Книга - Олександр Довженко

Олександр Довженко
Т. М. Панасенко


Знаменитi украiнцi
Олександр Довженко… Талановитий, харизматичний, натхненний, готовий у будь-яку мить до активноi дii, до творчостi… Добрий, легкий у спiлкуваннi, цiкавий i приемний спiвбесiдник, який лише своею присутнiстю робив людей кращими, не допускав бруду в думках, у словах… Художник i письменник, захоплений красою й гармонiею у життi, вражаючий широтою думки… Вимогливий i невтомний режисер iз залiзною силою волi, фiльми якого стали новим словом у свiтовiй кiнематографii, а кiнострiчка «Земля» увiйшла до десятки найкращих фiльмiв усiх часiв i народiв…





Т. М. Панасенко

Олександр Довженко


Приемно було дивитися на те, як Довженко йшов… Красиво закинута д’горi голова, сильна, нервова шия, розгорнутi плечi, розмашистi рухи рук, випростанi груди, широкий легкий крок – це була гармонiйна хода людини, яка вiльно почувае себе в свiтi, якiй органiчно притаманне почуття ритму i лiнii.

    Микола Бажан




Талант i краса


Сучасники Олександра Петровича Довженка стверджували, що нiхто не бачив його пасивним, байдужим або ж заспокоеним i розслабленим. Його звичайний стан – незмiнна висока душевна напруга. Зовнi стриманий, вiн завжди був немов наелектризований, готовий до невiдкладноi дii, до неймовiрного злету фантазii. Тi, хто знав митця, казали, що до такоi людини, як Олександр Петрович, хотiлося прийти, бути поруч. У його присутностi люди ставали кращими: вiн був надзвичайно харизматичним, з дивною аурою, легкою й комфортною людиною, але разом з тим лiдером – навiть якщо мовчав. Характеризуючи Довженка – «…скромний, красивий, мужнiй, мудрий, тихий i чистий», – І. Андроников[1 - Андроников (Андронiкашвiлi) Іраклiй Луарсабович (1908—1990) – росiйський радянський письменник, лiтературознавець, народний артист СРСР, доктор фiлологiчних наук. Лiтературознавчi книги: «Життя Лермонтова» (1939), «Оповiдання лiтературознавця» (1949). Виступав з усними оповiданнями про видатних письменникiв, артистiв та iн.] забув лише про одну рису – доброту. Розповiдають, що навiть доноси на Олександра Петровича часто були не злобними й ворожими, а захопленими!

Для всiх навколо Довженко був центром всесвiту, вiн був Сонцем, навкруги якого обертались iншi планети. Юрiй Яновський порiвнював його голос iз фанфарами, якi неможливо було не слухати. Вiн був закоханий у красу й гармонiю, захоплений усiм, що вiдбуваеться в життi, – уже зрiлий митець занотував у своему «Щоденнику» слова Анатоля Франса[2 - Франс Анатоль (Жак Анатоль Тiбо; 1844—1924) – французький письменник. «Злочин Сильвестра Боннара» (1881), «Таiс» (1890), «Острiв пiнгвiнiв» (1908) таiн. Нобелiвська премiя, 1921.], якi повнiстю вiдповiдали його свiтогляду: «Якщо вибирати мiж красою i правдою, я вибираю красу. У нiй бiльш глибокоi iстини, нiж в однiй лише голiй правдi. Істинне тiльки те, що прекрасне».

Вiн був мрiйником i фантазером. Остап Вишня[3 - Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович; 1889—1956) – украiнський радянський письменник-сатирик i гуморист.] казав, що Довженко «завжди говорив не про те, що було, i не про те, що е, а про те, що колись буде». Мрiяв усю землю перетворити на розкiшний квiтучий сад. Його називали «живим акумулятором iдей». Мав пристрасть усе перебудовувати й змiнювати, а точнiше – вдосконалювати, покращувати. Виношував план архiтектурноi забудови i реставрацii Киева, створив проект архiтектурного оформлення Днiпра, проектував пам’ятники видатним дiячам.

Йому був лише рiк, коли брати Люм’ери[4 - Брати Люм’ери (Луi Жан i Огюст) – французькi винахiдники, що розробили конструкцiю кiноапарата для знiмання i проекцii рухомих фотографiй.] в Парижi вперше продемонстрували диво технiчноi думки – «рухливi фотографii». Це було народження кiнематографа у свiтi. А в Украiнi саме вiн, Олександр Петрович Довженко, пiднiме це мистецтво до найвищого рiвня. Неповторний Чарлi Чаплiн[5 - Чаплiн Чарлз Спенсер (1889—1977) – американський кiноактор i режисер. У 1913—1952 рр. працював у Голлiвудi. Фiльми: «Золота лихоманка» (1925), «Вогнi великого мiста» (1931), «Диктатор» (1940) та iн.] зазначав: «Слов’янство поки що дало свiтовi в кiнематографii одного великого митця, мислителя i поета – Олександра Довженка».




Родина


Протягом 1942—1956 рокiв митець працював над невеликою кiноповiстю «Зачарована Десна». Цей автобiографiчний твiр, розпочатий у найлютiшi роки вiйни, словами самого Майстра розповiдае про його дитинство, родину, рiдне село, працьовитих i талановитих людей, якi оточували малого Сашка. Це чарiвна, чиста, захоплююча розповiдь про свiт, який формував свiтогляд майбутнього художника. Мабуть, недаремно Олександр Петрович так довго працював над цим твором, шлiфуючи кожне слово, вдосконалюючи кожний образ, зображуючи неповторну красу дитячого свiтосприйняття.

Олександр Довженко народився у селi Сосниця Чернiгiвськоi губернii, точнiше, на його околицi, яку називали В’юнище. Це сталося 10 вересня 1894 року в багатодiтнiй селянськiй родинi. У метричнiй книзi Соборно-Троiцькоi церкви записано: «Рождение: 29 августа; крещение: 30 августа; звание, имя и фамилия родителей и какого вероисповедания: сосницкий казак Петр Семенович Довженко и законная жена его Дария Ермолаевна; оба православного вероисповедания; имена родившихся детей: Александр». Рiд Довженкiв був давнiй i славився довгожителями: прабаба письменника прожила понад сто рокiв, дiд помер столiтнiм. Може, якби доля не била Олександра Петровича постiйно й немилосердно, вiн теж дожив би до такого поважного вiку. Дослiдники бiографii Олександра Петровича стверджують, що предки Довженка прибули в Сосницю з Полтавщини. Найдавнiшого предка письменника звали Карпом. А у 80-х роках ХІХ ст. була навiть вулиця, що мала назву Довженкова – за прiзвищем роду. Дiд Семен за молодих рокiв чумакував («…Мiй покiйний найдобрiший дiд Семен Тарасович, колишнiй чумак, чесний i незлобливий. Вiд нього у мене в картинах завжди з любов’ю написанi образи дiдiв. Це теплота дитинства»).

Батько, Петро Семенович Довженко (1863—1943), був хлiборобом, рибалкою, смолярем, перевiзником на Деснi. Замолоду наймитував у Таврiйськiй губернii. Як згадував письменник в «Автобiографii», «землi у нас було сiм чи сiм з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, i тому, щоб пiдтримати свое натуральне господарство, батько ще наймався в пiдводчики та смолярував». Батько й мати Сашка були неписьменнi, тож Петро Семенович, чоловiк мудрий i справедливий, з усiх сил тягнувся, щоб хоч дiтям дати освiту, вiдкрити iм дорогу в широкий свiт. Олександр Петрович захоплювався й пишався своiм батьком, ось який опис рiдноi людини залишив вiн нащадкам у кiноповiстi «Зачарована Десна»: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного, i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв.

Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без единоi точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу шкоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. <…>

З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiячiв – вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував вiд води, багато землi переорав…» Але е в тiй же кiноповiстi й iншi слова, сповненi душевного болю й страждання: «Ось вiн стоiть передо мною далеко на киiвських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоiв. Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмае востанне, навiки». У «Щоденнику» (вiд 3.08.1945 р.) Олександр Петрович розпачливо записав: «І де я вмру, однаково менi. Якщо сьогоднi я не можу знайти в Киевi могили замученого мого батька, – однаково менi». Могили Петра Семеновича немае, на Куренiвському кладовищi е лише пагорб землi – умовна могила Петра Довженка. Розповiдають, що пiд час евакуацii сiмей дiячiв мистецтва про старих Довженкiв забули. Олександр Петрович у цей час разом iз кiностудiею перебував у Ашхабадi. У киiвську квартиру Довженка ввiйшли нiмцi, а коли почали хазяйнувати, Петро Семенович обурився, накинувся на окупантiв з кулаками. Довженкових батькiв вигнали з квартири, але вони опинилися в якомусь санаторii, де був органiзований своерiдний притулок. Дах над головою був, але iжу доводилося шукати самим. Люди бачили на киiвських вулицях красивого старого чоловiка з простягненою рукою («Коли, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв вiн на майданах безпритульний у фашистськiй неволi, i люди вже за старця його приймали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний»). Одного зимового дня до дружини вiн не повернувся. Одарка Єрмолаiвна знайшла його померлим на руiнах мiста й дуже довго i важко тягла на санках до Куренiвського кладовища. А пiсля вiйни могилу знайти не змогла. Отодi й насипали пагорб в умовному мiсцi – на згадку про Петра Семеновича Довженка. Вiд матерi Олександр Петрович знав про все, що сталося в Киевi, i це було його болем i трагедiею: «Шiсть днiв лежав вiн непохованим, поки мати не зробила йому гроб, продавши рештки своеi одежi, i не одвезла його, стара, самотня, кинута всiма, на кладовище. Мати каже, що вiн у гробу був як живий i красивий. У нього i в гробi було чорне хвилясте волосся i бiла, мов снiг, борода. Його вигнали з моеi i сестриноi квартири нiмцi i навiть сильно побили, так сильно, що вiн довгий час ходив увесь синiй од побоiв. Його було пограбовано, обкрадено i вигнано на вулицю. Батькове життя – це цiлий роман, повний iсторичного смутку i жалю».

Мати, Одарка Єрмолаiвна (у дiвоцтвi Некрасова; 1862—1948), була дочкою ткача-художника. «Народжена для пiсень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди…» – писав про матiр Олександр Петрович. Мати могла спiвати цiлий день, не повторюючись, а на розпитування, звiдки беруться тi пiснi, лише сумно посмiхалася й розповiдала, що ii батько дуже любив працюючи спiвати колядки: «Усе було спiвае, аж верстат розлягаеться. Ото було тче i все спiвае, тiльки човник бiгае». У 1943 роцi Довженко забрав матiр до Москви й вечорами ретельно записував пiснi, iнколи вiдкладаючи зошита й пiдспiвуючи матерi. Сестра Полiна Довженко згадувала: «…Любив слухати материнi пiснi <…> Слухав, як зачарований. Сидiв задумливий, та iнколи засмiеться, поцiлуе маму, ii руки, вiн часто цiлував маминi руки. В листах теж закiнчував словами: “Мамо, цiлую вашi трудящi руки. Ваш син Сашко”». Сльози й сумнi, журливi пiснi Одарки Єрмолаiвни – то виспiваний бiль тяжких утрат: iз ii чотирнадцяти дiтей вижило лише двое – Сашко i його сестра Полiна. «Решта померли в рiзний час, майже всi не досягши працездатного вiку».

Однак, попри всi страждання й горе, свою сiм’ю Олександр Петрович описував так: «Основна риса характеру нашоi сiм’i – насмiхались над усiм i в першу чергу один над одним i над самими собою. Ми любили смiятись, дражнити одне одного, смiялись у добрi i в горi, смiялись над владою, над Богом i над чортом, мали велику любов i смак до смiшного, дотепного, гострого. Дiд, батько, мати, брати i сестри.

Слiз нам випало, проте, в життi багато, бiльш смiху.

І всi були добрi до людей».




Навчання


Восени 1903 року батько вiддав Сашка до чотирикласноi парафiяльноi школи. Довженко згадував: «Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на Спаса. Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi, довгi i повели до школи». Я. Назаренко, який товаришував у дитячi й юнацькi роки з майбутнiм митцем, у своiх спогадах писав: «За всi роки нашого навчання Олександр Довженко верховодив, але не вискакував наперед, не запобiгав перед учителями, завжди тримався з гiднiстю. Із друзями поводився рiвно, лагiдно, вимогливо. Нiколи не намагався здатися кращим, нiж вiн був. Бадьорiсть, енергiя й полiт його думки пiдкоряли всiх. До нього не було середнiх почуттiв: або схиляння, або заздрiсна ворожiсть».

Проте справжне навчання великого художника почалося набагато ранiше, бо краси й гармонii малий Сашко навчався у природи. З дитинства хлопець любив усе живе – тварин, цвiт яблунi, трави; мрiями переселявся у свiт казкових героiв. На все життя запам’яталися й знайшли свое вiдображення у «Зачарованiй Деснi» запашнi сiножатi на придеснянських луках («найкрасивiше мiсце на всiй землi»), рибалки з батьком на свiтаннi, осiнне збирання грибiв, першi мозолi на руках вiд коси i цiпа, таемнича Десна, вся щедра на барви природа Чернiгiвщини з ii прозоро-синiми озерами й мальовничими левадами. Усе це породжувало у дитини почуття захоплення красою, впливало на формування ii свiтобачення. Одним з вирiшальних факторiв формування характеру майбутнього митця була любов до природи, до ii вiчноi й загадковоi краси, яку вiн пронесе через усе свое неспокiйне життя. Пiзнiше вiн висловив думку, яка допомагае зрозумiти глибиннi витоки його творчоi фантазii: без гарячоi любовi до природи людина не може бути митцем. Мiг би також сказати: всiм кращим, що було у ньому, що винiс iз зачарованого дитинства у своi неповторнi художнi свiти, вiн зобов’язаний невтомним працьовитим землякам, своiм багатостраждальним батькам, нiжна синiвська любов до яких жила в його серцi. Вiдчуття краси й гармонii допомагало не лише бачити й розумiти прекрасне, але й наповнювало душу сумом вiд постiйноi дисгармонii побуту, стосункiв. Племiнник Олександра Петровича Тарас Дудко згадуе: «Якось Олександр Петрович зайшов у Спiлку кiнематографiстiв, побачив у залi рояль i навiть обурився: «Як може рояль стояти в такому вбогому залi? Тут мае бути гарна полiрована пiдлога!» Приiхав Рильський з Киева, зупинився в готелi «Москва». Довженко заглянув до нього в гостi, побачив картину над лiжком i запитав: «Чому ти терпиш цю гидоту?»

Олександр Петрович був людиною спостережливою, ранимою, нетерпимою до неподобства. Чому вiн скрiзь сади садив – на Одеськiй кiностудii, на Киiвськiй, на «Мосфiльмi»? Його душа шукала краси. Чистота й краса були головними умовами працi для Довженка. Так само й у побутi: коли гостював у нас, лiжко його було акуратно заправлене, на столi – порядок i чистота. Пам’ятаю випадок такий… Ми з ним сидiли на кухнi, i моя мама подала на стiл сметану, не виклавши з банки. Я помiтив, що дядько Олександр якось знiтився. Людиною вiн був делiкатною i мамi нiчого не сказав, але його немов струмом ударило. Його ранило те, що звичайнiй людинi здавалося природним.

Усi знали, що при ньому не можна лаятися матом, плюватися. Олександр Петрович шукав не тiльки красу, але й гармонiю у стосунках».

По закiнченнi чотирикласноi школи (1907) Сашко був зарахований до Сосницького мiського чотирикласного двокомплектного училища. «Навчання давалося менi легко, – згадував О. Довженко. – Я був те, що зветься тепер вiдмiнником; це мене часто-густо бентежило. Менi здавалося, що вчителi самi щось не зовсiм розумiють, i тому iм здаеться, що я вiдмiнник». У 1911 роцi Довженко вступив до Глухiвського учительського iнституту, в якому вiн був наймолодшим учнем. Іншi студенти мали вже п’ятирiчний або навiть десятирiчний учительський стаж роботи, iм було по тридцять, а то й бiльше рокiв. Шiстнадцятирiчний юнак вiдчував себе розгубленим у такому середовищi. Окрiм того, Довженко одразу вiдчув, що його пiдготовка до iнституту була недостатньою, тому, мабуть, вчився вiн, як сам казав, поганенько. Саме через погане навчання Олександр першi два роки не отримував такоi необхiдноi й омрiяноi стипендii (120 карбованцiв на рiк), щось заробляв приватними уроками, а батько навiть продав десятину землi, щоб утримувати сина. Неписьменному Петровi Семеновичу жилося гiрко й важко, тому дуже хотiлося, щоб доля його сина була кращою, щоб вiн навчався в Глуховi. Про цей навчальний заклад Довженко пiзнiше скаже: «Інститут виховував добронравних, полiтично неписьменних, наiвних учителiв для вищих початкових шкiл».

У1914 роцi Довженко закiнчив Глухiвський iнститут. Цiкаво зазирнути в його атестат: у ньому зазначено, що вихованець iнституту О. П. Довженко «при отличном (5) поведении, показал успехи в законе Божьем удовлетворительные (3), педагогике и дидактике – весьма удовлетворительные (5), русского и славянского языка с методикой, теорией словесности, русской словесности, логики, математики (арифметики, алгебры, геометрии и тригонометрии) с методикой – весьма удовлетворительные (4); некоторые с методикой – удовлетворительные (3), географии с методикой, естествоведении и физики, чистописании – весьма удовлетворительные (4), черчении и рисовании – весьма удовлетворительные (5), пении и музыки – удовлетворительные (3), гимнастики – весьма удовлетворительные (4).

Вследствие чего он, Довженко, удостаивается звания учителя высшеначального училища… и при вступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными».

Протягом 1914—1917 pp., поки Олександр Петрович вчителював у Житомирi, викладаючи фiзику, природознавство, географiю, iсторiю, гiмнастику в 2-му Житомирському змiшаному вищому початковому училищi, вiн мрiяв про унiверситет i Академiю художеств: мав неабиякий хист i потяг до малювання. З дитинства Довженко малював на паперi, на саморобних дощечках, навiть на табуретках – це були конi, хати, яблука, його товаришi, вiн сам. «В той час я мрiяв стати художником, а малював дома i брав приватнi уроки малювання, мрiючи коли-небудь потрапити в Академiю художеств хоч вiльним слухачем». Вiн дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, органiзував украiнський етнографiчний хор в одному з ближчих до Глухова сiл.




Варвара


1917 рiк змiнив життя Олександра Довженка, 22-рiчного фахiвця, красеня, який однаково легко й захоплено викладав кiлька предметiв. Природно, що на талановитого хлопця заглядалися всi молоденькi вчительки. Одна з них, Варя, виявилася найсмiливiшою – й запросила Олександра в гостi. Ось як описав першу зустрiч Варвари Криловоi i Довженка письменник Іван Семенчук у романi «Невiдомий Довженко»: «Зустрiлися вони несподiвано в дверях. Довженко стрiмко крокував iз класу. Мабуть, з уроку малювання: на пальцях правоi руки слiди крейди – старанно витирав картатою хустинкою. Незнайомка виходила з учительськоi…

Що вразило молодого вчителя? Насамперед – очi: великi, променистi, i стiльки в них вогню, нерозтраченоi сили, що й не запримiтив, якого вони кольору. «Вольова дiвчина, – мимохiдь вiдзначив, – сильний характер». Симпатична, енергiйна, життерадiсна.

Якимось щемливим смутком обдало вiд ii вроди. Середнього зросту, струнка, з каштановим хвилястим волоссям, високе чоло й щоки нiжно-смаглявi. Особливо ж очi… Зважився, заглянув: вони у дiвчини свiтло-карi, пломiнкi. Погляд теплий, усмiшка доброзичлива.

– Олександре Петровичу, ви ще не знайомi? – почувся за спиною густий бас. – Добридень! Тiльки давайте вiдступимо до стiни, щоб не заважати…

– Пробачте, – усмiхнувся Довженко.

Бiля вiкна стали, не зводять одне з одного очей.

– Значить, не знайомi ще, – загудiв бiля вуха Назар Терентiйович, розправляючи довгi вуса, – тодi…

– Варвара, – промовила тихо незнайомка, простягаючи красиву бiлу руку, – Семенiвна…

– Сашко. – Потиск руки мiцний, гарячий.

Назар Терентiйович багатозначно пiднiс угору вказiвний палець правоi руки:

– Ти ж не забувай!

Довженко спохватився:

– Чи то пак…

– Нiяк не звикне, – вибачливо усмiхнувся iсторик.

– Олександр Петрович, – не випускае нiжноi дiвочоi руки зi своеi долонi. Уже й учнi почали звертати на це увагу». А от як описувала Олександра сама Варвара Семенiвна: «Стрункий юнак красивоi, сильноi постави. Вiн носив коричневу косоворотку, туго пiдперезану ременем, з-пiд форменого кашкета нетерпляче вибивалося пасмо хвилястого русявого волосся. Якийсь особливий погляд проникливих свiтлих очей говорив про неабиякий розум, про глибокий внутрiшнiй змiст, волю й мужнiсть».

Затишний будинок Крилових, iз традицiйними чаюваннями й грою на фортепiано Вариних сестер, справив на парубка найприемнiше враження. Перед ним вiдкрився новий свiт. Адже вiн народився в селянськiй сiм’i, i життя не встеляло його шлях килимами. Варя скорила його своею дбайливiстю й теплотою. Незабаром Олександр запропонував Варварi Семенiвнi стати його дружиною i, звичайно, дiстав згоду. Вони побралися в 1917 роцi. Пiзнiше, у 1923 роцi, коли Олександр Петрович перебував на дипломатичнiй службi в Берлiнi, а дружина була разом з ним, вони зарееструють свiй шлюб за новими радянськими законами.

М’яка, неконфлiктна Варвара була тлом для свого видатного чоловiка, якого кохала безмежно. Кохала навiть пiсля розлучення, хоча сама й вiдпустила Олександра Петровича, не бажаючи бути тягарем i розумiючи, що в його життi з’явилося iнше кохання. Варвара Семенiвна захворiла на туберкульоз колiнного суглоба й почувалася нiяково поруч зi стрiмким, енергiйним та рухливим чоловiком. Подружжя намагалося лiкуватися за кордоном, але нiчого не допомогло. Знайомi родини казали, що Варвару не полишали думки про те, що вона буде заважати чоловiковi. А коли жiнка зрозумiла, що Довженко серйозно закохався, то сама пiшла вiд нього, попросивши дозволу залишити собi його прiзвище.

Особисте життя двох – то велика таемниця, яку знають тiльки вони, всi iншi можуть лише плiткувати або ж робити припущення. Назавжди залишилося таемницею питання про батька Вадима Петровича Чазова, сина Варвари Семенiвни. Кажуть, що чоловiк був неймовiрно схожий на Довженка i що в передсмертнiй записцi Варвара Семенiвна написала синовi, що його батько – Олександр Петрович. До того ж Вадим дуже добре малював, викладав малювання у школi, що теж еднае його з Олександром Петровичем. Розповiдають також, що одного разу в розмовi з дружиною Вадим сказав, що Довженко його батько. Вадима Петровича вже немае на цьому свiтi, вiн пiшов з життя так же рано, як i Довженко – ще й 60-ти не було…

Варвара Семенiвна листувалася з сестрою Довженка Полiною Петрiвною, жила й працювала вчителькою в селi Демидовi пiд Киевом. Жiнка знала кiлька мов, чудово грала на фортепiано, робила з учнями вистави. Усi, хто знав i бачив ii, помiчали красу, розум, глибину цiеi людини. Незважаючи на свое калiцтво, а нога через хворобу перестала згинатися, подорожувала з учнями, спираючись на паличку. Коли Варвара Семенiвна дiзналася про смерть Олександра Довженка, вона пiшла в лiс, i односельцi довго шукали ii. Пригнiчена горем жiнка, однак, вiдмовилася iхати на похорон, бо не хотiла, щоб невтаемниченi дiзналися про iснування першоi дружини, – через це була б зламана прекрасна iсторiя кохання й творчого тандему О. Довженка i Ю. Солнцевоi. Усе життя Варвара Семенiвна боялась хоч якось зашкодити коханiй людинi, бо любила щиро, по-справжньому.




Пошуки


Перенiсши в 1917 роцi важку й невдалу операцiю, Олександр Петрович вирiшуе продовжити навчання. Вiн надсилае документи водночас у Киiвський унiверситет i в комерцiйний iнститут. Варвара Семенiвна згадувала, що хвороба перешкодила йому навчатися в унiверситетi. У вереснi Довженко переводиться вчителювати в Киiв i вступае вiльнослухачем до Киiвського комерцiйного iнституту. Пiзнiше митець писав про це навчання: «Це був засiб здобути вищу освiту взагалi. Учився я в цьому iнститутi теж погано. В мене не вистачало часу, бо я сам учив. І, крiм того, не було достатньоi старанностi». Не встигаючи навчатися i вчити, Довженко робить дивний крок, навантажуе себе ще бiльше – вступае до Академii художеств, яку невдовзi полишае. Олександр Петрович писав iз цього приводу: «Так менi всього хотiлось, i так з мене тодi нiчого не вийшло». Творчий темперамент Довженка був невгамовний. «У життi не було нiчого, що б його не цiкавило, – вiд глибоких психологiчних зрушень у суспiльствi до найкращого способу кладки печей, вiд аналiзу акторських прийомiв Чаплiна до походження пiснi «Розпрягайте, хлопцi, коней». <…> Коли б вiн не з’являвся, щораз приносив iз собою багато не тiльки нових думок, але й вражаючих оповiдань. Слухати його можна було годинами», – згодом напише про Довженка Костянтин Паустовський.[6 - Паустовський Костянтин Георгiйович (1892—1968) – росiйський радянський письменник. Твори: «Кара-Бугаз» (1932), «Тарас Шевченко» (1939), «Золота троянда» (1955) та iн.]

Такий захоплений i зацiкавлений, талановитий i неспокiйний, доброзичливий i темпераментний молодий чоловiк вливаеться в бурхливу революцiйну хвилю – бере участь у рiзних манiфестацiях, виступае з промовами на мiтингах, хоча в автобiографii пiзнiше напише, що на цей час не прочитав жодноi книжки про революцiйний рух. Це був етап у його життi, коли вiн сам ще не усвiдомлював, де «знайде себе». У 1919 роцi Довженко служить у Житомирському губвiйськкоматi, потiм працюе викладачем при штабi 44-i стрiлецькоi дивiзii. У 1920-му завiдуе Житомирською партiйною школою. Довелося Олександру Петровичу на власному досвiдi пiзнати думки й почуття в останнi хвилини життя: у квiтнi 1920-го вiн потрапив у полон до бiлополякiв, якi пiддали його умовному розстрiлу, щоб дiзнатися необхiдну iнформацiю. Довженковi пощастило втекти до червоноармiйського загону. Потiм вiн веде активну дiяльнiсть у киiвському пiдпiллi, працюе секретарем губернського вiддiлу народноi освiти, завiдуе вiддiлом мистецтв, виконуе обов’язки комiсара театру iменi Т. Шевченка (колишнiй театр Бергонье[7 - Театр Бергонье заснований французьким пiдприемцем Огюстом Бергонье, який у 1868 роцi у Киевi придбав земельну дiлянку i перетворив ii на джерело доходiв. У вереснi 1878 року Бергонье побудував двоповерховий будинок, у внутрiшнiй частинi якого знаходився театр, у подальшому орендований рiзними антрепренерами.], нинi – Киiвський державний академiчний росiйський драматичний театр iменi Лесi Украiнки). У 1921 роцi, окрiм секретарства, за дорученням колегii губнаросвiти виконуе функцii заступника голови колегii…




За кордоном


У 1921 роцi надходить виклик до Харкова, i в життi Олександра Довженка розпочинаеться новий вiдповiдальний i надзвичайно напружений перiод. За наказом Наркомату закордонних справ його прийнято на посаду завiдувача загального вiддiлу Повноважного представництва УРСР у Польщi. До вiд’iзду у Варшаву Довженко жив у Харковi – сюди до нього, звiльнившись з роботи в Житомирi, приiхала Варвара Семенiвна, яка мала вирушати з чоловiком за кордон. Прибувши до Варшави, сiм’я влаштувалася в готелi, й Олександр Петрович почав працювати спочатку при росiйсько-украiнсько-польськiй репатрiацiйнiй комiсii з обмiну вiйськовополоненими, а потiм – керуючим справами представництва. Довженко писав про свою тодiшню дiяльнiсть: «Ця канцелярська робота в умовах 1921 року була такою неприемною i нудною, що я не виходив з будинку посольства тижнями». Часто у службових справах доводилося iздити в Нiмеччину, а потiм, у 1922 роцi, його перевели на роботу в Берлiн. Тут Довженко працюе секретарем консульського вiддiлу Торгового представництва УРСР у Нiмеччинi. Робота на цiй посадi тривала недовго: ЦК КП(б)У прийняв рiшення вiдкликати Довженка з консульського вiддiлу, однак Олександр Петрович надiслав на Батькiвщину заяву з проханням дозволити йому залишитися на один рiк за кордоном для навчання. Прохання задовольнили, i митець вступив до приватного художнього училища. Омрiянi графiка, композицiя, рiзьба по металу, журнальна iлюстрацiя розкривали йому своi таемницi. Наркомос УРСР навiть призначив йому персональну стипендiю (40 доларiв на мiсяць) для навчання в художньому училищi з тим, щоб потiм вступити до Академii художеств у Берлiнi або в Парижi. У Берлiнi Довженко познайомився з художником М. Глущенком, який намалював портрет Олександра Петровича, – захоплений як зовнiшнiстю, так i особистiстю розквiтаючого таланту, художник писав: «…у всiй зовнiшностi молодоi людини багато природноi витонченостi. Дуже гарна голова – вмiло побудована, широко й точно написана, й особливо обличчя з виразом напруженоi самозаглибленостi».




Художник


У 1923 роцi Довженко повертаеться до Харкова. Вiдомо, що Олександру Петровичу запропонували виiхати дипломатичним кур’ером у Кабул, i вiн уже збирався iхати до Афганiстану, але перешкодила хвороба дружини. Невдовзi за сприяння В. Еллана-Блакитного[8 - Блакитний (Еллан-Блакитний) Василь Михайлович (справжне прiзвище – Елланський; 1893—1925) – украiнський письменник i громадський дiяч. Один iз зачинателiв украiнськоi радянськоi поезii (перша поетична збiрка – «Удари молота i серця», 1920). Виступав у пресi як поет (псевд. В. Еллан), прозаiк (псевд. А. Орталь), теоретик, публiцист i критик (псевд. В. Блакитний), фейлетонiст i сатирик (псевд. Валер Проноза), пародист (псевд. Маркiз Попелястий). Працював головою Держвидаву Украiни, редактором газети «Вiстi ВУЦВК».] Довженко влаштовуеться в редакцiю газети «Вiстi ВУЦВК» i починае працювати художником-iлюстратором, публiцистом-карикатуристом. Карикатурою Довженко захопився, ще навчаючись за кордоном, тепер же жодне число газети не виходило без дотепного гострого малюнка, пiдписаного псевдонiмом «Сашко». Сашко створюе полiтичнi й побутовi карикатури, плакати, дотепнi гуморески, дружнi шаржi на письменникiв, iлюстрацii до iхнiх творiв. У цьому ж роцi Довженко знайомиться з Остапом Вишнею, який так описував Сашка: «Його тяжко описати… Вiн – стрункий. Вiн – сухорлявий. У нього високий, хороший лоб i прямий нiс… У нього густе, тверде й непокiрне волосся… Воно вже й трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаете, що вiн старий, а йому ж усього тiльки 34 роки! Вiн, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий вiн непокiрливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що нiколи не ходить повагом… З Олександром Довженком тяжко ходити по вулицi, бо вiн завжди йде попереду вас…» Дружба з Остапом Вишнею була мiцна i тривала: пiд час вiйни вже вiдомий i визнаний режисер кiно Олександр Довженко звернеться до Сталiна з проханням звiльнити Остапа Вишню, який перебував у таборах. І це прохання задовольнять. У 1943 роцi в «Щоденнику» Довженка з’являеться запис: «Заходив Остап Вишня, що повернувся з десятилiтньоi «командировки». Схуд, постарiв. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять рокiв – це цiле життя, цiла ера, складна й велика».

Але повернiмось до 1923 року. У цей час О. Довженко стае одним з провiдних украiнських художникiв. В автобiографii вiн писав: «Отримай я правильне виховання й освiту, я був би бiльш сильнiшим художником у живопису, нiж у кiно». Молодий художник стае одним з основоположникiв Асоцiацii революцiйних митцiв Украiни (АРМУ), перебувае у вирi лiтературного життя, вступае до «Гарту» – Спiлки пролетарських письменникiв. Для нього, здаеться, не було таких творчих сфер, якi б його не обходили, не привертали уваги, не будили багатоi уяви. Довженко починае серйозно цiкавитися театром, навiть мрiе поставити виставу. Так, як уявляв собi театральну виставу тiльки вiн, так, як, на його думку, повинно виглядати театральне дiйство. А особливо цiкавило Сашка, як стати режисером, що потрiбно для опанування режисерського мистецтва. Олександр Петрович починае вiдвiдувати всi вистави театру iменi І. Франка, цiкавиться роботою театрiв Мейерхольда[9 - Мейерхольд Всеволод Емiльйович (Карл Казимир Теодор Майергольд; 1874—1940) —росiйський радянський режисер i актор. Працював у Московському художньому театрi, у «Товариствi новоi драми», у Драматичному театрi Комiссаржевськоi, у Театрi Революцii. Був репресований.] та Курбаса[10 - Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович Курбас; 1887—1937) – украiнський режисер, актор, теоретик театру, драматург i публiцист, перекладач. Заснував театр «Березiль» (1922), керiвником якого був до 1933 року. Був репресований.]. Промовистим фактом е те, що традицiйний театр не дуже цiкавив Довженка. Вiн мислив собi театр як мистецтво рiзних контрастiв, як яскраву, барвисту дiю, як найбiльш умовне i виразне лицедiйство. Але захоплення театром для Довженка було скороминучим, вiн швидко розчарувався. Мабуть, замало було театральноi сцени для втiлення тих грандiозних iдей i планiв, що вирували в буйнiй фантазii митця.

Олександр Петрович продовжуе плiдну й насичену роботу художника, але все бiльше й бiльше придивляеться до кiномистецтва. Протягом 1924—1926 рокiв спiвпрацюе з Всеукраiнським фотокiноуправлiнням (ВУФКУ), а також створюе рекламнi кiноплакати, в яких уже виявлялись першi елементи екранноi драматургii, режисури, принципи монтажу, сюжетобудування, композицii («Трипiльська трагедiя», «Синiй пакет», «Боротьба велетнiв»). Пiзнiше за цим же принципом вiн малював кiноплакати й до власних фiльмiв («Звенигора», «Арсенал»), у яких виразно розкрилось вiдчуття принципiв кiномислення, екранноi динамiки. Серед творчоi

молодi того часу все частiше виникали суперечки про кiно, «про його мiсце в системi мистецтв, про украiнську нацiональну форму в кiно, про те, що розвиток украiнськоi культури далi неможливий без розвитку кiнематографа». Кiнематограф уже тодi приваблював його своею синтетичнiстю, масовiстю, дохiдливiстю сприйняття. О. Довженка все частiше можна було бачити на громадських переглядах украiнських, а також зарубiжних фiльмiв. Вiн пильно прислухаеться до дискусiй, сам починае брати в них участь, виступае i як перекладач титрiв до «нiмого» кiно. «Я вiдчув iнстинктом i збагнув розумом, що кiно i е той могутнiй засiб, через який я зможу в достатнiй мiрi виявити себе як художник», – згадував митець.

Однак нове захоплення не заважае Олександру Довженку плiдно працювати як художнику. Багато картин було зроблено олiею й тушшю (на жаль, майже всi полотна загублено), вiн iлюстрував збiрку Остапа Вишнi «Лiтературнi усмiшки», створював обкладинку нового журналу «Всесвiт» i, звичайно ж, невтомно у кожному номерi «Вiстей ВУЦВК» вiдгукувався на подii суспiльного життя дотепними й гострими карикатурами. У 1925 роцi Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «Олександр Довженко тимчасово вiдклав пензля й олiвця, взявши перо кiносценариста. Так народився новий кiнематографiст». Олександр Петрович написав сценарiй фiльму для дiтей, який вiднiс тодiшньому редактору ВУФКУ Юрiю Яновському[11 - Яновський Юрiй Іванович (1902—1954) – украiнський радянський письменник. У 1925—1926 рр. – художнiй редактор на Одеськiй кiнофабрицi. У лiтературi виступив 1924 р. Автор п’ес («Дочка прокурора», «Дума про Британку» та iн.), сценарiiв до фiльмiв («Фата моргана», «Серця двох», Зв’язковий пiдпiлля» та iн.), романiв («Вершники», «Чотири шаблi»).]. І хоча сценарiй Юрiю Івановичу не зовсiм сподобався i вiн поклав його на полицю, з Довженком вiн потоваришував. У 1926 роцi Яновський надрукував новелу «В листопадi», у якiй розкрив образ Олександра Довженка: «З Берлiна мiй друг привiз спокiйнi манери великого мiста i трошки сивини на скронях. Його замрiянiсть не виходить за цi межi. І лише хвилинами незрозумiлих вечорiв його дух буйно розквiтав. Мiй друг думае образами i фарбами. Вiн не е художником, бо це слово означае безкiнечну кiлькiсть образiв. У мого друга один обрiй – конкретне думання…».




Кiномистецтво. Першi кроки


Однiеi червневоi ночi 1926 року Олександр Петрович довго просидiв у своiй майстернi, «…пiдбив пiдсумки свого невлаштованого <…> життя, вранцi пiшов з дому i бiльше не повертався». Вiн виiхав до Одеси i влаштувався на роботу на кiнофабрицi режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним. Щоб зробити такий крок у невiдоме, потрiбна була воiстину велика мужнiсть i одержимiсть. У кiно Олександр Довженко прийшов людиною зрiлою, з великим художнiм досвiдом, продовжуючи пошуки не тiльки свого мiсця в життi, а й своеi сфери художньоi творчостi, своеi теми, героя, жанру. Цiкавий факт: саме тодi з живопису прийшли працювати в кiнематограф С. Ейзенштейн[12 - Ейзенштейн Сергiй Михайлович (1898—1948) – видатний росiйський радянський кiнорежисер. Фiльми: «Броненосець “Потьомкiн”» (1925), «Жовтень» (1927), «Олександр Невський» (1938) та iн.], Г. Козiнцев[13 - Козiнцев Григорiй Михайлович (1905—1973) – росiйський кiнорежисер. Фiльми: «Юнiсть Максима», «Повернення Максима», «Виборзька сторона» (1935—1939).]. В Украiнi в кiно уже працював Ф. Кричевський.[14 - Кричевський Василь Васильович (1901—1978) – живописець, син видатного украiнського художника Василя Григоровича Кричевського.Працював на Одеськiй та Киiвськiй кiнофабриках (оформив 16 фiльмiв, серед яких i «Земля» Довженка).]

З часу переiзду до Одеси починаеться найяскравiший перiод творчостi Олександра Довженка: життя в кiнематографi. Новий, неспокiйний етап творчих пошукiв та експериментiв. Першi кроки в кiно вiн описував так: «Я три години спостерiгав, i зйомка менi здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати менi постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат». У 1926 роцi була випущена на екрани сатирична комедiя «Вася-реформатор», автором сценарiю й спiврежисером якоi був Довженко (режисер-постановник Ф. Лопатинський). У серпнi того ж року Олександр Петрович закiнчив сценарiй кiнокомедii «Перукар Жан Ковбасюк» (пiзнiша назва «Ягiдка кохання»). Цей короткометражний фiльм-комедiю Довженко буде знiмати восени 1926 року. Сам режисер згадував: «Фiльм вийшов не комедiйним, але я смiявся п’ять дiб пiд час постановки. Пiсля чого я почав ставити фiльми некомедiйнi, сподiваючись, що в мене комедiйнi картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…» До речi, пiзнiше Довженко не любив говорити про своi першi комедiйнi спроби й нiколи не включав iх до фiльмографii. А у цей час правлiння ВУФКУ вирiшило доручити Довженковi знiмати фiльм «Сумка дипкур’ера» (iдея створення фiльму виникла у зв’язку з убивством радянського дипломата Теодора Нетте, якого Олександр Петрович добре знав, бувши на дипломатичнiй роботi; сюжет безпосередньо навiяв вiдомий вiрш Володимира Маяковського[15 - Маяковський Володимир Володимирович (1893—1930) – видатний росiйський радянський поет. «Хмарина в штанях» (1915), «Мiстерiя-буф» (1918), «Добре!» (1927) та iн.]), над яким молодий режисер почав працювати одразу пiсля закiнчення зйомок «Ягiдки кохання».

Юрiй Яновський, який був тодi головним редактором Одеськоi кiнофабрики, написав експериментальний роман «Історiя майстра», присвятивши його кiнорежисеровi Олександру Довженку: «Довженко знайшов те, чого вiн шукав i чого не дала йому берлiнська наука та перо журналiста. Вiн знайшов полотно, на якому постатi й образи, покладенi пензлем, рухаються, живуть, ненавидять i кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхiв i до живих обрiiв». У роздiлi, присвяченому знiманню фiльму «Сумка дипкур’ера», письменник передае думки режисера про значення монтажу у фiльмi: «Менi здаеться, що ми друкуемо прокламацii, – каже режисер, любовно й пестливо проводячи рукою по плiвцi. – Це ось мертвi малюнки – скiльки сили вони в собi криють. П’ять метрiв цього руху, цiеi емоцii можуть убити глядача, а метр один може здатися шедевром. А може, не метр, а пiвтора, три чвертi метра? Така це важлива рiч – розмiр монтажних шматкiв, що вiд зайвоi чвертi метра руйнуеться весь ритм епiзоду. А монтаж вiдповiдно до часу, до мiсця, до характерiв героiв? Я тiльки за монтажним столом побачив, яка це складна рiч. Пiд час монтажу треба настроiти в унiсон ритмовi картини кожен свiй нерв, треба страшенно тонко реагувати на всi деталi монтажних шматкiв. Монтаж – це важливiша половина роботи над фiльмом». Фiльм «Сумка дипкур’ера» (сценарiй М. Заца i Б. Шаранського у переробцi О. Довженка) був готовий уже навеснi 1927 року: у цьому фiльмi Олександр Петрович навiть випробував себе як актор – зiграв Кочегара, але бути режисером йому подобалося набагато бiльше. Уже пiсля перегляду цiеi стрiчки багато хто зрозумiв, що украiнське кiно набуло в особi Олександра Довженка справжнього майстра. У пресi з’явилися першi позитивнi вiдгуки на фiльм. У першому iнтерв’ю журналу «Кiно» Олександр Петрович сказав: «Найлiпше володiю олiвцем та пензлем. Маю професiю художника. В кiно – без року тиждень. Апарата не знаю, з актором нiколи не працював. Єдине ось – захоплений своею роботою до пропасницi, до самозабуття».




Шедеври


Улiтку 1927 року на засiданнi художньоi ради Одеськоi кiнофабрики ВУФКУ обговорювали сценарiй «Звенигори». Бiльшiсть присутнiх критикувала задум фiльму, а дехто навiть назвав сценарiй нiсенiтницею. У фiналi засiдання пiдвiвся Олександр Довженко i сказав, що вiн буде знiмати «цю нiсенiтницю». Сценарiй «Звенигори» писали Майк Йогансен[16 - Йогансен Михайло (Майк) Гервасiйович (1895—1937) – украiнський радянський письменник, перекладач, журналiст, критик. Поетичнi збiрки: «Д’горi», «Кроковее коло», «Доробок», «Ясен» та iн. Був репресований.] та Юрко Тютюнник[17 - Тютюнник Юрiй (Юрко) Йосипович (1891—1930) – украiнський вiйськовий дiяч, генерал-хорунжий армii УНР. Працював сценаристом i грав самого себе у фiльмах «П. К. П.», у першому варiантi «Звенигори». Був репресований.], що скоро по виходi «Звенигори» був розстрiляний. Звичайно ж, увесь сценарiй фiльму Довженко переробив, залишивши з первинного варiанта тiльки фольклорний матерiал. Митець так захопився роботою, що створив фiльм «одним духом» – за сто днiв. Як казав сам Довженко, фiльм вiн «не зробив, а проспiвав, як птах. Менi хотiлося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень». Фiльм викликав бурхливе обговорення:

хтось захоплювався, хтось лаяв автора за перекручування iсторii, але, що найголовнiше, ця картина нiкого не залишила байдужим! «Цей епохальний для украiнськоi культури фiльм прогримiв, як несподiваний вибух», – захоплено писав тодi Микола Бажан. І це була перемога, це був успiх, який буквально окрилив Олександра Петровича. Своему асистентовi режисер повiдомляв: «Важко описати, що вiдбуваеться навколо фiльму. Суперечки, критика, доброзичливiсть i ненависть породили в мене iдею нового фiльму. Це буде фiльм про благородну i вiкову боротьбу украiнського народу за красу людського життя – фiльм про безсмертя народу. Готуйтеся, незабаром пiдемо в бiй».

Поява в 1928 роцi на екранах Украiни «Звенигори» була сенсацiею. Фантастично-символiчний i реальний плани дii, химерно переплiтаючись навколо наскрiзного героя – шукача скарбу дiда Невмирущого, що живе вже друге тисячолiття, – створювали почуття своерiдноi бiографii Украiни, ii окремого надзвичайного iсторичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженкiвське почуття вiчноi краси природи та його суто козацьке трактування смертi як складника життя. У фiльмi незвично переплiтаеться далеке минуле й сучаснiсть, спiвiснують епiзоди з варягами, якi прийшли зброею завоювати слов’янськi землi, i подii революцii – усе це поеднано романтичною iсторiею старезного дiда, уособлювача патрiархальноi старовини, що через столiття проносить вiчну мрiю про закопанi «скарби нацii», виступае фанатичним охоронцем повитоi легендами Звенигори. Паралельно у фiльмi розгортаеться драматична iсторiя життя двох дiдових онукiв, якi рiзними шляхами шукають свое щастя: Тимiш стае на бiк революцii, Павло приеднуеться до петлюрiвцiв. Їхнiй дiд уже не в змозi захистити минуле, як i не здатний зупинити нове. Природа i пiсня у «Звенигорi» створюють той поетичний свiт, якого доти ще не знав екран. «Нене рiдна! Чого тут тiльки не вiдбуваеться! – писав Сергiй Ейзенштейн пiд свiжим враженням вiд перегляду фiльму. – Фiльм захоплюе чарiвнiстю своерiдноi манери мислення. <…> Серед нас нова людина кiно, Майстер з власним обличчям. Майстер свого жанру. Майстер своеi iндивiдуальностi! І водночас майстер наш. Свiй. Спiльний. <…> Перед нами стояла людина, яка створила нове в галузi кiно <…> справжня людина…». Перша зустрiч i знайомство росiйських кiномитцiв С. Ейзенштейна i В. Пудовкiна[18 - Пудовкiн Всеволод Іларiонович (1893—1953) – росiйський радянський кiнорежисер. Фiльми: «Мати» (1926), «Суворов» (1940), «Повернення Василя Бортникова» (1953) та iн.] з О. Довженком вiдбулася якраз пiд час громадського перегляду «Звенигори» в Москвi. Новою картиною Довженка захоплювалися не лише вiтчизнянi митцi: так, наприклад, пiсля показу «Звенигори» в Парижi французький критик Шарль Леже назвав картину «чудесною».

Саме на хвилi такого успiху й захоплення у Олександра Петровича з’являеться чудова таемниця…




Зустрiч


Таемницю Олександра Довженка звали Юлiя. Режисер вiдкрив ii для себе в 1928 роцi. Одеса тодi була кiнематографiчним центром Украiни, таким собi Голлiвудом на березi Чорного моря. Юрiй Яновський ризикнув запросити на головну роль у новий фiльм молоду московську актрису, яка чудово зiграла марсiанку Аелiту у фiльмi Я. Протазанова[19 - Протазанов Якiв Олександрович (1881—1945) – росiйський кiнорежисер. Фiльми: «Вiдхiд великого старця» (1912), «Ключi щастя» (1913), «Розтрощена ваза» (1914) та iн.] за однойменним романом Олексiя Толстого[20 - Толстой Олексiй Миколайович (1883—1945) – росiйський радянський письменник. Твори: «Ходiння по муках» (1920—1941), «Петро І» (1929—1945), «Аелiта» (1922—1923), «Гiперболоiд iнженера Гарiна» (1925—1926) та iн.]. Ім’я Юлii Солнцевоi тодi гримiло на всю краiну. й присвячував вiршi Микола Асеев[21 - Асеев Микола Миколайович (1889—1963) —росiйський радянський поет. Збiрки: «Зор» (1913), «Оксана» (1916), «Перший взвод» (1941), «Роздуми» (1955) та iн. Перекладав твори Т. Шевченка, П. Тичини.], ii красою захоплювалися Брюсов,[22 - Брюсов Валерiй Якович (1873—1924) —росiйський радянський письменник. Поетичнi збiрки: «Tertia Vigilia» (1900), «Сiм кольорiв райдуги» (1916), «Останнi мрii» (1920), «Далi» (1922) та iн.]

Бальмонт[23 - Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942) —росiйський поет. Збiрки: «Тиша» (1898), «Будьмо, як сонце» (1903) та iн.], Андрiй Белий[24 - Белий Андрiй (справжне iм’я – Бугайов Борис Миколайович; 1880—1934) —росiйський письменник, фiлософ, критик, лiтературознавець. Роман «Петербург» (1913—1916), поема «Христос воскрес» (1918), поетична збiрка «Зiрка» (1919), дилогiя «Москва» (1926) та iн.]. Одного ранку Юлii принесли букет червоних та бiлих троянд iз запискою: «Земнiй актрисi космiчноi краси iз вдячнiстю й захватом вiд побаченого на екранi. Володимир Маяковський». Ідею Яновського на кiностудii не пiдтримували, мало хто вiрив, що московська актриса, яку запрошували працювати до Голлiвуду, приiде в Одесу. «Вiд американського Голiвуда вiдмовилася, а вiд нашого, дивишся, не вiдмовиться», – пожартував Юрiй Іванович, який, як кажуть, був заочно закоханий у прекрасну Аелiту i сподiвався, що тiсне спiлкування на знiмальному майданчику розпалить взаемне почуття. Солнцевiй послали телеграму – вiдповiдь прийшла незабаром: «Приiжджаю!»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/t-m-panasenko/oleksandr-dovzhenko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Андроников (Андронiкашвiлi) Іраклiй Луарсабович (1908—1990) – росiйський радянський письменник, лiтературознавець, народний артист СРСР, доктор фiлологiчних наук. Лiтературознавчi книги: «Життя Лермонтова» (1939), «Оповiдання лiтературознавця» (1949). Виступав з усними оповiданнями про видатних письменникiв, артистiв та iн.




2


Франс Анатоль (Жак Анатоль Тiбо; 1844—1924) – французький письменник. «Злочин Сильвестра Боннара» (1881), «Таiс» (1890), «Острiв пiнгвiнiв» (1908) таiн. Нобелiвська премiя, 1921.




3


Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович; 1889—1956) – украiнський радянський письменник-сатирик i гуморист.




4


Брати Люм’ери (Луi Жан i Огюст) – французькi винахiдники, що розробили конструкцiю кiноапарата для знiмання i проекцii рухомих фотографiй.




5


Чаплiн Чарлз Спенсер (1889—1977) – американський кiноактор i режисер. У 1913—1952 рр. працював у Голлiвудi. Фiльми: «Золота лихоманка» (1925), «Вогнi великого мiста» (1931), «Диктатор» (1940) та iн.




6


Паустовський Костянтин Георгiйович (1892—1968) – росiйський радянський письменник. Твори: «Кара-Бугаз» (1932), «Тарас Шевченко» (1939), «Золота троянда» (1955) та iн.




7


Театр Бергонье заснований французьким пiдприемцем Огюстом Бергонье, який у 1868 роцi у Киевi придбав земельну дiлянку i перетворив ii на джерело доходiв. У вереснi 1878 року Бергонье побудував двоповерховий будинок, у внутрiшнiй частинi якого знаходився театр, у подальшому орендований рiзними антрепренерами.




8


Блакитний (Еллан-Блакитний) Василь Михайлович (справжне прiзвище – Елланський; 1893—1925) – украiнський письменник i громадський дiяч. Один iз зачинателiв украiнськоi радянськоi поезii (перша поетична збiрка – «Удари молота i серця», 1920). Виступав у пресi як поет (псевд. В. Еллан), прозаiк (псевд. А. Орталь), теоретик, публiцист i критик (псевд. В. Блакитний), фейлетонiст i сатирик (псевд. Валер Проноза), пародист (псевд. Маркiз Попелястий). Працював головою Держвидаву Украiни, редактором газети «Вiстi ВУЦВК».




9


Мейерхольд Всеволод Емiльйович (Карл Казимир Теодор Майергольд; 1874—1940) —росiйський радянський режисер i актор. Працював у Московському художньому театрi, у «Товариствi новоi драми», у Драматичному театрi Комiссаржевськоi, у Театрi Революцii. Був репресований.




10


Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович Курбас; 1887—1937) – украiнський режисер, актор, теоретик театру, драматург i публiцист, перекладач. Заснував театр «Березiль» (1922), керiвником якого був до 1933 року. Був репресований.




11


Яновський Юрiй Іванович (1902—1954) – украiнський радянський письменник. У 1925—1926 рр. – художнiй редактор на Одеськiй кiнофабрицi. У лiтературi виступив 1924 р. Автор п’ес («Дочка прокурора», «Дума про Британку» та iн.), сценарiiв до фiльмiв («Фата моргана», «Серця двох», Зв’язковий пiдпiлля» та iн.), романiв («Вершники», «Чотири шаблi»).




12


Ейзенштейн Сергiй Михайлович (1898—1948) – видатний росiйський радянський кiнорежисер. Фiльми: «Броненосець “Потьомкiн”» (1925), «Жовтень» (1927), «Олександр Невський» (1938) та iн.




13


Козiнцев Григорiй Михайлович (1905—1973) – росiйський кiнорежисер. Фiльми: «Юнiсть Максима», «Повернення Максима», «Виборзька сторона» (1935—1939).




14


Кричевський Василь Васильович (1901—1978) – живописець, син видатного украiнського художника Василя Григоровича Кричевського.

Працював на Одеськiй та Киiвськiй кiнофабриках (оформив 16 фiльмiв, серед яких i «Земля» Довженка).




15


Маяковський Володимир Володимирович (1893—1930) – видатний росiйський радянський поет. «Хмарина в штанях» (1915), «Мiстерiя-буф» (1918), «Добре!» (1927) та iн.




16


Йогансен Михайло (Майк) Гервасiйович (1895—1937) – украiнський радянський письменник, перекладач, журналiст, критик. Поетичнi збiрки: «Д’горi», «Кроковее коло», «Доробок», «Ясен» та iн. Був репресований.




17


Тютюнник Юрiй (Юрко) Йосипович (1891—1930) – украiнський вiйськовий дiяч, генерал-хорунжий армii УНР. Працював сценаристом i грав самого себе у фiльмах «П. К. П.», у першому варiантi «Звенигори». Був репресований.




18


Пудовкiн Всеволод Іларiонович (1893—1953) – росiйський радянський кiнорежисер. Фiльми: «Мати» (1926), «Суворов» (1940), «Повернення Василя Бортникова» (1953) та iн.




19


Протазанов Якiв Олександрович (1881—1945) – росiйський кiнорежисер. Фiльми: «Вiдхiд великого старця» (1912), «Ключi щастя» (1913), «Розтрощена ваза» (1914) та iн.




20


Толстой Олексiй Миколайович (1883—1945) – росiйський радянський письменник. Твори: «Ходiння по муках» (1920—1941), «Петро І» (1929—1945), «Аелiта» (1922—1923), «Гiперболоiд iнженера Гарiна» (1925—1926) та iн.




21


Асеев Микола Миколайович (1889—1963) —росiйський радянський поет. Збiрки: «Зор» (1913), «Оксана» (1916), «Перший взвод» (1941), «Роздуми» (1955) та iн. Перекладав твори Т. Шевченка, П. Тичини.




22


Брюсов Валерiй Якович (1873—1924) —росiйський радянський письменник. Поетичнi збiрки: «Tertia Vigilia» (1900), «Сiм кольорiв райдуги» (1916), «Останнi мрii» (1920), «Далi» (1922) та iн.




23


Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942) —росiйський поет. Збiрки: «Тиша» (1898), «Будьмо, як сонце» (1903) та iн.




24


Белий Андрiй (справжне iм’я – Бугайов Борис Миколайович; 1880—1934) —росiйський письменник, фiлософ, критик, лiтературознавець. Роман «Петербург» (1913—1916), поема «Христос воскрес» (1918), поетична збiрка «Зiрка» (1919), дилогiя «Москва» (1926) та iн.