Книга - Оля

Оля
Ольга Ігорiвна Салiпа


Мистецькi бiографii
Поки однi спiвчувають ii самотностi, iншi на пальцях пере-раховують ii чоловiкiв…

З дитинства Ольга розумiе, що вона «не така». Їi сила лякае i притягуе, ii почуття i пристрасть горять вогнем. Але вона сама – згоряе чи гартуеться?

Ось вiн, iдеал: розумний, iнтелiгентний Маковей. Негiдник чи рятiвник? Злочинець чи жертва? Чи витримае кохання сильноi жiнки? Бо ж власнi «скелети в шафi» не дають про себе забути. На шляху iхнього спiльного щастя багато тiней з минулого.

Кобилянська. Про неi знають все, але ii не знае нiхто. Щоденники, листи, твори… Найбiльша мiстифiкацiя украiнськоi лiтератури, створена нею самою. Роман «Оля», володар Гран-прi «Коронацii слова-2020», не про письменницю, а про жiнку. Пристрасну, вперту, але з власними комплексами та помилками, живу…

Це дебютний роман Ольги Салiпи, що вiдома як поетка i авторка малоi прози.





Ольга Салiпа

Оля



© О. І. Салiпа, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Чернiвцi, 1941


– Галю, ти довго будеш iз тим чаем бавитись? Я змерзла.

– Ви вже пили.

– Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, – стара жiнка перебирала зморщеними руками край скатертини i гладила плетене гачком мереживо. – Хоча вiршi i своi, i чужi, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краi скатерки пообплiтала чи купила де?

– Я, мамо, я. Ще того року, цiлу зиму плела i квiтки бiлим вишивала, як ви просили.

– То добре, – стара жiнка втратила цiкавiсть до вiзерункiв i втомлено повернула голову до вiкна. – А диви, яка весна рання, – всмiхнулася сама до себе. – Галя менi не рiдна. Я взяла ii, коли вона мала п’ять. Бiдна дитина, мама покинула, втекла десь до Вiдня, чи куди, i не давала про себе знати, – говорила впiвголоса. – Галин тато – то мiй брат. Я сама жила, от i взяла дитину собi на розраду. І iй добре, i я маю рiдну душу. Мучиться зi мною, старою. Але не нарiкае. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матiр Божу з неi пиши, – стара всмiхнулася куточком зморщеного рота. – А ти нагадай, як тебе звати?

– Оля, – молода студентка, що сидiла по той бiк столу, розгладила спiдницю на колiнах.

– А чого прийшла, нагадай?

– Наукову працю про вас пишу. В унiверситетi порадили. Читала вашi статтi про радянську владу. Бути тут, бiля вас, то менi за честь, – руки дiвчинки ледь помiтно тремтiли, мова була уривчастою – вiд хвилювання судомно хапала ротом повiтря.

– Про що? Про владу?

– Ага, – дiвчинка рiзко встала, хотiла щось сказати, але, схоже, передумала, бо вiдразу сiла.

– Про владу… Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, – жiнка дивилася кудись за спиною своеi гостi. – Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, – перевела погляд на дiвчинку. – Я пам’ять маю добру, ти не думай – вiршi би годинами розказувала. А щось дрiбне часом забуваю.

– Оля.

– Оля… – жiнка ледь помiтно всмiхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манiрно… Оля… Ольга – мое iм’я. А вiн мене – Олею…

– Маковей?

Старенька не вiдповiла нiчого. Звела брови i схилила голову – про щось згадувала. До кiмнати зайшла жiнка.

– Галю, а пересунь мое крiсло ближче до вiкна. Трохи на людей подивлюся.

– А ви iх мало бачите? То учнi, то студенти, то лiтератори. Ви – наша зiрка. – Жiнка взялася пересувати крiсло, а далi вкрила стареньку кольоровим коцом. – Вiд скла холодом тягне, – пояснила дiвчинцi-студентцi. – А хворiти iй нi до чого. – Я вам липи знову заварила, – то вже до матерi. – Горня на столi. Захочете – попросiть дiвчинку, вона подасть.

– То вас Маковей Олею називав? – не вгавала студентка.

– Хто? – стара пильно глянула в очi гостi. – А може, й вiн. Може… – Жiнка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.

– А ви його кохали? – спитала несмiливо, погладжуючи пальцями масивний мiдний кулон на шиi.

– Нi, – вiдповiла рiзко.

Дiвчинка округлила очi вiд здивування:

– Але ж…

– Ну що але? Не кохала, i крапка, – стара нервово вiдвернулася до стiни. – Нема про що говорити.

– Але кажуть…

– Багато чого кажуть, – стара не дала студентцi договорити. – Думаеш, я брешу?

Жiнка стисла кулаки i пильно подивилася на гостю.

– А як же листи? Кажуть, люди бачили вашi до нього листи…

– От дурна, i як тiльки таких в унiверситетi тримають, – розсмiялася жiнка. – Я хто? Письменниця. Письменницi – пишуть. Не вiр листам, – додала вже спокiйнiше. – За листами ховають справжне. Я тi, що були вiд нього, спалила всi до единого. А вiн моi берiг нащось. Дiстала б iх – теж би до вогню кинула. Там iхне мiсце. Щоб не питали такi дурнi, як ти, – говорила швидко i нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: – Листи – то творчiсть. Розумiеш, тi, хто живуть письмом, рiдко люблять сей свiт таким, як вiн е. Нам щось надумати – не грiх. А любов – i поготiв. Бо як то – без любовi? А щоденники i листи – то найбiльша брехня у свiтi. Галю, а де та плящина з морем? – крикнула голоснiше до жiнки, котра поралася в сусiднiй кiмнатi.

– У шафi, мамо. Я забрала, поки чай питимете.

– Ану-но, дай ii сюди.

Жiнка мовчки дiстала з шафи закорковану скляну пляшку i поставила на пiдвiконня бiля матерi.

– Там, усерединi, море, – старенька погладила плящину зморщеною рукою. – Менi колись одна художниця привезла. Уявляеш – море! – Очi жiнки всмiхалися. – Все життя воно мене кличе, а я так нi разу й не поiхала. Але я писала про море, хоч його i не бачила. Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобi, дуже правдоподiбно. Так менi кажуть. А ти менi про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?

– Я в то не вiрю, – студентка вже смiливiше заглянула у вiчi.

Стара спробувала пiдсунути пляшку ближче, але мало ii не перекинула.

– Я завжди когось любила, – жiнка знову дивилась у вiкно i говорила повiльно. – Завжди. Не було б любовi – я б не писала. Любов i письмо – то як сестри.

– І Осипа?

– Ти там щось iще хотiла, книжку пiдписати, чи що. Не згадаю. – Жiнка рiзко перервала розмову. – Галю, а принеси-но менi чорнило, – крикнула голоснiше. Коли названа донька склала приладдя на столi та пiдсунула до нього крiсло староi жiнки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».

Студентка встала, поправила спiдницю й узяла книжку:

– Вдячна. Я ще прийду.

Стара промовчала. Студентка зiбралася виходити, але на порозi кiмнати оглянулась. Ольга на неi не дивилася. На диво стрункий, як для таких лiт, силует жiнки з гордо пiднесеною головою мiг би стати картиною пiд пензлем хорошого художника.

– Нiколи бiльше не питайте ii про любов. Вона не любить про це говорити, – шепнула гостi Галина, коли зачиняла дверi.




Кимпулунг, 1876


Вони вперто дерлися на гору: трое дiвчат i два хлопцi.

– Може, перепочинем? – благально дивився на товаришiв юнак рокiв двадцяти.

– Ще трохи. – Ольга зупинилася, вперлася руками у колiна, щоб вiддихатися. Подiл ii сукнi був густо залiплений реп’яхами. – От же ж халепа, – бiдкалася впiвголоса, оббираючи зеленi кульки, – i чого б то дiвчатам не одягатись у щось зручнiше, як хлопцi. – Августо, ти як?

Юна худорлява дiвчинка, що йшла поруч, зупинилась. Їi обличчя розчервонiлось, а шкiра на губах потрiскалася вiд напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось iз зачiски, за вухо i впевнено махнула головою:

– Все добре. Йдемо далi.

Юлько i Олесь дивилися на дiвчат з-пiд лоба:

– Подурiли, чи що? Цiлком дурна то була думка – дертися вгору задля забави. І де у вас тоi снаги береться, – пробурмотiв пiд нiс Юлько. Олесь бiльше мовчав, але з виразу обличчя було помiтно, що цiлком пiдтримував брата.

Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нiчого дивного: ще змалку вiд ii iдей у нормальних людей округлювались очi.

«Олька мала родитися хлопом», – констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю i без страху гладить його по спинi.

– Тату, а можна я – верхи? – Мала благально дивилася батьковi у вiчi. Чоловiк оглянувся навколо, чи нiхто не бачить, поправив сiдло i пiдсадив доньку на коня:

– Тримайся мiцнiше. І нiкому не кажи. Бо дiвчатам на конях – не пасуе.

– А як хочеться?

– Байдуже. Не пасуе, i все. – Чоловiк повiльно вiв коня за вiжки, а в Ольги аж котилася слина з кутикiв губ вiд задоволення.

– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повiтря ротом. – Я чую, як у нього б’еться серце, – гладила попiд гривою коня.

– Буде з тебе. – Чоловiк зупинився, схопив однiею рукою семирiчну доньку i поставив на землю.

– Стiйте, таточку, не йдiть. – Мала мiцно обiйняла батька за ногу.

– Тобi зле?

– Нi, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обiймала тата за ногу й мiцно заплющувала очi, аж шкiра навколо бiлiла. – Ви навчите мене iхати верхи?

– Ти з мене смiешся? Хлопцi не хочуть, а тобi конче треба?

– Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далi вiдпустила батька, пiдiйшла до тварини i торкнулась ii тiла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який вiн сильний. Який великий i дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнiшою, нiж вiн.

– От дурна дiвка, – тато почухав потилицю, – то ж кiнь. Де ж людинi тягатися з його силою.

Ольга задумалась i по-дорослому серйозно промовила:

– Тi, хто мае владу над кимось, – завжди сильнiшi, навiть коли без власноi снаги. В тому i приемнiсть.

З того дня Ольга часто бiгала дивитись, як пасуться конi. Близько не пiдходила. Брала з собою все, щоб малювати, сiдала десь удалинi й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далi мазок за мазком переносила ii на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась iй легко. Часом дiвчинка дратувалась i жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потiм вставала i ще стараннiше поверталася до роботи. І коли хто ii в такi хвилини гукав – то було марно. Нiкого не чула i нiчого не бачила. Часом улiтку за малюванням зустрiчала захiд сонця.

А коли поверталася додому, дiставала «на горiхи» вiд мами.

– Тобi б, Олю, тiльки в хмарах лiтати, – цiлувала мама у голову, коли гнiв минав. – А менi хто поможе? Справи хатнi, дiти, городи…

Щось липке i неприемне огортало маленьку Ольжину душу потiм щоразу, коли тiкала до коней, щоб малювати чи просто думати. Сором за те, що не така, як iншi. Часом рiзко схоплювалася з мiсця, бiгла додому, до мами. Мовчки бралася за будь-яку хатню роботу, лише б заспокоiти те неприемне, що наповнювало ii зсередини.

– Хай би цього року Ольга йшла до школи, – мовив якось за вечерею батько i крадькома глянув на доньку. Та аж пiдстрибнула з радостi на стiльцi: досi лише заздрiсно спостерiгала, як зникають за книгами ii старшi брати i сестри i тим самим тiкають вiд щоденноi хатньоi працi.

Тато були вченим теж. Ользi, та й iншим дiтям у сiм’i, рiдко доводилося вiдчувати вiд нього нiжнiсть чи сподiватися на якiсь поблажки. Але то ж батько – вiн мае бути суворим. На ньому все тримаеться.

– Та чи треба? – засумнiвалася мама. – То ж дiвка. Та й у головi в неi робиться казна-що, сам знаеш.

– Ми, Марiе, не служницю собi народили. Подивись, який свiт навкруги – жiноцтво вже давно не заперте в хатi.

Марiя, мама Ольги, мовчки пiдвела очi на чоловiка. Той устав з-за столу, хоч так в родинi досi й не велося, пiдiйшов до дружини i поцiлував у макiвку:

– Не ображайся, знаю, що ти себе вiддала менi й дiтям. Але то був твiй вибiр. А як вона так не схоче?

Ольга сидiла за столом i навiть припинила рухати щелепою. Так i тримала в ротi шматок запеченого м’яса, поки ii брати i сестри гелготiли поруч, як гуси. Їi нiхто не питав, чи хоче вона до школи, але за таке рiшення готова була просто тут кинутися татовi на шию.

Вже за мiсяць вона старанно вчила письмо i читання. Нiкому не зiзнавалася, що, власне, читати вмiла й до того. Сама не знала, звiдки. Але хизуватися собою не звикла.

Додому до них з братами приходив учитель украiнськоi мови. В школi ж – лише нiмецька та румунська.

Вiкно до знань, яке вiдкрило навчання, захоплювало i лякало: чим бiльше Ольга читала, тим бiльше розумiла, скiльки всього непрочитаного i невивченого ще залишаеться.

Окрiм школи, Олю вчили грати на фортепiано. Мама страшенно любила, коли донька, розправивши подiл сукнi на колiнах, грацiйно ставила руки на клавiшi старого iнструмента i починала грати. Байдуже, що було далi. Тiльки ось цей первiсний момент народження музики з нiчого мав значення.

Ольга полюбляла грати маршi. Їхнiй ритм i сила крiзь кiнчики пальцiв розливалися тiлом дiвчинки, примушували розправляти плечi та пiдводити вище голову. Із завзяттям била по клавiшах i дiставала за це зауваження вiд Аделi Францiвни, староi вчительки музики.

– Звiдки у Вас стiльки агресii, юна панi? – перелякано дивилася вчителька.

Ольга опускала очi та бралася перебирати подiл спiдницi. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були найгiршими в ii життi. Це могло трапитися будь-де: на уроцi музики, як от зараз, у розмовi з учителем малювання, коли хотiла довести, що плавнi переходи кольорiв – то не завжди добре, бо ополуднi, наприклад, усе навколо таке контрастне, що аж рiже очi. Чи навiть, найгiрше, коли до батька, секретаря при старостствi, приходили друзi, сiдали за чай i обговорювали якийсь цiкавий художнiй твiр. Ольга ховалася бiля самiсiньких дверей у сусiднiй кiмнатi. А коли дискусiя сягала апогею, то не витримувала, виходила зi сховку i палко висловлювала свою думку. І тiльки переляканi очi тата зупиняли ii. В такi митi хотiлося провалитися крiзь землю. Сором – ось вiчний супутник ii нестриманостi.

– Дивно, що у такiй родинi дiвчинка отримала негiдне виховання, – яксь iз докором сказала Аделя Францiвна Олинiй мамi. Та, не знати, за що, вибачилась.

– Я бiльше не хочу, щоб вона мене вчила, – рiшуче сказала Ольга, коли за педагогом зачинилися дверi.

– Даремно. Адже вона каже правду, – мама взялася накривати на стiл, а донька – iй допомагати. – Десь ми тебе не догледiли.

– Я думаю, досить iз тебе навчання. По чотирьох класах сидiтимеш удома, – тато, котрий якраз у ту хвилину зайшов до кiмнати, замислено глянув на Ольгу. Дiвчинка заклякла на мiсцi:

– Як то – вдома?

– Так, як i всi. Помагатимеш матерi. Щодо урокiв малювання та музики – я не перечу, то треба кожнiй жiнцi. Грай, малюй, скiльки хочеться. А навчання – досить. Щось зле сiють книжки у твоiй головi, боюсь, аби тебе не згубили.

Ольга мовчки поклала тарiлку на стiл i погладила скатертину рукою.

– Тодi… Тодi я не хочу нiкого бачити! – Схопила подiл сукнi й побiгла надвiр. Батьки переглянулися мiж собою: така реакцiя була очiкуваною, нiчого дивного.

Дiвчина стала посеред двору i з жахом прислухалася до серця, що вилiтало з грудей. Нащо воно грае такi злi жарти? Чи вартувала ця витiвка зiпсованого настрою батькам? Оля сiла на колоду пiд парканом i затулила вуха руками, щоб не чути свого серця. Але вiд цього його стукiт став iще сильнiшим. Дiвчинка рiзко встала i побiгла за хату, туди, де виднiлися гори, де у величезнiй загорожi паслися конi. Бiля стовпчика огорожi лежало старе сiдло. Схоже, хтось iз селян залишив, а сам пiшов напитися води чи пообiдати. Ольга, довго не думаючи, осiдлала першого-лiпшого коня, що пiшов до рук. Тисячу разiв бачила, як робив то батько i брати, – проблем не виникло. Рiшуче вперлася руками йому в шию i застрибнула на спину. Кiнь кiлька разiв тупнув копитом i потряс головою вiд несподiванки, але далi пiшов спокiйним кроком уздовж огорожi. Ольга боялася навiть дихати. Але дуже швидко страх змiнився захопленням. Кiнь рухався повiльно i поважно. Дiвчина вiдчувала, як напружуеться i розслаблюеться кожен його м’яз. Натягнула вуздечку сильнiше. Побачила, що тварина сповiльнила крок. Легенько штовхнула ногою в бiк, як то робив батько – i кiнь пiшов швидше.

– Ви, панночко, так би не бавилися, бо сукенку замастите, – почула голос за плечима i спробувала оглянутися. Тварина такого маневру не зрозумiла i рiзко зупинилась. Ольга вiдчула, як ковзнула голими литками по порепанiй шкiрi сiдла. Очуняла за мить, коли кiнь, не второпавши, що вiдбуваеться, закрутився на мiсцi й мало не розтрощив копитом iй голову.

Саме тодi, коли ледь не сталося неминуче, звiдкись пiдскочив хлопець у засмальцованiй сорочцi й сильно ляснув тварину ззаду. Кiнь вiдстрибнув на кiлька метрiв i побiг геть. Сiдло на його спинi перекосилося.

– Хто ж так коней сiдлае?! – засмiявся хлопець на всi зуби i подав Ользi руку. Спiтнiла хлопчача долоня торкнулась ii шкiри i запекла новими вiдчуттями.

– Хочете, я вас навчу?

– Хочу. Тiльки татовi не кажiть.

– А менi то що? Я не звик зайве балакати.

Його звали Іван, i вiн пас конi зi всього краю мiстечка. Цiле лiто вчив нову знайому iздити верхи, сiдлати коней i доглядати за ними. Ольга слухала його з таким самим захопленням, як i читала книжки. Все у цьому сiльському хлопцевi було для неi новим: наiвна простота i неосвiдченiсть, грубi риси обличчя й вiдверта поведiнка.

Найперше Оля взялася вчити його читати по-нiмецьки. Іван пручався, як мiг. Але нуднi години на пасовищi не залишали вибору.

– Ти вивчишся читати i вiзьмеш мене замiж, – серйозно пояснювала Ольга. Почувалася поруч iз Іваном спокiйно та легко. Його простакуватiсть притягувала ii, як нiколи досi.

Хлопець по-дружньому обiймав дiвчинку за плечi та смiявся:

– Мала ти ще, щоб iз тобою женитися. Пiдрости.

Ольга старанно виводила для Івана лiтери та слова прутиком на пiску, а думки ii були там, де ii шкiри крiзь тоненьку блузу торкалася його рука.

Іван умер того ж лiта. Нiхто не бачив, як. Знайшли в полi з розбитою головою. Казали, нiби його вдарив кiнь. Ольга про це дiзналася не вiдразу. Десь за два днi, коли вийшла на поле та побачила старого пастуха замiсть свого друга. Чоловiк сказав, що Івана вже i поховали.

Оля пiшла на цвинтар, знайшла свiжу могилу i постояла над нею, закусивши губу. Море незнайомих почуттiв розпирало зсередини i просилося на волю слiзьми. Але вона не пускала. Повернулася додому, знайшла великий зошит i сiла писати. Вирiшила, що просто мусить намалювати словами все, що було в ii життi досi. Напише щоденник.

Спочатку то були просто спогади. Незчулась, як вони почали обростати деталями, котрих не було. Далi в зошитi з’явилися незнайомi люди зi своiми iсторiями. Оля злякалася: то було щось нове. Інший свiт, зовсiм iй не знайомий.

– Августо, а йди-но, щось тобi покажу. – Ольга по-змовницьки пiдморгнула подружцi, доньцi мiсцевого старости, тендiтнiй дiвчинi з великими очима та кучерявим волоссям.

До Августиного тата часто сходилася мiсцева iнтелiгенцiя. Тут багато розмовляли украiнською, обговорювали книги, дiлилися новинами. Ольга завжди просилася з татом на такi вечори. Нiбито щоб побалакати з подружкою, а насправдi – щоб послухати, про що говоритимуть старшi. Августа ii в тому пiдтримувала, часом навiть сама видумувала новi й новi сховки, де вдвох iз Олею сидiли годинами та прислухалися до голосiв у вiтальнi. Вже далеко не дiти, вони зi смiхом потайки залазили до великих дубових шаф i сидiли там мовчки, втираючи одна однiй пiт iз обличчя, аж поки батьковi гостi не розходилися. Тодi так само непомiтно вислизали зi сховку i, нiби так i мало бути, виходили десь iз кухнi чи iншоi кiмнати.

– Августо, а йди-но, щось тобi покажу. Ось, лише ти це можеш читати, – розчервонiла Ольга простягнула подружцi дрiбно списаний зошит.

Августа сiла на широку тахту i жестом запросила Ольгу сiсти поруч. Їi очi швиденько бiгали за рядками зошита.

Вона любила, коли Ольга приiздила в гостi. Завжди чекала ii з нетерпiнням. Помагала мамi готувати смачне до вечерi, виставляла на видне мiсце картини, намальованi за цей час, аби похизуватись. А пiд покривало на постелi ховала двi-три книжки, якi непомiтно брала для Олi в татовiй бiблiотецi. Дуже вже та любила читати i повсякчас неймовiрно тiшилася таким несподiванкам. Ольга завжди розповiдала щось нове та цiкаве i вмовляла на незвичайнi витiвки. Вiд природи вперта i норовлива Августа слухалася подругу, як зачарована. Було в нiй щось незбагненно-свiтле та приемне.

Найбiльше Августа полюбляла пiдслуханi розмови татових гостей. Коли вони разом iз Олею опинялись у тiснiй i паркiй шафi й ледве стримувалися, щоб не зареготати, – то було чудово. Їхнi ноги переплiталися вiд нестачi мiсця, i кожен рух вiдкликався приемним лоскотом. Шкiра Ольги завжди пахла лавандою. Казали, що ii мама додавала квiтiв до води, якою донька вмивалася. Так, чи iнакше, а Августа щоразу намагалася вловити цей аромат i прихилялася носом до щоки подружки близько-близько. В такi хвилини ii огортало приемне тепло, думки плутались. Якщо треба було щось сказати, то Ольга притулялася губами до ii вуха i ледь чутно шепотiла. Їi подих обпiкав шкiру, хотiлося смiятися ще бiльше.

– Ось це все, про що ти пишеш, це було насправдi? – Августа здивовано глянула на подругу.

Ольга ствердно махнула головою.

– Так. Усе, до останку. Нема в мене ближчоi подруги, як ти, тому i дiлюся.

– Бiдолашна моя дiвчинка… – Августа не знала, як поводитись, i несмiливо притягнула голову подружки на своi груди. Вiд ii близькостi стало лоскотно десь усерединi. – А батько знае?

– Про що? – Ольга перелякано округлила очi.

– Про Івана, про ваше кохання. Про те, що твiй наречений загинув, тебе захищаючи.

Ольга виборсалася з обiймiв подруги й озирнулася, чи нiхто не чув:

– Нi, ти що, я лише тобi. Нiкому бiльше. Це – наша таемниця.

Обличчя Августи пашiло вiд хвилювання:

– Слухай, а розкажи менi бiльше. Ви ж iз ним… ну… той… цiлувалися?

– Ну… так, звiсно, – Ольга опустила очi. Сама не знала, нащо збрехала. І в «щоденнику», i тут, зараз.

– Щастить тобi.

Августа прислухалася до власних вiдчуттiв: щось неприемне кольнуло пiд грудьми. Може, заздрiсть? Бо ж у неi не те, що поцiлункiв, – навiть натякiв на романтику не було. Читала далi, а коли завершила, пiдвела очi на подругу:

– Олю, знаеш, а ти гарно пишеш. У тебе талант. Може, напишеш вiрша чи оповiдку?

Подруга розсмiялася:

– Таке скажеш, i хто то читатиме? Куди менi до лiтераторiв, – вказала головою на полицi з книгами у бiблiотецi.

– А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть мало. – Августа гладила долонею рiвно списанi сторiнки зошита й роздивлялася чорнило, яке залишало слiд на ii руках:

– Бачиш, чорнило – як i моi фарби. Ти теж малюеш картини, тiльки словами.

У передпокоi почулися голоси. Гостi розходились. Ольга похапцем вирвала зошит iз рук подруги:

– Тiльки ж ти про ось це – нiкому.

Сховала «щоденник» до голого тiла, пiд блузу i притисла лiвою рукою до живота.

«Бач, а вона повiрила. Не мала жодного сумнiву. Варто було тiльки запевнити, що то справжнiй щоденник. Як то цiкаво!» – думала, поки чекала на батька бiля дверей. Майже фiзично вiдчувала, як виросла в очах подруги: тепер вона – не просто дiвчисько, а та, яка мала трагiчне кохання i навiть знае, що таке поцiлунок. Виявляеться, щоб люди думали про тебе так, як ти хочеш, треба зовсiм небагато.

«Щоденники i листи можуть бути найбiльшою брехнею в свiтi» – зробила для себе висновок.



Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопцiв та Ядвiгу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап- том що».

Оля рухалася вiд каменя до каменя по-чоловiчому легко. Тiльки брудний подiл сукнi сковував. Час вiд часу подавала руку худорлявiй Августi. Та дерлася вгору, зцiпивши зуби. Олесь i Юлько йшли без особливоi охоти: давно втомились, але залишити дiвчат самих не могли.

– Стiйте, це тут! – Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом i завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дiвчина роздивилася навколо i пiшла трохи вправо. Юлько, Олесь i Августа попрямували за нею.

– Ставай на колiна тут, – скомандувала Ольга подрузi, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.

Обидвi, як за командю, нахилилися над широким джерелом i зачерпнули долонями воду. Зробили по кiлька ковткiв, холоднi струмочки потекли по шиi за пазуху.

– Тепер наша дружба буде вiчною, – Ольга всмiхалася широко, обiйняла Августу i поцiлувала десь бiля вуха.

– Для того не треба було нiякоi води, але якщо ти вже так хотiла, то хай буде, – дiвчата обнялись i з реготом лягли на нагрiте камiння поруч.

Олесь, Юлько i Ядвiга мовчки сидiли бiля них i без особливого ентузiазму вдивлялися в дно струмка.

Августа тримала Ольгу за руку й тiшилася вiд краси цього моменту. Тверда долоня подруги надiйно ховала ii тонкi пальцi пiд собою.

– Не може цього бути! – Ольга рвучко сiла. Далi зняла взуття i босонiж перейшла на iнший бiк струмка. Там опустилася на колiна, а за кiлька хвилин повернулась iз букетом тендiтних квiтiв у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!

Усi четверо iз цiкавiстю обступили Ольгу. І справдi, вона тримала в руках букет бiло-жовтих едельвейсiв.

– Тепер менi в коханнi пощастить, – усмiхалася на всi зуби Ольга.

– Кажуть, якщо подаруеш квiтку комусь, то та людина тебе i полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квiти. – Вiддай менi, ти ж не хлопець, що квiти комусь дарувати.

– Ще чого! – Ольга вiдсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловiк мае дарувати?

Августа переминалася з ноги на ногу:

– Олю, а подаруй iх менi, – ледве наважилася промовити.

– Дурна, чи що? – розсмiялася iй в обличчя подруга. – То ж для коханого.

– А дочекаються? – Юлько спробував силою вiдiбрати букет. – Менi потрiбнiше.

– Не пiдходь. Я цi квiти засушу – i чекатимуть скiльки треба.

Додому поверталися втомленi.

– Слухай, Августо, ти як думаеш, то правда? – бiля самих ворiт власного будинку Ольга раптом зупинилася.

– Що саме?

– Ну, що той, кому я подарую квiтку, мене покохае?

– А менi як знати. Може. А що, е кому?

– Ну, може, i е. Не хочу про це говорити.

Ольга поцiлувала подружку в щоку i побiгла додому.

Августа ще кiлька хвилин постояла бiля ворiт, а потiм пiшла. Душу розривало вiд почуттiв: щастя вiд чудового дня i незрозумiлоi тривоги. Вдома сiла за малювання. Лише це заспокоювало.




Чернiвцi, 1895


Ольга йшла вулицею, притримуючи однiею рукою подiл довгоi незручноi сукнi, а iншою притискала стос паперiв пiд рукою.

Брукiвка пiд ногами пiсля дощу була слизькою i потребувала особливоi уваги. Осiнь.

Ольга не любила нi мокрi вулицi, нi ось цей холодний вiтер, що поривався зняти ii капелюшка та насмiшити всю вулицю, коли б вона за ним побiгла. Та й чи побiгла б? Певне, що просто провела б поглядом i пiшла далi. Хоча така втрата була б помiтною в ii теперiшньому матерiальному становищi.

Пiдвода з коричневим i лискучим конем проiхала зовсiм поруч, у нiздрi вдарив неприемний запах, i жiнка майже вiдчула, як колесо прокотилося так близько вiд подолу ii сукнi, що ще трохи – i зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче вiд сну прокинулася. Вона – на вулицi Панськiй. Куди йде? Навiть не вiдразу знайшлась iз вiдповiддю. Але згадала: в редакцiю «Буковини», до Осипа.

Десь там зараз, помiж дубовими столами, у кiмнатi, де пахне чорнилом i папером, вiн ii чекае. Їi Осип. Красивий, ставний. Може, навiть дивиться у вiкно чи прислухаеться до стукоту коней по дорозi – бо ж не знае, що вона йде пiшки.

Ольга струсонула головою: i що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до «Буковини» – то думаеться дурне.

З Осипом познайомилася тiльки минулого тижня. До того вiн писав iй iще зi Львова. Ольга перечитувала тi листи i десь усерединi навiть трохи насмiхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, – то всi вiдводили очi. А коли ii почали видавати нiмецькi журнали – якось враз i нашi заметушилися.

Осiннi черевики вiд незвички натерли ноги, i жiнка мусила зупинитися бiля якогось будинку, прихилитися до його стiни i трохи постояти.

– А ще вчора було лiто, – вiкно будинку вiдчинилось i з нього виглянула стара простоволоса жiнка. Ольга вiд несподiванки вiдсахнулась, але не вiдповiла нiчого. – Кажу, лiто ще вчора було, малi моi босими ходили, – голоснiше озвалася жiнка, нiби подумала, що ii погано чують. – Може, вам, панi, помiч яка треба?

– Нi, – знайшлась Ольга, – все добре, вдячна, – вiдповiла холодно i зробила кiлька крокiв далi.

– Панi, може, ви часом прислугу чи куховарку собi шукаете? – крикнула вслiд жiночка. – Бо моя донька мае двох дiтей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.

Ольга зупинилась i роздратовано потерла скроню. Чи то вiд погоди, чи вiд голосу дивноi жiнки починала болiти голова.

– Не шукаю, – рiзко кинула через плече, пiдхопила подiл сукнi й швидко пiшла далi. Мокра брукiвка виляскувала пiд пiдборами.

– Та й не панi я нiяка, – то вже сама до себе.

Якось Осип написав iй листа. Мовляв, переiздить до Чернiвцiв i просить милостi зустрiтись особисто. Ольга перечитала тi рядки кiлька разiв. Було в них щось незвичайне. Якась упевненiсть. Сила. Прихований змiст.

Навiть не вiдповiвши йому, вона сiла писати Августi до Вiдня. Розказувала про те, як мало навiть серед iнтелiгенцii в немалому мiстi чоловiкiв, якi б ii зацiкавили. Щоб i розумний, i сильний, i красивий. Хiба надiя, що Осип, новий редактор «Буковини», вiдомий iще зi Львова, буде таким, як треба.

І Ольга погодилася на зустрiч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканнi минув цiлий тиждень. Коли почула, як бiля дверей будинку зупинилася пiдвода, – серце ледь не вилетiло з грудей.

Далi був його голос – приемний баритон, в’язкий, наче добрий кисiль, що готуе мама.

Встала з-за столу, щоб його зустрiти. Тiльки-но дверi в кiмнату прочинились, як Ольга перша по-чоловiчому простягла руку Осипу:

– Кобилянська, будьмо знайомi.

Чоловiк знiяковiв вiд несподiванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув ii у привiтаннi й вiдрекомендувався:

– Осип Маковей, ваш палкий прихильник.

В очах Ольги заграли бiсики:

– Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самоi чоловiки не надто уважнi.

Осип не вiдразу знайшовся з вiдповiддю. Пройшовся повiльно вiд стола до вiкна i назад, аж потiм пiдвiв на жiнку очi:

– Якщо ви таким чином, як властиво жiнкам, випрошуете похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловiкiв, котрi вмiють сказати гарно. Хiба написати, коли не бачиш людини, – то так.

– То ви, пане Осипе, сором’язливий? – Ольга вiдверто розсмiялась. Але майже вiдразу про це пошкодувала. І що на неi найшло? Жiнка вiдчувала: всерединi прокидаеться мале чортеня, як у дитинствi, i це дратувало.

Осип стиснув губи i потупив погляд у пiдлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки тi заносили до кухнi мiшок iз якимись крупами.

Гiсть скористався паузою, щоб роздивитися кiмнату: невеличке прохiдне примiщення, скромно обставлене, фарба на пiдлозi протерлася вiд часу. На столi – хаотично складений папiр i чорнило, дверцята шафи – прочиненi, схоже, через старi та провислi завiси. Було трохи соромно за те, що вiн побачив, але вже як е.

Шум за дверима стих, i довелося продовжувати розмову.

– І в таких умовах ви працюете? – чоловiк схопився за соломинку, щоб перевести тему.

– Так, доводиться. – Ольга почервонiла. – Думали, письменницi живуть у розкошi? – в голосi почулися холоднi нотки злостi.

– Перепрошую, якщо образив. – Осип пiдiйшов ближче i, не пiдводячи очей, торкнувся руки жiнки трохи вище зап’ястя.

Вiд несподiванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе ii напруження. Ольга почувалася страшенно втомленою.

– Давайте сядемо, – запропонувала гостю i, не чекаючи його вiдповiдi, просто знесилено впала на стiлець. Чоловiк кiлька разiв переступив з ноги на ногу i сiв на стiлець по iнший бiк стола. – Ви ж до мене у справi?

– І так, i нi. Спершу я, звiсно, хочу просити у вас дозволу бачити вашi новi тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але е й друге, – Осип опустив очi, – не таке важливе. Я хотiв на власнi очi побачити жiнку, письмом якоi захоплююся.

Ольга рвучко встала. Вiд рiзкого руху стiл похитнувсь i, якби жiнка не вiдреагувала вчасно, то чорнильниця б перевернулась i залила все, що було близько. Інцидент звiв градус розмови на нуль, й обличчям обох пролетiли посмiшки.

– І як? Я не розчарувала? – Ольга пiдiйшла до вiкна й удала, що дивиться на вулицю.

– Розчарували. Ви надто молода для свiтила лiтератури.

Жiнка вiдчула, що Осип теж устав i пiдiйшов до неi. Спина вкрилася гусячою шкiрою. Вiн говорив, а Ольга вiдчувала його подих десь мiж своею шиею та потилицею. Обличчя i постава добре вiдбивалась у склi. Можна було пильно його роздивитися, чого не зробиш вiдкрито. Блакитнi глибокi очi, високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так дисонувало з ii власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга вiдчула себе як нiколи худою i гострою – нiс, вилицi, навiть худющi довжелезнi вiд гри на фортепiано пальцi – все це було таким бридким на тлi м’яких рис обличчя та форм тiла мужчини поруч.

– Я читав вашi твори, i переконаний, що вони мають виходити руською для нашого читача. В них стiльки живого, того, що е в кожного з нас. Нiби ви от так просто пiдглянули в нашi села та будинки. То зовсiм iнша лiтература, нiж була до цього. Така, яку схочуть люди, – вiд iнтелiгента до селянина. Я впевнений.

Кожне слово вiдбивалося в свiдомостi Ольги, як удар у великий бубон, i приемно резонувало. Потiм вона навiть не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хiба що пообiцяла вже днями прийти до нього зi своiми творами в газету i на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто ледь помiтно помахала.

Тiльки-но Осип пiшов, як Ольга сiла писати Августi. Руки зрадливо тремтiли, i лiтери виходили кривими, нiби розбiгалися по сторiнцi: «Августо, рiдненька моя, то вiн. То нарештi вiн. Той чоловiк, за яким я буду почуватися щасливо. З яким менi буде цiкаво i добре».

І ось, зараз, вона йде до нього у редакцiю вулицею, яку знае, як своi п’ять пальцiв, але чомусь усе навколо здаеться iй новим. Але найдивнiше – навiть не у тому всьому, що вона бачить, а десь усерединi – тепле i трохи колюче вiдчуття, що наповнюе всю аж до кiнчикiв волосся.

І що такого особливого в цьому чоловiковi? Важко сказати, чи вiн красивий. Симпатичний та ставний – так. А чи е в ньому якась особлива краса? Хто знае…

Ольга притисла стос паперiв пiд рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакцii i всiм тiлом навалилася на них, аби вiдчинити. Дверi пiддалися. В нiздрi вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.

До Осипа треба було пiднiматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими дерев’яними сходами i роззиралася навколо. Цокiт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кiлька хвилин до нього звиклося. Поки пiднiмалася нагору – повз неi проходили люди. Лише дехто з них на кiлька хвилин затримував погляд на обличчi Ольги, нiби пригадуючи, звiдки ii знае, але здебiльшого всi дивилися повз неi, наче ii не було тут узагалi.

Осип стояв бiля вiкна свого невеличкого кабiнету з паперами в руках, повернутий боком до вхiдних дверей. Було б дурницею зайти вiдразу i не скористатися шансом розгледiти його, поки не помiчае. Чоловiк не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Свiтло падало саме на його обличчя, й Ользi здавалося, що вона бачить кожну складку бiля його очей. Раптом Осип наче вiдчув ii погляд i якось смiшно, навiть по-дитячому потер долонею око пiд окулярами саме там, де вона щойно дивилася.

Зараз вiн повернеться й ii буде викрито – чекати бiльше не можна. Ольга несмiливо постукала.

– Це Ви, Олю? – голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таемною справою. Його очi бiгали, а пальцi стиснули папiр у руках так сильно, що той зiм’явся.

– Перепрошую, що без попередження, – знiтилася гостя.

– Що ви, що ви, навiть не думайте вибачатись! Я чекав на вас iз тiеi самоi хвилини, коли вийшов з вашого дому. – Чоловiк поклав папери на стiл i вiдсунув стiлець для гостi. – Сiдайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусiднiй будинок за гарячою водою. Ви не проти?

– Можна? – Жiнка оглянула кабiнет Осипа, знайшла, куди покласти стос своiх записiв i сiла на стiлець. Осип на кiлька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказiвним пальцем клавiшi на друкарськiй машинцi, що стояла на краю стола. Гладенькi та приемнi на дотик вони, здавалося, зберiгали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя – навiть у редакцii такоi знаноi газети багато чого писалося вiд руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому вiзерунку чорнильницi, зробленоi з якогось металу.

– То здебiльшого для листiв. – Осип стояв за ii спиною i, схоже, вже давненько.

– Перепрошую. Менi завжди цiкаве письмове приладдя. Вважаю такi речi дуже особистими.

– І то правда. Не тiльки для письменникiв. Знаете, кожна наша думка – то всього лише хмарка, що лiтае десь над головою. А коли за неi береться перо – тодi та думка i народжуеться по-справжньому.

– Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, i непогано.

– Не смiшiть мене, – чоловiк закинув голову назад i закрутив у рiзнi боки. – Менi з вами не зрiвнятися.

– Та навiщо комусь iз кимось рiвнятись? – Ольга пiдвелась i пiдiйшла до вiкна. – Ви – самi по собi, i я – сама по собi. Чула про вас у лiтературному товариствi, говорять досить хороше. Сама, зiзнаюся, ще не читала – нема часу за письмом. – Жiнка кинула погляд на стос паперiв, що iх тримала в руках. – Я вам свою повiсть принесла. Якщо зацiкавить – буду рада почути думку.

– О, чудово, я навiть не сподiвався на такi новини! – Чоловiк схопив зi стола рукопис i жадiбно впився в нього очима. Серце Ольги вилiтало з грудей. Вона навчилася терпляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотiла чути лише хороше. Та Маковей iз комплiментами не поспiшав. Вiн вiдклав папери i вийшов iз кабiнету. Повернувся з двома великими горнятами в руках. Пахло травами.

– Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то нiхто й не наважився нагадати менi про напiй. Я не часто чаюю в кабiнетi. То ще львiвська звичка. Тут до такого не привченi. – Маковей вiдчинив шафку в кутку кiмнати i витягнув звiдти якийсь клунок. Поставив на стiл i розгорнув iз повощеного паперу кiлька невеличких пирiжкiв. У кiмнатi запахло iжею, i вiд цього запаху в Ольги чомусь знову почала болiти голова. – Пригощайтеся, жiнка, в якоi я квартирую, пече вiдмiнно. Сьогоднi – з в’яленими сливами. Скуштуйте.

Ольга залишалася стояти бiля вiкна. Вона почувалася невдовленою через те, що чоловiк не сказав жодного слова про ii рукопис. Звiсно, вiн не встиг його прочитати, але ж мiг хоч би словечком обмовитися. На душi неприемно зашкребло.

– Знаете, Олю, вам треба бiльше вiдпочивати.

Вiд цього «Олю» жiнку пересмикнуло. Нiхто ii так не називав тепер, а надто не очiкувала такого вiд цього майже незнайомого чоловiка.

Маковей пiдiйшов зовсiм близько i поклав руку на ii плече. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже не знають одне одного, i Ольга вiдверто розгубилася. Тепло долонi Осипа вiдчувалося навiть через цупку тканину сукнi. Щось приемне i незвичне розлилось ii тiлом.

– Те, що я про вас чув, дозволяе зробити висновок про вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви – жiнка. Хай навiть i дуже талановита. Ви маете втомлений вигляд, i менi, як i будь-якому чоловiковi, думаеться лише про те, як було б добре, коли б замiсть блiдостi на ваших щоках красувався здоровий рум’янець. Може, вам варто поiхати в село на якийсь час? Я за вас хвилююся.

– В село? То ви з тих, хто б вiдправив жiнку до корiв, дiтей i поля?

– Нi в якому разi! Не хотiв вас образити. Ви, звiсно, гiднi того, щоб бути на одному рiвнi з iнтелiгентними мужами сучасностi. Але менi хочеться потурбуватися про вас, як про малу дитину. Самого дивують такi думки. Забудьте про них, благаю.

Ольга слухала його голос i майже фiзично вiдчувала, як розсипаеться на пiщинки. Ще вчора вона б плюнула чоловiковi межи очi за натяк на ii фiзичну слабкiсть, але тут i зараз iй хотiлось пiддатися силi цього чоловiка, прийняти його турботу, бути просто жiнкою, без регалiй i заявок на популярнiсть. Чомусь пригадалося нiчне жахiття, яке в дитинствi снилося кiлька разiв поспiль. Начебто вона лежить на постелi, а до неi наближаеться вбивця i хоче ii задушити. Ольга пробуе поворухнутися чи закричати, але тiло не слухаеться, голос пропав. Їi загибель неминуча. Зараз почуваеться, як у тому снi – дивна слабкiсть забирае здатнiсть пручатися.

– Менi треба йти, почаюемо в iнший день, – рiзко повернулася до дверей жiнка i, залишивши здивованого Маковея в кабiнетi, вийшла геть. До цiеi слабкостi ще треба звикнути.

На вулицi в Ольги запаморочилося в головi, до горла пiдступила нудота. Голова починала болiти дужче i дужче. Кожен крок вiдгукувався новою хвилею болю. Коли до ii будинку на Рошiвськiй залишалося кiлькасот метрiв, стало зовсiм зле. Довелося сiсти просто на ганок якоiсь староi хати i перечекати кiлька хвилин. Аж коли повернулася додому, побачила натертi до кровi черевиками ноги та вiдчула неприродну втому.

«Хiба може хтось iз тутешнiх стати менi кращою партiею, нiж Осип, – думалося перед сном. – Вiн досконалий. Схоже, пройде трохи часу i я закохаюсь у цього чоловiка, як дурна сiльська дiвка. І нiкуди вiд того не дiтися».

Тiеi ночi Ользi снилися гори. Нiби вона дереться на вершину, а та все вiддаляеться. Камiння зриваеться з-пiд нiг i з гуркотом летить униз. Ользi страшно. Вона тримаеться за невеличкий виступ скелi i шукае поглядом вершину.


* * *

Осип дивився на двое повних горнят iз чаем, що давно охолов. Дивна жiнка – ця Кобилянська. Вiн не такою ii уявляв. Коли вперше трапив до рук ii твiр – вчитувавсь у кожне слово, аж дух перехоплювало. Нiколи не думав, що жiнка може так писати. Нi, вiн не з тих, хто вважае чоловiкiв розумнiшими i вищими. Нi в якому разi. Але була в текстах Кобилянськоi якась невловима сила, якась чоловiчiсть, рiшучiсть, стiйкiсть.

Ще коли тiльки прийняв пропозицiю переiхати до Чернiвцiв, вирiшив неодмiнно ii побачити, познайомитися. Нащо йому те було потрiбно? Хотiв би сказати самому собi, що тiльки заради того, щоб краще пiзнати ii творчiсть, але нi. Було цiкаво, звiдки ж iде ця мужнiсть i впевненiсть, якою свiтяться Ольжинi тексти. Може, тому, що йому самому бракувало отих чоловiчих рис. Мало не щодня картав себе за якусь надмiрну м’якiсть.

Надкусив уже трохи пiдвiтрений пирiг зi сливами i запив холодним чаем.

Згадалось, як щоранку в Яворовi тато збирав його до школи. Хоч сам працював вiд свiтання, але коли Осип мав виходити з дому, майже завжди проводжав за ворота. Осипу те не подобалося, та й хлопцi насмiхались. Але терпiв, не вмiв батьковi перечити. Намагався вийти з дому якнайранiше, щоб уникнути цих незвичайних проводiв. Якось не заведено було в iхнiх колах аж так опiкувати дiтей. Батьки мусили працювати, малi – вчитися або допомагати по господарству. Але в його родинi все було iнакше.

Тато був кушнiром i тяжко працював на землi. Вiн, Осип, теж любив землю i, може, з бiльшою охотою б порпався з насiнням, нiж сидiв у школi, але батько навiть думати про таке заборонив. І з раннього дитинства Осип понiс на плечах нелегкий вантаж – став надiею всiеi родини на краще життя.

Однолiтки його не любили. Може, якби тодi, в дитинствi, вiн прямо сказав татовi, що не потребуе науки чи оцих щоденних проводiв – то все було б iнакше. Але хiба на таке наважишся?

Першi своi вiршi вiн довго ховав вiд людей. За них навiть було соромно. Не тому, що поганi, а тому що не знав, чи личить хлопцевi писати поезiю. Вже у Львовi, в гiмназii, де його оточували такi ж, як вiн, – спраглi до знань (а жага ця з’явилася раптово i росла кожен день), зiзнався сам собi, що буде лiтератором.

Перший надрукований вiрш зi студентськоi газети став для батька знаком – його дитина пiшла вiрним шляхом. Тато плакав i поклав ту газету до скринi, щоб далi по кiлька разiв на рiк додавати до неi новi й новi публiкацii.

Родина iхня жила незаможно. Мама, розумна жiнка, що вiльно читала нiмецькою, не цуралася нiякоi роботи по господарству. Поки росли молодшi брати, тато мусив усе тягнути сам, а далi дочекався сякоi-такоi помочi.

Мама на свята пекла пухкi пироги з ягодами. Коли Осип уперше приiхав зi Львова на канiкули додому, зачув запах тих пирогiв iще з сусiдньоi вулицi. Їв i не мiг наiстися. Мама стояла поруч i гладила по головi. Питала, як живеться у гiмназii, чи нiхто не ображае. Як малу дитину питала. А тато не зводив очей, дивився, як на iкону. І стiльки гордостi було в тому поглядi.

І в ту мить так огидно йому стало вiд своеi слабкостi, аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скiльки разiв плакав вiд голоду на твердих гiмназiйних лiжках i згадував оцi ii пироги, як найбiльше щастя. Не сказав, скiльки разiв хотiв кинути все i пiшки йти до Яворова, до мами з татом, сiяти зерно, вирощувати городину й iсти, iсти, iсти…

До Львова пiсля тих канiкул повернувся iншим: мусив покладатися лише на себе. Передусiм заходився шукати пiдробiток. Мiщан, якi хотiли своiм дiтям кращоi долi та прагнули дати iм освiту, на той час у Львовi вистачало. Тому репетитором улаштувався легко. Щоправда, через вiк i недосвiдченiсть йому платили вкрай мало – доводилося брати стiльки занять, скiльки мiг витримати. І помiж тим знаходити час на власне навчання.

Серед його учнiв було два збитошнi хлопцi Ольховськi, що жили з батьками у великому будинку неподалiк гiмназii. Обох звали Петрами, i це завжди дивувало Осипа. Виявилося, так захотiв iхнiй батько, небiдний купець, вже немолодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його честь – i крапка. Здiбностей до мов хлопцi не мали нiяких, як i до навчання взагалi, але iхня мама так хотiла зробити з них учених людей, що мусили вiдкладати всi розваги на потiм i приймати репетиторiв, якi змiнювали один одного.

Маму хлопцiв звали Аделiя. Жiнка носила довгi сукнi з важких тканин i часто спостерiгала за уроками Осипа з кутка величезноi зали, де йому i хлопцям видiлили мiсце для занять.

Будинок був досить великим – мав два поверхи, вiкна, оздобленi лiпниною, меблi з доброго дерева. Осип, проте, робив висновок, що попри показовi розкошi, родина не надто багата, бо iнакше вони найняли б собi поважнiшого вчителя.

Хоча хлопцi були молодшi за нього самого всього на кiлька рокiв, проте слухали Осипа й намагалися виконувати всi його завдання. Спонукала до цього аж нiяк не жага до знань, скорiше страх перед мамою. Вiн бачив, як Петри щоразу ловили ii погляд, коли заходила до кiмнати, наче намагалися зрозумiти, з чим мати прийшла.

Розмовляти з господарями дому таким, як вiн, не було звичаю, тож молодий чоловiк ретельно виконував те, що йому належало, кланявся i йшов. Але одного разу вже за дверима почув голос Аделii:

– Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.

Про що жiнка говоритиме – годi було здогадатись. Аделiя поглядом вказала на хвiртку до невеличкого садка бiля самого будинку, i обое пiшли туди. Починалась осiнь. Листя пожовкло, але ще не опало.

– Якби я не мав проблем iз зором i мiг собi дозволити купити мольберт i фарби, – я б намалював ваш сад зараз же! – Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду були невеличкi – схоже, садили iх не пiзнiше, нiж рокiв десять тому. Помiж звичних для Львова плодових дерев впадали у вiчi декоративнi червонолистянi клени. Їхнiй колiр був настiльки насиченим i глибоким, що, здавалось, аж рiзав очi.

Жiнка здивовано глянула на Осипа:

– Ти… Ви малюете?

– Колись трохи малював. Тому треба вчитись, а я не маю нi грошей, нi часу.

– А я вчилася. Щоправда, вiдколи хлопцi народились один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посадила. Чоловiк не перечив – вiн зайнятий своiм, постiйно десь iздить. А я тут, удома, з дiтьми. Хоч якась розвага. Та й кому те малювання треба?

– Хiба вам самiй.

– Менi? – Жiнка уповiльнила крок. – Не знаю, чи i менi самiй треба. То смiшно – сидiти вдома з дiтьми i малювати замiсть того, щоб слiдкувати за господарством. Я i читаю крадькома вiд чоловiка, вiн зазвичай жартуе, що жiнка i наука – як свиня i вельон.

Аделiя широко всмiхнулась i пiдняла подiл сукнi, щоб не змiтати ним опале листя з дорiжки.

– То ви i нiмецьку знаете?

– Знаю. Точнiше, говорю погано, а от читаю i перекладаю – досить добре. Щоправда, це менi зараз у нагодi не стане. Не до того.

Аделiя запросила Осипа сiсти на масивну дерев’яну лаву з кованими поручнями. Жiнка нагадувала йому маму.

– Хочете яблук? – В ii руках звiдкись з’явилося кiлька стиглих антонiвок.

У такiй ситуацii вчителю пасувало би вiдмовитись, але яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку, а в животi по-зрадницьки забурчало.

Аделiя рiзко пiдвелася:

– Та ви голодний! А я займаю вас своiми балачками. Перепрошую, вас, мабуть, вже чекае вечеря.

– О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогоднi – то вашi яблука. – Жартувати над самим собою – то було в його стилi.

Жiнка спохмурнiла.

– Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдiть нiкуди.

Вона швидким кроком пiшла у будинок, не оглядаючись. Повернулася за кiлька хвилин iз якимось згортком.

– Це вам, пригощайтесь.

У згортку були ще теплi пироги з яблуками. Осип добре пам’ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у садку. Вiн iв, а Аделiя розгублено стояла поруч.

По всьому жiнка майже невiдчутно торкнулася його плеча рукою:

– Наступного разу я спечу горiховий штрудель.

З того часу тричi на тиждень пiсля занять iз Петрами Осип iв iз ii рук. Вiн мiг би вiдмовитися, вiджартуватися, зрештою, перетерпiти свiй голод i послати до дiдька потреби в силi органiзму, що рiс. Але вiн любив тi хвилини навiть не за iжу, якоi йому ще багато рокiв завжди буде мало, а за приемне вiдчуття майже материнського захисту. Турбота Аделii була тим острiвцем, де його виснажена i ще дуже юна душа могла вiдпочити й понiжитися.

Коли було тепло, проводили час у саду, а взимку – у невеликiй прибудовi, де розпалювали пiч.

Аделiя любила гладити його по головi i перебирати попелясте волосся пальцями. В тi хвилини Осипу хотiлося спати. Згорнутися калачиком i заснути просто тут, пiд вишнею, як це часом роблять обидва Петри.

– Ти виростеш красивим. Кращим, нiж моi сини. Жiнки люблять таких, блакитнооких, – сказала якось Аделiя i ледь вiдчутно торкнулася губами високого чола.

Вiд цього невинного поцiлунку всерединi Осипа щось обiрвалося. Здивовано дивився на Аделiю: перед ним була красива молода жiнка, на вигляд, може, i не старша за його однолiток. Якби не дiти – нiхто б не дав iй бiльше двадцяти. Трохи блiда шкiра, худi кистi рук, але впевнена i горда постава. І що вона знайшла у старому Петровi?

Осип осмiлiв i обiйняв Аделiю, але вона несподiвано вiдштовхнула:

– Не треба. Ти занадто юний. Вибач, що дала собi волю.

– Будь певна – задалеко не зайде. – Близькiсть жiнки зводила з розуму. Зловив себе на думцi, що хотiв би кинутися цiлувати iй шию, щоб вона хапала повiтря ротом i притискалася до його губ сильнiше, так, як роблять те ласi до пестощiв мiсцевi дiвчатка, що нерозбiрливо вiшаються на гiмназiйних хлопцiв i сподiваються колись стати iхнiми дружинами.

Аделiя пiддалась i притулилася всiм тiлом. Стояли мовчки.

Щоразу, коли Осип приходив на заняття з Петрами, все завершувалося саме так: спочатку вiн iв, а Аделiя гладила тим часом його по головi, а потiм обiймала. І нiчого бiльше.

Повертався до гiмназii з розбурханою вiд близькостi жiночого тiла уявою. Злий i втомлений, шукав заспокоення тiлами досвiдчених дiвчат, але вiд того, що iз жодною не було так добре, як могло б бути з Аделiею, дратувався ще бiльше. Ночами перекладав, писав вiршi. А на ранок iз важкою вiд втоми i думок головою йшов на заняття. Успiшнiсть падала, та й байдуже.

Одного разу вiн не стримався. Замiсть того щоб обiйняти Аделiю, як завжди, зловив ii голову обома руками, закинув назад i поцiлував. Якусь мить йому навiть здалося, що вона не проти. Тонкi й ледь вологi губи навiть не ворухнулися пiд його устами. Але вже за секунду вiдчув, як ii руки з силою вперлися йому в груди, тiло напружилось. Аделiя вiдштовхнула Осипа впевнено, навiть по-чоловiчому сильно.

– Не треба було цього робити! – обличчя жiнки горiло рум’янцем, а очi блистiли. Осип бачив, як пульсуе на ii шиi вена.

– Пробач. Не стримався.

– Йди звiдси. Я скажу, щоб тобi принесли грошi за весь попереднiй мiсяць у гiмназiю. Мае вистачити, поки знайдеш iнший пiдробiток. Ми не можемо бiльше бачитися.

Аделiя повернулася спиною i пiшла.

– Через таку дурницю?

– Дурницю? – Жiнка повiльно обернулася. – Кажеш, дурницю? – Їi погляд був гострим, як шабля. Нiколи досi не бачив Аделiю такою.

– Ти сама мене до цього штовхала. Сама заговорила перша. Якби ти не хотiла – я б не залишився тут жодного разу.

Аделiя повiльно втягнула повiтря носом. Пауза була схожа на затишшя перед грозою.

– Сама? А що ти? Де був ти? Це ти, зрештою, чоловiк, хоч i молодший за мене. Ти мiг вiдмовитися. Пiти. Ще тодi, коли залишився вперше. У будь-який iз iнших днiв. Я нiколи тебе не тримала. І то було б по-чоловiчому.

Жiнка пiдняла подiл сукнi й пiшла геть. Осип залишився посеред саду. Почекав, поки в будинку засвiтиться, – думав, що жiнцi минеться i вона його перепросить. Але марно.

Десь за два днi якийсь просто одягнутий чоловiк принiс йому грошi вiд Ольховських. А з ними – ледь теплий згорток – пахучi Аделинi пироги. Як нагадування про те, що вiн втратив.

Зараз, через роки, вiн ненавидiв себе за ту малодушнiсть. Адже i справдi мiг пiти з ii дому з яблуком у кишенi та назавжди залишитися добрим юним учителем двох збитошних Петрiв. Але пiддався. Так само i потiм – мiг пiти до неi, просити зустрiчей, вибачатись. Але пiддався знову. Бо вона вирiшила. А вiн сам навiть не спробував сказати вголос, чого хоче.

Тепер, вже поважний журналiст i редактор газети, Маковей сидiв за робочим столом, жував пироги i запивав холодним чаем. Кобилянська була сильною. Навiть зовсiм не жiноче рукостискання давало зрозумiти, хто з них головний.

Сховавши горнята в шафу, розгорнув рукопис, який вона принесла. Пробiгся очима. Твiр був чудовим навiть з першого погляду. Трохи вiдредагувати – i можна видавати, хоча б навiть на шпальтах його газети. При наступнiй зустрiчi треба обговорити це з Кобилянською. Вона не мае бути проти.




Вiдень, 1895


Крихiтна кiмнатка, в якiй квартирувала Августа вже кiлька мiсяцiв, нiколи не асоцiювалась у неi з домом. Дiм Августи був десь у сонячному Кимпулунгу, де жила до повнолiття. Чи в iнтелiгентних Чернiвцях, куди переiхала потiм. А тут, у Вiднi, – так, тимчасове пристановище.

Рiк тому, коли вона вперше приiхала до тутешньоi школи мистецтва – не тямила себе вiд щастя. Затишнi вулички, самохiднi машини, люди, що поважно проходжувалися, – все мало якийсь особливий смак модерну, що його досi вона вiдчувала тiльки через картини вiдомих австрiйських мистцiв.

Августу поселили у велику кiмнату, де жили й iншi дiвчата-ученицi ii вiку. І якщо iхала до Вiдня вона з чiткою впевненiстю, що таки непогано малюе, то тут ii чекало розчарування – виявилося, ii талант нiчим не вiдрiзняеться вiд талантiв усiх тутешнiх студентiв. Треба багато вчитися.

Те, що ранiше приносило задоволення, стало тягарем: заняття вiд ранку до ночi, iнколи вiд мольберту доводилося не вiдходити по кiлька годин поспiль. Постiйно голодна та сонна, дiвчина не горiла бажанням до творчостi.

Тепер, коли мала добрi успiхи у навчаннi й трохи адаптувалася до тутешнього життя, стало трохи краще. Найперше – змогла винайняти кiмнатку в старезному будинку з товстенними кам’яними стiнами. Кiмната була в цоколi, то ж тут завжди тягнуло сирiстю, а з невеличкого вiкна виднiлися хiба що ноги поважних австрiйських фройлен, що цiлими днями сновигали туди-сюди вулицею.

У кiмнатцi було лiжко, стiл i шафа, дверцята якоi нiяк не хотiли зачинятись. Але порiвняно iз минулорiчним ii побутом це вже було добре. Фарби, олiвцi, альбоми, мольберти Августа складала купою в кутку кiмнати. Їжу готувала разом iз ще кiлькома квартирантами на спiльнiй великiй кухнi. Власне, ранiше то була квартира небiдноi родини i займала два поверхи. Другий – зi свiтлими спальнями та салоном, а перший – для господарських потреб. Тут була кухня, кiмнати для зберiгання речей, кiмната для прислуги. І тут жила Августа. Тiльки-но починався день, як намагалася швидше вийти звiдси на вулицю, iнакше i сама б заплiснявiла у цих стiнах.

Десь двiчi на тиждень витрачала кiлька гелерiв на букет дрiбних квiтiв, якi продавали на вулицях мiсцевi малi дiвчатка. Цi квiти нагадували iй iхнi, гiрськi, польовi. Ставила букет у простеньку вазу, яка залишилася ще вiд господарiв дому, i це було единою яскравою плямою в ii кiмнатi. Вранцi, тiльки розплющивши очi, Августа спершу примушувала себе подивитися на тi квiти, а вже потiм – навколо. Вони нагадували iй про велику мету – повернутися до Чернiвцiв мисткинею високого рiвня, гiдною спiлкування в певних колах.

Цей ранок був трохи iншим, нiж багато попереднiх. Августа, як зазвичай, почала день iз милування квiтами, але вiдразу кинула оком на лист, що лежав поруч. Щось неприемне стиснуло пiд грудьми. Отже, iй не наснилося.

Лист був вiд Ольги. Коротший, нiж завжди. Писаний навiть не в Ольжинiй манерi, тому i здивував. О, чого приховувати – Кобилянська часто писала iй про своi закоханостi, але всi вони були такi далекi, такi нереальнi, схожi на ii художнi твори. Августа нiколи не вiрила в них. Ще з тiеi давнiшньоi розповiдi про конюха, яку Ольга так у деталях описувала у щоденнику. По тому Августа мала розмову з братами Кобилянськоi та достеменно знала, що нiякого Івана не було i не могло бути. Ольга збрехала. Але до тiеi брехнi Августа завжди ставилася поблажливо, або, може, й за неi Ольгу любила. В головi Кобилянськоi жив собi зовсiм iнший свiт зi своiми людьми та подiями, i це було досить мило.

Але Осип Маковей, про якого подруга писала iй тепер, був дуже навiть живим i справжнiм. Августа знала, що вони вже зустрiчались i яке вiн враження справив на Кобилянську. Та i, власне, iнакше не могло бути. Ольга ще, мабуть, до зустрiчi з ним все вирiшила. Ранiше, коли Августа була поруч, вона могла хоч якось захистити найближчу подругу вiд власних фантазiй.

Пригадалось, коли довелося вперше розлучатись iз Ольгою надовго. Тодi здавалося, що назавжди. Як же Августа плакала, коли дiзналася, що батька переводять у Чернiвцi!..

Того дня вона прийшла додому ранiше. Разом iз Софiею Окуневською i Ольгою зiбралися побути на околицях, дихати природою, пити свiже молоко й говорити про все на свiтi. Але погода зiпсувалася, звiявся вiтер. Довелося залишити Ольгу в Софii вдома, бо та щось хотiла роздивитись у бiблiотецi, а самiй поспiхом iти додому, щоб не змокнути. Тiльки зачинила за собою дверi, як за вiкном гримнуло i вперiщив дощ.

Тато сидiв iз книжкою на широкому бамбетлi, мами Августа не бачила, але чула ii голос.

– То це вже вирiшено, Йосифе?

– Остаточно. В Чернiвцях потребують радника крайовоi управи. Я погодився.

– Не спитавши нас?

Мама говорила невпевнено, нiби боялася, що ii смiливiсть може викликати батькiв гнiв.

– А про що питати? Хiба дурень би вiдмовився. Та й уяви, як то добре буде для доньки. Чернiвцi. Інтелiгенцiя. Знайомства, можливостi. – Батько встав i пiшов у куток кiмнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що зараз вiн пiдходить ззаду, обiймае маму i вже м’якшим голосом каже: – Винаймемо будинок, обживемося, тобi сподобаеться.

Мовчки зайшла до кiмнати i пильно глянула на батькiв. Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами i, мабуть, iще секунду тому ii обiймав, але, побачивши доньку, перелякано вiдсахнувся.

– То ми кудись iдемо? – сама не впiзнавала власний голос.

– Ми переiздимо до Чернiвцiв. – Тато говорив повiльно, обережно, нiби ступав по краю скелi. – Я матиму хороший чин. А ти зможеш навчатися.

Дiвчина кiлька секунд стояла на мiсцi. Їi брови нахмурилися й утворили двi складки на лобi, погляд уперся в пiдлогу. Далi повiльно обернулась i мовчки пiшла в свою спальню.

Життя руйнувалося.

Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати, тупати ногами – не дозволяло виховання. Натомiсть згорнулася калачиком у кутку кiмнати i просидiла так кiлька годин. Лише коли кiнцiвки розболiлися вiд постiйного напруження, помiтила, що вже нiч, роздяглась i голою залiзла пiд холодне простирадло.

На ранок, спухла вiд слiз, пiшла до Ольги.

У будинку Кобилянських було на диво тихо. Зазвичай повна людей хата аж трясеться вiд руху i гулу. Ольга була вдома сама. Коли Августа зайшла в кiмнату, ii подруга грала якусь легку мелодiю на фортепiано.

– А де всi? – на голос Кобилянська обернулась, але продовжувала грати.

– По господарству. А я захворiла трохи, то й лишилася в хатi. Посидиш зi мною?

– Ольго… – Августа вже сумнiвалася, чи варто казати щось iй зараз, у час хвороби. – Ольго, я бiльше не житиму в Кимпулунзi.

– Це як? – музика рiзко обiрвалася, Кобилянська розвернулася на стiльцi й здивовано дивилася на подругу знизу вгору. Августа простягнула iй обидвi руки i та прийняла.

– Ми переiздимо до Чернiвцiв.

– До Чернiвцiв? – пiдскочила зi стiльця Ольга. – До самих Чернiвцiв?

– Татовi там дають посаду.

– Чернiвцi… Та це… Та це прекрасно! – Кобилянська кинулась обiймати подругу. Їi очi свiтилися справжнiм захопленням. – Я така рада за тебе, така рада, – обцiловувала Августу в щоки, – це ж такi можливостi, такi люди!

Худi Ольжинi руки висiли на шиi подруги щiльним замком, а ноги, здавалося, самi по собi пританцьовували на мiсцi. Августа вiдчувала, як та мiцно стискае пальцi на ii шиi, й вiд цiеi ii сили кидало в дрижаки. Ольга пахла квiтами. То й не дивно – в Кимпулунзi було де проходжуватися полями i навiть полежати у травi. Кобилянська притулилася до Августиноi щоки i щебетала, щебетала, щебетала iй на вухо. Хотiлося запустити долоню в тугу зачiску подруги, розплести коси, щоб вони впали на плечi, гладити по головi й казати: «Яка ж ти дурненька, Олю. Живеш у своiх фантазiях, щоденниках, книжках, а хто ж без мене захищатиме тебе вiд усього, що вiдбуваеться насправдi? Хто ще зрозумiе твою дику вдачу, заплiтатиме тобi в коси квiти пiд час прогулянок? Хто витиратиме твоi сльози, коли допече суворий батько? Олю-Олю, на кого я тебе тут маю лишити?» Сльози стискали горло. Та вона ладна була вiдмовитися вiд усiх благ, якi мало б дати iй велике мiсто, лиш би залишитися тут, бiля своеi вiрноi подруги, лиш би, як i зараз, бачити ii щодня, ходити разом у гори, лежати на вузькому Ольжиному лiжку обiйнявшись i слухати ii розповiдi про те, яким буде ii коханий чоловiк, дiм, дiти.

– А я щодня писатиму тобi листи. Розказуватиму, що у нас тут i як, передаватиму новини, – не змовкала Ольга. – Я така щаслива за тебе, така щаслива!

Те солодке вiд обiймiв i поцiлункiв, але гiрке вiд перспективи розставання юнацьке прощання Августа не забуде ще багато рокiв. Майже напам’ять знатиме всi Ольжинi листи i вмiтиме добре вiдрiзняти, де в них правда, а де вигадка творчоi душi. А вiд тих вигадок часом кров застигала у венах. Одного разу Ольга написала якомусь старому чоловiковi, що вийде за нього замiж, аби той дав iй достойне життя i можливiсть навчатися. Вона, Августа, тодi проплакала цiлу нiч. Навiть не плакала – гарчала, як поранений пес, i витискала з себе сльози, iнакше вони б розiрвали ii зсередини. Вiдчай вiд того, що не може допомогти i хоч якось полегшити страждання Ольги вiд принизливоi бiдностi, тиснув iз усiх бокiв. Той старий чоловiк вiд пропозицii шлюбу вiдмовивсь, але що було б, якби нi? Як би жила вона, Августа, знаючи, що ii Ольги торкаються зморщенi кiстлявi руки якогось багатого дiда?

Але Чернiвцi неможливо було не полюбити. Найперше – за можливiсть навчатися. Всю себе Августа присвятила штудiюванню живопису – брала приватнi уроки та багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи потребувала iх? Часом iздила до Ольги в гостi, й тодi вже вони не могли набалакатись, хоч i листувалися дуже багато.

Найбiльше Августу тiшило, що в той же рiк iз Кимпулунгу поiхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софiя займала часу в життi Кобилянськоi. Чотири роки, вiдтодi, коли ii батько приiхав працювати до мiста, Окуневська майже щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юлiана, брата Кобилянськоi, що викладав Софii мовознавство. Дiвчина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небезпечна ртуть. Заповнила собою весь вiльний час, усi ii думки. Так здавалось Августi.

Софiя говорила украiнською, давала Кобилянськiй украiнських книжок i переконала спробувати писати рiдною мовою. А Ольга i пристала. І байдуже, що Августа просила про це подругу ще мало не з дитячих лiт. Була в цьому спiлкуваннi якась небезпека. Окуневська марила професiею лiкаря. Жiнкам те було зась. Усього кiлька десяткiв жiнок в Австро-Угорщинi тодi мали вищу освiту. Софiя сiяла в головi Ольги думки про рiвнiсть мiж чоловiками i жiнками, знайомила ii з подругами, що сповiдували такi ж iдеi. І Ольга губилась. Августа з жахом бачила, що ii тендiтна подруга розриваеться мiж своею нiжною та романтичною натурою, що хоче любити, i думками про те, що вона може мати чоловiчу силу та витримку. Залишити ii в такiй компанii – означало б дати можливiсть тим думкам перемогти. Сама вона, Августа, теж хотiла мати право навчатись, але ii прагнення були не агресивнi, не спрямованi на те, щоб прирiвнятися до чоловiкiв у правах. Вона просто хотiла займатися тим, що добре вдавалося, – малювати. Можна було б усе життя пропрацювати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тiльки бере пензель у руки, але Августа мала свiй задум. Хто, як не вона, зможе намалювати до дрiбниць життя простих людей? Хiба комусь те цiкаво? А вона зможе. Навчиться, освоiть технiки i малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише у своiх творах. Кобилянська малюватиме iх словами, а вона, Кохановська, фарбами.

Софiя Окуневська того ж року, що i Августа, поiхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзi i, хоч жалiлась у листах на те, що ii всi покинули, але то була для Августи гарантiя безпеки для iхньоi дружби.

Тi шiсть рокiв, що довелося жити у Чернiвцях без вiрноi подруги, мали б звести нанiвець iхне спiлкування. Але хiба можна було дозволити собi втратити такий скарб?

А потiм сталося головне – Ольга написала, що i сама переiздить до Чернiвцiв! О, скiльки то було радостi! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.

До Чернiвцiв Ольга приiхала розгублена. Та й чи дивно – все життя прожити в первозданних i невинно-чистих горах i приiхати у велике мiсто.

Квартира, яку винайняли Кобилянськi, була тiсна i бiдно обставлена. Вони i в Кимпулунзi не жили в розкошi, але там Ольга мала всю природу цього мiсця на те, щоб усамiтнитись. А тут – тiсну прохiдну кiмнатку, завжди повну людей.

Батько Августи намагався хоч якось покращити побут давнiх друзiв – домовився про добротний стiл для Ольги i якийсь запас продуктiв на перший час.

Коли вперше прийшла до Ольги у ii чернiвецьку квартиру – серце стиснулося. Кобилянська ж, як завжди привiтно, всмiхалась:

– А бачиш, Августо, i я тепер тут. І я не залишилася припадати пилюкою в далекому вiд справжньоi культури Кимпулунзi.

Усмiшка ii хоч i здавалась щирою, але мала в собi ноти якогось остраху. Хотiлося по-материнськи обiйняти подругу, покласти ii голову собi на плече i довго-довго гладити ретельно зачесане волосся. Але що могла зробити вона, Августа, коли i ii власне життя було далеке вiд розкошi? Хiба розважати Ольгу прогулянками та знайомити з поважним товариством. А ще – читати ii твори та малювати до них iлюстрацii.

Ольга, хоч i намагалася здаватись в очах iнших сильною та рiшучою, насправдi була, як нiхто, беззахисною та довiрливою. Доводилося пильно придивлятися до всiх нових людей у ii колi, щоб не допустити близько того, хто мiг би ii образити. Була особлива насолода в тому, щоб захищати ii вiд поганого.

Августин батько, що завжди добре ставився до родини Кобилянських, вже майже перед самою смертю виступив проти ii з Ольгою спiлкування. Сталося це пiсля одного випадку, що насправдi нiбито нiчого й не означав.

Того дня погода була мiнливою – то парило так, наче земля варилась у великому казанi, а то пускалася злива. Але що могло втримати двох молодих дiвчат у лiтнiй вечiр удома? Августа зайшла за Ольгою пообiдi. Кобилянська саме прочитала щось iз нових творiв Франка i мала конче розказати про те подрузi. За розмовати не помiтили, як дiйшли до вузьких вуличок iз низенькими будиночками. Майже село. І все б нiчого – вони часто забредали на околицi Чернiвцiв i з цiкавiстю заглядали на простi обiйстя, – але раптом уперiщив дощ. Нi втекти, нi сховатися змоги не було. Августа мала з собою добротний плащ iз грубоi тканини, а Ольга була в самiй лише лiтнiй сукнi.

– Вiзьми, – простягнула плащ в однiй руцi, а iншою пригладила мокре волосся.

– А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.

– Нiчого менi не станеться. А тобi хворiти не можна. У вашiй хатi ще тiльки слабостi й не вистачало.

Августа рiшуче розгорнула плащ i вмостила на плечi Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.

Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську. А коли стала на порозi хати, мокра, як хлющ, iз плащем у руках, батько не витримав:

– Ольгу вiд дощу ховала?

– А кого ж.

– Сама чому не одягла?

– А що менi буде?

– Не менше, нiж iй.

– Та ти що, – всмiхнулася кутиком губ, – я сильна i здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Їi треба захищати.

Августа зажмурилась i пригадала, якою тендiтною i маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли пiд тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холоднi краплi з капюшона часом падали на ii щоки. Десь у животi розливалося ледь вловиме тепло i хотiлося стерти тi краплини з обличчя i поцiлувати там, де вони щойно були.

Тато стояв просто перед Августою i дивився у вiчi, наче щось у них шукав.

– Господи Боже, – прошепотiв, – та вона тобi дорожча, нiж ти сама…

Батько розвернувся i пiшов у хату, а Августа стояла на ганку, поки з неi стiкали патьоки дощовоi води. Чи була iй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Нiколи про те не думала. Але з того дня батько часом нiби навмисне вигадував iй роботу саме на той час, коли та мала зустрiчатися з Кобилянською.

Зараз, у сирiй вiденськiй квартирi, Августа почувалася майже так само, як тодi, пiд холодним лiтнiм дощем. Вона майже фiзично вiдчувала, як холоднi краплi товаришування з Маковеем б’ють Ользi у лице i розумiла, що мусить вiд них подругу захистити.

Лист на столi бiлiв, як занадто рiзка у кiмнатi пляма, i був передвiсником цiлком можливоi поразки Августи у цiй битвi. Дiвчина кинулася до столу i зiм’яла пiддатливий папiр у щiльну кулю. Далi збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дiстала з-пiд лiжка важку коричневу валiзу, з якою колись приiхала до Вiдня, розкрила i запхала зiм’яту паперову кульку десь мiж iнших дрiбниць, якi не мала намiру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валiзу i штовхнула ii далi пiд постiль.

Зрештою, а хiба iй мае бути щось до того, з ким проводить час Ольга? Чи не краще, якщо вона i справдi знайде собi доброго чоловiка, народить дiтей, заведе господарство? Хто сказав, що вiд цього вона не буде щасливою?

Тут, у Вiднi, Августа бачила не одну емансипе. Такi були часи – лише у столицi Австро-Угорщини жiнка мала доступ до сякоi-такоi освiти. Тому й iхали сюди зi всiх околиць. Тутешнi фройлен одягалися на чоловiчий манер, палили тютюн та носили пенсне. Августа не могла пригадати, чи хоча б одна з них видавалася щасливою. Стильною – так, сильною – так, незалежною – так. Але от чи щасливою?

Августа глянула на великий годинник у кутку кiмнати. До початку занять мала ще добрi двi години. Одягла буденну сукню, зробила сяку-таку зачiску, приладнала на голову капелюшок i вийшла на вулицю.

По-осiнньму прохолодний ранок вiйнув свiжiстю. Августа зупинилася, щоб на повнi груди вдихнути запах прохолодного сонного мiста. Десь недалеко чувся цокiт копит коней чиеiсь брички.

Пригадалися конi в Кимпулунзi, яких так любила Ольга. Там голови iм прикрашали кольоровими китицями, i коли кiнь iшов дорогою, тi китицi поважно похитувались, мов яскравий маятник.

Тут, у Вiднi, конi на вулицях зустрiчалися все рiдше. Частiше – самохiднi автомобiлi, що гудiли на кiлька вулиць. Але, здаеться, цокiт копит по кам’яних дорогах у мiстi залишиться назавжди, хоч скiльки б вiкiв минуло.

Августа попрямувала до единоi кав’ярнi в ii районi, що працювала так рано. Модна звичка починати ранок iз популярного напою так i не вкорiнилася за рiк у ii життя, але сьогоднi вiдчувала, що мае подумати над тим, що робити далi. А для цього потрiбен був ясний мозок.

Худий офiцiант iз заспаним обличчям принiс горнятко кави i двое мигдальних тiстечок – справжню розкiш для Августиного шлунка. Дозволити собi таке могла не часто, тому спочатку злегка змочила губи у напоi, далi набрала трохи кави в рот i перекочувала рiдину язиком, поки та остаточно не втратила смак. Так само робила i з наступним ковтком.

Їхати зараз додому Августа не могла – до вакацiй було далеко, та й чим би вона зарадила Ользi в ii новому коханнi? Хiба б роздратувала. Пiсля того, як Ольжину «Людину» надрукував журнал «Зоря», ii добре приймали в поважних товариствах. А iй, Августi, до того треба було ще вчитись i вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цiкавила нiкого. Хiба тих дiвчат iз Товариства руських жiнок, що збиралися в Украiнському громадському домi й говорили про те, що вона мае право бути знаменитою.

У будинку навпроти кав’ярнi розчинился вiкно. З нього виглянула молода дiвчина, трохи старша за саму Августу. Дiвчина кiлька хвилин вдивлялась у кiнець вулицi, нiби когось виглядала. І тiльки коли десь iз глибини кiмнати прозвучав грубий чоловiчий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das Fr?hst?ck»[1 - Де ти, люба? Я чекаю снiданку (нiм.).], Августа зрозумiла, що тi кiлька хвилин були для дiвчини единим шансом на те, щоб побути на самотi й нахабно вхопити вранцi красу порожньоi вулицi.

Коли вже Августа доiдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловiк зi стосом паперiв пiд пахвою i стрiмко рушив вулицею в напрямку центру мiста. Йому вслiд через вiкно дивилася змучена дiвчина з дитиною на руках. Чим бiльше вiддалявся чоловiк вiд дому, тим бадьорiшою i легшою ставала його хода. Тим часом дiвчина заходилася зачиняти вiкно i, трохи вагаючись, вочевидь зi страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамi. Через скло Августi здалося, що дiвчина стала навiть меншою, нiж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже iдилiчному ранку? Навряд. Августа заплющила очi й уявила, як чоловiк, котрий щойно вийшов iз дверей будинку, з радiстю заходить до якоiсь редакцii чи аудиторii унiверситету, де викладае, а його дружина повертаеться до пелюшок i хатнього гармидеру. Мине кiлька годин – i вона виглядатиме чоловiка у цьому ж вiкнi з надiею, що той принесе iй якусь звiстку iз зовнiшнього свiту. Тим часом готуватиме iсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого нiколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однаковi днi змiнюватимуть один одного, жiнка старiтиме, а одного дня помре i не залишить по собi нiчого, нiби й не жила.

Августа уявила, що цим чоловiком може бути сам Маковей, а його втомленою дружиною – ii Ольга. Вона, з ii дурною романтичною натурою, може з радiстю вiдмовитися вiд своiх лiтературних успiхiв на догоду мужчинi. Народити йому дiтей, готувати iсти, отак от зустрiчати з роботи. Вiд цiеi картини стало млосно. Августа залпом проковтнула рештки кави, дiстала з кишенi кiлька гелерiв i поклала на стiл. Тепер вона точно знала, що не вiддасть Ольгу Маковею просто так.

Люди поволi виходили зi своiх будинкiв i розповзалися Вiднем у справах. Починався день.




Чернiвцi, 1896


– Олю, ти навiть сама не розумiеш, яка ти… – Осип пiдiйшов до неi ззаду, поки дивилась у вiкно. Вiн був настiльки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиноi шиi.

На письмовому столi лежав свiжий номер «Буковини» з опублiкованою «Царiвною» Кобилянськоi.

– Ти навiть не уявляеш, скiльки людей менi вже переказували захоплення твоiм письмом. Я й сам не очiкував такоi слави. Так, звiсно, пiсля того, як у «Зорi» вийшла твоя «Людина», ти в нас письменниця знана, очiкувана у найвищих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!

Ольга стояла обличчям до вiкна, заплющивши очi. Голос Маковея розливавсь ii тiлом чимось густим i солодким. Навiть якби зараз вiн сварив ii чи критикував щось написане, – iй було б однаково приемно.

Успiх ii «Людини» був не таким вже й однозначним. Щоб твiр побачили читачi, довелося його переписувати кiлька разiв. Доповнювати, правити. Вислуховувати критику Франка. Десятки разiв хотiла махнути на все рукою i спалити ту повiсть назавжди. Почувалася повною бездарнiстю.

– Тiльки ти, Наталю, а ще Софiя i жiнки, що вас оточують, хвалять мое письмо, – жалiлася своiй подрузi Кобринськiй у хвилини вiдчаю. – Тiльки вам це цiкаво.

Кобринська нiколи не пiддавалася на такi провокацii. Замiсть по-дружньому погладити по головi, тисла на найболючiше:

– А ти, Ольго, хотiла б, аби було легко? Праця. Тiльки праця над собою робить нас кращими. Ну що змiниться вiд того, що ти кинеш писати? Чи буде тобi краще? Не смiши. Якщо ти з самого початку не налаштована виграти, то нема чого й починати гру. Твоя поразка означатиме, що всi ми помилилися.

Наталя, з дому Озаркевич, хоч на той час вже i була замiжня, але палко вiдстоювала права жiнок. З Ольгою вони зналися ще з юностi. Зустрiчались у Кимпулунзi за цiкавими розмовами, разом прогулювались околицями. Наталя теж пробувала писати, тому з нею було цiкаво. Коли в нiй почалась ота боротьба за рiвнiсть iз чоловiками? Десь, мабуть, у той час, коли вперше дiзналася, що iснуе iнший свiт – той, де не мати, як у них, головна в родинi, де жiнку дозволено ображати i з нею не рахуються. Десь у той час уперше заговорили мiж собою про несправедливiсть у ставленнi до жiноцтва щодо важливих професiй i здобуття освiти. Видавалось абсурдом, що iм, розумним дiвчатам, спраглим до знань, була закрита дорога до поважних вузiв.

– Ну i дурна ти, Ольго, – сварила Наталiя подругу, коли та з усiх сил намагалася сподобатись Геньовi, ii брату. – Дурна, бо то не ти маеш просити його уваги, а вiн сам вимолювати право бути коло тебе.

Ольга нiколи не питала, чи саме так у неi було з ii чоловiком, Кобринським, але цi розмови з подругою додавали вiри в себе.

Потiм разом iз Наталею вже в Чернiвцях доедналася до Товариства жiнок на Буковинi.

Ольга не хотiла розписуватись у своiй поразцi. Тому знову i знову перебирала повiсть по словечку, враховувала зауваження i писала по-новому. І коли «Людина» нарештi вийшла, то Кобилянськiй важко було впiзнати у цьому текстi свое первiсне оповiдання. Часом здавалося, що через чужi зауваження та змiни перед нею був не зовсiм ii твiр. Подiя, що мала б додати впевненостi, посiяла ще бiльшi сумнiви.

І от тепер, коли про ii нову повiсть «Царiвна» було стiльки позитивних вiдгукiв, Ольга вiдчула себе такою, що твердо стоiть на ногах у сучаснiй лiтературi. Тепер ii мали б оцiнити всi, навiть Озаркевич.

Геньо… Вiд спогадiв про нього в Кобилянськоi приемно стискалося серце. Вони нiколи не були разом i навiть не цiлувались, але скiльки всього хорошого залишив цей хлопець у ii життi. Так багато, як iз ним, вона не розмовляла ще з жодним чоловiком. Спочатку – в гуртi з Наталкою, Софiею, Юлiаном i Максимiлiаном, а потiм – i наодинцi. Особливо пам’яталися кiннi прогулянки. Ольга обирала найноровливiшого жеребця, чiпляла червонi китицi йому на голову, сiдлала i за якусь хвилину вже була верхи. Євген iздити не вмiв, то ж завжди iшов поруч. Так i гуляли – Ольга на конi, Геньо – пiшки. А коли мiж ними, як зазвичай бувае у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська щосили втискала важкi чоботи в боки коневi i мчала геть галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лiсу. За кiлька хвилин Ольга поверталась. Їi розпирало вiд забороненого щастя – швидкоi iзди. Геньо терпляче чекав. У такi хвилини почувалася вищою, бiльшою, сильнiшою за нього. І нащо те iй було треба? Отой дитячий бунтарський дух не давав спокою.

Через Євгена Ольга почала багато читати i писати. Вiн – студент Вiденського унiверситету, завжди був у курсi подiй у свiтi. Випросила в батька дозволу передплатити два нiмецькi журнали – один про полiтику, iнший – про мистецтво. Батько спочатку не хотiв, посилався на брак грошей, але коли за неi вступився Юлiан, котрий на той час вже сам учителював, тато зм’як i навiть сам органiзував усе через пошту.

З письмом було важче – здивувати Євгена хорошим словом нiяк не вдавалося. Вiн завжди казав, що ii вiршi та короткi есеi – нiщо бiльше, як наслiдування нiмецьких письменникiв. Ольга злилась, ображалась, але не вiдступала.

Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усi роки, iхала спочатку до Димки, потiм – до Чернiвцiв, i була в ii серцi теплим, наiвним спогадом навiть тодi, коли поруч стояв Маковей.

– Олю, ти навiть сама не розумiеш, яка ти, – повторював Осип.

– А яка? – сама здивувалася ноткам кокетства у своему голосi.

– Ти… Ти – унiкальна. Дiамант. Менi часом здаеться, що осягнути твою глибину неможливо.

Ольга нахмурилася. Щось неприемне зашкребло пiд серцем. А яких слiв вона чекала замiсть цих? Захоплення ii красою? Зiзнання у коханнi? Зрештою, що за дурнi думки? Хiба не через це вона намагаеться переступити своiми творами i постiйним навчанням? Хiба не хоче, щоб жiнок цiнували не за вроду?

– Ти перебiльшуеш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тiльки тому, що щось заступае тобi очi, – всмiхнулася грайливо i повернулась обличчям. – Щось, що не дае тобi побачити в менi не надто талановиту писаку, котра рветься в свiт лiтератури.

– Смiшна.

Маковей опустив очi й поклав руку Ользi на плече. Вона, певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього приводу гостро, але захотiла трохи посмакувати цiею миттю. Майже фiзично вiдчувала, як ii середина наповнюеться теплим свiтлом. Подумати тiльки – iй добре навiть вiд такого цнотливого дотику.

Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своею рукою i обережно, наче щось дуже крихке, зняла зi свого плеча. «Чари» чоловiчого дотику трохи вiдпустили, i можна було знову перетворюватися на звичну всiм сильну жiнку.

– Може, ти мене просто любиш? – випалила нi з того, нi з сього i взялася краем ока спостерiгати за реакцiею чоловiка.

Маковей почервонiв i довго не мiг спромогтися на вiдповiдь. Побачив у кiмнатi стiлець, розвернув його поближче до столу, але спинкою до стiни i втомлено сiв.

– Часом твоi жарти важко зрозумiти. Навiть якби й любив – думаеш, я б утiшився вiд того, що мене викрили? Чи потребував би отаких розмов для зiзнання?

– Звiдки менi знати, я ж нiколи не… – Почала Кобилянська, але раптом змовкла. – Слухай, а хочеш кулешi зi шкварками? Мамi привезли вiдмiнноi бринзи – скуштуй.

– Кулешi? Навiть не знаю. Якось не личить.

– Моему товаришевi не личить зi мною пообiдати? Що за маячня! Зрештою, дозволь менi таку незвичайну приемнiсть – погодувати тебе.

Осип мовчки пiдвiвся, що означало згоду. Кобилянська вийшла з кiмнати i покликала його за собою:

– Вдома нiкого нема. Батько працюе, мати пiшла за якоюсь городиною до знайомих, iз нею i молодшi дiти. То ми сьогоднi тут хазяi.

Тiсна кiмнатка, що слугувала одночасно i кухнею, i iдальнею, вразила своею чистотою.

«Так затишно i гарно, здаеться, бувае лише в бiдних хатах», – зловив себе на думцi Осип. Простi меблi, мiнiмум посуду, скромнi бавовнянi бiлi серветки для прикрас. Так трепетно до iнтер’еру ставляться виключно тi господинi, якi не можуть претендувати на те, щоб прикрасити його за теперiшньою модою.

– Кулешу готувала я, – Ольга накладала страву в миски. – У нас, на Буковинi, кукурудзяну кашу для неi варять по-особливому. Потiм вона вдаеться пухка i приемна на смак. Малою я любила заливати кулешу узваром, а зараз добре смакуе зi шкварками чи бринзою. Запиватимемо кислим молоком?

– Я не проти, – вiд розповiдi про страву в Маковея був повен рот слини. Накинувся на iжу, тiльки-но миска опинилася перед ним. Кулеша була справдi смачною. Лише за кiлька хвилин помiтив, що Ольга не iсть, а мовчки за ним спостерiгае.

– Все добре? – перепитав iз повним ротом iжi.

– Чудово. Краще не бувае. Знаеш, е в тому щось сакральне – дивитися на чоловiка, який iсть.

Осип iв швидко i захланно, наче хтось за ним гнався. Спостерiгати за ним було цiкаво: iжу вiн майже не пережовував, запивав великими ковтками кислого молока, слiди вiд якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з бажанням обережно iх витерти, як би матiр витерла малiй дитинi. Очi вiн майже не пiдводив. Та й узагалi нечасто дививсь iй у вiчi.

За вiкном сутенiло. В кiмнатi швидко стало темно. Ольга встала з-за столу i засвiтила лампу. М’яке свiтло розлилося примiщенням нерiвномiрними хвилями.

– А ти вже бачив електричнi лiхтарi?

– О, я рiдко маю прогулянки ввечерi. Знаеш, Олю, я не з тих, хто по роботi годинами ходить мiстом. Або працюю в газетi, або маю якiсь зустрiчi, або пишу. Та й з тобою зараз ми багато часу проводимо.

Осип доiв кулешу i вiдставив посуд убiк. Ольга тим часом розпалила грубу, поклала казан iз водою грiтись i заходилася мити миски.

– А давай пiдемо сьогоднi дивитися на лiхтарi? Кажуть, то зараз чи не головна атракцiя для чернiвецькоi молодi.

– Якщо хочеш – ходiмо. Хоча менi й трохи дивнi такi прогулянки. Але хiба можна було б очiкувати iншого вiд тебе з твоею душею, повною романтики?

– Романтики? – Ольга витерла руки ганчiркою i стала перед Маковеем. – До чого тут романтика? Це наше майбутне. Сучаснiсть. Ти читав, що один учений винайшов променi, якими можна просвiтити людське тiло i подивитися на нашi кiстки? Хоч уявляеш, що це дасть для медицини? Знаеш, – Ольга говорила схвильовано i терла долонi одну до одноi, – знаеш, у мене часом завмирае серце, коли читаю такi новини. Лише уяви, в який вiк ми живемо!

– У вiк пафосу? Здаеться, наш уряд запевняв, що електрика в Чернiвцях буде ранiше, нiж у Львовi. А що маемо?

– Та хiба це важливо? Ранiше, пiзнiше – головне, що ми маемо можливiсть бачити, як у мiстi починаеться нова епоха. Ще трохи – i нам не треба буде свiтити гасовi лампи в хатах. Не треба буде ходити по воду до криниць i водовозiв. Все це буде в кожного вдома, як вже е у багатьох великих мiстах.

– Думаеш, вiд цього буде краще? – Осип i собi встав i опинився перед самим обличчям Ольги. – Хiба не ти в своiх оповiданнях так захопливо оспiвуеш село та природу?

– Село та природу? То ти вважаеш, що моi твори про це? – Ольга округлила очi й пильно дивилася на Осипа. Той узяв ii за плечi, нiби хотiв заспокоiти.

– Олю, припини. Бракувало ще посваритися через дурне. Збирайся, пiдемо на прогулянку. Подивимося на твоi лiхтарi.

Кобилянська хотiла щось вiдповiсти, але в якусь мить ii запал спав. Пiшла до кiмнати, одягла чи не найкращу сукню з цупкоi тканини, що закривала тiло вiд щиколоток i аж по шию – хоч вже i заповiдалося на лiто, але вечори були ще холоднi, – зручне взуття, бо ходити доведеться багато. Трохи завагалася з вибором капелюшка, але зупинилася на невеличкому, що мав у комплектi чудовi рукавички. Погляд упав на спiдню сорочку, оздоблену нiжним мереживом по краю. Подарунок Августи. Ольга всмiхнулася сама до себе: чи матиме вона колись нагоду одягти такий аксесуар? Оглянулася, чи Осип не увiйшов, дiстала сорочку зi скринi. Провела долонею по приемнiй на дотик тканинi кольору слоновоi кiстки. Крiм винаходiв та електричноi революцii, в життя ii однолiткiв вривалася мода на вишукану бiлизну. Їй така розкiш була не по кишенi, i спочатку вона навiть не хотiла приймати дорогий подарунок вiд подруги, але коли побачила цю красу – не втрималася. Сорочка була до бiса гарною, i Ольга лише раз примiряла ii, а одягнути надовше не наважувалася.

Слiдкувати за модою – то була ще одна ii зовсiм жiноча слабкiсть. Разом iз науковими журналами вона з однаковою цiкавiстю гортала i свiжi випуски «Dziennik Mod Paryzkich». Грошей на модне вбрання не було, але мама Ольги непогано шила i з великою насолодою втiлювала в життя ii скромнi бажання.

Навiть коли вона вже йшла з Осипом попiд руку головною вулицею мiста, здавалося: все ще вiдчувае шкiрою тонку тканину спiдньоi сорочки, яку тримала в руках удома.

Вiдколи у мiстi встановили електричнi лiхтарi, тих, хто бажав провести вечiр пiд ними, з кожним днем ставало все бiльше. А надто у пору, коли лiто майже вступило в своi права, але ще не мучило спекою.

– Знаеш, а було щось особливо романтичне у тому, як кожен вечiр мiськi освiтлювачi запалювали один за одним гасовi вуличнi лiхтарi, – озвався Маковей. – Вони менi завжди були схожi на героiв якоiсь дивноi казки. Хiба не такi картини ти любиш?

– Люблю, але потреби в русi вперед не заперечую. Я б i сама пiшла десь навчатися, хоча б на вчительку, щоб хоч якось пришвидшувати майбутне. Але то все – грошi. А я – людина небагата, ти ж знаеш.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63876571) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Де ти, люба? Я чекаю снiданку (нiм.).