Книга - Павло Харитоненко

Павло Харитоненко
Валентина Маркiвна Скляренко

Владимир Владимирович Сядро


Знаменитi украiнцi
Павло Іванович Харитоненко – особистiсть, можна сказати, грандiозна. Вiн успадкував вiд батька, Івана Герасимовича, найбiльше в росiйськiй iмперii об’еднання цукрових заводiв i за роки своеi працi зумiв змiцнити його i збiльшити. До 1914 року статки Харитоненка досягли 60 млн рублiв, його земельнi володiння становили 56 тис. десятин (не рахуючи орендованих), а в Державному банку у нього була кредитна лiнiя в 9 млн рублiв. Тож П. І. Харитоненка по праву називали королем «цукровоi держави». Але в iсторiю вiн увiйшов ще й як один з найвiдомiших меценатiв Росiйськоi iмперii. Харитоненко зiбрав одну з найбiльших в Росii колекцiй живопису, очолював московське вiддiлення росiйського музичного товариства, фiнансував будiвництво в Киевi пам’ятника Богдану Хмельницькому… А те, що вiн зробив для свого улюбленого мiста Суми, навiть перерахувати складно: побудував дитячу лiкарню, кадетський корпус, мiст через рiчку, замостив брукiвкою головнi вулицi, оплачував навчання студентiв… Згiдно iз заповiтом в Сумах Харитоненко i був похований.





Валентина Скляренко, Володимир Сядро

Павло Харитоненко





Вступ


Працею возвеличуюсь.

    Напис на родинному гербi цукрозаводчикiв Харитоненкiв

Чи ж мiг подумати чумак Герасим Харитоненко, який возив сiль iз Криму, що його син Іван володiтиме 40 тисячами десятин землi та 7 цукровими заводами, а онук Павло уславиться як благодiйник i стане спадковим дворянином?

    Марiя Головкiна, знавчиня мистецтва

Пiдприемцi, або, як iх частiше називали, – дiловi люди, в усi часи становили економiчну елiту будь-якого суспiльства. Завдяки iхньому таланту, енергii та заповзятливостi створювалися величезнi промисловi й фiнансовi iмперii, забезпечувалися умови для реалiзацii найсмiливiших технiчних iдей, закладалась основа для полiпшення соцiального рiвня життя i побуту людей усiх станiв, зберiгалися i примножувалися культурнi цiнностi. Їх шанували, на них зважали можновладцi, адже вони забезпечували розвиток цiлих галузей економiки, створювали новi робочi мiсця, облаштовували мiста i робочi селища, сприяли освiтi й професiйному навчанню населення.

Чимало таких генiiв капiталу сумлiнно, професiйно i з цiлковитою вiддачею сил працювали в XIX i на початку XX сторiччя на благо Украiни. Серед них широко вiдомi найбiльшi пiдприемницькi династii терещенкiв, Яхненкiв-Симиренкiв, Галаганiв, Чикаленкiв, якi з поколiння в поколiння створювали своi промисловi iмперii. Їхня дiяльнiсть, що в роки радянськоi влади замовчувалась або подавалася одiозно, тепер стае дедалi вiдомiшою, а вiдтак заслуговуе на всенародну повагу. З украiнських пiдприемцiв найбiльш висвiтлено у пресi постать Миколи Артемовича терещенка, але слiд зауважити, що основний акцент у публiкацiях про нього досi робиться радше на його меценатствi й благодiйностi, нiж на економiчних заслугах.

Не краще стоiть справа i з тим, як зображуеться дiяльнiсть iнших представникiв економiчноi елiти Украiни. В iсторii вiтчизняного бiзнесу дотепер багато бiлих плям i незаслужено забутих славних iмен. До таких належить славнозвiсна династiя сумських цукрозаводчикiв Харитоненкiв. У дореволюцiйних довiдниках ii представникiв називали «самородками з простого народу» i «капiталiстами-благодiйниками». Пiсля революцii про них довгий час зовсiм не згадували. тiльки в «Украiнськiй радянськiй енциклопедii» 1985 року з’явилася коротенька довiдка про Харитоненкiв як про «украiнських капiталiстiв-цукроза-водчикiв i землевласникiв… яким належали… цукровi заводи, сiльськогосподарськi економii». Крiм цього до слова «капiталiст» найчастiше додавали «експлуататор», що в тi часи було нiби його iдеологiчним синонiмом. Нiяких подробиць про представникiв цього славного роду не повiдомлялося. Короткi вiдомостi стосувалися лише дiяльностi засновника фiрми Івана Герасимовича Харитоненка. А ось про його сина, Павла Івановича, який перевершив свого батька як у пiдприемницькiй дiяльностi, так i в благодiйностi, навiть не згадувалось.

У зв’язку з цим варто навести слова вiдомого американського вченого Джорджа Гiлдера. Вiн стверджував, що «суспiльство завжди у великому боргу перед пiдприемцями, якi пiдтримують його i якi рiдко мають зиск у тiй мiрi, в якiй iх отримуе навiть найменша частина суспiльства». Зрозумiло, йдеться не про матерiальний борг, а про моральний, про громадську думку, яка про них iснуе. Сьогоднi, коли Украiна будуе свою економiку на ринкових засадах, настав нарештi час вiддати цей борг незаслужено забутим представникам економiчноi елiти минулого. І достойнiшоi особистостi, нiж Павло Іванович Харитоненко, не знайти. Але, розповiдаючи про нього, не можна обiйти мовчанкою i його попередникiв. Адже саме вони заклали необхiдну основу для подальшого пiднесення i просування своiх нащадкiв соцiальними щаблями.




«Самородки» з провiнцii


Початок династii Харитоненкiв слiд шукати у XVIII сторiччi. Вiдомо про них небагато. Першим в iсторичних документах згадуеться ?мелян Харитоненко, який разом iз сином Герасимом, 1781 року народження, нiбито мешкав у слободi Нижня Сироватка Сумського повiту. Обое записанi в метричних книгах «вiйськовими обивателями» i чумакували[1 - Матерiали, знайденi нещодавно в Сумському державному архiвi, свiдчать про те, що Харитоненки не були корiнними мешканцями Нижньоi Сироватки, оскiльки на початку XIX сторiччя Герасим Харитоненко був записаний у метричнiй книзi представником мiщанського стану м. Погари Чернiгiвськоi губернii, а до Сироватки переселився приблизно в 1805–1808 рр.]. За переказами, в однiй з таких поiздок до Криму по сiль татари захопили в полон Герасимового товариша – Грицька, який охороняв чумацький обоз. Помiтивши нападникiв, той устиг викинути в траву капшук iз золотими монетами. Герасим начебто потiм пiдiбрав його. На цi грошi вiн i почав облаштовувати свое життя: одружився з меткою i проворною молодицею, поставив хату, купив землю, вiдкрив крамничку. Подружжя працювало вiд свiтання до смеркання, за що й заслужило пошану в односельцiв, якi 1839 року обрали Герасима волосним головою. Якщо врахувати, що посадовцi такого рангу обиралися з найзаможнiших селян, якi були до того ж «доброi поведiнки» в очах суспiльства i начальства, то цiлком можна припустити, що родина Герасима омеляновича жила в цiлковитому достатку. очолюючи мiсцеве самоврядування селян Нижньоi Сироватки, населення якоi на той час налiчувало вже близько п’яти тисяч чоловiк, вiн брав участь у збираннi податкiв, розбирав дрiбнi сварки та суперечки, а також провини селян.

Назбиравши грошенят, родина Харитоненкiв, у якiй народилося 10 дiтей, перебралася до Сум, де з 1849 року Герасим уже значиться купцем 3-i гiльдii. Тут 1822 року в них народилася восьма дитина – хлопчик Іван. Саме вiн i став засновником родинноi справи.

Утiм, спочатку Герасим Омелянович бiльше надiй покладав на сина Матвiя, на вiсiм рокiв старшого за Івана. Юнак, виявляючи непоганi здiбностi до комерцii, услiд за батьком здобув можливiсть записатися до гiльдii купцiв, але незабаром помер. За архiвними документами поки що не вдалося встановити нi дату його кончини, нi причину, через яку вiн пiшов iз життя в розквiтi лiт, навiть могила його на Петропавлiвському кладовищi Сум не збереглася.

Пiсля смертi Матвiя на братове мiсце в родиннiй справi довелося стати Івановi. Слiд сказати, що вiн змалку разом з братами i сестрами допомагав батькам поратися у господарствi й крамницi. Вчитися грунтовно йому не довелося: уся його освiта обмежилася церковнопарафiяльною школою. Вiдсутнiсть спецiальних знань Іван надолужував практичними навичками в царинi комерцii, хутко засвоюючи всi нововведення торговоi справи. Кмiтливий i заповзятливий з природи хлопчик iнодi краще за батькiв орiентувався в закупiвлi асортименту товарiв i можливостях збiльшення прибутку. Свiй тернистий шлях у сферi торгiвлi вiн розпочав уже наприкiнцi 1840-х рокiв. Доброю школою комерцiйноi пiдготовки стала для Івана служба у бакалiйнiй крамницi курського купця Худокормова. Пiсля кiлькох рокiв роботи у нього молодий Харитоненко став конторником у торговця мануфактурою Гладкова. тут вiн дiстав змогу роз’iжджати по украiнських ярмарках, знайомитися з багатьма дiловими людьми та укладати з ними торговi договори. Найiмовiрнiше, саме в цей час у Івана зародилась iдея самому стати хазяiном. Але головну роль у виборi ним свого шляху, за визнанням Харитоненка, вiдiграв московський купець О. Монаков, за сприяння якого вiн зробив першi кроки у закупiвлi й продажу цукру.

Аби збiльшити можливостi й потенцiал своiх починань, Іван Герасимович, який уже значився в документах як купець 3-i гiльдii, надумав вiдкрити свою справу в повiтовому мiстi. Найбiльш пiдходящим для цього вiн вважав Суми, якi з економiчного погляду були «найважливiшим пiсля Харкова мiстом у торгiвлi». Адже тут у серединi XIX сторiччя щороку проводилися три великi ярмарки (наприклад, Введенський мав обiг близько мiльйона рублiв), на яких велася переважно оптова торгiвля тими ж товарами, що й у Харковi. Значну частину торгових операцiй становив цукровий пiсок, що вивозився до найближчих губернiй, а також до Киiвськоi та Московськоi, для очищення й подальшоi переробки на рафiнад. ось чому в 1849 роцi Іван Герасимович переiхав до Сум, де разом з обоянським купцем І. Сухановим вiдкрив бакалiйну крамницю. Їхнiй спiльний капiтал тодi становив близько 10 тисяч рублiв. Партнери мали право торгувати по всiй державi. Незабаром Харитоненко став купцем 2-i гiльдii, придбав будинок i одружився з дочкою мiсцевого купця І. о. Скубенка, але через кiлька мiсяцiв овдовiв. У 1852 роцi вiн знову одружився. Його дружиною i вiрною супутницею до кiнця життя стала купецька дочка Наталiя Максимiвна Лещинська. 5 сiчня 1853 року в iхнiй родинi з’явився на свiт довгожданий син Павло.

Незабаром за прикладом О. Монакова Харитоненко почав скуповувати i перепродавати цукор. Його головними клiентами стали петербурзькi купцi, брати Григорiй i Степан Єлiсееви. Переконавшись у прибутковостi новоi справи, вiн береться до виробництва цукру, орендуючи у помiщикiв цукровi заводи в селах Старому (тепер село Червоне на Сумщинi) та Улянiвка. Справи на другому з них одразу пiшли успiшно: у 1864 роцi там було перероблено близько 400 тисяч пудiв цукрового пiску. А ось незастрахований завод у с. Старому незабаром згорiв дотла – разом iз виробленою продукцiею i щойно завезеним устаткуванням. Перед бурхливою стихiею вогню не встояли навiть кам’янi стiни… Втрати цукрозаводчика-початкiвця були такi великi, що над ним нависла реальна загроза банкрутства. Але йому допомогли московськi й петербурзькi купцi, якi були впевненi в чесностi Харитоненка, його порядностi й комерцiйному талантi. Та й сам погорiлець, не звиклий вiдступати перед труднощами i сповнений вiри в перспективнiсть своеi справи, швидко знайшов вихiд з цiеi складноi ситуацii: вiн узяв у банку кредит пiд великi вiдсотки i на цi грошi скупив цукор усiх заводiв вiд Сум до Бiлгорода й Харкова. Прибуток вiд його продажу вдвiчi перевищив початковi витрати, тож Іван Герасимович не лише змiг вчасно виплатити кредит, але i вкласти грошi в новi пiдприемства.

Тепер можна було переходити до органiзацii великомасштабного виробництва цукру. Іван Герасимович, добре обiзнаний з усiма агрономiчними й технiчними новинками в цiй галузi, першим iз цукрозаводчикiв вiдокремив виробництво цукру-пiску вiд цукру-рафiнаду. Першу власну цукроварню Харитоненко збудував 1866 року в с. Кияниця на Сумщинi. Невдовзi з’явилося таке ж пiдприемство в с. Красна Яруга на Бiлгородщинi. Потiм вiн викупив i переоснастив

Пархомiвський завод у Харкiвськiй губернii. Завдяки впровадженню на ньому сучаснiшоi технологii та устаткування пiдприемство почало виробляти за один сезон бiльш нiж на пiвтора мiльйона рублiв цукру i патоки. При заводi було влаштовано крамницю для робiтникiв, якi в рахунок зарплатнi могли одержувати талони на купiвлю необхiдних продуктiв.

У 1869 роцi пiдприемець збудував рафiнадний завод у Сумах – найбiльший на той час у Лiвобережнiй Украiнi, який назвав на честь сина Павлiвським. Наприкiнцi XIX сторiччя питома вага продукцii цього пiдприемства становила вже 17 % вiд усього вироблюваного рафiнаду в краiнi. Воно ввiйшло до п’ятiрки найбiльших заводiв цукровоi галузi в росiйськiй iмперii. Поступово Іван Герасимович викупив i всi орендованi ним до цього цукроварнi. Особливо треба зазначити, що всi його пiдприемства були оснащенi за останнiм словом технiки: тут працювали водотрубнi паровi котли, паровi турбiни, компресори, пiдвiснi канатнi дороги, безперервно дiючi механiзми, якi господар особисто закуповував за кордоном.

У 1884 роцi Харитоненко купив землi з орендованим цукровим заводом у слободi Мурафа Харкiвськоi губернii й органiзував на них економiю, названу на честь старшоi онуки Оленiвською. А потiм придбав садибу Наталiвка, розташовану неподалiк, i доручив своему синовi Павловi облаштувати ii.

Одночасно з цим цукрозаводчик активно скуповуе великi дiлянки землi для вирощування буряку. У 1880-тi роки йому вже належало 11 економiй та маеткiв у Чернiгiвськiй, Харкiвськiй, Сумськiй i Курськiй губернiях – у цiлому близько 100 тисяч десятин землi. Причому кожен маеток мав свою спецiалiзацiю. так, в Ульянiвському господарствi переважно вирощували цукровий буряк, зерно i кормовi трави. Було тут i дослiдне поле з селекцiйною лабораторiею, i млини, i ферми племiнноi худоби. Інший маеток – Янкiвський, який спецiалiзувався тiльки на вирощуваннi цукрових бурякiв, того ж року дав Харитоненковi близько 150 тисяч рублiв чистого прибутку. У селi Пархомiвка Богодухiвського повiту, крiм цукроварнi, вiн побудував ще цегляний i винокурний заводи, млин та одну з перших на Слобожанщинi метеостанцiй.

Та особливим предметом гордощiв пiдприемця були лiсовi угiддя, в яких майже не було вирубувань – замiсть них проводилося засаджування площ цiнними породами дерев, саджанцi яких вирощувалися тут-таки, у лiсорозсаднику. Прибуток вiд цього господарства був чималий: тiльки 1888 року вiн становив близько 105 тисяч рублiв. У Курськiй i Харкiвськiй губернiях Харитоненко володiв 10 тисячами десятин, зайнятими пiд чудовий будiвельний лiс. У одному з грудневих чисел газети «Южный край» про лiсове господарство цукрозаводчика писали: «…його розлогi лiси радше схожi на сади, нiж на прибутковi статтi, якi бiльшiсть хазяiв безжально винищуе». Свое дбайливе ставлення до природи рiдного краю Іван Герасимович висловив навiть у заповiтi: «Я своiх лiсiв не рубав».

Для реалiзацii своеi продукцii цукрозаводчик заснував наприкiнцi 1860-х рокiв «торговий дiм І. Г. Харитоненко з сином», який мав контори в Сумах, одесi, Харковi, Москвi, томську, Владивостоцi й Баку. Вiн постачав цукор i за кордон: у Персiю, Туреччину, Китай та Фiнляндiю. Лише за 1874 рiк торговельний обiг Торгового дому Харитоненка перевищив 20 млн рублiв срiблом. Такий попит на продукцiю пiдприемств цукрозаводчика пояснювався ii високою якiстю, вiдзначеною численними вищими нагородами на престижних мiжнародних виставках: срiбною медаллю в Санкт-Петербурзi (1870), медаллю за «Великi успiхи» («Преуспеяние») у Вiднi (1873), медаллю 1-го класу у Фiладельфii (1876), золотими медалями в Парижi (1878 та 1889). А 1882 року Іван Герасимович дiстав найвищий дозвiл зображувати на своiй продукцii двоголового орла i став купцем 1-i гiльдii.

На перший погляд може видатися, що такий успiх дiставався цукрозаводчиковi без особливих зусиль: дiючi пiдприемства давали прибуток, який вкладався у придбання нових заводiв i маеткiв, що у свою чергу примножували статки. Насправдi становлення цукровоi iмперii Харитоненка було пов’язане з численними проблемами, титанiчною щоденною працею i чималими комерцiйними ризиками. Це й економiчна криза середини 1870-х рокiв, що спричинила рiзке скорочення реалiзацii цукру на росiйських ринках, i падiння цiн на нього в наступному десятилiттi, i гостра конкурентна боротьба за ринки збуту. Але i в цих нелегких економiчних умовах, коли багато виробникiв солодкоi продукцii збанкрутiли, Харитоненко не лише вистояв, а й зумiв утримати високi показники виробництва. Пiд 1884 рiк вiн був уже власником майже 70 тисяч десятин землi, семи цукрових та одного рафiнадного заводiв, що оцiнювалися в 60 млн рублiв, та 11 маеткiв. Багато в чому досягнення таких результатiв пояснюеться особистими якостями пiдприемця. Недаремно сучасники, характеризуючи Харитоненка, зауважували передусiм такi його риси: «Проникливий, дiяльний, стiйкий, заповзятливий i водночас обережний».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-m-sklyarenko/pavlo-haritonenko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Матерiали, знайденi нещодавно в Сумському державному архiвi, свiдчать про те, що Харитоненки не були корiнними мешканцями Нижньоi Сироватки, оскiльки на початку XIX сторiччя Герасим Харитоненко був записаний у метричнiй книзi представником мiщанського стану м. Погари Чернiгiвськоi губернii, а до Сироватки переселився приблизно в 1805–1808 рр.