Книга - Життя в рожевому

Життя в рожевому
Галина Вiкторiвна Горицька


Ретророман
Початок 1960-х у столицi Украiнськоi РСР. У Киевi завдяки науково-технiчному прогресу з’являеться кiлька станцiй метро. Радянський Союз 1959 року робить першi свiтлини зворотного боку Мiсяця. А втiм, Мiсяць знято на «трофейну» кiноплiвку, отриману з американських розвiдувальних аеростатiв.

Бенi Гудман, Едiт Пiаф, як i вся «прогнила» буржуазна музика, хоча й засуджуються, але платiвки з iх пiснями можна купити «з-пiд прилавку» або у фарцовщикiв. П’ятирiчки скасували, але з’явилися семирiчки, i стаханiвський рух процвiтае.

У Радянському Союзi виходить купа газет, якi пишуть однаковi фейки на замовлення й бояться казати правду. Зокрема, будь-якi згадки про Куренiвську трагедiю видаляють iз перiодики та художнiх творiв ще двадцять рокiв по тому.

То чи насправдi вiдчуваються змiни в Украiнi пiсля смертi Сталiна? Хрущовська вiдлига справжня, чи це тiльки натяк на покращення?





Галина Горицька

Життя в рожевому



© Г. В. Горицька, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Подяка тому, без кого ця книжка була б абсолютно iнакшою:

Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii, який служив у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор “Смоленськ” (Krakow) три долi».


Усi героi вигаданi. Особливо тi, що мають однаковi iмена й прiзвища з вiдомими громадянами СРСР. Однопрiзвищники й однойменнi. І таке бувае. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйознiсть цiеi книжки унеможливлюе подiбне блюзнiрство.


Є двi дороги, що ведуть через цю iсторiю: хронологiчно-послiдовна, роздiли якоi розставлено за порядком у змiстi, та бiльш заплутана, у якiй я ii писала i яку представлено нумерацiею роздiлiв у самому текстi. А якою ви пiдете – обирати вам.


«Як сонцесяйна оздоба звитяжцiв давньоi Русi – заблискотiло на багатоповерхових будiвлях свiтле керамiчне облицювання… Зникли з обличчя мiста потворнi слiди вiйни, i новi квартали крокують колишнiми пустирями… Поглянь же, великий Кобзарю, яка прекрасна молодiсть у твого рiдного краю в сiм’i вольнiй, новiй!».

    Украiнська студiя хронiкально-документальних фiльмiв
    Киiв, 1960 рiк






Роздiл перший. Новий герой






Богатир сплюнув i процiдив крiзь зуби своему корешу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потiм для бiльшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офiцiантка крикнула йому навздогiн: «А напоi!? Виливати?» Вiсiмнадцятирiчний бiлобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще бiльше пiдсилив його природнi мужнiсть i статуру, мав на вигляд усi двадцять п’ять iз лишком, люто зиркнув на неi: «Ти зовсiм здурiла? Ми за „тошнотiками” зганяемо й назад. Одна нога тут, друга там. Тiльки спробуй прибрати!» Його кореш (на вигляд вiсiмнадцять, а насправдi начальник цеху авiацiйного заводу) тiльки й встиг витрiщитися своiми великими очима та кiлька разiв клiпнути.

Ішли швидко, руки в кишенях штанiв – позаяк кiнець зими видався морозним.

– Ну ти ii..! Ай, – кореш хвацько мотнув лiктем, iмiтуючи хук з правого боку, – сильно вделав ту офiцiантку!

Роман хмикнув, але промовчав. Вiн знав. Знав, що цю стару жiнку, що працюе в «Коктейль-холi» ще з часiв повоення, звати Раiса. Чув ii iсторiю вiд батька, як вона, чистокровна еврейка, в часи фашистськоi окупацii спала з нiмецьким офiцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось ii дочку розстрiляли. І ця Раiса нiкого з рiднi не мае. Про це батько за пiзньою вечерею розповiдав мамi – Наталi, частуючись коньяком iз трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, пiдслуховував за дверима). На Володимирськiй усi знають, що вона нiмецька вiвчарка, але вирiшено було ii не чiпати, i що вона завербована в агентуру: «здае» зальотних iноземцiв, якi приходять у «Коктейль-хол», а iнший контингент, крiм золотоi молодi й кiлькох емдебешникiв, чия контора на Володимирськiй зовсiм поруч, туди не заглядае.

Давно це було… Тато Романа був майором МДБ[1 - Абревiатура – Мiнiстерство державноi безпеки.], була красуня-мама – завжди напiдпитку, завжди у якомусь неймовiрному трофейному спiдньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого нiмецького генерала. Не життя – казка…

Аж ось. У п’ятдесят третьому батька засудили як ворога народу й вiдправили до Сибiру. Мама, нарештi, вдяглася, враз постарiшала й похмурнiшала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусiдом. Роман зовнi виказував йому свою прихильнiсть, а насправдi зневажав його, бо, хоча той i був героем вiйни, зовсiм не походив на батька. Якийсь тихий, пригнiчений, не виступав… Поставити себе не мiг. Як мишка…

Роман дуже боявся стати таким, як вiн. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пiснi:

Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.

Щоправда, шахтою став йому цех авiазаводу. В МДБ його нiхто не чекав i, як вiн сподiвався, пiсля закiнчення школи розмови з ним не проводили. Себто нiхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школi вчився на вiдмiнно, не так, як його старший брат, i збирався вступати на фiзмат до КПІ (ну прям тобi «гамлетiвська» iсторiя – спiвмешканця мами ненавидiв таемно, а в його виш милився, та ще й на сумiжну дисциплiну). Однак, як то кажуть i нинi в селi: «Людина припускае, а Бог вирiшуе».

Чи це була випадковiсть? Хто зна… Вiдтодi, як батька пiд бiлi рученьки забрали, Роман став вельми некерованим пiдлiтком.

На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапi!) – вiддiлок мiлiцii – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановнi, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою бiографiею було складнувато вступити на фiзмат, навiть якщо в тебе були однi п’ятiрки, бездоганна репутацiя i знайомства. Мамин цивiльний чоловiк намагався (Роман був у курсi) якось залагодити ту ситуацiю. Однак навiть його авторитету забракло. Декан тiльки розвiв руками: «Якби хоч мiсяць пiсля мiлiцiйного вiддiлку минув перед iспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».

Однак парубок довго не бiдкався – якось вiн в одну мить змужнiв, коли ще тата посадили – наступного тижня, як вступна кампанiя добiгла кiнця, вiн пiшов до авiацiйного. На родиннiй нарадi було вирiшено всiм казати, що не поступив, бо спiзнився на iспит. Цiею брехнею вирiшили замаскувати ще бiльшу примху долi. На заводi його товариш, власне, саме цей кореш, який, вiдсапуючись, зараз ледь поспiшав за Романом, прилаштував його слюсарем.

З корешом Роман познайомився влiтку п’ятдесят восьмого на аеродромi пiд Киевом, яким курував тодi ДТСААФ[2 - Абревiатура – Добровiльне товариство сприяння армii, авiацii i флоту, створене восени 1951 року.]. Членство в ньому – то була мрiя кожного другого смiливого комсомольця й навiть комсомолки. Проводилися авiазмагання. Всi хлопцi з класу, задерши голову й висолопивши язики, немов молодi гончi собаки, стежили, не вiдриваючи погляд, за пiруетами «кукурудзникiв», i як тi над полями робили своi «мертвi петлi». А Роман – нi. Його захопили парашутисти – не мiг вiдiрвати вiд них очей. І як тi приземлялися, незграбно, але ж з якою достойнiстю i посмiшками переможцiв, згрiбаючи за собою великi сiрi куполи!.. Кореш виявився досаафiвцем, себто в товариствi сприяння армii, авiацii i флоту (всi тодi послуговувалися росiйською абревiатурою ДОСААФ). Трохи кульгавий i кволий, той одразу пояснив Роману – народжений у лютi часи голоду пiд нiмецькою окупацiею. «Окей» – кивнув тодi Роман, а кореш йому посмiхнувся своiми бездонними очиськами й запитав: «Стрибнути хочеш?» Так i потоваришували.


* * *

– Та не переймайся ти за коктейлi! – кинув Роман тому. – Ми ща спустимося до Бессарабки за пирiжками з лiвером i назад. Я голодний як вовк!

– А якщо коктейлi умикнуть? – кореша сяйнула думка, i вiн, як умурований, зупинився на самiй серединi дороги.

– Та годi… Ну ти чого? – посiпав Роман того за рукав: автiвки на брукiвцi вже збиралися стартувати. – Ми за iдлом i миттю назад! Там ще сьогоднi гратимуть киiвськi джазмени. Ось побачиш – буде весело!

– Киiвськi джазмени? – перепитав товариш Романа й вмить розвернувся, щоб чимдуж бiгти назад. – Вибачай, я ще тих не зустрiчав, друг! До чорта лiвер! До чорта пирiжки! Чекатиму на тебе в «Коктейль-холi», нумо!

– Тьху ти… – з пересердя кинув на брукiвку свого бриля Роман i вiддихався. Машини ще сигналили йому з iншого боку пiшохiдного переходу. – Ну то й пий своi коктейлi!..

І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собi щось пiд нiс i роззираючись навкруги. Новорiчнi брязкальця з лiхтарiв i над хрещатицьким шосе вже познiмали. За прикраси був лапатий снiг, який щiльно пiдсвiчувала столична iлюмiнацiя. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, i день не святковий. Просто собi кiнець недiлi, першого лютого.




«Зустрiч»


Насправдi зовсiм Роман не був таким грiзним i дорослим, яким удавав себе. Глибоко всерединi свого м’язистого юного тiла вiн ховав тендiтну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинiзму та грудою рiзкостi, що межувала з грубiстю. «Киiвськi джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” i iхнi недолугi музики – як на сiльському весiллi, iй-бо! А менi ж платiвку Беннi Гудмена нещодавно на точцi бiля оперного театру пощастило придбати. Один iз моiх улюблених виконавцiв. Три карбованцi не пошкодував. А мiг би… Мiг би пiти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на iхню фiрмову страву – „Киiвську котлету”. Ну, може, без гарнiру. Нiчьо… Але нi. Все ж таки. Платiвка Гудмена…»

Роман замрiяно зiтхнув, майже досягнувши того мiсця на розi Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опiвночi працювала легендарна «булочна», куди всi ходили за «французькими» булочками й «тошнотiками» – себто дешевими пирiжками за п’ять копiйок, що iх продавали всього в кiлькох мiсцях у центрi й що так полюбилися киiвськiй молодi, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспiвував пiсню Гудмена, яку завчив напам’ять:

When the music goes around
Everybody’s goes go to town
But here is one thing you should know
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Everybody go!

Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нiкого не було, хоча й ходили туди-сюди безлiч киян у снiжнiй заметiлi, що посилювалась i все сильнiше замiтала Хрещатик, вiд чого здавалося, нiби то не зустрiчнi перехожi виринають, а – каравели в туманi. Роман, зовнi такий маскулiнний, красивий i нахабний, внутрiшньо все ж таки був ранимим i покалiченим iсторiею з батьком. Тому вiд поглядiв молодих дiвчат вiн нiяковiв, а напоказ вiн iх демонстративно iгнорував. Тож шансiв познайомитись у нього цього морозного киiвського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслiд, однак час був не такий, щоб жiноча стать проявляла активнiсть, тому Роману, так би мовити, не доводилося вiдбиватись. І тому нiхто не зачiпав зовнi сурового, а насправдi в стельку простого парня на вулицi, i йому нi до кого не було дiла. Аж раптом вiн почув досить упевнений, хоча i не претензiйний фальцет:

Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing

«Та щоб його!» – вiд несподiванки юнак вилаявся. Із заметiлi виринула повненька брюнетка, що проспiвала продовження його пiснi й розсмiялася:

– А що так? Не очiкував?

– Не очiкував. Думав, моi завивання нiхто не чуе, – щиро зiзнався парубок i розвiв руками.

– А я нещодавно втридорога купила платiвку Бенi Гудмена…

– Навпроти оперного?

– Ну звiсно. Не в державних же «Нотах», – пiдморгнула незнайомка.

– Я також там купив! Видно, кiлька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…

– То я i без тебе зрозумiла, дурбецало! – знову розсмiялася дiвчина. – Як тiльки твiй недолугий спiв почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!

Дiвчина розвернулась i вже збиралася йти геть, як Роман несподiвано для самого себе схопив ii за рукав дублянки:

– А хочеш «французький»…

– Круасан? – перебила невгамовна дiвчина.

– Що це?.. Не знаю такого…

– Ай! Не сприймай серйозно. То так нашi французькi булочки в Парижi називають.

– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?

– Ну звiсно ж, – стенула плечима дiвчина. – Чого ти гадаеш я тут стовбичу посеред ночi? – І знову залилася смiхом.

– А ти нiчого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинiзму i задиркуватостi, що, здавалося, його покинули вiд такоi раптовоi ескапади незнайомки. – Маеш почуття…

– Самоiронii? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляеш. У мене грошей катма. Я тiльки спiвати можу. – Вона схрестила руки на грудях i вдавано почала задирати кирпатого носа, а потiм голосно розсмiялась.

Звiсно, Роман нi до якого кореша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневоi хуртовини, звали Люся. Роман купив i французькi булочки, i «тошнотiки», i пиво та ще й газованоi води. Люся вiд пива на вiдрiз вiдмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот i тиран. Якщо унюхае – приб’е. Вона була такою веселою i вертлявою, що це повнiстю компенсувало дещо зайву ii вагу. Однак Роман навiть не помiчав цього. Вiн усе дивився в Люсинi очi, а вона говорила й говорила…

– А ти знаеш, до речi, що Бенi Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звiсно, може й не правда… – i Люся закотила очi, очiкуючи, коли Роман сам почне випитувати у неi про що йдеться.

І таки майже вiдразу нетерпляче вiн запитав:

– Та що? Кажи вже!

– Та нiби вiн сам iз Бiлоi Церкви. Єврей. Але батьки емiгрували ще до революцii, чи щось таке… Ох, чуе мое серце, приiде вiн якось у Радянський Союз iз концертами. Ось побачиш.

– Аякже! Перелiзе через залiзну завiсу! – розреготався Роман i ледь не бовкнув, що iншого вiдомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжi Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республiках[3 - Бiльше про це читайте в роздiлi «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги».]. Але прикусив язика й таки промовчав.

– Не вiриш?! – не вгамовувалася дiвчина. – Та в мене чуйка на такi афери. Приiде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керiвництвом нашоi краiни, аби його пустили. Ну ще рiк-другий…

Роман розсмiявся:

– А ти затята. Нумо так! Парi: якщо приiде, з мене його нова платiвка, але пiдеш на концерт зi мною. Пообiцяй!

– А де дiстанеш?

– Та щось придумаю… – набундючився, немов iндик, хлопець.

– Дивись менi… – хитро блиснули зубки дiвчини, бiлiшi навiть за цнотливий снiг, що вже не падав, а просто валив iз сiрого нiчного неба. – А то потiм вiддуватимешся. Обов’язково приiде! Згода!

Обидва розреготались i почали кружляти, присипанi снiгом, немов вкритi одним спiльним вельоном пiд тiею снiжною завiрюхою.

Ну як тут Роману було не закохатися, скажiть менi? Вони неквапно йшли крiзь заметiль, навiть не помiчаючи ii, вiд Бессарабки до площi Сталiна[4 - Нинi – Європейська площа.]. Вже i пирiжки всi з’iли, i французькi булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долонi – тонка шкiра рукавичок не вберiгала вiд морозу. Коли вони дiйшли до того мiсця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталiну, що демонтували пiсля розгромного ХХ з’iзду КПРС, дiвчина зовсiм зiщулилася й похмурнiшала. Потiм задумливо, нiби звертаючись до себе, промовила:

– От мiй дядько нiби й критикуе на людях Сталiна, бо нинi так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить i каже, що ми б не виграли вiйну без усiх тих жертв, що вiн спонукав нас офiрувати. – А потiм подивилася по-дорослому на Романа i додала: – Але всi йдуть: i поганi, i хорошi, рано чи пiзно. Моi батьки пiшли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.

І принишкла. Роман зiтхнув i обiйняв ii за плечi. Про себе подумав: «Така смiшна й балаболка, а якi глибокi думки виказуе. Всi ми, коли знiмаемо маски, маемо що сказати. Всi мають якийсь свiй бiль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсi про батька? І про те, як не вступив до полiтехнiчного через бiйку iз завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який вiн обожнюе, i про маминого спiвмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажае i зневажатиме до кiнця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своiми бездонними карими очима:

– А знаеш, не зважай… То моi думки вголос. У мене шок через те, що Едiт Пiаф сьогоднi знепритомнiла на своiх американських гастролях. А я ii люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дiвчина. – Коли дядько на роботi, iнодi слухаю. Бо так вiн би не схвалив такоi музики вдома…

– Що за одна? – безжурно запитав Роман.

– Французька спiвачка. Їi La vie en rose – мабуть, найпрекраснiша пiсня. Гiмн тому, що все минеться, а краса лишиться, i треба тiльки побачити цю красу.

– Оце ти гарно сказала. А менi можна послухати ту платiвку?

– Звiсно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потiм на джаз-концерт до Будинку офiцерiв гайнути. В мене квитки е.

– То ти мене запрошуеш на побачення? – хитро всмiхнувся собi у вуса Роман.

Щiчки дiвчини вiд знiяковiння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:

– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаеш – за пiвтора мiсяця ось на цьому самому мiсцi. А нi – то й нi. Бувай здоровий!

Люся розвернулася i швидко покрокувала в бiк Хрещатика. Цього разу Роман не став ii зупиняти, бо точно знав, де буде шiстнадцятого березня.




«Перше побачення»


До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навiщо вона здалася менi така вертлява i глумлива?..» Тому до зустрiчi з Люсею юнак почав готуватися заздалегiдь.

За два тижнi до обумовленоi дати потурбувався, щоб на заводi не поставили у другу змiну, адже то був понедiлок – робочий день, як-не-як. Усiх попередив, що йде на джаз-концерт. Робiтники пiдприемства з нього кепкували, особливо кореш:

– Незабаром досаафiвськi збори. Змагання в центральному аероклубi… А ти з дiвчам вирiшив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такi фанатки будуть – закачаешся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеi…

Однак Роман ураз «увiмкнув» альфа-самця й просичав крiзь зуби:

– Не лiзь.

На цьому насмiшки вмить припинились.

За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якiй, власне, збирався пiти на вступнi iспити, на якi так i не потрапив, i та чекала зiркового часу в шафi, дбайливо розвiшена на окремих «плечиках».

І ось настав довгоочiкуваний вечiр березневого понедiлка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звiсно, щось пiшло не так – адже, коли до чогось довго готуешся…

Середина березня по погодi не дуже й вiдрiзнялася вiд лютого, i юнак переживав, що його руда авiаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить слiди на бiлоснiжнiй сорочцi. Проходячи повз Жовтневу лiкарню[5 - Сучасна Олександрiвська лiкарня. В радянськi часи мала офiцiйну назву «14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii», а в народi ii називали просто – «Жовтнева лiкарня».] вiн вилаявся: «Чорти б ii!..», бо сонце, що вже сiдало, так припекло, що десь бiля Бессарабки юнак уже остаточно спiтнiв. До того ж вiн хвилювався, що прийде невчасно, тому пiддав кроку. Коли вже був на площi Сталiна, довелось констатувати, що прийшов на пiв години ранiше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, i рiзко похолодало.

Роман враз згадав, що в ресторанi «Киiв» хлiб дають безкоштовно, якщо замовити собi чаю, i тим часто користуються голоднi студенти. Тож, чекаючи на Люсю, вiн забiг до ресторану, що був саме неподалiк, аби вiддерти вiд змокрiлоi спини осточортiлу дублянку й заодно пообiдати: мама-то налаяла, але обiдом не нагодувала.

А вже в самому ресторанi, що був вельми популярним, замiсть того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очiкуваннi дiвчини, затримався. Я ж кажу: все пiшло якось не так…

У центральному залi хтось його окликнув:

– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…

– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усмiхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.

– Один чорт, – лаконiчно констатував бiлобрисий нахабний парубок, який уже був напiдпитку. – Це доля! Я ж про тебе – нi слухом нi духом пiсля тiеi епiчноi бiйки на випускному… Та сiдай, старий, сiдай… Розкажи, чим все тодi закiнчилось?

Роман зiтхнув i сiв на вiльний стiлець за круглим столом. Йому вiдразу налили в маленьку чарочку мiцноi бiлоi, i Роман знiчев’я вилив ii до рота, не закусуючи. Компанiя зiбралася чималенька i тiльки чоловiча. «Хлопцi, а тепер усiм наливай!» – розпорядився колишнiй однокласник Романа, i всi, як за командою, знову розлили горiлку в маленькi чарочки та одним духом випили. За сусiднiм столом на них якось недобре подивилася лiтня пара, а жiнка у великих пластикових перлах на воловiй шиi i в красивiй вовнянiй сукнi винного кольору навiть зацокала язиком.

– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до бiлобрисого один з учасникiв застiлля. – Якщо патруль прийде – нам усiм хана.

– Фе… – награно скривився, кепкуючи бiлобрисий. – Анатолiй, ну що за зекiвський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якiсь там працiвники заводу «Бiльшовик». Та й у нас блат е – твiй батько адмiнiстратор, не хухри-мухри.

Анатолiй по-переможному блиснув очима й вiдрiзав:

– Я, кстатi, саме на «Бiльшовику» вiдпрацював один рiк, доки не поступив.

– Ладно-ладно… Здаюся, – Бiлобрисий на знак примирення пiдняв руки, а потiм проказав до Романа, пояснюючи: – Ми – фанати «Динамо». Святкуемо, бо дiстали квитки на квiтневий матч iз ленiнградським «Зенiтом», що вiдбудеться за мiсяць. Перший тур чемпiонату з футболу, не просто собi якийсь пересiчний матч. У тебе ж старший нiби футболiст? Вiн пiде вболiвати?

– Неа. Так, захоплювався, давно футбол закинув, – iз сумом протягнув уже трохи п’яний Роман. – Тепер украiнськими вiршами захоплюеться. І ще невiдомо, яке з цих хобi бiльш травмонебезпечне…

– Життя… – iронiчно констатував бiлобрисий i знову запропонував: – Випиймо!

Усi знову дружно перехилили чарки.

– А тепер, друже, розкажи чим що ти робиш i яким вiтром тебе занесло до нашого клубу фанатiв «Динамо»?

Товаришi бiлобрисого тiльки похитали головами на це зауваження, а Роман усмiхнувся i, слово за слово, почав розповiдати, чим закiнчилася бiйка iз завучем на випускному, i як усе було зi вступними, i навiть про свiй авiацiйний завод. Хлопцi виявилися сердешними. Романа пригостили ще й вином, киiвською котлетою та борщем.

З ресторану юнак вийшов уже навiть не трохи напiдпитку, а п’яний i хоробрий, тому й вирiшив цього разу не пасувати перед кпинами дiвчини. Люся вже чекала на нього посеред площi, i було видно, що помiтно хвилюеться. Роман про себе зазначив, що дiвчина також готувалася до зустрiчi: на нiй були наряднi туфельки (теж трохи не по погодi), костюм нiжно-бузкового кольору зi спiдницi та якоiсь фантазiйноi чи то блузи, чи то м’якого пiджака i свiтле пальто. «Ух ти яка!» – Роман не витримав i присвиснув, досить фривольно обiйнявши Люсю за талiю. Дiвчина знову зайшлася маковим цвiтом на всю щоку:

– Ай, вiдчепися! Я на тебе пiв години чекаю! Могла б вже й пiти… – а потiм, подумавши, ще й додала: – То я не для тебе звiсно, так вирядилася. Вчора святкували iменини тiтки. До такоi оказii я собi й змайструвала цей елегантний костюм.

І Люся крутнулась, немов модель Киiвського будинку моди, а за тим люто вп’ялась очима в Романа:

– А тебе, дурбецало, взагалi дочекалася тiльки тому, що не хотiла ввечерi сама йти до Будинку офiцерiв. Ось! – на одному диханнi випалила розлючена дiвчина й склала руки на грудях, уже готуючись йти геть.

– А-а… Ну тепер зрозумiло! – кепкуючи знизав плечима Роман i розсмiявся: – Липки – то ж такий небезпечний район, що тебе, таку красиву, мабуть, викрадуть патрулi.

Люся гнiвно стукнула пiдбором об асфальт i рушила геть. Юнак враз протверезiв i кинувся ii наздогiн:

– Та почекай!.. А ти й справдi прекрасна в цьому костюмi… В мене аж перехопило дух. Люсю, ну пробач менi…

Роман склав долонi дашком i скорчив жалiсливу гримасу. Було видно, що Люся думала набундючитись, однак веселий настрiй юнака примусив ii пирскнути вiд смiху.

– А ти легкий на вдачу i гарний, – вiддихалася, нарештi, Люся пiсля затяжного приступу смiху. – Я аж ледь не сконала! Диви, аж плачу вiд смiху.

– То краще плач вiд смiху, Люсю. І тiльки вiд смiху, – проказав щасливий парубок, i вони, взявшись пiд ручку, попрямували вверх вулицею Кiрова[6 - Нинi – вулиця Михайла Грушевського.] до Будинку офiцерiв.


* * *

– Концерт прекрасний! – з удаваним захватом проспiвала дiвчина, розпрямляючи на собi цупку тканину модного, пастельного пальта й нiяково посмiхаючись.

Сонце вже давно сховалося за обрiй, коли вони перейшли пiшохiдний перехiд i опинилися в Радянському парку[7 - Нинi – Марiiнський парк.], який добре пiдсвiчували лiхтарi. Роман тiльки хитро посмiхнувся, але промовчав. Деякий час iшли мовчки, потiм Люся не витримала:

– Ну пробач менi! Я не знала, що то буде репертуар iз фiлармонii! В останню хвилину програму змiнили…»

Роман уже на правах свого обiйняв ii за плечi, чим, варто зазначити, зловживав увесь вечiр, i посмiхнувся. Потiм його сяйнуло:

– Ходiмо до мене! Я мешкаю в кiлькох кроках звiдси! Нормальну музику послухаемо. Бенi Гудмена… – Роман запнувся, а потiм додав: – Мама вчителюе в другу змiну.

– Ну, нi!.. – дiвчина запротестувала. – Саме тому й не пiду. Ми, хочеш сказати, наодинцi будемо? Та за кого ти мене маеш?!

– Знову завелася! – не витримав i крикнув парубок. – Ну чого ти в мене така запальна, Люся! Ну хочеш – поiдемо до тебе? Ти де живеш?

– Далеченько… – зiзналась дiвчина й махнула рукою кудись у незрозумiлому напрямку. – По Брест-Литовському шосе[8 - Нинi – просп. Перемоги.] майже в самий кiнець.

– То ти що, з «баклажанникiв»? Приватний сектор? Куренiвка? – Розсмiявся Роман. – Ось i маеш: перш нiж пропонувати вiдвести з танцiв додому, спочатку запитай дiвчину, чи вона з твого села.

– Ха-ха. Ну от прямо дуже смiшно, – набундючилась Люся. – Ти часом не в цирку мешкаеш? Тут недалечко, буквально за рогом?

– Ет, Люсю, вiдстала ти вiд життя! Цирк Крутiкова на Карла Маркса[9 - Нинi – вул. Городецького.] ще нiмцi зруйнували[10 - Цирк Крутiкова на вул. Карла Маркса (нинi – вул. Городецього) проiснував iз 1903-го до 1941 року. У часи нацистськоi окупацii споруду цирку пiдiрвали диверсiйнi загони НКВС, як i низку iнших споруд центральноi частини мiста. У повоенний перiод порожня земельна дiлянка була забудована широкоформатним кiнотеатром «Украiна».]! Я дивлюсь, ти й справдi зi свого села до Киева зрiдка приiздиш! – І Роман зайшовся реготом вiд дотепностi свого жарту.

Дiвчина враз вiдсторонилась i вiдiйшла вiд нього в затiнок алеi парку. Роман хотiв було щось сказати, але вона його перервала:

– Будь ласка, помовчiмо, гаразд?

І Люся враз посерйознiшала, як тодi, коли вони мiсяць тому опинилися бiля постаменту пам’ятника Сталiну. Врештi вона пiдiйшла до огорожi, що вiддiляла мiський парк вiд Днiпровських круч:

– Он, бачиш, там, на iншому березi – Дарниця. Себто Аварiйне селище, або як його називають офiцiйно – Соцмiсто. І всi, хто нинi там живе, байдуже як себе називае, вважае, що вiн не в Киевi мешкае, а ледь не в самiй Чернiгiвськiй губернii. А бiля самого Днiпра – пiски лiвого берега. Їх також невдовзi забудують. І зведуть там новий район для нових киян[11 - Йдеться про станцiю метро «Лiвобережна», котру було вiдкрито 1965 р. i новий житловий масив, що поступово виник навколо неi.]. Народ переiжджатиме, бо квартирний облiк видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А свое житло краще за горища, пiдвали, дебаркадери, де й досi пiсля вiйни мешкають… Мiй дядько каже, що меру Давидову[12 - Мер Киева з 1947 року по 1963-й Олексiй Давидов.] вдасться, себто вiн зумiе за допомогою компартii в один Киiв об’еднати не лише ваш центр, забудований здебiльшого «царськими» будинками, а i Дарницю, i навiть село Троещину, i нiхто, чуеш, нiхто не буде знущатися з «баклажанникiв», соцмiстечка робiтникiв заводiв чи будь-кого iншого, чуеш?

– Люсю, та ти чого? Навiть якщо ти за мiсяць картоплю саджатимеш – я приiду тобi допомогти. Обiцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.

– Гаразд. Я ж розумiю, що ти просто жартуеш, – примирливо тихо вiдказала усмiхнена дiвчина, явно трiумфуючи.

– Та я залюбки заiду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому, – розсмiявся хлопець.


* * *

У квартирi по вулицi Лiбкнехта i справдi нiкого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд, – думав про себе, доки вiв Люсю в гостi. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привiв подругу послухати платiвки».

Далi все розвивалося досить швидко.

– Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дiвчину. – Це зi мною вперше, i я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала i все. А тепер… Ох…

– Мовчи, дiвчина мое мрii, – прошепотiв Роман, – я все розумiю.

– Та нiчого ти… – однак парубок не дав договорити Люсi, поцiлувавши ii у вуста.

За пiв години по тому таки прийшла мама зi школи. Трохи втомлена i з клунком продуктiв.

– Я вдома!

Дiти, себто Люся i Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудiння й невдовзi дверi кiмнати розчинилися навстiж.

– Слухаете джаз? – незворушно запитала втомлена i, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деiнде.

– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краем ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убiк, застiбаючи останнi гудзики на своiй чи то блузцi, чи то пiджаку.

– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж пiдскочив Роман, який, нарештi, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?

– Ну, чаю так чаю, – усмiхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знiмаючи черевики в коридорi й вiшаючи зимове пальто на вiшак. – Я сьогоднi отримала зарплату й вiдразу побiгла до кондитерськоi на Карла Маркса[13 - Нинi – вулиця Архiтектора Городецького.]. Тому, власне, так пiзно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, е «Алеко», «Тузик» i «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

– Залюбки, – тихо проказала дiвчина й попрямувала за Наталею на кухню. – Я вам допоможу.

Побачивши кухню, дiвчина не стрималась i присвиснула:

– Ух ти! Ви професорка, чи хто?

– Став чайник, – усмiхнулася Наталя, не образилась. – Мiй чоловiк на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до вiйни. Ти розумiеш, Люсю?

– Ще б пак. Справдi розумiю, – вiдказала дiвчина, навiть не знiтившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.

– Тож… Іронiя долi… Чоловiк, звiсно, не професор…

– Партiйний? – перебила дiвчина.

– Був у партii. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…

Дiалог перервав Роман:

– Можна чаю?

– Який ти галасний… – з нiжнiстю подивилася Наталя на свого молодшого.

– Так, – пiдтвердила Люся, заварюючи чай.

– То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумiлися?

– Усе заради тебе, синку, – втомлено i без iронii вiдказала Наталя. – Як успiхи на заводi?

– Їду у вiдрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24, – вiдказав Роман iз повним ротом печива. – Повернуся до початку травня. Випробування засекреченi. Так що вам – по великому секрету.

Наталя подивилася на Люсю, мовляв, «дитина»… Дiвчина зрозумiла той погляд i тiльки кивнула. Потiм звернулася до Романа:

– Шкода. Пропустиш мiй день народження наступного тижня. Я торт уже замовила. Ну, я пiду?

– Стривай. Ми викличемо таксi, – сказала Наталя, а потiм додала, звертаючись до сина: – Ти коли назад?

– До Дня Перемоги точно вже буду в Киевi.


* * *

На внутрiшньому подвiр’i Роман роззирнувся навсiбiч, щоб пересвiдчитися, що за ними нiхто не стежить, i взасос пристрасно поцiлував Люсю. Та миттю почала вириватися:

– Ти чого?!

– Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даеш себе по дорослому поцiлувати? – розсмiявся юнак.

– Я так нiколи не цiлувалась… – зiзналася дiвчина.

– Тiльки не кажи, що й сексом нiколи до цього не займалася, – почав жартувати Роман i розреготався, однак перехопив погляд Люсi й раптом вкляк. Потiм враз посерйознiшав: – Так. Усе зрозумiло. Ото я дурбецало… Дев’ятого травня бiля постаменту колишнього пам’ятника Сталiну. Я тодi вже точно повернуся з вiдрядження. Пiдемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що пiдошви з твоiх модних туфельок повiдлiтають, затямила?

– Затямила, – ледве дихаючи вiдповiла дiвчина. – А якщо не прийдеш?

– Значить, передумав! – таки не стримався i розсмiявся юнак.

– Зрозумiла, – потупивши погляд, серйозно проказала дiвчина.

– Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую! – i Роман струсанув дiвчину за плечi. – Тiльки не починай ревiти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дiвчина моеi мрii…

Люся зовсiм по-дитячому витерла шмарклi рукавом свого модного дорогого пальта пастельного вiдтiнку i краечком ока побачила, як у подвiр’я на Липках заiжджае столичне таксi iз шашечками:

– Затямила, – потiм уважно подивилась у вiчi юнаковi: – А що то за вислiв такий? Сам придумав?

– Який? – не зрозумiв Роман.

– Дiвчина мрii. Твоеi мрii, – уточнила Люся.

– Та не… – розсмiявся Роман. – То фiльм так нiмецький називаеться. Нещодавно по блату опiвночi на додатковому сеансi в «Жовтнi» пощастило подивитися.

– А-а… – протягнула Люся, сiдаючи в таксi. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

– Та постривай! – знову наздогнав Роман i нахилився над причиненим вiкном. – Ось, на, тримай. Сiм карбованцiв. З головою вистачить до твоiх «баклажанникiв». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!




Роздiл другий. Життя в рожевих окулярах



На вiкнi узори,
Квiти на вiкнi.
Десь снiги, як море,
В бiлiй далинi.
Облетiли клени
листячком давно.
Рiк новий до мене
Загляда в вiкно.
Далi неозорi,
Як заводiв дим…
Комунiзму зорi
На вiкнi моiм.

    В. Сосюра






Починався зимовий вечiрник тiльки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Снiг падав розмiрено i тонко. Немов Дуня сипала просо iз сита на дощечку, щоб потiм розкачати по нiй тiсто i злiпити з нього пирiг. Виходила така собi прокладка мiж казковим i реальнiстю. Мiж сьогоденням i тим, що або вже було, або, найшвидше, iснувало лишень в уявi й творах якогось казкаря-утопiста, який волiв нiчого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовiрно, вiн писав про стаханiвський рух, запеклiсть i затятiсть солдатiв без належноi зброi на передовiй у перший мiсяць Вiтчизняноi. Ну тобто зовсiм необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав i видозмiнював, немов у кривому дзеркалi Снiговоi королеви. Писав здебiльшого про новi шати Голого короля, i тим королем були всi «братнi» народи, яких запевняли, що те вбрання iм личить.


* * *

Учора я дiзналася, що Едiт Пiаф на останньому своему концертi знепритомнiла на сценi «Емпайр-Рум»[14 - 16 лютого 1959 року Едiт Пiаф пiсля пережитоi нещодавно автокатастрофи втрачае свiдомiсть на концертi в Нью-Йорку.]. Дуня, здаеться, тодi щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухнi. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрiтення Господне було вiтряно i похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер i маемо всiлякi бiди… Батько, який нерухомо сидiв на потертому старому диванi, нiчого не говорив. Вiн був таким же далеким вiд французькоi спiвачки, як i вiд нас пiсля смертi мами.

По всiх радiостанцiях пiсля цього випадку, що трапився наприкiнцi лютого, миттево прокотилася, нiби по небу кометою, ii пiсня La vie en rose, щоб счезнути з ефiру радiомовлення УРСР пiсля цього назавжди. І мое тринадцятирiчне життя десь таким i було – життям у рожевих окулярах. Це дослiвний переклад назви цiеi пiснi.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожевi окуляри», а саме життя прикидалося райдужним i безтурботним. Найшвидше, через мiй юний вiк. Хоча я i потiм умiла примусити свое життя носити задля мене рожевi окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневiрювалася, iстерила, вкотре йшла i поверталася до Олексiя. Вiн був моiм нарiжним каменем. Тiею точкою бiфуркацii, вiд якоi я вiдштовхувалася стiльки разiв, а потiм, мов той м’ячик йо-йо на гумцi, поверталася до нього – своеi вiдправноi точки, i все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втiм, життя менi все те пробачало стiльки разiв…

Імовiрно, тi окуляри були з якогось чарiвного плексигласу, що активно популяризували тодi, в «космiчних» шiстдесятих, як модний i надсучасний матерiал. Однак насправдi тi окуляри були iндульгенцiею моеi мами – перед розстрiлом едине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибiрський незайманий снiг, аби ii дитя було щасливим. Завжди. Попри все.

І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усерединi мене, i навiть коли я вкрай нещасна, то я вiдаю… знаю, що те все скороминуче, i знову стаю щасливою. Попри все. Щось е в менi таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенiкса. Справжньоi казковоi птахи, що вiдроджуеться i переживае. Дивно… в украiнськiй мовi дiеслово «переживати» означае двi протилежнi, як на мою думку, дii: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоцiйно: «пережити ворогiв», жити довше за ворогiв. Пережити… Так, нiби перший стан для украiнцiв завжди означатиме в перспективi й другий, доконаний стан перемоги.

Так ось, я все пережила, мамочка, i все ще переживу. Все те, що ще на мене чатуе. А доки я у своему тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, i едине про що я шкодую, що тебе зi мною немае.


* * *

Батько, побачивши, як я пiднесено наспiвую весь час пiд ту мелодiю Едiт, дiстав десь ii платiвку, i я постiйно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платiвка в нас уже давно була.

Батько якось попросив: «Слухай тихiше», на що я зауважила, що чула ii по державному радiо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнiшньоi розвiдки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також iноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська спiвачка», – пiднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що вiн мав на увазi, але пiсля цього довго про це думала. І справдi, звiдки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, нiби радянськi спецслужби дiзналися про кончину Едiт швидше за самого Бога й дозволили собi таку iндульгенцiю – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який вiд неi негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Колiщатка радянськоi влади, маленькi нишпорки та людоiди в законi – радянськi спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сiрiй масi, втовкмачували про стаханiвський рух, зорану цiлину, самовiддану i, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах i заводах… А верхiвка все робила за чiтким, рацiональним планом. Інодi дещо уособлено егоiстичному якогось iз вождiв, однак в жодному разi не позбавленому рацiо. Трохи бiльше рацiо, панове (себто – товаришi)! Трохи менше безглуздих, нiкому непотрiбних емоцiй. Вони доречнi лишень у лiжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного вiку, яка неодмiнно пiсля статевого акту мае привести в цей свiт здорову i роботящу одиницю радянського суспiльства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрежденiях, товаришi. Ну прямо тобi якась ортодоксальна релiгiя. Мормони, чи що?

Усе мае бути виваженим. Навiщо зайвий раз займатись акробатикою в лiжку? Збережiть сили для законноi працi! Вранцi почнете, пiсля того смiховинного дригання пiд ранкову фiзкультуру по радiо. Ймовiрно саме тому професiйного спорту в Радянському Союзi не iснувало. Зайве витрачання енергii м’язiв. Краще iдьте на якийсь там БАМ, чи що, i збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!

І трохи менше слiз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних спiввiтчизникiв, що поклали за вас голови в бою. Героiчнiсть вiталася в усiх проявах. Бажання видiлятися й хотiти бiльше, нiж у сусiда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянськоi верхiвки. Тi були iншою кастою.

А ось звичайним громадянам – зась…

У п’ятдесят сьомому на екрани виходить мувi «Летять журавлi». Надзвичайно пронизливе. В кiнотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фiльм, i навiть дотепна iронiя, такий собi глум над системою пробачаеться. Закривають очi.

– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…

– А Вы?

– Я тоже.

– От профкома или по-домашнему?

Не вирiзае цей дiалог цензура, нi. Йде певна Вiдлига. Або – певний натяк на вiдлигу. Зворушливий обман, коли громадян нiби пiдштовхують вiдкриватися iндивiдуально, ставати особистостями, а потiм знову хвилею починають карати за iхню ж iндивiдуальнiсть. А потiм iз полегкiстю обтесують iхню вдачу та iнакшiсть – мовляв, слава Боговi, виявили вчасно. Заздалегiдь. Доки цей сучок недотесаний не натворив дiлов.


* * *

Наступного року пiсля прем’ери цей фiльм здобувае Золоту пальмову гiлку Каннського кiнофестивалю. Пiсля такого трiумфу Тетяну Самойлову, яка зiграла головну роль у цьому мувi, запрошують до Голлiвуду. Їй пропонують роль Анни Каренiноi, де партнером акторки мав стати Жерар Фiлiп. І що ви думаете? Вiтчизна пишаеться нею i напучуе: «Звичайно iдь, квiтко. Це ж такий успiх, такий шанс…»? Звiсно нi, вiтчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керiвники Держкiно (а де факто – спецслужби) не дають iй згоди на участь у голлiвудському фiльмi. Вона ще зiграе одну-двi ролi в кiно за все свое життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справдi мачусi страшно – а якщо не повернеться до своеi батькiвщини? До заводiв-фабрик-шахт-лагерiв? Адже можуть i звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрiбно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своiми столiтнiми гривами в сине небо Калiфорнii? Фу. Таке доступне лишень мiфiчним гiперборейцям iз ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тiльки вiддалено нагадують американську мрiю. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленiнградськоi родини акторiв, то куди iй до небожителiв?

Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тiльки в книжках, кiно й iнших жанрах фiкшену.

Казка мала бути реальнiшою. Адже дiти – ще той матерiал. Нестабiльний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзае в лiсi, шукаючи пролiски для королеви. (Трактувати слiд було так, я гадаю: якщо владi заманеться щось таке, що звичайним розумом пересiчного громадянина не зрозумiти, роби. Бо влада краще знаеться на цьому.) Краще про бездарний i майже самовбивчий героiзм Мальчиша-Кiбальчиша. Не зовсiм казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звiсно), однак вiковий контингент той самий[15 - Ідеться про «Казку про Вiйськову таемницю, про Мальчиша-Кiбальчиша i його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опублiковано 1933 року в газетi «Пiонерська правда».].

Ми саме ставили в школi «Дванадцять мiсяцiв» Маршака, i я мала грати юну королеву. Моi емоцii й хейтерiв навколо мене (дiти вмiють ненавидiти й робити боляче, як нiхто; кристально чистi у своему абсолютi емоцiй, допоки не пiзнають власний бiль) докорiнно рiзнились. Я, власне, пишалася, що вчителька росiйськоi лiтератури й словесностi менi довiрила цю роль. Адже на менi буде вилискувати справжнiсiнька маленька корона з фольги, i моя сукня буде найкращою з усiх убрань акторiв! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б ii пошити i, врештi-решт, порiзала на неi тюль фiранок i ще десь дiстала якiсь куцi залишки темно-синього, як нiч, оксамиту. Тодi цей дивний матерiал, що приемно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашоi сусiдки – дружини генерала i за сумiсництвом директорки сусiдньоi школи – Вiри Ігнатiвни. Директорка та була незлобливою i навiть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приемною, i нашiй зубожiлiй родинi симпатизувала.

Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16 - Слова юноi королеви з п’еси-казки радянського письменника С. Маршака. Твiр написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.]. Коли почула по радiо про Едiт Пiаф.


* * *

Якась дикторка повчально зазначила, що в популярноi спiвачки була едина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «iспанку» i померла. І тодi я почала уявляти себе нею… Цiею дiвчинкою. Думала про Едiт Пiаф, як про свою маму. Бо тебе я не пiзнала. А та, хоч i далека, майже до казковостi – спiвачка, була ближчою менi за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижi, або деiнде. Та де завгодно…

Тiтка Дуня не могла менi замiнити маму, а батько весь час був такий вiдчужений у моему ранньому дитинствi, що я чимдуж потерпала вiд браку простого людського тепла, що називаеться «любов’ю». Дуня давила мене своiм пiклуванням й iнодi, дуже зрiдка – казками та небилицями, якимись iсторiями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тодi в моему уявленнi iснував iнший концепт батькiвськоi любовi. І я почала уявляти себе все бiльше i бiльше дочкою Едiт.

Пiзнiше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцiнна родина? Якби в дитинствi я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любовi? Звiсно… менi нема на що нарiкати. В мене була двоюрiдна бабуся – тiтка батька Дуня i, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розiрвала його i пiшла своею дорогою далi, якби в мене була мама.




Або Зворотний бiк мiсяця


«…ясно одне: в шiстдесятих роках космос побачить Людину. І немае сумнiву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здiйснюе план комунiстичного семирiччя».

Л. Вишеславський

Лiтературна газета № 1(1618)

01.01.1960


Коли ти дивишся на мене, в менi нiби вибухае воднева бомба. Й досi вибухае. Я так i не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сiмдесят другому ти, немов чорт iз табакерки, якимось чином опинився в Берлiнi незадовго пiсля того, як я потрапила сюди, я повiрила у фатум. Усе мае свое значення в цьому свiтi. І ми не владнi, не здатнi, та просто не спроможнi щось змiнити. Навiть коли нам здаеться, що ми керуемо своею долею. Щось вище за нас вирiшуе, кому з ким i на яких умовах, iнодi досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачаеться. Вiн мiнiмальний. Хiба що для заспокоення своеi совiстi – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…

Однак я все пам’ятаю. Досi все пам’ятаю. Кожне твое слово, кожен погляд i порух твоеi душi назустрiч до мене. Менi здаеться, я навiть перебiльшую. Хм, звiсно що так. Гiпертрофую свое значення для тебе шляхом перебiльшення всього того сказаного i зробленого мiж нами.

Жiнки взагалi завжди все перебiльшують. А чоловiки применшують.

Так природою склалося, i в нашi не такi вже й патрiархальнi сiмдесятi, коли жiнки чого тiльки не робили. І асфальт закатували, i на шахтах ми гарували плiч-о-плiч iз «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горiли, «фiтилили», мов тi свiчки. Радянськi одиницi – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимiрювалося знайомствами й благонадiйнiстю.

Що ж…

Однак психологiчно ми були такi самi, як i решта чоловiкiв i жiнок до нас i пiсля нас, у цiй краiнi й iнших по всьому свiту. Бо природу-матiнку не обманеш нiякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жiнок), а в наших чоловiкiв так само, як i в iнших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.


* * *

Рiк промайнув, немов один день, i вже стоiть лютий холод мiсяця лютого року шiстдесятого. Нове десятирiччя.

Дивно. Менi тодi заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних вiйною сорокових, потiм якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, i ось – на тобi – починалося нове десятирiччя. І я майже фiзично вiдчула якiсь змiни. Щось суттево нове в нашому становищi – пiшачкiв своеi великоi, багатонацiональноi краiни.

Ну, по-перше, мешканцiв нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими нiмцями, нарештi, розселили. Це вiдбувалось якось поступово, потроху, майже непомiтно аж до сьогоднi, коли родина Габзовських отримала другу кiмнату в комуналцi. Святкували цю подiю всiм подвiр’ям, бо iнакше просто не могло бути – радiснi виклики Галини Григорiвни чули всi. Про такий голос тодi казали «i мертвого з могили пiднiме».

Падав темно-сизий вельон надвечiр’я. Корка тонкого льоду, що вкривав бiлий снiг, нiби вiддзеркалювала потойбiчну синяву неба i далеких зiрок. Посеред двору була розвiшена чиясь постiльна, трохи сiрувата вiд вiку, бiлизна. Вона колихалася, немов прибулець iз космосу, вiд легкого вiтру. Всi вже чекали з нетерпiнням весни, першоi трави, пролiскiв (або хоча б iх зображення на листiвках iз великою червоною вiсiмкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижнi, як мае нагрянути). А снiг лежав незворушно. Ввечерi брав такий морозець, нiби хрещенськi морози. Це було дуже наразi. Адже хлопцi саме збиралися грати посеред двору в хокей i чухали макiтри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред iмпровiзованого хокейного поля.

Аж ось вийшла Галина Григорiвна i, лаючись, що тi зашкарубли вiд морозiв, замiсть того, щоб висохнути, почала iх знiмати з мотузок. Простирадла ламались i нiяк не пiддавалися пiд дебелими руками жiнки. Вона хмурила своi брови i несамовито робила свою справу. Їi було не спинити. Вже весь двiр знав: якщо Галина Григорiвна береться за якусь справу, то нiколи не зупиниться, доки не закiнчить. І заважати iй – то табу. Раптом, коли молода жiнка вже майже закiнчила, вибiг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його вiйськовоi форми зв’язкiвця, але ще в мундирi: «Гальо-Гальо! Нам другу кiмнату дали!» Бiлявка зойкнула i на мить полишила тi простирадла. Потiм розсердилася на свою миттеву слабкiсть: «Ай, Миколо, а йди менi допомагати! Скiльки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капiтан пiдбiг до дружини, обiйняв ii i почав кружляти подвiр’ям. Бiлизна, немов iндiанськi вiгвами, стовбичила на товстому бiлоснiжному покривалi снiгу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вiрила жiнка i заливчасто смiялася в обiймах чоловiка. – А яку, Миколо? Це ж менi треба буде з роботи знов звiльнятись? А далеко?» Чоловiк також заливчасто розсмiявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусiди. А може, й всiх розселять найближчим часом».

Цю сцену спостерiгав увесь двiр. Було далеко за сьому вечора, i всi сусiди вже повернулися з роботи. Я разом iз «хокеiстами» спостерiгала, як Вiра Ігнатiвна, та сама директорка школи i за сумiсництвом – найкраща подруга Галини Григорiвни, вiд якоi менi дiсталися кусники оксамиту, звiсила з четвертого поверху своi чималi перса в не по-зимовому тонкiй ситцевiй блузцi й прокричала: «Галино Григорiвно, вiтаю! Тепер iз роботи повернеться Василь Павлович, i ви йдiть до нас! З цукерками!»

«Ага! – вiдповiла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловiка. «Хутчiше, Миколо, та збирай ти вже цi клятi простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно вiдчуваючи свою важливiсть пiсля розширення житлоплощi й волiючи це продемонструвати дружинi. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жiнка. – Якось уже збирай це все до купи! В кiмнатi розкладемо!»

«Ет, Гальо! Нiчого ти не розумiеш! У якiй кiмнатi? Сусiди то виiхали, а речi своi в найкращому разi за тиждень заберуть!»

Хлопцi стояли непорушно. Нiхто не смiв перечити голосистiй директорцi дитячого садка номер двiстi шiстдесят сiм, що розташовувався прямiсiнько всерединi нашого подвiр’я по вулицi Іваново-Вознесенська п’ять[17 - Вулиця виникла у серединi XX ст. пiд назвою Нова, у 1955 (https://uk.wikipedia.org/wiki/1955) р. набула назву Іваново-Вознесенська. Сучасна назва – Кракiвська, на честь польського мiста Кракiв, побратима Киева з 1961 р.]. А коли, нарештi, хокейне поле було звiльнено вiд вiгвамiв бiлизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижнiй шапцi свого брата-спортсмена навiть крiзь зуби процiдив: «А нам ще навеснi квартиру вiддали. Жирiемо, пацани. Двiр стае заможним». І, скориставшись секундним зволiканням, доки iншi думали, що йому на це вiдказати, закинув шайбу в пустi ворота.

Я взагалi вийшла з гри. Подивилася на зорi, що, нiби в рамцi даху нашого будинку, сяяли над нами. Снiг блискотiв. Каркаючи, пролетiли кiлька ворон. Чомусь згадалася «Снiгова королева» Андерсена i його вчений ворон. Доки хлопцi знiчев’я все ж таки почали гру, я вперiщилась у вiкна пiд’iзду, у якому проживала родина Бугаенкiв, себто Вiра Ігнатiвна з чоловiком i малим сином – Борею.

Галина Григорiвна i Микола Ахтимонович швидко пiдiймалися сходами на третiй поверх. На четвертому рух зупинився, i iх поглинуло свiтло квартири друзiв. Я зiтхнула. В нас iз тiткою Дунею i батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околицi Киева iз самого початку забудови Соцмiста. Однак анi тiтка, анi розжалуваний батько, який пiсля вiйни був позбавлений усiх нагород, не дуже радiли власнiй житлоплощi й особливо Дуня, що постiйно згадувала квартиру в центрi столицi УРСР. Інодi зiтхала, iнодi прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лiбкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний i нiчого не вiдказував iй. А я iнодi думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього нiколи не промовляла.


* * *

По-друге, жити стало краще. Я до кiнця цього не вiдчувала, але в телевiзорi вiчно повторювали, що СРСР переживае перiод розквiту, i рiвень життя захмарно пiдвищився. Менi навiть iнодi ставало соромно: якщо той рiвень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не вiдчуваю? Я запитально дивилася навсiбiч, намагаючись знайти тому пiдтвердження, але знаходила тiльки поодинокi випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якiй, нарештi, i друга кiмната вiдiйшла до них, i Галина Григорiвна все мрiяла про третю, щоб у цiй квартирi жила тiльки ii родина.

Що лишилося поза моею обiзнанiстю та навiть iнших сусiдiв (незважаючи на ii голосистiсть), так це те, що Галина Григорiвна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли ii хворобливiй дочцi виповнилося два роки, а ii молодша сестра втекла вiд мачухи з Павелок i переiхала до Киева – тож Галина Григорiвна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала ii на Марусю i йшла «стукатися у дверi». Вона це так називала чоловiковi. І вона це достобiсу вмiла робити: що фiгурально, що буквально.

Спочатку в неi нiчого не виходило. Але жiнка була не з тих, хто здаеться. Вже за два роки вона товаришувала i з Іванiцею – начальником квартирного вiддiлу в райвиконкомi, i з Митрофановим – своiм безпосереднiм шефом – начальником районного вiддiлу освiти. Тi бiдкалися, що нiчого зробити не можуть, однак у кiмнатi Габзовських у квартирi номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусiдня кiмната звiльнилась, i Іванiца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорiвна вибивае собi зайвi метри, iй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовiльно. Так легше буде щось придумати».

І ось, нарештi, отримали довгоочiкуваний ордер! Запальна i язиката завiдувачка дитячого садочка, Галина Григорiвна ще довго докорятиме чоловiковi (якщо бути точною – все подальше спiльне життя). Мовляв, ти пiд столом ховався, коли я кiмнату вибивала. Але наразi – свято. Кiмнату дали! Не треба бiльше вчотирьох – вона, молодий капiтан, малолiтня дочка i молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!

Тож жити ставало все краще i краще? Чи як там, нiби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився i в нашiй вiтальнi? Принаймнi, жити ставало веселiше. Народ, що трохи оговтався вiд вiйни i навiть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хлiба, а й розваг.

З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молодi, якiй уже не треба йти на фронт i шукати окраець хлiба в повоенний перiод. Це був надлишок. І люди нарештi могли собi дозволити цей надлишок. Суцiльна кристалiчна необхiднiсть вiдпала, i в цьому крилися найважливiшi змiни.

Рiчковий вокзал прикрасили прекрасними мозаiками, ну майже фресками, тих таки спортсменiв, i тi фрески навiть не мали iдеологiчного характеру.


* * *

Не забували й про культурно-мистецькi заходи. Театральне життя буяло рiзнобарв’ям. Вкотре iшов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партiю Одетти-Одiлii блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 роцi, ii вiдпустили на гастролi в США i Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народноi.

Усi театри активно готувалися до Декади украiнськоi лiтератури й мистецтва в Москвi. Багато говорили про прем’еру комiчноi опери Сандлера «В степах Украiни» за однойменною комедiею Корнiйчука. Вона прогримiла вiд Одеського театру опери та балету до Киiвського й назад. І ii в першу чергу збиралися показувати московськiй публiцi.

Минулого року в Киiвському театрi Івана Франка своiм «соцiалiстичним реалiзмом» хизувалася вистава «Гранi алмаза». «Розкривати героiчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»[18 - Газета «Радянська культура» № 99(515) вiд 15.12.1959.]. Щоправда, здаеться вистава не потрапила на Декаду украiнськоi лiтератури й мистецтва. Забракло iй не так iдеологiчноi, як методичноi чистоти. Преса ii постiйно критикувала за занадту еклектичнiсть i безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заiнтригувала, i я вмовила Дуню сходити на неi.

Лiтература також не вiдставала i мислила семирiчними масштабами. «Ми повиннi взяти зобов’язання: за семирiчку жодноi поганоi, холодноi, фальшивоi книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будiвельники, доярки, ланковi, шахтарi», – зазначив Павло Загребельний у своiй статтi в сiчневiй «Лiтературнiй газетi» шiстдесятого року.

Кiно розвивалося чи не найяскравiше. І хоча вiйна давно скiнчилася, кiнорозповiдi про подвиги не давали спокою фантазii кiномитцiв.

Героями фiльму «Спрага» Одеськоi кiностудii стали радянськi моряки та розвiдники. «Не тiльки за темою, а й за своею iдеею, життестверджувальним духом, картина „Спрага” стоiть близько до таких кiнотворiв, як „Подвиг розвiдника”, „Молода гвардiя”»,[19 - Газета «Радянська культура» № 98 (514) вiд 10.12.1959.] – писали наввипередки газети.

Усе вертiлося в певному замкненому колi з поодинокими вiдхиленнями, однак прославлялося в перiодицi як надсучасне i вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналiсти ще з часiв повоення оте слiвце), iдеологiчне i реалiстичне. Повний набiр.


* * *

Тому навiть дивно, що нашi космiчнi технологii, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккартi щодо «червоноi загрози», таки не загинули разом iз його печiнкою вiд цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справдi досить вiдчутний поштовх до освоення космосу[20 - Американський сенатор Маккартi (на честь якого назване таке явище, як «маккартизм» – протидii й боротьбi з комунiстичним проникненням i шпигунством на користь СРСР, переважно в апаратi влади й серед iнтелектуальноi елiти, в переслiдуваннi осiб iз лiберальними переконаннями) страждав на алкоголiзм i бiльш нiж за пiвтора року до закiнчення своiх повноважень 2 травня 1957 року помер вiд гепатиту в лiкарнi мiста Бетесда у вiцi 48 рокiв.].

Так називана Науково-технiчна революцiя дала якiсний стрибок у структурi й динамiцi розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих i далi, охопивши всю декаду шiстдесятих, вiдбуваеться корiнна перебудова технiчних основ матерiального виробництва на основi перетворення науки на провiдний чинник виробництва. У Киевi з’являеться кiлька станцiй метро – на той час ну майже машина телепортацii.

Вiдбуваеться трансформацiя iндустрiального суспiльства в постiндустрiальне. Завдяки науковiй революцii старi науковi уявлення замiщаються частково або повнiстю новими, з’являються новi теоретичнi передумови, методи, матерiальнi засоби, оцiнки й iнтерпретацii, погано або повнiстю несумiснi зi старими уявленнями.

І це все на тлi рок-н-ролу на Заходi, музичнi платiвки з яким дiстаються «з-пiд поли» i продовженням у нас традицii Кукринiксiв – смiшними карикатурами на полiтичнi теми в перiодицi, що нищiвно викривають швидше моральну вiдсталiсть радянського суспiльства, нiж Заходу.

Також ми й далi «запозичували» технологii у висмiюваного Заходу i навiть для своiх найкарколомнiших технiчних досягнень використовували технiку, що в повоенний перiод називали «трофейною».

Так, якимось очкастим i завумним науковим спiвробiтником iз руками, що тряслися вiд неймовiрного хвилювання, було отримано сигнал iз космосу з першими знiмками зворотного боку Мiсяця в Симеiзькiй обсерваторii восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну мiжпланетну станцiю (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, мiж 6:30 i 7:10 за московським часом, станцiя виконала фотографування невидимоi частини Мiсяця i передала знiмки телевiзiйним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кiноплiвку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвiдувальних аеростатiв iз фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими вiйськами. Ось так.

Запозичення. Привласнення. Паразитування i розмноження. Проте не всього, звiсно. Інакше нiяка iдеологiя б не допомогла. Особливо в умовах вiдлиги. Хрущовська вiдлига.

Секс i рок-н-рол. І навiть нова мода. Навiть у нас нова мода. Адже, нарештi, з’явився акрил. І ця новацiя текстильноi промисловостi, що дала поштовх розробцi Киiвським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцiй, створила небачений до цього попит на штучнi матерiали. Пересiчна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постiндустрiального суспiльства. Все вiдбувалося органiчно. Немов перший секс третьокурсницi з таким ще юним i наiвним – ii колишнiм викладачем.


* * *

Це сталося майже за сiм рокiв по тому, в кiнцi грудня шiстдесят сьомого. Тодi був такий лютий мороз, що доки я зi свого педiнституту бiгла по скрипучому снiгу додому, аби не запiзнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нiвелюючи те, що остання пара у мене закiнчувалась о пiв на сьому), то було тяжко вдихати повiтря. Здавалося, нiби замiсть кисню в моi легенi потрапляють скалки льоду i впиваються в альвеоли, розриваючи iх своiми гострими лезами кристалiв.

Вiддихалась я тiльки в пiд’iздi. Там завжди стояв запах плiсняви, який нагадував менi про метро. В шiстдесят п’ятому було введено в експлуатацiю другу чергу станцiй метро, i менi вже не потрiбно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до iнституту, скоротився втричi. Я, мов та королева, сiдала на щойно добудованiй станцii «Дарниця» i виходила на розкiшнiй, мов палац, станцii «Унiверситет», вiд якоi до педагогiчного було рукою сягнути.

Як я i очiкувала, всi гостi вже зiбралися. Тiльки-но вiдчинивши дерматиновi скрипучi дверi своiм ключем, я вiдразу почула галас i дзенькiт бокалiв. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – iронiчно проказав усмiхнений батько, розцiловуючи мене в обидвi щоки. – Роздягайся i приеднуйся до застiлля. Там повна кiмната гостей. Навiть твiй колишнiй викладач прийшов». Тато подався до вбиральнi, а я миттю вiдчула, як мое серце шалено калатаеться, немов лiтак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комодi й безпомiчно спостерiгала, як моi щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу нiяк не можу отямитися…» «А я тобi казав: ну ii цю моду. Бери хустку, а то захворiеш, i що з того, що в тебе гарна зачiска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мiй день народження, менi так здаеться, був найкращим.

У мене було футорологiчне графiчне каре за останньою модою з легким начосом на потилицi. Тому, звiсно, нiякого головного убору я не носила. Окрiм того, я безстрашно обстоювала свою позицiю. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.

Вiн був дорослий i невпевнений у собi. Не набагато старший вiд мене, щоб вiдчувати цей мезальянс аж так глибоко, як вiн вiдчував. Пiзнiше вiн пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом iз колишньою своею студенткою.

Я боялася його чи не бiльше нiж вiн мене, й одному Богу вiдомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже вiдбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невiдворотно зсунута зi свого вiковiчного мiсця. Я закохалася так, що й досi тут, перебуваючи в Берлiнi за стiльки рокiв по тому – я вся його. Однак не рушу його стiн. То мое внутрiшне табу. Вiн створений не для мене i попри мене. Я тiльки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига i захист його ества. Все складно… Однак тодi, звiсно, я про це не думала. Я просто летiла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на свiтло.

Менi тiльки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком i частина гостей святкували мiй день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увiмкнули голосно радiо, i я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукуе пiд якусь пiсню каблуками своiх модних шузiв, коли за нами зачинилися дверi моеi кiмнати. Чи вони знали, що вiдбуваеться? Гадаю, що здогадувалися.

Вiн не був нiжним i – надзвичайно нiжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча i дерев’янiло, вiдповiдала йому, стежачи за порухами свого тiла. Менi було лячно. Моi груди i мiж ногами – набрякли, немов бруньки котикiв у Гiдропарку навеснi. Я була волога i спантеличена. Його руки ковзали по моему тiлу пiд блузкою i спiдницею, немов намагалися вiднайти якийсь стародавнiй скарб. Я намагалася не схлипувати, але моi вуста мимоволi вiдкривалися, i виходило щось схоже на нявчання котеняти. Вiн те нявчання стишував поцiлунками. Тихше-тихше… Тобi не боляче? Я не знала, що на це вiдказати. Мое тiло нагадувало суцiльне мiнне поле. Я не знала, чи менi не боляче, чи все ж приемно… Єдине, чого я хотiла, – так це продовження. Моi стегна мимоволi розсувалися, i по вологiй шкiрi мiж ними я здогадувалася, що якщо вiн не увiйде в мене, менi доведеться закритися у ваннiй кiмнатi й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася вiд одного бокала шампанського так, нiби й не було пива i горiлки на шкiльному подвiр’i перед iмпровiзованою дискотекою кiлькома роками до того, якi мене мали загартувати й пiдготувати до всього алкоголю у свiтi разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанiв i вiдчула твердий еректований прутень пiд цiвками пальцiв. Вiн, так само сором’язливо, повiльно вiдвiв мою руку вiд своеi ширiнки. Я навiщось подивилася на килим, що висiв над моiм лiжком i зображав пасторальну iдилiю оленят на галявинi. Чомусь на пам’ять спало безлiч ранкiв, коли я роздивлялася тих оленiв i все намагалася нарештi прокинутися, аби спочатку пiти до дитсадка, потiм за кiлька рокiв – до школи, i ось, нарештi, на пари свого педагогiчного… «Ти точно цього хочеш?» – вiн уважно дивився менi у вiчi. «Так, увiйди в мене». Я сама злякалася цих слiв, нiби чула iх вiд когось менi незнайомого, однак це був мiй голос, i я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухiв (а я була незайманою, i це не було так уже й просто ввiйти в мене) вiн спинився i знову запитально подивися менi у вiчi.

Я стогнала, i сама пестила собi груди пiд блузкою. Здаеться, такими твердими моi соски ще не були нiколи. Вiн зрозумiв моi порухи й обережно продовжив, так i не дочекавшись моеi вiдповiдi.

Я перетворилася на суцiльний вогонь. Уже не вiдчуваючи окремо рук i нiг, своеi пiхви, його ества в менi… Я рухалася йому назустрiч, пришвидшуючись. Моi щоки розчервонiлись, а пальцi несамовито впивались в його спину. Я вiдчувала, як по стегнах стiкае щось гаряче, й розумiла, що то моя кров. Краем ока глянула на свою постiль. По мальвах на простирадлi розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не вiдчувала болю. Мое тiло перетворилось на суцiльне задоволення. «Тобi не боляче?» – вкотре запитав вiн i пiдняв мою макiтру з подушки, аби заглянути у вiчi. «Нi-нi», – запевняла я його i хотiла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак вiн раптом спинився i випiрнув iз мене.

Я закрила очi й вiдчула, як вiн цiлуе нiжно мене у вуста. Мое ество потягнулося до нього, i я долонями почала шукати джерело своеi насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала i вимагала бiльшого. Вiн знову обережно мене вiдсторонив вiд себе, немов боявся поранити, i обома руками взяв моi зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маемо повертатися до гостей».

Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закiнчення свята – пiсля того, як ми все ж таки вiдчинили дверi моеi кiмнати й, винувато всмiхаючись, незграбнi та щасливi, повернулися до вiтальнi – я пам’ятаю, немов у туманi. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванноi кiмнати.

Здаеться, Дуня зрозумiла, що вiдбулося. Вона жартiвливо проспiвала: «Ти ж нiби не миешся на нiч?» Вода була ледь теплою i довго нагрiвалася у шланзi душу. Я бачила свое розпашiле обличчя з дикунськими очима в запотiлому старому дзеркалi на дверях ванноi кiмнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмiнь зi шлангу, я довго пестила клiтор, доки остаточно не втомилася вiд того току, що проймав мое тiло i примушував дрижати пальцi нiг у судомах. Потiм я довго вiдмокала в гарячiй водi й водила цiвками по малесеньких крапельках на чавуннiй ваннiй. Виходили змiйки, що повзали по вологих луках, заповзали в нiрки, шурхотiли лускою своiх мiцних, гнучких тiл… Я мрiяла про нього, лежачи в уже застиглiй водi, i вiдчувала, як та крижана глиба мого внутрiшнього антарктичного океану скресае. Так починалося мое персональне глобальне танення льодовикiв. Чи все призведе все ж таки мене до трагедii планетного масштабу?..

Чи мiг би бути перший раз кращим? Гадаю, що нi. Але водночас i так. Бо потiм я накрутила себе так, що примусила не зачiпати його. Психологiчно не рушити з того мiсця i тiеi прозелiтичноi мiсii, яку пiдсвiдомо вiдчувала. Ось-ось мав початися шiстдесят восьмий рiк. Але нам до нього ще йти i йти…

А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.




Роздiл третiй. I will show you Kuzka’s mother![21 - Емоцiйнi слова лiдера СРСР М. Хрущова на засiданнi Генасамблеi ООН у 1960 роцi англiйською перекладуть буквально, й iдiоматичний вираз «показати кузькину мати», себто «пригрозити будь-кому» назавжди ввiйде в iсторiю.]



«На Хрещатику в передсвятковi днi тисячi перехожих… З кошикiв, якi тримають жiнки, визирають дуже спокусливi ласощi до святкового столу. Поспiшають кудись заклопотанi чоловiки.

А цi двое – юнак i дiвчина – йдуть неквапливо, замрiяно… Зупиняемо iх, знайомимося…

Виявляеться, 1959 рiк став для Ігоря i Надi роком iх одруження. Ігор закiнчив Киiвський iнститут водного господарства, дружина працюе продавцем у книгарнi, а разом вони мрiють у 1960 роцi поiхати на будiвництво Киiвського моря. І зроблять усе, щоб здiйснити свою мрiю».

    «Лiтературна газета» № 1(1618)
    Вiд 01.01.1960






Закiнчувався другий акт «Богеми», який, здаеться, не закiнчиться нiколи. Цю п’есу тiльки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовiрно – випадково) в киiвськiй оперi, i я сподiвалася на бiльше. Значно бiльше вiд чогось потаемного i забороненого. Однак усе, як завжди. Людськi емоцii, банальнi життевi ситуацii. І все ж таки пiсля квазiсучасного репертуару останнiх десятилiть, оспiвуваних газетами, публiка була у захватi. Я ж вiдверто нудилася…

Менi ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, i я здебiльшого думала про секс i змiни свого тiла, пов’язанi зi статевим дозрiванням. Власне, в Середньовiччi мене б уже вважали за дорослу, зрiлу, повноцiнну жiнку. Та ба, навiть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досi незайманою. Нецiлованою. Не те щоб у мене не було оргазму i я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здаеться, iнше сторiччя за вiдчуттями), шестирiчною я його пiзнала. Дуня подарувала менi пупса. Великого, незграбного i лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моею Мальвiною.

Пiд час цього акту, на вiдмiну вiд нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сидiла за своiм столом i вiдчувала, як мiж ногами набрякае щось пекуче i невiдворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, iснувало поза моею волею i навiть поза моiм бажанням. Щось тваринницьке, iнстинктивне. Щось поза мною i цiлим свiтом. Щось таке, що керуе цим свiтом i мною. І навiть бiльше – всiма нами.

Через багато рокiв пiсля цього… Чи я обирала Олексiя i вирiшувала, що саме йому дозволю? Що саме вiн буде моiм першим чоловiком?

За вiкном падав перший снiг. Розмiрено i тонко. Саме так вiн падав далекого шiстдесятого, високосного року. Коли вже хворiла Едiт Пiаф, моя самоназвана i самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарештi у свое користування другу кiмнату на нашiй, Іваново-Вознесенськiй вулицi. Життя, як завжди, тривало.


* * *

Снiг пiсля мого дитинства в Соцмiстi для мене завжди падатиме розмiрено i тонко, немов крiзь сито. Це щось стале, немов моя якiсть, якiсть мого характеру. А комусь – завiрюхою, буревiем. Незнаною бурею емоцiй i почуттiв.

І всi ми до снiгу пiдлаштовуемось, дослухаемось, але нiколи не здаемось.

Зима…

Леонiду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Днiпропетровську було холоднiше, нiж у його рiдному Киевi, хоча той i розташовувався пiвденнiше. І завiрюха дмухала йому в обличчя сильнiше, i холоднi голки снiгу кололи його болючiше. Звiсно, йому тiльки так здавалося. Все в нашiй головi.

Інодi це мiсто вiн уявляв не пiвденною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибiрським мiстом, також великим i достобiса технологiчним. Припустiмо – Новосибiрськом. Усi газети майорiли вже не перший рiк здобутками будiвництва Академмiстечка поряд цього мiста, що стрiмко розвивалося. Леонiд Іванович знав, що Новосибiрськ бiльший за кiлькiстю мешканцiв нiж Днiпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останнiй перепис населення – якась газета написала, як же стрiмко розвиваеться «сибiрська столиця» зi своiми пiдприемствами й науковими iнститутами. Тож пряма схожiсть мiж Днiпропетровськом i Новосибiрськом простежувалася.

Ідучи додому з роботи, – вiн працював на заводi, – все думав: а чим воно вiдрiзняеться вiд його нинiшнього мiста, де вiн проживав? Хiба що вiчною мерзлотою, i то не факт. Десь там, iмовiрно (хоча ця ймовiрнiсть i була така примарна, що навiть не ймовiрнiсть, а так – фантазiя дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.

Вiн уявляв.

Івана Краузовича вже вiдпустили. Адже десять рокiв таборiв, на якi його засудили ще до вiйни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацiю вiдомому спецiалiсту з ракетобудування – своему сину, своему единому нащадку. І навiть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, примiром, на пiдводу, i гасничок в його кiмнатi не димить. «То чи холоднiше там, нiж у Днiпропетровську, батьку?» – ставив вiн сам собi риторичне запитання, подумки звертаючись до найрiднiшоi йому живоi iстоти, яку не бачив iз далекого сорокового, коли втiк iз дому i поступив до Нахiмовського морського училища, i вiдповiдi не отримував, бо серце пiдказувало зовсiм не ту райдужнiсть, що хотiв би.

І единий позитив, який Леонiд Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо ii чоловiк також iз далеких сибiрiв не виказував жодних ознак життя. А вiдтак не доведеться розлучатися з найрiднiшим (звiсно, пiсля батька, якщо той ще живий) для нього створiнням. Хоча вiн собi й пообiцяв, якщо Наталчин чоловiк повернеться зi свого тюремного заслання, вiн самоусунеться, як справжнiй джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – нi…


* * *

Пiсля того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Днiпропетровську, до Киева вiн навiдувався часто, але ненадовго. Мiж ним i одруженою жiнкою, що жила в його колишньому помешканнi з двома синами, утворився такий собi гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зi своiм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурнi днi по Сталiну, невiдомо з яких причин. Хоча тодi особливо i причин не треба було: вiдразу по смертi генералiсiмуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусiд по гуртожитку вiд заводу з кiмнати праворуч – «за гарнi очi». Леонiд Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст пiсля третьоi чарки натщесерце чистоi, сорокаградусноi «Столичноi», вiдмовчувався. Не хотiв вступати в дискусiю. У самого на серцi було безлiч усiлякого. Гiркого i заснiженого. Завiрюха…

А втiм, Леонiд Іванович тiшився, що живе не сам, i вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обiймав посаду начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет, i квартиру пропонували, i не раз. Навiть ордер якось принесли й поклали йому на стiл. Однак жити сам конструктор не хотiв. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, i той вихлоп, немов iз реактивного двигуна, що неодмiнно станеться за цим, знищить його зсередини, i вiн вже буде не в змозi встати з колiн. А сусiдськi очi навкруги були для нього, мов тi робочi гази – робоче тiло реактивного двигуна, що утворюеться внаслiдок спалювання пального в камерах згоряння.

Тож щоденний алгоритм пiсля роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потiм були певнi варiацii, однак завжди приемноi, рутини. За ним доглядали, i йому прислужували, i це було достобiса приемно. Тож потiм на кухнi Таня (дружина колеги iз сусiдньоi кiмнати лiворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тiльки-но перевели пiд керiвництво Леонiда Івановича, i ще не знав про згубну дiю радiацii з реактивних двигунiв) або Маруся (дружина спiвробiтника з кiмнати праворуч, який уже все знав i давно зневiрився мати нащадкiв, а тому пив, курив i матюкався) наввипередки йому подаватимуть наiдки.

Маруся з центральноi Украiни й завжди готуе зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонiд Іванович братиме трiшки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, i все киватиме, усмiхаючись i дякуючи, а думатиме про свое – про роботу. Таня борщiв не варить i взагалi рiдкого як страви на вечерю не визнае. В неi буде щось на кшталт кулебякi. Риба в тiй вiдбiрна – з центрального ринку, найсвiжiшi яйця (теж не з гастронома). Таня – з Пiдмосков’я. «Дворянська дiвка», як про неi подумки зазначив про себе Леонiд Іванович, коли ii знайомив iз ним ii чоловiк Григорiй.

Григорiй – один iз його конструкторiв у цеху. Новенький. Постiйно тупить, справляеться як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий i якийсь недоучений. Леонiд Іванович здогадуеться чому – чув його сiмейну сварку з Танею через стiнку. На фразi «я ж контужений!» дружина почала активно на нього шикати. До ранку вiд iхнього подружжя нiчого чути не було.

Комунальне життя. Ех… Те, вiд якого Льоня втiкав, як прокажений. Навiть встиг одружитися, аби хоч кiмнату в комуналцi не забрали, i досi навiть сам собi не може чесно вiдповiсти: чи вiн кохав свою дружину Тоню i пасерба, чи й справдi… просто квартирне питання стояло дуже щемко?

А тепер, ось бачте, отримуе справжню насолоду вiд нього. І нагодують дружини пiдлеглих наввипередки, i у вбиральнi чисто, i очi якiсь бачить, коли приходить до помешкання ночувати, як нiяк.

Та е ще одна причина…

У Киевi лишилася родина. Хоча i несправжня, так би мовити, бо Наталя одружена iз зеком, що десь пропадае в Сибiру, а сини не його, однак… Однак. Інших дiтей вiн уже не матиме. З усiею ретельнiстю поцiкавився щодо цього в уролога. А те, що дружина не його, то вiн уже мав одну законну. І чим це все скiнчилося? Розлученням.

То навiщо йому, питаеться, окрема холодна i похмура квартира у цьому чужому i байдужому iндустрiальному мiстi? Аби знов почати пити? Знову почати рефлексувати щодо невдалого особистого життя? Це вже – нi.

Мiсто гниле i порожне – це факт. На противагу вiд ракет, що виробляють на його заводi. Ох… Цi великi й хуткi, мов бiлки, металево-радiацiйнi махини. Немов летючi бiлки – летяги звичайнi[22 - Ідеться про полiтуху сибiрську (Pteromys volans), або летягу звичайну – вид гризунiв роду полiтуха (Pteromys) родини вивiркових(Sciuridae). Поширена в пiвнiчнiй частинi Схiдноi Європи i майже по всьому Сибiру.]. Здаеться, в Сибiру такi водяться.


* * *

Тим часом Леонiд Іванович не дуже сильно помилявся, коли в мрiях думав про те, що батько живий-здоровий i живе собi десь, розкошуючи. Ну, можливо, не розкошуючи, але непогано. Десь там, далеко, за кряжами заснiженого «Кам’яного поясу»[23 - Так першi руськi поселенцi називали Урал.] уральських гiр i безлiчi списiв стовбурiв тисячолiтнiх смерек.




«Шаман»


Я, друзья, скажу вам сразу:
Эта книжка – по заказу.

    «Дядя Стёпа и Егор», С. Михалков

Івану Краузовичу в тисяча дев’ятсот шiстдесятому мало б виповнитися сiмдесят п’ять, однак за дивним збiгом обставин вiн перестав лiчити свiй вiк. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гiрше. А так… Тiльки летяги звичайнi та й тi лише здогадувалися, скiльки ото насправдi йому – новому учню шамана. А скiльки вчителю – вони взагалi боялися навiть думати.

Шаман був «бiлим» (себто добрим), беззубим, але вiчно усмiхненим телеутом[24 - Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росii, традицiйне мiсце проживання – пiвдень Захiдного Сибiру (Кемеровська область). Мова i культура телеутiв тiсно пов’язанi з мовою i культурою алтайцiв, етнотериторiальною групою яких iх офiцiйно вважали до 1993 року.]. Окрiм вiдсутностi зубiв, те саме можна було сказати про його волосся i половину пальцiв правоi руки. Також вiн не мав вiку та iменi. Перше втратив, як зрозумiв, що даремно кожного дня готуватися з усiею урочистiстю до того, що нiяк не приходить – до смертi. Друге вiн уникав називати Івану Краузовичу та тiй рештi людей, iз якими регулярно спiлкувався i яких можна було перелiчити на пальцях його лiвоi руки, що зосталися. І невiдомо було, з якоi саме причини: чи лякаеться, аби не зурочили, чи давно вже сам забув свое iм’я, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав – воно i не до кiнця трапилося, так би мовити.

І справдi, як i пророчив його син, була в Івана Краузовича i телеутського шамана своя кiмнатка. Навiть маленький будиночок. Такий, малесенький… І навiть вiчно кiптява в ньому. І коли стороннi мешканцi Ашкiтiма, на околицi якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмiнно жалiли його. Бо ззовнi той будиночок – кiмнатка з дахом та й годi – видавався таким малесеньким i негодящим для життя, що й важко уявити гiрший.

Насправдi всерединi все було не так жалюгiдно, як ззовнi, й Іван Краузович сам дивувався, як же всерединi так може бути затишно i тепло, якщо екстер’ер викликае спiвчуття в кожного, хто проходить повз? Не iнакше як чари телеутського шамана…

Ашкiтiм, себто Іскiтiм – мiсто, що дiстало свою назву в подарунок вiд тих самих телеутiв, якi мешкали тут здавна[25 - Уважаеться, що назва «Іскiтiм» походить вiд етнонiма «аскiштiм (ашкiтiм, азкештiм)» племiнноi групи степових тюркiв – телеутiв, котрi мешкали у цiй мiсцинi з XV ст. i в перекладi з тюркського означае «яма» або «чаша».], стрiмко розвивалося. І вже давно тi телеути, яких i так було дуже мало, не становили бiльшiсть населення. Однак традицii шаманства жеврiли тiльки серед них. Нiякi прийшлi в’язнi численних таборiв ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибiру, як мухомори, анi стахановцi-активiсти, що приiхали будувати Академмiстечко в Новосибiрську, на магiчних навичках зцiлення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескiнченним струмочком ходили хворi люди. Всi хотiли якось вижити в суворiй природi: i колишнi зеки Сиблагу, що не поспiшали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральнi райони своеi радянськоi батькiвщини), i робочi Академмiстечка, i простi мешканцi Новосибiрська, що розташовувався за тридцять кiлометрiв вiд Іскiтiму, який ще в далекому п’ятдесят першому отримав статус мiста районного значення.

Тож тим часом Іскiтiм (хоча серед прийшлого населення i вважалося, що вiн цiнний тiльки вапняком, який тут добувають) лишився батькiвщиною вкрай маленькоi народностi телеутiв, i саме вони, цi дивнi, майже магiчнi, алтайцi невидимо надавали тiй мiсцевостi значущостi.


* * *

«То твоi, Шановний Іване, тебе зреклися?» – проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Вiн завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», iмовiрно, на честь найвiдомiшого героя росiйських казок – Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лiнгвiстики i за сумiсництвом – колишнiй зек – Іван Краузович довго не мiг зрозумiти причину того прiзвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман iз невеличкоi народностi талеутiв його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав i якого, нарештi, випустили з табору), Іван Краузович нiчого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, клiпав старими, пiдслiпуватими очима. Інодi iв юшку з маленьких сибiрських кiстлявих, але достобiса жирних рибок, назви яких не пам’ятав.

Чи думав вiн про сина? Чи згадував вiн взагалi Киiв? Та нi, звiсно. Запитайте, шановнi, у якiй послiдовностi до приреченого i якимось дивом вижилого iндивiда повертаються спогади. Про що вiн думае взагалi? Я чомусь бiльше нiж упевнена, якщо його близьким нiчого не загрожуе, вiн насамперед думае про себе. Закон самозбереження, що рухае всiм навкруги. Потiм виринають спогади iз самого раннього дитинства. Того, ще нiчим не захмареного. Коли й роздумiв про навколишнiсть з ii правдою i кривдою не було. Не давав оцiнок. І тiльки за тим… потроху… нiби кораблi з туману, починають поступово з пiдсвiдомостi виринати спогади…

Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжi Киiвськоi Венецii[26 - Так до Другоi свiтовоi вiйни називали в приватних розмовах Труханiв острiв.]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому днiпровському пiсочку про полiтику (але так, злегка, про те, що можна) i якийсь дивний ресторан на березi, назви якого колишнiй професор не пам’ятав. Взимку вiн сердився – харкiвська iнтелiгентка i за сумiсництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постiйно. Навiщо ти сина постiйно береш iз собою на Карпенка-Карого[27 - Театр, котрий було засновано 1920 року у Вiнницi, довго мандрував iз постановками рiзними мiстами Украiни. Актори працювали майже задарма, однак iз неабияким пiднесенням. Це стало приводом переведення франкiвцiв 1923 року як Державного театру УРСР до столицi Украiни – Харкова на постiйнiй основi. А потiм, улiтку 1926-го, театр iм. І. Франка за рiшенням уряду перевели до Киева, тодi як iз Киева до Харкова переiхав театр «Березiль». З 1926 року театр працюе в будiвлi колишнього театру Соловцова. У 20–30-х рр. ХІХ ст. серед постановок були шедеври вiтчизняноi та свiтовоi класики: «Весiлля Фiгаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкiна i, зокрема, «Суета» І. Карпенка-Карого.]? Хiба йому це стане в пригодi в життi? Незабаром вiйна…

Хоча нi. Звiсно, все було не так. Адже професор лiнгвiстики про вiйну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя iз шопенами, театром й iншими надлишками… нiчого не знав. Нiхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.

Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лiбкнехта з власним окремим кабiнетом, яка для колишнього науковця була нiби данiсть. Нiби все так i треба. І тi спогади видавалися такими нереальними, нiби й не спогади взагалi, а так… марення, мрii. Фантазii старого i хворого професора лiнгвiстики нiмецького походження, що працював у Киiвському унiверситетi й на самому початку вiйни загримiв до Сибiру за це походження.

Потiм прийшло якесь усвiдомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вiкном – сибiрська завiрюха. Реальнiсть. Тут i тепер. Вiн довго роздивлявся своi руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив i де знайшов – про це не питав. Ця iнформацiя була для нього така ж непотрiбна, як i знати, скiльки шаману рокiв. Але ось прiзвисько…

«Шановний Іван» довгий час тiльки мiг здогадуватися, чому його рятiвник – «Дядя Стьопа», доки вiн не знайшов у його важезнiй старiй скринi «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рiк iз поемою Сергiя Михалкова «Дядя Стьопа – мiлiцiонер», i все стало зрозумiлим.


* * *

– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумiеш… – Шановний Іван потер перенiсся. Вiн думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу iсторiю Радянського Союзу. – Ну це бiльше був такий термiн поширений, нiж насправдi зреклися.

– Не розумiю. У нас, у бiлих калмикiв[28 - У росiйських письмових джерелах телеути пiд iм’ям бiлих калмикiв увперше згадуються 1601 року. Ця назва вiдрiзняла тюркомовних степовикiв вiд iх союзникiв – монголомовних ойратiв, яких росiйськi дослiдники визначали як чорних калмикiв.], так не заведено, – вiдрiзав Дядя Стьопа.

– У нас також, в украiнцiв, не заведено. Однак, якби мiй син офiцiйно не зрiкся б вiд мене, був би зi мною в Сибiру. Розумiеш? Ну, це, нiби як традицiя така – зрiкатися ворогiв народу. Інакше всю сiм’ю по етапу вiдправляють.

Шаман мовчав i тiльки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:

– Ну, це як на весiллi: «весiльний генерал» мае обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумiеш?

– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченоi чи зречення вiд тебе сина? – не здавався шаман.

Експрофесор собi подумав: «Чи вiн справдi намагаеться зрозумiти, чи кепкував з мене?» Втiм, Іван Краузович усвiдомлював, що мозок «дядi Стьопи» справдi побудований так, що той нiколи не зрозумiе, як це: зрiкатися когось рiдного, аби не потрапити до в’язницi.

– Усе не по-справжньому… – насамкiнець iще раз проказав Іван Краузович, усвiдомлюючи, що не вдасться пояснити й просто волiючи закрити цю гостру для нього тему.

– Хм, коли Єжов перетворив Сибiр на мiсце масових куркульських заслань i ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повiнь, яка на берегах Бердi[29 - Рiчка в Росii, права притока Обi. На нiй розташованi селище мiського типу Маслянино, мiста Іскiтим i Бердськ.] несподiвано почалася у квiтнi, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – вiдказав шаман так, щоб ледь чутно було навiть самому йому, не те що його пiдопiчному.

Однак Шановний Іван той тихий шепiт почув i таки вибухнув:

– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо мiлiцiонер? Чи, бо, живеш, немов на заставi Іллiча[30 - Назва площi в центрi Москви й однойменна назва кiнофiльму про молодь, котра починае самостiйно жити, ще точно не уявляючи, як це правильнiше зробити в реалiях СРСР пiсля ХХ з’iзду партii.] – в самому центрi Космосу? Чого?! Бо все знаеш? Знаеш напевно, що мiй син мене не любив? Якщо ти все знаеш, то скажи менi, що було б iз моiм единим сином, Леонiдом, якби вiн у своему Нахiмовському, акурат перед складенням присяги й вiдправленням на фронт, мене не зрiкся?!

У ту саму мить, коли б вiдповiдь дядi Стьопи напевно спричинила неабияку сварку мiж чоловiками, нiби рятуючи ситуацiю, почувся стукiт у дверi iхньоi хатини. За тим почулось тихе шарудiння, i хтось почав благати: «Дядю Стьопо, вiдчини, прошу… Дитя прихворiло… Що робити – не знаю… В таку пiзню годину до районноi полiклiнiки вiдомо не доiду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всiй окрузi людей зцiлюеш! Прошу…»

– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пiзню годину мене хтось благае про допомогу?

Шаман зиркнув на шановного Івана, пiдняв вказiвний палець i пiшов вiдчиняти дверi.

Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кiнець сибiрського вересня, нiби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумiв, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нiкого всередину не пускав. Нiколи. Пiсля хвилинних роздумiв, вiн сказав бабi: «Давай сюди» i вихопив iз ii рук замотане в хустку дитя.


* * *

Розгорнув ту хустку на столi, що був i за кухонний, i за операцiйний, коли шаман входив у транс i його руки опинялися всерединi хворого людського органiзму. Вiн так зцiлив уже не одного мiсцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович пiдглядав, непорушно причаiвшись за пiчкою, викладеною чудовою майолiкою, однак жодного разу не вгледiв чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман iз заплющеними очима, трохи розгойдуючись iз боку в бiк у трансi, виймае той хворий, пульсуючий апендицит, а пацiент не стiкае кров’ю? Тiльки голими руками виймае. І руки в нього чистесенькi, нiяких слiдiв «людських рiдин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гнiй) на тих руках немае. Немае i слiду на тiлi прооперованого вiд операцii. І якби не залишки тих закривавлених людських органiв, що, здавалося Івану Краузовичу, ще трiпаються i скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому вiдрi, в котре шаман кидав продукти операцii, то Іван Краузович би просто собi думав, що йому все те ввижаеться.

Адже щоразу, коли вiн ховався у своему схронi за пiчкою, находив на нього дивний стан. Нiби сновидiння перемiшувалися з дiйснiстю у якомусь казковому танку. В головi трохи паморочилось, i як колишнiй професор лiнгвiстики Киiвського унiверситету не намагався розгледiти, що шаман виробляе над новим непорушним пацiентом, який без жодноi анестезii лежить у шамана на столi, нiяк йому це не вдавалося… Натомiсть силомiццю, поза його волею, думки линули до майолiки, якою була облицьована пiчка. Вiн починав роздивлятися дивовижних звiрiв на нiй, торкатись пучками пальцiв тих чудернацьких вiзерункiв…

І чого тiльки не було на тих керамiчних плитах!.. І мiфiчнi оленi iз зiркою мiж рогами, i смерек, i казковi птахи, i риби, i заснiженi гори, звiсно ж… Ну куди ж Сибiр без риби й снiгу?

– Треба вводити в транс, – винiс свiй вердикт шаман.

– Що? – нiби отямився вiд сну Іван Краузович.

– Треба присипляти малого, – повторив шаман i рiшуче подивився на свого пiдопiчного. – Інакше не виживе.

– Але ж ти ще не робив такого на зовсiм грудних, хiба нi?

– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.

Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, нiби про щось розмiрковуючи, потiм радiсно усмiхнувся своiми беззубими яснами до шановного Івана, i той ураз почав спостерiгати за оленями, уквiтчаними зорями мiж рогiв, i рахувати зорi в сузiр’i Гiдри на пiчнiй майолiцi.

Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок iхнього единого цiлого простирадла, як нiчого й не було. Потiм вiдчинив дверi й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозi. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зiйде, не зайде знову. Тiльки поiти ось цiею настоянкою. Молока в тебе бiльше не буде. Нехай чоловiк купить козу i доiть». Баба з готовнiстю закивала. Ага-ага… А потiм намагалася схопити руки дядi Стьопи та iх навiщось поцiлувати. Шаман знiяковiв i вiдiйшов вглиб кiмнати. Іван Краузович закрив його своею постаттю:

– Дядя Стьопа втомився. Однак вiн розумiе i вiзьме вашу вдячнiсть (про себе колишнiй професор подумав: «Як делiкатно i дипломатично. Якби я i справдi був нiмецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трiйка, що мене судила перед вiйною, то ось тепер мiг би бути вiйськовим аташе. Бажано десь на Карибах, де теплiше»).

– Ось, вiзьмiть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки пiдопiчного шамана i вклонилася аж до землi, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лiкували.

Баба хихикнула i позадкувала. Іван Краузович про себе подумав: «Стандартна ситуацiя. Спочатку молять, потiм нiвелюють зцiлення. Адже нiкому не втямки, що могло б статися, якби не шаман…Якби я не бачив наслiдкiв, також би нiвелював… Однак я знаю, що буде далi, i що лишаеться пiсля таких ось операцii в оцинкованому вiдрi».

Нiби на пiдтвердження своiх думок, коли Іван Краузович зачинив дверi за непроханими нiчними гостями й нахилився над вiдром, то побачив, що в ньому лежить щось крихiтне i яскраво-лимонне, i воно, немов крило пташки, ще живе й трiпоче. Іван Краузович запитально глянув на шамана. Той лежав на тапчанi, на якому ночами спав, i знесилено, не мигаючи, дивився на Івана. Пiдопiчний помiтив, що Дядя Стьопа бiльше втомився, нiж зазвичай. Іван Краузович вирiшив сiсти на стул коло стола i не заважати своему наставнику вiдпочити, хоча i був занепокоений: той нiколи не прилягав на свiй тапчан, якщо не збирався спати. Івану Краузовичу пригадалося, якими звичними для цивiлiзованоi, кривавими й не такими безболiсними методами вiдкачували гнiй iз легень його дружинi Настi. Той був таким само яскраво-лимонним, хiба що його було значно бiльше, i вiн перемiшувався зi згустками кровi й не в оцинкованому вiдрi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63875922) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Абревiатура – Мiнiстерство державноi безпеки.




2


Абревiатура – Добровiльне товариство сприяння армii, авiацii i флоту, створене восени 1951 року.




3


Бiльше про це читайте в роздiлi «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги».




4


Нинi – Європейська площа.




5


Сучасна Олександрiвська лiкарня. В радянськi часи мала офiцiйну назву «14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii», а в народi ii називали просто – «Жовтнева лiкарня».




6


Нинi – вулиця Михайла Грушевського.




7


Нинi – Марiiнський парк.




8


Нинi – просп. Перемоги.




9


Нинi – вул. Городецького.




10


Цирк Крутiкова на вул. Карла Маркса (нинi – вул. Городецього) проiснував iз 1903-го до 1941 року. У часи нацистськоi окупацii споруду цирку пiдiрвали диверсiйнi загони НКВС, як i низку iнших споруд центральноi частини мiста. У повоенний перiод порожня земельна дiлянка була забудована широкоформатним кiнотеатром «Украiна».




11


Йдеться про станцiю метро «Лiвобережна», котру було вiдкрито 1965 р. i новий житловий масив, що поступово виник навколо неi.




12


Мер Киева з 1947 року по 1963-й Олексiй Давидов.




13


Нинi – вулиця Архiтектора Городецького.




14


16 лютого 1959 року Едiт Пiаф пiсля пережитоi нещодавно автокатастрофи втрачае свiдомiсть на концертi в Нью-Йорку.




15


Ідеться про «Казку про Вiйськову таемницю, про Мальчиша-Кiбальчиша i його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опублiковано 1933 року в газетi «Пiонерська правда».




16


Слова юноi королеви з п’еси-казки радянського письменника С. Маршака. Твiр написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.




17


Вулиця виникла у серединi XX ст. пiд назвою Нова, у 1955 (https://uk.wikipedia.org/wiki/1955) р. набула назву Іваново-Вознесенська. Сучасна назва – Кракiвська, на честь польського мiста Кракiв, побратима Киева з 1961 р.




18


Газета «Радянська культура» № 99(515) вiд 15.12.1959.




19


Газета «Радянська культура» № 98 (514) вiд 10.12.1959.




20


Американський сенатор Маккартi (на честь якого назване таке явище, як «маккартизм» – протидii й боротьбi з комунiстичним проникненням i шпигунством на користь СРСР, переважно в апаратi влади й серед iнтелектуальноi елiти, в переслiдуваннi осiб iз лiберальними переконаннями) страждав на алкоголiзм i бiльш нiж за пiвтора року до закiнчення своiх повноважень 2 травня 1957 року помер вiд гепатиту в лiкарнi мiста Бетесда у вiцi 48 рокiв.




21


Емоцiйнi слова лiдера СРСР М. Хрущова на засiданнi Генасамблеi ООН у 1960 роцi англiйською перекладуть буквально, й iдiоматичний вираз «показати кузькину мати», себто «пригрозити будь-кому» назавжди ввiйде в iсторiю.




22


Ідеться про полiтуху сибiрську (Pteromys volans), або летягу звичайну – вид гризунiв роду полiтуха (Pteromys) родини вивiркових(Sciuridae). Поширена в пiвнiчнiй частинi Схiдноi Європи i майже по всьому Сибiру.




23


Так першi руськi поселенцi називали Урал.




24


Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росii, традицiйне мiсце проживання – пiвдень Захiдного Сибiру (Кемеровська область). Мова i культура телеутiв тiсно пов’язанi з мовою i культурою алтайцiв, етнотериторiальною групою яких iх офiцiйно вважали до 1993 року.




25


Уважаеться, що назва «Іскiтiм» походить вiд етнонiма «аскiштiм (ашкiтiм, азкештiм)» племiнноi групи степових тюркiв – телеутiв, котрi мешкали у цiй мiсцинi з XV ст. i в перекладi з тюркського означае «яма» або «чаша».




26


Так до Другоi свiтовоi вiйни називали в приватних розмовах Труханiв острiв.




27


Театр, котрий було засновано 1920 року у Вiнницi, довго мандрував iз постановками рiзними мiстами Украiни. Актори працювали майже задарма, однак iз неабияким пiднесенням. Це стало приводом переведення франкiвцiв 1923 року як Державного театру УРСР до столицi Украiни – Харкова на постiйнiй основi. А потiм, улiтку 1926-го, театр iм. І. Франка за рiшенням уряду перевели до Киева, тодi як iз Киева до Харкова переiхав театр «Березiль». З 1926 року театр працюе в будiвлi колишнього театру Соловцова. У 20–30-х рр. ХІХ ст. серед постановок були шедеври вiтчизняноi та свiтовоi класики: «Весiлля Фiгаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкiна i, зокрема, «Суета» І. Карпенка-Карого.




28


У росiйських письмових джерелах телеути пiд iм’ям бiлих калмикiв увперше згадуються 1601 року. Ця назва вiдрiзняла тюркомовних степовикiв вiд iх союзникiв – монголомовних ойратiв, яких росiйськi дослiдники визначали як чорних калмикiв.




29


Рiчка в Росii, права притока Обi. На нiй розташованi селище мiського типу Маслянино, мiста Іскiтим i Бердськ.




30


Назва площi в центрi Москви й однойменна назва кiнофiльму про молодь, котра починае самостiйно жити, ще точно не уявляючи, як це правильнiше зробити в реалiях СРСР пiсля ХХ з’iзду партii.