Книга - Будинок на Аптекарській

Будинок на Аптекарськiй
Ольга Ігорiвна Салiпа


Ретророман
У Хмельницькому за дивних обставин помирае антиквар. Його донька, яка багато рокiв не бачила батька, мимоволi опиняеться у вирi кримiнальних подiй: викрадення людей, обшуки у батьковiй квартирi й магазинi, навiть вбивства.

Усi ниточки злочинiв ведуть до старого будинку аптекаря Деревоеда, що жив у мiстi понад столiття тому. Багато рокiв стiни цього будинку приховують таемницю, яка колись змiнила хiд iсторii. А той, хто ii розгадае, володiтиме свiтом.

Проскурiвський iстеблiшмент, масони, влади, що змiнювали одна одну, вбивства евреiв, полякiв-нацiоналiстiв, вiдомi iсторичнi постатi… І будинок, який знае про все…





Ольга Салiпа

Будинок на Аптекарськiй



© О. І. Салiпа, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Глава 1







Хмельницький, 2018 рiк

Ляна зачинила масивнi дверi, помила руки i безсило впала у крiсло. Пружини неприемно впилися у спину. Заплющила очi й спробувала подумки скласти хоч якийсь план дiй. Але сьогоднi завжди ясний i схильний до аналiзу мозок вiдмовлявся працювати. Хоч вона не була нiколи близька iз батьком, але похорон ii виснажив. Майже незнайоме мiсто, чужi люди, оцi всi стереотипи «так треба», «так всi роблять». Бррр… Плечi аж струсонулися вiд неприемних спогадiв.

Добре, що все минуло. Тепер залишилося головне питання – що робити далi?

Ляна оглянула кiмнату: стiл, завалений зошитами iз кросвордами, накресленими вiд руки (батько складав кросворди i продавав у газети та журнали), купа коробок по кутках, павутиння i пилюка, пилюка, пилюка… Треба буде прибрати. Хоча, кажуть, до дев’ятини не можна. Опустила очi на пiдлогу i вiдразу ж перевела погляд. На грубих вiд незлiченних шарiв фарби дошках виднiвся погано вимитий слiд вiд крейди, якою обводили мертве татове тiло. А поруч – криво накресленi «лянасики» – гра, яку вони колись придумали з татом. Тi ж класики, тiльки складнiшi – в iхнiй грi важливо було запам’ятати послiдовнiсть стрибкiв, бо клiтинки починалися з однiеi, а далi ставали не по двi, а потiм одна, як у традицiйнiй грi, а по три одразу. «Один, лiва – два-три вправо, права – три-чотири влiво», – заговорили спогади татовим голосом. Правду, отже, кажуть, що вiн втратив глузд перед смертю.

Батько помер несподiвано. Хтось iз сусiдiв повiдомив полiцiю про те, що Анатолiя Яковенка з дванадцятоi квартири вже кiлька днiв нiхто не бачив, а якогось вечора з його квартири чувся тривалий чи то регiт, чи крик. Полiцiя навiть спочатку запiдозрила вбивство чи самогубство, але пiсля експертиз «зняла» цю версiю. «Через десятi руки» полiцiя знайшла Лянину маму, колишню дружину померлого, бо iнших родичiв у нього не було.

Власне, Ляна пам’ятае батька живим погано. Мама пiшла вiд нього, коли доньцi було майже шiсть. Вийшла замiж за iншого, переiхала в столицю, у просторий будинок.

Ляна добре пам’ятае той день. Пiсля тiсноi квартири в будинку, якому на той час було вже 50 рокiв, нове помешкання здалося iй палацом. Вiтчим був хорошим чоловiком. Правда, постiйно зайнятим. Може, тому й хорошим, що нiколи не мав дiла до Ляни – не повчав, не виховував, не лiз у ii життя. Навiть татом називати не просив. Так i залишився досi дядьком Вiтею. Вже потiм, рокiв у чотирнадцять, перечитуючи листiвки, якi тато справно надсилав на всi свята, Ляна замислилася над моральним боком маминого вчинку i наважилася ii спитати, чому вона покинула батька.

– Бо вiн був трохи дивним. З такими довго не живуть, – знизала плечима мама. – Якби я залишилася, ми були б бiднi. Хоча як людина вiн хороший.

Цiкаво, але здаеться сам тато нiколи не ображався на маму за ii вибiр. Принаймнi у вiтальних листiвках завжди засипав ii найкращими побажаннями. Зрештою i сама Ляна зробила для себе висновок, що мама не вчинила погано, коли пiшла туди, де було бiльше грошей. Бо що ii б чекало у цiй тiснiй «однушцi» старезного будинку, хай i на центральнiй вулицi Хмельницького, Кам’янецькiй? Ляна дорослою телефонувала йому кiлька разiв, але розмови не клеiлися, тож вирiшила не мучити нi себе, нi його. Вже тепер, пiсля похорону тата, молода жiнка замислилася, чому сама не iнiцiювала тiснiше з ним спiлкування, чому так беззаперечно прийняла мамину позицiю – почати нове, цiлком iнше життя. Здавалося, батько буде завжди. Десь далеко – у спогадах i вiтальних листiвках.

Ляна примусила себе встати. Зайшла у крихiтну кухоньку, щоб випити води. Дверцята шафи для посуду трималися на однiй завiсi. Провела долонею по рiзьбленiй, полущенiй вiд часу ручцi – вона ii пам’ятае. Мама, не дуже вправна господиня, завжди залишала на ручках меблiв кухнi слiди тiста, якi засихали i з часом вiдвалювалися самi. Знайшла в шафi знайому з дитинства синю iз золотистим обiдком чашку i пiдставила пiд кран.

– Фу, – сказала сама до себе, коли пiднесла чашку до носа. Вода тхнула iржею, металом i тухлими яйцями.

– Труби старi. Цьому будинку купа рокiв, – почула голос за спиною i рiзко розвернулася. Чашка випала з рук i з дзенькотом розлетiлася.

В дверях кухнi стояв мужчина.

– Ви хто? – Ляна спробувала не видавати переляку, але голос зрадливо тремтiв.

– Вибач, якщо налякав. Не впiзнаеш? Ну, Уляно, я Іван, сусiд ваш. Ми гралися разом в дитинствi. Не часто, бо я трохи старший, але я тебе пам’ятаю.

– І чого ти прийшов? – Ляна силувалася знайти щось знайоме в рисах цього чоловiка, але не могла. Зрештою, хiба це дивно? Двадцять рокiв минуло. Чи згадаеш, з ким тут гралася…

– Свiтло побачив у вiкнi. Подумав, може, допомога потрiбна. Спiвчуваю, – опустив голову.

Ляна оглянула кiмнатку, шукаючи, куди сiсти.

– Вибач, тут лиш одна табуретка, – знизала плечима. – Давай вийдемо у кiмнату. Я це потiм приберу, – махнула рукою на уламки чашки. – Сил нема.

– Слухай, я маю кращу iдею. Через дорогу вiдкрилася непогана кав’ярня. Пiшли вип’емо кави. Тут ти навряд чи щось путне приготуеш.

– Не хочу. Не маю бажання виходити звiдси, – впала в старе крiсло i жестом запросила Івана сiсти поруч, на диван.

– Добре, тодi чекай тут.

Ляна не встигла нiчого вiдповiсти, коли за чоловiком зачинилися дверi. Хвилини за три у вiкнi побачила, як той переходить дорогу до кав’ярнi i зникае всерединi. Високий, широкоплечий. На вигляд рокiв двадцять вiсiм-тридцять. Яким вiн був у дитинствi? Навряд чи вони сильно дружили, Ляна такого б не забула. У такого вона могла б навiть закохатися. Перебрала в пам’ятi всi своi дитячi закоханостi. Нi, серед них цього хлопця не було. Може, перетиналися десь у дворових iграх, не бiльше. Але добре, що вона мае тут хоч якогось знайомого. Отже, не зовсiм сама.

Очi злипалися вiд втоми.

Цiкаво, як вiн потрапив у квартиру? Невже не зачинила дверi на ключ? Мабуть, вiн увiйшов саме тодi, коли увiмкнула воду в кранi, тому й не почула.



Десь близько дзвонив телефон. Ляна розплющила очi й роздивилася навколо. Знадобилося кiлька хвилин, щоб зрозумiти, де вона i що тут робить. Отже, вона у Хмельницькому, в квартирi тата. Тато помер, вчора його поховали. Сама Ляна лежить на диванi, вкрита пледом, а поруч, на столi, дзвонить ii мобiльний. Мама.

– Ти ще там? – почула у слухавцi.

– І тобi привiт.

– Чому не вiдповiдала? Я вже втрете тебе набираю.

– Бо я спала, – Ляна раптом пригадала, що вчора ввечерi заснула зовсiм не на диванi, а у крiслi.

– А додому коли?

– Побачимо. Треба тут зi всiм розiбратися, – Ляна глянула на стiл. Двi повнi паперiвки кави, що охолола, дали зрозумiти, що тут був Іван. Отже, це вiн переклав ii з крiсла на диван. Нiчого собi!

– А що там розбиратися? Ти дiзнавалася, батько заповiт на квартиру залишив? Навiть якщо нi, то ти едина спадкоемиця, просто треба буде пiв року зачекати…

Поки мама говорила про варiанти зi спадщиною i якi можуть бути потрiбнi для цього документи, Ляна вiдклала слухавку вбiк i потягнулася. Спина приемно захрускотiла: спати на старому диванi – задоволення ще те.

– Ти головне – документи на квартиру знайди, – не змовкала мама. – Знайшла?

– Та нi, навiть не починала шукати.

– То починай. Хто знае, скiльки часу це займе.

– Та що тут шукати, в цiй квартирi iх навiть сховати нiде, – Ляну починала дратувати розмова, але, пiддавшись на вмовляння, вона таки пiдiйшла до батькового письмового стола i висунула першу шуфляду. О, диво, тека з документами лежала iз самого верху, нiби чекала на Ляну. Дiвчина вихопила ii з шуфляди i кинула на стiл.

Раптом помiтила, що просто поверх батькових паперiв вiялом розсипанi однаковiсiнькi вiзитiвки. Пiдняла одну, перегорнула i прочитала: Анатолiй Яковенко, магазин «Антиквар». А далi – адреса i батькiв телефон. Брови полiзли вгору.

– Мам, я наберу пiзнiше, – поклала слухавку, навiть не дочекавшись вiдповiдi.

Отже, батько заробляв на життя не лише кросвордами, але й мав антикварний магазин! Нiчого собi новини! Треба буде обов’язково поiхати туди, глянути, що там i як. Отже, плюс одна проблема.

Ляна кинула вiзитiвку в кишеню i пiшла на кухню: треба спробувати хоча б зварити чаю.

Уламки чашки були старанно пiдметенi, розлита вода витерта, холодильник увiмкнений, всерединi – два великих еклери. Отже, Іван тут вчора ще й хазяйнував.

Ляна набрала води в чайник, понюхала i вiдставила вбiк – нi, цього вона не питиме. Єдиний варiант – йти в кав’ярню навпроти в надii, що там знайдеться щось, окрiм кави, без глютену i без лактози. Лянi з ii алергiею на все на свiтi в незнайомому мiстi було непросто. В Киевi вона добре знала, в яких закладах можна поiсти таким, як вона. Із самого дитинства алергiя отруювала iй життя – вона не могла iсти нi купленого морозива, нi тортiв за солодким столом в класi, нi гидоти з шкiльного кiоску типу чипсiв чи сухарикiв, нi от таких еклерiв, якi зараз лежать у холодильнику. Навiть у шкiльнiй iдальнi у Ляни було спецiальне харчування, через що ii садили за окремий стiл. Про Лянину хворобу, здавалося, тодi знав весь свiт. Продавцi в найближчих магазинах не продавали iй рогалики, а дiти у дворi, навпаки, навмисне iли перед нею те, чого iй не можна.

«Зараз би це назвали булiнгом, – посмiхнулася сама до себе Ляна, – а тодi це було звичною справою». Коли переiхали з мамою в Киiв до вiтчима – стало простiше. Там було море спецiалiзованих магазинiв, тож вона потрапила у гастрономiчний рай. Так чи iнакше, Ляна, переживши в дитинствi дивне ставлення оточуючих до ii хвороби, у дорослому життi про неi мовчала. Нi друзi, нi колеги про алергiю не знали, i так було значно краще.

У кав’ярнi через дорогу порадили магазинчик товарiв здорового харчування, що недавно вiдкрився у найближчому великому торгiвельному центрi. Йти хвилин сiм, не бiльше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Кам’янецькою в бiк «пiдземки», що негласно позначала центр мiста.

Червень тiльки починав припiкати сонцем, розквiтла липа. Мiсто прокидалося. Ляна йшла повiльно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не пам’ятае. Перше, що кинулося в очi, – багато сучасних магазинiв i кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столiттi мiсто населяли здебiльшого евреi. Казали, що скiльки в Проскуровi дверей, стiльки й магазинiв. З того часу мало що змiнилося.

За Ляниноi пам’ятi, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усi. І iздили за покупками сюди навiть з-за кордону. Ляна добре пам’ятае виснажливi походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великi сумки i страх загубитися. Та й саме мiсто тодi виглядало нiби великий вокзал – мiсце, де треба перебути тимчасово. Сiре, брудне, непривiтне.

Теперiшнiй Хмельницький був iнакшим. По-перше, а це важливо, тут було дуже чисто. Ляна звернула увагу, що вичищенi навiть узбiччя дороги. Новi тролейбуси поруч зi старими, сучасна зупинка транспорту бiля радянських «хрущiвок», квiти на стовпах. Ляна вдихала повiтря на повнi груди i дивувалася iз того, яким затишним видаеться iй мiсто. Зловила себе на думцi, що цiлком могла б тут жити. Якби мала сiм’ю i дiтей.

Сiм’я i дiти… У своi 26 Ляна ледь не щодня чула це словосполучення вiд мами. Стереотипи. Ну чому люди не можуть допустити, що щасливою можна бути й без того всього? Свое щастя Ляна бачила у власнiй свободi.

«Це тому, що ти не любила по-справжньому, – почула в головi голос своеi колеги по роботi, староi i мудроi Тонi Петрiвни. – Полюбиш – про все забудеш. І воля твоя тобi сто рокiв не здасться».

До торговельного центру «Квартал», в якому мав би бути потрiбний Лянi магазинчик здорового харчування, залишалося перейти дорогу через пiдземний перехiд, але дiвчина сiла на лавку й замилувалася двома малими на дитячому майданчику. Дiти так щиро реготали, що вона й сама посмiхнулася. Колись одна ii знайома, коли малi просто благали ii про собаку, придумала класну штуку i назвала ii «гостьова собака». Друзi якраз iхали вiдпочивати й не мали з ким залишити свого пса. Знайома вiдправила дiтей на дачу i привезла iм цього песика, щоб вони доглядали за ним пiвтора мiсяця i спробували, чи осилять таке назавжди. Ідея спрацювала. Через пiвтора мiсяця дiти радо вiддали песика господарям i навiть не згадують про купiвлю такого дива собi. Втомилися. От якби так само можна було взяти додому «гостьову дитину» – спробувати, чи тобi це пiдходить, чи впораешся. Бог дав ноги усiм людям, але однi просто ходять, а iншi – прекрасно танцюють. Так само i з дiтьми. Народити можуть всi, але чи всi можуть бути батьками?

До батьковоi квартири Ляна поверталася в хорошому настроi i з повними паперовими пакунками смаколикiв. Ранковий Хмельницький потiшив. Вже бiля будинку, коли, за дитячою звичкою, пiдняла погляд вгору i знайшла очима рiдне колись вiкно, вiдчула, нiби на плечах навис важкий ранець. Згадала, чому вона тут.

Двi старенькi бабцi, що сидiли на лавцi бiля пiд’iзду, провели Ляну поглядом до дверей.

– А ти не Толiка з дванадцятоi квартири донька? – спитала котрась з них, коли дiвчина вже вхопилася за ручку. Довелося вiдступити на крок i повернутися.

– Так, його.

– Царство небесне! То ми помiтили, що його давно не видно, i викликали полiцiю.

– Угу, дякую, – Ляна не знала, що треба казати в такiй ситуацii, i зiбралася якнайшвидше втекти у пiд’iзд, але бабусi не вiдпустили:

– Ляна? Так, здаеться, тебе звуть? – одна з двох жiночок примружила очi, нiби силувалася щось пригадати. – Ти хворiла, як була малою. Тобi нiчого iсти не можна було.

– Угу.

Приемно було, що бабця згадала ii навiть через кiлька рокiв. Навiть двiр пiсля цього став нiби якийсь затишнiший. Рiднiший.

– Ну, тепер ти як – здорова?

– Здорова. А ви як? – вирiшила бути ввiчливою.

– Та як-як. Доживаемо. Пам’ятаеш Ляночку? Толiка малу! – крикнула в саме вухо своiй компаньйонцi. – Ось, тата хоронити приiхала.

Стара спiвчутливо захитала головою.

– А в нас тут iз тодiшнiх мешканцiв майже нiкого не лишилося. Центр мiста. Квартири люди спродали. Де офiси, а де квартиранти наймають, – завелася розказувати стара. – А тато твiй хорошим чоловiком був. Шкода, що так недобре закiнчив. Я через стiну чула, як вiн реготав у той вечiр. Смiявся, як дурний. Нiби перед смертю втратив глузд зовсiм. А що лiкарi кажуть? Яка причина?

Дiвчина знизала плечима:

– Розтин показав, що серце зупинилося.

– Ну, хiба так бувае, щоб у такого ще молодого чоловiка просто так зупинилося серце? – зиркнула на неi стара. – Щось тут нечисто.

Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусi, схоже, передивилися серiалiв i кримiнальних новин. Зрештою, розповiвши в двох словах, хто був на похоронi та де могила, дiвчина попрощалася i прошмигнула у пiд’iзд.

Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримаеться мiнiмум на тиждень. Де-де, а там без неi точно чудово обiйдуться.

Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане iсториком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справдi закiнчила iстфак. Особливо налягала на правознавство – планувала пiсля випуску переквалiфiкуватися i вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навiть для таких вiдмiнникiв, як Ляна. Вiтчим без заперечень перерахував вiдповiдну суму. Власних дiтей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмiв. По закiнченнi навчання Ляна раптом виявила, що юристiв багато i роботи на всiх не вистачить. Мрii про кар’еру в цiй галузi розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у мiському архiвi. Ляна навiть спочатку зрадiла: це ж необмежений доступ до iнформацii i документiв. На практицi ж виявилося, що ii завданням було вишукувати старi довiдки, рiшення i накази та хронологiчно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз вiдбувалося в одному з мiкрорайонiв Киева. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», – думала Ляна. Але правду кажуть, що немае нiчого бiльш постiйного, нiж тимчасове. Вже п’ятий рiк дiвчина працювала у тому ж таки архiвi, змiнюючи навколо себе хiба зошити на чистi й ручки-олiвцi на новi. Навiть мишка до комп’ютера залишалася та сама. «Ще рiк, i шукатиму iншу роботу», – повторювала сама собi, але добре розумiла, що не наважиться на змiни.

Директорка архiву висловила спiвчуття вiд всього колективу i запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скiльки буде треба, «але не довше двох тижнiв». Дiвчина посмiхнулася.

Добра iталiйська кава, пачку якоi Ляна купила у знайомiй iй зi столицi «Аромакавi», що, виявляеться, працюе i в цьому мiстi, зробила специфiчний смак тутешньоi води майже непомiтним. Колись в iнтернетi вона зустрiчала iнформацiю про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранiв, – одна з найякiснiших в Украiнi, бо добуваеться з якихось там аж надглибин i очищуеться особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Бiльше того – Ляна пiдозрювала, що у квартирi батько взагалi мало користувався водою, а застоi в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фiльтр, або замiнити труби хоча б у кухнi, бо майбутнi покупцi квартири можуть на цьому збити цiну.

Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стае схожою на маму. Батька тiльки вчора поховали, а вона вже подумки продае квартиру.

Дiвчина сiла у м’яке крiсло i глянула на батькiв робочий стiл: в першу чергу доведеться щось вирiшити iз його речами. І з магазином, якщо вiн взагалi iснуе.

Дiстала з кишенi вiзитiвку i забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрiбну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мiкрорайонiв мiста. Мiсцина ця була вiдома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залiзничною станцiею. А десь пiсля вiйни село приеднали до тодiшнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’ятi дитячi спогади. Тато вечорами любив iй розповiдати про мiсто. Часом навiть кликав допомагати йому складати кросворди.

Дiвчина встала i пiдiйшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкресленi на рiвнi клiтинки i дрiбно списанi татовою рукою. Невже комусь досi потрiбнi всi оцi кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, вiн мiг iх складати просто для свого задоволення.

Допила одним великим ковтком каву, взяла наплiчник, що вiд учора лежав у кутку, кинула туди документи, грошi. Хтозна, що iще може знадобитися. Про всяк випадок дiстала з шуфляди в’язку заiржавiлих ключiв, що могли вiдчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на пiдлогу зi слiдами вiд крейди.

– Треба буде тут помити, – сказала сама собi.

– Ти завжди говориш iз собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотнiла.

– А ти завжди всiх лякаеш?

– Пробач, я ненавмисне.

Чоловiк стояв у дверях iз двома паперовими стаканчиками кави i прозорою коробкою iз чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тiстечка i жбурнула в холодильник.

– Ну, Уляно, не ображайся.

– Мене нiхто й нiколи так не називав! – кинула спересердя.

– Як так?

– Уляною.

– А як називали?

– Жартуеш? Сам знаеш. Ляна я. Уляна – лише в паспортi.

– Та знаю, звiсно, знаю, – посмiхнувся Іван. – То в мене жарти такi. Проiхали, – простягнув iй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стiки в мене в кишенi, – випнув стегно.

Ляна завагалася, бо третя порцiя кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку i сьорбнула напiй:

– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хiба в дорозi.

– Кудись зiбралася? – Іван кивнув на наплiчник.

– У татiв магазин. Хочу глянути, що там i як.

– Окей, я пiдвезу.

Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.

– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати i вимив пiдлогу в моiй, – дiвчина затнулася, – у татовiй квартирi.

Іван опустив очi. «Нiчого собi, – подумала Ляна, – такий великий i сильний, а засоромився».

– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?

– Просто пiти. Ми навiть не друзi.

– Облиш. Друзiв дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Лянi в очi, – чи ти таки мене забула?

Дiвчина вiдвела погляд.

– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поiду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак i пiшла до виходу.

– Дозволю собi нагадати, що звiдси на Гречани iздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку нiде впасти. Звiсно, якщо ти не хочеш iхати з пересадками.

Дiвчина зупинилася й обернулася. Тепер iдея iхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:

– Я не знала.

– Та це зрозумiло. Ти ж нетутешня, звiдки тобi знати. Я завезу, – зблиснув у долонi зв’язкою ключiв.

Ляна закусила губу i мовчки вийшла з пiд’iзду. В дворi приемно запищала сiра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, – подумала дiвчина. – Отже, Іван не мажор». І сама собi посмiхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.

В автiвцi пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пiрнула на передне сидiння i за звичкою вмостила рюкзак на колiна.

«Ото бiднота», – посмiялася в думках сама iз себе й обережно переклала наплiчник на задне сидiння.

До магазину iхали мовчки. Ляна крутила головою в рiзнi боки i розглядала майже незнайомi пейзажi. Гречани виявилися мiкрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемiшку з новобудовами. Де-не-де вздовж головноi вулицi тягнулися довгi виробничi примiщення. Такий собi мiкс спального району iз промисловим.

За кiлька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потiм у ще одну, далi – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхiвками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автiвку бiля невеличкого будиночка. На ньому не було жодноi вивiски, тож дiвчина спершу навiть засумнiвалася, чи вони не помилилися адресою.

Ляна вiдчинила невисоку хвiртку. В нiздрi вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обiперся на стiну невеличкоi хатинки й аж трiснув вiд старостi посерединi. Будиночок був схожий на житловий i аж нiяк не на комерцiйне примiщення.

Дверi були вiдчиненi. Всерединi трохи пахло нафталiном. Довелося зупинитися на порозi на кiлька хвилин, щоб очi звикли до напiвтемряви. Примiщення було мало схоже на магазин, бiльше – на склад. «Склад мотлоху», – подумалося Лянi.

Ляна не одразу помiтила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на диванi й спав.

– Кхм, – наважилася заговорити.

Хлопець зiрвався на рiвнi й протер очi:

– Ви щось хотiли?

– Я… Я Ляна, донька Анатолiя Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дiвчина роззирнулася навколо. У невеличкiй кiмнатi всюди були розкладенi старi речi: годинники, дитячi iграшки, навiть жiночi сумочки.

– Донька? О Божечки! – схопив ii за плечi хлопець. – Це ж так добре! Бо я вже не знав, що менi робити. Ось, – покопирсався у кишенi штанiв i дiстав звiдти ключ, – це батько для вас залишив.

– Для мене?

– Для вас. Сказав, вiддаси моiй доньцi. Я думав, ви в гостi приiдете чи так, проiздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не мiг. Не люблю, знаете, такi подii, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кiнця, через що Лянi доводилося дивитися на його артикуляцiю, щоб зрозумiти, що вiн каже.

– І як менi знати, що цей ключ вiдкривае?

– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ вiд дядькоанатолiевого столу, – показав рукою на маленькi дверцята бiля дальньоi стiни.

Ляна знизала плечима: навiщо передавати iй ключ людиною, яка знае, вiд чого вiн.

– А ви? – дала зрозумiти iнтонацiею, що чекае вiд чоловiка, що той пояснить, хто вiн.

– Я? О, я продавець. Вже майже рiк в дядьканатолiя працюю. Нiколай я, – простягнув руку.

– Микола?

– О, я знав, що ви перепитаете, – посмiхнувся. Ляна помiтила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Нiколай. Так i в документах записано. Показати? – кинувся чомусь пiд стiл.

– Та вiрю я, вiрю, – Ляна зловила його за лiкоть i помогла пiдвестися. – Нiколай. Давай на «ти», добре?

– Добре! – зрадiв той так сильно, аж сплеснув у долонi. Ляна запiдозрила, що хлопець мае психiчнi розлади. Нiчого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бiдним. Може, вiн i весь свiй заробiток вiддавав цьому хлопцевi, бо навряд чи цей магазин мiг дати виручку на двi повноцiннi зарплати.

– Нiколай, показуй, вiд чого ключi!

– О, зараз! – вихопив з рук Ляни ключ, прочинив дверi маленькоi кiмнатки, увiмкнув там свiтло i вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.

– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стiл мав би багато коштувати. Як i, власне, багато чого iншого в кiмнатi. Наприклад, масивнi шовковi штори, рiзьблений буфет – комплект зi столом, килим з цiкавим орнаментом, мальована картина (хоча в цiнностi ii Ляна впевненостi не мала).

– Так, – задоволено посмiхнувся Нiколай. Здаеться, вiн посмiхався завжди, просто iнколи менше, а iнколи дужче. – Ваш тато купив це все кiлька мiсяцiв тому. Сказав, що справи в магазинi пiшли вгору. Сподiвався, що на це все знайдеться покупець.

Замок клацнув, i Нiколай легенько пiдтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла ii в руки i розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неi за тиждень до смертi.

– То ти тепер господиня бiзнесу? – голос Івана прозвучав так несподiвано, що Нiколай стрепенувся i вдарився ногою об стiл, а Ляна випустила з рук теку.

– Щось типу того, – присiла, щоб зiбрати документи, що випали, й помiтила дещо незвичайне. Помiж завiреними нотарiусом тисненими паперами виднiвся край чи то листiвки, чи то фото. Непомiтно переклала знахiдку до кишенi й випросталася: – Тато нiби щось знав.

– Так бувае, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку iй на плече.

– Де ти був? – вирiшила перевести розмову Ляна, бо iй здалося, що Нiколай аж затремтiв пiсля слiв Івана.

– Паркувався. Тут вузькi вулицi, не так легко знайти мiсце.

Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всiма трьома дверi до маленькоi кiмнатки.

– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посмiхнувся Нiколай. – Це вже ваш кабiнет.

– Мiй? – Ляна нарештi осягнула, якi проблеми на неi раптово впали. – Але я… Я не знаю. Я живу в Киевi, тут – на кiлька днiв. Як думаеш, – глянула на Івана, – це все можна продати?

Нiколай аж пiдстрибнув на мiсцi:

– Продати? Як це – продати? А я?

– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.

Хлопець похнюпився i сiв у крiсло, в якому Ляна застала його сплячим. Цiкаво, скiльки йому рокiв? Такi… Ляна не могла вiдшукати потрiбного слова… такi довго виглядають як дiти. Ляна дала б йому рокiв двадцять п’ять, але йому може бути навiть сорок. Зрештою, це не мае значення, бо якщо вiн змiг влаштуватися працювати до ii тата, то зможе знайти й iншу роботу. Хоча хлопця було шкода.

– Ти ж не збираешся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.

– Не збираюся, але буду, – навiть зараз, здавалося, вiн посмiхався.

– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра iду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижнi, а ти тим часом пiдшукаеш собi iншу роботу.

Ляна вiдразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною i змiнювати всi своi плани тiльки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерiшучiсть у неi точно вiд батька.

– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця мае якiсь грошi?

Нiколай схлипнув:

– Не знаю. Нi. Думаю, майже все йшло на оплату рахункiв…

– Ясно, – Уляно, вийдемо?

Ляна навiть не вiдразу зрозумiла, що вiн звернувся до неi, – задумалася про щось свое. Іван легенько торкнувся ii голого лiктя.

– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.

– Ляно, давай вийдемо, – шепнув iй у вухо.

За порогом дiвчина знову вдихнула аромат жасмину i примружилася вiд яскравого сонця.

– Ти ж розумiеш, що вiн бреше? – Іван запхав руки до кишень i дивився кудись пiд ноги.

– Про грошi?

– Так.

– Менi байдуже. Мiльйонiв тут бути не могло.

– Може, батько щось залишив вдома? Готiвку, банкiвськi картки.

– Нiчого такого не бачила, – Ляна пiдвела голову: на високому деревi поруч спiвала пташка.

– У квартирi е якийсь сейф чи сховок?

Ляка засмiялася:

– Ти ж бачив, там уся квартира розмiром як сейф.

– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бiзнесу, бо iнакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальнi грошi навряд чи вдасться. Мiсце тут непрохiдне. Взагалi не знаю, як його знаходили клiенти.

– Ну, ми ж знайшли. До речi, ти швидко зорiентувався, сама б я тут довго блукала.

– Ми знали, куди iдемо, – вiдмахнувся Іван. – І я в школi був чемпiоном з орiентування на мiсцевостi, – посмiхнувся i приобняв Ляну за плечi.

– Знаеш, я на таке щастя i багатство не сподiвалася, тому продам його за скiльки вiзьмуть.

Іван похитав головою:

– А ти бiзнесменка вiд Бога.

Ляна з Іваном повернулися до Нiколая, щоб попрощатися. Хлопець сидiв у тiй же позi, як його залишили. Загалом було сумнiвно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нiчого.

– Ось мiй номер телефону, – Ляна простягнула йому папiрець. – Якщо буде щось потрiбно – дзвони. Я прийду завтра.

Хлопець мовчки взяв телефон i вiдвернувся. Образився.

«Шевроле» Івана була припаркована бiля самоi хвiртки.

Ляна звела брову:

– То ти це мiсце так довго шукав, щоб припаркуватися?

– Я поiздив навколо, нiчого кращого не знайшов i повернувся, – чоловiк сiв на водiйське мiсце i з силою зачинив дверцята. – Їсти хочеш?

Ляна хотiла вiдповiсти якоюсь грубiстю за нахабство, з яким Іван взявся ii опiкати, але раптом i справдi вiдчула страшенний голод – час був обiднiй, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.

– Хочу, – здалася.

Іван завiв машину i рушив.

– Куди ми iдемо? – роздратування такою безапеляцiйною поведiнкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не рiч, яку можна куди хочеш завезти.

– Тобi сподобаеться.

Дiвчина прилипла поглядом до краевидiв за вiкном автiвки. Який сенс сперечатися iз мужчиною, якщо це чи не единий твiй знайомий у майже трьохсоттисячному мiстi…

Ряди магазинiв, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхiвки, багатоповерхiвки, багатоповерхiвки… Легка провiнцiйнiсть додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крiзь вуаль дерев Ляна бачила кольоровi плями сiмей, мамусь iз дiтками, що повiльно прогулювалися алеями.

– Щось у цьому е, – прошепотiла впiвголоса бiльше сама до себе, нiж до Івана.

– Мене теж завжди чiпляють такi от картини сiмейноi iдилii, – чоловiк не зводив погляду з дороги.

– Слухай, – Ляна пильно глянула на нього, – якось не випадало спитати: ти одружений?

Іван секунд тридцять помовчав i вiдрiзав:

– Нi.

– А чому?

– Дурне питання.

– Але все ж, – Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведiнку.

– Не хочу про це говорити. Сама чому незамiжня?

– А з чого ти взяв, що я незамiжня? – надула губи.

– Ну, обручки нема.

– Ти нiби з мiсяця впав. Обручки носять лише дуже красивi, щоб до них придурки не чiплялися. А я зi своею «мишачою» зовнiшнiстю могла б не носити, навiть якби була замiжня.

– Отже, таки не замiжня.

Ляна знову вiдвернулася до вiкна: пiдловив.

Іван зупинив автiвку.

– Ну, вибач, не ображайся, – вдавано розкаялася Ляна. – Не треба цих сцен. Поiхали.

– Не поiду.

– Такий ранимий?

– Виходь.

Ляна аж спалахнула вiд злостi: спочатку цей нахаба примушуе ii сiсти у свою автiвку, потiм везе, куди знае лиш сам, а тепер виганяе!

– Зовсiм придурок? Не вийду! – склала руки на грудях.

– Виходь. Ми приiхали.

Ляна не вiдразу збагнула, в яку дурну ситуацiю втрапила. А коли зрозумiла, залишалося зiбрати крихти власноi честi й спробувати перевести все на жарт:

– Та ок, я в курсi, – натягнула голлiвудську посмiшку, – вирiшила перевiрити твою реакцiю на неадекватну дiвчачу поведiнку.

Іван мовчки вийшов з автiвки, обiйшов ii з iншого боку, вiдчинив пасажирську дверку i подав Лянi руку. Дiвчина слухняно простягнула долоню. Треба ж було якось реабiлiтуватися, щоб не виглядати зовсiм дурною.

Ресторан був фантастичним. Ляна любила мiсця з iсторiею. А концепцiя цього була продумала так чiтко й красиво, що хотiлося крутити головою на всi боки i роздивитися кожну деталь. Навiть назва «Ресторацiя Шпiгеля» вже була родзинкою. У кiлькох залах грала приемна музика, а столи сервiрувалися паперовими пiдставками з iсторiею закладу.

Дiвчина розгорнула меню i ковзнула поглядом по стравах.

– Щось схоже на подiльську кухню, якщо вона така справдi iснуе, – пiдморгнув Іван.

– А Шпiгель був ресторатором?

– Нi, кажуть, був такий нотарiус. Просто колись на цьому мiсцi знаходився його особняк. Знаеш, е в нашому мiстi така мода – називати заклади харчування красивими прiзвищами – «Ресторацiя Шпiгеля», що був нотарiусом, «Кухмiстерська Хаселева», що був дантистом.

Власне, Ляну це цiкавило не так сильно, як меню. Зараз iй треба було вибрати з цього перелiку щось безлактозне i безглютенове. А в новому мiсцi це було непросто.

– Я вiдiйду на хвилинку, помию руки, – пiдморгнула своему кавалеру.

– Туалет там, – показав той рукою без церемонiй.

Вбиральня також була королiвською. Ляна навiть захотiла, всупереч своiм принципам, зробити зовсiм дiвчаче селфi у дзеркалi, але стрималася. На зворотному шляху непомiтно шепнула офiцiантцi, щоб та принесла iй обiд без лактози i глютену на свiй смак. Якби Ляна сказала щось подiбне при Івановi, то вiн точно сприйняв би це за дурний каприз.

За кiлька хвилин iй принесли гарбузовий суп, теплий салат i натуральне желе на десерт. Іван замовив картоплю з грибами i iв, не звертаючи жодноi уваги на Ляну.

Рознiжена смачним обiдом, Ляна зловила себе на думцi, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.

– Слухай, а давай прогуляемось, – обережно запропонувала Івану.

– Давай, – погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. – Хоча в таку спеку це iдея так собi. Може, вiзьмемо щось звiдси тобi на вечерю? Тут можна замовити з собою.

– Не треба. Я не вечеряю.

– Ясно, – посмiхнувся кутиком губ. – І хрiнових цукерок не iстимеш?

– Яких?

– Хрiнових, – розсмiявся iз власного жарту, – з хрону, а не те, що ти подумала. Це «Фiшка» цього ресторану. А ще – наливки. Але наливок, як я розумiю, ти теж нi?

– Нi.



Гуляти пiшли Проскурiвською – пiшохiдною вулицею в самому центрi. Колись вона називалася Олександрiвською, i, здаеться, така велична назва личила iй. Ляна пам’ятала ii з свого дитинства. Згадувала, як тато водив ii в кiнотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кiнотеатр iменi Шевченка. В кiнцi вулицi колись у 90-тих був невеличкий базарчик iз кiлькома рядами смугастих i однотонних наметiв, де продавали все – вiд нижньоi бiлизни до золота.

Тепер Проскурiвська була iншою. По-перше, обидва боки вулицi зайняли цiлком пристойнi на вигляд кав’ярнi. Бiльшiсть з них розташовувалися у старих будинках ХІХ – ХХ столiття, i це додавало вулицi особливого шарму. Ляна глянула на будiвлю будинку культури i згадала, як батько в дитинствi шептав iй на вухо, що там колись був театр, а в залi, як казали, проводив засiдання Петлюра i Уряд УНР. Тодi, в дитинствi, вона не знала, хто це, i сприймала його слова, як iх спiльний з татом секрет. І це захоплювало.

– Стiй, – схопила Івана за руку.

– Тобi зле?

– Вдихни глибоко. Вiдчуваеш, липа починае цвiсти? – Ляна задерла голову вгору i побачила, як над ii головою майже зiмкнулися гiллям крислатi липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурiвськоi i пахли, як мед.

– Дурна, я вже перелякався.

– А уявляеш, якби зiбрати весь цей цвiт, висушити, а восени зварити липового чаю i пригощати тим всiх людей!

– Ага. В нас якраз день мiста у вереснi. Цiкава була б атракцiя.

– Дивно, що нiхто до такого не додумався.

– А ти напиши нашому меру в фейсбук, вiн такi штуки любить.

Ляна не зрозумiла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очi i цiлком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю i круасанiв.

– І «Львiвськi круасани» тут поруч, – смикнув ii за лiкоть Іван, – було би до чаю.

Ляна аж прокинулася вiд мрiй: цей чоловiк, схоже, якось вмiв читати ii думки.

– Як ти знав, що я згадала про круасани?

– Ти ковтнула слину. Я спостережливий.

– Може, я думала про ковбасу?

– Тут пахне круасанами до одурiння, ти не могла думати нi про що iнше.

Ляна знизала плечима.

Далi йшли мовчки. Кинули кiлька гривень хлопчикам рокiв десяти, що грали на саксофонах, ще кiлька – жебрачцi. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурiвськоi не було. Натомiсть там був великий чи то готель, чи розважальний центр – Ляна вже бачила його вранцi. Впiзнала фонтан iз жабками поруч – бiля нього ii часом залишала мама i йшла щось купити в «Дитячий свiт» поруч. І тi хвилини були найдовшими i найсамотнiшими у Ляниному життi.

– Ти знаеш, що точнiсiнько такий же «Дитячий свiт», як у Хмельницькому, е ще в кiлькох мiстах? – схопила Івана за обидвi руки й опинилася перед його обличчям. – Колись ми з мамою поiхали у Тернопiль до лiкаря. Уяви мое здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потiм ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява – через його казки.

З собливою насолодою дiвчина розглядала старовиннi будинки. Їх у мiстi було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помiтила, що на стiнi деяких були прикрiпленi к’юар-коди. Навела камерою на один з них i у мобiльному вiдкрилася iнтернет-сторiнка з його iсторiею.

Коли повернулися до автiвки, вже повертало на вечiр.

– Ось, – Іван простягнув Лянi папiрець iз написаним вiд руки номером телефону. – Якщо буде щось потрiбно – набирай.

– Угу, – дiвчина сховала папiрець в кишеню i повернулася до вiкна.

Хмельницький запалював вогнi у вiкнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляеться, вона мае спогадiв про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими мiсцями, щоби все «увiмкнулося».

Зачинила дверi квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увiйти. Безсило впала у крiсло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню i дiстала папiрець з Івановим телефоном i листiвку, яка випала iз теки з документами в магазинi. Листiвка була старезною, з пожовклими i потрiпаними краями. На нiй був зображений будинок. А на зворотi – надпис: «Таемниця не помре». Передсмертна записка, не iнакше.


* * *

Проскурiв, 1888 рiк

– Хлiбну площу переносять ближче до залiзничного вокзалу, – Людвiг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зрiст, i защiпав гудзики на жилетцi.

– Це добре, – ледве посмiхнулася Михайлина, – через торговцiв, що приiздять зi всiеi губернii, тут часом бувае так гамiрно. Так добре, що наша Євка, – кивнула головою на пройму дверей у сусiдню кiмнату, де молоденька дiвчинка-служка накривала на стiл, – знае совiсних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.

– Облиш, – навiть не глянув у той бiк Людвiг, – ми достатньо заможнi, щоб купувати iжу в магазинi.

Михайлина пiдiйшла до чоловiка i взялася затягувати шнурiвку на його жилетцi:

– Заможнi, але не марнотратнi. Та й дати заробити людям – хiба то зле?

– Ото вже ця твоя м’якосерднiсть! Всiх би жалiла, всiм нужденним би помагала, – чоловiк розправив плечi, щоб перевiрити, чи не затiсно зашнурована жилетка. На вулицi вже було досить тепло, але сьогоднi – засiдання мiськоi думи, тож вимагалося одягтися по модi. Єдине, чого не мiг терпiти Людвiг i iгнорував всiма силами, – цi сучаснi короткi штанцi, якi перетворювали поважного чоловiка на пiвня на худих ногах. Тому до жилетки вдягнув вузькi довгi штани. Чорнi, щоб iншi гласнi не сприйняли його за фривольного чоловiка.

Михайлина подала Людвiговi сюртук iз по-модному пришпиленим на грудях ланцюжком.

– Я не хлопчик, щоб обвiшуватися цяцьками, – майже зiрвав з поли шпильку.

– Ти не хлопчик, – спокiйно повторила за ним Михайлина, взяла шпильку з його долонi й причепила туди, де та щойно була, – але всi в мiстi мають бачити, що можеш собi дозволити найкращу модистку.

– Або молодшу за себе дружину, – крикнув iз сусiдньоi кiмнати двадцятирiчний Стефан.

Хлопець – син Людвiга вiд першого шлюбу – вiдверто недолюблював мачуху, значно молодшу за батька. З Людвiговими трьома доньками було легше – дiвчатка горнулися до жiнки, як до рiдноi, а от Стефан не пропускав нагоди зробити iй якiсь збитки.

Михайлина пiдiйшла до чоловiка ззаду й обiйняла, поки той не встиг розiзлитися на сина:

– Пусте, – шепнула йому на вухо, – не зважай.

Поки Людвiг защiпав сюртук i зав’язував на шиi стрiчку метеликом, Михайлина сильнiше притислася до його спини й милувалася в дзеркалi тим, що бачила.

Людвiгу вже було майже шiстдесят, але сивина лиш ледь-ледь посрiблила скронi. Невисокий, проте досi стрункий чоловiк дивився перед себе гострим поглядом чорних, як нiч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.

Людвiг, що знався з одним зi старших братiв Михайлини, теж провiзором, приiздив у Кам’янець у справах i залишався ночувати у iхньому домi, але до молодоi дiвчини, здавалося, не мав дiла. А вона сама вже закiнчила гiмназiю i нiжилася в татовiй любовi, далека вiд всього, що вiдбувалося навколо. Не помiчала, як на очах старiють батьки, знаючи, що iх старший син Еразм, котрий подавав величезнi надii, бо закiнчив духовну семiнарiю i отримав ступiнь магiстра в Санкт-Петербурзi, за участь у повстаннi 1863 року вiдсидiв у в’язницi й вимушено катуеться на копальнях десь бiля Чити. Не розумiла нiчого, коли батько покликав ii до столу i вперше познайомив iз знаним проскурiвським аптекарем Людвiгом Деревоедом.

– Людвiг цього року овдовiв, – говорив батько, не пiдводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – i приiхав, щоб засватати тебе за дружину.

Михайлина говорила спокiйно, як i належало добре вихованiй польськiй дiвчинi, але слова ii, здавалося, вiдбивалися вiд стiн:

– Хiба для того ви мене вiддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловiка? – розвела руками i метнула поглядом у Людвiга. Якраз у ту мить вiн звiв на неi своi чорнi очi, нiби пронизав ними наскрiзь. Михайлина онiмiла. Шкiра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетiннi – то це тепер йому вона належатиме?

– Я бачив, що ви – дiвчина з характером, – але щоб аж так? – розсмiявся з ii витiвки Людвiг, i всi за столом полегшено зiтхнули. – Силувати вас нiхто не буде. Я пропоную – ви думаете. Приiду за тиждень, щоб почути вiдповiдь.

Людвiг пiдвiвся, не дочекавшись завершення вечерi, витер м’ясистi губи бiлою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, i потис руку розгубленому батьковi, котрий нiяк не мiг второпати, розiзлився гiсть на його доньку чи нi.

Що пережила Михайлина за той тиждень – годi було й згадувати. Першi два днi навiть не розмовляла з батьками – ображалася. А далi зловила себе на тому, що раз за разом згадуе Людвiговi чорнi очi i той незвичний чи то страх, чи трепет, який вiдчула, зчепившись iз ним поглядом. Деревоед випромiнював силу. Ця сила ii водночас i лякала, i захоплювала.

Михайлина пригадала несмiливi залицяння однолiткiв у часи навчання у гiмназii – щiпання за руки, хапання за плечi й поцiлунки, коли нiхто не бачить. Пiсля тих поцiлункiв на щоках лишалися вологi слiди, Михайлина витиралася спiдницею i ще день-два вiдчувала на собi запах тих заборонених любощiв.

«Цiкаво, як цiлують губи Деревоеда?» – ловила себе на думцi й сама ж ii лякалася.

Рiвно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках i твердим переконанням вiдповiсти «нi» на несподiванi женихання у думках. Те, що сталося далi, не пiддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвiгом i дивилася йому в очi. Чорнi, в’язкi. Здавалося, вони засмоктують ii, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кiмнати. Дивний трепет, такий, як вiдчувала при першiй розмовi, прошивав усе ii тiло дрiбненькими стiжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» i не впiзнавала власного голосу.

Батьки аж сплеснули в долонi вiд втiхи, а Людвiг стримано посмiхнувся.

Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годi й зрозумiти.

Уже наступного дня пiсля пошлюблення Людвiг найняв вiзника i перевiз молоду дружину до Проскурова.

Переiзд дався Михайлинi легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, вiзник попався справний. Людвiг приiхав за нею сам i весь час мовчки сидiв поруч, ледве торкаючись долонею ii руки. А ii вiд того дотику проймало наскрiзь.

Михайлинi було соромно за це вiдчуття. Суворе гiмназiйне виховання давалося взнаки – змалку ii вчили, що тiло мае бути пiдвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкi губи Людвiга й уявляла, як вiн ii цiлуватиме. Вiд того ii кидало в жар.

– Це вулиця Олександрiвська, – шепнув iй на вухо чоловiк, коли повернули мiж красивих кам’яних будинкiв. – Серце мiста, – посмiхнувся втiшено.

Михайлина зловила у його поглядi нiжнiсть, з якою вiн дивився навколо. Помiтно, що вiн любить це мiсце.

– Тут у нас продають газованi води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далi – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобi його ближче. А там – наш дiм.

Вiзник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:

– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела лiворуч.

– Єврейськi будинки.

Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвiг: невеличкi одноповерховi будиночки з вузькими вiкнами i дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, i iх голоси губилися мiж голосами людей. Уже вечорiло, i вiд того вуличка здалася надто темною.

Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвiг обережно прочинив перед Михайлиною дверi будинку i запросив всередину.

– Анна, Марiя, Євдокiя, – погладив по головах трьох дiвчаток, що сполохано притулилися до стiни у просторiй житловiй кiмнатi з великим столом, – моi доньки.

Серце Михайлини вилiтало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловiка, який лякае i притягуе, а iнша – мамою його дiтей.

– Скiльки вам рокiв? – присiла перед дiвчатками i дивилася то на одну, то на iншу.

– Вiсiм, – наважилася сказати найстарша.

– Сiм.

– Шiсть.

Дiти обсмикували однаковi довгi коричневi сукеночки, обшитi чорним мереживом.

«Носять жалобу за матiр’ю», – подумалося Михайлинi. Вона не зовсiм уявляла, як поводитися, i схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала пiт в дорозi.

– Будемо знайомi, – погладила iх по спинках i посмiхнулася.

Анна, Марiя i Євдокiя запитально глянули на батька. Той ледь помiтно кивнув, i дiвчатка одна за одною вийшли з кiмнати.

– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлинi. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бiк худоi дiвчини, що виглядала з-за одвiрка.

– Слiха[1 - Перепрошую (iврит).]. Не знаю, – злякано глянула на Людвiга та, – я за дiвчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготiв не впильнуеш.

Євка, худа, аж прозора дiвчина-служка, опустила додолу погляд i раз-у-раз зиркала з-пiд свiтлих рiдких вiй на Людвiга: сваритиме чи нi.

– Добре, – глибоко видихнув чоловiк i зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися i поiсти.

– Юдейка на службi в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухнi.

– То довга iсторiя. Їi родина жила тут недалеко при моему тестевi. Колись, 50 рокiв тому, вiн врятував ii батька – йому було ледь вiсiм, коли того спробували забрати у кантонiсти. Сама знаеш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестевi по господарству. То вже потiм вiн вмовив, що хоча би платитиме iм за те грошi. Менi й самому довго було незручно вiд тiеi служби, але Юлiя, – осiкся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлiя любила i Євку, i ii маму. Добра була жiнка, м’яка, жалiслива. Може, аж занадто.

Михайлина спохмурнiла: цiкаво, як таку прислугу в Деревоедiв сприймають iншi католицькi родини?



Вхiднi дверi рипнули, i жiнка помiтила тiнь, що прошмигнула кудись далi.

– Стефане, зайди! – твердим голосом розрiзав тишу Людвiг.

У кiмнату, не знiмаючи кашкета, нехотя увiйшов пiдлiток рокiв чотирнадцяти.

– Ти де був?

– Та так, – дивився той батьковi просто у очi. Вiд хлопця рiзко пахло куривом.

– На тому тижнi тебе зловили за вимiнюванням у солдатiв тютюну. Чого чекати тепер?

– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старшi за мене.

– Якби тобi так хотiлося палити, то мiг би просто купити тютюн у найближчiй крамницi.

– Так нецiкаво, – посмiхнувся той на всi зуби.

Людвiг стиснув кулаки до бiлоi шкiри:

– Ти поводишся негiдно. Вiдкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.

Стефан не сказав нiчого, хiба окинув жiнку поглядом з голови до нiг.

– Вибач, – поклав iй руки на плечi Людвiг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вiк, розумiеш.

– Нiчого дивного, – ледве стримувала тремтiння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – вiн звикне.

Євка прибiгла й повiдомила, що вже нагрiла води на вмивання, далi подадуть вечерю, а купатися господарi будуть вже по тому, бо приготувати стiльки теплоi води до iх приiзду не встигли.

Людвiг показав Михайлинi iхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посерединi кiмнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожнiй костюм i полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дiстала зi скринi, яку вже встиг хтось перенести iз повозу, просту сiру сукенку й одягла ii. Переплела волосся i кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвiг. Аж пiдстрибнула з несподiванки.

– Ти мене налякав.

– Пробач. Не мiг вiдiрватися вiд того, що бачив. Ти красива.

Михайлина смакувала цими словами й намагалася розпробувати тi вiдчуття, якi вiд них виникли. Страх? Щастя? Радiсть? Щось дуже перемiшане. Щось нове.

– Йди, злию тобi на руки, – зiбралася з силами й розiгнала Людвiговi чари у своiх думках.

Той пiдставив долонi пiд струмiнь, але не переставав дивитися на неi. Так i вмивався, не вiдриваючи погляду вiд ii обличчя.

До столу сiли десь за годину. За вiкнами вже зовсiм стемнiло.

Євка подала порiзану шматками печену рибу, приправлену травами, тонко порiзаний вiдварений буряк, политий чимось солодким i перекладений шматками бiлого сиру.

Дiти, сяк-так поiвши страви, потягнулися за пахкою бабою з родзинками.

Голодна з дороги Михайлина мало виделку не проковтнула, коли спробувала м’ясистого коропа з розмарином та чебрецем, – тепер вона висмакувала, що то за трава. А жовта, як сонце, баба танула в ротi.

– Це справдi смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досi не розумiла, як iз нею поводитися.

– Тода, – подякувала на iвритi. – Ой, що ви, – несмiливо зиркнула з-пiд рiденьких вiй та, коли зрозумiла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готуе для пана Людвiга, а я так – пiдмайстер. Ну, ще хiба за дiтьми дивлюся, – здавалося, дiвчина зараз зомлiе вiд хвилювання.

– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом iжi.

Євка зашарiлася, а Людвiг гостро глянув на сина з-пiд лоба.

– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.

Жiнка жестом спинила чоловiка, котрий уже набрав повiтря в груди, щоб поставити сина на мiсце.

– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема iй замiни.

– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знiмання капелюха. Дiвчатка лише водили очима то на одного, то на iншого.

– Стефане, – Людвiг зберiгав самовладання, – чи ти би не хотiв перенести розмову на пiзнiше? За вечерею хочеться спокою.

– Тепер ми говоритимемо польською? – той нiби не чув батька.

– Ви – як схочете. А я – тiльки польською. Порозумiемося.

– Досить, – Людвiг рiзко встав, – повечеряли. – Пiшов кудись у будинок.

– Доiдайте, – Михайлина посмiхнулася до дiвчаток, котрi не знали, що iм робити. – Євка за вами прийде.

Стефан пiдкреслено повiльно доiв страву i вийшов теж.

Михайлина почувалася, нiби хтось шубовснув на неi холодною водою. От тобi й сiм’я…

Спочатку позбирала посуд зi столу i занесла на кухню, що виявилася невеличкою кiмнаткою в кiнцi довгого коридору, далi, вже на правах господинi, обговорила з Євкою страви на завтра. Нiби вiдтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвiга. Зрештою, зiбравшись на силi, вiдчинила дверi в спальню.

Чоловiк стояв спиною до неi у величезних ночвах i поливав себе водою з ковша. Мiсячне свiтло крiзь вiкно падало на його шкiру золотою хвилею. М’язисте тiло, сильне i здорове, незважаючи на вiк, притягувало погляд.

Михайлинi перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русi його рук ii груди вибухали вогнем: пекучим, але приемним: ii чоловiк. Їi Людвiг.

Чоловiк вилив кiвш води на голову i лiвою рукою провiв по обличчю, щоб стерти краплi. Далi повiльно ступив на дерев’яну пiдлогу. Вода тонкими цiвками стiкала по його шкiрi.

– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.

Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.

Тiльки потiм зрозумiла, що вхiднi дверi повнiстю вiдбиваються у великому, у весь людський зрiст, дзеркалi.

Коли Михайлина зняла сукню i залiзла у ночви, Людвiг встав над нею голою i сам взявся поливати ii теплою, напареною на травах водою.

– Ромашка i чебрець, – посмiхнулася, вдихнувши приемний аромат.

– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тiло, яке вiдгукнулося на його мимовiльний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, нiби пробував на смак ii iм’я. – Мiсю. Називатиму тебе Мiсею. – Обережно, нiби вичiкуючи ii реакцiю, поцiлував дружину в плече.

Михайлина-Мiся пiдвела очi у дзеркало i почервонiла вiд побаченого: вона сама гола сидить у рiзьблених ночвах, а Людвiг, чоловiк, котрий ще недавно лякав ii, схилився над нею i обцiловуе ii плечi.



Навiть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловiка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дiвчину i досвiдченого чоловiка, що вiдкрив для неi не лише таемницi тiлесних любощiв, але й багато iншого: Людвiг, бачачи ii iнтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, i часто радився з нею iз рiзних питань. Бо, крiм аптеки, треба було займатися i дiлами думськими, куди його вже кiлька рокiв як обрано гласним.

Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, вiд чого все змiниться.

– У нас буде маля, – шепнула йому на вухо й пiрнула обличчям у плечi чоловiка.

Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.

– Маля? – Людвiг у ту мить i сам нагадував розгублену дитину. – Але як? Менi майже шiстдесят. Ми ж вже не чекали.

– Люди планують, а Бог дае, – все, що змогла сказати Мiся.

– Маля… Чекай, – стиснув голову руками, – менi треба з тим звикнутися, – сiв просто на постiль.

Довгих п’ять рокiв Михайлина чекала, коли зможе повiдомити коханому цю звiстку. Вже й втратила надiю – тiшилася Людвiговими дiвчатами, що прийняли ii за рiдну i кожен вечiр, поки тато не прийшов додому, бiгали до неi в кiмнату зi своiми таемницями i розмовами. Коли вiдчула, що при надii – не повiрила сама собi. Вичiкувала, прислухалася, щоб упевнитись.

– Маля, – вже вкотре повторював Людвiг. – Знаеш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую iнший будинок. У кiлька поверхiв. Найкращий в мiстi! – Людвiг звiвся на ноги i заходився крокувати кiмнатою. – Я вiдкрию таку аптеку, якоi ще нема в губернii. Сьогоднi ж замовлю план нашого дому! Мiсця вистачить всiм! Подумати тiльки – в нас буде маля!




Глава 2







Хмельницький, 2018 рiк

Ранок наступного дня запульсував у Лянинiй головi тупим болем. За вiкном безжально грюкав смiттевоз. Глянула на годинник – шоста ранку. Ще б спати i спати. Обережно потягнулася i скривилася: крiм пульсування у скронях, болiло ще й все тiло. Із лiжком треба було термiново щось вирiшувати, iнакше вона тут не витримае довго.

«А тобi довго й не треба, – зловила себе на думцi, – продати магазин – та й по всьому. Можна повертатися додому».

Зробила зусилля й попленталася пiд душ. Вiд води трохи полегшало. Смiттевоз за вiкном зробив свою справу i залишив територiю голубам, що захланно пiдбирали розсипане смiття.

Ляна вiдкоркувала пляшку негазованоi «Моршинськоi», котру завбачливо вчора купила в магазинi, вилила трохи у рондель iз ручкою, що слугував тепер за турку, i поставила на вогонь каву. У мить, коли пiнка щойно пiднялася цiльною шапкою, Ляна кинула оком на стiл у вiтальнi: листiвка. Клята листiвка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкi лiтери. Цiкаво, де тато ii писав? Тут, вдома, чи в магазинi? Ще раз прочитала: «Таемниця не помре».

Якась цiлковита дурниця. Навiть передсмертна записка в батька, м’яко кажучи, дивна, як i вiн сам.

Але, виходить, якщо вона е, то татова смерть – не випадковiсть? В сонячному сплетiннi неприемно засмоктало: що, як батько справдi наклав на себе руки, або ще гiрше – що, як його вбили?

«Стоп. Полiцiя проводила розслiдування, – заспокоювала себе подумки, – висновок – кримiналу в смертi Анатолiя Яковенка немае». Але що тодi означае це батькове послання? І як його розгадати?

В кiмнатi запахло кавою. Ляна похапцем запхала листiвку в першу ж книжку, що трапилася пiд руку, й побiгла рятувати залишки напою.

Перед кавуванням довелося вiдмити плиту вiд пригорiлого жмиху, а пiсля – пiдлогу вiд моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тiла.

Ляна на колiнах терла широкi чiткi лiнii, закусивши губу. Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла – надто погано його пам’ятала. Хоронили його у закритiй трунi, бо пiсля смертi й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його i мертвим.

Ляна посварила себе за черствiсть i цинiзм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, вiдчувати жаль втрати. А вiдчувае лиш тягар, що несподiвано звалився на ii плечi.

Пальцi аж бiлiли вiд зусиль. Дiвчина терла пiдлогу, нiби хотiла дiстатися до того шару фарби, по якому ходила ще малою сама. Нiби силувалася вiдкопати спогади, якi б породили хоч трiшечки жалю. Проте слiди вiд крейди таки залишилися, нiби в’iлися у стару пiдлогу.

Ближче до десятоi загуглила маршрут до татового магазину, закинула наплiчник i вийшла на зупинку громадського транспорту. На вулицi вже припiкало. Ляна зловила себе на думцi, що шукае очима автiвку Івана у дворi. Але даремно.

В тролейбус номер шiстнадцять набилися люди. Здебiльшого – пенсiонери, що дряпали пасажирам ноги величезними торбами. Ляна пiрнула на задне сидiння i майже втиснулася у шибку. Їхати потрiбно буде до кiнцевоi, а потiм, як каже Гугл, ще й добрий шматок дороги йти пiшки. Вже хвилин за п’ять вiдчула, як чужi аромати iжi, парфумiв, немитих тiл нахабно лiзуть iй у нiздрi i напихаються в голову, як люди в цей тролейбус. І та голова ще трохи, й лусне вiд болю. Мiгрень, «подарунок» за сидячу роботу i лiнь до спорту.

Мокрий вiд поту одяг липнув до тiла. Коли Ляна нарештi разом з потоком людей вийшла на кiнцевiй, ii мало не знудило. Сьогоднi все було погано.

Дорогу до батькового магазину знайшла на диво швидко. Не така вже вона тупа, як думав Іван.

Нiколай вже був на мiсцi. Сидiв у тiй же позi, що й минулого разу, посмiхався. Лянi навiть здалося, що в першi кiлька секунд вiн ii не впiзнав i зараз знову запитае, хто вона i чому прийшла. Але раптом обличчя хлопця зм’якло, i губи ще ширше розтягнулися в посмiшцi.

– О, ви! – звiвся на ноги i зловив Ляну за руку. – А я думав, покинете Нiколая тут самого й нiколи не повернетеся, як дядькоанатолiй.

Ляна вже вiдкрила рота, щоб нагадати, що батько помер, але вчасно схаменулася. Бо що вона знае про хворобу цього хлопця? Раптом вiн зараз впаде в iстерику вiд шоку. Тiльки цього й бракуе.

– Показуй, що тут i як, – поблажливо посмiхнулася до нового знайомого.

Нiколай аж пiдстрибнув:

– Головне – книга! – дiстав iз шафи товстезний засмальцований зошит i розгорнув посерединi. – Ось тут – номер товару, – провiв пальцем по першому стовпчику накресленоi вiд руки таблички. – Далi – дата, цiна придбання, контакти того, хто нам продав рiч. Два крайнi стовпцi – дата, коли комусь його продаемо ми, i контакти покупця.

– Ого, – прицмокнула Ляна, глянувши на пронумерованi сторiнки, – майже нотарiальна книга.

Нiколай витер рукавом слину, що зiбралася в кутиках губ.

– Ага, дядькоанатолiй любив порядок у тому. Все мало бути записано. Вiн по кiлька разiв перевiряв, щоб я чого не наплутав, а часом i сам вносив товар до зошита.

Ляна звела брову: ii тато i порядок, за розповiдями мами, то були речi несумiснi. Та й зi стану квартири видно, що вiн явно не педант. Ось як, виявляеться, бувае: вдома нехлюй, а на роботi – еталон порядку.

– А ось тут, – Нiколай махом перевернув старий стiлець, що опинився пiд рукою, – тут номер власне на товарi, – провiв пальцем по прямокутному шматку паперу, приклееному до нiжки стiльця. – Тут номер, i там, в зошитi. Розумiеш? – глянув Лянi в очi, нiби вона мала дитина, а вiн – вчитель, що пояснюе додавання.

– Розумiю. Нiчого складного, – посмiхнулася у вiдповiдь i вiдвела погляд. Дивитися у очi цього хлопця чомусь було моторошно.

– Запам’ятай! – пiдняв палець вгору.

До кiнця дня Нiколай примушував Ляну знаходити номери на речах i вiдшуковувати iх у зошитi, нiби приймав iспит. Навiть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Лянi таке марнування часу добряче набридло, але покупцiв й без того не було, тож займатися чимось кориснiшим не випадало. Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.

Старi речi стояли, лежали, висiли в кiмнатi без будьякоi системностi. Поряд iз шкатулкою з грубого дерева – радянський барометр з трiснутим шклом, на вiшаку – старi армiйськi шинелi, а мiж ними – пожовкла вiд часу «канадська» блуза iз рясним жабо – експонат вже Ляниних сучасникiв. Меблi рiзних часiв i якостi стояли притул однi до одних i, здавалося, аж штовхалися лiктями в тiснотi. Помiж iншими експонатами – старезнi зошити, теки, стовпцi листiв, зв’язанi мотузками. Пахло нафталiном, фарбою i вологим папером. Нiздрi щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.

– Дядькоанатолiй, – Нiколай чи то схлипнув, чи занадто рiзко набрав повнi груди повiтря, – дядькоанатолiй купував в людей старi письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде i купить то все для iсторii. Але ще нiхто нiчого з того не купив.

Ляна взяла перший-лiпший зошит, глянула на номер товару i вiдшукала такий же у книзi облiку. Побачивши, за скiльки татко купив цю писанину, присвиснула:

– Так вести бiзнес – повна дурня.

На очi Нiколая набiгли сльози.

– Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурнi, – поклала йому руку на плече Ляна, i хлопець аж вiдсахнувся з несподiванки. – Та й що я взагалi тямлю? Заспокойся.

– А я вiрю, що хтось прийде, – надув губи Нiколай. – От вчора, наприклад! – зловив обома долонями дiвчину за праву руку. – От вчора приходив поляк за листами. Живi грошi платив. Але я, дурень, того пакунку не знайшов. – Хлопець торкнувся долонею до губ i завмер: щойно вiн заперечував, що е дурнем, а тепер сам себе так назвав. Ляна поблажливо посмiхнулася i махнула рукою, щоб не переймався. – Так от, зшитку я не знайшов, – продовжив пiсля паузи Нiколай. – Як бачите, я до справи не вдатний.

Ляна зловила себе на тому, що, на диво, iй вже неважко розумiти мову батькового помiчника. Звикла.

– Не все одразу, малий, – поклала йому руку на плече. Треба було якось знiмати напругу, бо якийсь час доведеться працювати разом. – Не все одразу.

Нiколай вiд такого жесту аж розцвiв:

– А хочете… А хочете, – роздивлявся навколо, нiби думав, що ж запропонувати, – а хочете, я за кавою в магазин збiгаю? Тут недалеко. Тато ваш любив, – опустив очi додолу, – то я подумав, може, ви теж.

– Я – теж, – посмiхнулася Ляна. – І переставай казати менi ви. Просто Ляна. Я ж не стара тiтка, – пiдморгнула.

Нiколай махнув головою i вибiг з кiмнати, як вибiгае дитина, якiй щойно дали грошi i дозволили йти за морозивом. Грошi! – Ляна схопилася з мiсця i вже хотiла наздогнати Нiколая i дати кiлька гривень на каву, але у дворi його вже не було, а залишати магазин напризволяще було б дурницею. Ключа, щоб замкнути дверi, Нiколай не залишив.

Зрештою, раптом що – хлопця тут, мабуть, всi знають, тож зможуть дати в борг. Або збiгае вдруге.

Ляна вдихнула аромат жасмину, що рiс пiд стiною, втiшилася, що нарештi зможе роздивитися все без зайвих очей.

Власне, на вулицi роздивлятися не дуже й було що. Звичайна стара хатина, обсаджена кущами жасмину i бузку. Бузок вже майже перецвiв, але Ляна таки дiстала кiлька китиць, щоб прикрасити похмуре примiщення магазину. Обiйшла подвiр’я, налякала кiлька ящiрок, що чкурнули у дiрки в цоколi хати, зiрвала до бузку кiлька конвалiй, що розрослися щiльним килимом попiд огорожею. Нiчого цiкавого.

Почувши, як клацнула металом хвiртка, Ляна повернулася до ганку – з кавою краще не затягувати. Любила напiй дуже гарячим, поки не ставав занадто гiрким.

Дверi магазину були вiдчиненi.

– Нiколай? – покликала впiвголоса, щоб не налякати. Але хлопець не озивався.

Ляна увiйшла всередину. В магазинi було порожньо. У меншiй кiмнатi, що слугувала батьковим кабiнетом, щось грюкнуло. Гамуючи серцебиття, Ляна обережно вiдчинила дверi. Нiкого.

Раптом з-за батькового столу випростався чоловiк. Ляна вiдчула, як кров вдарила в п’яти, руки похололи.

– Перепрошую, – заговорив той дзвiнко i неприемно, переминаючись з ноги на ногу. – Перепрошую. Я дуже незграбний. Стiлець впав. Треба було пiдняти. Вiктор. Стеж. – Простягнув руку.

Дiвчина чула, як б’еться ii серце:

– За ким стежити?

– О, так завжди. Так завжди, – прицмокнув той i сховав руку в кишеню. – Стеж – то мое прiзвище, – простягнув руку вдруге. – Вiктор Стеж.

– А-а-а-а-а, – зiтхнула з полегшенням Ляна. – Ляна Яковенко, – вiдповiла легеньким потиском долонi.

– Спiвчуваю. Чув про вашу втрату, – похитав головою чоловiк, запхав обидвi руки в кишенi й згорбився, нiби хотiв скрутитися калачиком. На вигляд йому було рокiв шiстдесят, лисуватий i зморшкуватий. – Я був клiентом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от рiч одну навмисне для нього берiг, а вiн взяв i помер, – розсмiявся iз власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмiшцi. – Може, якщо ви замiсть нього, то глянете? – помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.

Дiвчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приемно торкнувся шкiри.

– Працюе, – пiдняв пальця вгору Вiктор Стеж.

Годинник приемно пульсував у руцi.

– Дуже. Дуже давня i коштовна рiч. Ви ж бачите? Тiльки ви можете оцiнити. Донька такого батька. Ви ж бачите? – заглянув iй в очi.

– Угу, – Ляна примружила очi, щоб роздивитися дрiбнi вiзерунки на циферблатi. Вона зовсiм нiчого не тямила в старих речах, але зiзнатися боялася. – Скiльки просите?

– Копiйки. Якби не потреба в грошах – я б повiз його продавати в Киiв. А так – тiльки вам можу довiрити. Давня родинна релiквiя, – зiтхнув глибоко.

– То скiльки?

– Три тисячi гривень.

– Ого, – Ляна звела брову.

– Добре, добре, не рвiть менi серце. Двi. Тiльки для вас – двi, – надув губи чоловiк.

Ляна трохи повагалася, але дiстала з наплiчника гаманець i вiдрахувала потрiбну суму. Як-не-як, тепер це ii бiзнес. Треба вчитися заробляти.

Вiктор Стеж розкланявся на всi боки i зник так само швидко, як з’явився.

– І що хотiв цей шарлатан? – Нiколай стояв у дверях iз двома стаканчиками кави i, як завжди, посмiхався.

– Ти де так довго був? Я мало не вмерла зi страху.

– Магазин далеко, – знизав плечима той. – То що хотiв Вiктор?

– Принiс годинник на продаж, – махнула головою в бiк полички, куди примостила рiч.

Нiколай обережно поставив каву на стiл i взяв у руки годинник.

– Двiстi, – пiднiс його до очей.

– Що двiстi? – Ляна зiтхнула. Якийсь день загадок.

– Двiстi гривень. Його цiна – двiстi гривень.

– Я заплатила тисячу, – збрехала Ляна, щоб не виглядати в очах хлопця зовсiм дурною.

– О, то тебе обмахлювали, – Нiколай розреготався так, що аж схопився за живiт.

Супер. Цей особливий хлопчина смiеться з неi, Ляни, що iз червоним дипломом закiнчила iстфак. Але смiеться справедливо. І все через те, що посоромилася зiзнатися в тому, що чогось не вмiе. Скiльки разiв мала через це проблеми, але нiчого не навчилася.

Згадала, як одного разу iз старшими хлопцями тут, у Хмельницькому, полiзла в кабiну будiвельного крану. Коли опинилася нагорi й глянула вниз – тiло наче паралiзувало. Бо Ляна страшенно боялася висоти. Але нiкому про це не сказала, бо не хотiла чимось поступатися друзям. Злiзти вниз iй допомiг товариш Дмитро. Коли торкнулася ногою землi, розплакалася. А той не розсмiявся, як Ляна боялася, а покрутив пальцем бiля скронi:

– І нащо лiзла, якщо боялася?

– Бо хотiла, як ви.

– Дурна. Була б бiди наробила й нам, i собi. Через силу – нiколи не бувае добре.

Цiкаво, де тепер Дмитро? Треба спитати бабусь бiля пiд’iзду.

Ляна взяла паперiвку з кавою i сьорбнула ковток: гаряча. Цiкаво, як Нiколаю вдалося принести ii здалеку i не остудити.

До своеi порцii хлопець навiть не торкнувся.

Головне, що Ляна зрозумiла за цей день – навiть якщо вона залишиться тут зовсiм недовго, поки Нiколай не знайде iншу роботу, а вона не вигадае, що робити з магазином i речами, iй треба буде вчитися. Інакше такi от «фейли» траплятимуться щодня.

«То ти вже вирiшила не продавати магазин?» – спитала сама себе в думках i зiтхнула.

– Ти не сумуй, – поклав iй руку на плече Нiколай так само, як недавно заспокоювала його вона сама. – Вiктор – еврей, вiн кого хочеш перехитрить.

Ляна округлила очi:

– А ти звiдки його знаеш? Мiсцевий?

– І так, i нi. Колись розповiли, – хлопець уперше за весь час на мить перестав посмiхатися. – А про Вiктора менi дядькоанатолiй розказував.

Єврей… Коли Ляна розповiдала комусь у Киевi, що народилася у Хмельницькому, найчастiше в людей це мiсто асоцiювалося саме з еврейськими погромами. Лянi тато про них теж розказував. Мама страшенно за це сварилася, бо вважала, що то застрашна «казка» для малоi дитини. А сама Ляна тi розповiдi любила. Хоч i плакала потiм ночами, жалiючи еврейських дiточок, котрi залишилися без батькiв.

Тодi, у лютому 1919 року, до командира Запорiзькоi козацькоi бригади Івана Семесенка дiйшла iнформацiя вiд розвiдки, що в Проскуровi готують бiльшовицьке повстання. Проскурiв на той час був повiтовим центром губернii, мав вигiдне прикордонне розташування i залiзницю. Саме тому тут часто дислокувалися вiйська. Бiльшу частину населення на той час складали евреi. Чому в повстаннi зробили винними саме iх – досi велика загадка для дослiдникiв. Ляна, навчаючись в унiверситетi, зустрiчала сякi-такi працi на цю тему. Але за часи «радянщини» до мас людських просочувався лише один висновок – у погромi, що забрав життя кiлькох тисяч евреiв, був винен Петлюра.

Кiлька рокiв тому в пресi також «розкручували» скандал про антисемiтство i нацiоналiстiв. Ще тодi Ляна згадала про Проскурiвський погром. Виявляеться, сварити украiнцiв i евреiв досi залишаеться безпрограшним варiантом полiтичноi боротьби.

Семесенко – молодий хлопець, попереджував евреiв про те, що застосуе силу, якщо тi не перестануть допомагати бiльшовикам, а згодом придушив першi прояви непокори i вiдразу ж кинувся нищити евреiв, якi, на його думку, були заколотниками. Щоправда, заборонив грабувати i гвалтувати. Є данi, що лист вiд Петлюри про те, що погром треба припинити, надiйшов уже за три години вiд його початку. Ляну завжди вражала така оперативнiсть. Тодi ж не було нi мобiльних, нi навiть стацiонарних телефонiв. Тому можна вважати, що реакцiя Петлюри була миттевою. Семесенка по тому забрали у в’язницю. Але про це вже мало хто знае. Петлюра навiки залишився в iсторii Радянського Союзу антисемiтом, а погром в лютому 1919 року – найнеприемнiшою сторiнкою в iсторii Проскурова.

Цiкаво, що пiд час погрому постраждали лише родини бiдних евреiв. Ляна добре пам’ятае, як батько водив ii Проскурiвською i показував уявну лiнiю, яка розмежовувала колись мiсто за соцiальним станом. По один бiк жили i гендлювали багатi евреi, по iнший – бiднi. Саме бiднi й потрапили пiд гарячу руку гайдамакiв Семесенка.

Кажуть, тодi сиротами в мiстi залишилися близько 1000 дiтей.

– Слухай, – торкнулася плеча Нiколая, – пiдкажи, що менi робити, аби швидше зрозумiти, що тут до чого, – обвела рукою магазин.

– По-перше, нiколи не поспiшати. Так мене дядькоанатолiй вчив. З тими речами, що вже е в нас, все просто: дивишся номерок, шукаеш у зошитi, бачиш цiну, яку дядькоанатолiй записав, i кажеш покупцю трохи бiльше, щоб було куди знижувати, якщо той буде торгуватися.

– А ви з татом часом не евреi? – посмiхнулася Ляна.

– О, нi, але торгувати вмiемо, – було помiтно, що Лянина фраза Нiколая неабияк втiшила.

– А якщо хтось приносить якусь рiч i хоче, щоб ми ii купили?

– Тодi клич мене. А коли мене тут не буде, – обличчям хлопця промайнула тiнь, – коли мене тут не буде, то розпитай все про ту рiч i кажи приходити завтра. Бо тобi треба подумати. А до завтра читай iнтернет i йди в архiв.

Вiд згадки про архiв Ляну пересмикнуло: куди-куди, а на свое мiсце роботи вона точно не поспiшатиме.

– Головне – нiколи не поспiшай, якщо не впевнена.

Ляна важко зiтхнула: робота виглядала непростою. Вже сьогоднi треба буде взяти в бiблiотецi кiлька довiдникiв про антикварнi речi, пiдписатися на тематичнi ФБ-спiльноти i скласти списочок сайтiв, на яких при потребi можна швидко знайти iнфу. Дасть Бог, таким чином протягне кiлька тижнiв, поки зможе владнати справи iз продажем магазину.


* * *

Проскурiв, 1889–1897 роки

Пологи у Михайлини приймала сама повiтова акушерка Григор’ева. Людвiг не поскупився грошима на таку розкiш. Григор’ева була випускницею Кам’янецькоi фельдшерсько-акушерськоi школи й славилася як краща у своiй справi. Сам Людвiг як провiдний аптекар навiть чути не хотiв, щоб котрась iз мiсцевих повитух пальцем торкнулася його дружини. Григор’ева – i крапка. Їхати за нею в лютневу хурделицю довелося аж у Лезневе, сiльськi дороги ледь не залишили його без повозу, але справа того вартувала.

Гелена народилася над ранок. Тендiтна, як мале кошеня, на диво спокiйна i некриклива. Михайлина, слабка пiсля пологiв, обцiловувала кожен ii крихiтний пальчик:

– Подивися на цi нiжки, здаеться, тут шкiра зовсiм прозора, – ii очi дивилися на свiт крiзь поволоку материнськоi любовi.

Людвiг ловив себе на тому, що частiше залишаеться вдома, щоб побути з Мiсею i донечкою.

Весь будинок крутився навколо маленькоi людинки: старшi сестри перетворилися на завзятих няньок, i часом малу з iх рук доводилося майже видирати. Дiвчата, у вiльний вiд занять у гiмназii час, радо примiряли на себе мамську роль i з охотою бавили сестричку.

Людвiг прокидався вранцi вiд першого сонячного промiння й заплющував очi на кiлька хвилин: дитина поруч махала рученятами-ноженятами, дружина ще солодко спала, а старшi дiвчата щебетали десь за дверима, готуючись до нового навчального дня. З кухнi пахло тушкованою капустою з м’ясом. Через стiну, в аптецi, вже кипiла робота. Хiба Стефан, як завжди, випробовуе його терпiння своiми витiвками, але хiба сам Людвiг у дитинствi та юностi не був таким самим збитошним, як тепер його найстарший син? Справа за малим – збудувати новий дiм, такий, щоб йому заздрили навiть через роки. Не гiрший, нiж у сусiда Маранца. Та кращий, нiж у Маранца, – посмiхався сам до себе Людвiг. Його будинок буде особливим.

План дому був уже готовий, залишилося головне – взятися до роботи. І зробити все так, щоб нiхто не здогадався про його особливiсть, про таемницю, яку Людвiг з товаришами надумали там сховати. Для цього сам Давид Нiренберг, будинок якого був по сусiдству, виписав з чужого мiста доброго архiтектора, який трохи «пiдправив» уже готовий план будiвлi.

Людвiг з таким натхненням взявся до будiвництва, що це навiть лякало Михайлину. Дуже швидко до неi дiйшли чутки, що ii чоловiк платить будiвничим значно бiльше, нiж iншi господарi. Таке марнотратство було йому непритаманне.

– Тобi не здаеться, що ти надто переймаешся новим домом? – наважилася якось поговорити про це з чоловiком. Однiею рукою заколисувала малу Гелену в великiй дубовiй колисцi, iншою – гладила пишне ледь сиве волосся чоловiка, що лежав на ii колiнах i про щось думав.

– Наш будинок мае бути найкращим. Я хочу бути впевненим, що його збудують на совiсть.

Михайлина вдивлялася у чорнi, як i колись, очi коханого: про що вiн мрiе? Де пропадае останнiм часом iнколи до глибокоi ночi? Невже iнша жiнка? Може, спитати про це прямо?

Михайлина обсмикнула сама себе: дурна, чоловiк стараеться ради неi та дiтей, працюе, засiдае в думi, а вона вигадуе дурне. Обережно поцiлувала в чоло спочатку доньку, а потiм Людвiга – двi своiх найбiльших любовi.

– Знаеш, Мiсю, народивши Гелену, ти народила мене нового, – глянув у ii очi так, що запекло щось всерединi. – Заради вас я маю бути кращим.

Чи варто казати, в якiй любовi i розкошах купалася мала? З самого малку iй, як i старшим сестрам, справляли сукнi у найкращих модисток, а тканину для суконь купували не абиде, а в магазинi Епштейна на Кам’янецькiй.



Новий будинок рiс день за днем. Людвiг особисто контролював кожен крок. Навiть цеглу та черепицю сам вибирав у Шльоми Гальперiна, купця, що тiльки-но вiдкрив завод на Кам’янецькiй. Його цегла вже встигла прославитися доброю якiстю.

Лише за рiк Михайлина разом iз дiтьми перебралася до простороi оселi.

Чи то через те, що на нижнiх поверхах постiйно кишiли люди, чи з якоiсь iншоi причини, але Михайлина почувалася у власному домi незатишно. Хоча сказати про це чоловiковi не наважувалася.

На першому поверсi будинку була аптека, тому щоразу, коли Михайлина вiдчиняла вiкна, знадвору пiднiмався аромат трав i лiкiв. І це було чи не едине, за що вона любила цей дiм. Часом так сумувала за тiсними кiмнатками, у якi приiхала до коханого вперше, що доходило до слiз.

Люди, котрi приходили за лiками, чекали у просторiй рецептурнiй кiмнатi – Людвiг особливо пишався, що такого обслуговування нема у жоднiй з двох iнших великих аптек Проскурова. Їхня ж мала обладнану за сучасними потребами кокторiю, де настоювали та вiдварювали трави та корiння. В окремiй кiмнатi працювала лабораторiя. Також тут був сухий пiдвал, льодовник для тих препаратiв, що потребували холоду, i трав’яна кiмната – туди Михайлина любила заглядати особливо.

– Мамусю, тут пахне лiтом! – щебетала мала Гелена, яку жiнка майже всюди брала з собою.

Гелена могла годинами просидiти за довгим дерев’яним столом помiж рослин, що сушилися, перебираючи стеблинку до стеблинки й розпитуючи батька, яка з них вiд чого лiкуе.

Людвiг неабияк тiшився, що донька така уважна до родинноi справи:

– Хто знае, – милувався малою iз захопленням, – можливо, iй я колись передам все, що маю.

– А Стефан? – Михайлина нiколи не потурала Людвiгу його суворе ставлення до найстаршого сина, – вiн уже дорослий, та й помагае тобi з торгiвлею.

– Боюся, щоб вiн не пустив усе за вiтром, – мiж бровами Людвiга з’явилася глибока складка. – Але час покаже.

Мала Гелена тулилася до батька, i на його очах виступали сльози. Якраз у ту мить у дверi постукали.

– Там, – хапала повiтря ротом Євка, – там… – переминалася з ноги на ногу й вiдiйшла вбiк, щоби тi змогли побачити чоловiка в формi, що ледь наважився переступити порiг. – Там щодо вашого сина прийшли.

Людвiг показав жестом, щоб той зайшов.

– Ваша милiсть, – здавалося, служивому аж язик в ротi прилипав до пiднебiння. – Ваша милiсть, ми… такi справи…

– Я зачекаю, поки ви зберетеся з думками i скажете, у чому справа, – хозяiн суворо глянув на нього.

– Така справа… Син ваш, ваша милiсть, чи захворiв, чи втомився, – аж видихнув вiд полегшення, що цi слова вдалося сказати.

– І? – звiв брову Деревоед.

– Ми його… Тее… Сопроводили сюди. Щоби часом чого не сталося дорогою.

– Заводьте, – Людвiг показав жестом Михайлинi, щоб та йшла в iншу кiмнату. Жiнка послухалася, але навiть звiдти бачила, як Людвiг подякував коротким кивком голови i, не сказавши нi слова, вiдтягнув сина у льодовню.

Служивий ще довго вибачався i кланявся. Михайлинi аж оскома щелепу звела, так неприемно було вiд того пiдлабузництва.



Михайлина помiтила, як опустилися вiд невидимого вантажу його плечi.

У Гречанах, селi бiля Проскурова, хазяйнував такий собi помiщик Нахiмов. Вiн був затятим противником вживання алкоголю i виставив на дорозi до села спецiальних вартових, якi мали не пускати туди людей напiдпитку. Чому i як Стефана занесло на той шлях – годi й гадати.

– Може, у вiйсько його? – до трав’яноi кiмнати долинали звуки муштри солдат пiхотного полку, що тепер був розташований зовсiм поруч, на сусiднiй хлiбнiй площi. Людвiг прислухався до офiцерських команд, якi губилися у звуках чобiт, що ляскали по болотi.

– Краще тримай його бiля себе, – пiдняла очi на чоловiка Михайлина. – Може, навчиться чого мудрого.

Людвiг задумався:

– Твоя правда. Здаеться, я знаю, що з ним робити.

Вже за кiлька днiв обидвое чоловiкiв, пiзно ввечерi, одягшись у найкраще, що було вдома, вийшли з будинку. Повернулися над ранок. Куди ходили й навiщо – годi було й питати: Людвiг або вiджартовувався, або сердився.

– Краще займайся домом, – сказав якось зопалу, коли походеньки повторилися й Мiся наважилася про них спитати.

«Невже таки iнша жiнка?» – неприемно стиснулося серце у Михайлини.

З того часу Стефан змiнився – його бiльше не бачили в гуртах, що були завсiдниками сусiднiх ресторанiв чи простiших пивничок, хлопець з головою поринув у фiнансовi справи батьковоi аптеки та нерухомостi, яку той встиг надбати за життя i тепер ii винаймали у нього за грошi.

А Михайлина, затамувавши в серцi образу за слова про те, що мае займатися домом, взялася вчитися. Хiба даремно вона була кращою ученицею гiмназii, втiхою батькiв? Хiба не вона ночами сидить iз трьома старшими дiвчатами i допомагае iм зрозумiти науку? А тепер – дивитися за домом?

Із завзяттям гiмназистки жiнка взялася за фармацевтику i травництво. Читала книги, спостерiгала, записувала. Мала Гелена з великою охотою ходила з мамою до кiмнат, де виготовляли лiки, а особливо – до лабораторii, де вiдбувалися справжнi дива: рiдини у пляшках вiд змiшування пiнилися, змiнювали колiр, парували хмарами. Як живильну воду Михайлина ковтала «Лекцii з фармакологii» Дибковського i навiть вмовила чоловiка дозволити iй використовувати лабораторiю для синтезу деяких речовин з лiкарських рослин. Людвiг ставився до забаганки дружини поблажливо. Хiба вiн мiг iй вiдмовити? Тим бiльше, що мала Гелена спостерiгала за всiм, що робила мама, з вiдкритим ротом.

А одного дня для Михайлини сталося справжне диво: до iхньоi аптеки, як до кращоi у губернii, заiхав киiвський фармацевт, учень того ж Дибковського.

– Цiкавитесь? – звiв брову, коли побачив у рецептурнiй кiмнатi аптеки жiнку з книгою свого наставника в руках.

– Це аптека мого чоловiка, – знiтилася Михайлина, – хочу розумiти, iз чим вiн мае справу.

– Тодi ви обрали добру лiтературу. Дибковський – спецiалiст по хворобах серця, але на студiях ми здебiльшого вивчали фармакодинамiку атропiну, апоморфiну й органiчних сполук. Цiкава, скажу вам, рiч, – пiдморгнув до жiнки, що забула навiть клiпати очима – так була захоплена новим знайомим.

Чоловiка звали Йосифом. Вiн виявився давнiм товаришем Людвiга i залишився погостювати на цiлий мiсяць. Кожен вечiр Людвiг i Михайлина спускалися з ним до лабораторii i з вiдкритими ротами слухали про новини у хiмii i фармакологii – все ж у Киевi з тим було куди легше, нiж у провiнцiйному Проскуровi.

– Бiльшiсть наших аптек вже мало лiкiв виробляють самi, – з неприхованою гордiстю дiлився Йосиф. – Привозимо лiки з-за кордону, виробленi в промислових масштабах. Снодiйнi, жарознижуючi, дезiнфiкуючi.

– Якщо так i далi пiде, – замислився Людвiг, – то зовсiм скоро лiками торгуватимуть не в аптеках, а в магазинах разом з iжею чи галентереею.

Йосиф знизав плечима. На догоду щедрому господарю вiн радо дiлився новими знаннями, i вже за мiсяць перед Людвiгом i Михайлиною вiдкрився цiлком новий свiт експериментальноi фармакологii, де треба було мати знання i з бiологii, i з хiмii. Вiдтодi Людвiг затявся винайти новий, особливий препарат, який його прославить.

Через цю забаганку чоловiк весь вiльний час проводив у лабораторii. Вiдволiкався хiба на засiдання думи, справи торговi i дивнi нiчнi вилазки разом зi Стефаном. Повертався з них у пiднесеному настроi, i у Михайлини щоразу частiше з’являвся сумнiв, чи не розважаються вони iз пропащими дiвками у салонi мадам Беттi чи, ще гiрше, з дiвками, що пропонують себе, вульгарно походжаючи Олександрiвською до залiзничного вокзалу.

І в один з таких вечорiв Михайлина вирiшила дiяти. Вклала спати Гелену, попросивши Євку за нею придивитися, вдягла стару дорожню сукню, позичила у тiеi ж Євки непримiтний плащ i високi черевики, якi та тримала спецiально для виходу на ярмарок, i вийшла слiдом за Людвiгом i Стефаном.

З боку Аптекарськоi чулося звичне для цiеi мiсцевостi гелготання гусей – тут, бiля торгових рядiв, мiсцевi звозили до одного з купцiв з цiлого мiста яйця i живих птахiв, i тi надривали горло, чекаючи своеi участi. У ресторанi «Слон», як завжди у цю пору, грав живий оркестр, i його мелодiя, змiшавшись iз гелготанням гусей i iржанням коней чийогось вiзника, створювала справжню вечiрню какофонiю Проскурова.

Люди прогулювалися Олександрiвською здебiльшого парами. Самотнiх перехожих зустрiти можна було рiдко. Хiба чийсь служка бiг до магазину Журавльова за шматком шинки на вечерю чи до Шейнбарга за гасом. Інших нагальних справ у Проскуровi в такий час не було.

Людвiг i Стефан iз гасовими лiхтарями у руках, не взявши коней, пiшки пiшли вгору Аптекарською. На вулицi смеркало. Михайлина накинула на голову капюшон вiд плаща i пiшла вздовж плацу, на якому вдень проводив муштру пiхотний полк. Людвiг зi Стефаном попiднiмали комiрцi сюртукiв i натягнули кептарi на очi так, що iх обличчя годi було й побачити. У вечiрнiх сутiнках вони скидалися на таких, що шукають пивну чи мебльованi кiмнати для ночiвлi. Трохи далi обое погасили лiхтарi i рухалися в цiлковитiй темрявi.

Бiля будинку Нiренберга, одного iз знаних у мiстi купцiв, чувся якийсь рух. Михайлина зупинилася i вдивилася в темiнь. Здавалося, чорна стiна поглинула Людвiга i Стефана й тепер рухалася, як дриглi, вiд легенького вiтру.

На якусь мить в одному з вiкон будинку Нiренберга засвiтили лампу, i слабкий вiдблиск впав перед домом. Михайлина зрозумiла, що то була нiяка не чорна хвиля, а невелика купка людей. Здалося, що розглянула там обличчя ювелiра Грiнберга, купця Громштейна, але чи справдi це були вони?

– Стiй! – почула чоловiчий голос за спиною, i майже в ту мить хтось рiзко схопив ii за руку. Михайлина стерпла. Вона стояла не надто близько бiля Людвiга зi Стефаном, але й навряд чи вони впiзнали б ii у такому вбраннi, але бути викритою не хотiлося.

– Пiшли, – солдат, що ледь стояв на ногах вiд якогось хмiльного напою, витер рукавом губи. – З яких ти гостьових кiмнат?

Михайлина не раз чула, як чоловiки пережартовувалися щодо справжнього призначення гостьових кiмнат над рестораном «Слон» та iм подiбних. Солдат, що сплутав ii з повiею, нахилився вперед i простягнув руку, щоб скинути з неi капюшон. Жiнка скористалася моментом i щосили штовхнула його в груди. Вiд несподiванки той похитнувся i впав, а Михайлина кинулася тiкати.

Коли добiгла додому – впала на постiль i притисла подушку до грудей: де зараз Людвiг? Що за збори у тому будинку? Чи й справдi вiн iй вiрний?

Михайлина не раз чула, що деякi чоловiки збираються, щоб порозважатися iз розпусними дiвками, але щоб ii Людвiг, та ще й з сином?



Коли той повернувся додому – не чула. Вранцi уважно оглянула його одяг, обнюхала сорочку, вистежуючи аромат чужоi жiнки. Нiчого.

Питати про справи вечiрнi сенсу не було, тож Михайлина вирiшила спостерiгати.

Людвiг, поснiдавши печеною качкою i давши кiлька розпоряджень працiвникам, спустився до лабораторii. Михайлина схопила за руку Гелену i пiшла за ним:

– Ану, доню, – шепнула малiй на вухо, – попроси у тата дозволу, щоби ми сьогоднi дивилися, як вiн працюе. Цiкаво ж.

Вiдмовити Геленi Людвiг не мiг. Поки дитина обмацувала пляшечки iз товстого скла, викладенi спецiально для неi на лаву, Михайлина уважно спостерiгала за чоловiком, а потiм, повернувшись у кiмнату, навiть записувала, що вiн робить.

– Це буде особливий препарат, – пiднiмав очi до неба Людвiг. – Вiн може змiнити свiт.

Але до успiху, схоже, було далеко. Мишi, яких спецiально ловили для Деревоеда, щоб той дослiджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвiг дратувався, а одного разу навiть заслаб пiсля черговоi невдачi.

На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякi мiкстури, i чоловiк щиро тiшився ii успiхам.

– Якщо я вмру – буде на кого залишити справу, – дивився у стелю, лежачи в постелi. – Щоправда, тобi доведеться скласти спецiальний iспит на дозвiл, але за тим справа не стане.

– Дурний, – цiлувала його в чоло Михайлина, – чого б тобi вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень – i будеш здоровим. Ось зараз принесу лiки, якi зробила сама за твоiми настановами, – i тобi полегшае.

Михайлина спустилася в лабораторiю за мiкстурою вiд шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кiлька днiв. Людвiговi мишi, почувши, що у кiмнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спецiально замовленоi з Киева клiтки.

– Такi наляканi, – Гелена, що, як i зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки i вчепилася пальцями у прути клiтки.

І поки Михайлина переливала лiки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькi дверцята i спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтiч, вiдсмикнула руку i перекинула клiтку.

– Я хотiла iх погладити, а вони… – пiдняла на маму заплаканi очi Гелена.

Михайлина, гучно зiтхнувши, пiдiбрала поли сукнi й взялася роздивлятися маштаби трагедii. Клiтка впала дверцятами донизу, i втекти вдалося лише однiй мишi. Залишати втiкачку на волi не годилося, бо навiть одна вона могла наробити багато збиткiв у примiщеннi, де зберiгалися трави, корiння, насiння i навiть вже синтезованi з них речовини.

– Ти ж не скажеш татовi? – поклала iй долоню на плече Гелена.

– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.

Поки Михайлина роздумувала, чим i куди приманити тваринку, та чкурнула пiд стiну у крихiтну дiрку за величезною дубовою шафою, в якiй Людвiг зберiгав пляшки для лiкiв.

Михайлина вперлася обома руками у шафу i, зiбравшись на силi, трохи ii вiдсунула.

Те, що побачила далi, здавалося витвором ii уяви: за шафою ховалися невеличкi дверi. Такi маленькi, що пройти крiзь них можна було, хiба сильно зiгнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в iншу кiмнату, щоб не лякати мишу, а сама вiдчинила дверi й ступила кiлька крокiв у темiнь. Хоч всерединi не було нiчого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем пiдземний хiд. Серце закалатало сильнiше. Жiнка повернулася в лабораторiю за лiхтарем i навiть пройшлася пiдземеллям. А коли зрозумiла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кiнцi – незрозумiло, повернулася додому.



Михайлина разом з донькою пiднялися у кiмнати. Людвiг терпляче чекав на лiки. Жiнка принесла йому мiкстуру i крихiтну скляночку до неi. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: вiдколи це Людвiг мае вiд неi стiльки таемниць? Може, вiн вже давно став чужою людиною, а вона й не помiтила?

– Дякую, Мiсю, – потягнувся до неi, щоб поцiлувати, – без тебе я б не вижив.

Михайлина запустила п’ятiрню в його волосся. Людвiг, чоловiк, який i через десять рокiв пiсля шлюбу дивиться на неi очима, повними любовi. Людвiг, який знае кожен сантиметр ii тiла. Ця доросла маленька дитина. Що за таемницi вiн приховуе, i чи варто iй, Михайлинi, про них знати?

У повсякденнiй сукнi лягла на постiль бiля чоловiка i притулилася обличчям до його шиi. Так i задрiмали разом.

Євка, що заглянула в кiмнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всмiхнулася i забрала малу Гелену допомагати на кухнi.




Глава 3







Хмельницький, 2018 рiк

День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дiвчина прокидалася, пила каву, iхала в батькiв магазин i читала. Старенький ноутбук з потертими вiд часу кнопками i номером на кришцi – також, виходить, куплений у когось «антикварiат», – чудово конектився iз сучасним «вайфаем», хоч i не працював без живлення вiд розетки. Нiколай обходився з клiентами сам, Ляна здебiльшого спостерiгала за ним i слухала. Лише час вiд часу ситуацiя потребувала ii втручання, та й то бiльше не так ii власне, як авторитету господинi магазину.

– Нi, навiть не просiть, – хмурив брови, водночас посмiхаючись, як завжди, коли якийсь чоловiк принiс продати старий мобiльний, – ви ж читали вивiску. Хiба там написано «Ломбард»?

– Поклич когось… старшого, – не сприймав його серйозно клiент.

Нiколай закопилював губу i показував пальцем у бiк Ляни:

– Ось вона – господиня магазину.

Ляна повiльно встала i поклала руку на плече Нiколаю:

– Мiй консультант мае рацiю. Ми не приймаемо сучасну технiку, хай i застарiлу.

Чоловiк махнув рукою i вийшов, а Нiколай розтягнув губи у посмiшцi:

– А можна я собi бейдж зроблю? – приклав долоню до грудей.

– Можна.

– Консультант?

– Консультант. Слухай, – наважилася продовжити пiсля паузи, – ти ж шукаеш собi роботу? Бо я тут досi стирчу фактично лише через тебе.

– Шукаю, – вiдвiв погляд.

Вже хвилин за десять хлопець вирiзав з картону прямокутник, на якому власноруч написав маркером «Нiколай. Консультант з антикварiату» i пришпилив його до футболки.

Якби не цей хлопець – все б уже давно завалилося. Неприемний висновок муляв Лянi свiдомiсть i штовхав у спину: читати i вчитися. Дiвчина повiльно розглядала кожну дрiбницю в магазинi i вже за кiлька днiв знала, де шукати iнформацiю про ii вiк та цiннiсть i до якого експерта телефонувати при потребi. Номери iй дав той же Нiколай, проте, за його словами, ii батько за експертною консультацiею звертався рiдко.

– Не несуть нам нiчого аж такого дорогого, щоб витрачатися на спеца, – опускав кутики губ вниз хлопець.

Найлегше було зi старими грошима. Визначити iх цiну можна було прямiсiнько в iнтернетi, продати чи купити щось – теж.

– Слухай, а може, нам органiзувати онлайн-магазин? – зiрвалася на ноги Ляна, захоплена власною iдеею. – Ти не ображайся, але в цю глуш мало хто доходить.

Насправдi Ляна думала про iнше: якщо перевести справу в онлайн, то можна буде займатися всiм цим прямiсiнько з Киева i не сидiти у Хмельницькому. Так вона змогла б швидше повернутися додому i ii б не мучила совiсть, що закрила справу, яку iй залишив тато.

Нiколай iдею сприйняв добре i пообiцяв допомогти з описом кожноi речi.

Почалася робота: Ляна завела сторiнки магазину в Інстаграм i Фейсбук, фотографувала антикварiат, викладала в мережу i паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кiлька курсiв iз продажiв у мережi.

«В iнтернетi вас зустрiчають по нiку», – казав котрийсь iз них. Але Ляна, коли рееструвалася, над цим довго не думала – назвалася просто «Антикварка».

Справа повiльно, але закрутилася. Першi невеликi замовлення з’явилися за кiлька днiв, i до Ляниного маршруту дiм-магазин-дiм додалося ще крихiтне вiддiлення «Новоi пошти». У котрийсь iз днiв оператор у вiддiленнi розкрив ii паспорт i здивовано пiдвiв погляд:

– Ляна? Не може бути!

Дiвчина хвилину-двi вдивлялася в обличчя молодого чоловiка. Глибокi ямочки на щоках, свiтло-русяве волосся i нiс «картоплиною». Щось таке знайоме…

– Дiмон! – схопила його за руку, нiби злякалася, що вiн втече. – А я недавно про тебе згадувала!

– Нiчого собi, – молодий чоловiк роздивлявся Ляну з нiг до голови. – Якби не прiзвище та iм’я – я б тебе не впiзнав. Це ж якi ми малi були, як ти поiхала! Дивно, що ти мене пам’ятаеш.

– Пам’ятаю, як ти з будiвельного крана менi злiзти помагав.

– Як би я не помiг? Я ж у тебе закоханий був.

Ляна опустила очi, а Дiмон навiть не вiдвiв погляд.

– Я й не знала.

– Слухай, а давай ввечерi – на каву? – чоловiк окинув оком чергу, що встигла зiбратися за Ляниними плечима.

– Давай. Бо менi тут i поговорити нi з ким.

Ляна помахала Дiмону «па-па» i вийшла на вулицю. Вже у самому пiд’iздi згадала, що навiть не залишила йому свiй номер телефону. Отже, сьогоднi кави не буде. Доведеться завтра зайти знову. І хто знае, чи ще потрапить на Дмитрову змiну.

Надвечiр задзвонив мобiльний.

– Ти готова? – почула в слухавцi голос Дмитра. – Я вже у дворi.

– І як ти дiзнався мiй номер? – едине, що здогадалася спитати.

– Ну ти смiшна. Це ж Нова пошта. У нас е вся база.

Надворi вечорiло, Ляна знайшла у валiзi байкову сорочку й накинула на плечi – iхала вона сюди на два-три днi, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготiв. Ще трохи – i доведеться влаштувати собi шопiнг на мiсцевому ринку.

Дiмон сидiв на лавцi, де вдень вигрiвали на сонцi кiстки бабусi.

– А я вже тут не живу, – обвiв жестом подвiр’я. – Батьки у Бостонi. Емiгрували у двохтисячних. Вчителi тодi ледве виживали. І сестричка там. А мене тодi залишили з бабусею.

– То ти живеш iз нею, – Ляна сiла на лавку поруч й обвела поглядом вiкна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Вiд раку.

– І мiй тато помер.

– Чув. Спiвчуваю. То ось чому ти приiхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми пiдемо на каву, – вперше за весь вечiр глянув iй в очi Дмитро, – чи так i будемо тут сидiти, як старi?

Лянi вiдверто полегшало – розмову на неприемну тему закрито. Десь у дворi запищала автомобiльна сигналiзацiя. Дiвчина мимоволi повернула в ii бiк голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом дверi квартири.

– Коли ти поiхала в Киiв, – Дiмон запхав руки в кишенi, – я навiть батькам своiм сказав, що вступати поiду в столицю i знайду там тебе.

– І вступив? – посмiхнулася.

– Нi. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далi. Став слiдчим полiцii.

– То як тебе з полiцii занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звiльнили.

– Жалкуеш?

– Проблем – менше, зарплата бiльша. За чим жалкувати? Хiба за пригодами. А ти де?

– В Киевi, закiнчила юрфак, працюю в архiвi.

– Теж з пригодами так собi, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусмiхалася. – Часом думаю, що вмру вiд нудьги.

Дмитро рiзко зупинився посеред дороги:

– А знаеш, що я подумав! Ну його до бiса, ту каву. Поiхали на картинг!

Ляна навiть не думала сперечатися. Вже за пiвгодини, проiхавшись у майже пустiй маршрутцi, вони знайшли у центральному парку картинг i ганяли навперегiн. Трохи завеликий шлем сповзав на очi, а двигун ревiв так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав iй руку i допомiг вилiзти з автiвки, коли час оренди закiнчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало вiд щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дiмон обняв ii за плечi. – Кави?

– Води, – закотила очi Ляна. – Вмираю вiд спраги.

Вони купили пляшку мiнералки на двох у найближчому продуктовому магазинi й випили ii до дна на лавцi в темному парку.

– За законом жанру, ми б мали тепер поцiлуватися, – Дiмон обiймав ii однiею рукою, а iншою загортав iй за вухо пасмо волосся.

Лянi було добре. Весело, як нiколи. Цi кiлька годин вона жодного разу не згадувала нi про смерть тата, нi про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в ii плани точно не входив:

– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живiт. – Ми вже не дiти.

– То поцiлунку не буде?

– Я не цiлуюся з тими, з ким не зможу зустрiчатися, – посмiхнулася Ляна. – То просто твiй незакритий дитячий гештальт.

– То давай закриемо? – Дмитро награно витягнув для поцiлунку губи i заплющив очi.

– Точно не сьогоднi, – викрутилася з обiймiв Ляна. – Остання маршрутка втече!

І хоч дiвчина навiть не уявляла, до котроi тут ходять маршрутки, додому довелося йти пiшки.

– Не сьогоднi – не означае нi, – пiдморгнув iй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях пiд’iзду. – Я почув.

Ляна швидко вибiгла на свiй поверх i сховалася за дверима. Сьогоднi вона знову була тiею маленькою дiвчинкою, що колись жила в цьому мiстi з мамою i татом. Безтурботною i щасливою. І в неi був закоханий хороший хлопчик Дiмон, що колись допомiг iй злiзти iз башти будiвельного крана.

Дiвчина кинула на полицю в коридорi ключi i зачепила пальцями порцелянову фiгурку янголятка. Фiгурка впала й розлетiлася на друзки. Ляна увiмкнула свiтло i дiстала з крихiтноi кладовки мiтлу i совок. Пiдмiтаючи уламки, зловила себе на думцi, що кидае ключi на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу iй пiд руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цiкаво, як так сталося тепер?

Дiвчина зробила ще кiлька рухiв мiтлою i зупинилася: на старих дошках чiтко було видно частину вiдбитка взуття. Ляна прокрутила кiлька попереднiх днiв у пам’ятi: пiсля того як вона вiдмила квартиру вiд бруду i, головне, – вiд крейди, якою обводили батькове тiло на пiдлозi, сюди не заходила жодна людина, окрiм неi самоi.

Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вiкна зашторенi, хоч вона точно вранцi iх вiдкривала, татовi зошити на столi зсунутi з мiсця – це видно по чистих вiд пилюки смугах, якi донедавна були пiд зошитами, бо стiл Ляна так i не знайшла час протерти. Сумнiвiв не залишалося: у квартирi хтось був.

Дiвчина перевiрила шуфляду, куди поклала своi грошi, – все було на мiсцi. Старий телевiзор, iнша технiка i меблi – теж.

Ляна увiмкнула у всiх кiмнатах свiтло i похапцем знайшла папiрець, на якому iй записав свiй номер Іван.

– Ти десь далеко? – спитала без привiт-як справи.

– Щось сталося?

– Здаеться, в мою квартиру хтось залiз.

Іван якийсь час мовчав, а потiм заговорив впiвголоса:

– Щось вкрали?

– Нi, але менi страшно.

– Може, ти себе накручуеш?

– Слухай, ти мене маеш за iдiотку? Я дипломований юрист, мiж iншим. Ми кримiнальну справу теж вивчали. Якщо я кажу, що в мене вдома хтось був, то в мене вдома хтось був! – кричала в трубку.

– О’кей, що я можу зробити?

– Тобто, якого бiса я телефоную саме тобi, ти це хотiв спитати? – Ляна вже не могла стримати емоцii. – Мiж iншим, ти мiй майже единий знайомий у цьому мiстi, кому менi ще дзвонити. Сам же номер i дав, пам’ятаеш?

– О’кей, о’кей, не кричи, – майже шепотiв у слухавку Іван. – Щось придумаемо. Я зараз не можу розмовляти, але завтра заiду. Хочеш – камеру поставимо. Лягай спати.

Ляна кинула слухавку. Добре сказати – лягай спати. А як лягти, коли ще зовсiм недавно хтось ходив по твоiй квартирi й перекладав речi? А що, як вiн i досi тут?

Ляна вiчинила дверi у ванну i вхопила в руки швабру. Далi обережно ступила в кухню i провела долонею по стiнi, шукаючи вмикач свiтла. Натисла i видихнула: в кухнi було порожньо. Бiльше в цiй квартирi сховатися нема де.

Знайшла у вхiдних номер Дмитра i натисла виклик. Той вiдповiв майже одразу.

– Слухай, ти, звiсно, не ображайся, – вiдповiв на ii емоцiйну тираду про все, що сталося, – але кому потрiбна ваша квартира?

– Звiдки я знаю? Але тут точно щось нечисто. Може, полiцiю викликати?

– Скажу тобi як колишнiй слiдак: хочеш згаяти час – викликай. Ну сама подумай – у вас нiчого не пропало, камер нiде нема, подвiр’я в центрi – прохiдний двiр. І головне – мотив. Який мотив у того, хто залiз у вашу квартиру, ще й, як я зрозумiв, вiдчинивши дверi своiм ключем.

– Так, замки цiлi, – Ляна про всяк випадок оглянула дверi – жодноi подряпини.

– Одним словом, нiхто твого гостя шукати не буде.

– Дiмон, менi страшно.

– Слухай, може, я тебе зараз ображу, але скажи, – Дмитро переривався кожнi кiлька слiв, щоб вiддихатися, – схоже, вiн iще не дiйшов додому, – скажи, ти спiлкувалася з татом останнiм часом?

– Нi.

– Отож. І як вiн жив – не знаеш, правда?

– Правда, – настрiй Ляни остаточно зiпсувався.

– Тодi скажу зi своеi полiцейськоi практики – «шерше ля фам».

– Тобто?

– Тобто-тобто, – передражнив ii Дмитро. – Шукайте жiнку.

Ляна мовчала. Дмитро вичекав паузу i продовжив:

– Ти не припускала, що твiй тато мiг мати якiсь стосунки? Вiн мiг сам дати ключ вiд квартири якiйсь жiночцi, а та не наважувалася зайти у твоiй присутностi.

– І не прийшла на похорон? Дивнi, скажу тобi, це були стосунки. Та й вiдбиток взуття навряд чи жiночий.

– А якщо кросiвки?

– Варiант, – знизала плечима Ляна.

– Слухай, ну, може, вона одружена чи щось таке. Не хотiла, щоб ii викрили. А в квартиру прийшла за якимись своiми речами. Знаеш, скiльки я таких iсторiй на власнi очi бачив.

Розмова з Дмитром нiтрохи не заспокоiла. Їi батько – герой любовноi iсторii? А, власне, чом би й нi? Та хоча б тому, – переконувала себе Ляна, що в цiй квартирi немае жоднiсiньких слiдiв перебування жiнки. Бiльше того – нормальна жiнка тут би здурiла. І вiдразу б перемила всi цi липкi ручки кухонних шкафчикiв.

Ляна, нiби щоб переконатися у своiх висновках, торкнулася до однiеi з них. Ручка була чиста! Перемацала решту – усi ручки кухонних шкафчикiв тепер не липли. Ляна принюхалася: в повiтрi ледь вловимо пахло якоюсь побутовою хiмiею. Усi ручки шафок хтось ретельно помив.

Дiвчина впала на диван й охопила голову руками: очманiти!

Вранцi наступного дня Ляна знайшла в кладовцi молоток i два крихiтних цвяхи, вбила iх у одвiрки на рiвнi десяти сантиметрiв вiд пiдлоги i зав’язала мiж цвяхами нитку. Така пастка мала б виказати, якби до квартири без неi хтось увiйшов. Дверi вiдчиняються всередину, тож не розiрвати нитку при цьому неможливо. Колись таким чином вони з друзями охороняли «свою» територiю в пiдвалi – покинуту кимось комiрчину, мiсце, де могли гратися лише мешканцi цього будинку, а зайдам було зась.

Ляна вирiшила також перевiрити версiю Дмитра. На щастя, iз самого ранку бабусi пiд пiд’iздом були на «бойовому посту».

– Слухайте, – пiдсiла до них пiсля традицiйного обмiну вiтаннями, – дещо вас запитаю. Ви ж тут, – зробила паузу, щоб обдумати, як сформулювати питання й не образити жiночок, – ви ж тут багато часу проводите, всiх знаете. Скажiть, у мого батька хтось був?

– Хто був? – старенька жiночка повiльно повернула в ii бiк голову.

– Ну, жiнка. Коханка. Не знаю, як ще сказати.

– Була тут одна, – жiночка пiдняла вказiвний палець вгору, а ii подруга ствердно закивала головою. – Приходила кiлька разiв. Молода така, туфлi на обцасах височенних. Я спочатку навiть думала, може, то ти, тобто донька його. А вже потiм все сталося, i ти приiхала.

Ляну нiби вдарили чимось по головi: отже, жiнка таки iснуе.

– Як вона виглядала? – не знати навiщо перепитала в жiночок.

– Як-як. Як усi фiфи тепер виглядають. Волосся довге, руде, кучеряве. Сережки у вухах завжди величезнi, схожi на циганськi. Я запам’ятала, бо моя внучка якраз недавно в таких до мене прийшла. Чемодан величезний та жiнка кожного разу з собою носила. Не знаю, може, мальовидло там мала чи книжки якi. Хоча такi книжок не читають, – махнула рукою.

– А вчора ви ii часом не бачили? – вхопилася за останню соломинку Ляна.

– Нi, з того часу, як тато твiй вмер, вона бiльше не приходила.

Ляна подякувала жiночкам i пiшла на тролейбус до Гречан. Із самого ранку мала кiлька замовлень в онлайн-магазинi, якi треба було виконати. Думки про таемничу руду жiнку так захопили, що дiвчина ледь не проiхала свою зупинку.

Отже, тато мав якiсь стосунки. Якщо вiрити бабусям з двору, його пасiя була значно молодшою. Чому тодi вона не прийшла до нього на похорон? І що iй треба було у квартирi, якщо то була справдi вона.

– Нарештi. Я вже думав, що ти вiд страху сховалася пiд столом i чекаеш свого злодiя вдома з ножем в руцi.

Ляна аж пiдстрибнула вiд несподiванки. Іван, як завжди, випiрнув нiби з-пiд землi.

– Мiг би й поспiвчувати. Менi, мiж iншим, було страшно.

– Пробач. Я був трохи зайнятий i не в мiстi. Можу чимось допомогти?

– Допоможи менi знайти руду жiнку.

– Будь-яку? Чи будуть якiсь точнiшi характеристики?

Обое зайшли у магазин i вiдповiли на привiтання Нiколая. Хлопець змiтав пилюку з полиць спецiальною крихiтною чи то мiтлою, чи великим пензликом. Ляна дала йому список речей, якi треба було запакувати для надсилання покупцям.

Іван роздивився навколо:

– Бачу, справи йдуть. Отже, магазин ти не продаватимеш. Що-що, а талант знаходити собi проблеми в тебе е.

Ляна помiтила, як напружився Нiколай.

– Давай сьогоднi не про це, – вирiшила перевести тему й повела Івана у тепер уже свiй кабiнет.

– То що за жiнка? – молодий чоловiк без запрошення сiв у крiсло.

Ляна вiдсунула вiд столу стiлець й опустилася на краечок:

– Рудоволоса, молода, великi сережки i валiза чи чемодан.

– То це вона – твоя вчорашня злодiйка?

– Не знаю. Може бути, – опустила погляд i взялася постукувати нiгтями по столi.

– Нiчого не хочеш розказати?

– Здаеться, це коханка мого батька.

Іван навiть бровою не повiв:

– І що тут такого? Чи вiн мав по твоiй мамi зберiгати целiбат? Або, може, боiшся, що вона претендуватиме на магазин? Не думаю, що це аж такi статки.

– Я вiдчуваю, що тут щось не так. Чому вона не була на похоронi?

Іван встав i змiряв кiмнату кроками:

– Уляно, я вже шкодую, що запропонував тобi допомогу. Здаеться, ти надивилася фiльмiв.

– Я не дивлюся фiльмiв, – показово вiдвернулася до стiни.

– То начиталася книжок.

– Думаеш, я все собi вигадую?

– Впевнений. Ти ж не плануеш вести на неi полювання?

– Я просто хочу знати, хто i навiщо був у моiй квартирi.

– У батьковiй, – спокiйно сказав Іван пiсля паузи.

– Що? – Ляна вже встигла задуматися про свое.

– У батьковiй квартирi. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаеш, хто мае вiд неi ключi.

Ляна отеретiла. І цей туди ж.

– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

– Шпигуватимеш?

– Є простiшi варiанти. Встановлю камеру спостереження.

Іван ще раз змiряв кiмнату кроками i знову сiв у крiсло.

– Добре. Я тобi iз цим допоможу.

– Я не просила допомоги.

– Отже, самостiйна i незалежна? – вiдкинувся на спинку крiсла.

Ляна вже встигла пошкодувати про своi слова. І як вона тепер виглядае в очах Івана? Типова стара дiва, яка хоче видаватися сильною жiнкою.

– Добре, вибач. Я дозволяю тобi менi допомогти.

Іван звiв брову вгору i з викликом дивився дiвчинi в очi, тому вона була змушена додати:

– Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи менi, будь ласка.

Іван посмiхнувся:

– Я цим займуся. Тiльки заради твого спокою.

Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Нiколай уже впорався з пакуванням замовлень i навiть продав кiлька раритетних платiвок старшому чоловiковi, вiд якого неприемно пахло самотньою старiстю. А точнiше, сечею. До людей часто разом з вiком приходить нетримання. І добре, якщо е кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикае i часом не розумiе, чому iншi крутять носом. Може, ii тато боявся саме цього, тому й завiв стосунки з рудою фiфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, нi магазин, нi квартиру вiн тiй жiнцi не вiддав.

– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Нiколай, – не хотiв про це говорити при вашому друговi. Не подобаеться вiн менi, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас пiдслухав.

– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплiчник, щоб вiднести на «Нову пошту». – Якби ми хотiли про щось поговорити таемно, то пiшли б кудись, де нiкого нема.

– Та я не про те, – Нiколай, як завжди, посмiхався. – Я чув, як ви казали про руду жiнку з валiзою. Я ii знаю.

Дiвчина покинула наплiчник i пiдiйша до вiкна. Не хотiла, щоб Нiколай бачив у ту мить ii обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

– І хто вона?

– Я бачив ii кiлька разiв. Вона приходила сюди iз чоловiком, нашим постiйним клiентом. Той завжди купував у дядьканатолiя найдорожчий товар – антикварнi меблi.

Отже, руда жiнка справдi замiжня. Це багато що пояснюе. Але не те, навiщо вона приходила у квартиру й вимила ручки вiд шафок.

– Коли ти ii бачив востанне, Нiколаю? – запитала лагiдно, щосили намагаючись не видати тремтiння в голосi. В ii батька, виявляеться, було власне життя, i це ii хвилювало. Ляна сердилася сама на себе: невже вона така егоiстка, що ревнуе тата, з яким навiть не спiлкувалася.

– Вона приходила в той день, коли дядькоанатолiй вмер. Шукала його. Але ще нiхто не знав, що трапилося.

Ляна знайшла на пiдвiконнi пляшку з негазованою водою, налила собi склянку i повiльно випила. З дитинства цей спосiб заспокоiтися був найдiевiшим. Коли пiсля нападiв алергii приходила задуха i панiчна атака, мама наливала iй води й примушувала пити дрiбними ковтками. Пiсля цього Лянi завжди легшало. Цього разу дiвчина також вiдчула, як серцебиття внормовуеться.

– Ще про це поговоримо, – закинула наплiчник i взялася за ручку дверей, – менi треба в мiсто.

– Тодi вона залишила записку.

Ляна завмерла на мiсцi як вкопана. Трохи подумала й повiльно розвернулася. Нiколай стояв посеред кiмнати i на витягнутiй руцi тримав клаптик паперу.

Ляна зробила крок назустрiч i мовчки взяла з його рук папiрець. Вже на вулицi прочитала: «Переносимо зустрiч на четвер. Тетяна Анiцька». Поряд загудiв тролейбус, i дiвчина запхала папiрець до кишенi. Пiзнiше подумае, що iз цим всiм робити.

На «Новiй поштi» у той день знову працював Дмитро.

– Добре, що все виявилося так просто, – посмiхнувся, вислухавши iсторiю про руду жiнку. – Щось таке я собi й думав. Але замки змiни. Хочеш, сьогоднi тобi допоможу.

– Хочу, – посмiхнулася Ляна. – Тiльки без поцiлункiв.

Хлопець награно зiтхнув:

– Бажання дами – закон. Без – то без. Чекай мене, як стемнiе, – пiдморгнув.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66801978) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Перепрошую (iврит).