Книга - Америка

Америка
Franz Kafka


Знаменитий австрiйський письменник Франц Кафка (1883—1924), автор всесвiтньо вiдомих романiв «Замок» i «Процес», е визнаним новатором у прозi XX столiття.

У незакiнченому романi «Америка», який вийшов друком уже пiсля смертi автора, Кафка уперше використовуе свiй коронний лiтературний прийом: зображення дiйсностi без будь-якого авторського коментаря, через свiдомiсть персонажа. Це захоплива iсторiя 16-рiч-ного хлопця на iм'я Карл, вихiдця з Нiмеччини, який шукае свiй дiм, роботу, та й взагалi свое мiсце пiд сонцем – в Америцi. Доля спершу щедро обдаровуе його – знайомством iз впливовим дядею-сенато-ром, але потiм, так само раптово, все вiдбирае – i юнак опиняеться на вулицi без засобiв до iснування. До того ж, через свою дитячу наiвнiсть, Карл потрапляе у погану компанiю, причому знайомство з цими людьми дорого йому коштуватиме в майбутньому. Далi будуть пошуки роботи, несподiванi злети i падiння. Інодi доля, та й оточуючi також, дуже жорстоко обходитиметься з юнаком. Однак те, що роман не був закiнчений автором, залишае надiю, що у Карла, врештi-решт, все буде добре, вiн iз честю вийде з усiх випробувань i при цьому залишиться самим собою.





Франц Кафка

Америка





Паровичник


Коли шiстнадцятирiчний Карл Росман, якого бiдолашнi батьки вiдрядили до Америки через те, що якась покоiвка спокусила юнака i привела байстрюка, дедалi повiльнiше запливав на кораблi в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку вiн вгледiв ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Їi рука з мечем, як i перш, була пiднесена вгору, а навколо фiгури ii гуляли вiтри.

– Яка висока! – сказав вiн собi, тодi як дедалi густiший потiк тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай вiн зовсiм не збирався поки виходити, винiс його аж до бортового поруччя.

Юнак, з яким Карл трохи познайомився пiд час плавання, поцiкавився в нього мимохiдь:

– Що, ще не наважуетеся зiйти?

– Я готовий, – сказав Карл, посмiхнувшись йому, i з викликом, бо ж був хлопчина мiцний, завдав на плече свою валiзу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом iнших пасажирiв, вiн розгубився, згадавши, що забув у каютi свою парасольку. Вiн попросив знайомого – це його навряд чи втiшило – зробити йому послугу i пригледiти за його валiзою, озирнувся, щоб зорiентуватися, як сюди повернутись, i поквапився геть. Внизу, на свiй жаль, Карл виявив, що прохiд, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирiв, i тепер йому довелося шукати схiдники, що змiнювали один одного, йти через безконечнi обвiднi коридори, повз якусь кiмнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправдi, бо ж проходив цим шляхом вiн якийсь раз чи два i завжди у великiй компанii, остаточно i безповоротно не заблукав. У повнiй безпорадностi, не бачачи навколо нi душi, а тiльки чуючи над собою шурхотiння тисяч людських нiг i вловлюючи далекий вiдгомiн уже зупинених машин, вiн, не роздумуючи, постукав в першi-лiпшi маленькi дверi, бiля яких зупинився в своiх блуках.

– Вiдкрито, – крикнули зсередини, i Карл з полегшенням штовхнув дверi. – Якоi болячки ви гупаете як божевiльний? – запитав кремезний парубiйко, тiльки-но глянувши на Карла. Звiдкись згори через iлюмiнатор у жалюгiдну каюту падало каламутне свiтло, що давно розсiялося в надрах корабля; лiжко, шафа, стiлець i чоловiк тулились одне до одного, як в камерi схову.

– Я заблукав, – знiтився Карл. – Пiд час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловiк з вiдтiнком гордостi, i далi вовтузячись iз замком невеликоi валiзи, що його вiн раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацае защiпка. – Та заходьте ж! – вигукнув вiн. – Не стоятимете ж ви в коридорi!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!

– Ви нiмець? – Карл вирiшив про всяк випадок пiдстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емiгрантiв в Америцi, надто вiд iрландцiв.

– Та нiмець, нiмець, – сказав чоловiк.

Карл ще вагався. Тут чоловiк раптово вхопився за клямку дверей i, рвучко iх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

– Я не терплю, коли за мною пiдглядають з коридора, – правив вiн далi, знову заходившись коло своеi валiзки, – бо кожен бiжить повз дверi i заглядае сюди, таке не кожен витримае.

– Але в коридорi нема нi душi, – зауважив Карл, нiяково притиснутий до спинки лiжка.

– Зараз порожнiй, – мовив чоловiк.



«Та ж iдеться про зараз, – подумав Карл. – З ним важко говорити».


– То лягайте на лiжко, там бiльше мiсця, – сказав чоловiк.

Карл залiз, як мiг, до лiжка, голосно засмiявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом. Та ледь опинившись у лiжку, вiн раптом скрикнув:

– О Господи, я зовсiм забув про свою валiзу!

– А де вона?

– На чардаку, залишив я ii бiля одного знайомого. Як тiльки його звати? – І Карл витягнув iз спiдньоi кишенi, що ii мати пришила йому на дорогу до пiдбивки пiджака, вiзитiвку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.

– Чи валiза вам дуже потрiбна?

– Звiсно.

– Тодi нащо ж ви вiддали ii незнайомцю?

– Я забув унизу свою парасолю i побiг ii забрати, а тягати з собою валiзу не хотiлось. А тодi до того всього я ще й заблудився.

– Ви самi? Без товариства?

– Так, сам.



«Треба, либонь, триматися цього чоловiка, – майнуло Карловi в головi, – де я зараз знайду кращого товариша!»


– І тепер ви ще й залишились без валiзки? Я вже не кажу про парасольку.

Чоловiк сiв на стiлець, нiби справи Карла нарештi трохи зацiкавили його.

– Але менi здаеться, що валiзка не пропала.

– Блажен, хто вiруе, – такому тепло жити! – сказав чоловiк, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. – У новiй гаванi на кораблi заходять i новi звичаi. У Гамбургу Бутербавм, можливо, й стерiг би вашу валiзку, але тут i його, i валiзку, вочевидь, як лиз злизав.

– Коли так, то менi треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.

– Та сидiть уже, – сказав чоловiк i стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на лiжко.

– Чого це я маю сидiти? – сердито спитав Карл.

– А тому, що бiгти туди нi до чого, – вiдказав чоловiк. – Я за хвильку теж iтиму, от i пiдемо разом. Валiзку або вкрали, тодi лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив ii, тодi що менше буде на суднi людей, то швидше ми ii знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.

– Бачу, на кораблi ви орiентуетесь? – недовiрливо спитав Карл, i хай думка, що на порожньому суднi речi знайти легше, була переконлива, цiею фразою незнайомець закинув у нього сумнiв.

– Я ж корабельний паровичник, – вiдказав чоловiк.

– Ви – паровичник! – вигукнув Карл радiсно, наче сказане перевершувало всi його сподiвання, i, спершись на лiктi, придивився до чоловiка уважнiше. – Якраз бiля тiеi комiрчини, де я спав з одним словаком, був отвiр, у який я бачив машиновню.

– Атож, там я й працював, – зауважив паровичник.

– Я завжди дуже цiкавився технiкою, – сказав Карл, думаючи й далi про щось свое, – i, певно, бути б менi згодом iнженером, якби не мусив виiздити до Америки.

– Що ж вас примусило виiхати?

– Ет, пусте! – мовив Карл i махнув рукою, наче жбурляючи всю цю iсторiю геть. При тому вiн подивився з усмiшкою на паровичника, нiби просячи вчинити йому ласку i нiчого не питати бiльше.

– Мабуть, на те була причина, – зауважив паровичник, i годi було зрозумiти, чи хотiв би вiн почути про ту причину, чи нi.

– Тепер i я мiг би стати паровичником, – сказав Карл, – моiх батькiв не обходить, ким я стану.

– Мое мiсце звiльняеться, – зауважив шмаровоз, цiлком певний сказаного, застромив руки в кишенi штанiв, а ноги в пом’ятих i засмальцьованих, сiро-сталевого кольору штанях закинув, щоб iх випростати, на лiжко. Мусив Карл вiдсунутися до стiни.

– Ви лишаете корабель?

– Атож, сьогоднi ми забираемося геть.

– І чому? Не подобаеться вам тут?

– Так, причиною цьому умови; не завжди притичина в тому, чи подобаеться щось комусь, чи нi. Мiж iншим, правда ваша, особисто менi не подобаеться. Ви, вочевидь, не покладали серйозно стати паровичником, i тодi не було нiчого простiшого. Я наполегливо вас вiдраджую вiд цього ремесла. Коли ви хотiли студiювати в Європi, то чому б вам не спробувати тут? Куди европейським унiверситетам братися до американських…

– Можливо, – вiдказав Карл, – але грошей на студii в мене як кiт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловiка, що вдень працював у якiйсь установi, а вночi вчився, аж поки здобув титул доктора i, здаеться, навiть став бургомiстром, але витривалiсть на таке потрiбна неабияка, правда ж? Боюся, що ii менi бракуе. До того ж i учнем я був не надто старанним, й зi школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешнiх школах вимоги, певно, багато суворiшi.

Англiйською я майже не розмовляю. І взагалi тут, здаеться менi, проти чужинцiв упередженi.

– Ви теж це зауважили? Ну, тодi все гаразд. Значить, ви той, хто менi i потрiбен. Бачите, ми тут на нiмецькому кораблi, належить вiн лiнii Гамбург—Америка, чому ж тут не ми, самi нiмцi? Чому головний машинiст – румун? А прiзвище його – Шубаль. Диво, та й годi. І цей шевлюга на нiмецькому кораблi тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирiшив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу i самi ви ще той бiдолаха. Це вже аж надто! – І вiн заходився гамселити кулаками по столi, не зводячи з нього очей. – Я ж на стiлькох пароплавах служив, – i вiн проказав одну по однiй назви iз двадцяти одним духом, як одне слово, так що Карловi аж у головi заморочилось, – i одержував нагороди, мене хвалили, я був робiтником, якого капiтани любили, а якось я працював на вiтрильнику кiлька рокiв, – вiн пiдвiвся, наче даючи навзнак, що це було вершком його життя, – а тут, на цьому коритi, де все суворо розписано, де жодного жарту не почуеш, тут я ламаного шеляга не вартий, весь час стою кiсткою в горлi тому Шубалевi, тут я нероба, який заслуговуе лише на те, щоб його викинули геть, i платню дiстаю з чиеiсь ласки. Ви щось тут розумiете? Я – нi.

– Ви не можете дозволяти, щоб до вас так ставилися, – мовив Карл схвильовано. Вiн майже забув про те, що пiд ногами в нього хистка корабельна палуба, а сам вiн – на березi невiдомого материка: так затишно було йому на лiжку паровичника. – З капiтаном ви вже говорили? Просили його, щоб вiн вас захистив?

– А, iдiть-но ви, краще йдiть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не слухаете, що я кажу, i наставляете мене своiми порадами. Як менi зараз пiти до капiтана! – стомлений паровичник знову сiв i вхопив обличчя руками.

«Лiпшоi поради я йому не дам», – подумав Карл. І взагалi вiн дiйшов думки, що краще було б йому пильнувати своеi валiзи, замiсть давати тут поради, що iх тi сприймають як просто дурнi. Передаючи йому назавжди валiзу, батько запитав жартома: «Довго ти ii матимеш?» І от тепер, певно, ця дорога валiза i справдi мов за вiтром полетiла. Лишалася едина втiха, що батько навряд чи дiзнаеться про його теперiшне становище, хiба що вирiшить навмисне дiзнатися. Про що в компанii i могли повiдомити, так це про те, що вiн прибув у Нью-Йорк. Як на те, Карловi було прикро, що речами з валiзи вiн майже не скористався, хоч, примiром, давно вже треба було помiняти сорочку. Отож вiн заощаджував не там, де треба було; i тепер, коли на порозi своеi кар’ери Карл мав би охайно вдягнутися, доводиться на люди виходити у несвiжiй сорочцi. Поза тим утрата валiзи йому не муляла б так, бо убрання, яке вiн мав на собi, було навiть краще за те, що лежало у валiзi, бо ж те було про всяк випадок, та й напередоднi виiзду матерi довелося його поцерувати. Тепер вiн ще також пригадав, що у валiзi був кавалок веронезькоi салямi, що його мати запакувала йому на знак неабиякоi ласки, та дорогою вiн з’iв лише невеличкий шматочок, бо зовсiм не мав апетиту, i тiеi юшки, яку роздавали на середньому чардаку, йому зовсiм вистачало. Хотiв би вiн мати ту ковбасу на похватi, щоб почастувати нею паровичника. Бо прихильнiсть таких людей здобувають, тицьнувши у руку iм якусь дрiбничку, – це Карл знав вiд свого батька, який, роздаючи сигарети, перетягував на свiй бiк дрiбнiших урядовцiв, з якими мав дiловi справи. Тепер з того, що можна було роздавати, Карловi лишалися хiба що грошi, але коли вже йому судилося згубити валiзу, то вiн хотiв поки що зберегти недоторканими бодай грошi. Вiн раз по раз вертав подумки до своеi валiзи, i справдi не мiг збагнути: чому в дорозi вiн доглядав ii так пильно, що не мiг склепити очей, а тепер так легко пристав на те, щоб ii потягнули. Вiн пригадав собi тi п’ять ночей, упродовж яких увесь час пильнував малого словака, який розмiстився через двое лiжок вiд нього й задивлявся на Карлову валiзу. Той словак начебто тiльки й чекав тiеi митi, коли Карл, знемiгшись од утоми, на якусь мить задрiмае, а вiн тим часом потягне його валiзу з допомогою довгого патика, яким удень вiн грався чи то виконував якiсь вправи. Удень вiн тримався доволi невинно, але щойно спадала нiч, вiн починав час вiд часу пiдводитися зi свого лiжка i пускати око на Карлову валiзу. Карл мав змогу здати з цього собi справу, бо ж хтось iз переселенцiв, опанований неспокоем, притаманним подорожнiм, щоразу то там, то там – хай правилами корабельного розпорядку це й було заказано – запалював свiтло, щоб зглибити важко зрозумiлi проспекти емiграцiйних агенцiй. Якщо таке свiтло спалахувало пiд боком, Карл мав змогу трiшки покуняти, але коли свiтло було далеко або й стояла пiтьма, тодi йому доводилось оком не стинати. Напруження це його направду виснажило, а тепер з’ясувалося, що воно псовi пiд хвiст. О, цей Бутербавм, хай тiльки вiн менi колись попадеться!

Саме цiеi митi ген-ген удалинi в досi цiлковиту тишу почали вриватися легенькi короткi удари, наче б дитячi кроки, вони поволi наближалися, вiдлунюючи чимраз сильнiше, i тодi виявилося, що це мiрно ступають якiсь чоловiки. Рухалися вони, вочевидь, як це бувае у вузьких проходах, один по одному, лунало щось на взiр побрязкування зброi. Карл, який майже дiйшов до того, що ладен був забути про валiзу й про словака й, випроставшись у лiжку, заснути, раптом пiдхопився i штовхнув паровичника, щоб збудити увагу й того, бо валка, здавалось, ось-ось мала опинитися бiля дверей.

– Це корабельна оркестра, – мовив паровичник, – вони грали нагорi, а зараз iдуть пакуватись. Уже усе готове, i ми можемо йти. Ходiть!

Вiн ухопив Карла за руку, ще в останню хвилину зняв зi стiни образ Божоi Матерi, який висiв над лiжком, поклав його до нагрудноi кишенi, схопив свою валiзу i разом з Карлом мерщiй вийшов з каюти.

– Тепер я пiду до контори й скажу свою думку тим панам. Жодного пасажира там не лишилось, i оглядатися на когось нi до чого.

Цi слова паровичник повторив кiлька разiв на рiзнi лади, а тодi спробував, не зупиняючись, розчавити пацюка, кинувши ногу вбiк, але той лише хутчiш сховався у дiрцi, обравши ii своечасно. Назагал паровичник був повiльний у своiх рухах, бо хоч i мав довгi ноги, але вони були занадто дебелi.

Вони пройшли через якесь вiддiлення кухнi, де кiлька дiвчат у брудних фартушках – вони навмисне iх забруднювали – мили у великих кадубах посуд. Паровичник покликав одну з них на iм’я Лiна, поклав руку на ii стан i трохи пройшовся з нею так, а вона кокетливо притискалася до його плеча.

– Зараз мають заплатити. Хочеш зi мною? – запитав ii.

– А нащо менi той клопiт, краще принеси-но менi грошi сам, – вiдказала вона, вислизнула з-пiд його руки й майнула геть. – Де ти пiдчепив такого вродливого хлопця? – вигукнула вона на додачу, втiм, не чекаючи вiдповiдi. Чути було, як, покидавши роботу, дiвчата засмiялися.

Втiм, вони пiшли далi й зупинилися перед дверима, над якими був якийсь випуст, пiдтримуваний невеличкими, позолоченими карiатидами[1 - В архiтектурi – колонка, що мае вигляд жiночоi фiгури, яка пiдпирае балкони, карнiзи тощо. – Тут i далi примiтки перекладача.]. Як на звичайне корабельне устаткування, виглядало це надто розкiшно. Карл, як вiн помiтив, досi тут не бував; видно, ця частина корабля призначалася тiльки для пасажирiв першого й другого класу, i щойно тепер, коли треба було влаштувати велике прибирання корабля, дверi, що закривали сюди вхiд, зняли. І справдi, вони стрiли кiлькох чоловiкiв з мiтлами на плечах, i паровичник привiтався з ними. Карла здивував великий рух, про який вiн на своему середньому чардаку i не пiдозрював. Уздовж коридорiв тягнулися дроти електричних мереж, i раз по раз дзеленьчав невеликий дзвiнок.

Паровичник шанобливо постукав у дверi й, почувши «заходьте», рухом руки дав Карловi знати, що можна безбоязно заходити. Той пiдiйшов, але на порозi кiмнати завмер. За трьома вiкнами ii вiн бачив морськi хвилi, i, споглядаючи iхне мирне дихання, вiдчув, як йому тьохнуло серце, наче вiн не бачив моря цiлих довгих п’ять днiв. Великi кораблi перетинали один одному шлях i скорялися пiд ударами хвиль у мiру своеi ваги. Коли приплющити очi, здавалося, наче кораблi хитаються пiд тягарем свого вантажу. На iхнiх щоглах майорiли вузькi, але довгi прапори: вiд руху вони, щоправда, розгортались, але час вiд часу й обвисали. З вiйськових кораблiв, мабуть, просалютували, цiвки одного з них, а пропливав вiн не надто далеко, – виблискуючи боками сталевоi обшивки, лагiдно погойдувалися на тлi певноi, але не надто рiвноi плавби. В око впадало, як малi кораблики й човни, принаймнi вiд дверей, ген-ген звиваються помiж великих кораблiв цiлими табунцями. Втiм, за всiм цим стояв Нью-Йорк i дивився на Карла сотнями тисяч очей своiх хмарочосiв. Так, з цiеi кiмнати тобi було видно, де ти е.

За одним круглим столом сидiло трое панiв; один iз них був корабельний офiцер у синьому морському строi, два iншi, службiсти портовоi управи, були вбранi в чорнi американськi мундири. На столi лежали чималi стоси всiляких паперiв, якi спочатку з пером у руцi оглядав офiцер, щоб потiм передати тим двом iншим, якi то перечитували iх, то щось собi виписували, то стромляли в своi течки, якщо один iз них, майже безупинно тихенько клацаючи зубами, не диктував своему колезi щось у протокол.

Бiля вiкна, спиною до дверей, за письмовим столом сидiв низький на зрiст чоловiк, який орудував великими фолiантами, що стояли перед ним один попри один на мiцнiй книжковiй полицi на рiвнi його голови. Побiч нього стояла вiдкрита, принаймнi так здавалося на перше око, порожня каса.

Перед другим вiкном було порожньо, i з нього розгортався найкращий вигляд. Утiм, бiля третього вiкна стихенька розмовляло двiйко панiв. Один iз них, одягнений i собi в морський мундир, спирався на пiдвiконня, граючись рукiв’ям шпаги. Той, з ким вiн балакав, стояв, обернувшись до вiкна i, похитуючись, то вiдкривав, то закривав час вiд часу для погляду частину орденiв на грудях iншого. Вiн був у цивiльному й мав тоненький бамбуковий цiпок, який, через те, що вiн стояв руки в боки, стирчав наче шпага.

Щоб усе роздивитися, часу в Карла було небагато, бо невдовзi до них приступив служка i поглядом запитав шмаровоза, так нiби той був сторонньою людиною, чого вiн хоче. Шмаровоз вiдповiв так само тихо, як його й запитали, що хоче перебалакати з головним касиром. Своею чергою, рухом руки служник вiдхилив це бажання, втiм, навшпиньки пiшов, великим колом обходячи круглий стiл, до пана з фолiантами. Той пан – видно це було виразно – достоту зацiпенiв, почувши слова служки, але врештi обернувся до того, хто хотiв з ним говорити, i завзято замахав руками, рiшуче боронячися проти паровичника, а ураз для певностi й проти служки. Тодi цей повернувся назад до паровичника i сказав йому в такому тонi, наче б зраджував йому якусь таемницю:

– Пензлюйте мерщiй з цiеi кiмнати!

Почувши таку вiдповiдь, паровичник обернувся до Карла, так нiби звертався до власного серця, якому хотiв зажалiтися на своi поневiряння. Не мiркуючи багато, Карл кинувся вперед, так перебiг кiмнату, що трохи навiть зачепивши офiцера у фотелi; служник, зiгнувшись, iз розпростертими руками кинувся йому навперейми, наче ловлячи комаху, але Карл перший опинився бiля стола старшого касира й ухопився за нього на той випадок, якби служник спробував вiдтягнути його геть.

В кiмнатi, звичайно, вiдразу всi пожвавiшали. Корабельний офiцер пiдхопився з-за столу, панове з портовоi управи дивилися незворушно, але уважно; обидва пани пiд вiкном приступили один до одного, а служник, гадаючи, що йому не мiсце там, де виявляе зацiкавлення вище панство, вiдступив назад. Паровичник при дверях напружено чекав моменту, коли знадобиться його допомога. Врештi головний касир рiзко обернувся в своему фотелi праворуч. Карл витягнув зi своеi потайноi кишенi, яку зовсiм i не ховав вiд поглядiв цих людей, свiй закордонний паспорт i, розгорнувши, поклав його, замiсть вiдрекомендуватися, на стiл. Старший касир, здавалося, великоi ваги паспортовi не надав, бо вiдцопнув його двома пальцями набiк, i тодi Карл, так нiби з формальностями, на щастя, було покiнчено, знову заховав паспорт до кишенi.

– Дозволю собi сказати, – почав вiн потiм, – що, як на мене, пана паровичника скривджено. Тут е якийсь Шубаль, який з нього збиткуеться. А пан паровичник тим часом служив на багатьох кораблях, якi вiн може вам перерахувати, i всюди ним були задоволенi; вiн старанний, любить працю, i справдi не зрозумiло, чому саме на цьому суднi, де служба не така страшенно важка, як, наприклад, на торговому вiтрильнику, вiн мав би бути не на мiсцi. Тим-то лише наклеп заважае йому пiдноситися по службi й не дае здобути визнання, iнакше вiн обов’язково здобув би його. Я розповiв про це лиш загалом, а докладно всi своi скарги викладе вам вiн сам.

Цими словами Карл звертався до всiх присутнiх, бо й справдi його слухали всi, i було найпевнiше, що серед усiх разом знайдеться швидше якийсь праведник, i праведником цим буде саме старший касир. Окрiм того, Карл хитро змовчав, що познайомився з паровичником зовсiм недавно. Взагалi ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловiка, що тримав бамбуковий цiпок, – його вiн уперше побачив з свого теперiшнього мiсця.

– Це все правда слово в слово, – мовив паровичник, перш нiж його встигли спитати про щось, навiть узагалi перш анiж хто-небудь на нього глянув. Цей надмiрний поспiх став би великою помилкою, якби чоловiк з орденами, який був – Карл тепер збагнув це – самим капiтаном, не поклав, очевидно, вислухати паровичника. Вiн простягнув руку i твердим голосом покликав паровичника.

– Ходiть-но сюди! – мовив вiн, наче молотом ударив. Тепер усе залежало вiд поведiнки паровичника, бо щодо справедливостi його справи Карл не мав жадного сумнiву.

На щастя, принагiдно з’ясувалося, що свiта парович-ник-таки повидав. На диво спокiйно вiн вийняв одним рухом iз своеi валiзки жмут паперiв, а також записника, пiдiйшов, нiби це була звичайна рiч, до капiтана, анiтрохи не звертаючи уваги на старшого касира, i розклав на пiдвiконнi своi докази. Старшому касировi нiчого iншого не лишалось, як втрутитись.

– Цей чоловiк знаний ябедник i бiльше сидить у касi, анiж у машинному вiддiлi, – заходився пояснювати вiн. – А Шубаля, цього спокiйного чолов’ягу, вiн довiв до цiлковитого розпачу. Послухайте! – звернувся вiн до паровичника. – Далебi, ви перебираете через край зi своiм нахабством. Ви стали надмiру настирливий. Скiльки разiв вас уже витурювали з каси пiд час виплати, чого ви з вашими, зовсiм i незаперечно необгрунтованими домаганнями заслуговуете! А скiльки разiв ви бiгали звiдти до головноi каси! Скiльки разiв вам по-доброму казали, що Шубаль – ваш безпосереднiй начальник i вам, як пiдлеглому, треба з ним домовлятись. А тепер ви приходите ще й сюди, коли тут пан капiтан, i не соромитесь надокучати навiть йому, ба ще й маете смiливiсть приводити сюди цього хлопчиська, якого я взагалi вперше бачу на суднi, навчивши його виголошувати вашi безсоромнi звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не пiдскочити до нього. Але тут як уродився капiтан.

– І все-таки давайте вислухаймо цього чоловiка, – мовив вiн. – Бо Шубаль уже й так менi здаеться надто незалежним з якогось часу – не те, щоб я хотiв щось сказати на вашу користь.

Останнi слова стосувались паровичника, та було й зрозумiло, що капiтан не мiг вiдразу за нього заступитися, проте все, здавалось, iшло до ладу. Паровичник заходився щось пояснювати i з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тiшився Карл бiля покинутого касиром столу, де вiн раз по раз, радий мов дитина, надавлював на терези, на яких важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль дае перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав паровичника з машинного вiддiлу i звелiв йому чистити вбиральнi, що аж нiяк не входить в обов’язки паровичника! – Дiловi якостi пана Шубаля, i тi взято пiд сумнiв, начебто вони бiльше показнi, а насправдi iх не було. Слухаючи цi слова, Карл пильно, щосили в’iдався очима в капiтана, лагiдно, нiби той був його колегою, аби тiльки трохи невдалi вислови паровичника не спричинилися до його неласки. Одначе з усiх тих розмов нiчого не можна було до пуття зрозумiти, i коли капiтан дивився й досi поперед себе i в очах його свiтився рiшучий намiр дослухати цього разу паровичника до кiнця, то iншим панам терпець увiрвався, i невдовзi голос паровичника вже не звучав упевнено на все примiщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своiм цiпком чоловiк у цивiльному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Іншi панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, iх гортати, корабельний офiцер знову пiдсунув ближче до них свого стiльця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, iронiчно зiтхнув. Серед цiеi загальноi неуваги, схоже, тiльки служник, який трохи спiвчував горю бiдняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його i поважно кивав Карловi головою, нiби хотiв цим щось сказати.

Тим часом за вiкнами тривало портове життя: пласка баржа з цiлою горою бочок – iх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, i в каютi запала темрява: невеличкi моторнi човни, що iх Карл тепер, коли б мав досить часу, мiг би як слiд роздивитися, стрiлою мчали вдалину, скоряючись поруховi рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химернi поплавцi i вiдразу ж пiд здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавiв, що iх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повнi пасажирiв; вони, як i належало, сидiли спокiйно й очiкувально, хай багато хто з них не мiг вiдмовитися вiд втiхи крутити головами, стежачи за цими мiнливими лаштунками. Нескiнченний рух, неспокiй, перенесений з неспокiйноi стихii на безпомiчних людей та на витвори iхнiх рук.

Та все закликало до поспiху, до виразностi, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, вiн увесь обливався потом, паперiв, що на вiкнi, вiн уже давно не мiг тримати в тремтячих руках; з усiх сторiн свiту напливали на нього нарiкання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-единого вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втiм усе, що вiн мiг продемонструвати капiтановi, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан iз бамбуковим цiпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портовоi управи вже затримували офiцера за своiм столом i жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його вiдпустити, було очевидно, що тiльки капiтанова незворушнiсть стримуе старшого касира вiд того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомитi очiкував капiтанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не мiг бiльше стовбичити без дiла. Тим-то вiн повiльно рушив до паровичника й капiтана, гарячково мiркуючи, як би його вправнiше зарадити справi. І справдi був уже час, бо ще якась мить, i вони могли б обидва вилетiти з бюра. Капiтан, може, людина i незла i, крiм того, зараз, як здавалось Карловi, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врештi, людина – не iнструмент, щоб на нiй грати, як тобi заманеться, а саме так i робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душi в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простiше, зрозумiлiше, бо з того, що ви розповiдаете, пан капiтан нiчого не може втямити. Хiба вiн пам’ятае всiх машинiстiв i юнг на прiзвище, а надто на iм’я, щоб, як ви когось назвете, вiдразу ж зрозумiти, про кого мова? Обдумайте своi скарги, скажiть насамперед найважливiше, а далi перейдете до iншого; може, тодi взагалi все не треба буде й згадувати. Менi ж ви завжди так зрозумiло розповiдали.

«Якщо в Америцi можна валiзи красти, то певно можна час вiд часу щось i збрехати», – думав вiн на свое виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запiзно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть слiз ображеноi чоловiчоi гiдно-сти, жахливих спогадiв, неймовiрних теперiшнiх поневiрянь, йому навiть не вдалося розгледiти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився iз тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змiнити спосiб говорити, коли здавалося, що все, що вiн мав сказати, вiн уже без найменшого визнання подав, а, з iншого боку, не сказав ще нiчого, проте не мiг же вiн змусити цих панiв iще раз усе вислуховувати. І саме цiеi митi мiшаеться ще й Карл, единий його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомiсть показуе, що все втрачено.

«Пiдiйшов би я ранiше замiсть дивитися у вiкно», – дорiкнув собi Карл i похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надiю.

Але паровичник не зрозумiв його, вiн, певно, вiдчув, що Карл мае до нього якiсь затаенi закиди, i, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновникiв за круглим столом давно вже обурював цей непотрiбний галас, який заважав iхнiй важливiй роботi, коли старший касир почав дивуватися капiтановому терпiнню i ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цiлком на боцi своiх панiв, люто мiряв паровичника очима, коли врештi чоловiк з бамбуковим цiпком, на якого навiть сам капiтан час вiд часу поглядав приязно, уже цiлком настроiвся проти паро-вичника – той був йому просто вiдразний, – витягнув маленького записника i, очевидячки, зайнятий чимось зовсiм iншим, переводив погляд iз записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидiв паровичника, але все-таки навiть пiд час суперечки приязно посмiхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому нiколи не сумнiвався.

Карловi хотiлося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що мiг i вдарити: а втiм, ще дужче йому хотiлося затиснути паровичника в куток i тихо шепнути кiлька заспокiйливих слiв, яких бiльше нiхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зiрвався. Карл уже навiть намагався хоч трохи втiшити себе думкою, що паровичник у крайньому разi силою свого вiдчаю зможе перетягнути на свiй бiк усiх сiмох чоловiкiв, присутнiх тут. Щоправда, на письмовому столi, на виднотi мiстився апарат з численними кнопками вiд електричних дротiв, i досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблi з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим цiпком, такий досi байдужий, пiдiйшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чiтко, зрозумiло навiть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тiеi ж митi, нiби за дверима хтось чекав на цi слова, почувся стук. Служник зиркнув на капiтана, той кивнув головою. Тодi служник пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх. Там стояв чоловiк у старому френчi, середнiй на зрiст, на вигляд зовсiм не з тих, хто працюе бiля машин, а втiм, це був вiн, Шубаль. Якби Карл не зрозумiв цього по очах присутнiх, в яких вiдбивалось певне задоволення, помiтне навiть у поглядi капiтана, вiн, на свiй жах, побачив би це по парович-никовi, котрий так стиснув кулаки напружених рук, нiби це стискання важило для нього найбiльше i задля нього вiн ладен був офiрувати все, що мав у життi. Вiн уклав у цей жест усю свою мiць, всю силу, яка взагалi ще тримала його на ногах.

І ось вiн був тут, ворог, вiльний од працi, свiжий, у святному вбраннi, з конторською книгою пiд пахвою, очевидно, з платiжними вiдомостями й робочими документами паро-вичника, i в поглядi його свiтилося безстрашне визнання, що вiн хоче прочитати настрiй кожного з присутнiх по черзi по iхнiх очах. А вони всi семеро були вже на його боцi, бо коли ранiше капiтан i був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотiв тiльки показати це, то пiсля жалю, якого йому завдав паровичник, вiн, здавалося, бiльше не бачив у старшому машинiстовi жодних вад. До такоi людини, як паровичник, годi поставитися з належною суворiстю, i якщо Шубалевi щось i можна було закинути, то лише те, що вiн за цей час не мiг так зламати впертiсть паровичника, щоб той сьогоднi не наважився постати ще й перед капiтаном.

Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, i на людей, бо хоч як би Шубаль умiв прикидатися, а до кiнця вiн напевне не витримае. Короткого вибуху його злостi буде досить, щоб вiдкрити цим панам очi, а Карл уже подбае про це. Вiн устиг пiзнати гостроту розуму та настрiй кожного з присутнiх, i з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тiльки паровичник мiг належно триматися, а вiн уже, здавалось, зовсiм не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось пiдвiв до нього Шубаля, вiн, мабуть, стовк би Шубалевi кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машинiста вiн навряд чи був би здатний. Чому тiльки Карл не передбачив такого очевидного – що врештi Шубалевi доведеться з’явитися, коли не з власноi волi, то на виклик капiтана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замiсть, як вони це зробили, насправдi шалено непiдготовленими просто увiйти кудись, де були дверi? Замiсть пертись отак до канцелярii, анiтрохи не пiдготувавшись? І чи взагалi паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» i «нi», коли б це було необхiдно на перехресному допитi (правда, таке могло статися тiльки в найкращому випадку)? Так вiн стояв, широко розставивши ноги, колiна йому пiдгиналися, вiн трохи пiднiс голову i хапав ротом повiтря, нiби в нього вже не було легенiв, щоб його переробляти.

Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, нiколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як вiн у чужiй краiнi перед такими поважними людьми бореться за правду i хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собi будь-що стояти до кiнця! Чи вони змiнили б свою думку про нього? Чи посадили б бiля себе й похвалили б? Чи бодай раз, единий раз глянули б йому в очi, такi вiдданi iм? Марнi запитання, та й час геть неслушний, щоб iх ставити!

– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачуе мене в якихось нечесних вчинках. Одна дiвчина з кухнi сказала менi, що бачила, як вiн прямував сюди. Пане капiтане, i ви, шановнi панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребi, й свiдченнями неупередже-них, нiким не намовлених очевидцiв, якi чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймнi зрозумiла мова справжнього чоловiка, i з того, як змiнився вираз обличчя присутнiх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часi знову чують людський голос. Звичайно, вони не помiтили, що навiть ця гарна промова мае недолiки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечеснi вчинки»? Може, й справдi його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в нацiональнiй упередженостi? Дiвчина з кухнi бачила, як паровичник iшов до бюро, i Шубаль вiдразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Вiн одразу ж привiв сюди своiх свiдкiв, та ще й називае iх неупередженими й нiким не намовленими? Шахрайство, чистiсiньке шахрайство! І цi панове терплять його, та ще й вважають таку поведiнку за нормальну? Чому вiн з’явився не вiдразу, як дiвчина сказала йому про них, а так довго очiкував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсiм забити баки панам з канцелярii, бо iхньоi ясноi думки вiн боявся найбiльше. Хiба Шубаль, хоч вiн напевне давно вже стояв пiд дверима, не постукав саме тiеi митi, коли почув, що чоловiк з бамбуковим цiпком запитав про щось зовсiм iнше, i вирiшив, що паровичнику вже кiнець?

Усе було ясно i Шубаль мимоволi викрив себе, втiм корабельному начальству треба було розповiсти це iнакше, переконливiше, якось наочнiше. Йому потрiбне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймнi хоч цi кiлька хвилин, поки не зайшли свiдки i всiх би забалакали!

Але враз капiтан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку вiдкладали; Шубаль миттю вiдступив убiк i стиха заговорив зi служником, який тут таки приступив до нього, i розмова супроводилася то поглядами в бiк Карла i паровичника, то переконливими жестами рук. Далебi, Шубаль готувався так до великоi промови.

– Ви хотiли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальноi мовчанки капiтан до чоловiка з бамбуковим цiпком.

– Атож, хотiв, – вiдповiв той i ледь помiтно вклонився, дякуючи за увагу. Потiм знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в iнтересах великоi справи треба швидше покiнчити з другорядним – вiдчепитись вiд цього настирливого запитувача, вирiшив не шукати паспорта, як зазвичай, коли вiдрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, i, майже недовiрливо усмiхаючись, спочатку позадкував вiд хлопця.

Капiтан i старший касир, офiцер i навiть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хiба що портовi чиновники й Шубаль хоч би тобi вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб i трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тодi я – твiй дядько Якоб, а ти мiй любий небiж. Я ж цiлий час мав таку пiдозру! – сказав вiн капiтановi, потiм обняв i поцiлував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, вiдчувши, що дядько вiдпустив його. Вiн хоч i був дуже ввiчливий, але зовсiм не схвильований i намагався збагнути, якi наслiдки може мати ця подiя для паровичника. Досi нiщо не говорило про те, що Шубаль може навернути ii на свою руч.

– Зрозумiйте ж, юначе, свое щастя, – кинув капiтан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме вiдвернувся до вiкна, вочевидь, щоб не показувати присутнiм свое схвильоване обличчя, яке вiн легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекае блискуча кар’ера, на яку ви ранiше навiть i не сподiвалися. Ви тiльки уявiть собi, як вам усмiхнулася доля, тож опануйте себе!

– В мене справдi е дядько Якоб в Америцi, – вiдказав Карл, обернувшись до капiтана, – але, якщо я вiрно зрозумiв, Якоб – це прiзвище пана сенатора.

– Атож, – кинув капiтан з гiднiстю.

– Ну, мого дядька, брата моеi матерi, звуть Якоб, а прiзвище ж у нього, звичайно, мае бути таке, як у моеi матерi до одруження, себто Бендельмайер.

– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщiй одiйшов од вiкна. Усi, за винятком портових чиновникiв, зареготали, хто – зворушено, а хто – без нiякого виразу.

«Щоб я сказав щось смiшне, то нiби нi», – подумав Карл.

– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моеi i не зi своеi волi були присутнi при невеличкiй родиннiй сценi, тому я можу хiба що дещо вам пояснити, бо, як менi здаеться, тiльки пан капiтан, – тут вони обмiнялися поклонами, – з усiм обiзнаний.

«Тепер менi справдi треба стежити за кожним словом», – сказав собi Карл i зрадiв, бо краечком ока помiтив, що паровичник потроху оживае.

– Упродовж багатьох рокiв свого перебування в Америцi – а втiм, слово «перебування» не зовсiм пасуе до американського громадянина, бо я е ним усiм серцем, – отже, упродовж багатьох рокiв я живу цiлком вiдiрвано вiд своiх европейських родичiв з причини, розповiдати про яку, по-перше, тут не мiсце, а по-друге, менi було б справдi дуже важко. Я навiть боюсь тiеi митi, коли менi, може, доведеться виповiсти про неi своему любому небожевi, бо тодi, на жаль, доведеться бризнути в живi очi йому про батькiв та iхнiх приятелiв.

«Це мiй дядько, поза сумнiвом, – вирiшив Карл, слухаючи його мову. – Певно, вiн змiнив свое прiзвище».

– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно е, – просто прогнали, як женуть кiшку за дверi, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоiв мiй небiж i за що його так покарано, але його провина така, що сама ii назва уже е достатнiм виправданням.

«Тут е що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб вiн усе розказував. А втiм, вiн може про це i не знати. Звiдки б?»

– Його, бачте, – правив дядько далi, спираючись на виставленого вперед бамбукового цiпка й злегка похитуючись, чим йому справдi вдалося позбавити свою розповiдь непотрiбноi урочистостi, яку вона iнакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собi покоiвка рокiв тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсiм не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якiсь iншi, якi бiльше б пасували.

Карл, який уже пiдiйшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачiв побачити, яке враження справила на них розповiдь. Нiхто не смiявся, всi слухали терпляче й поважно. Врештi-решт, не будуть же смiятися з сенаторового небожа з будь-якоi нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч i ледь помiтно, але посмiхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втiшна ознака того, що вiн отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каютi хотiв зробити особливу таемницю iз справи, яка тепер спливла наверх.

– І оця Брумер, – казав далi дядько, – привела на свiт вiд мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моеi скромноi особи, – певне, навiть цiлком побiжнi небожевi згадки про мене справили на дiвчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути алiментiв чи якогось iншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю нi тамтешнiх законiв, анi достаткiв батькiв, – отже, щоб уникнути алiментiв i скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такоi подорожi дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хiба що сталося б диво, яке ще трапляеться в Америцi, – був би полишений на самого себе, вiдразу ж, мабуть, пустившись берега у якомусь завулку нью-йоркськоi гаванi, якби та дiвчина не розповiла в листi до мене, що пiсля довгих блукань, врештi, позавчора потрапив до мене, всiеi iсторii, описавши, який мiй небiж на вигляд, i розважливо повiдомивши назву судна. Коли б менi спало на думку, моi панове, вас розважити, то я зачитав би тут деякi уривки з листа, – вiн витяг з кишенi два великi, густо списанi аркушi паперу й помахав ними. – Лист безперечно справив би на вас враження, бо написаний вiн з дещо наiвною, хай i доброзичливою хитрiстю i великою любов’ю до батька ii дитини. Але я не розкажу бiльше, нiж треба для ясностi, щоб не ятрити ще, певно, не згаслого почуття мого небожа. Якщо захоче, хай прочитае собi на науку листа в затишку кiмнати, що вже чекае на нього.

Втiм, у Карла не було жодних почуттiв до тiеi дiвчини. У безладдi минулого, що вiдступало чимраз далi, вона сидiла на кухнi бiля мисника, спираючись на нього лiктями. Вона позирала на Карла, коли той часом заходив на кухню набрати батьковi склянку води чи зробити щось для матерi. Часом вона, скоцюбившись, писала бiля мисника листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очi руками, тодi годi було до неi звертатися. Часом вона уклякала перед дерев’яним розп’яттям у своiй маленькiй кiмнатцi поряд з кухнею i молилася; тодi Карл боязко поглядав на неi мимохiдь у шпарку прочинених дверей. Інколи вона ганяла по кухнi i, регочучись, як вiдьма, вiдскакувала назад, наскочивши на Карла. Часом замикала дверi, коли на кухню заходив Карл, i тримала клямку рукою доти, доки вiн не вимагав, щоб вона його випустила. Часом дiставала речi, якi йому були нi до чого, i мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», i щойно вiн здивувався цьому несподiваному звертанню, вона, кривлячись i зiтхаючи, завела його до своеi комiрчини й замкнула дверi. А там, палко обнявши Карла за шию, попросила, щоб вiн роздягнув ii, але насправдi роздягнула його сама й поклала в свое лiжко, нiби надумала нiкому бiльше не вiддавати його, а пестити й голубити до вiку вiчного.

– Карле, о мiй Карле! – шепотiла вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що заволодiла ним до решти, а Карл не вiдчував анiчогiсiнько i почувався дуже незручно серед купи перин i подушок, якi вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потiм дiвчина й сама лягла в лiжко i вирiшила вивiдати в Карла якiсь таемницi, але вiн нiчого не мiг второпати, i вона розсердилась, чи то жартома, чи насправдi, почала його торсати, послухала, як б’еться в нього серце, потiм притулилась грудьми, щоб i вiн послухав ii, а коли вiн не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так вiдразливо нишпорити рукою по його тiлу, що Карл рвонувся з подушок, але вона мiцнiше притулилась до нього – Кар-ловi здавалось, що куховарка стала частиною його самого, i, можливо, саме через це вiн зробився страшенно безпорадним. Врештi, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, вiн, зарюмсаний, пiшов до своеi кiмнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цiлу iсторiю. А кухарка, виявляеться, думала про нього й повiдомила дядьковi, що вiн приiздить. Це дуже гарно з ii боку, i вiн колись iще, може, iй вiддячить.

– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всiх, дядько я тобi, чи нi!

– Ти мiй дядько, – мовив Карл i поцiлував сенаторовi руку. Той у вiдповiдь поцiлував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрiв тебе, але ти помиляешся стосовно того, що моi батьки казали про тебе тiльки погане. Та й про iнше ти розповiв не зовсiм точно, себто, я гадаю, що насправдi все було трохи iнакше. Але ж звiдси ти й не мiг як слiд розiбратися в цьому дiлi, та менi здаеться, що й невелика бiда, коли цi панове не знатимуть усiх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.

– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, пiдвiв Карла до вiдверто зворушеного капiтана i спитав: – Ну як, небiж в мене нiвроку?

– Я щасливий, пане сенаторе, – вiдказав капiтан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з вiйськовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племiнником. Це велика честь для мого корабля, що вiн став мiсцем такоi зустрiчi. Але подорожувати у межидаш-шi було, мабуть, дуже погано, та звiдки ж ми могли знати, хто там iде. Взагалi-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашшi, робимо набагато бiльше, нiж на американських кораблях, однак нам ще й досi не вдалося перетворити таку мандрiвку на втiху.

– Менi вона не зашкодила, – мовив Карл.

– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.

– Хiба що, боюся, загубив я свою валiзку, – i це йому нагадало все, що з ним сталося i що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усiх присутнiх: вони були на своiх мiсцях, шанобливо принишклi, i витрiщалися на нього. Тiльки портовi чиновники, наскiльки це можна було вичитати з iхнiх серйозних i самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, i дзигарок, який лежав тепер перед ними на столi, важив, певно, для них бiльше за все, що тут сталося в канцелярii i що, либонь, могло ще статися.

Перший, хто пiсля капiтана висловив свое зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.

– Я вас щиро вiтаю, – сказав вiн i потиснув Карловi руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж вiн потiм хотiв звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебiльшив своi права; тож паровичник осiкся.

Тепер уже й iншi збагнули, що iм треба робити, i навколо Карла та сенатора вiдразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навiть од Шуба-ля, прийняв i подякував йому за нього. Останнi, коли всi знову заспокоiлися, пiдiйшли портовi чиновники й сказали двое слiв англiйською, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморi i, щоб натiшитись подiею до кiнця, заходився нагадувати собi й iншим деякi подробицi, що iх присутнi вислухали, звичайно, з цiкавiстю, а не лише для годиться. Так вiн розповiв, що занотував до записника найголовнiшi Карловi прикмети, якi кухарка перерахувала в своему листi, щоб одразу мати iх пiд рукою у потребi. І от пiд час нестерпного паровичникового базiкання вiн, щоб вiдволiктися, витяг записника i спробував знайти в Карловi прикмети, наведенi кухаркою, – звичайно, не надто точнi з точки зору детектива.

– І от знайшовся мiй небiж! – додав вiн таким тоном, нiби хотiв, щоб його ще раз поздоровили.

– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповiддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяе йому говорити все, що вiн думае.

– З паровичником буде те, що вiн заслужив, – сказав сенатор, – i що вважае за доцiльне пан капiтан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, i навiть бiльше, нiж досить. Кожен iз присутнiх з цим, певно, погодиться.

– Однак коли йдеться про справедливiсть, це нiчого не значить, – мовив Карл. Вiн стояв мiж сенатором та капiтаном i гадав, що, може, у такий спосiб вплине на iхню думку.

А проте паровичник, здавалося, вже нi на що не сподiвався. Руки вiн наполовину засунув за пасок, i вiд його нервових рухiв з штанiв висмикнувся край строкатоi сорочки. Та йому було на це начхати; вiн виказав усе свое горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке вiн носить на тiлi, а потiм хай уже й виганяють. Служник i Шубаль, як два найнижчi тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тодi Шубаль матиме спокiй. Паровичник бiльше не доводитиме його до вiдчаю, як висловився старший касир. Капiтан зможе до-говоряти самих румунiв, скрiзь зазавучить румунська, тодi справдi все пiде краще. Жоден паровичник бiльше не базiкатиме в головнiй касi, тiльки його останне базiкання залишиться доволi-таки приемною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втiм, цей небiж досi не раз прагнув стати йому в пригодi, i тому вже бiльше нiж вiддячив за те, що через нього зустрiвся з дядьком; паровичниковi й на думку не спадало вимагати вiд нього ще чогось. Проте хай вiн хоч сенаторiв небiж, однак далеко ще не капiтан, а сердитi слова, врештi, злетять з капiтанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цiй кiмнатi, повнiй ворогiв, йому не було бiльше на кому зупинити свiй погляд.

– Ти не розумiеш стану речей, – сказав Карловi сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливiсть, но водночас iдеться й про дисциплiну. І те, й iнше, а надто останне, мае вирiшувати пан капiтан.

– Це так, – пробурмотiв паровичник. Всi, хто чув i розiбрав его слова, здивовано посмiхнувся.

– Крiм того, заважаемо пановi капiтановi виконувати службовi обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приiздi до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своiм нiкому не потрiбним втручанням зробимо цiлу iсторiю з дрiб’язковоi сварки двох машинiстiв. Взагалi-то я чудово розумiю твiй вчинок, любий небоже, однак саме це дае менi право якнайшвидше забрати тебе звiдси.

– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капiтан, i Карл здивувався, що вiн i не подумав заперечити дядькових слiв, якi можна було, безсумнiвно, оцiнити тiльки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцмановi по телефону наказ капiтана.

«Часу в мене обмаль, – сказав собi Карл, – але, не образивши всiх, я нiчого не вдiю. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як вiн насилу знайшов мене. Капiтан, щоправда, ввiчливий, але й тiльки. На дисциплiнi ввiчливiсть його кiнчаеться, а говорив дядько, мабуть, цiлком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навiть, що подав йому руку. А всi iншi, хто тут е, – то взагалi покидьки».

І, так думаючи, вiн повiльно пiдiйшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку i легенько взяв ii в свою.

– Чому ж ти мовчиш? – спитав вiн. – Чому ти все терпиш?

Паровичник тiльки насупився, нiби пiдбирав слова для того, що мае сказати. Дивився вiн на Карлову й на свою руку.

– З тобою повелися так несправедливо, як нi з ким на суднi, я це напевне знаю. – Карл сплiв своi пальцi з паро-вичниковими, i той озирнувся довкола блискучими очима, нiби йому випала велика втiха, яку йому нiхто не може при-винити.

– Тобi треба захищатися, сказати, так це чи нi, iнакше люди не матимуть нiякого уявлення про правду. Обiцяй, що послухаешся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсiм не зможу бiльше тобi допомогти.

І Карл заплакав, цiлуючи паровичниковi руку, пiднiс ii, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, нiби коштовнiсть, вiд якоi доводилося вiдмовлятися. Вiдразу ж бiля нього опинився дядько-сенатор i силомiць вiдтягнув його геть.

– Паровичник, видно, приворожив тебе, – кинув вiн, проникливо дивлячись поверх Карловоi голови на капiтана. – Ти почувався самотнiм, аж раптом з’явився паровичник, тепер ти вдячний йому, це заслуговуе всiлякоi похвали. Але вже не заходь задля мене надто далеко i вчись розумiти свое становище.

У коридорi знявся галас, чути було окремi вигуки i, здавалося, хтось навiть грубо грюкнув у дверi. До канцелярii зайшов якийсь матрос, трохи здичавiлий, пiдперезаний жiночим фартухом.

– Там люди, – сказав вiн, рухаючи лiктями, нiби й досi пробивався крiзь юрбу. Врештi вiн отямився i хотiв був вiддати честь капiтановi, коли помiтив, що на ньому фартух. Вiн зiрвав його, шпурнув додолу й вигукнув: – Це просто свинство! Нап’яли на мене фартуха!

Але тодi вiн клацнув каблуками й вiддав капiтановi честь. Дехто спробував посмiхнутися, на що капiтан суворо зауважив:

– Оце я зву добрим гумором. Хто там, у коридорi?

– То моi свiдки, – озвався Шубаль, виступаючи наперед. – Уклiнно прошу вас пробачити iм непристойну поведiнку. Коли позаду залишаеться морська подорож, люди часом поводяться як навiженi.

– Зараз же кличте iх сюди! – наказав капiтан i, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: – Чи не будете ви, шановний пане сенаторе, такi ласкавi, що пiдете тепер iз своiм небожем за цим матросом, який посадить вас у човен? Менi й не описати достоту, якою радiстю i якою честю було для мене особисте знайомство з вами, пане сенаторе. Хотiв би лишень, щоб менi хутко випала нагода продовжити, пане сенаторе, нашу перервану розмову про стан американського флоту i щоб нас знову, можливо, перервали у такий приемний спосiб, як сьогоднi.

– Поки що менi вистачае i цього одного небожа, – смiючись, сказав дядько. – А тепер щиро дякую за вашу люб’язнiсть i бувайте здоровi. Проте цiлком можливо, що коли ми, – вiн ласкаво пригорнув до себе Карла, – подамося в подорож до Європи, то побудемо з вами довше.

– Я був би щиро радий цьому, – мовив капiтан. Вони з сенатором потиснули один одному правицi; Карл же змiг тiльки похапцем, мовчки подати капiтановi руку, бо того вже обступило чоловiк iз п’ятнадцять, якi на чолi з Шубалем хоч i трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярii. Матрос попросив сенатора йти попереду; свiдки, кланяючись, розступились, i сенатор з Карлом легко пройшли мiж схиленими людьми. Здавалось, що цi зрештою добродушнi люди сприйняли суперечку мiж Шубалем i паровичником за жарт, i навiть перед капiтаном безнастанно смiялися. Серед них Карл помiтив i посудницю Лiну, котра, весело пiдморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що вiн належав iй.

Прямуючи за матросом, Карл i дядько вийшли з канцелярii й завернули у невеличкий коридор, який через кiлька крокiв привiв iх до маленьких дверей, звiдки вони короткими сходами спустилися до приготованого для них човна. Матроси в човнi, коли iхнiй командир скочив туди одним стрибком, – повскакували i вiдсалютували. Сенатор саме напучував Карла, щоб той спускався обережно, як Карл ще на верхньому схiдцi раптом зайшовся плачем. Сенатор обняв його правою рукою за шию, пригорнув до себе, а лiвою погладив по головi. Так, притулившись один до одного, вони схiдець за схiдцем спустилися в човен, де сенатор знайшов Карловi зручне мiсце якраз навпроти себе. Потiм вiн зробив знак, матроси вiдштовхнулись вiд корабля i вiдразу щосили завеслували. Щойно вони вiдпливли на кiлька метрiв, як Карл несподiвано побачив, що пливуть вони з того боку корабля, на який виходять вiкна головноi каси. З усiх трьох вiкон визирали Шубалевi свiдки i так приязно бажали iм щасливоi дороги й махали руками, що навiть дядько подякував iм, а один матрос умудрився послати рукою поцiлунок, не перестаючи гребти. Справдi було так, наче нiякого паровичника бiльше не iснувало. Карл, який майже торкався своiми колiньми дядькових, пильно подивився йому у вiчi, i його взяв сумнiв, чи зможе цей чоловiк коли-небудь заступити йому паровичника. Втiм, i дядько ухилився вiд його погляду i дивився на хвилi, що гойдали iхнiй човен.




Дядько


До нових умов у дядьковому домi Карл призвичаiвся хутко. Втiм, дядько i сам радо йшов йому назустрiч у кожнiй дрiбницi, й Карловi нiколи не доводилося чекати, поки його навчать недобрi пригоди, що переважно так отруюють свiтання життя на чужинi.

Кiмната Карлова була розташована на шостому поверсi будинку, п’ять нижнiх поверхiв якого, до котрих у глибинi додавалися ще й три пiдземнi, займало дядькове пiдприемство. Свiтло, що проникало до його кiмнати крiзь два вiкна i балконнi дверi, знову й знову захоплювало Карла, коли вiн уранцi входив сюди зi своеi маленькоi кiмнатки. Де ж би йому довелося мешкати, якби вiн причалив до берега бiдним малим прибульцем? Атож, можливо, – i це дядько на пiдставi знання закону про iммiграцiю вважав навiть дуже ймовiрним, – його навiть не впустили би до Сполучених Штатiв, а вiдiслали б назад додому, не надто переймаючись тим, що вiтчизни в нього вже не було. Бо ж розраховувати на спiвчуття тут не випадало, i все, що Карл читав щодо цього про Америку, цiлком справдилося; здавалося, лише щасливцi насправжки втiшаються тут своiм щастям серед безтурботних облич, якi iх оточують.

Вузький балкон тягнувся по всiй довжинi кiмнати. Але те, що в Карловому рiдному мiстi, безсумнiвно, правило б за найвищий оглядовий пункт, тут дозволяло хiба що оглядати одну-едину вулицю, що губилася мiж двома рядами просто-таки обрубаних будинкiв, а тому здавалося, нiби вона летiла вдалину, де в густому туманi пiдносилися велетенськi обриси якогось собору. А вранцi, й увечерi, i в снах ночi на цiй вулицi вiдбувався незмiнно щiльний рух, який згори скидався на мiшанину спотворених людських постатей i дахiв усiляких екiпажiв, яка знов i знову зливалася з чимраз новими початками i з якоi поставала ще одна, помножена й дика сумiш галасу, порохiв i запахiв, i все це осявало i пронизувало величне свiтло, що його знов i знов розсiювали, вiдносили та знову сумлiнно приносили ця сила-силенна предметiв i яке здавалося заслiпленому оку таким тiлесним, нiби над цiею вулицею раз по раз з усiх сил розтрощувалася шибка, що все покривала.

Обережний у всьому дядько радив Карловi поки що нi до чого серйозно не братися; придивлятися, вивчати – будь ласка, проте не захоплюватися. Бо ж першi днi европейця в Америцi, казав вiн, можна порiвняти з народженням, i навiть якщо тут, щоб тiльки Карл не лякався даремно, швидше до всього звикаеш, нiж якби ти увiйшов з потойбiччя у свiт людей, однак слiд враховувати, що перше враження завжди ненадiйне, i тому не можна давати всiм наступним судженням, з яких хотiв би виходити в своему тутешньому життi, збити тебе на манiвцi.

Сам вiн знав новоприходькiв, якi, замiсть триматися згiдно з цими надiйними засадами, цiлими днями стовбичили на балконi та, як тi заблуканi вiвцi, витрiщалися на вулицю. Мимоволi зiб’ешся з пантелику! Цю самотню бездiяльнiсть, задивлену в запрацьований нью-йоркський день, либонь, i може дозволити собi хтось, хто подорожуе задля власноi втiхи; можливо, вона, хай i не беззастережно, корисна, але тому, хто тут залишитиметься, вона рокуе на згубу, це саме той випадок, коли це слово можна вжити спокiйнiсiнько, навiть якщо воно е певним перебiльшенням. І справдi, дядько завжди невдоволено кривився, коли пiд час одного зi своiх вiзитiв – а бував вiн у Карла лише раз на день, до того ж у найрiзноманiтнiший час, – заставав небожа на балконi. Юнак незабаром i сам це помiтив, тому по спромозi вiдмовляв собi у втiсi постояти там.

Зрештою, це була аж нiяк не едина його втiха. В його кiмнатi стояв американський письмовий стiл щонайкращого гатунку, такий, про який батько мрiяв собi роками, намагаючись придбати його за доступною йому недорогою цiною на рiзних авкцiонах, i з чим йому через обмеженi засоби все нiяк не вдавалося. Звiсно, годi було навiть порiвнювати цей стiл iз тими немовбито американськими бюрками, що мандрують Європою з авкцiона на авкцiон. У верхнiй його частинi, примiром, були сотнi шухлядок найрiзноманiтнiших розмiрiв, i навiть президент Сполучених Штатiв знайшов би котрусь, мiстку, для всiх своiх паперiв, до того ж збоку був iще й регулятор, i, покрутивши важiль, можна було здiйснити найрiзноманiтнiшi переоблаштування i встановити шухлядки по-новому, як кому заманеться. Тоненькi бiчнi перегородки повiльно опускалися, перетворюючись на дно або ж верх новопосталих шухлядок; варто було один раз крутнути корблю, i вся верхня частина столу виглядала зовсiм iнакше, i все залежало вiд того, чи крутити ii поволi, чи шалено швидко. То був найновiший винахiд, але вiн викликав у Карла живi спогади про вертеп, що його показували у них удома на рiздвяному ярмарку зачудованим дiтям, i Карл, закутаний у зимове вбрання, теж частенько стояв перед ним, невпинно порiвнюючи оберти корблi, що нею орудував такий собi старигань, iз дiею вертепу, iз рвучким просуванням Трьох Царiв, сяянням звiзди i притугою життя у святiй стайнi. І завжди йому здавалося, що мати, яка стояла позаду, не надто уважно спостерiгае за цими подiями; вiн тягнув ii до себе, поки вона не притулялася до його спини, i гучними вигуками привертав ii увагу до непомiтних деталей, наприклад, до зайчика, який в травi на передньому планi то ставав на заднi лапки, то знову кидався навтiки; врештi-решт мама затискала йому рота i, мабуть, знову западала в оту свою неуважнiсть. Звiсно, стiл був зроблений не в iм’я таких спогадiв, але в iсторii його винаходу, ймовiрно, було присутне щось невиразно схоже на Карловi спогади. Дядьковi, на вiдмiну вiд Карла, цей стiл нiтрохи не подобався, вiн просто хотiв купити небожевi порядний письмовий стiл, а нинi всi вони були обладнанi таким новозаведенням; перевага iх полягала в тому, що цю штуковину можна було невеликим коштом припасувати i до столiв старих. Так чи iнакше дядько не забув порадити Карлу по змозi взагалi не вживати регулятор; щоб пiдкрiпити дiевiсть ради, дядько заявив, що механiзм, мов, вкрай чутливий, легко направити його стане дорого. Неважко було здогадатися, що подiбнi зауваження були звичайнiськими вивертами, хоча, з iншого боку, слiд зазначити, що заблокувати регулятор було дуже легко, чого дядько, втiм, не зробив.

У першi днi дядько i Карл, зрозумiло, часто розмовляли; тодi-таки Карл розповiв, що вдома трошки, втiм, охоче грав на фортепiано, щоправда, опанував хiба ази, i то за допомогою матерi. Карл цiлком усвiдомлював, що така розповiдь – одночасно i прохання про фортепiано, але вiн вже доволi розгледiвся, щоб зрозумiти: труситися над копiйкою дядьковi не випадае. А проте, це його прохання було виконане не вiдразу, лише днiв за вiсiм дядько мало не мимоволi, зiзнався, що фортепiано привезли i Карл може, якщо бажае, побачити, як його пiднiматимуть нагору. Заняття це було хоча i неважке, але попри все те не набагато легше за саме перевезення, бо в будинку був спецiальний вантажний лiфт, куди легко влiз би цiлий фургон меблiв, – у цьому-то лiфтi i пiдняли iнструмент в кiмнату Карла. Сам Карл мiг, звичайно, поiхати в тому самому лiфтi разом з iнструментом i вантажниками, але, що поруч був робочий пасажирський лiфт, то Карл пiднявся на ньому, за допомогою особливого важеля тримаючись увесь час на рiвнi сусiднього лiфта i через скляну перебiрку пильно розглядаючи прекрасний iнструмент, який тепер вiн мав у своiх руках. Коли фортепiано вже стояло в кiмнатi i Карл узяв першi ноти, вiн так по-дурному зрадiв, що, замiсть грати далi, схопився, вiдiйшов на кiлька крокiв i, взявшись у боки, вирiшив просто помилуватися подарунком. Акустика в кiмнатi теж була чудова i сприяла тому, щоб первiсне вiдчуття, нiби його поселили в якомусь залiзному будинку, розвiялося. Адже справдi будинок здавався залiзним тiльки зовнi, в кiмнатi нiчогiсiнько такого не впадало у вiчi, i нiхто не змiг би виявити в ii оздобленнi жодноi дрiбницi, яка бодай якось могла зiпсувати iдеальний затишок. Попервах Карл багато чого очiкував вiд своеi гри на фортепiано i навiть насмiлювався перед сном подумувати про те, як би йому через цю музику безпосередньо вплинути на американське життя. Дивне, щоправда, виникало вiдчуття, коли вiн у розкритих, звернених на галасливу вулицю вiкнах грав стару солдатську пiсню своеi батькiвщини, що ii солдати спiвають вечорами, влаштувавшись у казармi на пiдвiконнях i дивлячись на похмурий плац, – але варто було йому кинути погляд на вулицю, i вiн бачив: вона та ж сама – дрiбна частинка велетенського кругообiгу, який неможливо зупинити нi на секунду, якщо не знаеш тi сили, що його урухомлюють. Дядько терпiв гру на фортепiано, нiчого проти не говорив, тим бiльше що Карл, знову-таки на догоду дядьковi, лише зрiдка дозволяв собi помузичити; проте ж дядько принiс йому ноти американських маршiв i, звичайно, нацiонального гiмну теж, але самою лише втiхою вiд музики, мабуть, не пояснити, чому одного разу вiн без жодного натяку на жарт запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати також на скрипцi або валторнi.

Певна рiч, вивчення англiйськоi мови було найпершим i найважливiшим завданням Карла. Молодий викладач комерцiйного коледжу приходив о сьомiй ранку, коли Карл уже сидiв з зошитами за письмовим столом або мiряв кроками кiмнату, вивчаючи що-небудь напам’ять. Карл прекрасно розумiв, що англiйську слiд опанувати якнайшвидше, до того ж це найкраща нагода потiшити дядька своiми швидкими успiхами. І справдi, якщо спочатку спiлкування з дядьком мовою його новоi батькiвщини зводилося до вiтальних i прощальних фраз, то незабаром чимраз бiльша частина розмов точилась англiйською, завдяки чому, природно, теми дедалi бiльше набували довiрчого характеру. Перший американський вiрш, опис пожежi[2 - Йдеться, найпевнiше, про один iз вiршiв першоi американськоi поетеси Анни Бредстрiт (1612—1672), яка в дитинствi пережила пожежу, через що частина ii творчостi мае на собi познаку цього лиха.], який Карл одного вечора продекламував дядьковi, завдало тому неабиякоi втiхи. Вони обидва стояли тодi бiля вiкна в кiмнатi Карла; дядько, поглядаючи на те, як темнiе небо, повiльно вiдбивав ударами ритм вiрша, а Карл стояв при ньому i зi скляними очима долав важкi строфи.

Що вiльнiше Карл володiв англiйською, то наполегливiше дядько виявляв бажання звести його зi своiми знайомими i тiльки про всяк випадок розпорядився, щоб при таких зустрiчах поруч з Карлом поки перебував i його викладач. Найперший, кому одного разу вранцi представили Карла, був стрункий, неймовiрно гнучкий юнак – дядько ввiв його в кiмнату, – солодкий на мову. Вiн був, мабуть, з тих багатьох, з погляду батькiв-мiльйонерiв, синiв-невдах, життя яких спливало таким чином, що людина звичайна не могла без душевного болю простежити хоча б один, вибраний навмання, день такого молодика. А той, немов знаючи про це або здогадуючись i наче намагаючись у мiру сил цьому протистояти, так i випромiнював щастя, змушуючи губи й очi сяяти незнищенною посмiшкою, зверненою до самого себе, спiврозмовника i всього свiту.

Із цим юнаком, якого було звати Мак, iз цiлковитоi згоди дядька було домовлено щоранку о пiв на шосту разом iздити верхи – чи то в манежi, чи надворi. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж iще нiколи не сидiв на конi й волiв би спершу трохи повчитися iздити, але дядько i Мак так його вмовляли, подаючи iзду верхи як суцiльне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсiм не як якесь мистецтво, що вiн урештi погодився. Це, втiм, означало, що вставати йому доводилося вже о пiв на п’яту, i йому часто було вiд цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслiдок постiйноi уважностi, яку йому доводилося виказувати весь день, вiн просто-таки потерпав вiд непереборного бажання спати, та вже в лазничцi жаль цей незабаром розсiювався. Над усiею ванною, вздовж i вширину, простягалося ситко душу, – який однокласник удома, хай навiть найбагатший, мав щось подiбне, до того ж тiльки в особисте розпорядження, – i в цiй ваннi, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, i пускав на себе струменi лiтньоi, гарячоi, знову лiтньоi i нарештi крижаноi води, як заманеться, чи над частиною, чи над усiею поверхнею ванни. Вiн лежав там, наче ще насолоджуючись сном, а надто любив ловити заплющеними повiками останнi поодинокi краплi, якi потiм стiкали обличчям.

У школi верховоi iзди, куди його пiдвозив високий дядькiв автомобiль, на нього вже чекав професор англiйськоi, тодi як Мак завжди без винятку приходив перегодом. Та, зрештою, хай собi запiзнюеться на здоров’я, бо справжня жвава iзда розпочиналася щойно тодi, коли приходив вiн.

Хiба не ставали дибки конi зi свого дотеперiшнього пiвсну, коли вiн заходив, хiба не ляскав голоснiше батiг у примiщеннi, хiба не з’являлися раптом на довколишнiх галереях усiлякi люди, глядачi, конюхи, учнi чи бозна-хто ще? Зате Карл використовував час перед Маковим прибуттям, щоби бодай трохи позайматися хай навiть найпримiтивнiшими попереднiми вправами. Там був якийсь довготелесий чолов’яга, що сягав до найвищих кiнських спин, ледь пiднiсши руку, i саме вiн давав Карловi цi уроки, що завжди тривали заледве чверть години. Карловi успiхи не були неймовiрними, i вiн мав постiйну нагоду як слiд засвоiти численнi англiйськi прокльони, що iх вiн пiд час цiеi науки захекано вигукував своему викладачевi англiйськоi, котрий завжди стояв, прихилившись до незмiнно того самого одвiрка, i виглядав украй сонно. Втiм, майже все невдоволення вiд iзди припинялося, коли прибував Мак. Довготелесого чолов’ягу вiдсилали, i вже незабаром у ще напiвтемнiй залi не було чутно нiчого, крiм копит коней у клусi, i не видно майже нiчого, крiм пiднесеноi Маковоi руки, якою вiн вiддавав Карловi команди. За пiвгодини такого вдоволення, що проминало, як сон, усе зупинялося, Мак дуже поспiшав, прощався з Карлом, iнодi плескав його по щоцi, коли був особливо задоволений його iздою, i зникав, вiд того поспiху навiть не виходячи разом iз Карлом у дверi. Тодi Карл забирав професора до авта, й вони iхали на урок англiйськоi здебiльшого довкiльними шляхами, бо, iдучи крiзь колотнечу великоi вулицi, яка навпростець вела вiд дядькового дому до манежу, вони згаяли би забагато часу. До речi, принаймнi цей супровiд професора англiйськоi незабаром припинився, бо Карл дорiкав собi, що непотрiбно змушуе приходити до манежу втомленого чоловiка, тим бiльше, що спiлкування англiйською з Маком було вкрай просте, i вiн попросив дядька звiльнити професора вiд цього обов’язку. По коротких розмислах дядько вдовольнив i це прохання.

Багатенько часу минуло, перш нiж дядько наважився дозволити Карловi бодай кинути оком на свое пiдприемство, попри те, що Карл часто просив його про це. То було щось на кшталт комiсiйного i перевiзницького пiдприемства, що його, наскiльки Карл пригадував, в Європi, мабуть, i не знайдеш. Бо ж пiдприемство займалося посередницькою торгiвлею, проте не возило товари, скажiмо, вiд виробника споживачевi чи, хай буде, торгiвцям, а постачало всi товари та первиннi продукти великим фабричним картелям i мiж ними. А вiдтак це було пiдприемство, що охоплювало заразом закупiвлi, склади, перевезення i збут велетенських обсягiв, а тому воно мусило пiдтримувати дуже докладний безперервний телефонний i телеграфний зв’язок iз клiентами. Зала телеграфiв була не меншою, а значно бiльшою за телеграфний пункт у його рiдному мiстi, куди Карл якось заходив iз однокласником, який мав там знайомства. Куди не глянь, у залi телефонiв вiдчинялись i зачинялися дверi телефонних кабiнок i лунало несамовите дзеленчання. Дядько вiдчинив найближчi дверi, i там, у слiпучому електричному свiтлi, було видно службовця, байдужого до будь-яких звукiв дверей; на головi в нього був закрiплений сталевий обруч, який притискав йому до вух слухавки. Права рука лежала на столику, мов була якась особливо тяжка, i лише пальцi, що тримали олiвець, трiпотiли нелюдськи рiвномiрно i швидко. У словах, що вiн iх промовляв у мiкрофон, вiн був дуже ощадливий, i часто було помiтно, що йому навiть е що заперечити спiврозмовниковi, докладнiше його про щось розпитати, та слова, якi вiн чув, змушували його, перш нiж вiн мiг здiйснити свiй намiр, опускати очi й писати далi. Та вiн i не мусив говорити, як тихо пояснив Карловi дядько, бо тi самi повiдомлення, якi приймав цей чоловiк, одночасно приймали ще два службовцi, а потiм порiвнювали, щоби по змозi уникнути помилок. Тiеi митi, коли дядько з Карлом виходили з дверей, туди пiрнув якийсь практикант i вийшов iз уже списаним папером. Через залу вiдбувався невпинний рух людей, якi сновигали туди-сюди. Нiхто не вiтався, вiтання тут було скасоване, кожен пристосовувався до крокiв попередника i дивився на пiдлогу, якою прагнув пройти якнайшвидше, або ж вихоплював поглядом не бiльш нiж окремi слова або числа з паперiв, якi тримав у руцi та якi трiпотiли вiд цього бiгу пiдтюпцем.

– Ти справдi багато досягнув, – сказав якось Карл пiд час одного з цих переходiв пiдприемством; для того, щоби бодай побiжно оглянути його, знадобилось би багато днiв, навiть якби просто зазирнути в кожне вiддiлення.

– І все це тридцять рокiв тому започаткував я сам, так i знай. Я мав тодi в портовiй дiльницi маленьку крамничку, i коли там за день вiдвантажували п’ять ящикiв, то це вже було багато, i я йшов додому, мало не лускаючи з гордощiв. А сьогоднi в мене третi за величиною склади в порту, а в тiй крамничцi тепер iдальня i комiрчина шiстдесят п’ятоi групи моiх носiiв.

– Та це межуе з дивом! – вигукнув Карл.

– Тут усе так швидко вiдбуваеться, – сказав дядько, припиняючи розмову.

Якось дядько прийшов якраз перед вечерею, що ii Карл, як звичайно, збирався укласти сам, i попросив його негайно вбрати чорний костюм i йти з ним на вечерю, на якiй будуть двое його друзiв-пiдприемцiв. Поки Карл перевдягався в сусiднiй кiмнатi, дядько вмостився за письмовий стiл i переглянув саме завершене завдання з англiйськоi, ляснув долонею по столi й голосно вигукнув: «Справдi бездоганно!» Без сумнiву, одягання пiшло краще, коли Карл почув цю похвалу, та вiн i справдi почувався в англiйськiй уже доволi впевнено.

У дядьковiй iдальнi, яку вiн пам’ятав iще з першого вечора свого прибуття, йому назустрiч пiдвелися двое високих огрядних чоловiкiв, один якийсь пан Грiн, а другий пан Поллундер, як з’ясувалося в застiльнiй розмовi. Бо не у дядьковому звичаi було зронити навiть побiжне слiвце про якихось знайомцiв, i вiн завжди залишав за Карлом право самому достерегти все потрiбне чи цiкаве. Оскiльки пiд час самоi вечерi обговорювали лише дiловi справи, що для Карла означало добрий урок пiдприемницького слiв-ництва, а його самого полишили тихо споживати свою iжу, нiби вiн дитина, котрiй передусiм треба як слiд попоiсти, пан Грiн нахилився до Карла i спитав, явно намагаючись говорити якнайвиразнiшою англiйською, про його першi найзагальнiшi американськi враження. Посеред цвинтарноi тишi Карл, позираючи на дядька, доволi докладно вiдповiдав, намагаючись завоювати прихильнiсть iще й ледь по-нью-йоркському забарвленою манерою. На один вираз засмiялися вперемiш навiть усi трое панове, i Карл уже злякався, що припустився якоiсь грубоi помилки, та нi, вiн, як пояснив йому пан Поллундер, сказав навiть щось вельми дотепне. Цьому пановi Поллундеру взагалi, як здавалося, Карл особливо сподобався, i доки дядько з паном Грiном знову заглибилися в дiловi розмови, пан Поллундер пiдсунув його крiсло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його iм’я, походження i подорож, аж поки врештi, щоби дати Карловi трохи перепочити, смiючись i кашляючи, сам завiв розповiдь про себе, свою доньку, з якою вiн живе разом у невеличкому маетку неподалiк вiд Нью-Йорка, де, втiм, може проводити тiльки вечори, бо ж вiн банкiр, i професiя на весь день затримуе його в Нью-Йорку. Карла тут-таки якнайсердечнiше було запрошено завiтати до цього маетку, такий новоспечений американець, як Карл, iз певнiстю iнодi мае потребу вiдпочити вiд Нью-Йорка. Карл негайно спитав дядькового дозволу прийняти це запрошення, i дядько на позiр охоче погодився, не називаючи, втiм, якоiсь певноi дати i навiть не намагаючись помiркувати про неi бодай приблизно, як цього могли би сподiватися Карл i пан Поллундер.

Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тiльки в цьому будинку дядько мав десять рiзних бюр, – де вiн застав дядька i пана Поллундера: обое лежали у фотелях i були доволi маломовнi.

– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кiмнати його ледве можна було розгледiти, – пан Поллундер приiхав, щоби забрати тебе до свого замiського маетку, як ми говорили вчора.

– Я й не знав, що це мае бути вже сьогоднi, – вiдказав Карл, – iнакше я був би вже готовий.

– Якщо ти не готовий, то лiпше перенесiмо цi вiдвiдини на iнший раз, – запропонував дядько.

– Але ж якi приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!

– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б iще пiднятися до кiмнати, i це вас затримало би.

– І на це е досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував i цю затримку i навмисно ранiше закiнчив сьогоднi справи.

– Бачиш, – мовив дядько, – якi незручностi справляють твоi вiдвiдини вже тепер.

– Менi дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – i вже хотiв був летiти.

– Тiльки без зайвого поспiху, – заспокоiв пан Поллундер. – Ви не справляете менi анi найменших незручностей, вашi вiдвiдини для мене суцiльна втiха.

– Пропустиш завтра урок верховоi iзди, ти вже скасував його?

– Нi, – сказав Карл. Цi вiдвiдини, якими вiн так тiшився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…

– І ти все одно збираешся iхати? – запитав дядько.

Пан Поллундер, ця привiтна людина, прийшов на допомогу:

– Дорогою туди ми затримаемося коло манежу i все залагодимо.

– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.

– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справдi прийде.

– Отож? – сказав дядько, так нiби Карлова вiдповiдь не була жоднiсiньким виправданням.

І знову вирiшальнi слова промовив пан Поллундер:

– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекае на нього вже сьогоднi увечерi, а вона мае першiсть перед Маком, чи не так?

– Безперечно, – погодився дядько. – То бiжи вже до своеi кiмнати, – i вiн кiлька разiв, немов проти волi, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англiйськоi завтра рано ти ж повернешся?

– Отакоi! – вигукнув пан Поллундер i повернувся, наскiльки це дозволяла його огряднiсть, вiд несподiванки у своему фотелi. – Хiба не вiльно йому принаймнi завтрашнiй день провести за мiстом? Я тодi привiз би його пiслязавтра рано.

– В жодному разi, – вiдповiв дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли вiн уже мiцно стоятиме на ногах у налагодженому професiйному життi, я радо дозволятиму йому приймати такi люб’язнi й почеснi запрошення.

«Що за суперечностi!» – подумав Карл.

Пан Поллундер засмутився.

– Але ж один вечiр i одна нiч – це й справдi майже зовсiм нiчого.

– Я теж такоi думки, – мовив дядько.

– Доведеться вдовольнятися тим, що е, – сказав пан Поллундер, уже знову смiючись.

– Тож я чекаю! – гукнув вiн Карловi, що, позаяк дядько нiчого бiльше не казав, мерщiй пiшов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, вiн застав у бюрi самого тiльки пана Поллундера, дядько кудись пiшов. Пан Поллундер радiсно потис Карловi обидвi руки, нiби намагаючись з усiх сил пересвiдчитися, що тепер уже Карл справдi iде. Карл, iще розпашiлий вiд поспiху, i собi потис руки пана Поллундера, вiн тiшився, що вирушае на прогулянку.

– А дядько не розсердився, що я iду?

– Та нi! Все це вiн говорив не так поважно. Просто вiн бере ваше виховання близько до серця.

– Вiн сам вам сказав, що то не було так поважно?

– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на пiдтвердження того, що не вмiе брехати.

– Дивно, як неохоче вiн дозволив менi вiдвiдати вас, попри те, що ви його приятель.

Пан Поллундер, хоч i не визнав цього вiдверто, теж не мiг знайти цьому пояснення, й обидва вони ще довго, iдучи в автомобiлi пана Поллундера крiзь теплий вечiр, про це розмiрковували, хоч i вiдразу завели мову про iншi речi.

Вони сидiли близько один коло одного, i пан Поллундер, розповiдаючи, тримав Карла за руку. Карловi кортiло якомога бiльше почути про панну Клару, так нiби вiн нетерпеливився вiд довгоi iзди й прагнув потрапити на мiсце за допомогою розповiдi ранiше, нiж у дiйсностi. Попри те, що вiн iще нiколи не iздив увечерi нью-йоркськими вулицями, а на хiдниках i дорогах щомитi, як у вихорi, змiнюючи напрям, носився галас, спричинений нiби не людьми, а чужою стихiею, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Поллундера, переймався нiчим iншим, як тiльки його темною камiзелькою, на якiй навскоси спокiйно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публiка летiла у великому неприхованому страху запiзнитися, а авта на якнайвищiй швидкостi напирали на театр, вони крiзь перехiднi дiльницi виiхали в передмiстя, де кiннi полiцаi знову й знов скеровували iхнiй автомобiль у бiчнi вулички, бо великi вулицi були заповненi демонстрацiями працiвникiв металургii, що оголосили страйк, i на перехрестях було дозволено лише найнеобхiднiший рух. Коли ж автомобiль, виiздячи iз цих темних, лунких завулкiв, перетинав одну iз цих схожих на площу вулиць, iз обох бокiв вiдкривалася перспектива, яку нiхто не був у змозi простежити очима до кiнця, тротуари, переповненi натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спiв був злагодженiший, нiж поодинокий людський голос. Натомiсть на дорозi, яку тримали вiльною, тут i там виднiвся полiцай на непорушному конi, або люди, що несли прапор, або ж обписанi, натягненi через вулицю полотнища, чи були оточенi спiвпрацiвниками i звiстовими робiтничих ватажкiв, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожнiй i темний, а водiй i кондуктор сидiли на платформi. Невеличкi гуртки цiкавих стояли на великiй вiдвалi вiд справжнiх демонстрантiв, не покидаючи своiх мiсць, хоч i нiчогiсiнько не тямили в тому, що насправдi вiдбуваеться. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Поллундер обiйняв його, переконанiсть, що вiн незабаром уже буде бажаним гостем ув освiтленому, оточеному мурами замiському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього дiяла, i навiть якщо через сонливiсть, що помалу напливала на нього, вiн i не сприймав усього, що говорив пан Поллундер, непомильно чи принаймнi без розривiв, то час вiд часу таки брав себе в руки, протирав очi, щоби знову на мить пересвiдчитися, чи зауважив пан Поллундер його сонливiсть, бо будь-якою цiною хотiв цього уникнути.




Замiський дiм пiд Нью-Йорком


– Приiхали, – сказав пан Поллундер саме в один iз тих моментiв, коли Карл кудись забiг думками. Автомобiль зупинився перед замiським будинком, який, на зразок замiських будинкiв багатiiв в околицях Нью-Йорка, був бiльший i вищий, нiж зазвичай потрiбно замiським будинкам, покликаним служити тiльки однiй родинi. Та що освiтлена була лише нижня частина дому, то взагалi годi було оцiнити, який вiн заввишки. Перед домом шелестiли каштани, мiж якими – грати були вже вiдчиненi – коротка дорiжка вела до парадного ганку.

Виходячи з автомобiля, добряче втомлений Карл подум-ки вiдзначив, що поiздка випала довгенька. У тiнi каштановоi алеi вiн почув, як поруч озвалася дiвчина:

– Ось нарештi i пан Якоб.

– Мое прiзвище Росман, – вiдгукнувся Карл i потиснув простягнуту йому руку дiвчини, обриси якоi вiн тепер розрiзняв.

– Вiн племiнник Якоба, – пояснив пан Поллундер, – i зветься Карл Росман.

– Це анiскiлечки не применшуе нашоi радостi вiтати його тут, – сказала дiвчина, якiй не надто залежало на iменах. Попри те, Карл, крокуючи мiж паном Поллундером i дiвчиною в бiк дому, ще встиг запитати:

– А ви панна Клара?

– Так, – сказала вона, i ось уже з дому впало трохи бiльше свiтла на ii обличчя, яке вона повернула до нього, – просто не хотiла знайомитися в темрявi.

«Невже вона чекала нас бiля брами?» – подумав Карл, поступово прокидаючись вiд ходи.

– До речi, в нас сьогоднi ще один гiсть, – сказала Клара.

– Нi, тiльки не це! – невдоволено скрикнув пан Пол-лундер.

– Пан Грiн, – сказала Клара.

– Коли вiн приiхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.

– Тiльки-но. Хiба ви не чули його автомобiля перед вашим?

Карл подивився на Поллундера, щоби довiдатися, як вiн оцiнюе всю цю справу, але той, запхавши руки в кишенi штанiв, лише трохи важче ступав, iдучи.

– Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нiчого не дае, тут не сховаешся вiд небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далi. Хай навiть менi доведеться пiвночi добиратися додому.

Вони зупинилися на парадних сходах.

– Але ж пан Грiн уже давно в нас не бував, – сказала Клара, що, вочевидь, цiлком подiляла батькову думку, просто хотiла трохи його заспокоiти.

– Але чому вiн приiздить саме сьогоднi увечерi? – спитав пан Поллундер, i гнiвна промова вже ладна була скотитися з його товстоi нижньоi губи, що звисала важким кавалком м’яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася.

– От власне! – вигукнула Клара.

– Може, вiн незабаром пiде, – докинув Карл i сам здивувався, в якiй згодi перебувае з цими ще вчора цiлком незнайомими людьми.

– О, нi, – сказала Клара, – вiн мае якусь важливу справу до тата, i ii обговорення, ймовiрно, потривае довго, бо вiн уже жартома погрозив менi, що якщо я хочу бути ввiчливою господинею, то муситиму слухати до рання.

– Цього ще бракувало. Таж вiн залишиться на нiч, – зойкнув Поллундер, наче пiдтвердивши цим своi найгiршi побоювання. – Менi справдi хочеться, – сказав вiн, розпогоджуючись вiд новоi думки, – менi справдi хочеться знову посадити вас, пане Росман, в авто й вiдвезти назад до дядька. Сьогоднiшнiй вечiр уже вiд початку перебитий, а хто знае, коли найближчим часом ваш дядько знову зволить вас нам вiдступити. Але якщо я вже сьогоднi завезу вас назад, тодi вiн не зможе найближчим часом вас не вiдпустити.

І вiн уже вхопив Карла за руку, щоби здiйснити свiй план. Однак Карл не зрушив iз мiсця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймнi iй iз Карлом жодною мiрою не зможуть перешкодити, врештi-решт, i Поллундер помiтив, що навiть його власне рiшення не таке вже й тверде. До того ж – i це, мабуть, було вирiшальним – iз найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Грiн гукае в сад:

– Та де ж ви запропастилися?

– Ходiть, – сказав Поллундер, ступаючи на сходи. За ним iшли Карл i Клара, розглядаючи одне одного при свiтлi.

«Їi червонi уста», – сказав собi Карл i подумав про губи пана Поллундера i про те, як гарно вони вiдтворилися в доньцi.

– Пiсля вечерi, – так сказала вона, – ми, якщо лише ви не заперечуете, вiдразу пiдемо до моеi кiмнати, аби принаймнi позбутися цього пана Грiна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тодi ви не вiдмовите менi в люб’язностi заграти щось на фортепiано, бо тато вже розповiдав, як добре ви це вмiете; я натомiсть, на жаль, геть нездарна до музики i навiть не торкаюся iнструмента, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику.

Карл ще й як погодився на Кларину пропозицiю, хоча йому й хотiлося залучити до iхнього товариства i пана Пол-лундера. Втiм, перед велетенською постаттю Грiна – до Пол-лундерових розмiрiв Карл власне щойно звик, – що поволi виростала перед ними, спускаючись схiдцями, у Карла розчинилася будь-яка надiя якось звiльнити пана Поллундера вiд цього чоловiка.

Пан Грiн зустрiв iх дуже поквапливо, так нiби належало чимало надолужити, взяв пана Поллундера за лiкоть, а Карла з Кларою пропхав поперед себе до iдальнi, що, передусiм завдяки квiтам на столi, якi напiвздiймалися з оберемкiв свiжого листя, виглядала дуже святково i тому подвiйно змушувала пошкодувати про присутнiсть перешкоди в особi пана Грiна. Не встиг iще Карл, чекаючи при столi, доки посiдають решта, втiшитися, що великi склянi дверi в сад залишаться вiдчиненi, бо крiзь них, мов до альтанки, долинали сильнi пахощi, як пан Грiн, сопучи, вже заходився iх зачиняти, нахилився до нижньоi засувки, потягнувся до верхньоi, i все це так по-молодечому прудко, що прислужниковi, який кинувся був допомагати, вже не було що там робити. Першими словами пана Грiна за столом були вирази здивування, як це Карловi вдалося дiстати дядькiв дозвiл на цi вiдвiдини. Пiдносячи до рота ложку за ложкою, повнi юшки, вiн узявся витлумачувати направо Кларi, а налiво пану Поллундеру, чому вiн так дивуеться, i як дядько чувае над Карлом, i яка велика дядькова любов до Карла, так що ii ледве вже можна назвати просто любов’ю дядька.

«Не досить, що вiн непотрiбно сюди втручаеться, то ще й пхае свого носа мiж мною i дядьком», – думав Карл i не мiг проковтнути анi ложки золотистоi юшки. А тодi не захотiв, щоби помiтили, який вiн невдоволений, i взявся нiмо вливати в себе ту юшку.

Вечеря тяглася поволi, як тортури. Лише пан Грiн i, можливо, ще й Клара були жвавi й вряди-годи знаходили нагоду коротенько засмiятися. Пан Поллундер лише кiлька разiв долучився до розмови, коли пан Грiн заводив мову про справи. Втiм, скоро вiн припинив i цi розмови, i пан Грiн знову i знову мусив заставати його зненацька. До речi, йому залежало на тому, – i тодi сталося так, що Кларi довелося звернути увагу Карловi, який прислухався, нiби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним i що вiн на вечерi, – аби наголосити, що вiн вiд початку не мав намiру складати цей несподiваний вiзит. Бо навiть якщо справа, про яку ще слiд було поговорити, i була особливо пильна, то принаймнi найважливiше можна було обговорити сьогоднi в мiстi, а другоряднiше залишити на завтра чи ще колись. А так вiн справдi начебто був у пана Поллундера ще задовго до кiнця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, i виiхати сюди.

– В такому разi я змушений попросити вибачення, – сказав Карл голосно, перш нiж у когось з’явився час вiдповiсти, – бо це я завинив у тому, що пан Поллундер покинув сьогоднi своi справи ранiше, тому менi дуже прикро.

Пан Поллундер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч i усмiхалася, однак то не був спiвчутливий усмiх, а такий, що мав намiр якось на нього вплинути.

– Не треба жодних перепросин, – сказав пан Грiн, який гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, – навпаки, я тiльки радий провести вечiр у такому приемному товариствi, замiсть самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговуе домогосподарка, така стара, що вже навiть шлях вiд дверей до мого столу даеться iй важко, i я надовго можу вiдкинутися на крiслi, спостерiгаючи за нею на цьому шляху. Тiльки недавно я домiгся, щоби страви до дверей iдальнi пiдносив служник, але шлях вiд дверей до мого столу належить винятково iй, якщо я добре все розумiю.

– Господи милосердний, – вигукнула Клара, – оце так вiрнiсть!

– Так, е ще вiрнiсть на свiтi, – сказав пан Грiн, пiдносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помiтив, одним махом пiдхопив язик. Його мало не знудило, i вiн пiдвiвся. Майже водночас пан Поллундер i Клара схопили його за руки.

– Сидiть ще, – сказала Клара. А коли вiн знову сiв, прошепотiла йому на вухо: – Незабаром ми разом зникнемо. Потерпiть.

Тим часом пан Грiн преспокiйно вiддавався своiй iжi, так нiби заспокоювати Карла було найприроднiшим завданням пана Поллундера i Клари, коли вiн викликав у нього нудоту.

Вечеря особливо затягалася через докладнiсть, iз якою пан Грiн обходився з кожною стравою, навiть будучи готовий невтомно приймати все новi й новi; виглядало на те, що йому справдi хочеться добряче вiдпочити вiд своеi староi розпорядницi. Вряди-годи вiн нахваляв мистецтво панни Клари вести господарство, i це iй явно лестило, тодi як Карл постiйно силкувався захищати ii вiд нього, нiби то були якiсь напади. Втiм, пан Грiн навiть не думав удовольнитися самою нею, а знай висловлював жаль, не пiдводячи погляду вiд тарiлки, через вражаючу вiдсутнiсть апетиту в Карла. Пан Поллундер узяв Карлiв апетит пiд свiй захист, хоча на правах господаря мав би також заохочувати Карла iсти. І справдi, цей примус, вiд якого вiн потерпав упродовж усiеi вечерi, був такий дошкульний, що, проти власного доброго намiру, Карл витлумачив це висловлювання пана Поллундера як недоброзичливе. Його становi тiльки вiдповiдало те, що вiн то раптом геть недоречно швидко i багато кидався iсти, то за якийсь час знову втомлено опускав виделку i нiж, перетворюючись на найнеповороткiшого в цьому товариствi, i служник, що подавав страви, часто не знав, як до нього ставитися.

– Таки завтра ж я розповiм пановi сенатору, як ви своiм неiдженням скривдили панну Клару, – сказав пан Грiн, обмежившись тим, що пiдкреслив жартiвливий тон цих слiв лише способом орудувати ножем i виделкою. – Ви тiльки-но гляньте на бiдолашну дiвчину, яка вона засмучена, – продовжував вiн i взяв Клару за пiдборiддя. Вона дозволила це й заплющила очi.

– Ах ти, штучко! – вигукнув вiн, вiдкинувся на крiслi й розреготався, весь буряковий на лицi, iз силою насиченого.

Марно намагався Карл пояснити собi поведiнку пана Поллундера. Той сидiв перед своею тарiлкою i дивився в неi, немовби насправдi найважливiше вiдбувалося саме там. Вiн не притягнув Карлового крiсла ближче до себе, а коли зрiдка говорив, то промовляв до всiх, а Карловi не мав нiчого особливого сказати. Натомiсть терпiв, що пан Грiн, цей запеклий нью-йоркський парубок, торкаеться Клари з цiлком вiдвертими намiрами, що ображае Карла, Поллундерового гостя, чи принаймнi обходиться з ним, нiби з дитиною, та й хтозна, до яких там iще дiй пiдкрiпляеться i лаштуеться.

Коли вечеря скiнчилася, – вловивши загальний настрiй, Грiн перший пiдвiвся i якоюсь мiрою пiдвiв за собою решту, – Карл пiдiйшов осторонь до одного з великих, передiлених тоненькими поперечками вiкон, що виходили на терасу, а насправдi, як вiн, придивившись докладнiше, помiтив, справжнiх дверей. Що залишилося вiд нехотi, яку пан Пол-лундер i його донька на початку вiдчували до пана Грiна i яка здалася тодi Карловi трохи незрозумiлою? Тепер вони стояли собi любесенько з Грiном i кивали головами. Дим вiд сигари пана Грiна, подарунка пана Поллундера, тiеi товщини, про яку батько вряди-годи розповiдав удома як про факт, що вiн його, правдоподiбно, так нiколи на власнi очi й не побачив, поширювався на всю залу i розносив вплив пана Грiна навiть у такi закамарки та нiшi, куди той сам нiзащо не проник би. Хоч як далеко Карл стояв, навiть у нього залоскотало в носi, а поведiнка пана Грiна, на якого вiн лише раз крадькома зиркнув зi свого мiсця, здалася йому мерзенною. Тепер вiн навiть не виключав, що дядько тому так довго не давав згоди на цi вiдвiдини, бо знав слабкий характер пана Поллундера, а вiдтак якщо не напевно передбачав Карлову образу при цьому вiзитi, то принаймнi не виключав такоi можливостi. Та й це американське дiвчисько не сподобалося йому, хоча вiн i не малював ii собi набагато гарнiшою. Вiдколи пан Грiн нею зайнявся, вiн був навiть вражений красою, на яку було здатне ii обличчя, а особливо блиском ii нестримно рухливих очей. Вiн iще нiколи не бачив, щоби сукня так тiсно облягала тiло, невеличкi зморшки на жовтавiй, нiжнiй i цупкiй матерii зраджували силу цiеi напруги. І все одно Карловi нiчого в нiй не було до вподоби, i вiн би радо вiдмовився вiд вiдвiдин ii кiмнати, якби натомiсть мiг вiдчинити дверi, на клямку яких вiн про всяк випадок поклав руки, сiсти в автомобiль, а якщо водiй уже спить, самому пiшки пройтися до Нью-Йорка. Ясна нiч iз прихильною до нього повнею була вiдкрита кожному, i забоятися там, надворi, Карловi здалося безглуздим. Вiн уявив собi, – i вперше йому стало в цiй залi добре, – як зранку, бо пiшки вiн ледве чи дiстанеться додому ранiше, зробить дядьковi несподiванку. Щоправда, вiн iще нiколи не бував у його спальнi, та й узагалi не знав, де вона, але якось уже випитае. А тодi постукае i на формальне: «Увiйдiть!» – забiжить до кiмнати i застане зненацька коханого дядька, якого досi бачив лише повнiстю вбраним i застiбнутим на всi гудзики, в лiжку, з очима, здивовано зверненими до дверей, у самiй нiчнiй сорочцi. Саме по собi це, можливо, й не було би нiчим надзвичайним, але варто собi тiльки уявити, якi могло мати наслiдки! Може, тодi вiн уперше поснiдае разом зi своiм небожем, дядько в лiжку, вiн, сидячи на фотелi, снiданок на столику мiж ними, можливо, цей спiльний снiданок перетвориться на постiйну звичку, може, внаслiдок такого виду снiданку, чого навiть важко було уникнути, вони частiше, нiж як це було досi, раз на день, зустрiчатимуться, а тодi, звiсно, вiдкри-тiше один iз одним розмовлятимуть. Бо ж уся справа була тiльки в браковi цього вiдкритого спiлкування, що сьогоднi вiн був трохи неуважний до дядька чи, краще сказати, непоступливий. А якщо вже йому доведеться залишитися тут на нiч, – на жаль, на це заповiдалося, попри те, що його тут покинули стояти коло вiкна i розважатися, як сам умiе, – можливо, цi нещасливi вiдвiдини стануть поворотним пунктом на краще в iхнiх стосунках iз дядьком, та, може, й сам дядько сьогоднi ввечерi в спальнi мае подiбнi думки.

Трохи втiшений, вiн обернувся. Перед ним стояла Клара:

– Невже вам у нас анiтрохи не подобаеться? Невже ви не можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходiмо, я зроблю останню спробу.

Вона повела його навскоси крiзь залу до дверей. За одним iз бiчних столiв сидiли обое панове з якимись ледь шумкими, налитими у високi склянки напоями, невiдомими Карловi, що iх вiн i сам не вiдмовився би скуштувати. Пан Грiн виставив один лiкоть на стiл, а лице якомога бiльше наблизив до пана Поллундера; якби хтось не знав пана Поллундера, цiлком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Поллун-дер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Грiн, хоча люди зазвичай навiть мимохiть дивляться туди, куди й спiврозмовник, навiть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цiй поведiнцi вiн бачить вираз певного Грiнового переконання; кожен, Карл для себе, а Грiн для себе, тут мусив намагатися давати собi раду власним здiбностям, необхiдний товариський зв’язок iз часом i сам встановиться внаслiдок перемоги чи знищення одного з них.



«Якщо вiн мае на увазi це, – сказав собi Карл, – то вiн просто дурень. Я справдi нiчого вiд нього не хочу, тож хай i вiн дасть менi спокiй».


Тiльки-но вiн вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що вiн, либонь, нечемно повiвся, бо Кларi довелося мало не виволiкти його, що втупився у Грiна, з кiмнати. Тим слухнянiше йшов вiн за нею тепер. На шляху крiзь коридори вiн спершу не повiрив власним очам, коли через кожнi двадцять крокiв побачив безлiч лiврованих лакеiв зi свiчниками, що iх товстий стовбур кожен мiцно стискав обiруч.

– Новий електричний дрiт наразi доведено лише до iдальнi, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дiм i вирiшили повнiстю його перебудувати, наскiльки взагалi можна перебудувати старий дiм такоi химерноi побудови.

– То, виявляеться, навiть в Америцi вже е старi будинки, – сказав Карл.

– Ну, звичайно, – засмiялася Клара i потягла його далi. – Але ж у вас дивнi уявлення про Америку.

– Не кепкуйте з мене, – сказав вiн роздратовано. Врештi-решт, вiн знав i Європу, й Америку, а вона лишень Америку.

Мимохiдь вона ледь витягненою рукою штовхнула якiсь дверi й сказала, не зупиняючись:

– Тут ви спатимете.

Карловi, зрозумiло, хотiлося тут-таки оглянути кiмнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразi хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорi, врештi, вирiшив Карл, вiн не мусить конче в усьому коритися Кларi, вирвався вiд неi i увiйшов до кiмнати. Несподiвану темряву за вiкном можна було пояснити верхiвкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спiв. Проте в самiй кiмнатi, до якоi ще не дiйшло мiсячне свiтло, не можна було розгледiти майже нiчого. Карл пошкодував, що не прихопив iз собою електричного лiхтарика, подарунок дядька. Бо ж де-де, а в цьому будинку лiхтарик був би незамiнний, якби iх тут було кiлька, слуг спокiйнiсiнько можна було би вiдпустити спати. Вiн сiв на пiдвiконня, i вдивлявся, i вслухався. Здавалося, крiзь листя старого дерева продираеться сполоханий птах. Звiдкись здалека долинув свист нью-йоркського пiдмiського потяга. Поза тим було тихо.

Однак недовго, бо до нього вже кинулася Клара. Явно розлючена, вона вереснула:

– Що це таке? – i ляснула рукою по спiдницi. Карл вирiшив вiдповiсти щойно тодi, коли вона згадае про ввiчливiсть. Та вона сягнистими кроками пiдiйшла до нього i закричала: – То ви йдете зi мною чи нi? – i чи то навмисне, чи просто вiд роздратування так штовхнула його в груди, що вiн випав би з вiкна, якби останньоi митi не зiсковзнув iз пiдвiконня i не торкнувся ногами пiдлоги.

– Я мало не випав з вiкна, – сказав вiн докiрливо.

– Шкода, що цього не сталося. Чому ви такий нечемний. Я вас зараз скину! – І вона справдi обхопила його, що вiд здивування вiн спершу навiть забув обважнiти, своiм сталевим, виспортуваним тiлом, i понесла мало не до самого вiкна. Але тут вiн схаменувся, звiльнився за допомогою викруту стегнами i тепер обхопив уже ii.

– Ой, ви робите менi боляче, – одразу ж сказала вона.

Та тепер Карл уважав, що не слiд ii вiдпускати. Тож хоч вiн i дав iй змогу ступати, куди iй заманеться, та все ж iшов разом iз нею i не вiдпускав. Та й легко було охопити ii в цiй вузькiй сукнi.

– Пустiть, – прошепотiла вона, а ii розпашiле лице було так близько вiд його, йому доводилося напружуватися, щоб ii побачити, так близько вона була, – пустiть, я дам вам щось гарне.

«Чому вона так зiтхае, – подумав Карл, – адже iй не може бути боляче, я ж ii не тисну», – i вiн усе ще не вiдпускав ii. Та раптом, у мить, коли вiн неуважно стояв мовчки, Карл знову вiдчув на своему тiлi ii змiцнiлу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, пiдбиваючи ноги прийомом якоiсь чужинськоi бойовоi технiки, i попхала поперед себе, з чудовою розмiренiстю вдихаючи, на стiну. Але там стояла канапа, i на неi вона вклала Карла й сказала, навiть не надто до нього схиляючись:

– А тепер поворухнися, якщо зможеш.

– Кiшка, дика кiшка, – тiльки й вдалося видушити Карловi зi свого замiшання лютi й сорому, в якому вiн перебував.

– Ти збожеволiла. Ти, дика кiшко.

– Вважай, що кажеш, – сказала вона i посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсiм неспроможний щось зробити, тiльки хапав ротом повiтря, в той час як вона пiднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неi на пробу, знову, до того ж усе далi й далi вiдводила ii в повiтрi, щомитi грозячи повернутися ляпасом. – А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за твою поведiнку супроти дами вирiшила послати тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б тобi на твоему подальшому життевому шляху, навiть якби й не було надто приемним спогадом. Адже менi тебе шкода, i ти доволi гарненький хлопчик, i якби ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, вiдлупцював би мене як слiд. І все ж, i все ж – мене просто-таки розбирае величезна спокуса дати тобi ляпаса, як ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волi. А тодi, ясна рiч, не вдовольнюся одним ляпасом, а вiдлупцюю тебе навiдмаш справа i злiва так, що в тебе щоки набрякнуть. А може, ти до всього ще й виявишся чоловiком честi – менi майже вiриться в це – i не захочеш жити далi з цими ляпасами, i заберешся з цього свiту. Але чому ти був так проти мене налаштований? Я що, тобi не подобаюся? Невже не варто пiти зi мною до кiмнати? Обережно! Щойно я вже мало не влiпила тобi ненароком ляпаса. Отож якщо тобi сьогоднi таки вдасться звiльнитися, то будь ласка, поводься як слiд. Я не твiй дядько, з яким ти все одно знаходиш спiльну мову. До речi, хочу ще звернути твою увагу на те, що, коли я випущу тебе, не надававши ляпасiв, тобi зовсiм не варто вважати, що твое теперiшне становище i справжнi ляпаси з погляду чести е тим самим, якщо ти так вважатимеш, то я волiю таки справдi надавати тобi ляпасiв. Цiкаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповiм.

На згадку про Мака вона вiдпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнiм рятiвником. Якусь часину вiн iще вiдчував на шиi Кларине волосся, а вiдтак ледь вiдвернувся, а тодi лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, вiн не вiдповiдав i не ворушився. Вона запалила десь свiчку, кiмната освiтилася, на плафонi з’явився зигзагоподiбний вiзерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши ii анi на палець. Клара ходила кiмнатою туди-сюди, сукня шелестiла об ii ноги, мабуть, коло вiкна вона затрималася надовше.

– Накомизився? – почулося ii запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цiй кiмнатi, яку пан Поллундер призначив на цю нiч йому, вiн так i не знайде спокою. Тут бродило це дiвчисько, зупинялося i говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщiй спати, а тодi геть звiдси – ось едине його бажання. Йому навiть уже не хотiлося до лiжка, а спати тут-таки, на канапi. Вiн тiльки й чекав, коли вона пiде, щоби пiдхопитися за нею до дверей, зачинити iх на засувку i знову кинутися на канапу. Йому так кортiло потягнутися i позiхнути, але не хотiлося цього робити перед Кларою. Отож вiн лежав собi так, незмигно дивлячись догори, вiдчував, як нерухомiе лице, а якась мушка лiтала довкола й мерехтiла йому перед очима, а вiн так до пуття i не знав, що це.

Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, i якби вiн не опирався, то мав би вже ii побачити.

– Тепер я пiду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Дверi до моеi кiмнати четвертi, рахуючи вiд цих, на цьому боцi коридора. Тож пройдеш повз трое дверей, а наступнi – твоi. Я вже не зiйду до зали, а буду в своiй кiмнатi. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обiцяв пограти менi на фортепiано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навiть не годен поворухнутися, тодi залишайся i виспися. Батьковi про нашу колотнечу я наразi не скажу анi слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоiть. – Пiсля цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибiгла з кiмнати.

Карл негайно сiв, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, вiн пiдiйшов до дверей i визирнув у коридор. Але ж темiнь! Вiн зрадiв, коли, зачинивши на ключ дверi, знов опинився при столi у свiтлi свiчки. Вiн вирiшив не залишатися довше в цьому домi, а зiйти до пана Пол-лундера, вiдверто сказати, як Клара з ним обiйшлася – йому зовсiм не залежало на тому, щоби приховувати поразку, – i з цим iще й яким достатнiм обгрунтуванням попросити дозволу поiхати чи пiти додому. Якби в пана Поллундера виникли якiсь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймнi дозволу, щоби хтось зi служникiв вiдпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рiдше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навiть вважала за вияв люб’язностi свою обiцянку наразi не розповiдати нiчого пановi Поллундеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хiба ж Карла запрошували на борцiвський поединок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дiвчисько, яке, либонь, бiльшу частину свого життя провело у вивченнi бiйцiвських прийомчикiв. Урештi, ii вчив сам Мак. Хай розповiдае йому, що хоче, вiн iз певнiстю розсудливий чоловiк, це Карл знав, хоча й нiколи не мав нагоди пересвiдчитися на якомусь окремому прикладi. Знав Карл i те, що якби вiн учився в Мака, то робив би набагато бiльшi успiхи, нiж Клара; i тодi одного дня повернувся б сюди, найiмовiрнiше без запрошення, вивчивши, ясна рiч, попередньо мiсцевiсть, докладнi знання якоi були великою Клариною перевагою, а тодi схопив би цю-таки Клару й витрiпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогоднi пожбурила.

Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де вiн, мабуть, у першiй розсiяностi поклав на якесь невiдповiдне мiсце свого капелюха. Свiчку вiн, звiсно, захотiв узяти iз собою, та навiть при свiтлi зорiентуватися було нелегко. Скажiмо, вiн навiть не знав, чи розташована ця кiмната на тому самому рiвнi, що й зала. Дорогою сюди Клара постiйно так його тягнула, що йому навiть не вдалося розгледiтися, пан Грiн i пiдсвiчники заполонили його думки, одне слово, тепер вiн i справдi не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалi не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом iз вiкна, кiмната розташована доволi високо, тому вiн намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тодi i цей бiк будинку не може бути пiдвищеним.

Якби хоч у коридорi звiдкись падало свiтелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навiть дуже тихо.

Його дзигарок, дядькiв подарунок, показував одинадцяту, вiн узяв свiчку i вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разi, якщо пошуки виявляться марними, вiдшукати принаймнi свою кiмнату, а пiсля цього – на крайнiй випадок – i дверi до Клариноi. Задля надiйностi, щоби дверi самi не захряснулися, вiн пiдпер iх крiслом. Та в коридорi сталася халепа: назустрiч Карловi – вiн iшов, природно, в протилежний вiд Клариних дверей бiк, лiворуч – дмухнув протяг, хоч i легесенько, але запросто вiн мiг би задмухнути свiчку, так що Карловi довелося прихистити пломiнчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирiвнялося. То було повiльне просування вперед, тому шлях здавався вдвiчi довшим. Карл пройшов уже чималi вiдрiзки вздовж стiн, геть позбавлених дверей, годi було собi уявити, що там за ними. А тодi знову пiшли дверi за дверима, вiн спробував вiдчинити декiлька, вони були зачиненi й, вочевидь, необжитi. Несусвiтенне марнування простору, i Карл подумав про схiднi нью-йоркськi дiльницi, якi дядько обiцяв йому показати, де в однiй малесенькiй кiмнатчинi начебто тулилося кiлька сiмей, а домiвкою для однiеi родини був закапелок кiмнати, де товклися дiти та iхнi батьки. А тут стiльки кiмнат порожнюють, i вся користь iз них – порожнисте вiдлуння, коли стукаеш у дверi. Карловi здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдаванi друзi, що вiн свiту бiлого не бачить поза донькою, а вiдтак – що вiн пропащий чоловiк. Дядько ще й як правильно його оцiнив, i лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих вiдвiдинах i цьому блуканнi коридорами. Карл збирався завтра так i сказати дядьковi, бо, згiдно зi своiми принципами, дядько радо i спокiйно вислухае небожеву думку. До речi, засада ця була чи не едина, яка йому у дядьковi не подобалась, але навiть це неподобання не було безумовним.

Зненацька стiна з одного боку коридора закiнчилася, поступившись мiсцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свiчку й обережно перехилився. Назустрiч йому вiйнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому свiтелку свiчки вiдслонився шматок склепiнчастоi стелi, – чому ж тодi вони ним не увiйшли? Для чого ж тодi взагалi це велике, глибоке примiщення? Стоячи тут, ти почуваешся наче на верхнiй галереi церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, вiн радо походив би скрiзь iз паном Поллун-дером, а той йому все розповiдав би.

Поруччя, до речi, не було аж таке довге, i незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому поворотi коридора Карл зi всього розмаху налетiв на стiну, i тiльки неодмiнна обережнiсть, iз якою вiн судомно тримав свiчку, якимось щастям уберегла ii вiд падiння i згасання. По-заяк коридор навiть не збирався закiнчуватися, нiде не видно було вiкна, анi згори, нi вглибинi нiчого не ворушилося, Карл запiдозрив, що увесь час ходить колами, i вже сподiвався був, можливо, знову вiдшукати вiдчиненi дверi своеi кiмнати, та нi вони, нi поруччя нiяк не поверталися. Досi Карл стримувався голосно гукати, бо не хотiв у чужому домi о такiй пiзнiй порi зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвiтле-ному будинку це не буде аж так недоречно, i вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звiдки вiн прийшов, побачив наближення маленького свiтелка. Лише тепер вiн змiг оцiнити справжню довжину прямого коридора, цей дiм був просто-таки фортецею якоюсь, не вiллою. Карл так зрадiв цьому рятiвному свiтлу, що забув про будь-яку обережнiсть, кинувся бiгти, i вже з першими стрибками свiчка згасла. Вiн не зважав на це, адже вона вже не була йому потрiбна, i тут назустрiч йому з’явився якийсь старий служник iз лiхтарем, що покаже йому шлях.

– Хто ви? – спитав служник, пiдносячи йому до лиця лiхтар i освiтивши тим самим i свое власне. Його лице здавалося доволi непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закiнчувалася шовковистими кучерями.

«Мабуть, вiрний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невiдривно розглядаючи бороду вздовж i вшир й анiтрохи не переймаючись, що i його самого розглядають. До речi, вiн одразу й вiдповiв, що вiн гiсть пана Поллундера й хотiв зi своеi кiмнати пiти до iдальнi, але не змiг ii знайти.

– Он як, – сказав служник, – ми ще не провели електричне освiтлення.

– Я знаю, – кивнув Карл.

– Не хочете припалити свiчку вiд моеi лампи? – запитав служник.

– Прошу, – мовив Карл, так i зробивши.

– У цих коридорах такий протяг, – сказав служник, – свiчка легко гасне, тому я маю лiхтар.

– Так, лiхтар набагато практичнiший, – погодився Карл.

– Свiчка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освiтивши свiчкою Карлове вбрання.

– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, нiби вiн пасуе найкраще з усiх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пiшла йому на користь, пригадав вiн знову. Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскiльки це дозволяв поспiх; Карл знов i знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, якi служник слухняно видаляв.

– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далi.

– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухаеться вона дуже поволi. А тепер iще й застрайкували будiвельники, як ви, можливо, знаете. З такою будовою купа мороки. От зробили кiлька великих проломiв, яких нiхто не замуровуе, i протяги гуляють цiлим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нiзащо не витримав би.

– То що, говорити голоснiше? – спитав Карл.

– Нi, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будiвництва: особливо коло каплицi, яку згодом конче доведеться вiд’еднати вiд решти будiвлi, протяг такий, що витримати неможливо.

– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплицi?

– Так.

– Так я вiдразу й подумав, – мовив Карл.

– Там е на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, i не купив би дому.

– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить пановi Поллундеру.

– Ну, звiсно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купiвлi вирiшальним. Ви не знаете пана Мака?

– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?

– Вiн наречений панни, – сказав служник.

– А от цього я справдi не знав! – вигукнув Карл i зупинився.

– Це аж так вас дивуе? – запитав служник.

– Просто намагаюся собi якось усе поукладати. Якщо не знати про такi стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.

– Мене лишень дивуе, що вам про це не сказали, – зауважив служник.

– І справдi, – мовив Карл засоромлено.

– Мабуть, думали, що ви й так знаете, – сказав служник, – бо ж це нiяка не новина. До речi, ми прийшли, – i розчинив дверi, за якими показалися сходи, що вертикально пiднiмалися до заднiх дверей iдальнi, звiдки так само незмiнно, як i, мабуть, уже добрi двi години тому, долинали голоси пана Поллундера i пана Грiна.

– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тодi вiдпроваджу до кiмнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорiентуватися в перший же вечiр.

– Я вже не повернуся до кiмнати, – сказав Карл, сам не розумiючи, чому на цi слова йому стало так сумно.

– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усмiхаючись, i поплескав його по руцi. Вочевидь, вiн витлумачив Карловi слова так, що Карл збираеться цiлу нiч просидiти в iдальнi, розмовляючи i випиваючи з панами.

Карловi не хотiлося тепер робити зiзнань, до того ж вiн подумав, цей служник, що подобався йому бiльше, нiж iншi тутешнi служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав:

– Якщо хочете тут зачекати, то це, без сумнiву, буде з вашого боку велика люб’язнiсть, i я радо прийму ii. В кожному разi за хвильку я вийду i скажу вам, що далi. Гадаю, ваша допомога менi ще знадобиться.

– Згода, – сказав служник, поставив лiхтар на пiдлогу i вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовiрно, була пов’язана з перебудовою будинку, – отже, я чекаю тут… Свiчку також можете залишити в мене, – встиг iще сказати служник, коли Карл уже збирався зайти до зали iз запаленою свiчкою.

– Але ж я розтелепа! – скрикнув Карл i простягнув свiчку служниковi, що лише кивнув на це, i то невiдомо, чи навмисне, чи то просто внаслiдок погладжування бороди.

Карл вiдчинив дверi, якi без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однiеi-единоi скляноi пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути дверi й триматися за саму клямку. Карл злякано вiдпустив дверi, бо збирався увiйти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, вiн iще помiтив, як служник, що, вочевидь, злiз зi свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним дверi.

– Вибачте, що перешкоджаю, – сказав вiн обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас вiн швидким поглядом оббiг залу, чи не знайде, бува, десь мерщiй капелюха. Та його нiде не було видно, зi столу вже геть усе прибрали, може, його зовсiм недоречно вже винесли кудись до кухнi.

– Де ж ви залишили Клару? – спитав пан Поллундер, для якого, до речi, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо вiн одразу ж по-iншому сiв у своему фотелi, повернувшись до Карла. Пан Грiн iз удаваною байдужiстю витягнув гаманця, за розмiром i товщиною справжне чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох вiддiленнях вiн шукае чогось певного, та, шукаючи, читав i iншi папери, що потрапляли йому пiд руку.

– Я маю одне прохання, тiльки прошу вас, не зрозумiйте його хибно, – сказав Карл, хутко пiдiйшов до пана Поллун-дера i поклав, стоячи праворуч вiд нього, руку на бильце фотеля.

– І що ж то за прохання? – запитав пан Поллундер, дивлячись на Карла прямим, вiдвертим поглядом. – Вважайте, що його вже виконано. – І вiн обняв Карла i притягнув його собi помiж колiна. Карл залюбки це терпiв, хоча загалом i почувся надто дорослим, щоби з ним так поводилися. Та вимовити прохання стало, ясна рiч, складнiше.

– Як вам, власне кажучи, тут у нас подобаеться? – запитав пан Поллундер. – Чи не здаеться i вам, що на селi якось звiльняешся, повернувшись iз мiста. Загалом, – i вiн цiлком недвозначно поглянув з-поза Карла в бiк пана Грiна, – загалом у мене це враження з’являеться постiйно, щовечора.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44582888) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


В архiтектурi – колонка, що мае вигляд жiночоi фiгури, яка пiдпирае балкони, карнiзи тощо. – Тут i далi примiтки перекладача.




2


Йдеться, найпевнiше, про один iз вiршiв першоi американськоi поетеси Анни Бредстрiт (1612—1672), яка в дитинствi пережила пожежу, через що частина ii творчостi мае на собi познаку цього лиха.