Книга - Григорій Квітка-Основ’яненко

Григорiй Квiтка-Основ'яненко
Леонид Ушкалов


Знаменитi украiнцi
Григорiй Квiтка-Основ’яненко (1778—1843) – перший украiнський прозаiк, талановитий драматург, творчiсть якого мала значний вилив на розвиток украiнськоi лiтератури. Головним творчим принципом Квiтка-Основ’яненко вважав «писання з натури», про те, що було йому знайоме i близьке. А знав вiн найкраще i любив свою рiдну Харкiвщину, ii природу, звичаi ii мешканцiв, якi стали героями його творiв.

Беручи своi сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квiтка-Основ’яненко на цiле десятилiття випередив вiдповiднi твори письменникiв «натуралiстiв»: Жорж Занд, ІванаТургенева, Федора Достоевського та iнших. Так чи нi, а нова украiнська лiтература багатьма своiми рисами завдячуе саме Квiтцi-Основ’яненковi. Недаром же Юрiй Федькович назвав його ясним мiсяцем на небосхилi украiнського слова, а Михайло Драгоманов зарахував Квiтку-Основ’яненка, поруч iз Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трiйки найбiльших украiнських класикiв XIX столiття.





Леонiд Володимирович Ушкалов

Григорiй Квiтка-Основ'яненко





* * *


Один iз найвидатнiших украiнських письменникiв ХІХ ст. Григорiй Федорович Квiтка-Основ’яненко народився 18 (29) листопада 1778 р. в селi Основа, яке було тодi за двi версти вiд слобожанськоi столицi – Харкова. Майбутнiй автор «Марусi», «Конотопськоi вiдьми», «Шельменка-денщика» й багатьох iнших знаних усiма творiв походив з давнього роду слобiдсько-украiнськоi козацькоi старшини (герб Квiток мае елементи шляхетських гербiв «Боньча», «Погонь», «Шелiга», а росiйське дворянство Квiтки отримали в 1782 р.). Сам письменник у нарисi «Основание Харькова» подав родовiд Квiток так. Мовляв, десь за часiв Івана Грозного чи Бориса Годунова жив у Москвi опальний боярин Афанасiй, який змушений був тiкати в Рiч Посполиту. У Ризi вiн одружився з якоюсь нiмкенею i мав вiд неi двох синiв: старшого Андрiя та молодшого Григорiя. Одного разу син поважного мiсцевого шляхтича дозволив собi непоштиво вiдгукнутися про росiян. Боярин викликав того чоловiка на шабельний поединок i вбив його. Афанасiя кинули до в’язницi, де вiн i загинув, а його сина Григорiя вiддали як служку батьковi загиблого шляхтича. Там вiн i зростав, терплячи всiлякi знущання й приниження, аж поки не втiк iз захожими московськими ченцями, якi вiдвели його в Коломну, в Богоявленський Старо-Голутвинський монастир (наприкiнцi XVIII ст. настоятелем цього монастиря буде дядько нашого письменника Наркис Квiтка), де юнак постригся в ченцi пiд iм'ям Онуфрiя. За якийсь час молодий чернець вирушив до «руського Єрусалима» – Киева, та по дорозi затримався в безлюднiй мальовничiй мiсцинi Дикого Поля. Тут отець Онуфрiй збудував собi скит (перегодом, у 1673 р., на цьому мiсцi виникне Старо-Харкiвський Преображенський, або Курязький, монастир). Тим часом доля його старшого брата Андрiя була не менш карколомна. Коли польська влада почала переслiдувати боярина Афанасiя, його вiрний слуга сховав Андрiя й пiд виглядом прошака сяк-так допровадив до Киева. Там iх прийняв добрий пан Ясенковський. Старий слуга невдовзi помер, так i не встигнувши розповiсти, що вони за люди. Сам же хлопець знав про себе тiльки те, що звати його Андрiем, а батька всi звали «боярин». При хлопцевi був «довгий ланцюжок iз чистого золота» (цю сiмейну релiквiю все життя буде носити сам Квiтка-Основ'яненко), а на хрестi, даному йому при хрещеннi, можна було прочитати, що iм'я боярина – Афанасiй. Ото й усе. Ясенковський нiяк не мiг вирiшити, як же наректи хлопця. І тодi його донька запропонувала назвати малого Квiткою, бо вiн був красивий, мов квiтка. Ясенковський доповiв про цього прибульця киiвському воеводi, якому хлопець дуже сподобався, i вiн мав намiр зробити його своiм ловчим. Та ще бiльше хлопець припав до душi панi воеводовiй, що була православною руською шляхтянкою. Вона випросила малого Андрiя для розваги своеi трирiчноi донечки Масi. Вiдтодi Андрiй i Мася зростали разом i, коли стали дорослi, палко полюбили одне одного. У цей час несподiвано помирае панi воеводова, а батько хоче видати панночку Масю замiж за якогось старого кракiвського сановника. Юнак i дiвчина тiкають iз Киева, таемно вiнчаються в Борисполi, а далi разом iз дрiбкою вiрних козакiв, переживши чимало пригод, вирушають у Дике Поле. Аж тут Масi прийшла пора народжувати, i валка зупинилась на тiй мiсцинi, яка отримае назву Основа. Люди почали потроху обживатись на новому мiсцi, а одного разу Андрiй Квiтка з Божоi ласки зустрiв бiля лiсового джерела свого брата Григорiя – теперiшнього отця Онуфрiя. І цього ж таки дня в Андрiя та Масi народився син. Григорiй порадив назвати його Афанасiем, адже це було 5(18) липня, коли Церква вшановуе пам'ять преподобного Афанасiя Афонського. Ось вiд цього сина Андрiя та Масi, який згодом став суддею Харкiвського слобiдського полку, i походить рiд Квiток. Так завершуе свiй «старовинний переказ» Квiтка-Основ'яненко.

Не пiдлягае сумнiву, що цей пригодницький сюжет – плiд поетичноi фантазii. Принаймнi вiн явно суперечить тому, що писав про свiй рiд дядько Квiтки-Основ'яненка Ілля Іванович Квiтка у своiх «Записках о слободских полках с начала их поселения по 1766 год», надрукованих у типографii Харкiвського унiверситету 1812 р. За його словами, засновником роду був Опанас Квiтка, який походив «з польського шляхетства». За часiв царювання Олексiя Михайловича вiн покидае «Польське королiвство», стае пiдданим московського царя й служить йому як полковник Гадяцького полку. Там-таки, «на тогобiчнiй Украiнi», у мiстi Уманi, народився й син Опанаса Квiтки – Семен. У 1666 р. Семен Опанасович (чи Афанасьев) переселяеться з Гадяча в Харкiв, де 1673 р. стае одним iз сотникiв Харкiвського полку, а перегодом – полковим суддею (першi згадки про Семена Опанасовича як про полкового суддю припадають на 1697 р.). За часiв полковництва Федора Донця-Захаржевського, того самого, що йому 1705 р. чернiгiвський поет Іван Орновський присвятив пишний польсько-латинський панегiрик пiд назвою «Багатий сад…»[1 - (Ornowski І.) Bogaty w parentele, slawe у honory wirydarz herbownemi wielmoznych ich mosciow panоw P. Zacharzewskich, poroznie po swych kwaterach zasadzony rozami na ozdobe rodowitey, slawney у zamozney w honory prozapiey in triade roz wysymbolizowaney lego Carskiego Naiasnieyszego maiestatu stolnika у polkownika Charkowskiego, wielmoznego iego mosci pana P. Theodora Zacharzewskiego niesmertelnemu imieniu oyczysta muza… – Kiiоw, 1705.], де вперше було подано розкiшний опис Слобiдського краю, Семен Опанасович Квiтка зiбрав собi чималi маетностi довкола Харкова й Золочева, що стали основою статкiв роду Квiток. Очевидно, Федiр Донець-Захаржевський усiляко пiдтримував свого полкового суддю, тим паче що той доводився йому шуряком. Семен Опанасович був, окрiм усього iншого, добре освiченим чоловiком – недарма вiн дарував книжки бiблiотецi Курязького монастиря. Серед синiв Семена Опанасовича, мабуть, найдiяльнiшим був Григорiй, який спершу служив писарем Харкiвського полку, потiм осавулом, а в 1713 р. став харкiвським полковником.

Вiн буде полковникувати в Харковi аж до 1734 р. Саме цей чоловiк – прадiд Квiтки-Основ'яненка – почав пiдписуватись подвiйним прiзвищем Квiтка-Афанасьев. Його брати теж обiймали високi посади в слобiдських полках: Петро сотникував у Хорошевi, а Олексiй – у Деркачах. Одного зi своiх синiв – Романа – Григорiй Семенович оженив на доньцi вже покiйного на ту пору Федора Донця-Захаржевського. Мабуть, саме тому село Основа (вiд початку воно називалось Основка), яке було власнiстю Донця-Захаржевського, у 1713 р. перейшло до Квiток. Щоправда, у нарисi «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии» Квiтка-Основ'яненко стверджуе, що Григорiй Семенович купив Основу в Донця-Захаржевського. Роман спершу був золочiвським сотником, потiм полковим хорунжим та суддею. Старший син Григорiя Семеновича – Іван, дiд майбутнього письменника – одружився з онучкою вiдомого сподвижника гетьмана Мазепи Дмитра Горленка Парасковiею Андрiiвною (ii батько – прилуцький полковник Андрiй Горленко, а мати – донька гетьмана Данила Апостола Марiя). Спочатку вiн обiймав посаду валкiвського сотника, потiм – обозного Харкiвського полку. 22 грудня 1737 р. був «пожалуваний полковником», тобто призначений на вакансiю слобiдського полковника, а 22 листопада 1843 p., згiдно з грамотою iмператрицi Єлизавети Петрiвни, став полковником Ізюмського полку. Іван Григорович мав добру освiту, вiв власний щоденник («Лiтопис»), започаткований, певно, ще його батьком. Цей щоденник перегодом стане важливим джерелом iнформацii для Квiтки-Основ’яненка. Наприклад, саме звiдти вiн узяв сюжет своеi повiстi «Панна сотниковна», а 11 червня 1832 р. у листi до Михайла Петровича Погодiна писав: «Газетнi звiстки про те, що в 1835 роцi мае з’явитись якась жахлива комета, котра була в 1744-му, та породженi ними балачки, що вона пройде над нашими головами, розчахне навпiл землю, залле водою й таке iнше, що в iноземних краях уже можна бачити ii хвiст, змусили мене точнiсiнько скопiювати iз нотаток мого дiда ii зображення й виписати всi подii, якi сталися того року. Чи не хотiли б ви, щоб заспокоiти марний страх, подати в „Молве“ замiсть паризьких мод портрет майбутньоi комети…»[2 - Тут i далi iншомовнi тексти подаю у власному перекладi. – Авт.]. А якщо, мовляв, схочете, то вкажiть, що це взято з нотаток, «писаних у Харковi полковником Ізюмського слобiдського полку Іваном Григоровичем Квiткою». Іван Григорович помер 14 лютого 1751 р. Його вiдспiвував у Харкiвському соборi Успiння Пресвятоi Богородицi преосвященний Йоасаф Горленко. По собi Іван Григорович залишив шестеро синiв: Григорiя, Василя, Івана, Олександра, Федора та Іллю.

Батько Квiтки-Основ’яненка, Федiр Іванович, народився десь у 1744-му або 1745 р. У 1756 р., iще дитиною, завдяки дiдовим та батьковим заслугам, а також клопотам рiднi, вiн розпочав службу в Харкiвському козацькому полку в чинi пiдпрапорного. Потiм Федiр Іванович стане суддею Харкiвського полку, а пiсля скасування слобiдських полкiв манiфестом Катерини ІІ вiд 28 липня 1765 р. перейде на цивiльну службу. Кажуть, що якийсь час вiн був навiть городничим.

У 1783—1798 pp. Федора Івановича обирали харкiвським повiтовим предводителем дворянства. Крiм того, вiн числився старшиною Чорноморського козацького вiйська, а також армiйським полковим квартирмейстером. За свою ревну службу був нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня. Федiр Іванович мав неабиякi статки – тiльки в основ'янському маетку було близько шести сотень пiдданих, а його будинок, як свiдчив протоiерей Микола Лащенко, «був цiлком панський: великий, красивий i розкiшний». Цiкавився вiн i лiтературою. Скажiмо, в листi до Погодiна вiд 3 травня 1841 р. Квiтка-Основ'яненко писав про те, що в 1783 p., коли з'явилась вiршована повiсть Іпполiта Богдановича «Душенька» (вiльний переспiв повiстi Лафонтена «Les amours de Psyche et de Cupidon»[3 - «Любов Психеi й Купiдона» (фр.).]), його батько мешкав у Санкт-Петербурзi. І вiн свiдчив, що цей твiр справив на публiку просто приголомшливе враження, а Богдановича зразу ж почали називати «генiем». Але вже тодi, мовляв, ходили чутки, що «Душеньку» написав не Богданович, а його юний протеже, якого той видавав за переписувача своiх творiв. До кола приятелiв Федора Івановича належали такi непересiчнi люди, як фiлософ Григорiй Сковорода й вiйськовий суддя (згодом – кошовий) Чорноморського козацького вiйська Антон Головатий. Сини Головатого пiд час навчання в «додаткових класах» при Харкiвському колегiумi жили в родинi Квiток, а сам Головатий не раз бував у основ'янському маетку, де його завжди радо зустрiчали. Наприклад, коли вiн у 1792 р., повертаючись iз Санкт-Петербурга до свого вiйська, заiхав на Основу, Федiр Іванович зустрiв його «по-старовинному, з гарматною стрiльбою та хором музики». Узагалi, батько Квiтки-Основ'яненка був дуже привiтним чоловiком. Уже в 1817 р. Іван Вернет у статтi «Мысли о Харькове», надрукованiй на сторiнках «Украинского вестника», згадував: «Я не бачив старого, схожого на нього за люб'язнiстю характеру, рiдкiсною простотою норову та вмiнням, нiби жартома, виказувати корисну правду, а також за чудовим даром пристосовуватись до всякого вiку». Федiр Іванович помер 1807 р. в чинi колезького радника.

Мати майбутнього письменника Марiя Василiвна (1746—1828) так само походила з давнього й заможного роду слобiдськоi шляхти – Шидловських. Очевидно, вона була донькою поручика Василя Шидловського, згаданого 1767 р. в реестрi дворян Ізюмськоi провiнцii. Це була жiнка добре освiчена (недаром вона стане однiею з директрис Харкiвського iнституту шляхетних панночок), а крiм того, вольова, горда й самолюбива. Квiтка-Основ'яненко в нарисi «Головатый» згадував, що в молодостi вона не цуралася навiть суто чоловiчих розваг: чудово iздила верхи, а ще «мала власну маленьку гвинтiвку, вправно стрiляла з неi й не раз влучала в птахiв на льоту бiльш вдало, нiж мiй батько та ii брати – великi мисливцi й вправнi стрiлки». Про цю ii незвичну як для жiнки пристрасть знали всi. Принаймнi, вперше в життi побачивши Марiю Василiвну, Головатий одразу ж спитав: «Так се ви, панi, iздите на конях i лучче стрiляете, чим ваш Федор Іванович, се-бо i брати вашi, Николай Васильевич i Орест Васильевич?». А з другого боку, Марiя Василiвна була дуже набожна. Уже не схилi вiку, 28 лютого 1814 p., вона подала епископу Слобiдсько-Украiнському та Харкiвському Аполлосу Терешкевичу ось таке прохання: «За християнським обов'язком, я маю щонайбiльше бажання для порятунку своеi душi та для поминiв свого чоловiка слухати в храмi божественну службу, але через слабкiсть мого здоров'я, пов'язану з лiтнiм вiком, не можу взимку бувати в прихiдськiй церквi… Тому уклiнно прошу ваше преосвященство звелiти менi влаштувати в моему будинку церкву во iм'я Покрови Пресвятоi Богородицi». 8 серпня 1814 р. Священний Синод дав вiдповiдний дозвiл, а вже 27 вересня протоерей Андрiй Прокопович освятив розкiшну домашню церкву й вiдправив тут першу лiтургiю. Ця церква iснувала аж до смертi Андрiя Федоровича Квiтки й була закрита за розпорядженням преосвященного Інокентiя Борисова 11 квiтня 1844 р. Зрештою, рiд Квiток узагалi славився своею набожнiстю. Досить пригадати хоч би те, що бабуня письменника, дружина Івана Григоровича Квiтки, Парасковiя Андрiiвна Горленко, доводилася рiдною сестрою видатному церковному дiячевi, проповiдниковi й поету, авторовi драми-моралiте «Вiйна семи рятiвних чеснот iз сiмома грiхами смертними» святителю Йоасафовi Горленку Горленко був вихованцем Киево-Могилянськоi академii, пiсля закiнчення якоi тут-таки викладав, потому став настоятелем знаменитого Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, потiм з волi iмператрицi Єлизавети Петрiвни – намiсником Троiце-Сергiевоi лаври, i нарештi – епископом величезноi Белгородськоi та Обоянськоi епархii, в якiй було понад тисячу приходiв. За часiв свого архiпастирства Горленко часто гостював у сестри. Наприклад, у 1751 р. вiн тривалий час жив на Основi, оскiльки сюди прибула його мати Марiя Данилiвна Апостол-Горленко. Саме сестрi Йоасаф Горленко незадовго до смертi признавався, що суворi аскетичнi подвиги юностi пiдiрвали його здоров'я й не дають тепер змоги дожити вiку. Улюбленим племiнником святителя Йоасафа був син Парасковii Андрiiвни й рiдний дядько Квiтки-Основ'яненка Микола, який 1 березня 1752 р. постригся в ченцi пiд iм'ям Наркис (цього ж таки року Горленко висвятив його в iеродиякони), а впродовж 1770—1788 pp. був настоятелем Курязького монастиря й чимало зробив для процвiтання цiеi обителi. Як писав Квiтка-Основ'яненко в 1838 p.: «Іконостас Преображенськоi церкви з прикрасами, якi збереглися й дотепер, дзвiниця та огорожа довкола всього монастиря створенi стараннями й коштом останнього архiмандрита того монастиря Наркиса Квiтки…». А ще вiн залишив прецiкавi «келiйнi записки» про святителя Йоасафа. Останнi роки життя (1789—1792) Наркис числився «на покоi» в Харкiвському Покровському монастирi, а жив на Основi. Очевидно, саме в цей час вiн не раз спiлкувався з майбутнiм письменником, справивши на його свiтогляд помiтний вплив. Тут-таки, на Основi, Наркис Квiтка й помер 23 березня 1792 р. (похований за дозволом преосвященного Феоктиста Мочульського пiд алтарем прихiдськоi церкви). Додаймо й те, що доньки Григорiя Семеновича Квiтки – Марiя, яка постриглась у черницi пiсля смертi свого чоловiка – бунчукового товариша Василя Андрiйовича Гамалii, та Феодосiя – були iгуменями Хорошiвського Воскресенського монастиря, розташованого неподалiк Харкова. Вступаючи до цiеi обителi, вони, як свiдчив Квiтка-Основ'яненко, «приносили iз собою значнi кошти», зважаючи на що Хорошiвський монастир був «благоподобно влаштований».

З раннього вiку Квiтка-Основ'яненко мав дуже слабке здоров'я. Особливо дiймала його золотуха. Ця хвороба зрештою призвела до того, що хлоп'я, ще бувши немовлям, утратило зiр. Кажуть, що причиною слiпоти став ячмiнець, з яким необережно повелася годувальниця малюка. Нi медики, нi знахарi не могли зарадити лиху. Зiр повернувся до хлопця тiльки десь у 1784 р. Тодi, як переказував вiдомий харкiвський поет i видавець Олександр Корсун, котрий близько знав Квiтку-Основ'яненка, Марiя Василiвна повезла хлопця на прощу до Озерянськоi Богородичноi пустинi, що була розташована верстах у тридцяти вiд Харкова, за Мерефою, i де зберiгалася чудотворна iкона Озерянськоi Божоi Матерi. Опинившись у храмi, Гриць раптом тихо спитав: «Матусю, а що то за образ?» «Хiба ж тобi видно?» – зойкнула Марiя Василiвна. «Так, менi розвиднiлось!» – вiдповiв малюк. Ця iсторiя справила на Квiтку-Основ'яненка невигладне враження. У всякому разi, до кiнця своiх днiв вiн залишався надзвичайно набожним чоловiком. Мiж iншим, з очима нашому письменниковi не таланило й перегодом – уже в юностi вiн, маючи якийсь просто нездоланний потяг до вогню («Нехай мiй бiограф не забуде цього дивацтва…» – любив казати Квiтка), таки втратить лiве око вiд вибуху пороху пiд час пiдготовки домашнього феерверка.

Як стверджував палкий шанувальник таланту Квiтки-Основ'яненка Пантелеймон Кулiш, родина Квiток жила «просто, по-старосвiтськи, по-козачи», тож Гриць змалечку «чув у отецькiй господi i всюди по околицi щиру украiнську мову… Звичаi ж у панiв були, в щоденнiй жизнi iх, тi ж самi, що й у посполитих; i родини, i хрестини, i весiлля, i похорони одбувались так само в панському домi, як i в простацькому, хiба з бiльшою пихою та достатком». Не дивно, що Квiтка-Основ'яненко чудово знав i украiнську мову, i старi украiнськi звичаi та обичаi.

Спочатку хлопець навчався вдома. Слiд сказати, що в основ'янському маетку Квiток була гарна бiблiотека, де зберiгалися, зокрема, документи з iсторii Украiни доби Хмельниччини (чи навiть ранiшого часу), родинний «Лiтопис», рукописи творiв Йоасафа Горленка, частина так званого «Чугуiвського листування», тобто офiцiйнi папери чугуiвського воеводи з другоi половини XVII ст. (iхнiм власником згодом стане саме Квiтка-Основ'яненко). За якийсь час хлопець продовжить свое навчання в Курязькiй монастирськiй школi, де ним буде опiкуватися сам архiмандрит Наркис. Костянтин Сементовський свiдчив, що вже тодi Наркис Квiтка «старався розвинути в дитини бажання вступити в монастир», тим паче що «пiсля закiнчення урокiв усi дiти мали бути присутнi при богослужiннi». Зрештою, Квiтка так-таки й не спромiгся на систематичну освiту. Уже будучи лiтнiм чоловiком i вiдомим лiтератором, 15 березня 1839 р. у листi до Петра Олександровича Плетньова вiн напише: «Я й народився в той час, коли освiта не йшла далеко, та й мiсце було для цього не надто вигiдне; а ще хвороби з дитинства, бажання зректися свiту, а може, i безтурботнiсть та лiнь, властивi тодiшнiм лiтам, – усе це спричинилось до того, що я не клопотався про майбутне й легковажив навiть тим, що було пiд рукою й що мiг би пiзнати. Навчившись ставити карлючки, я подумав, що й так умiю писати, що для мене цього досить; у подальшi премудрощi я не входив i про називнi, родовi та iншi вiдмiнки чи про дiеслова й вигуки не мiг слухати терпляче. З такими знаннями письменникiв „не бувае“. Молодiсть, пристрастi, обставини, служба змусили писати; але як? Я цим не переймався. Еже писах, писахi..»[4 - Остання фраза – слова Пилата з Євангелii вiд Івана 19: 22: «Що я написав – написав!».]. Це, звiсно, перебiльшення. Наш письменник, за слушним зауваженням Сергiя Єфремова, був чоловiком «з добрими культурними традицiями». Людям, якi особисто знали Квiтку-Основ'яненка, найперше впадала в око його «духовна вченiсть», зокрема те, що вiн чудово розумiвся на церковних книжках, а маючи просто феноменальну пам'ять, знав «не лише звичайну службу Божу, але навiть чимало святкових канонiв». Крiм того, вiн дуже любив iсторiю. Недаром у своiх творах Квiтка-Основ'яненко з неабияким знанням справи вiдтворюе старовинний украiнський побут, жваво переповiдае слобiдськi легенди з доби колонiзацii краю, згадуе чимало пам'яток украiнськоi книжноi старовини, наприклад, «Киево-Печерський патерик», «Книгу житiй святих» Дмитра Туптала, акафiст святiй великомученицi Варварi, духовнi пiснi Сковороди. Аж нiяк незгiрше Квiтка знав i народнi пiснi, думи, перекази, приказки, прислiв'я тощо. А ще була музика. Недаром у нарисi «Головатый» Квiтка згадував, як колись давно, ще в дитинствi, одна з його сестер виконувала на фортеп'яно сонату улюбленого учня Гайдна Ігнаца Плееля. Та й сам письменник чудово грав на фортеп'яно й флейтi.

Коли хлопцевi виповнилось п'ятнадцять рокiв, батьки, за порадою лiкарiв («для змiцнення здоров'я та для розради»), записали його на вiйськову службу. Вiдтак з 11 грудня 1793 р. Квiтка числиться вахмiстром лейб-гвардiйського кiнного полку. Всього через три тижнi, власне кажучи, 1 сiчня 1794 p., вiн стае капiтаном. Потiм «за слабкiстю здоров'я» переходить на цивiльну службу й два роки перебувае «не при справах» у харкiвському департаментi герольдii. 13 жовтня 1796 р. Григорiй Квiтка знов повертаеться до вiйська, ставши ротмiстром Сiверського карабiнерського полку, пiсля цього указом iмператора Павла І вiд 5 сiчня 1797 р. був переведений до Харкiвського кiрасирського полку, а 27 сiчня цього ж таки року назавжди залишае вiйськову службу. Зрештою, усi цi перипетii були чистою формальнiстю – насправдi юнак нiде не служив, а тiльки числився на службi в рiзних офiцiйних паперах. На ту пору йому вже виповнилося дев'ятнадцять рокiв. І ось тодi вiн, здаеться, вперше виказав серйозний намiр вiдiйти вiд мирськоi суети й прийняти чернечий постриг. Мабуть, до такого кроку Квiтку-Основ'яненка спонукали i сiмейнi традицii, i релiгiйне виховання, i його власна глибока набожнiсть. Певну роль могла вiдiграти тут i моральна наука Григорiя Сковороди, цього справжнього «ченця в миру», з яким Квiтка не раз бачився в батькiвському домi на Основi. Кажуть, що сам письменник перегодом полюбляв розповiдати про свое знайомство з мандрiвним фiлософом, а бувши в доброму гуморi, дотепно iмпровiзував у сатиричному ключi його славнозвiсну псальму «Всякому городу нрав i права». Утiм батьки були проти, мотивуючи свою незгоду на постриг сина тим, що вiн iще надто юний задля того, щоб приймати таке вiдповiдальне рiшення. Подейкують, що Федiр Іванович не тiльки не дав на постриг свого благословення, але навiть заборонив синовi ходити на його могилу, якщо вiн усупереч його волi таки стане ченцем. Так чи нi, молодий чоловiк залишився жити на Основi. У цьому його життi був i основ'янський аматорський театр, i веселi розваги з товаришами, i приемне спiлкування з жiноцтвом. Здаеться, одне-едине, до чого прагнув у цей час наш письменник, – жити вiльно й спокiйно. Принаймнi саме цим вiн пояснював свое небажання одружуватись. 7 грудня 1803 р. в листi до старого приятеля Андрiя Владимирова Квiтка писав: «Хто знае нас, той дивуеться, що я ще й досi не одружений. Вiдчуваю, що мати гарну дружину – велика втiха в цьому життi, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто каеться пiсля одруження, але ж, гадаю, не може бути в природi того, щоб розумний чоловiк каявся…». І трохи далi: «Жiнок люблю як людей, а не як жiнок. І, здаеться, цим iх не ображаю. Гiдним вiддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоем.

У ньому все мое щастя в цьому життi, а в майбутньому, сподiваюсь, i без них буде добре. Живу собi як хочу й, дякувати Боговi, нiхто мене не силуе змiнити спосiб життя. Бачу мавп багато, та, на жаль, людей мало…».

Судячи з усього, Квiтка просто чекав слушного часу, щоб постригтися в ченцi. Невдовзi такий час настав. 4 травня 1804 р. Квiтка подае епископу Слобiдсько-Украiнському й Харкiвському Христофору Судимi прохання, в якому сказано: «Я народився 1778 року, перебував на вiйськовiй службi, вiд якоi в 1797 роцi за власним бажанням був звiльнений. З того самого часу в мене з'явився намiр прийняти чернецтво, але батьки та iншi моi родичi, зважаючи на мiй 19-лiтнiй[5 - У Квiтки-Основ'яненка помилково написано «17-лiтнiй».] вiк, радили менi утриматись вiд такого кроку. Тепер же, коли я досяг 26-лiтнього вiку й маю дозвiл вiд батькiв…, прошу згiдно з моiм бажанням призначити мене в Старо-Харкiвський Преображенський братський монастир на послух у надii отримати чернечий чин…».

Того ж таки дня преосвященний Христофор доручив Слобiдсько-Украiнськiй духовнiй консисторii негайно розглянути «прохання капiтана Квiтки про прийняття його в Старо-Харкiвський монастир». У свою чергу консисторiя, згiдно з вимогою Духовного регламенту, направила в губернське правлiння запит, «чи нема бува в Квiтки якихось важливих боргiв або iнших обставин, що стоять на завадi його вступу в чернецтво», а самого Квiтку зобов'язала подати письмове свiдоцтво, що «батьки не забороняють йому й не силують його йти в чернецтво». ЗО травня 1804 p. губернське правлiння повiдомило консисторiю, що «жодних казенних чи партикулярних боргiв за Григорiем Квiткою нема i що його батько, Федiр Квiтка, у поданому до земського суду поясненнi написав, що нiяких причин, якi б забороняли його синовi вступити в чернечий чин, не iснуе, i вiн вступае туди з його дозволу». Тим часом до консисторii батьки подали окреме письмове свiдчення, де сказано таке: «…Бачивши ще з 1797 року бажання нашого сина, вiдставного капiтана Григорiя, вступити в чернецтво, а також те, що воно й досi лишаеться незмiнним, ми дозволили йому подати вiдповiдне прохання на iм'я преосвященного Христофора». Далi йшли пiдписи «з прикладенням герба домашньоi печатки». Свiдками в цiй справi виступили рiдний дядько майбутнього письменника Ілля Іванович Квiтка та старший брат Андрiй, який на ту пору був майором.

Слiд сказати, що, приймаючи чернечий постриг, Квiтка-Основ'яненко, крiм усього iншого, прагнув у такий спосiб посприяти кар'ерi свого старшого брата, якого вiн з дитинства просто обожнював i який справдi сягне неабияких висот, ставши таемним радником[6 - Цивiльний чин III класу, який вiдповiдав вiйськовим чинам генерал-лейтенанта й вiце-адмiрала.], цивiльним губернатором Пскова, сенатором. А ще дворянство Харкiвськоi губернii вiсiм разiв буде обирати його своiм предводителем. У листi до Сергiя Тимофiйовича Аксакова вiд 3 жовтня 1831 р. Квiтка-Основ'яненко з гордiстю напише: «Учора в нас розпочалися дворянськi вибори… Цього дня мiй брат, який сiм трирiч поспiль служив губернським предводителем, потiм був узятий у Псков губернатором i звiльнився звiдти минулого року, одностайно обраний i проханий прийняти посаду губернського предводителя на восьмий курс. Гадаю, це приклад унiкальний!». Не випадково пiсля батьковоi смертi наш письменник зречеться на користь брата своеi частини спадку. Син Андрiя Федоровича Валер'ян Квiтка розповiдав про це так: «Спадок мого дiда…, хоч i доволi значний, не був достатнiй для пiдтримання вимог щодо посади, яку обiймав мiй батько…, якби його подiлили порiвну мiж обома братами. Дядько мiй, без примусу й жодних вагань, вiдмовився вiд своеi частини… Ця жертва задовольняла, з одного боку, його сiмейне честолюбство, а з другого – його любов i вiдданiсть братовi. Старший брат був у його очах вищою iстотою». Саме цi кошти дозволили Андрiю Федоровичу Квiтцi облаштувати собi на Основi розкiшний будинок, мати картинну галерею, крiпацький оркестр тощо. Коли в 1817 р. iмператор Олександр І завiтав до основ'янського помешкання Квiтки, де все сяяло бронзою, дзеркалами й мармуром, вiн, подейкують, з посмiшкою спитав: «Чи я бува не в палацi?». А поруч буяв зеленню чудесний мальовничий сад, куди любили ходити на прогулянку харкiв'яни. Як писав перегодом сам Квiтка-Основ'яненко: «Неподалiк мiста знаходиться село Основа помiщика, таемного радника Андрiя Федоровича Квiтки, де сосновий гай, приемний для прогулянок, приваблюе багатьох мiських мешканцiв усiх станiв, а ще бiльше – сад, у якому росте чимало екзотичних рослин, почасти призвичаених до тутешнього клiмату. Серед багатьох рiдкiсних е „oxalis crenata“, ще недавно вiдома в Європi, а за своею родючiстю та смаком варта того, щоб бути культивованою для вживання в iжу»[7 - Квiтка говорить тут про бульбоносну кислицю, яку можна вживати як картоплю i яку зараз культивують тiльки на високогiр'ях Центральноi та Пiвденноi Америки.]. Цей сад був настiльки багатий, що в 1823 р. друкарня Харкiвського унiверситету навiть видала французькою мовою книжку пiд назвою «Каталог рослин саду пана предводителя дворянства Андрiя Федоровича Квiтки». Словом, старший брат Квiтки-Основ'яненка, як казав Григорiй Данилевський, «до кiнця життя належав до кола найбiльших харкiвських магнатiв». І в мiстi, i в околицях його iнакше й не називали, як «Андрiй Федорович» – будь-хто знав, про кого мова. Тим часом сам письменник жив дуже скромно, займаючи невеличкий будиночок, який стояв окремо вiд панських палат…

24 червня 1804 р., отримавши доповiдь консисторii та вiдповiднi офiцiйнi документи, преосвященний Христофор задовольнив прохання Квiтки. Через кiлька днiв, 29 червня, згiдно з консисторським наказом № 1254, вiн стае послушником Старо-Харкiвського Преображенського монастиря, розташованого за вiсiм верст од Харкова по дорозi на Полтаву та Киiв у надзвичайно мальовничiй мiсцинi. З серпня iгумен монастиря Іларiон доповiдав консисторii, що ii указ про призначення сюди Квiтки «одержаний, i йому, Григорiю Квiтцi, за трапезою при всiй братii прочитаний».

Утiм до Курязького монастиря Квiтка-Основ'яненко переселився значно ранiше. Принаймнi ще 6 травня 1804 р. вiн писав Андрiю Владимирову: «Театр перемiняеться i являе собою Старо-Харкiвський монастир. Ось де я опинився…». А далi просить приятеля не ображатись за те, що довго йому не писав. Це тому, каже Квiтка, що «я був у безугавнiй тривозi аж до тих пiр, поки справа не вирiшилась. Я ще не постригся, живу в монастирi. А чи скоро буду пострижений, про те владика зна; цими днями, згiдно з порядком, подав йому прохання про постриг. Ось як нашi комедiйними роз'iхались – усе комедiя в цьому життi». А закiнчуе свого листа Квiтка грайливо: «Пиши менi. Знаючи твою посаду[8 - Владимиров служив в Острогозьку повiтовим суддею i справником.], не кажу – часто, а як тобi час дозволить. Ти не Савич Коренев[9 - Ідеться про iхнього спiльного приятеля Олександра Савича Коренева.]. Дуже хочу бути архiереем у Воронежi, приiду в Острогозьк, то i його проклену разом з Пугачовим, сирiч вiддам його сатанi на погибель тiла, щоб дух спасся[10 - Останнi слова взято з Першого послання св. апостола Павла до коринтян, 5: 5.]. Не май через мене спокуси[11 - Парафраза Євангелii вiд св. Луки, 7:23. Пор.: «І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!».]. Ченцям не заборонено жартувати». До речi, оцю звичку грайливо поеднувати крайнощi письменник збереже на все життя. Кажуть, нiбито на його робочому столi в основ'янському кабiнетi поруч з молитовником красувалася чорнильниця, що зображала ченця-пустельника, який несе снiп, а звiдти виглядають нiжки юноi селянки. Та й Квiтчине послушництво було досить-таки «вiльним». У його келii стояло фортеп'яно, на якому молодий послушник, котрий дуже любив музику, особливо нiжнi звуки флейти, складав духовнi концерти. Квiтка часто бував удома, брав участь у всiляких громадських заходах. Наприклад, 17 сiчня 1805 р. вiн був присутнiй на пишнiй церемонii вiдкриття Харкiвського iмператорського унiверситету: феерична iлюмiнацiя, розкiшне пошанування публiки, чудова ораторiя, емблематичний апофеоз – iмператор Олександр І у шатах Марса подае руку Аполлоновi… Напевно, на цю урочистiсть його взяв iз собою Христофор Сулима, з яким молодий послушник не раз iздив з монастиря до мiста. У 1866 р. Григорiй Данилевський писав, що харкiвськi старожили ще й досi пам'ятають, як Квiтка «в чорному смиренницькому вбраннi iздив, стоячи на позадках карети преосвященного». На вiдкриттi унiверситету епископ Сулима виголошував промову. Крiм нього, виступали також попечитель унiверситету граф Северин Осипович Потоцький та ректор Харкiвського колегiуму Андрiй Прокопович, який казав: «Настав свiтлий день жаданого благополуччя щасливоi Украiни. Запаленi премудрими монархами зорi просвiти вiд сьогоднi будуть сяяти в цьому мiстi у всiй своiй красi». Мабуть, саме «зорi просвiти» поступово перетворили Харкiв не тiльки на «украiнськi Афiни», але й, за словами вiдомого бременського мандрiвника Йоганна Георга Коля, який докладно описав рiдне Квiтчине мiсто в другiй частинi своеi книги «Reisen im Inneren von Ruffland und Polen»[12 - «Поiздка до внутрiшньоi Росii та Польщi» (нiм.).], на «одне з найцiкавiших i найважливiших» мiст усiеi Росiйськоi iмперii. Вiдтодi воно починае стрiмко розвиватися, i Квiтка вже пiд кiнець життя, описавши красу, велич, розкiш i блиск Харкова, вигукне: «Столиця, слово честi, столиця!..» Принаймнi це була iнтелектуальна столиця «юга России», бо до Харкiвського учбового округу входили землi Слобiдсько-Украiнськоi, Орловськоi, Воронезькоi, Курськоi, Чернiгiвськоi, Полтавськоi, Миколаiвськоi, Таврiйськоi, Катеринославськоi губернiй, Донського й Чорноморського козацьких вiйськ. Територiя цього округу, як з подивом писав перший ректор Харкiвського педагогiчного iнституту Крiстоф-Дiтрiх фон Роммель у книзi «Erinnerungen aus meinem Leben und aus meiner Zeit»[13 - «Спогади про мое життя та мiй час» (нiм.).], була майже такою самою, як уся Нiмеччина разом узята…

Та все-таки Квiтцi-Основ'яненковi не судилося стати ченцем. Уже 26 квiтня 1805 р. вiн подае преосвященному Христофору нове прохання, в якому сповiщае: «…зважаючи на виниклi обставини й вiдчуваючи слабкiсть мого здоров'я, я змушений облишити» намiр стати ченцем. Очевидно, для епископа це було щось цiлком несподiване. До того ж свое прохання Квiтка подав не сам, а через руки чоловiка своеi сестри Марii штабс-капiтана Григорiя Івановича Зарудного. Сулима навiть засумнiвався в тому, що такий поворот справи взагалi можливий. Тому вiн доручив благочинному Іоану Курасовському з'iздити на Основу й спитати Квiтку, «чи справдi його прохання було доручене сину помiщика Зарудного для приносу менi й чи справдi ним самим пiдписане?». 4 травня протоерей Курасовський отримав вiд Квiтки таке пояснення: «це прохання я точно пiдписав власною рукою та навiть уявити собi не мiг, щоб виник у тому якийсь сумнiв», а «через слабкiсть мого здоров'я» просив свого родича Зарудного вручити його епископовi. Тiльки пiсля цього, 5 травня 1805 р., Христофор Сулима постановив: «Прохача капiтана Квiтку… звiльнити з монастиря без жодного стягнення та докору..». 16 травня указом № 938 Квiтка був звiльнений з Курязькоi обителi. Судячи з усього, на цю пору наш письменник з головою поринув у якiсь iншi справи. Принаймнi вiн навiть не поцiкавився офiцiйним документом щодо свого звiльнення. Через пiвроку, 17 жовтня, консисторiя повiдомляла губернське правлiння, що Квiтка ще й досi не з'явився, щоб забрати цей документ i заплатити за негербовий папiр, витрачений на дiловодство. І тiльки 3 грудня губернське правлiння сповiстило, що вiдповiднi кошти (5 карбованцiв 34 копiйки) з Квiтки утримано, а його самого зобов'язано навiдатись до консисторii й забрати документ. Так закiнчилась iсторiя Квiтчиного послушництва в Куряжi.

Важко сказати, що саме стало причиною цього кроку, тобто що саме приховуеться за словами «виниклi обставини». У всякому разi, це мало бути щось значно серйознiше, нiж та анекдотична iсторiя про кiнець Квiтчиного послушництва, яку переказав Григорiй Данилевський. Мовляв, одного разу Квiтка повiз на парi волiв у Харкiв продавати виготовленi в монастирi дiжки. На вулицях Харкова була страшенна грязюка, тож на ринковiй площi вiз застряг по самiсiнькi осi. Квiтка нiчого не мiг удiяти. Хлопчаки, що збiглись подивитися на цю пригоду, пiзнали його й почали гукати: «Квiтка! Квiтка!». Тодi послушник махнув на все рукою, кинув воза та й пiшов собi на Основу. Можливо, тут не обiйшлося й без стрiли Амура. Недаром же свого часу Квiтка написав епiграму на самого себе, де у формi подвiйного акростиха подав iм'я якоiсь Пашi:

Послушником я был, густа была брадА
Амур пощекотал… спасению шабаШ!
Штандарт любви блеснул, иду служить сюдА!
Ах! вечно ль буду я носить любови цеПь![14 - «Послушником я був, густiла борода! / Амур полоскотав… спасiнню тут шабаш! / Стандарт любовi зблис, iду служити iй! / Ах! чи повiк менi ланцюг любовi той!» (Рос.)]

Сам Квiтка вже восени 1808 р. писав Владимирову про свое послушництво таке: «Пiсля розлуки з тобою, не тому, що життя набридло, а тому, що хотiв насолодитись ним i задовольнити мою давнiшню схильнiсть, я кинувсь риссю й скоком до обителi преподобних. Проживши рокiв з пiвтора спокiйно, радо й весело, я вже стукав було у ворота самiтницького життя, аж тут попи, баби, ченцi, чорти та iнша наволоч, а перш за все поважнi обставини, змусили мене, знявши чернечу машкару та зголивши бороду, надягти на себе маску Адольфа, кинутись у великий свiт, ба навiть волочитись; це було на весiллi сестер». Кажучи про «маску Адольфа», Квiтка мае на думцi персонажа дуже популярноi росiйськоi народноi драми «Царь Максимилиан», яку, можливо, грали й на сценi основ'янського театру. У нiй юний син Максимiлiана Адольф (вiн описаний так: «молодий, рокiв 18, тоненький, голос тихий; пiсля перебування у в'язницi дуже слабкий i виснажений») не схотiв пiдкоритися волi батька, зректися Христа й молитись поганським iдолам. Можливо, називаючи себе Адольфом, Квiтка-Основ'яненко хоче сказати, що ця перемiна в його життi йшла всупереч батькiвськiй волi. Але що воно було насправдi, залишаеться таемницею…

Квiтчин бiограф Григорiй Данилевський писав, що враження вiд життя в Куряжi, на лонi розкiшноi природи, «у самотинi та молитвi, надовго закарбувались у душi Основ'яненка й повсякчас вiдлунювали в його найкращих творах. До них належить переважна бiльшiсть елегiйних Основ'яненкових повiстей, чиi добрi, свiжi, повнi любовi посполитi героi та героiнi зiгрiтi цiею щирою простою набожнiстю; саме такими е його славетнi повiстi „Маруся“, „Божi дiти“, „Сердешна Оксана“ й „Ганнуся“». Той-таки Данилевський стверджував, нiбито в першi роки пiсля свого повернення з Куряжа Квiтка все ще нагадував ченця-самiтника: ходив по Основi з церковними ключами, а на празники дзвонив до обiднi. Справа в тому, що вже невдовзi пiсля повернення Квiтки з Куряжа прихожани церкви Рiздва св. Іоанна Предтечi, яку побудував батько нашого письменника, обрали його церковним старостою. Мабуть, ця посада була йому до душi, бо на нiй вiн перебував чотири трирiчнi термiни поспiль. Вiн приходив на службу щонедiлi та на кожен празник, спiвав на криласi. За цей час Квiтка-Основ'яненко зiбрав для своеi церкви ЗО 315 карбованцiв асигнацiями. Варто сказати, що його праця на користь храму не пройшла повз увагу церковного начальства. Ще 25 червня 1813 р. Христофор Сулима нагородив Квiтку похвальною грамотою, а в 1821 р., за поданням епископа Павла Саббатовського, вiн був нагороджений золотою медаллю – на ту пору доволi рiдкiсна вiдзнака. Зрештою, це був тiльки один бiк тодiшнього Квiтчиного життя. Тим часом наш письменник сприймав свiт у всiх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в рiзноманiтних амплуа. «Театр перемiняеться…» – певно, щоразу приказував вiн, беручись за якусь iншу справу. Здавалося, його енергii вистачае на все, а фантазiя не знае меж. Зокрема, уже через кiлька мiсяцiв пiсля того, як вiн повернувся з Курязького монастиря, 27 грудня 1806 р., дворянство Харкiвського повiту обрало його провiантським комiсаром у «мiлiцii». Так називалось народне ополчення, скликане в ходi пiдготовки до вiйни 1806—1807 pp. мiж Четвертою коалiцiею европейських держав (Велика Британiя, Пруссiя, Саксонiя, Росiя та Швецiя), з одного боку, i наполеонiвською Францiею – з другого. «Ось тут-то я, – писав Квiтка Владимирову 14 листопада 1808 p., – знову вийшов на театр i грав немаловажну роль – роль управителя канцелярii повiтового начальника, а потiм бригадного. Усе кланялось, усе рекомендувалось, усе поважало. Ось би де подивитись на мене! Менi ж це було нудно, я iз задоволенням займавсь паперами, вiдмовився вiд нагород i просив викреслити мене з реестру чиновникiв, котрi мали отримати медалi, тому що я служив не заради вiтчизни, а через мою приязнь до брата, хотiв хоч трохи роздiлити й полегшити його труди». Так чи так, але, починаючи з 1806 р., Квiтка-Основ'яненко буде вiддавати багато сил i часу дворянськiй службi. Тiльки-но закiнчилися мiлiцiйнi клопоти, як настала пора дворянських виборiв. «Я, – писав Квiтка в цьому ж таки листi, – здавши мiлiцiйнi справи, вiдпочивав, аж раптом скаче з мiста гiнець (i сповiщае), що я – дворянський секретар! Покректав, та не було ради – поiхав i знов узявся за перо». На цей час служба явно обтяжувала нашого письменника. Принаймнi, щойно ставши секретарем та вiдправивши дворянську депутацiю в Санкт-Петербург, вiн знайшов на свое мiсце пiдходящу замiну й одразу ж звiльнився зi служби. Приводом було те, що в основ'янському маетку нiкому порядкувати – батько нещодавно помер, а Андрiй Федорович у складi депутацii поiхав до «пiвнiчноi Пальмiри». Якийсь час Квiтка-Основ'яненко спокiйно жив собi на Основi, «мiшаючи нудьгу iз задоволенням». І ось якраз на цю пору йому запропонували стати директором Харкiвського театру.

Як писав сам Квiтка-Основ'яненко в нарисi «История театра в Харькове», харкiв'яни пробували створити громадський театр iще наприкiнцi XVIII ст., десь за часiв вiдкриття Харкiвського намiсництва (1780). Перша тутешня театральна трупа складалася з дванадцяти чоловiк, а очолив ii колишнiй танцiвник Санкт-Петербурзького театру Іваницький. Ця трупа ставила не лише п'еси, але й балети (очевидно, каже Квiтка, то були дивертисменти), в яких з великим успiхом танцювала якась мiсцева малярiвна. Але трупа не мала постiйного примiщення й невдовзi розпалася. Кiлька разiв харкiв'яни пробували знов органiзувати театр, та не було анi примiщення, анi акторiв, здатних грати на належному рiвнi. Ситуацiя змiнилася на краще, коли 1789 p. «правителем» Харкiвського намiсництва став Федiр Іванович Кишенський – чоловiк надзвичайно активний, рiшучий i дiяльний (перед цим вiн був «наглядачем калмицького народу» i своiми «модернiзацiйними» заходами так «ощасливив» власних пiдопiчних, що значна частина калмикiв змушена була тiкати свiт за очi аж у пустелю Гобi). Саме бригадир Кишенський органiзував у Харковi бали, маскаради, а потiм i театр, видiливши для цього з державноi скарбницi сотню карбованцiв. Уже через мiсяць, у серпнi 1791 p., пiд час Успенського ярмарку, у двоповерховiй дерев'янiй прибудовi до генерал-губернаторського палацу, зведенiй iще 1786 p., щоб iмператриця Катерина II пiд час вiдвiдин Харкова 11 червня 1787 р. могла зустрiтися з мiсцевими дворянами й чиновниками, була зiграна перша вистава. Нею стала комедiя в трьох дiях Якова Княжнiна «Неудачный примиритель, или Без обеду домой еду». Крiм неi, на сценi Харкiвського театру йшли комедii того ж таки Княжнiна «Хвастун» (наслiдування комедii де Брюйе «L'important de cour») та «Сбитенщик», «Вздорщина» Олександра Сумарокова, «Недоросль» Дениса Фонвiзiна, одноактна опера-буф Еджiдiо Дулi «Два охотника и молочница» («Les deux chasseurs et la laitiere»), комiчна опера-парад Андре Гретрi «Говорящая картина» («Le Tableau parlant») тощо. Спершу в театрi грали тiльки аматори, здебiльшого молодi мiсцевi чиновники, до того ж не було жодноi жiнки. «Боже мене збав бути актрисою! – переказував Квiтка слова тих панiй, яким пропонували грати на сценi. – У нуждi буду заробляти шматок хлiба, а на неславу не пiду». Першою актрисою стала дуже вродлива циганка Єлизавета Гаврилiвна Москвичова, яку харкiв'яни називали просто Лiзкою. Особливо вдало вона виступала в ролi Анюти в комiчнiй оперi Олександра Аблесимова «Мельник – колдун, обманщик и сват». Може, саме ii перегодом згадае один з персонажiв Квiтчиноi комедii «Приезжий из столицы», мовляв, головнi дiйовi особи не повиннi танцювати на сценi. «Виняток цей дозволений самому тiльки мельниковi, зважаючи на те, що вiн тут напiвп'яний. А в нас протанцюе Лiза, маленька шельмочка», пiд звуки пiснi «Я цыганка молодая». У 1795 р. в iсторii Харкiвського театру розпочинаеться етап антрепризи – власником театру став колишнiй актор Санкт-Петербурзького iмператорського театру Трохим Васильович Константинов. На ту пору, як писав Квiтка, «трупа була невелика, усього шестеро акторiв та три актриси, але вони були згармонiйованi якнайкраще». Крiм того, з'явилися пишнi костюми, новi декорацii, новi п'еси, наприклад, комедiя Вольтера «Нанина, или Побежденное предрассуждение» («Nanine, ou le Pejuge vaincu»). Чи не найбiльшим досягненням цiеi трупи була трагедiя «Беверлей», пiсля якоi, за словами Квiтки, Константинов, який грав головну роль, «бував хворий днiв зо три». Але вже в листопадi 1796 р., по смертi iмператрицi Катерини II, коли була оголошена десятимiсячна державна жалоба, театр припинив свое iснування. Пiсля цього в Харковi виступали тiльки гастролери. Свою дiяльнiсть Харкiвський театр вiдновив аж у 1808 р. Якраз тодi Квiтка й отримав пропозицiю стати одним з його директорiв. «Дирекцiя знову влаштовуваного в Харковi театру, – писав вiн Владимирову, – зробила менi честь, запросивши в спiвчлени, але – не той час, не той дух». На завадi стали сiмейнi клопоти. «Сиджу собi, – продовжуе Квiтка, – зi своiми вдiвцями та вдовами й горюю з ними, нiкуди не iжджу, хiба що в театр, але не дивитись, а згадувати найприемнiшi минулi часи, коли ми жили в справжньому розумiннi цього слова. Сусiди смiються, а менi сумно, та з тим i повертаюсь до своiх гiрких спiврозмовникiв». Хатнi обставини були й справдi вкрай несприятливi. У його сестри Парасковii дуже хворiла донька, чоловiка iншоi сестри – Єлизавети – весь час перекидали по службi то в Грузiю, то в Москву, то в Харкiв, то в Молдову, то в Санкт-Петербург, i родина нiяк не могла нагрiти собi мiсце, у ще однiеi сестри – Марii – щойно помер чоловiк, той самий Григорiй Зарудний, через якого Квiтка передав колись преосвященному Христофору свое прохання про звiльнення з Курязького монастиря. А крiм того, старший брат Андрiй, який перед цим поховав одне за одним четверо дiтей, щойно повернувшись iз Санкт-Петербурга, втратив i дружину Парасковiю Миколаiвну. Життя поверталося до нашого письменника своiм непривiтним боком. Йому обридло все, навiть жiнки, за якими в цей час Квiтка, судячи з усього, неабияк упадав. «Життя обридло, – писав вiн, – i я нi в чому не знаходжу задоволення, навiть i з жiнками. Навiть i з жiнками? Так. І з ними я розпрощався». А далi Квiтка цитуе початок свого грайливого «Воззвания к женщинам», яке буде надруковане значно пiзнiше, у сiчневому числi «Харьковского Демокрита» за 1816 р.: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился, / Надю как узнал…».[15 - «Волосся сивiе, /І зуби випадають, / Прощайте, душеньки, / Не можу вже любить. / Боготворив я Машу, / До Катi загравав я, /І ледве не застреливсь, / Як Машу був пiзнав» (рос).]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/leonid-ushkalov/grigor-y-kv-tka-osnov-yanenko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


(Ornowski І.) Bogaty w parentele, slawe у honory wirydarz herbownemi wielmoznych ich mosciow panоw P. Zacharzewskich, poroznie po swych kwaterach zasadzony rozami na ozdobe rodowitey, slawney у zamozney w honory prozapiey in triade roz wysymbolizowaney lego Carskiego Naiasnieyszego maiestatu stolnika у polkownika Charkowskiego, wielmoznego iego mosci pana P. Theodora Zacharzewskiego niesmertelnemu imieniu oyczysta muza… – Kiiоw, 1705.




2


Тут i далi iншомовнi тексти подаю у власному перекладi. – Авт.




3


«Любов Психеi й Купiдона» (фр.).




4


Остання фраза – слова Пилата з Євангелii вiд Івана 19: 22: «Що я написав – написав!».




5


У Квiтки-Основ'яненка помилково написано «17-лiтнiй».




6


Цивiльний чин III класу, який вiдповiдав вiйськовим чинам генерал-лейтенанта й вiце-адмiрала.




7


Квiтка говорить тут про бульбоносну кислицю, яку можна вживати як картоплю i яку зараз культивують тiльки на високогiр'ях Центральноi та Пiвденноi Америки.




8


Владимиров служив в Острогозьку повiтовим суддею i справником.




9


Ідеться про iхнього спiльного приятеля Олександра Савича Коренева.




10


Останнi слова взято з Першого послання св. апостола Павла до коринтян, 5: 5.




11


Парафраза Євангелii вiд св. Луки, 7:23. Пор.: «І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!».




12


«Поiздка до внутрiшньоi Росii та Польщi» (нiм.).




13


«Спогади про мое життя та мiй час» (нiм.).




14


«Послушником я був, густiла борода! / Амур полоскотав… спасiнню тут шабаш! / Стандарт любовi зблис, iду служити iй! / Ах! чи повiк менi ланцюг любовi той!» (Рос.)




15


«Волосся сивiе, /І зуби випадають, / Прощайте, душеньки, / Не можу вже любить. / Боготворив я Машу, / До Катi загравав я, /І ледве не застреливсь, / Як Машу був пiзнав» (рос).