Книга - Шмуель Йозеф Агнон

Шмуель Йозеф Агнон
Олександр Степанович Левченко


Знаменитi украiнцi
Син двох народiв, Шмуель Йозеф Агнон (1888–1970) народився в мiстечку Бучач на Тернопiльщинi, а став класиком еврейськоi лiтератури на iвритi, одним iз видатних письменникiв ХХ столiття i единим уродженцем украiнськоi землi та першим серед громадян Ізраiлю лауреатом Нобелiвськоi премii з лiтератури (1966). Вiн майстерно змалював iсторичний i психологiчний портрет еврейства, створив свiтську лiтературу – сучасницю i сестру релiгiйноi еврейськоi словесностi.

Творчiсть Агнона розпочиналася в Галичинi й назавжди увiбрала в себе багату палiтру ii просторiв, усю гаму звичаiв та обрядiв, мови й характерiв евреiв, доля яких тiсно поедналася з украiнцями. Крiзь усе життя майстер слова пронiс любов до рiдного краю i, багато розповiдаючи свiтовi про украiнську землю, розкривав багатовiкову спорiдненiсть долi двох у минулому бездержавних народiв.





Олександр Левченко

Шмуель Йозеф Агнон





Передмова


Економiчний та iнтелектуальний потенцiал Украiни створювали представники багатьох нацiональностей, прибiчники рiзних полiтичних поглядiв i релiгiй. І слiд вдячно пам’ятати кожного з гiдних людей нашоi краiни – нинi сущих i тих, якi вiдiйшли за межу.

У когортi славетних i Шмуель Йосеф Агнон (Shmuel Yosef Agnon) – один iз провiдних i загадкових письменникiв ХХ ст., класик iзраiльськоi iвритськоi лiтератури, ii перше перо. Вiн син двох народiв – еврейського та украiнського.

Особлива заслуга Агнона перед своiм народом полягае в тому, що вiн започаткував i розвинув еврейську художню прозу мовою iврит. Для евреiв Агнон вирiшальною мiрою виконав мiсiю утвердження нацiональноi лiтературноi мови, як для украiнцiв – Котляревський i Шевченко, для росiян – Пушкiн.

Агнону першому серед письменникiв, народжених на украiнськiй землi, i першому громадяниновi Ізраiлю 1966 р. присудили Нобелiвську премiю з лiтератури (спiльно з Неллi Закс) «за глибоко оригiнальну i майстерну прозу за мотивами життя еврейського народу».

Що означае Агнон для еврейськоi лiтератури – добре вiдомо, а що вiн зробив для украiнського народу – ще належить вияснити й належно поцiнувати. Усе свое довге творче життя Ш. Й. Агнон вiдтворював образ милоi його серцю батькiвщини – Захiдноi Украiни, iлюстрував багатовiкову спорiдненiсть доль евреiв та украiнцiв. Вiн любив свою малу батькiвщину – м. Бучач на Тернопiльщинi, ранiше iнших розповiдав свiтовi, як багато у евреiв та украiнцiв спiльного, подiбнiсть страждань у минулому бездержавних народiв.

І настав час нам прийти до Агнона, прилучитися до читання його романiв, повiстей, новел, казок, що в останнi роки виходять як окремими виданнями в перекладах украiнською, росiйською, так i в збiрниках творiв iзраiльських авторiв, у газетно-журнальних та Інтернет-публiкацiях.

Таiна творчостi Агнона, лiтературного символу Ізраiлю, розкриваеться в його книгах – мудрих i щирих, сумних i веселих, як реальне життя.




Роздiл I

Украiнськi джерела творчостi нобелiвського лауреата





1.1. Захiдноукраiнська земля – батькiвщина i творча колиска видатного еврейського письменника


Серед скарбiв, надбаних людством, особливе мiсце посiдае лiтература. Твори свiтового письменства – вiчно живе багатство, цiннiсть, глибину i духовний вплив якого на людину неможливо вимiряти. Воно крие в собi усну й писемну лiтературу в усьому розмаiттi жанрiв: казки, перекази, оповiдання, новели, поеми, повiстi, романи, п’еси та iншi форми лiтературно-художнього зображення.

Нi з чим не зрiвнянне головне покликання поета i прозаiка: виступати посередником мiж людьми i цим зближувати iх. Шляхетна роль письменника – ще вагомiша, результати його творчоi працi – ще очевиднiшi, коли йдеться про людину особливо талановиту. Саме такою «людиною, безперечно, генiальною» [1] був Шмуель Йосеф Агнон.

Мабуть, закономiрно, що Ш. Й. Агнон як письменник i виразник душi еврейства народився, 20 рокiв жив i розпочинав свою творчiсть саме на захiдноукраiнськiй землi, на тiй ii частинi, яку називають Схiдною Галичиною.

Галичина здавна була зосередженням украiнськоi, еврейськоi (iдиш та iврит) i польськоi мов, культур. Євреi становили близько половини чи бiльшiсть населення галицьких, буковинських i волинських мiстечок. Так, у рiдному мiстi Агнона Бучачi 1939 р. проживало понад 8000 евреiв, 3600 украiнцiв, 3500 полякiв. Проте «украiнською мовою говорили всi, як поляки, так i евреi, що вiдсотково дорiвнювали разом узятим украiнцям i полякам» [2, с. 475]. У Пiдгайцях – одному з найбiльш «еврейських» мiст Галичини на початку ХХ ст. вони складали 53 % населення.

Серед найбiднiших, пригноблених, а часом навiть «обласканих» владою перебувало еврейське населення. Але не зламала зла доля евреiв, яких вона «вигнала iз краiни Ізраiлю та розсiяла мiж народами» (Ш. Й. Агнон. «У серцевинi морiв»).

У XVIII ст. в Галичину iз Захiдноi Європи проникали iдеi Просвiтництва – Гаскала (з iвриту: просвiтництво, iнтелект), щоби прилучити еврейство до европейськоi культури. На Подiллi, Волинi, в Польщi поширювався хасидизм, що став однiею з течiй юдаiзму, народно-релiгiйним рухом оновлення еврейства. Хасидизм надавав особливого значення мiстицизму, релiгiйнiй екзальтацii, якi не заважали його послiдовникам вiрити в чудеса, ставитися до релiгii як до джерела радостi.

Хасидськi громади групувалися навколо цадикiв («праведникiв») – духовних лiдерiв. Фундатор хасидизму Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт), який народився 1698 р. в с. Окопи на Тернопiльщинi, а похований 1760 р. у м. Меджибiж на Хмельниччинi, вважав, що для активiзацii еврейства потрiбнi новi iдеали й харизматичнi особи. Імена таких рабинiв-чудодiiв зливалися з назвами iхнiх мiст: Любавицький ребе, Бердичiвський ребе… Найвiдомiший продовжувач справи Бешта – його онук, фундатор браславського хасидизму (Браслав на Вiнничинi) ребе Нахман народився 1772 р. в Меджибожi, помер 1811 р. в Уманi на Черкащинi. З 1988 р. його могила стала мiсцем паломництва евреiв-хасидiв свiту.

Жодна нацiональна культура не розвиваеться iзольовано. Це особливо стосуеться Захiдноi Украiни, де столiттями поруч розвивалися украiнський, польський, еврейський та iншi етноси. Як стверджував дослiдник галицького еврейства, професор Еммануiл Бергер (м. Тернопiль), у евреiв Галичини «культура була галицько-еврейською, тобто вiдображала специфiчнi риси певного субетносу… Це була самобутня, своерiдна культура, що формувалася в тiснiй взаемодii та взаемозбагаченнi з культурами украiнського i польського народiв. Вона була позначена реалiями галицького природно-географiчного i соцiального середовища» [3, с. 48].

Євреi Галичини дотримувалися мирного спiвжиття з украiнцями (русинами, як тут називали себе украiнцi до кiнця австрiйського панування – 1918 р.). Нерiдко украiнцi зверталися по допомогу до сусiдiв-евреiв. Побутувала й поговiрка: «Як бiда – то до жида». Повагу до евреiв з боку галичан образно передано у 5-му з вiдомих листiв митрополита Андрея Шептицького до матерi пiд назвою «Сара дочка Хаi»: «І завжди, коли я бував у галицьких мiстечках… менi чомусь здавалося, що найбiднiшi мiж бiдними – це жиди… І цi жидiвськi кагали, з яких бiльшiсть була бiднота, були найпобожнiшi… І тому завжди, коли представники кагалу мене вiтали, я, згiдно з iхнiм звичаем, цiлував два пальцi, а цими пальцями доторкався Тори i вiтав представникiв староеврейською мовою…» [4, с. 27].

Найсвiдомiша частина еврейства пiдтримувала нацiонально-визвольнi змагання украiнцiв. Пiсля Жовтневого перевороту еврейськi соцiалiсти на Надднiпрянськiй Украiнi «взяли орiентацiю на утворення украiнськоi самостiйноi держави» [5, с. 78]. Євреi Галичини разом з украiнцями захищали Захiдно-Украiнську Народну Республiку.

Проте минуле у взаеминах украiнцiв i евреiв не було безхмарним. Хоча випадки побутового антисемiтизму зазвичай не позначалися кровопролиттям, траплялося добре i прикре, взаемодопомога й недовiра, прояви антисемiтизму та украiнофобii (ненавистi до украiнцiв, постраху перед ними). З одного боку, причетнiсть заможноi частини еврейства до визиску наших селян та бiдних мiщан, а з iншого – факти спiвучастi украiнцiв iз загалу прислужникiв нiмецьких окупантiв у винищеннi евреiв, коли розбещена голота не захищала Украiну, а прагнула, попри нiмецького господаря, щось поцупити з еврейського майна. Як мовиться, кожен народ мае право як на своiх героiв, так i на своiх негiдникiв.

Столiттями евреi вносили своi знання i господарський хист у розвиток економiки i культури Украiни. А тисячi украiнських евреiв, емiгрувавши до Ізраiлю, уможливили його вражаючий модерний розвиток. Можна сказати: в Украiнi зродилася душа сучасного Ізраiлю. Навiть у державному гiмнi краiни «Га-Тiква» е рядки вiрша «Наша надiя» еврейського поета з Галичини Нафталi Херца Імбера.

Украiнська земля – батькiвщина великоi кiлькостi евреiв: тут приходили в свiт, кохали, народжували дiтей i помирали чи гинули в пеклi голокосту. Як наголошували учасники еврейського фестивалю «Лiмуд» у Трускавцi на Львiвщинi (2010 р.), «Украiна – джерело великого щастя i великого нещастя еврейського народу… Проте художня проза письменника Ш. Й. Агнона про щастя евреiв – вихiдцiв з Украiни i Польщi».

Серед евреiв Галичини були дiячi, вiдомi в Украiнi, Ізраiлi та свiтовiй культурi. Серед них – просвiтителi Йозеф i Мiхаель Перль; зачинатель «галицькоi школи» вчених-iсторикiв Нахман Крохмаль; автор рабинського трактату «Золотi ворота» (Туре Загав) Давид га-Левi i його брат Ісаак бен Самуель га-Левi, автор «Пiснi визволення» (Шiр Гiула); один iз фундаторiв науки про еврейство Шломо Єгуда Лейб; художник Нафталi Моше-Лiлiен, видатний скрипаль Ісаак Стерн; письменники Бруно Шульц, Карл-Емiль Францоз, автор знаменитого роману «За правду»; класик австрiйськоi лiтератури Йозеф Рот, автор романiв «Марш Радецького» та «Готель Савой», дiя в якому вiдбуваеться в мiстi, що нагадуе Львiв (украiнський переклад роману видано ще 1928 р. в Харковi) та iншi.

У когортi видатних уродженцiв захiдноукраiнськоi землi генii першого ряду – лауреати Нобелiвськоi премii: з хiмii – Роалд Хоффманн; з фiзики – Георгiй (Жорж) Шарпак; з лiтератури – Шмуель Йосеф Агнон.

У духовному життi еврейського народу Агнон посiдае особливе мiсце як безумовний класик iзраiльськоi iвритськоi лiтератури, ii найзначнiший прозаiк, визнаний «видатним письменником свiтового рiвня» [6, с. 20]. На думку І. Орена, дослiдника творчостi цього майстра слова, Агнон найбiльшою мiрою талановитий письменник, «винятковий у своiй самобутностi не лише за зразками европейськоi культури, а й власне в еврейськiй лiтературi» [7, с. 11]. А украiнська земля – батькiвщина i творча колиска Агнона. З ii природи, iсторii, легенд, з мови, традицiй евреiв на украiнськiй землi черпав вiн сюжети й художнi образи своiх творiв, що здобули найвищу – нобелiвську оцiнку.




1.2. «Штетл» Шая Чачкеса (Агнона) – «мiсто Бучач, повне мудрецiв та купцiв»


Шмуель Йосеф Агнон народився 17 липня 1888 р. в м. Бучач на Тернопiльщинi в заможнiй ортодоксальнiй еврейськiй сiм’i. Тодi мiсто входило до складу Австрii, Австро-Угорщини (1772–1918 рр.), з 1920 р. до вересня 1939 р. – до складу Польщi.

Повне iм’я нобелiата вiд народження Шмуель (Шай, Самуiл) Йосеф га-Левi Чачкес. Агнон – лiтературний псевдонiм (iз 1908 р.), який 1924 р. став офiцiйним прiзвищем письменника. У Нобелiвськiй промовi вiн говорив: «З колiна Левiтiв я вирiс. І я, i праотцi моi спiвцями пiсень у храмi були, i сiмейна легенда гласить, що iз ребра пророка Самуiла ми виросли, i iменем його мене нарекли…» [8, с. 179]. У деяких публiкацiях письменника iменують в такiй транскрипцii: Самуiл Йосеф га-Левi Цацкiс, у тернопiльських виданнях збiрника творiв письменника вiн – Самуiл Йосеф Агнон.

Мiсце свого народження Агнон називае: «мiсто Бучач, повне мудрецiв та купцiв…» [8, с. 8]. Це там, де, як вiн писав, «…все мiстечко дрiмало. Будинки ховалися пiд ковдрою ночi, покритi мороком. Нiчне свiтило ще не зiйшло на небосхил, i лише зорi освiтлювали верхiв’я гiр. Бучач стоiть на горбах, виглядало, нiби зорi причепленi до дахiв будинкiв. Нараз зiйшов мiсяць i освiтив усе мiсто. Стрипа, що ранiше була оповита темрявою, заяснiла срiблом, i з водопою на Ринку попливли два срiблястi струмочки…» [9, с. 105–106].

Євреi оселилися в Бучачi невдовзi пiсля заснування мiста (1260 р.), а вже в XVII ст. iхня громада стала однiею з найбiльших пiсля Львова, Бродiв i Жовкви. Мiсто було вiдоме крамницями, ярмарками худоби, зерна i птицi. Перед Першою свiтовою вiйною, писав Агнон, Бучач «постачав пiв-Європи свiйською птицею, яйцями, пшоном, горохом та сочевицею…» («Нiчний постоялець», с. 511). Єврейська громада постiйно дбала про свое рiдне мiстечко.

Власне, мiстечко ще в доавстрiйськiй Галичинi було селищем мiського типу, нерiдко з переважним еврейським населенням, i вважалося «еврейським мiстечком». Йому вiдповiдало здавна поширене поняття, термiн «штетл», що в перекладi з iдишу означае «мiстечко». Термiн «shtetle» (штетл) в науковий обiг ввiв М. Зборовський у працi, присвяченiй культурi польських та галицьких еврейських «штетлiв» [10].

Бучач називають перлиною в коронi старовинних мiстечок Захiдноi Украiни. Вiн як мiсто-музей, «малий украiнський Толедо», одним нагадуе куточок Львова, iншим – мiстечко у Швейцарii чи австрiйських Альпах. На скелястому плоскогiр’i пiдносяться пошматованi вiйнами i часом мури замку магнатiв Бучацьких.

Головна пам’ятка минувшини м. Бучач, якою захоплювався юний Ш. Й. Чачкес (Агнон) – ратуша, споруджена в 1750–1751 рр. у стилi украiнського бароко. Їi вважають однiею з найкрасивiших адмiнiстративних будiвель Європи, зведених найкращим зодчим того часу Бернардом Меретином (будiвничим собору святого Юра у Львовi та iнших шедеврiв). Ратушу прикрашено композицiею з кам’яних скульптур, що вiдображають вiчну боротьбу добра i зла. У нiй гармонiйно поеднано античних та бiблiйних героiв з украiнськими персонажами: мiтологiчнi фiгури Давида, який поборюе Голiафа, Самсона, який роздирае пащу лева, богинi правосуддя Фемiди, силача Геракла, невiльникiв, якi зривають ланцюги рабства, Нептуна i запорожця з незмiнною люлькою тютюну. Скульптурну групу створено Іоанном-Георгом Пiнзелем, уцiлiлi вирiзьбленi дерев’янi скульптури якого тепер прагнуть отримати для виставок найбiльшi музеi, зокрема Лувр у Парижi. За витонченим синтезом архiтектури i скульптури бучацька ратуша – витвiр свiтовоi архiтектури.

На горi Федiр – монастир отцiв Василiян з церквою у стилi бароко (1753–1770), архiтектор І. Шильцер. При монастирi дiяли богословська семiнарiя, единi в Галичинi iсторико-фiлософськi курси тощо, а нинi – колегiум iм. св. Йосафата. Неподалiк – Миколаiвська церква (1610 р.), розкiшний костел Успiння Пр. Богородицi та Святопокровська церква з XVIII ст. Втiм, не збереглась синагога, зведена 1728 р., яку Агнон у романi «Проста iсторiя» називае «великою синагогою». Окрiм неi, були кiлька синагог, але iх, як i синагоги в навколишнiх мiстечках, зруйновано в роки свiтових воен та голокосту.

Впродовж вiкiв евреi м. Бучач пiклувалися про розвиток кустарного виробництва, торгiвлi, освiти i культури, пiдтримували своiх «книжникiв» та книгозбiрнi при синагогах. Адже iнтелектуальне життя не е можливим без бiблiотек, книгозбiрень, де «мертвi живуть i нiмi говорять».

У мiстi працювала еврейська друкарня, виходив щотижневик «Der Weker» (з 1904 р.). У рiзний час у Бучачi жили еврейськi письменники, лiтературознавцi та просвiтителi: Ісаак Фернгоф, Мордехай Канфер; високоосвiченi рабини доктор Гершон Цiппер i Лейбуш Ляндав; вченi та громадськi дiячi – талмудист Авраам Давид бен-Ашер Аншель; професори В. Пунц, Й. Клявснер; iсторик лiтератури Мозес Фернгоф i доктор Елазар Роках. Тут народились Іцхак Пернгоф (1865–1918), автор прози мовою iврит; вчений-сходознавець, австрiйський семiтолог Давид Генрiх Мюллер; iсторик, збирач документального архiву варшавського гетто «Онег Шабат» Іммануель Рiгенблюм та iншi.

Поруч iз родиною Чачкес (Агнона) проживали батьки знаменитого психоаналiтика Зiгмунда Фрейда, якi перед Першою свiтовою вiйною переiхали до Вiдня, а в купецькiй родинi Ошера i Рози Вiзенталь народився Симон Вiзенталь (1908–2005). Якщо Агнон прославив свiй народ художнiм словом, то С. Вiзенталь присвятив себе «полюванню» на катiв еврейського народу. Його батько полiг на фронтi в Першу свiтову вiйну (1915 р.), вiтчим i зведений брат загинули в радянських таборах ГУЛАГу, а мати Роза – в концтаборi «Белжец» 1942 р. Понад 80 родичiв його i дружини (Цилi Мюллер, родички З. Фрейда) загинули в нiмецьких концтаборах. Бучач – рiдне мiсто росiйського книговидавця i мецената Й. Кнебеля (1854–1926). Неподалiк, у с. Бiлявинцi, народилася украiнська спiвачка, прима оперних театрiв свiту Соломiя Крушельницька (1872–1952).

Щоби вижити, еврею нерiдко доводилося знати 2–3 мови. Італiйський психiатр Чезаре Ламброзо (1835–1900) в монографii «Генiальнiсть i божевiлля» наголошуе, що внаслiдок пережитих евреями в середнi вiки жорстоких переслiдувань (якi поновились у роки Другоi свiтовоi вiйни, голокосту. – О. Л.), а головне – природноi наполегливостi, взаемопiдтримки «европейськi евреi досягли такого ступеня розумового розвитку, що, можливо, навiть випередили арiйське плем’я… серед евреiв бiльш поширена загальна освiта, нiж серед iнших нацiй…» [11, с. 47].

Якщо визнати справедливою поширену думку, що багатство становить першу умову культури, то значна кiлькiсть учених, лiкарiв, педагогiв, дiячiв культури, письменникiв серед евреiв можна вiднести на рахунок iхнього кращого матерiального становища, порiвняно з представниками iнших нацiй, зокрема з украiнцями. Йдеться також про еврейську традицiю забезпечувати сприятливi умови для розвитку нацiональноi освiти, культури, лiтератури.

На початок ХХ ст. майже 70 % еврейськоi молодi м. Бучач мали середню освiту, що значно перевищувало кiлькiсть освiчених серед iхнiх украiнських ровесникiв [2, с. 477]. Украiнськi та еврейськi дiти спiлкувалися пiд час забав, навчання в гiмназii, взаемно допомагали у вивченнi мов – украiнськоi, польськоi, нiмецькоi (мови австрiйськоi адмiнiстрацii).

У Бучачi та навколишнiх «штетлах» був особливий еврейський свiт, субкультура галицького еврейства, що взаемозбагачувалася з украiнською культурою. Напевно, саме за умов такоi сприятливоi аури, пiд впливом люблячих, освiчених i вельми побожних батькiв, завдяки наполегливiй самоосвiтi, спiлкуванню з iнтелiгенцiею та ровесниками – дiтьми евреiв, украiнцiв, полякiв, австрiйцiв iз заможних та бiдних родин формувався майбутнiй майстер слова Шмуель Йосеф Агнон.




1.3. У кожноi людини все починаеться з родини


У роки випробувань сформувалася визначальна нацiональна риса евреiв – вiдданiсть своiй релiгii (юдаiзму), згуртованiсть i взаемодопомога. У евреiв, вочевидь, е дуже добре правило: майже нiхто не йде по життю наодинцi – за кожним його рiд. А ще: ранiше, коли еврей давав обiцянку «бене-мунес», можна було покластися на еврейське слово честi, – вiн дотримаеться його. І ця традицiя зберiгаеться в iхнiй ментальностi, хоча нинiшнiй егоiстичний час вносить своi, не завжди кращi, корективи у взаемини людей.

Батько майбутнього письменника – Шолом Мордехай га-Левi Чачкес набув освiту рабина але, щоб забезпечити сiм’ю, торгував хутром i худобою. «Батько мiй, благословенна його пам’ять, щороку виiжджав на ярмарок в Лешкович (тепер це с. Улашкiвцi Чорткiвського району Тернопiльщини. – О. Л.), де укладав торговi угоди… Вам не знайти жодного торговця в Галичинi, який у днi ярмарки не тримав би там лавки» (Ш. Й. Агнон. «Хустина»).

Мати письменника – уроджена Есфiр Фарб була шанованою серед мiщан Бучача за освiченiсть, знання мов, нiмецькоi та скандинавськоi лiтератур. Вiдомим своiми енциклопедичними знаннями був його дiд купець Іегуда Фарб, який брав участь у домашнiй освiтi онукiв. Турбувалася про них i бабуся Гiтл Рейзя Фарб.

У Бучачi та його околицях батько Ш. Й. Чачкеса (Агнона) користувався повагою як ерудит i послiдовник хасидського цадика фiлософа Давида-Мойше Фрiдмана (1827–1904) [12, с. 41], який проживав неподалiк – у м. Чорткiв. Тут вiн заснував резиденцiю чорткiвськоi гiлки Ружицько-Садогiрськоi хасидськоi династii. До нього приiздили тисячi прибiчникiв, оскiльки вiра в духовну владу цадика е однiею iз сильних i спiрних iдей хасидизму. Як писав Агнон, два-три рази на рiк вони з батьком «здiйснювали подорож до Чорткова в гостi до нашого рабина… там бували й хасиди з багатьох iнших краiн, i ми мали можливiсть дiзнатися про справи в усiй гебрейськiй дiаспорi…» («Нiчний постоялець», с. 297). Фрiдман – автор фiлософсько-релiгiйних творiв давньоеврейською (гебрайською) мовою, назви яких у перекладi украiнською – «Давид Дiврей», «Краса людини», «Сад винограду», «Скарбниця фiлософii i думки» i т. д.

Попри зайнятiсть, батько активно впливав на розвиток старшого сина Шмуеля Йосефа, двох молодших синiв i двох доньок. Письменник запам’ятав щасливi митi дитинства, коли «…ми з батьком направлялись в дiм молитви. Яка хороша була суботня нiч, коли ми поверталися додому! Небо, повне зiрок, будинки, повнi сяйва суботнiх свiчок. Люди, вбранi в суботнi одежi, iдуть з моiм батьком, ступаючи неспiшно, щоб не потурбувати ангелiв суботи… А в домi горять свiчки, накритий стiл, чудовi пахощi теплого хлiба, бiлоснiжна скатертина покривае стiл, а на ньому – двi хали, покритi гарною серветкою, щоб не применшити iхню гiднiсть, коли ранiше, нiж хлiб, благословлять вино» [13, с. 80–81].

Сiм’я Чачкес власного житла не мала i проживала в рiзних будинках. Як писав Агнон, найпрестижнiшим був будинок, орендований у колишнього бляхара. У заможнiй родинi нерiдко збиралися колеги глави сiм’i – купцi та друзi з мiсцевоi iнтелiгенцii [16, с. 294]. Спiлкування з гостями, як ми тепер сказали би, «креативними» особами, сприяло розвитковi дiтей, формуванню в них поваги до людей, умiнню розумiти iхнi характери, поведiнку, мову. У родинному колi Чачкес панували взаеморозумiння i любов батькiв до дiтей, повага до iхнiх iнтересiв i потреб, культ еврейських традицiй i книги. Турбота бiльшостi евреiв-батькiв про своiх дiтей не знае меж, i iхнi дiти без дiла час не марнують.

У методах i змiстi навчання й виховання майбутнього майстра слова переплелися корiння хасидизму – з боку батька, i захiдноi лiтератури, зокрема нiмецькоi та скандинавськоi, з боку матерi [15, с. 11].

Американський iмiджмейкер Дейл Карнегi закликав: створюйте людинi «лице» (образ), щоб вона жила у вiдповiдностi з ним. Так в освiченiй родинi Чачкес, як в iнших еврейських сiм’ях, прагнули (i прагнуть тепер) розвивати здiбностi й таланти дiтей, формувати розумнi та дiяльнi особистостi.

Тепла атмосфера в родинi, прилучення змалечку до книги зiграло свою позитивну роль. Ш. Й. Чачкес (Агнон) на текстах Святого Письма вчився складати слова, потiм за допомоги батька оволодiвав азами грамоти за Талмудом, почав читати коментарi до Тори (П’ятикнижжя, еврейське релiгiйне вчення), окремi тексти середньовiчних поетiв i оповiдачiв, пiд впливом матерi активно прилучився до читання нiмецькою мовою.

Орiентацiя галицьких евреiв на нiмецьку культуру е вiдомою. Якщо врахувати близькiсть народноi еврейськоi мови iдиш i нiмецькоi, знання матiр’ю письменника цiеi мови, то логiчно, що вiн володiв i нiмецькою, поглибивши ii знання в Нiмеччинi. Характерно, що в родинi Чачкес мовою спiлкування був iдиш («маме-лошн» – материнська мова). І сказано в Талмудi: слова, що йдуть вiд серця, в серце й западають.

Першi кроки до освiти Шай Чачкес (Агнон) зробив у еврейськiй початковiй школi – хедер, а також бейтха-мiдрашi (дiм навчання та молитви, для спiльних занять дорослих i юних). Мовою iврит хедер – кiмната, оскiльки школа зазвичай мiстилася в однiй-двох кiмнатах у хатi меламеда (вчителя еврейськоi грамоти) чи мiсцевого рабина. У Галичинi були й нечисленнi школи для дiвчаток – бейт Яаков. Навчання дiтей вирiзнялося жорсткою дисциплiною. Як писав iвритський поет Х. Н. Бялик, вчителi «вмiли лише бити, кожен по-своему» [16, с. 198]. В хедерi допускалося шмагання хлопчикiв канчиком – спецiальним маленьким батiжком. Про надмiрну вимогливiсть меламедiв писав Агнон в оповiданнi «Хустина», де йдеться про те, що всi днi, крiм суботи, «дитина нахилена над книгою, ii очi i серце не належать iй. Варто пiдняти голову й ослабити увагу – не уникнути тобi покарання».

Були в еврейських школах i хорошi вчителi. Письменник iз теплотою пригадував навчання в хедерi, описував почуття учня, коли пiд керiвництвом рабина «…ми вчимо Святе Письмо», висловлював захоплення навколишньою природою. Ось юний Шмуель (Шай) прихистив у кiмнатi пораненого птаха i, йдучи в хедер, говорить до пернатого: «Залишайся зi мною, iж вiд хлiба мого, пий iз моеi чашки, лiтай у нашому домi – нам на радiсть…». В оповiданнi «Моя пташина» (з елементами дитячоi фантазii) вiн продовжуе: «Коли помирае праведник, душа його вселяеться у птаха, i летить птах весь день, куди забагне – туди летить: то в одне мiсце, то в iнше, то до зеленiючого дерева, то до потiчка. А бувае, спускаеться на дах будинку молитви – сказати «омейн» пiсля кадiшу чи постукае дзьобиком у вiкно, щоб господар дому пом’янув ii душу…» [17, с. 59, 60].

У вавилонському варiантi Талмуду наголошено: «Свiт iснуе лише завдяки лепетанню дiтей, якi осягають Вчення» (трактат «Шабат», 119б). Вiдома й талмудична сентенцiя: «Якщо ти набув знання, то чого ж у тебе немае? Якщо у тебе немае знань, то що ж ти надбав?». Єврейська освiта була доступною для дiтей, найперше хлопчикiв, починаючи з 3 – 5-рiчного вiку, коли дитину залучали до читання Тори. У еврейському народi змiцнювали генетичний потяг до знань.

З раннього дитинства у Ш. Й. Чачкеса (Агнона) виявилися здiбностi до навчання. В окремих публiкацiях йдеться, що вiн також навчався у Бучацькiй гiмназii, вiдкритiй наприкiнцi XIX ст. А польськi видавцi збiрника оповiдань Агнона, виданого у Вроцлавi, стверджують, що вiн «поповнював своi знання у свiтськiй школi» [18, с. 5]. Втiм, цього не доведено. Не пiдтверджено i його навчання в середньому навчальному закладi для еврейських дiтей. У цих училищах, вiдкритих 1891 р. в Галичинi коштами баронiв Гiрша i Ротшильда, пiдлiткiв навчали професii та основам знань iз природничих наук. У Бучачi також було еврейське училище. Як писав Агнон, «коли для гебреiв вiдкрили свiтськi школи, вони послали туди своiх синiв, щоб вони свiтською мудрiстю збагатили мудрiсть Тори…». Енциклопедичнi еврейськi видання стверджують, що освiту Агнон «здобув головно домашню i несистематичну».

Усе життя Агнон навчався методом самоосвiти. Письменника вирiзняли, можливо, не стiльки багаж надбаних знань, скiльки сума прозрiнь i пророцтв, викладених у його творах. Про самоосвiту дiдуся пiсля закiнчення хедеру в 9 рокiв говорила i його онука Яель Блау, виступаючи в Бучачi в березнi 1910 р. Постiйне оволодiння знаннями заступило письменнику вищi школи. Загалом, хоч би скiльки дипломiв мала людина, едине, чому навчитися неможливо, – це генiальностi. Притаманна вона юнаковi – обере вiн вiрний шлях, здiйснить винаходи чи вiдкриття або створить свою пiсню чи художнi твори, як Агнон. А генiй, як сама природа, як сила духу й неординарноi уяви, – це витончене поеднання таланту, розуму i працелюбностi. Як писав Жан-Жак Руссо у статтi «Генiй»: «Не питай, юначе, що таке генiй. Якщо вiн у тобi присутнiй, ти його в собi вiдчуеш сам. Якщо ж ти його не маеш, тобi нiколи не пiзнати його» [19, с. 8].

Ще пiдлiтком у Бучачi Шмуель Йосеф Чачкес (Агнон) долучився до руху еврейськоi просвiти, а потiм, як писав вiн у статтi «Моi спогади про Бубера», «…я став завсiдником палестинофiльського товариства нашого мiста». Згодом вiн був секретарем мiсцевого осередку сiонiстiв [20, с. 254]. Все ж головним його захопленням було вiршування, що виникло вiд нездоланного потягу до лiтературноi творчостi, яка стане справою всього його свiдомого життя.




1.4. Украiнськi джерела творчостi нобелiвського лауреата


Ш. Й. Чачкес (Агнон) ще змалечку взявся за перо, коли вiдчув потребу висловити почуття, що переповнювали вразливу дитячу душу. Хлопчик сумував за татом, коли той виiжджав, чекав його повернення i свое чекання вiдобразив у вiршованих рядках. Цей епiзод дитинства вiн згадував в окремих творах, навiть у промовi пiд час вручення Нобелiвськоi премii у Стокгольмi: «…П’ятирiчним написав я своi першi вiршi. Вiд суму за батьком написав я iх… Здолала мене туга за ним, i склав я вiршi. Вiдтодi написав я багато вiршiв. Вiд вiршiв, якi я склав, нiчого не залишилося. Отчий дiм, де я мав цiлу кiмнату iз рукописами, згорiв у Першу вiйну. З ним згорiло все, що я там залишив. І молодi умiльцi, кравцi й шевцi, якi, бувало, працюючи, спiвали моiх пiсень, загинули тодi ж. А хто не впав на вiйнi, однi були закопанi живцем зi своiми сестрами у ровi, який самi собi вирили за наказом ворога, а бiльшiсть згорiла у вогневих печах Освенцима разом iз своiми сестрами, якi чарували наше мiсто своею красою i нiжними голосами виконували моi пiснi» [8, с. 179]. Вiршi молодого Чачкеса (Агнона) вплинули на подальшу творчiсть i зробили його прозу такою чуттевою й поетичною.

У письменника, як в iнших людей, все починаеться з дитинства. Тому значнi подii та епiзоди цього неповторного перiоду життя вiн назавжди зберiг у пам’ятi й на сторiнках своiх новел, повiстей, романiв, де особливе мiсце посiдае рiдний Бучач (мабуть, жартома називае його Шибуш, Шибуч – мовою iврит означае помилку, сум’яття). Ш. Й. Чачкес (Агнон) змальовуе портрети батькiв, молодших сестер i братiв, мешканцiв Бучача, яких описуе як «народ тямущий, полюбляе в усьому розiбратися i все розтлумачити доступним чином». Цi образи вiдтворено в новелах раннього перiоду творчостi: «Хустина», «Моя пташина», «Мiй чудовий молитовник» та iн.

У бучацький перiод проживання своi першi поетичнi та прозовi твори, опублiкованi в мiсцевiй газетi, вiн написав на iвритi та iдишi [21, с. 1]. Юнак пiзнав радiсть, яку вiдчувае автор. Вперше вiн надрукувався 1903 р., хоча деякi дослiдники вважають, що це сталося ранiше. Тодi виходив щомiсячник «Der Weker», в якому помiщено лiтературнi спроби юного автора. Друкувався вiн у журналi «Jidiszer Weker» («Єврейський будитель»), а також газетах у Бучачi, Тернополi, Коломиi, Львовi. Тож iще в дитинствi переконався, що його покликання – слово.

В 16 рокiв юнак стае постiйним автором кракiвськоi газети «Hamicpeh» («Оглядова вежа»). Окремi лiтературознавцi, зокрема Олена Рiмон, уважають його раннi оповiдання «досить слабкими», в них вiдчуваеться вплив Шолом-Алейхема та iнших знаних письменникiв. Але ж усi автори вчаться, в раннiй перiод наслiдують майстрiв слова.

Молодий письменник Ш. Й. Чачкес (Агнон), як i iншi еврейськi лiтератори-початкiвцi, не починали на порожньому мiсцi: вчителями були письменники епохи Гаскала. Найяскравiшi iхнi представники – Перец Смоленскiн (1842–1885); Єгуда Лейб Гордон (1830–1892); Менделе Мойхер-Сфорiм (1835–1917) – засновник еврейськоi класичноi реалiстичноi лiтератури. Їх, як i духовного батька Гаскали Мозеса Мендельсона (1729–1886); творця еврейського роману Аврахама бен-Іекутiеля Мапу (1807–1867) називають iвритським словом «маскiл» (iнтелектуал).

Уже на початку свого шляху в лiтературу однiею з основних тем своiх творiв Агнон обрав захiдноукраiнське еврейство, життя провiнцiйного галицького «штетла». При цьому використовуе мови iврит та iдиш, окремi украiнськi слова з галицьким колоритом. Його новели, нариси то спираються на похмурi середньовiчнi оповiдi, наслiдують повчання з релiгiйних текстiв юдаiзму, то вiдображають його зачарування дитинством, легендами рiдного краю. А нерозривний, навiть мiстичний, зв’язок письменника Агнона iз цим куточком украiнськоi землi вiн зберiг назавжди.

Чимало публiкацiй Ш. Й. Чачкеса (Агнона) присвячено саме Захiднiй Украiнi та еврейству Галичини. Сюжети бiльшостi його творiв випливають з украiнських джерел.

Чачкес (Агнон) вирiс у захiдноукраiнськiй провiнцii, проте наiвнiсть у нього поеднувалася з амбiцiями молодоi людини. В автора-початкiвця мiцнiла впевненiсть у майбутньому як письменника. Цi намiри не вiдповiдали мрii батька дати синовi грунтовну релiгiйну освiту в ешиботi (навчальному закладi – найвищiй сходинцi в системi еврейськоi освiти), пiдготувати його до здобуття мiсця рабина в юдейськiй громадi Бучача чи Язловця. «Іншими словами, – писав Агнон у романi «Нiчний постоялець», – мiй батько волiв, щоби син його став рабином, сподiваючись, що я досягну того, чого не судилося досягнути йому» [22, с. 162]. Проте син захопився лiтературою i прагнув розширити своi творчi горизонти.

Перший лiтературний досвiд, певна популярнiсть молодого письменника сприяли тому, що вiн у своi 18 рокiв, навеснi 1906-го, переiхав до Львова – столицi унiкального регiону з багатою етнiчною i релiгiйно-конфесiйною палiтрою та складною долею. У львiвськiм перiодi життя i працi Ш. Й. Чачкеса (Агнона) суттево збагатяться його знання еврейськоi та украiнськоi iсторii, лiтератури i мистецтва, поглибляться украiнськi джерела творчостi майбутнього лауреата Нобелiвськоi премii.




Роздiл II

Лiтературна одiссея Агнона – вiд Бучача до Єрусалима





2.1. Елiтарна аура Львовата утвердження молодого журналiста i лiтератора


Львiв зручно розташувався на перехрестi фiлософiй, культур i релiгiйних течiй, торговельних i комунiкацiйних шляхiв iз заходу на схiд, з пiвдня на пiвнiч. Це, мабуть, найкрасивiше мiсто Украiни завжди приваблювало людей енергiйних, дiяльних, iз комерцiйною хваткою чи творчим потенцiалом – представникiв рiзних нацiональностей.

Столiттями евреi були нерозривно пов’язанi зi Львовом: перша документальна згадка про них у Львовi мiститься у привiлеi надання мiсту магдебурзького права 1356 р. [23, с. 252]. Євреi Львова вiдiгравали iстотну роль у його розвитку та культурному життi.

Ш. Й. Чачкеса (Агнона) привабила елiтарна аура старовинного мiста з розкiшною архiтектурою та яскравим колоритом нацiональних традицiй львiв’ян рiзноi етнiчноi належностi та вiросповiдань. Його вразила атмосфера загадкового мiста з його пам’ятками iсторii та культури у стилi вичурного бароко, помпезного класицизму чи шляхетноi неоготики, сонцеликими церквами, високими костелами, просторими синагогами, вишуканою Гранд-Опера, унiверситетом, скульптурною композицiею «Ощаднiсть. Рiльництво. Промисловiсть» (бiльш вiдомою як львiвська статуя Свободи – 1891 р.), бiблiотекою Оссолiнських та iншими храмами книги з iхнiми багатими фондами фолiантiв украiнською, росiйською, польською, нiмецькою, iдиш, iврит та iншими мовами. Культурне життя мiста збагачував i Єврейський театр сiмейства Гiмпель (заснований 1889 р.).

У Львовi були, а нинi додалися новi цiннi пам’ятки еврейськоi культури: середньовiчний еврейський квартал iз руiнами знаноi синагоги «Золота роза», вулиця Староеврейська, синагога, дiм, у якому проживав Шолом-Алейхем, Мiжнародний центр «Голокост», пам’ятник жертвам львiвського гетто 1941–1943 рр., iншi артефакти та сучаснi об’екти. Виходить газета «Шофар», дiе Товариство еврейськоi культури iм. Шолом-Алейхема.

Письменник-початкiвець Шмуель Йосеф Чачкес (Агнон) захоплювався Львовом. Про це свiдчить його палкий опис украiнського мiста, що мае помiтний еврейський «акцент»:«Вiйшов Іцхак у Лемберг (так Львiв iменували австрiйцi та нiмцi.– О. Л.) – столицю Галичини. Високi будинки здiймаються над ним, i вiзки котяться без коней, i мiднi конi здибились на мiцних ногах, i мiднi князi скачуть на них. І сади насаджено в середмiстi, i мистецькi статуi богинь фонтанують водою, i величнi синагоги побудовано на кам’яних стовпах, i старовинне кладовище, повне праведникiв i святих, охороняе мiсто. Мiсто ж це – “корона краси i радiсть Землi”. Тут жили князi Тори, тлумачi Талмуду i Шулхан Аруха, i звiдси вийшли першi просвiтителi… тут сидiли першi отцi Ізраiля, богатирi святостi, здатнi зупинити неминуче, i з ними iхнi дружини-праведницi, якi праведнiстю i милiстю перемогли нещастя… Два мiста в Галичинi, котрi у всiх на устах: Броди i Лемберг. Уже закотилася слава Бродiв у днi реб Юдля – хасида, дiда Іцхака, а Лемберг iще стоiть у славi своiй. Вiд дня, коли прийшли сини Ізраiля в Лемберг шiстсот рокiв тому, i до наших днiв не поблiдло його свiтло. Хоч куди зверни там – скрiзь побачиш велич його» (Агнон. «Вчора i третього дня». Пер. М. Рижика).

Прибувши на проживання i працю журналiста й лiтератора до Львова, Чачкес (Агнон) долучився до сiонiстського руху. У 1907 р. вiн виiжджав у мiстечка Львiвщини i Тернопiльщини, найперше до Бучача, де виступав на зустрiчах сiонiстськи налаштованоi молодi, збирав кошти для еврейського двотижневика «Karmel i Weker», агiтував на передвиборних зiбраннях. Згодом iсторик-орiенталiст Маер Балабан писав у газетi львiвських евреiв «Chwila», що 1908 р. до австрiйського парламенту було обрано кiлькох перших послiв еврейського походження. Тодi «Бучач та його околицi дали один з небагатьох еврейських мандатiв, а наш Агнон брав активну участь в агiтацii, передаючи нам досконалий i правдивий образ тих часiв та людей» [24, с. 3].

Свою минулу органiзаторську роботу i дiяльнiсть сiонiстських гурткiв письменник вiдтворив в оповiданнi «З нашою молоддю i нашими дiдуганами», в якому критично характеризуе студентiв права, якi збираються в гуртках сiонiстiв, виголошують реферати на теми, до яких не доросли. Цiкава його зарисова про комiчний момент, коли студенти-евреi, дiзнавшись про нiбито очiкуваний погром у Язлiвцi, прибули допомогти тамтешнiм юдеям. Але допомогли iм кiлька мiсцевих робiтникiв, а нашi героi вiдсидiлись у язлiвецького сiонiста, який на честь «поважних» прибульцiв органiзував прийняття «з наiдками, напоями i смiливими промовами, збiр грошей у фонд преси».

На пiдтримку новоi еврейськоi iдентичностi та модерноi iдишемовноi лiтератури у Львовi на початку ХХ столiття сформувалася група неоромантикiв. До неi входили, зокрема, Моше Фукс i Захарiя Бергнер (Мнелех Равич). У мiстi працювали двi еврейськi друкарнi, мережа перiодичних видань. Ш. Й. Чачкес (Агнон) у Львовi друкувався одночасно в кiлькох еврейських перiодичних виданнях, спiлкувався з журналiстами, письменниками. Зокрема, 1907 р. вiн працював разом iз майбутнiм еврейським iсториком Гершоном Бадером. Їх зближував спiльний iнтерес до iсторii украiнського i польського еврейства, спiвпраця з еврейськими виданнями.

Пiсля отримання Галичиною в 1867 р. автономii з’явились асимiляторськi видання львiвських евреiв польською мовою. Серед них – щоденна газета «Tоgblat», яку видавали лiтератори А. Занд, Г. Ротфельд, М. Фростiг. У перiод працi Шая Чачкеса (Агнона) у Львовi прихильники сiонiзму мали своi перiодичнi видання, серед них: «Ha-Karmel», «Der Weker», молодiжний щомiсячник «Moriah» [25, с. 263].

Чачкес (Агнон) у Львовi вивчав iсторiю, легенди Галичини, щоби глибше усвiдомити iх взаемозв’язок з еврейською культурою. Вiн мав можливiсть познайомитися з творчiстю видатного украiнського мислителя І. Я. Франка, який також проживав у Львовi, друкувався у польськомовних виданнях Львова, Кракова i еврейських газетах нiмецькою мовою у Вiднi, що iх мiг читати Ш. Й. Чачкес (Агнон). Франку належать твори iз циклу «Жидiвськi мелодii» (вони не ввiйшли до його 50-томного зiбрання творiв). В украiнськiй мовi до початку XX ст. лексеми «жид», «жидiвський» на позначення еврейськоi нацiональностi не мали негативного забарвлення. Франко створив поеми: «У цадика», «Сурка», «Вiд любовi»; вiршi: «Асимiляторам», «Заповiт Яакова», твiр на тему еврейськоi народноi пiснi-протесту проти погромiв – «Пера» («О, пера з жидiвських перин…»), вiршоване оповiдання «Самбатiон», у яких став на захист прав еврейського народу, засуджував реакцiйну полiтику царськоi Росii щодо евреiв. На думку Зiновii Франко, дочки І. Я. Франка, головна iдея цих вiршiв – «неминучiсть розплати за кривди, заподiянi евреям». Як уважае вiдомий украiнський лiтературознавець Микола Ткачук (м. Тернопiль), мiри покарання кривдникам i забезпечення порозумiння зображено Франком в алегоричних образах, в яких було «матерiалiзовано» прагнення еврейськоi бiдноти до встановлення мiжнацiональноi гармонii та соцiальноi справедливостi [26, c. 2].

Зацiкавило молодого письменника використання слав’янiзмiв у мовi iдиш та украiнськi запозичення з iдиш, що були природними за iх проживання в единому географiчному, економiчному i культурному просторi. Здобутi у Львовi новi знання i враження вiн використае у творах, написаних уже в Нiмеччинi та Ізраiлi. У них вiдтворено картини рiдного Бучача, Львова, iнших захiдноукраiнських мiст i мiстечок та кращi зразки усноi народноi творчостi цього куточка Украiни.

За короткий перiод проживання i творчоi працi у Львовi Чачкес (Агнон) написав кiлька творiв. Загалом до виiзду в Палестину вiн опублiкував у рiзних виданнях на захiдноукраiнських землях близько 70 своiх творiв мовами iдиш та iврит. Автор пiдписував iх «Чачкес», але частiше – псевдонiмами [18, с. 5]. У цих раннiх його оповiданнях вiдображено спогади дитинства, випадки iз життя громади, традицii, вiрування галицьких евреiв. При цьому в молодого письменника формувалася така особливiсть творчоi манери: вiн користуеться методом розкриття внутрiшнього свiту героя через опис свiту зовнiшнього, наслiдуючи мову хасидських текстiв [27, с. 14].

Найбiльший твiр раннього перiоду творчостi Ш. Й. Чачкеса (Агнона) мовою iдиш – повне драматизму оповiдання «Тойтi-танц» (Танок смертi). Йдеться про трагiчну долю молодоi еврейськоi пари, чиi кохання i шлюбний союз пiд час весiлля розтоптало чиновницьке свавiлля намiсника i його поплiчникiв. Але, як стверджуеться в епiграфi до цього твору, запозиченому з другоi книги Самуiла, гл. I, «милi й закоханi в життi, i в смертi своiй не розлучилися» [28, с. 12]. Твiр створено за реальними фактами з життя евреiв в одному з «штетлiв» Галичини.

Лiтературознавцi вважають, що пiсля львiвського перiоду Чачкес (Агнон) бiльше мовою iдиш не писав, а створював твори мовою iврит. Що ж до iвриту, поширеного серед мiстечкових евреiв Галичини, то цiкаву характеристику особливостей цiеi мови дав дiяч мистецтв Соломон Мiхоелс: «Галицький iврит? Але вiн складаеться не лише зi слiв, а й iз зiтхань, вдихiв i видихiв, мае особливу музичнiсть i таку iнтонацiю, котра не повторюеться в жодному еврейському дiалектi».

Через рiк працi у Львовi Ш. Й. Чачкес (Агнон) залишив, як писав про нього, «мiсто тужливоi мудростi» й вiдбув з Галичини в Палестину.




2.2. Із Галичини – на Святу землю


Історична пам’ять евреiв сприймае мiсця, краiни i мiста свого проживання, окрiм, звiсно, землi Ізраiлю, як тимчасову домiвку, мiсце вигнання. Внутрiшне переконання еврея постiйно пiдтримуе його мрiю про фiзичне повернення i духовне сходження на землю прабатькiв – Землю обiтовану.

Молодий еврейський iнтелектуал Ш. Й. Чачкес (Агнон), пiд впливом кличу ества еврея, також прагнув на iсторичну батькiвщину. Досягши певного лiтературного успiху в Галичинi, вiн, разом iз групою бучацьких евреiв, 1907 р. вирушае до Палестини [12, с. 42], причому «попри незадоволення батькiв» [29, с. 48]. Другою причиною емiграцii письменника стало його небажання бути мобiлiзованим до Австрiйськоi армii: вiн був мiцним чоловiком i мiг пiдлягати призову на вiйськову службу.

Майже через 20 рокiв, у 1935-му, Агнон детально i з ностальгiею за Галичиною вiдтворить у романi «У серцевинi морiв» (в англ. перекладi – «A Guest for the Night») подорож десяти евреiв вiд Бучача до Єрусалима. Автор подае читачам картину iх хвилюючого прощання зi своiм «штетлом» i довгий, не позбавлений небезпек шлях до Землi обiтованоi, колоритнi образи юдеiв, iхнi нерозривнi зв’язки з мiсцем свого народження та украiнським населенням. Бо хоч куди переiхав би ти з мiсця народження, а свого гнiзда з собою не винесеш. (Про роман «У серцевинi морiв» йдеться в роздiлi IV (4.1.).)

У Палестинi Ш. Й. Чачкес (Агнон) поселився в Яффо: спершу в Неве-Шаломi, потiм – у еврейському кварталi (передмiстi Тель-Авiва) Неве-Цедек, у домi Шломо Абулафiя на вул. Роках, 2. Згодом цей дiм назвали «будинком письменникiв»; на ньому е меморiальна дошка на честь Агнона, портрети iнших iменитих його мешканцiв. У Яффо влiтку 1907 р., з метою паломництва на Святу землю, побував також майбутнiй нобелiвський лауреат Іван Бунiн (у 1892–1895 рр. вiн працював в управi Полтавського земства).

Нова-стара вiтчизна рiзко вiдрiзнялася вiд рiдноi Чачкесу (Агнону) Галичини, але вона викликала приплив життевого оптимiзму i нових надiй. Все ж вiн не був типовим представником другоi алii (повернення на iсторичну батькiвщину), до якоi належали молодi евреi з украiнських земель, Росii, Польщi, бiльшiсть яких узялися за вiдродження Ізраiлю своею фiзичною працею. Пiонери трудилися в рiльництвi, освоювали пустельнi землi, прокладали дороги i споруджували будинки. Молодi соцiалiсти, сiонiсти i евреi iнших поглядiв прагнули створити умови для вiдродження своеi нацiональноi держави та справедливого суспiльства. По всiй територii Палестини першопоселенцi створювали комуни – кiбуци, девiзом яких були: «рiвнiсть i праця».

Як згодом писав один iз сучасних iзраiльських письменникiв Амос Оз, який, народившись 1939 р. в Єрусалимi, в 14 рокiв також став кiбуцником, «це був перiод цiлком сумнiвного шлюбу мiж еврейською традицiею соцiальноi справедливостi та схiдноевропейською, в основному росiйською, традицiею соцiальноi мрii». Втiм кiбуцник мiг стати i прем’ер-мiнiстром (як Давид Бен-Гурiон), i знаменитим художником (як Авiгдор Арiха, Длугач), i викладачем унiверситету чи письменником, як Амос Оз (Клаузнер), твори якого перекладено багатьма мовами свiту, зокрема «Доторкнись до води, доторкнись до вiтру», «Пагорб злоi ради», «На землi Ізраiльськiй», а також «Повiсть про любов i темряву», «Мовчання небес», що значною мiрою присвяченi особi й характеристицi творчостi Агнона.

Що ж до одного з тисяч переселенцiв – молодого письменника Шмуеля Чачкеса (Агнона), то, як стверджуе Джоан Комей у книзi «Хто е хто в iсторii евреiв», «вони вважали автора представником буржуазii». У своему романi про молодих переселенцiв «Зовсiм недавно» Агнон описав, як праця давала «халуцiм» (пiонерам, активiстам заселення пустинних земель) патрiотичне задоволення, та з iронiею продовжував, що деякi приiхали працювати, iншi, як вiн, – написати про це книгу. Згодом Агнон стверджував: «…В Ерец-Ісраель я не був робiтником, не був подiбним до тих, кого звуть халуцiм i хто самi зводять собi будинки i гризуть зубами землю…» [30, с. 104].

У перший перiод проживання в Палестинi Ш. Й. Чачкес (Агнон) заробляв приватними уроками, працею чиновника «середньоi руки»: секретаря мирового суду, секретаря Ради землi Ізраiлю (прообразу майбутнього парламенту краiни), брав участь у формуваннi адмiнiстративних органiв неiснуючоi еврейськоi держави, що зароджувалась. Окрiм турботи про «хлiб насущний», активно захопився лiтературною працею.

Ш. Й. Чачкес (Агнон), як мовиться, прагнув «зробити себе сам». Так пригадував його в перший перiод проживання в Палестинi (1907–1913) Беньямiн Бреннер, молодший брат еврейського письменника Йосифа Бреннера: «не такий, як iншi еврейськi хлопцi, був юний Агнон. Коли я приходив до нього на заняття нiмецькоi мови, бачив його на пiдлозi, лежачим на животi, а навколо громадилися рiзнi книги: мiдрашi, респонси, талмудичнi трактати, збiрники приказок i прислiв’iв, мудрих висловлювань. Вiн же лежить i вибирае з них усiлякi красивостi й перлини та виписуе iх до товстого зошита».

На вiдмiну вiд бiльшостi прибульцiв iз Росii, Бiлорусii, Польщi молодий письменник iз Галичини мав iншi культурнi прiоритети. Вiн привiз на Святу землю зразки не росiйськоi, а захiдноукраiнськоi, австрiйськоi, нiмецькоi лiтератур.




2.3. «…Однак у всi часи вiдчував я, неначе народився в Єрусалимi»


У свiтi е, вочевидь, лише одне мiсто, назву якого з особливою пошаною вимовляють у багатьох краiнах люди рiзних вiросповiдань i кольору шкiри. Це – Єрусалим: мiсто миру, напевно, найзагадковiше мiсце на Землi, яке було й залишаеться мозаiкою релiгiй, культур i звичаiв. Саме Єрусалим, який називають Святим, – мiсто трьох релiгiй: юдаiзму, християнства i мусульманства.

Добре вiдомо, як багато означае для праведного юдея культ Землi обiтованоi та мiста Єрусалим. Вiками вiн був столицею еврейських царств i духовним осередком евреiв усього свiту. Будучи одночасно нацiональним, релiгiйним i культурним центром еврейського народу, сучасною столицею (понад 40 рокiв) Держави Ізраiль, Єрусалим став його найвищим символом. У ньому – пристань душi юдея, а весь iнший свiт – вигнання. Тому для кожного еврея природне прагнення до фiзичного повернення i духовного сходження на Землю обiтовану. У промовi пiд час вручення йому Нобелiвськоi премii Ш. Й. Агнон казав: «Внаслiдок iсторичноi катастрофи, через те, що Тiт, iмператор римський, зруйнував Єрусалим i вигнав народ Ізраiлю зi своеi краiни, народився я в одному з мiстечок Вигнання. Однак у всi часи вiдчував я, неначе народився в Єрусалимi» [8, с. 179].

Пiсля нетривалого проживання в Яффо молодий письменник оселився в Єрусалимi. Особливо тяжким був початковий перiод проживання iммiгранта: аклiматизацiя, пошуки житла, побутова невлаштованiсть. Йому, уродженцю Захiдноi Украiни, складно було призвичаiтись до спеки, слiпучих сонячних променiв. «День палив, як у печi, пилюка накривала мiсто, вода, яку ми викачували з колодязiв, кишiла черв’яками. Нiби тiнi, рухались люди вздовж ерусалимських вулиць, сiрi вiд пилу, що осiдав на них…» – писав Агнон в однiй iз публiкацiй про себе. Була й спiльна болюча проблема: порiвняно незначна еврейська громада в той час вiдчувала на собi не лише несприйняття арабською частиною населення, а й утиски з боку деспотичного турецького губернатора Джемаль-пашi. Дотепер не подолано конфлiктiв мiж еврейським i арабським (палестинським) населенням за володiння частинами мiста i статус столицi, не досягнуто миру i злагоди мiж ними.

Два великi еврейськi письменники – класик iвритськоi лiтератури у прозi Шмуель Агнон i класик iвритськоi поезii та драматургii Єгуда Амiхай (1924–2000) – кожен iз них у своему стилi створювали лiтературну бiографiю Єрусалима. Як письменник переважно «староi школи», Агнон оспiвував давню гебрейську громаду мiста. Вiн прославляв «Вiчне мiсто», але тужив за еврейським патрiархальним життям, що поступово зникало у провiнцiйних «штетлах» Галичини. А виразно модерний Амiхай, ветеран Другоi свiтовоi вiйни та боiв у пустелi Негевi за незалежнiсть Ізраiлю, автор поетичних збiрок, фiлософських вiршiв «Пiснi Землi Сiона та Єрусалима», «Єрусалим – гавань на березi Вiчностi», своею чергою, попри висловленi синiвськi почуття до цього мiста, критично ставиться до того, що Єрусалим несе на собi тягар iсторii та мiфу, вигаданого про нього.

Сходження з Галичини на Святу землю i в лiтературу Ізраiлю письменник Ш. Й. Чачкес (Агнон) здiйснив, як мовиться, не в порожнi. Вiн уже мав вiдоме в читацьких колах iм’я, знання iсторii, релiгii, традицiй еврейського народу, пам’ять про пережите в багатонацiональнiй Захiднiй Украiнi, яка стала йому близька на все життя. І цi iнтелектуальнi надбання вiн щедро використае у своiх творах в Ізраiлi. Тут формувались особливостi його творчостi, своерiдний «агнонiвський» стиль письма, що значною мiрою випливае з лiтератури середньовiчних еврейських авторiв, переказiв i мiстичного свiту галицького хасидизму, побуту i духу еврейських поселенцiв, якi жили на територii Палестини задовго до створення Держави Ізраiль.




2.4. Лiтературний дебют молодого автора в Палестинi


Справжнiм лiтературним дебютом молодого письменника з Галичини стала публiкацiя 1908 р. в тижневику «Hapoel Hatzair» («Молодий робiтник») його першого художнього твору, створеного в Палестинi, – повiстi «Агунот» (Agunot) («Покинутi дружини», «Солом’янi вдови»), а Михайло Кравцов переклав цю назву як «Розлученi»). Автор ii пiдписав «Агнон», як похiдне слово вiд назви повiстi. Саме таким iменем, а точнiше прiзвищем, вiн надалi постiйно користувався як своiм лiтературним псевдонiмом. «Агнон» у перекладi з iвриту означае «покинутий», «розлучений». З 1924 р. Агнон стало офiцiйним прiзвищем iзраiльського письменника. Мотив покинутостi, розлученостi, втрати цiнностей та орiентирiв: отчого дому, рiдного краю, традицiйного способу життя, духовноi основи розпорошеного по свiтах еврейства згодом пронизуватиме всю творчiсть Агнона.

Повiсть, як i всi подальшi твори Агнона, було написано мовою iврит. Стилiстичною моделлю для названого твору, що передае колорит народних традицiй, послужила мова, тло хасидських iсторiй, легенд XVIII–XIX ст., поширених серед галицьких евреiв на украiнськiй землi.

У Галахi (зводi еврейських практичних законiв, релiгiйних обов’язкiв) «агуна» означае замiжню жiнку, яка не проживае зi своiм чоловiком, але не може розiрвати шлюб, наприклад, коли чоловiк пропав безвiсти чи вiдмовився дати iй розлучення. «Агуна» – покинута дружина, яка, згiдно з юдейським законом, не може повторно вийти замiж, поки не буде доказiв смертi ii чоловiка чи поки вiн не пришле iй «гет» – згоду на розлучення. «Гет» складае софер-стам (переписувач святих текстiв) за зразком, затвердженим рабинами в давнину. Шлюб уважаеться розiрваним пiсля того, як чоловiк чи його представник вручить дружинi «гет». Якщо чоловiк вiдмовляеться дати «гет» чи вiн пропав, то жiнка стае агуною – «зв’язаною».

Уже в цiй раннiй повiстi виявились особливостi Агнона-письменника – використання невичерпного багатства фольклору i фантазii, народних вiрувань, усних переказiв i цитування з Бiблii. Так, украiнський лiтературознавець П. Л. Шулик вбачае бiблiйнi «Пiснi Пiсень» як джерело iнтертекстуальностi у творах Ш. Й. Агнона «Агунот» i Олександра Купрiна «Суламiф» [31, с. 112]. Повiсть закiнчуеться словами: «А iстина вiдома лише Всевишньому».

Повiсть «Агунот» засвiдчила впевнене входження молодого письменника в iзраiльську iвритську лiтературу. Вона ж стала вiдображенням характерних особливостей творчостi Агнона, якiй притаманна значна частка авторськоi фантазii, власного бачення подiй та лiтературних героiв, опис нацiональних традицiй та юдейських обрядiв i звичаiв, фольклорних мотивiв, заглиблених своiм корiнням у мiстечкову культуру Польщi й Галичини. З «Агунот» розпочалася творча бiографiя нового письменника – Шмуеля Йосефа Агнона. В iвритськiй лiтературi з’явився молодий, але сильний голос.

По кiлькох роках пiсля публiкацii повiстi «Агунот» Ш. Й. Агнон створив новий твiр, оцiнений як шедевр, – коротку повiсть «І криве стане рiвним» (чи «І складне стане простим»). Це – художня мозаiка, виповнена яскравими i сумними епiзодами з перiоду його проживання в Галичинi. Ось заможний бучацький купець Менат Хаiм з року в рiк бiднiе та змушений з крамницi-кам’яницi перейти на ринок, а невдовзi взяти в руки палицю жебрака, аби хоч таким чином прогодувати себе i дружину, яка залишилася вдома. Автор описуе галицькi мiста, через якi проходив чоловiк, нiчлiжки, де коротав ночi, передае психологiю людини, котра у злигоднях опускаеться чимраз нижче. Зневiрившись, вiн продае свiй рекомендацiйний лист, отриманий вiд бучацького рабина, щоб за цi грошi добратися до свого «штетлу». За збiгом обставин iнший жебрак викупив цей лист, але гине десь на околицi мiстечка. Знайдений при ньому рекомендацiйний лист дае впевненiсть рабину з Бучача, що помер Менат Хаiм. Тому рабин-«лiберал» дозволяе дружинi зниклого чоловiка повторно вийти замiж (це спiвзвучно з проблемою, пiднятою в повiстi «Агунот»), а в цей час нещасний несподiвано повертаеться до Бучача, дiзнаеться про нове замiжжя своеi дружини. Але вiн е настiльки шляхетним, що не перешкоджае колишнiй дружинi та знову починае жебракувати, аби загинути бездомним та безiменним. Про цей твiр Гершон Шолем писав: «Повiсть по-справжньому продовжуе хасидську традицiю: вона не стилiзована пiд старовинну благочестиву лiтературу. Але написана так, як писали б автори минулого, якби вони були великими художниками слова». Й. Х. Бреннер перший визнав лiтературний талант Агнона i на своi кошти видав його повiсть окремою книгою (1912 р.). Для Бреннера повiсть Агнона «І криве стане рiвним» була першим твором свiтськоi лiтератури мовою iврит, у якiй традицiя стала засобом чистого мистецтва, без критики чи апологетики еврейського середовища.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-levchenko/shmuel-yozef-agnon/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.