Книга - Микола Зеров

Микола Зеров
Євгенiя Кужавська


Знаменитi украiнцi
Визнаний лiтературознавець, глибокий аналiтичний критик, полемiст, лiдер «неокласикiв», поет i блискучий перекладач античноi поезii Микола Костянтинович Зеров (1890–1937) не мiг бути осторонь вiдомоi лiтературноi дискусii 20-х рокiв. Погляди Зерова вимагали усвiдомлення й засвоення багатств украiнськоi нацiональноi традицii, перенесення на украiнський грунт кращих творiв европейськоi класики й сучасноi лiтератури. Став жертвою сталiнських репресiй доби розстрiляного вiдродження.





Євгенiя Кужавська

Микола Зеров



Серiя «Знаменитi украiнцi» заснована у 2009 роцi



Художник-оформлювач О. Гугалова-Мешкова



© Є. Кужавська, 2019

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Передмова


Микола Костянтинович Зеров за свое коротке життя, яке трагiчно обiрвалось у сумнозвiсному урочищi Сандармох, встиг згуртувати навколо себе кращi сили украiнськоi творчоi iнтелiгенцii, зажити слави метра групи киiвських неокласикiв i неперевершеного оратора-золотоуста, непримиренного борця за якiсть i високий стиль украiнськоi лiтератури. Вiн був активним учасником лiтературного процесу в найбуремнiшi революцiйнi роки, як лiтературний критик першим реагував на появу нових творiв, як iсторик лiтератури – зумiв систематизувати лiтературнi надбання попередникiв, як перекладач – вiдкрив для украiнського читача невiдомi ранiше твори римських i грецьких авторiв, дав змогу заговорити украiнською героям Шекспiра i Лонгфелло, Пушкiна i Вергiлiя, продемонстрував неймовiрну силу i красу рiдноi мови та лiтератури, вказав напрями iхнього розвитку шляхом перекладацькоi дiяльностi.

Микола Зеров був тим, хто одним iз перших вiдгукнувся на появу збiрки «Сонячнi кларнети» Павла Тичини, створив студii про Лесю Украiнку та Івана Франка, Тараса Шевченка i Пантелеймона Кулiша, вступаючи в дискусiю з метрами лiтературознавства Миколою Євшаном i Сергiем Єфремовим. Вiн виявився одним iз найстрашнiших ворогiв радянськоi влади, бо самим фактом свого iснування повнiстю руйнував мiф про вториннiсть, провiнцiйнiсть, художню меншовартiсть украiнськоi лiтератури. Зеров у власних поезiях i перекладах звертався до вiчних тем, крiзь призму яких демонстрував сучасний йому стан речей. Вiн закликав поетiв i письменникiв вiдточувати власний стиль, навчатись на класичних зразках римськоi, грецькоi, французськоi, нiмецькоi, англiйськоi та росiйськоi лiтератур, переосмислювати досвiд i створювати власнi зразки лiтератури вищого гатунку, а не копiювати прийоми i засоби iнших авторiв.

Микола Зеров у часи лiтературноi дискусii 1925–1928 рр., без сумнiву, став на захист позицii Миколи Хвильового, який закликав обрати европейський напрям орiентацii украiнськоi лiтератури. З елегантною iронiею iнтелiгента вiн вiдбивав нападки критикiв i лихословiв, однак не змiг уберегтися вiд неминучого. Сталiнська репресивна машина не оминула увагою того, кого вважали мистецьким еталоном, на який орiентувалися всi сили творчоi украiнськоi елiти у 20—30-х рр. ХХ столiття.




Бiографiя Миколи Костянтиновича Зерова


Микола Костянтинович Зеров народився 14 сiчня (26 сiчня за новим стилем) 1890 року в м. Зiньковi на Полтавщинi. З автобiографiчного листа Миколи Костьовича дiзнаемось: «Батько учитель, потiм – завiдуючий городською школою, нарештi – у 1905 р. – iнспектор народних шкiл; мати – з дрiбного землевласницького роду Яреськiв – з-пiд Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство». Імовiрно, саме вiд батька професор Зеров успадкував неабиякий педагогiчний хист. Мiстечко Зiнькiв i дитинство в батькiвському домi, за словами Максима Рильського, людини «непересiчноi i талановитоi», наклало свiй вiдбиток на життя Миколи Зерова.

Костянтин Іраклiйович Зеров 1881 року закiнчив Глухiвський учительський iнститут, став викладачем iсторii та географii в Зiнькiвськiй жiночiй прогiмназii, а потiм працював iнспектором народних училищ дев’ятого району Чернiгiвськоi губернii. Як згадуе дружина Миколи Зерова Софiя, «Батько його був людиною широко освiченою, розумною, доброзичливою й тактовною, мати була iншого складу, в чоловiковi справи не надто вглядалася, натомiсть пильнувала господарства й виховання дiтей. Зеров завжди з великою вдячнiстю згадував батька, який прищепив йому ще за раннiх юнацьких рокiв любов до античних мов i лiтератур». Інспектор Зеров iздив вiд школи до школи на велосипедi, вiдвiдував лекцii молодих учителiв, час вiд часу й сам давав зразковi уроки. Нерiдко на велосипедi його помiчали з вудками чи рушницею. Вивчав природу, занурювався в лiси, вчив дiтей помiчати i розрiзняти рiзнi рослини. Чи ж не тому двое з його п’яти синiв стали ботанiками. Цiкаво й те, що своi прогулянки лiсами й полями описував в оповiданнях, якi читав дiтям та онукам. Кар’еру Костянтин Іраклiйович закiнчив у статусi колезького радника, був нагороджений орденами Станiслава 2 та 3 ступенiв, двома орденами Анни 3 ступеня. Батько Миколи Зерова цiкавився астрономiею i це захоплення зумiв передати синовi. Не випадково в 1920–1922 рр. з-пiд пера Миколи Зерова вийдуть «зорянi сонети» циклу «Зодiак». До цiеi ж теми вiн повернеться i в 1930–1933 рр., завершивши цикл. Навряд чи Зеров планував створити поезii про всi дванадцять сузiр’iв (нам вiдомi чотири сонети з промовистими назвами «Дiва», «Скорпiон», «Близнята», «Водник»).

Мати, у дiвоцтвi – Марiя Якiвна Яреськiв, лишила синовi у спадок любов до пiсень, особливо украiнських, яких знала без лiку: спiвала i давнi, козацькi, i весiльнi. Батько був росiйським чиновником, тож не дуже схвалював бажання дружини прищепити дiтям любов до украiнськоi пiснi й мови. Однак матерi, яка «походила з роду вiльних козакiв, якi нiколи не були крiпаками», вдалося зробити так, аби украiнська була частиною мовного середовища, в якому росли дiти. Батько ж, у свою чергу, прищепив майбутньому професоровi Зерову акуратнiсть у дiловодствi, про що згадуватиме Микола Костянтинович у листi до дружини iз Соловкiв: «[…] навыков канцелярского типа мне не занимать, стать, благодаря папе, который с малолетства приучал нас к делопроизводству».

Навчання Микола Зеров розпочав у Зiнкiвськiй двокласнiй школi в однiй группi з майбутнiм Остапом Вишнею – Павлом Губенком. А 1900 року вступив до Охтирськоi гiмназii, у стiнах якоi провiв три роки. З 1903 року починаеться киiвське життя майбутнього неокласика – пiсля спiвбесiди з директором Першоi киiвськоi гiмназii його зарахували до одного з найповажнiших навчальних закладiв мiста. Гiмназiя могла похвалитися плеядою вiдомих випускникiв, найцiкавiше, що пiсля Зерова ii закiнчив Михайло Булгаков (1909 року) i Костянтин Паустовський (1912 року). У списках учнiв гiмназii тих рокiв е й iншi вiдомi iмена: Сергiй Пилипенко, Освальд Бургардт. Перший очолить лiтературну органiзацiю «Плуг» i стане одним iз найпалкiших опонентiв Зерова у лiтературнiй дискусii, другий – увiйде в п’ятiрку «неокласикiв». Спогади про Зерова залишив його однокласник Олександр Шульгiн. Вiн вiдзначав його начитанiсть i неймовiрну пам’ять, згадував, що Зеров завжди носив з собою книги i був надзвичайно веселим: «[…] мав бiляве волосся, яснi очi, широке обличчя, трохи пiднятий нiс; рот його здавався дуже великим – може, тому, що йому завжди хотiлося смiятися. Смiятися усiм нам в тi часи було легко, але, здаеться, що Зеров був найвеселiшим…»

Варто згадати гiмназiйного викладача давнiх мов, до яких Зеров вiдчув потяг, певно, в тi роки, – латинiста Станiслава Болеславовича Трашба. Оскiльки вiн викладав ще й у приватнiй гiмназii Володимира Науменка, у коло його учнiв потрапив i Максим Рильський. Тож Станiслав Трашба прищеплював любов до античного свiту i мистецтва вiдразу трьом «неокласикам»: Миколi Зерову, Освальдовi Бургардту i Максимовi Рильському. Гiмназiйний клас, у якому навчався Микола Зеров, викладачi вважали «найреволюцiйнiшим», про причини такого ставлення розповiдае у спогадах О.Шульгин: «До украiнства в тi часи Зеров ще не признавався, мабуть, i не знав нiчого про нього (а якщо i знав, то хiба що вiд мене). З огляду на його прiзвище, а може, i на його бiлявiсть, я думав, що його родина росiйського походження, i тiльки вiд М. Ореста (брата М. Зерова. – В. П.) я довiдався, що батько М. Зерова – корiнний чернiгiвець (прадiд Миколи походив з Нiжинського повiту), а мати – корiнна полтавка. Украiнське питання серед нас, гiмназистiв, усе ж виникало i з боку Зерова не викликало жодних заперечень. Ми виробили низку рiзних вимог, i серед них була одна: щоб у нашiй гiмназii введено було украiнську мову й iсторiю. Коли я перед усiею клясою прочитав цi пункти вчителевi нiмецькоi мови Юлiяновi Яворському, вiдомому вченому-москвофiловi з Пiдкарпаття, вiн засмiявся: “Академii не знають, чи е така мова, а ви хочете, щоб ii викладали?”». Клас оголосив Яворському бойкот, гiмназисти вiдмовились ходити на його лекцii.

Гiмназiйнi роки вiдзначились також тим, що Зеров разом iз другом видавали гумористичний журнал «Скучающий осьмиклассник», який сприймався як опозицiйний до адмiнiстрацii закладу. У тi самi роки родина Зерових перебралась до Кролевця, де й проводив вакацii гiмназист. У Кролевцi вiн заприятелював iз Петром Горецьким, майбутнiм мовознавцем. Разом iз Горецьким Зеров вступив до унiверситету святого Володимира в Киевi на iсторико-фiлологiчний факультет. Петро Горецький у спогадах вiдзначав: «Закiнчивши у 1908 роцi гiмназiю, обидва ми, я i Микола, можливо, змовившись листовно, а, може, й особисто (бо протягом канiкул 1908 р. ми iнодi зустрiчались в Кролевцi), вступили на фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету. Восени 1908 року ми поiхали разом на навчання в Киiв i оселились вдвох в однiй кiмнатi». Потiм до товаришiв приеднався Вiктор Романовський, який оселився на тiй самiй вулицi в Киевi – Панькiвськiй. Так утворилась «трiйця» друзiв, про яку Зеров колись створить сонет «Трьом мандрiвникам». Горецький згадував: «Ми, члени ‘‘трiйцi’’, як i члени киiвськоi унiверситетськоi громади, уживали украiнськоi мови на знак протесту проти пригнiчення царизмом украiнськоi культури та мови. Крiм того, уже на перших курсах унiверситетського навчання ми виробили такi погляди: немае безнацiональних народiв; кожний народ у своему поступi ставить собi прогресивнi iнтернацiональнi завдання, але здiйснюе цi завдання в нацiональних формах… Найважливiшою ознакою нацii е мова – засiб найширшого культурного розвитку. Тому ми, наш невеличкий гурток (‘‘трiйця’’) i багато членiв киiвськоi унiверситетськоi громади, старалися пiдтримувати украiнську мову i сприяти ii розвитковi та вдосконаленню як в уснiй, так i в писемнiй формi».

Архiвiст Романовський не згадав номер будинку, у якому жив Зеров, а майбутня дружина Софiя, з якою Микола Костьович познайомився у студентськi роки, навеснi 1912 року, не знала його адреси, бо вважала неприйнятним ходити додому до знайомого юнака.

Початок унiверситетьського навчання Зерова i Горецького ознаменувався вiдкриттям у Киевi Украiнського клубу «Родина», головою правлiння якого був Микола Вiталiйович Лисенко. Микола Зеров став постiйним вiдвiдувачем вечорiв клубу за адресою: вул. Володимирська, 42. Саме в цьому клубi вiн мiг би познайомитися з Максимом Рильським, однак iхня зустрiч i знайомство вiдбудуться аж 1923 року. Рильський залишив спогад про тi вечори: «З часу вiдкриття клубу я, гiмназистик, раз у раз ‘‘нелегально’’, знявши з кашкета герб, ходив на щотижневi клубнi вечiрки-концерти. То бували не тiльки ‘‘просвiтянськi’’ ‘‘музично-вокальнi вечори’’ з неодмiнним ‘‘Ой казала менi мати…’’, а часто й серйознi концерти камерноi музики, з найдiяльнiшою в них участю Лисенка таки. Мали вони безперечне виховальне для нашого суспiльства значення. Тут виконувались i речi таких класикiв, як Гайдн, Моцарт i Бетховен (iнколи вперше в Киевi), i твори новiших композиторiв».

Максим Рильський уже 1910 року мав видану збiрку «На бiлий островах», а Микола Зеров вперше побачив свое прiзвище надрукованим у збiрнику Сергiя Єфремова «Над могилою Б. Грiнченка. Автобiографiя, похорон, спомини, статтi» (К., 1910) – упорядник включив до збiрника виступ Зерова на похоронi. Про атмосферу в Киевi того часу писав i О. Шульгин: «Приiжджаючи на вакацii до батькiв, я майже завжди сходився з Зеровим. При перших же зустрiчах я вiдразу вiдчув, що в унiверситетi Зеров знайшов справжнiх учителiв. Вiн дуже серйозно працював над клясичною фiлософiею i лiтературою, якi його глибоко захопили. Пам’ятаю, як щиро я його з цим поздоровляв. А в один з дальших приiздiв я довiдався вiд мого покiйного брата Володимира – який був тодi одним з тих студентiв, коло яких гуртувалася украiнська молодь, – що на зборах у нього в хатi бувають брати Зерови (Микола i Дмитро. – В. П.). Я побачився з Миколою i вже тодi ясно помiтив, що ‘‘принципи’’ своi вiн таки знайшов, що вiн став глибоко свiдомим украiнцем…»

З майбутньою дружиною – Софiею Федорiвною Лободою – Микола Зеров познайомився у студентськiй iдальнi, що розташовувалась поблизу Володимирського собору на вулицi Гiмназiйнiй (нинi – Леонтовича). Студент-ерудит розважав за обiдом усiх трьох сестер Лобод: разом iз Сонею обiдали курсистка i гiмназистка – Євгенiя i Ганна. Сестри називали його «енциклопедiею» за умiння пiдтримати розмову на будь-яку тему. Зеров розважав iх дотепами i цiкавими iсторiями, а коли довго не мiг дочекатись, лишав записку на серветцi:

Вот ждем уж месяц,
вот ждем уж год,
Все нет их, все нет их —
Прекрасных Лобод.

Софiя Федорiвна у спогадах про чоловiка вiдзначала: «Життя людини проминае дуже швидко. Тiльки молодiсть не бачить цього, не думае про це. Нiколи не писала я щоденникiв, не зберiгала листiв. Усе це здавалося зайвим… А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам’ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя мое склалося не просто, я вдячна своiй долi за мою зустрiч iз Зеровим, за моi радощi й печалi, що iх ця зустрiч подарувала менi… Коли я пригадую молодi роки, образ Миколи Костьовича постае передi мною цiлком виразно. Вiн був середнього зросту, досить стрункий, рухливий, худорлявий. Одягався скромно, але дбайливо; взуття було вбоге, як в усiх студентiв в тi роки, але завжди чисте. Гарним на вроду назвати його не можна було, але й не помiтити його серед натовпу студентiв теж було неможливо. Вiн явно вирiзнявся вмiнням поводитися, якоюсь милою та природною iнтелiгенцiею, життерадiснiстю».

У жартiвливому циклi сонетiв «Зламався зуб» Зеров, змiшуючи стилi, згадуе i «Сонiчку» i свого конкурента Сергiя (напевно, Сергiя Назимова, який теж виявляв знаки уваги до Сонi Лободи i покинув Киiв разом iз бiлогвардiйцями).

У 1911–1912 рр. Зеров починае друкуватися в журналi «Свiтло», з’являються його лiтературно-критичнi публiкацii, невеликi за обсягом презентацii украiнських книжкових новинок. То було перiодичне педагогiчне видання, що боролося за украiнську школу, редактором-видавцем якого була Марiя Старицька. Столипiнськi циркуляри оголошували боротьбу з украiнством державним завданням, «Свiтло» ж намагалося вiдстояти рубежi украiнства бодай на педагогiчнiй нивi. Трохи бiльш нiж за пiвроку в оперному театрi у Столипiна стрiлятиме колишнiй випускник 1-i киiвськоi гiмназii Дмитро Богров. На цю подiю вiдреагуе в листi до Романовського Микола Зеров: «А Столипiн таки дав дуба». Хоч сам Зеров не намагався зануритися в стихiю полiтичноi боротьби i визначав своiм завданням культурницьку роботу. На сторiнках «Слова» вiн уперше вступае в полемiку iз Сергiем Єфремовим, висловлюе сумнiви щодо його теорii культурноi залежностi мiста вiд села i вбачае перспективи нацiонально-культурного порятунку в залученнi до цього процесу урбанiстичного сегмента. У «Свiтлi», окрiм бiблiографiчних розвiдок, Зеров починае друкувати i лiтературно-критичнi статтi, наприклад стаття «Пам’ятi М. Коцюбинського» («Свiтло», 1913, № 8), рецензiя на монографiю С. Єфремова про Івана Франка «Спiвець боротьби i контрастiв»: поступово бiблiограф Зеров перетворюеться на лiтературного критика.

У наступнi 1913–1914 рр. Микола Костянтинович працюе над дипломною роботою пiд керiвництвом приват-доцента Василя Данилевича. Тема дипломноi роботи: «‘‘Исторiи презiльной бранi’’ Григорiя Грабянки». Про наукового керiвника Зеров був не надто високоi думки, той просто не заважав йому працювати. Можливо, саме тому, що не знайшов собi сильного керiвника, який мiг би забезпечити йому протекцiю, Микола Костянтинович не залишився при унiверситетi. Тож iз серпня 1914 року наказом попечителя Киiвського навчального округу Зерова призначають викладачем iсторii в златопiльську чоловiчу гiмназiю. Так починаеться златопiльське «заслання», яке протривае аж до весни 1917 року.

З початком вiйни майбутня дружина Миколи Костянтиновича Софiя Лобода вирушить на фронт як сестра-господиня на харчувальному пунктi для робiтникiв, Микола Зеров зустрiне свiтову вiйну у вiдкритому всiм вiтрам Златополi. Тут викладач Зеров стае улюбленцем двох гiмназiй – жiночоi i чоловiчоi. У жiночiй вiн починае викладати з 1916 року. І хоч його гiмназiйний друг Олексiй Гольденвейзер був здивований, дiзнавшись, що однокласник примiряв педагогiчне амплуа, Микола Костянтинович уперше продемонстрував викладацький хист саме у Златополi. Гольденвейзер, з яким Зеров випускав того самого «Скучающего осьмиклассника» писав йому у листi: «Итак, Вы педагог! Простите, но с трудом представляю себе Вашу ироническую физиономию на учительской кафедре». Однак учнi Миколи Костьовича згадували лекцii як цiкавi, адже виклад думок професора вражав яснiстю, легкiстю, мав гарну структуру. Нерiдко у спогадах вiдзначали гарну дикцiю i приемний голос, а також найдивнiше – «внутрiшне сяйво», яке й робило викладача особливим. Студентам iмпонувало i те, що iхнiй професор – вправний спортсмен, неабиякий ковзаняр.

У Златополi Зеров пише поезii, переважно росiйською, присвячуючи iх мiсцевим музам – сестрам Ромасюковим, перекладае французьких поетiв, якими захоплювались однокласники пiд час навчання в гiмназii, переписуе вiршi Анни Ахматовоi (в архiвi збереглося кiлька ii поезiй, переписаних рукою Миколи Зерова).

Як згадуе Вiра Ромасюкова: «Вiн був тодi якийсь самотнiй, тому, можливо, й горнувся до нашоi сiм’i. У нас все-таки тримався украiнський дух, а вiн був щирим украiнцем…»

Златопiльське заслання, вiдрiзанiсть вiд культурного киiвського життя тяжко даються Зерову – тут вiн втратив зуби, а потiм змушений був лiкуватися вiд нервовоi хвороби в киiвських водолiкарнях. Вiктор Петров писав, що Зеров у той перiод життя «повстае проти себе, рве з дiйснiстю, руйнуе цiлковито дiйснiсть назовнi, щоби ствердити едину й виключну, абсолютну дiйснiсть свого iзольованого ‘‘я’’. Шлях у хворобу, шлях нервового потрясiння, абсолютноi свободи суб’ективного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лiкування у водолiкарнях…»

Революцiя звiльнила Миколу Зерова вiд Златополя. Можемо припустити й iнший варiант i погодитись iз думкою Вiктора Петрова: у Златополi Зерову довелося опинитися на зламi долi й обирати шлях – провiнцiйного вчителя з перспективою дослужитися до звання статського радника чи повернення у столицю у вир нацiонально-культурноi боротьби. Знаемо, що обрав останне. У спогадах Софii Зеровоi читаемо: «Його учнi влаштували для нього врочистi й зворушливi проводи, виголошували промови, на якi вiн також вiдповiдав, а потiм схвильована молодь, що його гаряче полюбила, внесла Зерова на руках до вагона поiзда».

З вересня 1917 року Микола Зеров починае викладати у Другiй украiнськiй державнiй гiмназii iменi Кирило-Мефодiiвського братства, що вiдкрилась на пiдставi постанови Тимчасового уряду вiд 8 серпня 1917 року у примiщеннi художньоi школи на Сiнному Базарi. Про це згадуе П. Филипович: «Хвиля нацiонального вiдродження прокотилася широкими просторами Украiни, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович змiг виявити свое украiнське ество i випростати крила для дальшого лету. Разом зi своiм другом А. Пiнчуком вiн кидаеться у вир украiнського культурно-громадського життя. Вони вдвох органiзовують украiнське життя в Златополi, виступають з читанням публiчних лекцiй про видатних дiячiв украiнськоi культури. Але це тривало недовго… Через кiлька мiсяцiв проголошення державноi незалежностi Микола Костьович отримав запрошення вiд Другоi Киiвськоi украiнськоi гiмназii iменi Кирило-Мефодiiвського братства на посаду викладача украiнськоi мови. Звичайно, столиця Украiни, де творилася нова культура молодоi нацii, вабила його».

У Киевi Микола Костянтинович оселяеться в будинку пiд номером 17 на вулицi Велика Пiдвальна (нинi – Ярославiв Вал). Маршрут вiд Сiнного базару до Золотих ворiт стае звичним у життi Зерова, його однодумцi та друзi оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починае поринати у насичене культурне життя Киева. Пише рецензii, перекладае римлян, викладае в гiмназii латину, а також працюе бiблiотекарем, вiдвiдуе салон Марii Іванiвни Прохоровоi – дочки Івана Тобiлевича. Про ii салон читаемо у спогадах Михайла Рудницького: «Очевидно, Вороний тiльки що одержав адресу Марii Іванiвни Прохоровоi – дочки Івана Тобiлевича, де звичайно в суботу ввечерi збирались ii друзi. Були там не тiльки лiтератори, а й такi любителi лiтератури, як математики Кравчук, Шарко та ii товаришi по роботi – гiмназичнi вчителi».

З 1918 року Микола Зеров починае викладати ще й у Киiвському архiтектурному iнститутi. Полiтичний контекст – бiльшовицький переворот у Росii, ухвалення III Унiверсалу Центральноi Ради, який проголошував створення Украiнськоi Народноi Республiки, захоплення бiльшовиками Харкова у груднi 1917-го – не могли не впливати на життя i дiяльнiсть Зерова. З пiвночi насувались загони Муравйова, у мiстi ширились анархiчнi настроi, захищати УНР зi зброею в руках було нiкому. Професор Зеров став свiдком того, як мобiлiзацiю оголосила студентська молодь. У Студентський сiчовий курiнь записалися й учнi 7–8 класiв 2-i Украiнськоi гiмназii, якi й узяли участь в оборонi Киева вiд вiйськ Муравйова. Микола Костянтинович вiв протоколи педагогiчноi ради, вiн же й внiс до них список учнiв, що загинули пiд Крутами. Припускають, що вiн був саме тим неназваним професором, що на похоронi крутян порiвняв iхнiй подвиг з подвигом спартанцiв пiд Термопiлами.

Розбивши крутян, бiльшовики розчистили шлях до Киева, почався артилерiйський обстрiл мiста, а потiм Киiв захопили неперевершеннi майстри мародерства. Бiльшовики не випадково оголосили Юрiя Коцюбинського «народним секретарем» з вiйськових справ – прикривались його iменем. Сергiй Єфремов 28 сiчня 1918 року на сторiнках «Ради» опублiкуе «Лист без конверта», адресований синовi Михайла Коцюбинского, у якому звинувачуватиме: «Десять днiв смерть лiтае над головами невинних людей. Десять днiв творяться страхи, – я бачив iх, пане Коцюбинський, – вiд яких божеволiють люди. Десять днiв конае украiнська воля. І ви, син великого батька, що любив – i це я знаю – наше мiсто, – ви його не захистили. Та ви не тiльки покриваете злочинства – ви робите новi».

Украiнська влада увiйде в Киiв разом iз союзниками – нiмцями. Мiсто на деякий час повернеться до спокiйного життя – кияни потiм згадуватимуть, що найспокiйнiше жилося «при нiмцях». 29 квiтня 1918 року на з’iздi хлiборобiв гетьманом було проголошено Павла Скоропадського, Центральна Рада з потьм’янiлим полiтичним капiталом змушена була зiйти з авансцени боротьби за владу. Микола Зеров в тi роки стае учасником елiтарного гуртка Георгiя Нарбута, вiдновлюе спiлкування зi Софiею Лободою, а з березня 1919 року починае редагувати бiблiографiчний журнал «Книгар». Нарбут, як i багато iнших, був «петроградським бiженцем». Вiн любив усе украiнське, особливо рiдний Глухiв, про який часто розповiдав учасникам театралiзовано-непретензiйних вечорiв у своему домi на Георгiiвському провулку, навпроти брами Заборовського. У Киiв вiн прибув iз родиною, аби приеднатися до украiнськоi «культурноi революцii». Нарбутiвський гурток обростав мiфами i починав нагадувати масонську ложу. До гуртка входили режисер Лесь Курбас, футурист Михайль Семенко, поет Павло Тичина, архiвiст i кращий друг Нарбута – Вадим Модзалевський. Як згадував Микола Зеров: «Серед рiзних гурткiв украiнських, в яких менi доводилось бувати й обертатись, починаючи з останнiх класiв гiмназii, я нiчого не можу пригадати собi такого непретензiйно-веселого i без застережень талановитого, як спiвробiтницький круг “Нашого Минулого” з його “трьома стовпами”: Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським – та не перiодичними на помешканнi Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгiевськiм провулковi, проти славетньоi брами Заборовського, у великих свiтлих кiмнатах з стильовими меблями та колекцiями старого скла, збиралися: художники, iсторики, iсторики мистецтва, критики, видавцi, iсторики письменства. Панував щиро-товаристський, привiтний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах i смiливiсть. […] Мене ввiв до гурту П. І. Зайцев, десь по-веснi 1918 року. Я викладав тодi в 2-iй украiнськiй гiмназii, де П. І. мав кiлька лекцiй украiнськоi лiтератури. Нашi розмови в перервi мiж лекцiями – в книгозбiрнi, учительськiй, на коридорi – наблизили нас одне до одного i П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в рiзнi справи. Ввiв до кола найближчих спiвробiтникiв “Книгаря”».

Про Миколу Зерова в той перiод знаходимо спогад П. Зайцева, який вмiщено на сторiнках повiстi-спогаду «Незабутне, немеркнуче…» Алли Цiвчинськоi: «“Живе срiбло!”– сказав я, дивлячись йому в очi. Я любувався ним – блиском його очей, його милим усмiхом, його занедбаним зовнiшнiм виглядом: вiн мав подертi кишенi, а коли усмiхався, показував вищербленi зуби, – i це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрiчав таких життерадiсних людей. Вiн був молодший за мене eruditissimus, але його ерудицiя просто лякала: вiн знав усе – я не знаю, чого вiн не знав… Ми почали зустрiчатися щодня. Були то чудовi часи. Життя кипiло. Коли ставалася якась радiсна нацiональна подiя, Зеров бiг менi назустрiч – i кричав: “Ukraina da fare!”. Вiн був надзвичайно скромною людиною… В його великiй тецi (вiн з нею не розставався) було повно зшиткiв з чудовими поезiями, пародiями й епiграмами. Не раз увечерi, коли верталися ми з якихось зборiв (а тодi щодня були якiсь збори), вiн спинявся пiд електричним лiхтарем i, витягнувши якусь епiграму або пародiю, що вiдносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якiй це дiеться, iнодi до ранку (коли це було лiтом) перечитували його чудовi поетичнi твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб вiн iх друкував. Вiн волiв критикувати iнших, а на свою фiлiгранову творчiсть дивився як на вправи…».

Георгiй Нарбут долучився до створення украiнськоi Академii мистецтв, працював над проектом державного герба Украiни, грошових знакiв i поштових марок тощо. Пiзнiше учнi Нарбута вiзьмуться створювати обкладинку для «Сонячних кларнетiв» Тичини, а сам Нарбут працюватиме над обкладинкою Зеровськоi збiрки «Антологiя римськоi поезii». Товариство гуртка придумало образ Лупи Грабуздова, вiд iменi якого писались статтi, вигадка починала набувати реальних рис, Нарбут чаклував над своею мiстифiкацiею, Зеров допомагае йому в цьому.

Окрiм будинку бiля брами Заборовського, був iще один культурний осередок на звичному Зеровському маршрутi вiд Сiнного базару до Золотих ворiт – помешкання Бориса Якубського бiля Сiнного базару. Тут збиралось лiтературне товариство, до якого входили Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Тичина та iншi. Як згадував сам господар помешкання, iхнi зустрiчi були: «не плянованi, але фактично дуже регулярнi. Була внутрiшня духовна потреба виладувати себе i вона перетворилась у регулярну звичку. То були розбурханi революцiею роки. Ми сприймали революцiю з вiрою в новi горизонти. Ми не були практиками революцii. Ми вiрили в свободу, розум, мистецтво, науку». Обидва помешкання – Нарбута i Якубського – вiдвiдувачi називали «сполучними посудинами» – потiк гостей плавно перетiкав з одного гостинного дому до iншого. Освальд Бургардт напише про дiм Якубського у «Спогадах про неокласикiв»: «У тi 4 роки моеi вiдсутности хата Якубського була мiсцем, де збиралися поети, якi прочитували своi поезii, прислухаючись до авторитетного голосу досвiдченого теоретика, дослiдника вiр-щу; Серед тих гостей бували Зеров (якого я тодi ще не знав), Филипович та iншi. Отже, зародкiв напрямку, потiм охрищеного ‘‘неоклясицизмом’’, треба, мабуть, тут шукати. У поетiв тих був звичай ‘‘гутенбержити’’, цебто писати рукою своi збiрки, якi вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одноi плямки. Найбiльшi майстрi у справi ‘‘гутенберження’’ були Якубський i Зеров. Самотнiй кабiнет ученого був затишним островом у галасливому морi лiтературних суперечок i течiй, створюваних мiнливим подувом полiтичного вихору».

Лiтературно-мистецьке життя Киева гуртувалось довкола кав’ярень: на противагу росiйському ХЛАМу (вул. Миколаiвська, 5, нинi – Городецького) вiдкрили «Льох мистецтв» у пiдвалi будинку Льва Гiнзбурга (вул. Миколаiвська, 9). Вiдвiдував Микола Зеров i «Кривого Джiмi», як згадуе Галина Журба: «Невеликого зросту, все привiтно усмiхнений, бадьорий i дотепний. Смiявся, закриваючи рукою щербатi зуби. У чорному пальтечку, iз синiм шаликом круг шиi, мав щось завжди веселого сказати притишеним голосом, нахилившись близько».

Редакцiя «Книгаря», у якому в тi роки почав працювати Зеров, розташовувалась бiля Золотоворiтського скверу в будинку на розi Великоi Володимирськоi i Великоi Пiдвальноi.

Вiктор Петров згадуе Миколу Костьовича у перiод його редакторськоi дiяльностi: «Зеров пiдводився, сяючи приязною усмiшкою беззубого рота. Тиснучи вам руку, вiн нахилявся корпусом у бiк простягненоi правицi. Власне, це було так: рука вiд плеча до лiктя притиснена до корпуса, корпус зiгнено i нахилено вперед, i руку од лiктя, пiд гострим кутом, поземо, обернено навстрiч одвiдувачевi. Сила потиску, ступiнь зiгнутостi вiдповiдали мiрi урочистостi привiтання».

Щодо роботи Миколи Зерова Петров зауважуе: «Довершеностi Зеров прагнув у всьому: в роботi над вiршем, в застругуваннi олiвця, правцi коректи, заварцi чаю, при виборi каракуля до комiрця пальта або примiрюваннi у кравця костюма. Однак вiн i найменше був педантом чи формалiстом: у ньому не було жадноi риси од “людини в футлярi”; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузiазмi» i додае: «Однаково високо вiн цiнив добре загостренi олiвцi, добрi пера, добрий атрамент i добрий письмовий папiр, мiцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелiв, вроду жiнок i жiноче товариство, добрi вiршi, книги i саме добре оправленi книги, вбрання, що було б елегантне».

З «Книгарем» Микола Зеров переживае другу бiльшовицьку окупацiю, денiкiнщину, третю бiльшовицьку окупацiю i полякiв. Працювати нерiдко доводилось пiд кулями – у редакцii та гiмназiйнiй аудиторii, тож можемо лише уявити витримку i впертiсть Миколи Костянтиновича. Як згадувала його дружина Софiя Федорiвна: «У мiстi одна влада змiнювалась iншою, i з кожною знайомих ставало все менше».

У голодному i холодному Киевi 1920 року в Борисоглiбськiй церквi Микола Зеров обвiнчався iз Софiею Лободою. Дата весiлля – 13 лютого, однак молодята не зважали на «нещасливе» число – поспiшали побратися до Масницi, пiд час якоi не вiнчають. Софiя Зерова згадувала: «І ось 12 лютого 1920 року вiдбулася вирiшальна розмова про нашi дальнiшi взаемини, пiд час якоi Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своему майбутньому життi, а вiн би сам цього дуже хотiв. Я вiдповiла: ‘‘Гаразд, одружiмося i живiмо разом’’. Постановили справи не вiдкладати i повiнчатися на масницi, яка розпочиналася за два днi. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсiм незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров i сказав, що вiн був у священика, i той повiдомив його, що на масницi не вiнчають, а сьогоднi останнiй день, коли ще можна повiнчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зi мною, уже домовився зi священиком, що той повiнчае нас о другiй годинi (було якраз 13 число, яке вважаеться за нещасливе, але ми не були забобонними i не надали цьому нiякого значення). Спершу я трохи розгубилася. Не сподiваючись, що це вiдбудеться так хутко, я саме того ранку вiднесла полатати своi святковi черевики, а вони в мене були единi. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я вiдразу ж побiгла до шевця забрати своi черевики назад. Так я й вiнчалася в черевиках з протертими пiдметками. Та все це для нас обох було байдуже».

У Киевi лютував тиф i голод, пiд Киевом тривали боi. У гiмназii, в якiй викладав Микола Костьович, склалась катастрофiчна ситуацiя з викладачами: хтось вiдмовився вiд лекцiй, когось заарештували, iншi виiхали з мiста. Вiд зворотного тифу пiсля перенесенноi операцii у травнi 1920 року помер Георгiй Нарбут. Зеров у спогадах про Георгiя Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сидiли тихо; в’язалися все невеселi думки про те, як несприятливо складаеться життя талановитих людей у нас – i скiльки ще жертв вiдбере вiд нас наша, нехай i плiдна, але сувора доба».

У 1918–1920 роках Зеров виступае як лiтературний критик i перекладач. Про лiтературну критику вiн говорив: «В критиковi – чи не так само, як i в перекладачевi, цiннi своерiднiсть та глибина сприймання, вразливiсть, смак, спецiальна обдарованiсть. Бо як би не говорили ми про науковi методи в критицi, а критика завжди матиме щось спiльне з мистецтвом».

У тi роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензiй, якi вiн друкував у «Книгарi». Рецензii його нерiдко були нищiвними для авторiв: «бездарнiсть автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збiрку І. Федорченка «Летюча зоря»; «провiнцiальний несмак» – робить висновок про М. Мандрику i його збiрки «З книги гнiву», «Пiснi про анемону»; «примiтивнiсть така, що вражае i навiть зворушуе» – дiстаеться збiрцi Л. Козара «Степовi зорi».

Зеров критикуе поетiв за наслiдування, що породжувало вториннiсть. Паралельно дослiджуе творчiсть Лесi Украiнки, аналiзуе поезii Івана Франка, врештi видае власну збiрку перекладiв – «Антологiю римськоi поезii». Однак життя в Киевi стае дедалi складнiшим, отож, Зеров iз дружиною переiздять у Баришiвку, сподiваючись у провiнцii перебути найтяжчi роки.

З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров починае викладати iсторiю в баришiвськiй соцiально-економiчнiй школi. Баришiвка й справдi видаеться порятунком: Киiв лишаеться без електрики, палива, води. Освальд Бургардт згадуе, що «Баришiвка натомiсть пропонувала ‘‘пайок’’: кiлька пудiв борошна, пшоно й сало замiсть проблематичних грошей; дровами забезпечувалося i школу, i вчителiв, якi гуртом разом з учнями йшли рубати лiс; замiсть каганцiв були прекраснi старi гасовi лампи, такi знайомi нам з наших щасливих дитячих рокiв».

Баришiвка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркуленi чинбарi. Зi спогадiв Софii Зеровоi дiзнаемось: «Восени 1920 року ми переiхали з Киева до Баришiвки i прожили там близько трьох лiт. Баришiвка була в тi роки тихою вигiдною провiнцiею, мiстечко вважалося ‘‘заштатним’’ i справдi мало чим було схоже на мiсто, радше виглядало воно як украiнське село. Будиночки мешканцiв були оточенi садками, в мiстечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, мiсцевий клуб ‘‘Просвiта’’ i три церкви. Серед мешканцiв було багато чинбарiв, якi виробляли шкiру i, порiвняно з нами, жили вельми заможно».

Для закоханого в украiнське бароко Зерова вона була несподiваним сюрпризом, хоч учасники «ложi» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколi Зерову i друзям – Вiкторовi Петрову, Освальдовi Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришiвцi, однак за Киевом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував лiтературнi диспути баришiвського перiоду: «Спiльнi поетичнi iнтереси швидко зблизили мене з Зеровим, i коли я приходив до нього, вiн менi читав украiнськi, а часом росiйськi чи польськi вiршi (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або своi переклади з римських поетiв. Не раз казав, що з Єсенiна не е путнiй поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманiтний ямбiчний ритм, як ‘‘Тiхо с кльонов льетса лiстьев медь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошуеться ‘‘охваченим’’?»

Освальд Бургардт повернеться до Киева 1922 року, його мiсце в Баришiвськiй школi займе Вiктор Петров. Саме тут, у Баришiвцi, вiн познайомиться iз сiм’ею Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пiзнiше мiж ним i Софiею Зеровою спалахне роман. Про зустрiч у Баришiвцi згадуватиме i Софiя Зерова: «Там познайомились ми й з Вiктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спiльних iнтересiв iз Зеровим, вони могли годинами розмовляти про новi книжки, iнколи сперечалися – смаки в них були рiзнi. Я звичайно не встрявала в чоловiчу розмову, пильнувала своiх справ, але прислухалася до неi з цiкавiстю. Петров був насмiшкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно вiдбивав його випади i не дарував йому нiчого, iнодi врочисто обвинувачував його за неточнiсть якихось деталей. Але в’iдливостей та образ нiколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потiшно; для мене завжди були цiкавими iхнi двобоi».

Баришiвське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопiльське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчi роки, знов прокинулась. Саме в Баришiвцi вiн створюе сонетоiди, сонети, олександрiйськi вiршi. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезii вiд руки, формуючи невеличкi збiрки. Одна з таких збiрок, «Сонети та елегii», датована 1922 роком i присвячена Сергiю Єфремову. Зеров активно листуеться з Рильським, Тичиною та iншими культурними дiячами, хоч листiв баришiвського перiоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришiвцi, вiн створюе сонети «Pro domo», у якому окреслюе свiй естетичний iдеал у поезii, та «Овiдiй», який найбiльше вразив Максима Рильського, про що той зiзнаеться в листi до Зерова: «З присланих Вами вiршiв мене особливо розворушив i розчулив ‘‘Овiдiй’’. Що до порiвняння з захожими рiзьбярами, що

Для окружних орд, для скитiв-дикунiв
Рiзьбили з мармуру невиданих богiв, —

то рiзниця мiж ‘‘тими’’ i ‘‘цими’’ та, що скити еллiнських рiзьбярiв цiнували, а… що й казать!”

У той перiод «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створюе прекрасний сонетний диптих «Саломея» i «Навсiкая». В обох сонетах можна вiднайти пiдтексти та алюзii на дiйснiсть, що оточувала Зерова. Урештi, вiн зiзнавався, що звабливi танцi Саломеi у вайльдiвськiй виставi не надто вразили його, вiн завжди вiддавав перевагу «стрункiй, мов промiнь, чистiй Навсiкаi».

Софiя Зерова з теплотою згадувала баришiвський перiод iхнього життя: «Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав вiн рiвну, спокiйну, нiколи не дратувався, на рiзнi життевi дрiбницi й непогодженостi не звертав уваги, навiть жартував з них, завжди був стриманий i дуже делiкатний. Його всi любили – не лише на роботi – за зразковi лекцii, за великi знання, але й в щоденному життi – за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також i дiти, i навiть тварини. В Баришiвцi Зеров невдовзi зробився популярною й поважаною людиною. Вiн сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь вiддавався своiм заняттям, але до життевих труднощiв i нестаткiв був цiлковито байдужий […] Та якщо в своiй галузi Зеров був бездоганний i почував себе, як риба у водi, то в практичному життi вiн був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батькiв, мати Зерова вважала, що вiн навiть не вмiе забити цвяха в стiну. Коли вiн намагався допомогти менi чимось у господарствi, то робив усе так невдало, що я завжди вiдмовлялась вiд його допомоги […] В Баришiвцi ми прожили до лiта 1923 року, лiто перебули у моеi тiтки в Ядлiвцi, а восени повернулися до Киева».

Коли 1923 року Микола Зеров повертаеться у Киiв, термiн «неокласики» вже широко використовувався в лiтературних колах. Однак кого саме мають на увазi критики – чiтко не окреслювалось. Росiйський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, киiвськi ж «неокласики» нерiдко говорили, що назву iм «накинули». Питання, коли саме киiвських поетiв, що 1923-го зiбрались у Киевi, почали називати «неокласиками», – i досi викликае дискусii. Одне лиш можна сказати без сумнiву – це була не самоназва. Освальд Бургардт згадуе: «Пiд час нашого побуту в Баришiвцi Зеров iздив якось до Киева, де вiдбувалась лiтературна вечiрка, в якiй взяли участь вiн, Филипович i Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетiв слово “неокласики”. Вони його не зреклися, i назва та пристала до них. Найбiльший на тiй вечiрцi успiх припав Зерову».

Цiкаво, що «одгетькували всiляких неокласикiв» Микола Хвильовий, Марк Йогансен i Володимир Сосюра ще 1921 року. У листi П. Филиповича до Миколи Зерова вiд 23 травня 1923 року читаемо: «Поезii Вашi тепер не можемо друкувати – це пошкодить i видавництву, i Вам…» Тобто майже вiдразу на «неокласикiв» почали навiшувати усiлякi ярлики.

З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починае викладати украiнську лiтературу в Киiвському iнститутi народноi освiти. Так народжуеться киiвська напiвлегенда про Золотоуста, про це згадувала i Софiя Зерова: «В 1923 роцi в Киiвському iнститутi народноi освiти (як тодi називали унiверситет) була органiзована кафедра украiнськоi лiтератури. Директором iнституту був тодi мiй двоюрiдний брат Микола Лобода, вiн запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожноi лекцii, читав своi курси iз запалом i захоплював своiх слухачiв. Вiн був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрiчали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тiшило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобi iх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачiв постiйно зростали».

У спогадах сучасникiв Зеров незмiнно постае як блискучий лектор, наведемо спогад Марii Лiщинськоi: «Лекцiя подобала на суцiльний натхненний потiк. Вiн любив пересипати свою мову дотепами i прислiв’ями, зокрема латинськими i грецькими, часом уживав у викладi тiеi чи iншоi захiдньоi мови. Маючи феноменальну пам’ять, вiн декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезнi уступи з ‘‘Енеiди’’. Говорячи, вiн iнколи примружував очi, а найчастiше дивився на свою авдиторiю широко розкритими очима, заворожуючи ii i цим своiм поглядом. Пiвторагодинна лекцiя збiгала непомiтно, час i простiр зникали, i пiсля лекцii студенти прокидалися нiби пiсля солодкого, хвилюючого сна».

В iнститутi, аби не зривати лекцii iнших викладачiв, з яких студенти нерiдко тiкали на лекцii Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останнi години в розкладi. Золотоустом його називали навiть тi, хто не втомлювався писати «викривальнi» статтi. У чому ж полягав секрет його успiху? Причин кiлька: Зеров був першопрохiдцем – створив курс лекцiй для предмета «Історiя украiнськоi лiтератури», якого на той час не iснувало; намагався розглядати будь-яке явище в украiнськiй лiтературi в контекстi свiтовоi культури; мав неймовiрну пам’ять, був красномовним i ерудованим промовцем, не стомлювався урiзноманiтнювати матерiал дотепами на афоризмами.

Про лекцii Зерова маемо спогад К. Михайлюк: «Лекцii Миколи Костьовича […] лишили в мене i в бiльшостi слухачiв враження таке глибоке, яскраве i шляхетне, що iх просто не можна забути. Навiть тi студенти, що недолюблювали його, були згiднi з ним, що вiн посiдае спецiальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Пiд час його лекцiй iнодi здавалося, що авдиторiя порожня: всi сидiли, затаiвши вiддих, скутi чарами, що спливали з його слiв. […] Все його ество випромiнювало якусь притягальну силу».

Микола Зеров умiв передати аудиторii свое захоплення предметом лекцii, примусити вiдчути ii свою жагу i гордiсть, любов i бiль. Як згадував один з його студентiв Григорiй Костюк: «Кожне украiнське лiтературно-мистецьке явище вiн розглядав у порiвняннi з подiбними явищами iнших народiв».

Л. Вакуленко згадуе: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живоi i безконечноi любови до Украiни, i це почуття викликало у вашiм серцi вiдповiдне спiвзвучання. Ви, у кого нацiональний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, вiднаходили себе. Лекцii Миколи Костьовича розкривали розумовi i серцю його слухачiв, хто вони i чиi вони дiти. Блудний син повертався до своеi матерi – знедоленоi Украiни, а син малосвiдомий дiставав могутнi i шляхетнi нацiональнi стимули на все свое життя».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51016348) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.