Книга - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Захват i бiль битви. Перша свiтова у 211 епiзодах
Петер Енглунд


Карта свiту
Книга заснована на щоденниках i спогадах ii учасникiв. Автор, дослiджуючи архiви, вiдновив хiд подiй Першоi свiтовоi вiйни. Кожен iз дев'ятнадцятьох абсолютно рiзних людей з обох бокiв конфлiкту розповiдае про ту вiйну, що зазнав особисто, зокрема: багатодiтна американка, яка влiтку перебувала в маетку в Польщi; датський пацифiст, мобiлiзований до нiмецькоi армii; росiйська медсестра; австралiйка, яка приiхала на своiй вантажiвцi до Сербii, щоб служити в армii шофером; росiйський офiцер; нiмецький матрос; шукач пригод, латиноамериканець, вiд якого вiдмовляються всi армii, крiм османськоi; французький дипломат та iн.

Петер Енглунд показуе, як настрiй i сприйняття вiйни людиною змiнюеться вiд захоплення та ентузiазму до тотального страху i ненавистi… Автор таким чином уклав щоденниковi записи, що подii розгортаються послiдовно. Ми можемо побачити вiйну мiсяць за мiсяцем водночас на всiх фронтах.





Петер Енглунд

Захват i бiль битви: Перша свiтова в 211 епiзодах



Серiя «Карта свiту» заснована у 2010 роцi

Опублiковано за угодою з Партнерз iн Сторiз Стокгольм АБ, Швецiя

© Peter Englund 2008

© Н. В. Третьякова, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




…Усе, що народжуеться тортурного й страшного на ешафотах, у катiвнях, божевiльнях, операцiйних, пiд склепiннями мостiв пiзньоi осенi, – все не здаеться i вперто наполягае на своiй страшнiй дiйсностi. Ти хочеш його забути. Сон охоче стирае в мозку його борозни, але сновиддя скасовують роботу сну, знову прокреслюючи стертi знаки.

І ти прокидаешся, задихаючись, запалюеш свiчку у темрявi, i, як солодку воду, ковтаеш свiтанковi струменi спокою. Але на якому ж вузькому краечку тримаеться цей спокiй! Один незграбний рух – i знову погляд iде крiзь знайоме, дружне i за оманливими втiшними контурами ловить обриси жаху.

    Райнер Марiя Рiльке
    «Нотатки Мальте Лявридса Бригге», 1910[1 - Переклад з нiмецькоi Е. Сурiц.]



Лiто було чудесне, мало стати ще чудеснiшим. Ми всi безтурботно дивилися в майбутне. Пам’ятаю, як напередоднi вiд’iзду я йшов у Баденi з одним приятелем виноградниками. Тодi старий виноградар сказав нам: «Такого лiта, як це, давно вже ми не бачили. Якщо воно мине так само, вино ми отримаемо як нiколи. Це лiто люди запам’ятають надовго!»

Але не знав старий чоловiк у своiй блакитнiй куртцi винороба, якими пророчими виявилися його слова.

    Стефан Цвейг
    «Вчорашний свiт»,1942[2 - Переклад з нiмецькоi Г. Кагана.]




До читача


Ця книга – про Першу свiтову вiйну. Але не про те, що це була за вiйна – не про ii причини i подii, закiнчення та наслiдки, – а про те, яка це була вiйна. Мене цiкавили не так факти, як люди, не так хронiка, як враження, переживання i настроi. Я намагався реконструювати не хiд подiй, а свiт переживань.

Мене зацiкавила доля дев’ятнадцятьох людей: усi вони iснували насправдi (у книзi вiдсутнiй вимисел, у нiй використано рiзноманiтнi документи, якi цi люди залишили по собi), – усi вони невiдомi або забутi, бiльшiсть з них – скромного походження. У той час як Перша свiтова вiйна у суспiльнiй свiдомостi асоцiюватиметься, не без причини, з кривавою бiйнею Захiдного фронту, багато з цих героiв перебували тодi зовсiм в iнших мiсцях – на Схiдному фронтi, в Альпах, на Балканах, у Схiднiй Африцi та Месопотамii. Майже всi вони були молодшими – у вiцi близько двадцяти рокiв.

З-помiж цих дев’ятнадцятьох один загине, один зникне безвiсти, ще двое потраплять у полон, один буде прославлений як герой i ще один втратить здоров’я i перетвориться на живу руiну. Багато з них вiтатимуть початок вiйни, але потiм навчаться ненавидiти ii; iншi ж зненавидять вiйну з найпершого дня; одна людина залишиться вiрною в своiй любовi до вiйни вiд початку до кiнця. Один збожеволiе i буде помiщений у будинок скорботи, iншому не доведеться почути жодного пострiлу. І так далi. Тим часом, незважаючи на вiдмiннiсть доль, ролей, статi та нацiональностi, усiх iх об’еднуе те, що вiйна чогось iх позбавила: юностi, iлюзiй, надii, людяностi – життя.

Бiльшiсть iз цих дев’ятнадцятьох зазнають безлiч трагiчних i жахливих випробувань, але все ж у центрi уваги – вiйськовi буднi. У деякому розумiннi ця книга – антиiсторiя, оскiльки я прагнув знайти вiдображення епохальноi подii в ii найдрiбнiшiй часточцi, якою е окрема людина зi своiми переживаннями. Про меланхолiчний скепсис з приводу своеi власноi професii, що став iмпульсом для такого пiдходу, я розповiм, можливо, iншим разом.

Понедiлок, 30 червня 2008 року, у вiкно стукоче дощ.



П. Е.




Захват i бiль битви: Перша свiтова в 211 епiзодах


Присвячуеться пам’ятi Карла Енглунда,

рядового австралiйськоi армii,

службовий номер 3304,

3-тя австралiйська дивiзiя,

11-та бригада, 43-й пiхотний батальйон.

Учасника битв бiля Мессiн i Пашендейла 1917 року. Загинув у битвi поблизу Ам’ена 13 вересня 1918 року. Мiсце поховання невiдоме.





Дiйовi особи





Лаура де Турчинович – американка, одружена з польським аристократом, 35 рокiв.






Ельфрiда Кур – нiмецька школярка, 12 рокiв.






Володимир Лiттауер – росiйський кавалерист, 22 роки.






Павел фон Герiх – капiтан пiхоти в росiйськiй армii, за походженням фiнляндський швед, 41 рiк.






Рiхард Штумпф – нiмецький матрос Флоту вiдкритого моря, 22 роки.






Пал Келемен – кавалерист австро-угорськоi армii, угорець, 20 рокiв.






Андрiй Лобанов-Ростовський – вiйськовий iнженер росiйськоi армii, князь, 22 роки.






Флоренс Фармборо – сестра милосердя росiйськоi армii, англiйка, 27 рокiв.






Крестен Андресен (лiворуч) – солдат нiмецькоi армii, данець, 23 роки.






Мiшель Корде – французький чиновник, 45 рокiв.






Вiльям Генрi Докiнз – вiйськовий iнженер австралiйських частин, 21 рiк.






Софiя Бочарська – сестра милосердя росiйськоi армii, 21 рiк.






Рене Арно – пiхотинець французькоi армii, 21 рiк.






Рафаель де Ногалес – кавалерист османськоi армii, латиноамериканець, 35 рокiв.






Харвi Кушинг – польовий хiрург американськоi армii, 45 рокiв.






Ангус Б’юкенен – пiхотинець британськоi армii, 27 рокiв.






Олива Кiнг – шофер сербськоi армii, австралiйка, 28 рокiв.






Едуард Мослi – артилерист британськоi армii, новозеландець, 28 рокiв.






Паоло Монеллi – стрiлець iталiйськоi армii, 23 роки.



Вiк героiв зазначено на момент початку вiйни. Рiд iхнiх занять свiдчить, чим вони займалися у военнi роки.




1914


Податися на вiйну – не заради наживи або золота, не заради порятунку Батькiвщини i честi, навiть не для того, щоб перемогти ворога, щоб проявити себе, свою силу i волю, набути досвiду i навчитися вiдповiдати за своi вчинки. Ось чому я хочу податися на вiйну.





Хронологiя


28/6 Спадкоемець австро-угорського престолу Франц Фердинанд i його дружина вбитi в Сараево.

23/7 Австро-Угорщина ставить ультиматум Сербii.

28/7 Австро-Угорщина оголошуе Сербii вiйну.

29/7 Росiя проводить мобiлiзацiю проти Австро-Угорщини на пiдтримку Сербii.

31/7 Нiмеччина вимагае, щоб Росiя припинила мобiлiзацiю, але вона тривае.

1/8 Нiмеччина оголошуе загальну мобiлiзацiю, так само вчиняе союзна Росii Францiя.

2/8 Нiмецькi вiйська вторгаються до Францii та Люксембургу, росiяни вступають на територiю Схiдноi Пруссii.

3/8 Нiмеччина вимагае вiд Бельгii дозволу на вiльний прохiд своiх вiйськ. Вимога вiдхиляеться.

4/8 Нiмеччина вторгаеться в Бельгiю. Велика Британiя оголошуе вiйну Нiмеччинi.

6/8 Французькi вiйська вступають у нiмецьку колонiю Тоголенд.

7/8 Росiйськi вiйська вступають у нiмецьку Схiдну Пруссiю.

13/8 Австро-угорськi вiйська вступають до Сербii. Становище стае критичним.

14/8 Французькi вiйська вступають у нiмецьку Лотарингiю, але отримують вiдсiч.

18/8 Росiйськi вiйська атакують австро-угорську провiнцiю Галичина.

20/8 Падiння Брюсселя. Нiмецькi вiйська просуваються на пiвдень, до Парижа.

24/8 Початок вторгнення союзникiв до нiмецькоi колонii Камерун.

26/8 Початок битви пiд Танненбергом. Росiйське вторгнення до Схiдноi Пруссii вiдбите.

1/9 Початок битви пiд Лембергом. Вона стане найбiльшою поразкою Австро-Угорщини.

6/9 Початок англо-французького контрнаступу бiля Марни. Нiмецький похiд на Париж зупинений.

7/9 Початок другого вторгнення австро-угорських вiйськ до Сербii.

11/9 На заходi починаеться так званий «Бiг до моря».

23/9 Японiя оголошуе Нiмеччинi вiйну.

12/10 Початок першого з боiв у Фландрii.

29/10 Османська iмперiя розпочинае вiйну на боцi Нiмеччини.

3/11 Росiя вторгаеться в османську провiнцiю Вiрменiю.

7/11 Нiмецька колонiя Циндао в Китаi захоплена японськими i британськими вiйськами.

8/11 Початок третього вторгнення Австро-Угорщини до Сербii.

18/11 Початок наступу Османськоi iмперii на Кавказi.

21/11 Британськi вiйська окупують Басру в Месопотамii.

7/12 Початок другоi битви за Варшаву.




1

Недiля, 2 серпня 1914 року

Лаура де Турчинович прокидаеться рано-вранцi в Августовi


Невже ii найстрашнiшi побоювання справдилися? Невже ii чоловiк хворий, його поранено або навiть убито? Чи вiн зрадив ii?

Пiзне лiто. Погода була чудова, тепла, сонячна, з прегарними картинами навзахiд сонця. Вони переiхали до щойно вiдбудованоi вiлли, схованоi мiж озерами, просто в мальовничому Августовському лiсi. Дiти в ньому бавилися. А вони з чоловiком любили кататися човном по озеру короткими бiлими червневими ночами, зустрiчаючи схiд сонця. «Все дихало спокоем i красою… Це було мирне життя, сповнене простих радощiв».

Простота хутiрського життя була, звiсно ж, вiдносною. Мiстка вiлла вирiзнялася вишуканiстю обстановки. Господиню дому завжди оточувала прислуга, яка мешкала в окремому флiгелi. (Кожний з п’ятирiчних синiв-близнюкiв мав свою няню, а шестирiчна донька – власну гувернантку. Дiти iздили у вiзку, запряженому понi). Їхня сiм’я спiлкувалася з найшляхетнiшими представниками помiсного дворянства. Зимували вони зазвичай на Рив’ерi. (Потiм поверталися додому – без особливих складнощiв. У Європi легко можна було перетинати кордони, для цього навiть паспорт не був потрiбен). Будинкiв мали кiлька: крiм лiтньоi вiлли i великого будинку в Сувалках е ще квартира у Варшавi. Лаура де Турчинович, уроджена Блеквелл, живе спокiйним, комфортним життям. Скрикуе, бачачи мишей. Боiться грози. Трохи полохлива i соромлива. Ледве уявляе, що таке – готувати iжу.

З фотографii, зробленоi одного разу влiтку, дивиться весела, гордовита, цiлком щаслива жiнка, русява, у просторiй спiдницi, бiлiй блузцi та великому лiтньому капелюсi. Ми бачимо жiнку, звичну до спокою i статкiв, до того, що життя постiйно змiнюеться на краще. І в цьому вона була не поодинокою. Якщо до неi доходили чутки про заворушення i злодiяння, вона iгнорувала iх. І в цьому вона також не поодинока.

Так, лiто вдалося просто чудове. І воно ще тривало. У недiлю вони запрошують до себе на обiд гостей. Але де ж ii чоловiк? Ось уже кiлька днiв, як вiн виiхав до Сувалок на роботу вчора, саме в суботу, напередоднi святкування, вiн мав повернутися. Вони вирiшили почекати з обiдом. Але все марно. Вона вже почала турбуватися. Це так несхоже на нього. Де вiн може бути? Вона чекала i чекала, не стуливши повiк. Даремно. Давно вона так не хвилювалася за нього! Що могло статися? Вона заснула тiльки на свiтанку.

Лаура прокинулася вiд рiзкого стукоту у вiкно.

Четверта година ранку.

Вона поспiхом пiдвелася з лiжка, доки цей стукiт не збудив дiтей. Бiля вiкна маячiла чиясь постать. Спершу вона була подумала, що це хтось зi слуг вирушае на базар i прийшов за грiшми та iнструкцiями. Але, на свiй подив, вона побачила блiде, серйозне обличчя Яна, лакея свого чоловiка. Вiн простягнув iй листiвку. Вона впiзнала письмо чоловiка.

Там було написано: «Оголошено вiйну. Негайно приiжджай разом iз дiтьми. Накажи прислузi спакувати найнеобхiднiше i приiжджай сьогоднi».




2

Вiвторок, 4 серпня 1914 року

Ельфрiда Кур спостерiгае, як 149-й пiхотний полк залишае Шнайдемюль


Лiтнiй вечiр. Тепло. Звiдкись здалеку долинають звуки музики. Ельфрiда з братом сидять удома, на Альте-Банхофштрассе, 17, але музику вони чують. Музика стае дедалi голоснiшою, i вони розумiють, у чому рiч. Вони вибiгають надвiр i мчать до жовтого вокзалу, що нагадуе фортецю. На площi перед будiвлею юрмляться люди, горить електричне освiтлення. Ельфрiдi здаеться, що в цьому бiлому, тьмяному свiтлi листя каштанiв нiбито вирiзане з паперу.

Дiвчинка здираеться на залiзну огорожу, що вiдокремлюе будiвлю вокзалу вiд люду на площi. Музика наближаеться. Вона бачить товарний потяг, вiн стоiть на третьому перонi. Бачить, що над паротягом здiймаеться пара. Вона помiчае вiдчиненi дверi вагонiв, у яких миготять одягненi в цивiльне резервiсти, якi вирушають до мiсця призначення. Чоловiки визирають iз вагонiв, махають i смiються. Музику чутно дедалi ближче, тепер вона лине у повiтрi лiтнього вечора. Їi брат кричить: «Вони йдуть! Це 149-й полк!»

Усi чекають саме на нього: 149-й пiхотний полк, розквартирований мiстом. Тепер вiн прямуе на Захiдний фронт. Так, новий вираз – «Захiдний фронт». Досьогоднi дня Ельфрiда нiчого подiбного i не чула. Вiйна – справа рук росiян – це всi знають. Нiмецька армiя здiйснюе мобiлiзацiю, щоб вiдповiсти росiянам, якi готують напад, як усiм вiдомо[3 - Це абсолютно правильно. Мiсяць не завершиться, а двi росiйськi армii вже перебуватимуть на нiмецькiй територii.].

Особливо тим, хто живе тут, у Померанii. Усi розмiрковують про загрозу зi сходу, i Шнайдемюль не е винятком. Росiйський кордон розташований менше нiж за 150 кiлометрiв звiдси, i через мiсто проходить головна траса Берлiн – Кенiгсберг, а отже, це абсолютно очевидна мiшень для могутнього ворога на сходi.

Мешканцi Шнайдемюля, так само, утiм, як i тi полiтики i генерали, незграбнi, неповороткi та некомпетентнi, якi балансуючи призвели Європу до вiйни, отримували iнформацiю, майже завжди неповну або застарiлу. Брак фактiв доповнювали здогадками, припущеннями, надiями, побоюваннями, нав’язливими iдеями, теорiями змови, мрiями, кошмарами, чутками. У Шнайдемюлi, як i в десятках тисяч мiст i сiл на всьому континентi, картина свiту вибудовували в цi днi саме з хиткого матерiалу здебiльшого з чуток. Ельфрiдi Кур виповнилося дванадцять рокiв. Вона непосидюча розумна дiвчинка з рудуватим кiсками i зеленими очима. Вона чула розмови про те, що французька авiацiя бомбувала Нюрнберг; що атакували залiзничний мiст бiля Айхенрида; що росiйськi вiйська просуваються до Йоганнiсбурга; що росiйськi агенти намагалися вбити кронпринца в Берлiнi; що один росiйський шпигун ледь не пiдiрвав авiацiйний завод на околицi мiста; що iнший росiйський шпигун мав на метi заразити холерою воду у водопроводi; що французький агент хотiв пiдiрвати мости через Кюддов.

Усе це були лише чутки, але правду дiзнаються згодом. Сьогоднi люди готовi повiрити у будь-що, навiть у найнеймовiрнiше.

Жителi Шнайдемюля, як i бiльшiсть нiмцiв, уважають цю вiйну оборонною, – вiйною, яку iм нав’язали, не залишивши iншого вибору. Нiмцi, як i всi жителi мiст i сiл Сербii, Австро-Угорщини, Росii, Францii, Бельгii та Великоi Британii, сповненi страху i надii, водночас переконанi у своiй правотi, бо iм належить битися iз силами зла. Потужна емоцiйна хвиля прокотилася Шнайдемюлем, Нiмеччиною та Європою, накривши собою всiх i вся. Те, що для нас пiтьма, для них – свiтло.

Ельфрiда чуе вигуки брата й одразу бачить усе сама. Ось вони йдуть, шеренги солдат у сiрiй унiформi, коротких чоботях зi свiтлоi, невичиненоi шкiри, з великими наплiчниками, у загострених касках з сiрими тканинними чохлами. Попереду крокуе вiйськовий оркестр. Коли вiн наближаеться до вокзалу i натовпу на площi, то звуки знайомоi всiм мелодii захоплюють людей. Солдати спiвають, i натовп пiдхоплюе за ними приспiв. Пiсня лунае бравурно цього серпневого вечора:

Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein![4 - «Спокiйний будь, край отчий наш / твердий, надiйний страж, на Рейнi страж!» – приблизно так звучить пiсня у вiльному перекладi з нiмецькоi. Пiсня «Стражi на Рейнi» з середини XIX столiття була неофiцiйним гiмном Нiмеччини.]

Повiтря дрижить вiд барабанного бою, тупоту чобiт, спiву i крикiв «ура».

Ельфрiда запише в своему щоденнику:



149-й пройшов тодi плiч-о-плiч, розтiкаючись пероном як сiра хвиля припливу. У всiх солдатiв були на шиi довгi вiнки з квiтiв або ж просто квiтки на грудях. З гвинтiвок стирчали айстри, левкоi та троянди, немов мали намiр обстрiлювати ворогiв квiтами. Обличчя солдатiв були серйозними. А я ж уважала, що вони смiятимуться i радiтимуть.


Ельфрiда все ж бачить одного усмiхненого солдата, лейтенанта, й вiдразу впiзнае його. Його звати Шен, i вона дивиться, як вiн прощаеться з родичами i потiм продираеться крiзь натовп. Як iншi ляскають його по спинi, обiймають, цiлують. Їй хочеться крикнути: «Привiт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважуеться.

Грае музика, над натовпом здiймаються капелюхи i носовi хусточки, потяг з одягненими в цивiльне резервiстами гуде i рушае з мiсця. Усi люди махають i кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу i 149-й. Ельфрiда злазить з огорожi, ii поглинае натовп. Вона вiдчувае, що ii ось-ось розчавлять, задушать. Дiвчинка бачить лiтню жiнку з червоними вiд слiз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мiй малюк Пауль? Дайте менi побачити мого сина!» Ельфрiда не знае, хто такий Пауль, вона стоiть, стиснута з усiх бокiв спинами, руками, животами, ногами iнших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що iй удалося помiтити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гiгантському клубку образiв, звукiв i вiдчуттiв. Ельфрiда, затиснута в натовпi, промовляе коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цiй жiнцi! Молю Тебе, благаю, молю!»

Вона бачить, як повз неi марширують солдати, а поруч з’являеться маленький хлопчина. Просунувши ручку крiзь холоднi залiзнi прути огорожi, вiн кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сiру форму, бере простягнуту ручку i потискае ii: «До побачення, малюче!» Усi смiються, оркестр грае «Deutschland, Deutschland, ьber alles». Дехто пiдспiвуе. Довгий, прикрашений квiтами потяг зупиняеться бiля першоi платформи. Лунае звук горна, i солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який вiдстав, поспiшае до потяга, пробiгаючи зовсiм поруч iз Ельфрiдою, яка стоiть за огорожею. Вона смiливо простягае йому руку i нiяково бурмоче: «Хай щастить!» Вiн дивиться на неi, посмiхаеться i на ходу потискае iй руку: «До побачення, дiвчинко!»

Ельфрiда проводжае його поглядом. Бачить, як вiн здираеться в один iз товарних вагонiв. Бачить, як вiн обертаеться i дивиться в ii бiк. Потяг рушае з мiсця, спершу – зовсiм повiльно i неохоче, потiм – набираючи швидкiсть.



Крики «ура» лунали в повiтрi, обличчя солдатiв виднiлися у вiдчинених дверях вагонiв, люди кидали квiти слiдом за потягом. Якось одразу багато з тих, хто залишився, заплакали.


До побачення! Чекаемо вас додому!
Не бiйтеся! Ми незабаром повернемося!
Ми вiдсвяткуемо Рiздво вдома з мамою!
Так, так, так, швидше повертайтеся додому!

З потяга, що вiдходить, лунае гучний спiв. Дiвчинцi вдалося розчути тiльки частину приспiву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehen!» [5 - «Вдома, вдома ми побачимося знов!»]

А потiм потяг зникае в нiч. Лiто. Тепло.

Ельфрiда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертаеться додому. Дорогою вона тримае перед собою руку, яку iй потиснув солдат, наче та тепер особливо цiнна i дуже крихка. Пiднiмаючись погано освiтленими сходами на Альтi-Банхофштрассе, 17, вона крадькома цiлуе цю руку.




3

Середа, 12 серпня 1914 року

Володимир Лiттауер бачить загибель Маргграбови


І це вiйна? Лiтне сонце з’являеться над сiльською iдилiею. Вiн бачить доглянутi селянськi двори, складенi з каменю, ошатнi села. Бачить широкi поля, копицi сiна, невеликi гайки. Бачить блискучу гладь озер i м’якi обриси пагорбiв. Вони повiльно iдуть верхи вздовж вузькоi, звивистоi дороги, посипаноi гравiем. Над колоною майорять червонi, жовтi та блакитнi флюгери.

Романтична картина: «Гусари на тлi пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Нiде не видно жодноi живоi душi. Але поки нiчого й не вiдбуваеться, принаймнi нiчого серйозного. Ще не зовсiм розвиднiло, i в сутiнках пiхотинцi, якi йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали нiмецькими солдатами. Почулася стрiлянина, i знову все стихло.

За кiлька годин ескадрон гусарiв, у якому служив Володимир Лiттауер, опинився у Схiднiй Пруссii. Кордоном тут була лише мiлка канава, де можна було побачити стовп з нiмецьким гербом, що лежав у травi. Метою операцii було невелике нiмецьке мiстечко Маргграбова. Вони з цiкавiстю розглядали будинки, повз якi проiжджали. Вони порожнi. У деяких з них був накритий снiданок, його облишили, не доiвши. Їжа була ще гарячою.

Володимир Станiславович Лiттауер – корнет росiйського гусарського полку, 1-го Сумського. Вiн народився на Уралi, вирiс у Санкт-Петербурзi, батько його був заможним заводчиком. Тривае другий рiк його служби в армii. Вiн самовпевнений, зарозумiлий, розумний, i досi його життя було безжурним. (Єдине, через що вiн переймався, так це те, що вiн виглядае значно молодше у своi двадцять два роки.) Багато в чому Лiттауер справдi iдеальний гусар, принаймнi за гусарськими мiрками: гарний наiзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримуе етикету, пиячить, б’еться на дуелях, мае коханок, танцюе на балах, усерйоз його турбуе вигляд його вощених вусiв i вiдпрасованоi форми.

Для нього, як i для його товаришiв-офiцерiв, вiйськова служба була не стiльки покликанням, скiльки способом життя. (А полк – iхня родина[6 - Так, наприклад, офiцер не мав права одружуватися без схвалення не тiльки командира полку, але i всiх своiх товаришiв по зброi. Це схвалення було не надто легко отримати, i багато хто з його товаришiв по службi все ще залишалися неодруженими. Вочевидь, що вони вiдвiдували борделi або дiлили яку-небудь виховану, елегантну даму свого кола, яка формально не була повiею.].) Було заведено байдуже ставитися до рiзних вiйськових iнновацiй. Їхнi манери та поведiнка свiдчили про те, що вiн зi своiми товаришами жив на початку XIX столiття. Що за вигадки всi цi виснажливi маневри i нуднi уроки тактики або артилерii? Єдине, що мае значення, – особиста хоробрiсть i вмiння триматися в сiдлi. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витонченi за своею складнiстю маневри з точнiстю циркачiв. Бiльшiсть солдатiв не вмiли читати i писати. Багато хто походив з росiйськоi частини Польщi. Конi у них були чудовими. Перед парадом iх фарбували, щоб усе виглядало одноманiтно.

Але ось щось вiдбуваеться. Лунають пострiли. Колона зупиняеться. Свiтае. Командир ескадрону наказуе Лiттауеру за допомогою своiх людей вiдтiснити нiмцiв, якi перешкоджають просуванню колони. Лiттауер наказуе своiй чотi спiшитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того мiсця, звiдки почулися пострiли. У повiтрi лунае якийсь свист, час вiд часу чутно звуки дивних ударiв, немовби вiд стовбурiв дерев. Капрал, який бiжить поруч iз ним, запитуе: «Що це, ваше благородiе?» Лiттауер вiдповiдае йому дещо невпевнено i розгублено: «Гадаю, що це кулi».

Вони дiстаються того мiсця, звiдки лунали пострiли. Там нiкого немае. Нiкого з його солдатiв не поранено. Вони сiдають на коней, i ескадрон знову мчить вперед.

До сьомоi години ранку вони вже досягли мети: ось вiн, великий селянський двiр на пагорбi. Там вони i зупиняться. З височини бачать прекрасний краевид бiля мiстечка Маргграбове. Лiттауер помiчае скупчення мiських дахiв, церковнi шпилi, просто бiля блискучого озера. Вiн звертае увагу i на едину в мiстi площу. На деяких, найбiльших будинках висять прапори Червоного Хреста. Вiн бачить, як вiдбуваеться наступ. Ця картина вражае його:



Багато що з того, що я побачив з пагорба, за своiм драматизмом нагадувало живописнi полотна дев’ятнадцятого столiття. Гусари, спiшившись, марширують просто мов на плацу; двi гармати нашоi батареi висуваються вперед, щоб зайняти позицii у вiдкритому полi, саме на лiнii вогню; гуркоче артилерiя; розриваеться шрапнель; гармати випльовують снаряди; гусари просуваються вперед. Нам здавалося, що ми бачимо iграшкову вiйну. Вона швидше вiдчувалася як захопливе видовище i не жахала. Ми немов не розумiли i не вiдчували, що е свiдками братовбивства.


Прискакав верхи вiстовий з наказом вiд командира полку. Вiн харкае кров’ю. Хтось запитуе його, що трапилося, той вiдповiдае, що поранений, i це викликае подив, просто обурення. Вiстовий додае, що багато офiцерiв полку також пораненi, що корнет i капiтан убитi. Усi враженi, i разом з ними Лiттауер: «Тiльки коли ми дiсталися кордону, я повнiстю усвiдомив, що опинився на вiйнi».

За кiлька годин вони отримують наказ про вiдступ.

Офiцерiв i солдатiв охоплюе збентеження, навiть розчарування. Адже iм вiдомо, що наступ був успiшним, що мiстечко захоплене. Так у чому рiч? Що трапилося?[7 - Значно пiзнiше Лiттауер дiзнався, що наступ був насправдi розвiдкою боем i що вони не мали намiру залишатися на нiмецькiй територii. Головною метою операцii були мiська пошта i телеграф, де перехопили всi повiдомлення, що були цiкавими для вiйськових.]

Чота Лiттауера скаче на правому фланзi ескадрону. Мало залишилося вiд колишньоi пасторальноi iдилii. Усюди здiймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонноi нiмецькоi територii жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копицi сiна, комори». Виникають пiдозри, що обстрiл, якого вони зазнали вiд нiмцiв, – справа рук цивiльних. Вони мають наказ – у таких випадках палити будинки цих цивiльних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалiзм[8 - Керiвник дивiзii Василь Гурко намагався згодом виправдати своi дii тим, що пiдпали влаштовували самi нiмцi, що це були умовнi сигнали, але Лiттауер особисто бачив, як росiйськi вiйська пiдпалювали будинки. Можливо, цей наказ спотворювався, навiть навмисно. Це пiдтверджуе виконання iншого, схожого наказу того часу, зокрема: дозволяли стрiляти в нiмецьких пiдлiткiв на велосипедах, якi шпигували для ворожоi армii. На практицi наказ швидко перетворився на мандат на те, щоб байдуже розстрiлювати всiх нiмцiв на велосипедах. Багато росiйських офiцерiв були обуреними та протестували проти наказу, але незрозумiло, чи був цей наказ переглянутий або скасований.]. Це i е вiйна?

Потiм чота Лiттауера також потрапила пiд обстрiл. Повз них просвистiли кулi, i, озирнувшись, вони помiтили бiля селянського двору кiлька фiгур, якi перебiгали вiд хати до хати. Лiттауер i його люди спiшилися. Пригинаючись до рiвчака, вони вбiгли на подвiр’я. Але пострiли вiдразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нiкого i не виявили, але наказ е наказ, тому вони пiдпалили всi будiвлi.

Тiльки наступного дня Лiттауер жахнувся, зрозумiвши, що вiн пiдпалив двiр на росiйському боцi кордону.




4

Недiля, 16 серпня 1914 року

Павел фон Герiх прямуе до Пскова, в дiючу армiю


Купе освiтлено променями ранкового сонця. Чудова лiтня погода. Потяг трясеться, погойдуеться, деренчить. Фон Герiх прокидаеться. Пiдводиться. Бачить, що простирадло збилася в грудку. Так, слово «прокидаеться» зараз недоцiльне: майже всю нiч вiн ледь дрiмав, його не полишав неспокiй; вiн то прокидавася, то провалювався в сон, «охоплений кошмарами i передчуттями». Вiн iде на вiйну. На нього чекають випробування: «Опинившись перед безоднею, чи зможу я вистояти, з усiею моею хвальною холоднокровнiстю i презирством до смертi, з вiрою i фаталiзмом, що я культивував у собi все свое життя?»

Рiвнинний ландшафт починае змiнюватися. За вiкном промайнули ряди будинкiв. Потяг наближаеться до Пскова. Вiн поспiшае, бажаючи вiдправити кiлька поштових листiвок.

Його звати Павел фон Герiх. Вiн невисокий, з поголеною головою, з доглянутими вусами. Йому 41 рiк, i вiн командуе ротою лейб-гвардii Єгерського полку. Певною мiрою вiн – типовий представник строкатих за нацiональним складом iмперiй, що зiткнулися на сходi: росiйський пiдданий, з родини старовинних (i збiднiлих) балтiйсько-нiмецьких дворян, народився i вирiс у Гельсiнгфорсi, у вищих прошарках фiнляндських шведiв. Вiн також типовий представник тих, хто тепер мiльйонами потрапляють на Схiдний i Захiдний фронти. Вiн, хоча й прослужив у армii майже двадцять рокiв, досi не бачив вiйни, нiколи не бував у бою. Його знання про вiйну е суто теоретичними. Павел фон Герiх енергiйний, розумний, честолюбний. Вiн написав низку статутiв та iнструкцiй. Його зараховували до так званих младотуркiв, групи молодих, амбiтних офiцерiв, якi з перемiнним успiхом намагалися модернiзувати консервативну росiйську армiю[9 - Це не було для нього перевагою, тим паче в його власнiй престижнiй лейб-гвардii, де офiцерами ставали тiльки дворяни i де служба була насамперед соцiальною функцiею, манерою одягатися, а бiльш глибокi знання у вiйськовiй справi вважали чимось марним, не сказати – пiдозрiлим. (До того ж платня була настiльки мiзерною, що передбачався чималий особистий статок.) Офiцер лейб-гвардii мав умiти триматися i витончено сидiти в сiдлi, а бiльшiсть свого часу проводити на балах, за картярським столом, у любовних iнтрижках, на дуелях, за пляшкою вина. На цивiльних вони поглядали з безмежною зарозумiлiстю. Як зазначав Ларс Вестерлунд у своiй солiднiй роботi, успiхи Павела фон Герiха на вiйськовому полi були досить посереднiми.]. Фон Герiх за характером веселий, вимогливий, товариський, саркастичний. Вiн щасливий у шлюбi, бездiтний, вiрний царевi й порядку, що iснуе, а також дуже цiкавиться астрологiею. Праворуч на грудях вiн носить срiбного двоголового орла з лавровим вiнком. Це означае, що вiн закiнчив академiю Генерального штабу.

Цього дня Павел фон Герiх був охоплений страхом i передчуттями. Водночас вiн вiдчувае полегшення. При звiстцi про початок вiйни в офiцерському клубi застрiляли корки вiд шампанського. Тiльки вчора вони залишили Петербург, провiвши за два тижнi мобiлiзацiю, – як завжди, пiд звуки «ура», благословень i побажань. «Вiдсвяткуемо Рiздво в Берлiнi!» «Вiльгельма на острiв Святоi Єлени!» Його охопили сумнiви: а раптом вiн не впораеться, раптом не зумiе, незважаючи на всi своi амбiцii. Але зовнi вiн залишався таким, як завжди: веселим i безтурботним.

Як i багато iнших.

Коли потяг прибув до Пскова, усi – i офiцери, й солдати – вийшли на перон, стрибали, галасували, загалом, поводилися, як дiти. «Нiхто навiть i не згадував, що iде на вiйну, що вона можливо виявитися найкривавiшою у свiтовiй iсторii».

Засвистiв паротяг, усi швидко розсiлися по вагонах, i потяг знову рушив.

Офiцери, якi iхали, звiсно, окремо, знову загомонiли, почали грати в карти й пити чай. Фон Герiх, уславлений як невичерпний жартiвник, удавав спiвачку i, до загальноi радостi, виконав кiлька кумедних пiсеньок. З вагонiв, де iхали солдати, також долинав спiв. Одна мелодiя повторювалася знову i знову – мiнорна народна пiсня про ворона:

Чёрный ворон, чёрный ворон,
Что ты вьёшься надо мной?
Ты добычи не дождёшься,
Чёрный ворон, я не твой!




5

Четвер, 10 серпня 1914 року

Рiхард Штумпф, який перебувае на борту дредноута «Гельголанд», переписуе вiрш


Вiн обурений украй. Ще одна краiна оголосила вiйну, ще одна держава – ворог Нiмеччини. Цього разу – Японiя. Влада в Токiо першою поповнила список яструбiв, якi хочуть скористатися нестабiльною, хиткою ситуацiею i вiдхопити собi що-небудь, а найкраще – шматок територii. Японiя передала ультиматум Мiнiстерству закордонних справ у Берлiнi, вимагаючи, щоб усi нiмецькi кораблi залишили Азiю i щоб нiмецька колонiя Циндао[10 - Циндао знаходиться на пiвостровi бiля узбережжя провiнцii Шаньдун. Нiмецька спадщина вiдчуваеться тут лише у виробництвi найкращого в усьому Китаi пива. Мiсто було передане Нiмеччинi наприкiнцi XIX столiття як компенсацiя за вбивство кiлькох нiмецьких мiсiонерiв. Імперськi амбiцii Японii в Азii вже призвели до вiйни як з Росiею, так i з Китаем, тому японцi плекали подальшi експансiонiстськi плани, нехай i пiд прикриттям союзу з Великою Британiею 1902 року. З середини серпня, тобто за тиждень до оголошеного ультиматуму, японськi вiйська були готовими атакувати Циндао.] була передана iм, японцям.

Штумпфа переповнюе лють. Вiн лаеться з расистським вiдгоном: «Ще не вистачало, щоб цi жовтi косоокi азiати вироювалися зi своiми поганськими вимогами!» Утiм, вiн не сумнiваеться, що нiмецькi вiйська в Азii зададуть доброго прочухана цим «злодiйкуватим жовтим мавпам».

Рiхард Штумпф – двадцятидворiчний матрос нiмецького Флоту вiдкритого моря, виходець з пролетарського середовища. Перш нiж вступити на службу у флот два роки тому, вiн працював бляхарем. Водночас вiн – переконаний католик, член християнськоi профспiлки i затятий нацiоналiст. Як i багато iнших, вiн сп’янiв радiстю вiд того, що почалася вiйна: адже це означае, що можна буде нарештi поквитатися зi зрадниками-англiйцями. Справжня причина, з якоi Велика Британiя долучилася до вiйни, на його думку, полягае в «заздростi до наших економiчних успiхiв». «Gott strafe England!» («Господи, покарай Англiю!») – промовляли люди у формi замiсть привiтання i у вiдповiдь неодмiнно чули: «Er strafe es!» («Вiн ii покарае!»).

Штумпф розумний, схильний до шовiнiстичних настроiв, допитливий i забобонний. Вiн любить музику, багато читае. На фотографii зображений темноволосий серйозний молодий чоловiк з овальним обличчям, близько посадженими очима i невеликим вольовим ротом. Цього дня Штумпф знаходиться в гирлi Ельби, на борту дредноута Флоту Його Величностi «Гельголанд». На ньому матрос служить уже два роки[11 - Спущений на воду в Кiлi 1909 року, цей корабель утiлював передвоенну гонку озброень. Вiн був вiдповiддю на британський лiнiйний корабель «Дредноут» – на той час найбiльший i найпотужнiший у всьому свiтi. Британський корабель, зi своiми паровими турбiнами, бронею i важким озброенням, – це цiла епоха. За одну нiч вiн зробив решту кораблiв застарiлими, а флотських стратегiв усього свiту змусив засумнiватися в своiх бюджетних можливостях. Озброення «Гельголанда» було того самого класу, що й на «Дредноутi», а броня завтовшки у нього навiть була бiльшою. (Це було пов’язано з тим, що нiмецькi лiнiйнi кораблi мали iнший охват порiвняно з британськими, i тому частину того, що було зекономлено на вугiльному вантажi, можна замiсть цього використовувати для захисту.) Зi своiми дванадцятьма 305-мiлiметровими гарматами головного калiбру корабель був найсучаснiшим з-помiж усього нiмецького океанського флоту: на нього i на його трьох сестер – «Схiдну Фрiсландiю», «Тюрiнгiю», «Ольденбург» – покладали значнi надii нiмецьке суспiльство, адмiрали, iх власнi екiпажi й кайзер Вiльгельм. Усi знали, що дорогий (i безглуздий) Флот вiдкритого моря був одним з улюблених дiтищ кайзера. Його будiвництво напередоднi вiйни посварило Нiмеччину i Велику Британiю.]. На ньому вiн перебувае i на початку вiйни.

Рiхард згадуе, який пригнiчений настрiй панував, коли iхнi кораблi ввiйшли в порт. Перед тим вони тривалий час перебували в морi, тривожнi звiстки до них не доходили, i люди навколо нарiкали, що хтось роздмухуе «багато галасу нi з чого». Однак iм забороняли сходити зiйти на берег; замiсть цього вони вантажили боеприпаси i позбавлялися вiд «баласту». Близько пiв на шосту пролунала команда: «Усi нагору!» – i всi вишикувалися. Потiм один з офiцерiв, тримаючи аркуш паперу в руках, повiдомив, що армiя i флот цiеi ночi мають бути мобiлiзованими: «Ви знаете, що це означае – вiйна». Оркестр корабля заграв патрiотичну мелодiю, усi з ентузiазмом заспiвали. «Нашi радiсть i збудження були безмежними, ми не могли заспокоiтися всю нiч».

У всiх цих криках «ура» вже позначилася суттева асиметрiя. Вiдпущена на волю колосальна енергiя, здавалося, усе руйнуе на своему шляху. Штумпф, до речi, не без задоволення вiдзначае, що багато радикальних письменникiв, вiдомих своею жорсткою критикою кайзерiвского суспiльства, тепер писали ультрапатрiотичнi твори. Тим часом питання про те, чому потрiбно битися, потонуло у потоцi емоцiй. Багато хто, як i Штумпф, уважали, що знають, що вiдбуваеться, гадали, що розумiють «справжню причину», але й «насправдi», i «справжня причина» вже вийшли з ужитку через сам факт початку вiйни. Схоже, сама вiйна i е метою. Мало хто згадував тепер про Сараево.

Пропаганда, спрямована проти недругiв, яких ставало дедалi бiльше, як уважае сам Штумпф, у деяких випадках вульгарна. На кшталт тiеi поштовоi листiвки, побаченоi ним у магазинi, що зображае нiмецького солдата, який тримае на колiнах представника ворожоi армii, маючи намiр надерти йому дупу. Нiмець говорить iншим ворогам, якi очiкують своеi черги: «Не налягайте! Кожен отримае прочуханку, дотримуйте порядку». Або щось на кшталт популярного тодi вiршика, який вигукували вуличнi хлопчаки i який був надряпаний крейдою на вагонах з солдатами, якi вирушали на фронт: «Jeder Schuss ein Russ, Jeder Stoss ein Franzos, Jeder Tritt ein Вritt».[12 - «Кожен пострiл – один росiянин, кожен удар багнета – один француз, кожен копняк – один англiець». Тими днями до вiршика додали ще один рядок: «Jeder Klaps ein Japs» – «Одним махом – одного японця». Було придумано безлiч подiбних вiршикiв.]

Інше хвилювало його, зокрема той вiрш вiдомого письменника Отто Ернста, опублiкований у нацiоналiстичнiй газетi «Der Tag» щоб нагадати, що Нiмеччина перебувае в станi вiйни з сiмома краiнами. Штумпфа настiльки розхвилював цей вiрш, що вiн переписав його собi в щоденник. Ось двi строфи з нього:

О mein Deutschland wie musst du stark sein
Wie gesund bis ins innerste Mark sein
Dass sich’ keiner allein getraut
Und nach Sechsen um Hilfe schaut.
Deutschland wie musst du vom Herzen echt sein
О wie strahlend hell muss dein Recht sein
Dass der mдchtigste Heuchler dich hasst
Dass der Brite von Wut erblasst[13 - О моя Нiмеччина, якою сильною ти маеш бути,Якою здоровою в самiй своiй глибинi,Коли один, не наважуючись напасти, шукае допомоги у шести iнших.Нiмеччина, серце твое мае сповнитися честi,Чистотою сяяти мае твоя правота,Щоб могутнiй з лицемiрiв незлюбив тебеІ щоб британцi зблiдли вiд лютi.].

І останнi рядки:

Morde den Teufel und hol dir vom Himmel
Sieben Kranze des Menschentums
Sieben Sonnen unsterblichen Ruhms[14 - Убий диявола i вiзьми з висоти небесСiм переможних вiнкiв людства,Сiм сонць вiчноi слави.].

Гарячкова риторика i напружений тон пропаганди зовсiм не були ознаками того, що багато поставлено на карту, швидше навпаки. Звiсно ж назрiли конфлiкти, але жоден з них не був настiльки нерозв’язним, що потрiбне було б оголошувати вiйну; жоден не був настiльки гострим, що вiйна була б неминучою. Неминучою ця вiйна стала лише тiеi митi, коли ii визнали неминучою. Коли привiд i мета незрозумiлi, потрiбна та енергiя, що наповнить собою смачнi, апетитнi слова.

Рiхард Штумпф вдихав у себе цi слова, п’янiючи вiд них. А пiд його ногами погойдувався на водi сiрий «Гельголанд», неймовiрно важкий, в очiкуваннi свого часу. Поки ще ворог невидимий. І люди на борту нетерпляче чекають на вирiшальну мить.

Того самого дня, 20 серпня, Володимир Лiттауер прибувае до Гумбiннена, де пiсля важких боiв було зупинено нiмецький наступ.



Коли ми прибули на мiсце, нiмцi вже вiдступали, i на полi бою стало тихо. Полем тинялися представники Червоного Хреста, збираючи тiла вбитих як росiян, так i нiмцiв. Усе було буквально встелене вбитими й пораненими. Менi розповiдали, що солдати стояли впритул одне до одного i годинами тривав артобстрiл, що росiяни тiснили нiмцiв, просуваючись уперед, i що обидвi сторони, зiмкнувши ряди, йшли в атаку з музикою i прапорами, що майорiли.





6

Середа, 23 Серпня 1914 року

Володимир Лiттауер займае Ангербург


Це був короткий бiй, – так, усього лиш сутичка. Два ескадрони кiнних гусарiв увiрвалися в маленьке мiстечко Ангербург у Схiднiй Пруссii. Нiмецькi кавалеристи, якi обороняли його, пiсля нетривалоi перестрiлки ретирувалися на протилежний кiнець мiста. Тепер тут спокiйно. Але багато хто з гусарiв схвильований i навiть лютуе. Схоже, що деякi мiстяни також брали учать у бою, а це вже суперечить загальному уявленню про те, що таке вiйна – це справа професiоналiв. А розлютилися гусари насамперед тому, що хтось вистрiлив одному з них просто в обличчя з дробовика, з близькоi вiдстанi. Гусар залишився живий, але поранення його виглядае жахливо. Деякi з його товаришiв розлютилися, i перш нiж офiцерам удалося iх утихомирити i вiдновити порядок, вони встигли убити кiлькох нiмцiв з цивiльного населення.

Минулого разу, коли вони перетнули нiмецький кордон, iшлося лише про розвiдку боем. Але тепер усе значно серйознiше. Полк Лiттауера е частиною 1-i армii Ренненкампфа, яка широким фронтом, повiльно рухаеться зi сходу на Схiдну Пруссiю. Кордон залишився майже за п’ятдесят кiлометрiв за спиною у Лiттауера i його товаришiв, а попереду – близько дев’яноста кiлометрiв до Кенiгсберга. Одночасно в Схiдну Пруссiю з пiвденного сходу входить 2-а армiя Самсонова. Потужнi клiщi. Принаймнi, так це виглядае на картi.

Завдання дивiзii Лiттауера – гарантувати безпеку лiвого флангу Ренненкампфа i пiдтримувати зв’язок з Самсоновим. Але все ж було вiдчуття якогось вакууму. На цей момент нiхто напевне не знав, де знаходяться одна чи iнша армii[15 - Росiйська армiя в попереднi роки провела серйозну модернiзацiю i багато в чому випередила iнших, наприклад, у використаннi аеропланiв, дирижаблiв i броньовикiв. Але ii служба зв’язку залишалася слабкою i недосвiдченою. Телефонiв було обмаль, тому командувач армiею Самсонов змушений носити з собою власний. Це означало, що зв’язок переривався, щойно вiн перемiщувався. Цiлими днями не надходили накази i вiдомостi. Звiсно, на рiвнi армii та корпусу було бездротове радiо, але його використовували не завжди, а коли все-таки використовували, то часто-густо передавали важливi накази еп clair, навiть не зашифровуючи iх. Цим негайно скористалася нiмецька радiорозвiдка в Кенiгсберзi, якою, до речi, керував доцент класичноi фiлологii.]. Здогадки i надii заповнили вакуум за вiдсутностi фактiв. Утiм, не надто турбувалися, бо все виглядало досить перспективно.

Захопимо Кенiгсберг, а що потiм? Берлiн?

Мiсто майже спорожнiло. У ньому залишилися лише старi. Решта повтiкали. Бiля крамнички скупчилися гусари. Пiдчас появи командира полку вони миттево розпорошуються навсiбiч сторони. Дверi до крамнички зламанi, усерединi пануе безлад. Командир полку чуе голоси, якi лунають з льоху. Вiн роздратовано пiдходить до сходiв, лае тих, хто внизу, i вимагае, щоб вони негайно пiднялися. Першим, хто вилiз з льоху, виявився командир бригади. Лiттауер пише:



Як i будь-яка iнша армiя, ми руйнували i мародерствували, а потiм вiдмовлялися зiзнаватися у скоеному. Одного разу в маленькому нiмецькому мiстечку, бiля входу до порожнього будинку, я побачив гусара з моеi чоти, який видирав клавiшi з пiанiно. Справа це було нелегка, потребувала зусиль, i гусар iх не шкодував. Я гукнув його. Вiн схопився, витягнувшись по стiйцi «струнко». «Навiщо ви ламаете пiанiно?» Вiн поглянув на мене з подивом, немов я поставив безглузде запитання. «Адже воно нiмецьке» – така була його вiдповiдь. А мiй друг, корнет Соколов, став свiдком того, як один солдат розбивав грамофоннi платiвки, пояснюючи своi дii тим, що iх усе одно не можна програвати, адже немае голок.





7

Вiвторок, 25 серпня 1914 року

Пал Келемен опиняеться на фронтi пiд Галичем


Спочатку вiн нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що це просто навчання. Усе почалося в Будапештi. Пал пам’ятав, як люди витрiщалися на нього, поки вiн вантажив свiй багаж на дроги, i як потiм вiн, у гусарськiй формi – червонi рейтузи, синя «атiлла», розшита шнурами блакитна гусарська угорка i високi шкiрянi чоботи, – пропихався крiзь велетенський натовп на Схiдному вокзалi, скочив у потяг i поiхав, стоячи в коридорi. Вiн пам’ятав плач жiнок: одна з них упала б, якби не пiдхопив ii якийсь незнайомець. Останне, що вiн побачив, коли потяг повiльно котився вздовж перону, – це лiтнiй чоловiк, який бiг, сподiваючись ще раз поглянути на свого сина.

Пiсля задушливоi, але в цiлому приемноi поiздки потягом Пал прибув до гусарського полку в Германштадтi, як i належало. Пiд час зустрiчi на нього навiть не поглянули, лише пояснили, куди йому прямувати. Пiзнiше, того самого вечора, Келемен пiд палючим серпневим сонцем поiхав до мiсця мобiлiзацii, в Ерфалу, де був спрямований на постiй до селянина, – усе як належить.

Далi все вiдбувалося як завжди: вiн отримав спорядження, включно з конем i сiдлом; йому вручили платню; нестерпно довго вiн навчався в задушливому примiщеннi, де люди непритомнiли, але потiк слiв усе не вичерпувався.

А потiм картина почала спотворюватися.

Спершу цей нiчний марш-кидок до мiсця, де на них чекав потяг. Потiм тривала подорож, пiсля якоi на вокзалi iх зустрiчала захоплена юрба, «музика, факели, вино, депутацii, прапори, радiсть: „Ура армii!“, „Ура, ура!“». Потiм вони вивантажилися i вирушили в перший похiд. Певних ознак вiйни – гуркоту гармат та iншого – поки ще не було. Мабуть, це просто навчання. Жарке сине небо, запах кiнських кiзякiв, пiт, сiно.

Палу Келемену двадцять рокiв. Вiн походить iз Будапешта, де вiдвiдував класичну гiмназiю та грав на скрипцi пiд керiвництвом диригента Фрiца Райнера, який згодом став знаменитим. Келемен переважно е типовим продуктом мiського життя Центральноi Європи початку XX столiття: вiн багато подорожував, начитаний, аристократичний, iронiчний, витончений, вiдсторонений, охочий на жiнок. Вiн навчався в унiверситетах Будапешта, Мюнхена i Парижа i ненадовго опинився навiть в Оксфордi. Коли гусари в’iжджали до Станiславова – столицi австрiйськоi Галичини (вiн був юним, елегантним лейтенантом; чи може хтось бути елегантнiшим нiж угорський гусар-лейтенант?), Пал Келемен розмiрковував не про вiйну, а насамперед про жiнок. Вiн уважав, що за iхнiм виглядом одразу можна визначити, що вони живуть у провiнцiйному мiстi: «У них бiла шкiра, а в очах виблискуе вогонь». (На противагу жителям великих мiст, чий погляд затуманений i видае втому. Вiн на цьому розумiеться!)

Лише коли дивiзiя дiсталася Галича, iлюзiя про звичайнi маневри розбилася вщент.

Дорогою назустрiч гусарам рухалися селяни та евреi, якi рятувалися втечею. У самому мiстi панували тривога i хаос. Десь зовсiм поруч, як говорили, були росiяни. Келемен занотовуе у своему щоденнику:



Ми спимо в наметах. О пiв на дванадцяту ночi – тривога: росiяни наближаються до мiста! Схоже, усi наляканi. Я швидко одягнувся i побiг наздоганяти свою чоту. На дорозi вишикувалися пiхотинцi. Гуркочуть гармати. Попереду, в радiусi п’ятисот метрiв, лунае трiск гвинтiвок. Шум автомобiлiв посеред великоi дороги. Свiтло iх карбiдних фар освiтлюе дорогу зi Станiславова на Галич.

Я проходжу виставленi пости, перелажу через живоплiт, минаючи канави. Моя чота чекае на мене, верхи на конях, ми готовi до наступних наказiв.

Удосвiта населення потяглося з мiста. Люди iхали у вiзках, верхи, iшли пiшки. Сподiваються якось урятуватися. Намагаються забрати з собою, що можуть. На обличчях людей – знемога, пил, пiт i панiка, страшне сум’яття, бiль i страждання. Переляканi погляди, боязкi рухи; iх охопив жахливий страх. Немов хмара пилу, що клубочиться за ними, нiяк не вiдчепиться вiд них.

Я лежу без сну бiля дороги i спостерiгаю цей жахливий калейдоскоп. Видно навiть вiйськовi фургони посеред потоку бiженцiв, а на полi помiтнi солдати, якi вiдступають, пiхота в панiцi тiкае, вибухае кавалерiя. Нi в кого немае зброi. Виснажений людський потiк тече через долину. Люди бiжать назад до Станiславова.


Те, що вiн спостерiгав, лежачи бiля дороги, було результатом одного з перших кривавих зiткнень з радянськими вiйськами, якi наступали. Але вiн, як i решта очевидцiв, мав незначне уявлення про те, що вiдбувалося насправдi, i минуть роки, перш нiж окремi враження складуться в розповiдь, названу битвою близ Лемберга. Це виллеться в настiльки ж катастрофiчну, наскiльки несподiвану поразку для австро-угорськоi армii, i щоб зрозумiти це, не потрiбнi жоднi вичерпнi штабнi документи.




8

П’ятниця, 28 серпня 1914 року

Лаура де Турчинович зустрiчае в Сувалках нiмецького вiйськовополоненого


Лаура нiколи не розумiла причин i мети цiеi вiйни, тим паче нiколи не схвалювала ii. Вона була з-помiж тих, для кого те, що трапилося, стало катастрофою, похмурою незбагненною трагедiею, яка раптово з’явилася нiзвiдки й накрила iх усiх.

Але навiть вона помiтила, що первинний страх швидко змiнився незрозумiлою ейфорiею, що охопила ii також. Давня вiйна мiж поляками i росiянами, здавалося, вщухла. Таким був загальний настрiй, i коли одного вечора, на початку серпня, поширилася чутка: вiйни не буде, що Англiя завагалася i що в Санкт-Петербурзi запiдозрили недобре – це викликало лише почуття розчарування.

Сьогоднi Лаурi де Турчинович виповнюеться 36 рокiв. Аж до цього дня ii життя було позначене «печаткою кiнця столiття»: народилася в Канадi, виросла в Нью-Йорку, талановита оперна спiвачка, яка виступала в «Метрополiтен». Вона згодом хотiла вирушити до Європи, щоб «навчатися спiвати… i грати», мала успiх у Байройтi та Мюнхенi (говорила гарно нiмецькою), а також знайшла там собi чоловiка, наймилiшого польського аристократа, iз закрученими догори вусами, що був професором i мав значнi статки. Його звали Станiслав де Турчинович, граф Гоздава. Вони одружилися в австро-угорському Краковi. Саме там народилися iхнi трое дiтей. Формально малята стали пiдданими австро-угорського кайзера, тим часом як ii чоловiк був пiдданим росiйського iмператора, а вона сама – британського короля. Але мало хто замислювався про цi формальностi до серпня. Зате тепер бiльшiсть розмiрковуе саме про це й нi про що iнше.

Вiйна затьмарила все iнше.

Через тиждень пiсля початку вiйни вона прокинулася ще завидна вiд глухого, схожого на гуркiт водоспаду, шуму: це марширували тисячi росiйських пiхотинцiв, частини 2-го корпусу армii Ренненкампфа, якi збиралися зайняти довколишню Схiдну Пруссiю. (Усе маленьке мiстечко було на ногах, незважаючи на раннiй час, i зустрiчало втомлених солдатiв iжею, напоями та iншими подарунками.) Багато сiмей росiйських дворян, з якими спiлкувалися Лаура та ii чоловiк, поiхали додому. Водночас з’явилися першi пораненi з фронту. Сувалки бомбували: самотнiй нiмецький лiтак кiлька днiв тому облетiв усе мiсто i скинув на нього двi дрiбнi бомби, у той час як мiсцевi жителi запекло, але безуспiшно гатили по ньому зi своiх мисливських рушниць. У потягах, що рухалися з фронту, iнодi траплялися вiйськовi трофеi, награбоване у нiмцiв добро.

Незважаючи на це, вiйна залишалася чимось абстрактним i далеким. Принаймнi для Лаури. Сiм’я повернулася в Сувалки, до свого великого маетку бiля дороги, i сама вона продовжувала жити безтурботним життям помiщицi помiж родових скарбiв, зi сповненими смаколиками погребами i повним штатом слуг. Вона допомогла облаштувати невелику приватну лiкарню. Чоловiка ще не призвали.

Сьогоднi ii збудила сестра милосердя з пересувного польового шпиталю. Вони щойно прибули з фронту, запаси iхнi вичерпалися, i персонал стомився. Вони мають у своему розпорядженнi 150 койок, i зазвичай цього було бiльше нiж достатньо для трьох лiкарiв i чотирьох медсестер, але важкi боi останнiх днiв у Схiднiй Пруссii викликали великий приплив поранених: за ii словами, iхня кiлькiсть досягла семисот. Чи не може Лаура допомогти iм?

Лаура прямуе до баракiв, де розташувався польовий шпиталь. У дверях ii зустрiчае тривожний гул голосiв. Вона обходить кiмнату за кiмнатою, оглядае поранених, яким не надано допомогу. Нiчого немае: анi перев’язувального матерiалу, анi засобiв дезiнфекцii.

Оскiльки Лаура говорила нiмецькою, вона зупинилася бiля групи поранених нiмецьких вiйськовополонених, якi сидiли в куточку. Один з них кидався, стогнав i весь час просив води. Лаура заговорила до нього. Солдат попросив ii написати листа дружинi.



Вiн розповiв менi, що працював бухгалтером, що йому виповнилося двадцять шiсть рокiв, що у нього дружина i дiти. Живуть вони всi у власному будинку. Вiн у життi нiкого не скривдив, займався тiльки роботою i сiм’ею. Раптом йому наказують за три години з’явитися в полк, облишивши все. «Панове сваряться, а ми повиннi розплачуватися за це своею кров’ю i кров’ю наших дружин i дiтей».


За деякий час Лаура повернулася i передала шпиталю все необхiдне для поранених, узяте з ii приватноi лiкарнi. Радiсть медсестер здалася iй натягнутою.

Лаура знову обходить польовий госпiталь. І бачить щось невимовне, спочатку навiть не може зрозумiти, що це. Якийсь… «предмет», у лiжку, i на тому мiсцi, де повинна бути голова, видно «кулю з вати i бинтiв, з трьома чорними отворами, нiби це дитина зобразила рот, нiс та очi». І ось iз цього чогось… раптово лунае голос, що говорить хорошою польською мовою. Вона приголомшена. Наiвнiсть Лаури немов не давала iй змоги припустити, що подiбне може трапитися з людьми ii кола. Голос благав ii не йти, принести води. Лаура наближаеться до лiжка. Нове потрясiння. Цiла зграя мух роiться над цим дивним згортком. Руки людини вщент обгорiли. З пов’язки витiкае товстий шар гною, у хворого починаеться гангрена.

Лаура нажахано вiдсахуеться. Їi зараз знудить. Їй потрiбно пiти.

Набравшись мужностi, вона повертаеться до згортка в лiжку. Допомагае натягнути сiтку вiд комах, асистуе медсестрi пiд час перев’язки. Чоловiк розповiдае, що його поранило снарядом, який вибухнув зовсiм поруч, що вiн пролежав на полi бою чотири днi. Вiн запитуе, що з його очима. Чуе у вiдповiдь: «Жодноi надii». Потiм питае, чи буде вiн жити чи помре. І чуе у вiдповiдь: «Помреш». Вiн просить води.

Пiзнiше Лаура дiзнаеться, що той нiмецький вiйськовополонений, з яким вона розмовляла, 26-рiчний бухгалтер, був вiдправлений на вокзал, але помер дорогою.




9

Середа, 2 вересня 1914 року

Андрiй Лобанов-Ростовський спостерiгае сонячне затемнення в Мокотовi


Настала iхня черга. Повiдомлення надходять суперечливi. У Схiднiй Пруссii, схоже, припустилися серйозноi помилки з росiйським наступом. Армiя Ренненкампфа звiсно ж вiдступае, але й армiя Самсонова готуеться до втечi. Хiба так може бути? У Галичинi справи росiян, здаеться, йдуть на краще. Лемберг буде захоплено будь-якоi митi. І хоча пiдкрiплення необхiдно було б спрямувати швидше проти нiмцiв на пiвночi, нiж проти австрiйцiв в Галичинi, стрiлецька бригада Лобанова-Ростовського нацiлена саме на пiвденний фронт. Вона братиме участь у розгромi бiля польського кордону австро-угорських дивiзiй, якi вже вiдступають [16 - Справдi, фронти росiйськоi армii були в той час самостiйними одиницями, зi своiми резервами, потягами, забезпеченням i метою, тому неможливо уявити раптове перекидання ресурсiв, принаймнi до того часу, поки росiйськi генерали не припинять ревно стежити за суворим розмежуванням сфер своiх повноважень.].

Зараз вони перебувають у резервi у Варшавi, отаборилися на великому полi в Мокотовi. Андрiй Лобанов-Ростовський – сапер росiйськоi армii[17 - Щось на кшталт вiйськового iнженера, завданням якого було будiвництво укрiплень, а також мiнування i розмiнування дорiг.] i гвардiйський офiцер, поручик, – чин цей отриманий швидше завдяки походженню, нiж заслужений. Витончений молодий чоловiк двадцяти двох рокiв, вiн читае книги запоем, насамперед французькi романи, але любить також iсторичнi твори. Лобанов-Ростовський добре освiчений (вiн не тiльки вивчав право в Санкт-Петербурзi, але i вчився в Нiццi й Парижi), за характером трохи боязкий, не надто мiцноi статури. (Батько його служив дипломатом.)

Початок вiйни став для нього сильним переживанням. Кожну вiльну хвилину вiн бiгав до мiста i там, в збудженому натовпi, просувався до редакцiй газет, щоб прочитати вивiшенi телеграми. Збудження дiйшло до краю, коли поширилася новина про обстрiл Белграда. Спонтаннi демонстрацii на пiдтримку вiйни прокотилися тими самими вулицями, якими кiлька днiв тому йшли страйкарi. Вiн бачив, як юрба зупиняла трамваi, витягала офiцерiв з вагонiв i з криками «ура» пiдкидала iх у повiтря. Особливо запам’ятав, як пiдпилий робiтник обiйняв офiцера, що проходив повз, i цьомкнув його, так що всi навколо засмiялися. Серпень видався запорошеним, незвично спекотним. Вiн, як i всi офiцери, скакав верхи пiд час усiх цих тривалих маршiв, але, незважаючи на це, мало не втрачав свiдомiсть на межi сонячного удару.

У боях вiн поки ще не брав участi. Найстрашнiше, що йому досi довелося побачити, то це пожежа в маленькому польському мiстечку, де вони були розквартированi. Тодi новобранцi, захопленi шпигуноманiею, убили вiсьмох евреiв, пояснивши це тим, що тi нiбито заважали гасити пожежу[18 - Вони голослiвно стверджували: розправа вiдбулася тому, що пожежа сигналiзувала нiмцям про присутнiсть у мiстечку росiйських вiйськ.]. Атмосфера загострилася до краю.

О другiй годинi бригада вишикувалася на полi, перед безлiччю маленьких наметiв. Настав час богослужiння. Посеред лiтургii вiдбулося щось незвичайне. Сонячне свiтло змеркло. Поглянувши на небо, вони зрозумiли, що це неповне сонячне затемнення. Багато хто вбачали в цьому зловiсний знак. Явище справило «незабутне враження», особливо на бiльш забобонних солдатiв.

Вiдразу ж пiсля богослужiння всi розiйшлися. Частини бригади почали завантаження на потяг, що чекав на них. Як зазвичай, це тривало бiльше часу, нiж планували. Уже настала нiч, коли настала черга Лобанова-Ростовського. Але й пiсля завантаження все вiдбувалося в уповiльненому темпi. Потяг неспiшно котився рейками в нiч, на пiвдень. Це звичне почуття вiд подорожi на потягах 1914 року: повiльнiсть. Вагони, переповненi солдатами, рухалися часом зi швидкiстю велосипедиста[19 - Причина зрозумiла. Армii пересувалися згiдно з ретельно розробленим i неймовiрно складним графiком, де однiею з передумов цих надскладних розрахункiв сотень тисяч вiдправлень та прибуттiв була швидкiсть руху, принципово незмiнна i за необхiдностi мала. Дехто стверджував, що пiд час руху потяга можна було встигнути нарвати квiтiв бiля залiзничного насипу, але це здаеться перебiльшенням. Хоча напевно хтось намагався i нарвати квiтiв також.]. Залiзницi були заповненi потягами, що в цей перiод вiйни часто рухалися в одному й тому самому напрямку i з однiею-единою метою. Уперед. На фронт[20 - У той час Росiя в межах масштабноi програми вiйськовоi модернiзацii облаштовувала дороги i залiзницi. Насамперед будiвництво залiзниць у росiйськiй Польщi дуже налякало нiмецький Генштаб. Що швидше можна зiбрати армiю й висунути ii проти ворога, то бiльше шансiв на перемогу. Це аксiома. Нiмецький план Шлiффена – який узагалi-то i планом не був, а був просто пам’ятною запискою вiд 1905 року, що фiксувала стан справ пiсля розгрому Росii Японiею, – грунтувався на тому, що росiяни не встигнуть почати дiяти, перш нiж будуть переможенi французи. І важливим чинником у цих прогнозах були залiзницi. Ще 1910 року росiйська армiя могла використовувати всього 250 складiв для проведення мобiлiзацii, – для порiвняння можна згадати транспортну мережу в районi Кельна: 700 потягiв на той же перiод часу. Росiйська програма модернiзацii передбачала збiльшення кiлькостi потягiв i перенесення iх розвантаження ближче до нiмецького кордону.].

Лобанов-Ростовський не вперше опинився в полонi залiзницi, де буквально вишикувалися в чергу потяги з вiйськами. Вiдстань у двадцять п’ять кiлометрiв вони долали за добу. Потяг тягнеться незвично повiльно – майже не чути деренчання рейкових стикiв. Значно швидше можна було б пройти маршем, але наказ е наказ.




10

Среда, 9 вересня 1914 року

Володимир Лiттауер бачить, как страждають конi пiд Вiдмiнненом


Усе пiшло шкереберть. Лiттауер розраховував, що це буде «кiлька днiв мирного походу слiдом за пiхотою», але все перетворилося на панiчну рятувальну операцiю. Вони скакали верхи всю нiч. Вони виснаженi.

Зараз ранок. Вони зiбралися бiля перешийка мiж озерами, на схiд вiд мiстечка Вiдмiннен. Вiн зайнятий нiмецькими вiйськами. Росiяни знають, що очiкуеться наступ. Ескадрон Лiттауера стоiть у резервi, i вiн з цiкавiстю спостерiгае за дуеллю мiж росiйськими й нiмецькими гарматами. Його гусари спiшилися i сховалися в укриття.

Навiть у цiй метушнi, за вiдсутностi достовiрноi iнформацii зрозумiло, що росiйське вторгнення в Схiдну Пруссiю зазнало краху. На пiвднi армiю Самсонова вщент розбили нiмецькi дивiзii, що з’явилися казна-звiдки[21 - Пiдраховано, що зi 150 тисяч чоловiк його армii загинуло лише близько 10 тисяч, а особиста доля Самсонова довго залишалася невiдомою, але, швидше за все, вiн наклав на себе руки.]. Їi залишки вiдступили до кордону. І тепер, схоже, нiмцi кинули своi сили проти Ренненкампфа на пiвнiчному сходi. З’еднання Лiттауера разом з пiхотною дивiзiею якимось чином повиннi будуть блокувати нiмецький прорив [22 - Дивiзiя Лiттауера мала приеднатися до новоi 10-i армii, яка прикривала лiвий фланг армii Ренненкампфа, пiсля того як 2-га армiя Самсонова припинила iснування; однак нiмцi виявилися спритнiшими. Вони вже прямували до горезвiсного лiвого флангу, через важкопрохiднi мiсця навколо Мазурських озер, через перешийок близ Вiдмiннена. У самому кiнцi цього лiвого флангу стоiть ескадрон Лiттауера, тому можна сказати, що вiн займае лiвий фланг лiвого флангу Ренненкампфа.].

Артилерiйська дуель усе тривае. Осiнне повiтря сповнене гуркотом гармат. Нiмецький вогонь чомусь зосереджений на маленькiй, порослiй чагарником висотi. Ось ii вже вкривають дим i хмари вiд вибухiв. Ворожа артилерiя лупцюе та лупцюе по нiй, i вкрита зеленню земля не чорнiе вiд воронок снарядiв.

Раптом Лiттауер помiчае вдалинi якийсь рух. Це два нiмецьких кавалерiйських ескадрони мчать уперед розiмкненим строем. Вони не бачать пiших гусарiв. Лiттауер та його товаришi вичiкують до останнього.

А потiм стрiляють. Вiдстань мiж ними настiльки мiзерна, що важко схибити. Лiттауер дивиться, як падають вершники i конi. Тi, хто вцiлiли, мчать назад що е сил.

Незабаром Лiттауер бачить довгi ланцюжки нiмецькоi пiхоти, яка крокуе просто на них. Росiйська артилерiя мовчить вичiкуючи, потiм вiдкривае прицiльний вогонь. Снаряди рвуться ззаду, попереду, просто посеред лав одягнених у сiре солдатiв у загострених касках. Ланцюжки захиталися в диму, зупинилися i… повернули назад.

Шум бою затих.

Просто перед ними лежать убитi та пораненi нiмцi-кавалеристи, убитi та пораненi конi. Мабуть, у ньому самому заговорив коняр, бо споглядання страждань тварин особливо вразило його: «Муки невинних тварин, утягнутих у людськi конфлiкти, е жахливим видовищем».

Наступу бiльше не передбачалося. Уночi ескадрон Лiттауера отримав наказ про вiдступ.




11

Вересень 1914 року

Флоренс Фармборо вперше бачить у Москвi мерця


«Я хотiла його побачити. Я хотiла побачити Смерть». – Так пише вона сама. Нiколи ранiше вона не схилялася над мерцем, а донедавна навiть не стикалася з лежачими хворими, що, напевно, нетипово, – адже iй виповнилося 27 рокiв; але пояснюеться це тим, що до серпня 1914 року вона жила в комфортних умовах. Флоренс Фармборо народилася i виросла в Англii, в селi, в Бакiнгемширi, а з 1908 року жила в Росii. Вона служила гувернанткою в дочок вiдомого кардiохiрурга в Москвi.

Мiжнародна криза, що спалахнула цим чудовим спекотним лiтом 1914 року, оминула ii: у той час вона з усiм сiмейством свого господаря перебувала на iхнiй пiдмосковнiй дачi.

Вона повернулася в Першопрестольну, охоплена «юнацьким ентузiазмом», як i багато iнших. Їi нова батькiвщина, так само як i стара, об’едналися в боротьбi проти спiльного ворога – Нiмеччини, i ця енергiйна, заповзятлива молода жiнка вiдразу почала розмiрковувати, яку користь вона може принести, опинившись на вiйнi. Вiдповiдь знайшлася негайно: вона стане сестрою милосердя. Їi господар, вiдомий хiрург, зумiв умовити керiвництво одного приватного вiйськового шпиталю, розташованого в Москвi, узяти на роботу Флоренс i двох своiх дочок як волонтерiв. «Ми були такi схвильованi, що й словом не сказати. Тепер i ми теж зможемо внести свою дещицю в спiльну справу».

Це були чудовi днi. Через деякий час почали надходити пораненi, по двое-трое чоловiк. Спершу багато що викликало огиду. Вона вiдсахувалася, коли бачила вiдкритi рани. Але поступово звикла й до цього. Крiм того, настрiй був пiднесений. Панувало нове почуття – причетностi та едностi, помiж солдатiв зокрема:



Примiтна атмосфера братерства, що пануе мiж ними: бiлоруси найбiльш доброзичливi до украiнцiв, кавказцi – до народiв Уралу, татари – до козакiв. Переважно це витривалi вольовi люди, вдячнi за догляд i увагу; рiдко або майже нiколи не почуеш вiд них скарги.


Чимало поранених виявляли i нетерплячiсть, бажаючи швидше повернутися на фронт. Оптимiзм панував i серед солдатiв, i серед медперсоналу. Незабаром загояться рани, солдати повернуться на фронт – ми виграемо вiйну. У госпiталь, зазвичай, потрапляли з легкими пораненнями, ось чому вона лише за три тижнi побачила першого померлого.

Того ранку, прийшовши до шпиталю, вона проходила повз нiчну чергову. Флоренс запитала, чому та мае «втомлений i напружений» вигляд, i жiнка мимохiдь вiдповiла: «Рано-вранцi помер Василь». Вiн був одним iз тих, за ким доглядала Флоренс. Будучи вiйськовим, вiн служив усього лиш коноводом при офiцерi, i його рана, за iронiею долi, не була «справжнiм» бойовим пораненням. Василя брикнув у голову неспокiйний кiнь, а коли його оперували, виявилося ще одна непередбачена обставина. У нього знайшли невилiковну пухлину мозку. Три тижнi цей свiтловолосий, тендiтний, маленький чоловiк тихо лежав у своему лiжку, стаючи дедалi тоншим; йому було важко iсти, але весь час хотiлося пити. І тепер вiн помер, без усякоi театральностi, так само тихо, на самотi, як жив.

Флоренс вирiшила, що мае побачити тiло. Вона прослизнула в примiщення, що правило за морг, обережно причинивши за собою дверi. Там на ношах лежав Василь, або те, що було Василем. Вiн був



такий крихкий, змарнiлий, зiщулений, що був схожий радше на дитину, нiж на дорослого чоловiка. Його застигле обличчя було блiдо-сiрим. Нiколи ранiше я не бачила такого дивного кольору обличчя, а щоки провалилися, утворивши двi западини.


На повiках лежали шматочки цукру, прикриваючи очi. Їй стало моторошно, ii налякало не стiльки мертве тiло, скiльки тиша, мовчання. І вона подумала: «Смерть – це щось жахливо нерухоме, мовчазне, вiддалене». Промовивши коротку молитву над покiйним, вона швидко вийшла геть.




12

П’ятниця, вересня 1914 року

Лаура де Турчинович тiкае з Сувалок


Свiтае. Вулички, що пролягають мiж низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожнi. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевiльну надiю, готовi обманювати самi себе, повторюючи: «тiльки не тут», «все мине» або «нас це не стосуеться». Можливо, чутки, що постiйно поширюються, i е наслiдком усiх цих iлюзiй? В останнi тижнi люди теревенили про те, що Кенiгсберг захоплено i що росiйська армiя наближаеться до Берлiна.

Як зазвичай, нiхто не знае, що насправдi вiдбуваеться на фронтi.

Довгi колони кiнних хур проходять мiстом. Маршуе пiдкрiплення. Часом над мiстом кружляе аероплан, скидаючи бомби або пропагандистськi листiвки. Інодi чвалають ланцюжки нiмецьких вiйськовополонених, одягнених у сiре. За останнi днi рух лише посилився. А вчора з’явилися першi ознаки того, що справи недобрi. Спершу – натовпи селян з маленьких сiлець на кордонi зi Схiдною Пруссiею: «Чоловiки, жiнки, дiти, собаки, корови, свинi, конi i вози – все змiшалося в велетенському потоцi». Потiм – новi звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалинi. Хтось припустив, що це козаки ловлять офiцера-зрадника. Чому б i нi?

Нiч минула спокiйно. Бiженцi з прикордонних сiл потяглися далi.

З вiкон задньоi сторони будинку можна було бачити прекрасний краевид на рiвну долину навколо мiста i на велику дорогу, що вела в Схiдну Пруссiю. Близько шостоi години ранку Лаура побачила безлiч возiв з пораненими. Цi пораненi розповiли, що ворог прорвав лiнiю фронту. Росiйська армiя вiдступае. Що робити? Тiкати з Сувалок чи залишатися?

Одинадцята година дня. Лаура розгублена i збентежена. Вона почуваеться кинутою i самотньою. Чоловiк Станiслав перебувае зараз у Варшавi, у справах служби. Вона звертаеться за порадою до рiзних високопоставлених чинiв. Намагаеться телеграфувати, але лiнiя не працюе. Нарештi вона наважуеться: увечерi потрiбно залишити мiсто.

Час обiдати. Вона сiдае за стiл разом з дiтьми.



Який чарiвний вигляд: вишукана обстановка старовинноi кiмнати, великi вiкна, м’якi тони килимiв, стiл, сервiрований срiблом i склом.


Потiм усе вiдбуваеться дуже швидко. Спершу чутно пострiли, дуже гучнi, просто оглушливi. Потiм лунае гуркiт артилерiйських випалiв. За мить лунае дзвiн столового фарфору. Челядь, готуючись розливати суп, з переляку впускае пiднос, i супова миска розбиваеться. На мить усi застигають. Потiм дiвчинка починае плакати.

Настае хаос. Лаура тiльки встигае вiддавати накази. За чверть години вони мають залишити будинок. Гувернантка пораеться бiля дiтей. Сама Лаура упаковуе цiннi речi: золотi монети, паперовi банкноти в рублях, скриньку з коштовностями. Гуркiт битви наростае. Усi метушаться по дому, щось рвуть, зривають, кричать. Лаура раптом помiчае, що сама бiгае з шовковими панчохами в руцi, розмахуючи ними, немов прапором.

Вони вантажать речi на два селянських вози. На вулицях мiста також пануе хаос. Лаура бачить вiйськовий транспорт. Бачить росiйських солдатiв зi зброею наперевiс. Бачить, як люди кричать, штовхаються, сперечаються. Бачить стару, яка тягне на головi маленьке лiжечко, в той час як iнша людина волочить за собою самовар, що пiдскакуе на брукiвцi. «Усюди пануе хаос: напевно, навiть первiснi люди не тiкали з такою швидкiстю. Усi правила пристойностi забутi, нiби iх i не було».

І ось вони вирушають у дорогу, «в людському вирi, навкруги бiжать люди, навантаженi добром, немов в’ючнi тварини. Стомившись, вони залишають частину вантажу i рухаються далi». Лаура з дiтьми та прислугою iдуть на одному возi, вантаж – в iншому. Вона дивиться на свiй будинок. Знайомий iй пастор закликае iх виiжджати й благословляе навздогiн, осiняючи хресним знаменням.

Вони прямують до вокзалу. Дорогою Лаура зустрiчае друга сiм’i. Вiн здираеться на iнший вiз. Скидае з нього служника. А потiм повертае вiз i iде, прихопивши весь iхнiй багаж з собою. На валiзах стоiть собачка дiтей, бiлий шпiц Даш, i голосно гавкае. Вiз iз собакою зникае в потоцi охоплених панiкою людей.

Стоiть чудовий осiннiй день.




13

Недiля, 20 вересня 1914 року[23 - Це могло статися 21 вересня чи, можливо, 19-го.]

Павел фон Герiх оглядае палац у Руднику


Коли вони прибули до палацового парку, уже стемнiло. Але iхнi очiкування виправдалися, адже iм була обiцяна екскурсiя надзвичайно красивим палацом. Парк теж виявився чудовим, старовинним, доглянутим. Фон Герiх побачив палацову капелу. Безлiч оранжерей. Кiлька великих ставкiв, водною гладдю яких ковзали лебедi, поблискували в променях заходу. Зубчастi вежi й балюстради. Офiцери поскакали просто до палацу, спiшилися.

Настрiй у всiх був щонайкращий.

Частково вони радiли з того, що опинилися за лiнiею фронту, в резервi, i могли перепочити. Уперше вiдтодi, як залишили Петербург, вони нарештi виспалися, впавши в похiднi лiжка, що везли в обозi, але досi так i не розпаковували. Днi минали тепер за сном, iжею, грою в карти, навчаннями, музикою, iграми.

Але головне – вони вiдчули справжне полегшення. На цiй дiлянцi Схiдного фронту все було цiлком сприятливим для них. Австро-угорська армiя продовжувала вiдступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатiв здалися в полон. Полк перебував в австрiйськiй частинi Галичини. До того ж фон Герiх мав особистi причини вiдчувати полегшення: три тижнi тому вiн отримав бойове хрещення, в бою за село на пiвдень вiд Люблiна. Не можна сказати, щоб його ротi сильно дiсталося: ледь вони почали наступати – на чолi з фон Герiхом, який курив трубку, – як отримали наказ повернутися i негайно ретирувалися. Але випробування вiн витримав – це головне. І навiть потiм, коли на полi, зарослому люпином, його вiдкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, вiн не злякався. Це переживання, як i подальша удача в боях, змiцнили в ньому почуття не те щоб невразливостi, але певноi обраностi. Вiн бiльше не хвилювався: «Панове вiйськовi кореспонденти та iншi оповiдачi достатньо розписали всi жахи вiйни, але ж насправдi ми пишалися тим, що ми справжнi мужчини i не боiмося поглянути смертi в обличчя».

Фон Герiх разом з iншими входить до порожнього палацу. Вiн належить польсько-австрiйському графовi зi старовинного роду Тарновських[24 - Його iм’я – Іеронiм Тарновський. Вiн одружився буквально напередоднi вiйни. Фон Герiх пише, що Тарновський, який був офiцером австро-угорськоi кавалерii, загинув, але насправдi вiн вижив.]. Мешканцi палацу втекли, залишивши свое житло. Фон Герiх i його товаришi побачили всерединi таку казкову розкiш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескiнченним лабiринтом кiмнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому своi вiдображення; пiд стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, мiж стiн, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрiв, «якими мiг би пишатися будь-який музей». В однiй кiмнатi стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришцi лежали ноти, помiж них – Грiг. Один з офiцерiв сiв до рояля i почав грати.

Лункi зали сповнилися звуками музики, а фон Герiх пiшов далi. Вiн побачив бiблiотеку. Кiмната була без вiкон, уздовж стiн – полицi з книгами, а стеля в нiй була скляною, i крiзь неi виднiли першi зiрки, що засвiтилися в небi. Книжковi томи стояли в суворому порядку, i фон Герiх швидко зрозумiв, що бачить перед собою унiкальну колекцiю: наука, фiлософiя, теологiя, поезiя, iсторiя. Так, iсторiя. Як i багато iнших, фон Герiх уважав себе часткою Чогось Великого, i вигляд пухких томiв надихнув його:



Я мрiю про те, щоб ця вiйна, яка закрутила мене у своему вирi, нiби соломинку, швидко стала б лише спогадом, як i всi колишнi вiйни. І вiд неi залишиться лише книга, на сторiнках якоi перлини страждань, спiвчуття i вiдданостi обов’язку i почуттям засяють ще яскравiше, нiж на пожовклих сторiнках старих фолiантiв.


Вiн iде далi. (Музика Грiга лунае дедалi бiльш глухо в нього за спиною.)

Тепер вiн вступае в ту частину палацу, ящо встигли розграбувати – вiйськовi або цивiльнi. Тут усе розiдране, розбите, сплюндроване. Пiд ногами риплять скалки скла i кришталю. Зникло його вiдображення в дзеркальному паркетi, бо на пiдлозi валяеться розiрваний одяг, розкиданi фотографii, книги, гравюри. Усе буде зруйноване. Пригнiчений, вiн повертае назад.

Йому слiд було б скористатися нагодою, узяти щось собi: усе, що вiн бачив навколо, незабаром зникне з лиця землi[25 - Мешканцi палацу змогли повернутися лише за рiк, у вереснi. Вони знайшли свiй будинок ущент знищеним, навiть дверi були знятi з петель. Крiм незлiченних вiдмiтин вiд кулеметних черг, на фасадi палацу залишилися десять пробоiн вiд снарядiв. Лiс навколо був спалений дотла, а в парку виявилося декiлька масових поховань, i коли iх у груднi розрили, то знайшли там тiла 3600 росiйських i австро-угорських солдатiв.]. Але вiн не мiг зважитися. Утiм, двi надiбочки вiн усе ж прихопив з собою: це буде пiкантним подарунком його коханiй дружинi Ользi Альквiст. Перше – халат власницi замку, у жовтих i синiх барвах. Друге – пара ii шовкових панчiх[26 - Їi iм’я – Ванда Тарновська, i в цей момент вона перебувала у Вiднi як бiженка, куди була евакуйована з Кракова.].

Зовсiм стемнiло, i Павел фон Герiх поскакав геть.




14

Субота, 26 вересня 1914 року

Рiхард Штумпф готуе «Гельголанд» до бою


Цього осiннього ранку вже о четвертiй годинi просурмили пiдйом. Екiпаж корабля схопився i пiвдня гарячково працював. Головне завдання – якнайшвидше вивантажити 300 тонн вугiлля. Офiцери зазвичай нiчого не розповiдають, але за чутками в морi англiйський флот. Однi подейкують, що вiн прямуе до Балтiйського моря. Іншi стверджують, що вiн уже в протоцi Великий Бельт.

Штумпф бачить, що перша i третя ескадри також зайшли в порт. «Щось-то буде».

Штумпф уважае, що вивантаження вугiлля мае позбавити судно вiд зайвоi ваги, для того щоб вони змогли швидше пройти Кiльським каналом[27 - Пiсля того як корабель звiльниться вiд зайвоi ваги, його осiдання стане на пiвметра меншим.].

Вiн занотовуе у своему щоденнику:



Уся команда гарувала в потi чола першу половину дня. До обiду, коли ми вивантажили 120 тонн вугiлля, флагманський корабель ескадри просигналив: «Припинити пiдготовку». Ще одне жахливе розчарування. Клятi англiйцi! Схоже, ми чудово iнформованi про пересування iх флоту.


Вiн додае: «Те, що вiдбувалося в наступнi днi й тижнi, не варто навiть згадувати».




15

Понедiлок, 28 вересня 1914 року

Крестен Андресен навчаеться перев’язувати вогнепальнi рани у Фленсбурзi


Тепер уже швидко. Ще один день, можливо, два або три. Залишилося недовго чекати, коли вони вирушать у дорогу. І справа тут не в звичному казармовому базiканнi. Повiтря сповнене чутками: натяки сприймають як факти, бажане видають за дiйсне, страхи i побоювання збуваються. Невизначенiсть – така природа вiйни, i непоiнформованiсть – ii медiум.

Утiм, все ж е неспростовнi ознаки. Усi звiльнення скасованi, казарми залишати заборонено. Цього дня було не так багато тренувань i навчання менш корисних речей. Замiсть цього вони вчилися життево необхiдного – як, наприклад, перев’язувати вогнепальнi рани, дiзнавалися, якi правила дiють для недоторканного запасу (так звана залiзна порцiя), як поводитися на залiзницi, що буде з дезертирами (смертна кара). Таке життя солдата, укладене в квадрат: битва, потреби, перемiщення, примус.

Крестен Андресен стривожений, стурбований i переляканий. Думка про фронт не запалюе в ньому жодноi iскри радостi. Вiн належить до тiеi меншостi народiв, якi раптово i незаслужено виявилися втягнутими у велику вiйну, що аж нiяк iх не цiкавила. І ось вони мовчки запитують, чому вони опинилися вiч-на-вiч з чорною енергiею вiйни, iм чужа нацiоналiстична риторика, що провокуе вiйну i вселяе невиправданi надii. У цi днi багато хто готовi гинути i вбивати заради краiни, з якою вони, в сутностi, вiдчували лише умовний зв’язок: ельзасьцi й поляки, русини i кашуби, словенцi й фiни, пiвденнi тiрольцi й трансильванськi сакси, прибалти й боснiйцi, чехи й iрландцi[28 - Слiд також зазначити, що були й такi меншини, якi фактично схвалювали вiйну, вбачаючи у вiдданiй службi спосiб завоювати до себе повагу. Так повелися багато евреiв, особливо тi, хто були найбiльш асимiльованi в Нiмеччинi та Росii, з великим успiхом у першiй краiнi та меншим – у другiй, оскiльки нiмецький антисемiтизм був значно слабшим за росiйський (i за французький). У нiмецьких газетах розповiдали про евреiв Нiмеччини, якi на початку вiйни з великими труднощами повернулися з Палестини додому, щоб записатися добровольцями на фронт.].

Андресен належить саме до такоi меншостi: данець за мовою, пiдданий нiмецького iмператора, проживае на старовинних данських землях на пiвднi Ютландii, якi ось уже понад пiвстолiття знаходяться в межах нiмецькоi держави[29 - Герцогства Шлезвiгг, Гольштейн i Лауенбург, як вiдомо, вiдiйшли до Пруссii пiсля датсько-нiмецькоi вiйни 1864 року (бiльш вiдомоi в нашiй краiнi як «останнiй подих скандинавiзму»). Уже тодi там проживала значна кiлькiсть нiмецькомовного населення.].

У всiх краiнах, де проживали значнi за чисельнiстю нацiональнi меншини, люди свiдомлювали, якi проблеми у них можуть виникнути у военний час. Разом з тим цi проблеми вважалися компетенцiею здебiльшого полiцii. Так уважали i в данськомовних областях Нiмеччини. Ледь на всiх стiнах розвiсили наказ про мобiлiзацiю, як одразу ж були арештованi сотнi данцiв, якi потрапили пiд пiдозру. Одним з тих, кого схопили вночi й вiдвезли в закритому автомобiлi, був батько Андресена[30 - Як i iстеричнi пошуки шпигунiв i зрадникiв, згасла i ця iстерiя, тим паче що насправдi ж данськомовнi пiдданi, на кшталт Андресена, покiрливо стали пiд прапори своеi краiни. Заарештованi, серед яких i його батько, були випущенi на волю. Захопливе i влучне, засноване на особистому досвiдi, зображення цiеi iстерii та шпигуноманii, що панувала в Нiмеччинi в серпнi 1914 року, можна знайти в есе Клари Юхансон «Вiйськовополоненi».]. Такi настроi панували в першi тижнi вiйни: радiсть на межi iстерii, очiкування навпiл зi страхом, переляк, що обернувся агресивнiстю. І звiсно ж чутки, чутки, чутки.

Початок вiйни i для Андресена став сильним переживанням. Вiн щойно завершив свiй рукопис «Книга про весну та юнiсть». Це був розлогий прозаiчний опус про народне життя, природу i кохання (чи, радше, про юнацьке очiкування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилi – у блакитнiй обкладинцi, прикрашений кольоровими вiньетками i рукописними заставками, – все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвiн замовкае, за ним другий, третiй; дзвони вiдлунали, iх голос дедалi слабкiший, i ось вони зовсiм замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тiеi самоi митi, коли вiн дописував останнiй рядок, до кiмнати зайшов батько i повiдомив йому про мобiлiзацiю. Крестен поспiхом додав кiлька слiв у самому низу останньоi бiлоснiжноi сторiнки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знае, коли ми повернемося!»

Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у нiмецькiй формi. Коли його поселили в переповненiй казармi Фленсбурга, вiн дiзнався, що iх спершу навчатимуть, а за чотири тижнi пошлють до Францii. Тiеi ж ночi вiн почув, як маршируе озброений батальйон, спiваючи «Варту на Рейнi». Потiм тривали днi нескiнченних тренувань пiд палючими променями сонця; погода стояла слiпуча. Андресену все вдавалося кращим, нiж вiн мiг припускати. Звiсно, в його ротi мало данцiв, але все ж вiн не почувався вигнанцем. І, зрозумiло, в рядах молодшого командного складу iснувала дiдiвщина, але офiцери суворо припиняли подiбнi явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навiть у вiльний час всi тiльки те й робили, що говорили «про вiйну та про вiйну», – i вiн уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекае тiльки вiйна, хоча глибоко в душi йому все ж хотiлося б ii уникнути. Стрiляе вiн влучно. З першоi ж спроби вибив двi десятки i одну сiмку.

Тим часом багато частин уже вирушали в похiд, з пiснями, назустрiч невiдомiй долi. Те, що Андресен досi перебувае в казармi, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольцiв. Оскiльки хотiв ухилитися, вiн не належав до цiеi категорii. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрiбно термiново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?

Усi пiдвели руки, крiм трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потiм його запитали, чому вiн ухиляеться вiд вiдправлення на фронт, але незабаром залишили в спокоi. Разом з iншим данцем вiн побував у гостях у друга, i вони «з великим благоговiнням» з’iли курку, що прислала мати Андресена. Увечерi вiн занотуе в своему щоденнику:



Люди такi заслiпленi, що спокiйно дають утягнути себе у вiйну, не зронивши анi сльозинки, не вiдчуваючи страху, та все ж ми знаемо, що на нас чекае справжнiсiньке пекло. Однак у вiйськовiй формi серце б’еться не так, як воно хоче. Людина не схожа на себе, вона навряд чи залишаеться людиною, вона тепер – добре налагоджений автомат, що дiе, не розмiрковуючи. О Боже, тiльки б людина знову змогла стати людиною!


Погiдне, тепле бабине лiто, якому радiли на початку вiйни, змiнилося осiннiми вiтрами. Рiзкий, холодний норд-вест дув над Фленсбургом. Шарудiло опале листя. Вiтер i дощ зривали каштани з дерев.




16

Недiля, 4 жовтня 1914 року

Андрiй Лобанов-Ростовський бере участь у боях при Опатовi


Ледь зазорiв туманний свiтанок, артилерiя знову вiдкрила вогонь. Андрiй Лобанов-Ростовський негайно прокинувся вiд цього розкотистого гуркоту; його зморила втома, вiн спав усього зо двi години. Похитуючись, вiн пiдвiвся. З висоти, на якiй вони розбили вночi табiр, вiн побачив, як удалинi клубочиться бiла хмара вiд розривiв снарядiв, як цi клуби заволiкують низькi пагорби на пiвднi й заходi. Бачив, як клуби диму спалахують i повзуть далi, немов потiк лави. Як миготливий вогонь наближаеться до мiста, як вiн дiстаеться його. Цивiльне населення в панiцi рухаеться вулицями. Нарештi, весь Опатов поглинений димом вiд розривiв снарядiв i палаючих будинкiв. І тiльки церковна дзвiниця ще виднiе з клубiв диму.

Артилерiйський вогонь дедалi ближчий i щiльнiший. Гуркiт хвилями накочуе з обох сторiн: гримлять вибухи снарядiв, лунають ляски вiд пострiлiв з гвинтiвок, чутко трiск кулеметiв. Вони не все бачать i не беруть участь у бою, але за звуками розрiзняють, що вiн кипить «за пiвкола вiд нас». Рота як i ранiше займае свою висоту, вiдповiдно до наказу: «Залишатися на мiсцi в очiкуваннi подальших iнструкцiй». Об 11:00 надiйшли новi розпорядження. Слiд готуватися до вiдступу.

За пiвгодини Лобанов-Ростовський обертаеться. У жовтневому небi вiн бачить велетенський димний плюмаж. Полум’я пожирае Опатов. І не тiльки його: всi села по обидва боки вiд мiста також охопленi вогнем. Вiйськовим дедалi важче продиратися крiзь натовп переляканих чоловiкiв, жiнок i дiтей, якi в панiцi кидаються в рiзнi боки, коли до них наближаються звуки бою. Десь на пiвдорозi рота зупиняеться.

Що, власне, вiдбуваеться? Росiйська армiя, яка вiдтiсняла австрiйцiв на пiвдень вiд Кракова, припинила переслiдування супротивника. Причинами тому стали осiння сльота, труднощi з постачанням (звiсно ж саме цими причинами завжди пояснювали, чому раптом блискавичний i ефектний наступ призупинявся), а також неочiкувана поява нiмецьких вiйськ[31 - Фiрма «Гiнденбург i Людендорф», зокрема, зумiла ще раз виконати подiбну стратегiчну рокiровку iз залiзничними потягами, про що росiйське командування i не мрiяло: нiмцi миттево перекинули своi сили з безпечного району (Схiдна Пруссiя) в той, що зазнав поразки (Пiвденна Польща). Але не йшлося про новий Танненберг. Обидвi воюючi сторони здiйснювали своi пересування дещо хаотично, або не знаходячи супротивника, або не пiдозрюючи, де вiн. І зараз сталося так, що обидвi сторони наткнулися одна на одну в околицях Опатово, нiмцi – активно атакуючи, а росiяни – пасивно вiдступаючи. Ця битва не матиме особливого значення в ходi вiйни. А обидвi сторони згодом будуть змальовувати цю подiю як успiх.].

Близько дванадцятоi рота Лобанова-Ростовського була оточена «кiльцем вогню». Нiхто не знав, що вiдбувалося насправдi. Судячи з чутних звукiв, бiй тривав ще й позаду них, на дорозi до Сандомира. Вони як i ранiше не брали участь у бою, але розриви снарядiв лунали дедалi ближче. Повз них проiхала якась вiйськова частина, конi тягли за собою кулемети. Пiсля короткоi наради з незнайомим штабним офiцером Лобанов-Ростовський отримав наказ узяти 20 бiдок своеi роти, навантажених вибухiвкою та iншою зброею, i прямувати за кулеметним вiддiленням, прориваючись з оточення. На пiдкрiплення вiн отримав 20 солдатiв. Сама рота поки залишалася на мiсцi.

Так Лобанов-Ростовський i вирушив у дорогу: верхи на конi, його люди – по одному в двадцяти одноколках, а ще (оце вже дивина) корова, яка призначалася iм на обiд, але отримала коротке вiдрочення у зв’язку з непередбаченим розвитком подiй. Лобанов-Ростовський був дуже стривожений, бо кулеметники спритно просувалися вперед, i вiн швидко вiдстав вiд них. Пiзнiше вiн розповiдатиме: «Я не мав карти i не уявляв про те, де я знаходжуся». Бiля мосту, де сходились три дороги, вони потрапили в страшенний затор з бiженцiв, свiйськоi худоби, коней, санiтарних возiв з пораненими. Мiст був блокований возом з бiженцями, два колеса його повисли над водою. Доки солдати намагалися зрушити воза, над iхнiми головами засвистiла картеч[32 - На початку вiйни картечна граната у всiх армiях без винятку була найпоширенiшим типом снаряда польовоi артилерii. Типовий приклад озброення, придуманого в тишi кабiнетiв. Кожна картечними граната мiстила сотню свинцевих куль, що розлiталися пiсля вибуху невеликого порохового заряду на днi гранати. Це дiяло на кшталт пострiлу з величезного дробовика. Зрештою снаряд за допомогою спецiальноi дистанцiйнiй трубки вибухав у повiтрi просто перед намiченою метою, – операцiя досить непроста! Ляск просто над головою означав, що кулi пролетiли повз. Крiм того, було важливо, щоб цiль знаходилася над землею. З цiеi причини цей тип зброi практично втратив свое значення з появою окопiв, у яких ховалися учасники бою. Чорний порох спричиняв бiлi та трохи поверненi вниз хмари вибуху, характернi для картечi.]:



Переполох помiж селян був невимовний. Жiнки i дiти кричали вiд жаху, чоловiки намагалися утримати коней, якi билися в панiцi, а одна жiнка в iстерицi вчепилася в мого коня i кричала: «Пане офiцер, на якiй дорозi безпечнiше?» Зi зрозумiлих причин я не мiг вiдповiсти i лише невизначено махнув рукою. Якийсь селянин штовхав поперед себе трьох корiв, якi впиралися; нарештi йому вдалося вивести iх на об’iзну дорогу, але й там розривалися картечнi гранати. Вiн повернув назад, його знову наздогнав вогонь, i вiн, геть збожеволiвши, помчав назад до палаючого села.


Перейшовши зрештою через мiст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, якi бiгли, iхнiми возами, i рушив разом зi своею маленькою групою солдат просто полями. Кулеметники вже зникли вдалинi. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозумiти, де саме вiн знаходиться. Вiн хотiв зорiентуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Вiн навмання скакав уперед.

Коли вони дiсталися ще одного моста, просто над ними розiрвалися кiлька картечних гранат. Солдат на чолi колони взявся хльоскати свого коня, i вiзок помчав униз iз крутого пагорба, що вiв до мосту. Щоб запобiгти панiцi, Лобанов-Ростовський нагнав солдата i зробив те, чого нiколи ранiше не робив, навiть не думав робити: вiн ударив переляканого солдата батогом. Порядок був вiдновлений, iм удалося переправитися через мiст, i вони продовжили свiй шлях уздовж крутого обриву.

Пiд кручею панував хаос. Кiлька артилеристiв намагалися врятувати три застряглi гармати. Пораненi потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин цi пораненi. Люди, якi спливали кров’ю, були надто розгубленi й спантеличенi, щоб дати йому зрозумiлу вiдповiдь. Повз них галопом промчав офiцер, рятуючи полковий прапор, – вiн лежав у нього в сiдлi; атавiзм 1914 року: не тiльки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов’язок – не дозволити вороговi захопити свiй прапор. Офiцера зустрiчали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабiч обриву вибухали снаряди. У повiтрi клубочився пил, пахло димом вiд пожеж i кордiтом.

Проiхавши ще деяку вiдстань уздовж обриву, з компасом у руцi, в супроводi не лише свого вiддiлення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помiтив, що вони опинилися в полонi. Безсумнiвно, шлях уздовж урвища вiв iх до великоi дороги у напрямку до Сандомира. Бiда полягала в тому, що артилерiйська батарея нiмцiв перебувала зовсiм поблизу. І тiеi самоi митi почала обстрiлювати росiян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський i решта вiдсахнулися назад. Удалинi, праворуч вiд великоi дороги, виднiли iншi нiмецькi батареi. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.

І тодi вiдбулося дещо примiтне, хоча i не надзвичайне.

Нiмецькi гармати, найближчi до загону Лобанова-Ростовського, були обстрiлянi своiми ж, з iншого боку дороги, якi вважали iх росiянами. Нiмецькi батареi вели одна з одною лютий артилерiйський двобiй. За цей час росiянам удалося сховатися. Звiсно, нiмцi незабаром з’ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великiй дорозi до Сандомира, на безпечнiй вiдстанi вiд нiмецькоi артилерii. З усiх навколишнiх дорiг i стежок до них стiкалися частини, якi вiдступали. Тепер вони були часткою «единоi, довгоi, чорноi стрiчки з возiв, навантажених пораненими, розбитих артилерiйських батарей, солдатiв з iнших вiйськ».

А ось ще один атавiзм: кавалерiйський полк, готовий до бою, скаче по дорозi – мальовнича картина епохи Наполеонiвських воен. Нiмцi? Нi, росiйськi гусари! Їхнi спокiйнi усмiшки разюче контрастують iз плутаниною i страхом, що панують серед тих, хто вiдступають. Здаеться, що кавалерiя належить до зовсiм iншого корпусу, вона не мае уявлення, що сталося i що зараз вiдбуваеться.

Коли Лобанов-Ростовський зi своею маленькою колоною в сутiнках пiд’iжджав до Сандомира, здавалося, що найгiрше вже позаду. Стрiлецька дивiзiя, що тiльки-но прибула й вiдпочила, обкопувалася обабiч дороги. Виявивши, що мiськi вулицi занадто вузькi й на них тiсниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив своi 20 одноколок на в’iздi в мiсто. Вiн помiтив, що корова все ще перебувае з ними. Схоже, вона з честю витримала всi випробування. Небо було затягнуло хмарами.

У строкатому потоцi вiйськових частин вiн побачив знайомих. Той самий пiхотний полк, з яким вiн зустрiвся минулоi ночi: солдати спали тодi просто неба на вулицях Опатова, – нерухоме спляче скопище голiв, рук, нiг, тулубiв бiлiло в мiсячному свiтлi. Ще вранцi iх налiчувалося чотири тисячi. Залишилися живими триста, i ще шестеро офiцерiв. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в iхнiх лавах пануе порядок.

До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не iв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокiй. Близько одинадцятоi з’явилися iншi солдати роти, пошарпанi, але вцiлiлi. А з ними, на щастя, – польова кухня. Тепер усiх погодують. Удалинi вщухае гарматний гуркiт. Стае зовсiм тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.

Дощило. Настала пiвнiч.

Лобанов-Ростовський разом з iншими залiз пiд вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потiм струменi дощу просочилися i до них. Залишок ночi вiн зi своiми солдатами провiв, сидячи бiля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очiкуваннi, коли нарештi настане свiтанок.




17

Субота, 10 жовтня 1914 року[33 - Кур зазначае дату 11 жовтня, але це, зважаючи на все, помилка: описанi подii вiдбулися 10 жовтня, а крiм того, нiмецькi дiти не вiдвiдували школу в недiлю.]

Ельфрiда Кур слухае iсторii про вiйну за чашкою кави в Шнайдемюлi


Осiннi барви. Жовтневе небо. Холодне повiтря. Учитель принiс з собою на урок зведення з фронту i зачитуе iх: два днi тому захоплено Антверпен, а тепер капiтулював останнiй форт, отже, тривала облога знята i нiмецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрiю, може тривати. Останнi слова повiдомлення Ельфрiда вже не розчула, iх заглушили радiснi крики дiтей.

Це стало ритуалом в ii школi – захопленi вигуки, коли надходили повiдомлення про перемоги Нiмеччини. Ельфрiда вважала, що багато хто кричав вiд захоплення, сподiваючись отримати вихiдний день на честь перемоги. Або сподiваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борiдкою, буде такий захоплений iхнiм юнацьким патрiотизмом, що вiдпустить iх хоча б з останнiх урокiв. (Коли в школi було оголошено про початок вiйни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме вiн заборонив вживати в школi iноземнi слова. Порушники сплачували штраф в п’ять пфенiгiв. Потрiбно говорити «Mutter», а не «Мата», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» i так далi.) Сама Ельфрiда також закричала вiд радостi, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподiвалася вихiдного, а просто вiд усiеi душi: «Я думаю, що це так чудесно – кричати на честь iнших там, де завжди слiд дотримувати тишi». У класi в них висiла карта, i всi перемоги нiмецькоi армii ретельно вiдзначали маленькими чорно-бiло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школi та в Нiмеччинi в цiлому агресивна. Модними були шовiнiстичнi гасла, всi – вiд дiтей до дорослих – налаштованi на перемогу.

Пiсля школи дiвчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфрiди розлученi. Вона не спiлкуеться зi своiм батьком, ii мати працюе, у неi – невелика музична школа в Берлiнi. Тому Ельфрiда з братом живуть у бабусi в Шнайдемюлi.

Усi розмови, як i зазвичай, про вiйну. Хтось бачив на вокзалi ще один потяг з росiйськими вiйськовополоненими. Ранiше вони викликали iнтерес «своiми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них нiхто й уваги не звертае. У мiру того як нiмцi продовжують наступати, газети наводять новi цифри захоплених у полон, – це нагадуе бiржовий курс вiйни, де сьогоднiшня позначка – 27 тисяч полонених пiд Сувалками i 5800 – на захiд вiд Івангорода. (Не кажучи вже про iншi, бiльш практичнi ознаки перемоги: газети писали того мiсяця, що було потрiбно 1630 залiзничних вагонiв для транспортування полонених, захоплених пiсля великоi перемоги бiля Танненберга.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незамiжня вчителька середнiх рокiв, з твердими переконаннями, круглими щiчками i ретельно звитими кучерями, знала вiдповiдь: «Розстрiляти iх усiх, та й по всьому». Іншi вважали цю iдею жахливою[34 - У той час з вiйськовополоненими на Схiдному фронтi, як свiдчив Алон Рахамiмов, поводилися значно краще, нiж у Другу свiтову вiйну, коли воюючi сторони були винними в численних злочинах i систематично поганому поводженнi iз захопленими в полон. У перiод Першоi свiтовоi вiйни ставлення до них було досить гуманним, i близько 90 вiдсоткiв полонених змогли повернутися пiсля вiйни додому. (Найгiрше доводилося нiмецьким i австро-угорським вiйськовополоненим у росiйських таборах через тиф i брак iжi.)].

Дорослi розповiдають одне одному iсторii про вiйну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловiка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жiночiй сукнi на велосипедi. Дiти згадують iсторiю, що iм прислала iхня мама з Берлiна.



Один нiмецький ефрейтор-резервiст, що був у мирний час професором романських мов у Геттiнгенi, супроводжував групу французьких вiйськовополонених з Мобежа до Нiмеччини. Удалинi гуркотiли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконаннi обов’язкiв, помiтив, що його пiдлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярiв. Лейтенант поскакав у iхнiй бiк, побоюючись, що почнеться бiйка. Його втручання зупинило сперечальникiв. Тодi розлючений ефрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев’язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон’юнктива в раннiй провансальськiй поезii.


Усi розсмiялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навiть вдавилася шматочком шоколаду з горiхами. А бабуся запитала у Ельфрiди та ii брата: «Дiти, хiба не стид i сором, що двое професорiв змушенi стрiляти один в одного? Солдатам потрiбно залишити своi гвинтiвки i заявити, що вони не хочуть бiльше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Нiмеччини? А слава нiмецьких солдатiв?» Але бабуся вiдповiла: «Усiм матерям слiд було б пiти до кайзера i сказати: „Хай буде мир!“».

Ельфрiда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем вiдреагувала на звiстку про мобiлiзацiю. Це була третя вiйна в ii життi: спершу з данцями 1864 року, потiм – з французами 1870-го. І навiть якщо бабуся, як i решта, i цього разу не мала сумнiвiв у швидкiй перемозi Нiмеччини, вона все ж не могла схвалювати вiйськовi дii. І все ж говорити про це ось так? Нiчого подiбного Ельфрiда ранiше не чула.




18

Вiвторок, 13 жовтня 1914 року

Пал Келемен проводить нiч в ущелинi бiля Лужни


Уперед, назад i знову вперед. Спочатку, першого мiсяця вiйни, стрiмкий прорив до Галичини, назустрiч наступу росiян, кривавi битви, що точилися там («битва за Лемберг» чи, можливо, «битва пiд Лембергом»), потiм – вiдступ, безладна втеча вiд рiчки до рiчки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат i угорського кордону – нечувано! Потiм – пауза, тиша, нiчого. А потiм – наказ про новий наступ, про вихiд з карпатських ущелин та спуск у долини на пiвнiчному сходi, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими[35 - Досi нiхто не знае точну кiлькiсть загиблих, але йдеться про приблизно 400 тисяч людей. І це менш нiж за один мiсяць. Історик Норман Стоун пише: «Визначилася модель вiйни: мертва точка на заходi, майже перманентна австро-угорська криза на сходi».].

Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снiгопадiв, усi дороги заразом стали непроiжджими. Австро-угорськi вiйська не могли рушити анi вперед, анi назад. Дивiзiя Пала Келемена застрягла в однiй iз замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлi солдати сидiли навпочiпки, бiля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зiгрiтися. Усi мовчали.

Пал Келемен занотовуе в щоденнику:



В ущелинi вцiлiло тiльки одне – маленький шинок на кордонi[36 - Маеться на увазi кордон мiж Галичиною та Угорщиною.]. В однiй кiмнатi обладнали вiйськово-польовий телеграф, в iншiй – були розквартированi штабнi офiцери кавалерiйського корпусу. Я прибув туди об одинадцятiй годинi вечора i вiдправив у штаб-квартиру повiдомлення про те, що зараз виступ неможливий. Пiсля цього я лiг у кутку, на матрацi, i вкрився ковдрою.

Вiтер з виттям стрясав старий дах, пiд його поривами деренчали шибки. Зовнi – непроглядна темрява. У всьому будинку свiтло лише вiд трiпотливого язичка полум’я однiеi-единоi стеариновоi свiчки. Телеграф працюе без зупинки, передаючи накази перед завтрашнiм наступом. У передпокоi та на горищi покотом лежать люди, не в змозi рухатися далi, – знесиленi, хворi, легко пораненi; завтра iм доведеться повернути назад.

Я лежу в напiвдрiмотi, виснажений; кiлька офiцерiв навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, якi тремтять вiд холоду зовнi, розпалили багаття, вiддерши дошки вiд стiн стайнi, i полум’я, що горить у ночi, привертае до себе iнших солдатiв.

Входить унтер-офiцер, просить дозволу привести погрiтися свого товариша; той майже непритомний i, без сумнiву, помре на морозi. Його кладуть на оберемок соломи бiля дверей. Вiн зiщулюеться, видно бiлки його очей, потилиця ледь стирчить з плечей. Плащ у декiлькох мiсцях продiрявлений кулями, а край обгорiв пiд час якоiсь ночiвлi бiля багаття. Руки заклякли вiд морозу, виснажене, страдницьке обличчя вкривае розпатлана, неохайна борода.

Сон долае мене, сигнали телеграфу – «тiтi-тата» – здаються вiддаленим шумом.

Удосвiта мене будять: усi готуються до наступу. Сонний, розправляючи затерплi кiнцiвки, я оглядаю це вбоге житло. Крiзь низькi вiконця, укритi крижаними вiзерунками, просочуеться сiре рiденьке свiтло, i в цьому тьмяному освiтленнi став помiтний кожен куточок. У кiмнатi лежав тiльки солдат, якого привели напередоднi; вiн сховав обличчя, повернувшись спиною. Дверi до внутрiшньоi кiмнати розчинилися, i з’явився один з ад’ютантiв, князь Шенау-Грацфельд, чисто поголений, в пiжамi: затхле повiтря вiдразу сповнився димом вiд його вузького, довгого турецького чубука.

Помiтивши нерухомого солдата в кутку, князь ступив був до нього, але з жахом вiдсахнувся. Обурено вiн наказав прибрати подалi тiло цiеi людини, яка, швидше за все, померла вiд холери. Потiм з ображеною пикою князь пiшов до своеi кiмнати. Двое рядових втягли до нього похiдну гумову ванну, прикрашену дворянським гербом i наповнену гарячою водою.





19

Субота, 24 жовтня 1914 року

Лаура де Турчинович повертаеться до Сувалок


Тривала подорож стомила ii. Останнiй вiдрiзок шляху з Олiти Лаура примудрилася проiхати не в телячому вагонi, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозумiло з якоi причини. Частину залiзничного полотна ремонтували, i на цих дiлянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морi».

О шостiй годинi ранку вони нарештi прибули на вокзал у Сувалках.

Разом з однiею знайомою, дружиною лiкаря, вона пiшки вирушила до будинку, у вогкiй осiннiй темрявi. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово свiтало. Вона побачила росiйських солдатiв, деякi були п’яними. Побачила розгромленi будинки. Поваленi паркани.

Дiти й челядь залишалися у Вiтебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловiк Станiслав був призваний до росiйськоi армii та очолював тепер санiтарну службу у щойно захопленому Лемберзi. Але перш нiж туди вирушити, вiн устиг навiдатися у звiльненi Сувалки, повернувся звiдти з двома валiзами одягу i звiсткою про те, що iхнiй будинок уцiлiв. Однак вiн не хотiв удаватися до подробиць i лише додав, що хай краще вона побачить усе на власнi очi.

Що вона i хотiла тепер зробити. Звiсно iй хотiлося повернутися додому разом з дiтьми, адже нiмцiв витiснили назад у Схiдну Пруссiю.

Дiставшись будинку лiкаря, Лаура погодилася зайти i трохи вiдпочити. Вона боялася того, що iй належало побачити: проживши частину життя в Нью-Йорку, вона звiсно ж не була готовою до подiбних ситуацiй. Випивши чашечку кави, вона о пiв на восьму знову вирушила в дорогу.

Нарештi вона дiсталася свого будинку.

Увiйшовши всередину, Лаура ледь повiрила своiм очам.

Усе навколо було зруйноване, розгромлене, розiрване, розбите, розкидане, перевернуте, забруднене. Ящики висунутi, шафи спустошенi. Перед нею постала безладна купа речей, що колись називалися ii будинком. У кiмнатах стояв огидний запах. Лаура кинулася до вiкон, вiдчинила iх, одне за iншим, глибоко вдихаючи свiже повiтря. Бiблiотека була остаточно розграбована. Полицi спорожнiли. Пiдлогу встеляли купи розiрваних книг i паперу, всюди було розкидано документи й гравюри.

У iдальнi досi валялися скалки суповоi миски, а ще товстий шар битого скла, брудного посуду, скатертин. Усе це було затоптане грубими солдатськими черевиками. Нiмецькi солдати й офiцери жили тут кiлька тижнiв тому, i таке враження, що вони, поiвши, кидали тарiлки i склянки просто на пiдлогу, а потiм брали новi i, використавши, знову кидали.

Лаура ввiйшла в одну з комор. Там стояли ранiше акуратнi ряди скляних банок, у яких зберiгалися варення, джем, мед, консервованi овочi. Тепер же вмiст зник, i банки були наповненi лайном.

Вона звелiла ключниковi Якобу з його дружиною i дочкою почати прибирати у будинку. А сама вирiшила скласти перелiк зниклих речей i пiти з ним до полiцii.




20

Недiля, 25 жовтня 1914 року[37 - Дата умовна. Щоденники Корде 1914–1918 рокiв досить своерiднi: записи велися в хронологiчному порядку, але не завжди зрозумiло, де починаеться наступна дата. Його вiдвiдування родини в Сент-Аманi датувалися мiж 22 i 26 жовтня. Оскiльки уо буднi вiн був зайнятий на службi, логiчнiше припустити, що поiздка датувалася вихiдними днями, 24–25 жовтня.]

Мiшель Корде повертаеться потягом до Бордо


Часом вiн рухався серед людей, нiби ступав iншою планетою, i його оточували абсурднi, незбагненнi явища. Чи справдi це його свiт? У сутностi, нi. Мiшелю Корде виповнилося 45 рокiв. Вiн давно працюе чиновником у мiнiстерствi торгiвлi та пошти, вiн також соцiалiст, пацифiст i лiтератор. Пише лiтературно-критичнi та полiтичнi статтi в газетах i журналах, видав багато романiв – деякi з них стали вельми популярними. (Колись вiн був вiйськовим, тому в бiльшостi своiх творiв змалював свое минуле: «Intйrieurs d’officiers», 1894, або «Cжurs de soldats», 1897, – тим часом як в iнших йшлося про бiди суспiльства або серцевi страждання.)

Цей потайливий i стриманий чоловiк з вусами був певною мiрою типовим iнтелектуалом межi столiть, що вiв подвiйне життя: не в змозi прогодуватися пером, заробляв на життя службою в мiнiстерствi. «Мiшель Корде» попервах був його лiтературним псевдонiмом[38 - Псевдонiм «Корде» виник з тiеi причини, що його сiм’я була спорiднена з Шарлоттою Корде, жiнкою, яка вбила 1793 року революцiонера Марата. Це дiяння було вiдображене для нащадкiв Давидом. Цiкаво, що переконаний республiканець Мiшель Корде взяв собi iм’я контрреволюцiйно налаштованоi Шарлотти Корде. Це свiдчить про певну частку марнославства або ж просто прагнення облагородити свое минуле.], хоча дистанцiя мiж двома способами життя була не настiльки величезною: вiн змiнив прiзвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усi знали, що вiн пише романи. І вiн – друг Анатоля Франса.

У першi днi вересня, коли здавалося, що нiмцiв не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поiхали i чиновники мiнiстерств. Автомобiлями вони виiжджали з мiста, охопленого панiкою: «Бiженцi штовхалися на вокзалi, немов залишали охоплений пожежею театр», – чиновники iхали в Бордо.

Мiнiстерство, де служив Корде, знайшло притулок в установi для глухонiмих, на вулицi Сен-Сернен. І тепер, через мiсяць пiсля того, як нiмцiв зупинили бiля Марни, усi почали говорити, що час уряду й мiнiстерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогоднi ввечерi вiн, вiдвiдавши близьких, повертаеться в Бордо.

Вiйну Корде вважав ганьбою i смертю. Вiн досi не примирився з ii початком. Вiн захворiв i поiхав на морський курорт. Усi новини доходили до нього через газети або телефоннi розмови. Так поступово формувалася картина того, що вiдбуваеться. Вiн намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов’язанi з початком вiйни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моему превеликому переконанню, що я берiг в глибинi душi: я свято вiрив у iдею стiйкого прогресу, успiшного руху вперед. Я навiть не думав, що подiбне може трапитися. Тепер моя вiра зруйнована. Початок вiйни став для мене пробудженням вiд сну, у якому я перебував з тих самих пiр, як почав мiркувати». Дiти на березi гралися у вiйну: дiвчатка удавали медсестер, хлопчики – поранених. Зi свого вiкна Корде бачив артилеристiв: вони спiвали, вирушаючи в дорогу, – i вiн розридався.

З трiумфу i сум’яття спекотних серпневих днiв воiстину народжувався iнший, чужий свiт.

Зовнiшнi змiни: жiнки припинили користуватися косметикою з «патрiотичних мiркувань»; всi переодяглися в унiформу – вiйськова форма увiйшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу i на сповiдь; потоки бiженцiв, навантажених вузлами з пожитками; мiськi вулицi без освiтлення, що лежать у пiтьмi; всi цi шлагбауми, фанатичнi, войовничi ополченцi; всi цi потяги з вiйськами, що везуть цiлих i неушкоджених на фронт i поранених калiк – назад з фронту.

Внутрiшнi змiни: постiйне вживання патрiотичних формулювань, пишномовних i обов’язкових; нова безкомпромiснiсть – «дружелюбнiсть, гуманнiсть – усе це зайве»; iстеричнi iнтонацii – як у пропагандi, так i в приватних розмовах (одна жiнка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто iде на фронт, що жалiсть викликають саме чоловiки, нездатнi битися); химерна сумiш шляхетностi та егоiзму; раптова втрата здатностi сприймати нюанси: «Нiхто не наважуеться засуджувати вiйну. Вiйна стала божеством». Корде виконував свiй обов’язок чиновника.

Його потяг облягали жiнки, якi пропонували всiм, одягненим у вiйськову форму, фрукти, молоко, каву, бутерброди, шоколад, цигарки. У мiстi Корде бачив хлопчикiв у полiцейських касках, якi несли ношi. На вокзалi нiде курцi клюнути – всi зали очiкування перетворенi на тимчасовi госпiталi для поранених або склади вiйськового спорядження. Дорогою назад, десь мiж Сен-П’ером i Туром, вiн пiдслухав розмову двох родин: «Вони говорили про своiх загиблих родичiв з жахливою покiрнiстю, немов тi стали жертвами стихiйного лиха».

В Ангулемi на потяг завантажили чоловiка на ношах, i вiн опинився в сусiдньому з Корде купе. Його поранило в спину осколком гранати. Тепер вiн лежав паралiзований. Його супроводжувала сестра милосердя, i ще бiлява дама, яку Корде вважав за його дружину або коханку. Вiн чув, як та говорила медсестрi: «Вiн вiдмовляеться вiрити, що я як i ранiше його кохаю». Коли сестра, обробивши його рану, вийшла помити руки, блондинка i паралiзований почали пристрасно цiлуватися. Повернувшись, медсестра удала, що нiчого не помiчае, i вдивлялася в темряву за вiкном.

Разом з Корде в купе сидить миршавий унтер-офiцер, який щойно повернувся з фронту. Вони мирно розмовляють одне з одним. О четвертiй годинi ранку потяг зупиняеться на станцii, i унтер-офiцер виходить. На перонi до нього на шию кидаеться дiвчина. Корде мiркуе: «Лишень уявити, що таке кохання, любов усiх цих матерiв, сестер, дружин i наречених виявилися безсилою перед усiею цiею ненавистю».

На станцiях, що пролiтали повз, можна було помiтити кiоски з рiзнокольоровими картинками в газетах, проте всi цi видання датувалися першими числами серпня. З того часу вони бiльше не виходили. Немовби почалося iнше лiточислення.

Того самого дня, 25 жовтня, Лаура де Турчинович разом зi своiм знайомим шукае покинутих або осиротiлих дiтей в Августовському лiсi. (Багатьох вони вже знайшли, помiж яких чотирирiчна дитина, яка несла шестимiсячне немовля: бiдолахи, вкрай голоднi, почали iсти землю.) Вона зустрiла людину, яка розповiла iй, що ii лiтня вiлла розграбована нiмцями, i яка знайшла Даша, бiлого песика ii дiтей. Вона пише:



Усi будинки згорiли вщент: жахливий злочин. Ми постiйно бачили мерцiв. Я дивувалася, як ми врятувалися, коли загинуло стiльки люду. У сутiнках у лiсi ми чули дитячий плач, але не могли зрозумiти, звiдки вiн долинае. Доки ми шукали, просто на нас через пiдлiсок помчав поранений кiнь. Вiн пiдбiг так близько, що я могла торкнутися його. З переляку я вчепилася за дерево.


У цей же час, наприкiнцi жовтня, Володимир Лiттауер чуе розмови про обмiн телеграмами мiж своiм керiвництвом i командувачем армii. Усi дощенту виснаженi пiсля всiх цих маршiв, контрмаршiв, наступiв i вiдступiв. Конi зовсiм знесилiли. Командир дивiзii поставив командувачевi коротке запитання: «Коли ми зможемо перепочити?» Вiдповiдь командувача була також короткою: «Коли завершиться вiйна».




21

Середа, 4 листопада 1914 року

Пала Келемена поранено на пiвнiч вiд Турки


Чудова нiч, мiсячна, холодна, зорi сяють на небi. Його кiнь знехотя залишае теплу стайню й опиняеться на крижаному вiтрi. Армiя знову вiдступае: уперед, назад, вперед i знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з’еднання, що вiдступають, не вiдставали. Створюеться нова лiнiя оборони. До другоi години ночi вона повинна бути готова. Свiжа пiхота поспiшае до ущелини як пiдкрiплення. Наказ, отриманий Келеменом i його гусарами, практично нездiйсненний, бо в темрявi важко орiентуватися. На дорозi вже коiться щось неймовiрне. І вони повiльно iдуть верхи, пробиваючись крiзь зустрiчнiй потiк виснажених людей, коней, возiв, гармат, возiв iз боеприпасами, в’ючних ослiв.

У мiсячному свiтлi вiн розрiзняе щось чорне на бiлому снiгу, схоже на довгi смуги, – це щойно виритi окопи. Потiм до нього долинають звуки пострiлiв спереду – росiяни починають тiснити iх. Вiн вiдзначае подумки, що потiк тих, хто вiдступають, починае рiдшати, хоча як i ранiше зустрiчаються окремi купки втiкачiв. Келемен i його люди вказують iм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спiшитися i вести коней за собою. Келемен занотовуе у своему щоденнику:



Тим часом росiйська артилерiя вiдкрила вогонь по всiй лiнii фронту. Я скочив у сiдло i поскакав назустрiч гуркоту гармат. Мiсяць був на збитку, стояла крижана холоднеча, небо затягло хмарами. А пiд хмарами плив важкий дим вiд розривiв гранат i картечi.

Кiлька кинутих возiв стояли на дорозi: анi людей, анi коней. Ми вже було минули iх, але тут я вiдчув сильний удар у лiве колiно i побачив, що кiнь злякався. Я подумав, що вдарився об щось у темрявi. Торкнувшись колiна, я iнстинктивно пiднiс руку до обличчя. Вона була гарячою i вологою, i я вiдчув рiзкий, пульсуючий бiль.

Поруч зi мною скакав Могор. Я сказав йому, що, здаеться, поранений. Пiд’iхавши ближче, вiн з’ясував, що мого коня також поранило. Але обидва ми продовжували свiй шлях. Усе одно тут нiде було зупинитися. Поблизу не було видно жодного перев’язувального пункту. А дiстатися санчастини пiхоти на самiй лiнii фронту, пiд ураганним вогнем, було значно небезпечнiше, нiж скакати назад.

В усiлякi простенькi й добродушнi способи Могор мужньо намагався вiдвернути мою увагу вiд рани. Вiн утiшав мене, запевняючи, що ми обов’язково зустрiнемо когось iз наступаючих i помiж них виявиться лiкар.

Свiтало. Яскраве сонячне свiтло лилося зi сходу. Небо сяяло, заснiженi гори чiтко виступали на тлi темного хвойного лiсу. Менi здавалося, що моя нога росте, стае дедалi довшою. Обличчя палало, рука, що тримае поводи, затерпла. Кiнь – це грацiйне i розумне створiння – усе ще впевнено скакав уперед, помiж заметiв.

Нарештi ми дiсталися пiвденного схилу ущелини. Тут, з пiдвiтряного боку, дорога була не такою слизькою, i коли сонце у всiй своiй красi затопило свiтлом долину, ми помiтили на вiддалi село.

На базарнiй площi ми зустрiли Вас. Вiн почав занепокоено цiкавитися, чому ми так затрималися, i не на жарт злякався, коли Могор розповiв про подii. Уночi мiсцева школа була спiшно переобладнана пiд перев’язувальний пункт, куди я i попрямував, у супроводi Васа i Могора.

Перед очима все пливло. Я навiть не змiг спiшитися: лiва нога занiмiла. Двое санiтарiв допомогли менi зiйти, а Могор повiв коня. Вони обережно спустили мене на землю. Ледве ii торкнулася моя лiва нога, як почулося хлюпання кровi в чоботi. Стояти я не мiг. З легковажнiстю юностi Вас дiстав кишенькове люстерко, i в ньому вiдбилося мое рiзко постарiле, пожовкле обличчя, незнайоме менi самому.





22

П’ятниця, 13 листопада 1914 року

Вiльям Генрi Докiнз, який перебувае на борту австралiйського транспортного судна «Орвiето», пише листа матерi


Дме теплий морський вiтер. Життя на борту транспортного судна чудове. Напевно, Вiльям Генрi Докiнз нiколи не жив з такими зручностями, як зараз. Нехай вiн звичайний новоспечений лейтенант, але все одно – офiцер, i йому належить власна каюта першого класу на цьому найкращому i найсучаснiшому кораблi схiдних лiнiй (таким корабель уважаеться вже близько мiсяця). Тут е душ, гаряча ванна, а поруч – чудова iдальня, де тричi на день подають вишуканi страви: «Їжа тут смачнiша, нiж у кращих готелях Мельбурна». Для пасажирiв у вiйськовiй формi на борту корабля грае оркестр.

Єдине, що порушуе iдилiю, – це запах вiд коней, що пiднiмаеться з трюму. І ще спека: вона все посилювалася в мiру того, як НМАТ[39 - НМАТ – це скорочення His Majesty’s Australian Transport (австралiйський Його Величностi транспорт).] «Орвiето» та iншi судна великого конвою пiд палючим сонцем iшли курсом на пiвнiч через Індiйський океан.

Багато солдатiв спали на палубi, сподiваючись знайти там нiчну прохолоду. Тим часом Докiнзу виповнилося 22 роки. На фотографii перед посадкою на судно в Австралii вiдображений юнак з м’якою усмiшкою, довгастим обличчям, вузьким носом i вiдкритим, допитливим поглядом. Вiн щойно почав вiдрощувати вуса, краватка з’iхала набакир.

Хоча вiн та iншi офiцери жили за класом «люкс», вони не байдикували. Прокидалися вони зазвичай за чверть шоста ранку, i iхнi днi минали у фiзичних тренуваннях, навчаннi солдатiв, спортивних змаганнях. Вони опановували основи боксу i французькоi мови. (Його i ще 20 тисяч австралiйцiв i 8000 новозеландцiв, якi перебували на кораблях цього конвою, передбачалося вiдправити на Захiдний фронт.) Le prochain train pour Paris part а quelle heure?[40 - Коли вiдходить наступний потяг до Парижа? (фр.)]

Спершу вiйна була десь далеко[41 - Першi пострiли у вiйнi мiж Нiмеччиною й Великою Британiею пролунали саме в Австралii, у порту Сiднея, 4 серпня, коли нiмецьке торгове судно спробувало вислизнути, але було зупинене попереджувальними пострiлами]. Кораблi спочатку йшли з повним освiтленням, як у мирний час, i красень «Орвiето» ночами виблискував тисячами рiзнокольорових вогнiв. Але тепер потрiбне свiтломаскування. Забороняли навiть курити на палубi пiсля заходу сонця. Боялися нiмецьких рейдерiв – знали, що вони е в Індiйському океанi, що можуть раптово напасти i що вже близько двадцяти торгових суден союзникiв потоплено. Вiдправлення морського конвою з Австралii до того ж затрималося, оскiльки стало вiдомо, що поблизу перебувае нiмецька ескадра[42 - Це була вiдома Тихоокеанська ескадра Максимiлiана фон Шпее, що прямувала на схiд, сiючи довкола панiку й руйнування. Ескадра вже досягла захiдного узбережжя Пiвденноi Америки, бiля Чилi. 1 листопада здобула бiля мису Коронель перемогу над британською флотилiею. Англiйцi вислали туди пiдкрiплення, щоб помститися за Коронель i за будь-яку цiну зупинити фон Шпее.].

Вони тримали курс на пiвнiчний захiд, оточенi ескортом союзних кораблiв. По правому борту Докiнз бачив японський крейсер «Ібукi». З його широких труб валив чомусь бiльш густий дим, нiж iз труб британських i австралiйських кораблiв. Це видовище вражало – 38 кораблiв на вартi! Сьогоднi Докiнз сидить у своiй каютi та пише листа до матерi:



Приемно усвiдомлювати мiць Британii на морi. Велетенський конвой iде без зупинок, своiм курсом i в своему темпi. Інодi нам зустрiчаються окремi судна, на кшталт «Остерлi», що перевозять пошту до Австралii та назад. Або крейсери з нашим прапором на щоглi. Усе це пiдтверджуе наше панування на морi. Сьогоднi ми дiзналися про захоплення Циндао, i почався обмiн привiтаннями мiж нами та японським кораблем.


Узагалi-то Вiльям Генрi Докiнз хотiв стати вчителем. У його батькiв бракувало грошей. Не iснувало i родинноi традицii навчатися (мати кравчиня, батько робiтник), але вони бачили, що хлопчик розумний. Завдяки отриманiй стипендii вiн змiг продовжити навчання в пансiонi в Мельбурнi. У шiстнадцятирiчному вiцi Докiнз уже хотiв обiйняти посаду помiчника вчителя[43 - Пiдготовка нових учителiв у Австралii нагадувала навчання пiдмайстрiв, коли новоспеченi кандидати – «молодшi вчителi» («Junior Teachers») – викладали в класi пiд керiвництвом учителя-наставника.] у школi, що розташовувалася всього за сорок кiлометрiв вiд його будинку. Можливо, вiн досяг би успiху на цьому теренi (i вiдчував до цього покликання), якби одного разу не прочитав у газетi, що в Дантрунi вiдкриваеться вiйськовий коледж. Вiн подав туди заяву, склав iспити i, на свiй подив, був зарахований.

Вiйськовий коледж був ще не добудований, коли там навчався перший випуск майбутнiх офiцерiв. Зовнiшнiй вигляд закладу також викликав розчарування: мiсце було нудне, холодне, пустельне, а курсанти мешкали в спартанських одноповерхових казармах з легкого бетону. Але навчали там добре, а честолюбний Докiнз отримав високi оцiнки як з теоретичних, так i з практичних дисциплiн. Молодий чоловiк був невисокого зросту, близько 167 см, тендiтноi статури, тому зрозумiло, що саме ця обставина, а також його розумовi здiбностi спонукали його до заняття тiею справою, де потрiбнi мiзки, а не груба сила. Бiльшiсть випускникiв 1914 року – 37 осiб – пiшли на службу в пiхоту або кавалерiю, а вiн разом з iншим вiдмiнником навчання потрапив до iнженерних вiйськ. Саме цей рiд вiйськ найкраще вiдповiдав його характеру. Звiсно Докiнз був радий опинитися в Австралiйському експедицiйному корпусi та з рештою радiв з приводу британських перемог, але все-таки вiн не був п’яний вiйною. І в його листах лунае голос честолюбного, спокiйного, акуратного молодого чоловiка, учителя народноi школи, який вдягнув форму. Вiн вiдвiдуе церкву. У сiм’i вiн найстарший з-помiж шiстьох дiтей: двох молодших, дев’ятирiчних близнючок Зельму i Вiду, вiн дуже любить i придiляе iм багато уваги.

Чутки про вiйну поширювалися давно, i для Докiнза початок вiйськових дiй не став несподiванкою. Мало хто сприймав чутки всерйоз: якщо щось i трапиться, то це буде в буквальному значеннi на iншому кiнцi земноi кулi, в далеких краiнах, про якi ми ледь знаемо, навiть назви iхнi в нас майже нiхто вимовити не можливо. Але було отримано звiстку про початок вiйни. Стало зрозумiло, що Австралiя незбагненним чином долучаеться до цiеi вiйни. Докiнз та iншi курсанти були вкрай спантеличенi. Що з ними буде? Їм залишалося чотири мiсяцi до кiнця навчання. Потiм iм повiдомили, що вони складуть iспити достроково i в складi експедицiйного корпусу вирушать на вiйну. Курсанти радiсно укладали своi речi, роздаровуючи або продаючи зайве. На iхню честь був влаштований святковий випускний обiд. І тепер вони прямують на вiйну.

Європа ще дуже далеко, але Докiнз уже помiтив ознаки вiйни. У будь-якому разi деякi з них. Чотири днi тому вони пливли повз Кокосовi острови, i конвой обрав схiдний маршрут замiсть звичайного захiдного. Причиною тому став страх перед найвiдомiшим i найпiдступнiшим рейдерським нiмецьким судном, легким крейсером «Емден»[44 - До того часу крейсер потопив 17 торгових суден. Ім’я його було овiяне романтичним серпанком, оскiльки капiтан 2-го рангу – Fregattenkapitan – Карл фон Мюллер вiдрiзнявся пiдступнiстю, але водночас i гуманнiстю. Вiн завжди брав на борт екiпаж потопленого ним корабля, добре поводився з людьми i поспiшав висадити iх на берег. Ця лицарська поведiнка цiлком вiдповiдала тим очiкуванням, якi плекали бiльшiсть людей щодо вiйни.]. Запобiжнi заходи виявилися досить своечасними, адже нiмцi дiйсно чатували на них. Конвой отримав телеграму. Найбiльший корабель ескорту був висланий назустрiч нiмцям. О 10:25 на корабель Докiнза надiйшло повiдомлення: «Атакуемо ворога!» Хтось на борту «Орвiето» навiть чув далеку канонаду. «Емден», що поступався супротивниковi в силi, був пiдiрваний i сiв на мiлину.

Поширилася чутка, що поранених i полонених пiсля цього 25-хвилинного морського бою вiзьмуть на борт корабля Докiнза. Вiн з цiкавiстю чекае на цю подiю. Конвой наближаеться до Цейлону. Звiдти Докiнз збираеться вiдiслати листа матерi. І вiн пише заключнi рядки:



Сподiваюся, що ти добре почуваешся. У мене все чудово, здоров’я вiдмiнне. Дуже сподiваюся, що тiтка Мерi незабаром видужае. Переказуй вiд мене вiтання всiм, хто запитуе про мене. На цьому я завершую листа, сподiваюся отримати вiд тебе вiдповiдь, коли ми будемо в Коломбо. Цiлую й обiймаю всiх вас, починаючи з Вiллi… i закiнчуючи дiвчатками.





23

Середа, 19 листопада 1914 року

Крестен Андресен перевiряе спорядження перед вiдправленням на Французький фронт


Один за одним друзi Андресена вирушали на фронт. Сам же вiн не виявляв бажання йти добровольцем, а тому ще деякий час залишався в казармах, очiкуючи на неминуче. Але вiн не мiг не згадувати про своiх друзiв: ось i останнiй з них також поiхав, – його тезка Тьоге Андресен. На вiдмiну вiд Крестена, Тьоге подався добровольцем. Причина? Вiн хотiв «отримати бойове хрещення i стати справжнiм чоловiком». Крестен Андресен, загалом, розумiв хiд думок Тьоге i йому подiбних. Вiн зазначав у своему щоденнику:



Вирушити на вiйну – не заради наживи або золота, не заради порятунку батькiвщини i честi, навiть не для того, щоб перемогти ворога, щоб проявити себе, свою силу i волю, набути досвiду i навчитися вiдповiдати за своi вчинки. Ось чому я хочу вирушити на вiйну.


Андресен знав, що бiльше зволiкати не можна. Але вiн був усе ж радий тому, що виграв трiшки часу i дав собi вiдстрочку.

Учора iм зробили щеплення проти тифу i холери. Сьогоднi – укол проти дифтериту. Вiн перевiряе свое спорядження.



Сiра форма з червоною облямiвкою i бронзовими гудзиками.

Темна армiйська шинель.

Пiкельхаубе з зеленим чохлом, R 86.

Сiрий формений кашкет.

Власнi чоботи, купленi у Вейлi.

Жовтi високi черевики iз шнурiвкою армiйського зразка.

Опойковий наплiчник.

Жовтий бельгiйський шкiряний пояс.

Такий само патронташ.

Такi само шкiрянi ременi.

Намет i кiлочки[45 - Солдатський гумор охрестив намет, що носив з собою кожен солдат, «труною героя», оскiльки в неi часто загортали загиблих, перш нiж поховати.]

Алюмiнiевий солдатський казанок.

Така само кружка.

Така само похiдна фляга.

Лопатка.

Сiрi рукавички.

Сухарна сумка.

Двi банки кави.

Одна банка з рушничним мастилом.

Недоторканний запас, зокрема двi упаковки галет i банка м’ясних консервiв, а також мiшечок з горохом.

Два пакети першоi допомоги.

Гвинтiвка зразка 97.

Інструмент для протирання зброi.

Двi вовнянi фуфайки.

Двi сорочки.

Двi пари кальсонiв, однi – блакитного кольору.

Товстий синьо-чорний светр.

Сiре кашне.

Муфта.

Два шкiряних пояси.

Пара теплих наколiнникiв.

Пара рукавиць.

Особистий розпiзнавальний знак. ANDRESEN, KRESTEN. К. Е. R. R.86.

Чотири пари шкарпеток, одна з них – тонкi, ажурнi (подарунок коханоi).

Балаклава.

Бiла нарукавна пов’язка для нiчного бою.

Мiшечок солi з шовковою стрiчкою.

Пiвкiло шинки.

Пiвкiло масла.

Банка фруктового масла[46 - Щось на кшталт мармеладу, приготовленого iз сумiшi яблук i апельсинiв.].

Євангелiе.

«Втеча оленя» [47 - Популярний роман данського письменника Крiстiана Вiнтера (1796–1876).].

Поштовi картки для польовоi пошти, 30 штук.

Газетний папiр.

«Was f?r die Feldgrauen, Annisolie» [48 - Не зовсiм зрозумiло, що це таке.]

Пластир.

Швацьке приладдя.

Карта.

Три блокноти.

Данський прапор (наразi вiдсутнiй) [49 - Пiзнiше в Андресена справдi з’явився маленький данський прапорець, що разом з романом Вiнтера втiлював для нього «головнi данськi цiнностi». Таким чином, не можна сказати, що Андресен не був охоплений нацiоналiстичноi лихоманкою, просто ця лихоманка була не нiмецькою.]

Багнет.

150 бойових патронiв.

Пiвкiло копченоi свинячоi грудинки.

Один батон копченоi ковбаси.

Буханець солдатського хлiба.


Усе спорядження важило близько тридцяти кiлограмiв, i цього (як зазначае Андресен у щоденнику) «було достатньо». Газети повiдомляли про частини, що складалися з молодих студентiв, якi йшли у наступ пiд Лангемарком, зi спiвом «Deutschland, Deutschland ?ber alles». Незабаром настане зима.




24

Субота, 28 листопада 1914 року

Мiшель Корде обiдае разом з двома мiнiстрами в Бордо


За столом сидiли шестеро, базiкаючи про те про се. І все ж постiйно поверталися до теми вiйни – таку силу тяжiння мала ця подiя. Подейкували, що для жiнки, яка втратила чоловiка, е визначення – «вдова», але немае назви для жiнки, яка втратила дитину. Або погоджувалися, що нiмецькi цепелiни цiлком можуть долетiти до Парижа i розбомбити його. Або розповiдали, що в Лондонi почали надягати на вуличнi лiхтарi спецiальнi абажури, винайденi знаменитою танцiвницею Лоi Фуллер. Або обговорювали: листи щастя з молитвами. Такi листи розсилалися рiзним людям з проханням переписати молитви i послати iх потiм ще дев’ятьом адресатам, iнакше «тебе i твоiх близьких спiткае нещастя».

«Нi, вiйни було не уникнути!» – стверджували двое, якi сидiли за столом. Вони були членами кабiнету мiнiстрiв.

Один з них – Арiстiд Брiан, мiнiстр юстицii, досвiдчений полiтик, прагматик (дехто сказав би – опортунiст) лiвацького штибу, налаштований антиклерикально. Красномовний Брiан ставав дедалi важливiшою полiтичною фiгурою, i багато iнших мiнiстрiв заздрили йому, оскiльки вiн побував на фронтi. У цьому мiсяцi вiн почав обстоювати нову iдею: якщо вiйна на заходi загрузла, чому б не послати франко-британську армiю в яке-небудь iнше мiсце, припустiмо, на Балкани? Інший – Марсель Семба, мiнiстр громадських робiт, адвокат, журналiст, один з лiдерiв французькоi соцiалiстичноi партii. Обидва мiнiстри належали до коалiцiйного уряду, сформованого пiсля початку вiйни. Мало хто здивувався, що Брiан став членом уряду: вiн вiдомий кар’ерист, звиклий до влади, ii умов i можливостей. І навпаки, кандидатура Семба здивувала багатьох, особливо радикалiв. У iхньому станi на роботу в урядi дивилися як на зраду, так само як i засуджували нiмецьких соцiал-демократiв, якi схвалили вiйськовi кредити[50 - Тим паче що Семба був соратником Жана Жореса, лiдера соцiалiстiв, який намагався зупинити вiйну шляхом загального страйку i який був убитий 31 липня молодим французьким нацiоналiстом. На довершення всього Семба був вiдомий як автор поширеного пацифiстського заклику, що широко обговорювали.].

За розмовою стало зрозумiло, що навiть мiнiстри не знають, скiльки ж солдатiв у них в армii. Частково тому, що вiйськовi чини, якi досить часто висловлювали свое презирство до цивiльноi влади, вiдомоi своею скритливiстю, а почасти через те, що пiсля лiтньоi мобiлiзацii та осiннiх катастрофiчних втрат, особливо в битвi бiля Марни, списки особового складу не були виправленi. (Кiлькiсть убитих була засекреченою i не розголошувалася навiть пiсля завершення вiйни.) Жоден цивiльний мiнiстр не посмiв би вимагати вiдповiдi у генералiв – усi вони все ще мали статус непогрiшних божкiв, причому у всiх краiнах, що воювали. Проте вдалося грубо обчислити на основi загальноi кiлькостi пайкiв, що видавали солдатам щодня. Вiдомо також, скiльки пляшок шампанського уряд передасть у вiйська рiздвяного святвечора.

Обiд засмутив Корде – як же вжився його давнiй кумир Семба в нову роль мiнiстра, як же вiн любить свою посаду! Корде занотовуе у щоденнику:



Завдяки винятковими обставинами вiн отримав можливiсть насолоджуватися владою, яку перш вiдкидав, але сумно дивитися тепер на цих людей, на те, як вони роз’iжджають у своiх автомобiлях, розсiдаються в своi спецпотяги, як вони вiдверто, iз задоволенням насолоджуються своею владою.





25

П’ятниця, 11 грудня 1914 року

Крестен Андресен стае свiдком пограбування Кюi


Коли вони залишали Фленсбург, пiшов мокрий снiг, укривши мiсто щiльною ковдрою. Вiдбувся звичний ритуал. Жiнки з Червоного Хреста обсипали його та iнших солдатiв шоколадом, печивом, горiхами, сигарами, а в гвинтiвки встромляли квiти. Вiн узяв подарунки, але рiшуче вiдмовився вiд квiтiв: «Рано мене ховати». Потягом iхали 96 годин. Вiн мало спав у дорозi. Частково через хвилювання, частково з цiкавостi. Здебiльшого сидiв у купе бiля вiкна (на щастя, iм не довелося iхати в товарняку, як багатьом iншим) i жадiбно дивився на все, що пропливало повз: поля битв навколо Льежа, де всi до единого будинки або почорнiли вiд кiптяви, або стояли зруйнованi пiсля важких серпневих боiв (це були першi боi на заходi); суворий ландшафт долини Маасу; тунелi; зимовi, але зеленi рiвнини пiвнiчно-захiдноi Бельгii; горизонт, зубчастий вiд гарматного вогню i спалахiв вибухiв; мiста i села, не зворушенi вiйною, зануренi в глибокий спокiй; i мiста i села, вiдмiченi битвами, населенi привидами вiйни. Нарештi вони висадилися в Нуайоне, у пiвнiчно-захiднiй Францii, i при свiтлi мiсяця рушили на пiвдень. Повз них дорогою гуркотiли гармати, вози, автомобiлi. Гул вiд далеких вибухiв дедалi постлювався.

Полк тепер зайняв позицiю вздовж залiзничного насипу, поблизу маленького мiстечка Лассiньi в Пiкардii. З полегшенням Андресен побачив, що тут досить спокiйно, незважаючи на прикрий, але взагалi-то безрезультатний артобстрiл[51 - Андресен описуе цi речi точнiсiнько так само, як i багато iнших; дiйсно, гранатна картеч як найпоширенiший тип артилерiйського снаряда була безпечною для солдатiв в окопах.]. Служба здалася йому не надто обтяжливою: чотири днi – в глинистих окопах, чотири днi – вiдпочинок. Вартували, вичiкували, iнодi траплялася безсонна нiч у секретi. Французи залягли приблизно за триста метрiв вiд них. Сторони, якi воювали, роздiляли звичайна дротова огорожа[52 - Колючий дрiт вiдомого нам типу був винайдений у США для використання в сiльському господарствi. Вiн дав змогу перевести утримання свiйськоi худоби на абсолютно новий рiвень. З вiйськовою метою, як загородження, дрiт було вперше застосовано пiд час франко-прусськоi вiйни 1870–1871 рокiв. Вiдомо, що американськi вiйська використовували дрiт для захисту своiх таборiв пiд час iспано-американськоi вiйни 1898 року. Хоча колючий дрiт i згадують у статутi британськоi армii ще 1888 року, воюючi сторони 1914 року йшли в бiй без усякого дроту. Усi вважали, що вiйна буде легкою i завершиться швидко. І коли почали рити першi окопи, восени 1914 року, то в кращому випадку ставили iмпровiзованi загородження i дрiт для них запозичували в довколишнiх селах. (Колючий дрiт був чимось незвичним, i про це свiдчить навiть той факт, що не iснувало самоi назви. Дехто, наприклад, називав його «дрiт з колючками для паркана».) На початковому етапi вiйни брали будь-який дрiт, навiть без колючок. Крiм того, самi загородження часто були рiденькими i складалися лише з одного-единого ряду стовпiв, мiж якими натягали три-чотири дротини. Але незабаром почали виготовляти спецiальний колючий дрiт з вiйськовою метою. На дротi для потреб сiльського господарства було зазвичай сiм пар шипiв на один метр, тодi як на новому – чотирнадцять i бiльше пар на той самий метр. Колючий дрiт став до того ж ширшим i щiльнiшим. Французький статут 1915 року визначав як мiнiмальне загородження з двох рядiв стовпiв, що стоять на вiдстанi трьох метрiв один вiд одного, а британський статут 1917 року встановлював дев’ять метрiв як мiнiмальну ширину дротяного загородження. Крiм того, з’явилися рiзнi види дротяних загороджень, i деякi були переносними, – iспанська кiннота, куби, «iжаки», «агрус» i «ножова опора». У згаданому британському статутi називають також рiзнi типи стiйкого дротяного загородження: apron, double apron, fence and apron, trip and loose wire, concertina (Вrun wire), trip and crossed diagonals, rapid double fence, low wire, French rapid wire, high and low wire combination, – лише останнi були в шести рiзних варiантах. Деякий час експериментували з дротом пiд струмом, але вiн виявилася непрактичним. Француз Олiв’е Разак писав, що колючий дрiт хоч i не символiзував Першу свiтову вiйну, але все ж зiграв важливу роль у мистецтвi, що прагнуло «втiлити потворну велич руйнiвних сил, випущених на волю сучасною вiйною».] та поле. Урожай 1914 року – пониклi снопи жита – догнивае на цьому полi. Бiльше нiчого. Натомiсть значно бiльше можна було почути: посвист куль (чи-чу), кулеметний трiск (дадера-дадера), розриви гранат (пум-цу-у-i-у-у-пум)[53 - Так сам Андресен описуе цi звуки.]. Їжа була чудовою. Їх годували гарячими стравами двiчi на день.

Дещо виявилося не таким поганим, як вiн побоювався. Інше – навiть гiрше, нiж очiкувалося. Наближалося Рiздво, i Андресен затужив за домом. Йому бракувало листiв вiд близьких. Мiстечко, де вони були розквартированi, знаходилося на лiнii фронту, його постiйно обстрiлювали, i тому воно зовсiм знелюднiло. Сьогоднi вони отримали звiстку, що останнi французи залишили своi будинки. Щойно мiстечко спорожнiло, як нiмцi його розграбували.

У порожнiх, залишених будiвлях можна брати все, що хочеш. Тому i у вiйськових частинах за лiнiею фронту, i в окопних прихистках було повнiсiнько здобичi з будинкiв французiв, починаючи вiд дров’яних печей i м’яких лiжок до хатнього начиння i розкiшних гарнiтурiв м’яких меблiв[54 - Те, чим дбайливо облаштовували своi окопи, – можна було знайти блiндажi з електричним освiтленням, килимами на пiдлозi i стiнами, обшитими панелями, – залежало вiд настрою нiмецькоi армii на заходi. Вона вже готувалася до тривалоi оборони. Французька армiя з iдеологiчних причин не хотiла створювати враження, що мае намiр тривалий час сидiти в окопах. Протягом усiеi вiйни окопи у французiв здавалися iмпровiзованими. Не дивно, що на сходi австро-угорська армiя теж устигла розташуватися з усiма зручностями. Стверджували, що там мiстилися сховища iз заскленими вiкнами, але це звучить вже як оксюморон.]. (Стiни блiндажiв були частенько обвiшанi iронiчними девiзами. Ось один, популярний: «Ми, нiмцi, не боiмося нiчого, крiм Бога та нашоi артилерii».) І коли стало зрозумiло, що будинки остаточно спорожнiли, був виданий звичний наказ: спершу офiцери беруть, що забажають, а потiм – рядовi.

Андресен попрямував у мiстечко з десятком iнших, на чолi з фельдфебелем. Лассiньi справив на нього гнiтюче враження. Там, де ранiше розташовувалися високi бiлi будинки з жалюзi на вiкнах, залишилися тепер лише потворнi, почорнiлi вiд дощу руiни, купи камiння та дерев’яних уламкiв. Вулицi були засипанi картеччю й осколками снарядiв. Мiстечко практично зрiвняли iз землею. Вiд церкви залишився порожнiй каркас. Усерединi на похилених балках ще тримався старий дзвiн, але незабаром i вiн упаде, ударившись об землю з останнiм, надтрiснутим дзвоном. На церковному фасадi висiло велике розп’яття, його пошкодило розривом гранати. Андресен приголомшений:



Як жорстока i безцеремонна вiйна! Знехтуванi найбiльшi цiнностi: християнство, мораль, домашне вогнище. У наш час так багато говорять про Культуру. Боiшся зневiритися в цiй самiй культурi та iнших цiнностях, коли до них ставляться настiльки нешанобливо.


Вони наближаються до будинкiв, нещодавно залишених мешканцями. Фельдфебель, ранiше – вчитель, входить першим. Вiн жадiбно нишпорить у шафах, по всiх кутках. Але ж узяти нiчого. Усе вже розграбували. Хаос пануе невимовний. Андресен тримаеться трохи вiддалiк, засунувши руки в кишенi, на душi в нього тяжко. Вiн мовчить.

У дверях залишеноi крамнички вони стикаються з добре одягненою жiнкою, щоправда, вона без капелюха, але в жакетi з хутряним комiром. Вона запитуе солдатiв, де iй знайти свого чоловiка. Андресен вiдповiдае, що не знае. Вiн зустрiчаеться з нею поглядом, i йому важко вгадати, що переважае в ii потемнiлих очах – вiдчай чи презирство. Вiд сорому вiн не знае, куди подiтися, i бiльш за все жадае «втекти далеко-далеко», сховатися десь вiд цього погляду.




26

Вiвторок, 15 грудня 1914 року

Ельфрiда Кур допомагае нагодувати солдатiв на вокзалi Шнайдемюля


Морозяне небо, бiлий снiг, крижаний холод. Молодшi дiти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатiв. Ельфрiда як старша вмовляе iх продовжити гру. Потрiбно загартовуватися: «Солдати на фронтi мерзнуть бiльше за нас». Але маленький Фрiц Вегнер справдi застуджений. Вона раз по раз витирае йому носа, i ця обставина, на ii думку, суперечить iйого статусу офiцера в грi.

Потiм вона прямуе на вокзал. Їi бабуся працюе там добровольцем Червоного Хреста. Ельфрiда зазвичай допомагае годувати солдатiв. Потяги все йдуть i йдуть, вдень i вночi: здоровi солдати, спiваючи пiснi, iдуть на Схiдний фронт, назустрiч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня мае прийти багато санiтарних потягiв, тому буде багато клопоту.

Ельфрiда, незважаючи на заборону, допомагае нагодувати i триста цивiльних осiб, робiтникiв, якi приiхали зi Схiдноi Пруссii, де рили окопи i будували укрiплення. Вона дивиться, як iдять цi голоднi люди, мовчки, побоюючись, що iх схоплять: перед ними – суп, хлiб, кава. Вони миттево проковтують 700 бутербродiв i поспiшають до потяга, що очiкуе на них. Вона похапцем допомагае приготувати нову порцiю бутербродiв. Ковбаса закiнчилася, вони рiжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибувае потяг з пораненими, вони не чують жодноi скарги.

Надвечiр Ельфрiду послали купити ще ковбаси. Їй довелося обiйти двох м’ясникiв, перш нiж вона отримала те, що потрiбно. На зворотному шляху вона зустрiла свою подругу, Гретель:



Вона була так закутана вiд морозу, що виднiлися лише нiс i блакитнi очi. Я повiсила в’язку часникових ковбасок iй на шию i сказала: «Допоможи менi нести, тодi до тебе не пристане лiнь».


Обидвi дiвчинки допомагали дорослим на вокзалi, тягаючи важкi кавники. Ближче до десятоi вечора вони отримали винагороду за свою працю: бутерброд з ковбасою i миску горохового супу. А потiм повернулися додому, втомленi, але задоволенi. Заснiжило. «Красиво, коли снiжинки кружляють у свiтлi газових лiхтарiв».




27

Вiвторок, 22 грудня 1914 року

Мiшель Корде стае свiдком вiдкриття сесii палати депутатiв у Парижi


Уряд i мiнiстерства повернулися до Парижа, i палата депутатiв вiдновила роботу. Як високопоставлений чиновник мiнiстерства, Корде мiг бути присутнiм на сесii, зайнявши мiсце на балконi. Нелегко було органiзувати всю цю церемонiю. Наприклад, жвавi дискусii, навiть на урядовому рiвнi, точилися навколо одягу: чи можна дозволити депутатам виступати у вiйськовiй формi – всi хотiли нею похизуватися, – або ж вони повиннi одягти цивiльний костюм? Зрештою вирiшили зобов’язати всiх прийти в сурдутах[55 - Уся справа в чиношануваннi: що як лейтенант пiдведеться i почне ставити незручнi питання самому вiйськовому мiнiстровi?].

Корде жахався промов i реакцiй на них слухачiв: «Як зачарованi цi люди словами!» Що бiльш рiшуче такий оратор закликае стояти «до самого кiнця», то бiльш вiн бундючний у своiх жестах i тонi.

У коридорi Корде зустрiв людину, яку знав з минулого цивiльного життя як директора «Опера Комiк». Тепер вiн служив денщиком в одного генерала. Цей чоловiк розповiв йому, що публiка просто ломиться в театр i щовечора на спектакль не можливо потрапити до пiвтори тисячi глядачiв. У ложах сидять здебiльшого жiнки в жалобi: «Вони приходять поплакати. Тiльки музика здатна пом’якшити iхнi страждання».

Вiн розповiв також Корде iсторiю, що почув того мiсяця, коли був штабним офiцером. Одна жiнка нiяк не могла залишити свого чоловiка, капiтана, i пiшла за ним на фронт. У Комп’енi вони повиннi були розлучитися, адже вiн вирушав на передову. Але дружина вперто наполягала на своему. Цивiльним особам заборонялося вiдвiдувати мiсця бойових дiй, тим паче жiнкам, у яких воювали чоловiки. Уважалося, що присутнiсть дружин заважае. (Виняток становили повii, iх забезпечували спецiальними перепустками, щоб вони могли займатися своiм ремеслом; вочевидь, цим користувалися i деякi вiдчайдушнi жiнки, щоб бачитися з чоловiками.) Командування вирiшило, що в цьому випадку немае iншого виходу, крiм як перервати перебування капiтана на фронтi i вiдiслати його назад. Що вчинив чоловiк, дiзнавшись, що йому загрожуе? Убив свою дружину.




28

Субота, 26 грудня 1914 року

Вiльям Генрi Докiнз сидить бiля пiрамiд i пише листа матерi


Вiд очiкування до вiдрази, розчарування i знову до очiкування. Такi почуття охоплювали австралiйськi вiйська великого конвою на шляху до Європи. Або, принаймнi, на шляху до того, що вони вважали Європою. П’ятого тижня, проведеного на морi, iхнiй первiсний ентузiазм зменшився, а туга за домом, навпаки, нагадувала про себе, особливо у багатьох молодих солдатiв, якi ранiше не залишали своi родини на такий довгий термiн (пошта, зi зрозумiлих причин, була нерегулярною i ненадiйною). Людей на борту дедалi бiльше охоплювала зневiра, спека посилювалася, а запаси води зменшувалися. Коли командi оголосили, що в Аденi не можна буде зiйти на берег, невдоволення стало загальним. За кiлька днiв розчарування посилилося ще бiльше через звiстку про те, що похiд до Європи скасовуеться i вiйська в повному складi перекидають в Єгипет. Багато хто, зокрема Докiнз, розраховували на те, що Рiздво вони святкуватимуть в Англii.

Плани змiнилися переважно тому, що до вiйни приедналася Османська iмперiя. Союзники побоювалися, що цей новий ворог нападе на стратегiчно важливий Суецький канал, а висадка в Єгиптi австралiйських i новозеландських вiйськ створювала додатковий резерв, який можна буде задiяти, якщо станеться найгiрше. Крiм того, можновладцi в Лондонi планували використати вiйну як привiд для перетворення номiнально османського Єгипту[56 - Де-факто Єгипет перебував пiд контролем Великоi Британii з 1882 року. У той час британська влада вже мiркувала про подiл Османськоi iмперii, i це означало б безприкладну експансiю союзникiв на Близькому Сходi. До речi, Росii запропонували Константинополь.] на британський протекторат; добре мати в запасi цi 28 тисяч солдатiв, якщо египтяни зчинять галас i почнуть протестувати [57 - Цього не сталося.].

Звiстка про висадку в Єгиптi дещо засмутила Вiльяма Генрi Докiнза, як i решту. Але незабаром вiн пiдбадьорився, коли з’ясував, що i з цiеi ситуацii можна отримати своi зиски. Їхнiй великий наметовий табiр розташувався буквально бiля пiднiжжя пiрамiд, – вiн був чудово органiзований, там було вдосталь iжi, власнi водопровiд, крамницi, кiнотеатр i театр. Клiмат для цiеi пори року надзвичайно сприятливий. Докiнз уважав, що погода в Єгиптi нагадуе весну в пiвденнiй Австралii, тiльки дощiв та вiтру менше. До того ж мiсцевий потяг довозив просто до Каiра – мiсто розташоване всього кiлометрiв за п’ять вiд табору. Потяг бував зазвичай сповнений солдатiв, якi шукали розваг, i пасажирам подеколи доводилося сидiти навiть на дахах вагонiв. Вечорами вулицi великого мiста заповнювали австралiйськi, новозеландськi, британськi та iндiйськi солдати.

Докiнз дiлив мiсткий намет з чотирма iншими офiцерами, нижчими за рангом. Просто на пiску лежали квiтчастi килими, обстановку становили лiжка, стiльцi, стiл, укритий скатертиною. У кожного з офiцерiв був свiй гардероб i своя книжкова полиця. Зовнi бiля входу стояла ванна. Теплими вечорами намет освiтлювали стеариновi свiчки i шипляча ацетиленова лампа. Цього дня Докiнз сидить в наметi i знову пише листа матерi:



Учора святкували Рiздво, i всi нашi думки були про Австралiю. Частина моеi групи приготувала фантастичний обiд – близько шести страв. Усi говорили, що варто лише заплющити очi, i здаеться, що ти вдома. У нас тут багато оркестрiв, i вчора вдосвiта вони виконували рiздвянi поспiви. Мамо, чи мiг я мрiяти зустрiти Рiздво бiля пiрамiд? Насправдi, дуже незвично, якщо ретельно подумати.


Нiхто не знав, що на них чекае попереду. Час минав у тренуваннi та навчаннi, навчаннi та тренуваннi. Докiнз зi своiми солдатами нинi навчаеться рити окопи та мiннi галереi, що зовсiм не так просто в пiсках пустелi. Вiн часто прогулюеться верхи. Кiнь його, звiсно, дещо облiз за час тривалоi морськоi подорожi, але в цiлому залишаеться жвавим. Докiнз завершуе листа словами:



Так, мамо, я повинен завершувати, сподiваюся, що ви добре вiдсвяткували Рiздво й отримали мою телеграму. Твiй любий син Вiллi. Привiт сестричкам.





1915


Особистий досвiд переживання того, що називають вiйною, в кращому випадку може полягати у пробудженнi спогадiв про загадкове i плутане сновидiння. Деякi iндивiдуальнi подii висвiчуються яскравiше нiж iншi, з яснiстю через напруження особистоi небезпеки. Потiм буденними стають навiть найнебезпечнiшi ситуацii, поки днi минають у вiдчуттi постiйноi близькостi смертi. Але i це вiдчуття, цю думку, якою б важливою вона спочатку не здавалася, людина витiсняе з пам’ятi, – адже вона стала постiйною, i тому ii значенням починають нехтувати.





Хронологiя


1/1 Початок третьоi битви за Варшаву. Битва завершилася промiжною перемогою росiян.

Сiчень Затяжнi боi мiж росiянами та австро-угорцями в Галичинi та Карпатах, аж до квiтня.

4/1 Османський наступ на Кавказi перерваний у зв’язку з катастрофою поблизу Сарикамиша.

14/1 Британськi вiйська вторгаються в нiмецьку Пiвденно-Захiдну Африку.

3/2 Османськi вiйська ведуть наступ на Суецький канал, атака вiдбита.

8/3 Британський наступ бiля Ньов-Шапеля. Тривав тиждень, що принiс незначнi успiхи.

22/3 Фортеця Перемишль у Галичинi, обложена росiянами, капiтулюе.

25/4 Британськi вiйська висаджуються на пiвостровi Галлiполi, з метою вiдкрити шлях на Босфор.

Квiтень В Османськiй iмперii починаеться масова рiзанина вiрменiв.

28/4 На сходi починаеться масштабний i успiшний наступ нiмцiв та австро-угорцiв.

7/5 Американський пасажирський лайнер «Лузiтанiя» торпедований нiмецьким пiдводним човном.

23/5 Італiя оголошуе Австро-Угорщинi вiйну i вторгаеться в Тiроль i Далмацiю.

23/6 Початок першого iталiйського наступу бiля рiчки Ізонцо. Незначнi успiхи.

9/7 Нiмецька Пiвденно-Захiдна Африка капiтулюе.

15/7 Початок масштабного вiдступу росiян на сходi.

18/7 Початок другого iталiйського наступу в Ізонцо. Незначнi успiхи.

5/8 Росiйськi вiйська займають Варшаву.

19/9 Початок вторгнення нiмцiв та австро-угорцiв до Сербii.

25/9 Початок масштабного англо-французького наступу на заходi. Незначнi успiхи.

26/9 Британський корпус починае просуватися вгору по Тигру.

3/10 Англо-французька армiя висаджуеться в Салонiках, щоб надати допомогу сербам.

9/10 Падiння Белграда. Початок розгрому сербiв.

11/10 Болгарiя оголошуе Сербii вiйну та негайно нападае на неi.

18/10 Третiй iталiйський наступ в Ізонцо. Жодних успiхiв.

11/10 Початок четвертого iталiйського наступу в Ізонцо. Незначнi успiхи.

22/11 Битва пiд Ктесифоном. Британське просування до Багдада зупинено.

5/12 Британський корпус на шляху до Багдада оточений в Ель-Кутi.

10/12 Початок евакуацii союзникiв з пiвострова Галлiполi.




29

Початок сiчня 1915 року

Володимир Лiттауер веде балачки на нiчийнiй землi пiд Пiлькалленом


Зимова холоднеча, зимова тиша. Нiмецький улан обережно пробирсуваеться морозним полем. Його пiка прикрашена бiлим прапором. Нiхто не стрiляе. Улан наближаеться ближче. Що це? Дивiзiя Лiттауера, як i ранiше, знаходиться в схiднiй частинi Схiдноi Пруссii. На фронтi затишшя, принаймнi тепер. Неподалiк вiд них – Шталлупьонен, поле серпневих боiв, але зараз цей мiсяць трагiзму, надiй i лiтнього тепла далеко позаду.

Як i на iнших фронтах, тимчасовий перепочинок змусив тут солдатiв заспокоiтися. Немовби ожив мирний образ думок, почуттiв i реакцiй, чи, можливо, солдати нiби прокинулися вiд чаду, згадали про стару цивiлiзовану Європу, ту Європу, вiд якоi iх вiддiляло менш нiж пiвроку, але яка, як i серпневе тепло, здавалася тепер такою далекою[58 - Можна слiдом за Ерiком Хобсбаумом говорити про передвоенний свiт, позначений локальними, регiональними, здебiльшого далекими вiйнами, а також про «майже безперервний матерiальний, iнтелектуальний та моральний прогрес». Вiн, зокрема, нагадуе, що «погроми в царськiй Росii, що кинули виклик громадськiй думцi i змусили росiйських евреiв мiльйонами перетинати Атлантику з 1881 до 1914 року, були б майже непомiтними порiвняно з сучасними масовими вбивствами: жертви цих погромiв обчислювалися десятками, а не сотнями, не кажучи вже про мiльйони». (Переклад з англiйськоi E. М. Наришкiноi)].

І точнiсiнько як на iнших фронтах, усе почалося з практичних речей. Лiнiя оборони складалася тут не стiльки з окопiв, скiльки з дозорiв, розташованих де-небудь у численних селянських будинках[59 - Там навiть не було колючого дроту. Лише минулого мiсяця в росiйськiй армii почали видавати «сталевий дрiт з шипами», як незграбно його тодi називали.]. На вiдкритiй схiднопрусськiй рiвнинi досить важко забезпечувати цi опорнi пункти, не привертаючи до себе уваги ворога. Польовi кухнi iздять довгим, обхiдним маршрутом, щоб привезти солдатам гарячу iжу. Однак мiж нiмцями i росiянами з плином часу виникло щось на зразок негласноi угоди, за якою вони не стрiляли в польовi кухнi одне одного. І тi могли абсолютно вiдкрито переiжджати вiд поста до поста, посеред дня, не викликаючи на себе ворожого вогню.

Лiттауер щойно отримав нове призначення: командир чоти зв’язку полку. Гiркий досвiд перших мiсяцiв вiйни, коли постiйно переривався зв’язок, що викликало хаос, змусив вiдповiдальних за цю справу нарештi зрозумiти, що нехтувати комунiкацiями неприпустимо. Кiлькiсть солдатiв було збiльшено з двадцятьох до шiстдесятьох, i в той час як гелiографи не використовували i лежали в обозi марно, замiсть цього багаторазово зросла кiлькiсть польових телефонiв з вiдповiдним обладнанням. Незважаючи на це, потреби у зв’язку були ще не задоволенi. Лiттауер придбав на своi особистi грошi додатковi телефони, шведського виробництва, i подарував iх полку[60 - Можливо, що покупка вiдбулася значно пiзнiше протягом цього року. У записках Лiттауера це не уточнено.]. Солдати його були недисциплiнованими i злодiйкуватими, враження вони не справляли: «худi конi, поганенькi сiдла, узда пов’язана мотузкою». Натомiсть вони вмiли читати i писати.

Нiмецький улан з бiлим прапором дiстаеться росiйського дозору. Вiн передае лист, адресований офiцерам полку. З собою мае посилку. У листi мiстяться чемнi вiтання, в посилцi – коньяк i сигари. Лiттауер разом з iншими вiдразу пишуть у вiдповiдь листа, настiльки ж чемного, у якому запрошують нiмецьких офiцерiв зустрiтися на нiчийнiй землi. Потiм гусар з бiлим прапором скаче до нiмцiв, везучи iм цей лист, а також дарунок у вiдповiдь – горiлку i сигарети.

Пiзнiше, увечерi, трое росiйських i трое нiмецьких офiцерiв-кавалеристiв зустрiчаються на промерзлiй нiчийнiй землi. Один з них – Лiттауер. Росiяни i нiмцi ввiчливо розмовляють. Про вiйну не згадують, говорять загалом про спорт, особливо про кiннi змагання, що вiдбудуться цього лiта. У когось з собою фотоапарат. Вони фотографуються. Перш нiж розiйтися, домовляються про зустрiч на завтра. Росiяни принесуть закуски, нiмцi – коньяк.

Увечерi новий командир дивiзii Лiттауера дiзнався про те, що сталося. І заборонив офiцерам подальше братання.

Наступного дня, коли з’явилися нiмцi, з боку росiян пролунали попереджувальнi пострiли. Зустрiчей бiльше не вiдбулося. Лiттауер почувався огидно:



Обстрiл нiмцiв (хай i поверх голiв) змусив нас почуватися людьми, якi поводяться нешляхетно. Ми були засмученими i хотiли б принагiдно пояснити iм усе.





30

Недiля, 17 сiчня 1915 року

Рiхард Штумпф драiть палубу на «Гельголандi» бiля берегiв Гельголанда


Холодне, свинцеве море. Напружене очiкування змiнюеться позiханням. Вони жодного разу не брали участь у бою, жодного разу не бачили ворога. Щоправда, пiд час битви бiля острова Гельголанд наприкiнцi серпня вони чули вiддалену канонаду, i тiльки. Штумпф описуе це як «чорний день» у своему життi та життi всього екiпажу. Вони майже наблизилися до бою, коли на Рiздво знову ж таки чули звуки британських дирижаблiв. Але «Гельголанд» огорнуло фiранкою туману, i його не можна було атакувати, i все ж один з дирижаблiв скинув бомби на вiддалений крейсер i на вантажне судно, так що десь на борту виникла пожежа. З корабля Штумпфа теж вчинили стрiлянину в бiк звукiв, звiсно наослiп, але тим рiшучiше.

Справа не в тому, що «Гельголанд» та iншi нiмецькi кораблi намагалися триматися подалi вiд ворога. Нiмецькi стратеги прагнули ретельно обирати, з ким iз британського флоту, що переважав за чисельнiстю, можна вступити в бiй. Повсякденну грубу роботу покладали на пiдводнi човни, якi повиннi були перешкодити постачанню Британських островiв i, крок за кроком, послабити супротивника[61 - Це виглядало багатообiцяюче, тим паче що у вереснi нiмецький пiдводний човен U-9 менше нiж за годину потопив три старих британських крейсери.]. Значнi морськi битви не планувалися. Адмiрали з обох сторiн чудово розумiли, що можуть програти вiйну за пiвдня. Вiдсутнiсть перемог на морi Нiмеччина компенсувала по-своему. На початку вiйни подекуди в свiтовому океанi почали з’являтися легкi нiмецькi ескадри, iнодi вони належали нiмецьким колонiям. І незабаром почалася примiтна гра в кота та мишку мiж цими невловимими корсарами i незграбним британським флотом[62 - Як уже згадувалося, нiмецька Тихоокеанська ескадра несподiвано здобула перемогу близ Коронеля, 1 листопада 1914 року, але згодом, 8 грудня, була знищена в битвi бiля Фолклендських островiв.]. У той час як основний нiмецький флот до цiеi пори задовольнявся патрулюванням власних територiальних вод, щоб захищати свою краiну вiд ворожого десанту i здiйснювати поодинокi вилазки, подiбнi до шпилькових уколiв, бiля британського узбережжя в Пiвнiчному морi[63 - У серединi грудня 1914 року нiмецькi крейсери обстрiляли зi своiх гармат Скарборо, Гартлпул i Вiтбi. Найбiльше постраждав Скарборо, де був зруйнований маяк i загинуло 19 цивiльних осiб.].

Пiсля Рiздва «Гельголанд» патрулював через день. Заняття виснажливе, часто воно означало безсоннi ночi. Крiм того, воно було неймовiрно одноманiтним. Штумпф занотовуе у своему щоденнику: «Не вiдбуваеться нiчого, гiдного згадки. Якби я занотовував своi справи щодня, то довелося б писати одне й те саме».

Цей день також був схожим на iншi.

Спершу Штумпф разом з iншими матросами драiв палубу. Потiм вони начищали до блиску всi латуннi деталi. Наприкiнцi вiдбувся педантичний огляд форми. Останне розлютило Штумпфа. Вiн занотовуе в щоденнику:



Незважаючи на те що ми через загальний брак вовни тривалий час не мали можливостi замiнити зношенi речi, командир дивiзiону [64 - Дивiзiон е частиною екiпажу вiйськового корабля.] розглядае кожну зморшку i кожну плямку на нашiй формi. Вiн вiдкидае будь-яку спробу пояснення, незмiнно вiдповiдаючи: «Погане виправдання!» Боже, як я стомився вiд такоi поведiнки на флотi! Бiльшiсть це вже не хвилюе. Ми радi, що не всi офiцери такi.


Штумпф зцiплюе зуби пiд час «гидотного огляду» i бажае подумки, щоб ворожий лiтак «скинув бомбу на голову командира». Вiн утiшаеться тим, що пiсля обiду буде вiльний.

І тут надходить наказ: «Гельголанд» повинен повернутися до Вильгельмсхафену для постановки в сухий док. «Чорт забирай, – пише вiн, – ще одна зiпсована недiля». Вiйна тривае всупереч очiкуванням Штумпфа. Вечiр був витрачений на копирсання в шлюзах. У синiх сутiнках спроби рушити далi були марними, i вони пiдiйшли до берега на нiч.




31

П’ятниця, 22 сiчня 1915 року

Учень пекаря вiдвiдуе Ельфрiду Кур у Шнайдемюлi


Уже пiзно. У дверi дзвонять. Ельфрiда вiдчиняе. На морозi, у темрявi стоiть учень пекаря, у бiлому робочому одязi i дерев’яних черевиках, укритий борошняним пилом. Вiн простягае дiвчинцi закритий кошик. У ньому лежать свiжоспеченi хлiбцi, ще гарячi, щойно з печi. Зазвичай вони отримують свiжий хлiб уранцi, а зараз наче б то вечiр? Хлопчик смiеться: «Тепер усе iнакше, фройляйн». І розповiдае, що ввели новi державнi обмеження на використання борошна i що тепер не можна пекти вночi. Але засмучуватися тут не варто. Вiн нарештi зможе спати, як усi нормальнi люди. І побiг далi, крикнувши iй: «Це через вiйну!»

Бабуся схвалила нововведення. Нiмцi iдять надто вже багато хлiба. У газетах з’явилися суворi попередження про заборону використовувати зерно на корм худобi: «Кожен, хто згодовуе зерно худобi, чинить злочин проти Батькiвщини i зазнае кари». У господарському життi Нiмеччини виникла необхiднiсть серйозних змiн: тепер калорii слiд отримувати не з м’яса, а зi споконвiчноi вегетарiанськоi iжi. (У зернi, наприклад, його мiститься в чотири рази бiльше, нiж при перерахунку на м’ясо). Нi, не м’ясо, а овочi повиннi вiдтепер панувати на обiдньому столi нiмцiв. У цих краях двi третини населення працюють на землi. Але це не означае, що всi живуть у рiвних умовах. Дрiбнi селяни та сiльськогосподарськi робiтники вже вiдчули на собi, що часи змiнюються на гiрше, тодi як заможнi селяни чудово давали раду. Ельфрiда чула розмови про те, що багатi селяни, незважаючи на всi заборони, продовжують годувати своiх корiв i коней зерном; це було помiтно з угодованостi худоби та ii лискучоi вовни.

Нi, багатi селяни i помiщики ще не вiдчули на собi тягаря вiйни:



Щоранку вони iдять на снiданок чудовий пшеничний хлiб, iнодi з родзинками i мигдалем, а ще – яйця, ковбасу, сир, копчену шинку, копченого гусака, варення рiзних сортiв i ще багато всього iншого. Кожен, хто хоче, може випити свiжого молока, кави або чаю. А в чай вони кладуть фруктове желе ложками.


До обурення i заздростi Ельфрiди вiд думки про те, як поводяться багатii, приедналися того дня докори сумлiння. Адже i вона деякою мiрою завинила перед Вiтчизною. Дiвчинка дуже любила коней тому iнодi крадькома пригощала iх хлiбцем або яблуком. Але тепер коней було не так багато, як бувало перед вiйною. Усiх iх забрали в армiю, крiм тих, без яких було не впоратися в сiльському господарствi.




32

Середа, 3 лютого 1915 року

Мiшель Корде зустрiчае в Парижi героя


Ще один обiд. Найбiльш iменитий гiсть за столом – без сумнiву вiдомий письменник, шукач пригод, мандрiвник i академiк П’ер Лотi[65 - Якщо сьогоднi й згадують про Лотi, то у зв’язку з тим, що ним захоплювався Пруст.], найбiльш дивний – лейтенант Симон, у цивiльному життi – учитель французькоi мови в Англii та перекладач. Так, перекладач: Симон переклав одну книгу з англiйськоi французькою мовою, але популярною вона не стала, бо в нiй iшлося про нiмця (Гете). Незважаючи на своi мiзернi заслуги в лiтературi, лейтенант наполегливо хотiв бути героем вечора. Вiн – ветеран битви бiля Марни, де втратив око i був поранений у руку. За вiкнами – прохолодний Париж.

Битва близ Марни вже оточена особливим ореолом. Причина очевидна: саме там були зупиненi нiмецькi армii, що здавалися непереможними, там був врятований Париж i зникла загроза поразки у вiйнi. (Крiм того, перемога бiля Марни стала розрадою пiсля величезного розчарування через провал дорогого наступу французiв у нiмецькiй Лотарингii на самому початку вiйни.) Але була й ще одна причина. Поле бою було доступним. Зона бойових дiй зазвичай була строго закритою для цивiльних осiб, потрiбен був спецiальний дозвiл, щоб просто зателефонувати туди. (Інодi навiть у високопоставлених полiтикiв виникали труднощi, коли вони мали намiр виiхати на фронт, а вони охоче просилися туди, бо це виглядало гiдним вчинком, i до того ж вони могли вбратися в костюми власного винаходу, що нагадували вiйськову форму. Одного разу, коли Брiан приiхав на фронт, його вважали за шофера.) Проте мiсця близ Марни, де точилися боi, були вiдкритими для всiх охочих i розташовувалися близько вiд Парижа. Тому вони незабаром стали мiсцем паломництва. Люди приiжджали туди, збирали осколки, що вкривали поле пiсля боiв, везли додому як сувенiри рiзнi предмети, зокрема: каски, кашкети, гудзики, гiльзи вiд патронiв, осколки гранат, картеч. Тi, хто були не в змозi поiхати на поле, могли замiсть цього купити щось на пам’ять на деяких ринках, де щойно зiбранi сувенiри продавали просто в кошиках.

Лейтенант Симон почав описувати своi враження i те, як вiн був поранений у битвi. Тут Корде побачив, що гостi за столом поводяться неуважно i майже не слухають оповiдача. Історii про героiв i драматичнi вiйськовi подii також схильнi до iнфляцii. І тодi вiн згадав про офiцера, якому ампутували обидвi ноги i який сказав потiм: «Тепер я герой. А за рiк стану просто калiкою».

Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усi хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани[66 - Варто згадати, що цього дня було страчено через повiшення трьох змовникiв iз тих, хто скоiли вбивство в Сараево наприкiнцi червня минулого року. Гаврило Принцип, який власноруч убив ерцгерцога i його дружину, уникнув страти, оскiльки йому ще не виповнилося двадцяти рокiв. Принцип у фортецi Терезiенштадт був засуджений на 20 рокiв ув’язнення. Там вiн залишатиметься до 28 квiтня 1918 року i помре вiд туберкульозу, так i не розкаявшись у скоеному i фанатично вiрячи в свою правоту.].




33

Субота, 6 лютого 1915 року

Вiльям Генрi Докiнз сидить бiля пiрамiд i пише листа матерi


«Люба мамо, – пише вiн, – на жаль, цього тижня пошти не було, оскiльки бракуе поштових кораблiв». Поштовий зв’язок з австралiйськими вiйськами в Єгиптi вкрай ненадiйний. Три тижнi тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мiшкiв iз поштою. Спершу – нiчого, потiм – забагато, важко на все вiдповiсти. Тепер – знову нiчого.

Але Докiнз отримав листа з домашнiми новинами. Вiн знае, що всi живi – здоровi, що мама водила близнючок до дантиста, що квiти, якi вiн вiдправив знайомiй дiвчинi, не надiйшли, що цiни в Австралii зростають. Настрiй у нього гарний. Хоча вiн, як i ранiше, з неприязню ставиться i до самоi ситуацii, i до Єгипту. Тривають нескiнченнi навчання, i ще iх застала перша цього року пiщана буря. Вони, як i ранiше, не знають, що ж буде далi, – чи вiдправлять iх до Європи чи залишать у Єгиптi.

Вiйна поволi наближаеться, але поки ii ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британськi лiтаки-розвiдники виявили османськi вiйськовi з’еднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три днi тому вiдбувся довгоочiкуваний бiй. Два батальйони австралiйськоi пiхоти були посланi як пiдкрiплення в саме пекло – Ісмаiлiю, – i незабаром атаку було вiдбито[67 - Османський наступ на сходi був не единою загрозою для британськоi присутностi в Єгиптi. Аж до кiнця 1915 року угрупування ваххабiтiв з Лiвii, яке заради iсламу боролося проти й французькоi, й iталiйськоi колонiальноi експансii в Пiвнiчнiй Африцi, атакувало захiдний кордон Єгипту, причому ваххабiтiв пiдтримували османськi з’еднання. Цi атаки вдалося зупинити чималими зусиллями британських вiйськ. (Щодо веремii в Пiвнiчнiй Африцi: досi тривали заворушення в Марокко, що розпочалися 1912 року, коли тут було введено французький протекторат.)]. Багато хто, помiж них – Докiнз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, i в листi до матерi простежуеться фiлософiя байки про лисицю i виноград:



Бiля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звiсно ж, сама почитаеш повiдомлення про це. Четвер став для нас пам’ятним днем, коли на захист каналу вирушили першi з’еднання. Це були 7-й i 8-й батальйони. Вiльям Гамiльтон[68 - Старий знайомий за вiйськовим коледжем у Дантрунi.] служить у 7-му батальйонi, i ще мiй старий командир, майор МакНiколл. Усi iм заздрили, але я особисто сумнiваюся, що операцiя принесе iм задоволення, – адже так стомлюе чекати цих турок, з яких i солдати зовсiм нiкудишнi.


Сам вiн проводить час, займаючись будiвництвом, розбиранням i транспортуванням понтонних мостiв[69 - У його щоденнику цього перiоду часто зустрiчаеться слово «pontooning».]. Цього дня вони, до речi, вiльнi. Разом з iншим товаришем по службi, офiцером, вiн iде в Мемфiс – поглянути на стародавнi руiни. Найбiльше враження справили на нього двi гiгантськi статуi Рамзеса II. Вiн пише в листi: «Це приголомшливi скульптури. Напевно, потрiбнi десятилiття для iх зведення». Тепер вечiр, i вiн сидить у своему наметi:



Коли ти отримаеш цього листа, лiтня спека у вас уже зменшиться. Сподiваюся, що пiсля збору врожаю можна буде купити борошно й пшеницю дешевше. Почуваюся виснаженим, тому завершую свого листа гарячим вiтанням усiм – вiд Вiллi й до дiвчаток.





34

П’ятниця, 12 лютого 1915 року

Флоренс Фармборо перевiряе в Москвi свiй дорожнiй гардероб


Тепер усе позаду: шiсть мiсяцiв роботи в приватному вiйськовому госпiталi у Москвi; старанне навчання на курсах медсестер (практичнi основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорiею, що викладали важкою росiйською мовою); iспит; урочиста церемонiя в православному храмi (священик неправильно вимовляв ii iм’я – «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпiталь № 10 (цi спроби були успiшними пiсля чергового втручання ii колишнього роботодавця, вiдомого кардiолога).

Фармборо занотовуе у своему щоденнику:



Приготування до вiд’iзду тривають розпалi. Менi кортить виiхати, але потрiбно ще багато зробити, та й сам госпiталь ще не до кiнця укомплектований. Менi вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкiряну куртку на фланелевiй пiдкладцi. Пiд куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, i називаеться вiн росiйською «душегрейка». Я чула, що наш госпiталь деякий час розмiщуватиметься на росiйсько-австро-угорському фронтi в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мiй гардероб поповнився високими чобiтьми i чорними шкiряними короткими штанами.


Того самого дня, 12 лютого, польськi Сувалки знову були зайнятi нiмецькими вiйськами. Цього разу Лаура де Турчинович та ii родина не змогли втекти, бо один iз близнят захворiв на тиф. Їй, як нiколи, зараз бракувало ii чоловiка Станiслава. Було холодно й випало багато снiгу. Вона пише:



Раптом я почула галас i побачила мiську голоту, мародерiв: вони шукали собi iжу, билися, кричали один на одного – огидне видовище! Євреi були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Менi було важко стриматися вiд того, щоб не залишитися на балконi. Не в змозi зважитися на щось певне, я метушилася мiж балконом i дiтьми.

Об одинадцятiй годинi на вулицях знову запанувала тиша, i я побачила першу гостроверху каску, що з’явилася з-за рогу: нiмець iшов з пiднятою гвинтiвкою в руках, видивляючись снайперiв! За першим невдовзi пiшли й iншi. А потiм з’явився офiцер: обiгнувши рiг, вiн зупинився просто пiд нашими вiкнами.





35

Субота, 13 лютого 1915 року

Софiя Бочарська знову бачить кладовище в Герардово


Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозумiли, що битва вщухла, бо не чути бiльше гуркоту вибухiв i вичерпався потiк поранених. Завершився тиждень безперервноi роботи. Бочарська та iншi сестри милосердя абсолютно виснаженi. Їхнiй керiвник добре розумiе це i вiдсилае кiлькох сестер, зокрема, з iмпровiзованого госпiталю. Їм доручено поiхати в сусiдню 4-ту дивiзiю i роздати солдатам подарунки, що надiйшли поштою з Росii, вiд приватних осiб, але пiд час боiв iх просто складали на купу.

Автомобiль чекае на них. Вони вирушають у дорогу. Заледенiла зимова дорога виводить iх iз маленького мiстечка. Вони проiздять повз вiйськове кладовище, яке Софiя вже бачила, коли вперше приiхала в Герардово. Вона зазначае, що розмiри кладовища збiльшилися втрое, воно перетворилося на «лiс iз дерев’яних хрестiв». Їi це не дивуе.

Минув тиждень, а немов цiле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мiрою, i для самоi Софii. Ранiше вона була незрiлою iдеалiсткою, трохи зарозумiлою панянкою, однiею з багатьох, хто з почуття патрiотизму, у вiйськовiй гарячцi, записався добровольцем на медичну службу. Навiть попри те, що в неi вдома вiйну не зустрiли з радiстю. Софiя пам’ятае, як до них у маеток примчав вiстовий з папером. Пам’ятае, як наступного ранку вiдвели коней в село, щоб обрати з-помiж них найпридатнiших для вiдправлення на фронт. Пам’ятае, як юнаки в недiльних костюмах з пiснями залишали садибу, як iх проводжали матерi i дружини, як жiнки на знак жалоби накривали фартухом голову, як iхне сумне голосiння дзвенiло в осiнньому повiтрi. Вона пам’ятае, як глянула вниз, у долину, на рiчку i далекий лiс, i те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кiньми, возами, – рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безлiч людей, i здаеться, нiби сама земля ожила i почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з вiддiлень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася iй розкiшною. Але вона майже нiчого не вмiла. Одного разу iй доручили помити пiдлогу в операцiйнiй. Вона зовсiм розгубилася, адже нiколи в життi не мила пiдлоги. Здебiльшого вона та iншi медсестри перебували час, байдикуючи, – стан тривалого очiкування посилював апатiю. Поки, чотирнадцять днiв тому, не почався нiмецький наступ.

Тодi вперше в життi вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотiло, здригалася пiдлога, дзвенiли шибки, i нiчне небо розтинали спалахи трасуючих снарядiв. Настав iще один тиждень очiкування бiля цiеi глухоi акустичноi кулiси. У холодний полудень ii та ще кiлькох iнших сестер вiдправили в Герардово. Назустрiч iм дорогою тяглися нескiнченнi колони саней iз пораненими. Хтось лежав на соломi, хтось – на строкатих подушках – трофеях вiйни. Погоничi човгали поруч iз саньми. Вони пiдстрибували i тупцювали, щоб хоч якось зiгрiтися в сiчневу холоднечу. Нарештi медсестри дiсталися будiвлi великоi фабрики. Двiр був переповнений саньми i возами. Санiтарна машина, у якiй вони iхали, змушена була зупинитися бiля ворiт.

Здобувши перемогу над росiйськими армiями, якi вторглись у Схiдну Пруссiю, нiмецьке командування робило спроби потрапити на пiвдень, до Варшави та в долини Вiсли. Цi спроби не завжди були успiшними, незважаючи на те, що вперше у свiтовiй iсторii вже були застосованi отруйнi гази[70 - Це сталося майже за три мiсяцi до застосування отруйних газiв на Захiдному фронтi, на Іпрi, у квiтнi 1915 року, що зазвичай вважають першим (у росiйськiй армii вдавалися до единого контрзаходу – дезiнфiкували окопи амiаком). Але подiбний захiд був недостатнiм, оскiльки за морозяноi погоди газ поширювався зовсiм не так, як очiкували.]. Останнiй наступ нiмцiв було швидко зупинено, але росiйська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серiю провальних контрнаступiв.

Втрати росiян були настiльки колосальними, що iхня медслужба просто захлинулася. Бiля будiвлi фабрики лежали ношi з пораненими, для яких не знайшлося мiсця всерединi, якi вмирали вночi вiд переохолодження. У самiй будiвлi пораненi лежали всюди, навiть на сходових майданчиках i мiж верстатами, або на ношах, або на розiдраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих вiд поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарськоi, коли вона ввiйшла всередину. Дiвчина ледь не знепритомнiла. Навколо було темно. Пiдлогою текла кров. Зусiбiч чулися благальнi голоси. Чиiсь руки хапали ii за спiдницю. Бiльшiсть поранених були молодi, наляканi, приголомшенi; вони плакали, iм було холодно, вони звали ii «матiнкою», хоча вона була одного з ними вiку. Деякi з них марили. У великих залах спалахувало свiтло вiд кишенькових лiхтарiв, схожих на блукаючий погляд.

Так тривало щодня.

З уривчастих розповiдей поранених iй удалося вiдновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досi перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушенi були перетнути це вiдкрите, рiвне мiсце, i там було казна скiльки нiмецьких кулеметiв». Другий: «Моiх солдатiв посилали просто на це вiдкрите мiсце, без багнетiв – про що вони мiркували?» Третiй: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, i щодня, до вечора, вiд них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вмiемо застосовувати гранати, як роблять нiмцi. Ми вмiемо тiльки нiвечити людей». Найтяжчi боi точилися навколо великого винно-горiлчаного заводу, i його внутрiшнiй двiр був забитий трупами коней, якi потрапили пiд вогонь.

Автомобiль повертае вбiк. Вона бачить зрiзанi верхiвки дерев. Бачить, як праворуч вiдкриваеться вид на рiвнину. Перед нею – заснiжене поле, зрите снарядами, пiд суцiльним покровом коричневих вирв. Офiцер, який iх супроводжуе, показуе вдалину. Там розташовуеться горезвiсний винно-горiлчаний завод. Вона дивиться в бiнокль. І чуе свист, за яким вiдразу лунае гуркiт. Праворуч вiд автомобiля злiтае фонтан землi. Знову гуркiт. Цього разу лiворуч. Вони швидко iдуть уперед, уздовж алеi, до невеликоi садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефонiстами, заходять до простороi, порожньоi зали, де над масивним столом схилилися двое офiцерiв.

Приносять чай. Софiя сидить поруч iз тим, хто виявився командиром дивiзii, – люб’язним, охайно вдягненим генералом Мiлеантом. Вiн цiлком бадьорий на вигляд i оголошуе бiй «великою перемогою росiйськоi армii». Вiн додае: «Лише моя дивiзiя втратила шiсть тисяч багнетiв». Софiя здригаеться, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених i вбитих». Настрiй дещо полiпшуеться, коли приходить майор артилерii, з дружиною якого Софiя була знайома, – «вона найелегантнiша дама в усьому Петроградi». Чаювання завершуеться в приемнiй атмосферi. Вiдчуваеться загальне полегшення. Кожен iз них причетний до того, що можна назвати успiхом. Софiя Бочарська вiдчувае, що впоралася зi своею роллю. За чаем вони багато смiялися.




36

Вiвторок, 23 лютого 1915 року

Павел фон Герiх поранений i залишае фронт пiд Карвово


Ще одна безсонна нiч. Опiвночi фон Герiха та iнших у цьому неглибокому сирому окопi збудили вiддаленi вибухи снарядiв i пострiли з рушниць. Нова спроба нiмецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибiрську стрiлецьку дивiзiю, яка утримуе позицii лiворуч вiд полку фон Герiха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, свiтловi сигнали його форпостiв: червоне – бiле, червоне – бiле.

Отже, тут також плануеться напад. Вони готовi до цього.

Полк фон Герiха стоiть тут уже п’ять днiв. Незрозумiло, що вiдбуваеться насправдi. Їх спiшно переправили на цю дiлянку фронту, пiд Карвово, за сто п’ятдесят кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Варшави, просто на кордонi зi Схiдною Пруссiею. Нiмцi перейшли тут у контрнаступ i здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато росiйських частин потрапили в оточення в густих лiсах пiд Августовом, на пiвнiч вiд них.

Погода не радувала. Сильнi морози поступилися мiсцем вiдлизi. Почалися дощi, i снiг зовсiм розтанув: iх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постiйно страждали вiд сиростi, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаем i вареною картоплею. Раз у раз наступала нiмецька пiхота, а обстрiл артилерii був таким потужним, що фон Герiх не бачив ранiше нiчого подiбного. Його солдати – на межi панiки. Одного разу йому вже довелося погрожувати iм револьвером, щоб вiдвернути втечу з передовоi.

До того ж фон Герiха кiлька разiв поранило. Вибухом снаряда його пiдкинуло в повiтря, осколок влучив йому в лiву частину шиi: пiзнiше вiн виколупав гострий шматочок металу за допомогою олiвця. Іншим разом, коли вiн стояв навколiшках край окопу, коригуючи вогонь своеi артилерii, його поранило осколком снаряда в лоб, але цiеi митi фон Герiх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в кровi. Вiдтодi йому дошкуляв головний бiль.

У промiжках мiж боями вони ховали своiх загиблих товаришiв за селом, розташованим просто бiля лiнii фронту. Настрiй у нього ставав дедалi похмурiшим, песимiстичним. Вiн занотовуе у своему щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

У пiтьмi вiн вiдчував якийсь рух. Темна лiнiя рухалася в iхньому напрямку. Фон Герiх схопив трубку польового телефону i наказав артилерii негайно вiдкрити загороджувальний вогонь. Темна лiнiя наближалася. Ще ближче. Жодного пострiлу або вигуку. Ось над окопом засвистiли картечнi гранати. Вони влучали в цiль, вибухаючи просто поверх темноi лiнii («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнiв осяяв нiчне небо. Фон Герiх наказуе своiм солдатам вiдкрити вогонь. Темна лiнiя перед ними сповiльнила крок, повернула, зникла вдалинi.

Решта ночi минула спокiйно.

Уранцi фон Герiх спробував пiдвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що вiн не вiдчувае свою лiву ногу. А потiм i лiва рука дивним чином онiмiла. Можливо, це психiчна реакцiя, адже кiнцiвки не ушкодженi. Командир батальйону хоче, щоб фон Герiх залишився на своему посту. Але той непохитний. Вiн пiдозрюе, що його паралiзувало через ту саму контузiю[71 - Рана вiд удару або вiд забиття.] в лоб, яку вiн дiстав кiлька днiв тому. Вiн зворушливо попрощався зi своею ротою. Багато хто, i вiн сам, розплакалися, i благословив солдатiв. Потiм його перенесли в штаб частини, де його оглянув лiкар, який пiдтвердив, що вiн потребуе лiкування. Фон Герiх з полегшенням зiтхнув: «Я вирушаю додому зi спокiйною совiстю».

Цього похмурого лютневого дня фон Герiха вiдвезли на хиткому селянському возi у вiйськово-польовий госпiталь у Ломжi. Там на нього чекали неприемностi, хоча i меншого масштабу.

Вiн, звiсно ж, розраховував вiдпочити, але це виявилося неможливим. Пiсля недавнiх боiв госпiталь переповнений пораненими. Лiжок на всiх бракуе. Чимало люду змушенi лежати на соломi. Помiж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять – i помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозумiло, вiн бачив тих, хто помирали на полi бою, бачив страшнi рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72 - Крiм того, страх призводить до того, що людина занадто зосереджуеться на своiх переживаннях. Цей феномен особливо помiтний у таких егоцентричних натур, як Павел фон Герiх.]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, вiн не помiчав iхнiх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

Сутенiе. На соломi неподалiк вiд фон Герiха лежить чоловiк, перевернувшись на живiт. Йому вiдстрелило частину черепноi коробки. У зяючiй ранi видно мозок. Зiщулившись вiд болю, вiн рве руками солому i слабким, жалiбним голосом повторюе одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Герiх приголомшений:



Я завжди був прихильником вiйни, вiйни нещадноi, вiйни, що породжуе справжнiх чоловiкiв, коли вiд кожного окремо i вiд усього народу в цiлому потрiбно найкраще, найблагороднiше, на що тiльки вони здатнi. Але тепер, коли я бачу цього нещасного поруч зi мною, я проклинаю вiйну за всi тi страждання, що вона з собою несе. Чи, можливо, це моя контузiя зробила мене таким чутливим?


Усю нiч безперервно цей чоловiк просив маму принести води.




37

Недiля, 28 лютого 1915 року

Рене Арно на Соммi опановуе логiку написання iсторii


Прохолодний весняний ранок. Сонце ще не зiйшло, але прапорщик Рене Арно вже на ногах. У напiвтемрявi вiн обходить окопи, вiд поста до поста, перевiряе часових, якi змiнюються кожнi двi години, а заразом стежить за ворогом: раптом щось готуеться. Усiм вiдомо, що зараз найкращий час доби для раптового нападу. Хоча на берегах Сомми таке трапляеться не часто.

Це спокiйний район. Загроза нападу невелика. Трапляеться, що поряд просвистить нiмецький снаряд, i той не з найважчих, лише якийсь 77-й, зi своiм характерним «шуууууууу… бум». Зрозумiло, тут е снайпери, якi видивляються роззяв; е й перевiрки ходу сполучення, що пролягае через пагорб i вiдкрите для кулеметного вогню з боку нiмцiв. Саме там i загинув його попередник вiд кулеметноi черги просто в голову. Тодi Арно вперше побачив убитого. Коли повз нього несли на ношах тiло – голова i плечi вкритi шматком брезенту, червонi штани закритi синьою шинеллю, – Арно, незважаючи на свою недосвiдченiсть, не був дуже вражений. «Я був сповнений життя i навiть не мiг уявити себе на його мiсцi – немовби лежу на ношах з тiею байдужiстю, яку завжди поширюють навколо себе мерцi».

Арно належить до тих людей, якi радiли, дiзнавшись про початок вiйни. Йому тодi минув 21 рiк, але на вигляд вiн був не старший за шiстнадцять. Вiн боявся лише одного: як би не завершилася вiйна, перш нiж вiн устигне потрапити на фронт: «Як принизливо не брати участi в головнiй пригодi мого поколiння!»

Остання година темряви, що поволi розсiюеться, може нервувати новачка.



Коли я зупинявся бiля краю окопу i вдивлявся в нiчийну землю, менi iнодi здавалося, що опори в нашому хиткому загородженнi з колючого дроту були силуетами нiмецького патруля, який пригнувся i готовий поспiшати вперед. Я не вiдводив погляду вiд цих опор i бачив, як вони рухаються, чув, як шинелi волочаться по землi, як багнети побрязкують у пiхвах… Тодi я повертався до вартового в окопах, i його присутнiсть заспокоювала мене. Якщо вiн нiчого не бачив, отже, нiчого там i не було, – самi лише моi галюцинацii.


Нарештi минула година, i обрiй прояснився, заспiвали першi птахи, контури ландшафту поступово окреслилися на тлi молочного свiтанку.

Тут вiн почув пострiл. Потiм ще один, два, багато… Менше нiж за хвилину рушничний вогонь уже палахкотiв уздовж окопiв. Арно почав будити сплячих. Бiля входу до притулку вiн зiткнувся з солдатами, якi вже вибiгали з гвинтiвками в руках, намагаючись надiти на себе наплiчники. Вiн побачив, як червона сигнальна ракета злетiла в повiтря з ворожого боку. Вiн розумiв, що це сигнал для нiмецькоi артилерii[73 - У Першу свiтову вiйну червоний, зелений та бiлий кольори були, можна сказати, нiчною iконографiею. Усi армii використовували цi кольори, iхнi комбiнацii означали рiзнi послання. Червоний зазвичай означав: «Ворог наступае!», а зелений – те, що своя артилерiя не дiстае супротивника i потрiбно перемiстити позицii вперед.]. Одразу слiдом за цим пронiсся ураган снарядiв. Вони розривалися навколо французьких окопiв. Край окопу вимальовуеться на тлi вогненних вибухiв. Повiтря сповнюеться «гуркотом, свистом i вибухами». Вiдчуваеться рiзкий запах газу.



Серце шалено калатало. Я, напевно, зблiд, мене охопив страх. Я закурив, iнстинкт пiдказував менi, що сигарета допоможе менi заспокоiтися. Потiм я звернув увагу на солдатiв, якi зiщулилися на днi вузького окопу, закривши голови рюкзаками, чекаючи, коли завершиться обстрiл.


Раптом Арно усвiдомлюе, що нiмцi вже наближаються, що вони на нiчийнiй землi. Вiн перестрибуе через спини солдатiв, поспiшаючи до того мiсця, де з окопiв добре видно ворожу лiнiю. Навколо гуркiт, завивання i шипiння. Там, попереду, вiн зможе спостерiгати за нiмцями: «Думка про те, що менi потрiбно зробити, позбавила мене страху». Вiн вдивляеться в пагорб, що роздiляе нiмецькi та французькi позицii. Нiчого.

Обстрiл поступово стихае. І нарештi зовсiм припиняеться.

Розвiюеться дим. Знову стае тихо. Починають надходити повiдомлення. Двое убитих у сусiднiй частинi, п’ятеро – з роти праворуч.

Поступово Арно вiдтворюе картину подii. Двое засмучених вартових надумали поцiлити в перелiтних птахiв. Напевне, це були кроншнепи, якi летiли до мiсць своiх гнiздувань у Скандинавii. Пострiли ввели в оману iнших вартових, i тi, побоюючись нападу, також почали стрiляти. За мить уздовж окопiв спалахнула перестрiлка. Раптовий вогонь налякав нiмцiв, i вони, чекаючи атаки, вiддали наказ своiй артилерii.

Наступного дня був дописаний офiцiйний епiлог. У повiдомленнi французькоi армii можна було прочитати таке: «Нiмецький наступ бiля Бекура, поблизу Альбера, було повнiстю придушено нашим вогнем». Коментар Арно був такий: «Отак пишеться iсторiя».

Того самого дня, 28 лютого, Вiльям Генрi Докiнз пише своiй матерi:



Цього тижня я отримав твого листа вiд 26 сiчня, i, можливо, вiн виявиться останнiм тут, у Єгиптi, оскiльки ми незабаром вирушаемо в дорогу. Нiхто не знае куди. Вдень до Олександрii вже вирушили 3rd Bde, 3rd Fd Amb, 1st Fd Coy, 4th ASC, i протягом двох тижнiв ми повиннi пiти за ними. Уважаю, пунктом призначення будуть Дарданелли, та, можливо, нас вiдправлять кудись до Францii, Туреччини, Сирii або Чорногорii. Хоч як там е, ми нарештi рухаемося.





38

Вiвторок, 2 березня 1915 року

Володимир Лiттауер оглядае поле бою в лiсi пiд Августовом


З темного неба падае снiг. Вони прямують дорогою, але не впiзнають цих мiсць. Їм трохи не по собi, тим паче, що вони готуються до наступу. Десь там, у снiговiй круговертi, знаходяться нiмцi.

По обiдi снiгопад поступово рiдшае i припиняеться. Горизонт розчистився. І тодi вони побачили, що вiдбуваеться навколо. Майже за два кiлометри вiд них рухаються ворожi кавалеристи. Схоже, вони весь час ганялися одне за одним. Але бiй так i не почався. Нiмцям дозволено вiдступити.

Смеркае. Дерева обступають iх дедалi щiльнiше. Вони в серпневому лiсi. Тут дев’ять днiв тому тривали тяжкi боi, коли нiмцi оточили i знищили вщент XX корпус Булгакова[74 - Оточення i знищення XX корпусу було единим справжнiм успiхом для нiмцiв пiд час iхнього лютневого наступу, однак нiмецька преса тут-таки заволала про iхнi перемоги, не втративши нагоди вдарити в Танненбергський барабан. Звiсно ж росiяни зазнали великих i навiть страшних втрат. Разом з тим утрати нiмцiв були також значними i до того ж майже марними.]. А тепер переможцi ретирувалися, залишивши за собою тихе, безлюдне поле бою. Утiм, не таке вже й безлюдне.

Колона вершникiв рухаеться вперед, i Лiттауер бачить якiсь дивнi стоси, немов уздовж лiсовоi дороги нагромадженi дрова. І все ж щось не сходиться. Це вочевидь не дрова, зважаючи на iх розмiри, i взагалi не схоже на деревину. Один корнет прямуе до них i вiдразу ж повертае назад: нi, це не дрова, це штабелi людських тiл.

Мiсцевi жителi мали поховати загиблих. Але iм поки не вдалося завершити цього ритуалу. Лiс став мiсцем жорстокого кровопролиття. Вiйськовi з’еднання зненацька зiтнулись у страшнiй метушнi. Раз у раз спалахували ближнi боi, цiлком хаотичнi. У той час як оточенi росiйськi частини тiснилися на маленькому п’ятачку, вiдчайдушно намагаючись прорватися. Лiттауер був приголомшений. Вiн нiколи не бачив нiчого подiбного.



Деякi острiвцi полiв i лiсiв були буквально встеленi трупами – i нiмцiв, i росiян. Пiд час минулоi битви в цих мiсцях нiмецькi та росiйськi солдати вочевидь переслiдували одне одного по п’ятах i полягли, нiби шари пирога. Неможливо було з’ясувати, де своi, а де ворог. Невеликi групи обстрiлювалися з найнесподiванiших напрямiв i з близькоi вiдстанi.


Лiттауер прямуе далi, з жахом вдивляючись в моторошнi застиглi картини. Ось вiн бачить батарею: люди й конi застигли в своiх звичайних позах, усi вони мертвi. Вiн бачить пiхотну роту, яка полягла зразковим строем: усю ii скосив кулеметний вогонь, усi мертвi. Бачить пiвдесятка санiтарiв, якi лежать у ряд iз навантаженими ношами, i всi вони також мертвi. Бачить одягнутих у сiре нiмцiв, якi лежать купою: вони марно намагалися сховатися пiд кам’яним мiстком, але всi вони тепер мертвi. Бачить обоз росiйського полку.



Усi конi та всi люди були вбитi пiд час переправи через мiст. Останнiм у цьому ряду виявився вiзок священика. Вiн також загинув, сидячи у своему вiзку.


Вони зупинилися на постiй у селi. Будинки були переповненi тяжко пораненими росiянами, яких нiмцi не чiпали вiдступаючи. У деяких у ранах ворушилися хробаки. Сморiд стояв нестерпний. Лiттауер не змiг ночувати в будинку. Вiн лiг спати у дворi, просто в снiгу.




39

Середа, 3 березня 1915 року

Андрiй Лобанов-Ростовський i заметiль пiд Ломжею


Зима незабаром завершуеться. А разом з нею – i лютневий наступ нiмцiв. В обох випадках йдеться про феномени, абсолютно непередбачуванi, незважаючи на закони метеорологii та плани стратегiв. І коли полк Лобанова-Ростовського готуеться до бою – останнього або передостаннього, невiдомо, – щоб зайняти малесенький горбок на лiнii фронту або знищити ворожу позицiю, або здiйснити iнший задум, що можна роздивитись у всiй повнотi лише на штабних картах масштабу 1:84 000, – починаеться сильна хуртовина.

Цю зиму в пiвнiчно-захiднiй Польщi можна назвати жахливою. Остання атака Гiнденбурга не мала особливого ефекту. Лiнiя фронту росiян у пiвнiчно-захiднiй Польщi пересувалася зовсiм трохи то туди, то сюди, але в цiлому залишалася незмiнною.

Андрiй Лобанов-Ростовський служив у гвардiйськоi дивiзii – тому типi надiйних елiтних з’еднань, що використовували в ролi «пожежних» i яких посилали на найнебезпечнiшi дiлянки. Але вiн знову уник тяжких боiв. Спочатку захворiв у Варшавi, потiм пересiдав з потяга на потяг i iхав то в одному, то в iншому напрямку, поки генерали вирiшували, де ж його дивiзiя найпотрiбнiша: «Те, що вiйськове керiвництво в панiцi не могло ухвалити певного рiшення, свiдчило про те, що ситуацiя змiнювалася щохвилини». Зрештою вони зупинилися в Ломжi. Дивiзiя вирушила на лiнiю фронту, на пiвнiчний захiд вiд мiста, позначеного на картi. «І коли наблизився ворог, ця лiнiя дiйсно стала фронтом».

Завершувалася зима, а з нею – i зимовi боi. Тепер уже йшлося про битву «мiсцевого значення». Заметiль не повинна була перешкодити наступу росiян згiдно з планом. І знову Лобанов-Ростовський е лише глядачем. У цiй ситуацii вiн як сапер не затребуваний. Вiн уважав жахливим, що вiйна або, швидше, генерали не бажають скоритися перед силами природи: «Звуки артпiдготовки i гарматного вогню змiшувались iз завиванням вiтру i заметiллю». Втрати були надзвичайно великими, навiть за мiрками цiеi вiйни, бо багато поранених просто загинули вiд переохолодження. А тi з них, хто вижив у снiговiй бурi та при низьких мiнусових температурах, дiстали обмороження. Госпiталi були переповненими солдатами з ампутованими кiнцiвками.

Андрiй Лобанов-Ростовський почувався кепсько. Його гнiтили бездiяльнiсть i постiйне очiкування. Вiн уважае, що пасивнiсть i вiдсутнiсть дiй «надзвичайно пригнiчують». Монотоннiсть життя порушувалася тiльки тодi, коли нiмецькi аероплани пролiтали над ними, зазвичай удосвiта або пiзно ввечерi, i скидали на них бомби.




40

Недiля, 7 березня 1915 року

Крестен Андресен малюе в Кюi вiслюка


Полковий священик привiтав iх у своiй проповiдi з тим, що всi вони живуть у цей доленосний час. Потiм вони проспiвали «Твердиня наша – вiчний Бог», пропустивши другий вiрш, бо вiн мiг бути розтлумачений як сумнiв у силi зброi [75 - «Вiд вiку грiзного ворога не здолаемо самi…» – вiдомий гiмн Мартiна Лютера. (Прим. перекл.)]. Минуло кiлька дивних мiсяцiв. Боi гримiли десь удалинi, i то рiдко. За весь час перебування на фронтi Андресен зробив лише три пострiли, причому вiн був певен, що кулi полетiли в нiкуди, застрягши в загородженнi перед iх позицiями. Коли панувало затишшя, у нього iнодi виникало вiдчуття нереальностi того, що вiдбуваеться, що рано чи пiзно заволодiе всiма учасниками подiй, яке заважало усвiдомити, що дiйсно тривае вiйна.

Напевно, саме тиша i спокiй змусять його вiдчути – йдеться саме про почуття, – що все в цьому свiтi незбагненним чином наближаеться до свого кiнця. У будь-якому разi вiн мрiяв про мир. Андресену вночi снилися дивнi сни. Як учора: йому наснилося, що вiн гуляе вулицями Лондона, одягнений у свiй кращий костюм, пошитий до конфiрмацii; потiм раптово переноситься у дiм свого дитинства i накривае там на стiл, готуючись обiдати.

Спiв птахiв, спекотне сине небо розкинулося над землею, де з сухого жовто-коричневого починае проростати соковите яскраво-зелене. Весна настала в Пiкардii. Зацвiли крокуси, у лiсi розпустилися фiалка та бiлокрильники, а просто посеред недавнiх руiн Андресен побачив чемерники i пролiски. Зазвичай весна була часом сiвби, але не тут i не зараз. Зрозумiло, Андресен мiг почути звуки паровоi молотарки, що лунали з села. Але зерно, що там перемелювалося, не знадобиться французькому селяниновi, – адже йому навiть заборонили зорати власну землю; причому заборона ця була ще суворiшою з урахуванням того, що вона була запроваджена тодi, коли селяни вже встигли зорати бiльшу частину, – виявилося, зовсiм марно.

Андресену жалiв тих французiв, якi все ще залишались у селах просто за лiнiею фронту.



Їх рацiон вирiзнявся жахливою одноманiтнiстю. Мер роздавав мешканцям по кiлька короваiв, розмiром з колесо тачки, спечених iз пшеницi навпiл iз житом. Зазвичай вони харчувалися всухом’ятку, iнодi з’iдали по маленькому шматочку м’яса або по кiлька печених картоплин. Переважно харчувалися молоком та бобами iз буряком.


Андресен, який сам вирiс у селi, добре розумiв страждання французьких селян, яким тяжко було змиритися з бездумним марнотратством на вiйнi. На початку свого перебування в цих краях солдати щоночi застеляли спальнi мiсця новою, необмолоченою пшеницею з полiв. У розбомбленому Лассiньi деякi вулицi були вистеленi товстим шаром необмолоченого вiвса для того щоб, приглушити шум вiд возiв.

Можливо, та сама сiльська натура заговорила в Андресенi, коли йому полюбився маленький вiслючок на кличку Паптiст, який стояв на одному з обiйсть в Кюi. Любов виявилася нероздiленою: вiслючок сердито кричав, коли до нього наближалися, i готовий був брикнути непроханого гостя. Андресеновi вiслючок здавався надзвичайно комiчним у своiй дуростi та вроджених лiнощах. Цiеi недiлi вiн вирiшив написати його портрет: вiслючок стоiть на галявинi та насолоджуеться весняним теплом. Коли малюнок буде готовий, вiн пошле його своiм, додому.

Вiслючок був не единим його знайомим. У Кюi вiн також потоваришував iз двома француженками, блондинкою i брюнеткою. Вони були бiженками з довколишнього села, що опинилося на нiчийнiй землi. Швидше за все, це знайомство вiдбулося тому, що вiн данець, а не нiмець. Брюнетка мала одинадцятирiчну доньку, Сюзанн, – звали ii Су. Вона називала Андресена «Крестен-датчанин». Брюнетка не бачила свого чоловiка з кiнця серпня. «Вона дуже засмучена».



Днями вони запитали мене, коли знову запануе мир. Але я, як i вони, мало що знав. Я втiшав iх як мiг. Вони плакали над своiм нещасним життям. А взагалi iх рiдко можна було побачити в сльозах, хоча вони мали на це повне право.


Андресен допомiг брюнетцi написати до вiддiлення Червоного Хреста в Женевi, щоб отримати вiдомостi про ii зниклого чоловiка. Ще вiн подарував Су лялечку на iм’я Лотта. Дiвчинка радiсно возила ii, посадивши в порожню коробку з-пiд сигар. Андресен вирiшив змайструвати для ляльки iграшкову карету.




41

П’ятниця, 12 березня 1915 року

Рафаель де Ногалес прибувае до гарнiзону Ерзурума


Пiд час тривалого та виснажливого походу через заснiженi гори найбiльше враження на нього справило те, що нiде не було видно дерев. І немае жодних птахiв. А вiн думав, що зустрiне хоча б воронiв або грифiв, а можливо, iнших якихось птахiв, що харчуються падлом, бо в кiнцi шляху вiн мiг бачити наслiдки великоi катастрофи бiля Сари-комиша, – тисячi задубiлих трупiв коней i верблюдiв. «Воiстину це нещасна краiна, якщо навiть хижi птахи залишили ii».

Однак у ньому не було помiтно жодноi тiнi каяття. Вiн дiстав те, що хотiв.

Коли в серпнi почалася вiйна, багато хто виявив бажання взяти в нiй участь, довгими i важкими шляхами дiстаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним iз найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось i заслужив титул «мiжнародного авантюриста», то це вiн. Народився Рафаель у Венесуелi, у старовиннiй родинi конкiстадорiв та корсарiв (його дiд воював за незалежнiсть краiни), вирiс i здобув освiту в Нiмеччинi. Його завжди вабили пригоди.

Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений iдеями нестримного нацiоналiзму або утопiчними енергiями, що рухали мiльйонами людей. Не мав намiру вiн на той час i доводити щось собi або iншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, вiн давно був готовий до життя в невпинному русi. Так, вiн воював в iспано-американськiй вiйнi 1898 року, брав участь (не на тому боцi) у переворотi 1902 року у Венесуелi, за що був змушений емiгрувати з краiни; бився добровольцем в росiйсько-японськiй вiйнi 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясцi (уважаеться одним iз засновникiв мiста Фербенкса), був ковбоем в Арiзонi. Нинi Рафаелю де Ногалесу 36 рокiв. Вiн енергiйний, привабливий, гордий, загартований, освiчений, темноволосий i невисокий на зрiст, капловухий, з овальним обличчям i глибоко посадженими очима. Своiм зовнiшнiм виглядом де Ногалес дуже нагадуе Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений i мае невеликi, гарно пiдстриженi вуса.

Ледь почувши про початок вiйни, вiн сiв на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирiшивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайенна». Коли ж вiн звивистими шляхами дiстався нарештi Кале, перед ним постала трагiчна картина. Вулицi мiста були заповненi бiженцями, здебiльшого жiнками i дiтьми. Вони несли «жалюгiднi залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час вiд часу вулицями марширували солдати або гуркотiла артилерiйська батарея, i перехожi тулилися до стiн будинкiв. Назустрiч iхали машини, заповненi пораненими в найрiзноманiтнiшiй вiйськовiй формi: «Схоже, десь точилися боi, але бозна-де». Особливо вiн запам’ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотiння аеропланiв, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю i були схожi на орлiв». По-друге, безперервне тупотiння тисяч людей у дерев’яних черевиках по брукiвцi. Усi готелi були переповненi. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в крiслi.

Через свое виховання вiн був схильний завжди приставати на бiк великих держав, однак новина про те, що нiмецькi вiйська розтоптали одну зi своiх маленьких краiн – сусiдiв, змусила його «пожертвувати особистими симпатiями i запропонувати своi послуги маленькiй, але героiчноi Бельгii». Виявилося, що це легше сказати, нiж зробити. Тому що маленька, але героiчна Бельгiя ввiчливо вiдмовилася вiд пропозицii. Тодi вiн звернувся до французькоi влади, але й тут вiдмовилися прийняти його на службу до армii. Пiсля чого вiн, розсерджений i ображений, дiстав пораду спробувати звернутися… до Чорногорii. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська i росiйська влада також вiдхилила його пропозицiю, звiсно, у найввiчливiшiй формi. Росiйський дипломат, якого вiн зустрiв у Болгарii, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японii, «можливо, вони…». Обурення i вiдчай де Ногалеса були такими великими, що вiн мало не знепритомнiв просто в розкiшно обставлений залi росiйського посольства в Софii.

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому вiн не хотiв. Але не мiг вiн «i нiчого не робити, адже це означало б загибель якщо не вiд голоду, то вже напевне вiд туги». Випадкова зустрiч iз турецьким послом у Софii вирiшила справу: де Ногалес завербувався в армiю супротивника. На початку сiчня вiн записався на службу до турецькоi армii, а за три тижнi залишив Константинополь[76 - Навiть турки в цей час називали мiсто саме так – Konstantiniye.] i вирушив на фронт на Кавказ.

Залишивши позаду бiлi гори, вони скачуть повз маленькi форти, що е зовнiшньою частиною фортецi. Над ними сiре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно виритi окопи, – а можливо, це братськi могили? Йому трапляються задубiлi трупи. Вiн бачить, як iх гризуть собаки. (Пiзнiше вони дiзнаються про епiдемiю тифу.) Нарештi вони вступають до Ерзурума. Мiсто мае невибагливий вигляд: вузькi вулички, заваленi снiгом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумi вируе життя: на базарi рядами сидять купцi в шубах, схрестивши ноги, i курять «свiй вiчний кальян». У гарнiзонi – безперервний рух: вiйськовi частини, посильнi, каравани з вантажем зброi. Тут розташована штаб-квартира Третьоi армii або того, що вiд неi залишилося.

Пiсля обiду де Ногалес прибувае до коменданта фортецi, полковника.

Военнi дii припиненi через мороз i глибокий снiг. Нiхто не наважиться почати ще одну зимову кампанiю пiсля катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатiв вирушили в похiд i лише 18 тисяч повернулися назад. Навiть росiяни, якi пишалися такою великою i несподiваною перемогою, вичiкували в неприступних горах просто навпроти мiста Кепрюкей.

Час вiд часу чутно далекий гуркiт росiйськоi артилерii. Вiн луною вiддаеться мiж гiр, i зверху, з Арарату, iнодi сходять лавини: «Велетенськi бiлi крижанi маси повзуть униз i падають з гребеня на гребiнь, зi скелi на скелю, поки з неймовiрним гуркотом не обрушуються на тихi береги Араксу».




42

Четвер, 18 березня 1915 року

Пал Келемен озираеться в порожньому шкiльному класi в Карпатах


Рана, яку вiн отримав тiеi ночi в ущелинi, виявилася незначною. І тепер вiн знову на фронтi, пiсля того як пiдлiкувався в госпiталi в Будапештi та пройшов реабiлiтацiю, займаючись закупiвлею коней для армii[77 - Кiнський ремонт – так називалися конi, якими замiнювали поранених або убитих тварин.] в угорському прикордонному мiстi Маргiта. Там, до речi, встиг закрутити роман iз дiвчиною з буржуазноi сiм’i, суворих правил, приголомшливо стрункою i високою, – утiм, роман так нiчим i не увiнчався.

Блукання карпатськими ущелинами i перевалами стомлювали монотоннiстю та вiдсутнiстю конкретних результатiв. За останнi мiсяцi обидвi сторони вiдвоювали собi якiсь шматочки територiй, втративши значну кiлькiсть людей, насамперед через морози, хвороби i брак iжi[78 - Вiд початку року австро-угорська армiя втратила близько 800 тисяч чоловiк убитими й пораненими, але насамперед – померлими вiд хвороб та обмороження. Цi цифри стали вiдомi лише пiсля 1918 року. Усi держави засекречують своi втрати. Розголошення кiлькостi жертв уважають мало не державною зрадою.]. Келемен i сам вiдчував запах, що ширився навкруги: старi трупи вiдтавали на весняному сонечку, а до них додавалися новi. Мало хто говорив тепер про швидке завершення вiйни.

Вiйськова частина Келемена знаходиться зараз за лiнiею фронту i виконуе здебiльшого полiцейськi функцii, охороняючи довгi, звивистi колони обозiв з iжею, що постiйно повзуть цими сльотавими дорогами. Це було легким заняттям. І безпечним. Вiн зовсiм не поспiшав на передову. Зi своiми гусарами вiн часто зупинявся на постiй у порожнiх школах угорських сiл. Так було i сьогоднi. Пал Келемен занотовуе у своему щоденнику:



У зруйнованих шкiльних класах, завалених соломою i перетворених на бруднi стiйла, парти стоять як перелякане стадо тварин, розгублених, загнаних, що розбрелися хто куди, а чорнильницi нагадують вiдiрванi вiд одягу гудзики i лежать нiби смiття по кутках i вiконних нiшах.

На стiнi висять текст нацiонального гiмну з музикою, карта Європи. Чорна дошка перекинута на вчительську кафедру. На книжковiй полицi зiбрано зошити, хрестоматii, олiвцi й крейду. Усе це дрiбницi, але вельми красномовнi, принаймнi для мене, адже я годинами вдихав саму лише гидь. Коли в цих шкiльних книжках я прочитав простi слова – земля, вода, повiтря, Угорщина, прикметник, iменник, Бог, – я знайшов подобу душевноi рiвноваги, без якоi так довго метався хвилями, наче пiратський корабель, без керма i вiтрил.





43

Субота, 3 квiтня 1915 року

Харвi Кушинг складае перелiк цiкавих випадкiв у паризькому вiйськовому госпiталi


Сiре, чорне, червоне. Цi три кольори весь час впадали йому в око, коли вiн разом з iншими два днi тому iхав в автобусi вiд Орлеанського вокзалу, через рiчку, повз площу Згоди, i далi просто до госпiталю в Нейi. З жадiбною цiкавiстю дивився вiн на вулицi мiста. Весь вiйськовий транспорт був сiрого кольору: штабнi автомобiлi, санiтарнi машини, броньовики. У чорне вдягалися всi, хто носив траур: «Схоже, кожен, хто не у вiйськовiй формi, одягнений у чорне». Червоного кольору були брюки вiйськових, хрести санiтарних машин i госпiталiв. Його звуть Харвi Кушинг. Вiн американець, лiкар iз Бостона, приiхав до Францii вивчати военно-польову хiрургiю. За кiлька днiв йому виповниться 46 рокiв.

Цього дня Кушинг перебувае в Лiцеi Пастера у Парижi, або, як це тепер називалось, – Американський госпiталь (Ambulance Americaine)[79 - Словом «ambulance» французи називали в той час вiйськовий шпиталь.]. Це приватний вiйськовий госпiталь, вiдкритий на початку вiйни заповзятливими американцями, якi живуть у Парижi, i фiнансований з рiзних джерел. Працювали тут переважно американцi з медичних факультетiв рiзних унiверситетiв, добровольцi, якi проходили тримiсячну службу. Деякi приiжджали з цiкавостi, iншi, як Кушинг, вбачали професiйну мету. Адже тут можна побачити поранення, яких нiколи не зустрiнеш у нейтральних i далеких вiд свiтовоi полiтики США. Оскiльки Харвi Кушинг був нейрохiрургом, i до того ж дуже майстерним[80 - Кушинг навчався в Єльському та Гарвардському унiверситетах. Уже в тi часи здобув авторитет у професiйних колах. Як справжнiй вундеркiнд, вiн усього лише в 32-рiчному вiцi став професором хiрургii в Унiверситетi Джона Хопкiнса. Вiн – один з провiдних у свiтi фахiвцiв з головного мозку.], вiн, звiсно ж, сподiвався багато чого навчитися у Францii, що воювала. Власне кажучи, вiн ще не визначив свого ставлення до вiйни. Як розумна i освiчена людина, вiн iронiчно сприймав численнi яскравi, багатi на деталi, страшнi iсторii про те, що нiмцi зробили i продовжують робити. Вiн уважав, що бачить наскрiзь увесь цей брехливий пафос. Харвi Кушинг свiтловолосий, худорлявий, невисокий. Погляд пильний, очi примруженi, губи стиснутi. Вiн справляв враження людини, яка звикла досягати свого.

Учора, у Страсну п’ятницю, минув його перший робочий день у госпiталi. Кушинг уже почав уявляти, у чому полягатиме його робота. Вiн бачив поранених. Це були найчастiше терплячi, мовчазнi люди iз рваним, покрученим тiлом, з iнфiкованими ранами, якi потрiбно було тривалий час лiкувати. З iхнiх ран витягали не тiльки кулi та осколки гранат, а ще й те, що професiйною мовою називали побiчними снарядами: шматки одягу, каменi, деревинки, гiльзи, залишки спорядження, фрагменти тiл iнших людей. Вiн уже зрозумiв, у чому полягають найсерйознiшi проблеми. По-перше, багато солдатiв iз хворими, синiми, вiдмороженими i майже не дiючими ногами внаслiдок того, що вони день i нiч стояли у крижанiй сльотавiй водi (термiну «окопнi ноги» ще не iснувало). По-друге, багато симулянтiв i тих, хто з сорому чи марнославства перебiльшуе своi проблеми. Нарештi, е «сувенiрна хiрургiя», коли проводять досить ризиковану операцiю, хоча насправдi снаряд мiг би i залишитись у тiлi пораненого. Пiсля такоi операцii пацiент гордо показуе всiм витягнуту з нього кулю або осколок гранати, немов бойовий трофей. Кушинг хитае головою.

Сьогоднi переддень Великодня. Холодна, але ясна весняна погода змiнилася дощем.

Зранку Кушинг обходить напiвпорожнi палати та укладае перелiк найцiкавiших з точки зору неврологii випадкiв. Поранених iз тяжкими черепно-мозковими травмами зовсiм не багато, тому вiн фiксуе рiзнi типи уражень нервовоi системи. Пораненi надходять майже винятково з пiвденно-схiдних частин фронту. Бiльшiсть iз них французи, е також чорнi солдати з колонiй[81 - Йому розповiдали, що нiмцi не беруть чорношкiрих у полон, але вiн сумнiвався у правдивостi цього твердження.] i кiлька англiйцiв. (Останнiх, зазвичай, спрямовували в лiкарнi ближче до Ла-Манша або додому.) Поступово перелiк був складений. У ньому було зазначено таке:



Одинадцять випадкiв ураження нервiв верхнiх кiнцiвок, починаючи вiд ран брахiального плексусу до дрiбних ушкоджень руки; п’ять iз них – паралiч спинних м’язiв зi складними переломами.

Два випадки болючих уражень нервiв стегна; Тауер прооперував зi спайкою.

Три випадки лицьового паралiчу. В одного пацiента у щоцi застряг ип morceau d’obus[82 - Осколок гранати або, точнiше, шматок гранати (фр.).] розмiром з долоню, який вiн iз гордiстю всiм показував, – усе-таки осколок гранати!

У пацiента, простреленого у вiдкритий рот, – цервiкальний паралiч симпатичноi нервовоi системи.

Двое пацiентiв з переломом хребта – один помирае, другий – вiдновлюеться.

Балка, що пiдпирала сховище, впала на нього, коли снаряд, що приземлився поруч, вибухнув в окопi, де саме перебував цей солдат.

Одна справдi серйозна черепно-мозкова травма: якийсь чоловiк на iм’я Жан Понiсiнь, поранений п’ять днiв тому у Вогезах i навiщось привезений на санiтарнiй машинi саме до нас.


За обiдом один санiтар розповiв Кушингу, як вiн днями бачив безногого ветерана вiйни 1870–1871 рокiв i як той, похитуючись, витягнувся на своiх милицях, вiддаючи честь солдатовi рокiв на 45 молодшому за нього, жертвi нинiшньоi вiйни, що також залишився без нiг. Пiсля обiду Кушинг вiдвiдав вiддiлення щелепно-лицьовоi хiрургii. Його дуже зацiкавили новi ефективнi методи лiкування. «Унiкальна робота – вмiння вправляти зуби i щелепу бiдоласi, у якого вiдстрелена бiльша частина обличчя».




44

П’ятниця, 9 квiтня 1915 року

Ангус Б’юкенен чекае потяг на вокзалi Ватерлоо


Ще один дощовий день. У сутiнках Лондон здаеться надзвичайно сiрим i вогким. Вiн чекае на перонi номер сiм iз шостоi години вечора. Їх потяга немае. Навколо повно люду. Увесь перон заповнений людьми – тут не лише чоловiки у формi кольору хакi, а й багато цивiльних: родичi, друзi приiхали на вокзал Ватерлоо проводжати солдатiв на фронт. І хоча погода похмура, настрiй у тих, хто чекають, пiднесений. Вони юрмляться, розмовляють одне з одним. Якщо хтось i невдоволений запiзненням потяга, вiн цього не виказуе.

Присутнi на перонi служитимуть у добровiльному батальйонi – 25-му Королiвському фузiлерному, який вирушае в тривалу подорож до Схiдноi Африки. Вiдомо, що европейським вiйськовим нелегко доводиться в цiй частинi Африки, але бiльшiсть людей у формi вже побували в жаркому клiматi або встигли побачити дику природу. Цей «Прикордонний легiон» набирали з жителiв Гонконгу, Китаю, Цейлону, Малакки, Індii, Новоi Зеландii, Австралii, Пiвденноi Африки та Єгипту; тут були i колишнi полярники, i ковбоi. Сам Б’юкенен на початку вiйни перебував далеко на пiвночi, в канадськiй глушинi, колекцiонував арктичну флору i фауну, а тому дiзнався про те, що сталося, лише наприкiнцi жовтня. І не гаючи часу, вирушив на пiвдень. До першого великого поселення вiн устиг дiстатися до Рiздва, а потiм продовжив свiй шлях, маючи намiр завербуватися в армiю.

Ротою Б’юкенена керував досвiдчений мисливець на велику дичину, Фредерiк Кортнi Селус, автор двох популярних книг про Африку[83 - «A Hunter’s Wandering in Africa» i «Travel and Adventure in South-East Africa». Автор зажив слави, коли вiн, за прикладом багатьох iнших мандрiвникiв, здiйснив турне з лекцiями про своi пригоди. Вiн залишився в iсторii першим, хто разом з вiдомим Сесилем Родсом указав на високогiрне плато в Родезii як на мiсце, придатне для проживання британцiв i для ведення сiльського господарства. Іронiя долi полягае в тому, що сам вiн згодом випробуе на собi всi труднощi ведення сiльського господарства в цих мiсцях, – труднощi, про якi знае кожен, хто читав африканськi романи i новели Дорiс Лессiнг. Селус у своему колонiальному завзяттi просто недооцiнив iх.]. Вiн утiлював типового вiкторiанського мандрiвника-першовiдкривача: безстрашний, оптимiстично налаштований, безсоромний, безневинний, загартований i допитливий. Цей 64-рiчний чоловiк з короткою сивою борiдкою рухався з легкiстю тридцятирiчного. (Вiкова межа в батальйонi становила 48 рокiв, але багато з новобранцiв були значно старшими i вiдверто неправдиво повiдомляли про свiй вiк – настiльки велике було прагнення потрапити на вiйну[84 - Командир батальйону був iнiцiатором його формування – це полковник Данiель Патрiк Дрiсколл, який пiд час англо-бурськоi вiйни командував iррегулярним з’еднанням, вiдомим як «Скаути Дрiсколла». Передбачалося, що батальйон буде чимось подiбним.].)

Батальйон вiд самого початку набув слави елiтного з’еднання, де зiбралися обранi смiливцi. Але помiж тих, хто чекали на перонi, були й такi, хто фактично дезертирував з iнших вiйськових частин, щоб потрапити в цей батальйон. Вiн був единим з’еднанням у всьому Британському експедицiйному корпусi, що не пройшло хоч якогось вiйськового навчання. Уважалося, що цi люди великодосвiдченi та всiляке навчання зайве, навiть образливе для таких gentlemen adventurers. Нiчого дивного в тому, що цього вечора в повiтрi линув «a spirit of romance»[85 - Складний для перекладу вислiв, бо мiстять багато значень. Напевне, вiн найкраще вiдображае поеднання мрii про пригоди i поетичного настрою.].

Бiльшiсть з них не знали одне одного. Для цих закоренiлих iндивiдуалiстiв було незвичним раптово побачити себе у вiйськовiй формi – адже вона приховувала iхню неповторну своерiднiсть! Потрiбно було ще познайомитися. 28-рiчний Ангус Б’юкенен – натуралiст, ботанiк i зоолог. Особливо його цiкавлять птахи. Якщо мае вiльний час, намiрений зiбрати екземпляри схiдноафриканськоi флори i фауни.

Час спливае. Гамiр голосiв наростае, в гуртках присутнiх лунае смiх. До одинадцятоi вечора друзi та родичi починають вiдчувати втому вiд довгого очiкування i поступово залишають перон, по двое-трое осiб. До першоi години ночi тут залишаються лише люди в формi. Наближаеться потяг, вони сiдають у нього. Перед самим вiдправленням з’являються полiцейськi. Вони перевiряють вагони в пошуках дезертирiв. Але тi вже попередженi й швидко ховаються, перечiкуючи, поки не пiде полiцiя.

О другiй годинi ночi потяг вiдходить вiд вокзалу Ватерлоо. Вiн прямуе до Плiмута. Там на них чекае пароплав HMTS «Нойралiя». На ньому вони i попливуть до Схiдноi Африки.




45

Середина квiтня 1915 року

Лаура де Турчинович бачить, як солдат iсть апельсин в Сувалках


Епiзод з апельсином вразив ii. Можливо, ii реакцiя викликае подив, адже Лаура встигла побачити так багато страшного. Але швидше за все справа саме в тому, що за останнi мiсяцi вона пережила забагато: кожна людина мае свiй лiмiт сил. Вона невтомно працювала то над одним, то над iншим – не лише зi щирого бажання допомогти. Нi, вона усвiдомлено так спиняла демонiв у власнiй душi: «Я була зайнята щохвилини, iнакше я збожеволiла б!»

Минуло майже два мiсяцi вiдтодi, як нiмцi вдруге вступили в Сувалки. Лаура де Турчинович та ii дiти опинилися не по той бiк фронту без можливостi виiхати.

Найжахливiшим був, звiсно, тиф. Через хворобу одного з п’ятирiчних близнюкiв вони змушенi були залишитися на мiсцi, замiсть того щоб утiкати вiд ворога, який наступав. А потiм i другий хлопчик захворiв на тиф. Вона мало не втратила iх.



Я перетворилася на машину: всi ночi безперервно чергувала бiля лiжка хворих: як шкода було на них дивитися! Крихiтнi сiрi тiнi моiх дорогих хлопчикiв! Вони безупинно марили, тiльки голоси iх лунали дедалi слабше. Кожна нiч означала битву зi смертю.


В один з таких довгих днiв неспання i тривоги Лаура помiтила «дикувату, блiду, дивну жiнку» i лише згодом зрозумiла, що бачить власне вiдображення в дзеркалi. А коли хлопчики нарештi, усупереч всiм очiкуванням, почали одужувати, пiсля тритижневоi боротьби за життя, захворiла шестирiчна донька. І тривога, виснажливий бiль – усе почалося знову. Тим часом зiйшов снiг. Настала весна.

Нестача iжi стала вiчним прокляттям. Запаси, зробленi на початку вiйни, були з’iденi. Багато чого було вкрадено нiмецькими солдатами чи конфiсковано iх керiвництвом. Залишалися ще борошно, варення, макарони, великi й жорсткi, i чай, а також прихована картопля, якоi було небагато. (Нiмцям не вдалося знайти одну з ii схованок: усерединi дивана). На щастя, у неi ще були грошi, але i вона, i ii слуги не завжди могли щось на них придбати. Інодi iй удавалося прикупити чорного хлiба, iнодi – нi. (Інодi купували дрова: адже будинок стояв увесь вимерзлий). Картоплю та яйця продавали за нечуваними цiнами.

Як радiсно було, коли вона купила п’ять живих курей! Їх замкнули в колишнiй бiблiотецi, i вони сидiли на засмiчених книжкових полицях, рилися на пiдлозi в пошуках iжi, гидили на книги, але все це ii не турбувало: книжковi томи втратили для неi будь-яке значення. Вони немов належали iншому свiту, що поринув у минуле в серпнi минулого року.

Усi цi страждання були пов’язанi для Лаури з двома iншими злощасними подiями: вiйною в цiлому й окупацiею зокрема. Вони жили в умовах постiйного надзвичайного стану, коли була обмежена не тiльки iх свобода пересування, але й приватне життя взагалi. Будь-якоi митi до них могли ввiрватися нiмецькi солдати, вимагаючи чогось, поводячись загрозливо, або владно, або i те, й iнше водночас. Будинок у них великий, iмпозантний. Вiн мов магнiт притягував нiмецьких офiцерiв, якi охоче спинялися тут або ж влаштовували тут своi гулянки. В одному з флiгелiв розташувалася iмпровiзована лiкарня для тифозних, але iншу частину будiвлi використовували насамперед вищими чинами нiмецькоi армii[86 - Навiть вiдомий нiмецький фельдмаршал Пауль фон Гiнденбург зупинявся в цьому домi, коли був проiздом у Сувалках. Лаура характеризуе його i як галантного кавалера, i як егоiстичного ненажеру. І той факт, що вiн був головнокомандувачем цього фронту i тому вiдповiдав за всi нещастя, робило його вiдразливим в ii очах.]. Лаура з дiтьми i прислуга тулилися в кiлькох кiмнатках. Їм суворо забороняли заходити в тi частини будинку, де нiмцi органiзували телефонний зв’язок i телеграф: з будiвлi тяглися сплутанi телефоннi дроти, а з даху звисала висока антена.

Усе мiсто змiнилося. Воно втратило свiй чистий, охайний вигляд. Усюди валялися купи смiття i бруд. На вулицях стояли залишенi господарями меблi та iншi речi. Фронт був так близько, що до них долинав гуркiт канонади. Мiстом безупинно снували нiмецькi вагони з припасами, автомобiлi, iнодi крокувала нiмецька пiхота. Солдати майже завжди спiвали. Вона просто ненавидiла цi звуки.

Лаура не могла не ненавидiти нiмцiв. Вони були ii ворогами. Вони окупували ii рiдне мiсто, перетворили ii життя на суцiльну муку. Але не всi нiмцi однаковi. Деякi з них ставилися з розумiнням i спiвчуттям, але багато iнших трималися гордовито, зверхньо, iнодi грубо. Вона часто бачила, як вони б’ють росiйських вiйськовополонених. Нiмецька пропаганда, що волала про позбавлення вiд росiйського ярма, не мала великого успiху: ii слухали, можливо, мiсцевi евреi, якi вбачали в окупацii можливiсть звiльнитися вiд свавiлля колишньоi влади i вiд застарiлого антисемiтизму[87 - Звинувачення у спiвпрацi з нiмцями також роздмухували старий росiйсько-польський антисемiтизм. Лаура i сама з пiдозрою ставилася до багатьох евреiв у мiстi.]. Дика сумiш послужливостi та брутальностi з боку нiмецьких окупантiв була своерiдним вiддзеркаленням офiцiйноi полiтики. У тому хаосi, що породила вiйна i який бiльшiсть нiмцiв уважали вродженою рисою Схiдноi Європи, з ii пiстрявою сумiшшю народiв i мов, нiмецьке командування на Схiдному фронтi почало здiйснювати амбiтну й широку програму, маючи намiр повнiстю контролювати захопленi територii та iхнi ресурси, а також урятувати окуповане населення вiд нього самого, насадивши тут нiмецьку дисциплiну, нiмецький порядок, нiмецьку культуру.

Удалинi гуркочуть гармати, i Лаура разом з усiма як i ранiше сподiваеться на те, що росiйська армiя зробить прорив i звiльнить iх. (Для них стало звичним прислухатися, чи не росiйська артилерiя там стрiляе – росiйськi батареi давали залпи в особливому ритмi: раз – два – три – чотири, пауза, раз – два – три – чотири, пауза.) Вона часто мрiяла про те, що ii чоловiк Станiслав знаходиться десь у росiян, зовсiм поруч, можливо, в десятьох кiлометрах звiдси, i щойно нiмецьку лiнiю фронту буде прорвано, вони побачаться. Але найчастiше ii охоплювало почуття повноi iзольованостi, ув’язнення разом зi своiми дiтьми в абсурдному i безнадiйному iснуваннi. Нью-Йорк був дуже далеко. І дiти гралися лише з бiлою собачкою Дашем.

Мабуть, абсурднiсть самоi обстановки змусила ii так зреагувати на апельсин. На вулицi вона побачила простого солдата, який тримав у руках апельсин: вiн пiднiс золотавий плiд до рота i надкусив його. Вона з обуренням дивилася на нього. Вона вiддала б усе на свiтi за один цей апельсин, за те, щоб принести його додому дiтям. Але вона знала, що цього не буде. Їi надзвичайно обурило те, як поводився цей солдат, як вiн недбало поiдав апельсин. Вiн вiдкушував вiд цього красивого, круглого, екзотичного, сяючого плода, «немов цими фруктами в Сувалках харчувалися щодня».

Коли iз заходу дув вiтер, Лаура вiдчувала нудотний запах. Це смердiли трупи загиблих узимку. Їх закопували абияк. Подейкували, що там iх лежать десятки тисяч[88 - Узимку найхоробрiшi дiти з Сувалок грали в таку гру: блукали полями за мiстом i паличкою тикали в снiг, шукаючи вбитих.].




46

П’ятниця, 16 квiтня 1915 року

Вiльям Генрi Докiнз пише листа матерi в порту Лемноса


Нарештi в дорогу. І остаточно вiдомий пункт призначення – Дарданелли. Чутки про операцiю поширювалися з лютого. Тодi вони дiзналися, що кораблi союзникiв без особливого успiху атакували османськi артилерiйськi батареi, якi блокували протоку, i що атака повторилася минулого мiсяця, але була так само безуспiшною[89 - Метою цiеi наспiх спланованоi та хвацькоi операцii було прокласти за допомогою флоту шлях спершу через Дарданелли, потiм – через Босфор, щоб постачити вiйськову технiку росiянам, що зазнали поразки, але ще й допомогти iм на Кавказi, де грiзний османське наступ, утiм, уже загруз у морозах, снiгу та хаосi. Сподiвалися також взагалi вивести Османську iмперiю з вiйни. Точилися нескiнченнi дискусii мiж так званими «захiдниками» й «схiдняками», у яких першi, переважно вiйськовi, закликали вiддати прiоритет Захiдному фронту, тодi як останнi, переважно полiтики, хотiли вести бойовi дii на слабких флангах противника, насамперед на Балканах i в пiвденному Середземномор’i. Операцiя в Дарданеллах була значною мiрою витiвкою молодого, хитромудрого i суперечливого Першого лорда Адмiралтейства Великоi Британii Вiнстона С. Черчилля. Ще 1907 року в британських вiйськово-морських силах вивчили це питання i дiйшли висновку, що лише наступом флоту не можна домогтися успiху, але впертi факти не вражали авантюрно налаштованого Черчилля.]. Уже наприкiнцi березня бiльшiсть бригади Докiнза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у пiвнiчнiй частинi Егейського моря. Сам же вiн залишався у великому таборi пiд Каiром. Тим часом вiн чудово розумiв, що починаеться щось серйозне. У минулому листi додому вiн писав: «Кажуть, ми станемо частиною гiгантськоi армii – французькоi, росiйськоi, балканськоi (!) i британськоi – i спершу пiдкоримо Туреччину, а потiм рушимо до Австрii» [90 - Це не позбавлений домислiв, але й не зовсiм помилковий опис того, що планувалося. Вiйська потрiбнi тодi, коли на гiркому досвiдi з’ясувалося, що кораблi союзникiв не здатнi самостiйно форсувати Дарданелли. Сухопутнi з’еднання повиннi, в першу чергу, знищити батареi береговоi артилерii, що завдавали стiльки клопоту союзницькому флоту i прицiльно стрiляли навiть у мiннi тральщики, що йшли попереду кораблiв.].

Змiни були дуже доречними. Мiсяцi бездiяльностi – не зважаючи на навчання – отруювали бойовий дух i послаблювали дисциплiну. Австралiйцi виявляли дедалi бiльше неповаги до британських офiцерiв, а солдати рiзних нацiональностей дедалi бiльше ганебно поводилися в Каiрi. Кульмiнацiею стали подii двотижневоi давностi, що припали на Страсну п’ятницю, коли в кварталi розважальних закладiв спалахнули заворушення. Каiр уважаеться одним з найбiльш грiховних мiст свiту, у ньому е безлiч борделiв, гральних будинкiв, де охочi до розваг можуть спробувати все – вiд наркотикiв до стриптизу. За непорушним законом «попит народжуе пропозицiю». Усе це розквiтло пишним цвiтом, коли сюди приплинули десятки тисяч молодих солдат з грошима в кишенях. Дисциплiна похитнулася, невдоволення мiсцевого населення вiйськовими посилилося[91 - У своему листi Докiнз зiзнаеться в неприязнi до египтян. Зокрема, вiн називае iх «нiкчемними».].

Отже, у Страсну п’ятницю сотнi солдатiв, здебiльшого австралiйцiв i новозеландцiв, почали бешкетувати в одному з розважальних кварталiв Каiра. Вони, лютуючи, громили бари та борделi, викидали меблi на вулицю i пiдпалювали iх. Буяючи, натовп прибував, оскiльки до мiсця поспiшали iншi солдати. Втрутитися спробувала вiйськова полiцiя; у вiдповiдь в неi полетiли пляшки, четверо солдатiв були пораненi. Викликанi на пiдмогу британськi вiйськовi з багнетами були одразу ж роззброенi, iхнi гвинтiвки кинули у вогонь. Невдачею завершилися i спроби втихомирити натовп за допомогою кавалерii. Поступово все заспокоiлося само собою. Докiнз також був там i охороняв шлагбаум на однiй з вулиць. У наступнi днi озлобленi солдати спалили в таборi буфет i кiнотеатр.

Близько тижня тому вiйськова частина Докiнза з полегшенням залишила Єгипет. Тодi в порту Олександрii стояло багато вiйськових кораблiв. За два днi вони пiдiйшли до берега Лемноса. Острiв був крихiтний, усi вмiститися на ньому не змогли, тому багато солдатiв просто залишилися на кораблях. Зараз Вiльям Генрi Докiнз сидить на борту корабля «Машобара» в порту Лемноса i пише листа матерi.



Тут е кумеднi старовиннi вiтрянi млини, на яких мелють зерно. Це великi кам’янi споруди з величезними крилами з парусини. Острiв дуже чистий, i люди тут охайнi, – слава богу, який контраст з Єгиптом! Усюди росте зелена трава, поля дуже красивi, укритi квiтучими червоними маками i ромашками. Учора ми зiйшли на берег, щоб рота трохи розiм’ятися й оглянула пам’ятки острова. Мiсцеве населення тут, як i скрiзь, прагне побiльше заробити на солдатах. Великих крамниць тут немае, тому ми просто прогулялися островом i подивилися на людей. В одного – круглий сир пiд пахвою, в другого – зв’язка iнжиру, у третього повна кишеня горiхiв, у четвертого – мiшечок сухарiв… усi навколо намагаються щось продати. Ми приемно провели час.


Докiнз знае: вони незабаром попрямують далi. Вiн знае, яке завдання йому i його ротi належить виконувати у майбутньому: вони мають вiдповiдати за забезпечення бригади водою. На борту «Машобари» безлiч насосiв, труб, буровi установки i, крiм того, землерийне обладнання та iнструменти. Та й сам корабель уже перетворюеться на судно спецiального призначення: на носi вiдкрили величезнi двостулковi «дверi» для висаджування. Вони отримали карти мiсця, де повиннi будуть висадитися. Воно називаеться Галлiполi. Це вузький, довгий пiвострiв, що замикае вхiд у Мармурове море. Але про це в листi вiн нiчого не пише. Вiн завершуе такими рядками:



Бiльше розповiдати нема чого, отже, я завершую. Передавай усiм вiтання вiд мене з великою любов’ю. Твiй люблячий син Вiллi. Вiтання дiвчаткам.





47

Недiля, 25 квiтня 1915 року

Рафаель де Ногалес став свiдком знищення двох найбiльших святинь Вана


Свiтае. Вiн прокидаеться на пуховiй перинi, на зелених шовках. Обстановка кiмнати пасуе до його розкiшного ложа: на стелi висить арабська бронзова люстра з рiзнокольоровими кришталевими вставками, на пiдлозi лежать килими ручноi роботи i стоiть пiдставка з декоративною зброею з дамаськоi сталi. На нiй е коштовнi статуетки iз севрськоi порцеляни. Ранiше ця кiмната належала жiнцi. Вiн здогадався про це за олiвцями для фарбування очей i помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.

Удалинi пробуджуеться турецька артилерiя. Батареi, одна за одною, вiдкривають вогонь. Вони додають свiй рiзкий трiск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркiт, трiск, шум падiння, ляскання, гомiн, пострiли, зойки.

Незабаром вiн вирушае в дорогу верхи. Сьогоднi вранцi вiн мае проiнспектувати схiдний сектор.

Рафаель де Ногалес перебувае на околицi старовинного вiрменського мiста Вана, в пiвнiчно-схiднiй провiнцii Османськоi iмперii, поблизу вiд Персii та Росii – до кордону всього лиш 150 кiлометрiв просто на пiвнiч. У мiстi заколот. Ногалес служить в одному з пiдроздiлiв, якi прибули для придушення заколоту.

Ситуацiя складна. Вiрменськi заколотники засiли в старiй частинi мiста, за фортечною стiною, i в кварталi Айгестан. Вiйська турецького губернатора контролюють фортецю на горi, над мiстом, та iншi квартали. А десь на пiвночi розташований росiйський армiйський корпус: вiн поки ще не подолав важкодоступний гiрський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дiстатися сюди за один день. Обабiч фронту настрiй у учасникiв вiйни змiнюеться вiд надii до розпачу, вiд страху – до впевненостi. У вiрмен-християн немае iншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття росiйського корпусу. Їхнi вороги-мусульмани розумiють, що повиннi перемогти, перше нiж росiяни з’являться на горизонтi. Тодi учасники й заручники облоги помiняються ролями.

Це пояснюе надзвичайну жорстокiсть боiв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Ванi де Ногалес побачить лише трьох живих вiрмен: офiцiанта, перекладача i чоловiка, знайденого в колодязi, де вiн просидiв дев’ять днiв, утiкши з якихось причин вiд своiх, – останнього допитали i погодували, щоб вiн отямився, пiсля чого розстрiляли «без усяких церемонiй». Жорстокi розправи вiдбувалися ще й тому, що бiльшiсть тут були партизани, ентузiасти, добровольцi – цивiльнi особи, якi раптово отримали зброю i безмежну можливiсть помститися за минулi образи – справжнi чи уявнi, або припинити майбутнi несправедливостi – також справжнi чи уявнi. Пiд керiвництвом у де Ногалеса е войовничi курди, мiсцевi жандарми, турецькi офiцери-резервiсти, черкеськi аширети i цiлi банди[92 - Масову рiзанину християн практикували i ранiше. Це був давнiй конфлiкт мiж вiрменами й османською владою, але в останнi десятилiття вiн поглибився. Велика вiйна призвела до раптового, непередбаченого i вкрай болючого загострення. Багатьох туркiв охопив страх за свое майбутне. Коли влада Константинополя в жовтнi 1914 року вирiшили пристати на бiк Центральних держав, Османська iмперiя щойно програла ще одну вiйну (так звану Балканську вiйну 1912–1913 рокiв, у якiй об’еднаними силами перемогли Сербiя, Грецiя, Болгарiя i Румунiя). Окремi частини iмперii населяли здебiльшого християни. Іншi територii – Єгипет, Лiван – насправдi перебували пiд владою захiдних держав. Чи триватиме тепер ерозiя, що роз’iдае Османську iмперiю? До старого зiлля додався новий iнгредiент, до того ж фатальний, – сучасний нацiоналiзм. У константинопольськоi влади ще до жовтня 1914 року народилася iдея великого переселення народiв з метою створити етнiчно гомогенну державу або принаймнi очистити головнi провiнцii iмперii вiд немусульманськоi «зарази». Помiж дедалi бiльш гноблених нацiональних меншин, зокрема вiрмен, нацiоналiзм породжував мрii про сепаратизм, надiю на власну державу.].

Вiйна виправдовуе очiкування, поширюе чутки, заперечуе новини, спрощуе мислення, узаконюе насильство. На боцi росiян б’ються п’ять дружин вiрменських добровольцiв; агiтують з метою пiдняти повстання проти османського правлiння. Дрiбнi озброенi групи вiрменських активiстiв здiйснюють вилазки i органiзують саботаж. І вже з кiнця 1914 постiйно вбивають беззбройних вiрмен: це були масовi репресii, рiзанина у вiдповiдь на дii активiстiв як попередження iншим вiрменам або як помста за поразки на фронтi[93 - «Поразки» саме у множинi: невдачею завершився не лише наступ на Кавказi. Османське вторгнення до незалежноi Персii також завершилося поразкою. У вiйськових операцiях здобуде перемогу росiйський корпус, який перебував зараз у Котур-Тепе.]. Або ж просто тому, що можна було переслiдувати вiрменiв. У вiдповiдь на останнi, грубi й цинiчнi, репресii мiсцевий турецький военачальник отримав масовий заколот, що тепер i планували погасити черговою рiзаниною.

Рафаель де Ногалес чув всi цi чутки, знав про побоювання, бачив слiди скоеного (бiженцiв, спаленi церкви, наваленi одне на одного трупи вiрмен бiля узбiччя дороги). Так, у маленькому мiстечку на шляху у Ван вiн особисто бачив, як юрба за пiвтори години забила насмерть мiсцевих вiрменiв – усiх, окрiм сiмох, яких вiн зумiв урятувати, витягнувши пiстолета[94 - Вiн передав сiмох вiрменiв мiсцевому чиновниковi, який обiцяв захистити iх. Згодом де Ногалес дiзнався, що чиновник тiеi самоi ночi наказав задушити бранцiв.]. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Ванi ситуацiя iнша, простiша. Вiн офiцер османськоi армii, мае придушити збройний заколот. Причому швидко, перш нiж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крiм того, де Ногалес не любив вiрмен. Звiсно, вiн захоплювався iхньою прихильнiстю своiй християнськiй вiрi, але в цiлому вважав iх за хитрих, жадiбних i невдячних. (Утiм, вiн так само прохолодно ставився до евреiв i арабiв. І навпаки, любив туркiв: «Джентльмени Сходу!». Курдiв вiн поважав, хоча i вважав iх людьми ненадiйними. Вiн називав iх «молодою i енергiйною нацiею».)

Завдання пiдкорення Вана була не з простих. Вiрмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужнiстю людей, якi знають, що поразка для них дорiвнюе смертi. Багато добровольцiв де Ногалеса були недисциплiнованими, недосвiдченими, примхливими i почасти непридатними до справжнiх боiв. До всього старий Ван був справжнiсiньким лабiринтом з базарiв, вузьких провулкiв i глинобитних будинкiв, – у ньому важко було орiентуватися. Тому взяття мiста було довiрене переважно османськiй артилерii. Правда, бiльшiсть гармат були музейними експонатами[95 - Згодом будуть використовувати ще й кiлька п’ятсотлiтнiх мортир, також зi значним ефектом, хоча i з таким самим ризиком для артилеристiв.], але де Ногалес виявив, що гарматнi ядра значно бiльше руйнують будинки, нiж гранати, якi просто пробивають одну глиняну стiну i вилiтають крiзь iншу.

Таким чином i пробивалися через плетиво вуличок i провулкiв Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, – «обливаючись потом, з чорними вiд пороху обличчями, оглухнувши вiд кулеметного трiскоту i близьких пострiлiв з гвинтiвок». Коли будинок перетворювався на руiни, а його захисники – на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вiрменам повернутися сюди пiд покровом ночi. Удень i вночi над мiстом висiв густий дим вiд пожеж.

Пiд час своеi iнспекцii верхи схiдним сектором де Ногалес помiтив польову гармату, поховану пiд руiнами будинку. Вiн зiскочив з коня. Зi зброею в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, вiн зумiв надiйно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострiлом в обличчя.

За годину де Ногалес знаходився нагорi, на брустверi фортецi. Звiдти вiн спостерiгав у бiнокль за штурмом укрiпленого вiрменського села, поблизу мiста. Поруч з ним стояв губернатор провiнцii, Джевдед-бей, рокiв сорока, який охоче розмiрковував про лiтературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з бiлоснiжною краваткою i свiжою бутоньеркою в петлицi, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.

Разом з тим вiн, з усiма своiми зв’язками в Константинополi та своею безцеремоннiстю, став головним архiтектором трагедii, що розiгрувалася. Насправдi вiн був новим типом у бестiарii нового столiття: красномовний i переконаний у своiй iдеологii масовий вбивця у вiдпрасованому одязi, який керував рiзаниною з-за письмового столу.

Де Ногалес стоiть поруч з губернатором i стежить за штурмом села. Вiн бачить, як три сотнi кiнних курдiв перекривають вiрменам шлях до втечi. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса i губернатора просвистiли кулi. Стрiляють вiрмени, здершись на високий собор Святого Павла у старiй частинi Вана. До цих пiр обидвi ворогуючi сторони ставилися з повагою до прадавньоi святинi, але тепер губернатор вiддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Пiсля двогодинного обстрiлу з гармат високий старовинний собор руйнуеться, здiймаючи куряву пилу. Тодi вiрменськi снайпери перелазять на мiнарет високоi мечетi. Цього разу губернатор вагаеться, чи вiддавати наказ про обстрiл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На вiйнi як на вiйнi».

«Таким чином, – розповiдае де Ногалес, – за один день були зруйнованi два головних храми Вана, що протягом дев’яти столiть були найвiдомiшими iсторичними пам’ятками мiста».

Того самого дня Вiльям Генрi Докiнз сходить на берег бiля Галлiполi.

Вiн прокинувся о пiв на четверту ранку i прийняв гарячу ванну. Корабель iз погашеними вогнями тримав курс на пiвнiчний схiд. Коли над горизонтом зiйшло сонце, вони кинули якiр: навколо – тiнi iнших кораблiв, попереду – Галлiполiйський пiвострiв, витягнутий, легкий силует, нiби на акварелi. Потiм були снiданок i пiдготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотiли корабельнi гармати. Докiнз i його люди спершу пересiли на ескадрений мiноносець, що доставив iх ближче до берега. З мiноносця вони пересiли на великi дерев’янi шлюпки, iх узяли на буксир катери.

Хвилi. Свiтанкове небо. Гучнi розриви снарядiв. Вiн уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч вiд гранати свердлить поверхню води, пiднiмаючи безлiч фонтанчикiв. Бачить, що берег дедалi ближче. Вистрибуе зi шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Вiн чуе пострiли з гвинтiвок з крутого обриву на березi. Берег кам’янистий.

О восьмiй годинi його люди вишикувалися бiля води. З багнетами напереваги. Докiнз занотовуе у щоденнику:



Ми чекали близько години, стоячи на березi. Генерал[96 - Тобто командир 1-i австралiйськоi дивiзii Вiльям Брiджес, якого добре знав Докiнз, коли той був керiвником вiйськового коледжу в Дантрунi.] i його штаб проiхали повз нас. Схоже, сам генерал перебував у чудовому настроi, а це гарний знак. Нiхто напевне не знае, що вiдбуваеться. Решта солдатiв нашоi роти висаджуються на берег. Потiм ми разом з дозором пробиваемося вздовж берега на пiвдень, у пошуках води. Знаходимо водойму поряд з турецькою хатиною: усюди розкидано речi ii мешканцiв. Ми пiднiмаемося на гребiнь i спускаемося у глибоку ущелину. Позаду нас кричать солдати з пiхоти, тому ми змушенi повернути. Надсилаемо групу для риття колодязя бiля хатини, другу – щоб пробурити свердловину в ущелинi, i третю – щоб змiцнити невелике джерело на березi. В ущелинi, неподалiк вiд хатини, летить цiлий рiй куль, але вони випущенi занадто високо i не влучають у цiль. Пiхотнi на пагорбi кричать нам, що ми пiд обстрiлом.

Так i е.


Обстрiл тривае. Докiнз i його солдати також продовжують, ухиляючись вiд картечi, рити i свердлити, вони тягнуть водопровiд. Двое пораненi: один в лiкоть, iнший в плече. Пiдривник вiд картечноi гранати влучив Докiнзу в черевик, але не поранив його. Близько десятоi години вечора вiн чуе звуки перестрiлки, «звуки, що зачаровують», з пагорбiв одразу за берегом. Це турецький контрнаступ[97 - Османська пiхота, що обороняла в цi днi Галлiполi, билася хоробро, але поступалася за чисельнiстю супротивниковi, була погано озброена. Їi використовували як гарматне м’ясо. Цей факт вiдомий за горезвiсним висловом тодiшнього командира 19-i османськоi дивiзii, знаменитого пiдполковника Мустафи Кемаля. Коли вiн у критичний момент, саме в той день пiд Арiбурну, повiв у бiй свiй полк, що залишився майже без боеприпасiв, щоб зупинити небезпечний прорив АНЗАКа (Australian and New Zealand Army Corps – Австралiйського i новозеландського армiйського корпусу), вiн крикнув солдатам: «Я не очiкую, що ви переможете, я наказую вам померти». Це з’еднання, 57-й полк, було повнiстю знищене. Q.E.D.]. З крутого схилу постiйно тече маленький, але невичерпний потiк поранених. Вiн бачить розгубленого полковника, – його, вочевидь, оглушило снарядом, i вiн вiддае наказ про обстрiл пагорбiв, утримуваних своiми вiйськами. Докiнз допомагае розвантажувати баржу з боеприпасами.

Близько дев’ятоi години вчора вiн iде спати, «смертельно втомлений». Години за пiвтори його будить майор i повiдомляе йому, що ситуацiя критична. Решту ночi Докiнз допомагае пiдвозити боеприпаси на лiнiю вогню для розбитоi пiхоти, яку вiдтiсняють. Усю нiч тривае перестрiлка. Докiнз лягае спати близько четвертоi ранку.




48

Субота, 1 травня 1915 року

Флоренс Фармборо чуе прорив фронту у Горлiце


Як i для мiльйонiв iнших людей, прощання на вокзалi стало для них пiднесеною миттю. Для бiльшостi воно стало единою пiднесеною миттю в iхньому життi. На Олександрiвському вокзалi в Москвi жахлива тиснява. Спiвали нацiональний гiмн, благословляли одне одного, обiймалися й бажали одне одному успiхiв, дарували шоколад i квiти. І ось потяг вирушив у дорогу, повз людей, якi кричали «ура» та махали навздогiн. Їхнi обличчя виражали надiю i невпевненiсть. Їi саму переповнювало «дике збудження»: «Ми iдемо! Ми iдемо на фронт! Я така рада, що не знаходжу слiв».

Їi частину розмiстили в Горлiце, злиденному провiнцiйному мiстечку в галицькiй частинi Австро-Угорщини, понад пiвроку окупованому росiйськими вiйськами. Горлiце знаходився просто поблизу лiнii фронту. Австрiйська артилерiя щодня обстрiлювала мiсто, але дещо хаотично, немов швидше з принципу, нiж за планом. Австрiйцiв не хвилювало, що жертви iхнього обстрiлу е такими ж, як i вони самi, пiдданими кайзера. Вежа великоi церкви розколота навпiл. Вiд багатьох будинкiв залишилися лише руiни. До вiйни в мiстi налiчувалося 12 тисяч жителiв, тепер же тут всього тисяча-двi тих, хто не встигли втекти i зi страху ховаються у пiдвалах. Дотепер Фармборо та iншi сестри польового шпиталю займалися здебiльшого потребами цивiльного населення, i насамперед роздавали людям iжу. Гостро вiдчував брак продовольства. Природа тiшила око весняною зеленню.

Пересувний польовий шпиталь номер десять мiстив три вiддiлення, зокрема два санiтарних, що легко перемiщувалися туди, де вони були перш за все необхiднi. У кожному з цих вiддiлень були офiцер, унтер-офiцер, двое лiкарiв, асистент лiкаря, чотверо медбратiв i чотири сестри милосердя, тридцятеро санiтарiв, два десятки двоколiсних санiтарних вiзкiв, запряжених кiньми (з червоним хрестом на брезентi), i стiльки ж кучерiв i конюхiв. Трете вiддiлення було стацiонарним, у ньому бiльше лiжок i бiльше мiсць для зберiгання запасiв. Тут знаходиться транспорт госпiталю, помiж якого два автомобiлi. Флоренс працювала в одному з санiтарних вiддiлень. Вони упорядковували який-небудь залишений будинок, чистили його, фарбували i розгортали в ньому iмпровiзований лазарет – i операцiйну, й аптеку.

Горлiце, як уже було зазначено, знаходився поблизу фронту, бiля пiднiжжя Карпат. Серед будинкiв щодня розривалися снаряди. Незважаючи на це, тут було вiдносно спокiйно, так що навiть деяка байдужiсть охопила росiйських вiйськових. Це було помiтно кожному, хто сюди потрапляв. Були вiдсутнi надiйнi укрiплення, обов’язковi на притихлому Захiдному фронтi[98 - Система окопiв на Схiдному фронтi була не такою грунтовною i розгалуженою, як на Захiдному, насамперед тому, що лiнiя фронту на сходi була бiльш рухомою. І вiдстань мiж супротивниками, що на заходi становила 32 сотнi метрiв, а досить часто навiть менше, на Схiдному фронтi дорiвнювала одному-двом кiлометрам або й бiльше.]. Окопи були мiлкими, халтурними i бiльше нагадували канави, захищенi рiденькими рядками колючого дроту. Звiсно, взимку було важко закопуватися в землю, але солдати не намагалися це зробити, i тепер, коли грунт вiдтанув, iм було лiньки, та й лопат бракувало.

Росiйська артилерiя рiдко вiдповiдала на хаотичну стрiлянину австрiйцiв. Подейкували, що це вiд браку боеприпасiв, але насправдi в обозi снарядiв було бiльш нiж достатньо. Однак бюрократи у вiйськовiй формi, яким було доручено цю справу, притримували боеприпаси в очiкуваннi чогось бiльш значного. Росiйська армiя планувала новий наступ на пiвднi, через карпатськi перевали (ворота до Угорщини!), заваленi смердючими трупами, що розкладалися, залишеними тут пiсля тяжких i безрезультатних зимових боiв. Тодi тут потрiбно буде концентрувати ресурси, питання тiльки, чи правда це. Давно вже помiж росiян у Горлiце пануе тривога i поширюються чутки про те, що австрiйцi отримали пiдкрiплення у виглядi нiмецькоi пiхоти i важкоi артилерii.

Цiеi суботи Флоренс, як i решта в шпиталi, прокинулася завидна вiд артобстрiлу.

Вона схопилася з лiжка. На щастя, вона спала одягненою. Усi, крiм, мабуть, Радко Дмитрiева, командувача росiйськоi 3-i армii, вирiшили, що щось трапилося. Гуркiт посилювався, вибухи почастiшали, поблизу почала вiдповiдати росiйська артилерiя. Кулi вiд картечних гранат падали на вулицi та дахи будинкiв.

У деренчливих вiкнах Флоренс помiчае спалахи на тлi ще темного неба. Вона бачить, як з гарматних жерл згустками вириваеться полум’я, як воно перемежовуеться з блискавками вибухiв. Вона бачить свiтло прожекторiв, рiзнокольоровi вогнi сигнальних ракет, раптовi язики полум’я. Люди в будинку кидаються на пiдлогу. Стiни трясуться вiд артобстрiлу.

Починають надходити пораненi.



Спершу ми встигали допомогти всiм. Потiм нас просто приголомшила iхня кiлькiсть. Пораненi надходили сотнями, з усiх бокiв: хтось мiг пересуватися сам, iншi повзли по землi.


Клопотом лiкарiв у такiй безвиходi став жорсткий вiдбiр. Тим, хто стояв на ногах, допомоги не надавали; iх вiдсилали в базове вiддiлення госпiталю. Тих, хто не мiг стояти, було страшенно багато, iх клали рядами просто неба, давали iм болезаспокiйливе, а потiм оглядали iхнi рани. «Як тяжко було чути стогони i крики поранених». Флоренс разом з iншими робила все можливе, навiть якщо допомога здавалася марною, а потiк розiрваних i знiвечених тiл не вичерпувався.

Година за годиною все залишалося незмiнним. Інодi панувала тиша.

День добiгав кiнця, згустилися сутiнки.

Навколо блукали люди-примари. Вони стогнали, кричали, iх висвiтлювало рiзке, далеке свiтло.

Наступного ранку, близько шостоi години, Флоренс разом з iншими почула новий страхiтливий звук: це був раптовий, вiбруючий гул, схожий на шум водоспаду, вiн долинав вiд дев’ятисот артилерiйських знарядь рiзноманiтних калiбрiв, що вiдкрили вогонь одночасно кожним п’ятдесятиметровим вiдрiзком фронту. За кiлька секунд долинула протяжна луна вiд удару. Шум вiд металевих звукiв розривiв наростав. Ось це вже стiна гуркоту, а звуки все вихряться, ширяться, немов сили природи.

Простежувалася нова i вкрай неприемна логiка в цьому артобстрiлi та в тому, як гуркотiли розриви снарядiв на росiйськiй лiнii фронту. Технiчний термiн тут – Glocke, дзвiн. Вогневий вальс крутиться то туди, то сюди, убiк, углибину, уздовж росiйських укрiплень i окопiв. Це зовсiм не те, що довiльнi обстрiли австрiйськоi артилерii, i навiть вiдрiзняеться вiд суботнього вогневого шторму. Тут артилерiя виявляе себе як наука, обстрiл обчислений за секунди i до останнього кiлограма, щоб завдати максимальноi шкоди. Це щось нове.

Спершу вони з недовiрою почули слово «вiдступ».

Потiм побачили його в дii: довгi нерiвнi шеренги змучених, замурзаних глиною солдатiв потягнулися повз них. Зрештою надiйшов наказ: «Негайно вiдходити, кинути спорядження i поранених!» Як кинути поранених? «Так, кинути поранених! Швидше! Швидше! Нiмцi ось-ось увiйдуть у мiсто!»

Флоренс хапае свiй плащ i речовий мiшок i бiжить з будiвлi госпiталю. Пораненi кричать, благають, просять, лаються. «Заради бога, не залишайте нас!» Хтось хапае Флоренс за край одягу. Вона вiдчiплюе його руку. І вiдступае разом з iншими вибоiстою дорогою. Стоiть теплий, сонячний весняний день, але свiтло дивним чином приглушене. Цистерни з нафтою за мiстом починають горiти, i в повiтрi клубочиться густий чорний дим[99 - У цих мiсцях майже стiльки вiйськових кладовищ, скiльки у Фландрii. Це помiтить сьогоднi кожен, хто проiде машиною дорогою 977 iз Тарнова до Горлицi. Але на противагу Фландрii, багато з мiсцевих кладовищ перебувають у сумному запустiннi: можливо, це i виглядае романтично, але частiше справляе гнiтюче враження. На цих кладовищах похованi солдати рiзних армiй.].

У цей час Володимир Лiттауер перебував у таборi, в десяти кiлометрах на пiвнiчний захiд вiд Петрограда[100 - Таку назву отримав Санкт-Петербург пiсля початку вiйни, адже старе iм’я звучало надто по-нiмецьки. До речi, стало звичайною справою в той час замiнювати нiмецькi прiзвища росiйськими.], куди його полк було вiдправлено на вiдпочинок. Пiсля боiв середини квiтня на передовiй вiд полку залишилася лише одна третина, i багато коней стали непридатними для фронтовоi служби. Зустрiч з великим мiстом, де панував мир, схвилювала його. Вiн пише:



Було досить дивно бачити самого себе серед людей, якi не звикли стрiляти або перебувати пiд обстрiлом. Багато хто з них дивилися на вiйну, як на серiю геройських вчинкiв i насправдi навiть не могли уявити собi, що вона здебiльшого означала бути втомленим, невиспаним, брудним i досить часто голодним. Армiйська приказка «На вiйнi кожен либонь нудьгуе, либонь боiться» ще не досягла Санкт-Петербурга [101 - Лiттауеру, як i багатьом iншим, важко звикнути до новоi назви.]. Моi невигадливi розповiдi залишали людей байдужими.





49

Другий тиждень травня 1915 року

Лаура де Турчинович бачить в Сувалках вiйськовополоненого зi шматком хлiба


Лаура чуе, як медсестра-нiмкеня кричить комусь, щоб той негайно припинив. Крики не змовкають, i Лаура йде поглянути, що там сталося. Виявляеться, росiйський вiйськовополонений копирсаеться в купi смердючого лiкарняного смiття. Його не зупиняють протести медсестри. Вiн нишпорить далi.

Частина великого будинку Лаури де Турчинович пристосована пiд iмпровiзовану лiкарню для жителiв мiста, хворих на тиф. Вона й сама часто там працюе. Будiвлю захищають оголошення, що попереджають про тиф. Вона сама захищена росiйськоi формою сестри Червоного Хреста, яку носить. (Самотнiй жiнцi не завжди приемно пересуватися вулицями, заповненим людьми у формi, особливо коли пияцтво стало звичайним явищем.) Прикриваючись Червоним Хрестом, вона почала давати деякi доручення голодним росiйським вiйськовополоненим, якi перебувають у мiстi як робоча сила. Зокрема, вони перепоховали чотирнадцять трупiв солдатiв, закопаних у неi в саду пiд час осiннiх боiв.

Особливо погано на неi вплинуло видовище росiйських вiйськовополонених i те, як з ними поводилися. Це були виснаженi, голоднi, бруднi, обiрванi, сповненi паразитами, часто хворi люди. Вони мешкали в жахливих умовах, i з ними нелюдяно поводилися. Але найгiрше бруду, ран i лахмiття був той факт, що вони були майже без винятку вiдпрацьованим людським матерiалом, зламаними людьми, якi втратили будь-яку надiю, якi у своему мовчазному, покiрному стражданнi позбулися частини своеi людськоi сутностi та перетворювалися на тварин, на речi[102 - Існувала особлива дiалектика мiж брудом i пiдпорядкуванням на сходi. Охайнiсть була однiею з чеснот, яку невпинно проповiдували нiмецькi окупанти. У iхнiх очах вона правила за доказ власноi переваги. Як зазначав Веяс Габрiель Люлевiциус, поневоленi, знаючи про страх нiмцiв перед iнфекцiею, також могли використовувати це зi своею метою, щоб уникнути деяких покарань та контролю.]. Це вражало Лауру до глибини душi. Вона допомагала iм як тiльки могла.

Медсестра-нiмкеня продовжуе кричати, а росiйський вiйськовополонений копирсаеться в купi. Нарештi вiн щось знаходить. Лаура бачить, що це заляпаний окраець хлiба. Росiянин переможно показуе ii своiм товаришам. Потiм починае iсти. Медсестра-нiмкеня обурюеться. Як можна iсти таке? Хiба вiн не розумiе, що цей шматок хлiба можливо зробити його хворим, навiть смертельно хворим? Полонений продовжуе iсти.

Лаура обурена. Вона звертаеться до медсестри. Хiба вона не можливо дати йому щось бiльш придатне для iжi? Нiмкеня вагаеться, не знае, що робити. Один з нiмецьких асистентiв у формi втручаеться у суперечку. Вiн зникае, а потiм повертаеться з великою тарiлкою супу, жирного, гарячого, чудесного супу, у якому плавають шматочки справжнього м’яса. Росiйський вiйськовополонений пожадливо iсть.

За три години вiн помер.

Його органiзм не витримав цього раптового насичення.




50

Середа, 12 Травня 1915 року

Вiльям Генрi Докiнз убитий на пiвостровi Галлiполi


Можна поставити запитання: «Що дошкуляло йому бiльше: важка робота на березi чи зубний бiль?» Швидше за все, перше. Докiнз був дiйсно вiдповiдальним i вiдданим своiй справi офiцером. Але вiзити до лiкаря свiдчать про те, що зубний бiль дошкуляв йому. Вiн супроводжував його життя як постiйний фон, деяка розвага, фiльтр[103 - Перебуваючи в Єгиптi, Докiнз багато разiв вiдвiдуе зубного лiкаря, але, вочевидь, не всi його проблеми iз зубами були розв’язанi. 10 травня вiн знову звертаеться до лiкаря на березi через зубний бiль.]. Його вiдчуття цих днiв – дивна сумiш епiчноi величi й окремих дрiбниць, – як завжди, мiж ними була якась порожнеча. Інодi вiн забував такi простi речi, як, наприклад, який сьогоднi день тижня.

З того часу, як вони два тижнi тому висадилися на берег, стояла чудова погода, хоча ночами було холодно. Але позавчора почав накрапати дощик. Вiн тривав. Мiж берегом i окопами на пагорбах увесь час пересувалися маси людей i коней. Утоптанi дороги розвезло вiд дощу. Цiею сльотою, в слизькiй, вузький глинi було важко ходити. Вiльям Генрi Докiнз i його капрал спали в печерi на схилi пагорба. Єдиним предметом обстановки в нiй було напiврозвалене крiсло, що кiлька днiв тому прибило до берега i в якому Докiнз тепер iнодi сидiв, вiддаючи накази. Цього ранку, прокинувшись, вiн побачив, що знову дощить.

Усi розумiли, що велика операцiя опинилася на межi провалу.

Лише в двох мiсцях союзникам удалося створити справжнi плацдарми. У самому низу, на пiвденному краю пiвострова, i тут, у захiднiй частинi Галлiполi, поблизу Габа-Тепе [104 - Сьогоднi це мiсце вiдоме пiд назвою Анзак Ков.]. Проте Докiнз разом з iншими висадилися не там, де потрiбно, майже в кiлометрi на пiвнiч вiд мiсця призначення. Їм пощастило, адже османська оборона тут була надзвичайно слабкою. Пояснювалося це тим, що мiсцевiсть була дуже кам’янистою i туркам здалося неймовiрним, щоб союзники висадилися саме тут[105 - У цьому немае нiчого дивного: обстрiл Галлiполi флотом супротивника, що не припинявся всi попереднi мiсяцi, призвiв до того, що османськi генерали, пiд командуванням нiмця Лiмана фон Сандерса, послали туди пiдкрiплення, яке лишень змогли зiбрати.]. Як наслiдок, нападники зумiли пристати до берега без особливих втрат, але з неймовiрними зусиллями просувалися через хитромудрий лабiринт ущелин, порослих чагарником, i крутих скелястих обривiв, що спускалися до берега. Коли турецька пiхота, спiшно послана сюди, прибула на мiсце i зробила перший – у довгiй низцi iнших – лютий контрнаступ, то австралiйськi й новозеландськi роти вiдступили на два кiлометри вглиб пiвострова. Десь там все i завмерло, немов глузливе вiдображення нерухомого Захiдного фронту. І як у Францii та Бельгii, наступи i контрнаступи почали чергуватися, доки обидвi сторони, виснаженi, запеклi, не усвiдомили, що противник непохитний, пiсля чого занурилися в рутину окопноi вiйни.

До цiеi повсякденнiй рутини належала турбота про прожиток, забезпечення iжею i водою. За це дiйсно потрiбно вiдповiдати. Звiсно, усi розумiли, що доступ до води можливо виявитися проблемою, особливо коли настае спекотна пора року. Тому союзники, якi висадилися на берег, мали баржi iз запасом води з Лемноса. Цих запасiв вистачило б до того часу, поки iнженернi вiйська не вириють колодязi. Докiнз i його люди працювали без утоми. Вони викопали багато колодязiв i облаштували «оази», де i люди, i тварини могли б знайти живлющу вологу.

Однак про достаток не йшлося. Наприклад, прiсноi води бракувало, щоб у нiй можна було помитися. Тому особисту гiгiену забезпечували, купаючись у морi. Але всi втримувалися вiд того, щоб чистити зуби морською водою: у морi плавали трупи тварин i нечистоти з кораблiв, що стояли на якорi бiля берега. Проблема полягала i в тому, що багато прiсноi води втрачалося через пошкодження водопроводу, прокладеного вiд колодязних насосiв. Винуватцем виявлялася або ворожа артилерiя, або своi ж неуважливi солдати, якi везли вози або гармати просто по тонких i ламких трубах. Тож Докiнзу i його людям доводилося тепер закопувати труби в землю.

Настае звичайний ранок. Дощить. Докiнз шикуе своiх солдатiв i визначае завдання для окремих груп на сьогоднiшнi. Одне з таких завдань – продовжити закопувати водопровiд у землю. Малопочесне заняття – таке вже точно не потрапить на сторiнки iлюстрованого журналу, – але воно життево необхiдне. Як навмисне, у його чотi виявилися найвiдчайдушнiшi задираки всiеi роти. Але серйознiсть становища вкупi з командирським талантом Докiнза, з його щирою турботою про своiх солдатiв пом’якшуе навiть найнепокiрнiших, i почуття солiдарностi об’еднуе цих, здавалося б, невиправних гордiiв, якi бiгають у самохiд, i молодого добросердого капiтана.

Ранок. Вони беруться до роботи.

Мрячить дощ.

Однiй з груп належить виконати вельми небезпечне завдання. На вiдрiзку шляху приблизно в сто метрiв валяються три десятки мулiв, убитих турецькими снарядами. Тим часом рiвчак уже прорили. Це було зроблено вночi. Тепер залишаеться тiльки прокласти i змонтувати там водопровiд. Усе тихо i спокiйно. Турецька артилерiя мовчить. Прикра перешкода – мертвi тварини, зi своiми розпухлими черевами i закляклими, розкинутими в рiзнi боки ногами. Рiвчак пролягае бiля трупiв, пiд ними, навiть через них. Семеро солдатiв забрудненi кров’ю. Докiнз теж. За чверть десята.

І тут чутно свист снаряда.

Перший за весь ранок. Свист переростае у виття. Виття завершуеться рiзким гуркотом. Снаряд вибухае просто над головами солдатiв, якi присiли навпочiпки: це картеч, i вона для них не е небезпечною. Круглi кулi сиплються на землю за п’ятнадцять метрiв звiдси[106 - Якби це був звичайний фугасний снаряд, то Докiнз вижив би, тодi як його солдати, якi присiли навпочiпки, були б пораненi або вбитi. Кулi з картечних гранат летять довгим конусом просто вперед, а з фугасних – в рiзнi боки. Тому можна залишитися неушкодженим, якщо фугасний снаряд детонуе всього за кiлька метрiв i якщо, звiсно, людина не перебувае в зонi його польоту. Якщо ще додати до цього вiдносну нерозвиненiсть металургii того часу, унаслiдок чого фугаснi снаряди iнодi розлiталися на кiлька великих фрагментiв, то стае зрозумiло, чому можна було вижити, перебуваючи в безпосереднiй близькостi вiд мiсця вибуху. Вiдповiдно до теорii, саме подiбна ситуацiя чисто фiзiологiчно могла породити феномен шоку вiд вибуху: уважалося, що вакуум ушкоджував мозок.]. Один солдат, на iм’я Морей, обертаеться i встигае помiтити, як Вiльям Генрi Докiнз падае навзнак, саме так, як зазвичай падають важкопораненi, коли падiння залежить не вiд механiки самого тiла, а вiд примiтивних законiв гравiтацii.

Усi кидаються до нього. Докiнз поранений у голову, шию i груди. Солдати пiднiмають його iз сироi землi, несуть в укриття. Позаду них з гучним гуркотом розриваеться ще одна картечними граната. Його укладають. Кров змiшуеться з дощовою водою. Вiн мовчить. Помирае у них на очах.




51

П’ятниця, 14 травня 1915 року

Олива Кiнг мие пiдлогу в Труа


День холодний i вiтряний. Але задля справедливостi варто сказати, що весь останнiй час стояла чудова тепла погода. Вони навiть могли спати просто неба в найближчому сосновому бору, лежачи на новеньких ношах. Утiм, iх приваблювало не тепле лiсове повiтря. Рiч у тому, що замок Шантлу, реквiзований для них, давно розграбований, навiть меблiв немае. Крiм того, зникло iхне майно. Без наметiв або похiдноi кухнi вони просто не могли приймати поранених. Замок знаходився в мальовничому мiсцi, нехай бiля самоi дороги: тут були прекрасний сад i город, просторi луки i чарiвний гайок.

Олива Кiнг, за своiм звичаем, прокинулася рано. Уже о чверть на дев’яту вона сидiла за кермом санiтарноi машини. Мета поiздки: знайти i привезти до замку лавки i столи. Разом з нею iхала ii керiвник, мiсiс Харлi, вiдповiдальна за транспорт. Олива Мей Кiнг – австралiйка, 29 рокiв, народилася в Сiднеi, в сiм’i успiшного пiдприемця. (Вона була справжньою татовоi донькою, тим паче що ii мати померла, коли Оливi виповнилося п’ятнадцять.)

Вона отримала традицiйне виховання й освiту в Дрезденi (уроки розпису по фарфору i музики), однак ii подальше життя не можна назвати звичайним. Щире, наiвне бажання вийти замiж i народити дiтей боролося з енергiйнiстю та неспокоем ii натури. До вiйни вона багато подорожувала Азiею, Америкою та Європою, – звiсно, у супроводi компаньйонки. Вона стала третьою жiнкою в свiтi, яка пiднялася на вулкан Попокатепетль, на пiвденному сходi вiд мiста Мехiко, заввишки 5452 метри, – i першою, хто наважився спуститися в його паруючий кратер. Але чогось iй все ж бракувало. У вiршi 1913 року вона звертаеться до Бога: «Пошли менi печаль… щоб душа збудилася вiд сплячки». Вона була однiею з тих, для кого доброю звiсткою вiйни стали змiни.

Тому не дивно, що з початком вiйни Кiнг швидко знайшла спосiб перетворитися з глядача на учасника. Вона була схильна до авантюризму i була патрiоткою. Вона обрала шлях, едино можливий для жiнки 1914 року, – медицину. Разом з тим показово, що Кiнг не стала сестрою милосердя, а обрала собi роль шофера: вона мала намiр сидiти за кермом великоi санiтарноi машини марки «Альда», яку сама ж i придбала на батькiвськi грошi. Умiння водити транспортний засiб – ще одне рiдкiсне вмiння взагалi, а для жiнки особливо. І тепер Кiнг працювала в органiзацii «Госпiталь шотландських жiнок». Це один з багатьох приватних госпiталiв, якi виникли на хвилi ентузiазму восени 1914 року. Його особливiстю було те, що його створили радикальнi суфражистки i працювали в ньому лише жiнки[107 - Швидше за все, Оливу привабили у цiй органiзацii не iдеi гендерноi полiтики, а простi практичнi мiркування: перша медсанчастина, у яку вона поступила на службу, майже негайно припинила свое iснування пiсля того, як без попередження була висаджена в Бельгii. Олива i двi iншi жiнки-водii були заарештованi за пiдозрою в шпигунствi. Той факт, що мiсiс Харлi, одна з керiвникiв Госпiталю шотландських жiнок, яка цього дня iхала разом з Оливою в машинi, була сестрою сера Джона Френча, командира Британського експедицiйного корпусу, звiсно ж допомiг органiзацii та функцiонуванню шпиталю.].

Цього ранку Кiнг сидить за кермом власноi санiтарноi машини за номером 9862, що ласкаво iменуе Еллою. Машина дiйсно величезна, майже як автобус. Вона вмiщуе не менше нiж шiстнадцятеро пасажирiв. Спецiальне багажне вiддiлення ззаду дуже важке, i Кiнг рiдко розганяе Еллу бiльше нiж на 40–45 кiлометрiв на годину.

Близько пiв на одинадцяту вони повертаються. За допомогою iншого шофера, мiсiс Вiлкiнсон, Кiнг вивантажуе лави i столи, а потiм розставляе iх у саду. Пiсля цього Кiнг i мiсiс Вiлкiнсон переодягаються i починають мити добудову, де розмiщуються шофери. У них е жорстка щiтка i губка. Вони часто мiняють воду i миють пiдлогу до тих пiр, поки вона не засяе чистотою. Вони мали намiр ще переклеiти шпалери в однiй з кiмнат, але це згодом.

На обiд подають спаржу – сезонну страву, до того ж смачну й дешеву. Поки вони iдять, збираються глядачi. Вiкно iдальнею виходить на дорогу. У нього заглядають цiкавi, бажаючи побачити цих дивних жiнок, якi добровiльно приiхали на вiйну i до того ж обходяться без чоловiкiв. Пiсля обiду шофери розходяться по своiх кiмнатах писати листи – завтра рано-вранцi пошта. Кiнг пише сестрi:



Не думаю, що мине ще багато мiсяцiв, перш нiж завершиться вiйна. Великим ударом для Нiмеччини виявиться те, що застосування цього клятого отруйного газу, слава Богу, завершилося провалом. Хiба не чудово, що цi новi респiратори так добре захищають солдатiв? Слава Богу за це. Господь мiг би влаштувати так, щоб усi цi жахливi газовi балони вибухнули б самi по собi й повбивали б 500 тисяч нiмцiв. Яка була б прекрасна помста за всiх наших нещасних загиблих солдатiв! Я пристрасно бажаю, щоб Господь наслав вогонь або потоп i зруйнував би всi нiмецькi вiйськовi заводи.


Кiнг пише цi рядки у вiдмитiй до блиску кiмнатi, напiвлежачи на драних ношах, що правлять iй за лiжко. У порожнiй кiмнатi стоiть лише один стiлець i грамофон з ручкою. Є ще камiн, викладений мармуром: у нього вони кидають недопалки, сiрники та iнше смiття. Стiни обклеенi шпалерами, якi iй дуже подобаються: коричневi папужки сидять на трояндових кущах i лузають горiшки. Їй холодно. Хочеться спати. Коли ж для неi почнеться справжня вiйна?




52

Середа, 26 травня 1915 року

Пал Келемен купуе в Глiбiвцi чотири батони бiлого хлiба


Росiяни справдi вiдступають. Вiн зрозумiв це за останнi днi, переiжджаючи верхи з одного мiсця в iнше i бачачи все, що залишив пiсля себе ворог, починаючи вiд смiття на дорогах i мотлоху, наваленого просто на мертвих або вмираючих солдатiв, до дорожнiх вказiвникiв з незрозумiлими назвами кирилицею. (Рiк тому дорога вела до Лемберга, тепер – до Львова; незабаром вона знову вестиме до Лемберга[108 - Пiсля вiйни вона вестиме до Львова. Сьогоднi вона веде до Львiва.].)

Келемен не заперечуе проти того, що вони знову на маршi, що росiйськi вiйська вiдступають. Однак новина про прорив пiд Горлiце була сприйнята у вiйськах з меншим ентузiазмом, нiж очiкувалося. «Усi стали такими байдужими, – занотовуе вiн у своему щоденнику, – усi змученi постiйними напруженнями».

Вiд учора вони перебувають у маленькому мiстечку Глiбiвцi. Коли вiн зi своiми гусарами в’iхав у мiсто, його приголомшили двi речi. По-перше: будинок з нерозбитими вiкнами, у яких виднiли бiлi мереживнi фiранки; по-друге: юна полька – вiн постiйно видивлявся молодих жiнок, – яка продиралася в бiлих рукавичках крiзь натовп солдатiв i росiйських вiйськовополонених. Вiн тривалий час не мiг забути цi рукавички i цi мереживнi фiранки, – слiпуче-бiле посеред бруду i сльоти.

Сьогоднi вiн дiзнався, що можна купити бiлого хлiба. Звiсно, вiн попрямував по нього, стомившись вiд солдатського чорного хлiба, який щоразу був то глевким, то сухим. Келемен купуе чотири великих батони бiлого хлiба, занотовуе в щоденнику:



Я рiжу один батон. Вiн ще теплий. Густий аромат лоскоче нiздрi. Повiльно, з якимось благоговiнням я вiдкушую шматок, намагаючись якнайкраще розкуштувати його. Гадаю, це той самий бiлий хлiб, що я зазвичай iв до вiйни.

Жую хлiб i намагаюся зосередитися. Але мое пiднебiння вiдмовляеться впiзнавати знайомий смак. Тодi я просто iм цей хлiб, наче це якась нова для мене iжа i смак ii ранiше був менi невiдомий.

Потiм я все ж розумiю, що хлiб насправдi той самий, що я iв удома. Просто я сам змiнився; старому доброму бiлому хлiбу, обов’язковiй частинi колишнього життя, вiйна надала незнайомого присмаку.





53

Понедiлок, 31 травня 1915 року

Софiя Бочарська бачить, як пiд Волею-Шидловською застосовують фосген


Їх збудили не пострiли з гвинтiвок. До цього звуку вони вже давно звикли. Нi, то був «низький, тривалий грiм» ураганного вогню[109 - Термiн залежить не тiльки вiд того, що звуки вiд обстрiлу цього типу зливалися в один барабанний бiй, але ще й вiд того, що вибухи через чисту випадковiсть iнодi звучали дiйсно ритмiчно.]. Пiдвiвшись iз лiжка, вони стривожено i запитально переглядалися. Подiбнi звуки завжди викликали тривогу, вiщували бiду. Вони означали наступ, поранених, смерть. Одягнувшись, вони зiбралися у великiй кiмнатi разом iз заспаними студентами-медиками. Настрiй у всiх пригнiчений. Хтось намагаеться жартувати, але марно. Вони мовчки спостерiгають, як «сiрий рiденький свiтанок проникае в кiмнату».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/peter-en-lund/zahvat-b-l-bitvi-persha-sv-tova-u-211-ep-zodah/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Переклад з нiмецькоi Е. Сурiц.




2


Переклад з нiмецькоi Г. Кагана.




3


Це абсолютно правильно. Мiсяць не завершиться, а двi росiйськi армii вже перебуватимуть на нiмецькiй територii.




4


«Спокiйний будь, край отчий наш / твердий, надiйний страж, на Рейнi страж!» – приблизно так звучить пiсня у вiльному перекладi з нiмецькоi. Пiсня «Стражi на Рейнi» з середини XIX столiття була неофiцiйним гiмном Нiмеччини.




5


«Вдома, вдома ми побачимося знов!»




6


Так, наприклад, офiцер не мав права одружуватися без схвалення не тiльки командира полку, але i всiх своiх товаришiв по зброi. Це схвалення було не надто легко отримати, i багато хто з його товаришiв по службi все ще залишалися неодруженими. Вочевидь, що вони вiдвiдували борделi або дiлили яку-небудь виховану, елегантну даму свого кола, яка формально не була повiею.




7


Значно пiзнiше Лiттауер дiзнався, що наступ був насправдi розвiдкою боем i що вони не мали намiру залишатися на нiмецькiй територii. Головною метою операцii були мiська пошта i телеграф, де перехопили всi повiдомлення, що були цiкавими для вiйськових.




8


Керiвник дивiзii Василь Гурко намагався згодом виправдати своi дii тим, що пiдпали влаштовували самi нiмцi, що це були умовнi сигнали, але Лiттауер особисто бачив, як росiйськi вiйська пiдпалювали будинки. Можливо, цей наказ спотворювався, навiть навмисно. Це пiдтверджуе виконання iншого, схожого наказу того часу, зокрема: дозволяли стрiляти в нiмецьких пiдлiткiв на велосипедах, якi шпигували для ворожоi армii. На практицi наказ швидко перетворився на мандат на те, щоб байдуже розстрiлювати всiх нiмцiв на велосипедах. Багато росiйських офiцерiв були обуреними та протестували проти наказу, але незрозумiло, чи був цей наказ переглянутий або скасований.




9


Це не було для нього перевагою, тим паче в його власнiй престижнiй лейб-гвардii, де офiцерами ставали тiльки дворяни i де служба була насамперед соцiальною функцiею, манерою одягатися, а бiльш глибокi знання у вiйськовiй справi вважали чимось марним, не сказати – пiдозрiлим. (До того ж платня була настiльки мiзерною, що передбачався чималий особистий статок.) Офiцер лейб-гвардii мав умiти триматися i витончено сидiти в сiдлi, а бiльшiсть свого часу проводити на балах, за картярським столом, у любовних iнтрижках, на дуелях, за пляшкою вина. На цивiльних вони поглядали з безмежною зарозумiлiстю. Як зазначав Ларс Вестерлунд у своiй солiднiй роботi, успiхи Павела фон Герiха на вiйськовому полi були досить посереднiми.




10


Циндао знаходиться на пiвостровi бiля узбережжя провiнцii Шаньдун. Нiмецька спадщина вiдчуваеться тут лише у виробництвi найкращого в усьому Китаi пива. Мiсто було передане Нiмеччинi наприкiнцi XIX столiття як компенсацiя за вбивство кiлькох нiмецьких мiсiонерiв. Імперськi амбiцii Японii в Азii вже призвели до вiйни як з Росiею, так i з Китаем, тому японцi плекали подальшi експансiонiстськi плани, нехай i пiд прикриттям союзу з Великою Британiею 1902 року. З середини серпня, тобто за тиждень до оголошеного ультиматуму, японськi вiйська були готовими атакувати Циндао.




11


Спущений на воду в Кiлi 1909 року, цей корабель утiлював передвоенну гонку озброень. Вiн був вiдповiддю на британський лiнiйний корабель «Дредноут» – на той час найбiльший i найпотужнiший у всьому свiтi. Британський корабель, зi своiми паровими турбiнами, бронею i важким озброенням, – це цiла епоха. За одну нiч вiн зробив решту кораблiв застарiлими, а флотських стратегiв усього свiту змусив засумнiватися в своiх бюджетних можливостях. Озброення «Гельголанда» було того самого класу, що й на «Дредноутi», а броня завтовшки у нього навiть була бiльшою. (Це було пов’язано з тим, що нiмецькi лiнiйнi кораблi мали iнший охват порiвняно з британськими, i тому частину того, що було зекономлено на вугiльному вантажi, можна замiсть цього використовувати для захисту.) Зi своiми дванадцятьма 305-мiлiметровими гарматами головного калiбру корабель був найсучаснiшим з-помiж усього нiмецького океанського флоту: на нього i на його трьох сестер – «Схiдну Фрiсландiю», «Тюрiнгiю», «Ольденбург» – покладали значнi надii нiмецьке суспiльство, адмiрали, iх власнi екiпажi й кайзер Вiльгельм. Усi знали, що дорогий (i безглуздий) Флот вiдкритого моря був одним з улюблених дiтищ кайзера. Його будiвництво напередоднi вiйни посварило Нiмеччину i Велику Британiю.




12


«Кожен пострiл – один росiянин, кожен удар багнета – один француз, кожен копняк – один англiець». Тими днями до вiршика додали ще один рядок: «Jeder Klaps ein Japs» – «Одним махом – одного японця». Було придумано безлiч подiбних вiршикiв.




13


О моя Нiмеччина, якою сильною ти маеш бути,
Якою здоровою в самiй своiй глибинi,
Коли один, не наважуючись напасти, шукае допомоги у шести iнших.
Нiмеччина, серце твое мае сповнитися честi,
Чистотою сяяти мае твоя правота,
Щоб могутнiй з лицемiрiв незлюбив тебе
І щоб британцi зблiдли вiд лютi.




14


Убий диявола i вiзьми з висоти небес
Сiм переможних вiнкiв людства,
Сiм сонць вiчноi слави.




15


Росiйська армiя в попереднi роки провела серйозну модернiзацiю i багато в чому випередила iнших, наприклад, у використаннi аеропланiв, дирижаблiв i броньовикiв. Але ii служба зв’язку залишалася слабкою i недосвiдченою. Телефонiв було обмаль, тому командувач армiею Самсонов змушений носити з собою власний. Це означало, що зв’язок переривався, щойно вiн перемiщувався. Цiлими днями не надходили накази i вiдомостi. Звiсно, на рiвнi армii та корпусу було бездротове радiо, але його використовували не завжди, а коли все-таки використовували, то часто-густо передавали важливi накази еп clair, навiть не зашифровуючи iх. Цим негайно скористалася нiмецька радiорозвiдка в Кенiгсберзi, якою, до речi, керував доцент класичноi фiлологii.




16


Справдi, фронти росiйськоi армii були в той час самостiйними одиницями, зi своiми резервами, потягами, забезпеченням i метою, тому неможливо уявити раптове перекидання ресурсiв, принаймнi до того часу, поки росiйськi генерали не припинять ревно стежити за суворим розмежуванням сфер своiх повноважень.




17


Щось на кшталт вiйськового iнженера, завданням якого було будiвництво укрiплень, а також мiнування i розмiнування дорiг.




18


Вони голослiвно стверджували: розправа вiдбулася тому, що пожежа сигналiзувала нiмцям про присутнiсть у мiстечку росiйських вiйськ.




19


Причина зрозумiла. Армii пересувалися згiдно з ретельно розробленим i неймовiрно складним графiком, де однiею з передумов цих надскладних розрахункiв сотень тисяч вiдправлень та прибуттiв була швидкiсть руху, принципово незмiнна i за необхiдностi мала. Дехто стверджував, що пiд час руху потяга можна було встигнути нарвати квiтiв бiля залiзничного насипу, але це здаеться перебiльшенням. Хоча напевно хтось намагався i нарвати квiтiв також.




20


У той час Росiя в межах масштабноi програми вiйськовоi модернiзацii облаштовувала дороги i залiзницi. Насамперед будiвництво залiзниць у росiйськiй Польщi дуже налякало нiмецький Генштаб. Що швидше можна зiбрати армiю й висунути ii проти ворога, то бiльше шансiв на перемогу. Це аксiома. Нiмецький план Шлiффена – який узагалi-то i планом не був, а був просто пам’ятною запискою вiд 1905 року, що фiксувала стан справ пiсля розгрому Росii Японiею, – грунтувався на тому, що росiяни не встигнуть почати дiяти, перш нiж будуть переможенi французи. І важливим чинником у цих прогнозах були залiзницi. Ще 1910 року росiйська армiя могла використовувати всього 250 складiв для проведення мобiлiзацii, – для порiвняння можна згадати транспортну мережу в районi Кельна: 700 потягiв на той же перiод часу. Росiйська програма модернiзацii передбачала збiльшення кiлькостi потягiв i перенесення iх розвантаження ближче до нiмецького кордону.




21


Пiдраховано, що зi 150 тисяч чоловiк його армii загинуло лише близько 10 тисяч, а особиста доля Самсонова довго залишалася невiдомою, але, швидше за все, вiн наклав на себе руки.




22


Дивiзiя Лiттауера мала приеднатися до новоi 10-i армii, яка прикривала лiвий фланг армii Ренненкампфа, пiсля того як 2-га армiя Самсонова припинила iснування; однак нiмцi виявилися спритнiшими. Вони вже прямували до горезвiсного лiвого флангу, через важкопрохiднi мiсця навколо Мазурських озер, через перешийок близ Вiдмiннена. У самому кiнцi цього лiвого флангу стоiть ескадрон Лiттауера, тому можна сказати, що вiн займае лiвий фланг лiвого флангу Ренненкампфа.




23


Це могло статися 21 вересня чи, можливо, 19-го.




24


Його iм’я – Іеронiм Тарновський. Вiн одружився буквально напередоднi вiйни. Фон Герiх пише, що Тарновський, який був офiцером австро-угорськоi кавалерii, загинув, але насправдi вiн вижив.




25


Мешканцi палацу змогли повернутися лише за рiк, у вереснi. Вони знайшли свiй будинок ущент знищеним, навiть дверi були знятi з петель. Крiм незлiченних вiдмiтин вiд кулеметних черг, на фасадi палацу залишилися десять пробоiн вiд снарядiв. Лiс навколо був спалений дотла, а в парку виявилося декiлька масових поховань, i коли iх у груднi розрили, то знайшли там тiла 3600 росiйських i австро-угорських солдатiв.




26


Їi iм’я – Ванда Тарновська, i в цей момент вона перебувала у Вiднi як бiженка, куди була евакуйована з Кракова.




27


Пiсля того як корабель звiльниться вiд зайвоi ваги, його осiдання стане на пiвметра меншим.




28


Слiд також зазначити, що були й такi меншини, якi фактично схвалювали вiйну, вбачаючи у вiдданiй службi спосiб завоювати до себе повагу. Так повелися багато евреiв, особливо тi, хто були найбiльш асимiльованi в Нiмеччинi та Росii, з великим успiхом у першiй краiнi та меншим – у другiй, оскiльки нiмецький антисемiтизм був значно слабшим за росiйський (i за французький). У нiмецьких газетах розповiдали про евреiв Нiмеччини, якi на початку вiйни з великими труднощами повернулися з Палестини додому, щоб записатися добровольцями на фронт.




29


Герцогства Шлезвiгг, Гольштейн i Лауенбург, як вiдомо, вiдiйшли до Пруссii пiсля датсько-нiмецькоi вiйни 1864 року (бiльш вiдомоi в нашiй краiнi як «останнiй подих скандинавiзму»). Уже тодi там проживала значна кiлькiсть нiмецькомовного населення.




30


Як i iстеричнi пошуки шпигунiв i зрадникiв, згасла i ця iстерiя, тим паче що насправдi ж данськомовнi пiдданi, на кшталт Андресена, покiрливо стали пiд прапори своеi краiни. Заарештованi, серед яких i його батько, були випущенi на волю. Захопливе i влучне, засноване на особистому досвiдi, зображення цiеi iстерii та шпигуноманii, що панувала в Нiмеччинi в серпнi 1914 року, можна знайти в есе Клари Юхансон «Вiйськовополоненi».




31


Фiрма «Гiнденбург i Людендорф», зокрема, зумiла ще раз виконати подiбну стратегiчну рокiровку iз залiзничними потягами, про що росiйське командування i не мрiяло: нiмцi миттево перекинули своi сили з безпечного району (Схiдна Пруссiя) в той, що зазнав поразки (Пiвденна Польща). Але не йшлося про новий Танненберг. Обидвi воюючi сторони здiйснювали своi пересування дещо хаотично, або не знаходячи супротивника, або не пiдозрюючи, де вiн. І зараз сталося так, що обидвi сторони наткнулися одна на одну в околицях Опатово, нiмцi – активно атакуючи, а росiяни – пасивно вiдступаючи. Ця битва не матиме особливого значення в ходi вiйни. А обидвi сторони згодом будуть змальовувати цю подiю як успiх.




32


На початку вiйни картечна граната у всiх армiях без винятку була найпоширенiшим типом снаряда польовоi артилерii. Типовий приклад озброення, придуманого в тишi кабiнетiв. Кожна картечними граната мiстила сотню свинцевих куль, що розлiталися пiсля вибуху невеликого порохового заряду на днi гранати. Це дiяло на кшталт пострiлу з величезного дробовика. Зрештою снаряд за допомогою спецiальноi дистанцiйнiй трубки вибухав у повiтрi просто перед намiченою метою, – операцiя досить непроста! Ляск просто над головою означав, що кулi пролетiли повз. Крiм того, було важливо, щоб цiль знаходилася над землею. З цiеi причини цей тип зброi практично втратив свое значення з появою окопiв, у яких ховалися учасники бою. Чорний порох спричиняв бiлi та трохи поверненi вниз хмари вибуху, характернi для картечi.




33


Кур зазначае дату 11 жовтня, але це, зважаючи на все, помилка: описанi подii вiдбулися 10 жовтня, а крiм того, нiмецькi дiти не вiдвiдували школу в недiлю.




34


У той час з вiйськовополоненими на Схiдному фронтi, як свiдчив Алон Рахамiмов, поводилися значно краще, нiж у Другу свiтову вiйну, коли воюючi сторони були винними в численних злочинах i систематично поганому поводженнi iз захопленими в полон. У перiод Першоi свiтовоi вiйни ставлення до них було досить гуманним, i близько 90 вiдсоткiв полонених змогли повернутися пiсля вiйни додому. (Найгiрше доводилося нiмецьким i австро-угорським вiйськовополоненим у росiйських таборах через тиф i брак iжi.)




35


Досi нiхто не знае точну кiлькiсть загиблих, але йдеться про приблизно 400 тисяч людей. І це менш нiж за один мiсяць. Історик Норман Стоун пише: «Визначилася модель вiйни: мертва точка на заходi, майже перманентна австро-угорська криза на сходi».




36


Маеться на увазi кордон мiж Галичиною та Угорщиною.




37


Дата умовна. Щоденники Корде 1914–1918 рокiв досить своерiднi: записи велися в хронологiчному порядку, але не завжди зрозумiло, де починаеться наступна дата. Його вiдвiдування родини в Сент-Аманi датувалися мiж 22 i 26 жовтня. Оскiльки уо буднi вiн був зайнятий на службi, логiчнiше припустити, що поiздка датувалася вихiдними днями, 24–25 жовтня.




38


Псевдонiм «Корде» виник з тiеi причини, що його сiм’я була спорiднена з Шарлоттою Корде, жiнкою, яка вбила 1793 року революцiонера Марата. Це дiяння було вiдображене для нащадкiв Давидом. Цiкаво, що переконаний республiканець Мiшель Корде взяв собi iм’я контрреволюцiйно налаштованоi Шарлотти Корде. Це свiдчить про певну частку марнославства або ж просто прагнення облагородити свое минуле.




39


НМАТ – це скорочення His Majesty’s Australian Transport (австралiйський Його Величностi транспорт).




40


Коли вiдходить наступний потяг до Парижа? (фр.)




41


Першi пострiли у вiйнi мiж Нiмеччиною й Великою Британiею пролунали саме в Австралii, у порту Сiднея, 4 серпня, коли нiмецьке торгове судно спробувало вислизнути, але було зупинене попереджувальними пострiлами




42


Це була вiдома Тихоокеанська ескадра Максимiлiана фон Шпее, що прямувала на схiд, сiючи довкола панiку й руйнування. Ескадра вже досягла захiдного узбережжя Пiвденноi Америки, бiля Чилi. 1 листопада здобула бiля мису Коронель перемогу над британською флотилiею. Англiйцi вислали туди пiдкрiплення, щоб помститися за Коронель i за будь-яку цiну зупинити фон Шпее.




43


Пiдготовка нових учителiв у Австралii нагадувала навчання пiдмайстрiв, коли новоспеченi кандидати – «молодшi вчителi» («Junior Teachers») – викладали в класi пiд керiвництвом учителя-наставника.




44


До того часу крейсер потопив 17 торгових суден. Ім’я його було овiяне романтичним серпанком, оскiльки капiтан 2-го рангу – Fregattenkapitan – Карл фон Мюллер вiдрiзнявся пiдступнiстю, але водночас i гуманнiстю. Вiн завжди брав на борт екiпаж потопленого ним корабля, добре поводився з людьми i поспiшав висадити iх на берег. Ця лицарська поведiнка цiлком вiдповiдала тим очiкуванням, якi плекали бiльшiсть людей щодо вiйни.




45


Солдатський гумор охрестив намет, що носив з собою кожен солдат, «труною героя», оскiльки в неi часто загортали загиблих, перш нiж поховати.




46


Щось на кшталт мармеладу, приготовленого iз сумiшi яблук i апельсинiв.




47


Популярний роман данського письменника Крiстiана Вiнтера (1796–1876).




48


Не зовсiм зрозумiло, що це таке.




49


Пiзнiше в Андресена справдi з’явився маленький данський прапорець, що разом з романом Вiнтера втiлював для нього «головнi данськi цiнностi». Таким чином, не можна сказати, що Андресен не був охоплений нацiоналiстичноi лихоманкою, просто ця лихоманка була не нiмецькою.




50


Тим паче що Семба був соратником Жана Жореса, лiдера соцiалiстiв, який намагався зупинити вiйну шляхом загального страйку i який був убитий 31 липня молодим французьким нацiоналiстом. На довершення всього Семба був вiдомий як автор поширеного пацифiстського заклику, що широко обговорювали.




51


Андресен описуе цi речi точнiсiнько так само, як i багато iнших; дiйсно, гранатна картеч як найпоширенiший тип артилерiйського снаряда була безпечною для солдатiв в окопах.




52


Колючий дрiт вiдомого нам типу був винайдений у США для використання в сiльському господарствi. Вiн дав змогу перевести утримання свiйськоi худоби на абсолютно новий рiвень. З вiйськовою метою, як загородження, дрiт було вперше застосовано пiд час франко-прусськоi вiйни 1870–1871 рокiв. Вiдомо, що американськi вiйська використовували дрiт для захисту своiх таборiв пiд час iспано-американськоi вiйни 1898 року. Хоча колючий дрiт i згадують у статутi британськоi армii ще 1888 року, воюючi сторони 1914 року йшли в бiй без усякого дроту. Усi вважали, що вiйна буде легкою i завершиться швидко. І коли почали рити першi окопи, восени 1914 року, то в кращому випадку ставили iмпровiзованi загородження i дрiт для них запозичували в довколишнiх селах. (Колючий дрiт був чимось незвичним, i про це свiдчить навiть той факт, що не iснувало самоi назви. Дехто, наприклад, називав його «дрiт з колючками для паркана».) На початковому етапi вiйни брали будь-який дрiт, навiть без колючок. Крiм того, самi загородження часто були рiденькими i складалися лише з одного-единого ряду стовпiв, мiж якими натягали три-чотири дротини. Але незабаром почали виготовляти спецiальний колючий дрiт з вiйськовою метою. На дротi для потреб сiльського господарства було зазвичай сiм пар шипiв на один метр, тодi як на новому – чотирнадцять i бiльше пар на той самий метр. Колючий дрiт став до того ж ширшим i щiльнiшим. Французький статут 1915 року визначав як мiнiмальне загородження з двох рядiв стовпiв, що стоять на вiдстанi трьох метрiв один вiд одного, а британський статут 1917 року встановлював дев’ять метрiв як мiнiмальну ширину дротяного загородження. Крiм того, з’явилися рiзнi види дротяних загороджень, i деякi були переносними, – iспанська кiннота, куби, «iжаки», «агрус» i «ножова опора». У згаданому британському статутi називають також рiзнi типи стiйкого дротяного загородження: apron, double apron, fence and apron, trip and loose wire, concertina (Вrun wire), trip and crossed diagonals, rapid double fence, low wire, French rapid wire, high and low wire combination, – лише останнi були в шести рiзних варiантах. Деякий час експериментували з дротом пiд струмом, але вiн виявилася непрактичним. Француз Олiв’е Разак писав, що колючий дрiт хоч i не символiзував Першу свiтову вiйну, але все ж зiграв важливу роль у мистецтвi, що прагнуло «втiлити потворну велич руйнiвних сил, випущених на волю сучасною вiйною».




53


Так сам Андресен описуе цi звуки.




54


Те, чим дбайливо облаштовували своi окопи, – можна було знайти блiндажi з електричним освiтленням, килимами на пiдлозi i стiнами, обшитими панелями, – залежало вiд настрою нiмецькоi армii на заходi. Вона вже готувалася до тривалоi оборони. Французька армiя з iдеологiчних причин не хотiла створювати враження, що мае намiр тривалий час сидiти в окопах. Протягом усiеi вiйни окопи у французiв здавалися iмпровiзованими. Не дивно, що на сходi австро-угорська армiя теж устигла розташуватися з усiма зручностями. Стверджували, що там мiстилися сховища iз заскленими вiкнами, але це звучить вже як оксюморон.




55


Уся справа в чиношануваннi: що як лейтенант пiдведеться i почне ставити незручнi питання самому вiйськовому мiнiстровi?




56


Де-факто Єгипет перебував пiд контролем Великоi Британii з 1882 року. У той час британська влада вже мiркувала про подiл Османськоi iмперii, i це означало б безприкладну експансiю союзникiв на Близькому Сходi. До речi, Росii запропонували Константинополь.




57


Цього не сталося.




58


Можна слiдом за Ерiком Хобсбаумом говорити про передвоенний свiт, позначений локальними, регiональними, здебiльшого далекими вiйнами, а також про «майже безперервний матерiальний, iнтелектуальний та моральний прогрес». Вiн, зокрема, нагадуе, що «погроми в царськiй Росii, що кинули виклик громадськiй думцi i змусили росiйських евреiв мiльйонами перетинати Атлантику з 1881 до 1914 року, були б майже непомiтними порiвняно з сучасними масовими вбивствами: жертви цих погромiв обчислювалися десятками, а не сотнями, не кажучи вже про мiльйони». (Переклад з англiйськоi E. М. Наришкiноi)




59


Там навiть не було колючого дроту. Лише минулого мiсяця в росiйськiй армii почали видавати «сталевий дрiт з шипами», як незграбно його тодi називали.




60


Можливо, що покупка вiдбулася значно пiзнiше протягом цього року. У записках Лiттауера це не уточнено.




61


Це виглядало багатообiцяюче, тим паче що у вереснi нiмецький пiдводний човен U-9 менше нiж за годину потопив три старих британських крейсери.




62


Як уже згадувалося, нiмецька Тихоокеанська ескадра несподiвано здобула перемогу близ Коронеля, 1 листопада 1914 року, але згодом, 8 грудня, була знищена в битвi бiля Фолклендських островiв.




63


У серединi грудня 1914 року нiмецькi крейсери обстрiляли зi своiх гармат Скарборо, Гартлпул i Вiтбi. Найбiльше постраждав Скарборо, де був зруйнований маяк i загинуло 19 цивiльних осiб.




64


Дивiзiон е частиною екiпажу вiйськового корабля.




65


Якщо сьогоднi й згадують про Лотi, то у зв’язку з тим, що ним захоплювався Пруст.




66


Варто згадати, що цього дня було страчено через повiшення трьох змовникiв iз тих, хто скоiли вбивство в Сараево наприкiнцi червня минулого року. Гаврило Принцип, який власноруч убив ерцгерцога i його дружину, уникнув страти, оскiльки йому ще не виповнилося двадцяти рокiв. Принцип у фортецi Терезiенштадт був засуджений на 20 рокiв ув’язнення. Там вiн залишатиметься до 28 квiтня 1918 року i помре вiд туберкульозу, так i не розкаявшись у скоеному i фанатично вiрячи в свою правоту.




67


Османський наступ на сходi був не единою загрозою для британськоi присутностi в Єгиптi. Аж до кiнця 1915 року угрупування ваххабiтiв з Лiвii, яке заради iсламу боролося проти й французькоi, й iталiйськоi колонiальноi експансii в Пiвнiчнiй Африцi, атакувало захiдний кордон Єгипту, причому ваххабiтiв пiдтримували османськi з’еднання. Цi атаки вдалося зупинити чималими зусиллями британських вiйськ. (Щодо веремii в Пiвнiчнiй Африцi: досi тривали заворушення в Марокко, що розпочалися 1912 року, коли тут було введено французький протекторат.)




68


Старий знайомий за вiйськовим коледжем у Дантрунi.




69


У його щоденнику цього перiоду часто зустрiчаеться слово «pontooning».




70


Це сталося майже за три мiсяцi до застосування отруйних газiв на Захiдному фронтi, на Іпрi, у квiтнi 1915 року, що зазвичай вважають першим (у росiйськiй армii вдавалися до единого контрзаходу – дезiнфiкували окопи амiаком). Але подiбний захiд був недостатнiм, оскiльки за морозяноi погоди газ поширювався зовсiм не так, як очiкували.




71


Рана вiд удару або вiд забиття.




72


Крiм того, страх призводить до того, що людина занадто зосереджуеться на своiх переживаннях. Цей феномен особливо помiтний у таких егоцентричних натур, як Павел фон Герiх.




73


У Першу свiтову вiйну червоний, зелений та бiлий кольори були, можна сказати, нiчною iконографiею. Усi армii використовували цi кольори, iхнi комбiнацii означали рiзнi послання. Червоний зазвичай означав: «Ворог наступае!», а зелений – те, що своя артилерiя не дiстае супротивника i потрiбно перемiстити позицii вперед.




74


Оточення i знищення XX корпусу було единим справжнiм успiхом для нiмцiв пiд час iхнього лютневого наступу, однак нiмецька преса тут-таки заволала про iхнi перемоги, не втративши нагоди вдарити в Танненбергський барабан. Звiсно ж росiяни зазнали великих i навiть страшних втрат. Разом з тим утрати нiмцiв були також значними i до того ж майже марними.




75


«Вiд вiку грiзного ворога не здолаемо самi…» – вiдомий гiмн Мартiна Лютера. (Прим. перекл.)




76


Навiть турки в цей час називали мiсто саме так – Konstantiniye.




77


Кiнський ремонт – так називалися конi, якими замiнювали поранених або убитих тварин.




78


Вiд початку року австро-угорська армiя втратила близько 800 тисяч чоловiк убитими й пораненими, але насамперед – померлими вiд хвороб та обмороження. Цi цифри стали вiдомi лише пiсля 1918 року. Усi держави засекречують своi втрати. Розголошення кiлькостi жертв уважають мало не державною зрадою.




79


Словом «ambulance» французи називали в той час вiйськовий шпиталь.




80


Кушинг навчався в Єльському та Гарвардському унiверситетах. Уже в тi часи здобув авторитет у професiйних колах. Як справжнiй вундеркiнд, вiн усього лише в 32-рiчному вiцi став професором хiрургii в Унiверситетi Джона Хопкiнса. Вiн – один з провiдних у свiтi фахiвцiв з головного мозку.




81


Йому розповiдали, що нiмцi не беруть чорношкiрих у полон, але вiн сумнiвався у правдивостi цього твердження.




82


Осколок гранати або, точнiше, шматок гранати (фр.).




83


«A Hunter’s Wandering in Africa» i «Travel and Adventure in South-East Africa». Автор зажив слави, коли вiн, за прикладом багатьох iнших мандрiвникiв, здiйснив турне з лекцiями про своi пригоди. Вiн залишився в iсторii першим, хто разом з вiдомим Сесилем Родсом указав на високогiрне плато в Родезii як на мiсце, придатне для проживання британцiв i для ведення сiльського господарства. Іронiя долi полягае в тому, що сам вiн згодом випробуе на собi всi труднощi ведення сiльського господарства в цих мiсцях, – труднощi, про якi знае кожен, хто читав африканськi романи i новели Дорiс Лессiнг. Селус у своему колонiальному завзяттi просто недооцiнив iх.




84


Командир батальйону був iнiцiатором його формування – це полковник Данiель Патрiк Дрiсколл, який пiд час англо-бурськоi вiйни командував iррегулярним з’еднанням, вiдомим як «Скаути Дрiсколла». Передбачалося, що батальйон буде чимось подiбним.




85


Складний для перекладу вислiв, бо мiстять багато значень. Напевне, вiн найкраще вiдображае поеднання мрii про пригоди i поетичного настрою.




86


Навiть вiдомий нiмецький фельдмаршал Пауль фон Гiнденбург зупинявся в цьому домi, коли був проiздом у Сувалках. Лаура характеризуе його i як галантного кавалера, i як егоiстичного ненажеру. І той факт, що вiн був головнокомандувачем цього фронту i тому вiдповiдав за всi нещастя, робило його вiдразливим в ii очах.




87


Звинувачення у спiвпрацi з нiмцями також роздмухували старий росiйсько-польський антисемiтизм. Лаура i сама з пiдозрою ставилася до багатьох евреiв у мiстi.




88


Узимку найхоробрiшi дiти з Сувалок грали в таку гру: блукали полями за мiстом i паличкою тикали в снiг, шукаючи вбитих.




89


Метою цiеi наспiх спланованоi та хвацькоi операцii було прокласти за допомогою флоту шлях спершу через Дарданелли, потiм – через Босфор, щоб постачити вiйськову технiку росiянам, що зазнали поразки, але ще й допомогти iм на Кавказi, де грiзний османське наступ, утiм, уже загруз у морозах, снiгу та хаосi. Сподiвалися також взагалi вивести Османську iмперiю з вiйни. Точилися нескiнченнi дискусii мiж так званими «захiдниками» й «схiдняками», у яких першi, переважно вiйськовi, закликали вiддати прiоритет Захiдному фронту, тодi як останнi, переважно полiтики, хотiли вести бойовi дii на слабких флангах противника, насамперед на Балканах i в пiвденному Середземномор’i. Операцiя в Дарданеллах була значною мiрою витiвкою молодого, хитромудрого i суперечливого Першого лорда Адмiралтейства Великоi Британii Вiнстона С. Черчилля. Ще 1907 року в британських вiйськово-морських силах вивчили це питання i дiйшли висновку, що лише наступом флоту не можна домогтися успiху, але впертi факти не вражали авантюрно налаштованого Черчилля.




90


Це не позбавлений домислiв, але й не зовсiм помилковий опис того, що планувалося. Вiйська потрiбнi тодi, коли на гiркому досвiдi з’ясувалося, що кораблi союзникiв не здатнi самостiйно форсувати Дарданелли. Сухопутнi з’еднання повиннi, в першу чергу, знищити батареi береговоi артилерii, що завдавали стiльки клопоту союзницькому флоту i прицiльно стрiляли навiть у мiннi тральщики, що йшли попереду кораблiв.




91


У своему листi Докiнз зiзнаеться в неприязнi до египтян. Зокрема, вiн називае iх «нiкчемними».




92


Масову рiзанину християн практикували i ранiше. Це був давнiй конфлiкт мiж вiрменами й османською владою, але в останнi десятилiття вiн поглибився. Велика вiйна призвела до раптового, непередбаченого i вкрай болючого загострення. Багатьох туркiв охопив страх за свое майбутне. Коли влада Константинополя в жовтнi 1914 року вирiшили пристати на бiк Центральних держав, Османська iмперiя щойно програла ще одну вiйну (так звану Балканську вiйну 1912–1913 рокiв, у якiй об’еднаними силами перемогли Сербiя, Грецiя, Болгарiя i Румунiя). Окремi частини iмперii населяли здебiльшого християни. Іншi територii – Єгипет, Лiван – насправдi перебували пiд владою захiдних держав. Чи триватиме тепер ерозiя, що роз’iдае Османську iмперiю? До старого зiлля додався новий iнгредiент, до того ж фатальний, – сучасний нацiоналiзм. У константинопольськоi влади ще до жовтня 1914 року народилася iдея великого переселення народiв з метою створити етнiчно гомогенну державу або принаймнi очистити головнi провiнцii iмперii вiд немусульманськоi «зарази». Помiж дедалi бiльш гноблених нацiональних меншин, зокрема вiрмен, нацiоналiзм породжував мрii про сепаратизм, надiю на власну державу.




93


«Поразки» саме у множинi: невдачею завершився не лише наступ на Кавказi. Османське вторгнення до незалежноi Персii також завершилося поразкою. У вiйськових операцiях здобуде перемогу росiйський корпус, який перебував зараз у Котур-Тепе.




94


Вiн передав сiмох вiрменiв мiсцевому чиновниковi, який обiцяв захистити iх. Згодом де Ногалес дiзнався, що чиновник тiеi самоi ночi наказав задушити бранцiв.




95


Згодом будуть використовувати ще й кiлька п’ятсотлiтнiх мортир, також зi значним ефектом, хоча i з таким самим ризиком для артилеристiв.




96


Тобто командир 1-i австралiйськоi дивiзii Вiльям Брiджес, якого добре знав Докiнз, коли той був керiвником вiйськового коледжу в Дантрунi.




97


Османська пiхота, що обороняла в цi днi Галлiполi, билася хоробро, але поступалася за чисельнiстю супротивниковi, була погано озброена. Їi використовували як гарматне м’ясо. Цей факт вiдомий за горезвiсним висловом тодiшнього командира 19-i османськоi дивiзii, знаменитого пiдполковника Мустафи Кемаля. Коли вiн у критичний момент, саме в той день пiд Арiбурну, повiв у бiй свiй полк, що залишився майже без боеприпасiв, щоб зупинити небезпечний прорив АНЗАКа (Australian and New Zealand Army Corps – Австралiйського i новозеландського армiйського корпусу), вiн крикнув солдатам: «Я не очiкую, що ви переможете, я наказую вам померти». Це з’еднання, 57-й полк, було повнiстю знищене. Q.E.D.




98


Система окопiв на Схiдному фронтi була не такою грунтовною i розгалуженою, як на Захiдному, насамперед тому, що лiнiя фронту на сходi була бiльш рухомою. І вiдстань мiж супротивниками, що на заходi становила 32 сотнi метрiв, а досить часто навiть менше, на Схiдному фронтi дорiвнювала одному-двом кiлометрам або й бiльше.




99


У цих мiсцях майже стiльки вiйськових кладовищ, скiльки у Фландрii. Це помiтить сьогоднi кожен, хто проiде машиною дорогою 977 iз Тарнова до Горлицi. Але на противагу Фландрii, багато з мiсцевих кладовищ перебувають у сумному запустiннi: можливо, це i виглядае романтично, але частiше справляе гнiтюче враження. На цих кладовищах похованi солдати рiзних армiй.




100


Таку назву отримав Санкт-Петербург пiсля початку вiйни, адже старе iм’я звучало надто по-нiмецьки. До речi, стало звичайною справою в той час замiнювати нiмецькi прiзвища росiйськими.




101


Лiттауеру, як i багатьом iншим, важко звикнути до новоi назви.




102


Існувала особлива дiалектика мiж брудом i пiдпорядкуванням на сходi. Охайнiсть була однiею з чеснот, яку невпинно проповiдували нiмецькi окупанти. У iхнiх очах вона правила за доказ власноi переваги. Як зазначав Веяс Габрiель Люлевiциус, поневоленi, знаючи про страх нiмцiв перед iнфекцiею, також могли використовувати це зi своею метою, щоб уникнути деяких покарань та контролю.




103


Перебуваючи в Єгиптi, Докiнз багато разiв вiдвiдуе зубного лiкаря, але, вочевидь, не всi його проблеми iз зубами були розв’язанi. 10 травня вiн знову звертаеться до лiкаря на березi через зубний бiль.




104


Сьогоднi це мiсце вiдоме пiд назвою Анзак Ков.




105


У цьому немае нiчого дивного: обстрiл Галлiполi флотом супротивника, що не припинявся всi попереднi мiсяцi, призвiв до того, що османськi генерали, пiд командуванням нiмця Лiмана фон Сандерса, послали туди пiдкрiплення, яке лишень змогли зiбрати.




106


Якби це був звичайний фугасний снаряд, то Докiнз вижив би, тодi як його солдати, якi присiли навпочiпки, були б пораненi або вбитi. Кулi з картечних гранат летять довгим конусом просто вперед, а з фугасних – в рiзнi боки. Тому можна залишитися неушкодженим, якщо фугасний снаряд детонуе всього за кiлька метрiв i якщо, звiсно, людина не перебувае в зонi його польоту. Якщо ще додати до цього вiдносну нерозвиненiсть металургii того часу, унаслiдок чого фугаснi снаряди iнодi розлiталися на кiлька великих фрагментiв, то стае зрозумiло, чому можна було вижити, перебуваючи в безпосереднiй близькостi вiд мiсця вибуху. Вiдповiдно до теорii, саме подiбна ситуацiя чисто фiзiологiчно могла породити феномен шоку вiд вибуху: уважалося, що вакуум ушкоджував мозок.




107


Швидше за все, Оливу привабили у цiй органiзацii не iдеi гендерноi полiтики, а простi практичнi мiркування: перша медсанчастина, у яку вона поступила на службу, майже негайно припинила свое iснування пiсля того, як без попередження була висаджена в Бельгii. Олива i двi iншi жiнки-водii були заарештованi за пiдозрою в шпигунствi. Той факт, що мiсiс Харлi, одна з керiвникiв Госпiталю шотландських жiнок, яка цього дня iхала разом з Оливою в машинi, була сестрою сера Джона Френча, командира Британського експедицiйного корпусу, звiсно ж допомiг органiзацii та функцiонуванню шпиталю.




108


Пiсля вiйни вона вестиме до Львова. Сьогоднi вона веде до Львiва.




109


Термiн залежить не тiльки вiд того, що звуки вiд обстрiлу цього типу зливалися в один барабанний бiй, але ще й вiд того, що вибухи через чисту випадковiсть iнодi звучали дiйсно ритмiчно.