Книга - Петро Дорошенко

Петро Дорошенко
Владислав Леонидович Карнацевич


Знаменитi украiнцi
Петро Дорофiйович Дорошенко був гетьманом Правобережноi Украiни в 1665—1676 рр. Цей час зробив його одним з найпомiтнiших героiв украiнськоi iсторii. З усiх украiнських лiдерiв тiеi епохи вiн, мабуть, бiльше за всiх заслуговуе на титул спадкоемця Богдана Хмельницького – i як дипломат, i як военачальник. Дослiдники незмiнно вiдзначають, що Дорошенко робив усе для здiйснення своеi мети – возз’еднання розiрваноi на двi частини Украiни та визнання ii iншими краiнами. Але знайти спосiб здiйснення цiеi мрii, який влаштував би все населення краiни i правителiв краiн-сусiдок, та уникнути при цьому жорстокостi i кровi було неймовiрно тяжко. Дорошенковi цього зробити не вдалося…





Владислав Карнацевич

Петро Дорошенко





Вступ


Подii грiзного XVII сторiччя в Украiнi продовжують привертати увагу не тiльки тих, хто з огляду на свiй фах чи захоплення постiйно цiкавиться вiтчизняною iсторiею, а й багатьох iнших наших сучасникiв. Одна з причин цього – молодiсть незалежноi держави Украiна. Суверенна iдея вимагала i вимагае обгрунтування, що його за всiх часiв шукали, насамперед, в iсторii краiни. Тим бiльше, у тiй iсторii, що тривалий час контролювалася i корегувалася за межами Украiни. Оцiнки вчинкiв видатних державних, громадських i культурних дiячiв минулого за останнi двадцять рокiв зазнали змiн, iнодi кардинальних. Причому те, що почали стверджувати iсторики, тепер узяли на озброення i полiтики, i журналiсти, i кiнорежисери, й обивателi. Гостроти проблемi переоцiнки iсторii надае очевидна розбiжнiсть у поглядах на неi представникiв украiнського суспiльства. Розбiжнiсть, обумовлена регiональними особливостями, етнiчними та мовними вiдмiнностями, вiком представникiв дискутуючих сторiн i, нарештi, самою iсторiею, про яку i сперечаються украiнцi.

Усе вказуе на те, що фундамент для формування цих особливостей i вiдмiнностей усерединi украiнськоi нацii було закладено саме у XVII сторiччi, в ходi тривалоi вiйни, що почалася проти полякiв, а закiнчилася конфлiктом за участi багатьох краiн i внутрiшнiм розколом. Ледве усвiдомивши свою еднiсть, украiнська нацiя виявилася подiленою на частини, чому сприяли як об’ективнi, так i суб’ективнi причини – боротьба за владу мiж представниками козацькоi елiти i протирiччя мiж рiзними соцiальними верствами. З-помiж вiдомих учасникiв багатолiтньоi конфронтацii вирiзняеться гетьман Правобережноi Украiни Петро Дорофiйович Дорошенко.

Гетьмановi Дорошенку довелося жити i боротися в жорстоку епоху Руiни – саме так традицiйно називають тридцятилiтнiй перiод, що почався пiсля смертi Богдана Хмельницького (1657) i закiнчився з обранням гетьманом на лiвому березi Днiпра Івана Мазепи (1687), ознаменований безперервною вiйною як iз зовнiшнiми ворогами, так i всерединi краiни. Безумовно, цей перiод став трагедiею для Украiни та ii мешканцiв. Розпад держави i втрата незалежностi, занепад звичаiв i зниження цiнностi людського життя, загибель цiлих мiст, удар по економiцi, культурi й освiтi – ось далеко не повний перелiк сумних наслiдкiв Руiни. Наведемо слова знаменитого украiнського iсторика, автора монографii «Руiна» Миколи Костомарова: «Украiнська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надii, i люди втратили вiру у свою справу, у свою мету. Виникла думка, що тоi мети взагалi не можна досягти. Через це пропадала воля i терпимiсть. Слабшала любов до рiдного краю, до громадського добра. Патрiотичнi вчинки i жертви здавалися марними. Особистi приватнi iнтереси переважали над усiма чесними i патрiотичними поривами. Свое власне домашне горе для кожного ставало непомiрно важким… Людськi душi дрiбнiли, ставали вбогими, розум притуплявся пiд тягарем важкого пошуку шляху до порятунку». На цьому тлi особистiсть Дорошенка здавалася тому ж Костомарову однiею з найбiльш привабливих. Історик пропонував звернути увагу на «видатну людину», щиро вiддану «iдеi незалежностi i самобутностi своеi Батькiвщини», гарячого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу оцiнку гетьмановi дав iнший наш видатний iсторик Михайло Грушевський: «Був вiн чоловiк великого духа, душею i тiлом вiдданий визволенню Украiни, i приймаючи булаву з рук ханських, повертався до староi гадки Хмельницького поставити Украiну в невтральне i незалежне становище мiж Москвою, Польщею i Туреччиною…»

Радянська iсторiографiя вiдзивалася про Петра Дорошенка вже зовсiм в iншому дусi – як про авантюриста, зрадника нацiональних iнтересiв Украiни. Для пiдтвердження цiеi думки iсторики могли користуватися досить багатим матерiалом з першоджерел. Козацькi лiтописи Грабянки, Величка i Самовидця були не вельми лояльнi до правобережного правителя, оскiльки творцями iх, очевидно, були представники iншого регiону, що мали на момент написання своiх хронiк iнших заступникiв. Що ж до листiв, унiверсалiв та iнших документiв тiеi епохи, зiбраних, наприклад, в «Архиве Юго-Западной России»[1 - «Архив Юго-Западной России» – видання iсторичних документiв та лiтературних пам’яток Правобережноi i Захiдноi Украiни XIV—XVIII ст. у 35 томах, опублiковане в 1859—1914 роках.], то з огляду на iхню строкатiсть, жвавiсть зовнiшнiх зносин гетьмана вiдразу з багатьма сучасними йому полiтиками вченi могли знайти пiдтвердження практично будь-яким своiм висновкам. Зараз у науковий обiг уведено численнi польськi архiвнi документи – хронiки, листування, звiти польських чиновникiв i военачальникiв, що дозволяють виразнiше вiдтворити образ гетьмана. Величезний внесок у вивчення дiяльностi Петра Дорофiйовича зробив його нащадок, один з борцiв за незалежнiсть Украiни в другому десятилiттi XX сторiччя iсторик Дмитро Дорошенко. Перебуваючи в емiграцii, вiн написав велику монографiю «Петро Дорошенко», яка на сьогоднi е найповнiшим дослiдженням з цього питання.

Природно, пiсля розпаду СРСР тональнiсть, принаймнi украiнських iсторикiв, щодо Петра Дорошенка змiнилася. Найчастiше його дiяльнiсть оцiнюеться позитивно, i, навiть визнаючи неоднозначнiсть його рiшення прийняти протекцiю Османськоi iмперii, украiнськi дослiдники й далi вбачають в його дiях спосiб реалiзацii благородноi мети – досягнення едностi i як наслiдок – посилення та незалежнiсть Украiни.

На жаль, нам бракуе потрiбноi iнформацii, щоб якось «олюднити» Петра Дорошенка в цiй книзi. Його знайомi у своiх щоденниках, листах i звiтах рiдко описували особистi якостi гетьмана. Звичайно, бiльша частина всiх даних про нього – це вiдомостi про битви, накази, переговори, конкретнi заходи. Гадаемо, що i цей перелiк дозволяе створити певне враження про Дорошенка як про людину. Наша книга складаеться з кiлькох роздiлiв, що вiдповiдають основним етапам у життi й дiяльностi гетьмана: його походження i родиннi зв’язки, а також служба у вiйську Богдана Хмельницького; полковницька дiяльнiсть за гетьманiв І. Виговського i Ю. Хмельницького; служба в правобережного гетьмана П. Тетерi й одержання булави; закрiплення гетьманом у 1666 роцi; подii другого року гетьманства Дорошенка, пов’язанi багато в чому з укладенням польсько-московського Андрусiвського перемир’я; перехоплення булави в Брюховецького й отримане таким чином короткочасне гетьманство над об’еднаною Украiною; прийняття турецькоi протекцii i вiйна проти П. Суховiенка; тривала боротьба з польським ставлеником Ханенком; дiяльнiсть у роки переможних походiв в Украiну туркiв i татар; останнi роки правлiння i здача булави лiвобережному гетьмановi Самойловичу. Епiлог оповiдае про подii, що вiдбувалися в Украiнi в наступнi десять-двадцять рокiв пiсля зречення П. Дорошенка. Автор намагався вказувати дати за старим стилем[2 - Щоб отримати дату за новим стилем (григорiанським календарем, запровадженим у Польщi, але не прийнятим у Росii), для XVII сторiччя слiд додати одинадцять днiв.], але датування залишаеться в багатьох випадках усе одно приблизним. Щодо багатьох подiй – у джерелах мiститься розбiжнiсть не в кiлька днiв, а в кiлька мiсяцiв або й у цiлий рiк. Сподiваемося, читач вибачить нам можливу помилку, оскiльки в переважнiй бiльшостi випадкiв ця розбiжнiсть не змiнюе сутi подiй i всього iсторичного процесу.




Родина. Служба в Богдана Хмельницького. 1627—1657


На той час, коли з’явився на свiт герой цiеi книги, козацький стан на територii Украiни вже був досить неоднорiдний. Однi постiйно жили на Сiчi, iншi населяли мiста i села Брацлавського, Киiвського i Чернiгiвського воеводств. Однi не мали нiчого крiм шаблi й мушкета, а захоплену в походах здобич швидко гайнували в шинках (як на самому Запорожжi, так i за його межами); iншi ж володiли млинами, хуторами i селянами, мало чим вiдрiзняючись за своiм матерiальним становищем вiд численноi польськоi шляхти. Однi були, по сутi справи, персонами нон грата в Речi Посполитiй, недавнiми втiкачами з крiпацькоi неволi, проживання яких за порогами Днiпра забезпечувалося де-факто, але не де-юре. Іншi ж були записанi до реестру, значилися на королiвськiй службi i залучалися монархом для виконання не тiльки вiйськових, а й полiцейських, а iнодi – навiть дипломатичних завдань.

Родина Дорошенка належала саме до другоi – привiлейованоi частини козацтва. І потрiбна була справжня революцiя, потрiбен був широкий полiтичний кругозiр i талант Богдана Хмельницького, щоб об’еднати не тiльки низових i городових козакiв, але й мiщан, украiнських шляхтичiв, православне духiвництво в боротьбi за одну мету – нацiональне визволення Украiни. На тлi кривавих подiй антипольськоi вiйни 1648—1657 рокiв, власне, i народжувалася зi строкатоi палiтри «станiв» украiнська нацiя. На лихо, розбiжностi в соцiально-економiчних iнтересах, полiтичних пристрастях, зовнiшнiх орiентирах мiж украiнцями рiзних станiв i регiонiв були такi великi, що вже незабаром пiсля смертi Богдана нацiя знову виявилася розколотою. Дорошенко був одним з тих, хто намагався повернути втрачену еднiсть, але i його iнтелекту, дипломатичних i полководницьких здiбностей забракло, щоб вiн став для землякiв тим, ким був його великий попередник. Важливу роль у цьому зiграли амбiцiйнi сусiди Украiни, але, можливо, ще бiльшу вагу мав той факт, що гетьман Правобережжя так i не став своiм для всього населення краiни, його програма i його вчинки не були сприйнятi такою переважною бiльшiстю украiнцiв, яка пiдтримала свого часу дii Хмельницького. А втiм, цей закид стосуеться до всiх лiдерiв епохи Руiни.

Петро Дорофiйович Дорошенко народився 1627 року, мабуть, у найважливiшому центрi Вольностей Вiйська Запорозького[3 - Вольностi Вiйська Запорозького – це назва досить великоi територii, на яку розповсюджувались цi вольностi.] Чигиринi – майбутнiй столицi гетьмана Б. Хмельницького. Походження уже вiдкривало перед ним блискучi кар’ернi можливостi на козацькому поприщi. «Я з прадiда козак», – говорив згодом гетьман, i це було справдi так. Петрiв дiд – Михайло – особистiсть в iсторii вiдома. Гетьман Михайло Дорошенко укрив себе славою в походах проти туркiв i татар, брав участь у Хотинськiй вiйнi 1621 року[4 - Пiд мiстом Хотин (на кордонi з Молдавiею) у 1621 роцi велися бойовi дii мiж об’еднаними польсько-козацькими силами з одного боку i турками – з iншого. Козаками командував гетьман Петро Сагайдачний, який дiстав тут поранення, що виявилося смертельним.]. Про нього, як про блискучого полководця, говорили не тiльки земляки, розповiдаючи один одному перекази про героiчний перiод боротьби з «бусурманами», але й турецькi хронiсти, i польськi. Сам видатний военачальник, польський король Ян ІІІ Собеський, який ще не раз з’явиться на сторiнках нашоi книги, високо оцiнював досягнення дiда Петра Дорошенка – але ж Ян III Собеський писав це через пiвсторiччя пiсля його смертi. Михайло Дорошенко загинув у бою пiд татарською столицею Бахчисарай у 1628 роцi – так i не встигнувши розповiсти онуковi про своi звитяжнi подвиги.

Розповiли iншi. «Про Шагiн-Гiрееву вiйну, на яку наших запорозьких козакiв покликано було…», Петровi розповiв його батько – Дорофiй Дорошенко. Вiдомо, що останнiй дослужився до високого чина полковника – тобто не тiльки вiйськового, але й адмiнiстративного керiвника порiвняно великого регiону, але iсторикам важко назвати конкретний полк. Ім’я матерi Петра Дорофiйовича нам невiдоме. Свого часу вона прийняла постриг у черницi i взяла iм’я Митродора, а потiм, коли стала iгуменею Покровського монастиря на Чернiгiвщинi, мати гетьмана ще раз змiнила iм’я – на Марiю. Зате ми напевно знаемо, що й з материного боку Петро Дорошенко був потомственим козаком. Його мати належала до поважного козацького роду Тарасенкiв. Імена ii батькiв – Тихiн i Ганна, а можливим родичем був органiзатор козацькоi розвiдки за Хмельницького – полковник Тарасенко. І Дорошенки, i Тарасенки ведуть свiй родовiд, швидше за все, з Канева – ще одного багатого на iсторiю мiста схiдного Правобережжя.

Петро був не единою дитиною в родинi. Крiм нього, ми знаемо iмена ще чотирьох його братiв та однiеi сестри. Двое з них стануть активними соратниками Петра. Це старший брат – Григорiй, якому доведеться двiчi побувати в московському полонi, брати участь у багатьох боях по обох берегах Днiпра, шiсть рокiв пробути полковником стратегiчно важливого Брацлавського полку, дивом уникнути розправи з боку розгнiваних жителiв Лисянки… Григорiй, як i Петро, свого часу порiднився з родиною Хмельницьких (одружившись iз сестрою Павла Яненка-Хмельницького, донька якого була дружиною самого Петра Дорофiйовича).[5 - Першою дружиною Григорiя Дорошенка була якась Кононович-Посудевська – представниця любецькоi шляхти. Їi брат був активним прихильником Юрiя Хмельницького. Пiсля смертi другоi дружини Григорiй сватався до доньки вiдомого лiвобережного полковника Василя Золотаренка, але врештi-решт обвiнчався з донькою сердюцького полковника Мовчана.]

Молодший брат Дорошенка – Андрiй також брав активну участь у вiйськовiй i полiтичнiй дiяльностi Петраа. Йому теж довелось i пережити московський полон, i побути власником полковницького пернача[6 - Пернач – невеликий жезл iз шестиперою верхiвкою – символ влади козацького полковника.] – спочатку в Чигиринському, а потiм у Паволоцькому полку Правобережжя. Першою його дружиною була донька паволоцького полковника славного роду Гамалiя, а другою – донька брацлавського полковника І. Лисицi.

У документах, що належать до перiоду правлiння Богдана Хмельницького, можна знайти iмена ще двох братiв Дорошенка – Степана i Федора. Перший не брав участi в полiтицi, другий, очевидно, прибрав iм’я Антонiй пiд час постригу i пiзнiше став iгуменом Чигиринського монастиря. Петрова сестра в 1666 роцi вийшла замiж за колишнього генерального писаря Лiвобережноi Гетьманщини С. Голухiвського, але вже наступного року проживала на батькiвщинi в Чигиринi «як удова». Історики вважають, що саме ii син (а отже, племiнник головного героя цiеi книги) – згадуваний в документах Якiв Колоша – городовий чигиринський отаман, що побував спочатку в полонi у жителiв Лисянки разом iз Григорiем Дорошенком, а потiм змiнив цей полон на росiйський.

Родиннi зв’язки гетьмана Дорошенка на цьому не вичерпуються. Двоюрiдний брат Петра по батьковi – Тарас Дорошенко – ще за часiв нацiонально-визвольноi вiйни значився козаком Трипiльськоi сотнi Киiвського полку. Данi цi належать до 1649 року i взятi з реестру, складеного за пiдсумками Зборiвського мирного договору. Зважаючи на те, що кiлькiсть козакiв, якi могли потрапити до цього реестру, була обмежена, слiд припустити, що i Тарас був не остання людина у вiйськовiй органiзацii козакiв. Двоюрiдний брат Петра Дорофiйовича по матерi Кiндрат Тарасенко обiймав посаду полкового суддi Прилуцького полку на Лiвобережжi.

Нарештi, тут варто сказати кiлька слiв i про родиннi зв’язки Дорошенка, набутi ним пiсля одруження. Гетьман за свое життя зiграв три весiлля. Ким була перша його дружина, ми не знаемо, але вiдомо, що донька вiд цього шлюбу – Любов – вийшла замiж за чернiгiвського полковника зi знаменитим в Украiнi прiзвищем – Юхима Лизогуба. Багато рокiв дружиною Петра Дорошенка була Євфросинiя Павлiвна – уроджена Яненко. Вона була донькою соратника i родича Богдана Хмельницького – Павла Яненка-Хмельницького, котрий був свого часу киiвським полковником. Звичайно, для Дорошенка це був винятково важливий союз. Утрете вiн одружився вже в Московськiй землi – з Агафiею Борисiвною Єропкiною. Вiд цього шлюбу в Петра Дорофiйовича було трое синiв i донька, i саме союзовi Єропкiноi та Дорошенка зобов’язана своiм народженням правнучка гетьмана – Наталiя Гончарова – дружина О. С. Пушкiна.

Досить глянути на список старшин, якi пiдтримали обрання Петра Дорофiйовича гетьманом, щоб зрозумiти, наскiльки важливими у його життi були описанi нами родиннi зв’язки. Звичайно, за часiв Руiни брат часто йшов на брата, але вiн же, навiть представляючи табiр противникiв, мiг порятувати родича вiд неминучоi загибелi, посприяти звiльненню з полону, вчасно попередити про назрiваючi iнтриги.

Але всi матримонiальнi комбiнацii Петра та його братiв були попереду, а спочатку доводилося сподiватися на суспiльний стан батькiв i власнi здiбностi та наполегливiсть. Родина Дорошенка володiла землями в околицях Чигирина, Дорофiй, як уже було сказано, мав полковницький чин – отож, у Петра були чудовi перспективи, якими вiн i скористався. На жаль, даних про навчання майбутнього гетьмана в iсторикiв немае. Проте ми навряд чи помилимося, припустивши, що вiн дiстав традицiйно непогану для козацькоi елiти того часу освiту – або в стiнах Киiвськоi академii – вищого навчального православного закладу, або в езуiтському коледжi. Змiст написаних ним листiв та унiверсалiв, записи промов, спогади сучасникiв свiдчать про те, що Дорошенко добре знав не тiльки росiйську, польську i непогано – татарську мови (що, на наш погляд, було цiлком природно для будь-якого активного учасника полiтичного i вiйськового життя козацтва), але й латину – мову дипломатii i науки. Переконуючи в чому-небудь слухачiв або читачiв, гетьман вдавався i до прикладiв iз всесвiтньоi iсторii. Включення його вже в молодому вiцi до найрiзноманiтнiших посольств (причому на перших ролях) також промовляють на користь припущення про освiченiсть, дипломатичнi здiбностi, глибокий розум Дорошенка. До речi, вiн, мабуть, був i доволi дотепною людиною, а документи видають у ньому винахiдливого демагога – коли потрiбно, Петро Дорофiйович умiло переходив на патетику, iншим разом – виявляв «уiдливiсть», непохитнiсть в оцiнках.

Поза всякими сумнiвами, Дорошенка готували до кар’ери в козацьких структурах. А це, само собою, передбачало не тiльки книжковi, а й практичнi знання. Конкретно – вiйськовi. Петровому батьковi не довелося, як гоголiвському Бульбi, вигадувати й органiзовувати для сина яку-небудь кампанiю. Для поколiння ровесникiв молодшого Дорошенка «призовний» вiк збiгся з початком колосальноi нацiонально-визвольноi вiйни. У рiк свого двадцятилiття Петро вирушае на Запорозьку Сiч – до Богдана Хмельницького, який, до речi, мав би дуже добре знати родину Дорошенкiв, будучи в 1640-х роках одним з чигиринських сотникiв. Наступного року вiн у складi невеликого на той час вiйська найвiдданiших прихильникiв «Хмеля» виступае на «Вольностi Вiйська Запорозького». Про те, що Дорошенко вiд самого початку був поруч з великим гетьманом, свiдчать слова, сказанi ним через багато рокiв: «Давно вже не був на Запорожжi. Як вийшов зi старим Хмельницьким, так вiдтодi вже на Запорожжi i не був».

Не будемо докладно переповiдати хiд подiй вiйни, що спалахнула потiм. Насамперед, тому, що нам, за великим рахунком, невiдомо, у якiй з битв або походiв брав участь особисто Петро Дорошенко. Ясно, що брав. Нагадаемо, що 1648-й – перший рiк вiйни – видався вдалим для козакiв: були здобутi переконливi перемоги пiд Жовтими Водами, Корсунем i Пилявцями, звiльненi вiд польськоi шляхти Киiвське, Брацлавське i Чернiгiвське воеводства, розгромленi великi з’еднання противника, очолюванi авторитетними полководцями. На бiк Хмельницького перейшли реестровi козаки, значна частина мiщанства i все православне духiвництво, багатьох селян було фактично звiльнено вiд крiпацькоi залежностi. Наступного року зусилля польського магната Яреми Вишневецького i короля Яна ІІ Казимира дозволили iм зафiксувати хоча б те становище, що утворилося пiсля укладання з козаками Зборiвського мирного договору. Вiдповiдно до цього договору, три зазначенi воеводства ставали територiею Гетьманськоi держави, значно менш залежноi вiд Речi Посполитоi, нiж ранiше. Один з пунктiв Зборiвського миру передбачав розширення козацького реестру до 40 тисяч чоловiк. Не можна сказати, що це влаштовувало всiх учасникiв вiйни – дуже багатьом з них формально належало повернутися у своi селянськi хати. Але, звичайно, не люди з бiографiею Петра Дорошенка, «золота молодь» козацтва. У реестрi, складеному за пiдсумками переговорiв у Зборовi, вiн значиться як «гарматний писар» Чигиринського полку. Посада ця, з одного боку, означала безпосередне вiдношення до козацькоi артилерii, з другого – швидше за все, мала на увазi i розв’язання адмiнiстративних завдань (писар – це, власне, голова канцелярii – чи то всiеi Гетьманщини, чи то окремого полку або його пiдроздiлу). У той час козакам необхiдно було створювати нову систему управлiння держави, що виникла на територii трьох польських воеводств, i адмiнiстративна система дублювала армiйську. У будь-якому разi, можна говорити про те, що артилерiя в той час, безперечно, була елiтним родом вiйськ, i служила в нiй (особливо на «офiцерських» посадах) аж нiяк не «голота».

У лiтературi зустрiчаеться твердження, що Петро Дорофiйович Дорошенко брав участь у молдавському походi козакiв у 1650 роцi. Очевидно, цей факт ще потребуе перевiрки. Нащадок гетьмана, вiдомий украiнський iсторик Дмитро Дорошенко вважае, що в документах йдеться про iншого Дорошенка – Івана, котрий якщо й доводився родичем Петровi, то далеким. Невiдомо, чи був Петро Дорошенко на полi пiд Берестечком, як сприйняв Переяславський договiр мiж Москвою i козаками 1654 року – подiю, яку ще двадцять рокiв тому називали не iнакше як «Возз’еднання Украiни з Росiею». Не будемо заперечувати того факту, що цей договiр пiдтримали багато високих чинiв, та й православне населення Украiни сприйняло його прихильно. Проте зараз уже не секрет, що далеко не всi були задоволенi умовами, якi ставив перед козаками царський уряд. Так, вiдмовився присягнути на вiрнiсть царевi один з найавторитетнiших козацьких лiдерiв Іван Богун. У штики зустрiло угоду православне украiнське духiвництво, побоюючись за свiй незалежний статус, якщо патрiарх буде в Москвi.

У 1653 роцi Петро Дорошенко за дорученням гетьмана приймае турецького посла. 1655 року вiн став наказним полковником, але невiдомо якого полку. Наказний – отже, не обраний козаками полку, а призначений «згори» – одне iз свiдчень того, наскiльки довiряв Дорошенковi Богдан, адже далеко не кожному вдавалося досягти такоi високоi посади у 28 рокiв. Цього ж року молодий полковник очолюе посольство, вiдряджене Хмельницьким до Москви. Із собою Дорошенко вiз листа вiд Богдана i двох важливих бранцiв – захiдноевропейських фахiвцiв з польського вiйська. Цей перший серйозний дипломатичний iспит Петра закiнчився провалом. Правда, навряд чи варто звинувачувати в цьому самого Дорошенка. Пiд Старим Биховом у Бiлорусii посольство було перехоплене мiсцевим польським гарнiзоном. Бранцiв було звiльнено, листи вiдiбрано, а сам Петро та його брат Федiр, який теж входив до складу мiсii, ледве втекли, сховавшись у розташованому неподалiк росiйському вiйськовому таборi в Березанi. Та реалiст Хмельницький, мабуть, не зневiрився у своему протеже, i вже взимку 1656—1657 рокiв Петро Дорошенко очолюе iнше посольство. Цього разу вiн повинен був дiстатися до шведського короля. Втративши вiру в царя пiсля Вiленського перемир’я Москви з Варшавою, гетьман шукав iнших могутнiх союзникiв. Але виконати нове завдання Дорошенковi тепер було ще складнiше. Всi дороги були перекритi польськими вiйськовими патрулями, тож Петровi знов довелося повертатися, пiймавши облизня.

У 1657 роцi Дорошенко стае прилуцьким полковником – головою невеликого полку на Лiвобережжi[7 - Прилуки – районний центр на пiвднi нинiшньоi Чернiгiвськоi областi.]. Ще 1653 року Прилуцький полк налiчував три з половиною тисячi козакiв. Це без жiнок, старих i дiтей. Полк складався з двох десяткiв сотень. Про те, що Прилукам вiдводилося належне мiсце у внутрiшнiй полiтицi Гетьманщини, свiдчить той факт, що одним з попередникiв Петра Дорошенка тут був прославлений Богданiв соратник Фiлон Джалалiй.

Отже, вiйна з поляками пiд орудою Богдана Хмельницького зробила з освiченого, здiбного «юнака з гарноi родини» досвiдченого воiна, справжнього козацького ватажка, дала навички адмiнiстративного мистецтва, заклала фундамент для розвитку його дипломатичного таланту. Зокрема, немаловажним було те, що в особi свого начальника Дорошенко дiстав приклад необхiдноi зовнiшньополiтичноi гнучкостi. Досвiдченiсть Петра Дорофiйовича вiдзначав пiзнiше i сам вiн, i рiзнi його знайомi. Так, в одному з листiв, спрямованих проти лiвобережного гетьмана Івана Самойловича, Дорошенко вказував на те, що той не знае «нi рiчок, нi проток», у походах не брав участi, з царями не спiлкувався. А росiйський резидент в Украiнi стряпчий Тяпкiн писав про Дорошенка: «…всi iхнi польськi франтiвськi штуки не тiльки знае, але й бачив».




Полковник Івана Виговського i Юрiя Хмельницького. 1658—1662


Смерть Богдана Хмельницького в 1657 роцi поклала край героiчнiй епосi в iсторii украiнського козацтва, та й в iсторii всiеi Украiни. Напевно, у наступнi 350 рокiв у краiнi не було такоi шанованоi полiтичноi постатi, здатноi гуртувати суспiльство. Ми далекi вiд думки, щоб стверджувати, начебто довше життя видатного лiдера, вождя нацii могло б «закрiпити» за Украiною реальну незалежнiсть ще в XVII сторiччi, але трохи вiдтягнути кiнець цiеi незалежностi, очевидно, могло. Але сталося те, що сталося. Прапор, що упав, спробували пiдняти спочатку старшi соратники – самi по собi не дуже дружнi, його почали виривати в них молодшi сучасники. Схопившись за прапор з кiлькох бокiв i тримаючись другою рукою за могутнiх сусiдiв зовнi, спадкоемцi Хмельницького роздерли цей умовний прапор.

Першим гетьманом пiсля Богдановоi смертi став, як i заповiдав його батько, Юрiй Хмельницький. З легкоi руки М. Грушевського, «Юрася» багато хто називае нiкчемною людиною – «напiвголовком». Ми ж будемо уникати таких категоричних оцiнок людини, якоi особисто не знаемо i яка змушена була вiдiгравати певну роль у дуже важких обставинах. Скажемо лише, що сильною особистiстю на полiтичному овидi вiн справдi так i не став. Хiба що сильною фiгурою… у чужих руках.

Довгий час перебуваючи в тiнi старшого брата Тимоша (котрий загинув у ходi молдавськоi авантюри) i завжди – у тiнi свого великого батька, Юрiй у 1657 роцi був ще зовсiм юний – йому тiльки-но виповнилося 16 лiт. Якби вiн був монархом, то будь-який претендент не з роду Хмельницьких боровся б лише за регентство. Але Гетьманщина залишалася республiкою, а тому колишнiй генеральний суддя Б. Хмельницького Іван Виговський, що прийняв спочатку тiльки опiку над юнаком, дуже скоро забезпечив собi i повноцiнну гетьманську булаву на Генеральнiй радi. Іван Євстахiйович – людина, якiй iсторики дають неоднозначнi оцiнки, а навколо його програми i досi крешуть шаблями вiтчизнянi вченi та полiтики. Пiдтвердивши на перших порах свою прихильнiсть до Росii, Виговський поступово змiнював свою думку. Будучи вкрай незадоволеним обмеженнями, накладеними на його самостiйнiсть Москвою, звинувативши в самоправствi московських воевод в украiнських мiстах, гетьман вирiшив повернутися до протекцii недавнього противника – польського короля.

Восени 1658 року в Гадячi було укладено новий договiр з Рiччю Посполитою, що надавав Гетьманщинi деякi права автономного князiвства (Великого князiвства Руського), але включав у себе й низку серйозних поступок католицькiй шляхтi. Трохи ранiше на Лiвобережнiй Украiнi вiйська Виговського придушили повстання полтавського полковника Мартина Пушкаря i лiдера сiчовикiв Якова Барабаша, що спиралися на пiдтримку Росii. У червнi ж 1659 року Виговський у союзi з кримськими татарами затiяв уже безпосередню вiйськову сутичку з московськими вiйськами i завдав iм досить вiдчутноi поразки пiд Конотопом.

Петро Дорошенко брав участь у всiх вищезгаданих подiях, хоча до найближчого оточення Виговського вiн не входив. Пiдпис прилуцького полковника стоiть пiд Гадяцьким трактатом 1658 року[8 - Цiкаво, що при цьому вiн розписався за двох своiх неписьменних колег – теж полковникiв. Це ще раз пiдкреслюе той факт, що козацька елiта того часу являла собою досить строкате суспiльство.]. Проте, на вiдмiну вiд деяких своiх колег, вiн не отримав од влади Речi Посполитоi нi дворянства, нi нових маеткiв. Тобто треба так розумiти, що поляки не вважали його внесок у справу укладення нового миру значним.

Тодi ж, у вереснi 1658 року, йому було доручено повiдомити росiйського представника дяка Кикiна про початок вiйни гетьмана супроти Москви. Як уже згадувалося, брав участь його полк i в придушеннi повстання Пушкаря. Щоправда, немае даних про те, щоб Дорошенко особисто вiддавав накази про репресii щодо повстанцiв, а цi репресii з подачi гетьмана Виговського були досить-таки кривавi. За наказом гетьмана Полтаву було спалено, а багатьох ii жителiв убито, татари дiстали право брати ясир[9 - Ясир – бранцi, яких захоплювали татари. Утiм, козаки бранцiв, захоплених пiд час набiгiв на Крим, називали так само.] на Полтавщинi. Історик В. Степанков пише, що загалом втрати в цiй братовбивчiй вiйнi досягли 50 тисяч людей.

Історiя зберегла вiдомостi про те, яка роль вiдводилася прилуцькому полковниковi пiд час Конотопськоi кампанii влiтку 1659 року. Сам Конотоп був зайнятий загонами Г. Гуляницького. Петро Дорошенко в цей час стояв з полком у мiстечку Срiбне. Завданням обох було не допустити з’еднання сил князя Трубецького з великим вiйськом видатного московського полководця Г. Ромодановського, що стояв в украiнському мiстi Лохвиця. Маючи в своему розпорядженнi один з найменших полкiв Лiвобережжя, Дорошенко не змiг гiдно протистояти натисковi росiян. Висланий Трубецьким на чолi авангарду князь Пожарський на Великдень легко взяв Срiбне. Як повiдомляе автор славетного лiтопису С. Величко: «І сам полковник iхнiй Дорошенко, мов заець по болотах… ледве врятувався втечею». Утiм, якщо цi подii i не додали ратноi слави нашому герою, то i його кривдник не дiстав серйозних дивiдендiв вiд цiеi перемоги. Пастка, влаштована наприкiнцi червня 1659 року Виговським i татарами росiянам на рiчцi Соснiвцi пiд Конотопом, виявилася для тих фатальною. Сам же Пожарський зiграв незавидну роль «спiвавтора» катастрофи. Захопившись погонею за ворогом, що нiбито тiкав у панiцi, вiн опинився в татарському полонi i страчений був на мiсцi.

Конотопський трiумф не зробив Виговського господарем становища, i врештi-решт, росiяни взяли гору. Причин тому було декiлька. Козаки були незадоволенi збагаченням старшини та ii дружбою з одвiчними ворогами – поляками. Татари також викликали загальну ненависть, а крiм того, змушенi були пiти, довiдавшись про напад (далеко не останнiй випадок) на Крим Івана Сiрка. Незабаром пiсля перемоги пiд Конотопом у тилу у Виговського збунтувалися прибiчники Москви. Придушувати повстання вiдправились П. Дорошенко, переяславський полковник Т. Цицюра i Г. Лiсницький. Пiд Гадячем велися боi мiж iхнiми загонами i вiйськами бунтiвникiв П. Апостола та П. Єфремова. Соратники Виговського обложили мiсто, але ця операцiя не дала позитивного наслiдку. Тим часом росiяни готували новий удар. 2 вересня 1659 року гетьман, що стрiмко втрачав пiдтримку на лiвому березi, вiдбув до Чигирина.

А вже 11 вересня (за ст. ст.) на радi в Германiвцi козаки зажадали вiд Виговського скласти булаву. Їi було знову запропоновано Юрiю Хмельницькому. Дехто з дослiдникiв переконаний, що основну закулiсну гру, спрямовану проти Івана Євстахiйовича, у пiдготовцi i на самiй радi провадив Петро Дорошенко – на той момент один з найавторитетнiших козацьких керiвникiв. Новий гетьман обiцяв попередниковi дарувати життя i гарантував безпеку. Так звану «асекурацiю» – документ, що пiдтверджуе цi гарантii, – Виговському привiз саме Дорошенко разом з генеральним обозним Т. Носачем i нiжинським полковником Г. Гуляницьким.

Проте старшина не збиралася так просто здатися московитам, хоча вести боротьбу iм залишалося вже недовго. Через кiлька днiв пiсля ради в Германiвцi вiйська Дорошенка були розбитi козаками прихильного до Росii Я. Сомка пiд мiстечком Хмiльник на Брацлавщинi – тобто уже на Правобережжi. Дмитро Дорошенко вважае, що на той момент його знаменитий предок усе ще був людиною Виговського. Але Сомко позбавив його чину прилуцького полковника, лiвий берег був уже в руках Сомка i росiян, i Петровi Дорофiйовичу не залишалося нiчого iншого, як остаточно i вiдкрито перейти на бiк Юрiя Хмельницького[10 - Фактично вiн втратив Прилуки ще восени 1658 року, коли полк перейшов пiд контроль Г. Ромодановського, який поставив тут свою людину – Я. Вронченка.]. Останнiй також мав невеликий вибiр. Потрiбно було здаватися Москвi.

1 жовтня 1659 року до Переяслава, де на той час перебував зi своiми вiйськами Трубецькой, прибула козацька делегацiя вiд новообраного гетьмана Хмельницького. На чолi делегацii був Дорошенко. Князь отримав на руки вiд колишнього прилуцького полковника проект нових «статей» мiж козаками i царем. Проект передбачав присутнiсть московського воеводи лише в Киевi (мiж iншим, порядкування тут владного i жорстокого Шереметева було постiйним головним болем для Виговського), пiдпорядкування киiвського митрополита безпосередньо константинопольському патрiарху, право гетьмана самостiйно чинити в питаннях зовнiшньоi полiтики тощо. Звичайно, що Трубецькой, вiдчуваючи в той час свою силу, проект вiдхилив. Натомiсть було запропоновано зiбратися на раду в Переяславi. Тут вона i вiдбулася 17 жовтня. У мiстi та на його околицях було сконцентровано близько 40 тисяч солдатiв росiйськоi армii. На раду прибули здебiльшого козаки з лiвого берега Днiпра. Само собою, Юрiю Хмельницькому та його соратникам довелося пiдписати зовсiм iншi статтi, запропонованi Москвою. Пiд Переяславськими угодами пiдписався як «колишнiй полковник прилуцький» i Петро Дорошенко.

Переяславськi статтi 1659 року iстотно вiдрiзнялися вiд Березневих 1654-го. У гiрший для справи украiнськоi незалежностi бiк. Згiдно з цими статтями, старшина без дозволу царя не мала права переобирати гетьмана, у свою чергу, i гетьман утрачав право самостiйно призначати, звiльняти чи карати на смерть старшину i полковникiв. Окрiм Киева, московське вiйсько розмiщалося в Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi. Киiвський митрополит перепiдпорядковувався Московському патрiарху (пiзнiше цей пункт було скасовано). Украiнському уряду заборонялось пiдтримувати дипломатичнi вiдносини з iншими державами й органiзовувати вiйськовi походи без дозволу Москви.

Уже в груднi 1659 року козаки направили до Москви своiх представникiв, для того щоб домогтися перегляду документа, який так обмежував права украiнцiв. Вони повиннi були просити, щоб росiйськi воеводи залишалися тiльки в Киевi i Переяславi, щоб гетьмановi було дозволено пiдтримувати зв’язок з iншими краiнами, щоб украiнцi могли брати участь у переговорах Росii з Рiччю Посполитою, а киiвський митрополит усе-таки не пiдкорявся Московському патрiарховi. Серед цих делегатiв, напевно, найважливiшу роль вiдiгравав тепер уже полковник столичного Чигиринського полку Петро Дорошенко. На думку Миколи Костомарова, при цьому вiн використав усю свою хитрiсть, щоб не виглядати в посольствi першою особою. Майбутнiй гетьман, мабуть, розумiв, що мiсiя нездiйсненна, i не хотiв зайвий раз дратувати московських бонз. Звичайно, царський уряд вiдмовився вносити будь-якi серйознi корективи в досягнутi ранiше домовленостi.

Знову випустивши зi своiх рук Гетьманську Украiну, поляки вирiшили вжити радикальних заходiв. Уклавши союз iз кримським ханом Мухаммед-Гiреем IV i зiрвавши переговорний процес з Росiею, Варшава готувала армiю до нового наступу. Ситуацiя вимагала якоiсь реакцii, i вона не забарилась. Росiяни розробили новий стратегiчний план на найближчий рiк. Керувати кампанiею з московського боку було призначено киiвського воеводу Шереметева. З лiвобережними козаками наказного гетьмана Т. Цицюри вiн мав рухатися по основному напрямку на захiд. А Юрiй Хмельницький iз правобережними козацькими вiйськами повинен був не пустити на з’еднання з поляками татарську орду. Однiею з традицiйних проблем росiйськоi армii було зволiкання з пiдготовкою до виступу. Так сталося й цього разу. Тiльки наприкiнцi серпня 1660 року Шереметев вийшов з Котельнi i незабаром зайняв позицii в районi Старокостянтинова.

Польське командування дiяло бiльш умiло i рiшуче. 17 вересня неподалiк вiд мiста Чуднова[11 - Чуднiв – тепер селище мiського типу в Житомирськiй областi на рiчцi Тетерiв.] росiйсько-украiнське вiйсько було оточене. Лише через тиждень у Слободищу, розташовану схiднiше Чуднова, прибула армiя Хмельницького. Тут iм перепинив дорогу талановитий полководець Е. Любомирський. 27 вересня вiдбулася битва, що не принесла успiху жоднiй iз сторiн. Ситуацiя для украiнцiв ускладнювалася тим, що частина старшини була, власне, проти вiйни з поляками, залишаючись вiрною зовнiшньополiтичним принципам Виговського. На скликанiй негайно радi

впливовi Г. Лiсницький, Т. Носач, П. Тетеря переконували молодого гетьмана укласти iз противником мирну угоду.

Не залишився осторонь вiд полiтики i Дорошенко. Саме йому було доручено вести мирнi переговори з Любомирським. Очевидно, козаки не вважали, що iхнi перспективи настiльки безрадiснi. Недарма Петровi Дорофiйовичу приписують таку погрозу на адресу незговiрливого польського полководця: «Будете вперто на нас наступати, так маемо шаблi при боцi i самопали в руках, а з вiрою прибуде в нас вiдваги!» Тим часом Юрiй Хмельницький вислав i iнших гiнцiв – до росiян з повiдомленням про свое скрутне становище. Головним серед них був Григорiй Дорошенко. Ця поiздка закiнчилася для нього сумно – «завдяки» пропольському повороту в зовнiшнiй полiтицi гетьмана старший брат Дорошенка був узятий у московський полон, i йому судилося вийти з нього лише через вiсiм рокiв.

Спроба Шереметева вирватися з оточення зазнала невдачi. Це лише змiцнило старшину Хмельницького в намiрах домовитися з поляками. 7 жовтня 1660 року за посередництвом кримського Нураддiн-султана мiж поляками i козаками було укладено мир, що увiйшов в iсторiю як Слободищенський трактат. В його основу було покладено текст Гадяцького миру, до якого внесено деякi змiни. Зокрема, була виключена стаття про Руське князiвство в складi Речi Посполитоi. Гетьман був зобов’язаний надавати полякам вiйськову допомогу в iх вiйнах з iншими краiнами. Пiдтверджувалася заборона гетьмановi вести самостiйну зовнiшню полiтику. Польськiй шляхтi i магнатам поверталися всi маетки на украiнських землях. Козаки повиннi були вигнати з украiнських мiст росiйськi гарнiзони. Першим свiй пiдпис пiд цим пiдсумком Чудновськоi кампанii поставив чигиринський полковник Петро Дорошенко. У наступному роцi поляки його нарештi «нобiлiтують» (тобто визнають членом шляхетного стану) – цiлком можливо, за заслуги в справi укладення миру, i в будь-якому разi – як одного з провiдних полiтикiв Украiни, що повернулася пiд владу короля. Шереметев, залишившись без союзникiв, 25 жовтня 1660 року зазнав катастрофiчноi поразки вiд татар i потрапив у кримську неволю, в якiй провiв багато рокiв. Укладення Слободищенського трактату стало причиною полiтичного розколу i так неоднорiдноi украiнськоi елiти та всього суспiльства. Якщо на Правобережжi козацька рада, що пройшла восени 1660 року в Корсунi, схвалила його умови, то козаки деяких лiвобережних полкiв вiдмовилися iх пiдтримати i вибрали своiм ватажком Я. Сомка. Його правобережний опонент спробував повернути лiвий берег пiд свою булаву. Плани Хмельницького покликаний був реалiзувати Дорошенко, який отримав для цього посаду наказного гетьмана. Допомагати Петровi Дорофiйовичу на лiвому березi повиннi були п’ять тисяч козакiв та кiлька тисяч татар. У серединi грудня Дорошенковi вдалося закрiпитися в Зiньковi, а незабаром зайняти Ромни. Джерела повiдомляють, що при цьому наказний гетьман заборонив татарам брати звичний для них ясир. Чи не тому вже в серединi сiчня 1661 року вони покинули Дорошенка? У травнi вiн намагався розмiстити вiрнi йому гарнiзони в Кременчуцi й Балаклеi – мiстах, що належали до Чигиринського полку, хоча й розташовувалися на iншому березi Днiпра. У цiлому, серйозного успiху дii Дорошенка на Лiвобережжi не мали. Фактично все Лiвобережжя на кiнець весни 1661 року було пiд контролем Сомка i Москви. Дорошенко позбувся Чигиринського полку, поступившись ним легендарному Івановi Богуну. Історики висловлюють припущення, що причиною зняття Петра Дорофiйовича були його невдачi за Днiпром. Однак i походи вже самого Юрiя Хмельницького на лiвий берег восени 1661-го та влiтку 1662 року так само не мали успiху.

Сомко, який доводився Юрiю дядьком, був обраний гетьманом у Козельцi на старшинськiй радi лiвобережних полкiв у квiтнi 1662 року. На лихо, на цьому розкол Украiни не закiнчився. Претендентiв на булаву на схiд вiд Днiпра вистачало. Одним з них був полковник Василь Золотаренко, iншим – ставленик сiчових козакiв Іван Брюховецький. Царський уряд умiло скористався цим розбратом, пiдтримавши в результатi того кандидата на гетьманство, що виявляв до Москви найбiльшу покiрнiсть. Ним був улюбленець козацькоi голоти i запорожцiв Брюховецький. У червнi 1663 року в Нiжинi була скликана Чорна рада – тобто рада всiх козакiв, включаючи i старшину, i рядових воякiв. Брюховецький, який не вiдзначався особливою принциповiстю i розбiрливiстю в засобах, пiдтриманий при цьому простими козаками i Росiею, взяв гору на цiй радi, що увiйшла i в iсторiю, i в лiтературу. Його противникiв було схоплено i незабаром страчено.

Водночас вiдбувалася змiна влади i на правому березi великоi украiнськоi рiчки. Юрiй Хмельницький, у черговий раз заплутавшись у численних полiтичних проблемах, виявив бажання прийняти постриг i добровiльно склав булаву. Серед претендентiв на неi найбiльш впливовим був активний дiяч епохи ще старшого Хмельницького полковник Павло Тетеря. Його становище здавалося тим мiцнiшим, що це був чи не найулюбленiший представник старшини в полякiв, якi всiляко його пiдтримували. У сiчнi 1663 року рада в Чигиринi прийняла вiдставку Юрiя i вручила гетьманськi повноваження Тетерi. Розкол Украiни на двi частини став якщо не формальною, то фактичною реальнiстю. Одна частина багатостраждальноi краiни перебувала пiд контролем Москви, керiвництво iншоi повернулося обличчям до Варшави. Украiнi судилося пережити одну з найчорнiших сторiнок у своiй iсторii – Руiну.




Генеральний осавул Павла Тетерi. Боротьба за булаву Правобережжя. 1663—1665


Пiсля своеi вiдставки з посади чигиринського полковника Петро Дорофiйович Дорошенко тимчасово вiдходить вiд активноi участi в полiтицi або, принаймнi, тримаеться в тiнi. Данi про його становище i дii в 1662 роцi вкрай скупi. Зате цiлком очевидно, що його цiнував новий гетьман Правобережноi Украiни, яким на початку наступного року став Павло Тетеря. Дорошенко, напевно, був серед старшин, що привели Тетерю до влади. Про авторитет його родини i в очах нового керiвництва говорить такий факт. Улiтку 1663 року до Варшави рушило посольство на чолi з Г. Гуляницьким, що дiстало вiд гетьмана Тетерi вказiвки просити тi або iншi речi. Окремим пунктом було прописано, що Гуляницький повинен домагатися проведення спецiальних польсько-московських переговорiв, результатом яких мае стати звiльнення з полону Григорiя Дорошенка.

Узагалi ж у дiях козацькоi старшини корпоративна солiдарнiсть перетворювалася на кастовiсть, збiльшивши свiй вплив i матерiальний стан у результатi нацiонально-визвольноi вiйни, багато представникiв козацькоi верхiвки намагалися зафiксувати це становище, звичайно вiдокремлюючи себе таким чином вiд украiнськоi нацii, що тiльки-но усвiдомила себе единою. Це помiтно по заходах Івана Виговського. Це ж видно i по дiях Тетерi та його оточення. Ретельно проаналiзувавши текст «Інструкцiй», якi правобережна старшина готувала до вального сейму 1664 року, дослiдник В. Горобець зробив висновок, що Тетеря, а також iншi автори «Інструкцiй» – М. Ханенко, П. Дорошенко, Г. Гуляницький – намагалися пiдмiнити реальну полiтичну автономiю автономiею становою, козацькою. Інша рiч, що курс П. Тетерi об’ективно вiв до втрати i цiеi частковоi самостiйностi, оскiльки вiн цiлком вiддав себе польському королю.

Якнайпершим завданням, що його поставила перед «своiм» гетьманом польська влада, було повернення до складу Речi Посполитоi схiдноi частини Украiни. Самi поляки при цьому не збиралися вiдсиджуватись удома – навпаки, iхнiй армii вiдводилася ключова роль у походi на Лiвобережжя. Очолював вiйсько особисто король Ян II Казимир. Не все було гаразд i з лояльнiстю правобережного населення, а тому поляки, йдучи до Днiпра, вирiшували певнi вiйськовi завдання i на своему березi Украiни. Звичайно, Тетеря мусив iм усiляко сприяти. Польське вiйсько наступало трьома напрямками: на Тернопiль йшов коронний гетьман (фактично – мiнiстр оборони) С. Потоцький, на Дубно – безпощадний С. Чарнецький, на Бар – блискучий полководець Ян ІІІ Собеський. Загальне керiвництво армiею здiйснював Ян І Казимир. У листопадi 1663 року польсько-украiнська армiя перейшла Днiпро i вторглася на територiю держави Брюховецького. Населення Лiвобережноi Украiни зустрiло наступаючих зi зброею в руках. Зав’язалися жорстокi боi.

На початку походу Яна ІІ Казимира i Тетерi на лiвий берег Петро Дорошенко був призначений наказним гетьманом, якому вiдводилося виконання серйозних стратегiчних завдань. Зi своiм вiйськом наказний гетьман бере Кременчук. Вiддавши в якийсь момент цей найважливiший центр людям Брюховецького, козаки Дорошенка повертаються i знову беруть мiсто. Навеснi 1664 року зусилля Петра Дорофiйовича були заохоченi призначенням його на одну з вищих посад у козацькiй iерархii – генерального осавула Вiйська Запорозького[12 - Слова «Вiйсько Запорозьке» не означають, що йдеться про Запорозьку Сiч. Таким вiйськом офiцiйно вважалися i городовi козаки.]. Людина на цiй посадi повинна була у мирний час виконувати iнспекторськi функцii, а у военний – командувати вiдразу кiлькома полками, а за вiдсутностi гетьмана – усiм вiйськом. Ще ранiше – у сiчнi 1664 року – польський монарх подарував Дорошенковi мiстечко Гуляйполе на Лiвобережжi, а також надiслав спецiальний мандат у Прилуки на повернення колишньому полковнику всього його майна.

Кульмiнацiйною ж подiею вiйни 1664 року на лiвому березi Днiпра стала спроба Яна ІІ Казимира великими силами взяти Глухiв – мiсто на пiвночi Украiни (сучасна Чернiгiвська область). П’ять тижнiв поляки i козаки Тетерi штурмували мiсто, яке обороняв загiн генерального суддi Животовського. Як пише лiтописець Грабянка: «Вiн стояв твердо, робив вилазки i чимало ляхiв та нiмцiв[13 - Нiмцi– узагальнююча назва для iноземцiв з Європи. У польському вiйську чимало було i квалiфiкованих фахiвцiв iз Захiдноi Європи, i загонiв, що складалися з представникiв зарубiжноi Схiдноi Європи.] перебив в окопах». Зрештою, довiдавшись, що на допомогу обложеному Глухову йдуть об’еднанi сили Брюховецького i Ромодановського, поляки й татари з поспiхом вiдступили. Росiйсько-украiнська армiя наздогнала iх бiля мiстечка Пирогiвцi, вступила в затяжнi боi, i лише розлиття Десни врятувало польського короля та його вiйсько. Йому вдалося вiдiйти на литовськi територii (у Бiлорусii), а вже звiдти переправитися на правий берег Днiпра. Поспiшив туди i Тетеря. Облога Глухова запам’яталася хронiстам ще одним трагiчним епiзодом. Івана Богуна, який перебував у складi гетьманського вiйська, поляки обвинуватили в зрадi, переговорах з лiвобережними козаками i розстрiляли. Хтозна, може, саме вiн став би тiею людиною, що змогла б об’еднати розколоту краiну…

У першiй половинi 1664 року ситуацiя для Павла Тетерi та його прихильникiв стала особливо скрутною не тiльки через успiшну вiдсiч, дану iм на лiвому березi Брюховецьким i росiянами. Водночас i все Правобережжя з лютого охоплюе могутне антипольське, а отже, й антитетерiнське повстання. Як писав один з карателiв повстанцiв С. Чарнецький: «Вся Украiна вирiшила вмирати, але не пiддатися полякам!» Одним з перших спалахiв цього повстання був заколот па волоцького полковника Попенка. Придушував бунт герой нашоi книги, Попенка за наказом Тетерi було страчено. Але на арену боротьби з ненависним польським ставлеником вийшли й iншi, бiльш вiдомi особи. Проти Тетерi й полякiв виступають Іван Виговський, що знудьгувався за великою полiтикою, Юрiй Хмельницький, котрий завжди використовуеться як додатковий козир, герой оборони Конотопа Григорiй Гуляницький. Повстання благословляе принциповий противник i католикiв, i москов ського клiру киiвський православний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. У боротьбу включаеться Запорозьке низове козацтво на чолi з непогамовним Іваном Сiрком, супроти «ляхiв» воюють загони Степана Сулими, а також, перейшовши Днiпро, вiйська Івана Брюховецького, який вiдчув свою мiць. Нареш тi, б’еться з поляками i простий украiнський народ, що не забув реалiй середини сторiччя. У цiй ситуацii старшина Тетерi дiе досить пасивно. Це повною мiрою стосуеться i Петра Дорошенка, який, очевидно, не збирався нi очолювати антипольський рух, анi пiдтримувати всiма силами своiх високопоставлених патронiв – Тетерю i Яна ІІ Казимира.

Хапаючись за владу, Павло Тетеря виявляв надзвичайну жорстокiсть, караючи вогнем i мечем непокiрнi села й мiста. Не краще дiяли i поляки. Виговського було схоплено i страчено 16 березня 1664 року. У своiй книзi «Украiнська нацiональна революцiя XVII ст.» iсторики В. Смолiй i В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» iдеi державноi самостiйностi Украiни, вiн саме тепер цiлком сприйняв цю iдею розумом i серцем i свiдомо поклав на вiвтар ii реалiзацii власне життя». Зберiгся цiкавий лист на адресу вального сейму (парламенту) Речi Посполитоi, який склали впливовi старшини Тетерi Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимофiй Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь i Самiйло Зарудний. У ньому автори доводять, що провина Івана Виговського дуже перебiльшена – колишнiй гетьман, звичайно, пiдтримував зi змовниками «ганебнi зв’язки», але обвинувачення його в керiвництвi масштабним повстанням – явна обмова, справа рук польського шляхтича Маховського. (Пiзнiше Дорошенко випаде нагода помститися кривдниковi Виговського, про що ми розповiмо в iншому роздiлi.) Так Петро Дорофiйович намагався пом’якшити удар, що його завдавали поляки по видатних представниках украiнського полiтикуму.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vladislav-karnacevich/petro-doroshenko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Архив Юго-Западной России» – видання iсторичних документiв та лiтературних пам’яток Правобережноi i Захiдноi Украiни XIV—XVIII ст. у 35 томах, опублiковане в 1859—1914 роках.




2


Щоб отримати дату за новим стилем (григорiанським календарем, запровадженим у Польщi, але не прийнятим у Росii), для XVII сторiччя слiд додати одинадцять днiв.




3


Вольностi Вiйська Запорозького – це назва досить великоi територii, на яку розповсюджувались цi вольностi.




4


Пiд мiстом Хотин (на кордонi з Молдавiею) у 1621 роцi велися бойовi дii мiж об’еднаними польсько-козацькими силами з одного боку i турками – з iншого. Козаками командував гетьман Петро Сагайдачний, який дiстав тут поранення, що виявилося смертельним.




5


Першою дружиною Григорiя Дорошенка була якась Кононович-Посудевська – представниця любецькоi шляхти. Їi брат був активним прихильником Юрiя Хмельницького. Пiсля смертi другоi дружини Григорiй сватався до доньки вiдомого лiвобережного полковника Василя Золотаренка, але врештi-решт обвiнчався з донькою сердюцького полковника Мовчана.




6


Пернач – невеликий жезл iз шестиперою верхiвкою – символ влади козацького полковника.




7


Прилуки – районний центр на пiвднi нинiшньоi Чернiгiвськоi областi.




8


Цiкаво, що при цьому вiн розписався за двох своiх неписьменних колег – теж полковникiв. Це ще раз пiдкреслюе той факт, що козацька елiта того часу являла собою досить строкате суспiльство.




9


Ясир – бранцi, яких захоплювали татари. Утiм, козаки бранцiв, захоплених пiд час набiгiв на Крим, називали так само.




10


Фактично вiн втратив Прилуки ще восени 1658 року, коли полк перейшов пiд контроль Г. Ромодановського, який поставив тут свою людину – Я. Вронченка.




11


Чуднiв – тепер селище мiського типу в Житомирськiй областi на рiчцi Тетерiв.




12


Слова «Вiйсько Запорозьке» не означають, що йдеться про Запорозьку Сiч. Таким вiйськом офiцiйно вважалися i городовi козаки.




13


Нiмцi– узагальнююча назва для iноземцiв з Європи. У польському вiйську чимало було i квалiфiкованих фахiвцiв iз Захiдноi Європи, i загонiв, що складалися з представникiв зарубiжноi Схiдноi Європи.