Книга - Одна хвилина для нісенітниць

Одна хвилина для нiсенiтниць
Ентонi де Мелло


Карта свiту
Мудростi не можна навчити, але ii можна вивчати. Інодi найбiльшою перепоною на шляху до Мудростi е занадто серйозне ставлення до себе i своiх думок, страх зробити помилку, сказати нiсенiтницю… Але ж тi, хто не припускаються помилок, роблять найбiльшу помилку з усiх – вони не прагнуть пiзнання. На кожну з розповiдей Майстра в цiй книжцi потрiбно не бiльше хвилини, а Майстер в них – це й iндiйський гуру i дзенський роши, даоський святий й юдейський рабi, християнський монах й суфiйський мiстик. Вiн – Лао-цзи й Сократ, Будда й Ісус, Заратустра i Магомет. Його мова лунала i в сьомому столiттi до нашоi ери, i в двадцятому столiттi також. Його мудрiсть належить як Сходовi, так i Заходовi. Але ж чи так це важливо, насправдi, хто вiн? Адже ця книжка була написана не для того, щоб повчати, а щоб Пробуджувати!





Ентонi де Мелло

Одна хвилина для нiсенiтниць




Примiтка видавця

Пропонуемо вам останню, посмертну книжку Тонi де Мелло «Одна хвилина для нiсенiтниць».

Насправдi ж вiн написав ii пiсля «Мудростi за одну хвилину», але до «Молитви жабки». Вiдiслав рукопис видавцевi iз вказiвкою видати якнайскорiше. Саме у такому виглядi ця книга i виходить у свiт: iсторii не мають заголовкiв, а сама книга – оглаву. Текст, надiсланий у видавництво, був надрукований на машинцi, за винятком першоi iсторii, написаноi власноруч автором. Друк книги вже мав розпочатися, аж от наприкiнцi 1986 року вiн знову написав: «Зараз працюю над iще однiею книжкою, яка буде називатися «Молитва жабки», i вона мае побачити свiт ранiше «Однiеi хвилини для нiсенiтниць». Тож, прошу, поки що повернiть менi рукопис».

Першi мiсяцi 1987 року пройшли для Тонi у напруженiй роботi над «Молитвою жабки». Вiн хотiв вiддати книгу до друку ще до свого вiд’iзду в Нью-Йорк, запланований на кiнець травня. Якраз 30-го травня ми i зустрiлися з Тонi в Бомбеi. Кiлька годин обговорювали дизайн майбутньоi книжки. Упоравшись iз цим, я запитав Тонi про рукопис «Однiеi хвилини для нiсенiтниць». Вiн сказав менi, що вже закiнчив роботу над ним i надiшле його, щойно повернеться з Америки. Пiсля цього засяде за роботу над книгою медитацiй.

Близько шостоi вечора ми попрощалися, бо ж я поспiшав, аби встигнути на свiй потяг до Гуджарату. За двi години вiн теж вирушив до аеропорту. Тонi де Мелло помер в Фордгемському унiверситетi вночi 1-го червня 1987 року, найпершого ж дня свого перебування в Нью-Йорку.

Вiн зовсiм не очiкував аж такого швидкого повернення додому. Його тiло доправили в Індiю вранцi 13-го червня i поховали того ж вечора на кладовищi при церквi св. Петра в мiстi Бандра, де свого часу Тонi прийняв хрещення. Серед його паперiв було знайдено три рукописи:

1. «Одна хвилина для нiсенiтниць»: «Готова для видання», – сказав вiн, але iсторii не мали заголовкiв, i не було оглаву. Чи вiн планував додати iх? Про те нiколи вже не дiзнаемося – певно, що нi, раз вiн сказав менi цi слова: «Готова для видання».

2. Матерiали конференцiй-ретритiв, якi вiн проводив. Рукопис цiеi книги був повнiстю вiдредагований i пiдготований для друку – втiм, Тонi жодного разу не згадував про цю книгу нi менi, анi комусь iншому. Ми видали ii пiд заголовком «Спiлкування з Богом: матерiали конференцiй-ретритiв».

3. Незавершений рукопис книги медитацiй, який вiн планував доопрацювати пiсля свого повернення з Америки, i який ми видали у тому виглядi, в якому вiн зостався пiсля нього, пiд заголовком «Заклик до любовi».



Отже, перед вами його остання книга – «Одна хвилина для нiсенiтниць», яку вiн хотiв видати пiсля «Молитви жабки». Публiкуемо ii такою, якою вiн залишив ii, без заголовкiв та оглаву: просто iсторii, одна за другою, у тому ж порядку, в якому склав iх автор.



– Майстер ваш верзе казна-що. Суцiльнi нiсенiтницi, та й годi, – сказав один вiдвiдувач монастиря, якийсь час послухавши Майстровi речi.

На це учень вiдповiв:

– Ти б теж говорив нiсенiтницями, добираючи слова для ТОГО, що не може бути висловлене словами.

Та чоловiк той не вгавав i сказав про це напряму Майстровi. На що отримав таку вiдповiдь: «Не така вже й бiда – сказана нiсенiтниця. Вряди-годи почуеш ii вiд кожного. Бiда, коли iх кажуть iз значущим виглядом».


Майстер у цих оповiдках – не якась конкретна особа. Вiн – iндiйський гуру, дзенський роши, даоський святий, юдейський рабi, християнський монах, суфiйський мiстик. Вiн – Лао-цзи й Сократ, Будда й Ісус, Заратустра i Магомет. Його мова лунала i в сьомому столiттi до нашоi ери, i в двадцятому столiттi також. Його мудрiсть належить як Сходовi, так i Заходовi. Але ж чи так це важливо насправдi: були у нього iсторичнi попередники i хто вони? Бо ж, за великим рахунком, iсторiя – це переказ зовнiшнiх проявiв, а не глибинноi Реальностi; доктрин, а не Мовчання.

Аби прочитати одну оповiдку з тих, що вмiщенi на подальших сторiнках, знадобиться не бiльше хвилини. Можливо, Майстрова мова здаватиметься вам парадоксальною, важкою для сприйняття, дратуватиме вас чи навiть виглядатиме вiдвертим безглуздям. Авжеж, це непроста книга Вона була написана не для того, щоб повчати, а щоб Пробуджувати. На ii сторiнках криеться (не в друкованих словах, i навiть не у самих притчах, але в ii дусi, в ii настроi та атмосферi) сама Мудрiсть, яка не може бути передана людською мовою. Читаючи, що написано на друкованiй сторiнцi, й б’ючись над «темною» мовою Автора, ви цiлком iмовiрно можете несподiвано наштовхнутися на Мовчазне Вчення, яке приховане у цiй книзi, i станете Пробудженим – i повнiстю трансформованим. Оце i е те, що звуть Мудрiстю: преображення без найменшого зусилля iз вашого боку, докорiнна змiна, – вiриш ти в це чи не вiриш, i лишень завдяки пробудженню до реальностi, яка не в словах, яка лежить поза досяжнiстю слiв.

Якщо вам настiльки пощастить, i ви станете таким Пробудженим, тодi пiзнаете, чому найвлучнiше слово – не сказане, найвлучнiша дiя – не зроблена, i найвлучнiше змiна – та, якоi не прагнув.



УВАГА: оповiдки приймати малими дозами, по однiй чи двi зараз. Передозування знижуе iхню дiевiсть.



***

Майстрiв учень так сказав одному новоприбульцю до монастиря:

– Мушу попередити тебе, що ти не зрозумiеш i слова iз того, що каже Майстер, якщо не матимеш вiдповiдного настрою.

– А що ж це за настрiй такий?

– Будь як студент, налаштований будь-що вивчити iноземну мову. Слова, якi Майстер вимовляе, звучать знайомими, але будь насторожi: вони мають цiлком «iноземне» значення.


***

Майстер цiлком був здатний влаштувати комусь рознос, коли вважав, що критика доречна. Але, на загальний подив, нiхто й нiколи не ображався на його критичне слово. Коли Майстра якось запитали про це, вiн вiдповiв таке: «Все залежить вiд того, як критикуеш. Люди – що тi квiти: вiдкритi й чутливi до дощику, та закриваються перед бурхливою зливою».


***

«Добрий спосiб побачити своi вади, – сказав Майстер, – це спостерiгати, що саме дратуе тебе в iнших».

Вiн розказав, як колись його дружина поклала коробку з солодощами на кухонну полицю. Не пройшло й години, як вона, знявши коробку, вiдчула, що коробка та значно полегшала. Увесь верхнiй шар було поцуплено, i, як виявилося, кожна цукерка звiдти була ретельно складена в паперовий пакет, що красувався поверх речей кухарки, щойно прийнятоi на роботу. Не бажаючи затiвати скандал, щиросерда жiнка знову переклала солодощi туди, де вони були, i замкнула буфетi – подалi вiд спокуси.

Пiсля обiду кухарка заявила, що полишае роботу – й притому негайно.

– Чому? З якоi причини? – здивовано запитав Майстер.

– Я не працюю на крадiiв, – iз викликом в голосi вiдповiла кухарка, – якi цуплять уже поцуплене.


***

У продовження цiеi iсторii наступного дня Майстер розповiв iсторiю одного злодiя, котрий знайшов такий надпис на дверцятах сейфа, якi був зiбрався зламати: «Будь ласка, не використовуйте динамiт. Сейфа не замкнено. Просто повернiть ручку».

Тiеi ж митi, як вiн повернув ручку, на нього згори впав мiшок з пiском, усе примiщення враз залило слiпуче свiтло, а сирени поставили на ноги ледь не увесь квартал.

Майстер, провiдавши того чоловiка у в’язницi, застав його не в найкращому гуморi: «Навiть не знаю, чи зможу пiсля цього коли-небудь довiряти людям?»


***

Коли один гiсть визвався пiсля обiду помити посуд, Майстер спитав:

– Ти впевнений, що знаеш, як мити посуд?

Чоловiк було запротестував, що мие посуд усе свое життя. На це Майстер вiдповiв:

– Так-так, я не маю жодного сумнiву у твоiй здатностi очищувати тарiлки – я тiльки сумнiваюся, чи ти здатен iх мити.

От яке пояснення Майстер дав пiзнiше своiм учням:

– Є два способи мити посуд: один спосiб – мити його для того, щоби зробити чистим; iнший – мити посуд заради самого миття.

Але й таке пояснення було далеке вiд зрозумiлого, тож вiн додав:

– Перша дiя – мертва, тому що, поки твое тiло мие тарiлки, твiй розум зосереджений на метi зробити iх чистими; друга – жива, тому що твiй розум перебувае там же, де й твое тiло.


***

«Просвiтлення, – сказав Майстер, – означае, що ти кожноi митi в точностi знаеш, де знаходишся, а це завдання не з простих!»

І вiн розповiв про одного свого друга, який не пропускав жодноi вечiрки та гулянки, попри те, що давно вже розмiняв восьмий десяток. Якось його помiтили на однiй вечiрцi i запитали, скiльки компанiй запросило його до себе сьогоднi.

– Шiсть, – вiдповiв старенький, не вiдводячи очей вiд свого маленького записничка.

– А записничок вам нащо? Знайти, куди пiти далi? – запитали у нього.

– Нi! – вiдповiв непосидючий стариган. – Знайти, де знаходжуся зараз.


***

У Майстра була справжня алергiя на всiлякi iдеологii.

«У битвi iдей, – казав вiн, – саме люди завжди стають жертвами».

Пiзнiше вiн додав на пояснення: «Люди вбивають заради грошей або заради влади. Але найбiльш безжальнi вбивцi – тi, хто вбивають заради iдеi».


***

Настав час лекцii, i Майстер сказав:

– Генiальнiсть композитора вiдкриваеться в нотах його музики – але аналiз одних тiльки нот не вiдкрие його генiя. Велич поета мiститься у його словах – одначе вивчення його слiв не виведе до джерела його натхнення. Бог вiдкривае Себе у творiннi – але, як прискiпливо не вивчай матерiальний свiт, ти не знайдеш Бога; з тим же успiхом можна шукати душу, уважно вивчаючи людське тiло.

Коли настав час запитань, хтось спросив:

– Як же нам тодi знайти Бога?

– Дивлячись на творiння, а не аналiзуючи його.

– А як слiд дивитися?

– Селянин мае намiр знайти красу в заходi сонця, але все, що вiдкривае – це сонце й хмарка, небо й горизонт, за який заходить сонце, аж поки до нього не приходить розумiння, що краса – це зовсiм не «щось»; це особливий спосiб бачення. Ви шукатимете Бога, але вашi пошуки будуть марними, поки не зрозумiете: Бога не можна побачити як «щось»; вiн потребуе особливого способу бачення – подiбно до того, як бачать малi дiти, чие свiтосприйняття не викривлене наносними доктринами й переконаннями.


***

Батько однiеi з Майстрових учениць увiрвався в лекцiйний зал, де якраз виступав Майстер.

Не звертаючи на присутнiх жодноi уваги, вiн закричав на свою доньку:

– І ти покинула унiверситетську кар’еру заради того, аби сидiти коло нiг цього бовдура! Чому вiн навчив тебе?

Дiвчина встала, спокiйно вивела батька за дверi i сказала:

– Спiлкування з ним навчило мене тому, чому б не змiг навчити жоден унiверситет – не боятися тебе й не соромитися твоеi негiдноi поведiнки.


***

– Що потрiбно для того, аби стати просвiтленим? – запитали Майстра учнi.

Майстер вiдповiв:

– Ви маете вiдкрити, що це таке:

«Падае у воду
i не лишае брижа;
Суне мiж дерев
i не робить звуку;
Входить у поля
й не ворухне жодноi травинки».

Пiсля тижнiв безплiдного роздумування учнi сказали:

– То що ж воно таке?

– Воно? – перепитав Майстер. – Це нiяке не «воно»; це зовсiм не рiч.

– Отож це – нiщо?

– Можна сказати й так.

– Тодi ж як маемо це шукати?

– Хiба я казав – шукати? Це можна знайти, але аж нiяк не шукати. Шукайте – i ви втратите.


***

Майстер випадково пiдслухав, як якась акторка пiд час обiду розводилася про гороскопи.

Нахилившись до неi, вiн сказав:

– Та хiба ви вiрите в астрологiю?

– Власне, – вiдповiла та, – я вiрю у все потроху.


***

Хтось спитав у Майстра, чи вiрить вiн в удачу.

– Безперечно, – вiдповiв вiн, лукаво зблиснувши очима. – Як ще можна пояснити успiх людей, якi тобi не подобаються?


***

Майстер нещадно критикував тих, хто упивався власною образою або жалiстю до себе:

«Образа – нiщо, – казав вiн, – якщо не виявляти наполегливостi у тому, аби пам’ятати про неi».


***

Майстер якось розповiв про жiнку, яка поскаржилася в полiцiю на те, що ii згвалтували.

– Опишiть цього чоловiка, – сказав полiцейський.

– Почати з того, що вiн був iдiот!

– Що ви сказали, панi? Ідiот?

– Так-так. Нi на що не здатен – доводилося самiй допомагати тому телепневi.

Історiя ця вже не видавалася такою смiшною, коли Майстер додав:

– Щоразу, як ображаетеся на щось, з’ясуйте, чим саме ви допомогли образниковi.

Це зауваження викликало бурю протесту, тож вiн додав:

– Чи може хтось образити вас, якщо ви вiдмовляетеся ображатися?


***

Коли Майстра запитали, як слiд користуватися Писанням, вiн у вiдповiдь згадав iсторiю з тих часiв, коли ще був шкiльним учителем й захопив зненацька своiх учнiв таким питанням: «Як можна визначити висоту будинку за допомогою барометра-анероiда?»

Один здiбний хлопчина тут же вiдповiв: «Я б прив’язав барометра до линви, опустив би його на тiй линвi, а потiм замiряв ii довжину».

«Винахiдливий у своему невiданнi», – так прокоментував Майстер цю вiдповiдь.

А потiм додав: «Такими е винахiдливiсть i невiдання тих, хто користуеться своiм розумом, аби зрозумiти Святе Письмо, яке в головi можна «зрозумiти» не бiльше, нiж захiд сонця чи океан, чи шелестiння нiчного вiтру в деревах».


***

«Люди не хочуть вiдмовлятися вiд своiх ревнощiв та образ, тривоги та почуття провини, бо що цi негативнi емоцii надають iм «драйву», допомагають вiдчути «смак життя»», сказав Майстер.

І навiв ось який приклад:

Мiсцевий поштар, аби скоротити собi дорогу, iде навпростець через пасовисько. Його помiчае бик i кидаеться навздогiн. Бiдаха ледь-ледь устигае дiстатися загорожi.

– Ще трохи, й зачепив би тебе рогами? – питае старого листоношу Майстер, що спостерiгав за цiею сценою.

– Еге ж, – вiдповiдае той вiддихуючись, – Щоразу так: ще трохи, й зачепить.


***

Науковець прийшов до Майстра, аби дорiкнути тим, що Майстрове неприйняття концепцiй, якому вiн протиставляв «безконцептуальне пiзнання» – це неповага до науки.

Майстер вибився з сил, пояснюючи, що вiн – заодно з наукою. «Адже, – переконував Майстер, – якщо ти захочеш пiзнати свою дружину, таке пiзнання краще поширити за межi науковоi концепцii!»

Пiзнiше, спiлкуючись зi своiми учнями, вiн ще наполегливiше вiдстоював свою позицiю:

– Концепцii заганяють нас у рамки, – сказав вiн. – Визначити – значить знищити. Концепцii розтинають Реальнiсть. А розтинаючи щось, тим самим позбавляеш його життя.

– Отже, тодi всi концепцii насправдi марнi?

– Нi. Розiтнувши троянду, ви матимете важливу iнформацiю, хоча й нiякого знання – про троянду. Станьте науковцем, i ви матимете чимало iнформацii – хоча й нiякого знання – про Реальнiсть.


***

Свiт, яким його бачить бiльшiсть людей, стверджував Майстер, – це свiт, створений в iхнiх головах, i зовсiм не свiт Реальностi.

Коли до нього прийшов один учений, щоби оспорити це, Майстер поклав на долiвку двi палички у формi лiтери «Т» i спитав того:

– Що ти бачиш тут?

– Лiтеру «Т», – сказав учений.

– Так я i думав, – сказав Майстер. – У цьому свiтi не iснуе нiякоi лiтери «Т»; це просто символ у твоiй головi. А те, що тут перед тобою – це просто двi зламанi гiлки у формi паличок.


***

«Ведучи мову про Реальнiсть, – казав Майстер, – ти намагаешся вкласти Невимовне в слова, й через це твоi слова однозначно сприйматимуться зовсiм iнакше. От чому люди, котрi читають ту передачу Реальностi, що зветься Святе Письмо, стають обмеженими й жорстокими – бо ж вони слiдують не своему здоровому глузду, але тому, що видаеться iм передачею iхнього Писання». Майстер мав чудову притчу, аби показати це:

Сiльський коваль знайшов пiдмайстра, який був готовий до тяжкоi працi за низьку платню. Коваль негайно почав наставляти парубка: «Вихопивши залiзяку з вогню, я хутко покладу ii на ковадло, а коли кивну головою, – ти не барись i бий по нiй молотом». Учень зробив точнiсiнько так, як зрозумiв iз ковалевих слiв. А вже наступного дня вiн сам був сiльським ковалем.


***

Одному учневi, який страшенно боявся помилятися, Майстер сказав:

«Тi, хто не помиляються, роблять найбiльшу помилку з усiх – вони не пробують нiчого нового».


***

– Скажи-но менi, – запитав Майстра атеiст. – Чи е Бог – Реальнiсть?

На це Майстер вiдповiв так:

– Якщо хочеш, аби я був абсолютно чесним з тобою, тодi я не вiдповiдатиму.

Пiзнiше учнi взялися допитуватися, чому вiн не дав вiдповiдi.

– Тому що його питання не мае вiдповiдi, – сказав Майстер.

– Тож ти – атеiст?

– Звичайно, нi. Атеiст робить помилку, заперечуючи те, про що не можна сказати нiчого.

Зробивши паузу, щоби його слова дiйшли до учнiв, вiн додав:

– Теiст однак робить помилку, стверджуючи це.


***

– Вiдкрий таемницю твоеi незворушностi.

Вiдповiдь Майстра:

– Щиросердна спiвпраця з невiдворотним.


***

Майстер з учнем якось наткнулися на слiпого, що сидiв обабiч дороги й просив милостиню.

– Подай цьому чоловiковi, – сказав Майстер. Учень кинув монету в його шапчину.

– Тобi слiд було торкнутися своеi шапки на знак поваги, – сказав Майстер.

– Чому?

– Так завжди слiд робити, коли даеш милостиню.

– Але ж вiн все одно нiчого не бачить.

– Може – так, а може, й нi, – вiдказав Майстер. – Можливо, вiн тiльки вдае з себе слiпого.


***

Монастир з часом став перенаселеним i вже потребував бiльшого примiщення, тому один багатiй виписав чек на мiльйон доларiв i поклав його перед Майстром. Той узяв чек у руки iз такими словами:

– Дуже добре. Я прийму його.

Багатiй лишився незадоволений: сума була чималенькою, а Майстер навiть не подякував йому.

– У цьому чеку мiльйон доларiв, – нагадав вiн.

– Авжеж, я помiтив.

– Навiть при тому, що я чоловiк заможний, це все ж величезнi грошi.

– То ти хочеш, щоб я тобi подякував?

– Ти просто зобов’язаний це зробити.

– Хiба це я маю дякувати? Вдячним мае бути той, хто дае.


***

Майстрове ставлення до служби соцiальноi допомоги хоч кого могло збити з пантелику. Часом вiн пiдтримував це починання обома руками. А iнодi виказував до нього повну байдужiсть.

Пояснення, якi вiн давав своiй непостiйностi, були не менш загадковi.

Вiн казав:

«Той, хто хоче робити добро, мае стукати в дверi. Для того, хто любить, – дверi завжди вiдчиненi».


***

Якось один турист сказав Майстровi:

– Люди в твоiй краiнi бiднi. Але вони не виглядають заклопотаними.

На що Майстер вiдповiв туристовi:

– Це тому, що вони нiколи не дивляться на годинник.


***

Одному учневi довелося щодуху бiгти додому, зачувши звiстку, що його дiм охопила пожежа. Учень був уже в лiтах, i кожен висловлював йому спiвчуття по поверненнi. Все, що сказав йому Майстер, було: «Це полегшить тобi зустрiч зi смертю».


***

– Просвiтлена людина, – сказав Майстер, – та, яка бачить, що все в цьому свiтi е досконалим, саме таким, яким мае бути.

– А як щодо садiвника? – запитав хтось. – Вiн теж досконалий?

Монастирський садiвник був горбанем.

– Для того, чим йому найменовано бути в життi, – сказав Майстер. – Наш садiвник – це досконалий горбань.


***

Уявлення про досконалiсть всього iснуючого на цьому свiтi – це вже було занадто для Майстрових учнiв. Тож Майстер вклав його у формулювання, котрi вони були здатнi осягнути. «Бог сплiтае досконалi вiзерунки нитками нашого життя, – сказав вiн, – i в хiд iдуть навiть нашi грiхи. Ми просто не можемо бачити цього з тiеi причини, що дивимося на цей гобелен зi зворотного боку». І, бiльш вичерпно: «Те, що для когось виглядае як блискучий камiнець, в очах ювелiра е дiамантом».


***

Один журнал, що поширювався на всю краiну, поглузував з Майстрового вчення, i учнiв це неабияк занепокоiло.

Та Майстра це анiтрохи не збентежило: «Чи може щось бути по-справжньому правдивим, – казав вiн, – якщо цього нiхто не захотiв пiдняти на смiх?»


***

В своi молодi роки Майстер був полiтичним активiстом i якось мав очолити антиурядовий марш протесту. Тисячi людей полишили своi домiвки й роботу, аби приеднатися до заворушень.

Та не встиг марш розпочатися, як вiн закликав людей розходитися.

«Ти просто не можеш цього зробити: цей марш планувався за багато мiсяцiв до того, й багато людей заплатили за нього дорогу цiну. Вони звинуватять тебе в непослiдовностi», – чув вiн вiд своiх збуджених послiдовникiв.

Але Майстер був незворушним: «Я е вiдданим прихильником не послiдовностi, а Істини», – сказав вiн.


***

Єдина причина, учив Майстер, чому люди настiльки нещаснi – вони думають, що нiчого не можуть змiнити.

Йому особливо подобалася iсторiя про чоловiка, який каже продавцевi: «Цей транзисторний приймач, що ви продали менi, просто чудовий в планi якостi звука; але я хочу обмiняти його на iнший, який транслюе цiкавiшi програми».


***

– Чого ти прагнеш?

– Миру, – вiдповiв гiсть.

– Тим, хто прагне захистити свое «его», справжнiй Мир принесе лише неспокiй.

А однiй групi вiруючих, що прийшли повитрiщатися на нього й попросити благословення, вiн сказав iз пустотливою усмiшкою: «Нехай свiт Божий назавжди лишить вас спокою!»


***

Повернувшись iз подорожi, Майстер подiлився одним дорожнiм враженням, яке йому видалося алегорiею самого життя.

Пiд час короткоi зупинки вiн пiдiйшов до вуличноi закусочноi, де вже були виставленi страви: смачнi супи, пахучi каррi, й рiзноманiтнi наiдки, вiд яких просто неможливо було вiдвести очей.

Вiн замовив суп.

– Ви з цього автобуса? – запитала у нього огрядна продавчиня. Майстер кивнув.

– Тодi супу не наллю – не просiть.

– А як щодо гарячого каррi з паровим рисом? – здивувавшись ii вiдповiдi, спитав Майстер.

– В жодному разi, якщо ви з цього автобуса. Можете взяти бутерброди. Я готувала цi страви увесь ранок, а на те, щоб з’iсти iх, у вас е не бiльше десяти хвилин. Я не хочу, щоби ви iли те, чим не зможете по-справжньому насолодитися, через брак часу.


***

У Майстровi не було нiчого бундючного чи пафосного. Дикий, розкотистий регiт повсякчас переривав його мову, що неабияк бентежило тих, хто сприймав усерйоз власну духовнiсть – i самих себе.

Один розчарований вiдвiдувач висловився про нього так:

– Цей чоловiк – блазень!

– Аж нiяк, – сказав у вiдповiдь Майстрiв учень. – Ти не помiтив головного: блазень заставляе тебе смiятися над ним, а Майстер робить так, щоби ти посмiявся над собою!


***

– Як можна навчитися довiряти Провидiнню?

– Довiряти Провидiнню, – сказав Майстер, – все одно, що зайти в дорогий ресторан, не маючи жодного цента в кишенi, i з’iсти десяток устриць з надiею знайти перлину, щоби оплатити рахунок!


***

Учнiв обурювало, що всяке релiгiйне поклонiння Майстер вважав за непотрiб.

«Знайдiть собi об’ект для величання, – постiйно повторював вiн, – i ви благочестиво вiдвернете свою увагу вiд того, що е суттево важливим, а саме вiд усвiдомлення, яке веде до любовi».

Одному вiдвiдувачевi, який, побачивши Майстра, нiяк не мiг прийти до тями вiд благоговiйного захвату, Майстер запропонував банан. Але вiдвiдувач прийняв банан iз такою поштивiстю, що навiть не знав, що з ним робити.

Коли Майстровi сказали про це, вiн вiдповiв у характернiй для себе манерi:

– Скажiть тому телепневi, щоби вiн його з’iв.


***

Один новоприбулий учень так сказав iншому, бiльш досвiдченому:

– Скажи, це правда чи це менi здаеться, що я ще так мало отримав, живучи поряд iз Майстром?

– Може, це вiд того, що ти прийшов навчатися у нього духовноi науки?

– А за чим же, дозволь спитати, прийшов сюди ти?

– Аби побачити, як вiн зав’язуе поворозки на сандалях!


***

Було справжньою насолодою споглядати, як Майстер виконуе найпростiшi дii: сидить чи ходить, чи п’е чашку чаю або вiдганяе муху. Була якась грацiознiсть у всьому, що вiн робив, вiд чого здавалося, що вiн живе у повнiй гармонii з Природою, немовби цi його дii виконувалися не ним самим, але Всесвiтом.

Якось, коли вiн отримав посилку, його учнi, немов зачарованi, спостерiгали за тим, як вiн поштиво розв’язав мотузку, розвернув папiр обгортки й дiстав ii змiст – нiби цей пакет був живою iстотою.


***

Одна вiрянка повiдала Майстровi, що цього ранку ходила сповiдатися.

– Навiть не уявляю собi, що ти здатна скоiти тяжкий грiх, – сказав Майстер. – У чому саме ти сповiдалася?

– Якось розлiнувалася й не пiшла у недiлю на месу, а одного разу посварилася iз садiвником. А було таке, що навiть вигнала свою свекруху з хати аж на цiлий тиждень.

– Але ж це сталося п’ять рокiв тому, чи не так? Певно, ти вже давно у цiм висповiдалась.

– Так-так. Але я щоразу у цьому сповiдаюся. Менi так подобаеться згадувати про це…


***

– Прийде день, i ти зрозумiеш, що зайнятий пошуками того, що у тебе вже е, – сказав Майстер одному не в мiру старанному учневi.

– Тодi чому ж я не розумiю цього зараз?

– Тому що дуже стараешся.

– Чи маю, в такому разi, вiдмовитися вiд зусиль?

– Якщо скинеш напругу i дозволиш усьому статися у свiй час, воно проявиться своiм ходом.


***

Для людей, якi вправлялися в доброчинностi заради здобуття Божоi ласки чи благоволiння, у Майстра була напоготовi така приповiдка:

Юрма народу зiбралася, аби виграти кадилак, який був призом у змаганнi, влаштованому вiдомою компанiею – виробником мила.

Їм задали питання: «Чому вам подобаеться мило «Божественний аромат»»?

Одна жiнка чесно вiдповiла: «Тому, що менi дуже хочеться виграти кадилак».


***

– Я пробув у тебе чотири мiсяцi, й ти все ще не навчив мене жодноi духовноi вправи чи технiки.

– Вправи? – спитав Майстер. – Скажи на милiсть, навiщо тобi потрiбнi вправи?

– Щоби досягти внутрiшньоi свободи.

Майстер вибухнув нестримним реготом:

– Тобi дiйсно знадобиться неабияка вправнiсть, аби вiднайти свободу за допомогою пастки, що зветься вправою, – сказав вiн.


***

Коли один учень поскаржився на те, що Майстрова духовнiсть потребуе осучаснення, Майстер голосно розсмiявся у вiдповiдь. А затим розказав iсторiю студента, який спитав у книжковому магазинi:

«Чи немае у вас новiших книг з анатомii? Цим вже щонайменше десять рокiв».

«Так-то воно так, – вiдповiв продавець, – але за останнi десять рокiв у людському тiлi не добавилося нiяких кiсток».

– І у людськiй природi, – додав Майстер, – нiчого не додалося за останнi десять тисяч рокiв.


***

Майстер якось запропонував таку загадку:

– Що художник i музикант мають спiльного з мiстиком?

Всi здалися.

– Усвiдомлення того, що найсолодша мова злiтае не з язика, – сказав Майстер.


***

Майстер саме йшов вулицею, як iз дверей одного будинку вискочив чоловiк, i вони двое зiткнулися з величезною силою.

Чоловiк розходився й вибухнув лайкою. Майстер на те вiдповiв легким поклоном, ввiчливо посмiхнувся i сказав: «Друже мiй, я не знаю, хто з нас вiдповiдальний за це зiткнення, але не маю намiру марнувати час на з’ясування. Якщо це я налетiв на тебе – тодi прошу пробачення. Якщо ти – на мене, то не зважай на те, що сталося».

І потому, ще раз посмiхнувшись i уклонившись, вiн пiшов собi геть.


***

Одному художниковi Майстер сказав: «Аби бути успiшним, кожен художник мае докласти чимало часу, старанно вiдпрацьовуючи свою майстернiсть.

Декотрим, коли вони малюють, буде дано позбутися свого «его». Коли таке стаеться, народжуеться шедевр».

Пiзнiше учень задав питання:

– Бути Майстром – що це означае?

Майстер вiдповiв:

– Майстер – це будь-хто, кому дано позбутися «его». Тодi життя такоi людини стае шедевром.


***

Майстер завжди вчив, що Істина – прямо перед нашими очима, й ми не бачимо ii лише через брак перспективи.

Одного разу вiн узяв з собою учня на прогулянку горами. Коли вони вже були на пiвдорозi до вершечка гори, той чоловiк обвiв очима й поскаржився:

– Де ж тi захопливi краевиди, про якi ти завжди розповiдаеш?

Майстер тiльки посмiхнувся на те:

– Ти знаходишся в самому iх осередку, у чому переконаешся сам, коли ми досягнемо вершини.


***

– Де менi знайти достойного Майстра, коли я повернуся в свою краiну?

– Ще не було жодноi хвилини, коли б ти не перебував у присутностi такого.

Учень був спантеличений цими словами.

– Просто придивляйся до своеi реакцii на все: на птицю чи на лист дерева, на сльозу або посмiшку —

i вже одне це стане твоiм Майстром.


***

Майстер в жодному разi не був поборником етикету й хороших манер, але у його поводженнi з iншими завжди була присутня природна поштивiсть i благородство.

Його молодий учень якось вилаяв вуличного регулювальника, коли одного вечора вiдвозив Майстра додому. У свое виправдання учень сказав таке:

– Краще вже я буду самим собою i не стану приховувати вiд людей, як почуваюся. Ввiчливiсть – нiщо iнше, як надимання щiк повiтрям.

– У твоiх словах е сенс, – приязно вiдповiв Майстер. – Але саме надутi повiтрям шини нашоi автiвки пом’якшують наше просування дорожнiми вибоiнам.


***

Рiдко коли Майстер бував настiльки красномовним, як тодi, коли попереджав проти сили слiв обворожувати i напускати ману:

«Стережiться слiв, – казав вiн. —
Тiеi ж мити, як ви вiдвернетеся,
вони почнуть жити своiм власним життям;
вони заслiплять,
загiпнотизують,
затероризують, —
заведуть вас на манiвцi
вiд реальностi, яку представляють, —
i змусять повiрити у власну реальнiсть».

Свiт, який ви бачите,
це не Царство, яким його бачать дiти,
але свiт, складений з уламкiв,
розбитий на тисячi фрагментiв
силою слова…
Це нiби кожну океанську хвилю
бачити окремiшньою й вiддiленою
вiд тiла океану.

Коли слова i думки стишуються —
розквiтае увесь Всесвiт —
непiдробний, цiлий i единий —
І слова стають тим,
чим вони завжди мали бути:
нотами – а не музикою,
меню – а не стравами,
дороговказом – а не кiнцем подорожi».


***

Одного разу, коли Майстер розповiдав про гiпнотичну силу слiв, хтось вигукнув з заднiх рядiв:

– Ти мелеш дурницi! Якщо я скажу: «Бог, Бог, Бог» – це зробить мене божественним? А якщо я скажу: «грiх, грiх, грiх» – це зробить мене негiдником?

– Сядь, де сидiв, вилупку! – сказав Майстер у вiдповiдь.

Але чоловiк розлютився так, що навiть втратив дар мови. А оговтавшись, вибухнув потоками лайки в бiк Майстра.

На що Майстер з виглядом щирого каяття вiдповiв:

– Прошу мене вибачити, пане, я забувся. Я щиро вибачаюсь за мою непростиму хибу.

Одразу ж той чоловiк заспокоiвся.

– Що ж, от вам i вiдповiдь: знадобилося всього лише слово, щоби вивести тебе з себе, i ще одне – аби привести до тями, – сказав Майстер.


***

Якось Намiсник, полишивши свою поважну резиденцiю, прибув до Майстра з вимогою, аби той узявся навчати його.

– Чого саме маю тебе навчати? – запитав Майстер.

– Мудростi, – такою була вiдповiдь.

– Ах, друже мiй. Я б залюбки, якби не одна суттева перепона.

– Яка саме?

– Мудростi не навчають.

– Тож я нiчому не зможу навчитися тут?

– Мудростi можна навчитися. Але iй неможливо навчати.


***

Кiлька Майстрових учнiв вирушили в турпохiд на високу, вкриту снiгом гору. Повсюди панувала майже космiчна тиша. Їм стало цiкаво з’ясувати, чи е тут бодай якiсь звуки нiчноi пори. Отож, натиснувши кнопку «ЗАПИС» на магнiтофонi, вони залишили магнiтофон бiля входу в намет, в якому вляглися спати, а самi поснули.

Повернувшись до монастиря, вони включили магнiтофон – жодного звуку на плiвцi. Абсолютна, Незаймана Тиша.

Раптом Майстер, котрий до того мовчки слухав запис, перервав мовчанку словами:

– Ви чуете це?

– Що саме?

– Гармонiю галактик у русi.

Учнi тiльки перезирнулися, зачудованi його словами.


***

Прив’язанiсть спотворюе наше сприйняття – це була постiйна тема Майстрових бесiд.

Учням якось випала нагода отримати iдеальний приклад цього, коли вони почули, як Майстер запитав у однiеi матерi:

– Як поживае твоя дочка?

– Моя дорогенька доня? Як iй пощастило! Вона мае такого чудового чоловiка! Вiн купив iй автiвку, не вiдмовляе в будь-яких дорогоцiнних прикрасах, яких тiльки забажае, оточив прислугою. Подае iй снiданок у лiжко, i вона нiжиться в лiжку аж до обiду. Яка тiльки благородна людина ii чоловiк!

– А ваш син?

– О, бiдаха! Той одружився на справжнiй вiдьмi! Машину iй купив, осипае дорогоцiнними прикрасами, найняв цiлу армiю служниць. А вона – до обiду валяеться у лiжку! Навiть не встане, щоб приготувати чоловiковi снiданок!


***

У монастирi тiльки й розмов було, що про одного релiгiйного чоловiка, який змарнував свое життя в результатi спроби самогубства.

При тому, що нiхто в монастирi не висловлювався схвально про вчинок цього чоловiка, дехто казав, що захоплюеться його вiрою.

– Вiрою? – спитав Майстер.

– Авжеж, вiн мав смiливiсть вчинити згiдно зi своiми переконаннями, чи не так?

– Це був учинок фанатика, а не вiруючого. Вiра вимагае вiд людини куди бiльшоi смiливостi: переоцiнити власнi переконання й вiдкинути iх, якщо вони не вiдповiдають фактам.


***

Коли Майстер ще був малим хлоп’ям i ходив до школи, в його класi був один хлопчина, який його завжди жорстоко ображав.

Тепер, постарiшавши й сповнений каяття, старий знайомий прийшов до монастиря й був прийнятий з вiдкритими обiймами.

Якось вiн згадав про свое колишне жорстоке поводження, але Майстер, здавалося, нiчого з цього не мiг згадати.

– Невже ти нiчого з цього не пригадуеш? – спитав його гiсть.

На що Майстер вiдповiв таке:

– Я точно пригадую, як я все це пробачив!

І вони обидва захихикали, мов малi дiти.


***

Одна мати спитала, коли iй слiд починати виховання своеi дитини.

– А скiльки iй зараз? – спитав Майстер.

– Вже виповнилося п’ять!

– П’ять рокiв? Поквапся скорiш додому! Ти вже спiзнилася на п’ять рокiв.


***

Коли Майстер почув, що пожежа винищила лiс, який рiс неподалiк вiд монастиря, вiн пiдняв на ноги всiх своiх учнiв:

– Ми маемо заново висадити цi кедри, – сказав вiн.

– Кедри? – голосно дивувалися учнi, не вiрячи своiм вухам. – Але ж iм потрiбно двi тисячi рокiв, щоби вирости!

– В такому випадку, – сказав Майстер, – не гаймо жодноi хвилини. Вирушаемо одразу ж.


***

Друг сказав студентовi унiверситету:

– Навiщо ти ходиш до Майстра? Хiба вiн допоможе тобi заробляти на життя?

– Нi, але завдячуючи йому, я буду знати, що робити з життям, коли зароблятиму на нього, – такою була вiдповiдь.


***

– Вашi релiгiйнi лiдери такi ж слiпi й нетямущi, як i ви, – сказав Майстер. – Все, на що вони здатнi, коли зiткнуться iз життевими проблемами, це шукати вiдповiдi на них у Книзi. Але Життя завелике, щоби вмiстити його в будь-яку книгу.

Як приклад, вiн розказав про одного грабiжника, що перестрiв свою жертву такими словами:

– Це пограбування! Вiддай менi свiй гаманець, а не то…

– Не то… що?

– Не збивай мене з пантелику. Я вперше вийшов «на дiло».


***

– Як Майстер пояснюе iснування зла у свiтi? – спитав вiдвiдувач.

На що один учень вiдповiв:

– Нiяк не пояснюе. Вiн надто зайнятий, долаючи його.

А iнший додав:

– Люди постiйно зайнятi тим, що воюють зi свiтом або ж нудяться ним. Майстер зачарований тим, що вiн бачить як дивовижне, захопливе, незбагненне.


***

Один проповiдник широко прославився своiм красномовством. Але вiн якось зiзнався своiм друзям, що його яскравi промови й близько не мають такоi дii, як простi й невигадливi фрази Майстра.

І, проживши у Майстра з тиждень, вiн у точностi зрозумiв, чому саме: «Коли вiн говорить, – сказав проповiдник, – його мова е втiленням мовчання. Моя ж, на жаль, втiлюе собою думку».


***

До людського тiла Майстер ставився з почуттям, яке межувало з шанобливим преклонiнням. Коли якийсь учень вiдгукнувся про тiло як про «глиняну посудину», Майстер захоплено процитував поета Кабiра:

«Цей глиняний сосуд
вмiстив у себе доли й Гiмалайськi гори;
У ньому сiм морiв,
мiльйон галактик
з музикою сфер;
І виток водоспадiв
та рiчок».


***

Коли Майстер зустрiвся iз групою шкiльних вчителiв, то довго й жваво бесiдував з ними, бо ж колись i сам був учителем у школi. Проблема з учителями, казав вiн, полягае ось у чому: вони увесь час забувають про те, що освiта повинна мати на метi не навчання саме по собi, але життя, як воно е.

Майстер розповiв, як свого часу помiтив одного хлопця, що рибалив на рiчцi.

– Привiт! Чудовий день, аби повудить рибку! – привiтався вiн iз пiдлiтком.

– Авжеж, – почулась вiдповiдь.

Пiсля невеликоi мовчанки Майстер спитав:

– А чому ти сьогоднi не в школi?

– Так ви ж, пане, самi сказали – чудовий день для рибалки.

А потiм розповiв i про запис, який принесла його мала донька у своему шкiльному щоденнику: «З навчальною програмою Мiна справляеться добре. Могла б справлялася на вiдмiнно, якби щира радiсть вiд життя не стояла на перешкодi ii успiхам у шкiльнiй програмi».


***

Майстер любив показувати, що природа наскрiзь просякнута блаженством. Якось, сидячи у садку, вiн вигукнув:

«Погляньте на ту яскраво-синю пташку,
що сидить на гiлцi отого дерева,
скаче вгору-вниз,
вгору-вниз,
наповнюючи свiт своею мелодiею,
щиро вiддаючи усю себе
нестримнiй насолодi,
адже не мае уявлення
про завтра».


***

– Закон – це прояв Божоi святоi волi, – благочестиво сказав проповiдник, – i в силу цього мусить бути пошанований i люблений.

– Маячня, – вiдповiв Майстер. – Закон – це необхiдне зло, i в силу цього мусить бути урiзаний до самих кiсток. Покажiть менi того, хто любить закон, i я покажу вам безмозкого тирана.

І за нагоди розказав про свою сестру, якiй набридло пхати коляску з маленькою донькою, тож вона приробила до коляски мотор. Тут у справу втрутилася полiцiя. Для початку там заявили, що моторизована коляска здатна розвивати швидкiсть у три милi за годину й тому пiдпадае пiд класифiкацiю «самохiдний транспортний засiб». А значить, мати-власниця коляски мае отримати документи на машину, номернi знаки, обладнати ii фарами та гальмами – й, на довершення всього цього, сама отримати водiйськi права!


***

Для Майстра всi правила, навiть найсвятiшi, мали чисто прикладну цiннiсть i мали поступатися Реальностi, яка тiльки й була Верховним Законом.

Коли його донька-пiдлiток, наслiдуючи моду, захотiла носити сукню з вiдкритими плечима, ii мати вирiшила, що та ще замала для подiбноi сукнi. Палкi суперечки, не вщухаючи, тривали днями.

Зрештою вони звернулися до Майстра, аби той розсудив iх, на що почули таку вiдповiдь: «Нехай спробуе поносити. Якщо ця сукня не спаде з неi – значить, вона достатньо доросла, щоб носити ii».


***

Чоловiк, що прийшов до Майстра по слово мудростi, був релiгiйним письменником. Майстер прийняв його з такими словами:

– Дехто пише, щоб заробити на життя; iншi – щоби подiлитися своiми здогадками чи пiдняти питання, якi не даватимуть спокою iхнiм читачам. А ще хтось пише для того, щоб зрозумiти свою власну душу. Але такi й подiбнi до них твори недовговiчнi. По-справжньому достойнi назватися письменниками тiльки тi, хто пише тiльки тому, що iнакше просто б вибухнули.

І, трохи порозмисливши, додав:

– Такi письменники втiлюють в слова божественний змiст – не зважаючи на те, про що саме вони пишуть.


***

Коли його запитали, на що схоже просвiтлення, Майстер сказав:

– Це нiби зайти в пустелю й несподiвано вiдчути, що за тобою спостерiгають.

– Хто саме?

– Скелi, дерева i гори.

– Моторошне вiдчуття.

– Навпаки – втiшне. Але через те, що воно таке незвичне, страшенно хочеться якнайскорiше втекти до звичного свiту людей – зануритися в iхнiй гамiр, iхнi слова, iхнiй смiх – все те, що насправдi вiдрiзае нас вiд Природи й Реальностi.


***

Коли його запитали, чи не розчарований вiн тим, що його зусилля очевидячки дають так мало плодiв, Майстер розповiв iсторiю про равлика, який почав вибиратися на вишневе дерево одного холодного вiтряного дня пiзньоi весни.

Горобцi на сусiдньому деревi добряче покепкували на його рахунок. Один з них навiть пiдлетiв i сказав равликовi:

– Гей, телепню, чи ти не знаеш, що на цьому деревi немае жодноi вишеньки?

Але малюк, не зупиняючись у своему русi, вiдповiв так:

– Зараз – нi, а коли я на нього видерусь, то будуть.


***

Один учень був схильний до тривалих приступiв депресii.

– Мiй лiкар наполягае, щоб я приймав лiки, аби моя депресiя не глибшала.

– То чого ж тодi ти iх не приймаеш? – спитав Майстер.

– Бо вони можуть зашкодити моiй печiнцi й вкоротити менi вiку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/entoni-de-mello-17115027/odna-hvilina-dlya-nisenitnic/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.