Книга - Зеров. Поховальний промовець

Зеров. Поховальний промовець
Євгенiя Кужавська


Мистецькi бiографii
Соля – магiчна iстота, Перехресниця, може впливати на подii життя людей. Незримi магiчнi зв’язки спрямовують Солю в товариство художникiв, поетiв, музикантiв. Це Киiв 20-х рокiв XX столiття.

Славетнi iмена доби розстрiляного вiдродження – Микола Зеров, Микола Хвильовий, Георгiй Нарбут, Лесь Курбас, Павло Тичина. Неокласики, лiтературнi дискусii, «Гарт», «ВАПЛІТЕ». Долi митцiв вирiшуються як у видимих, так i у невидимих свiтах. Магiя Перехресникiв переплiтаеться з жорстокою реальнiстю тоталiтарного сталiнського режиму.

Є. Кужавська створила мiстично-реалiстичний екскурс в украiнську iсторiю. Постатi Зерова, його сучасникiв, подii iхнього життя читач сприйматиме емоцiйно, класики постають живими людьми з почуттями, сумнiвами, помилками.





Євгенiя Кужавська

Зеров. Поховальний промовець



© Є. Кужавська, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Промова перша. На Аскольдовiй могилi


«І от, журно схиляючи голови перед дочасною могилою великого дiяча землi украiнськоi, ми бажаемо йому непорушного спокою, тихого сну, а самi пiдемо працювати й сподiватись, i, може, дiждемось часу, коли у нас встане цiле поколiння таких щирих, невтомних працьовникiв, яким був покiйний».

    М. Зеров. Слово над могилою Бориса Грiнченка, 9 травня 1910 року




І. Боягуз


Весна продовжувала змагатись iз зимою, намагаючись хоч трохи очистити обличчя неба вiд хмар, що передвiщали чи то снiг, чи то огидний будь-якому перехожому дрiбний дощ. Виходило в неi вкрай погано, зима пiсля найнезначнiшоi перемоги суперницi з вiдвертою легкiстю брала реванш. У своi двадцять вiсiм вiн усiм серцем пiдтримував весну, уявляючи, як на ii свiжому рожевому личку щоразу вiдбивалась гiркота поразки. Цю гiркоту Микола Костевич – так його називали учнi гiмназii – вiдчував у ротi останнi два мiсяцi. Особливо насичений смак вона отримала в лютому, коли пiд Киевом зупинились червонi загони. Прiзвище «Муравйов» не сходило з вуст дрiбних торговцiв на вулицях, вiн чув його на перервах вiд своiх учнiв та iнколи – колег. Читав у смутку очей поважних працiвниць бiблiотеки i гарненьких гiмназисток. Навiть Соня якось ненароком кинула це прiзвище в порожнечу тихого надвечiр’я.

– Що буде? – запитувала вона, але Микола не мiг iй вiдповiсти.

– Що там було? – запитувала Соня за мiсяць, коли вiн складав списки своiх учнiв, що загинули пiд Бахмачем i Крутами. А вiн мiг назвати лише прiзвища. І оцiнки, якi вони отримували на уроках латини.

Коли вперше переступив порiг класноi кiмнати i вiдрекомендувався блискучоокiй аудиторii, почув питання:

– А як правильно звучить ваше прiзвище – ЗЕров чи ЗерОв?

– Я вiдгукуюсь i на ямб, i на хорей, – вiдповiв чорнявому гiмназистовi.

– А в перекладi з латини – це…

Насмiхались чи просто перевiряли його?

– «Нуль», але менi бiльше подобаеться трактувати як «нiхто», – усмiхнувся у вiдповiдь. – Урештi, Одiсей, коли зустрiвся з циклопом Полiфемом, теж назвався «Нiхто». І йому це зовсiм не зашкодило.

Повертатися думками з далекоi сонячноi осенi в холодну напiввесну було непросто. Сьогоднi, 19 березня, пiсля мiсяця кривавого терору i встановлення такого-сякого миру завдяки нiмецьким вiйськам, Киiв прощався з героями Крут. Газети з манiакальною вiртуознiстю в першi ж три днi затерли до дiрок слова «юнi героi» та «Аскольдова могила», хоча ховати загиблих мали на Новому Братському вiйськовому кладовищi на Звiринцi. На Аскольдовiй могилi планувалось поховання тiльки двох iз двадцяти семи: Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, в однiй трунi – вони обнялись у момент розстрiлу. Але надто поетичним було словосполучення, аби його не пiдхопили i не виялозили в кiлометрах солодкавих дефiрамб, вiд яких гiркота в горлi ставала вiдчутнiшою.

На вокзалi було людно. Микола розглядав юрбу, намагаючись вiдiгнати думки про Соню. Чого iй було йти сюди? У страшне мiсиво з багна, людей i смутку? Останнiм часом весна вдавалась до бiльш брудних способiв повернути собi статус першоi ледi. Заяложене хмарами небо падало тягарем на плечi.

Вiзники зi своiм печальним вантажем рушили вулицею, за ними потягнулись люди, перетворивши натовп у процесiю. Микола не вiдразу помiтив, що опинився на вiдстанi витягнутоi руки вiд одного з возiв iз двома темними трунами. Рiзко сповiльнив ходу, аби позбутися моторошного сусiдства, не розумiючи, чому воно його так гнiтило. З-за правого плеча виринула струнка постать, погляд блакитних очейрiзонув раптово, примусивши пильно вдивитися в обличчя.

– Добридень, Миколо Костьовичу, – спокiйно мовив блакитноокий, у якому пан професор – а саме такого статусу набув Микола з вересня 1917 року – увпiзнав одного зi своiх студентiв.

Цей був живий, на вiдмiну вiд тих, з якими сьогоднi прощалося мiсто. Однак дiлити з хлопцем дорогу до кладовища чомусь не хотiлось. Перебрав у думках кiлька приводiв ввiчливо загубитись у натовпi, пошукав очима знайомих – намарно. Хоч раптом на мить здалося, що десь у глибинi юрби тонкий промiнь умираючого, ще не весняного сонця вихопив блiде обличчя Сонi. Примарилось.

– Спитаете, чому я не пiшов? – без церемонiй запитав блакитноокий, iм’я якого Микола вже згадав – Марко Лозницький.

– Куди?

– Пiд Термопiли, – сумно усмiхнувся Марко.

– Не спитаю. Тут усi не пiшли, – повiльно вiдповiв Микола, подумки оцiнивши метафору.

Крутян було не триста – залiзничну станцiю боронило близько 600 юнакiв супроти шести тисяч Муравйова, але хiба це не такий самий подвиг спартанцiв? Aut cum scuto, aut in scuto[1 - Aut cum scuto, aut in scuto (лат.) – зi щитом або на щитi.].

Процесiя повiльно просувалась Бiбiковським бульваром. Марко, як на зло, не вiдставав, але й нiчого не говорив. Вiд його мовчання Микола почувався незатишно.

Киiв на його очах перетворився з мiста вишуканого в мiсто сiре i неохайне. Хлопець iз Полтави, наiвний i трохи романтичний, Микола закохався спочатку в Киiв, а потiм – у дiвчину з цього мiста. Закохався у якiснi костюми i взуття перехожих, театри i вистави, аромат бузку i цвiт каштанiв у тихiй прозоростi повiтря, зовсiм дешеву. але надзвичайно смачну каву в десятках маленьких кав’ярень на вулицях. Тiльки в цьому мiстi могла жити струнка i тендiтна дiвчина в черевичках на пiдборах i легкiй свiтлiй сукнi. Справжня Навсiкая. У брудному Киевi, який тхнув страйками робiтникiв на «Арсеналi», сотнями чобiт червоноi солдатнi, кров’ю i смертю, мiтингами на площах, не було мiсця цвiтiнню каштанiв. Посеред такоi киiвськоi вулицi вiн не хотiв бачити Соню. Можливо, саме той, квiтучий кавово-бузковий Киiв i пiшли захищати його учнi.

– Я ранiше нiколи не замислювався, як народжуються мiфи, – почав Марко, про якого Микола вже забув – от, наприклад, як народився мiф про Дедала та Ікара? Може, Ікар зовсiм i не лiтав, може, вiн просто розiгнався i впав зi скелi, а крила його були схожi на жалюгiднi шматки з тканини та мотузок. Хтозна. Але ми знаемо Ікара як того, хто кинув виклик богам, самому Сонцю.

Микола похмуро глянув на небо. Сонце поперемiнно затуляли обдертi сiрi хмари, що не надавало урочистостi його сяючому обличчю. Такому сонцю, напевно, можна було кидати виклик. А от коли проти тебе шiсть тисяч? Наскiльки це складно уявити? Скiльки людей зараз iдуть за домовинами загиблих? Три, чотири тисячi? Хтозна.

– Вони обiцяли оголосити менi бойкот, – байдуже кивнув Марко в бiк однiеi труни, – бо я не пiшов.

Микола стенув плечима:

– Як бачиш, свое слово вони тримають, – зауважив вiн.

Повз них на пiдводi пропливли двi мовчазнi труни. Марко невесело усмiхнувся.

– Максималiсти, – резюмував вiн.

– А ти?

– Я – навряд.

– У твоему вiцi – це майже злочин.

– Без «майже». Найстрашнiший злочин, – сказав Марко майже сумно.

Хоча, хто вирiшуе, що саме вважати злочином? Для рiзнобарвно вбраноi бiльшовицькоi армii злочином було – не грабувати мiсцеве населення. Для нiмцiв, що тепер педантично розвiшували на перехрестях i будинках таблички з назвами вулиць i установ, злочином була, напевне, неакуратнiсть. Хтозна, як змiниться Киiв за кiлька рокiв i в яких злочинах звинуватять його самого. Микола зусиллям волi примусив себе вiдмахнутися вiд нав’язливих думок. На думку Сонi, для киiвськоi панночки злочином було знати точну адресу Миколи, адже студентки нiколи не ходили до знайомих юнакiв додому, так було «не прийнято». Зеров згадав, як уперше переступив порiг квартири № 17, що на вулицi Велика Пiдвальна, у тому ж будинку розмiщувалось Украiнське наукове товариство. Гiмназiя була поряд – лиш прогулятись до Сiнного базару, вистачить на коротку розмову з другом. Упiвока глянув на учня, ледь помiтно хитнув головою: такого супроводжувача вiд роботи додому добровiльно Микола б не обрав.

Марко, як Мефiстофель, слiдував за ним усю дорогу до кладовища. Його викладач мав надiю, що той знудиться i зникне хоча б пiд час мiтингу бiля будинку Педагогiчного музею, де розмiщувалась Центральна Рада. Але Марко не зникав, гiрше – уважно слухав промовцiв. Микола ковзав поглядом фасадом будинку. Інкерманський камiнь. Кажуть, з нього зводились палаци старого Риму. Грушевський, нiби вiддаючи шану цьому факту, почав виступ iз латинського афоризму.

Урештi процесiя рушила далi, звернула на Фундуклеiвську. Бiля готелю «Франсуа» Микола втратив будь-яку надiю позбутися свого не надто балакучого супроводжувача. Той, у свою чергу, вирiшив спровокувати Миколу на такий-сякий дiалог.

– Ви виголошуватимете промову? На кладовищi? – запитав вiн.

– Не мав такого намiру, – вiдповiв Микола.

– Чому? Я читав у газетi вашу промову над могилою Бориса Грiнченка.

– О, то я вже майже професiйний поховальний промовець…

– Щось на зразок.

Микола зiтхнув.

– Сподiваюся, ти помиляешся, – сумно усмiхнувся вiн, розмiрковуючи про те, чи справдi цей юнак десь знайшов «Раду» кiлькарiчноi давнини чи переповiдае чиiсь слова. Про кар’еру виголошувача промов над могилами Микола точно не мрiяв. От тiльки якийсь дивний дзвiночок тривоги дзенькнув чи то у вухах, чи десь у глибинi горла, примушуючи його завмерти. Пiсля такого дзвiночка, зазвичай, у пам’ятi виринала картинка зi сну, що дивував своею регулярнiстю останнi кiлька рокiв.

Сон, зазвичай, огортав його пiд ранок, примушуючи забути про все на свiтi. Одне i те саме напiвмарення, картини якого вiн встиг вивчити напам’ять. Височезнi стовбури дерев, що сягали неба, – принаймнi, Микола не мiг роздивитися угорi нiчого, крiм гiлок цих дерев. Нi, не просто дерев, цiлком очевидно – то були сосни. Вiн стояв на якомусь пагорку перед стiною правiчного лiсу, обличчям до нього. А за спиною… За його спиною щось – вiн не мiг вiдповiсти, що саме, – чекало, поки вiн озирнеться. Щось, що таiло небезпеку. Однак Микола не озирався.

Прокидався iнодi вiд власного крику, iнодi спокiйно. З вiдчуттям нестримного бажання поринути в лiс, сховатися в ньому, знайти серед хащ тишу i спокiй. Про лiс вiн згадав i зараз, iдучи Хрещатиком за трунами своiх учнiв. Вiд повного занурення в пiдсвiдоме його вiдволiкла метушня по праву руку. Марко рiзко вiдскочив убiк, вiдсмикнув рукав пальто, в який вчепилась чиясь рука. З другого боку з юрби випiрнув хлопець, обличчя якого здалось Миколi знайомим. Поки Марко вiдхилявся вiд удару другого нападника, Микола впiзнав у першому свого учня. Вiн уже хотiв зупинити iх зауваженням, однак нападники й самi завмерли в нерiшучостi, побачивши викладача.

– Миколо Костьовичу! – вдихнув перший.

Марко похмуро глянув на нього з-пiд лоба. Далi дiалог не клеiвся, певно, хлопцям було непросто пояснити, чого вони вирiшили влаштувати бiйку в декорацiях поховальноi процесii.

– О, не зважайте на мене, – картинно махнув рукою Микола.

Хлопцi знiтились ще бiльше, отож, вiн продовжив:

– Якщо ви змiнили плани щодо побиття мого спiврозмовника, ми продовжимо нашу бесiду, – iронiчно констатував вiн.

Нападники всiм своiм виглядом демонстрували небажання продовжувати акцiю праведноi розплати. Марко з виразом байдужостi рушив услiд за Миколою. Вiд вiзникiв iз трунами вони безнадiйно вiдстали, Микола не вiдчув жодного суму з цього приводу. Думав про Марка.

– То чого ж ти не пiшов?

– Можливо, я – боягуз, – вiдповiв той майже вiдразу.

– Чому ж я в цьому сумнiваюся?

– Така властивiсть критичного розуму – в усьому сумнiватися, – усмiхнувся Марко. – От зараз ви сумнiваетесь, що ви – саме той, хто мае щось сказати, перш нiж iх засиплять землею.

– Можливо.

– Не сумнiвайтеся. Їм це потрiбно.

– Мертвим нiчого не потрiбно.

– Окрiм останнього боргу живих перед мертвими – кiлькох слiв над труною.

Микола звiв брови у здивуваннi, скосивши погляд на свого учня.

– Для тебе це так важливо? Аби я виголосив промову?

– Для мене. І для них.

Микола стенув плечима.

– Якщо чесно, я просто не знаю, що сказати. З чого почати?

– З чого завгодно. Якщо зовсiм нiчого не вигадаете – почнiть, як Грушевський – з латини. Вам сам Аполлон велiв.

Микола усмiхнувся, краем ока помiтивши суворий погляд, який у вiдповiдь на його усмiшку кинула поважна панi в чорнiй траурнiй хустцi. Стер усмiшку з обличчя, як за наказом. Кладовище на Звiринцi вiйнуло на них меланхолiйною рiвнiстю рядiв бiлих хрестiв. Це було вiйськове кладовище, а отже, останнiй пристанок тут можна було знайти, лише пiдкоряючись чiтким правилам: у могилi в три аршини в довжину i двi – у ширину.

Микола дивився на рiвний ряд ям i якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справдi щось незбагненне, що в релiгiях свiту зветься «душа», могло трiпотiти тут серед хрестiв? Про що можна говорити, проводжаючи зовсiм ще хлопчакiв? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?

Коли вiн виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рiвного прямокутника найближчоi ями, тиша запала не вiдразу. Його нiхто не представив, та й, власне, вiн i сам не назвав свого iменi перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думцi, що ще один виступ – i його й справдi можна буде вважати досвiдченим поховальним промовцем. Так i не вирiшив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:

– Aut cum scuto, aut in scuto…

– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались iз кладовища.

– Я використав твою метафору. Про бiй пiд Термопiлами, – мовив Микола.

– Вона не моя. Але метафора й справдi гарна.

Натовп поволi рiдшав i розтiкався вулицями. Микола намагався не думати про своi, тепер зовсiм спорожнiлi, старшi класи. Марко перервав потiк його думок, промовивши:

– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили роздiлити з вами цей шлях. Сподiваюсь, ви не вiдмовитесь вiд мого супроводу, якось… при нагодi?

Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розумiючи, про що вiн. Але вiдповiв:

– Звичайно, буду радий.

Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвiнку реплiку в небо, що враз нiби посвiтлiшало:

– Що ж, до зустрiчi!

– До зустрiчi.

Хлопець рвучко розвернувся i майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогiн i повiльно рушив вулицею.

Висока струнка дiвчина в темному пальто якраз намагалась обiйти аж надто непривабливу калюжу з чорним мiсивом багна. Марко зупинився по iнший бiк вiд перешкоди i з викликом поглянув на неi. Дiвчина спершу знiтилась пiд його поглядом, потiм роздратування увиразнило тонкi риси ii обличчя.

Марко вступив у дiалог першим:

– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокiйно мовив вiн, – ви ж, напевне, його тут шукаете?

– Не розумiю, до чого… – здивовано почала вона.

– Микола Костьович зустрiв приятелiв по дорозi, вони планували завiтати до когось iз них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете iх наздогнати, – насмiшкувато вiдрiзав вiн.

Рум’янець пишними мальвами розцвiв на щоках дiвчини.

– Ви з кимось сплутали мене, – спокiйно мовила вона.

Рiзко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом ii струнку постать. Соня. Бiсова Навсiкая.

– Добре, що хоч встиг, – кинув крiзь зуби слова просто в багнюку.

І розсмiявся, тихим переможним смiхом.




II. Поганi знаки


Соля очима пила густу вранiшню прохолоду мiста. Бiгла. Пiдбори ледь чутно постукували у якiйсь дивнiй тишi, яка була не властива Киеву. Солодкавi травневi ранки зазвичай були сповненi звуками. Льняна сукня обцiловувала ноги. Коси пломенiли чорним на фонi свiтлих рукавiв. Бiгла.

– Ти не встигнеш, – говорив малий шмаркач.

– Дивись, аби ти встиг.

Бiгла. Мов безтiлесна, пролiтала повз людей i будинки, дерева i машини. Найболячiше було те, що малому шмаркачевi нiкуди було поспiшати. Принаймнi не сьогоднi. Сьогоднi його Перехресник був у безпецi. Можливо, колись Соля, захлинаючись вiд розпуки i помсти, теж кидатиме йому в обличчя:

– Ти не встигнеш.

Це i е iхне головне завдання – встигати. Попереджати неминуче i невiдворотне, вiдтягувати останнiй час. Кажуть, спочатку встигати зовсiм просто. Киiв мовчки спостерiгав за нею, нiби насмiхався. Таким холодним вiн не був, коли вона вперше оглядала його вулицi з високого сидiння фаетону. Тодi iй нiкуди було поспiшати. Колись у розмовi з нею пан професор Микола Зеров назве Киiв 1917 року витонченим мiстом, навiть елегантним мiстом.



Того року вона вперше побачить Киiв.

Упившись квiтневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився бiля будинку з примхливо-вiзерунковою вивiскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манiрна панна у приголомшливiй сукнi i капелюшку вiнчала вивiску. Соля ступила на тротуар, помахом руки вiдпустила вiзника, ковзнула долонею по металу дверноi ручки.

– Я на твоему мiсцi туди не заходила б.

Медовi iнтонацii, голос жiночий, незнайомий.

– Це ж чому?

– У власницi зовсiм немае смаку.

– Смак – це дуже суб’ективно, хiба нi? – скопiювала iнтонацiю своеi спiврозмовницi Соля.

Вона не озиралась, не хотiла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.

– Я думала, тебе хоч вивiска налякае.

– Вона менi подобаеться.

– Отже, усе ще гiрше, нiж я собi уявляла. Стара Геста зовсiм втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.

Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона вiдпустила, стовбичив на вулицi просто перед нею. Скептично глянула на вiзника, той у вiдповiдь лише мовчки знизав плечима, ледь помiтно ковзнув поглядом у бiк жiнки, що стояла поряд.

Невисока, тендiтна. Соля не могла дозволити собi витрiщатись на неi кiлька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лiнiю вуст i химернi обриси капелюшка.

– На Перехрестi зустрiлись ми… – почала вона звичний обмiн обрядовими фразами, зрозумiвши, хто перед нею. Наставниця.

– Ага, ага, у нас i так мало часу, – неввiчливо обiрвала ii жiнка, – лiзь уже в бричку, спробуемо врятувати твое вiдчуття прекрасного чи що там вiд нього лишилось.

Соля слухняно повернулась на м’яке сидiння, жiнка сiла поруч, фаетон рушив.

– З цим мiстом спочатку треба привiтатися, а вже потiм вiдчиняти дверi, куди б вони не вели, – моралiзаторським тоном мовила тонкогуба.

Соля вигнула брову. Промовчала. Вирiшила почекати, що буде далi.

Конi несли iх вулицями, Киiв дихав мудрiстю i весною водночас. Зеленiли дерева, синiв Днiпро. Простi кольори, без йорзання напiвтонiв. Блакитне небо цiлувало золотi куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнiвалась, що стара вiдьма спромоглася видобути з дiрявого мозку справжню метафору, певно, почула вiд когось.

– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.

Соля лишила вираз обличчя незмiнним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким мае справу, дозволила собi думати надто голосно. Побачила, як тонкi вуста затремтiли, приховавши посмiшку. Змусила себе мовчати. Хай це рафiноване мiське стерво починае розмову.

– Як забажаеш, – мовила жiнка, – мене звуть Вiкторiя Ленартович. Однак цiлком задовольнить «панi Вiкторiя».



Соля нiколи не розумiла, нащо взагалi тi Наставницi. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на бiса здалися?

«Дурнi питання не потребують вiдповiдей» – говорила iй Геста, слiдкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекцiя про Наставниць запам’яталась дiвчинi тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.

Перша ж зустрiч iз Киевом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, i трояндово-насиченим неймовiрно iнтимним ароматом парфумiв панi Вiкторii. Останнiй аромат постiйно змiнювався, був то ледь вiдчутним, свiжим i грайливим, то сповнював собою все довкола, вiдвойовував територiю аж до в’язкоi блакитi неба, змушував Солю тонути в собi, але й прагнути повного занурення.

Конi несли iх далi, вглиб мiста, минаючи церкви в коронах слiпучих куполiв i сади, якими розкошував Киiв.

– Подобаеться? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень i вiдчуттiв.

Зрозумiла, що обличчя палае захватом, вiдповiла:

– Троянда – не надто, а мiсто гарне. Стара Геста називала його святим.

– Стара Геста непогано iронiзуе, як мае настрiй. Кажуть, у Киевi е будинки, цегла яких почервонiла вiд сорому. Мiсто розпусти.

Помовчала i додала:

– А щодо троянди – це квiтка королiв.

Соля знизала плечима.

– Я чула, росiйськi офiцери дарують троянди повiям. Оберемками.

– Дарують, – погодилась панi Вiкторiя, – але ж нiхто не називае королiв чи iхнi квiти святими.

Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усi боки, збайдужiвши до того, яке враження справить на панi Вiкторiю. Жiнка iй вiдверто не подобалась, було незатишно вiд самоi думки, що ця трояндова королева буде ii Наставницею.

Мiсто ж лукаво всмiхалось вивiсками магазинчикiв i кав’ярень, посилало повiтрянi поцiлунки сонячних зайцiв вiд скелець окулярiв i моноклiв перехожих, блимало вiтринами i прикрасами, квiтами i широкими усмiшками вiйськових, рум’янцем на щоках гiмназистiв i червоним носами двiрникiв та службовцiв. Обiцяло Солi розваги. Дихало життям i красою, молодiстю i легкiстю, iронiчно поеднуючи на вулицях в полi ii зору квiткарок i черниць, поважних професорiв i волоцюг, метких журналiстiв i роз- важливих сивочубих селян. До рiзномаiття запахiв додався стiйкий аромат спецiй, а коли панi Вiкторiя вiдточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд iз фаетоном, газету, Соля на повнi груди вдихнула аромат паперу i друкарськоi фарби.

Фаетон зупинився бiля будинку в затiнку дерев, краем ока вiдзначила адресу – Панькiвська, 7. Слухняно узяла газету з рук панi, поки та, грацiйно спираючись на руку вiзника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на нiжному букетику квiтiв, що прикрашав капелюшок Наставницi.

– Вони не справжнi, – почула саркастичне зауваження i здивувалась – нiжнi пелюстки вигравали на сонцi, наче живi.

– Дуже гарнi, – врештi спромоглась на комплiмент i побачила щиру усмiшку панi, що була iй вiдповiддю.

Скромна вивiска iнформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».

Нiяких малюнкiв.

– Здивована? – запитала Наставниця.

– Я думала на всiх вивiсках такого типу мае бути жiнка в сукнi.

– Жiнок у модних сукнях для вивiсок магазинiв у Киевi ранiше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так менi розповiдали.

Соля пропустила повз вуха незнайомi прiзвища.

– Інший учень художника малював туркiв з люльками для тютюнових магазинiв.

– І це погано?

– Нудно. Коли бачиш на всiх вивiсках однаковi постатi, врештi думаеш – яка рiзниця, в який магазин заходити.

А вже за кiлька хвилин Соля сидiла в м’якому крiслi i розмiрковувала над тим, як би то бiльш-менш елегантно узяти зовсiм крихiтну фiлiжанку з кавою i чи ризикнути додавати в ту каву вершкiв, що стояли поряд у дивнiй посудинi, яку вона так i не змогла iдентифiкувати. Капелюшок панi Вiкторii зайняв почесне мiсце на пiдставцi у формi дерева, що розлогим гiллям торкалося стелi. Замiсть листя на ньому квiтли капелюхи всiх кольорiв i форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув iй вуста, тож Соля просто витрiщалась на диво-дерево, подумки примiряючи його скарби.

Панi Вiкторiя пила каву, звiвши мiж собою i гостею паркан iз газети. Соля з полегшенням зiтхнула, як тiльки господиня дому сховалась за шурхотливими сторiнками. Вiльнiше сiла у крiслi, схопила фiлiжанку i ковтнула чорного i терпкого, як сама смерть, напою. Пробiглась очима корiнцями книг, що стояли у шафi, ледь торкнула поглядом дверi в iншу кiмнату, втупилась у в’юнкi мiдно-блискучi лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домi-майстернi дихало витонченiстю, але витонченiстю вмираючого королiвства. Нiби король уже помер, але служницi все ще бояться сказати про це королевi.

Шурхiт газети змусив ii повернутись до господинi дому. Поставила чашку, звiвши очi на свiже обличчя Наставницi.

– Тут не так уже й тоскно, як ти собi навигадувала, – констатувала панi, – хоча колiр шпалер можна було б i змiнити, в цьому сезонi вiд нього вiе нафталiном.

Пройшлась кiмнатою, кинувши зiм’яту газету на канапу.

– Гарнi новини? – запитала Соля.

– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотiла спершу почути твою iсторiю, – поглядом примусила вона Солю сiсти рiвно. – Твiй Перехресник у Киевi?

– Не зовсiм.

– Тобто?

Дiвчина витримала паузу, глибоко вдихнула.

– Я ще не зустрiла його.

Морально Соля була готова до такоi заяви ще коли сiдала у фаетон поруч з цiею холодною, по-осiнньому красивою жiнкою. Уявляла, як змiниться вираз ii обличчя, розширяться у здивуваннi зiницi. Можливо, вона навiть розсердиться. Урештi, мае повне право на такi емоцii. Наставницю не можна було зустрiти до зустрiчi з Перехресником.

А Соля зустрiла. Мала нахабство заговорити до неi, приiхати в ii дiм, пити каву з такоi витонченоi фiлiжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слiд гущi на днi. Темнi залишки вкривали майже все денце i тонкою смужкою тягнулись до вiнець. Бiлi плями у чашцi дивились на Солю очима знайомих i незнайомих людей та чудовиськ. Чорнi контури малювали числа i знаки, якi iй не хотiлось упiзнавати. Вона давно кинула читати свою долю по кавi у чашках. Повiльно-уривчастий румбовий ритм вiдстукотiли каблучки панi Вiкторii – вона пiдпливла до Солi. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч iз крiслом.

– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазi чи то iх зустрiч, чи то щось побачене в чашцi.

– Я не вiрю в поганi знаки, – холодно вiдказала Соля.

Панi Вiкторiя усмiхнулась:

– Знакам байдуже, вiриш ти в них чи нi.

Пiсля паузи додала:

– Отже, Соля. А повне iм’я?

– Соломiя.

Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.

– Спатимеш у кiмнатi нагорi. І не створюй шуму до дванадцятоi ранку.

Кивнула. Пожалкувала, що кава скiнчилась. Прослiдкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Панi Вiкторiя на хвилину зупинилась бiля шафи, узяла книгу i вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у крiслi, насолоджуватись пiслясмаком кави у ротi.



Хлопчина з газетами зупинився на розi вулиць, зсунув картуз набiк, пiдморгнув юнiй панянцi в капелюшку, що порожевiла i сховалась за плечем поважноi панi, певно матерi. Панi взяла газету, кивнула вiзнику, той хвицьнув коня, що понiс вулицею бричку з панi та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогоднi обрав це, вiдмiтивши його зранку крапкою на картi мiста. Далеченько вiд центра, але хто сказав, що Перехресник мае тинятися центральними вулицями. Зiтхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чiтко, створити сяку-таку систему. Наглядач тiльки розсмiявся з Марковоi iдеi систематизувати пошуки, вiдмiчаючи пройденi Перехрестя на картах. Вiдсмiявшись, пояснив:

– Немае нiякоi гарантii, що Перехресник, якого ти не зустрiв на вчорашньому Перехрестi, не прийде на нього сьогоднi.

Однак блукати вулицями без будь-якоi логiки Марко не мiг. У типографськiй комiрчинi, де ночував, обвiсив усi стiни картами. Зранку кидав костi, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту i рахував Перехрестя вiд мiсця, куди втрапив. Парне число – за течiею Днiпра, непарне – проти. Сьогоднi випало шiсть, тож iз самого ранку чатував на шостому Перехрестi вiд Марiiнсько-Благовiщинськоi вулицi. За течiею. Вважав це гарним знаком. Звiсно, не стирчав на одному Перехрестi цiлий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрiбноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовнiше Перехрестя дня.

Ввечерi сумно констатував, що воно себе не виправдало, як i сiмдесят два попереднiх. Позiхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течiею чи проти. Проти течii – поганий знак, хоч вiн i не надто вiрив у поганi знаки.




ІІІ. Соловей iмператора


Софiя Киiвська сяяла банями, простiр вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних i романтичних, по-фiлософськи спокiйних i метушливих водночас. Пiрнати в повiтрянi ванни киiвських просторих вулиць любив i двадцятисемирiчний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом вiд Золотих ворiт до Сiнного базару, ковзав поглядом по куполу караiмськоi кенаси, iнодi пив каву на першому поверсi «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вiтала вiдвiдувачiв скульптурами фантастичних крилатих звiрiв.

– Грифони? – запитав якось один з його учнiв.

– Я ознайомлюю вас iз давньоримською лiтературою, юначе, ще й для того, аби привiвши яснооку панну до кав’ярнi, ви могли б упевнено пояснити iй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звiра.

Роздивлявся залiзнi грацiйнi балкони пiд вантажем квiтiв, що хилили яскравi голови униз, нiби хотiли зiрватися i впасти йому до нiг. З вересня почав викладати у другiй гiмназii, а потiм – ще й в Архiтектурному училищi, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак вiдмовити собi в цьому задоволеннi не мiг, особливо в теплi осiннi вечори, як от сьогоднi. Бадьоро крокував вулицею, збайдужiвши до майже крилатих полiв сiрого плаща, що розлiтались навсебiч, бо ж не надав собi клопоту застебнути його. Киiв – не Златопiлля, тут можна ходити в розстебнутому плащi, i вiтри не залiзуть тобi пiд шкiру. Златопiлля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поiхати як провiнцiйний учитель пiсля закiнчення унiверситету – на кафедрi не залишився. Хiба мiг уявити, що провiнцiйне повiтря виявиться настiльки отруйним для того, хто так любив Киiв. Скнiв там три роки, перечитуючи Шевченковi «Три лiта», розважався катанням на ковзанах взимку i весняними напiвроманами з мiсцевими поцiновувачками поезii. Перебувши лiто, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Киевi вмирати не доводилось, у Киевi вiн жив кожним подихом вiтру, кожним зблиском сонця у хвилях Днiпра.

Киiвське сонце цiлувало скельця окулярiв, коли вiн звернув на Стрiлецьку i рушив далi, туди, де ii перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв грошi у високого чоловiка в капелюсi, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубiв i звiв на Миколу пронизливо-блакитнi очi. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потiм втупився в силует за плечем хлопця i завмер. Проста темна сукня, двi довгi коси, блiдий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсiм не краса привернула його увагу. На обличчi дiвчини, у широко розкритих очах застиг жах.

– Пане, прошу вибачити…

– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.

– Радий вас зустрiти, – здивував реплiкою хлопець.

– Я… менi, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрiбноти.

– Не варто, – зупинив його хлопець, приеднавши до слiв упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усiлякi дурницi.

Микола здивовано поглянув на нього, потiм роззирнувся в пошуках дiвчини, з холодом мiж лопатками, згадавши вираз ii обличчя. Дiвчини не було.

– Радий вас зустрiти, – повторив хлопець, – сподiваюсь, ми ще побачимось.

Микола зняв i знову повiльно одяг окуляри.

– Я нiчого не розумiю. Однак… напевно, теж радий, – вiдповiв вiн.

Хлопець широко усмiхнувся, вiдступив на крок, кивнув Миколi, пiдхопив свiй газетний оберемок мiцнiш i пiшов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повiтрi. Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся вiд самоi згадки, рушив геть, забувши про намiр прогулятися бiля брами Заборовського.

«Сiмдесят четверте! Сiмдесят четверте Перехрестя Киева!» – стукотiло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днiв, задушливих ночей. Вiдiйшов на безпечну вiдстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалi не здогадуватиметься про твое iснування, принаймнi спочатку. Врештi-решт, Зустрiч – це початок вiдлiку. Час починае спливати надто швидко, просочуеться крiзь пальцi.

Сiрий плащ Перехресника майорiв попереду наче стяг. Марко не йшов – летiв над землею. Цiкаво, хто вiн? Якийсь учений? Хода розмiрена, однак не повiльна. Хода людини, що цiнуе час. Майже наздогнав, пiшов спокiйнiше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив вiдстань до кiлькох крокiв, намагаючись детально розгледiти того, хто сонцем свiтився для нього. Свiтився, але не заслiплював. Серце вистукувало переможний марш.

Соля вiдстукала мажорну мелодiю каблучками, пiдiймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулицi, якi трикутником обiймали iхнiй будинок – Панькiвська перехрестям едналась з Микiльсько- Ботанiчною, яка простягалась до Тарасiвськоi. Обiйшовши кiлька разiв трикутник, Соля втратила до нього iнтерес. Їi тягнуло далi, у центр, у тихий затишок Золотоворiтського скверу, чистий простiр Рейтарськоi, до дивноi брами, що ii встигла помiтити в день знайомства з мiстом.

Панi Вiкторiя була зайнята зранку – прибула клiентка. Темнокоса, з пишною зачiскою, тонкими руками. Соля бачила ii у вузьку щiлину ледь вiдчинених дверей. Господиня наказала iй вишивати, однак набагато цiкавiше було вслухатися в неголоснi розмови двох жiнок, зайнятих сакральною жiночою магiею – створенням сукнi.

– Згубили бiльшу частину багажу, – бiдкалась клiентка.

Панi Вiкторiя короткими реплiками вiдрiзала спiвчуття з великого сувою гарних манер. Рiвненько крiпила iх до сумноi розповiдi вiдвiдувачки, додавала мережива здивовано зведених брiв та емоцiйних вигукiв. Ох-ох, що ви кажете!

– Що сталося з мiстом? Ми або чекаемо обстрiлу, або вже дочекались.

На думку Солi, панi Вiкторiя перебiльшувала. Новоприбула киянка зiтхала i говорила:

– Зовсiм малi, старшiй, Маринi, ще нема трьох рокiв.

«Певно, дiти», – здогадувалась Соля. Наставниця чаклувала iз сантиметровою стрiчкою, ковзала навколо жiнки, ii бiлi нiжнi руки танцювали то вздовж рукавiв, то на рiвнi талii. Рвучко схилялась над столом, записувала. Вiдкидала пасмо волосся з лоба, i у здивуваннi Соля вiдчувала, як трояндовий аромат розквiтае у домi, знов наповнюе все собою, певно, заповзае пiд капелюхи, що цвiтуть на деревi. Чи вiдчувае цей аромат гостя?

– Вiро, все налагодиться, повiрте менi. Я глибоко поважаю вашого чоловiка. Упевнена, вiн привiз родину до Киева, бо вважав це правильним рiшенням.

«Цiкаво, якого це чоловiка вона “глибоко поважае”», – подумалось Солi.

– О, вашi б слова… Вiн зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутинi, щось сплiтае, ночуе в типографii, бо ввечерi страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стiльки люду, смiття не прибираеться з вулиць. Ввечерi нема сподiвань на лiхтарi, хiба на вiкна будинкiв, однак iх так зашторюють, нiби свiтло тут – найкоштовнiша розкiш.

– Коли вимикають електрику, так i е, – сумно усмiхнулась панi Вiкторiя.

Далi розмова увiйшла у звичну колiю теревень про театр, який так чи iнакше ставав центром базiкань усiх клiенток панi Вiкторii. Невже в цьому мiстi жiнки шили собi одяг лиш для тетральних лож?

– Хiба ж це поганий привiд для сукнi? – дивувалась панi Вiкторiя.

Соля мовчки знизувала плечима.

– Колись вiдведу тебе. Зрозумiеш, що заради того театру, що зараз у Киевi, жiнки шиють сукнi, а чоловiки беруть штурмом мiсто.

– Хiба в Киевi лиш один театр? – питала Соля сто рокiв тому, до того, як уперше побачила на сценi акторiв Садовського.

– Один, у який я тебе вiдведу. Іншi вiдвiдаеш за власним бажанням.

За кiлька мiсяцiв Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповiдала вiдомi киiвськi легенди охочим смiятися над ii iсторiями про той, единий театр панi Вiкторii. В iсторiях фiгурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статтi-дифiрамби акторам, а ще – гетьманський автомобiль, що забирав керiвника театру просто з репетицii, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плiтки про юних балерин зi школи на Прорiзнiй i «Молодий театр», який працював у примiщеннi танцювальноi школи. Смiялась над байками про «Інтимний театр», що заiнтригував першими афiшами – кияни очiкували чогось непристойно-пiкантного, натомiсть виявилось, що органiзатори мали на увазi особливу iнтимну атмосферу для iнтелектуальноi розмови мiж глядачами та акторами.

Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири вiйськових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовiрних сховищ панi Вiкторii, читала книги i газети, примiряла капелюшки, допомагала кроiти i шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усiм безтурботним Солiним життям нависало гнiтюче занепокоення. Тривожнi погляди панi Вiкторii свiдчили, що так не триватиме вiчно. Тi погляди зовсiм не стосувалися ситуацii в мiстi, яке ледь не щодня прокидалось пiд новими прапорами. Наставницю непокоiв хиткий статус Солi, ii роль королiвни без королiвства. Скiльки б дiвчина не блукала киiвськими перехрестями, Зустрiчi не дочекалась.

– Як же я впiзнаю його? – питала вона в господинi дому в тi рiдкiснi вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.

Говорити – уже було неабияким досягненням. Панi Вiкторiя виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.

– Впiзнаеш. Неможливо не впiзнати.

– Що як я вже зустрiла його, просто не встигла врятувати?

Вiкторiя мовчала.

– Що як я нiколи не зустрiну його?

Що можна було б вiдповiсти цьому дiвчиську? Яке Перехрестя покликало ii? Вiкторiя не мала вiдповiдей, самi питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала iй серце, а хмари густiшали й нависали низько над брамою Заборовського, бiля якоi вона так любила гуляти. Та хiба лиш вона?

Вiра приiхала по сукню без попередження i в поганому настроi. Маленька дiвчинка в сiрому пальтечку спустилася вслiд за нею з пiднiжки фаетона, що зупинився навпроти вивiски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчiркою. Великi очi, смiшний нiс.

Соля, обрiзаючи трояндовий кущ, що рiс iз горщика бiля входу, спiвчутливо глянула на малу, вiдчувши холод, що вiяв вiд ii матерi. З трояндами Солi вiдверто не щастило. Подумки обрамивши королiвську квiтку зовсiм некоролiвськими словами з усiх бокiв, вона встромила пальця в рот у марнiй надii зупинити кров. Вiра скептично звела брову, хитнула зачiскою, пропливла до входу. Вiкторiя вже вiдчинила дверi i скопiювала Вiрин трюк iз бровою, глянувши на Солю. Палець довелось витягати, кров капнула на землю.

– Боляче? – запитала дiвчинка.

– Бувало гiрше, – чесно вiдказала Соля.

– Троянда така колюча, – серйозно сказала мала.

– Ще те стерво, – погодилась Соля, побачивши як на дитячому личку вiдобразився жах i захват водночас.

Певно, вона не чула ранiше, як лаються панянки зi школи крою i шиття за французською методою.

– Наглянь за дитиною, – кинула Вiкторiя.

Соля зiтхнула, намагаючись вiдiгнати думки про майбутню розмову з господинею дому. Розмови не оминути i краще не вiдкладати. Вiкторiя мусить знати, що поганих знакiв у iхьому життi побiльшало.

Малу звали Марина i вона, як колись Соля, у захватi завмерла бiля дерева з капелюхами. Вирiшивши, що свою роль наглядачки за дитиною вона виконала, Соля подалась варити каву. Маленьку кухню i простору вiтальню помешкання-майстернi Вiкторii наповнив аромат, за який вона продала б душу усiм перехрестям свiту. Хоч щодо наявностi душi в iстот ii професii ще в хатi Гести точилися суперечки. Чорний густий напiй. Терпкий аромат. Нiякого цукру, той убивае справжню каву, лиш трохи свiжих вершкiв. З недавнього часу в цьому домi почали з’являтися вершки – панi Вiкторiя пiшла назустрiч Солiним смакам. Наставниця вiддавала перевагу напою без додаткiв, кавi цнотливiй у своiй чорнотi. У Солi жив дух експериментатора. Вона варила каву з апельсиновою цедрою i медом, додавала корицi i вершкiв, спецiй i пелюсток троянди. Останнi навiть спробувала додати у фiлiжанку панi, отримала рiзку вiдмову. Цього разу пiдкреслювала гiркоту кави лимоном. Поринаючи в напiвмедитативний стан, згадувала дитинство, намагаючись забути Зустрiч на перехрестi. Не свою зустрiч.

– Почитаеш менi? – почула запитання.

Не вiдразу зрозумiла, що звертаються до неi. Спустилася з висоти спогадiв на канапу дому Вiкторii. Зауважила в полi зору дiвчинку з книгою в руках.

– Будь-ласка, – наполягало мале кирпате створiння.

– Так, звичайно, – ковтнувши ще кави, вiдповiла Соля.

Лимон бадьорив. Узяла до рук книгу, що ii простягала мала. Дiвчинка сiла на краечок канапи, акуратно склавши маленькi тендiтнi ручки на колiнах. Соля мимоволi згадала витонченi руки Вiри.

– Що за книга?

– Казки.

– Звiдки знаеш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собi вiдповiдь, зi скiлькох рокiв людськi дiти вмiють читати.

– Панi Вiкторiя читала менi з неi.

Панi Вiкторiя продовжувала дивувати Солю. Цiкаво, коли саме вона стала така близька до родини своеi клiентки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.

Коли Вiра i Вiкторiя зайшли до вiтальнi, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть. Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi. То були всi злi й добрi дiла iмператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi».

– Не надто весела казка для маленьких дiвчаток, – зауважила панi Вiкторiя.

Хтозна, кого вона мала на увазi – Солю чи Марину. Вiра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як i руки, шию.

– Це гарна казка – тихо сказала дiвчинка.

Соля скептично примружилась.

– Нам час iти, – безапеляцiйно мовила Вiра.

Вiкторiя узяла книгу з рук пiдопiчноi, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.

Уже на порозi Марина розвернула рожеве личко до Солi.

– Не хвилюйся. До iмператора прилетить соловей i прожене Смерть.

– А як не встигне? – усмiхнулась обрiзувачка троянд.

– Встигне. Солов’i швидко лiтають.

Закiнчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою пiсля Солiноi варварськоi операцii, – повернулась у дiм.

– Тепер троянда вiдлякуватиме наших клiентiв? – саркастично запитала панi Вiкторiя.

– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.

Вiкторiя усмiхнулась.

– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настiльки. Тебе так налякала казка?

– Мене бiльше лякае наiвна впевненiсть, що Соловей встигне ранiше за Смерть.

Вiкторiя не вiдповiла, сiла у крiсло, традицiйно сховалась вiд Солiних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила i газету, i редакцiю, розумiючи, що сьогоднi не готова до серйозноi розмови з Наставницею.




IV. Помiчник хормейстера


Стара наглядачка щодня наказувала дiвчатам вишивати. Сидячи в охайнiй свiжовибiленiй хатинi з величезним глеком молока на столi, малi майстринi брались до роботи. Вишивали перехрестя вiзерункiв на сорочках. Одна з наймолодших, Соломiя, ще невмiлими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку i прокладала хирлявi нерiвнi стiбки на полотнi. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподiвалась перевершити таких генiальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропiтка ручна робота давалась iй нелегко. Це помiчали й iншi наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти i вишивати знову й знову. Виховувала терпiння чи ненависть до марудноi роботи – Соля точно не знала. Сподiвалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустрiти Перехресника. На перехрестя дiвчат поки що не випускали – малi. Перехресника можна було зустрiти не ранiше як у тринадцять рокiв, а Соля не була певна, що витримае ще чотири роки пiд наглядом староi вiдьми.

Їх готували як Перехресниць iз народження. Жили подалi вiд людей, бо ж людьми iх важко було назвати. Хоча Соля i не вiдразу зрозумiла, чим вiдрiзняеться вiд ровесниць iз селища, в яке iнодi ходили на базар. Хiба що тi були грубiшi на обличчя, а рухи iх не вирiзнялись особливою плавнiстю. Солi iнодi здавалось, що сiльськi дiвчата вiдчувають ледь не фiзичний бiль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозумiти, чого iхня хода така тяжка. Стара Геста на ii запитання байдуже кинула:

– То ж людськi дiти. Що ти вiд них хочеш?

– А ми чиi?

Щiлина замiсть рота. Мовчання замiсть вiдповiдi.

Соля клiпала великими сiрими очима, запитувала знов:

– А Перехресники – люди?

– А хто ж?

– То вони такi ж грубi й неоковирнi, як тi, що в селищi?

– По-рiзному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрiнеш свого – пiдеш за тим сяйвом на край свiту.

Соля розмiрковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:

– Іди вишивати. На Перехрестя тобi ще зарано.

Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки пiсля тiеi розмови на столi так само стояв глек молока i стара вiдьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шiсть рокiв молоко у глеку стало жирнiшим – Геста звiдкись привела нову корову, а ii вихованки старались гарно випасати ii. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину нi з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна вiд чого, Геста знайшла iншу, чорно-бiлу. Молоко на смак стало гiрким як полин, бо дурнувата худобина забивала собi шлунок саме ним, хоч дiвчата намагались обминати срiблястi заростi, коли гнали ii на пашу. Потiм Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зi столу, i Геста, проклинаючи хтозна-кого, рiзко кинула Солi, моляв, то червонi забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як i за будь-чим у цьому життi. Минуле ввижалось iй як набридлива нiчна примара, неспокiйний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешне.

Їй дозволено було залишати вибiлену хату на тижнi, iнодi – мiсяцi – з тринадцяти рокiв. Солю тягнуло в мiста, хоча Геста часто говорила iй, що Перехресники люблять негомiнкi малолюднi вулицi. Без галасу мiста. Солi було начхати. Вона жадiбно розглядала жителiв великих i малих населених пунктiв, що зустрiчались iй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подiбний до iхнього. Взувала черевички, що ними змiряли брукiвку мiськi панянки. Найпростiша суконька сидiла на нiй як королiвськi шати, а Соля нечасто носила простi сукнi. Їi вабили шовк i оксамит, капелюшки i перстнi, високi пiдбори i гребенi, що ними можна було пiдбирати волосся. Хоча за кiлька експериментiв iз зачiскою вирiшила залишити традицiйнi для Перехресницi коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою i вином, музикою i поезiею. Танцювала iз суворими вiйськовими. Кiлька разiв позувала для знайомих i малознайомих художникiв. Ходила на перехрестя, а потiм, розчарована, знову поверталась до хатини Гести i пила остогидле молоко – звiдкись узялась нова, цього разу бiла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось iй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втiшала ii. Просто мовчки дивилась на дiвчину, уже не примушуючи вишивати. Своi вишиванi перехрестя Соля пройшла. Лишилось останне.



Панi Вiкторiя, сумнiваючись щодо своiх обов’язкiв, пов’язаних iз Солею, вирiшила робити те, що вмiла найкраще. Тож у вiльнi години вiд клiентiв та учениць робота в майстернi не припинялась: панi Вiкторiя творила магiю зi шовку, оксамиту та мережива заради пiдопiчноi.

– Кажуть, на Контрактовiй ярмарцi щороку працюе неофiцiйна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.

Наставниця скурпульорзно обвивала ii сантиметровою стрiчкою, щось мугикаючи пiд нiс.

– Певно, ви вирiшили прибрати мене i спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сiльських дiвок.

– Ти, певно, й дихаеш сарказмом? Однак твоi слова не далекi вiд iстини.

Соля кисло усмiхнулась.

– Сарказм пiдкреслюе iстину, а не заперечуе ii.

Панi Вiкторiя розгорнула сувiй тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплоi поверхнi, що устлала стiл.

– Хтозна, можливо, твiй Перехресник не помiтив тебе через те страхiтливе вбрання, яке було на тобi в нашу першу зустрiч.

Соля мовчала, подумки проклинаючи бiсового естета, що дiстався iй в Перехресники. Тобто поки що – не дiстався.

– До речi, про Перехресникiв, – урештi наважилась вона.

Вирiшила: кращоi нагоди не дочекаеться, час розказати про хлопчину з газетами. Панi Вiкторiя завжди була стриманною i холодною у спiлкуваннi з Солею, вiдверто прискiпливою i iнодi жорстокою – з ученицями, ввiчливою, але недосяжною – у розмовi з клiентами. Скажена жiнка. Краще сказати iй усю правду зараз, нiж через мiсяць, i тодi слухати крижанi докори. Соля здригнулась, вiдчувши на собi погляд Наставницi.

– Що саме про Перехресникiв? – перепитала панi Вiкторiя.

Соля глибоко вдихнула i спробувала не дозувати iнформацiю, а видати все вiдразу:

– Я бачила Зустрiч на Перехрестi. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрiв свого Перехресника, – вона зробила паузу.

Оскiльки панi Вiкторiя зберiгала мовчання, продовжила:

– Спочатку я не розумiла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловiком у плащi. Думала, сонце грае чи що. Вiн ще й в окулярах був. А потiм, – Соля скривилась, нiби спогади завдавали iй фiзичний бiль, – потiм вiн засвiтився ще яскравiше. Я спочатку подумала, що ось… що це i е мiй Перехресник. Але вiн дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвiтився так само яскраво. Я раптом зрозумiла, що це i е Зустрiч. Тiльки не моя Зустрiч.

– Що було далi? – врештi мовила панi Вiкторiя.

– Вони привiталися, здаеться. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потiм… вони розiйшлися.

Як не дивно, пiсля того, як вона врештi розповiла тривожну iсторiю панi Вiкторii, iй полегшало.

– Коли це було?

Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приемнi слова.

– Два тижнi тому. Коли приiздили Вiра з Мариною.

Панi Вiкторiя мовчки погладила рукою тканину, дiстала тонкi довгi ножницi з вiзерунчастим рукiв’ям iз шухляди столу. Ножицi зблиснули у свiтлi вмираючого вечiрнього сонця, що торкнуло своiм промiнням пiдвiконня в кiмнатi. Швидкими вправними рухами розрiзала тканину. Лишила на столi шмат, iнше – знов згорнула в сувiй, прибрала в шафу. Врештi спромоглась прокоментувати Солiну розповiдь:

– Отже, часу в тебе ще менше, нiж я думала. Сукню пошиемо до завтра.

«Певно та сукня й вiд Апокалiпсису врятуе», – подумки закотила очi Соля.

– Не врятуе, – спокiйно мовила Вiкторiя, – але зустрiти Судний день у нiй буде не соромно.

Шили до ранку. Панi Вiкторiя кроiла, як танцювала. Бiгала пальчиками з голкою вздовж обрiзаних краiв, нiби еднала не тканину – матерiю, саме життя зi смертю, темряву зi свiтлом. Соля обколола всi пальцi i пригадала всi лайливi слова, що знала. Зауважила бiднiсть лексикону, засмутилась. Пiд ранок зварила каву i цього разу ii Наставниця не вiдмовилась вiд трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком i свiтанком, що постукав у вiкно.

З крихiтною фiлiжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторiй спальнi панi Вiкторii. Карамельна сукня сидiла на нiй, як ранiше жодна сукня з усiх, що Соля носила в цьому життi i в попереднiх, про якi не пам’ятала. Панi Вiкторiя виглядала задоволеною i стомленою водночас.

– У такому виглядi вiзьму тебе з собою до особливоi ложi.

– У театр? Ми шили сукню заради театру?

– Заради чого ще варто шити всю нiч? Хоча, якщо наполягаеш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.

Соля не мала настрою для словесних боiв, надто гарним було ii вiдображення. Наставниця перехопила ii погляд у дзеркалi, сказала:

– Зустрiти мене до зустрiчi з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустрiч на Перехрестi – це набагато гiрше. Я не знаю, чому це мiсто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобi не можна.

Соля розтулила рота, аби заперечити. Панi Вiкторiя випередила ii:

– Я не гнатиму тебе. Поiдеш, коли сама вирiшиш. Але дам пораду, врештi, маю на це право: iдь. Це мiсто зараз живе передчуттями, i всi вони – недобрi.

Соля спохмурнiла.

– Поки що не можу. Щось тримае мене.

Сказала i ще бiльше заплуталась у своiх вiдчуттях. Не розумiла, чому залишаеться, на що чекае.

А вже ввечерi у своiй мереживно-карамельнiй сукнi Соля в супроводi панi Вiкторii розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомцiв. Наставниця ii помахом руки вiтала друзiв, усмiхалась клiенткам, що прибули до театру в супроводi поважних чоловiкiв, iз серйозним виглядом переповiдала Солi мiськi плiтки. Сцену осяяло свiтло, вiдрiзавши зал вiд акторiв стiною мороку. Соля широко розплющила очi i забула, як клiпати, на годину. А вже в антрактi ii закрутив буревiй нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловiки у формi i костюмах, жiнки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усмiхнулась – до них пiдiйшла Вiра з чоловiком. Панi Вiкторiя щось говорила, представляла пiдопiчну, запитувала про дiтей. Вiра ввiчливо вiдповiдала, ii кремезний, як здалося Солi, чоловiк яснiв усмiшками i блискав доброзичливим смiхом з очей.

Уже потiм Вiкторiя розкаже iй, що той добрий повновидий пан – професор Академii мистецтв, художник i неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.

– Талановитих? – перепитае Соля i усмiхнеться, – талановитих у чому?

Голос Георгiя Нарбута – а саме так звали Вiриного чоловiка, – прогримить у неi над вухом:

– Не просто талановитих! А як казав один мiй знайомий – царiв! Царiв у поезii i в алкоголi!

І додасть бiльш стриманно:

– Великих у своiй спiвецькiй долi.

Вiкторiя розсмiеться своiм ввiчливим смiхом i перепитае:

– Хто ж цей дотепний знайомий?

Однак вiдповiдь потоне в розмовi i голосних вибухах смiху, оплесках i вигуках.

А потiм Соля побачить десятки нових облич, почуе новi iмена, якi того вечора нi про що iй не скажуть, нiчим не здивують, забудуться вiдразу, лиш пролунавши. За кiлька рокiв вона зрозумiе, що того вечора iй було даровано кiлька щасливих спокiйних годин, розмов iз майбутнiми друзями, комплiменти й смiх, вино i усмiшки. Кiлька годин, неоцiненних i не оцiнених по праву того дня.

Тiльки два обличчя запам’ятаються iй, тiльки двi пари очей на мить вирвуть iз майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, рiзоне, як лезо ножа. Очi – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей i остовпiе на мить. Надто юне, надто свiже. Рокiв сiмнадцять, не бiльше. Форма гiмназиста. Та здивуе ii бiльше за все, що обличчя виявиться знайомим.

Друга пара – очi – лагiдний дотик. Очi – променi. Смарагдовий вiдблиск. Упiймавши Солiн зосереджений погляд, Вiкторiя прошепоче:

– Це помiчник хормейстера. Навiть Садовський його хвалив. Кажуть, i поет, i музикант.

Дивний дзвiночок продзвенить у вухах Солi, стисне зсередини щось сховане пiд мереживом i теплою карамеллю сукнi. Вона обiрве на пiвсловi спiврозмовника, злякано пошукае очима панi Вiкторiю, що хвилину тому стояла поруч, але вiдiйшла до гомiнкого гурту «Ложi Нарбута», певно, тоi особливоi ложi, про яку говорила вранцi. Не знайде i почне продиратися крiзь форму i мережива, смiх i чужi розмови туди, де в темрявi коридору зникла голова в шапцi густого волосся.

Театр, як виявилось, не весь охоплений свiтлом лiхтарiв та софiтiв, е в ньому закутки, сповненi густоi кави мороку. Такий коридор поглине Солинi коси, що ковзнуть по спинi, зблиснувши в теплому свiтлi зали, перш нiж повнiстю пiрнути в темряву. Стукiт пiдборiв. Тиша. Соля зупиниться, потiм повiльно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далi. Ще два кроки, стукiт. Хтозна, серця чи пiдборiв. Той, за ким вона йшла, пiрнув у цей коридор усього лиш на хвилину ранiше. Невже розтанув тут, у терпкiй пiтьмi? Захлинувся безлiхтарною темрявою?

Ішла i сподiвалась, що спалахне свiтло. Раптово залле усi темнi закутки. Викреслить своiм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Свiтло спалахнуло, але не яскраве, ледь помiтне. Таке не могло на рiвних конкурувати з темрявою коридору, хiба позначити на стiнi рiвний прямокутник вiкна, а на ньому – чiткий силует. Темний, як найчорнiша кава панi Вiкторii, без краплини вершкiв. Силует видихне дим, як один iз бiблiйних демонiв, i, як привидиться Солi, зблисне вуглинками очей.

– Ви когось шукали? – майже лагiдно запитае демон бiля вiкна.

– Думала, що вас. Тепер бачу, що нi, – вiдповiсть вона, розтираючи язиком по пiднебiнню гiркоту розчарування.

– З кимось сплутали?

– Напевно.

Демон згасить цигарку. Соля зiтхне, майже схлипне. Вони разом пiдуть до виходу, до слiпучого прямокутника дверей, де в залi лунае смiх i переповiдаються плiтки, де е особливi ложi i змагаються в дотепах царi поезii, iмператори алкоголю.

– Павле! – раптовий вигук, радiсно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

Пролунав надто близько, надто бадьоро, пiсля сонноi темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солi в коси, зробивши iх ще важчими.

Демон поруч iз Солею з тонкими рисами обличчя, високий i стрункий, усмiхнувся комусь, змусивши ii прослiдкувати за його поглядом. До них пiдходив чоловiк. Сiрий костюм, скельця окулярiв. Великий нiс, повнi губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя ранiше. Соля майже чула, як цi повнi губи щось говорили хлопчинi з газетами, там, далеко, на Перехрестi. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формi гiмназиста, зовсiм не випадковiсть? Вiн був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрi. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою i спiлкуванням iз друзями, зовсiм не пiдозрюючи, що хтось ходить за ним назирцi, стежить за його рухами, намагаеться вiдвести вiд нього найменшу тiнь загрози.

Ось вiн який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що вiн – не ii Перехресник? Чи Перехресники взагалi не повиннi бути гарними? Хтозна.

Чужий Перехресник стояв i ввiчливо усмiхався, певно очiкуючи, що демон представить його Солi. Демон так само ввiчливо усмiхався, зберiгаючи делiкатне мовчання. Соля без усмiшки чекала, спостерiгаючи за обома. Вирiшила вiдрекомендуватися самостiйно, навiть повiтря в легенi набрала. Їi випередили.

– Мiй друг – Микола Зеров, – урештi сказав демон.

Виявляеться, у цих дiтей диму й темряви теж можуть бути друзi.

– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

– О нi, давайте сьогоднi без звань, бо менi доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – вiдповiв Перехресник.

Професор! От чого той хлопець убрався гiмназистом.

– Тiльки скромний помiчник, – злегка схилив голову в бiк Солi, – Павло Тичина.

Пан професор Микола Зеров, тiльки зараз зрозумiвши, що вони не знайомi, звiв брови на свого високого лоба.

– Соля, – не надто iнформативно вiдрекомендувалась вона. Їi спiврозмовники в очiкуваннi детальнiших роз’яснень зберiгали мовчання.

– Соломiя, – видала вона максимум вiдомостей, якi справдi могла розголошувати.

– Дуже приемно, – усмiхнувся демон Павло Тичина, помiчник хормейстера.

– Надзвичайно приемно, – скопiював його усмiшку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Вiйнуло трояндовим ароматом – до них пiдпливла панi Вiкторiя з iсторiею про малювання грошей. У цiй iсторii чомусь фiгурувало iм’я Вiриного чоловiка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетникiв? Дивне мiсто. Пан професор i помiчник хормейстера жваво обговорювали розказане, далi розмова рiзко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевiльнi люди, як вони звели все в один логiчний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавiшав, змiнив навiть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярiв. Говорив палко. Соля подумки вiдзначила, що на лекцiях його, напевно, слухають. Вiн навiть спровокував ii перепитати незрозумiле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum[2 - Semper legendum (лат.) – завжди перечитуване.], – усмiхнеться вiн, – удома варто тримати тiльки тi книги, якi завжди перечитуються.

– Сумнiваюсь, що в тебе лиш такi. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всi книги глибоко всерединi – казки. Ми лиш переповiдаемо одне одному забутi сюжети.

Помiчник хормейстера усмiхнувся.

– Як щодо поезii?

– Поезiя звертаеться до давнiх переказiв i образiв у першу чергу. Врештi, поезiя мае у своему розпорядженнi обмежений розмiр. Прозовий твiр може дозволити собi розлогiсть мовлення, для поезii – це страшенне марнотратство. Хiба ж ви обираете звичайнi, ненасиченi тисячами змiстiв слова? Нi, ви шукаете слово чи образ, який однiею своею появою в рядку змусить читача згадати найстрашнiшi нiчнi жахи, найсолодшi митi життя, тисячу вiдчуттiв, вiдтiнкiв кольору, дозволить торкнутися неба i впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О нi, власнi поезii менi видаються сухариками. Я тiльки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’ятi Солi вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки i поезiю, чужий Перехресник, i Павло Тичина, гарний, як демон, поет i музикант, помiчник хормейстера.




V. Трунок i лезо


Зима 1918 року була страшною. Певно, усi поганi знаки, що ними панi Вiкторiя не стомлювалась лякати Солю, стали передвiсниками цiеi зими. Соля залишилась у Киевi. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозумiти, сердиться панi Вiкторiя через ii присутнiсть чи радiе iй.

Вони майже не виходили з дому, а клiентки та ученицi ii Наставницi перестали з’являтись у майстернi. Однак ранок Соля починала незмiнно – з кави, протирання вивiски вологою ганчiркою i поливання трояндового куща в горщику, що тепер переiхав з вулицi у передпокiй. Нi цукор, нi кава, нi вершки не зникли з iхнього столу, Соля подбала i про iншi продукти. Панi Вiкторiя лиш уважно придивлялась до рук Солi, коли та накривала на стiл чи подавала страви. Щось пiдозрювала? Про щось хотiла запитати? Не запитувала.

Інодi вона виходила в мiсто, хоч панi Вiкторiя не схвалювала цi ii походи.

– Якщо тi червонi варвари зiпсують твое миле личко, тобi вкрай важко буде увiйти в довiру до свого Перехресника, – буркотiла пiд носа.

– Тодi вже хай нарiкае на себе, – вiдповiдала Соля, – мiг би з’явитися ранiше.

На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли пiти, лишались лежати купами на площах. Хто iх судив i за що – Соля не надто розумiла. Знала тiльки, що в мiсто прийшло щось лихе. Те, що примусило жiнок перестати шити сукнi для театру, а квiткарок продавати квiти серед зими. Те, що зробило всi розмови про поезiю дивними i недоречними, а хорошу каву i свiжi вершки – дорогоцiнними. Капелюшки панi Вiкторii раптом змарнiли, зблякли кольорами.

– Чого вони прийшли в мiсто? – питала Соля, маючи на увазi солдатiв Муравйова.

– Аби допомогти робiтникам скинути пута поневолення.

– Хiба в нас так багато робiтникiв? Ще й у путах?

– Тодi зубожiлим селянам.

Якщо селяни й були такими, в очi це не кидалось. Принаймнi не Солi, яка зараз думала про повновиду жiнку, що продавала iй вершки i молоко.

Вiкторiя сумно всмiхалась. Урештi вiдповiдала вже без гiркоi iронii:

– Їм потрiбен хлiб.

Це пояснення звучало логiчнiше, особливо в контекстi постiйного грабунку мiсцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, iх спершу потрiбно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

Соля гортала сторiнки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит iй вручив Павло Тичина пiд iдкий коментар Миколи Зерова:

– Нагутенбержив?

У зошитi було надто багато сонця для цiеi холодноi зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета вiднайде мiстичну темряву передапокалiптики, яка пасувала б зимовому мiсту.

Мiстика була, темряви – нi. Зошит слiпив променями, примушував перечитувати сторiнки знов i знов. Стурбована ще звечора панi Вiкторiя вихопила його iз Солиних рук i безапеляцiйно сказала:

– Їду за мiсто. Вiринi дiти захворiли.

Вiрин чоловiк-фальшивомонетник, якого Соля бiльше так i не бачила зi самоi зустрiчi в театрi, виявився ексцентричною особою. Панi Вiкторiя не стомлювалась стверджувати, що Георгiй Нарбут – генiальний художник, графiк i взагалi професор Академii мистецтв. Однак Соля часто iронiзувала про його «темне минуле».

– Вiн мрiе створити ескiзи перших украiнських грошових знакiв, а не пiдробки! – шипiла панi Вiкторiя.

– Чого ж дружина забрала дiтей i поiхала за мiсто? – запитувала Соля, переповiдаючи мiськi плiтки.

З якого дива панi Вiкторiя так переймалась Вiриними дiтьми, для Солi було загадкою. Урештi – зима, напевне, застудились.

– Кашлюк, – вiдрiзала панi Вiкторiя, збираючи речi.

Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дiвчинку в сiрому пальтечку, ii упевнене:

– Солов’i швидко лiтають.

Вiдчула тривогу, що стелилась шлейфом за ii Наставницею. Зiтхнула. Що iй було до малоi? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування ii матерi?

– Боляче? – запитувала Солю дiвчинка десь на сподi свiдомостi.

– Боляче, – подумки вiдповiдала iй Соля, думаючи про сто днiв кашлю, що примушуе задихатися.

Панi Вiкторiя озирнулась на порозi.

– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставницi.

– Звичайно. Наглянеш за майстернею.

Витримала паузу, примусивши господиню зустрiтись iз нею очима.

– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну iнтонацiю.

Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справдi могла.

Панi Вiкторiя змiряла ii поглядом.

– Он воно що, – розумiюче усмiхнулась. – Свого часу менi варто було б вислухати тебе до кiнця.

– То вислухайте зараз, – спокiйно сказала Соля.

Вони стояли не на Перехрестi, це була не перша iхня зустрiч, яку слiд було б ознаменувати цими словами, однак в маленькiй майстернi у будинку на Панькiвськiй серед зимового страшного мiста залунали слова Зустрiчi:

– На Перехрестi зустрiлись ми.

– І Перехрестя вкаже нам шлях i судитиме нас. Моя зброя – лезо.

– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну реплiку Соля.

Панi Вiкторiя повернулась вiд дверей до канапи.

– Клопоту з тобою з кожним днем бiльше.

Сiла. Подивилась на Солю, нiби прикидала, скiльки тканини пiде iй на нове вбрання. Соля мовчала.

– Ти знаеш, що таких, як ти, майже не лишилось?

Дурне питання, нащо вiдповiдати.

– Якби я…

«Якби ти знала вiдразу, ти вiдправила б мене з мiста ще минулоi осенi. Хто б сумнiвався?».

– Як…

«Як взагалi Геста вiдпустила мене? Скажiмо, вона не була в захватi вiд iдеi».

– Як…

«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотiла».

Вiкторiя капiтулювала. Є ситуацii, вiд яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.

– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напiвофiцiйну згоду.

– Заспокойтеся i випийте кави, я зготую, – вiдповiла Соля, – я все зроблю.

Вiкторiя майже впала на канапу i завмерла. Сидiла на нiй, зi своею iдеально рiвною спиною i тендiтними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась фiлiжанки, яку простягла iй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нiчого не коментувала.

Соля зникла у кухнi на пiвтори години, а коли повернулась у вiтальню, побачила панi Вiкторiю в тiй самiй позi на канапi. Лиш кава була вже випита i дивнi темнi вiзерунки вкривали денце i стiнки маленькоi фiлiжанки.

– Знаеш, – сказала iй панi Вiкторiя, – менi нiколи i нiхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся i випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирiшу твоi проблеми».

Простягла горнятко. Тендiтнi руки панi Вiкторii обхопили його як найцiннiший скарб. Уже на порозi, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навеснi вони пiдуть з мiста. Ти маеш теж пiти, тодi буде безпечно. Твiй Перехресник не в Киевi, iнакше б ти його вже зустрiла. Довше тобi не можна лишатись.

Соля ледь помiтно кивнула. Усе нiби стало на своi мiсця. Панi Вiкторiя вийшла, загорнувшись у каптур iз лютневоi хуртовини, розтанула в танцi колючих снiжинок за вiкном. Повернулась за кiлька днiв i привезла Солi тоненький аркушик iз дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозумiла, що великий i червоний стiл – то iмератор на лiжку (напевне, у ковдрi), а скелет у коронi, який сидiв на животi в iмператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усерединi якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала панi Вiкторiя.

– Хто ж як не вiн, – усмiхнулась Соля.

А вже за мiсяць вона склала учетверо аркушик i поклала його на дно потертоi валiзки, з якою прибула в Киiв бiльше нiж рiк тому. Нiмцi акуратно прибрали з вулиць мiста недобитки армii Муравйова, Соля зрозумiла, що iй час iхати.

Панi Вiкторiя не проводжала ii до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток iз чимсь iстiвним, обiйняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулицi. Соля пiднялась хиткими сходинками, сiла, кинула погляд на вивiску. Хтозна, чи дивилась зараз на неi панi Вiкторiя з вiкна вiтальнi. Фаетон рушив.

На вокзалi було багато людей i бруду. Здивована Соля роззиралась навсебiч, намагалась зрозумiти, що вiдбуваеться. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилiзла хвилину тому i розпитати про все у вiзника. Навiть зробила кiлька крокiв у його бiк, як чиясь рука вихопила ii валiзку. Соля рiзко розвернулась, вiдкинувши косу на спину, рiзонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упiзнавши знайомого.

Іронiчний розслабленний настрiй покинув ii з початком зими. Усе частiше вона вiдчувала роздратування i злiсть, усе рiдше могла дозволити собi розсмiятися з наiвно-дружньоi витiвки. Демон-поет теж не виглядав життерадiсним. Сумна усмiшка, занадто блискучi очi.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав вiн.

– Спопелю, – байдуже вiдказала Соля.

Повз них пропливли двi труни на пiдводi, заголосили жiнки.

– Що вiдбуваеться? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував ii питаннями замiсть вiдповiдей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагiдну вдачу i сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навiть собi не могла дати вiдповiдь, за що так любить його вiршi i ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Вiн повiльно розглядав валiзку, яку тримав у руцi.

– Їдеш? Куди?

– Не можу сказати.

– Це ж чому?

– Ще не знаю.

– Тодi як же ти iдеш? – здивовано запитав.

– Я iду звiдкись, а не кудись. Їду з мiста.

– Це мiсто не з тих, якi так просто вiдпускають.

Соля звела руку, вихопила валiзку.

– Мене вiдпустить.

Вiн усмiхнувся.

– Сподiваюсь, мене теж. Колись.

Простягнув iй аркуш без коментарiв. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його пiд брудним небом ловити обличчям скупi променi напiввесняного сонця. Йшла i сама не знала куди. Мала б у бiк колiй, iшла вiд них. Іти було важко, чобiтки грузли в багнi, валiзка тягла руку вниз. Сумна процесiя, частиною якоi вона стала, несла ii геть вiд вокзалу.

Люди вважають, що пливти за течiею – погано. Перехресницi знають, iнодi пливти за течiею – вкрай необхiдно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не вiдволiкалась на валiзку, що iнодi чiплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозумiти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кiлькостi домовин не дивувалась – урештi, Соля бачила вдосталь трупiв на вулицях цiеi зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансi, не помiчаючи, як минули будинок Центральноi Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фiнiшну пряму», – подумала Соля.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325679) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Aut cum scuto, aut in scuto (лат.) – зi щитом або на щитi.




2


Semper legendum (лат.) – завжди перечитуване.