Книга - Павло Тичина

Павло Тичина
Ігор Анатолiйович Коляда

Юлiя Ігорiвна Коляда


Знаменитi украiнцi
Павло Григорович Тичина (1891—1967) увiйшов в iсторiю нашоi культури як поет-новатор, романтик, спiвець Весни, автор неперевершених «Сонячних кларнетiв», перекладач, богослов, науковець, музикант, художник. Вiн збагатив украiнську мову понад 1500 неологiзмами, якi внесенi до сучасних словникiв. Навчив вiдчувати в поезii музику та мислити образами, говорив до Всесвiту мовою рiдноi украiнськоi землi. І водночас вiн був людиною, про яку Василь Стус написав: «Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свiдчитиме: поет жив у час, що заправив генiя на роль блазня. І поет погодився на цю роль… ставши блазнем при дворi кривавого короля…».





Ігор Коляда, Юлiя Коляда

Павло Тичина





Роздiл перший. Рiд


У пiдготовчих матерiалах до ненаписаноi книги «Мое дитинство» Павло Григорович Тичина занотував: «Ще як я був малим, у нас у хатi на стiнi висiла лубочна картина «Переяславська рада». І батько, було, показуе пучкою на запорожця, що з лiвого боку на якомусь пнi, чи що, сидiв: «Оце полковник Тичина». <…> І я довго дивився на картину i вгадував: а де ж той Тичина, наш предок?» Про джерела цiеi iнформацii поет повiдомляе лаконiчно: «Батьку про це сказав хтось…» Вiдзначимо: вiдомостi точнi. Йдеться про Гната Тичину, прапрапрапрапрапрадiда поета. Щоправда, той 18-рiчний козак був у вiйську Б. Хмельницького не полковником, а полковим старшиною – полковим писарем. «Можливо, це була романтика, – пише Павло Григорович, – хоч, правда, у так званих «полу-боткiвських мiльйонах» було й наше прiзвище». Автори примiток до 11-го тому академiчного «Зiбрання творiв» поета у 12 томах коментують цi слова так: «Рiд Тичин був пов’язаний з родом гетьмана П. Л. Полуботка (1660—1724), <…> який поклав 1 мiльйон фунтiв стерлiнгiв до Ост-Індськоi компанii з рiчним зростом 4%». Сiмейний переказ пiдтверджуеться документально.

У Росiйськiй iмперii iсторiя скарбiв П. Полуботка, захованих у лондонському банку, вважалася у кращому разi вигадкою, легендою. За браком доказiв у ii реальнiсть нiхто не вiрив. Проте 1907 року професор Олександр Рубець надрукував у журналi «Новое время» статтю, де повiдомив, що в одному з архiвiв йому пощастило виявити розповiдь англiйського шкiпера, який 1720 року вiз на шхунi з Архангельська до

Лондона трьох молодих плечистих украiнцiв, двое з яких насилу втягнули на судно важкий кадiвб, i iхнього дядька-наставника. А в Лондонi шкiпер супроводжував своiх пасажирiв як перекладач до Ост-Індськоi компанii, де один з них, назвавшись сином Полуботка Яковом, зробив вклад на суму 200 тисяч золотих рублiв. Зобов’язавшись щороку нараховувати на вклад 4% зi щорiчним зростанням суми за рахунок дивiдендiв, компанiя прийняла його на невизначений термiн до запитання Яковом або його батьком, або уповноваженими ними особами, або, у разi iхньоi смертi, спадкоемцями. Положення про конфiскацiю за давнiстю рокiв на цей вклад не розповсюджувалося.

Наказний гетьман Павло Леонтiйович Полуботок був одним з найбагатших людей Гетьманщини i, можливо, найспроможнiшим вельможею Лiвобережноi Украiни. Пiсля арешту з казни гетьмана вилучили величезну суму золотих, срiбних i мiдних грошей. Проте сьогоднi стверджують, що було вилучено не все. Звiдкись стало вiдомо, що «у гетьмана було бiльше золотих i срiбних монет», iх нiбито i вивезли через Архангельськ до Європи. При цьому, як не дивно, жодних розписок, гарантiйних документiв не залишилося.

Рiд Полуботкiв почав пiдноситися за часiв дiда Павла – Артемiя, сотника Чернiгiвського полку. Леонтiй Артемiйович, який успадкував його землi, вважався людиною вельми впливовою, оскiльки був родичем самого гетьмана Украiни Івана Самойловича. За його часiв батько Павла Полуботка став переяславським полковником i генеральним бунчужним. Отже, майбутнiй наказний гетьман Украiни П. Полуботок (1660—1723) народився у досить багатiй родинi i здобув хорошу освiту. Родиннi зв’язки з гетьманом Самойловичем забезпечували надiйну основу для процвiтання сiм’i.

У 1687 роцi розгорiлася боротьба за гетьманську булаву мiж І. Самойловичем та І. Мазепою. Через доноси та хабарi владу захопив останнiй. Прихильники скинутого правителя Гетьманщини один за одним вiдправлялися у заслання. Здавалося, доля родичiв Самойловича була вирiшена, але гетьман І. Мазепа чомусь не чiпав Полуботкiв цiлих три роки.

1689 року розкрили справу ченця Соломона, за яку І. Мазепа трохи не поплатився життям. Але при розглядi з’ясувалося, що тут не обiйшлося без сина i батька Полуботкiв. Вирок був негайним i суворим: володiння Полуботкiв описали i конфiскували на користь вiйськовоi казни i мiста Чернiгова. Леонтiя Полуботка позбавили полковницькоi посади, а його син Павло аж до 1705 р. офiцiйних посад не займав, його приписали до Чернiгiвського полку. Рiд майбутнього гетьмана позбавили багатства, i, здавалося, вiн мав би назавжди зникнути зi сторiнок iсторii. Але родина Полуботкiв в особi сина колишнього переяславського полковника знов пiднеслася. Як не дивно, просуванню Павла сприяв не хто iнший, як сам винуватець розорення роду. Незабаром І. Мазепа зробив П. Полуботка чернiгiвським полковником.

У 1709 роцi І. Мазепу оголосили зрадником. Петро І скликав козацьку старшину до Глухова для обрання нового гетьмана. Одним iз перших, хто з’явився на заклик росiйського царя, був Полуботок.

На булаву правителя Малоросii претендували двi людини – І. Скоропадський i П. Полуботок. Але Петро І рiшуче вiдкинув кандидатуру Павла («Ця людина хитра; з нього може вийти iнший Мазепа»). Природно, що нiхто, дiзнавшись про такий вiдгук государя, не наважувався наполягати на кандидатурi П. Полуботка. Новим гетьманом Украiни став І. Скоропадський. Хоча й Полуботок не був обдiлений царською милiстю – Полуботкам подарували бiльше 2000 дворiв. Таким чином, Павло став одразу одним iз перших багатiiв Украiни, що «жив широко i навiть тримав у себе двiр на зразок гетьманського».

У 1722 роцi помер І. Скоропадський. Тимчасовим наказним гетьманом Лiвобережноi Украiни став Павло Полуботок. Проте з перших же днiв у нього виник серйозний конфлiкт iз Малоросiйською колегiею (органом, створеним Петром І), який коштував П. Полуботку свободи i життя. На початку 1723 року протистояння влади в Гетьманщинi досягло апогею. Ворожi сторони звернулися до царя з апеляцiею.

У своiй вiдповiдi на прохання П. Полуботка дозволити йому стати гетьманом Малоросii Петро І заявив: «Усiм вiдомо, що з Богдана Хмельницького до Скоропадського всi гетьмани були зрадниками, вiд чого сильно постраждала держава Росiйська, особливо Малоросiя, тому потрiбно пiдшукати в гетьмани вiрну та надiйну людину». А таким росiйський цар П. Полуботка не вважав. Проте Полуботок (можливо, розраховуючи на допомогу царського улюбленця князя О. Меншикова) i надалi закидав царя чолобитними. Врештi-решт государ наказав покликати до себе гетьмана, генерального суддю Івана Чарниша i генерального писаря Семена Савича.

Першi особи Малоросii прибули до Петербурга в серпнi 1723 року i були прийнятi досить привiтно. Але наприкiнцi мiсяця в Таемну канцелярiю надiйшов лист Феофана Прокоповича. Посилаючись на письмове донесення чернiгiвського епископа Іродiана, вiн звинувачував П. Полуботка в стосунках з колишнiм писарем І. Мазепи – Пилипом Орликом. Для Петра І цього було бiльш нiж достатньо, щоб розпочати слiдство. У вереснi Полуботок, Савич i Чарниш з’явилися на допит у Таемну канцелярiю, а вже в листопадi були заарештованi i запроторенi до Петропавлiвськоi фортецi. За наказом Петра І для з’ясування провини заарештованого до Гетьманщини виiхав бригадир О. Рум’янцев. Цар таемно велiв Рум’янцеву обшукати всi будинки i маетки гетьмана i скласти опис майна. При проведеннi цiеi операцii столичнi слiдчi переконалися в зникненнi бiльшоi частини золотого запасу роду Полуботкiв.

Наказний гетьман раптово помер в ув’язненнi в 1723 роцi i забрав iз собою в могилу таемницю своiх скарбiв. Цiлком можливо, що донесення царю про те, що син щойно призначеного гетьмана Малоросii Якiв Полуботок ще в 1720 роцi вивiз до Англii i поклав у банк Ост-Індськоi компанii (Лондонський банк) дiжку золота, вiдiграло вирiшальну роль в арештi батька. З часом таемне досье за справою Полуботка потрапило на очi жадiбного О. Меншикова, коли вiн правив Росiею замiсть Катерини І. Тимчасовий правитель направив до Англii офiцiйний урядовий запит, на який позитивноi вiдповiдi не отримав. За часiв Катерини II таку саму спробу повернути до казни золото гетьмана Украiни робив фаворит iмператрицi Г. Потьомкiн-Тавричеський.

Отож, професорова стаття прогримiла, наче бомба. Адже за двiстi рокiв, завдяки вiдсоткам, внесок мав у стократ збiльшитися – йшлося приблизно про 800 млн царських рублiв! Наступного року на автора сенсацiйноi знахiдки обрушився цiлий шквал листiв вiд людей, якi доводили свою спорiдненiсть iз Полуботком. Щоб якось скоординувати дii претендентiв на одну з найбiльших у свiтi спадщин, 1909 року в Стародубi був скликаний спецiальний з’iзд нащадкiв гетьмана. Професор Рубець звернувся до зборiв з промовою, в якiй запевняв, що вклад гетьмана в англiйському банку справдi iснуе, i цi вiдомостi були отриманi вiд особи, яка заслуговуе повноi довiри. З’iзд спадкоемцiв Полуботка обрав комiсiю з 25 осiб. На зiбранi у складчину грошi ця комiсiя найняла групу компетентних фахiвцiв для вивчення питання. Останнiй вдалося з’ясувати, що до одного з англiйських банкiв дуже давно надiйшов вклад iз Росii на суму 10 тисяч голландських дукатiв, але за умовами зберiгання банк вiдсотки не нараховував. Для розгляду цiеi справи довелося вiдправити до Лондона спецiальну делегацiю, яка зiштовхнулася там iз суцiльним нерозумiнням з боку наступникiв банку, який колись належав Ост-Індськiй компанii. Службовцi, посилаючись на таемницю вкладiв, не допустили росiйських спадкоемцiв Полуботка до архiвiв i банкiвських документiв. Посланцям довелося повернутися нi з чим.

На з’iздi професор О. Рубець, зокрема, уклав список законних спадкоемцiв Полуботка. Саме той документ i мав на увазi П. Тичина, коли писав: «У так званих «Полуботкiвських мiльйонах» було й наше прiзвище».

Тепер – найцiкавiше. Коли в Украiнi остаточно перемогли бiльшовики, нова влада зацiкавилася як «золотим запасом» гетьмана, так i списком професора О. Рубця. Вiдомо, що 1922 року посол УСРР у Вiднi Юрiй Коцюбинський вiв переговори з полковником Робертом Мiтчеллом, представником «Вапк оi England», куди нiбито потрапили украiнськi скарби пiсля лiквiдацii Ост-Індськоi компанii. Англiець заявив, що для повернення внеску iснують певнi перешкоди, адже радянський уряд Украiни не визнаний Лондоном. Крiм того, якщо ту астрономiчну суму, яка накопичилася за 200 рокiв, ураз вилучити з фiнансового обiгу, то вся британська економiка полетить шкереберть. Полковник дав зрозумiти, що може йтися хiба що про торгово-економiчну угоду на мiждержавному рiвнi.

Пiсля утворення СРСР (грудень 1922-го) усi посольства Украiни було закрито. Чи продовжилися переговори з представником англiйського банку – не вiдомо. Але в будь-якому разi Ю. Коцюбинський не дiяв лише на власний розсуд – вiн мав вiдповiднi директиви з Харкова, тодiшньоi украiнськоi столицi. За деякими свiдченнями, хiд переговорiв розглядався на таемнiй нарадi президii ВУЦВК пiд головуванням «всеукраiнського старости» Григорiя Петровського.

Надалi першу скрипку в цiй iсторii заграла Москва, а точнiше – наркомат внутрiшньоi й зовнiшньоi торгiвлi СРСР, який з 1926 року очолив кремлiвський довгожитель Анастас Мiкоян. Вiн на початку 1930-х був уповноважений проводити надсекретнi оборудки з iноземними фiнансовими установами вартiстю в десятки мiльйонiв доларiв (на кшталт продажу за кордон частини колекцii Ермiтажу). деякi знайомi А. Мiкояна стверджували, що вiн був у курсi всiх подальших переговорiв щодо золота Полуботка. Можливо, особисто брав у них участь.

Судячи з публiкацiй у росiйськiй пресi останнiх рокiв, радянська розвiдка виявляла неабиякий iнтерес до справи «золота гетьмана П. Полуботка»: його активно шукала лондонська резидентура НКВС. Є свiдчення, що у 1938 роцi англiйська делегацiя прибула до Москви, де вела таемнi переговори щодо угоди про гетьманськi скарби з представниками Зовнiшторгбанку.

Немае необхiдностi доводити, що питання такоi ваги не могли не контролюватися Й. Сталiним – адже вiн пильнував i менш важливi справи. Що вже казати про золото украiнського гетьмана! А коли згадати, що радянський диктатор готувався до великоi «визвольноi» вiйни в Європi, яка потребувала колосальних витрат, можна уявити, наскiльки жаданими були для нього пошуки легендарних мiльйонiв. А втiм, уряди СРСР та Великоi Британii так i не дiйшли згоди щодо повернення гетьманських скарбiв. У 1939 роцi вибухнула друга свiтова вiйна. Нащадок Полуботка не знадобився. Натомiсть величезну послугу СРСР грошi Павла Полуботка зробили пiсля завершення вiйни. Велика Британiя, як вiдомо, була союзником СРСР i надавала значну вiйськову допомогу – йдеться про поставки вiйськовоi технiки на сотнi мiльйонiв фунтiв стерлiнгiв. Саме грiшми Полуботка i заплатив СРСР за цi поставки. Текст угоди, яку пiдписали 27 грудня 1947 року А. Мiкоян i англiйський посол в СРСР Петерсон, був i справдi фантастичним. Саме тому, напевно, знайти сьогоднi якiсь згадки про нього в радянських виданнях неможливо. Хоча сам Анастас Мiкоян, за словами його сина Степана, вважав пiдписання цього договору головним досягненням свого життя. Уряд Великоi Британii вiдмовився «за деякими винятками вiд своiх претензiй до Радянського Союзу в зв’язку з постачанням i послугами за час Другоi свiтовоi вiйни». За iншими радянськими боргами встановлювалися надзвичайно низькi ставки – 0,5% рiчних, а для виплат як за ними, так i за позиками, якi ще не були наданi, встановлювалася вiдстрочка погашення 15 рокiв. Натомiсть Велика Британiя отримувала 750 тис. тонн кормового зерна, але не безкоштовно, а за цiнами, «якi сторони узгодили». Існував ще й таемний додаток до договору, але змiст його також досi невiдомий. Наприкiнцi 1950-х рокiв англiйцi почали виявляти неспокiй з приводу пробачених вiйськових боргiв i наполягати на укладеннi новоi угоди, яка б анулювала всi британськi i радянськi взаемнi фiнансовi претензii, причому як державнi, так i з боку приватних осiб. Цiлком можливо, що пропозицiя англiйцiв була безпосередньо пов’язана з новим спалахом iнтересу до справи про спадщину гетьмана. Тодi про Полуботка опублiкували невелику замiтку в «Известиях». Перспектива судового позову навряд чи могла залишити британських фiнансистiв байдужими. Прем’ер-мiнiстр Великоi Британii Гарольд Вiльсон кiлька разiв спецiально приiжджав до СРСР i пiд час зустрiчей iз А. Мiкояном намагався зрушити це питання з мертвоi точки. Англiйцi були навiть згоднi пробачити СРСР царськi борги. Але все залишалося, як i ранiше, i тiльки 5 сiчня 1968 року була укладена мiжурядова угода «Про врегулювання взаемних фiнансових i майнових претензiй». Уряди домовилися не пред’являти один одному претензiй нi вiд свого iменi, нi вiд iменi своiх юридичних i фiзичних осiб. Але представники СРСР наполягли, щоб в угоду внесли тимчасове обмеження: угода торкалася тiльки претензiй, що виникли пiсля 1 сiчня 1939 року. Вочевидь, радянськi лiдери розраховували у майбутньому ще раз «подоiти» британцiв, шантажуючи iх Полуботком. Великiй Британii знадобилося ще 18 рокiв дипломатичних зусиль, щоб укласти другий договiр про взаемну вiдмову вiд претензiй, що виникли до 1939 року. Вiдповiдний документ був пiдписаний пiд час вiзиту мiнiстра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе в Лондон у липнi 1986 року.

У центрi уваги украiнського суспiльства гетьман Павло Полуботок знову опинився у 1990 роцi з подачi вiдомого поета Володимира Цибулька. Пiд час однiеi з частих тодi зустрiчей украiнськоi iнтелiгенцii у киiвському Будинку вчителя Цибулько з трибуни розповiв про 200 тисяч золотих червiнцiв, якi П. Полуботок на початку XVIII ст. залишив в одному з англiйських банкiв пiд вiдсотки. Слова В. Цибулька знайшли вдячних слухачiв. У газетах з’явилася довiдка експертiв «Дойче-банку», згiдно з якою Украiна мала найкращi стартовi умови для незалежностi серед 15 республiк СРСР. А тут ще й iнформацiя про те, що кожному з 52 млн мешканцiв Украiни може припасти по 38 кiлограмiв золота – якщо Украiнi вдасться повернути скарб Полуботка на батькiвщину. Сам Володимир Цибулько через багато рокiв зiзнався, що «золото Полуботка», як, зрештою, i довiдка експертiв «Дойче-банку», були радше вдалими агiтацiйними кроками, нiж об’ективною реальнiстю.

Однак на початку 1990-х тема золота Павла Полуботка не сходила з газетних шпальт. Народнi депутати Володимир Яворiвський i Роман Іваничук закликали добитися вiд Великоi Британii повернення нацiонального багатства. Була навiть створена спецiальна комiсiя на чолi з академiком П. Троньком, яка вiдвiдала Лондон. Але британцi ввiчливо вiдповiли, що нiяких грошей Полуботка у них немае.

Уряд УРСР 3 серпня 1990 року доручив «МЗС УРСР, юристам, iсторикам, управлiнню архiвiв провести дослiдницьку роботу, щоб поставити остаточну крапку в справi про спадок украiнського гетьмана Павла Полуботка».

Британськi газети вийшли з сенсацiйним повiдомленням про те, що «Украiна висувае Об’еднаному Королiвству претензii на суму в 16 (!) трильйонiв фунтiв стерлiнгiв золотом», а британськi економiсти одразу ж пiдрахували, що при цьому кожному пiдданому монархii доведеться викласти приблизно 38 кiлограмiв золота.

Але до чого тут Павло Тичина? Деякi дослiдники його життя та творчостi припускають, що якби радянський та британський уряди таки домовилися, знадобився би справжнiй спадкоемець П. Полуботка, оскiльки саме в його руки – хай лише формально – й належало повернути гетьманськi капiтали. На iхню думку, це була ще й «захисна парасоля» поета – цiна його життя дорiвнювала вартостi скарбiв П. Полуботка. Ось чому Павло Григорович, на вiдмiну вiд багатьох колег по перу, не потрапив пiд машину сталiнських репресiй. Ось чому його iм’я нiколи не фiгурувало у протоколах допитiв НКВС.

Бiльше того, не можна виключати, що, готуючись отримати гетьманськi мiльйони, влада зробила й певнi практичнi кроки. І тут треба згадали поiздку Тичини до Парижа влiтку 1935-го. Слiд додати, що, виконуючи вказiвку з Москви, поет повертався додому досить дивним маршрутом – через… Лондон (!). Погодьтеся, шлях не тiльки не найкоротший, а й не зовсiм зручний, адже, щоб дiстатися Туманного Альбiону, Павловi Григоровичу довелося на катерi перетинати Ла-Манш. Зауважимо: вiн кепсько переносив хитавицю. Був шторм, невеличке суденце важко долало високi хвилi. Весь рейс поет, блiдий, наче крейда, тримався за стовп у кают-компанii, маючи в кишенi плаща на всяк випадок двi цитрини.

Як зрозумiти цей маршрут? Лише як знайомство з Лондоном? Попередня перевiрка, чи дадуть британцi Тичинi в’iзну вiзу? Якась вигадливiша комбiнацiя? Вiдповiсти важко, адже не вiдомо, що саме робив Павло Григорович у британськiй столицi, якi тамтешнi об’екти йому рекомендували вiдвiдати…

Проте принадна iсторiя про лондонське золото гетьмана Павла Полуботка залишаеться усього лише легендою.




Роздiл другий. Батько


Павло Григорович Тичина народився 23 сiчня 1891 року в селi Пiски Бобровицького району Чернiгiвськоi областi у багатодiтнiй родинi дяка Григорiя Тимофiйовича Тичини. Григорiй Тичина пишався своiм козацьким походженням. В «Автобiографii» Павло Григорович писав: «Батько мiй з нижчого духовенства: вiн був сiльським дячком i водночас учителем грамоти». Як свiдчать архiвнi документи, Григорiй Тимофiйович Тичина прибув у село Пiски влiтку 1887 року в тридцятилiтньому вiцi. Спочатку служив паламарем при храмi, а згодом його призначили дяком i водночас учителем грамоти для селянських дiтей. «Слишком тяжела была молодость отца. Отец его, а мой дед Тимофей, никак не хотел учить маленького Григория. В школу походил, мол, год-два – ну и хватит. Этим воспользовались два далеких родственника моего отца. Один из них, священник села Лёток над Десной, сманил Григория к себе, пообещав отдать его учиться в бурсу. Григорий два года чистил у него конюшню, да так и не дождался обещанного. Тогда перехватил Григория к себе другой родственник – священник из села Семиполки. Здесь на подростка помимо чистки конюшни и присмотра за лошадьми в поле еще больше навалили работы. Священник со своими подручными живописцами исполнял заказы иконописной мастерской Киева на Подоле. Часто Григория срочно посылали верхом на лошади в Киев, через глухой Броварский лес, с тем, чтобы к ночи он уже возвратился оттуда с ответом. Григорий мыл кисти, счищал палитры, растирал краски. Но годы шли. Как переростка, его уже не принимали ни в какое училище.

Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.

У Пiсках Григорiй Тичина познайомився з молодесенькою дiвчи-ною-сиротою Марiею Савицькою, яка вийшла за нього замiж у неповнi шiстнадцять рокiв. У шлюбi Марii Василiвни та Григорiя Тимо-фiйовича Тичин народилося тринадцятеро дiтей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчикiв i п’ятеро дiвчаток. У своему щоденнику вiн згодом зробив такий запис: «Я тiльки син бiдного дячка з Пiсок… Я – сьомий, а всiх тринадцятеро. Я – посерединi. До мене: Василь, Проня, Пелагiя, Михайло, Ірина, Іван, пiсля мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергiй».

«Сiм’я Тичин (Тичинiних) на тi часи бiдна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослiдник життя i творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у нiй було особливе. Всi Тичини… талановитi, тягнулись до творчостi».

Люди, якi пам’ятали Григорiя в молодостi, твердили, що ця людина вiдрiзнялася вiд мiщан не тiльки одягом (носив пiджак, сорочку зi стоячим комiром, мав добротнi чоботи), не тiльки красою, а й мiськими замашками й неабиякою енергiйнiстю. Вiн усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчiсувати волосся за панською модою, називав iх «по-панськи» Мiшею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навiть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усiм панським, а значить, не своiм, автоматично росiйським, призвело до того, що батько змiнив прiзвище на Тичинiн.

Батько любив дiтей, однак зловживав спиртним i, коли хтось попадав пiд гарячу руку, мiг жорстоко побити. Саме вiд таких побоiв i помер малий Костик, а його смерть примусила батька терпiти муки совiстi й ще частiше заглядати в чарку.

Дяк Григорiй Тимофiйович Тичина вирiзнявся серед односельцiв ще i своею неординарнiстю. «Часто отец мечтал вслух о том, чтобы через Пески прошла железная дорога, чтобы была построена в нашем селе больница и почта… Вот если бы и в нашем селе… Но изобразить своего отца начинателем и осуществителем какого-то героического дела – я, право, не могу… Отец мой о многом хорошем думал, о многом беседовал с песковской учительницей Серафимой Николаевной Морачевской (а с ней можно было откровенно говорить)… Отец мой… душой своей любил народ, чувствовал его и уважал, как только можно. Эту любовь к народу он передал и нам, своим детям…»

У родинi панував культ книги: довгими осiннiми та зимовими вечорами дiти вголос читали твори Тараса Шевченка, «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, «Байки» Леонiда Глiбова, твори Бориса Грiнчен-ка та Марii Загiрньоi.



«У батька мого освiта була домашня, а проте, як тепер я пригадую i з’ясовую, вiн своiм багатющим досвiдом стояв набагато вище багатьох iнших. Так навчанню i вихованню дiтей вiн придiляв виключну увагу, навчаючи нас, як треба у свiтi жити… батько був чудесним, хоча й суворим чоловiком. Вiн не терпiв, коли ми, дiти, сидiли без дiла… Вiн об’еднував усiх нас. Чим? Розповiдями про свою важку молодiсть… Батько вчив нас стояти за правду, за справедливiсть… Мiй батько… своею всiею душею любив людей, вiдчував iх i поважав як тiльки можна, цю любов до людей вiн передав i нам, своiм дiтям… Не канонiзую його – анiяк! – а передаю все те, що пам’ятаю про нього. Отже: вiн був i добрим, i строгим, цiлими годинами скупченим у собi; вiн бував i стриманим, бував i гарячим – до того гарячим, що йому трудно було б зупинити самого себе, що було причиною того, що вiн (всього один раз я в дитинствi це бачив) за коси тягав по долiвцi мою маму… я той день не забуду… Обмер тодi я весь. І скрикнув я люто, я кинувсь до лави – отам, де сокира, мене стусаном п’яний батько одкинув. А сам мов отямивсь – i вийшов iз хати, замовкли сестрички. Мов згасло i лiто», – згадував згодом Павло Тичина.

Родина Тичин, яка була великою, жила скрутно, перебиваючись iз хлiба на воду, у хатi були несказаннi злиднi, дiти хворiли, але не те що на лiки, навiть на кращi харчi батько не мiг спромогтися, через що малими дiтьми пiшли з цього свiту три Павловi брати й сестра.

Батько майбутнього поета був музично обдарованим: мав тонкий слух i чудовий голос. «В одну из поездок своих в Киев он купил себе малого формата гармонию. И вот, когда мы пели песни, он подыгрывал на ней. Он научил нас петь украинские песни: «Ой, за гаем, гаем», «Тече рiчка невеличка», «У сусiда хата бiла», «Сонце низенько», а из русских – «Хуторок» («За рекой на горе лес зеленый стоит»), а также «По синим волнам океана» – «запрещенную» песню, как он говорил нам таинственным голосом». «Мало тямлячи в каертонi, – писав син про батька, – вiн страшенно був засумував, як по дорозi в Нову Басань загубив цю магiчну рiч. Коли ж на весiллi закричали на все село кларнет, тромбон з барабаном та скрипкою – батько цiлу нiч сидiв на призьбi i все слухав. Ходив також батько i на iменини до Раковича (пана по сусiдству) – послухати вiйськову музику з Ко-зельця. Слух у батька був дуже тонкий. Це не тiльки щодо спiвiв. Було, увечерi, на призьбi: а цить, Павлушо, он чугунка на Бобровицю iде, чуеш, як торохтить? Звичайно, я не мiг так напружити слух, тим бiльше що Бобровиця вiд нас – 18 верстов».


Дiти у Григорiя Тичини вiд природи мали унiкальний слух, були дуже голосистими, спiвучими. Батько i в цiй сферi вишколював iх по-своему. Вiн любив похвалитися перед гостями домашнiм хором, та репетицii проводив оригiнально. Як тiльки приходив напiдпитку, то навiть серед ночi будив дiтей i примушував спiвати пiсню «Тече рiчка невеличка», а сам диригував. У великiй родинi Григорiя та Марii Тичин любили спiвати пiснi украiнського народу. Із семи рокiв кожен iз синiв уже допомагав батьковi у церквi, спiвав у церковному хорi.

Вчитель – дяк Григорiй Тимофiйович – не був схожий на тих дякiв, якi вчили дiтей по селах. Вiн мав талант педагога. Прищеплював учням високоморальнi засади: доброту, чеснiсть, правдолюбство, наполегливiсть у досягненнi мети, любов до рiдного краю, рiдноi мови i пiснi. Вiн мав чудовий голос, а тому з учнями розучував, окрiм духовних творiв, народнi пiснi, колядки, веснянки». Годинами сидiв маленький Павлусь на печi й слухав, як батько розповiдае дiтям урок. «У нашiй хатi в першiй кiмнатi iз земляною долiвкою (а була ще й друга кiмната, з дерев’яною пiдлогою) стояли двi довгi парти. На кожнiй партi сидiло душ по десять або ж по дванадцять учнiв. Не знаю, скiльки менi тодi вийшло рокiв, коли я однiеi зими вже пiдсiдав то до одного, то до iншого учня i якось швидко, непомiтно для себе вивчився читати», – пригадував згодом Павло Григорович.

Григорiй Тимофiйович, прагнучи дати синам освiту, влаштовував iх у церковнi хори, що давало змогу навчатися в духовному училищi та семiнарii, де учнiв утримували за церковний кошт. «У отца много было нас, детей. Чтобы обучить всех в губернских школах – не хватало средств. Жалованье свое (60 рублей в год) надо было делить пополам с другим дьячком, присланным из Курской епархии… Не удивительно, что самая старшая сестра моя Ефросиния осталась без учения, малограмотной. Она нанялась служить у каких-то панов в Киеве. Старшего брата Михаила отцу удалось определить в Троицкий хор города Чернигова, и он уже учился в бурсе. Любимая моя сестра Поля – только еще кончала песковскую земскую школу, – и отец с матерью не знали, как быть с ней: определять ли ее в одно из учебных заведений Чернигова (у Поли была склонность к математике), или же попытаться пристроить в модистки, в Киев, – учиться шить. За учение другого старшего брата моего, Ивана, приходилось платить в бурсу, а тут еще и я подрастаю. Что делать? Куда кинуться? И надо сказать: часто в нашей семье из-за нехватки денег между отцом и матерью возникали нелады… что очень тяжело отражалось на мне» (зi спогадiв Павла Тичини).

Незважаючи нi на що, майбутнiй поет через усе свое життя зберiг у пам’ятi шановне ставлення до батька, i перший вiдомий вiрш датовано 1906 роком – роком смертi батька, що прожив усього 56 лiт; вiн називався «Пiд моiм вiкном» i був присвячений саме йому.




Роздiл третiй. Мати




«У життi моему великий вплив на мене мала моя мати, свiтлий образ якоi я нiколи не забуду. Мати першою прищепила менi любов до народноi пiснi, прилучивши до найбагатших цiнностей украiнськоi творчостi. Вона вчила нас насамперед бути чесними в життi й правдивими», – згадував Павло Григорович Тичина.

Мати – Марiя Василiвна Тичина (уроджена Савицька; 1861— 1915), молодша вiд поетового батька, була вродливою, лагiдною, працьовитою, кохалася в народних пiснях. Зберiгся ii портрет: на головi темна хустка, добре лагiдне, хоч i зажурене обличчя, проникливi очi, замрiяна i збентежена палка натура – характерний образ украiнськоi жiнки.

«Мати моя Марiя Василiвна – яка вона була добра, людяна й хороша… Бувало, мама й каже: не займай павука, викинь легенько з вiничка – хай лiзе… Привчала, щоб ми уранцi, умившись, ставали на молитву перед iконами».


Матуся була добра i милосердна, бо сiчнева. І Павлусь був сiчневий i вродився в маму. Вiд матерi, яка прекрасно спiвала, наслiдував абсолютний слух i гарний тембр голосу. Жили в скрутi, упроголодь. Прийде було матуся аж поночi, не роздiваючись, у чоботях так i засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродера Базики. Але на порятунок приходила пiсня. Вона розраджувала, не давала щоденним клопотам про хлiб насущний затьмарити свiт, зiв’янути ясному «цвiту-первоцвiту», що розквiтав у душi малого хлопчика, якому судилася доля генiя.



«Батько помер. Телеграми прийшли менi й Євгену. Увесь поiзд здавався менi наповненим печаллю. На другий [день], як поховали батька, я пiшов на свiжу могилу. Там уже на колiнах стояла мати, маленькi сестри моi Саша й Наташа принесли батьковi снiдать (у мисках i в тарiлках), i мати все це поставила на могилi, сказавши: нехай старець чи странник якийсь це знайде».


Марiя Василiвна, як i батько Григорiй Тимофiйович, робила все можливе, щоб дiти здобули освiту. Коли сини i дочки почали пiдростати, вона вiддавала в оренду, а потiм i продала своi землi, щоб платити за навчання дiтей. Односельцi заздрили, що дiти Тичин навчаються в Чернiговi та Киевi. Коли дiти приiздили додому, Марiя Василiвна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички, щоб нагодувати дiтей, – радiсть яка ж, дiти приiхали на канiкули. А односельчани iй дорiкали, чого вона побираеться, як старчиха. Марiя Василiвна приходила додому, тихо плакала, дiти страждали вiд того, що iхня нiжна i лагiдна матуся непомiтно втирае сльози i нiчого iм не каже. Хтось iз односельцiв дорiкнув i Тичининим дiтям – мовляв, придурюетеся бiдними, а самi он – i вчитеся, i малюете, i книжки з собою привозите… Дiти зрозумiли причину материних слiз i намагалися додому приiздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матерi страждання. Вони, мабуть, не розумiли, що мати, яка бачить дiтей рiдко, страждае ще бiльше.

Марiя Василiвна померла 1915 року. Померла несподiвано, i лише тодi дiти довiдалися, в яких боргах жила iхня мама, щоб дати iм усiм раду. Братам i сестрам Тичинам пропонували за борги вiддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кiлька рокiв були дуже важкими, бо все зароблене по копiйцi дiти складали, щоб вiддати материнi борги. Але ця хата, в якiй народився поет, не збереглася. Їi, як i все село, спалили солдати нацистськоi Нiмеччини 28 грудня 1942 року. У цю нiч гiтлерiвцi спалили i розстрiляли 840 пiскiвчан, серед них i племiнницю Павла Григоровича Ольгу з двома дiтьми. Це була помста фашистiв за вбитого в лiсi офiцера. Мiсцевi партизани вкрали його мотоцикл. Тодi нiмцi вiд мiсця вбивства вiдрахували вiдстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Пiски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили пiд церкву. Партизани не призналися, що це iхнiх рук справа. На ранок села не стало…

…Вiд матусi дiтям дiставалися дивнi слова: «перегулюеться небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигуеться». дiтвора смiшила маму: «А йдiть, мамо, а то самовар перегулюеться, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».

І вже по матусинiй смертi засяе ii душа в ii ж таки словi енгармонiйнiм:

День бiжить,
дзвенить-смiеться,
Перегулюеться! —

запише молодий поет Павло Тичина у своiй збiрцi «Сонячнi кларнети».




Роздiл четвертий. Дитинство Спiвця яблуневоцвiтностi


У мальовничому куточку лiсостеповоi Украiни, в Новобасан-ському районi, недалеко вiд Чернiгова, розкинулось село Пiски, яке оповите з пiвдня чарiвними лiсами та заквiтчаними луками з синьоокими озерами, а з пiвночi розлогими степами. Село Пiски засноване в серединi XVII ст. в перiод Нацiонально-визвольноi вiйни 1648— 1657 рокiв на територii Басанськоi сотнi Переяславського полку.

Пiски! Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом i горем освячена доля! Це ж скiльки треба було людинi докласти рук, щоб на цих бiдних пiщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свiй корiнь у глибiнь землi, де схованi ii скарби! Пiски… А звiдки вони тут? Геологи твердять, що тут, де нинi розкинулося село, колись давним-давно знайшов свiй кiнець один iз останнiх льодовикiв, що сунув iз пiвночi. По дорозi зi Скандинавii вiн розгубив своi кам’янi валуни, а сюди докотив лише пiщанi язики й сказав iсторii: бiльше не можу! Води могутнього скандинавського льодовика збiгли у видолинки, котрi згодом перетворилися на своерiднi оази серед пiщаного моря.

Минав час. Родина Маковiя (так каже iсторiя, саме з нього, втiкача з-пiд панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землi на схiд, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбiльшоi водойми – Подолу – з’явилися садиби. Той, хто жив тут, вигiдно вiдрiзнявся вiд решти: город тягнеться до води, а на ньому – i жито, i картопля, i своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» пiднялися своi дуки – вершителi сiльськоi долi.

…Зима 1891 року обкидала Пiски снiгами. «…Перший янгол дверi вiдчиняе, другий янгол столи застеляе, третiй янгол хрещеному народженому рабу Божому щастя й долi шукае…» Два тижнi вже минуло вiд Нового року, три тижнi вiд Рiздва i в родинi Григорiя та Марii Тичин народився ще один син – Павло. Невiдомо, яку долю йому пророчила повитуха: чи попа, чи дяка, а чи хлiбороба, – тiльки ж напевне долi спiвця вона йому не передбачила. А батько, мабуть, мрiяв, що син його виб’еться в люди – в попи чи в учителi, а може, колись i архiереем буде – досягне тих височин, якi батьковi не судилися.

Традицiйна дата 27 сiчня е датою хрещення Павла Тичини – так записано в знайденiй Іриною Дмитрiвною Блюдо (внучатою небогою поета) у Киiвському мiському архiвi виписцi з церковноi книги в справах Комерцiйного iнституту).

Чоловiче iм’я Павло походить вiд латинського слова «раиiш», що означае «маленький». Павлик – незамiнний мамин помiчник у доглядi за молодшим братом чи сестрою. Вiн добрий i чуйний. В iграх з однолiтками не переходить меж дозволеного, вiн не тiльки, наприклад, не пiде рвати яблука в чужий сад, але й зробить усе, щоб вiдмовити друзiв. Його здатнiсть до спiвпереживання привертае до нього багатьох людей, i вони охоче довiряють йому своi таемницi. Схильний до фiлософствування. Працювати Павло може в будь-якiй галузi. Колег по роботi пiдкуповуе своею скромнiстю i працьовитiстю, надiйнiстю i готовнiстю пiдмiнити товариша в скрутну хвилину. Свою роботу Павло виконуе так, що нi пiдганяти, нi змушувати його не треба. Вiн не мовчун, хоча i балакучим його навряд чи назвеш. У характерi Павла всi якостi перебувають у гармонii одна з одною i навколишнiм свiтом. Вiн нiколи не вiдмовиться вiд можливостi заробити зайву копiйчину, але пiде на це лише в тому випадку, якщо додаткова робота не надто порушуе розмiрений уклад його життя. Павло стежить за своею зовнiшнiстю, умiе красиво вдягатися, у нього хорошi манери, – словом, йому е чим зачарувати жiнок. Вiн щедрий i ласкавий коханець, нiжний i пристрасний. Павло шукае жiнку, гiдну себе, але у нього чудова iнтуiцiя, i вiн вiдчувае, яка жiнка може вiдкинути його. Вiн ставить любов високо, але нiяка навiть найпо-лум’янiша любов не стане йому завадою на шляху до кар’ери. Для досягнення бажаноi мети вiн здатний вiдмовитися вiд свого почуття, навiть якщо йому загрожуе самотнiсть. Павло ревнивий, але зовнi це майже не проявляеться, вiн переживае це почуття в собi. Вiн любить дружину, але любов ця тепла i рiвна, а не жагучо бурхлива. Допомагае дружинi по господарству, але робить це так, щоб кумасi-сусiдки не лихословили, що дружина остаточно сiла йому на шию. І пити Павли п’ють, але, як i в усьому, знають мiру. Невiрнiсть дружини не прощае, дiзнавшись про зраду, безжально поривае всi зв’язки. У будинку ним керуе дружина – але тiльки в будинку. У молодостi Павло веде бурхливе сексуальне життя, намагаючись довести самому собi своi сексуальнi можливостi. У нього трапляються дрiбнi невдачi, властивi багатьом чоловiкам, але для нього це майже трагедiя. Павло схильний до статевого неврозу. Вiн ранимий, i в iнтимнiй близькостi йому важливо, щоб жiнка розумiла його бажання, йшла iм назустрiч, а не керувала його сексуальною поведiнкою. Павло любить людську теплоту, у нього розвинене естетичне почуття, вiн надае великого значення обстановцi, в якiй проходить його зустрiч iз жiнкою: тиха музика, м’яке свiтло, квiти у вазi на столi. Павловi чужа груба плотська насолода, вiн нiжний i ласкавий. Якщо його почуття до дружини погаснуть, вiн тут же починае шукати собi iншу жiнку – для душi. «Зимовий» Павло одружуеться пiзно, його шлюб по любовi часто водночас бувае i шлюбом з розрахунку. У сiмейних вiдносинах Павло не волiе бути лiдером. Йому потрiбна дружина активна, здатна перебрати на себе всi обов’язки по дому. Вiн же буде насолоджуватися створеним нею затишком i спокiйною атмосферою. Це зовсiм не означае, що Павло нахабно використовуе свою дружину, адже вiн завжди безвiдмовний в тому, щоб допомогти iй у будь-якому питаннi. Дiтей своiх Павло дуже любить i часто iх балуе.

Ще малям Павло вiдрiзнявся вiд iнших Тичининих дiтей розумом i неабиякою пам’яттю. Вiн сам твердив, що мiг дещо згадати з того вiку, коли ще був у сповитку. В «Автобiографii» вiн згадуе якiсь свiтлi плями, кольоровi враження вiд весняноi днини, коли ще й розмовляти не вмiв: «Пам’ятаю себе в дитинствi дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплiнь. Свiтло-зелене вiття звiдкись нависае надi мною. Блищить вода… Пiдсвiдомо вiдчуваю: щось навколо мене дiеться, але що саме i як – ще не мiг я своiм розумiнням охопити. Тiльки одне вловлював: рух i звук, радiснi обличчя i колiр гiлок, блиск i воду, що пахла свiжiстю…» Наступнi спогади значно чiткiшi: «Яснiше вже себе пам’ятаю в тi роки, коли пробував спинатися на ноги й ходити потроху – спочатку пiд столом, притримуючись за нiжки його, а потiм i назустрiч матерi, захлинаючись рясним смiхом, у широко розкритi, рiднi материнськi руки…» Вiн згадував: «Коли був зовсiм малий, йому вдягали червону шапочку (чи, може, жовтогарячу), що зав’язувалась поворозочками на пiдборiддi, i коли мати чи старша сестра пiдносила мене в хатi до вiкна й показала, як сходить мiсяць – великий, червоний… Мовляв, бач, у мiсяця червона шапочка, i в тебе теж… я вiд радостi щось… смiхом виявляв…»

На фотографii, зробленiй у дитинствi (уже в хорi монастиря), бачимо лобатого, круглоголового хлопчака з великими серйозними очима.

Павлуша рiс серйозним, несмiливим, скромним, з вiчним бажанням сидiти десь у куточку, щоб його й не помiчали. Старався менш нагадувати про себе, заважати дорослим, бо родина була надто велика – одних дiтей дев’ятеро, важко було батькам з ними. З дитинства вiн прагнув усе осягти без чиеiсь допомоги, намагався наполегливiстю переборювати всi перешкоди.

Яскравим спогадом дитинства були поiздки малого Павлуся до Киева: з мамою на прощу та з батьком. Багато цiкавого набачився вiн, та найбiльше запам’ятався йому Богдан Хмельницький на конi – i знову згадалися восьмилiтньому хлопчаковi батьковi й материнi розповiдi про прадiда-запорожця, про козакiв та гайдамакiв, казки про Котигорошка та Івасика-Телесика, про Кожум’яку та богатиря Михайлика, пiснi дякiв та сiльських дiвчат – i все це «опадало, мов янтарнi зерна», в дитячу душу…

Батько й мати, старшi сестри й брати в дитинствi прищепили Павлусевi любов до музики. «Батько. Увечерi пiзнього лiта. Темно вже зовсiм. Батько, спершись на низенькi ворота, слухав уважно щось. А я ж на призьбi сидiв. І раптом вiн до мене потихеньку:

– А йди сюди, Павлусю, ось послухай!

«Лiру» парубки iмiтували (два голоси), у квiнту гули, у квiнту, а один – заспiвав жалiбно, як лiрник… Ой, як же мене по-чудовому вразила та «Лiра»!»

У хатi Тичин цiнувалась книга: усно переказувалася повiсть Миколи Гоголя «Тарас Бульба», перечитувалась пушкiнська «Казка про царя Салтана». «В дошкiльну сiльську пору життя мого, коли я весь був в оточеннi украiнських казок, пiсень, колядок та щедрiвок, – я пам’ятаю: батько читав у родинi нам «Тараса Бульбу» М. Гоголя. І – чи то тому, що Гоголь розповiдав про Украiну, чи тому, що батько прочитанi мiсця пояснював нам своею рiдною мовою i тут же часто додавав ще i власнi розповiдi про Наливайка, якого живцем на сковородi смажили, чи ж про козака, який, стоячи на землi, у бика, що повз нього пробiгав, вирвав бiк рукою, тощо – я першу росiйську прослухану книжку не вiдчув ще як росiйську… Але враження лишилося на все життя…»

Материнськi казки, пiснi сiльських дiвчат, розповiдi батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таемничого й незбагненного.

У родинi часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, i маленький Павло одного разу несподiвано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усiх присутнiх. Ще зовсiм маленького взяла матуся Павлуся до Киева на богомiлля. У Печерськiй лаврi приступила до святоi iкони, а довкола дiти плакали, кричали, Павло ж був тихий, i коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусi: «Прiобщаеться iз малих сiх та великий будет».

Павлусь мав досконалий музичний слух i дзвiнкий мелодiйний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвiночок, давав йому вести партiю. «Ти, Павлушко, спiвай тон, а Ваня хай пiвтон, а Оксана терцii». Отак тригласом i спiвали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 лiт усього. «Батько грав на гармонiю, учив мене дзвони Лаври й руськоi церкви. Тодi якраз я з батьком проiхав був через два мiста – Киiв та Чернiгiв». І так це сподобалось малому Павлусю, що вiн на широкiй пилцi, яку батько привiз iз Киева й повiсив у сiнях, «узявши двi палички, показував ненi, як дзвонять у Киевi. І так я вже надоiв батьковi своiм дзвонiнням, що вiн тiльки махне рукою: оцей iще менi Павлусь!»

Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячi роки, побачивши «на старому погребищi (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польовоi кашi), я дзвонив у нього (точнiше – у два великих кiльця) й спiвав своiх пiсень, яких уже на той час знав я: вiд батька (пiд гармонiю, яку вiн у Киевi купив за 50 копiйок, мо’ за 1 крб, не пригадую); вiн ще вразив мене тим, що чув у Киевi спiв криласного хору «Седе Адам проти рая i плакався горько»; вiд дякiв у клунi (пiд час храмового свята Трiйцi) – мене, малого, ще тодi страшенно вразили народнi пiснi…».

Отож, на формування естетичних смакiв хлопця впливали не тiльки народнi пiснi, а й церковний спiв, тi секрети церковноi музики, в якi батько втаемничував сина.

Як i колись Тарас Шевченко, дитиною Павло Тичина мрiяв стати малярем-iконописцем, маючи неабиякi здiбностi до малювання. «На каменi я вуглем малював!» Зацiкавлене мале дитинча вже приглядаеться до того, як iконописцi малюють святих, як фарбують, iз чого i як фарбу видобувають. «Глей iз колодязя. Ось вохра. Камiнчики з-пiд маслин. Чорну фарбу з них роблять! Церкву фарбували. Горобця покрасили й пустили. Вiн поскакав у кущi. Бо не змiг злетiти… Одежа святих – чистi фарби (без домiшки) – жовтi, синi, жовтогарячi, зеленi, коричневi, фiалковi, малиновi, бордовi (буряковi), iнодi бiлi…» Та не тiльки святих тягне його зображувати. Його меткий, чiпкий погляд не проминае «житiйних» сюжетiв, рiзних людей, навiть того, що надто вiддалене вiд «святостi». І з’являються на стiнi чи на каменi «нарисованные мной пьяницы нашого кутка (тупика улицы)».

Вiн навiть готувався вступити до Художньоi академii в Петербурзi, але брак коштiв став на завадi.

Краса придеснянськоi природи, украiнська народна пiсня та церковна музика складали кольоровi враження малого Павла, що зливалися з образами звуковими; певне, саме вони визначили згодом самобутнiсть авторського стилю поета.




Роздiл п’ятий. Перша вчителька


1897 року, коли було вiдкрито земську початкову школу, батько вiддае до неi допитливого шестирiчного малого Павлуся, в якiй вiн навчатиметься протягом 1897—1898 рокiв. Вчила Павла, як i iнших Тичининих дiтей, добра незабутня Серафима Морачевська, яка, за порадою дяка, взялася у своiм помешканнi для селян заснувати аптеку й бiблiотеку, а в школi вести хор. З особливим почуттям подяки згадуе Павло Григорович свою першу вчительку: «Таким чесним i трудолюбивим натурам, як С. Морачевська, хотiлося дати народовi знань бiльше, нiж потрiбно за програмою. І це бажання… стало формою виявлення ii душi, ii совiстю вчителя i людини».

Саме ця витончена, iнтелiгентна русява, висока й струнка жiнка, донька й онука священикiв, жителька Чернiгова, обрала для себе (як тодi говорили) мiсцем служби село Пiски Ново-Басанського повiту. Саме вона вчила усiх школярикiв не лише читати й писати, а й малювати, грати в шкiльному театрi, спiвати в хорi. Вона вiддала тим пiскiвським дiтям усе свое серце. Саме вона пiдказала Тичинам, яким чином вони можуть дати своiм дiтям освiту. Серафима Миколаiвна, як можна судити зi спогадiв ii учня Павла Тичини, була послiдовницею педагогiчних принципiв великого вiтчизняного «на-вчителя учителiв» К. Д. Ушинського. Їi уроки збуджували уяву учнiв, ii розповiдi були образнi… Вона не перевантажувала дитячих мiзкiв надмiрною кiлькiстю iнформацii – вона навчала цi мiзки працювати, привчала учнiв до систематичноi роботи, постiйного бажання пiзнавати свiт…

Багато чого з урокiв учительки навiки сонячним блиском залишилося в пам’ятi Павла Тичини. У спогадах про свое дитинство Тичина напише: «…моя вчителька, вона – iз найдорожчих i найближчих для мене людей…»

Не обмежуючись програмою сiльськоi початковоi школи, Серафима Миколаiвна проводила для учнiв позаурочну роботу, де розглядались питання з iсторii Украiни, украiнськоi мови, влаштовувала репетицii дитячого хору. С. Морачевська за власнi кошти створила шкiльну бiблiотеку, де були твори украiнських письменникiв. Обла-штувати шкiльну бiблiотеку, складати бiблiотечний каталог iй допомагав Павло. У бiблiотецi вiн прочитав десятки цiкавих книжок украiнських авторiв.

Серафима Миколаiвна Морачевська помiтила i належно оцiнила неабиякi вокальнi данi, абсолютний музичний слух, феноменальну пам’ять дякового сина. Вона пробудила в майбутнього поета любов до книги, до рiдного слова, музики, навчила нотноi грамоти. За добре навчання вона подарувала Павловi «Байки» Леонiда Глiбова, оповiдання Марii Загiрньоi (Грiнченко) про шахтарiв – «Пiд землею». Помiтивши його гарнi вокальнi здiбностi, взяла до дитячого хору: «Якi це були прекраснi для мене хвилини! Ми спiвали там украiнських та росiйських пiсень. Серафима Миколаiвна показувала нам ноти, учила по них спiвати, i я, ще не розумiючи змiсту цих значкiв, з гордiстю тримав ноти в руках i прислухався до пояснень улюбленоi своеi учительки».

С. Морачевська порадила батькам вiддати Павла в один iз монастирських хорiв Чернiгова. Крiм того, дiтей у хорах також учили. Оскiльки iнших можливостей дати синовi освiту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки. Батько, який бачив, як тягнеться син до знань, але через нестатки не мiг послати його вчитися далi, вiддае 9-рiчного Павла до хору одного з чернiгiвських монастирiв.

Ставши навiть академiком, Павло Тичина завжди допомагав своiй першiй вчительцi – i придбати вугiлля на зиму, i висилав iй лiки, книги, продукти, аргументуючи своi турботи не безгрошiв’ям Серафими Миколаiвни, а тим, що iй важко самiй ходити в мiсто, тому колишнi учнi повиннi iй допомагати, а в останнi своi роки узявся й за написання поеми, яку присвятив першiй учительцi. На жаль, поема «Серафима Морачевська» залишилася незавершеною.

У квартирi 40-рiчного академiка П. Тичини завжди була на видному мiсцi свiтлина з улюбленою першою вчителькою. І вiдомий поет при всякiй нагодi КОЖНОМУ прагнув розповiсти про свою ПЕРШУ вчительку, виконуючи бiблейську пораду: «Не ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!»

Було Павловi десять рокiв, коли вiн закiнчив навчання у сiльськiй школi. допитливому хлопцевi хотiлося вчитися далi.




Роздiл шостий. Роки навчання. Хор. Бурса. Семiнарiя. Інститут


Наприкiнцi 1900 року батько вiдвiз Павла Тичину до губернського мiста Чернiгова, щоб улаштувати у Троiцький хор. Там уже спiвав його старший брат Михайло, який разом з братом Іваном вчився у бурсi.

В «Автобiографii» поет вiдтворив свiй вступний iспит до хору дев’ятирiчним хлопчиком: регент Троiцького монастиря в Чернiговi «вiдкрив кришку фiсгармонii – i полились протяжнi срiбнi звуки. Я ввесь перетворився на слух i увагу. В мелодii, яка заповнила всього мене, стiльки звучало запитань до когось i звертань, стiльки було ласкавоi туги, що я ось-ось готовий був заридати. Тiльки згодом я дiзнався, що в день проби мого голосу регент зiграв одну з частин концерту Бортнянського «Всякую прискорбна еси, душе моя». Переставши грати, вiн сказав: «Вiзьми ось цю ноту». Срiбний голос iз фiсгармонii всього мене наповнив. «О! це добре. Дискант, справжнiй дискант».

Але взяли малого в пiвчу лише через рiк. Запам’яталася перша спiванка в Єлецькому монастирi, в сiнях. «Пiдлога в них кам’яна. Але повитирана на довгi роки ногами тих, хто тут жив. Як глянути – то ямки i долинки, ямки i долинки. Великi плити змiцненi цементом – i на цих мiсцях долiвка не була стерта i утворювалися наче гiрськi хребти, по яких ступаеш обережно, щоб не звихнути ногу…»

Жив у Єлецькому монастирi, а ходив щодня до Троiцького собору за три верстви спiвати на архiерейське служiння, та ще й голодний. І нiс по пiвпуда нот. Все те за скромну монастирську трапезу. За словами поета, учнiв-хористiв часто зривали з урокiв i вiдправляли спiвати на кладовищi. Павло Григорович писав, що за виступи хористiв «хтось брав грошi, а ми своiми голосами вiдчерговували собi право жити за це в гуртожитку й ходити на лекцii в город до школи». Отак шiсть рокiв. Спiвав, i вчився, i плакав.

Регент хору доручав Павлу навчати нотноi грамоти новачкiв. «Регент мене видiляв з-помiж iнших хлопчикiв-спiвакiв. А може, й любив, – згадуватиме потiм Павло Тичина. – Адже я був солiстом, був iсполатчиком (я роздавав усiм ноти перед кожним спiвом разом з iншими двома хлопчиками: утрьох двiчi пiд час вiдправи виходили з хорiв униз). Коли хтось iз нових хлопчикiв поступав до нас у хор, то регент пiсля своеi спроби, пiд скрипку, кидав менi по-дiловому: «Тичина, обучи його нот». І я щодня, гордий таким своiм обов’язком перед регентом, кликав новичка до могили Глiбова (бо там найбiльш затишно мiж кущами можевелю) i там розказував, накресливши на аркушику ноти в дискант чи альт. Так я обучав Чоботька, Трубеньо-ва, Копiйку, свого брата Євгена i Грицька Верьовку…»

Починаючи з 1901 року Павло Тичина вiдвiдував заняття в бурсi. Роки навчання у бурсi (1900—1907) були не тiльки часом страждань, голодування та безправ’я. Навчаючись там, Павло спiвав у хорах Єлецького, Успенського, потiм Троiцького монастирiв та хорi Народного дому. Пiзнiше, маючи неабиякi навички, вiн став регентом-керiвником семiнарського хору. Спiви в хорi давали йому змогу заробляти на життя. На заняттях хорового спiву Павло проявляв себе здiбним учнем. У 1902 р. зi змiною архiерея в Єлецькому монастирi хор хлопчикiв було розпущено, Павла перевели до келii Троiцького монастиря (Чернiгiв). Умови життя хористiв у Троiцькому монастирi були тяжкими: «Ми, хористи, спiвали там усього раз на тиждень, а всi останнi днi ходили вчитися до школи… Мене опредiлено було до бурси… Нашу науку часто зривали, турбували нас безцеремонно, викликаючи iнодi просто з лекцiй. Били нас у гуртожитку, де жив i наш репетитор, але надто сильно i за кожний пустяк розправлялися, як з каторжниками».

Монастирський хор Троiцького монастиря, в якому спiвав Павло, був своерiдним осередком украiнськоi культури. Його регент П. Доб-ровольський вiдзначався гуманiстичними поглядами та високою нацiональною самосвiдомiстю. Хор дiлився на двi групи – церковну й свiтську. Хлопчики, якi спiвали в церковнiй групi, мали право спiвати й у свiтськiй. Це давало змогу хористам виступати в Чернiгiвському народному домi та хорi «Чернiгiвського товариства тверезостi», а також iнших приватних залах.

Вплив на формування свiтогляду та громадсько-полiтичноi позицii Павла Тичини мав педагог-репетитор М. Подвойський: «Найсвiтлiшi спогади зберiгаю я в своему серцi про Миколу Іллiча Подвойського [я його так тiльки можу назвати], зустрiв я його на найбiльш ранньому шляху свого дитинства, коли ще тiльки починалося формуватись мое ставлення до людей, мое розумiння працi. Як педагог М. Подвойський виховував своiх бурсакiв у дусi людяностi та патрiотизму, нацiональноi гiдностi та любовi до Украiни. Вiн мав заборонений «Кобзар» Т. шевченка, з якого вечорами читав вiршi своiм вихованцям. Намагаючись полегшити суворий побут учнiв бурси, сприяти iхньому духовному розвитку, педагог М. Подвойський ходив iз ними до театру, цирку. Завдяки йому П. Тичина вiдвiдав виставу М. Гоголя «Ревiзор», яка справила на нього незабутне враження. Пiд впливом вiдвiдин професiйного театру учнi бурси органiзували аматорський театр. Павло Тичина, який став його душею, взяв участь у постановцi вистав «Ревiзор» М. Гоголя та «Скупий лицар» о. Пушкiна.

Програмне навчання в бурсi не задовольняло допитливого юнака, вiн багато уваги придiляв самоосвiтi: «Я почав цiкавитись поезiею i сам щось пробував писати. Читав найбiльш Пушкiна, Жуковського, Крилова, Глiбова… i, звичайно, за всяку цiну ми доставали Горького й Шевченка».

Пiсля смертi у 1906 роцi батька юнак залишився без фiнансовоi пiдтримки. Через ламання голосу вiн бiльше не мiг виступати в хорi Троiцького монастиря. У 1907 р. за рiшенням ради Чернiгiвськоi духовноi семiнарii Павлу Тичинi, як «неiмущому сиротi», дозволили продовжити навчання за «казенний кошт». Пiд час навчання в семiнарii прийшли до Павла i рiзнi захоплення: «Бiблiотечка власна в сундучку, потiм театр, та самодiяльнiсть, та цирк, потiм видання рукописноi газети «Лопар» та «Метелик», потiм – оркестр iз картонними сурмами, лiрники й бандуристи…»

З 1907-го по 1913 рiк Павло навчався у Чернiгiвськiй духовнiй семiнарii, як i всi сини Григорiя Тичини. «Режим семiнарський, звичайно, був уже не той, що в бурсi. Вирвавшись iз лабет монастиря, я в семiнарii почув себе вiльнiше трохи». Навчання в цьому закладi давало грунтовну загальну освiту, а також семiнаристи мали можливiсть мистецького розвитку – спiв у архiерейському хорi, участь у семiнарському симфонiчному оркестрi, факультатив iз малювання, прекрасна семiнарська бiблiотека та дозвiл користуватися мiською свiтською бiблiотекою.

Подii революцii 1905—1907 рокiв не оминули й учнiв семiнарii. Почалося все з того, що за наказом ректора семiнарii Галахова у зв’язку з вiдлученням Л. Толстого вiд церкви семiнаристи i бурсаки повиннi були познiмати його портрети; водночас вилучалися з бiблiотеки твори Л. Толстого й М. Горького (твори, до речi, придбанi на пожертвування семiнаристiв i бурсакiв). Старшi семiнаристи звернулися з проханням до ректора не знiмати портретiв Толстого й не вилучати його книг з бiблiотеки. Тут же було додано й таке: дозволити випускникам семiнарii продовжувати навчання в унiверситетi. Ректор, зрозумiла рiч, петицiю зiгнорував. У вiдповiдь розгорiвся бунт, «у якому брала участь бiльша частина семiнарськоi молодi. Семiнаристи скликали загальнi збори, на якi, як писав у рапортi iнспектор семiнарii Чредiн, не допускали нiкого з представникiв iнспекцii. У вiдповiдь на намагання начальства зайти в примiщення, де вiдбувалися збори, семiнаристи погасили лампи, свистiли i кричали: «Бий iх!» Інспектор, його помiчник i наглядач змушенi були тiкати, а на них з третього поверху полетiли цеглини, залiзо з лiжок, абажури i навiть диван». Павло теж був задiяний у цьому бунтi. Коли iнспектор наказав йому негайно йти у свою кiмнату й не брати участi у «безпорядках», вiн не послухався i тут же, на очах у Чредiна, помчав до своiх. Разом зi старшими товаришами-семiнаристами вiн теж свистiв, вигукував: «Бий iх!» Інспектори повтiкали, а семiнаристи й бурсаки кинулися громити все ненависне iм. Полетiли шибки у класах, задзвенiло скло й у вiкнах квартир окремих, найбiльш ненависних викладачiв. Навiть самого ректора Галахова не оминула гiрка «чаша сiя» – i в його вiкно було пожбурено не одну каменюку. О третiй годинi ночi на подвiр’я семiнарii увiрвалися полiцейськi, жандарми, вiйськовi – для приборкання бунтiвникiв, для арешту призвiдцiв. Було заарештовано 12 учасникiв бунту. Павловi разом з кiлькома товаришами вдалося втекти i сховатися, а тi, що потрапили до лап полiцii, не виказали нiкого… Частину заарештованих було посаджено пiсля суду до в’язницi, а частину випущено; але це не врятувало iх вiд жорстокого покарання: всi, хто зазнав арешту, з семiнарii виключалися». Про Павла Тичину теж стояло питання на педагогiчнiй радi, хоч його iм’я не значилося серед 12 заарештованих. Заслухавши рапорт iнспектора Чредiна про поведiнку П. Тичини, рада ухвалюе: «Тычинин Павел – за дерзкую выходку по отношению к членам инспекции, выразившуюся в непослушании им… по поведению за истекшую четверть отметить баллом 3 (три). По заявлению инспектора, изложенному в прилагаемом рапорте… инспекцией семинарии своевременно были сделаны замечания, выговоры, внушения и предупреждения о том, что в случае неисправления они могут быть уволены из семинарии за неблагоповедение». То було щастя для Павла, що про його поведiнку на педагогiчнiй радi доповiдав iнспектор Якiв Іванович Чредiн – шеф духового оркестру семiнарii. У цьому оркестрi грав на кларнетi й Павло Тичина, i Чредiн дуже високо цiнував його музичнi здiбностi. Павло зрозумiв, що необхiдно бути обачнiшим.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44583175) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.