Книга - Богдан Ступка

Богдан Ступка
Михайло Павлович Загребельний


Знаменитi украiнцi
Рiчард III i король Лiр, гетьман Мазепа i Тев’е-молочник, Леонiд Брежнев i Тарас Бульба… Це лише невеликий перелiк ролей, якi зiграв у театрi й кiно Богдан Ступка (1941–2012) – видатний украiнський актор, лауреат багатьох премiй, народний артист УРСР (1980) та СРСР (1991), Герой Украiни (2011), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. У Голлiвудi його порiвнюють з Робертом де Нiро й Аль Пачiно. В Польщi й Росii вважають своею зiркою, феноменом, який народжуеться раз на столiття, на що Богдан Сильвестрович вiдповiдав: «Я – украiнський актор! Я собi працюю, а люди називають те феноменом. Треба працювати i чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену i зiграти найкраще за всiх…».





М. П. Загребельний

Богдан Ступка





Роздiл перший

Куликiв – Львiв: 1941-1956


«Актор – важка професiя, в нiй не можна раз i назавжди схопити Бога за бороду. Треба постiйно залишатися учнем i завжди бути готовим до змiн…»[1 - Ця та наступнi цитати, якi розпочинають дев’ять роздiлiв нашоi бiографii Богдана Сильвестровича, належать героевi твору. – Авт.]


Богдан Ступка народжуеться того ж дня, що i його мама, що i Каменяр. Якраз напередоднi Успiння. В кабiнетi Ступки, художнього керiвника Киiвського театру iменi Івана Франка з 2001 року та до його останнього дня, 22 липня 2012 року, почесне мiсце вiдведено iконi Успiння Пресвятоi Богородицi з Почаева. Хлопчик – едина дитина Марii Григорiвни (1912–2007) та Сильвестра Дмитровича (1914–1993).

Мама мрiяла стати акторкою. Та почалася вiйна. У мiстi Куликiв (польською – Kulikow; за 16 кiлометрiв на пiвдень вiд Куликова – Львiв) 27 серпня 1941 року побачив свiт син Марii Григорiвни. iм’я оберуть йому на честь гетьмана Хмельницького. Богдан Ступка народжуеться на землi, де з кiнця червня 41-го царюе фюрер Едiп, Гiтлер.

Вiн згадае на схилi своiх лiт, як не мiг терпiти, коли його пеленали. Як хотiлося виборсатися з пеленок. (Чомусь у розшифровцi вiдеозапису його прямоi мови, в iнтернетi, «пеленки» змiнять на «пелюшки».) його рiд – iз кожум’як. Бабуся, мама – дуже розумнi в хлопця. Не тому, що багато читали. Тому, що багато знають про життя. Багато чого навчаеться як селянин: саджати i копати картоплю, доглядати корову.

Мама дуже добре знала Бiблiю. Старенька Марiя Григорiвна подивиться в Киевi «Майстра i Маргариту». На кухнi, в помешканнi сина, пiсля вистави запитае: «А хто це написав?» – «Михайло Булгаков». – «А вiн не хворiв?» – «Хворiв. У нього був склероз нирок, вiн навiть одягнутися сам не мiг». – «О, це його Господь Бог покарав». – «За що?» – «А вiн хотiв зробити свое Євангелiе. Диявола перетворив на Бога. За це його й покарав Господь».

На все життя запам’ятае пекельнi мелодii розривiв бомб та артилерiйськоi канонади. Палаючi будинки. Нiмцiв, якi дають шоколад малечi i наказують ховатися по хатах. Трупи вбитих. шибеницi з повiшеними. Восковi обличчя загиблих 18-19-рiчних юнакiв. Зауважуе пушок на верхнiй губi, – вони ще нi разу не голилися. Одного разу перебiгають iз однiеi мiсцевостi в iншу. На малюковi був кашкет iз дашком. Сильвестр Ступка мiцно тримае сина на плечах. Зненацька кашкет злiтае. Батько присiдае. Пiдiймае кашкет. i саме там, де був дашок, обидва бачать дiрку вiд кулi.

Своему допитливому лiтописцевi Володимиру Мельниченку повiдае, як Червона армiя билася в Куликовi з вермахтом. Узагалi, бiографи Богдана Сильвестровича – непересiчнi особистостi. Як i iхнiй протагонiст. Мельниченко е ще й автором ленiнiани, такого рiвня, що ii видають у Японii. Театрознавець Ростислав Коломiець – взагалi унiкум. Коли приiхали з Богданом Сильвестровичем у Лос-Анджелес, намовили актора перевiрити, чи справдi той з голлiвудською легендою Де Нiро – одна й та сама особа. Охоронцi мовчки пропустили iх в офiс Де Нiро.

«Мiстечко бомбардували, i ми – я, батько, дядько Павло – матерi десь не було вдома – вискочили зi своеi хати за кiлька хвилин перед тим, як у неi влучило. Ми добiгли до сусiднього двору i сховалися в якiйсь невисокiй господарськiй прибудовi з солом’яною стрiхою, i я бачив, як горить наша хата… Все пам’ятаю, наче це сталося сьогоднi: лежимо ми принишклi, коли раптом стрiху нашоi схованки проривае нiмецький чобiт i стае… батьковi на спину! Я ж у цей страшний момент шепочу йому, ледь ворушачи губами: «Тату, тихо, тату, тихо…» Той жах тривав якусь секунду. Нiмець, очевидно, не встиг зрозумiти, що стояв на живому тiлi, бо iнакше полоснув би нас автоматною чергою. Не встиг, бо був убитий, тiло вивалилося назовнi, чобiт зник… Пiсля того як наша хата була розбомблена, батьки найняли житло в центрi мiстечка. Наш двiр був вiдгороджений парканом вiд подвiр’я НКВС, на яке звозили i складали трупи полеглих пiд час облав i военних сутичок. Через щiлини в парканi я бачив волосся, руки, вуха, носи мертвих i переймався невимовним жахом».

Пiсля змiни тирана в липнi 1944 року – повернення товариша Едiпа, Сталiна. Звiсно, мирного дитинства годi було чекати. Хлопцi бавляться з гранатами, мiнами, набоями. Карапузик Бодик пристае з цiкавостi до старших i бiгае за ними. Маля вiдганяють за горбочок. Пацани уявляють себе дорослими вояками. Часто гра перетворюеться на трагедiю. Вибухи шматують хлопчачi тiла.

Бодик бiжить до хати, дорогою, як завжди, мавпуючи перехожих. Марii Григорiвнi ця синова звичка не до вподоби: «Шо з тебе буде?» i застерiгае Бодика: «Пам’ятай: дурного i п’яного треба обходити!» Цю заповiдь запам’ятае на все життя.

Коли Богдану виповнюеться сiм рокiв, родина переiздить до Львова. Батько спiвае в хорi Львiвського оперного театру. Мати веде домашне господарство. Сина вчать святих елементарних речей. Коли шматок хлiба випадково впаде на пiдлогу, пiднiми його, обдмухай i поклади назад на стiл. Перед сном хлопчик завжди перехрестить себе i подушку. Усе на свiтi залежить вiд Бога i вiд батькiв. Вони дають шанс. Ти повинен нести цей хрест усе життя. З семи рокiв щосуботи, щонедiлi вiдвiдуе балет або оперу. Там працюють рiднi дядько – оперний спiвак i тiтка – головний концертмейстер. Одне з перших найяскравiших вражень – «Наталка Полтавка». Опера «Фауст», музика Гуно, текст Гете. Далi його зачаровують Вердi, Чайковський, «Катерина» Миколи Аркаса. Щодня пiсля школи йде слухати хор, де спiвае батько. Є завсiдником i театру iменi Заньковецькоi, де, трапляеться, вмощуеться в оркестровiй ямi.

У Богдановоi мами слух абсолютний, проте синовi музичного слуху Бог не дав. Попри це, змалку привчаеться спiвати, наспiвувати. Сопрано, колоратура, бас, тенор. Але за нотами. Навiщо ноти? Є ж мелодiя. Однокласникiв зi школи № 28 безкоштовно водить в оперу. З ними вдома ставлять «Фауста». Лаштують сцену, завiсу, з пластилiну лiплять фiгурки Фауста i Мефiстофеля: «i спiвали за них. Мiй друг Богдан спiвав гарно, а я вив. Але вив натхненно! Сусiди навiть писали в домоуправлiння, вимагали, аби я припинив спiвати за стiною».

Назавжди запам’ятае драматургiю всiх опер, сценiчнi прийоми всiх корифеiв вокалу, якi тодi виступають або гастролюють на львiвськiй опернiй сценi, з-помiж них i Сергiй Лемешев та Іван Козловський. Вiдтодi вiдразу вирiзняе фальшивi ноти, завважуе штучнi, неприроднi жести чи манери: «Я так рiс i, як кажуть, зiпсувався на нивi театру. Дуже любив перевдягатися на дiву. Дiви завжди вранцi встають i не знають, що iм вдягнути. Можуть годинами стояти – i це не пiдходить, i це не пiдходить. Потiм, як одягнуться, то як тi пiвники виглядають, i воно найгiрше. Прийде у колектив чи пiде у школу. Благо, в школi була якась форма, всi однаково вдягалися. i з цих пiр спiвав рiзними голосами, десь у третьому класi я зображав Дiда Мороза. Батько десь дiстав менi бороду на такiй гумцi, яка вiдтягувалася. Тодi не було комп’ютерiв, такоi свободи, як зараз – роблю все, що хочу. Дiти були переляканi, боялися костюма Дiда Мороза. Вони втiкали вiд мене. Я вiдтягував бороду на гумцi i говорив: “Та не бiйся, це я, Богдан”. Щось таке. Але тягнуло до артистичноi братii. Батьки дуже не хотiли, щоб я до неi долучався. Бо батько спiвав у хорi, а це було 110 карбованцiв на той час, а мама не працювала. Був город, був сад. Була картопля, якось вижили».

Жили бiдно. У старших класах мрiе про те, щоб поiхати до Киева, в театральний iнститут. i вiдганяе вiд себе цi думки. Немае грошей на поiздку. Хiба що вкрасти? Але батьки навчили: красти – грiх. Єдине, на що в родинi завжди охоче витрачали й останню копiйку, – це книжки. Вдома була – навiть за мiрками освiченого Львова – пристойна бiблiотека. Ще одна обставина дитинства та юностi винятково важлива – перебування в атмосферi рiзних культур, конфесiй. Львiв поволi перетворювався пiсля 45-го на украiнський град. Напередоднi Перемоги товариш Сталiн сперечався з представниками польського уряду в емiграцii, з Лондона, про майбутнi кордони. Стенограма вражае. Це той рiдкiсний випадок, коли Сталiн розгубився. На зауваження лондонцiв, що мiсто Лева нiколи не було украiнським, iхнiй вiзавi спромiгся лише на реплiку: «Але навколо, в селах, багато украiнцiв…»




Роздiл другий

Львiвськi студii: 1956 – 1960


«Прощаю все. Це прийшло з часом. Дехто старiе i ще дурнiший стае, а хтось – навпаки. Вiдношу себе до тих, хто мудрiшае. Простити – набагато краще, нiж когось покарати!..»


Хлопець дорослiшае. Перша закоханiсть завершуеться жорстоким фарсом. Дiвчина телефонуе i придурюеться, що потрапила пiд трамвай. Закоханий i романтичний, бiжить на допомогу, на ходу заскакуе в трамвай, ледь сам не потрапивши пiд його колеса. (Сьогоднi в центрi Львова трамвай зустрiнеш хiба що як музейний вагончик.) У сецесiйному особнячку знаходить не жертву, а учту. шум, гам. Пiдтоптанi кавалери й тодi полюбляли товариство юних та самовпевнених дiвчат. Богдан вiдчиняе дверi. З веселоi компанii виходить дiвчина, тепер уже не дама його серця, i кепкуе над ним, зеленим: «Який же ти наiвний. Ти як на долонi. Тебе видно наскрiзь. Мужчина повинен бути загадковим».

Юнак мiркуе: «Якщо вона змогла так обдурити мене зараз, то що буде далi?» Дуже ii любив. Але виривае зi свого серця. Юнак мужнiе. i стае, як йому здаеться, загадковим. i ставить перед собою головну, едину мету. Перетворитися з глядача на творця дива, яке вiдбуваеться на сценi. Пихатим донжуанам вiн не пробачить, – можливо, саме тому його розпусник у фiльмi Кiри Муратовоi «Два в одному» такий переконливий i смiшний.

У 1956 роцi дипломований артист Роман Вiктюк повертаеться з Москви на Батькiвщину. iм’я Вiктюка у Львовi гримить. Працюе вiн у театрi юного глядача. В гурток при ТЮГу записуеться й Богдан. До старшого за нього на п’ять рокiв майстра тягнеться неофiт. Десятикласник мов тiнь ходить за Вiктюком, проводжае додому – на площу Ринок, будинок 18. Весь час повторюе один i той самий рефрен: «Я хочу бути актором!» Вiктюк поплескуе по плечу: «Будеш! Ти побачиш небо в алмазах».

Слова не розходяться з дiлом. У шкiльному драмгуртку грае у виставi за п’есою «В добрий час» Вiктора Розова юнака, який приiхав iз Сибiру. Назавжди запам’ятае iм’я керiвницi шкiльного драматичного гуртка – Ганна Михайлiвна. Викладала росiйську лiтературу, не в його – в iнших класах. Завойовуе собi дебютний, епiзодичний плацдарм у театрi iменi Марii Заньковецькоi – грае в однiй iз вистав заднi ноги кобили. Мама захоплення сина, м’яко кажучи, не подiляе. В кафешантанi абсурду радянськоi економiки, де все було дефiцитом, прожити на мiзерну батькову зарплату неможливо! Мама Богдана постiйно свариться з татом: «Який ти непiдприемливий! Усе життя в чергах у крамницях простоюеш!» Сильвестр Ступка гордо стверджуе: «Люди стоять – i я стою. А як же iнакше? Є грошi – маю купити товар. Що це я повинен – кланятися?» Якось зауважуе: «Тепер зрозумiв рiзницю мiж панською Польщею та радянською Украiною. За Польщi до львiвських магазинiв пани заходили з центрального входу. А чернь з “чорного” ждала об’iдкiв. В УРСР – усе навпаки. Чернь заходить iз центрального входу i чекае: раптом iй хоч щось “викинуть” на порожнi полицi. А пани пiдрулюють до “чорного”, службового входу, де для них усе е!» Мама сердиться: «Досить менi одного артиста. Двох не витримаю. От якби пiшов на завод iнженером. Чи в торгiвлю. Чи в медицину». Син пiдхоплюе: «Краще вiдразу на ковбасну фабрику. Без шматка ковбаси не повертатимуся додому».

Вiдступае тактично, як ахейцi перед троянцями в кiнцi «Ілiади». Подае документи на вступ до хiмiчного факультету Полiтехнiчного iнституту i провалюе iспити. Потiм працюе в Астрономiчнiй обсерваторii при Львiвському унiверситетi, на вулицi Ломоносова, лаборантом. Робить обчислювання за змiнними зiрками. Професор з обсерваторii обiцяе, що зробить з нього професiонала. Вчиться фотографувати зiрки. Витримка кадру становить 30–45 хвилин. За нiч таких знiмкiв бувае три-чотири. Обов’язок лаборанта – повiльно розвертати телескоп. Адже зiрка не стоiть на мiсцi: «Пам’ятаю, йдемо ми з друзями на дискотеку, я знайомлюся з дiвчиною, танцюю, дивлюся на годинник – менi вже час знiмати зiрки. Виходжу на вулицю, а сам молюся: хоч би там було хмарно».

Їх вiдвiдуе академiк АН СРСР, президент Академii наук Вiрменськоi РСР Вiктор Амбарцумян. Свiтове свiтило з-помiж астрономiв. Почався симпозiум. Лаборант обурюеться: «Чим вони тут займаються? Уже все знайдено!» Набираеться нахабства i дiлиться збентеженням з Амбарцумяном. Той усмiхаеться: «Юначе, знаете, в чому вiдмiннiсть людини вiд свинi? У тому, що людина iнодi пiдводить голову та спостерiгае за зоряним небом!»

Аж ось дiзнаеться про набiр на перший курс щойно заснованоi студii при театрi Заньковецькоi. Сильвестр Ступка особисто знайомий з директором театру i щиро просить: «Женiть мого синочка в шию!» Але директор умивае руки. Набiр провадить сам Тягно, учень Леся Курбаса. Ним не покомандуеш! i ось Ступка переможно, мов троянський кiнь, рушае на свое мiсце в iсторii украiнськоi культури. Для вступних iспитiв готуеться декламувати вiршi та байки. Вчить монолог принца Данського. Це завдае йому чималого клопоту. Украiнського перекладу не знаходить i доводиться брати росiйський текст. А росiйською хлопець говорить дуже погано. iспит починае з байки. екзаменатори, щойно вiн почав, розсмiялися. Потiм скоромовкою виголошуе роздуми Гамлета. його монолог уривають: «Досить! Тепер заспiвайте!» Затягуе басом: «Взяв би я бандуру…» У приймальнiй комiсii скривилися й запропонували: «Затанцюйте!» Ось тут абiтурiент – король! Як ушкварить рок-н-рол а-ля Елвiс Преслi! Та вердикту екзаменаторiв не почув: «Мене виставили за дверi, порадилися, потiм покликали – i дали зiграти етюд. Я повертаюся з армii, вiдслуживши три роки, а моя дiвчина – з iншим хлопцем. Я ii бачу, а його обличчя не бачу, бо вiн стоiть до мене спиною. У мене напад ревнощiв, я не витримую, вбиваю його, вiн падае – i тодi я бачу, що це мiй рiдний брат. Ось такий етюд треба було грати одному, без партнерiв. Я не пам’ятаю, чим я там його вдарив, тому що був у сомнамбулiчному станi. Коли я побачив, що це мiй брат i вiн мертвий, у мене покотилася сльоза. i от завдяки цiй сльозi менi й сказали: “Приходьте завтра на заняття”. Ось так я став актором».

Чи хотiлося йому стати, як зараз кажуть, публiчною людиною, здобути популярнiсть? Авжеж: «Артист для того й працюе, аби ii мати, щоб його впiзнавали, любили. Я хотiв цього досягти, пам’ятаю, коли вчився в студii, наш артист Володимир Аркушенко сказав менi: пiди подивися фiльм «шлях до вищого свiту», там актор дуже на тебе схожий. Я ходив у кiнотеатр тричi на день, виходив iз залу перший i стояв у фойе в надii, що люди помiтять нашу подiбнiсть, а всi проходили повз, нiхто на мене уваги не звертав. Ну, пацан був ще, але вже тодi вiдчував оте нестримне бажання слави, популярностi, й потiм на сценi i в кiно домагався цього визнання… Завжди прагну уникати вже вiдомого в собi, боюся визначення «актор однiеi ролi», перевтiлення для мене – найвищий пiлотаж, цього мене вчив у Львовi Борис Хомич Тягно. Складна штука – перевтiлення, потрiбно все в собi мiняти, це як у прокрустове ложе щоразу заганяеш себе, але ж коли вдаеться, то перемога».

Богдан, паралельно з театральними студiями, стае завсiдником джазових концертiв. Сам стае джазменом. його групу називають «Хома енд Оклахома», бо один iз музикантiв – iгор Хома. Грати ансамблю Ступки дозволяли виключно в польськiй школi. Знущаються начальнички: «Отам нехай джазують – то польська школа!» Роль Богдана в «Хомi» полягае в конферансi та виконаннi пантомiм як iлюстрацiй до музики. Зображав пiжона на побаченнi. Або чоловiка, який замiсть дружини лишаеться на господарствi з малою дитиною. Конферанс веде мовою львiвськоi вулицi: «Прошу-перепрошую, дороге панство».

Якось iз подругою у львiвському Будинку актора затанцюе рок-н-рол. Тодi один поважний радянський артист вискочив i заволав: «Прекратiть ето безобразiе!» За це мало не виганяють зi студii. Стилягу висмiяли в сатиричнiй стiнгазетi. Он який мудрагель: поки радянськi люди пiд керiвництвом партii та уряду вирiшують, як збудувати комунiзм за двадцять рокiв, а то й швидше, вiн перешивае дiдовi штани, звузивши iх донизу. На головi набрiолiнюе зачiску «кок». Богдан та iншi стиляги з метою конспiрацii збираються, коли засутенiе. Традицiйно тусовка починаеться на вулицi Академiчнiй. Далi вигадують щось прикольне. Наприклад, десяткiв зо три пiжонiв зупиняються бiля першого-лiпшого будинку. Задирають догори «коки» та вказують пальцями на поверх, скажiмо п’ятий. Нiби там щось таке дiеться!.. Перехожi, як один, спиняються i довго та нудно не можуть второпати, а що ж там таке?…

Коли виповниться сiмдесят лiт, вiдзначить народини концертом на сценi театру Франка. Почне його народний артист Украiни так: «Добрий вечiр, панi та панове! Ледi i джентльмени! Дами i громада! Я вдячний, що ви прийшли на концерт номер сiмдесят, я ж бо творче життя починав iз джазу». Стоiть невеликий джаз-оркестр пiд керiвництвом Олексiя Когана, представника Украiни в Європейськiй джазовiй федерацii. Збоку, в крiслi, бiля ударноi установки, сидить ювiляр. У чорнiй розстебнутiй сорочцi. Темно-синьому костюмi. Розповiдае про музичнi посиденьки на вулицi Керамiчнiй: «Ми були стилягами… Нас ганили… Мовляв, “сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст”».

31 серпня 2012 року в Рiвному украiнський джазмен Майк Кауфман-Портнiков презентуе свiй проект, який присвячуе пам’ятi Богдана Сильвестровича. Кiноцентр «ера». На екранi – шедеври Чарлi Чаплiна «Новi часи» та «Вогнi великого мiста». Музичний супровiд на електрофортепiано Кауфмана-Портнiкова. Свiй проект називае «Весь свiт – Джаз». На спомин про Богдана Ступку, який поiхав на далекi гастролi i невiдомо, коли повернеться. «Легенда нiмого кiно Чарлi Чаплiн усе свое життя прагнув “заговорити”, але не тiльки музикою, яку писав до своiх фiльмiв. У свою чергу Богдан Ступка не раз звертався до драматургiв з проханням написати для нього п’есу, де вiн мiг би помовчати», – пояснюе музикант свою концепцiю. Долi двох акторiв дiйсно мають багато спiльного. Вони були неймовiрно популярнi. Це викликало шекспiрiвськi заздрощi. Вони були талановитi в усьому. Досить почитати мемуари Чаплiна. Статтi Ступки. Не боялися iти проти течii. Це викликало обурення бюрократiв. Чаплiна змусили емiгрувати. Вигнали зi Сполучених штатiв. Ступку в Украiнськiй РСР вважали нерадянським. У незалежнiй Украiнi йому iнкримiнують зйомки в Росii. В Росii закидають виконання ролi Мазепи. Власне, де тi всi крикуни? i хто про них коли-небудь згадае? У фiльмi «1814», який виходить на екрани в 2007 роцi, героя Богдана Сильвестровича, першого директора Лiцею в Царському Селi, питають: «Ви вiрите в Росiю?» Зiмпровiзував: «Вiрю. Але не в Росiю чиновникiв». Потiм це вирiзали.




Роздiл третiй

Занькiвчанин: 1960 – 1978


«Я нiколи не вiв статистичних пiдрахункiв зiграних мною робiт у театрi та кiно: головне не кiлькiсть, а шлях до нового образу…»


Борис Хомич Тягно в 1960 роцi довiряе Богдану Сильвестровичу Ступцi, тодi ще слухачевi своеi студii, роль на головнiй сценi у своiй постановцi драми Олександра Левади «Фауст i смерть». Студент отримуе роль кiбернетичноi подоби людини. iз чудернацьким iменем Механтроп. Подоба мерзенна. Трагiкомiчна. Свiдки пригадують, як веселить зал худющий робот заввишки один метр 78 сантиметрiв. Джазуе, наспiвуючи текст. Або спочатку декламуе, як сьогоднiшнiй репер: «Скорiш вер-блюд збаг-не життя мету. – Далi, без паузи, лунае зрiзка: – Нiж ви, жiноцтво, логiку просту…» Невiдомо, чи вчорашня пасiя Механтропа, панянка, яку нiби збив трамвай, второпае, звiдки натхнення у виконавця монологу… Та першi досягнення, митi насолоди вiд трiумфу йдуть поряд, як це зазвичай трапляеться, з моментами розпачу. Механтроп розчаровуе свого винахiдника Вадима. Той хапае альфа-апарат i знищуе таемничим свiтловим промiнням кiберпотвору. Драматург передбачив, як Механтроп упаде навколiшки, потiм – горiлиць, короткими поштовхами опише рукою пiвколо, опустить ii безсило i затихне. Одного разу доводиться впасти по-справжньому. Хто ж мiг передбачити, що скельце альфа-апарата вилетить i травмуе Богдановi око. Певний час лiкарi не гарантували, що врятують зiр. Ступка вже починае прикидати, на якi ролi зможе претендувати. Адмiрал Нельсон… Кутузов… iзраiльський генерал Моше Даян… Але медицина перемогла.

У 2005 роцi Ступку запитають, чи пригадуе вiн, чому прийшов у театр. Вiдповiдае. i та вiдповiдь потiм звучить у його виступах, роздумах. Припускае, що причиною був страх перед життям. Ще не навчився читати, а скiльки вже бачив мерцiв, горя, розпуки. Причина того – страх життя реального, жорстокого, що його судилося пiзнати в дитинствi. Цей страх привiв його на театральнi пiдмостки. Бо театр створюе iлюзii, зображае картини, образи, символи життя. Але там не по-справжньому помирають, гинуть, плачуть, ревнують, зраджують, брешуть, вихваляють, б’ють поклони. Там грають усе це. Граються в життя. Театр – продовження життя. Ти ледь-ледь пiдносишся над реальнiстю. Але це та сама реальнiсть, тiльки в художнiй формi. Театр – не втеча вiд життя. Людство знайшло його iншу форму. Усе пов’язано, воно ж не бувае окремо: життя – це життя, театр – це театр.

Знавцевi своеi творчостi, другу Ростиславу Коломiйцю, повiдав, як уперше скуштував слави за межами Украiни. «Фауста» повезли на декаду украiнського мистецтва до Москви. У своi дев’ятнадцять Богдан Ступка уперше вийшов на сцену уславленого МХАТу. Наступного по виставi дня гуляють алеями Всесоюзноi виставки досягнень народного господарства з Ярославом Гелясом, улюбленцем львiвськоi публiки, старшим за нього на чверть столiття. Минають кiоск iз квiтами. Чують: «А ми вас упiзнали!» i з букетом квiтiв у руках до них наближаються усмiхненi дiвчата. Вони вчора дивилися виставу занькiвчан. Геляс сприймае це як належне. Украiнський Гамлет, постава легеня, орлиний погляд… Але дiвчата не зводять захопленого погляду саме з Богдана: «Це ж ви грали?!» Дивиться нiяково на Геляса. Дякуе. Додае пару рок-н-рольних приколiв. Пiдписуючи i вiд себе автограф, Геляс iронiзуе: «Так нас наздоганяе слава…»

У 1961 роцi Богдана Ступку зараховують до трупи занькiвчан. Тут працюе, аж поки не переiздить до Киева, – до 1978 року. Одну з перших своiх ролей, Дон Хуана iз п’еси Кальдерона «З коханням не жартують», отримуе спiльно з Богданом Козаком. Дiлять одну гримерку. Козак пригадуе, що вони нiколи не сперечалися й не сварилися. Вiн пiдмiчав у свого напарника технiчнi прийоми, якими варто оволодiвати. Молодий Ступка не боiться паузи, вона е частиною його гри. Хто гляне на застиглого на мить Богдана – вже не вiдведе очей, чекатиме наступноi фрази. Талант пантомiми у нього незаперечний. Вiн завжди точний i пунктуальний, як нiмець або чех. На робочому мiсцi – завжди порядок. Костюм акуратно складае на стiльцi. Жодних картин чи iконок у гримерцi не мае – це ж хрущовська, атеiстична пора. На Пасху театр завжди працюе. Незалежно вiд того, чи люди прийшли в зал, дають двi вистави – казочку i вечiрню. Тож мусять весь день бути на роботi. Звiсно, зносили паски, випивку заздалегiдь. Якось директор театру, а це посада, яку без партквитка не обiймають, заходить до гримерки початкiвцiв. його пiдлеглi за святковим столом розговляються. Той за голову: «Що це таке?» А Богдан Ступка миттево заспокоюе пильного партiйця: «День народження в Козака». Директор якусь мить вагаеться. Вiн же добре пам’ятае, що Козак народився зовсiм iншого дня. Але це ж лицедii. Тут грають. Впевнено продовжуе мiзансцену: «Вiтаю, вiтаю. Прошу налити й менi». Козак не одне десятилiття по тому залюбки цитуе Богдана Сильвестровича: «Як – ви не знаете Козака?! Це – найгенiальнiший украiнський актор. Пiсля мене, звiсно».

Ганна Іванiвна Сумська, мати Наталii та Ольги, оповiдае, як ii покiйний чоловiк, В’ячеслав Гнатович Сумський, вiддав головну роль у п’есi Василя Аксьонова «Колеги» Богдановi Ступцi. Богдан Сильвестрович тiльки-но прийшов у театр. Пiдходить вiн до жiнки i каже: «Ганнусю, ви можете попросити В’ячеслава Гнатовича, щоб дав менi зiграти роль Макса?» Переказуе прохання чоловiковi. Сумський погоджуеться без тiнi сумнiву: «То нехай бере. А я пiду на рибалку». Дружина тiльки сплеснула в долонi: «А кого ж гратимеш ти?» Чуе у вiдповiдь: «Я там зiграю одного бандита, з мене корона не впаде. А як не дам Бодi зiграти цю роль, вiн ще довго на задвiрках буде».

Богдан Сильвестрович наполегливо опановуе свiй фах, такий незвичний для простого смертного фах. У цiй професii треба щоразу доводити, що ти – не верблюд. Хтось iз близьких помер, а ти мусиш грати комедiю. Виходиш на сцену й граеш комедiю. Заходиш за кулiси i плачеш. Збираеш себе докупи, знову виходиш на сцену i граеш комедiю. Вважае, що в театрi йому таланить з перших крокiв. Як правило, мае справу з гарною драматургiею. його рiдко беруть на п’еси радянських драматургiв. Кажуть, що у Ступки «отрицательное обаяние». Позитивний персонаж творiв соцiалiстичного реалiзму – блакитноокий, без тiнi сумнiву на обличчi. А не такий собi неврастеник-холерик. Насправдi, як врештi Богдан Сильвестрович пiдсумуе, за радянських часiв найцiкавiшими ролями були негативнi – живi героi, яких роздирають пристрастi. А всi правильнi, позитивнi, iдеологiчно пiдкованi, з обличчями, що випромiнюють радiсть вiд того, що вони борються за свiтле майбутне, – у масi своiй характери переважно ходульнi, неприроднi, карикатурнi.

У 1963 роцi актора на три роки призивають до лав Радянськоi армii. Вiдсутнiсть слуху не завадила розпочати службу в оркестрi штабу Прикарпатського вiйськового округу барабанщиком. А потiм в ансамблi «пенсii й пиятики» («пiснi i пляски») був конферансье. Якось веде концерт у примiщеннi Львiвськоi опери. За сценою тихцем, з-за спини пiдходить до балерини, яка нещодавно приiхала з Азербайджану. Закривае очi руками. Вони вже були знайомi. Композитор Богдан Янiвський запрошуе дiвчат iз оперного театру святкувати Жовтневi свята. Тобто рiчницю революцii 17-го року, сьомого листопада. Такий був парадоксальний радянський устрiй – жовтневе свято в листопадi. Зустрiлися вдома у Богдана Ступки. Одразу сподобався майбутнiй дружинi. Гарнi глибокi очi. Худорлявий. Витонченi манери, мiмiка, руки. Та ще й у формi. З армiйською виправкою.

Настае випробування почуттiв термiном десь на пiвроку. Потрапляе до армiйського госпiталю. Запалення трiйчастого нерва лiкують довго i малоефективно. Тодi ще не було дiевих, як у ХХi столiттi, медикаментiв на цей випадок. Постае реальна загроза операцii на обличчi. На обличчi артиста! Лариса допомагае подолати депресiю. Не просто витрачае копiйчану зарплатню на смачнi наiдки. Примудряеться раз у раз долати суворi, звичайнi для вiйськового закладу заборони та обмеження годин для вiдвiдування. i хвороба вiдступае. Отож справдi – людина пiзнаеться в бiдi.

Лариса Семенiвна згадуе в 2000 роцi: «Була осiнь 1965-го. Одного дня виходжу з кiнотеатру – хтось гукае: “Ларочко! Ларочко!” Оглянулася – Богдан. Пiдiйшов, завiв розмову, а я не чую слiв, не до ладу киваю головою i ловлю себе на думцi, що боюся його втратити: “Богдане, – кажу, – у мене 4 листопада день народження. Ви прийдете?”. А вiн менi: “Обов’язково прийду, Ларочко, обов’язково”. З цього часу ми разом уже 35 рокiв. Я люблю свого чоловiка за його доброту, емоцiйнiсть, талант. Богдан мене “пiдкупив” своею галантнiстю – вiн умiе яскраво жити. Ми не були багатими: ходили в кiно за 25 копiйок, за 20 копiйок купували львiвську каву з тiстечками i чулися щасливими. В нас завжди було спiльне бажання – бути разом, а це – найголовнiше. Хоча обое рiзнi. Я поступливiша. Поруч мого Ступки почуваю себе жiнкою коханою i потрiбною».

На схилi своiх лiт почуе запитання про те, в чому основа гарноi сiм’i. Адже едина дружина в актора – виняток iз правил. Пояснюе свою позицiю: “Це як в «Украденому щастi” Івана Франка. Микола щиро вiрить своiй дружинi, хоча знае, що вона кохалася до замiжжя з Михайлом. Але ж вони повiнчанi. “Буду до смертi тобi вiрний”. Клятва дана перед Богом. Отже, можна зрадити шлюбного партнера. Але ж Господа? Цього неможливо було уявити. Я сам вирiс у патрiархальнiй сiм’i, де основою “парт’ячейки” був домострой. Усi допомагали одне одному. А моя дружина Лариса могла стати чудовою балериною. Вона закiнчила Бакинське хореографiчне училище у Тамари Ханум. Молодий Григорович хотiв забрати ii в Марiiнський театр у Санкт-Петербург. Але iхня сiм’я жила дуже бiдно, батько загинув на фронтi. Мати плакала: “Доню, на кого мене покинеш!” i Лариса вiдмовилася вiд пропозицii Григоровича. Написала у Львiвський театр опери i балету, куди ii радо прийняли».

Богдан Ступка одного разу дiлиться, що не знае, як звабити неприступну жiнку. Неприступних не зваблював… Щоб створити i зберегти сiм’ю, треба навчитися прощати. Жiнка може створити мужчину, а може його кинути пiд ноги. Усе, як захоче жiнка… Коли був молодий, мiг надутися, не розмовляти, сварилися. Жiнка пiдiйде i скаже: «iди пообiдай, що ти на голодний шлунок дмешся. А потiм дмися скiльки хоч». i Лариса цим близька Богдану, бо дуже швидко вiдходить. Стаеться раптом таке, що всi подружки дружини порозлучалися й товкмачать: «Та нащо вiн тобi потрiбен, ти не свобiдна жiнка». Через конфлiкти подають заяву на розлучення i Богдан з Ларисою. Подали, iдуть. Похнюпилися. Лариса плаче. i Богдану зле. Дивуеться: «А чого ми подавали отi папiрцi? Давай заберемо iх i пiдемо ввечерi в ресторан». iдуть i забирають: «i все. Порозганяв я подружок ii, вона – моiх друзiв… Завжди вдаю, що пiдкоряюсь, а потiм роблю по-своему».

Живуть скромно. Армiйська платня становить аж 3 карбованцi 80 копiйок. Перше сiмейне надбання, чайний сервiз, дружина купуе по чашечцi-блюдечку, заощаджуючи з кожноi черговоi платнi. Продавчинi ii впiзнають: «Знову балерина прийшла». Коли в 1967 роцi народжуе сина, Остапа, вона й далi працюе, танцюе, але кар’ери вже не робила. Майже нереально, коли кар’еру в сiм’i роблять двое. Розумiе дружину. Мабуть, часом його Лариса жалкуе. iнколи вона слухае музику Адольфа Адана з балету «Жiзель». i розчулюеться. Сльози течуть. Колись танцювала сольний номер у кордебалетi, партiю Бузку. Музика лине по радiо, вона плаче. Тодi вiн роздягаеться до плавок i заплива до неi iз пляшкою шампанського, як мiфiчний Парiс, яблуко якого обирае найвродливiшу: «Вона тодi крiзь сльози починае смiятися… У шлюбi треба вмiти вчасно приголубити, погладити, поцiлувати. Тодi розумiеш, що в тебе е ii пiдтримка, а в неi – твоя».

Армiйськi буднi привели до кумедноi здибанки з iваном Миколайчуком, своiм майбутнiм хрещеним батьком у кiно. З ним доводиться мимоволi познайомитися в серединi шiстдесятих. В ансамблi пiснi й танцю здружуеться зi спiваком Ференцом iз Закарпаття. Чомусь починае багато йому розповiдати про iвана Миколайчука, хоча сам не був iз ним знайомий. Пiсля «Тiней забутих предкiв» це iм'я – надпопулярне. Якось вигадуе: «Ми з Іваном хорошi друзi. Часто ходимо один до одного в гостi». Через кiлька мiсяцiв опиняеться на гастролях у Харковi. Вiдвiдують iз Ференцом прем'еру фiльму Павличка i Денисенка «Сон». Сiдають в останньому ряду. На прем'еру прибувае i Миколайчук, виконавець головноi ролi – Шевченка. Ференц наполягае – пiдiйди та пiдiйди до Миколайчука. Чуе вперту вiдмову: «Ну чого я буду йому заважати?» Пiсля фiльму купують морозиво i стають бiля Будинку офiцерiв. Аж раптом неподалiк зупиняеться Миколайчук, розмовляе з якоюсь жiнкою. Ференц знову наполягае: «Це ж твiй хороший знайомий!» Доводиться капiтулювати – адже стiльки вже нафантазував! Переходить дорогу i звертаеться до Миколайчука: «Я актор, зараз служу в армii». Той здивовано витрiщився на нього. Бравий солдат Богдан дякуе йому за фiльм i ретируеться – повертаеться до Ференца. Той щиро здивований: «Оце так друзi…» Товариш пояснюе: «Та це вiн у кепському настроi».

У 1966 роцi, пiсля закiнчення вiйськового конферансу, вiдбуваеться зустрiч iз Сергiем Данченком: «На сценi заряджаеш сам себе. Не варто цього чекати вiд публiки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нiкому не потрiбний i не цiкавий. Чи може кожен бути актором? Шекспiр сказав, що весь свiт – театр, а Сковорода додав, що кожний грае ту роль, на яку його поставили. А ставить на роль Бог». І режисер Данченко!

Богдан Сильвестрович згадуе друга: «Ще невiдомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас еднало повне творче взаеморозумiння. Сергiй Володимирович не любив понтiв. Вiн закiнчив геологiчний факультет Львiвського унiверситету i Киiвський театральний iнститут iменi Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Нiколи не звертав уваги на суету. Не любив, коли щось доводять у коридорах та буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену i зiграти. Ото найбiльший доказ. І ще треба завжди сумнiватися. У Драча е гарний вiрш. Поет питае у Господа, чому так безперебiйно працюе Сонячна система. А Бог вiдповiдае: "Я завжди сумнiвався". Таке ставлення до себе – прогрес, а переконанiсть – пиха».

Тандем Сергiя Данченка та Богдана Ступки розпочинаеться у Львовi в театрi iменi Марii Заньковецькоi 1966 року спектаклем за п'есою Вiктора Розова «В дорозi»: «Із Данченком у моему сприйняттi мало в'яжуться уявлення про "офiцiоз" чи задану "театральну систему". Хоча в нього була i своя художня система, i свiй авторський театр. Але багато в чому вiн був незвичайний художник. І в театрi iменi Заньковецькоi, i згодом в театрi iменi Франка не вiдразу звикли до того, що вiн "без понтiв". Без нав'язування «методик», жорстких принципiв. Усе йшло в нього вiд серця. Чимало – вiд його мовчання. Його мовчання – справжне золото. І репетирував вiн майже завжди мовчки. П'еса Розова "В дорозi" – одна з наших перших спiльних робiт – для свого часу була викликом. Така драматургiя у принципi важко пробивалася на украiнськi пiдмостки… Випробував себе в цiй п'есi про розгнiване поколiння 60-х. Вiн iнодi пiдходив i едине, що мiг сказати: "Уся надiя на тебе…" І тут важливо пригадати чудове сценiчне оформлення цiеi постановки: дорога, по обидва боки висвiчують лiхтарi, а я (точнiше, мiй герой Володя) робить вигляд, що бiжить. Пам'ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янiвського, i мене вже ноги самi понесли – кудись уперед, назустрiч вогням… Назустрiч "свiтлому майбутньому", куди нас усiх наполегливо кликали».

Так оцiнюе 34 роки, протягом яких iм судилося спiвтворити: «Я багато чого навчився у нього, а вiн, напевно, у мене. Я вдячний Сергiю Володимировичу за пiдтримку, за розумiння. Адже я завжди сумнiваюся у своiх силах, допоки не зрозумiю, що ж повинен зiграти. Бувае, вийду на сцену i розумiю, що вiд мене режисер чекае чогось неймовiрного… а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролi. Болiсно переживаю, якщо не виходить. А Данченко мiг одним словом, поглядом пiдтримати, пiдказати i примусити йти саме тiею стежиною, яку вiн накреслив як постановник. Згадую, як на спектаклi "Украдене щастя", вийшовши на сцену в ролi Миколи За-дорожного, раптом почув легкий смiх у залi. Мене просто перекрутило: трагiчна хвилина, а тут смiються, невже я не зумiв захопити глядача? Пiсля прем'ери Данченко мене заспокоiв: "Цей смiх говорить про живе сприйняття залу, i твоему герою глядачi спiвчувають"».

У 1970 роцi занькiвчани з величезним успiхом гастролюють у Киевi. На iхнi вистави влаштовують справжне паломництво. У залi театру Франка щовечора – аншлаг. Глядачi юрмляться i в проходах. Пiсля кожноi вистави шанувальники львiв'ян гуртуються, спiвають украiнських пiсень, вiтають акторiв квiтами. У 1970-му Ступка трiумфуе в Киевi i на студii iменi Олександра Довженка. Перша його картина – «Бiлий птах з чорною ознакою».

Юрiй Ілленко, режисер «Птаха…», пише сценарiй разом iз Іваном Миколайчуком. Ставлять зухвалу мету – пiдняти суперечливу, болючу тему антирадянського пiдпiлля на Захiднiй Украiнi. Головним героем, якого мрiяв зiграти Миколайчук, роблять саме iнсургента, Ореста Дзвонаря. Сценарiй пощастило затвердити. А от на знiмальному майданчику розпочинаються бойовi дii. Кiнобюрократiя не дае згоди на жодного запропонованого режисером актора. А Миколайчуку взагалi заборонили навiть думати про Ореста. Той, хто втiлив свiтлий образ Кобзаря у фiльмi Павличка i Денисенка, – це ж наш украiнський радянський iдеал. Хiба може такий позитивний красень стати на бiк iдейних ворогiв КПРС?

Доводиться шукати непозитивного. Долю «Птаха…» великою мiрою порятував Механтроп. Ступка пiсля першоi ролi назавжди зажив слави найпереконливiшого сценiчного злодiя. Спочатку iде на киiвську студiю на проби для епiзодичноi ролi. У величезному павiльйонi йому наказують сiсти на плiт. Та з автоматом у руках читати текст. Кричить, нiби зi сцени, з усiеi сили: «Це моi гори!» Кiногрупа регоче. Ситуацiю розряджае Костянтин Степанков. Його в павiльйонi поряд знiмае Леонiд Осика. Заспокоюе кiнодебютанта: «Спокiйнiше говори, синку… Як удома говори, нiби ти на кухнi». Осика пiдказуе Ілленку – ось вам готовiсiнький Орест. Ступка повертаеться до Львова. Несподiвано отримуе звiстку про отримання головноi ролi: «Вiд цих слiв я бiгав по Львову, як ошпарений, не вiрячи своему щастю…»

Натурнi зйомки провадять на Буковинi, у Чернiвецькiй областi, Вижницькому районi. Там дивовижно гарнi ландшафти, я бачив iх на власнi очi. Ступка живе на березi Черемошу. Його сусiд – актор Василь Симчич, вiдомий пiсля участi в картинi «Захар Беркут». Його тричi засуджували до розстрiлу. Кати Гiтлера, Хортi, Сталiна. А Симчич вистояв. Його пiдтримка, настанови багато важать для кiноактора-початкiвця.

Любовнi кадри з Даною, Ларисою Кадочниковою, знiмають у печерi. Партизан смiливо роздягаеться до пояса. Кадочникову вбирають у довгу бiлу сорочку до п'ят. Налагоджують камеру. Лунае команда Ілленка: «Грайте кохання». Народний месник розгублюеться. По-перше, навкруги купа мала народу. По-друге, кохати доводиться дружину режисера Ілленка. А його крута вдача давно вiдома. Вiн пiд час зйомок «Тiней забутих предкiв» Сергiя Параджанова на дуель викликав тiльки через естетичнi незгоди. А тут… Сердитий Ілленко оголошуе перерву. Кадочникова рятуе репутацiю борця за народне щастя Ореста. Пропонуе коньяку. Ступка спочатку вагаеться. А раптом язик заплiтатиметься? Все ж пристае на пропозицiю партнерки. Починаеться невимушена розмова, яка логiчно закiнчуеться обiймами… Взагалi коньяк не належить до трункiв-фаворитiв Богдана Ступки. Вiн прихильник вiскi, червоного вина, пива.

Сплав на плотах знiмають без каскадерiв. На першому йдуть справжнi плотогони. iх одягають у такi самi, як у акторiв, костюми. Кiногероi – на другому плотi. Бiля них – оператор з камерою. У плотогонiв знiмають спину. Фас, крупним планом – довженкiвцiв. Одного разу Ступку мало не розчавлюють смерековi колоди, коли втрачае рiвновагу. Пiдводний камiнь зачепив весло. Весло Ступки вдаряе Миколайчука. Той кричить: «Чому ти б'ешся?» І кидае виразний сердитий погляд. Цього не було в сценарii. Імпровiзацiя входить до фiльму. В iншому дублi Орест за сценарiем стягуе зброю з плоту i хутко застрибуе на берег. На ноги актор чiпляе спецiальнi шипи. Раптом, спiткнувшись, падае. З жахом спостерiгае, як на нього летить наступний плiт. Ледве встигнув пiдхопитися. Мiг поламати руки й ноги або й взагалi попрощатися з життям. Ця сцена до стрiчки не увiйшла. Наступного дня Ступка i Миколайчук переборюють свiй страх, щоб знову стати на плоти…

Ступка завважуе: «Миколайчук менi дуже допомагав. Вiн грав роль старшого брата сiм'i Дзвонарiв. Ми спiлкувалися з ним не лише пiд час зйомок, але й пiсля них. Купували вино, й Іван, немов Нострадамус, усю долю менi провiстив. Вiн сказав, що пiсля цього фiльму я почну багато знiматися, що стану популярним не лише в СРСР, але й за кордоном… Іван нiколи менi не показував, що ревнуе до ролi Ореста. В iм'я картини вiн вiдмовився вiд своiх акторських амбiцiй. Ми дуже подружилися з Іваном. Разом iздили на прем'еру до Москви i радiли, що фiльм тепло прийняли глядачi. До речi, завдяки «протеже» – Петру Юхимовичу Шелесту – картину не поклали на полицю. Я пригадую обговорення пiсля кiнопоказу на студii iменi Олександра Довженка. Фiльм подивилося все полiтбюро. Багато невтiшного було сказано про шкiдливiсть картини. І раптом встае Петро Юхимович i каже: "Я вирiс у селi, i у нас пiп був найграмотнiшою людиною. Я не знаю, де ви бiгали, а я особисто в дитинствi бiгав за попом". Так що Шелест, можна сказати, став "хрещеним батьком" нашого фiльму».

На львiвськiй сценi продовжуе пiд овацii розкривати новi образи. У 1971-му Дон Жуан у «Камiнному господарi» Лесi Украiнки. Киiвськi журналiсти спецiально оформляють вiдрядження до Львова заради цiеi вистави. Театр пiд керiвництвом Данченка постiйно запрошують до Москви. Ступка знайомиться з московським театральним бомондом. Зокрема з Юрiем Яковлевим, Михайлом Ульяновим. Ульянов був художнiм керiвником театру Вахтангова. Вiн з особливим пiететом, захватом вiдгукуеться про украiнський театр! Пiд час вiйни зачаровували виступи евакуйованих з Украiни артистiв у Тобольську, Омську. Як спiвали «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi…»! Як танцювали…

І на рiднiй, львiвськiй сценi його оточують непересiчнi особистостi. Наприклад, Борис Мiрус. У 1948 роцi Мiруса зараховують до трупи. Та вже за рiк вiн опиняеться у воркутинських концтаборах. У 57-му повертаеться до рiдного театру. Протягом п'ятдесяти рокiв створить понад двiстi образiв: «У 70-х роках у "Дамах i гусарах" (комедiя 1825 року польського автора Фредо. – Авт.) я грав майора, а Богдан – поручика. Тодi вiн худенький був, а я для нього був Борисом Михайловичем. Уже тодi Ступка був дуже цiкавим актором, вiдчувалося, що скоро виросте у справжнього майстра. Вiн людина запальна, творча фантазiя в нього – колосальна. Завжди приносив на репетицii щось нове, з великим гумором людина…»

У 1973 роцi стаеться курйозний випадок: «Іде один iз прем'ерних спектаклiв "Рiчарда III" у Львовi. У третьому ряду сидять моi батьки, а в четвертому – знаменита актриса курбасiвського «Березоля» Федорцева. Зала наповнена вщерть, я в ходi п'еси казав слова: "Закон нам – меч, а совiсть нам – кулак!" – i в цю мить виймаю зброю з пiхов, свiтять прожектори, дивлюся – в руцi тiльки рукоятка сама, пiдiймаю голову i бачу: меч летить у залу через оркестрову яму прямо на Федорцеву. Усi глядачi, як у тенiсi, пригнулися, думають, ну все – трагедiя в театрi. ii вдарило, але вона тихенько меч пiд крiсло опустила i сидить. Усi дивляться, нiхто не вбитий. А в кiнцi спектаклю, коли я вже iз сокирою вибiгав зi словами: "Коня, пiвцарства за коня!" – зал заздалегiдь пригнувся».

Згадуе, як непросто пролягав шлях вiд ролi до ролi, як чуйно опiкувалися ним, допомагали старшi колеги: «Так, змiнююсь, i в кращий бiк. Однi з вiком стають дурнiшими, iншi чогось навчаються в життi. Я завжди пiдтримую талановитих людей. І як художнiй керiвник, i як актор. Навiть якщо погано, завжди знайду, за що похвалити. Був такий актор Борис Васильович Романицький, корифей украiнського театру. Коли я працював над "Рiчардом III", менi було 33 роки. Вiн завжди на репетицiях сидiв у залi, а потiм кликав до себе в кабiнет. І завжди свою тираду починав так: "На мою скромну думку, ви створенi для цiеi ролi, але у вас немае емоцiй, темпераменту, логiки". Тобто нiчого немае. Але перша фраза давала надiю та бажання щось робити. Запам'ятовувалися лише першi слова, що я створений для цiеi ролi! Це був добрий урок у життi. Користуюся ним у спiлкуваннi з iншими. Треба вмiти пiдтримувати. Треба вмiти робити добро i не чекати, що тобi хтось подякуе. З роками став простiший у спiлкуваннi з людьми».

Пiсля «Рiчарда III» його популярнiсть зростае. Вiн опановуе фаховi вершини, про висоту яких одного разу драматург Горiн вiдгукнеться наступним чином, зауваживши: «Якщо дати Ступцi вiйськово-польовий статут, то вiн i його прочитае так, що всi подумають, нiби це неопублiкований Шекспiр».

У 1975 роцi у Львовi – прем'ера вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносцi». Композитор – Володимир Івасюк. Не зразу погодився Івасюк. Згодом написав пiсню про полкове знамено за поезiею военних лiт Гончара. ii наспiвували в трупi театру всi, щойно розпочалися репетицii. Дехто – зi сльозами на очах. Тому що мотив нагадував пiснi сiчових стрiльцiв, якi в той час були табу, забороненi партiею та урядом. Данченко та Ступка ще вiд часiв «Прапороносцiв» занькiвчан назавжди вразили театрознавця, майбутнього мiнiстра культури Росii Швидкого. Вiн вважае, що в украiнцiв – своерiдний мелос. Майже кожний – спiвак. І саме iсторична заслуга талантiв Данченка, Ступки полягае в тому, що вони об'еднали стихiю украiнського музично-драматичного театру iз загальносвiтовим пошуком, надали своiм театральним новацiям всесвiтнього звучання.

Сам Богдан Сильвестрович уже в XXI столiттi висловить таку думку: «Якщо взяти росiйський театр, то це – просто драматичний театр. А украiнськi театри – всi е музично-драматичними. Це в природi украiнського театру, й цуратися цього не потрiбно. Так iсторично склалося, маемо таких творiв бiльше, нiж будь-яка iнша культура. Малоросiйськi опери, як от "Наталка Полтавка", стали називатися узагальнено – "музично-драматичнi твори". А зараз з'явилося слово «мюзикл», що, власне, те ж саме. Украiнцi – дуже спiвоча нацiя, i в нашому театрi досить акторiв, що спiвають. Коли Михайло Олександрович Ульянов дивився "Енеiду", вiн дивувався – невже актори "поют живьем?" Але так! От зараз працюемо над "Сорочинським ярмарком", композитор – Олександр Злотник, а сюжет, звичайно, класичний, гоголiвський. Ще будемо брати до постановки мюзикл "Людина з Ламанчi"… Маемо на оцi поставити дуже цiкавий новий мюзикл Ігоря Доклада – "Ірод". Звичайно, будемо робити й психологiчнi речi – за Чеховим, Ібсеном, Франком, Коцюбинським, от "Тiнi забутих предкiв" зокрема. Там фолк дуже глибокий, там – предки, а предкiв треба знати».

У 1976 роцi Данченко ставить «Украдене щастя» Івана Франка. Хтось сприймае драму як повiсть про вiчний трикутник, одна жiнка проти двох мужчин. Хтось – як мiстичний трилер. Куди зникае Михайло Гурман iз села? І хто ж насправдi повертаеться? Привид? Микола Задорожний у постановцi Данченка, образ якого стае сценiчною вiзитною карткою, альтер его Богдана Ступки, для багатьох ветеранiв-театралiв асоцiювався з Амвросiем Бучмою. Онука Бучми одного разу мае довгу розмову з актором. З'ясувалося, хлопчиком вiн спостерiгав з оркестровоi ями гастролi франкiвцiв у Львовi: «…Я переконуюсь, що Ступка напам'ять знае весь малюнок ролi Бучми до дрiбниць, деталей та iнтонацiй! Увечерi на виставi бачу, що Богдан не повторив свого кумира аж нi в чому. Знайшов своi власнi пристосування, модуляцii голосу, пластику! І це було до нестями талановито, точно, виразно!»

Ще один герой легендарноi вистави, Федiр Стригун, свiдчить: «Для мене Ступка – найкращий партнер в "Украденому щастi" Франковий твiр у постановцi Данченка ще нiхто не переплюнув. Першi вистави ми зiграли у Львовi 1976-го. Класичний трикутник. Миколу грав Ступка, Михайла – я, Анну – моя дружина Таiсiя Литвиненко. І лише Данченко показав, що постраждалих у виставi трое, у Анни також украли ii щастя. У львiвському "Украденому щастi" всi трое акторiв були головними. Потiм вистава разом iз Ступкою i Данченком переiхала до столицi. У Киевi наче все те саме – i постановка, i костюми. Але справжнiм "Украдене щастя" було тiльки у Львовi…»

Богдан Сильвестрович – затятий футбольний уболiвальник. Ця пристрасть стае в пригодi: «Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увiйшов iз першого прочитання чи репетицii. Перевтiлюешся лише тодi, коли знаходиш абсолютно iншу, вiдмiнну вiд власноi пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою "Украдене щастя", я помiтив, як тренер киiвського «Динамо» Валерiй Лобановський розхитуеться на лавцi, хвилюючись пiд час матчу, i я запозичив цi рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останнiй сценi з Михайлом Гурманом».

Уже в XXI столiттi спробуе сформулювати секрет легендарноi постановки: «Так, вистава йде вже дуже давно. По-перше, вона психологiчна, написана в стилi Ібсена i Чехова. Так, наприклад, у кiнцi першоi дii чеховськоi «Чайки» Маша сидить у тишi й сама собi говорить: "Тихий ангел прилетел". А в кiнцi першоi дii "Украденого щастя", коли Анна лишаеться сама, то шепоче: "Янголи понад хатою пролетiли". Нiхто цього, на жаль, не дослiджуе. І крiм того, там такий класичний трикутник – двое чоловiкiв i одна жiнка. І дуже цiкавi моральнi речi. Це дуже цiкаво психологiчно розписано i зроблено в постановцi Сергiя Данченка. Можливо, з'явиться режисер, який матиме власне трактування, але, менi здаеться, поки що Сергiя Володимировича, починаючи з його першоi постановки "Украденого щастя" в 1976 роцi, ще нiхто не переплюнув».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-zagrebelniy/bogdan-stupka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Ця та наступнi цитати, якi розпочинають дев’ять роздiлiв нашоi бiографii Богдана Сильвестровича, належать героевi твору. – Авт.