блукали, смикаючи благеньку травичку, мугиканням у порожне небо кличучи пропалих хазяiв, – рiзуни потрошили, тренуючись, горлянки; тварини покiрно вiддавалися ножевi, чим ще дужче лютили воякiв; корови збивалися докупи, сумними вишневими очима проводжаючи кортеж, що вiдкочував до кручi. Мiстечко недалеко. Видно сигару труби, що колись лякала, заворожувала чимось потойбiчним. Це його батькiвщина. Зовсiм недалеко. Задрiмав знову.

І, напевне, вiдтодi, коли прокинувся, поводячи зором по низьких пагорбах, чорних пащах яруг, – думав про видиво напiвзруйнованого Храму; пiд шкiрою заходило несподiвано м'язами, бо вiн немов увiч бачив низькi темнi комiрчини, розквiтчанi лампадами, де образи ще досi мажуть миром, i поготiв немае тут не тiльки протестантськоi церкви, а навiть церкви, як то годиться для цiеi краiни, – православноi; на католицизм не навернулися, а повертати пiзно… Йому не треба вгадувати, бо в пам'ятi тлiлося: довгий, мов свиноферма, будинок, джергаве свiтло, а пiд каганцями, на лавах порозсiдалися баби; вони пiднiмаються, пiдходять до столу, що слугував за катедру, побожно цнотливо опускають очi долу i переказують з уст в уста Бiблiю – бо Святого Письма в мiстечку не було, а як у кого i доховалося, то у заможних, котрi ставили його поряд iз томиками Вiктора Гюго; комусь iз бабусь поталанило щось вичитати, i з того, видно, повелося… Чи не вперше за стiльки рокiв усмiх, тонкий, мов продряпаний голкою на пласкому, з гострим носом обличчi; потiм той подив, поминувши несподiвано минулий, навернув у майбутне, – Вiталiй зловив себе на тому, що справдi всяка людина лжа. І минулого боявся найбiльше – вiдпружитися, стати нiким, коли обриднуть сподiвання, надii, влада. Диктатор замилувався рiзунами. Вони стояли, куцi, випинаючи могутнi м'язи на грудях, – вiн добирав iх упродовж довгих рокiв, селекцiонуючи, зводячи чоловiкiв i жiнок подiбноi статури, наставивши будинкiв, подiбних до гаремiв; i зараз вони низькорослими песиками, кривоногi, повертали в його бiк очi, готовi кинутися й розпатрати на його погук будь-кому горлянку.

До скону ночi лишилося небагато. Авто, хлипнувши гальмами, зупинилося, – в домi темно, тiльки з лiвого крила веранди рiдко хлюпотiло на огризок кручi свiтло електричного каганця; вже поскрипували, готовi увiбрати вологу, протрухлявiлi сволоки – гнали продутi жовтими вiтрами з далекого моря хмари; понизу, муро пiдсвiчена фiолетовим дряблям мiсяця, непорушним свинцевим плесом лежала рiчка Шовгениха… Вiн бачить над мiстом маленькi напiвпривиди; а над хмарами небо, а пiд хмарами – мiсто; у липкiй темрявi вiн ступав безконечно, поскрипуючи суглобами, важко переставляючи ноги, – i коли Вiталiй побачив будинок, де колись мешкав, де трiпотiв вогник каганця кольору цвiлого хлiба, його до жаского пробрало, тiльки в паху, i лишень у головi засвiтилося бiлою зiркою: «Тиша – ворота у вiчнiсть…» – Потiшений з того, вiн пiдiймався пагорбом до дому, скопiйованого з того, де вiн колись мешкав; ступав, обгортаючи тишею кожен нерв, радiв пружностi шкiри, припливу токiв кровi, а в iржавих вогниках, у синiх вiкнах – мiстечко, затоплене у млостi, передчуттi празника. Й тут, укотре пiсля стiлькох рокiв, Вiталiй почув радiсть свого празника – зупинку перед злетом у… Так, так, так – скiльки можна угоцати дорiг, дорога панi смерте, але всi ми – бiлi спалахи перед злетом у вiчнiсть. Ми тiльки хук, подих, пилюка на цiй землi… Всiвшись у м'якому фотелi, вловивши таке, злякався, бо так виразно нiколи не думав, навiть не говорив на промовах, на мiтингах, ще тодi, коли був студентом технiчного вузу. І ось воно находило знову – це вiдтодi, як колись давно його батько, юрист за освiтою, дурень дурнем, припантачив до мiсцевого психiатра Замодроченка, п'яндилиги, про дружину якого, доведену фройдiвськими напучаннями, поговiр пiшов: буцiмто кращого, нiж спанiель, коханця нещасна жiночка не знайшла. Балакали, що застукав на гарячому. Вiн нагородив Вiталiя дiагнозом: епiлепсiя. Тодi вони поверталися з батьком, i вiн, прибитий першим холодом вiдчуження, дивився, як усi дороги сходяться в небi, чорнi ангели пливуть, перевернутi донизу головами, а повiтря густе од псячоi кровi; i цей теплий день, повний тихого шелестiння вiтру, i гицелi, вiдкидаючи металевi гачки, позiхаючи, чухмарячи руки, бо спочатку дрiбнило холодним потом, по-дикому дерло морозом шкiру; воно, оте нiкому не вiдоме, що навiть хворобою назвати важко, вiдкидало його то в минуле, то в майбутне. І сьогоднi зранку, перед напливом ясновиди, вiн зведе рахунки з людьми, iз собою; i ось вiн уже думав про Бога й Сатану, лише сутнiсть зараз не викликала у зжовинах його мозку нiякого сумнiву, мов два полюси Сущого i Нечистого, про еднiсть i роз'еднанiсть, про поглинаючий жах перед безоднею невiдомого, що його можна вiдчути тiльки шкiрою…

Рiзуни, розвiхтюючи тiнi по драпованiм у червоне передпокоi, стовбичили поза спиною. Вони привели до нього дебелу крижасту молодицю; таких вiн колись любив – iз грудьми, що випирали з-пiд шовковоi кофтини, з куцими ногами; а диктатор якраз голився, бо все життя звик це робити сам, затискаючи волю в кулак. Із таких маленьких дрiбниць складаеться життя, – так гадав, навчившись, перейнявшись досвiдом у жидiв, коли вони мешкали в одному з ним домi, наразi скопiйованому; диктатор поправив, вiдтягнув щоку, зiшкрiбаючи лезом бiлу пiну, присинену щетиною, вiдтягуючи нижню губу. Несподiвано деронув гострим краем крицi по зашкарублому пiдборiддi, – важкi краплини кровi бризнули на бруднi чоботи, i, напевне, Вiталiй подумав, що десь тут колихаеться непомiтна для чужого ока тiнь котрогось iз Них. Проте в його головi, перетертiй мозолями думок, не вкладалося, що все свое життя вiн хотiв примирити Двох сущих i невидимих, котрим iм'я рiзне: «Два янголи в менi борються… чорний i бiлий… Хто переможе… Знаю – Великий Руйнач i Будiвничий…» – 3 роками вiн дедалi бiльше холонув, усвiдомлюючи поразку перед собою, проймаючись не осудом до людей, а вiддаючи iм належне, гублячись серед подiй, – а зараз укляк вiд дитячого зляку: повернення до нiжностi. Бо нiщо так не зранить, як несподiвана нiжнiсть, i час усе повертае назад, усе назад, а не тече вперед, пробиваючи тонкий свiт iснування. Як i в дитинствi, намотуючи в повiтрi голубi клубки, дрiбнячись потом, i як це трапилося – вiдкинуло на спину, зголосивши рештки зубiв на роздягнену самицю, пiдгрiбаючи незграбно ногою, розхлюпавши змилки на ii вихрастого лобка, ламаючи ноги в колiнах, слизьким гадом бився у змилках, провалюючись у безпам'ятство, роздуваючи iстерично розкрилля нiздрiв; похапцем, наджигуреною потугою вихоплюючи iз вселенського гармидеру рештки власного свiту: терпкий запах спаленого листя десь на Покрову, в час падiння важкого листя i янголiв. І коли це трапилося, рiвне безпам'ятству всього живого, звiдки, здаеться, немае вороття, Вiталiй, мов та людина, котра боялася знати правду, яка пройшла нескiнченний етап любовних пригод, а от сьогоднi, занурюючись у теплоту передсмертноi туги, начеб отримавши чергового вiдкоша, – завидив: ось Вiн сiче крильми, пролiтаючи повнi червоноi заграви долини i мiста, розпустивши в летi пiр'я, згортаючи темiнь пiд розпущене крило, – Ангел Смертi. Дволика iстота, що навiдалась у цю глупу пустелю, продимаючи золотим вiтром одкритi тераси, де на стiльчиках, вальяжно випнувши черева, базiкали, похлинаючись кавами, джинами, балачками про прийдешнiсть i фiлософiю, погладжуючи м'якенькi колiнця розiмлiлих жiнок… Ось Вiн розкривае iм обiйми, проте опускае крила i завмирае. Ангел пролетiв. Який? Цей, дволикий, пiдiгнувши крило, падае на його, Вiталiя, шматок землi, де у попелi жеврiе життя. Вiн колошкае Змiя, лущить порепану землю, вивiльнюючи протухлi стоки вод… Не глянь, не глянь йому у вiчi… Порпаючись червом у змилках, пiднiмаючи гiлляччям руки, запалюючи видива синiх зiрок, описуючи коло за колом разом з прибульцем, зачаклований холодним ударом крил, повернувся до того свiтанку; й до сухого хрускоту, коли невидима злiсть переростае в крижану, схололу лють, безвiдсотково полишаючи мiсце любовi, те, яке спiзнають схимники, iдiоти, пророки i святi, – простягнув кiгтястi руки, i мить ця була як биття порожнього дзвона на вiтрi жовтих ударiв березня, як нелюба жiнка, котра дiлила лiжко довго впродовж днiв перед вступом твоiм у зрiлiсть, перед почварною примарою щастя, перед терпким мигдалевим пiзнанням справжнього кохання. Вони стали одним цiлим. Однiею iстотою. Якби трапилося це ранiше, йому б лячно було дивитися на тих, котрi пiшли в нiч, – наразi повернулися, щоб здолати шлях перед вiчнiстю, а жiнка, що до неi тягнувся останнiй схлип нiжностi, сидiла, бавлячись пальцями мiж ногами, розкинувши колiна, задiяна в чарiвностi невiдомого початку, де ранок уже занудився, гуснучи в чеканнi свiжоi кровi.

Зранку надворi сиза паволока й сонце. Терпкий тиск у скронях не нагадував про учорашне. Зранку сонце, куля його драглисто переливаеться у високостi. Вiн, не дивлячись на заснулу в крiслi жiнку, вийшов без охоронникiв на узганок. Вчорашне – маячня, не треба навiть переживати бiль. Рiзуни вiддали честь: «Їi задавити?..» – «Нехай спить…» Гелiкоптери мушвою збилися докупи рiвним косяком, дрiбнячи вiспинами перерiзаний горизонтом вилинялого степу купол сонця; i вiн, споглядаючи згори на квадратики будинкiв мiстечка, замилувався латунним вiддихом сонячних полискiв на вiкнах, де люди готувалися до свята. Комедiя, та й годi… З комедii все починаеться, а закiнчуеться невiдомо як, – може, трагедiею, а може… Словом, легкий, тонкий, мов промiнь, бризк пойняв його захватом перед дiйством; пiдiйшов охоронник: «Усе готове, ваша честь…» – «Ну, ще ранувато, хай наiдяться вдосталь, може, там подiлимося…» – Куций палець ткнув у землю, i чи не вперше рiзун здивувався легкостi того поруху. А Вiталiй знову повернувся думками до жiнки – дебелоi самицi, яка спала, засунувши пальцi мiж ноги, гола на крiслi; а ще пам'ятав, тупо смакуючи перемогу, – врозлiт, чорними ластiвками брови, видовженi блiдi обличчя, де ледь проступав рум'янець, – мiсцева аристократiя. Проте чаклувало слух ударами шаманського бубна дзижчання гелiкоптерiв. Але цей глибокий колодязь пам'ятi? Що бiльше ти плюеш у нього, то бiльше змушуе Провидiння пити з нього. Диктатор повернувся спиною – рано ще, хай на нiч. Хай вони сплять, забздiлi пiд повстяними ковдрами, роз'iденi люесом, притамованою педерастiею… А рiч, власне, не в тiм, а кому як покладено на цiм свiтi. Тьху – не солов'i, а круки зараз летять на згарища. Лжа, все лжа.



Почалося начеб з оказii; десь падало на осiнь, важку жiночу Покрову, – з'явилися в мiстечку брати Роздайбiди: куцi, кремезнi, мов степовi конi. Вони вийшли з боку вокзалу, вибудуваного ще за часiв царату, коли межу землi урiзали перед самим порогом i патякали про волю. Роздайбiди ступали, пiдтримуючи одне одного плечима, дико випинаючи квадратнi пiдборiддя, жаско i невидюще промацуючи порожнечею простiр. Чорнi з лиця, чи то вiд дорожньоi куряви, а мо', циганва? – вони завiтали до мiсцевого шинку (потiм йому пригадалося, що то ресторан) i зажадали поiсти. iли жадiбно, давлячись, чаламкали, не пережовуючи, шматки гарячого, недосмаженого м'яса. Обличчями не поведуть. На здавлений голос крамаря, що натякав про платню, найстарший, Ходун, витягнув ножа iз-за халяви пожмаканого дорогою чобота, лизнув рожевим язиком, пройшовся блiдим кiнчиком жолобка, проштрикнув собi долоню i, дивлячись, як дзюрить кров, вiдмовив: «Оце в мене все, що е… сучара жидiвська…» – «Та я ж так… руський…» – «Краще б ти жидом був, падло…» Пiзнiше вони вподобали на царинi, бiля баби Довженчихи, занедбану свиноферму – iх четверо, потерчата. Хто його знае? Тож навiдувалися радше до баби, щоб найменшенькому, Розану, вiдливала переляк. Довженчиха цуралася того дiла. Вiдала, видно з усього, щось, виливаючи перед обмазаними миром iконами, кладучи по чотирьох кутках хрести в комiрчинi, брунатнiй од усякого варива та зiлля. Але вона страхалася Роздайбiдiв, – чи то сама довiдалася, бо поговiр ходив, що вбили рiдного п'ятого брата разом з дружиною. Закопали живцем. Це перед тим, як зайти в мiстечко. Взялися за плечi i, вихлюпуючи з горлянки звуки, кружка отак утрамбували землю, по черзi прикладали вуха до землi, i Розан пiдхихикував: «Ще, ще, ще», – й угоцували землю, та все кружка, лiворуч беруть, повторюючи, вихорлюючи: «Мамун, мамун, забери мамун». Це бачив пiдпилий залiзничний наглядач; о тiй порi вiн швендяв собi, поцюкуючи розвiдним ключем; але, на свое щастя, промовчав. Дiзналися правду через багато рокiв, коли в минуле заглянути неможливо, бо, не приведи, вирветься з того колодязя; коли кiптява й попiл, пiдсиненi зiрками спалахiв вiд пострiлiв гармат iз гелiкоптерiв, клалися рiвно на дахи, i повiтря, тiльки повiтря здiймало клаптi, живiшi вiд живiших, чорнi клаптi, мов круки, обтрушуючись на отупiлий, з попеченою до лусок шкiрою люд, а по домах лопали од нестерпного жару вiкна, а вихрастi спалахи iскор були пiдхопленi повiтрям, тiльки повiтрям, – зараз вiн знов заколисаний в iскрах, клубках власних бачень, що це може повторитися, вигадана казка про прекрасну даму, пещену красуню з тонкими пальчиками, нiжну й прозору, бо повiтря – це те безмежне, безконечнiсть, що витримае все, повертаючи легке плетиво людських душ та привидiв назад. Дiзналися, впiзнаючи в кожному Роздайбiдiв; коли люди покотом, живi i мертвi, лежали буртами, а по калюжах кровi, ляпаючи клишавими кiнцiвками, бродили п'янi од ii духу повii, змiiстими згинами обвиваючи стани низькорослих воякiв, котрi вряди-годи пострiлювали короткими чергами. Так, навмання. Злигувалися просто серед повалища та людського трупу на Центральному майданi, де навiчно, до нового Пришестя, здiймався пам'ятник, куди, ворушачи сiрими спинками, вiддаючи полиском мiдноi заграви, сповзалися щури похлебтати свiжоi кровi та прогризти свiжини, теплого м'яса. Лишень круки, западаючи на лiве крило, виносили рештки загиблих, завислих у безвiстi передчасноi смертi; i бронзовiюче загравище летiло, пiдхоплене разом iз його духом, пiдхоплене повiтрям, яке не мае нi початку, нi кiнця.

З усього, воно тулилося до цiеi оказii; радше почалося – баба Довженчиха мазала глиною комина. Так i вклякла, – хруснувши хребтиною, по хвилi вискочила на порiг. Того року над краем горнулися чорним дивом хмари, – вибалушивши очi, спершися спиною об около, баба завмерла на кручi, де лiс зачумiло дер вицвiлого кольору небо: тонкий свист виляском, дитячим верещанням, дрiбнячись шибками, колошкав приспаних мух, комарiв; потiм наростав, вбиваючись клекотливим кашлем, ще не зачувши повноi влади, заревли у вiдчаi та iстерицi пугачi; баба, поклавши хреста, мовила: «Не до добра…» І Роздайбiди, що таки пiклувалися, слухали бабу, дбаючи найперш про себе, – взявши сокиру, цiлу нiч валили лiс, лiс гув упалим деревом. Хрускання крицi пробуркувало мешканцiв мiста – вони чумакувато, наче мухи, переверталися з боку на бiк, а на ранок – бiгцем у мерiю. Дарма. Комiсар, як i люд у цих краях, де начебто, за легендою, протiкало море i гостроносi галери, навантаженi золотом, напинали голубi вiтрила, сам наляканий до кiсток, дав наказ вiдстрiлювати вухатих, що все злiталися й злiталися, прошиваючи нiч наростаючим реготом, сповненим перемоги. Й ось одного дня, розпушивши крила, разом налетiли на мiсто: билися в шибках, гидили на вичищенi до лиску вулицi, на вибудуванi iталiйського штибу крамнички; тиша i спокiй зникали пiд iхнiм верещанням, а вони роздирали на льоту кажанiв. Це перед Всеношною, на Великдень. Так, перед Великоднем. І того дня, коли вiдстоюють Всеношну, засвiтило серед ночi, райдуга пiшла, оперезавши половину неба, а баба як сидiла, так i вклякла: «Зроду такого не було… щоб серед ночi таке…» Нiжний спiв потягнувся вiд пагорбiв, а Роздайбiди пили цiлу нiч брагу й ригали жовчю. Зателiпало вiд того нiжного спiву. Чи то вiд того, що перебрали, а мо'… Трое з них влаштувалися на цвинтарi, а меншенького пестили й оберiгали не менш, нiж баба Довженчиха. Навiть не тягли до скотарнi, де пускалися кружка, а там найстарший, Ходун, по черзi задовольняв статеву потребу; тож вони кинулися до баби, яка налаштувалася до молiльнi iз запаленою свiчкою. Обступили колом та й питають: «Що то?» – «Не вашого ума дiло». – Ходун випнув груди, мiцнi та кошлатi: «Ти що, бабо, горя хочеш?..» – «А вiд бiди до щастя недалеко…» – Баба Довженчиха тiльки поклала хреста, одмахнулася вiд Роздайбiдiв, думаючи: йти чи не йти, бо пiп по-кацапському говорить, п'е, нiвроку джигун. На тому порiшила, що йде до Бога, а не до попа.

Гамаюн з'являеться серед ночi, пропливаючи невидимо повз людськi очi, i легко робиться над свiтом, як у грудях, мовби ти на чужинi i не маеш сну, жорстоко давить тебе, але потому пливеш чистою хвилею разом iз миром усiм.

Гамаюн ще на щастя – вiн невидимий, як та фортуна для iноземцiв, i для нього, як i для повiтря, не iснуе межi, бо пiдпорядкований вiн невiдомому i невидимому.

Гамаюн не володар, а з'являеться, вiстуючи розпач або горе, щоб погасити безконечнi терзання, витворенi людською зарозумiлiстю i грiхами, навертаючи в минуле, в покаяння.

Гамаюн тамуе бiль, коли боляче навiть чужинцю, бо свiт роздiлений на клаптики, але вiн цiлiсний.

Гамаюн витримуе тiльки того, в кого болить там, де серце; того, хто чуе його спiв, того, хто чуе бiль i крик пугача, що волае на смерть, на бiду. Нiжний спiв його туманом iде, пригинаючи вiтром дерева людського iснування. Подих Бога.

Пiсля Великодня запала тиша, а через три тижнi Роздайбiди влаштувалися копачами на мiсцевому цвинтарi, бо тими днями й роками смерть косила люд, мов сiно прибирала, i дiло було прибуткове.

Розана вiддали до вiйськового училища – меншенького; а старшi никали в пошуках того невидимого, заховавши пiд куфайку обрiзи, i шмаляли просто у повiтря; а ще на той час упокоiлася баба Довженчиха, i ii на катарасi перевозили брати, колошматячи свинцеве плесо Шовгенихи, що лiнькувато пробивала велетенське руслище мiж глинищами, пiдмиваючи розкинуте чорним крилом кам'яне плато.

Малий ще спав, ловлячи крiзь павутиння снiв свое розламане у складках простирадл дихання; пiд сволоками лущало вiд шаленого перестуку колiс. Погук свистка з буди машинiста, мов чийсь зойк, пробуркував малого – паротяги вiдходили на схiд один за одним, пробиваючи составами олiю жовтого передсвiтання, одкидаючи довкруж важкий сопух солярки. Свiтанковий розпач губився, розсипаючись жужеллю ночi, пiд гвалтом бездомноi псюрнi, а пiд мурий ранок, що облазив нiчними закутами, чесав жерстину покрiвель сiвкий, уперемiш iз пiском дощ, розтягуючи, навскiс зрiзаючи, пiднiмаючи на водi буруни; малий спочатку вгледiв безпритульного Ничипора, який пужалном вiдганяв псюрню вiд смiттебакiв. Хриплявим дискантом собачня ощирюеться, рвучи жовтими iклами об'iденi блохами загривки. Металевим листом лягало, важким падало на вiкна, – малий вставав зрання, блукаючи безлiччю кiмнат, пiдходив до запiтнiлоi шибки, ляскав язиком i аж тодi вгледiв квадратнi спини Роздайбiдiв, якi гребли до того берега. Погляд його перекинувся на iнше, на протилежне вiкно; пригадалося, як учора, застругуючи олiвця, задивився на Лiдiю, розпанахав пальця, задивляючись, як липовою алеею крокуе Лiдiя, – краплi важкi, мов кораловi намистини, падали на розкритi пiдручники, на вижовклi фотокартки. Вона йшла, повита сизим оболоком, – вiн перелистував атлас Леонардо да Вiнчi. Приморив сон. «Верхiвку мого сну прорiзае пташиний крик; тут фiолетовi ночi, i нiщо не зранить так глибоко, як несподiвана нiжнiсть. Вона приходить, мабуть, зi свободою, обов'язково пiзньоi весни, либонь тодi, коли лайнути когось захочеш, – ошпарить окропом, листом пожене осiннiм, обтрусить квiтом iз дерев, ловиш зором у згортках неба птахiв. Знову тижнями не видко сонця, котрий уже день снiгом намiтае, ворушить вiхолами дахи, а тобi начебто роздирае стару зашкарублу рану, i розрадить жiнкою, що присипана, мов попелом, парфумами…» – Малий ще спить, – чуючи притлумлений голос, сторожко нашорошивши вуха, – розламуючись у раковинi вуха, ще спадае до шелесту скинутого з дерева листя; углухало, як тiльки до нього находило сновиддя, видиво Лiдii, – то пiд кущем глоду вона лежить, чекаючи невiдомо на кого, а швидше – його. Углухало, пробиваючись од залiзничного насипу, де чорним крилом обтискае червонi яруги обгорiлий лiс, що його пiдпалив безпритульний, обгризений вошами, спухирений гнiйниками екземи мiсцевий юродивий Ничипiр, – дмухнувши iржею на груди, сотае кров жилами, пролазить у сновидiння, радше подiбний до дитячого плачу; малий ще спить, облизуючи губи злиплим язиком, утиснувши закрижанiлi колiна в теплий живiт, i вiд зайшлоi лютi безхазяйна псюрня рве об'iденi блохами загривки, металево дряпае кiгтями брук; стихае, облишивши суку, пiдiбгавши облiзлi хвости, – нажуханi утробним криком з боку лiсу та обмiлiлоi рiчки Шовгенихи. Наразi крик стихае – чути шарудiння теплого пiр'я: пугачi перебирали нiч розпачливим скигленням, мовби на поразку.

Малий вставав зрання, блукаючи кiмнатами, плутаючись у жовтих пропрiлих занавiсах, – якраз на свое тринадцятилiття, – вишукував, протираючи лiктями шибу, Лiдiю, чув, як човпикае коридором батько, одхаркуючи на пiдлогу викуреним у безсоннi години, пiдходив до кiмнати, де спить на животi мати, розпустивши золото волосся по спинi, округлих половинках мiцного заду, а мiсяць уповнi, – згадалося, i тихим голосом: «Друже мiй единий, тiнь моя власна, од якоi я сахався, бо не е вже людиною… Пусти… Пусти до себе…» – Од батька несло сечею i перегаром, а мiсяць так укохував ii тендiтний, нiжний зад, що навiть малий замилувався: по часах вiдшукував у русi, порухах жiнок материнi, зводячи докупи. А мати пiд ранок поверталася iз запахом гною або продимлена дорогими цигарками. Гнiй – то вiд Роздайбiдiв. В'iлося у пам'ять, радше поговорами, – батько, Вадим, молодий ще на той час слiдчий, прибув iз столицi, якраз на весiлля потрапив. Гули, мов бджоли у пасiцi. Тодi вона, казали, пустилася берега. А десь воно почалося так: молодий та молода за весiльним столом цiлувалися пiд «гiрко-е-е-е-е», пили не менше за весiльних братiв, дружок, сестер, родичiв i всiлякого прийшлого люду. Понапивалися до того, що позалазили на столи i по холодцях, вареному, голубцях, вiнегретах вигецували гопака. Молодий вигукував про вечную любов, що заживуть – куда там вашому. Захропiв просто на цератi, в недоiдках. Його попiд руки дружки вiдвели до подружньоi спальнi, а молода зiп'яну переплутала кiмнати, зайшла, шматуючи, нервово вивiльняючись вiд фати, рвучи тонкий серпанок об перекинутi лавки, дзиглики, скло, – забрела до кiмнати, де хропiв Ходун, той, що найстарший iз Роздайбiдiв. Худий, широкий у плечах, з осиною талiею, чорнiший вiд усiх братiв, не гребував лигонутися навiть iз худобою. Казали, ото поставить стiльчика, примощуеться до корови – аби тiльки живе тiло було; тож одним махом ослобонив молоду ударом вигнутого серпом леза голубого ножа вiд ii весiльного вбрання. Молоду перейняло жаско од могутнiх, по-дикому, м'язiв, розкинутих крилами плечей. Лягла i розчепiрила ноги. Знадвору бухкали корками, ревли п'янi мужички, а вона стогнала, трiпотiла бiлими литками пiд чорним тiлом, а Ходун гриз ii перса лопатами зубiв; за перестiнком, пускаючи солодкий дух, вимучувалися корови, чухаючи низьку притолоку рогами; молода рвала пальцями жорстку чуприну Ходуна, обдираючи пещенi щиколотки до кровi, i вiн у передостанне, охоплений якравою пристрастю втраченого, пригадае це там, де чорнiтимуть вирвами кар'ери, де кишма кишить чорними iз зеленим, завбiльшки з людський лiкоть раками, шубовснувши, вискнувши наостанок забитим пугачем, – як важко, мовби вiчнiсть, пiднiмаються до терпкого грiха ii груди. Видно, згадав i те, як ото водиться в таких мiстечках… Катали другого дня весiлля маму i тата, свекра i свекруху на возику, взятому напрокат у колишнього рабина, заздалегiдь вимастивши рум'янами, нарядивши чоловiкiв у жiнок. Третього дня циганщина обскубувала й так отупiлi на витiвки голови, то заманулося люду скупати маму-тещу у дiжцi з дощовою водою. Власне, витiвку ту пiдкинув не хто iнший, як Ходун. Невiдомо. Купали гуртом. Ходун стояв трохи осторонь, скалив iкло, а потiм просiк натовп, свиснув у два пальцi, пихонув маму в дiжку поглибше. Юрмище реготнуло, одiйшло допивати, доiдати, а того й не помiтили, що тiльки нiжка мамина з дiжки виглядае. Бiля самоi дiжки, чумукувато кудись глипаючи, стовбичив Ничипiр, ще на ту пору не пройнятий месiанською жагою напучувати громадян на путь праведну. І коли вiдгелготiла маса урочисто полiзла витягувати маму з водички, то з жабуриння, з дiжки, стримiла вже не нога, а посинiле обличчя потопельницi. Тодi ж до Вадима на слiдство притягли одразу сiмох чоловiк. Проте Ходун був перший на пiдозрi. І вiн, у передостаннiй схлип свого життя, коли справедливiсть жорстоко звела рахунки, шубовснувши до кар'еру, розiдраний клешнями ракiв, лишень тодi дiзнався, що його щось поминуло в життi, невiдомо чого заверещав: «Винен!» Із першого ж дня слiдства мав певнiсть, що Ходуна рук дiло, i Вадим. Але публiка на тi часи, та й прийдешнi, то iх поглине безпам'ятство, поверне на свое. Треба чимшвидше когось вибирати. Мiсцева влада напирала, – посада слiдчого в таких краях не порожнiе. Добирав Вадим умiло, дженджикуватим актором уживався в душу кожному, мов на парадi мiняв убрання; подовгу стовбичив перед люстром, мiмiкруючи на кожного з пiдслiдних.

Надумавши щось, шматуе папiр, бiжить до лавки, бере блок дорогих сигарет i завше – ходить довгим коридором, смикаючи цигарку за цигаркою: «Якщо притягти Никитченка? Або Гриценка… Краще б Яковенка… проте… в Рабiновича – тьху, взагалi кiнець кар'ерi… нiчого думати… Ходун, Ходун, Ходун. А Ходун – смерть. Десь у ярузi з розпанаханою горлянкою знайдуть. Але… Але справедливiсть, задля справедливостi…» – І зо дня в день, з години на годину вдивляеться iм у вiчi, тельбушить, шматуе власний шовк душi, викликаючи до кабiнету. То якось ненароком «присядь, устань, подивiться, чи не всохли он тi квiти». По мордяцi не бив; щоправда, двiйко гирлуватих сержантiв чухмарили кошлатi руки: iнтелiгент, i нi фiга не зробиш. Приiхав з молодою вродливою дружиною, – волосся бiлими крильми впало на плечi, коли вона ступила на перон, i волоссям розкiшно бавився теплий вiтер, грався згортками сукнi, десь iз моря срiбний вiтер, що наносить на мiсцини цi тугу, пропахлу свiжими динями, репнутими вiд спеки кавунами, гульбищами, де смерть i життя зазвичай. Вадим iз нею i радився, – кохання, примара котрого зараз спала, оголена пiсля чергового блуду, тодi ще добиралася верха, в наростаннi. «Ти, панику мiй, знаеш хто…» – «Не знаю… Не знаю… Не знаю…» – тупоче коридором, вихаркнувши жовтого згустка на пiдлогу; повертався до Мар'яни, пестячи золото ii волосся, занурюючи пальцi мiж рожевi стегна, лизькаючи язиком, губами все тiло, пiддаючись пругкостi ii тiла, але думка про потопельницю маму-тещу розпалювала жагу, його, Мар'яни, що аж сусiди гупали у дверi. А вставала гола просто вiкна, явивши у м'якому усмiху ряди перлових зубiв. Доброчеснi обивателi роззявляли пащеки i вклякали.

Марудився слiдством Вадим довгий мiсяць: то викликав поодинцi, то гуртом i м'яким тремтливим голосом виголошував промову, напучав, зодягнений у цивiльне, у костюм-трiйку при яскравiй краватцi, нiжним голосом, до котячого муркання: «Зiзнайтеся, уряд зараз лояльний…» Днi минали, дiло здавалося гиблим, а в столицi когось клопiт заiдав, усе нагадували, тиснули. Останнiм лишився Ничипiр, який стояв бiля дiжки, – це далi, бо вже як одсидiв три роки у в'язницi, його, як заведено, прийняли за ясновидця, ба пророка навiть; i звiдки до нас прокралося юродство? І з того часу Мар'яна пiшла кола. Першим ii взяв Полковник Чомбе. Якраз того дня, на ту годину спалахнула бiлою зiркою свiдомiсть, личакувата пам'ять злiзла, обдираючи дитяче забуття, перекинулась далi, нiж закiнчуеться дитинство, юнiсть уляглася в нерiвнi улоговини, стоплюючись у те, що в майбутньому визрiло в слово – справедливiсть. Почало воно перетоплюватися на Полковника Чомбе, який враз несподiвано, серед рожевого свiтання на шкапинi, в сiмейних, до колiн, трусах вiтав пiднятою догори рукою всевидющi вiкна. Гришко Самоха, на прiзвисько Полковник Чомбе, прославився як чоловiк, що знав достобiса всiляких iсторiй: мовляв, то воював у Африцi, де iх на парашутах спустили просто на широке латаття, «а ми строчили, строчили, строчили з тих листочкiв по чорнопиких». Вiн розпатякував про подвиги в Кореi; власне, де вiн тiльки не був; вiн знав, хто й коли помер. Це розповiдав без брехнi; щоправда, те правило не стосувалося його, щойно оповiдка переходила на конкретних осiб, надто ж на нього самого, Полковника Чомбе. Переднi зуби – що в того Росинанта, на котрому одного славного дня вiн в'iхав у мiстечко. Навiть коли сухоти провалили груди, вiн, той Чомбе, подобався жiнкам – пияка, гультяй, джигун. Користався Чомбе повагою серед усiх верств населення, отож i Мар'яна, в розхристаному халатi, обпiкаючи горло коньяком, на ходу п'ючи з горлечка, пiд завивання батька: «Куди ти, деточка, я ж…».

Малий не надав цьому нiякого значення, – ворушкий клубок упав каменем, розриваючи жовтогарячим сум'яттям косяк свiтла; кiт вигнув тiло, настовбурчивши загривка, сяйнувши в напiвмороцi зеленими очима, перетятими зiницями; кiт дряпонув кiгтями – хлопчину пробрало морозом по шкiрi; а кiт вiльно ступав пiдвiконням, ощирив гострi зубки, коли малий потягнувся до шерстi; на якусь мить привидiлося малому, що у тварини двi голови. А мати якраз бiгла навперейми Полковниковi Чомбе, що ледве сторч головою не гупнув з коня, вгледiвши напiвроздягнену, рожеву, мов сам свiтанок, красуню. Несподiвано полив дощ. Струменi перiщили навхрест, змивали бруд iз дахiв, вуличок, кидаючи бродиво людське в Шовгениху. І хлопчина жалкував, що не може побачити Лiдiю, котра намокла пiд дощем, ii пiднятих худеньких плечей. Єднав ii з матiр'ю, вишукуючи риси тiеi, котра в далекому майбутньому зробила його краiну великою державою, а вiн так i лишився в марнотi. Це коли вони разом зустрiлися з тим, чого вiн чомусь нiколи не забував.

Зазвичай вiн вставав зрання, пам'ятаючи настанови батька, i гортав грубезного атласа з кресленнями Леонардо да Вiнчi; до нього приходив Родик, сусiда через вулицю, однолiток, батьки його були технiчними працiвниками. Люди чепурнi й милосерднi, котрi бiльше вiрили в iснування людини, нiж самого творця всього свiту, вiчного будiвничого. І з Родиком вони тинялися яругами, де обидва ховалися вiд сiмейних скандалiв, i малий розповiдав, що хтось у темному чуланi дихае йому в спину: «То ангел-охоронець, людина не може дихати у спину…» – «Ет, мама й тато казали, що того всього не може бути, бо його нема!.. От коти – iнша рiч». Малий Вiталiй ледь не прохопився, що бачив нещодавно, але промовчав. Якби пробалакався тодi, вiн би мiг зупинити поворот колеса…

Залiзничний вокзал 1893 року спорудження, жовта будiвля, подiбна до китайськоi пагоди, через котрий буцiмто проiздив один з найбiльших поетiв; щоправда, до того часу поет, здаеться, помер вiд горiлки – вiд цирозу печiнки, а мо', захлинувся у власному блювотиннi. Але поет великий, i це засвiдчувано на обшарпаному вiтрами iсторii, зовсiм недалекоi, плакатi, де лiворуч пивниця. Ступивши кiлька крокiв, вони мандрували товченими мушлями, тими, що ти бачив в урвищах червоноглинистих рудень; вiд залiзницi розлiтаються рейки, випари струменять вiд отруйного креозоту, вiд зашмульганих шпал. Над заростями полину, де золото вколисаного полудня нижуть тугi тiльця всiлякоi комашнi, окутаноi пилком кульбаби. Вони – дай Боже пам'ятi – лежали голопуцьками на осоннi або в затiнку, бо все залежало вiд погоди, засунувши руки в саморобнi байковi шаровари, й до сухого дрочили, вистромлюючи вихрастi голови, щоб хто бува не вгледiв; а радше, щоб позирати на одбитi сонцем рейки, чи нема чого цiкавого. Вдалинi бiлими полотнищами маячили постатi. Може, привиди. А вони душили на пузах комах, обтираючи гарячу сперму об свiжу траву, з гупотом серця, настраханi грiхом, – угледiли в тих постатях, що чiткiше вимальовувалися, його Лiдiю i Мар'яну, матiр. iх поперемiнно, як кому бажалося, Роздайбiди лигали у всi дiрки.

Змiем виповзав потяг, зжираючи високий полудень сизим димом паротяга, проганяючи таемницю, зриваючи в лiт дрiб'язок гав; повертав убiк, по лiву руч, повз Зелений Острiв, куди вони часто заходили. Тiльки вони й Ничипiр знали туди дорогу.

Вiталiй хотiв зiрватися на рiвнi, щось крикнути, проте Родик не пустив. Додому повертали прибитi. Малий плакав, Родик розпатякував, що онанiзм може призвести до безплiддя, iмпотенцii, стоять не буде. Принаймнi так навчали батьки i в школi класний керiвник Євдокiя Петрiвна Тарасенко, тонкогуба й щербата, сини якоi проходили разом з Розаном вишкiл у вiйськовому училищi. Вона й застукала iх на гарячому, коли вони пiдглядали, частенько навiдуючись у заростi полину й дикоi коноплi, де Роздайбiди псотили малолiтню Лiдiю i його матiр. Застукали iх на гарячому, коли вони пробували подрочити одне одному. За тиждень, на сiмейних зборах так вирiшено, вiдправили iх до школи-iнтернату, а звiдти до патронату недорозвинених дiтей. Тими днями отруiлася Лiдiя, помер Полковник Чомбе – гуркнув разом зi своею шкапиною, не пiднявшись на схил. Виiздив вiн зi сходу, де бiлiв стiною iнтернат-патронат, колишня жiноча гiмназiя. Смерть тут зазвичай, – розчиняються зеленi ворота, труну з покiйником плавно, втiшено, з шанобою, мов на празнику якомусь, несуть вузенькими вуличками, а пiд розлогими яблунями з облупленою корою блищать «стопочки», гори тарiлок, i народ палко плекае надiю повернутися до розставлених столiв, умлiвши пiд жагучим серпневим сонцем. Тож через багато рокiв, навiдавшись у травнi, перед уродинами, Вiталiй iшов тiнистими алеями, пiд липами, – як не напружував пiвкулi мозку, спогади не збудили анi найменшого поруху душi; пiднiмався схилами, де ще не налилася золотом трава, долаючи в сутiнi метр за метром, кiлометр за кiлометром; настирно вiдшукуючи номер нового помешкання, вiн наткнувся на ту рiчку Шовгениху, змiлiлу, де Гришко Шпигун iз Стасом вiдкопували, вiдмивали iз затонулих галер золото мiсцевого Ельдорадо. Постояв, сплюнув, як та людина, що видихае харкотиння вчорашнього дня, – вiдшукав нове помешкання, обставлене тими ж убогими меблями, де стiльки намарних слiз пролилося. Нiщо не зачепило. Дверi не зачиненi – убогiсть, завалена непотрiбними книжками. Так i прожив кiлька днiв, як i останнi десять рокiв, на водi й на хлiбi, доки не дочекався батька; а радше в очiкуваннi чогось, повернення, мов мед, терпкого щему; а ще зизоока пам'ять навернула, як сонячного дня йшли жiнки з розпашистими вiями – мiсцева аристократiя, гордована ним.

Вони хупаво пливуть, не спиняються; а ще ловив зором птахiв. Ось злетiла гава, трiпнулась безколiрно… І за годину прийшов батько, – стягуючись до нього, Вiталiя, злiтатися почали, трiпочучи крилами, привиди з далекого минулого. Пiдхопленi вiтром, заворожуючи острахом перед минулим – вiд Старого Жидiвського Занедбаного Цвинтаря, вiд будiвель заводiв i фабрик, де вiн горбатився од приниження, гибiв вiд злиднiв i сорому. Вони були легкi, цi привиди, начебто буденна для цього краю смерть. Тут усе нею карбоване. Вже в наступнi днi задихався в буяннi травня, цього року до банального холодного i мурого, сiрого i нетривкого, перемитого дощами, зрiдка грозами, що за давнiх часiв блискавицями запалювали мiсцини, де колись затонули галери, бо, говорили в народi, – вiчне суперечить вiчному, а мо', й навпаки, притягуе. Хто його знае, хто тее сказав. Плентаючись вулицями, надибав свого однокласника, який без натяку на трагiчну театральнiсть, котрою повнi роти столичних i провiнцiйних обивателiв, розказав, що хворiв на сифiлiс, уразив дружину. І це не новина, бо, дивись, половина мiстечка вражена цiею хворобою. Причвалавши у тимчасову свою домiвку, де батько лежав п'яний, горiлиць, як колись мати, вiн, задерши пiдборiддя бiля вiкна, без гiркоти написав, що тiльки мелодрама готова увiнчатися несподiвано в рамках фарсу; страх, лишень розвiваючись на шалених своiх крилах, розносить свiтом щось подiбне до мигдалевого присмаку ейфорii життя, – вмент, перед буттевiстю осуги кожного дня, несподiвано западае велетенська яма вiчностi. Страх пожирае конечнiсть людського безумства, що рокована людьми буттевiстю. Тож коло замкнулося, – ця довгоплинна хвороба вiку, що причинила браму столiття, жадiбно, з рипом причинила, засiявши в безтурботнi голови блiду спiрохету, мов той очищувальний душ. СНІД не мiг конкурувати своею непричетнiстю, своею тiльки-но вродженою аристократичнiстю перед дикою гульбою натовпу, що поруйнував свое життя спробами кiлькох революцiй, двох воен, вивiльнивши простiр власним кiсткам, черепам ближнiм i чужим, котрими в дитинствi ми грали у футбол; коли не стало мiсця для подвигiв ураженого мозку, вони i ми гучно ринули рятувати себе у смертi, увiрувавши насправжки в цей безглуздий порятунок. І це шолудиве, розкинуте на пагорбi великим гнiйним прищем мiстечко, де кучкуються ембрiони того безсилого страху, що, мов налигачем, у вiчнiсть наганяв, скасовуючи справедливiсть як одну з людських вигадок.

І це шолудиве мiстечко, розплюснуте затхлою водозбiрнею ставу, дратувало його, бо як одне склалося – на золотоголову столицю, на подiбнi мiстечка, на всю краiну. Урiвнялося вiд голови до прямоi кишки. Краiна чадiла вiд дешевого туркменського газу… А зараз бiле полотно дороги змиваеться стовпом пилюги, вiтер, лишень жовтий вiтер у цьому жовтогарячому полуднi пiднiмае хмару над школою. Школа – гелготiння, рейвах у брунатних, келiеподiбних примiщеннях стихав далеко за опiвнiч. Мало чим патронат рiзнився вiд божевiлень, катiвень, де судилося обом побувати, доля котрих розвела, щоб з'еднати в одне цiле, щоб роздiлити навiки. Найбiльше Родика i Вiталiя дiймала Євдокiя Петрiвна Тарасенко – зла передклiмактерична сучка, переведена за якiсь там прогрiхи до патронату. Затягувала до комiрчини, особливо Родика. Роздягала, змушувала присiдати, вставати, лягати ниць. iй, сухоребрiй баберi, до вподоби запах поту – не духмяне мило, не парфуми «Шанель» чи «Ожон». Просто радiсть, а не жiночка – шолухатi ручечки з мотуззям джергавого кольору сухожиль разiв iз шiсть перед снiданком вiдтирала содою або камiнцем до того, що облазила шкiра. А вподобала бiльше для любовних забав Вiталiя. Так називалася перевиховна робота. То бавиться членом, то засуне пальця в зад: «Хи-хи-хи-хи, приемно, мiй котику?» В тiй комiрчинi хлопцi дiлилися спогадами i планами на майбутне. Родик захоплено розбалакував про довгi ряди верстатiв, де запах мастила дражнить нюх; як переплавляеться твердий метал на бурхливу жовто-червону масу; як вiн вiдливаеться, чарiвно вихлюпуючись у форми для авто, гелiкоптерiв, танкiв. Тим прохопився Вiталiй, сам зачаклований кресленнями Леонардо, особливо гелiкоптерiв. А ще говорили про жiнок, про нiжнiсть, грiючи подихом один одного в павутиннi комiрчини, потиском рук, складаючи надiю, як би в скорому часi «придавити цю суку Явдоху». Думали про матерiв i майбутнiх коханок, про славу i грошi, про свою необiгрiту безталаннiсть. А школа поголiв займалася як не педерастiею, так солодiйством: школярi визирали з вiкна на мiсцевих красунь, тримаючись за iнтимнi мiсця. Хлопцям же бридило, вони знову вертали спогадом до матерiв, у котрих обидва вишукували щось у своiх напiввигаданих любовних iсторiях. І в тi роки смерть збирала сизим кушпелiнням люд; i одного дня обпилася оцтом, а як не допомогло, повiсилася Мар'яна. Смерть ii прийшлася на смерть Лiдii: двi процесii попарно рухалися по обидва боки вулиць. Брати Роздайбiди, подiлившись, несли труни. Проте школу розбуркала не занудна, фальшива музика Мендельсона, що тут звучала так само, як i музика на танцмайданчиках, а бурштинова заграва пожежi в степу, де в загорожах рохкали, вивалюючись у гною, довгi, мов ковбаси, свинi. Хрипкий голос Ничипора, що завжди колошкав пужалном, обтяженим наприкiнцi цвяхом, бездомну псюрню, – гнав поперед себе стадо свиней з рожевою вiд опiкiв шкiрою. У них дебеленькi, як у школярок, задки на тоненьких нiжках; вони рохкали, задирали писки, верещали, тицяючись рилами в галантерейнi вiтрини, намагалися пропхнутися завулками; а Ничипiр, обтрушуючи вошi рухом грудей, горланив: «Хто напучав вас, нiжнiшi вiд нiжнiших, говорити вiд iменi Бога! Ви, забздiлi пiд ковдрами! Мерзота ваша на ваших дiтях… Ось, ось, ось… Іде Великий Руiнник i Будiвничий…». Загравище вiд свиноферми кiптюжило вiкна, а свинi, дебеленькi, трiпаючи вухами, колихаючи спинками, тручись боками, збилися косяка, руйнуючи вереском звичне гатище думок за вiкнами, перевернули труни. І тiльки тодi хлопцi вгледiли двох красунь, чиi лиця вiдсинювалися од вiкон. Блiдi та вродливi. І тодi чи не вперше Вiталiя пробило дрiбним потом, звалило на спину, «довгою дорогою неслось кудись його розпростерте тiло, а потiм вибалками, ямами…». Очуняв. Свинi ратицями топтали пластом улеглий люд, видавлюючи очi, обгризаючи вуха, пальцi од переляку та голоду; парафiновi квiти, придбанi у жида-аптекаря; вiск свiчок перемiшувався з юшкою, багном, а Ничипiр хрестив одним пальцем, виганяючи злих духiв. Пугачi налетiли – низько, вихрячи крильми, реготали над юрмищем люду переможним криком. Зi сходу подув вiтер, з недалекого сходу, змiтаючи все в непорушне плесо Шовгенихи. Народ – урозтiч. Двi покiйницi лежали незайнятi, обмитi дощем, полишенi перед безоднею, проваллям неба; пугачi мокрим ганчiр'ям порозсiдалися попiддашшю, на антенах усiляких комунiкацiй. Ничипiр булькотiв у небо. Роздайбiди ляскали в долонi, неясно – щось чи когось кличучи, а птахи мовби пiдслухали – лопотiли крильми. А коли дощ ущух, пугачi знялися, – летiли над стадом свиней, що спускалося до яру, ламаючи хребтини, беркицяючись iз крутих схилiв.

Тодi в мiстечку заговорили про можливу вiйну або голод. По тижню хлопцiв випустили з патронату пiд опiку рiдних. Подбали батьки Родика, вельмишановнi, поважнi персони в краi.

Вiталiй повернувся додому, – батько плентав ногами, вихаркував жовчю. Постоiть перед зачиненою спальнею: а та, як тiнь тiеi, яку вiн i син його не в змозi забути, майне легким привидом. Батько шкрябав ногами, iнодi навiдувався до аптекаря, син якого, Шльома, був трохи молодший за самого Вадима, а ще пiд вiкнами гарувала псюрня, мiсто спорожнiло, дули холоднi вiтри, на зиму або ще на щось. Зрiдка Вiталiй навiдувався туди, щоб послухати базiкання старого аптекаря, погортати медичнi книги, непотямнi очам i розуму криптограми кабали, i вперше до рук його втрапила Бiблiя, – не Талмуд, не Тора, а з пожовклими пергаментними сторiнками Святе Письмо, писане латинкою. Але займало його бiльше креслення Леонардо, i Вiталiй тужив за втраченою дружбою з Родиком. Батько пиячив цiлими днями, кричав знизу догори: «Це ви, курви, випили нашу кров, це ви…» – по дню шкандибав брати в борг у аптекаря на пляшку; опохмелений, пiдводив до вiкна сина: «Ось, дивись, то наша батькiвщина…» – Вiдставного генерала вивозили на узганок зрання; вiн куняв, потираючи увi снi вологими долонями нiкельованi, сизi од роси поручнi крiсла-каталки, а проти його очей, повних гною, закислих бiлими слiпаками, жовтим грибовидним стовпом день у день над кар'ером вихрилася курява. Роздайбiда, щонайменшенький, той, котрий Розан, перевдягнений у форму нацiонального гвардiйця, позiхнувши, брав пiд козирок, чiпляв старому до пояса золочену шабельку, буркнувши: «Не хоче, бздун старий, здихати…» – i вiдходив, щоб принести на висрiбленiй тацi склянку джерельноi води. Старий гикнув, шмарконув витягнутим у сардельку носом, повiв, мов хто праскою пройшовся, пласким обличчям. Заворушилися налитi водою нiчного жахiття очi: «Мухи! Мухи! Мухи! Розан… Розанчик… Знову чорнi мухи злiтаються на гноiще…» – Важке, як з мореного дуба, пiдборiддя, робить вихiд уперед, ховаеться назад, пустивши з рота надовго бовтати в повiтрi кисляк старечого перегару; генерал нарештi розплющуе очi. Вже стало за звичай протирати хустинкою гнояку кон'юнктивiтних очей i чiпляти на носа оправленi в червоний рiг окуляри. «Хи-хи-хи-хи, Розане, то не мухи, ха, то люди, а я думав, що знову мушва роiться над гноiщем…» – Куций пальчик маршальським жестом тицяе на бiлi оголенi спини малих повiй, що позакидали нога за ногу, розсiвшись на пластикових стiльцях, жадiбно затягуючись димом солдатських цигарок; колiна у дiвчат м'якi, – коли торкаються iх випещеними пальцями, то вони нiжно прогинаються, а спини слизькi вiд поту, як i олов'янi вiтрини, де на гачках – м'ясна лавка навпроти – розхитуються жовто-червонi тушi забитоi худоби. Нiздрi старого голосно хапають повiтря: «Ну й спека… Ця клятуща спека так розворушила глисти у моему черевi, що аж пiд горло пiдступили… Чуеш, Розане… Промацай пальчиком!» – І старий роззявлюе свою пащу, повну бiлих порцелянових зубiв.

Батько ловив погляд сина, прикутий до дiвчат, бiленiв увесь: «Не туди дивишся… Он! Он! Он сидить наша гордiсть…» – Вiталiй хотiв прошмигнути в кiмнату, але батько, дужий, нiвроку, чоловiк, змушував його зирити на старого; батько шаленiв, увесь блiдий, пускаючи засинiлими вустами слину, кричав йому на вухо: «А он тi, он тi… Бачиш?.. Вони п'ють i жеруть нашу кров… Подивись, подивись на цих шолудивих лесбiянок i педофiлок! Чи знаеш ти, сину, наш дiм вибудуваний на цвинтарi, а вони…» – Батько тицяв догори i донизу пальцем, утупивши безтямний погляд, i Вiталiю чомусь ставало шкода, жаль душив його до плачу; тодi й прокидалося, пробивало його холодною струною – справедливiсть. Тож про цю справедливiсть, iснування котроi сумне та смурне, як i тривалiсть щастя або вiчноi любовi, вiн подiлився з Аббою, найменшим iз синiв Шльоми, а той радiсно зателiпав голiвкою: «Да, да, да. Коли прийде наш месiя, тогда…» – Абба, маленький, рудоволосий до червоного, як i всi брати Фiшери, побожний та наляканий другим пришестям християнського Месii, вiчно голодний Абба з'iдав навiть свят-вечiрню кутю, що ii ставили на порiг, щоб задобрити домовикiв; у засмальцьованому сюртучку, з обскубаними, наче курми, обшлагами, з Талмудом пiд пахвою, зачаiвшись десь поблизу, здебiльша у кущах, полюбляв пiддивлятися, як i вся дворова шпана, за повiями, що iх солдати з нацiональноi гвардii заводили в пiд'iзд або просто на вулицi, перегнувши на лавцi вiдповiдним способом, пiд заохочувальнi крики лигали. Абба то й розумiв з усього навколишнього одне тiльки, як справедливiсть, iз якоюсь смутинкою, притаманною його нацii, мов принижений аристократ усього людства. Аббi кортiло жiнки, але, наляканий гойками, вiн намагався збити збудження щоденним солодiйством, а вiд того ще бiльше брався прищами. І тодi вiн став навiдуватися до Ничипора, який жив над урвищем iз двома малолiтнiми жiнками, – щотижня вони обтрушували вошей, мастили гнiйники екземи мазюкою, а вiн пiсля купелi злягався зразу з обома. Носив вiн на грудях щось подiбне до хреста, але заплутане якимись вузлами, хрестився одним пальцем, визнавав i старозавiтного Єгову, i Перуна, i Дiву Марiю, i… Невiдомо, що й кого вiн визнавав. У присутностi Ничипора й ще однiеi дiвки Абба спiзнав перше спустошення вiд злягання. Пiдiбгавши ноги, заховавши молочне тiло пiд дiдiвського сюртука, ридма ридав; Ничипiр погладив Аббу по головi: «Ех, нехристе, ти i е нехрист». Абба подiлився враженням, але воно було зовсiм iнше, нiж чекав на те його товариш. Із байдужим виразом на обличчi до всього гортав атласи, книжки з креслення, доки не розшифрував до половини якийсь давнiй рукопис, вiднайдений на горищi старого аптекаря. За кiлька днiв подався до батькiв Родика i попрохав, щоб йому викували чи вiдлили зi срiбла котячу голову. Це прохання не те щоб здивувало Родикового батька, навiть навпаки, – той замислився, але, знаючи любов його, Вiталiя, до механiки, повiв на завод, де займав посаду директора; на запитання, де Родик, тiльки вiдмахнувся. І вже коли йшли мiж сiрими рядами верстатiв, обидва, вдихаючи iз задоволенням випари мастила та розтопленого металу, пiдiйшли до майстра, й батько буркнув, що нема того вдома, кудись повiявся шукати щастя. Майстер на форму тiльки гмукнув здивовано: «Гм… Щось подiбне у мене е… так, е… але не збагну, хто приносив. Але точно е… з крилом тiльки…» – Вiн покликав пiдмайстерка. Той невдовзi повернувся з готовою формою, i прохання Вiталiя задовольнили. З однiею вiдмiннiстю, що в кота було одне крило. Того ж дня вiн був прилаштований у вiддiлення креслярiв, залишив домiвку батька, що пустився берега, й пристав до тiтки. Вона мешкала в занедбаному – двi-три хати – хуторi, праворуч вiд мiстечка, в домi аж на три поверхи, що поставив ii чоловiк. У кiмнатах поступом свiтла кольори переливалися то вiд бузково-холодного, то малиновими вiхтями клалися, вихлюпуючись у прочиненi дверi ванноi; вiн ще хлопчаком полюбляв спостерiгати, як вона купаеться в парi, розтираючи до червоного дебеле тiло пiдстаркуватоi молодицi, – солодко тодi тягло вiд грудей до паху; вiн слiдкував за нею змалечку, коли вона забирала його на канiкули, ще тодi, як подих неминучоi старостi не прив'ялив ii стрункiсть; проте нiздрi соплило од тiтчиного поту, що стiкав росою голими стегнами. Це ще вiдтодi, коли в шаленому нападi ревнощiв заколола вилами чоловiка; i це вже, як, вiдбувши у в'язницi три роки, влаштувалася на працю до занедбаноi свиноферми. Проте спальня тiтки дихала кришталевою чистотою, що мулько вiд того й зараз, бо з дитинства вiн був у тiтки мазунчиком: «Ану знiми штанцi, чи не затерлася в тебе попка; дай-но я посиплю пудрочкою, а зараз лягай, клiзмочку поставлю»; в ту далеку мить печаль побила його, начебто хтось вишмагав, як ото в патронатi гумовим шлангом у темнiй комiрчинi; його струсонуло вiд дотику жiночих рук, а очунявши, з переляком намацав слизоту на своему хобiтку. І зараз вiн почувався незручно в порцеляново чистих кiмнатах, де стiни уквiтчанi портретами невiдомих йому родичiв, мов скошена трава, мов отава, мов гербарiй. І вiн, як у дитинствi, бродив кiмнатами, марудився серед меблiв, притрушених тальком, усе долаючи нездоланне – повернутися до батька. А ночi довгi, гумовi на хуторi. Щоб пройтися вiд ставу до ставу, перетятих гребелькою, ступаеш цiлу вiчнiсть, мовбито в глей залазиш: i однiеi ночi йому наснилася Люська Фiшер. Вiн ходив з того дня на роботу, такий собi хлопчина на побiгеньках, лiнькувато переносив теки, гросбухи з цеху в цех. Проходячи ряди верстатiв, де упрiвав низькорослий люд, що по обiдi щиро скалозубив, а вiн мучився цим, проймаючись несправедливiстю долi до цього роду людського, i Люська Фiшер не виходила з голови. Вона тонка у станi, з широкими стегнами, повнi вуста, чорне волосся стягнуте бiлою стрiчкою. Карi очi опущенi додолу, а як неждано меланхолiйний усмiх брався на виду, розтуляючи губи, то Вiталiя навiть тiшили великi зуби. Золото ii шкiри, м'яка хода, – пробував вiднайти щось од матерi, Лiдii. Вiн думав про неi невiдступно, серед працi, завалюючи стола кресленнями, новими проектами, прожектами самого директора заводу, Родикового батька; а того тiльки косило усмiхом людини, котра звалила сама на себе тягар, зазнавши на своему вiку найбiльшоi поразки – занедбання власного сина; сумним голосом казав: «Усi ви з одного тiста. Ось приiхав голодний i вошивий, як той пес… Чому б дома не сидiти? Все шукае щось… Не пойму я вас, молодих…». Одне iм'я Родика Вiталiя храпонуло, i вiн невiдомо чому – спробуй розiбратися в людськiй душi – подався до Ничипора. Став перед ним i каже: «Що, старий, робить, я закохався в жидiвку…» – «Гм… Яка рiзниця, всi ми пiд одним Богом ходимо…» – глипнув на медальйона – кiт з одним крилом: «Знаеш, що то таке?» – «Нi, якось на думку спало. Скажи, може, знаеш?» – «Е-е-е, пущене на вiтер скоро бiсом ловиться. Прийде час, голубе, то дiзнаешся… Йди, навiть удачi не побажаю, бо як у кого чорт за плечима, так i удача в того. Бувае, кривда вибивае правду, а правдою добиваються кривди… А справедливiсть…» – Ничипiр луснув кiгтем вошу, розтер кров'янку об сизого засмальцьованого чуба, покошлав бороду, показав на небо: «Там вона, котику. А за ту штуку нiчого не скажу, хоч i знаю…»

Нiщо так не зранить, як несподiвана нiжнiсть, урiвень жорстокостi, – Вiталiй повернувся додому. Краiну колошкало; батько звiвся на ноги, проводив розслiдування за розслiдуванням. В кiмнатах убож, павутиння, прiлота. Як i батько, швендяв коридором, а там – до Абби. Бо ж нiщо так не зранить, як несподiвана нiжнiсть, – Люся стояла, висока й ставна, прозорячи поглядом поверх голiв низькорослих крамарiв з куценькими пейсиками, що посмикували i подригували куценькими борiдками. Вiдтак вони гуртом кинулися смикати стьожечки на ii сукнi, роздягли до половини, жадiбно поiдаючи масненькими поглядами, глипаючи на спину, пiдтягнуту сiдницю. Абба ледь виглядав iз-за столу, поклавши перед себе кашкета, вже повного зелених доларiв, щоб страшнi його земляки зберiгали повагу й платили справно; i ось крамарчуки готовi покласти ii на довгого дертичного стола, як дiвчина розвернулася, сяйнувши бурштином очей, засвiтилася, плигнула до Вiталiя, i вiн з нею скотився вниз пiд верещання крамарчукiв, якi вже, напевне, духопелили Аббу. А вони впали на лiжко, материне лiжко, де ще трунило вицвiлими парфумами; лежали на животах, так i не знали, що робити далi. Вона, Люся, розповiдала, що любить спати голою i зараз спить гола, напевно, вона не жидiвка, таке-от припускае Абба; це, звiсно, збуджуе ii, не так, щоб дуже, а ще не впевнена в своiй вродi, бо ще нiхто, окрiм Абби, ii не мацав. Вiн тодi, вiдкинутий перспективою, десь уже наприкiнцi згадав, як сказав чи подумав: «А це погана ознака – карб зiв'ядання…» – І, нарештi, вони злiпилися в один клубок, борсаючись, – вiн пробував те, чого навчила Євдокiя Петрiвна Тарасенко в школi-патронатi, а вона – те, чого крамарчуки: брала в рот, дозволяла шмагати по сiдницях, навiть примушувала, заверещавши низько, але на передок не пускала. Тодi вiн поставив ii на чотири i загнав, дико скрикнувши, втрачаючи навiки все: любов, повагу до цiеi жiнки, загнав у зад. Впав, знеможений, як у тiтки на хуторi, провалюючись дедалi глибше й глибше у лоховицю, у брунатну баюру… Знадвору скiмлив, вив безперервно пес. «Знову хтось помер», – а iзгори: «Де?! Де! Де! Де той мазарчук, гой етот. Абба! Абба! Бернi деньгi!» Вiталiй тупо зирив у порожнечу ночi, а Люся встала, сiла, розкарячивши ноги, китиця ii руки горобиново блищала проти смарагдового отвору дверей, i Люся щось шепоче, як якесь закляття на незрозумiлiй мовi, пiдступае до вiкна: «Помер хтось iз ваших…» – Шовгениха знялася бурею, заблимав ранок. «Коли ми перестанемо дiлитися на ваших i наших… коли?!!!» – загорлав, намагаючись вибратися з баговиння; Люся плакала: «Чого мене питаеш…» – «А кому… кому я це скажу…» – «Ти мене кохаеш?» – «Так…»

У полудень загули першi паротяги, розганяючи поузбiч насипу круторогих корiв, усiляку худобу; а на Клечану недiлю мiсцеве обивательство замiсть того, щоб уквiтчати зеленим стiни, задрапувало вiкна чорним або хто чим мiг, – пугачi рiвним рядком, гелгочучи, вкривали голубiнь неба, плачучи й висвистуючи, обсипаючи холодне пiр'я та послiд на дахи, летiли над мiстечком, – опiвночi, на любов Вiталiя i Люсi, брати Роздайбiди, трое, бо Розан вiдбув до столицi, наслугувавшись удосталь героевi генералу; тож трое мазарчукiв Роздайбiдiв заскочили до хижi Ничипора, посiкли на шмаття двох дiвок, наварили з iхнього м'яса юшки, посьорбали варива, а Ничипора облили гасом i живцем спалили в хижi. Довiдавшись про це, вiн подумав, що людям таки краще не народжуватися, нiж так задурно помирати. Вiн не пiшов на похорон: тiльки через багато рокiв ходив по тому згарищу, що все ще не заростало травою. Довiдавшись про загибель Ничипора, вiн укляк, захоплений зненацька заворожливим летом, ухканням пугачiв у сiрцi передсвiтання, з небувалою для його вiку втомою подумав, що йому виповнилося сiмнадцять, i в цьому мiстечку, що було йому роковане як батькiвщина, йому не судилося спiзнати жiнки. На узганку погойдувався у крiслi-каталцi старий генерал, i вже Роздайбiди прислуговували йому, протираючи очi: чiпляли окуляри, а старий бздун похихикував, повертався, блиснувши проти вiкон спузирiлими скельцями окулярiв, глипав на вкутаних срiбними випарами тендiтних повiй; i зi свого узганку, дихнувши глибоко, Вiталiй не почув жаданого притоку повiтря, тугого удару хвилi, що живицею обпiкае легенi. Угледiв те, чого страхався аж до кiнця: начебто в дорогу налаштувався зрання, як тiльки порожевiло в кiмнатi: де, мов умисне, порозкидав речi, зараз до чужого непотрiбнi. Дiм, його кiмнати, де спливло багацько рокiв, навiть бiльше, нiж тримала його пам'ять. Вiн вправно вскочив у черевики – довго йти, – неквапом, одним порухом, не пiднiмаючи голови, взяв зi стола, лакованого пiд горiх, годинника, накрутив пружину; пружина луснула, завiдний важiль легко обертався, а пучки не промацували звичного холоду металу, – вода розламувала в мушлi вуха уривки незрозумiлих фраз, падала з ринви, розпанахуючи небо, до того сине, що чорнi грудки птахiв видавалися нерухомими, висiли iграшковими кулями, затуляючи синю безодню, кидаючи зграю туди, де за хвилину повинно зiйти сонце. І вiн поставив годинника. Увiйшов дiд. Обличчя – мов круто зварене яйце, поголене й блiде. Дiд притулив до батареi опалення долонi, бо печi не було, показав спину. Вiн хотiв запитати про щось дiда, але зайшла мати i подивилася на нього з подивом, поставила поперед себе дзбан iз водою, притулила долонi – знайшла-таки – до порепаноi груби. Вiн хотiв iй щось сказати, але не було слiв чи то мати подивилася на нього з осудом… Очуняв вiд жаского подиху Люсi; холоднi ii пальцi пробiгли хребтом. Одним махом звалив ii на пiдлогу, вона не пручалася, а вiддалася легко, схлипуючи, теплiла пiд ним. А вiн крижанiв, провалюючись у баюру, з переляканим подивом шукаючи Лiдiю, матiр, дiда, проте вгледiв бiлi гори, пiщану косу, вежi, широкi простори Океану, там, де його Золота Краiна Офiр, де Зелений Острiв.

Змовкли пугачi, посiдавши мокрими елiпсами на призьбах домiвок, у ряд, одне проти одного. Дощ перiщив цiлу нiч, а вранцi надавила на груди Покрова.




Частина друга

Пiд прапором двоголового кота


Що таке мiсто? Голос ревучого моря, жорстоко переламаного у небоскидах рутинного пошуку iснування? Що мiсто – голоси, голоси, голоси, удари трамваiв, електричок, метро, важкий подих колiс, якi перетинають соннi артерii? Добродiйства, розлитi мiльйонами рiчок, де порок iснуе лишень у протилежностi до добра, вiд якого мандруе продiрявлений люесом, СНІДом, педерастiею вiчний привид у пошуку щастя, нарокованого любов'ю? Що мiсто – коли дорога тяжить чужиною загубленоi домiвки, коли дорога колисае повiтря, вiдкидаючи тихий лускiт, трiск, вiдрубуючи ударами шаманського бубна, i шурхiт погибелi легко кладеться на рейки, а в головi пухнуть, розлiтаються на пiр'я кимось надуманi, викоханi, випещенi, видрiманi в золотi дитинства срiбними джмелями вiдлуння; i коли ти потрапляеш до Великого Мiста, що недавно любить i ненавидить тебе, то з iстеричним риданням зрадженоi любовi, ядухою в грудях, задихаючись на самотi, розумiеш – путь твоя безмежна, дорога не закiнчилася, наповнюе радiстю невiдомого, доки ти бiлим або чорним спалахом не полетиш у безодню вiчностi, i, затуляючи очi в якiйсь нiчлiжцi, то бовтае у тобi – засуджуе, шкодуе за тобою? – мiсто, що пiдлещуеться до тебе, привчаючи до своiх законiв, розвiюе

срiбло твоеi юностi або ти сам розпорошуеш його, спонуканий життевою необхiднiстю, набуваючи чогось iншого, але цього не протиснеш словом. А земля, де ти вигрiвався, катуючись, вернувши неждано туди, у тьмутаракань дитинства, розтрушуе здобуте на попiл. Що воно – мiсто? Це потоки людей, що плекають свою трагедiю на цi часи, на тi часи, прийдешнiсть котрих неминуча, як джергава коса смертi, як глевкi хвилi вселенського потопу, завчасно очiкуваного, вiра в неминучiсть Пришестя зацитькуеться, бо веселiсть натовпу злегка вiддае некроманiею, викликаючи з усiх загиджених, смердючих шпарин помешкань, парканiв легенькi, перештопанi простирадла неприкаяних душ, збитих докупи травнем мiсяцем особливо, – у жменях, похололих до синяви пучках, долонях жужмом зiбганi для любок, коханок, коханцiв букети п'янких конвалiй, крижаного бузку; вони самозвано розлазяться бiля Пасажу, пiрнають пiд його монолiтнi сiрi стiни, вибудуванi ще за часiв двох перших диктаторiв; Пасажу, цiеi неофiцiйноi гордостi столицi, – прогiрклi тричi перевареною кавою топчуться по комбiжирних кулiнарках, дешевих кав'ярнях; iх не меншае – зависають, розчаплюючи чорноротi карiознi дiри, висьорбавши рештки колись дiйсно цiлющого Великого Мiста, випромiнюючи виразками очей масну радiсть. За годину вiск шкiри проступае фарбою – не чути рипу гладеньких, пробитих нiмецькою кулею черепiв; вже завихрилося слово з чужини, щоб волали «просто», звiвши корейськi пики до безколiрного неба, що харкнуло на цю землю тисячi сект, якi блошвою зароiлися, налазять з америк, австралiй, iталiй напучувати, навчати, як простягати руки, як опускати долiлиць очi. Там iм затiсно, спiзнали-бо вже iстину, отримавши копняка пiд гузно, несподiвано вивищившись на цiй землi врiвень сущого, мов тi золотоокi красунi, розпашiлi од невiдомо де взятого щастя – iхнього дня, року наприкiнцi столiття, де щем кохання довгоногих дiвчат, передчасно постарiлих, як розведене молоко водою з-пiд крана, водою, що просмердiла хлоркою; iх би приголубити, пожалiти, а так – сучки сучками. Але цих бiлозубих, жовтих веж столиць, занедбаних храмiв його стопа не забуде нiколи; прихилившись до холодного бруку, вiн харчить: «Коли я падлюка i пес, то не можу бути у стосунку до iнших худобою… Коли люди не цiнують, то шанувати повинен хтось iнший, але не я…» – Мiсто ще пронизане гiркотою степу, осiнньою Покровою – якраз скорботнi жнива наркоманiв, спекота ужинком кривого серпа збирае до копицi, хто праведнiший? Чи сивобородi дiди, вчорашнi працiвники катiвень, котрi зараз порпаються, мов у тельбухах своiх жертв, у смiттебаках? А ще тобi замало простору, бо якось змiлiло високе небо над Мiстом, – тягне на чужину, в дорогу, в дорогу… тисячi мавпоподiбних юрмиськ, рожевощоких, порцеляново бiлозубих, впевнених i нещасних, викоханих в оловi нетривкого статку уiдених звичаiв: цей рiк тягнувся сiрими вервечками похоронних процесiй. Мов так i треба – куцi хвости за труною небiжчика зголоднiлих, погорблених, зачаклованих радiстю перед поглинанням печеного, смаженого людей: на майданах, площах, у закапелках кишма кишiло людом, що зазирали одне одному в писки, як у зад своеi коханки чи коханця. Всеньке те мiсиво набирало форми, пливло чорними човнами повз лавки м'ясникiв, ковтаючи слину, спльовуючи бiля нововибудуваних маркетiв, – як хто вiв на розстрiл, як хто наготував iм велику, переламану навпiл любов до батькiвщини. Це на ту пору з'явилися до лоску i воску зализанi, вилизанi у довгих чорних пальтах, iз вiдкоченими до гирлуватих стрижених потилиць комiрцями чоловiчки, i йому пригадалася добра книга Свiфта про велетенських вошей, що прогризали дiромахи в тiлах злидарiв – ось вони! Ось заблимав перший ранок, пророкований свободою; ось вони злазяться, рачкують з америк, iталiй, дрiб'язку островiв, де вихлебтане, все знищене, недорiкувате; ось вони, сонцем свобод освiтленi кримiнальники… Вони тут у десять голiв вивищуються вежами над людом, що власноруч себе погорбив; ось вони рiжуть клешнями омарiв лайноподiбну масу, де порок i справедливiсть в одному цiлому виригують, пантачачи пiд пахвиною пухкенькi течки, цi серпанки трункоi свободи. Однi лиш реклами, до часу розквiтчанi вiспинами неонових вогнiв. Що ж, таке мiсто в теперiшньому становищi, де все зрiвняно – од люмпака до iнтелiгента, де на якомусь зборищi фригiдна поетеска, в марнотнiй тузi започаткувати фемiнiстичний рух, випiяла: «Ах, Америка! Ах, Америка! Америка-а-а-а… Вона нас поглине…». Проте його до жаху тягнуло додому, а звiдти вихаркувало, несло стрiмголов у мiсцини, спустошенi чужим духом, де вже вивiтрився африканський лиск, у те незмiрно ступiле в бездiяльностi i безсиллi власного порятунку – мiсто; мiсто, якому зачовганi розумаки, вiдстовбурчивши два пальцi, затиснувши цигарку, пророкували: «Етот город iз втраченой моралью». Позаяк мiсто, море людських спалахiв, пристрастей, порокiв, вибльовуючи, набувало чогось iншого. Й оте, однiеi мiри, якось стулюеться до другого. Проте мiсту потрiбне повiтря, повiтря, повiтря, бо це тiльки початок i кiнець, – здавалося, пiвднем несло, шмаруючи, пекучим, вiд чого коростою повиiдало своiм, чужим, залiпило очi. Благодiйно витягуючи слова, вчило: «Ми вас навчимо заробляти i iсти хлiб». Але давалися взнаки несподiванi тривоги, – чомусь молодим за моду пiшло вдягати рябе «гакi». Без усякого. Тривожило все iнтелiгентствующе, налякане до шлункового нетримання двома окупацiями. Шарлат сходу готовий налитися кров'ю, – пахнуть ковбаси звiдти, звiдти, начиненi попелом; летять у провалля чорнодiрих учорашнiх педерастiв при номенклатурi, поглинаються зi смаком оцту… Нi юрськоi води, нi миру, нi вогню. Будили iх хлопчаки у гакi, що навiть на мiтинги не лазили, – повiтря, повiтря несло тяжкий шарлатовий схiд по краiнi. П'янi православнi попи, рiзномовнi, як папуги на ринках, блошиних iгрищах, благословляли на мир кадилами перетопленого на канiфоль ладану, плекаючи надiю, сукаючи думочками «во прiдут нашiе».

І ось, мариться менi, один iз наших героiв, – вернувши назад у цi складенi коробки будiвель, що зникають iз повною темрявою, вiн випорожнений, мов од очищувальноi клiзми, – багнюка всiх потопiв розповзаеться перед його зором, вiн дивуеться, вiн ридма ридае, конем закушуе губи, вiн плаче, щоб бiльше розжалобити себе, певний того, що тiльки на ньому трагедiя зупинила своi вселенськi удари… Ось вiн, герой… аж нi! – Вислизае: тисячi родiв змиють мiнiатюрнi потопи, доки опухлi варикознi ноги не принесуть до тихенькоi зальцбурзькоi смертi, вбитоi в тiм'я, що наречена батькiвщиною. «Минаю все життя цi доми, i нiхто не покличе мене, а вдома – двори, прибитi квiтом вишень, убрьоханi кривавими тiнями сходу сонця; бiлi, мов у передзим'i, двори, де раз у раз, рiк у рiк виносили труни…» – це нагадало йому, що життя коротше, нiж вiн думав, – в'язкий страх, що налипав на пiдошви, переслiдуючи з вулицi у вулицю, дрiмаючи в закапелках, згорнувшись клубком на грудях, – вислизнув, жахонувши у прогнутi скронi втомою, розiллявши хисткi зблиски того, що плекало дитинство, молодiсть… І лишень жiнка, тiльки вона перетворюе жах на жовту гнiйну бовтанку; тiльки жiнцi до снаги, до смаку лизнутися iз самим чортом, породивши на свiт, на муку – людину. iй можна повести по-янгельському головою, а в той момент пустити пiд укiс велетенську краiну, перемiшавши кров iз лайном. Цього, на його ж користь, вiн не знав. Запросто волочився залiзничними вокзалами, вигрiтий теплом власноi свободи, вигодовуючи й без того ситих од людськоi кровi тарганiв та вошей (що таргани жеруть людей, то було його чи не перше вiдкриття). І в серпнi мiсяцi, в народi прозванiм августом, в шабаш скорботи, другого числа, року вiд народження Христа 198…, на очах розiмлiлого вiд задухи люду, пiд сiвким дощем бiлий фронтон головпошти хилитнувся влiво, вiдтак осiв, знявши брунатний вихор пилюги, поховавши пiд собою до десятка роззяв, що iм спало на думку помилуватися монументальнiстю сталiнського ренесансу. Один чоловiк на прiзвисько Кайф, запеклий анашист, з довгою немитою косою, – вiн вже пройшов свiдомiсть Крiшни i Будди, навернувся на поганство, визнаючи цю вiру як притаманну ментальностi цього народу, сам колишнiй гiпi, а зараз певнiше бомжара бомжарою, не кращий i не гiрший за Родика, – а Родик i сам не знав, чого хотiв, – тож Кайф багатозначно, промовисто помахав пальцем у себе перед носом, мовив: «Ти ба, кого поховала ета цаца… Народ-то не здешнiй…» – Того августа скорботи, ужинку шмаргуючоi вогнем смертi наркоманiв, безпритульних, у краiнi, котра давно зiйшла сплавнями кровi, в очiкуваннi нового, – вони сидiли, Кайф i Родик, де у висохлих фонтанах розлазилося зелене жабуриння, жадiбно смикали дим недопалкiв, по черзi передаючи iх iз рук у руки, – напроти всiлося двiйко випещених красунь.

Тонкошкiрi красунi, легенько граючи стегнами, пройшли вiд безликоi коробки консерваторii, поминули басейн фонтана, впавши в око купцi зiщулених мокрих арабiв; дерихвiстки, попиваючи пивце, мацькаючи помадою кольору стиглоi вишнi горлечка пляшок iмпортного баварського пива, – ковтали легенько, позираючи на вжалених вошвою та екземою чоловiкiв: мов i гарнi хлопцi з виду, а тхне… Закурили, двома пальчиками пiдтримуючи цигарки, а вказiвним струшуючи попiл. Одна звелася. Родик був вражений стрункiстю ii тiла, чистотою сiрих очей, цнотливiстю опущених вiй, соковитих куточкiв уст, – подала порожню пляшку йому, Родику, вибиваючи довгим пальцем кiлька сигареток. «На, не давiсь. Подi купi за етi бутилочкi нормальних сiгареток, пiвка… Да i шол би ти отсюда со своiм дружком, а то воняет от вас…» – Вона не знаходила слiв, проте була вражена не менше двох приятелiв – чи то його по-аристократичному видовженим лицем, чи то просто невiдоме злякало ii; зупинилася на талiсмановi, що висiв на засмальцьованому шнурку, – кiт з одним, iз правого боку, крилом; а Кайф якраз просторiкував: «Чи були у нас такi святi чи пророки, як у жидiв? Не було. Кажу ж бо – озирнiться, подивiться у вiчi тому, хто кидае камiння!» – Родика мов струмом струсонуло. В головi плуталося: «Це не нашi дiвки, що заплiтають у джергелi коси, але…» – Вiн захрипiв, мацаючи рукою горлянку: «Ти що – я шляхтич з роду в рiд; я елiта, а ти сучка випещена…» – «Пшол, пока ребята елiтарную твою голову не повернулi в сторону жопи…» Тож Кайф, маючи вселенських розмiрiв досвiд, поспiшив втрутитися. Дiвчина пiшла, недбало наостанок кинула поглядом через плече, а Родик, як джигухою обпечений, сидiв, притямлений власними словами; товариш його з острахом бачив, як збiгаються на перенiссi брови, западають очi. Родик скочив, туманiючи поглядом, що кожноi митi просвiтлювався, прожогом кинувся до телефонноi буди i накручував, вертiв диск телефону, гепав кулаком по автомату, сiдав, зводився, перескакував у iнший. Товариш його Кайф тiльки харконув i подався на добування «кораблика» анашi.

Астрологи, хiроманти бiлоi й чорноi магii, великодушнi мастодонти, втiшаючи заздалегiдь, як копаючи могилку, складали на рiк рожевi проекти. І в краiнi запанував порядок, начебто всi селища, мiста, мiстечка затягнуло у гуму; голоси, крики, прокляття, рейвах, пташиний трiск розбивалися мов у наглухо забитiй дiжi. Тиша. Із шпарин, щоправда, лунало подiбне до квакання якесь там чергове повiдомлення, i доктор Шмулевич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де бiлим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вiльний доктор, хiрург, екстрасенс Ю. А. Шмулевич приймае вiд 00—00» – i, тiльки-но вляглися першi вiдлуння, вiдпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крiзь фiраночки, дослуховуючись, не вiрячи власним вухам, чигаючи, мов ударiв ратиць кентаврiв, на брязкання важких, зелених черепахоподiбних, вичiкуючи ляскiт гробоподiбних танкiв, а за ними – когорти солдатiв. Вони, порадiлi, розсiдались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши гудзики на матнi та жилетках, пестячи своiх золотушних рахiтних дiточок; на пагорбах, де сотнi перемiшаних кiсточок ворушилися, знудившись у чеканнi Суду, а привиди дрiбують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… нiжнi бiлi плечi iхнiх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жiночки обтирають своiм мужичкам п'янi соплi, смалець iз пiдборiддя ляпотить iз жовтих iклiв на щелепи, на груди. Вони блюють вiд пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а тi тусають iх у пуза, товчуть писки; дiтлахи ревуть, сцють у багаття, i батьки напiвкумарнi позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближнiх водозбiрень. Очунявши, дроблять курячi кiсточки на пiсок кутнiми, що ними перетреш крицеву дротину. Тiло потребуе… А душа… Хто ii вигадав?

Може, доктор Шмулевич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як i повiтря, витримуе все; початок i кiнець, кiнець початку. А наступноi недiлi, коростяво розкидавши багаття, товчуть своiх любок, завчено повторюючи вiтання, почумiло вiтаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному дiлi утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде свiтило…

Принаймнi, так думав вiльний доктор Шмулевич, колишнiй вiйськовий хiрург, якого виперли зi служби за надмiрну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфiну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулевич закiнчений цинiк, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жiноцтвом у нього. Майже за безцiнь розпродував, щоб спiшно догодити черговiй пасii. Воно б i зiйшло з рук, але жадоба жiнки дорiвнюе жадобi закоханого в неi чоловiка. Навпроти дверей доктора знiмав комiрчину й Вiталiй. Сходилися вони в розмовах, бо студент технiчного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений i спiтнiлий, вирячивши червонi вiд безсоння очi, тинявся по мiтингах, що на цей рiк бiльше скидалися на циганський ярмарок, уквiтчаний рiзноколiрними прапорцями; це нагадувало бiльше карнавальну процесiю, що лiнькувато никала з боку в бiк, вигукувала потрiбнi слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтiкаючись потiчками по закапелках, сьорбала рiденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подiбнi до Вiталiя, репетували: «Дiло… Дiло! Дiло! Дiло робити треба. Справедливостi… Волi…» – проте спiльникiв вiн не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулевич i юний Вiталiй в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очiкувану народом справедливiсть. Зрiзалися одним подихом. Особливо коли Вiталiй чiпляв тему нiжностi й кохання. Часом Шмулевичу – напiввiрменину-напiвеврею – обридала ця дитяча балаканина про жiноцтво, i вiн притьма вертався до кiмнати, умисне не зачиняючи дверей, звiдки перло протухлими кислими оселедцями, квашеною капустою; вiн вертав до своеi безногоi коханки. Стягував з неi протези, одгвинчував колеса на крiслi-каталцi, давлячись словами, волiк на вулицю Вiталiя: «Дивись, вслухайся в те шмаркотiння… думаеш, юшечку з водичкою хлебчуть… Балички гризуть розхитаними зубками. Свобода? Свобода iм – що мертвому припарка… Мало вашоi удавочки цим сучим синам, дочкам сучим на шиi!» – Жовто, мирно мерехтiли вiкна, а Шмулевич розстiбав ширiньку, дрочив прямо на вiкна, вибризкуючи споганене сiм'я на бордюри: «Свiт треба не любити, на нього треба класти… Але я не засуджую, i ти не суди». – Натягав штани, а Вiталiй лепетав: «Як, пане Йосипе… Як так можна…» – «Шмаркач…» – «А любов, а жiнка…» – «Всi вони однаковi, крiм зоофiлок, лесбiянок, клiмактеричок…» – 3 реготом, гелгочучи борлаком, пхав перед себе студента; повертався, – його нерухомий погляд наркомана, спаплюженого життям чоловiка впивався п'явкою в ропухувату Саньку, що сидiла, чухмарячи кукси до блiдоi сукровицi. Ревниве стерво. А Шмулевич: «Покатаемося, дарагуша…» – каталка з нашвидкуруч прикрученими колесами тарабанила коридором. «Во-о, хто любить. Даже мать родная любить так не буде, як калiка!» – Санька, об'iдена паршею, вищирювала рештки зубiв; потiм вони трое сiдали до столу – доктор благородно виставляв пляшку «Гроса Распутiна», i пили по маленькiй. Доктор колов Саньцi кiлька кубiв морфiну, пiдводився, здiймав цiцеронiвським жестом руку. «Я хочу предложить тост. Тост за самую бальшую кнiгу в мiре – Бiблiю!» – «Не мона за столом, за п'янкою такого говорить…» – ляпотiла розговiла од наркотику Санька. Доктор Шмулевич попри все вважав себе християнином. Санька говорила, що вiн радше вихрист, молоканин, бо прожив на Кавказi не один десяток лiт, де заодно поклоняються Хресту i Мамонi. Тож грiха за собою не чув. У Шмулевича лишилося достобiса зв'язкiв, що iх вiн вряди-годи пiдтримував, завше маючи грошi в кишенi, i не без користi приходив нужденним на допомогу. Якраз по хвилинi завищав пронизливий дзвоник телефону, Вiталiя припаморочило, схилило на сон, – злиплим вiд випитого язиком мимрив вiн Саньцi про справедливiсть i любов, перебираючи слова, мов горiхи: що людину може переробити тiльки добро, що злом нiколи нiчого не доб'ешся. Баба рiзала поглядом на шафу, де були слоiки з морфiном. Повернувся, шкрьобаючи ногами, доктор Шмулевич. «Бо. Ще один знакомий в поiсках красоти… Но чую родну душу…» – Вiталiя одкинуло на спину, скропило холодним потом. – «Е-е-е, пацан, пойдьом-таки прогуляемося… А ти, сучка, не вздумай до шкафа лiзти – на похорон денег не дам, дорого обходяться етi похорона… Да-а-а». – Спливло з баговиння безпам'ятства, в молочнiй каламутi, пробитiй чорними дiрками, обличчя Родика. «Не, краще пiду вiдлежусь…» – «Як знаеш. Знову на мiтинги. Работать i захищатися треба вмiти…» – «Пiшов я…»

Вiд фарсу до мелодрами, вiд любовi до ненавистi, вiд злиднiв до багатства – один крок.

Родик неждано почув удачу, сидячи на лавцi, зiгнувши колiна i пiдiбгавши п'яти; надувало холод. Голуби падали в полудень брудними клубками, – серед тисячi жiночих iмен, сотень мерехтливих рожевих, блiдих рук i стегон, округлих литок вишукував тупо риси тiеi, що зранила так глибоко, бiльше, нiж у школi-патронатi. Та, яка запала в око. Коли вони виходили зi своiх кiмнат, а погляди iхнi сором'язливо обвисали по закутах нiчними метеликами, що поскладали крильця з обтрушеним пилом… Марнота ловити вiтер i подихи з жаскоi ночi повiй; проте не лiпше вигадувати нiжнiсть, полишену в заляпаних спермою спальнях iнтуристiв, – човном вiдпливав, полискував бронзою сонця довгий, мов океанська рибина, лiмузин. Із димоходiв, повiтрозбiрникiв, кондицiонерiв викидало сизою парою нiчне повiтря, i вiн, не зiпсутий мiстом чоловiк, подивований не його жорстокiстю, а, навпаки, з менту в мент вбираючи, всотуючи його закони, несвiдомо ловив у обширi кулястого полудня, що накривав крильми репнутi зморшки старих вулиць i площ, облузаних кiнотеатрiв та забiгайлiвок, – яку довгу i нескiнченну путь треба пройти. Можливо, йому не пощастило – на ту пору вiн не бачив закоханих пар, котрi цiлувалися, тиснулися, задираючи яскравi куртки, спiдницi просто неба, бiля фонтанiв зi струменями, що розривають бiрюзове небо; вiн не чув уже одноманiтних, на однiй нотi голосiв патлатих спiвакiв, якi вже нi до чого не закликали, а спiвали, закинувши голову в напiвпритомливому станi, пiд тихий шелест дiвочих крокiв, видихали пiснi – гiмни сонцю i мiсту; так, справдi йому не поталанило – то був не той час. Йому кроки – це кроки ворогiв; вiн не вiльний бачити свiт; вiн не вiльний його роздiлити; вiн сприймав його, як осяйне едине. Цей свiт, вiд котрого несло помиями, вiн споглядав чи не як найвишуканiшу частину суспiльства, а то й людства. Йому не поталанило, як i всiм, котрi мусять здолати цей шлях, дорогою розгублюючи себе, щоб насамкiнець уторопати – придибав ти до найбiльшого розчарування. А зараз кипiли золотi тiнi каштанiв. Звiсно, при бажаннi можна запам'ятати – з ранку до ночi, ох, цi очi дiвочi; й знов – з ранку до ночi… але на пам'ять лiзе викривлений ротик, що обливае тебе смердючою лайкою. Вгорi вiчна мiдь сонця. А вона сидить на голубому унiтазi, вся у випарах вчорашнiх лангетiв, крабiв, омарiв, шпротiв, редьки, голландського сиру; вона судомно перекручуеться на пуховиках, ляпаючи бездумно в рурку телефону, мов хто пружину розкручував. Йому невтямки – iх таких тисячi, мiльярди в розхрещених по паралелi, горизонталi, розлiнованих невидимою рукою на квадрати кубах житлоплощ. Труться задками, випнувши щелепи од запору. З дiрочок iхнiх вуст iз шипiнням вискакують голоси про втраченi звичаi нашi. Летять, дiрявлячи чистоту осiнню, не оспiвану поетами, бо вони жалобники i жлоби, бо вони месiанцi. Бо доба – таки дiйсно умирання. А звичаi на цьому розповзаються опаришами останнiх селюкiв, якi перестали плутати метро з трамваем, залiзничний вокзал з електричкою; селюкiв, котрi вже не носять кирзових чобiт, а хочуть чогось бiльшого, нiж кросiвки «адiдас». А ця панi, панянка, добродiйка, проспить до полудня, затим вишкребе, вичистить усi опуклостi, вугрi на блiдому, як холодець, тiлi. Скочить у дороге хутро, зароблене чесно передком. А чим ще жiнка може заробити? Дивись, дивись, дивись – це найчарiвнiше, що вона може тобi подарувати, а ти пустиш слину на губи… Тут його коле тонкий жаль… Невже ти, як дивна давня казка, вiдходиш iз щемом у серцi? Невже все те, що було, так i лишиться мрiею? Та нi – йому вже невiдомий дилетантський, до нудоти одхаркнутий запах голоду; по митi висохлий до крицевоi мiцi линви, i два ряди зубiв, вищерблених вiрнiстю життю, готовi перепиляти свiт навпiл. При нагодi перекусить земну вiсь, – закутавшись у дiрявого плаща, обминаючи тусiвки, мiсця, де можна потрапити на очi Кайфу або його товаришам, вiн вiддаеться на глум i торжество мiсту. Нiч мiста, розiрванi спалахи лiхтарiв, подiбнi до зiрок у травнi, чорними ядрами розриваються у вирлi очей, зiниць юрмища по метрополiтенах – нiч вигострила його вилицi. Чорнi ядра поглядiв iз шипiнням лупили бетонованi обмурки на зупинцi «Днiпро» i бiля блошиного ринку, дрiбнячись яскравими скiпками люду… І сонце вставало поволi… Родик винишпорював Шмулевича. Сонце лiнькувато, кволо, мов у провiнцiйних мiстечках, – ще не пора, – виринуло нарештi, ламаючи тiнь мосту, кiстяком перекинутого через рiчку, вiддаючи золото куполам спорожнiлих храмiв. Захуркали першi авто, електрички… Але Шмулевича нiде не було. Доктор на той час практикував у патанатомiчцi. Тельбушив спухлi черева потопельникiв, вiшальникiв, самогубцiв рiзного штибу. Витягував зеленi тельбухи, перекидав з руки на руку, витягував печiнку – зважував на долонi, хлюпав ii у вiдро з формалiном i багатозначним поглядом проводив мармуровими столами, де стримiли синi, бiлi ноги, животи, руки мерцiв, вищирювався на практикантiв: «Во-о-о що чоловiк… Пить би менше йому було… Може б, i встиг до прибуття водолазноi команди… Ну, то не нашi дiла!» – Його покликали до телефону: «Тьху, моя б воля, поперерiзав би всi дроти на свiтi». – «До того йдеться». – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумовi рукавички, вiн слухав шелесткий, повний вiдчаю голос Вiталiя; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виходi бiля цього скотомогильника…» – Вiн поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вiкно: практикував вiн у чотирикутнiй сiрiй будiвлi, котра нагадувала безлiч сiрникових коробок iз здертими наклейками, без ладу злiплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкi вiкна, щоправда, запацьоренi; лiкарня вивищувалася бiля самiсiнькоi вилинялоi смужки шосе, i дорога проводила межу мiж кварталами злидоти, де кушпелiли вигаслими вулканами смiтники, i заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звiдки виповзали пересмугованi бантами ветхi бабусi з болонками. «Я вот Редi покрасiла… Он у меня умний мальчiк…» І таке iнше. Бездомнi пси промишляли бiля трупарнi, на нижнiх ii поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повiтрi, робив глибокий вдих i затуляв очi. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав iз того. Невiдомо, що у людини в нутрi, а докопатися до душi – марна справа. На шматочки порiж, перешаткуй покiйникiв. Мертвому нi жарко, нi холодно. Небiжчик i в Африцi небiжчик. Тож при зустрiчi з Вiталiем вiн розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи нiздрi, зiжмакуючи чоло од солодкого трупного духу вперемiш iз хлоркою i формалiном, розповiдае здушеним голосом, як обкрадають, дурять бiдолашний народ. Де справедливiсть? Цент до цента, долар до долара збирають емiгранти, а все процвиндрюеться на дочок, щоб запхати у престижний унiверситет, на дачi, на… Шмулевич звично подляком хихикнув: «Ет, ходiмо пройдемося. Тут не мiсце для розмови…» – взяв за руку i повiв довгим коридором трупарнi, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горiхи, черепами, звiсивши руки й ноги неправдоподiбно фiолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Вiталiй пересмикнувся: його знудило. Шмулевич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – бiльше хлопець iз себе видавити не мiг. Шмулевич чемно запропонував стiльця, накинувши йому на плечi вижовклий халат, i студент лантухом упав, пiдiбравши ноги, блюючи на заляпанi згустками кровi кахлi. Якоюсь млiстю розiбрало доктора Шмулевича, – вiн дивиться на куряву смiтникiв, на багатоповерховi квартали, вiдтак рвучко зривае

халат, махае через плече Вiталiю, i вони, поминаючи розплилi обличчя трупiв, що проводжають iх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними схiдцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лiкарiв.

Уже за годину вони iхали електричкою, що зупинялася бiля спорожнiлих зупинок. Вони вийшли на далекiй станцii – кладовище, колись добротно угрунтоване, схоже бiльше на ярмарок, поузбiч обсаджене слизькими осиками з вiчнозеленими клубками омели на гiлляччi, де ворушилося, трiщало дзьобами гайвороння; за добрих часiв люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дiтлахiв, присiдали на лавцi, вiд якоi ще пахло свiжою фарбою. Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вiнками; могильнi плити iз зiтертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будiвлi ПТУ № 8, а вiддалiк, через синi колii, що дихали мукою вiчних мандрiв, у випарах креозоту, стримiла тюрма з велетенськими загратованими вiкнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в туманi, люди зносили щось, так-сяк розгрiбали смiття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулевича якось розлiзлося, а тодi опрозорилося, вiн по-цiцеронiвському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще мiсце на цьому свiтi. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усi в чеканнi, ну, за винятком пророкiв, з якими ти горлопаниш на мiтингах… А вообще… Хто його знае?!» – Вiн усе життя пам'ятатиме цей день, iз кулею сонця в безколiрному небi, чорну улоговину з важкою парою од землi, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кiнцем, продутий жовтим березневим вiтром, зрозумiе, що Шмулевич намагався примирити непримириме: воду i землю, повiтря i чорну безодню; з'еднати два народи, протилежнi, але пов'язанi тугою линвою вiчного, нещадного пошуку справедливостi, вiддаючи однаковi молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так i не втямивши простоi банальностi – розбите на друзки нiколи не з'еднаеться людиною, але кожна душа може вiднайти противаги, в тiй залежностi, яким шляхом вона обрала йти – манiвцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'еднавшись у смертi. Тiльки мигдалева вiянка смертi даруе повсякчас жаский подих життя. Це вiн наприкiнцi, певне, зрозумiв, пронiсши на плечах тягар свого хреста, ламаючись у дикому змаганнi з Тим, що його створило, – пролив море кровi, виточивши ii в себе.

Шмулевич, мавпоподiбна iстота з руками до колiн, непорушним бовваном стояв на узвишшi, i вiтер ворушив короткого iжака волосся; непорушнiсть погляду його не хотiла вмiщувати в собi нi почутого, нi побаченого. Вiн полишав Вiталiя, що нiчого, видавалося, не бачив, – слухав легенький хрускiт, тупотiння: люди ламали соснове гiлляччя вiнкiв, порпались кайлами й задубiлими руками у смiттi, збиваючись густими купами бiля тлiючих вогнищ. І Вiталiй угрiшився свого переступу, що довiрився якомусь нелюду, жовтi бiльма котрого викликали огиду, таку, як пiсля першоi ночi з Люсею.

Шмулевич полюбляв вештатися мiстом, особливо його цiкавили ринки, розляпанi на той час широкими олiйними плямами, де порок i пристрастi, де зотлiвало саме розумiння людського, в чинi цивiлiзацii, де видно людину, мов крiзь каламуть замуленоi води: шамкання голосiв, ревище i гикання азiатiв зi слизявим сопухом мускусу; там кремезнi молодицi, обминаючи поглядом широкопиких селюкiв, понад рожевi пiрамiдки яблук, хтиво поглядали на кавказцiв; тодi вiн iшов повагом на блошиний ринок, де прогiрклi вiд власного калу ветерани безконечних, незчисленних воен, битв, числа яких не добрати, торгували вудлищами, гачками для риболовлi. Далi його виносило до Республiканського стадiону, кинувши в саме вирлище тугих звукiв, де вiд люду, тупоту й трiпотiння спадало, видавалося, не одне свiтило. І вiн, легко виставляючи ноги, ступав вимерзлою площиною, розiрваною свiтлом десятка лiхтарiв; поглипуючи на люд, розсiяний пiд вирудiлим клейковинням неба, люд, що ворушив дiрочками ротiв, пропонуючи товар; вiн проходив догори, сходинку за сходинкою, по спiралi, де вчорашнi професори естетики пропонували найтоншу жiночу бiлизну, а вчительки лiтератури i мови – гумовi фалоси та презервативи; а ще вище, на самiй верхотурi, де вiтер надував яскравi сукнi з червоними трояндами по полю, – норковi шуби, шкiрянi куртки, чоботи пропонували колишнi учнi ПТУ та кримiнальники, – ось, дочекалися красивого життя. Воно безроздiльно, цiлковито iхне, iз сатисфакцiею перед тими, хто iх принижував. Звiдавши тисячi смертей, Шмулевич, котрий пройшов вiйну вiд В'етнаму до Афганiстану, розумiв бiльше вiд решти його освiчених колег: хто не звiдав пороку, той не дочовпае, що безстатева краса може тiльки вбивати. До тих, хто внизу, вiн не мав жалю; для Шмулевича отi пiдтоптанi професори та iстеричнi вчительки були не бiльше, нiж пiдвальнi щури та сопливi полiцаi, вчорашнi селюки, чиi кийки не перевершували iхнiх членiв; вiн не долучався до втраченоi iлюзii цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвяченi, бо нишком гортали ксерокопii творiв маркiза де Сада, що краса не врятуе свiт, а, навпаки, розбестить, проте вони iз затятою зверхнiстю напiвбогiв безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкiльними партами: треба так, i анi кроку не руш. Ось тобi й людська краса. Щось подiбне до легенькоi каталепсii вiдчував Шмулевич, проходячи повз червонощоких бабусь, якi наче зiскочили з обкладинок «барвiнкiв» та «мурзилок», – старушенцii пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправленi опiем шприци й психотропнi таблетки. І Шмулевич мимохiть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при ротi писарчукiв – клерка клерком, педофiла педофiлом, «ах, зачем ви ударiлi собачку», Балабанова з тонкими пещеними пальцями, з рiзьбленими тонкими рисами обличчя, напiвпрозорою шкiрою, втомленим поглядом голубих очей, прикритих пухнастими жiночими вiями (од чого Шмулевича зараз вернуло вiд самого спогаду); того Балабанова, постава якого прогиналася балеруном, закоханого в музику Моцарта, Баха, Гайдна; вiн годинами мiг розповiдати про ту чи iншу фугу та що думав на смертному одрi Байрон; полишив геть усе, – високооплачувану штабну службу, обравши дорожчу роботу ката. Щоправда, Шмулевич пробував зрозумiти i Балабанова, й навiть зазирався на тих горiшнiх i нижнiх, спинаючись проти вiтру крутими, кiльцеподiбними, аскаридними маршами Республiканського стадiону, де скрiзь, де тiльки лишалося мiсце, був наклеений плакат хазяiна ринку – добродушного по-кролячому еврейчика. І це бовтання для Шмулевича мало чим вiдрiзнялося вiд порпання в синiх тельбухах мерцiв. На превеликий жаль, свiт для доктора так i не вiдкрився, тiльки призвичаiв до запахiв трупу i формалiну. Йому до пекучоi серпневоi самоти, до жаги чистоi джерельноi склянки води подобалися, вабили, притягували випещенi до золотушного красунi, зiпсутi подихом власноi вроди. Вiн спостерiгав iхнi ламкi постатi з грудьми, з литками, од яких вiяло чужиною, волошками, мигдалем; вони тим сопухом заманювали горбоносих iранцiв, що загризали слину жовтогарячими помаранчами; вiн бачив iхнi вiдбитки в десятках люстер по iнтуристах, втомлених i надмiру збуджених. Шмулевич стояв, встромивши руки до кишень: худий i висохлий вiд нездiйснених бажань, тiльки булькотiло в горлянцi. У першiй-лiпшiй пивницi вiн випивав бiлого вина i, зловтiшений, повертався додому. З порога вiн говорив Саньцi: «Любезнiшая… А прiнять позу!»; вiн здирав по живому милицi, не звертаючи уваги на намулянi до зеленого гною кукси, з жовтою прозорою кров'ю, перетопленою тлiнням плотi на сукровицю, – лигав ii псюгою на пiдлозi: «Ану бзди, стерво, бзди»; вони вовтузилися двома злиплими клубками, пiд нестримний регiт сусiдiв iз будинку навпроти, i регiт той зливався з бульканням води, харчанням, шмаканням його i Саньки. У цих диких нападах обридлоi втiхи, коли б перспектива могла вiльно перемiщуватися з деревами, з тумбами, а також мiстами, цiлими краiнами, то нам би випадало бачити багато чого з того, що не дозволено, але можна запевнити: це анiчогiсiнько не помiняло б в обертаннi наших звичок. Шмулевич, попискуючи кабанчиком, у такi от хвилини падав навзнак, трiскаючи карком, а Санька глипала поглядом замороженоi скумбрii, жмакаючи обличчя, як печене яблуко, проймаючись дивом: звiдки дитячий, такий скривджений вираз на обличчi пропеченого цинiка; вона багатозначно говорила: «Г-му-у». В такi години Шмулевич думав про знущання долi, перспектива котроi перекинулася деiнде, а не тут, – перекособочено звело, затягнуло в один вузол iнтернатськi мрii Вiталiя i Родика, шерепуватоi Саньки i доктора Шмулевича; i картина, дiйство якоi Шмулевич приписував собi, виходила доволi-таки генiальна… Проте бували часи, коли Шмулевич замикався в комiрчинi, вiн думав, що якби зiйшлися вони десь у холодних вирах, що iх цапобородi мудрагелi називають Космосом, – вiн без цинiчноi претензii на вiчнiсть, котра справдi-таки змусила iх iснувати на цьому клаптику землi, де в уявi багатьох не те щоб терновий вiнець i пробитий списом бiк Мученика, не вiдомого нiкому, з витертим iм'ям легiонера, що мав бiльше уяви, караючись через заподiяне, – солоденькi, трохи овiянi жахом казочки; навiть безформнiсть уяви не сягала того, котрим усе було повне, потроху в iхньоi мавпоподiбноi сiроi юрби вiдбирало розум… Але… Але ми пiдемо далi, бо чомусь, за якимось браком, нам не дозволено заглядати у всi – пiдряд – думки доктора Шмулевича: як мовити про неiснуююче, – певне, по цiй хвилинi вони всi, героi i нi, зiйшлися, ще не iснуючи, небаченi, в короткому промiжку часу, дарованого смертю котрогось, в мент подиху свободи i вивiльнення, що не дорiвнюе схлиповi амебного, рахiтичного iснування усiеi земноi кулi; воно звело в одну страдницьку горизонталь, лишилося трохи, одна крихта, зовсiм неможливо, але бажано: зачинити, ось так, зачинити, вiдiпхнути кiстяк, обгризений, з широкими лопатистими кiстками – порок. Ним роковане все; у ньому нема крайнощiв, бо вiн кипить солодкуватою масою, виливаючись крiзь банькатi очi доктора Шмулевича, i вiн бачить високi зеленi пагорби, де вiтер переламувався, утробно бухнувши, у вiтах яворiв, полощучи чистоту полудня, розвiваючи – ген далеко – червонi i сiрi плащi Рицарiв Круглого Столу, – це прийде до Вiталiя, вгрузне в нього з далеких розповiдей, од котрих несло прiлiстю втраченоi чистоти тодi, як над жовтим горбом його мiстечка озвалися дзвони… І зараз Шмулевич верещав дитиною, прокручуючи лишень один випадок – це знають усi, напевне, бо доктор полюбляв оповiдати цю й ще iншi iсторii, – тож беремося за осуд чи пiдтвердження тiльки з його слiв, – вiн оповiдав про те, як його товаришевi по iнтернату розбили голову, а все звели чомусь на Йоську, що нипав якраз мочарами, на прогулянцi така прикра iсторiя трапилася. Йоська замрiяно клав на тремтливi долонi мушлi, котрим мiльярди рокiв, а то й бiльше; вiн, посапуючи, роздивлявся кожен завиток, плетиво, вiзерунки скойок, радiсно схлипуючи при новiй знахiдцi – сопля, та й годi. Аж неждано, несподiвано потягли до виховательки – назвали бездушною худобою, показуючи розпанахану голову Марека. Марек тiльки бутiв казанською сиротою, тицяв пальцем, куди йому вказували, а Йоська сторопiло давив хрумкi мушлi в долонях… Отака от iсторiя, зовсiм непримiтна, як на нас. Проте Шмулевич думав про неi, зачинившись у комiрчинi, заснованiй павутинням, заваленiй книжками та хiрургiчними атласами; а ще частiше, всiвшись проти замацаного люстра, вiн переповiдав сам собi довгу заплутану iсторiю, яка не мала початку й кiнця: як i в iсторiях далеких його предкiв, крапля кровi, iхньоi кровi, ще грала в його жилах. Вiн переповiдав iсторiю про маленьке мiстечко, коли над жовтими горбами вдарили, бабахнувши разом з гарматами, останнi дзвони; коли на паволоцi сизого неба хилитнулося дванадцять церков i чорнi горбатi постатi все зносили й зносили ящики з вибухiвкою. В небi пугукало, лящало птаство. Це все з розповiдей; мало хто пам'ятав, як падали церкви, як i балачка про море, що буцiмто тут було, а його синяву краяли тонко носi галери, навантаженi золотом. І рабин, останнiй у мiстечку, сидiв на розхитанiй до трiску пiдводi, закислими очима прощаючись iз обжитою мiсциною, бiльше схожий на Будду, одним вухом злякано слухав просторiкування згорбленого дiда Юхима, який вечорами витягав з потрiсканоi скринi товстенький томик Вiктора Гюго i читав десь на горбку, сховавшись вiд баби за кущем глоду. А зараз вони з рабином вiд'iздили далi й далi, а Юхим рипiв у ритм колесам: «Ньо-о-о-о, – перiщив батогом поперек хребтини кобили, а як не допомагало, злазив iз воза – засмалить носаком знятого чобота пiд хвоста; кобила лiнькувато рушала з мiсця, а старий продовжував: – Ньо-ньо, ну нi хрена тут нема нового, даже камiння вистигло тричi… – Старий, наголошуючи, пiднiмав батiг: —…да, тут камiння тричi з пiску на те, що маете перед очима…» До чого б то воно? Перед очима куцi скелi, зовсiм низько, кволо переливаеться кулька сонця, i Шмулевич, катуючись у комiрчинi, харкаючи кров'ю, повторював: «Нi-е-не-нi-не», геть, до бiса, яка справедливiсть, яка любов, що воно таке? Може, про те все знав рабин, який зараз у далекому мiстечку катав зеленого возика, а дiтвора стягувала з нього, жбурляла до нiг паки паперу, покришки з автомобiлiв, а вiн тремтячими руками витягував срiблястi монетки; може, тiльки йому залишилося на спомин, на торжество, як повзуть сiрi димки по бiкфордових шнурах, пiднiмаються, трусонувши землю, жовтi гриби над пагорбами, а потiм камiння iз шипiнням булькало в Шовгениху. Видно, Шмулевич пам'ятав те вiд старого рабина, чие торжество, що палахкотiло в його очах, хотiли вгледiти громадяни, приписуючи чоловiковi, гнаному з землi, все заподiяне на його карб, на його совiсть. І це у мiсцевого люду зiтерлося з пам'ятi. Але вилинялий погляд рабина не промовляв нiчого. Навiть тодi, коли зеленою горбатою черепахою пiдкотив танк i двома пострiлами продiрявив синагогу, «ех, вей!» – хтось вискнув iз одноплемiнцiв рабина, а синагога гойднулася велетенським дзбаном, крiзь кушпелiння вищербивши остюччя лавок i каркаси. Останнiй пострiл iз гармати розколов шестикутну зiрку Давида, а танк iз червоною зiркою розвернувся на теплому згарищi, а пiд жовтим вiтром горбатi постатi солдат гикають i акають; рабин iз нежданою для себе тугою подивився на голенi голови люду, одягненого в гакi, з лопатами на плечах, а над горбом юрмища, мов бiльярднi кулi, гралися сонця i пробивався голос iз далекого майбутнього, розриваючи перетинки Шмулевичу: «Потрудимося на славу! На славу попрацюемо!» Ланцюжком, потилиця в потилицю, люд сунув до яруг вiдкопувати древне море, що тут буцiмто плюскотiло. Що е безглуздiше вiд людськоi думки, наразi вигаданоi, цiеi нетривкоi тiнi марнославства? – Судомлячись, плюючись, спинаючись на тоненькi кривi нiжки, падаючи, Шмулевич шипiв: «Напишу… напишу… напишу…» Знову напливало, – тому рабину було десь пiд сiмдесят, а мо', й бiльше; вiн повертався з далеких краiв, рятуючи родину вiд дикого голоду, з цiлим кагалом родичiв. Це було так давно, так далеко, що про це забули згадувати; але старий еврей, у чорному перештопаному маленькими латочками пальтi до самих п'ят, залишок вiчноi пам'ятi, приреченоi до блукання, вже щось бачив подiбне п'ять тисяч рокiв тому. І про це та iнше вони розбалакували з батьком Вiталiя, – до того з ковтками теплоi води поверталася сила; тяжкий на похмiлля Вадим баранувато дивився на саманну домiвку, де вовтузилася купка недорiкуватих дiтлахiв. Колишнiй рабин здебiльше мовчав, устромлюючи в розмову слова, щоб, бува, не зачепити гоя, який був крутого норову, а ще мав юридичну владу, тож мiг запроторити не тiльки за грати. А Вадим зi смiховищем, потроху прохмелюючись, розказував, як на майданi Калiнiна, на Михайлiвському, значить, туди, знаете, до Львiвськоi ближче, пiд регiт i ваш «Інтернацiонал» вiшали нiмцiв. Хуркали вантажiвки, баби нашi не знати чого голосили, мужики опускали додолу очi (перед цим вони добряче «закладали», кляли Германiю i серед ночi готовi були йти пiшки, щоб самим передушити гiтлерiвських байстрюкiв); водii, зизоокi, червонопикi рязанцi, шкилюючи, веселенько i добросердно перематюкувалися мiж собою, не дивлячись на обiсраних полонених, давили на педальку газу, вiд'iздили, витягували з-пiд нiг кузови, що слугували ешафотом. Приреченi на страту, висмоктанi голодом i вошами молоденькi унтери, – спокiй з виду, але гiрка невдячнiсть за непорозумiння, як i в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемiшану зi зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернацiонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смертi, до Михайлiвськоi, окинувши очима це високе небо, що мало чим вiдрiзнялося вiд зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, вiдголоси подiй будуть ловити Вiталiй iз Шмулевичем у трамваях, автобусах, де помоховiлi, трухлi ветерани, не без гордостi, акаючи в кожному словi, розбазiкували, «как ми вешалi немцев», а сердобольнi старушенцii, десь з-пiд Мотовилiвки, тiльки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»

А в комiрчинi колишнього рабина, зовсiм оклигавши, стрибав i верещав батько Вiталiя, i рабин, втиснувши голову в плечi, витягнувши по-змiiному шию, тихим голосом гомонiв: «І-i-i, батеньку, не нашi i не вашi стрiляють по храмах… Бог, як не назови, вiн один… так i той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав iз кiмнати в кiмнату, проiдався журбою по Мар'янi, вже складав ретельного списочка на арешти i шепотiв: «У цiй гостинi тхне тальком i смертю…» А рабин, здаеться, цiлу вiчнiсть сидiв на сонячнiй плямi двору, – вiд нього пiшла низка еврейських сiмей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби i Шльоми, котрi, неначе гоi, пустилися берега; i народ бухтiв, очумавшись вiд голодухи: «Смоктонуть вони ще нашоi кровi…» – «Тьху, – харкав Ничипiр, – аби ви самi менше своеi пили, то б усiм вистачило на цiй землi…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять рокiв сам Вiталiй, коли Шмулевич звiтриться, зникне геть, без слiду, безвiсти. При нагодi, аби трохи бiльше часу, можна подумати про кревну чи духовну еднiсть; тут ще напрошуеться недолуга думочка про мiстично-метафоричний вибух свiдомостi обох – кiмнатка Вiталiя, залiплена портретами Че Гевари, свiтлинами бородатих вождiв, борцiв за права покривдженого людства, мiститься поряд, через стiну… От i думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбiльша з усiх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулевич пiдповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звiсно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було мiсце всiм, тiльки не iй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулевич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрiзаючи пальцi, дiставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньцi конячу дозу морфiю i милицею бив у стiну, викликаючи на свiт переляканого студента: «Поiхали до мiста!» – «Нi, вибач… Не можу…» Шмулевичу хотiлося загорланити, розiрвати на грудях сорочку i запитати: хто вiн, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу i племенi належить? Вiн прибирав по митi якогось вiдчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нiчного горщика, засував пiд Саньчин зад, легенько насвистуючи арiю з опери Вердi.

Час падiння важкого листя i янголiв. Лавки, що завжди о такiй порi ряснiють безпритульними, порожнiли, надувались жабами мокрих газет, де сповiщалося про все, тiльки не про шовк волосся, що спадае на плечi невiдомоi красунi. Крiзь ейфорiю проспаних червоних свiтанкiв, серед смiтникiв, мiж калiк, де трухлявiли безпритульнi тепер професори фiлософii, крiзь чаклування ночi з блиндоокими повiями, якi мов навмисне стерли свою вроду сажею смертi, яка тут дихала з кожного загидженого закута, i з потугою пiвнiчного холодного вiтру Родик чув терпкий присмак удачi. Талiсман бив у груди. Часом несподiвано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, вiн чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, пiд серцем, десь глупоi ночi в нiчлiжцi або в майстернi художника, де все змальоване так, що навiть подумки тужити не треба, вилуплювати очi… не його. Такий собi тип iз цапиною бородою, котрий носив прiзвище Дiрко – плакати його часто подибувано на стiнах сумнiвних офiсiв, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а вiднедавна… Дiрко, з оголеним смертеподiбним торсом, а то й зовсiм одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчiрка. Дивись, сама претензiя на розiп'ятого. Жлоб месiанськоi культури, од котроi тхнуло сечею вiслюка. Упившись коньячку, понастягуе у майстерню дуреп рiзного гатунку, i тi ворушать ротиками: «Ох, куди там Далi до Дiрка… куди там…» – ну, словом, куди там i нам до Дiрка. А вiн розпатякував про вселенськi космiчнi паради зiрок; про чистих i нечистих мистцiв, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означае еднання чоловiчого й жiночого начал; це концепцiя, щоб розiбратися в тих бубликах, вiдтятих пальцях, переламаних хребтах i свинячих головах, густо заляпаних фарбою. Скинувши з себе манаття, таким от чином здiйснивши акт вивiльнення, малював на бiлiй стiнi, гундосячи лiлейним голоском, хилитаючи цапиною борiдкою, пiдтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка нi. Дiрко був концептуалiстом, може, трiшечки, нацiоналiстом, бо про зеленi долари вiдгукувався зневажливо, – але вiн любив iх, як i свое мистецтво. Така ото рiч.

Грошi не те щоб не смердiли, вони прочищають мiзки. Проте влади над такими, як вiн, Дiрко, не мають. І Родика часто проймав сумнiв щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстернi, загратованоi не для годиться, бо на далекому Заходi, скажiмо в Парижi, Дiрко коштував як концептуалiст-постмодернiст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларiв, – тож до майстернi заходили й виходили то картинкоподiбнi дiвчатка з виразом здебiлiння вiд чогось такого, що його навiть важко побачити, то зодягненi в чорний креп бабусенцii, останнi збризки сiменi совiтськоi аристократii, чомусь знаходили у шановного пана Дiрка якусь вiддушину; екзальтованi дамочки в сiрих пiджачках, костюмчиках з-пiд а-ля Кардена, вiчно гризли розхитаними рiзцями чорний гуманiтарний шоколад i ковтали транквiлiзатори. Це притлумлювало комплекс неповноцiнностi, – та куди там, бiльше, тут ставилося на карб взагалi iснування на цьому клаптику сушi. Родик мало на цьому розумiвся; вiн зводив голову, мов тiльки прокинувся або з'явився на свiт, примарно кличучи щось невiдоме: талiсман пробуркував серед ночi, ошпарюючи, розлазячись рожевою квiткою опiку по шкiрi. І мовби голос iз кутка: «Не там шукаеш…» – i вiн, щоб вiдволiкти свiт вiд тлумоти отупiння, серед цього старозавiтного шарварку, серед дрiб'язку галченят великоi доби, пробував малювати. Про Вiталiя не згадував. Хисткi образи далекого дитинства вислизали плямами; але, на противагу комусь, як i кожен початкiвець, у шаленому пробурканнi театралiзованого дiйства життя, вiн пробував занотувати, вихоплюючи з гелготiння осмiшливоi публiки образи тiеi, бiля фонтанiв, iз пляшечкою пива: «Спи, бо ти нiколи не прокинешся; спи, бо золото дощу – то вiдлитi кулi, що уб'ють нас… ось дорога нiжностi, котра плаче дощем на груди, i нас немае, проте дорога, дорога, дорога… любов… любов… любов i ненависть, сплетенi, мов двi гадюки… а ти танцюй на розi схрещених вулиць, танцюй. Ми всi летимо на зламанiм крилi над жабкою краiни… любов… любов… любов… смерть, смерть… смерть над поруйнованими могильними плитами…» Хух, отакий от декаданс. А Дiрко, Дiрко походжав майстернею, – роздягнене презентоване свiтило, вишикувавши одним словом, кинутим недбало, як попередньо вiдкинута за непотрiбнiстю ганчiрка, у шеренгу дiвчат з видовженими лицями, з iнтелектуальним виродженням; там повидувалися вайлуватi селючки, з печаттю зеленоi смертi люетичноi доби на пласких лобах. А Дiрко заводив своеi, про свiтло нацii, про елiту, елiтарнiсть – торохкотiв голоском i кiсточками, тицяв видовженим пальцем у брунатний морок, чомусь у майстернi не запалювали свiтла. І перед Родиком, i, звiсно, перед нами спливло неждано обличчя Вадима, батька Вiталiя, а з ним – старого генерала, i голос: «Це е наша батькiвщина…» – i старий генерал тицяе пальчиком у м'якотiлих повiй. А розмова, власне, трохи не про те… Дiрко замовкае, стовбичить, заклавши руки за спину: вiн ото закiнчив оповiдати про Сократа i сократизацiю. Інодi його слова, коли зачiпалися забороненi теми, кривуляли i спотикалися, мов калiченi пiдбитi птахи. Вiддамо йому належне, нехай з лиця, – вiн хоч i слабував на гомосексуалiзм, але не настiльки, щоб спробувати самому, бо був боязким до тремцю, щоб чого доброго не заразитися СНІДом; вiн лякався спати з жiнкою, вподобавши онанiзм. Облишмо й це. Дiрко витягував жезлом руку, возив пальцем по намальованих церквах: «Оце правильна, а це нi…» Горбатенькi вчорашнi комсючки цибали м'ячиками, кивали голiвками, i Родик почув крок тишi за спиною: пройняло. Десь знову вислизнуло, деронуло, наче кiгтями по шкiрi: «А ти знаеш, що Бог посоромлений не бувае!» Дiрко укляк, – усi його хiромантичнi, астрологiчнi, релiгiйнi апокалiпсиси, яснi прозрiння на очах у вишеренгуваних дамочок, що вже готовi самi скинути свое манаття, – а якийсь засраний хлопчисько розламав, порушив iдилiю першопочатку нового мистецтва; i Дiрко, ця душа нового суспiльства, аристократ iз писком скривдженого псюги, забулькотiв щось, зашипiв крiзь цапину борiдку, але, вiдчувши на собi благальнi погляди молодих клiмактеричок, спробував мотнути головою, заплутався борiдкою в пензликах, вичавив: «Прошу пана залишити майстерню…» По тiй хвилинi ляснув телефонний дзвоник, скропивши холодним потом спини присутнiх; то телефонував доктор Шмулевич. Але Родик вигнаний: блудний синку, повернешся. Коли йшов, повернув голову i глянув через лiве плече; вiн уже бридливо дивився, як вони запихали до ротiв кавалки м'яса, шинки, ковбаси, турляючи, тручись боками, мов тi поросята, здобрюючи пересохлi горляночки буцiмто французьким вином.

Родик вигнаний на лютий мороз; дзвоник Шмулевича стосувався його, а вiн викинутий у смолу ночi; може б, воно й трапилося iнакше, повернулося на iнше, проте – попiл ранку, дороги, дороги, дороги. Привабливi жiнки воскоподiбними манекенами вилазили з мерседесiв, пiдiбгавши довгi iскристо-синi сукнi, блискаючи бiлими пухкими литками; цнотливо ступали, розвiваючи оболоки парфумiв над головою натовпiв, що вдихали цi важкi запахи, слухаючи виск автомобiльних гальм як передпохоронний дзявкiт псюхи… І нiчлiжки, де вошва плодилася врiвень люду… І кроки, кроки, кроки, що все настирнiше нагадували, набирали подоби маршiв. І вперше Родик виматюкався, пливучи слизькими вiд харкотиння, блювотини, наперлоi вiдлиги вулицями, мов зiрваний буй; i бiлим спалахом у головi розiрвало, що тут, брате, нема чого шукати, бо загибель цих дорiвнюе загибелi iнших. Усе зрiвнялося: люди-посмiтюхи, професори-збоченцi. Тим лiпше для нього, тим гiрше для них, – вiдпружинившись на лавцi, смачно потягнув: «Траханi екзистенцiалiсти-концептуалiсти! Ви, засранi шукачi давно знайденого!» Вiчнiсть у подобi зачумленого натовпу перед його зором вiдшатковувала кусень за куснем, угинала у глеевидну масу закутiв автобусних зупинок, що визмiювалися нитками дорiг, проторованих жовтими цiдилами автобусiв. Кроки, кроки, кроки парубiяк у зелено-рябому гакi, вже з нашивками на рукавах, де не добереш: чи то свастика, чи нацiональний герб. Кроки, кроки, кроки… Його морило – на вiдлигу, а надвечiр, зi знанням уже старого бродяги, вiн вiдчув, що вiзьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки вибивали з його голови мрiю: «Ти, видно, спиш; тихо здiймаються твоi груди: менi так близько i далеко до тебе; видно, ти спиш з утраченою нiжнiстю, а сонце багряно заливае твоi вiкна. Ти спиш, судомно хапаючи чистоту зiпсованого повiтря. Ось вони, перевалюються з боку на бiк, – сите гайвороння, дрiб'язок, забрудненi голубки, сутенери iз заяложеним брiолiном волоссям… Дорога, дорога, дорога… Ет, вони ладнi розстебнути матню, вони дрочать на картини Рубенса, твоi кавалери, бо такi, як ти, не дають iм тепла… А тобi хочеться тепла…» Злидота косувала, схаркуючи на лавку. Свiфтiвськi вошi мали ту перевагу перед людьми, що вони вошi. Зрештою, злидотi зазвичай стало вештатися бiля тiеi лавки, де, пiдiбгавши ноги бiля батареi опалення, витягував марення з дитинства, вiддаючись на поталу мiсту; а злидарям смакувало спостерiгати небо або обнюхувати клозетнi отвори; жебротi до вподоби, за розвагу повторювати уривки фраз, коли з посинiлих губ Родика зриваеться щасливий смiх, а вони той смiх повторювали, передражнюючи трiскотливими шпаками. А ще посипали йому, сплячому, голову вошами, що задля розваги поназбирували в металевi бляшанки з-пiд «Нескафе». Або кислоокий пес пiдбiжить лизнути вологим язиком; i коли Родик кликав на iм'я невiдому, то двое малолiтнiх обгризених екземою педерастiв спробували його згвалтувати. І малинове марево розлетiлося свiтанковим розпачем: вони билися, кружляючи по майданчику, розштовхуючи калiк i цiкавих, рипали кулаками, трое знеможених голодом i холодом людей у цьому виталищi знеможених душ, кинутих напризволяще, сплетених у липкий клубок. Нарештi одним ударом – випадковим i рiзким, пiд щелепу, – Родик звалив високого i худого, з чорними пронизливими очима хлопця, i той упав, хряпнувся головою об чавунну урну, розлупивши череп, мов шкаралупку горiха. Родик, чвиркнувши по теплих мiзках i кровi, що парою сходили на лютому морозi, з колючим свiтлом у головi подався навпрошки дорогою, що вела вiд вокзалу до здутого в рудих випарах мiста, що вже гуло на пiзню нiч, полускуючи фiолетовими та червоними спалахами трамваiв, електричок, гуло пiдземками, мов велетенський шаманський бубон. Вiн не вiдчував нi огиди, нi страху. Це набрякало в ньому щось нове, свiже, яке вiн уже приживляв у собi й усвiдомлював як непомильну аксiому буття, – але чому тодi така куца людська пам'ять? Це мiсто. І вiн його любить; вiн завоюе його i ту пещену дерихвiстку, стерво з пляшечкою пива, – щури навхрест перетинали дорогу, шмигнувши перед очима клубком смердючого тепла… Краiна… краiна… краiна… Краiна надувала груди жабою пагорбiв, проколюючи небо хмародерами, – краiна, краiна, краiна, обшмарована грозами, перебита нудотою неонових реклам, психоастенiчним вибухом сифiлiтичноi лихоманки, розцяцькована СНІДом, – тонким перламутровим сяйвом на дротах втiшаючи заблудлих янголiв, якi впали восени, пiд важку Покрову. Ех, краiна… краiна… краiна… З алебастровою шиею, об'iденою жовто-червоними виразками екземи, двое полiцаiв, червонопиких, розпашiлих у передчуттi празника, – рiздвяна ялинка побрязкувала скляними кульками, i свiтло падало згори, то горiхове, то малинове, то враз трiпотiло синiми iлюмiнацiями, – мертвого тягли до «воронка»: пробували стягнути з нього ще зовсiм новi штани, пiд непорушним поглядом обiдраного волоцюги, що переминав у руках важкi кавалки розм'яклоi глини. Один полiцай, опецькуватий, з прогнутим лобом, хряпонув по хребту мертвого, щоб розiгнути, щоб краще було стягувати дорогi вельветовi штани; вiн ще для певностi – чи не живий – пострибав; нарештi йому це вдалося, i вiн, похихикуючи, матюкаючись, ще поштрикав кием зад покiйного: «Ти диви, вiн ще бздить…» Гiльмедов, високий, зареготав, виплюнув жуйку, – з розкосими очима, напiвказах-напiвтатарин; а Родик невiдомо чого плакав, син iнтелiгентiв, нащадок зотлiлоi шляхти, вивергав iз себе, мов блювотину, надуманий свiт, розмазуючи свое обличчя по опуклих, як риб'ячi очi, вiтринах, ще не вiдаючи, що доля зведе його з Гiльмедовим, аби вкiнець знищити те, що вiн плекав з дитинства. А зараз вiн плакав, набираючись легкостi, – полiцаi тягли за ноги мертвого педераста, розтягуючи кров i мiзки по асфальту. А Родик важчав, слухаючи страдницький голос Павароттi з приймача… Може, воно там… Там… десь приховане… Не плач, плач, плач, по всiй землi кладеться плач: Гiльмедов з коротуном, не дотягнувши мертвого до фургона, здерли решту одягу, зважуючи на руках здобич: «Ет, падлiна, видно, десь жопою заробив або вкрав, скатiна, цiкаво, хто його довбанув». Нарештi, вони подiлили одяг. Якраз вчасно, бо придибав вiйськовий патруль. Родик сплюнув. Це не дитячий плач. Це ревище озвiрiлого чоловiка, в якого болить у нутрощах; безконечнiсть шляху не лякала його, а змушувала йти. Вiд телефонноi буди до зупинки, грiючи руки в паху, на животi. З пам'ятi не йшли очi Гiльмедова, вузькi, як у комишевого кота.

І здавалося, пси пiдспiвували голосу його серця. Паморочило голову. Дощ i холод сiкли зиму. Рiкою пливе бiлими пiвмiсяцями в очах дохла риба; дим над водою, дим над небом, дим вiд багать жеброти, вiд заводiв, вiд червоних одноповерхових кварталiв. Спочатку все скидалося на перевтому; але вiн кинув погляд униз, де вантажiвки товкли брунатне мiсиво снiгу та людського лайна, а вночi вiтер перетирав це на пилюгу, розвiюючи широкими крилами вулиць; вiдкривалося, що скоро квiтень, апрель у народi. Ще йому приходило на згадку проiдене джаргою мiсячне сяйво мiста опiвночi, де блiдавiсть плечей, маршi сходiв залiпленi смiттям, а хриплявi голоси пацанви, обкуреноi i обколеноi, витягують сумноi чужинецькоi пiснi; для нього то не бiльше, як клубок, непосильна справа, що заперечуе власне iснування. Лункi голоси патруля змушують його цiпенiти. Упродовж, видавалося б, довгих рокiв, тижнiв, днiв, хвилин, секунд вiн думав про Люську i про те, що оволодiв нею силомiць: з якоюсь щемкою втiхою вiн оповiдав про це доктору Шмулевичу. Перед зором постiйно поставала картина за картиною, жахливiша за попередню, – йому б скаламутнiти в головi, але навпаки – у Вiталiя щось мiцнiшае, нiби на щось провидче вiн дивиться: чорний креп ночi серед бiлого дня, дощ iз бурею падае на дахи, мокре лахмiття пугачiв, а над покiйницями – гачкуватi постатi плакальниць, i бурла води вiд намулу й кровi в Шовгенисi. І треба спробувати щосили натужити нашу уяву, щоб уловити порух думки i душi цього чоловiка: напевне, вiн бачив перед собою шлях i був певний того, що той шлях зветься справедливiстю та свободою, – але в його уявi засмiчений, мов на тому цвинтарi, де треба розгребти, дати лад, щоб люди погледiли iскру того, що мудрi бородатi мужi нарекли iстиною. Напевне, вiн не мiг дати ради думкам, а ще бiльше – ходу дiям, – на ту пору всi як ошалiли, мов зляканi кролi, спостерiгали за нечiткими п'яними маршами колон парубiяк у зелено-рябому гакi, дитячим лопотiнням, пережованим Європою в тридцятих: пробуркувалася краiна, затягнута в гумову сплячку смертi. Плакати з гаслами Мао, Ленiна, Гiтлера височiли пiд одним прапором, над головами вчорашньоi босоти, чиi батьки – вчорашнi ключники й аптекарi; вони цмулили пиво, посипаючи сiллю вiнця, картавлячи, виставляючи проти сонця своi далеко не арiйськi профiлi; зовсiм як там, вони, осоловiло глипаючи очима, гепали кухлями пива. Переляканий обиватель бiг до телефону: слава Богу, нашi спiввiтчизники навчилися справно приймати рiшення. За хвилину-двi пiдкочувало телебачення, i цей гармидер, розчарування, схлипи, зачаенi прокльони швидко летiли сiрим променем на екрани. Інодi чийсь розсудливий голос, здебiльша високопоставленого клерка, що картае iх по-батькiвськи, говорить цим хлопчакам: що воно було, подивiться навкруги, озирнiться, треба чогось новенького, свiженького; а вони на те: почекайте, там ото сонце на спадi, хай тiльки-но пройде благодатний дощ, i ви всi наспотички побiжите до нас, але пiзно буде. І Вiталiй думае: мо', справдi прогавив свiй зоряний час? Перед ним мокрий гудрон дороги, – понуривши голову, вiн скнiв з таким виразом, начебто своiми довгими руками хотiв зупинити рипучий вселенський порух свiтового пожарища, а значить – iсторii. Астрологи передрекли щось страшне, бо Юпiтер бомбардували метеорити, а Марс, переполохавши мiсцеве обивательство, заскочив у якiсь ворота, зовсiм йому не призначенi; на жовтому цупкому аркушi бюлетеня мiсцевих астрологiв свiтлина одного з пророкiв майбутнього, – розкарячивши ноги, мовби готовий кинутися у бiйку, склавши на грудях руки, уткнувши клинок борiдки, вiн пропiкав читача жагучим поглядом. Тут е про що подумати, i вiн бiлими ночами тихенько з'iжджав з глузду, бездумно гортаючи працi вождiв, i вiд безвиходi квилив пораненим звiром. Інодi вiн сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звiром невiдомого, що пiднiмае перед його зором свiтло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завiсу, – поверхом нижче Вiталiй тиснув дзвiнка до помешкання жiнки, iм'ям котроi нiколи не цiкавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кiмнати, i в спальнi ii чисто та свiтло. Вона в очiкуваннi самоi вiчностi спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкiру, пробiжить масними виблисками, сповзе на плечi, зiгрiе лоно, випростанi жертовно ноги; i панi лiнькувато скидае оком на вузьке, схоже на iлюмiнатор вiкно спальнi. Вона не бачить снiв. Свiт у неi чорно-бiлий. І снить ця жiнка чимось дивним, радше вичитаним iз книжок, про щасливу любов, бiлi пароплави, у сновиддях своiх блукаючи вулицями невiдомих мiст, котрi нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цiлу вiчнiсть чекае, змiнюючи коханця за коханцем, – товстобокими, пiдбитими тваринками вони перевалюються з боку на бiк, маленькi гидотнi казанови, з голубенькими пiгулками закордонного виробництва у потаемнiй кишеньцi; вони приносять серед лютоi зими троянди, червонiшi вiд людськоi кровi, од яких бiльше тхне тальком i формалiном, анiж коханням. Це частина iхнього великого самостверджувального плану на клаптику землi чи наразi дiстався гори той план, в наростаннi. І вона бiльше навчена випещувати свое тiло, а коханцi дрiботять нiжками, i в тому, напевне, нема термiновоi необхiдностi, або й так – за строгим лiмiтом, вирахуваним за ранжиром зайнятих посад. Здебiльша коханцi хроплять у м'якому крiслi задовго до любовних пестощiв. Вона задивляеться на себе, натягуючи трусики перед древнiм срiбним дзеркалом, що його туманить подих неминучоi старостi, i лукава кошача посмiшка лягае тiнню на блiдувате од випитого шампану лице. ii час вiд часу – досить настирливо – запрошують до нiчного клубу, з рулеткою, зi стриптиз-шоу, з баром, де продають розбовтане на Малiй Арнаутськiй шотландське вiскi або «Смiрнофф»; там ще е вiльнi кiмнати нагорi, де повиводили блощиць i протруiли повiтря справжнiм французьким дезодорантом. Вона згоджуеться, повертаючи лiворуч голову, торкаючись строгим пiдборiддям плеча, ковзаючи загадково усмiхом i затуляючи широкими, опашистими вiями – лише на мить – трохи порожнуватi очi, якщо не сказати бiльше: тоненькi галочки згасаючоi хтивостi ховаються за тим природним заборолом. Чарiвна музика лунае на холодних по-зимовому вулицях, а вони йдуть пiд руку з пiдстаркуватим добродiем до авто, мило переповiдаючи кумеднi iсторii з крихтою правди iз життя своiх знайомих. Тут нiчого сказати, – щоправда, купи смiття, смердючi закути обминати з кожним днем все важче, все довше, а гаманець надто спорожнiв, аби на кожне «дай» жебрака кидати абиякий дрiб'язок. Заплющимо на це очi, бо ми не моралiсти.

Власне, вона може цього не помiтити по дорозi назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повiтря (знову осiнь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дiвчинку, жмут бiлих чутливих, iз бiлими м'ясистими вухами пелюсток лiлей i сумно, пiднiмаючи груди тривожним подихом, думатиме, що цi квiтки зiв'януть десь позавтра. А коханцi, коханцi перевалюються кабанчиками, труться боками бiля ii дверей – тягнуть знову до освiтлених, мов трупарнi, кабаре, де лампи яскраво вистрiлюють безколiрними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення свiту западае у залi, випорожнюючи й без того пустi голови. Це дратуе, iй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своеi вроди. Вона вiдверто нудьгуе. Ця хвороба опосiдае ii, коли за тиждень бiля ii дверей проходить замалим не кабiнет мiнiстрiв. Всього вдосталь, дещо вона навiть пересилае додому, так далеко, що пам'ять виривае лишень запацьоренi шибки та бусола над загнилим од давностi ставком. Інодi iй вдаеться обдурити саму себе; тодi вдае, що вона в пошуках працi: у неi з'являються чорнi провали пiд очима, кидаючи тiнь загадкового i витонченого, нещодавно пiдмiченого нами або вами виразу; тонкi пальцi, де видно голубi жилки, з облузаним манiкюром дрiбно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офiс iз мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродiю N, i не за браком досвiду, а вiн мав якiсь культурнi знання з архiтектури, щось iз природознавства, а головне – колись у початковiй школi, а потiм у ПТУ проходив за пiдручником iсторiю Стародавньоi Грецii; отож вона проходить мiж мармуровими колонами, кидаючи винуватi погляди довкруж, зi знанням одразу вирiзняючи дрiб'язок; натомлено зiтхнувши, сiдае у зачовгане крiсло i стулюе ноги, заголивши кругле колiно у строгiй чорнiй панчосi, i погляд нiчого не промовляе – жодного натяку, – лишень втрачена нiжнiсть та бiлий вiдчай.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oles-ulyanenko/vognenne-oko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.