Книга - Петро Гулак-Артемовський

Петро Гулак-Артемовський
Юлiя Ігорiвна Коляда

Олександр Юрiйович Кирiенко

Євген Вiкторович Биба

Ігор Анатолiйович Коляда


Знаменитi украiнцi
Серед тих, хто продовжив реалiстичнi традицii Івана Котляревського, хто закладав основи новоi украiнськоi лiтератури, почесне мiсце належить Петровi Гулаку-Артемовському (1790—1865). Вiн створив чимало романтичних балад, вiршованих i прозових послань, перекладiв, вiршiв побутового характеру, проте здобув популярнiсть перш за все як байкар-новатор. Використовуючи скарби украiнського фольклору, його гумор, художнi засоби, народну розмовну мову, поет створив i поширив жанр байки i приказки, випробувавши, по сутi, всi найголовнiшi рiзновиди цього жанру – вiд байки-казки Ж. де Ла-фонтена та І. Хемнiцера до класичноi байки І. Крилова.





Ігор Коляда, Юлiя Коляда, Олександр Кирiенко, Євген Биба

Петро Гулак-Артемовський



Присвячуемо батькам, вчителям та унiверситетським наставникам, землякам







Роздiл перший. Славний козацько-шляхетський рiд


Прiзвище Гулакiв бере свiй початок iз сивоi давнини. Гулаками, за свiдченням «Етимологiчного словника украiнськоi мови», називали «продовгуватi пампушки на олii» або «великi вареники, начиненi маком, грушками та ягодами». Як бачимо, i в прiзвиськах людей не обходилося без притаманного украiнству гумору…

Украiнський рiд, що дав вiтчизнянiй культурi класикiв лiтератури, науки та музичного мистецтва, заслуговуе на те, щоб про нього знали й пам’ятали не лише нащадки, а й спiввiтчизники. Про рiд Гулакiв-Артемовських вiдомо зовсiм небагато, однак украiнськi дослiдники намагалися не обмежуватися дослiдженням творчостi й бiографii ученого, прозаiка та поета Петра Петровича та його небожа спiвака й композитора Семена Степановича Гулакiв-Артемовських i крiзь призму розповiдей про видатних дiячiв прагнули вiдтворити бодай маленьку частку iхнього родоводу.

Однак i досi залишаються вiдкритими питання походження й соцiального стану родини, iсторii подвiйного прiзвища, вiдповiдi на якi допомогли б повнiше вiдтворити родовiд Гулакiв-Артемовських.

Сьогоднi iснуе кiлька версiй про походження цього роду. Одна з найпоширенiших грунтуеться на твердженнi П. П. Гулака-Артемовського, за якою родоначальником був Іван Гулак, генеральний обозний при Петрi дорошенковi (друга половина XVII ст.). Переконливiсть цього твердження базуеться на тому, що П. П. Гулак-Артемовський, який народився 1790 р., доводився генеральному обозному нащадком у п’ятому-шостому поколiннi й мiг знати про свого пращура з родинних переказiв.

Про iсторiю походження подвiйного прiзвища Петро Петрович зазначав у рукописнiй бiографii. «Прiзвище Гулак-Артемовський, – писав вiн, – пiшло вiд одного з потомкiв Івана Гулака, який жив у селi Артемовську. За розгульне життя мiсцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», i, щоб не плутати з iншими представниками роду, його стали звати Гулякою Артемовським. Вiд нього починаеться рiд Гулакiв-Артемовських».

У записах метричноi книги Покровськоi церкви мiста Городище Черкаського повiту Киiвськоi губернii священик Степан Гулак-Артемовський усюди записуеться як «Стефан Артемовський». Пiд таким прiзвищем записано i його молодшого брата, який був старшим дияконом церкви, – «Василiй Артемовський». У записi вiд 1816 р. йде мова про Василiя як священика городищенськоi Преображенськоi церкви: «У священика Преображенськоi церкви Василiя Гулака-Артемовського i його дружини Марii Іванiвни народилася дочка…».

Отже, на початку столiття представники цього роду записували себе i як Артемовськi, i як Гулаки-Артемовськi.

Проте вiдповiдi на питання стосовно подвiйного прiзвища роду Гулакiв-Артемовських не знайдено, адже записи в метричнiй книзi розповiдають лише про Стефана Артемовського та його рiдного брата – Василiя Гулака-Артемовського. На жаль, нiчого не вiдомо про витоки роду, починаючи вiд генерального обозного Івана Гулака i закiнчуючи Патрикiем. Вiд останнього чiтко простежуеться подальша родова лiнiя Гулакiв-Артемовських: Патрикiй – його син Петро. Петро мав трьох синiв – Степана (священик Покровськоi церкви мiста Городище, батько композитора й спiвака С. П. Гулака-Артемовського), Василя (священик городищенськоi Преоб-раженськоi церкви) та Петра (письменник i поет, ректор Харкiвського унiверситету).

Є версiя, що Гулаки-Артемовськi були вихiдцями з дворянського стану. Однак за радянських часiв, на якi припали першi дослiдження бiографiй дядька й небожа Гулакiв-Артемовських, це питання не порушувалося, зокрема в монографii Л. Кауфмана «С. С. Гулак-Артемовський» (Киiв, 1962). Оминула цю проблему i музейна експозицiя, яку розгорнув органiзатор i засновник музею, краезнавець Георгiй Коваль. У його записах, якi зберiгаються в Городищенському музеi С. С. Гулака-Артемовського, йдеться, щоправда, про герб роду Гулакiв, на якому зображенi лук i стрiла.

І в рукописах Л. Кауфмана, що не увiйшли до монографii й нинi зберiгаються в музеi, згадуеться про дворянське корiння роду Гулакiв-Артемовських: «…во всех документах, сохранившихся в личном архиве Гулака-Артемовского в Ленинградском центральном историческом архиве, указано, что он происходил из киевских дворян…».

У дослiдженнi автора «М. И. Глинка и С. С. Гулак-Артемовский. Новые материалы» (Киiв, 1961) йдеться про написану рукою Глiнки довiдку, яка послугувала Семену Степановичу беззаперечним документом для проживання в Петербурзi: «Глинка… справедливо решив, что лицу дворянского происхождения легче будет продвигаться по лестнице артистической карьеры… потребовал, чтобы в свидетельстве было указано, что Гулак-Артемовский происходит из киевских дворян…».

У листi (травень 1839 р.) до свого дядька П. П. Гулака-Артемовського в Харкiв С. С. Гулак-Артемовський писав: «Дело о дворянстве нашего рода давно поступило в геральдию и через два, не более чем три месяца будет решено непременно. Герольдмейстр, с которым я имел случай познакомиться, заверил меня, что род Гулаков-Артемовских наверное будет утвержден в дворянском достоинстве. Паспорт я получил с приписанием, что я дворянин».

У записах метричноi книги городищенськоi Покровськоi церкви на початку ХІХ ст. кiлька разiв згадуеться дворянин Федiр Гулак та його дружина Акелiна у зв’язку з народженням дiтей, зокрема у 1802, 1805 та 1806 рр. Запис, датований груднем 1802 р., засвiдчуе, що у «дворянина Якова Гулака и жены его Екатерины родился сын Павел». І далi: «У дыякона Василия Артемовского и жены его Марии родился сын Лесь. Воспринимал губернский секретарь Аким Гулак-Артемовский»; «У тытулярного советника Акима Гулака и жены его Марии родился сын Марко…» (1810 р.); «Дворянин Василий Гулак воспринимал незаконнорожденного младенца шляхтича Ивана Дунаевского» (кiнець 1806 р.). Таким чином, записи засвiдчують, що на початку ХІХ ст. у Городищi проживало багато дворян Гулакiв.

Клопотання С. Гулака-Артемовського було не стiльки щодо «присвоення» дворянського титулу, а скорiше щодо його вiдновлення, оскiльки вiн, будучи людиною свiтською, цiкавився минулим свого роду. Саме таку думку обгрунтував радянський дослiдник Л. Кауфман, який зазначав, що городищенськi священики походять iз дворян.




Роздiл другий. Городищина – мала батькiвщина Гулакiв-Артемовських


«Городище – мiсце, де колись було мiсто або укрiплення, а потiм цiею назвою звалися новi поселення, якi на старих мiсцях будувалися» («Географiчний словник 1788 р.»).

Там, де тихо i повiльно протiкае колись повновода рiчка Вiльшанка, у центральнiй лiсостеповiй частинi Надднiпрянськоi Украiни розташоване мальовниче мiстечко Городище, в якому народився перший украiнський байкар П. П. Гулак-Артемовський. Багатi й родючi землi цього краю не раз приваблювали чужинцiв. Отож мiсцеве слов’янське населення, аби вберегтися вiд ворога, зводило навколо своiх поселень укрiплення – городища (огорожi). Поступово цi укрiпленi поселення перетворювалися на обороннi, адмiнiстративнi й торговельно-ремiсничi центри племiнних об’еднань.

Стародавне укрiплене поселення Городище (власне центр сучасного мiста) складалося з дитинця, обнесеного частоколом, водних перешкод (р. Вiльшанка), торговицi, окольного або ремiсничого передмiстя за притокою рiчки Вiльшанки – Татарки. Археологiчнi знахiдки свiдчать, що в цьому городищi життя не припинялось i пiсля монгольськоi навали 1239—1240 рр. Із попелу i руiн воно вiдроджувалося багато разiв.

Городище могло сформуватися в ХІ ст., у часи Киiвськоi Русi, коли так називали поселення, укрiпленi ровами, валами i високими стiнами. За князiв Володимира Великого i Ярослава Мудрого розпочалося будiвництво фортифiкацiйноi оборонноi системи на пiвденно-схiдних рубежах Киiвськоi Русi. «Повiсть минулих лiт» повiдомляе: «…у 988 р. князь Володимир Великий почав будувати мiста на берегах великих рiк та заселяв iх найкращими воiнами, щоб протистояти печенiгам». А в 1032 р. князь Ярослав Мудрий «почав ставити мiста на р. Рось».

Мiстечко Городище в XVI ст. перебувало на окраiнi Литовськоi держави. Ним володiв киiвський удiльний князь Олелько Володимирович та його син Семен, якi з часом передали цi землi князевi Федору Глинському. По смертi Ф. Глин-ського мiстечко перейшло його сину Богдану, путивльському намiснику, який загинув у московському полонi в 1500 р.

Перша письмова згадка датуеться 1527 р., коли мiстечко пiсля жорстокого спротиву було спалене та зруйноване кримськими татарами, адже розташовувалося на так званому Чорному шляху, яким чинилися набiги на украiнськi землi. Як переповiдають джерела, «русло рiчки було забито тодi тiлами вбитих, а вода червонiла вiд кровi».

1537 р. князь Володимир Глинський продае городищен-ськi землi знатному черкаському мiщанину та власнику с. Млiiв Івану Зубрику. З часом городищенськi землi успадкував його син Василь, а згодом цi землi вiдiйшли до единоi дочки В. Зубрика Христини Василiвни. Не маючи коштiв на розбудову земель та маетку, Христина Василiвна продае свою спадщину коронному гетьману Речi Посполитоi Станiславу Конецпольському (в якого на службi перебував Михайло Хмельницький та його син Богдан Хмельницький). 28 сiчня 1633 р. гетьман викупив у неi землi Жаботина, Млiева, Старосiлля, Орловеця, Слобiдки, Смiли, Балаклii та спаленого мiстечка Городище, за якi сплатив 24 тисячi злотих.

Уперше на мапу мiстечко потрапило в XVII ст. завдяки французькому iнженеру Гiйому Левассеру де Боплану, який, перебуваючи на службi в польського короля (керував будiвництвом фортецi Кодак 1635 р.), створював мапи схiдних територiй Європи. У своему щоденнику Гiйом де Боплан так описував мiстечко: «Тутешнi селяни заслуговують на спiвчуття. Вони мусять працювати власноручно i зi своiми кiньми три днi на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно вiд надiлу, який тримають, певну кiлькiсть зерна, багато каплунiв, курей, гусей i курчат перед Великоднем, Трiйцею i Рiздвом. Окрiм того, повиннi возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячi iнших повинностей, яких би й не мали робити, не кажучи про грошi, яких пани вiд них вимагають, а також забирають десятину з баранiв, свиней, меду, всiляких плодiв, а кожного третього року – третього вола. Одним словом, селяни змушенi вiддавати своiм панам усе, чого тi захочуть, так що немае нiчого дивного, коли цi нещаснi нiколи нiчого не вiдкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежностi. Але i це ще не найважливiше, оскiльки пани мають необмежену владу не тiльки над iхнiм майном, але й над iхнiм життям. Таке рабство i призводить до того, що багато хто тiкае. А найвiдважнiшi з них подаються на Запорожжя, яке е мiсцем притулку козакiв на Борисфенi».

Наростаюче нацiонально-релiгiйне та соцiально-економiчне гноблення спричинили вибух козацького повстання 1637—1638 рр. Так, повстання населення Городища 1637 р. було пiдтримане гетьманом нереестрового козацтва П. Пав-люком (Бутом). Згодом воно було придушене польськими регулярними вiйськами.

У 1645 р., щоб убезпечити мiстечко вiд народних повстань та козацьких виступiв, коронний гетьман С. Конецпольський наказав насипати навколо нього захиснi вали й побудувати фортецю з двома дерев’яними вежами. По смертi коронного гетьмана Станiслава Конецпольського (1646 р.) маеток перейшов у спадок його синовi – Олександру Конецпольсько-му. Однак вiн недовго розпоряджався багатою спадщиною, оскiльки Городище опинилося в центрi подiй Нацiонально-визвольноi вiйни 1648—1657 рр. пiд проводом Богдана Хмельницького.

Пiсля перемоги в Корсунськiй битвi (травень 1648 р.) козаки на чолi з гетьманом Б. Хмельницьким зайняли мiстечко Городище та так звану «Конецпольщину», з якоi, як повiдомляють польськi хронiсти, «було взято добра на 200 тисяч талерiв». Це свiдчить про достатню заможнiсть населення мiстечка, його економiчний потенцiал.

Пiсля укладення Богданом Хмельницьким Зборiвського миру з польським королем наприкiнцi 1649 р. Городище стае сотенним мiстечком Корсунського полку й переходить у володiння Богдана Хмельницького – «на булаву». Б. Хмельницький призначае городищенським сотником козака Максима Кулея.

Про подальшi подii перiоду Нацiонально-визвольноi вiйни середини XVII ст. i мiсце в них м. Городище джерела повiдомляють: «Восени 1655 р., як був Хмельницький пiд Львовом, вийшов хан iз всiма ордами своiми на мiста козацькi, почавши вiд Смiли, на Городище, Вiльхiвець, на Звенигородку проти Хмельницького. І пiд усiма мiстами украiнськими було багато татар, якi прагнули iх здобути, бо хан розгнiвався на Хмельницького за те, що вiн здався москалям. Тих козакiв, що з мiст украiнських iшли до Хмельницького або вiд Хмельницького з-пiд Львова, татари ловили. й самого Хмельницького спiймавши пiд Озiрною, мало не розбили, вiйсько свое Хмельницький був розпустив, i мало що було при ньому. Потiм, помирившись iз ханом, сам Хмельницький був у нього у наметi, розмовляли наодинцi й розiйшлись спокiйно. І повернувся Хмельницький з тiеi дороги в Чигирин i захворiв».

Пiд час гетьманування Івана Виговського та укладення мiж Гетьманщиною й Рiччю Посполитою Гадяцького трактату (16 вересня 1658 р.) мiстечка Городище та Млiiв, згiдно з королiвським унiверсалом, перейшли у володiння колишнього генерального суддi Вiйська Запорозького Самiйла За-рудного. Але останнiй того ж року змушений був вiд них вiдмовитися на користь О. Конецпольського, чию скаргу задовольнив Польський сейм. Оскiльки Олександр Конец-польський не мав прямих спадкоемцiв, то заповiв маеток своему родичу – воеводi подiльському та обозному коронного вiйська Станiславу-Яновi Конецпольському. У 1661 р. сеймовою конституцiею за Конецпольськими було визнано «добра над рiчкою Вiльшанкою у воеводствi Киевському».

У перiод Руiни м. Городище знову опиняеться в центрi полiтичних подiй. У 1663 р. у мiстечку перебувала дружина гетьмана Правобережноi Украiни Павла Тетерi – Катерина (донька Б. Хмельницького). 1664 р. у неi гостював ii брат Юрiй Хмельницький – молодший син гетьмана Богдана. Гетьман Правобережноi Украiни П. Тетеря, вважаючи Ю. Хмельницького своiм конкурентом у боротьбi за гетьманську булаву й пiдозрюючи його у змовi з гетьманом i воеводою Іваном Виговським проти нього, наказав заарештувати гетьманича. Про iснування змови правобережний гетьман П. Тетеря дiзнався вiд своеi дружини Катерини, якiй про те необачно розповiв сам Юрiй. Польський iсторик Е. Рулiковський стверджуе, що «Хмельниченка затримали королiвськi гвардiйцi по дорозi з Городища, коли той повертався до Смiлянського монастиря», а украiнський iсторик В. Антонович вважае, що Юрiя Хмельницького було заарештовано в будинку його сестри в Городищi.

У червнi 1664 р. пiд Городищем кошовий отаман І. Сiрко розбив татарський загiн. Тому невеличку рiчку, що впадае до р. Вiльшанки, з того часу мiсцевi називають Татаркою.

Цього ж року Украiною з каральною акцiею пройшло вiйсько Стефана Чарнецького, але, зустрiвши органiзований опiр козакiв, поляки осiли в укрiплених мiстечках, а сам Чарнецький подався шукати пiдтримки в кримських татар. У серпнi, зiбравши 20 тисяч запорожцiв, кошовий отаман І. Сiрко почав вiдбивати мiстечка та села у вiйськ С. Чарнецького. Прийшовши до Городища, І. Сiрко почав штурмувати укрiплення, де зi своiми вiсьмома загонами замкнувся польський полковник Себастiан Маховський. Запаливши передмiстя, козаки й частина мiщан почали руйнувати частокiл. Остаточно розбити вiйська полковника С. Маховського козакам завадив полковник Бiзинський, який напав на них з флангу та змусив вiдступити. Як оповiдають козацькi лiтописи, пiд час вiдступу козакiв І. Сiрко був тяжко поранений i, тiкаючи, упав з коня. Через три днi пiсля невдалого штурму Городища надiйшла звiстка про те, що С. Чарнецький повертаеться разом з татарами, i Маховський та Бiзинський пiшли йому назустрiч.

Пiд час Росiйсько-шведськоi вiйни (1741 —1743 рр.) до Городища та Млiева заiхав коронний хорунжий Олександр Яблоновський i, скориставшись военною ситуацiею, приеднав мiстечка до своiх володiнь.

У 1762 р., вигравши судовий процес з О. Яблоновським, рiд Валевських отримуе маетностi Конецпольських i за 200 тисяч злотих надае право успадкувати частину Конецпольщи-ни князю та коронному обозному Єжи Любомирському. Але О. Яблоновський не повертав незаконно придбаних володiнь, а його син Ян Каетан Яблоновський, ставши чигиринським старостою та вiднайшовши кiлька юридичних помилок у судовому рiшеннi, оформив на себе частину спадку Конец-польських. За новими, майже законними, документами родина Яблоновських набувала права власностi на землi вiд короля Станiслава Лiщинського, якому належала спадщина Конецпольських пiсля Анни Конецпольськоi, доньки Олександра, дружини Богуслава Лiщинського. Тодi мiж Любомирськими i Яблоновськими розпочалася нова довготривала судова тяганина, що завершилася на користь князя Любо-мирського, а коронний трибунал 1762 р. скасував усi незаконнi привласнення й угоди, i Любомирськi повернули собi Конецпольщину, зокрема i Городище.

Отримавши спадок Конецпольського, Є. Любомирський зробив мiстечко Смiла центральним мiстом i головною волостю свого маетку. Родина Любомирських, починаючи вiд князя й коронного обозного Єжи Любомирського та його сина королiвського пiдстолiя Станiслава й до Францiшка Ксаверiя Любомирського, опiкувалася розвитком своiх маеткiв. Найбiльш активного розвитку та розбудови маетки зазнали за часiв Ф. К. Любомирського, який для того щоб збiльшити кiлькiсть населення, за народним переказом, велiв окликами проголошувати на ярмарках, що «як хто прийде до нього з чужою жiнкою i чужими волами, вiн навiть i такого не викаже та буде за того стояти». Украiнський iсторик П. Кулiш писав: «Загалом усi засновники нових поселень мусили бiльше всього намагатися залучити до себе людей, i тому кожне поселення виникало не iнакше, як на правах слободи, тобто звiльнившись вiд майже усiх повинностей i податкiв на вiдому кiлькiсть рокiв. Зазвичай осадчi кидали клич на ярмарках, на переправах, на церковних i монастирських святах – i переманювали до себе народ рiзними обiцянками. Зрозумiло, заможний селянин не спокушався закликом на слободу. Але у кожному селi були сироти, ображенi старшими родичами, були бродяги, що спустили з рук останнiй достаток, були закоханi, що боялися розлуки, або постраждалi вiд переслiдувань, – багато було людей, що бажали змiнити обставини життя».

Станом на 1741 р. у Городищi налiчувалося 300 дворiв. За переписом населення мiстечка 1778 р. у ньому проживало 27 iудеiв, кiлькiсть яких не змiнилася й пiд час перепису 1784 р.

У Городищi дiяли три унiатськi церкви, збудованi у 1722-му, 1728-му i 1742 роках.

Будучи завзятим мисливцем, князь Ксаверiй Любомирський мрiяв про великi лiсовi угiддя й тому, маючи таку нагоду, промiняв фельдмаршалу росiйських вiйськ, князю Григорiю Потьомкiну-Таврiйському своi Смiлянськi маетки (до яких входило й Городище) на його Стародубськi угiддя в Литвi.

У 1768 р. городищани стали учасниками Колiiвщини, пiд час якоi тимчасово звiльнилися вiд польських феодалiв.

1793 р., пiсля приеднання Правобережноi Украiни до Росiйськоi iмперii, Городище стало волосним центром Черкаського повiту, з населенням близько 3700 жителiв. З часом населення мiстечка зростало за рахунок вихiдцiв з iнших сiл, якi знаходили тут роботу на видобутках гранiту та зеленкуватоi пластичноi глини, з якоi виготовляли цеглу.

Основою господарського життя було землеробство, в якому панували вiдсталi способи обробiтку землi. Наприкiнцi XVIII ст. у Городищi розвинувся чумацький промисел. Нелегку долю городищенських чумакiв змалюе згодом П. П. Гулак-Артемовський:

Як з Городища чумак пiшов в Крим за сiллю,
В дорозi нидiе двадцяту вже недiлю,
Обшарпавсь до рубця, в кала мазь облiпився…
Терпить нужду й бiду, пропасницю й гострець.

По смертi князя Г. Потьомкiна його спадок було роздiлено мiж спадкоемцями. Городищенське помiстя перейшло до генерала М. Висоцького.

З часом М. Висоцький промiняв Городище та прилеглi землi на Вiльшанський маеток генерала В. Енгельгардта (у його племiнника П. Енгельгардта служитиме козачком Тарас Шевченко). Саме донька В. Енгельгардта – Олександра Бра-ницька (небога i коханка фаворита Катерини ІІ князя Г. Потьомкiна) отримала у посаг Городищенськi маетки та землi, коли одружилася iз графом Францiшком Ксаверiем Брани-цьким, коронним гетьманом польських вiйськ.

Для ефективного управлiння маетками Браницькi роздiлили своi землi на сiм територiальних ключiв, одним з яких був Городищенський, що складався з мiстечка Городище, сiл Млiiв, Валява, Деренкiвець, Орловець, Завадiвка, Черепин, Свинарка, Бурти, Калинiвка, Мельникiвка, Хлистунiвка, Ксаверове, Журавка, Теклiне, Ольхiвчик, Миропiлля, Старо-сiлля, Смоляна Буда i Буда-Орловецька.

Пiсля одруження iхньоi доньки Єлизавети Ксаверiвни з графом Михайлом Воронцовим у 1820 р. (а згодом i свiтлiйшим князем i фельдмаршалом) Городище iз землями перейшло у iхне володiння й стало частиною Мошногородищенського маетку. З часом величезний маеток перейшов у спадок iхньому синовi князю Семену Воронцову, який, позаяк не мав змоги його навiдувати й особисто вести в ньому справи, адже постiйно перебував за кордоном, подарував маеток та всi прилеглi до нього землi своiй племiнницi (небозi) графинi Катеринi Балашовiй, яка залишалася власницею Городища аж до подiй 1917 року.




Роздiл третiй. Городищенська Гулакiвщина: «родинне гнiздо»


Мiсцевiсть, де розташовувалась родинна садиба Гулакiв-Артемовських, серед мiсцевих i нинi називаеться Пiщана. Колись це був хутiр, i саме тут прадiд композитора Патрикiй у 1742 роцi придбав 60 десятин землi.

До наших днiв на Пiщаному збереглися мiсця, пов’язанi з дитинством малого Петра: р. Вiльшанка, ставок, яр Макiтерцi, гори Кучугури. Але не збереглося в Городищi жодноi будiвлi, яка б несла в собi пам’ять про родину Гулакiв-Артемовських. Покровську церкву, в якiй з дiда-прадiда правили службу Гулаки-Артемовськi, землячками-нащадками, одурманеними iдеологiею радянськоi системи, було занедбано й розiбрано, кладовище з родовим склепом, у якому спочивали останки славетного роду, спаплюжено i зрiвняно iз землею, а прах розвiяно за вiтром.

Саме стiни й образи Покровськоi церкви бачили хрещення першого украiнського байкаря й ректора Харкiвського унiверситету – Петра Гулака-Артемовського та його небожа, видатного спiвака й автора першоi украiнськоi опери «Запорожець за Дунаем» – Семена Гулака-Артемовського.

У Покровськiй церквi правило службу не одне поколiння Гулакiв: отцi Патрикiй, Петро, Степан, Василь – iхнi прадiд, дiд, батько i дядько.

З iхнього прадiда й почалася родинна служба в Покровськiй церквi.

1742 р. у Городищi було збудувано церкву на честь Покрови Пресвятоi Богородицi й запрошено служити в нiй Патрикiя Гулака-Артемовського, який на той час вiв службу в Черкасах. За свiдченням старожилiв, неподалiк вiд Покровськоi церкви був будинок священика, подiлений на двi частини. Одна слугувала обiйстям для його родини, а у другiй розташовувалась маленька церковноприходська школа, в якiй навчались грамоти дiти городищан. І хоча церкву було зруйновано (у радянськi роки пiд час боротьби з «релiгiйним опiумом»), пам’ять про неi й нинi живе у спогадах старожилiв. Уродженка мiста О. Середа (Бiлашенко) так описувала По-кровську церкву: «Вона була дерев’яною, великою i красивою, стояла над рiчкою, i дверi були над бугром. до церкви ходила з мамою i сестрою, i хрестили мене в цiй церквi. Вiд церкви вулиця тягнулася до хутора Пiщаного. А бiля храму стояв будиночок, у якому здавна була церковнопарафiяльна школа». За словами О. Середи, школа працювала i в 20— 30-х рр. XX ст., i вона разом iз сестрою навчалася в нiй у 1932—1933 рр. Жiнка i тепер пам’ятае верандочку, прохiд i кiмнати, де були класи. Але згодом примiщення школи зруйнували, а церкву розiбрали на будматерiали та iншi потреби. Так, сусiд О. Середи – бригадир й. Буюк, скориставшись «службовим становищем», набрав стiльки дощок, що з них побудував сарай, який невдовзi згорiв, а люди говорили, що то «кара Божа».

Представниця роду Гулакiв О. Шляхова розповiдае, що бiля церкви було не лише примiщення школи, в якiй вона вчилася в початкових класах, а й невеличке кладовище, на якому ховали священикiв та служителiв церкви. Але через радянський вандалiзм та безбожнiсть у Городищi вiд нього не залишилося й слiду.

Із розповiдей мiсцевих жителiв, зокрема П. Шляхового, вiдомо про руйнування, паплюження могил священикiв та самого кладовища. Так, за його словами, у 50-х рр. ХХ ст. при будiвництвi мосту через р. Вiльшанку землю для насипу набирали з мiсця, де була церква. У той час П. Шляховий працював шофером i на власнi очi бачив руйнування склепу, як «у ньому падали й ламалися дерев’янi домовини священнослужителiв». Вочевидь, у склепi покоiлися останки як служителiв церкви, так i священикiв роду Гулакiв-Артемовських: отцiв Патрикiя, Петра, Степана, Василя. На жаль, через безбожнiсть та манкуртство частини жителiв мiста iх так i не перепоховали, як належить, а розбитi домовини вiдвезли на Курган Слави, де, скинувши в яму, засипали землею з того ж кладовища.

В. Гулак, житель мiста й нащадок роду Гулакiв-Артемовських, своею розповiддю пiдтверджуе слова П. Шляхового.

За його словами, у 1953 р., коли ще юнаком вiдвiдував За-греблянську школу, вiн став свiдком того, «як пiд час будiвельних робiт на р. Вiльшанцi грейдером було розрите поховання: вузеньке примiщення пiд землею, куди вели сходинки, немов до льоху, в якому по обидва боки стояли дерев’янi домовини, що були не дощатi, а довбанки в деревi».

Уродженець мiстечка А. Журавель розповiдае, що змалку разом iз друзями-однолiтками гуляв на цвинтарi, що був нижче Покровськоi церкви. Вiн добре пам’ятае, що серед поховань там були й могили радянських та нiмецьких солдатiв, «оскiльки бабуся частенько його сварила, щоб не пiдходили до нiмецькоi». Уже в дорослому вiцi, коли вiн працював водiем вантажiвки на будiвництвi мосту через р. Вiльшанка, на власнi очi бачив, як було розрите кладовище. Запали йому в пам’ять жахливi картини паплюження кладовища: «Бульдозер горнув землю на купу, а екскаватор черпав звiдти землю разом з останками, уламками домовин та пiском». Усю ту землю вiдвозили на мiсце, що було вiдведене для спорудження Кургану Слави. «Там змiшалися останки i з нашоi солдатськоi могили, i з нiмецькоi, i священикiв церкви. Щоб робили перепоховання – такого не пам’ятаю», – згадуе А. Журавель.

Н. Очковська розповiдае, як iз мамою ходили до церкви святити вербу. Бiля церкви був дерев’яний будиночок – початкова школа, яку Н. Очковська вiдвiдувала, а батьки iй розповiдали, що в нiй споконвiку жили священики та iхнi сiм’i. Поруч зi школою була попiвська криниця, а нижче – кладовище.

Чоловiк Н. Очковськоi В. Очковський у 50-х рр. ХХ ст. працював на грейдерi пiд час будiвництва мосту через рiчку. Землю брали бiля Покровськоi церкви, й коли В. Очковський натрапив на склеп, то вирiшив iз колегою його оглянути. З цiкавостi вони вiдкрили одну з домовин: витягли протрухлу труну й вiдкрили – там лежав чоловiк iз великим хрестом на грудях. Згодом цеглу зi склепу почали розбирати мешканцi мiста для власних потреб, а домовини, останки священикiв та шматки зiтлiлого одягу лежали просто неба. Потiм усi останки закопали на цьому ж мiсцi, а землю для насипу мосту брали вже з верхнiх шарiв. Пiзнiше, наприкiнцi 60-х рр. ХХ ст., коли споруджували Курган Слави, землю брали з того ж таки кладовища й разом з останками людей вiдвозили на насип.

Про те, як дзвони Покровськоi церкви скликали людей на службу, пам’ятае уродженка мiста В. Лисак (Короп). Вона пригадуе, як у 1934 р. пiшла до церковнопарафiяльноi школи, що розмiщувалася в колишнiй попiвськiй хатi й до якоi ходив ще ii батько. Жiнка розповiдае, що «коли одного разу поверталася зi школи, то бачила, як знiмали дзвони з церкви. Останнiм священиком церкви Покрови Пресвятоi Богородицi був отець Каламацький, якого репресували. До кiнця Великоi Вiтчизняноi вiйни примiщення церкви використовували як комору для зерна, а пiсля вiйни – розiбрали. Були розритi могили, й людськi рештки валялися по всьому кладовищу, а учнi й навiть дорослi грали ними у футбол».

У пам’ятi народнiй збереглися й iншi мiсця, пов’язанi з родом священикiв Гулакiв-Артемовських. Жителi мiста пам’ятають i стару дорогу, що вела вiд церкви до хутора Пiщаного, де стояла родинна садиба Гулакiв-Артемовських i були попiвськi луки зi ставочком, де випасалася худоба й стояв млин, i височили гори Кучугури. Нинi на мiсцi колишньоi садиби Артемовських лише стара криниця. Як свiдчать старожили, це те саме джерело, з якого малий Петро пив колись воду. Про мiсце ж самоi родинноi Покровськоi церкви нагадуе збудована зовсiм недавно каплиця.




Роздiл четвертий. Дитинство. Юнiсть. Бурса. Академiя


Петро Гулак-Артемовський, украiнський прозаiк, поет, вчений, перекладач, народився 16 сiчня (27 сiчня за ст. ст.) 1790 р. у родинi священика Покровськоi церкви Петра Патрикiйовича та його дружини Уляни в м. Городище, що на Черкащинi. Батько майбутнього письменника походив зi шляхетсько-козацького роду та володiв невеликим хутором iз 60 десятинами землi (згодом у народi його називатимуть Гулакiвщина). У родинi зберiгся переказ про те, що батька, який вiдзначався палким патрiотизмом, пiд час Колiiвщини (1768 р.) жорстоко покарали рiзками польськi пани. Як розповiдав iсторик М. Костомаров, «поет зберiгав цi рiзки й охоче показував iх гостям».

Коротке мужне iм’я Петро походить iз Стародавньоi Грецii, у перекладi означае «скеля», «камiнь». То якими рисами характеру надiленi чоловiки, котрих так нарекли при народженнi?

Апостол Петро единий з усiх дванадцяти апостолiв весь час намагався поеднати християнську покору з войовничiстю, а то й люттю. Це притаманно й iншим людям з цим iм’ям.

З дитячих рокiв Петро зростае вельми самолюбною, нерiдко хворобливою людиною. Вiн досить рухливий i добродушний, але на образи реагуе украй важко. його зменшувальне iм’я – Петрик – говорить про його довiрливiсть, м’якiсть, можливо, навiть надмiрну дитячу нiжнiсть, i тим болючiше йому бувае при зiткненнi з грубiстю й образою. У цьому iменi вiдсутня пластичнiсть, тож захiдний варiант його – Пiтер – у цьому сенсi набагато виграшнiший.

Петро – допитливий хлопчик. З раннього вiку вiн засипае батькiв питаннями. Його цiкавить усе: навiщо будують гнiзда пташки, де вночi перебувають трамваi, як улаштований будильник. Маленький Петро музично обдарований, у нього може бути спiвучий голос. Батькам було б непогано влаштувати сина в музичну школу. Петро вчиться легко i не заважае вчителям. Юнаком колекцiонуе фотографii артистiв i музичнi записи.

Пiсля школи Петро прагне продовжити освiту. Працюючи, бореться за лiдерство i тому дуже ретельно ставиться до своеi професiйноi пiдготовки. У нього е схильнiсть до аналiзу й систематизацii, тому вiн може стати слiдчим, математиком, iнженером.

Одним словом, Петро не вельми пристосований пом’якшувати конфлiкти, швидше за все вiн намагатиметься приховати свою вразливу душу за якою-небудь маскою. Нерiдко такою маскою стае цинiзм, у бiльш пом’якшеному виглядi це проявляеться в iронiчностi й глузливостi, може бути, що Петро перетвориться на замкнуту людину, знаходячи вiддушину в книгах, музицi, творчостi або в спiлкуваннi зi справдi близькими йому людьми, яких у нього буде не так уже й багато.

Цiкаво, що при всiй своiй вразливостi Петро часто вважае за потрiбне говорити людям в очi те, що вiн про них думае, не помiчаючи, що аналогiчнi дii оточення щодо нього е джерелом його власних трагедiй. Якщо Петро навчиться розумiти людей, то звiльнить себе вiд безлiчi тяжких переживань i прекрасно зможе проявити свiтлi сторони свого характеру, якi забезпечать йому вдалу долю, щасливу родину i безлiч справжнiх друзiв.

У виборi дружини не поспiшае, довго оцiнюе – чи вiдповiдае обраниця його iдеалу. Одна з основних вимог до жiнки – бути вiрною, iншi якостi для Петра не настiльки важливi. У ревнощах може бути нестриманим. Дуже любить свою матiр, i тому дружинi Петра доведеться рахуватися iз впливом свекрухи на вчинки чоловiка. Домашньою роботою займаеться час вiд часу.

Петро був сьомою дитиною (за деякими даними, у родинi священика народилось 10—12 дiтей). Ім’я матерi майбутнього поета вдалося встановити зовсiм недавно мiсцевим краезнавцям завдяки вiднайденому запису в метричнiй книзi Покровськоi церкви, яка зберiгаеться в Черкаському обласному архiвi: «Сiчень 1802 р. хоронив Григорiй Ромаданов по обряду християнському Улiану. Померла священика Петра Артемовського дружина. Вiд роду п’ятдесят чотири роки». Отже, коли Петровi виповнилося 12 рокiв, вiн залишився без матерi. Цим, мабуть, можна пояснити i не вельми заможне життя спудея Киiвськоi бурси.

…Весною i влiтку родина жила на хуторi Пiщаному. Тут Артемовськi господарювали. Звiдси – i з подвiр’я, i з вiкна рiдноi домiвки – хлопчик милувався незвичайноi краси краевидами: зеленими луками, що стелилися вiд смужки поля аж до тихоплинноi Вiльшанки та Кучугурiв, якi виднiлися вiддаля… Хлопцем бiгав вiн по пагорбах, порослих духмяними травами-зiллям, знав безлiч казок, пiсень. Оця казкова, райська природа, серед якоi зростав, творила його душу, бентежила чутливий допитливий розум. Вiн вiдчував подих i порив вiтру, шепiт трав i листя, скрипiння дерев, спiв солов’я, жайворонка…

Звiсно, що на шiстдесяти десятинах землi роботи було доволi. Вочевидь, на луках випасалася худоба, i табуни гусей та качок (навiщо ж тодi ставок?) водилися, був i сiнокiс. Якась частина розорювалася, там вирощувалася городина, хлiб. Дещиця зерна йшла на продаж…

Початковою освiтою малого Петра займався батько, навчаючи разом з iншими дiтьми городищан у парафiяльнiй школi. Одинадцятирiчного сина батько вiдправляе вчитися до Киево-Подiльськоi бурси, а згодом до Киiвськоi академii, що була на той час единим загальноосвiтнiм усестановим навчальним закладом, до якого, крiм дiтей мiсцевоi знатi й козацькоi старшини, приймали навiть селян. Академiя давала нижчу й вищу освiту; повний курс навчання тривав у нiй дванадцять рокiв.

У 1615 р. у м. Киевi на кошт шляхтянки Галшки Гулевичiвни на подарованому Киiвському братству земельному надiлi на Подолi було засновано братську школу. Маючи пiдтримку вiд Вiйська Запорозького, й зокрема гетьмана П. Сагайдачного, школа привабила вчителiв iз Львiвськоi та Луцькоi братських шкiл, якi почали тут працювати. У 1632 р. з iнiцiативи киiвського митрополита П. Могили вiдбулося об’еднання Киiвськоi братськоi та Лаврськоi шкiл, у результатi якого було засновано навчальний заклад – Киево-брат-ський колегiум з новою системою освiти. Як i в езуiтських навчальних закладах, тут вивчали математику, початки природничих наук, елементи медицини, особливу увагу придiляли вивченню мов – польськоi та латини.

Згiдно з Гадяцьким трактатом 1658 р. колегiя отримала статус академii та рiвнi права з Ягеллонським унiверситетом. Пiд час входження Гетьманщини до складу Московського царства академiя зберегла свiй статус, який був пiдтверджений у грамотах росiйських царiв Івана V (1694 р.) та Петра I (1701 р.).

Якiсть освiти й авторитет академii приваблювали iноземних студентiв: росiян i бiлорусiв, волохiв, молдаван, сербiв, боснiйцiв, чорногорцiв, болгар, грекiв та iталiйцiв. З моменту заснування Киево-Могилянськоi академii з ii стiн вийшло багато випускникiв, серед яких i вiдомi дiячi: гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Скоропадський, І. Самойлович; архiтектор І. Григорович-Барський, композитори А. Ведель та М. Березовський, фiлософ Г. Сковорода, науковець М. Ломоносов.

Незважаючи на намагання випускникiв перетворити академiю на сучасний унiверситет, за розпорядженням уряду, указом синоду вiд 14 серпня 1817 р. ii було закрито, а вже у 1819 р. у примiщеннях Киево-Могилянськоi академii була створена Киiвська духовна академiя.

За життя П. Могили колегiю нiхто не називав «Могилянською», анi польськi королi, анi московськi царi. Уперше таку назву вжито у грамотi короля М. Корибута Вишневець-кого (внучатого племiнника Могили, онука Раiни Могилянки) в 1670 р.: «Ми нашою королiвською владою дозволили, пiсля такого тяжкого руйнування i спустошення, вiдновити помянуту Киево-Могилянську колегiю i в нiй школи».

Протягом усього iснування Киiвську академiю називали на честь ii благодiйникiв: Киево-Могилянською на честь П. Могили, Могило-Заборовською на честь Р. Заборовського, а також Могилянсько-Мазепинською – на честь гетьмана І. Мазепи. З часом за навчальним закладом закрiпилася назва на честь його благодiйника, i вiн iменувався Киево-Могилянським колегiумом.

Фундатор колегiуму митрополит Петро Могила на територii Братського училищного монастиря збудував першу дерев’яну бурсу, що належала колегiуму (значнi перебудови будiвлi бурси ускладнюють сьогоднi уявлення про ii первiсний вигляд). Нова дерев’яна будiвля бурси зведена теж на територii братства 1719 р. У цьому будинку у великiй тiснотi мешкало 200 найбiднiших бурсакiв, якi iнодi десятками вмирали вiд пошесних хвороб. 1760 р. академiя дiстала дiлянку на березi Днiпра для зведення новоi будiвлi бурси. У 1765 р. будiвництво двоповерховоi дерев’яноi, на мурованому фундаментi бурси завершено. Мулярськi роботи виконував архiтектор Г. Григорович-Барський (сам вихованець академii), дерев’янi роботи – «тесельський майстер» Петро Недiлка. У будинку проживало до 400 бурсакiв, у не меншiй тiснотi, нiж ранiше, бувало одразу понад 40 хворих. Через 10 рокiв пiсля зведення згорiв i цей будинок, залишивши бурсацтво без останнього притулку. Оголошено збирання пожертв на новий мурований будинок. Пожертви надходили не тiльки з Киева, але й з усiеi Украiни i з-за ii меж – вiд численних вихованцiв академii, розкиданих по тодiшнiй Росiйськiй iмперii. За розпорядженням митрополита Г. Кременецького, у митрополii проводився збiр коштiв, i в 1778 р. споруджено нову одноповерхову цегляну бурсу, яка мала високий дах iз заломом та фронтонами над бiчними крилами, що було характерним для украiнського бароко. Будинок мав 13 камер (у двох мiстилася лiкарня). Автор – І. Григорович-Барський. Пiзнiше добудовано цегляну кухню. 1811 р. з iнiцiативи митрополита С. Олександрiвського за проектом архiтектора А. Меленського бурсу надбудовано i реконструйовано у стилi класицизму. Пiд час пожежi 1811 р. бурса фактично не постраждала. Будинок гуртожитку двоповерховий, цегляний, складаеться з трьох об’емiв – центрального i двох бiчних. Висунутi на червону лiнiю забудови вулицi бiчнi крила утворюють курдонер перед центральним входом, який пiдкреслено портиком доричного ордера. В архiтектурi споруди простежуються основнi етапи ii будiвництва. Перший поверх з невеликими, низько посадженими прямокутними вiкнами й рустованими пiлястрами вiдбивае особливостi первiсноi будiвлi XVIII ст. У портику (закладений у серединi XIX ст.) та архiтектурному оформленнi бiчних крил, де переважають горизонтальнi членування, якi позначенi лiнiею цоколю, мiжповерховою i пiдвiконними тягами, профiльованим карнизом, яскраво виявилися особливостi класицизму. Гладенькi тинькованi стiни прорiзанi прямокутними вiкнами, увiнчаними на другому поверсi класичними трикутними i горизонтальними сандриками, що спираються на кронштейни. Архаiчний характер внутрiшнього планування виявляеться у наявностi сумiжних примiщень, розташованих по один бiк коридору (виник у серединi XVII ст.). В окремих кiмнатах збереглися коробовi склепiння, в iнших перекриття плоскi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44583931) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.