Книга - Сергій Параджанов

Сергiй Параджанов
Михайло Павлович Загребельний


Знаменитi украiнцi
Сергiй Параджанов (1924–1990) – особистiсть непересiчна в усьому, починаючи з походження (в енциклопедичному словнику його називають «грузинським i украiнським режисером вiрменського походження») i закiнчуючи усiм його життям. У серединi 1960-х вiн увiрвався в свiтовий кiнематограф фiльмом «Тiнi забутих предкiв», i з того часу про нього не припиняють говорити. Ексцентричний, непередбачуваний, епатажний Параджанов не бажав i не мiг жити «за правилами». Зрозумiло, що багатьом це не подобалось. Як сказав сам режисер, влада викреслила його з життя на 15 рокiв – його то саджали до в’язницi, то просто не давали працювати. І все-таки вiн вижив i продовжив творити.

Випущено на замовлення Державного комiтету телебачення i радiомовлення Украiни за програмою «Украiнська книга» 2015 року. Художник-оформлювач. О. М. Іванова





Михайло Павлович Загребельний

Сергiй Параджанов





Усiм вiдомо, що у мене три Батькiвщини…


Рядки новин, сухi та байдужi: «У Калiфорнii, в Лос-Анджелесi, 18 квiтня 2010 року вдови Сергiя Параджанова – Свiтлана Щербатюк, та Михайла Вартанова – Свiтлана Манучарян, вiдзначенi високими нагородами пiд час церемонiii винагородження на Мiжнародному кiнофестивалi у Беверлi-Хiлз. Панi Параджанова (педагог) i панi Вартанова (кiноредактор) прийняли цi нагороди. Ця премiя – свiдчення визнання ролi жiнки у життi митця-чоловiка. Вартанов (1937–2009) – автор фiльму «Параджанов: остання весна (1992)». Параджанов (1924–1990) – легенда та генiй всесвiтнього кiнематографа, як Феллiнi, Годар, Тарковський».



Приеднуюсь до вiтань Свiтланi Іванiвнi Щербатюк. Фiлолог на пенсii, вона викладала росiйську мову тисячам iноземних студентiв на пiдготовчому факультетi Киiвського унiверситету iм. Т. Шевченка. Багато з них досягли у себе вдома визначних висот. Коли Свiтланi Щербатюк була потрiбна термiнова операцiя, Кiпр зустрiв ii, немов друга.



Разом iз Суреном – сином Сергiя Йосиповича та Свiтлани Іванiвни – архiтектором, вони живуть у Киевi, у «сталiнцi» бiля Володимирського собору. Сюди, на вулицю Пирогова, йшов герой фiльму Параджанова «Киiвськi фрески». Стрiчку заборонили. Нiбито якимсь чудом залишилось 15 хвилин кiнопроб. Пiсля фiльму «Саят-Нова» («Колiр граната») з кiнця 1960-х на пiвтора десятирiччя його вiдлучили вiд Богом обраноi для нього професii. Параджанов провiв чотири роки в украiнських катiвнях i 9 мiсяцiв – у грузинських. Вiн перемiг. Вiн знав, що за нього моляться чеснi люди всього свiту, його рiднi, друзi, що на третьому поверсi киiвського будинку на нього чекають дружина, ii батьки Іван Омелянович та Кiра Романiвна, син Сурен.



На вiдкриттi виставки своiх художнiх творiв 15 сiчня 1988 року в Єреванi Параджанов пiдбивав пiдсумки:

«Бiографiя… Я не дуже пам’ятаю свою бiографiю. Чим е моя бiографiя? «Дард» [[1] (#_ftnref1) Дард – смуток, туга, горе (вiрм.).] – ось ii довiчна суть…

Я не професiонал i на це не претендую. Моя виставка – не е хобi, але е необхiднiстю моеi професii. Я режисер: навчався у видатних майстрiв Савченка та Довженка, вони обидва малювали, малював i Ейзенштейн, i мимоволi я почав малювати, робити колажi, стикувати фактури, шукати якусь пластику. Я хочу, щоб до виставки приходили дiти, адже нинi настав час шукати, знаходити та реалiзовувати прекрасне навколо нас – нашi гори, небо. Треба вмiти виражати пристрастi, бачити, кохати i благоговiти. Недостатньо кохати! Треба благоговiти.

Тому я й зробив спецiально кiмнату для дiтлахiв, де я показав завдяки лялькам пластику – передав трагедiю вiйни, з гумором показав Кармен i Хосе i навiть турка, який здав Карс. Це все дiтям наука: моi старi валiзи перетворились на слонiв, а слони перетворились на валiзи. Ось цей свiт дуже цiкаво вiдкриеться дiтям Вiрменii, якi заслуговують на пильну увагу, оскiльки нам треба багато реставрувати у Вiрменii в культурi, виховати споживача, вирiвняти загальний курс у краiнi. Одна з кiмнат – це «кiмната пам’ятi Тарковського». Я присвятив йому два манекени, яких назвав «Пiета», i спецiально зробив колаж про нiчного птаха. У «кiмнатi сяйва» – костюми до фiльму «Демон», букети-присвячення – захоплення життям.



Одна з кiмнат – «кiмната моеi долi». Це моя доля, доля моiх друзiв, iх ставлення до мене. Тут я виставляю у гармонiйному поеднаннi грузинських та вiрменських митцiв i свiй автопортрет. Тут я показав благоговiння перед матiр’ю-вiрменкою, яка вiддала усе свое життя вихованню дiтей. На жаль, вона нiколи не була у Вiрменii, не мала на те часу: вона то клопоталася, щоб звiльнили тата iз ув’язнення, то виховувала дiтей.

Тут е i мiй диплом, який пiдписав Довженко, мiй атестат, а ось мiй дiд, який торгував вином, мiй дядько, наш iнститут: Малик-Авакян, Хуциев та я – трое вiрмен, якi в один i той самий рiк поступали до ВДІКу. Все це бентежить мене… «Кiмната графiки», де я цiлу стiну вiдвiв «бакинським комiсарам», – стiна «Елегiя», графiчнi твори та букет, присвячений улюбленому братовi, який не повернувся з армii. Вiн загинув на фронтi – йому присвячено букет. Я не професiонал i забороняю критикам вважати мене професiйним художником. Менi подобаеться мистецтво, i я режисер… Нiякого дива не вiдбуваеться. Я це шукаю, це знаходиться у природi. Це вона менi допомагае взяти зафiксувати, зробити пластику i благоговiти перед цим. Ця виставка – то мое свято. Народнiсть для мене – понад усе i найдорожче, що е у моему життi. Тому я обрав музей народного мистецтва. Я позбавляю критикiв права вважати мене професiйним митцем. Я режисер i пишаюсь своею професiею. Нiколи не лiз знiматися у своiх фiльмах, щоб увiчнити себе. Усiм вiдомо, що я маю три Батькiвщини. Я народився в Грузii, працював на Украiнi та збираюсь померти у Вiрменii».

Сергiй Параджанов похований у Пантеонi героiв вiрменського духу в Єреванi. Поряд – Арам Хачатурян, Вiльям Сароян, Фрунзик Мкртчян…




Режисер народжуеться у дитинствi

Тбiлiсi. 9.01.1924 – 1945


Сергiй Йосипович Параджанов народився у Тифлiсi (Тбiлiсi з 1936 р.) 9 сiчня 1924 року в родинi вiрменських iмiгрантiв з Туреччини. Батько – Йосип (Овсеп) Сергiйович Параджанов (Параджанян) (1860–1962). Мати – Сiрануш Давидiвна Бежанова-Параджанова (1894–1975). Був хрещений з iм’ям Саркiс. У день його народження головна газета Закавказькоi СФР «Зiрниця Сходу» опублiкувала коротеньку бесiду з товаришем Сталiним «Про дискусiю».



Курка кукурiкнула, наче пiвень, бiлим кольором взимку розквiтла вишня. Тифлiс – мiсто забобонiв. У Тифлiсi вважають, що цi прикмети натякають на смерть. Тиран повiдомив, що уявний розклад бiльшовикiв – це суцiльна вигадка, i заявив про воцарiння повноi спiльноти думок. Що вiн хотiв сказати насправдi? Ідея революцii наказала довго жити. З 1924 року починалося всевладдя бюрократичноi касти, для якоi Маркс i Ленiн мали таке ж значення, як Платон чи Конфуцiй. Вони iх просто не читали.



СРСР перетворювався на державу-монополiю, державу-трест, державу – ковбасну фабрику, державу заздростi (згiдно з Ю. Олешею). По-своему ефективну для побудови заводiв та фабрик. По-своему щедру до потреб культури. Але з цiлковитою спiльнiстю думок. Та непоборною заздрiстю до тих, хто не перебувае у строю. До тих, хто не проходить байдуже. До тих, хто нездару називае нездарою, а за талановиту людину готовий вiддати усе. На зламi 1970 – 1980-х рокiв кiнематографiя СРСР як галузь процвiтала, на початку року на неi у держбюджетi видiлялось 100 млн карбованцiв, а наприкiнцi року вона повертала 1 млрд. Яке значення мала для цiеi апаратноi налагодженоi машини доля митця? Декiлька позначок у резолюцii чи в рядковi плану, в кошторисi. У 1924 роцi Параджанов-старший не побажав змиритися з тим, що у свiтлому майбутньому його покликання антиквара не знадобиться. З тим, що його замiнить комiсiонторг, де йому доведеться перетворитися на рядового оцiнювача. Йосипа Параджанова п’ять разiв кидали за грати. У 1960 – 1980-х його син також не змириться, почне нерiвний бiй за майбутне нашого мистецтва.



Радiсть Йосипа Параджанова, трiумфування, що у його донечок Ганни (1922–1985) i Рузанни (1923–1989) з’явився брат, затьмарив початок у СРСР епохи термiдора. Один з найобiзнанiших торговцiв художнiми цiнностями Тифлiса був змушений оформити фiктивне розлучення, аби у його родини залишилися засоби для iснування на випадок майбутнiх репресiй i конфiскацiй, наклепiв i наiздiв.



Тифлiс – театральне мiсто. Сучасний мислитель Р. Ангаладян вважае, що Тбiлiсi в часи дитинства Параджанова – мiсто театральне, декоративне, вкрай еклектичне лише на перший погляд:

«А всерединi цього, наче з рiзноманiтного кольорового скла складеного, склееного з рiзноманiтних свiтiв мiста, був не хаос, а дивовижна гармонiя взаемовiдносин несхожих культур. Перська i вiрменська, грузинська i росiйська, тюркська i курдська, грецька i еврейська, французька i нiмецька, кавказька i казахська дiйсно сусiдили одна з одною i створювали пишну красу розкошi й убогостi, щиростi i лицемiрства, безправ’я та рiвноправностi чудового Тифлiса.

Художня iнтелiгенцiя мiста зберегла вiрнiсть своiм нацiональним прiоритетам, але вона жила одночасно як на Сходi, так i на Заходi. Це означало, що вся побутова культура була занурена в якусь тягучу умовнiсть спiлкування, яку можна характеризувати як еклектизм свiтовiдчуття. З iншого боку, двадцятi роки були для тифлiського художнього життя останнiм сплеском вiльного волевиявлення митцiв, поетiв, музикантiв, iнших творцiв у Краiнi Рад, яка швидко змiнювалась i жорстко трансформувалась. Тифлiс був чутливим до змiн та, можливо, саме тому швидко сприйняв мистецтво кiно. Гадаю, що стихiя кiно являе собою сутнiсть Тифлiса того часу, бо тут мiський пейзаж з’являеться немов декорацiя, i життя являе собою той пейзаж, який проходить на тлi добра i щиростi. І iсторiя кожноi нацii з’являеться, наче нiме кiно тих рокiв».



Маленький Сергiй на все життя запам’ятае звуки маршу, який наспiвувала йому мати, мелодiю у виконаннi вiйськового оркестру з дореволюцiйного Олександрiвського парку, смерть дiвчинки-сусiдки, тiтку Сiран, яка зшила для ньго першу сорочку з вiскози, другу – вже з шовку, прощання з тiткою Сiран, похорон курдського куртана, першу купанку в турецькiй лазнi, старi кладовища, тарiлку, яку на очах у трирiчного сина розiб’е батько пiд час розмови на пiдвищених тонах з матiр’ю. Запам’ятае кипариси, якi зростали разом iз ним, зникаючi вуличнi картини дорадянського Тифлiса з його лавками-майстернями без передньоi стiни.



Усе життя Параджанов плекав задум картини «Сповiдь» про свое дитинство, будинок на вулицi Месхi. У 1989 роцi тбiлiськi зйомки перерве загострення смертельноi хвороби.

«Мiй батько був антикваром. Я бачив у нього чудовi килими, якi з’являлися в будинку i потiм вiдразу зникали, адже вiн торгував ними. До нас завжди потрапляли чудовi речi, в будинок приходили рiзнi епохи та стилi. Столи i крiсла рококо, античнi прикраси, вази, килими, чудовi схiднi килими й рiзноманiтнi предмети, якими прикрашали верблюдiв. Мое дитинство пройшло серед таких речей. Я дуже прив’язався до них i навiть чим старший ставав, тим бiльше бажав iх збирати. Вироби кустарiв, шедеври народного мистецтва, народнi пiснi, якi в моему дитинствi в Тбiлiсi супроводжували похорон i весiлля. Незважаючи на те, що пiзнiше я вступив до консерваторii, мене i далi приваблювала народна музика, яка била, наче джерело… Це настiльки захопливо, що сучасний актор, надягаючи на себе цей старий одяг, мало не зливаеться з ним, щоб проявився його талант. Настiльки сильно вплинули на мене схiднi килими, схiднi прикраси, схiднi пiснi, схiднi скульптури, танцi i плачi (пiснi плакальниць, якi спiвають про долю померлих) – що кажуть, у мене немае акторiв. Нехай так. Інший сказав, що у картинi Параджанова немае актора, нема драматургii, нема типiв. «Але що ж тодi е?» – спитав я. Я сприйняв це як комплiмент. Але це дуже добре, що у Радянському Союзi е принаймнi такий режисер, який цiнуе образи, що приходять з дитинства.

Гадаю, що й Феллiнi цiлком i повнiстю не вийшов зi свого дитинства. Якби вiн забув своi дитячi спогади, свое ставлення до жiнок, до iжi, до мiсцини, де вирiс, тодi Феллiнi був би вельми середнiм режисером. Вiн все це черпае зi свого дитинства.

Режисер – яким би абсурдним не здавалося формулювання – «народжуеться» в дитинствi, прояв його перших спостережень, перших, хоча i химерних, почуттiв – це все дитинство. З часом це поширюеться, варiюеться. Я знаю, що це сховище безцiнних коштовностей, звiдки можна черпати, доповнюючи це потiм сучасною епохою, життям, фiлософiею життя та суспiльним устроем, якi оточують нас. Звичайно, дитинство наповенено патрiотизмом, любов’ю до своеi землi…

У дитинствi неабияке значення мають обряди, чи, як-то кажуть у нас, «адат». «Адат» – це все те, що супроводжуе народження, весiлля, смерть. І цей «адат», тобто обряди, ви можете побачити у моiх фiльмах. У мене е сценарiй «Сповiдь». В ньому йдеться про те, що незважаючи на невеликий розмiр мiстечка, у ньому багато цвинтарiв. Мусульманських, католицьких, вiрменських i, звичайно, грузинських. Одного разу на цих забутих цвинтарях з’являються бульдозери i розбивають на цьому мiсцi парк. У Тбiлiсi три або чотири таких парки, на мiсцi яких в кiнцi 19 – початку 20 столiття ще були цвинтарi. Це дуже бентежило мене, бо врештi-решт так зникли i могили моiх предкiв. Вiдвiдування цих могил здiйснило на мене дуже великий вплив. Впливало на мою долю, адже я жив насамотi, вкрай аскетично. Я уникав зручностей. У мене немае звуковiдтворювальноi технiки. Немае блакитноi ванни. Як бачите, немае нiчого, лише таз у кухнi…

Я мрiю зробити цей фiльм. Вiн розповiдае про те, що моi предки, яких зiгнали з мiсць iх вiчного спокою, де iх було поховано, приходять до мене, живого, вiдвiдують, коли знищуеться iх цвинтар. Цей символiчний фiльм я присвятив би тим ремеслам, якi зникають з Тбiлiсi, кустарям, якi створювали дивовижнi речi. Як, наприклад, гончарi, килимарi; цехи, де виробляли солодощi, рiзноманiтнi схiднi солодощi, дрiбнi крамницi, де продавали одяг i капелюхи. Нинi цю продукцiю виробляють серiйно. Це сценарiй про те, куди зникли моi батьки, моi предки, i чому iхнi душi кружляють над мiстом, над республiкою. Могили зрiвняли з землею, i тепер на iх мiсцi парки та iгровi майданчики. Це фiлософський зв’язок, доля, ностальгiя. Ностальгiя за моiми предками…»



Розлучення дозволило Сiрануш Давидiвнi врятувати хутро з французькоi хохулi, родинi – будинок на горi Святого Давида, на вулицi Коте Месхi, 7. Маленький Сергiй разом з батьками буде ховати ii, очiкуючи чергових обшукiв у сусiдiв, по комiрках, горищах. Мати ходила до театру у сережках зi штучних перлiв. Коли поверталась, чекала, доки батько зачинить вiконницi, i виходила до столу в новiй сукнi, у розкiшних дiамантових сережках та каблучках. П’ять разiв батьковi доводилося прощатися з родиною та переiжджати до району Тбiлiсi Ортачала. Там колись на день народження Миколи ІІ промисловець Манташев вiддав державi своi два чотириповерхових будинки, якi були призначенi для текстильноi фабрики. Вiдтодi там гибiли в’язнi «губернськоi в’язницi». Назва збереглась i в радянськi часи. Як зберiгся й звичай вже у радянськi часи брати мзду вiд заповзятливих громадян. Для батька Сергiя кожного разу пiдшукували причину звiльнення – амнiстiю або зразкову поведiнку. У свою чергу, вiн «пiдгодовував», полiпшував матерiальне становище високопоставлених чиновникiв. Можливо, спадковий антиквар виконував для влади якiсь завдання, як-от експертизу цiнностей, або радив, як iх вигiднiше збути ворожому капiталiстичному оточенню в iнтересах будiвництва соцiалiзму. Адже вiдкрилося недавно, що майже всi iкони, якi Кремль продавав Заходу для потреб iндустрiалiзацii або дарував висопосадовцям iноземцям, були штучно зiстаренi або пiдробленi в таемнiй майстернi пiд керiвництвом академiка І. Грабаря.



Якось у 1938 роцi рано-вранцi нагрянули люди в кашкетах. Мати довго не вiдчиняла дверi – сестрi нiяк не вдавалося проковтнути кiлька дорогоцiнних каменiв. Сергiю довелося ковтати i свою, i сестрину порцiю дiамантiв. Нарештi непроханих гостей впустили. Засмученi безрезультатним вiзитом, служителi закону причепилися до вентиляторiв: «Спекулянти, цiлих два вентилятори тримаете!» Мати не розгубилася: «Слухай, начальнику, я ж огрядна. Ставлю один вентилятор спереду, iнший ззаду – тодi менi прохолодно». Ну а школяревi пригода сподобалася. Доки в нiчному горщику не зiбрали усi камiнчики, його звiльнили вiд занять.



Коли Сергiева сестра вийшла замiж за перукаря, батько обурився й переiхав жити окремо до флiгеля. Вiн замовляв митцю-декоратору Тбiлiського театру iм. О. Грибоедова великi картини з бiблiйними сюжетами. На кожному з полотен вимагав малювати й свiй лик одному iз старозавiтних старцiв. Полотна розмiщав у визолоченi рами, розташовував уздовж стiн флiгеля, куди запрошував пишногруду хористику з опери спiвати для вiдпочинку душею, а гарненьку масажистку Шуру – для вiдпочинку тiлом.



Тбiлiсi – це мiсто легенд. Плiтки приписували Йосипу та Сiрануш не лише незлiченнi багатства, але й володiння першим за розкiшшю в дореволюцiйному Тифлiсi будинком терпимостi «Сiмейний куточок», i поiздки Сiрануш до Францii, щоб пiдiбрати «жриць кохання». У «Сiмейному куточку» виступала популярна росiйська танцiвниця Катя, чию елегантнiсть вважали рiвною Коко Шанель. Йосип свiй захват вiд ii виступiв висловлював своерiдно: обсипав гнучке тiло танцiвницi золотими рибками. За радянськоi влади, вже старою, Катя коротала життя вахтеркою редакцii партiйноi газети «Зiрниця Сходу». На мiсцi зруйнованоi будiвлi куточка радощiв звели споруду смутку – мiсцевоi Надзвичайноi Комiсii.



Про свое навчання в тбiлiськiй школi № 42 Параджанов згадуватиме: «1938… Клас VI-б… Потiм прийшла дирекцiя школи i розсаджувала учнiв на свiй розсуд. Через чотири роки нас розставили на випускнiй свiтлинi. Отже, нас було 36.

Потiм хтось сказав, що 36-й зрадник… І я, комсомолець, акуратно лiловим квадратом закреслив його на свiтлинi…

Через багато рокiв… я блукаю рiдним мiстом, не впiзнаваний нiким, не впiзнаючи нiкого… Але хтось рiзко зупиняеться, нiяковiючи, проводжае мене поглядом… І все…»

У 1942 роцi Сергiй закiнчуе середню школу: алгебра – посередньо, геометрiя – посередньо, тригонометрiя – посередньо, природознавство – вiдмiнно, iсторiя – добре, географiя – посередньо, фiзика – посередньо, хiмiя – добре, малювання – вiдмiнно. З таким атестатом можна йти куди завгодно, але не до технiчного вузу. Абiтурiент чинить iнакше – стае студентом Тбiлiського iнституту iнженерiв залiзничного транспорту. Проте вже в сiчнi розумiе, що вчинив необачно.



Його вабить свiт мистецтва. У 1943–1945 роках навчаеться по класу вокалу та скрипки у Тбiлiськiй консерваторii та одночасно у балетнiй школi при оперному театрi iм. З. Палiашвiлi. Розповiдае Ангаладян: «Юнаком вiн вiдкрив для себе один з найважливiших iнструментiв людськоi поведiнки – перевтiлення. Лицемiрство було однiею зi смiшних i безглуздих, але жорстоких камер цiеi величезноi в’язницi. Краiна, де жив майбутнiй творець, проголосила високi принципи людського братерства, але вклала еталон художностi до рук тупих i малоосвiчених людей, якi пiд час народження цiеi краiни створили цензуру. Юнаковi, у якого ще не було нiчого спiльного зi справжньою творчiстю, подобалося перевтiлюватися, коли в танцювальному класi рiдного мiста вiн бачив себе у величезному, на всю стiну, дзеркалi. Безперервна гра хлопчика, а потiм i юнака з перевдяганням: з антикварними дрiбничками, жiночими прикрасами, шовками, вишуканими французькими парфумами – була початком творчостi. Вiн створюе вишуканi iнтер’ери в кутку власноi кiмнати, що сприймалося як диво, збережене з часiв непу. О, манiрнi i пихатi тифлiськi красунi того часу!.. Вони зберегли блиск та манери минулого життя. І в революцiйному чаду тогочасного суспiльства вони залишили у серцi вразливого юнака незгладний слiд».



Його однокласниця зi школи балету багато десятирiч по тому згадае, що спочатку вони не товаришували. Вона остерiгалась екстравагантностi молодого танцiвника, того, як вiн заливисто реготав, дзвiнко спiвав, як його великi веселi та лукавi очi бачили буквально всiх i все. Вона його пiдкреслено обминала. Якось навеснi на вулицi зухвалий водiй облив дiвчину потоком бруду. І Сергiй, як тут вродився: пiдбiг до неi i, ввiчливо розкланявшись, почав галантну розмову. Вона, не встигнувши зiтерти бруд зi свого обличчя, вiдповiдала йому в тiй же манерi. Обидва робили вигляд, що нiякоi грязюки вiд автомобiля немае. Нарештi, ввiчливо розкланявшись, вони розiйшлися врiзнобiч. Сергiй не проминув нагоди.




Я гордий тим, що мiй диплом пiдписаний i вручений Довженком

Москва. вдiк. 1945 – 1952


У 1945–1946 роках вiн полiпшуе свою майстернiсть вокалу в Московськiй консерваторii пiд керiвництвом Н. Дорлiак, дружини С. Рiхтера. У 1946 роцi вiддае перевагу кiнематографовi. У ВДІКу Параджанов отримав вищу освiту, вiн стае режисером пiд керiвництвом корифеiв радянського кiно І. Савченка (1906–1950), О. Довженка (1894–1956). З червоним дипломом вiн приiжджае знiмати фiльми до Киiвськоi кiностудii (нинi iм. О. Довженка).



А першокласниця Свiтлана Щербатюк, майбутня муза Параджанова, у 1948 роцi разом з батьками залишае Киiв. До 1949 року Іван Омелянович Щербатюк працював дипломатом у Канадi.



У ВДІКу Майстер учиться на одному курсi з майбутнiми режисерами О. Аловим, Г. Мелiк-Авакяном, В. Наумовим, Ю. Озеровим, М. Хуциевим. Його перший учитель І. Савченко зняв фiльм «Богдан Хмельницький» (1941) i став в СРСР одним з перших, хто робив повнометражнi кольоровi картини («Старовинний водевiль», 1946). Савченко довiрив здiбному студентовi допомагати йому у створеннi фiльмiв про Велику Вiтчизняну вiйну, про один з «десяти сталiнських ударiв», «Третiй удар» (1948) та про Шевченка – «Тарас Шевченко» (1951).



Савченко пiшов з життя пiсля того, як у 1950 роцi у Киевi полiтбюро ЦК Украiни вiдхилило фiльм «Тарас Шевченко».



Юний студент та помiчник Савченка Параджанов приiхав до Тбiлiсi за дефiцитними у той голодний час гарбузами, щоб для зйомок епiзоду вечора напередоднi Івана Купали проколоти в них «очi» й усерединi запалити свiчки. Одночасно вiн вирiшив начальнику одного з мiсцевих радзакладiв розмалювати кабiнет бiблiйними сюжетами, святими.

Якраз у серпнi 1948 року в Тбiлiсi готувалися приймати письменника iз США Стейнбека, i хотiли «пустити йому пил в очi». Обмивати роботу початкiвця-художника улаштувались в оточеннi святих за щедро накритим столом i голосно включили закордонне радiо, «ворожi голоси». Застiлля продовжилося на допитах у кабiнетах держбезпеки. Знайшовся iуда.



Минае п’ять днiв, два тижнi, мiсяць – Параджанова з гарбузами нема! За ним поiхав митець Шенгелая. Раптом приходить вiд нього телеграма: «Сергiя заарештовано. Приiжджайте рятувати!» Як у часи Сталiна телеграф пропустив таку телеграму – незрозумiло. Савченко бере разом iз собою iз Киева сталiнських лауреатiв – Корнiйчука, Ванду Василевську, Натана Рибака, своiх студентiв, i – до Тбiлiсi. Параджанова та гарбузи вивезли до Киева. Мелiк-Авакян пригадуе, що епiзод з гарбузами вийшов незабутнiм.

В експедицii до Баку на зйомки «Третього удару» Параджанов узявся оформити до Нового року ресторан. Почав вiн з того, що переконав кухарiв не розбивати яець, а видувати iх вмiст з двох отворiв i порожнi шкаралупи вiддавати йому. Цi шкаралупи Сергiй нанизав на нитки, немов гiрлянди. Потiм зажадав повiтряноi кукурудзи i нанизав ii на нитки, перемiшав з гiрляндами з яечних шкаралупин. Вийшла легка вигадлива завiса невимовноi краси. Потiм випросив у мацонщика (продавця мацонi, кавказького кисляку) вiслючка i пофарбував його у себе в номерi золотою фарбою. Знайшов карлика, i о дванадцятiй ночi з-помiж легких, хистких гiрлянд з повiтряноi кукурудзи з’явився карлик на золотому вiслюку, знаменуючи собою появу Нового року. Всi були в захватi. Окрiм мацонщика, якому вигадник повернув вiслюка, не зiтерши золотоi фарби.



Я. Рiвош, художник багатьох фiльмiв, видатний знавець матерiальноi культури, автор книги «Час та речi», розповiдав, як вони разом з Параджановим увiйшли до комiсiйного магазину. Поглянувши на купи тарiлок, що iх було поставлено одна на одну, наче колони, Сергiй попрохав продавчиню: «Дiвчино, будь ласка, з першоi купи дайте менi сьому тарiлку, а з другоi – п’яту». Продавчиня слухняно виконала його прохання. Обидвi тарiлки виявилися пречудовими, ще й продавались майже задарма. Рiвош запитав дозволу роздивитися всi тарiлки. Бiльше жодноi цiнноi у всiй партii не було!



У Москвi вiн набув вiдданих та щирих друзiв. Серед них – С. Шахбазян, добре вихована, стримана та покiрлива людина, як бувають справдi духовнi люди. Часом вiн мовчки, iронiчно спостерiгав за витiвками товариша, iнодi виразно по-схiдному цокав язиком. Це виражало i жаль, i стурбованiсть, i любов. Якось вiн сказав: «Шкода, що ти полишив балет. Був би нинi на пенсii…» У 1977 роцi у «листах iз зони» Параджанов скаже про Шахбазяна: «Справжнiй вiрменин кожною рисою: i мудрiстю, i характером, i шляхетнiстю».



У парфумерному вiддiлi ЦУМу в 1950 роцi студент побачив продавчиню Нiгяр Керимову, дiвчину-татарку надзвичайноi краси. Вiн по черзi водив до ЦУМу всiх своiх друзiв i показував iм свою пасiю. Водив туди i Лева, чоловiка своеi однокласницi з балетних занять Фокiноi, а тепер – однокашницi зi ВДІКу.

Л. Кулiджанов пiдтвердив, що чутки про красу цiеi дiвчини були цiлком виправданими. З Кулiджановим Сергiй збереже дружбу, не забуваючи однак, що iстина – дорожче. У 1971 роцi вiн подивиться його екранiзацiю роману Ф. Достоевського i дасть телеграму: «Було покаранням дивитися твiй «Злочин».



Параджанов одружився з красунею Нiгяр. Свiтлана Щербатюк розповiдае про Керимову «Дуже гарна жiнка, така собi Наталя Гончарова: величезнi очi, правильнi риси обличчя, прямий продiл, темне волосся». Молодi зняли кiмнату в Тайнинцi. Це був 1951 рiк. Якось Нiгяр не повернулась додому. Наступного дня ii труп з безлiччю ножових поранень було знайдено бiля залiзничного полотна. Параджанов з’явився в iнститутi незабаром пiсля похорону. Його неможливо було впiзнати – завжди жваве обличчя потемнiло, очi згасли, вiн був загальмований, байдужий до всього. Кулiджанова згадуе, як стояла у вестибюлi ВДІКу з приятелькою Лалi, до них пiдiйшли чоловiк i жiнка, моложавi, на вигляд – подружня пара. Жiнка – гарна, ставна, у бiлiй плетенiй шалi, яка була по-схiдному перекинута через плече, чоловiк – у добротному шкiряному пальтi:

«Чи не пiдкажете, як нам знайти Сергiя Параджанова?» Лалi визвалася знайти його i незабаром повернулася з ним.

Вони одразу ж пiшли. Через склянi дверi дiвчата бачили, якi усi трое йшли в бiк пiвнiчного входу на ВДНГ.

«Це батьки його дружини», – сказала Лалi.

Пiсля цього Сергiй зник. Казали, що батьки загиблоi попередили його про небезпеку: «Нiгяр з дитинства була призначена комусь у дружини, i там уже були задiянi чималi грошi. Брати ii вбили». Параджанов виiхав у Тбiлiсi, де переживав бiль i шок вiд утрати, потiм переiхав до Молдови, де зняв свiй дипломний фiльм про пастушка Андрiеша.



Пiсля смертi Савченка творчим наставником митця стае Довженко. У 1960-х Параджанов розповiсть киiвським письменникам та колегам з кiностудii В. Земляку i О. Сизоненку:

«У майстернi Довженка кожен день – свято. Свято вiльних роздумiв, уявлень, iмпровiзацiй. І чим бiльше буяють нестримнi нашi фантазii, тим бiльш натхненним i життерадiсним стае наш Майстер – пожвавлюеться, навiть жартуе, що у той час з ним траплялося досить рiдко. Постiйно з’являвся сумний-сумний. Неначе сумував за чимось. Лише пiсля його смертi ми дiзналися, за чим вiн так сумував, чому засмучувався. За Украiною. Сумував. Туди його не пускала не лише кремлiвська влада, але й своi «братчики»-краяни. Страхалися його слави свiтовоi, аж нiяк не мiстечковоi та хуторянськоi. Боялися його авторитету, його видатного мислення. У його тiнi неминуче стало б ясно, що вони – пiгмеi, графомани. Вилущилася би вся iхня художня неспроможнiсть i дутi авторитети. Ось чого вони боялися! Його переiзд сюди, до Киева, в Украiну, означав би не клiнiчну, а творчу смерть багатьох iз тих, хто отримував ласi шматки з державних та партiйних столiв. Зi столiв, за якими сидять президiуми, де розподiляються пости, ордени та премii, видаються фальшивi свiдоцтва на безсмертя, сумнiвнi за своею суттю.

На те зловiсне полiтбюро, де вiн нищив Довженка, Сталiн запросив не лише безпартiйного Олександра Петровича, але й високопартiйних донощикiв зi Спiлки письменникiв Украiни. Саме в iхнiй присутностi вiн громив сценарiй «Украiна в огнi» – рiч абсолютно генiальну, яка не пiддаеться i не пiдлягае нiякiй критицi, окрiм iдеологiчноi, та й та висмоктана з пальця. Ви ж знаете: в iдеологii, як i у полiтицi, все можливо! На тому iнквiзиторському полiтбюро Довженка вбили разом з його сценарiем. Майже поховали мого улюбленого Майстра. Я сам бачив власними очима, як вiн страждав! Деякий час вiн ще викладав у ВДІКу, поки його не вижили i звiдти. Його просто вбили! Убили, i квит! Є в нього епiзод – червоноармiйцi кричать: «Комiсар поранений! Комiсара поранили!» А комiсар пiднiмаеться: «Нi! Я не поранений – мене вбито, туди вашу мать!» – i падае замертво. Це Олександр Петрович про себе, майбутнього, поставив цей епiзод, зняв його на всi часи, скiльки кiно буде iснувати».




Я режисер i пишаюся своею професiею

Фрески Сергiя Параджанова


З 1952 року Параджанов працюе на Киiвськiй кiностудii, влаштувався у студiйному гуртожитку. Там зiбралася талановита i весела компанiя – Алов, Габай, Наумов, Чухрай. Сучасний режисер, син Чухрая Павло, пригадуе, як у дитинствi приiхав з мамою до Киева. Чухрай-старший був у кiноекспедицii, але Параджанов доклав усiх можливих i неможливих зусиль, щоб поселити iх з комфортом. Наближався день народження режисера, старшого колеги М. Донського. Параджанов запропонував розiграти заслуженого майстра, який напевно пiде до ресторану разом з начальством. У вiдсутнiсть зарозумiлого колеги накрили стiл, тим часом Майстер домовився з дiвчатами-телеграфiстками, i вони вiдстукали вiтальнi телеграми вiд Чаплiна, Вiтторiо де Сiка… Телеграми принесли додому:



«Майбутнi вiдомi, знаменитi, народнi сiли за накритий стiл, вимкнули свiтло, а я мав дати умовний знак, коли подружжя Донських буде входити до квартири (ключi у всiх були спiльнi). Отож вони поверталися з якогось ресторану, де вiдзначали свято разом з начальством.

І ось у моему супроводi Марк з дружиною входять до квартири, i Донськой, не вмикаючи ще свiтла, каже: «Іринко, як добре, що ми з тобою там посидiли, а не з нашою шантрапою!»… Ввiмкнув свiтло i… побачив присутнiх за накритим столом. «То, значить, ми шантрапа?!» – накинулися вони на Марка. Донськой заплакав i сказав: «Хлопцi, я – гiвно!» А далi був бенкет…»


Свiтлана. Сурен. Першi фiльми

Свiй перший повнометражний фiльм «Андрiеш» режисер знiмае у 1954 роцi за однойменною вiршованою казкою Е. Букова.

Стрiчка про героя молдавських казок – пастушка Андрiеша, який мрiяв стати витязем, про чарiвну сопiлку, яку одного разу йому подарував казковий богатир Вайнован, i боротьбу зi злим чарiвником Чорним Вихором, що ненавидить все живе. Цю тему Майстру пiдказав ще у ВДІКу Довженко.



У 1952 роцi батька Свiтлани Щербатюк вiдряджають до США. Старшокласниця на довгi два роки поселяеться в Москвi в iнтернатi. Батьки мрiяли, щоб Свiтлана вчилася в рiдному Киевi, де вони жили на вулицi Пирогова з 1944 року. І. Щербатюк ризикуе кар’ерою i достроково припиняе дипломатичне вiдрядження, щоб дочка закiнчила i вступила до киiвського вишу.



У лютому 1955 року в Киiвському оперному давали балет Л. Мiнкуса «Дон Кiхот». Два роки у московському iнтернатi зробили Свiтлану завзятою театралкою. Багатьох спiвучениць на вихiднi забирали батьки, а киянцi залишалися походи до музеiв та театрiв. Пiд час антракту Свiтлана зустрiла знайому, матiр киiвського танцiвника Р. Вiзиренка-Клявiна. Поряд стояв та уважно дивився на дiвчину симпатичний юнак. Пiсля спектаклю вiн дочекався Свiтлану, допомiг одягтися, провiв додому на вул. Пирогова: «Залицявся Сергiй дуже вишукано. Зустрiвши на вулицi, мiг обсипати оберемком бiлих пiонiв – розмiром з голову немовляти! А одного разу подарував чудовий срiбний браслет з аметистами та аметистове намисто… Я подякувала та вiдмовилась. Обурений Сергiй схопив футляр – i на моiх очах кинув до смiттевого баку! Пiзнiше я почула незрiвнянну розповiдь Параджанова про те, як важко йому було витягати звiдти цi чудовi речi, щоб потiм, коли я стану його законною дружиною, подарувати iх менi знову».



Наприкiнцi 1955 року Сергiй та Свiтлана одружуються. Сурен Сергiйович Параджанов народився 10 листопада 1958 року. Спочатку батько вирiшив назвати сина Давидом. Кiра Романiвна, мати Свiтлани, звернулася за порадою до сусiдки тiтки Фаннi. Та пояснила, що Давид – це Додик. Кiра Романiвна заявила, що Додиком ii онука назвуть лише через ii труп. Тодi зупинились на Суренi – на честь Сурена Шахбазяна, товариша Сергiя та Свiтлани. Кiра Романiвна знову порадилася з тiткою Фаннi i дiзналася, що Сурен – це Сруль. Бабуся мало не втратила свiдомiсть…



Студентка факультету росiйськоi фiлологii Киiвського унiверситету iм. Т. Шевченка музичила в однiй кiмнатi комуналки бiля кiностудii:

«Я навчалася. Сергiй метушився по студii у пошуках сценарiю. Грошей не було. Але коли вони несподiвано з’являлися, влаштовувався бенкет з великою кiлькiстю гостей, i грошi миттево зникали.

Одного разу сказав:

– Тобi дуже пасуе арфа. Будемо шукати iнструмент!

Заперечувати було марно. Я мала сидiти у вишуканiй позi та перебирати струни. Дякувати Богу, арфу дiстати не вдалося.

Одного чудового дня, повернувшись додому пiсля лекцiй, я побачила у нашiй маленькiй кiмнатi рояль. Навiть тепер не розумiю, як його вдалося занести. Рояль займав двi третини кiмнати. Побачивши в моiх очах страх, Сергiй бадьоро мовив: «Спати можна i на кришцi рояля!» І почалися моi муки.

Справа в тому, що в дитинствi я навчалася у музичнiй школi. Але, iнтуiтивно розумiючи свою нездарнiсть, я сховала документи. На цьому моя музична освiта скiнчилась. Де Сергiйко дiстав грошi на iнструмент, я так i не дiзналася: позичив у товаришiв чи надiслали батьки – одному Богу вiдомо!

У Сергiя був чудовий голос – драматичний тенор. Я стала заручницею його пристрастi до спiву. Коли приходили гостi, вiн одягав мене на свiй смак, садовив за рояль i примушував акомпанувати. Йому дуже подобався романс Римського-Корсакова «Не вiтер вiе з висоти…» на слова Олексiя Толстого.



Майстра переповнюють iдеi, задуми, але бюрократiя заважае, гнобить його. І вiн, як багато разiв у майбутньому, йде на вiдкрите протистояння. У 1957 роцi пише до влади вiдкритого листа:



«Уперше я проходив практику в Киевi у режисера І. Савченка на зйомках фiльму «Третiй удар» рiвно десять рокiв тому. У 1949 роцi я був дипломником ВДІКу i працював у нього ж у картинi «Тарас Шевченко». Пiсля закiнчення iнституту мене було направлено до Киiвськоi студii й зараховано асистентом режисера до знiмальноi групи «Максимко». Потiм я був спiвпостановником фiльму «Андрiеш».

Вважаючи, що iз спiльноi роботи важко встановити iндивiдуальний почерк молодого митця, я не вважав, що маю моральне право подавати заяву до комiсii з тарифiкацii.

Дирекцiя студii та партбюро витлумачили цей факт по-своему, вважаючи, що якостi працiвника залежать вiд категорii, яку йому було присвоено. Лише цим, а не якоюсь особистою ворожнечею до мене я можу пояснити те, що у свiй час студiею було вiдхилено усi моi пропозицii, як-от «Севастопольський хлопчик», «Казки про Італiю», «12 мiсяцiв», «Козак Мамай», «Слiпий музикант».

Вiдстоюючи свое право на працю, я користуюся останньою доступною менi можливiстю i на сторiнках газети звертаюсь до творчоi громадськостi студii.

Я прошу розiбратися з обставинами, що склалися, бо йдеться не лише про мене.

Усi пам’ятають подii останнiх рокiв, якi стали причиною того, що нас залишили один за одним талановитi молодi режисери – вихованцi І. Савченка, людини, яка так багато зробила для украiнськоi кiнематографii. Це не випадковiсть, це якась зловiсна закономiрнiсть.

Причина цього криеться в тому, що на студii втрачено довiру до людей – сучасне, смiливе, партiйне не мае нiчого спiльного з тим слiпим та невиправданим, що ми маемо, й що так дорого обходиться нашому колективу.

Мiй учитель І. Савченко не пояснив, як треба писати прохання, вiн вважав, що митець повинен розмовляти мовою мистецтва. На Киiвськiй кiностудii мене позбавлено права голосу, i щоб не сидiти мовчки, я беру в руки перо. Я гордий тим, що мiй диплом пiдписаний i вручений менi людиною, чие свiтле iм’я шануеться кiнематографiстами всього свiту, чие iм’я носить наша студiя – Олександром Петровичем Довженком…»



У 1957 роцi Параджанову вдалося зняти ряд документальних та науково-популярних картин – «Наталя Ужвiй», «Думка», «Золотi руки». У 1959–1962 роках вiн знiмае художнi картини «Перший хлопець», «Квiтка на каменi», «Украiнська рапсодiя». Не погоджуюсь iз тими, хто початок зльоту Параджанова обмежуе 1964 роком – появою фiльму «Тiнi забутих предкiв». Фiльм-портрет «Наталя Ужвiй» (1957) про королеву украiнськоi драми того часу нiколи б не довiрили пересiчному режисеру.



Сам фiльм «Украiнська рапсодiя» виник як вiдповiдь украiнського кiнематографу на придбаний Радянським Союзом фiльм «Рапсодiя» про видатного скрипаля. Усi були в захватi вiд цiеi стрiчки. І раптом згадали, що на одному конкурсi ще до вiйни украiнська спiвачка посiла перше мiсце. І ось вирiшили зняти фiльм саме про визнання украiнськоi культури за кордоном. Зробити цей фiльм доручили Параджанову. Вiн був страшенно гордий цим i пообiцяв, що в цьому фiльмi у нього будуть знiматися та спiвати зовсiм незнайомi актори й вокалiсти. Про музичний смак Параджанова каже його вибiр:

«Жiночий вокал буде виконувати нiкому не вiдома спiвачка Женя Мiрошниченко, чоловiчу роль (та вокальну) буде виконувати нiкому не вiдомий актор i вокалiст Юрiй Гуляев…» Киiвський культуролог В. Скуратiвський вважае, що незайве придивитися до тих призабутих у наш час картин. Інакше «бiографiя Параджанова, яка й без того заганяла у глухий кут шанувальникiв та ворогiв режисера, постае у режимi якогось загадкового первiсного зяяння».


Оселя Параджанова. Киiв, проспект Перемоги, 1

У 1962 роцi Параджанов оселяеться в квартирi на сьомому поверсi за сучасною адресою проспект Перемоги, 1. Формально подружжя розлучилося, хоча режисер був категорично проти. Пiсля незаконного арешту Сергiя Йосиповича квартиру, порушивши усi писанi й неписанi закони, забрали, хоча в нiй був прописаний неповнолiтнiй Сурен.



Поряд з будинком – унiвермаг «Украiна», навпроти – цирк (поеднуеться в едине семантичне поле: украiнський цирк). В будинку – варенична, «тепер кава», куди режисер заходив iз вигуками: «Розiйдись, iде украiнський буржуазний нацiоналiст Параджанов!» Завсiдники сахалися…



Павло Загребельний залишив фреску про маленьку оселю, де панував дух безтурботностi, а я ii переклав з украiнськоi. Там нiколи не було нiчого постiйного: нi вмеблювання, нi речей, нi людей. Навiть сам Параджанов нiбито бував у тiй квартирi, але нiби його й не було. Вiн мiг зникати на мiсяцi, роки, несподiвано з’являвся, запрошував до себе силу-силенну гостей. Умовляв, вимагав, спокушав, потiм так само несподiвано зникав. Меблi наче мандрували слiдом за своiм господарем. Несподiвано з’являлася дерев’яна лава з синагоги, щоб через день-два ii замiнила козацька лава, на змiну якiй приходив бiдермаерiвський диван. Стiльцiв у звичному розумiннi цього слова там не було нiколи, лише старовиннi украiнськi «дзигли» з грубоi деревини, а ще – витонченi золоченi стiльцi з палацiв польських королiв, якась подоба тронiв з двоголовими орлами на високих спинках. Спальнi у Параджанова, здаеться, теж нiколи не було. У якiйсь iз кiмнат мiг з’явитися матрац, але ця рiч нiяким чином не була призначена для сну, лише для розглядання, подивування та замилування. Бо матрац було оббито тканиною, яку вже не знайдеш в жоднiй частинi свiту, окрiм того, вiн був набитий кiнським волосом з хвостiв кiнноти мало не самого Тамерлана.



В усiх куточках та закутках цiеi незвичайноi оселi ми могли наштовхнутися на iржавi лицарськi лати, п’ятипудовий бронзовий дзвiн, який було вiдлито у 1654 роцi з-помiж Переяславських дзвонiв на честь Хмельницького, французьку скриньку у стилi «маркетрi», недбало зiбганi прибитi пилом шматки туркменського килима ручноi роботи XVI сторiччя. Стiни були прикрашенi колекцiйними порцеляновими тарiлками, картинами видатних майстрiв та невiдомих генiiв, унiкальними карпатськими iконами на склi, сюрреалiстичними малюнками самого Сергiя та його друзiв. Посуд? Чудовi порцеляновi сервiзи, старовинна вiрменська та грузинська керамiка, схожi на староруськi олив’янi тарiлки та келихи…



Боги не вмирають, а у Параджанова багато чого нагадувало богiв, а не людей. Вiн був наче з двох основ: земноi та божественноi. Його маленьке, легке майже до невагомостi тiло животворилося не земною iжею, а духом… Про таких, як вiн, кажуть: Святим Духом живиться. Проте самому Параджанову подобалося дивитись, як iдять гостi у його пiднебеснiй оселi. Попри на всю його побутову непрактичнiсть, Сергiю якимось чином вдавалося мати у своiй оселi поряд iз дивовижним антикварiатом силу-силенну смакоти: нiжну баранину для шашликiв, соковиту телятину для пельменiв, добiрний рис для плову, свiжi субтропiчнi фрукти, кавказькi трави, всiлякi екзотичнi спецii, якi колись вважалися колонiальним товаром, грузинськi марочнi вина. Звiсно, вiрменськi коньяки та всiляка украiнська горiлка. І коли гостi пили вино, то якимось чином у руках господаря з’являлися келихи-бакара, а горiлка розливалася у гранованi павловськi напiвскляночки, до коньяку малися вiдповiднi келихи з кольорового скла. Для приготування кавказьких страв, неначе звiдкись з-за гiр, запрошувалися кухарi, якi мали такi ж стражденнi очi великомученикiв, як i в Сергiя.



Сурен Параджанов пригадуе: «Одного разу дзвонять до нього у дверi. Вiн вiдкривае – стоять грузини у самих сорочках. А на вулицi зима, мiнус двадцять. Кажуть: «Ми сидiли у тбiлiському аеропортi у ресторанi, нудилися. Ми не знали, що у Киевi так холодно…»

У цирку левiв годували м’ясом, щось залишалося – дресувальники несли батьковi. Батько казав про це «левина доля». Навпроти будинку – аеропортiвськi каси, i всi касирки були з батьком знайомi. Висоцький стiльки навiдувався! Якби батько був поганою людиною, хiба приходив би Висоцький? Тато прагнув товаришувати з усiма…»


«Тiнi забутих предкiв»

Восени 1962 року на Киiвськiй кiностудii iм. О. Довженка заздалегiдь схвалили зйомки однойменного фiльму за повiстю М. Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв». 9 травня 1963 року сценарiй у росiйському перекладi та письмовi схвальнi висновки республiканських iнстанцiй надiслали на найвище узгодження союзним столоначальникам. Звернення до украiнськоi лiтератури не було випадковим. Ще на початку 1960-х Параджанов написав сценарiй фiльму-бiографii «Дума про Кобзаря». Пiзнiше його захопить iдея екранiзацii поеми Т. Шевченка «Марiя».



15 травня митець радiсно телеграфуе з Москви, що «Тiнi…» було включено до плану виробництва на 1963–1964 рр. Наказ про запуск у пiдготовчий перiод виробництва картини було датовано 15 липня. Видали 2400 метрiв плiвки та 275 тис. карбованцiв. «Тiнi…» знiмав зiрковий колектив: оператор, згодом режисер Ю. Ілленко, виконавцi головних ролей І. Миколайчук, Л. Кадочникова, художник Г. Якутович та композитор М. Скорик. Вiн пригадуе:



«Сергiй знайшов мене дуже просто. Коли вiн замислив екранiзувати повiсть Коцюбинського, то вирiшив, що з киiвських композиторiв «про Карпати» музику нiхто не напише. Ось i приiхав до Львова. Прийшов на радiо i попросив поставити музику львiвських композиторiв. Переслухав чимало, зокрема твори Кос-Анатольського, Колесси та моi. Й одразу ж заявив: «Цей композитор буде писати музику для мого фiльму!» Пiд час зустрiчi зауважив: «Я хочу, щоб ви написали для мене генiальну музику!» Тодi менi чомусь не сподобалася його якась стурбована аура. Бiльше того, здалося, наче Параджанов тебе неначе гiпнотизуе. Пiсля розмови я трохи помiркував i вiдмовився вiд пропозицii.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-zagrebelniy/serg-y-paradzhanov/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes

[1] (#_ftnref1) Дард – смуток, туга, горе (вiрм.).