Книга - Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги
Галина Вiкторiвна Горицька


Ретророман
Закiнчуеться виснажливе, знекровлено-дистрофiчне лiто 1946 року. Одноногий моряк, командир бронекатеру Пiнськоi вiйськовоi флотилii, нарештi повертаеться додому з вiйни. Вiн не знае, що його чекае: чи жива його кохана, еврейська дiвчина Аля, чи пережила вона трагедiю Бабиного Яру, чи живий батько, котрого перед самою вiйною звинуватили в зрадi Батькiвщини? Невже добре в повоенному Киевi лише тим, хто стежить за людьми i бореться з ворогами народу, як от колишнiй чекiст, майор держбезпеки, що займаеться оперативною роботою по духовенству всiх конфесiй у вiддiлку «О» в сумнозвiсному будинку на Володимирськiй, 33?..





Галина Горицька

Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги



© Г. В. Горицька, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Дмитру Васильовичу Малакову присвячуеться


Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно iнакшою:

Дмитро Васильович Малаков – украiнський краезнавець, член Нацiональноi спiлки краезнавцiв Украiни. Лауреат премii iменi Дмитра Яворницького Нацiональноi спiлки краезнавцiв Украiни (2012 р.).

Оксана Володимирiвна Овсiюк – кандидат iсторичних наук, завiдувач вiддiлу культурологiчних дослiджень Науково-дослiдного iнституту украiнознавства. Голова ради молодих учених Науково-дослiдного iнституту украiнознавства. Заступник голови Центру прикладноi антропологii. Автор монографii «Життя пiсля окупацii: побут киян 1943–1945 рр.»

Олександр Миколайович Чудновець – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Автор книги «Монiтор «Смоленськ» («Krakоw»), три долi».

Нiнель Григорiвна Ящук – бiохiмiк, украiнський краезнавець, дослiдниця киiвськоi Дарницi. Автор книги «Любимая Дарница. Оглядываясь на ХХ век…».


Це iсторiя про те, чим i як жила звичайна людина в повоенному Киевi. Історiя, замiшана на кровi, злочинному романтизмi, високих пориваннях душi, тоталiтарностi радянського режиму i щасливих випадковостей, без яких неможливi були б ми – тi, котрi постали з попелу надiй наших предкiв. Історiя неможливостей i закономiрностей водночас. Закономiрностей – бо зрозумiлих подiй i iхнього перебiгу для тих, що були до нас, i – неможливостей для поколiння тих, хто прийшов пiсля нас, i ще, сподiваюсь, для тих, хто буде згодом. Бо тяжко уявити гiршоi iронii долi, якщо все знов розпочнеться i повториться.

Кожна лiнiя цiеi iсторii абсолютно автономна щодо iншоi. І тому розпочинати можна з будь-якоi частини. Позаяк стежки переплетенi. А як читати – залежить вiд вас.

Ще кiлька слiв про суто важливе – посилання. Якщо ви, мiй шановний читачу (а я шаную кожного), застали радянськi часи i встигли побувати в комсомолi перш нiж вiн зник, мабуть, ви можете цi сторiнки проiгнорувати – бо бiльшiсть iз них розкривають те, що ви знаете й так. А iншi… Як я вже сказала: все залежить вiд вас.




Інсайт


Что-то с памятью моей стало.
Все, что было не со мной, – помню.

Р. Рождественський. «За того парня».


Кажуть… Люди кажуть багато чого. І я iм здебiльшого не вiрю. Лише iнодi, коли не маю iншого вибору, бо надiя – едине, що лишаеться. Ось як зараз.

«Ендшюльдiген зi бiтте», – почула я заяложену фразу коло вуха i зрозумiла ii. Передi мною вибачались за те, що добряче штовхнули. Потяг метро по дорозi сюди був повнiсiнький i вилiзти звiдти видалося так само складно, як i залiзти в електричку на вокзалi Берлiна. Що йшло далi – якась тарабарщина, це залишилося поза моею розумовою досяжнiстю. Нiмецькоi я не знаю.

А ось мiй батько знав. Льотчик-винищувач пiд час Другоi свiтовоi, вiн вивiз мою маму з цього ж таки Берлiна, який визволяв. Пожалiв i врятував вiд масових згвалтувань, що на неi напевне чекали. Ця складна операцiя iз задiянням усiх корисних зв’язкiв, одного генерал-лейтенанта i навiть його спецтранспорту – лiтака, позиченого на добу, ледь не коштувала батьковi життя. В Киевi його розжалували i забрали всi нагороди. А в особовому вiддiлi пiсля численних допитiв мали постановити одне – заслання. Батько дивом уникнув арешту.

Моя мама була красунею. А радянськi солдати не гребували навiть монашками. Що вже казати про звичайних миловидних нiмкень. Хоча я бачила iхню весiльну свiтлину i тому можу стверджувати: мама себе понiвечила, як могла, аби не бути принадною для радянських вiйськових. Обстригла наголо волосся i попросила сестру (котру таки згвалтували, а потiм убили) зламати iй носа. Однак i така вона випромiнювала свiтло юноi краси. Навiть зi староi вицвiлоi фотографii.


* * *

Батько менi залишив купу фотографiй в офiцерському шкiряному планшетi з потертим наплiчним ременем. Усi свiтлини дiстались менi в спадок. Безлiч iнших, що вперто не бажали старiшати, – зiгнутi по краях свiтлини, що пахтiли рудою шкiрою сумки. З молодим батьком i радiсною мамою. Я так i не наважилася спитати, допоки вiн був iще живий: чи то i для мами це було кохання з першого погляду?

У тому польовому планшетi була фотографiя, яку я нiяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зi свiтлини? Не в диктора телебачення або футболiста чи спiвака, принаймнi тих, хто жив з вами в один час (навiть якщо i на iншому континентi), а в хлопця з фотографii – льотчика, що разом з моiм неймовiрно молодим батьком всмiхаеться щасливо в об’ектив? А за ними – лани широкi, i десь там, удалечинi, лiс на задньому фонi моеi батькiвщини… Тiеi, яку вони захищали вiд фашистських загарбникiв.


* * *

Це як coup de foudre[1 - «Удар блискавки» (фр.) – крилатий вираз, що означае закоханiсть iз першого погляду.], хай йому грець. У дитинствi я все думала, чи може статися так, що побратим батька зi свiтлини, в якого я була безнадiйно закохана усе свое дитинство, якось стрiнеться менi? Адже батько не забував своiх вiйськових товаришiв, i вони часто збиралися разом. Чи упiзнала б я його?.. Адже я могла пiти з батьком на одну з цих зустрiчей i подивитись, який вiн. Могла хоча б просто запитати у батька, чи вiн одружений? Чи оцей льотчик зi свiтлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?

Однак у юностi я була украй нерiшучою дiвчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стрiти. Мiж нами було провалля в тридцять з гаком рокiв, яке нiяк не подолати. А втiм, його усмiхненi очi довго не йшли з моеi нерозумноi голови. Чи це була любов? Хтозна…

Просто гарний парубок зi староi свiтлини. Як випадковий стрiчний. Нiби стоiш на зупинцi i бачиш, як крiзь вiкно трамвая юнак проводжае тебе поглядом. А ти стоiш нерухомо, боiшся дихнути i все дивишся вслiд тому вагону, в якому до вiкна, спiтнiлого вiд дощу i вологи, прилип носом той, з ким ти вже i дiтей народила…

Ось питання: чи такi стрiчi i справдi випадковi?

Адже я й досi пам’ятаю цю свiтлину. Єдину, на якiй е вiн. Удалечинi – жовте поле (iмовiрно, жовте, я хочу так думати, адже свiтлина чорно-бiла) пiд синiм небом. Жодноi хмаринки над летовищем. Погода льотна. Вогнище з казанком i чимось поживним у ньому i двое на передньому планi – мiй батько i вiн. Обидва усмiхаються, немов вiйна вже скiнчилася. Немов навкруги – спокiй i благодать. Мир.




Одноногий моряк



«Не свiдомiсть людей визначае iхне буття, а навпаки, iх суспiльне буття визначае iхню свiдомiсть».

    К. Маркс

Кожен письменник, працюючи над своiм твором, вiдчувае iнодi сумнiв: чи вiрний вiн життевiй правдi? Так бувае доти, поки ти вiдчуваеш свое право робити з героем все, що тобi до вподоби. Але настае раптом момент, коли ти починаеш залежати вiд його волi, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я вiдчуваю, що герой став живим, а це i е та умова, без якоi не можна завоювати довiри читача.

    В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Лiтературнiй газетi» (26 квiтня 1955 р. № 50).






Роздiл перший. Киiв 1946 р.





Вiн повернувся додому без ноги. Знаете, скiльки тодi було таких – немiчних, хворих, злих на цей свiт – уже мирний, але й не такий, яким вони хотiли його бачити пiсля перемоги?

Коли вiн колупався в замковiй щилинi дверей квартири, що дiсталася йому вiд батька, в царському будинку на вулицi Карла Лiбкнехта[2 - Сучасна назва – Шовковична.], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанiв. Закiнчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофiчне лiто 1946-го.

– А чого ви тут ото стоiте? Що вам треба? – заверещала доволi голосно сусiдка з квартири напроти. «Аби хтось почув i допомiг, якщо злодiй», – вiдразу скумекав. Потiм побачив у ii очах оте, що бачив не раз, поки його з iншими пораненими везли роздовбаними шляхами Украiни на санiтарнiй машинi пiд час евакуацii за призначенням, – як жiнки витирають очi фартухами, не чистими й охайними, а зужитими i латаними, дивлячись на них.

– Господи, Льоню? Це ти?!

– А що, тьотю Зiно, я так змiнився?

Стара еврейка вiдвела погляд i нiчого не вiдповiла. Щоб не лукавити. Потiм роззирнулась навсiбiч, нiби за ними хтось стежив:

– Ходiмо, Льончику, до мене. Я тобi все розкажу…

– Та заждiть-но, Зiно Якiвно, – юнак заусмiхався, як колись, ранiше хлоп’яком, коли бив шибки цiй жiнцi, граючи у футбола, потiм вибачався нiяково. – Дайте хоч води напитися в рiдному домi…

– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долонi, витираючи iх, чистi, об фартух, i закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходiмо зi мною – тут уже iншi замки, не длубайся в них.

Зiна Якiвна майже силомiць запхала його до своеi квартири.

– Не треба про це говорити… – зашепотiла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня ранiше не бачив цього чоловiка.

– Зiно Якiвно, бiжу картки отоварювати. Кажуть, нарештi м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?

– Нi-нi, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кiмнати, Зiна Якiвна. – Я трохи згодом сама пiдiйду

– Тьху! Чи ви гадаете, що вони вас там чекатимуть у магазинi?

Зiна Якiвна нiчого не вiдповiла. Нарештi заштовхала розгубленого хлопця до своеi кiмнати i рiзко захлопнула дверi, провернувши ключ у замку. Потiм пояснила:

– Це Ігор Іванович – один iз моiх нових сусiдiв.

Льоня потер скроню:

– Нiчого не розумiю… У вас що тепер – комуналка у квартирi?

– Авжеж, – вiдказала стара згорблена жiнка i вiдвела погляд, нiби щось неприемне спало iй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потiм енергiйно махнула рукою i продовжила: – З цiеi кiмнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляеться, в них був пiдробний ордер. Кербуд вiдразу пiсля цього прибiгла, сказала, що тут надлишок жилплощi, i вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама пiд час окупацii…

– Пiдробний ордер? – перепитав Льоня.

Зiна Якiвна знову махнула рукою, нiби вiдганяючи вiд себе все зле чи погане. Потiм зiтхнула i заходилася пояснювати:

– Це нинi дуже важливий документ, Льоню. Основний папiрець, можна сказати, що засвiдчуе право займати кiмнату або й цiлу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже пiсля нiмцiв та пожеж у центрi житлових примiщень значно поменшало… Мiськрада видае такий ордер. Тож лише Богу вiдомо, кому цей документ дiстанеться. Черги страшнi… – Зiна Якiвна розвела руками. – Так-от. Хоча корiнець документа зберiгаеться в житлових конторах, а сам вiн мiстить купу деталей, як-от номер та дата видачi, його все одно якось умудряються пiдробляти. Людям-бо жити нiде. І iсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасi з сорок першого. Звiсно, все з Бiлокам’яноi почалося. Ну а у нас вже пiсля того, як нiмцiв вигнали, картки були введенi. Ось тобi, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.

Зiна Якiвна раптом неприродно реготнула. Потiм ураз стихла, позираючи, чи не чуе хто. Пояснила тихо:

– Ось у тебе е, примiром, картки на м’ясо, а замiсть них у гастрономi – однi лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а iй замiсть молочка трохи цукру вiдсиплять. Нема, нiчого нема, Льоню… Навiть якщо у тебе найвища категорiя[3 - Нормування поширювалось на муку, хлiб, крупи, макароннi вироби, цукор, м’ясо, м’ясопродукти, рибу та на промисловi товари. Робiтникам щодня належало 500–700 г хлiба, службовцям – 400–450 г (в залежностi вiд важливостi галузi виробництва), дiтям i утриманцям – 300 г.]…

– Заждiть, iз харчуванням менi все ясно. А що з моею квартирою?

– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Киевi страх що коiться… Хто спритнiший – вiдразу пiсля окупацii щось ухопив. А так – новi люди приiздять, колишнi мешканцi повертаються, селити нема куди, всiх ущiльнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зiна Якiвна похитала головою. – Та й не у вiйнi лише справа… Не встигли ще й судове рiшення по твоему батьку прийняти, тiльки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родинi енкаведешникiв. Гадаю, вони до цiеi квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працiвники цього наркомату всюди найкраще житло урвали i не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…

По цих словах Зiна Якiвна знов огледiлась. Льонинi очi округлились.

– З квартирою менi тепер ясно… – кинув вiн. – Що ж, я у нiй вiдтодi, як у мореходку поступив, не жив. Грець iз нею. Зiно Якiвно, а де Аля, де всi вашi?


* * *

Уже через кiлька хвилин Леонiд сидiв на старiй жовтiй софi Зiни Якiвни i хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, нiби при кожнiй ii фразi хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а пiсля останнiх слiв просто-таки послав у нокаут.

– Як… – забрали? Що значить… усiх?

– Так, Льончику… Всi, всi моi дiти… І Семен, i Аля, i Яцек iз ними… в Бабиному Яру покояться…

Хлопець подивився на свiтлини, що висiли на стiнi рiвненько. І всi – з чорними стрiчками. Коло однiеi кружляла оса. Вiн пiдвiвся, аби розгледiти обличчя дiвчини на тiй свiтлинi. Кирпата, смiшна, з такими вогненно-рудими, палахкими кучерями, що сама Гедi Ламар позаздрила б…

Вiн знав Алю iз дитинства. Тоненька, завжди усмiхнена. Вона писала йому якось у вiйськово-морське училище разiв зо два, а потiм припинила. Але Льоня не знав, чому припинила… Вiн гадав, що коли його вiдправили на фронт, ii листи просто не доходили до нього. А потiм вiн утратив ногу i перестав перейматися усiм на свiтi. Навiть листами Алi.

Вiн хотiв одружитися з нею, коли повернеться. Це було мрiею всього його дитинства i молодостi. Перше кохання. І поки що – едине. Леонiд пам’ятав, як запiзнювався в школу, аби побачити, як мама веде Алю в дитячий садок. Старшi хлопцi дражнилися: «Аля i Льоня – голубки на фургонi». Їi кiски, ii бiлi гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, ii радiснi очi, що так задивлялись довкола – до сонця i хмаринок на небi, дитячий смiх товаришiв, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвiр’i…

– Щось менi зле, Зiно Якiвно, – ледь вичавив вiн iз себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батькiвськiй оселi…

Стара жiнка поглянула на нього i пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всi шпалери в кiмнатi якiсь бруднi i обдертi. Дерев’яна рама вiкна тримаеться на одному шпiнгалетi i хитаеться, як стара гойдалка, зi скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кiмнату, немов розстрiлюе впритул. Отi шпалери i фотографii померлих, i Льонине серце також…

Сусiдка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцiлiлий дубовий стiл – з меблiв «сталiнського ампiру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цiй квартирi ще був комод з цього гарнiтуру на товстих рiзьблених нiжках у виглядi лап лева (вона кумедно називала iх «звiв’ячими», бо не вимовляла звук «р»). Лишився ось цей стiл зi слiдами гарячого пiдстаканника, що не раз ставився на нього…

Усе навкруги видавалося якимось нереальним пiд безжальним сонячним промiнням – застарiлим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стаканi, принесеному слабкими руками тьотi Зiни.


* * *

Зiна Якiвна якийсь час мовчки дивилася на свiтлини, нiби пригадуючи щось важливе. Їi погляд переходив з одного обличчя на iнше. Льонi здалося, що вона вiдiйшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на пiдлозi, немов шукала щось загублене. Як голку в сiнi…

Потiм вона стрепенулась, складаючи думки докупи, пiдняла сiчневий номер «Правди Украiни» i прочитала рядки пафосноi замiтки про четверту п’ятирiчку: «Грандiознi, захопливi завдання новоi п’ятирiчки. Як не тяжкi рани, заподiянi вiйною, партiя та уряд закликають народ – у найкоротшi строки вiдновити все зруйноване». Поклала газету i заговорила:

– У той день киян на вулицях зовсiм не було. Нiби якась суцiльна змова, i всi, окрiм нас, розумiють, куди жидiв ведуть. А ми, наiвнi, думали, що то переселення. Правда, я вiдчувала, що трапиться щось невiдворотне, i що нiмцi спецiально поширюють чутки про тi шланги, аби виправдатись потiм. Себто зробили так, аби украiнськi полiцаi нi про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих нацiоналюг – прихвоснiв нацистських, був жаль хоч до когось, окрiм селян у вишиванках…

– Стривайте, якi шланги? – не зрозумiв хлопець.

– Бач, коли Хрещатик пiдiрвали, евреiв звинуватили у тому, що буцiмто усi шланги, що мали подавати воду з Днiпра, вони пошкодили. Але ж то не евреi виннi, Льоню! То солдати, коли полишали тут усiх напризволяще…

– Як – солдати? Тьотю Зiно, вибачайте, але я…

– Ти можеш менi не вiрити. Але сам помiзкуй: якби то пiдривали нацисти – навiщо так хапливо? Адже й фрицiв багато тодi постраждало. Навiщо тодi iм удавати, що вони гасять полум’я? Якщо в Яру стiльки вбито, хiба вони соромляться якогось пiдпалу? Ось згадай тьотю Лялю – вона ж там квартиру мала, на тому клятому Хрещатику! Хiба б вона псувала тi шланги?[4 - Центр Киева у вереснi 1941 р. зруйнували не нацисти, а радянськi вiйська. Утiм, чутки про участь радянських вiйськ у руйнуваннi Киева заперечували як нiмецьку пропаганду. Навiть Хрущов удавав, що не знае, чиiх рук ця справа. У своiх мемуарах вiн писав: «Я так i не змiг розiбратися… Населення говорило, що нiмцi пояснювали: це пiдiрвали партизани, якi лишилися. Я вважаю, що це все ж таки була справа рук гестапiвцiв». Хрещатик мали розчистити до свята Першого травня 1944 р. (насправдi це вiдбулося лише восени 1945 р.). У тогочаснiй радянськiй пропагандi Хрещатик став символом звiрств нацистiв.]

– Стривайте…

Але Зiну Якiвну було вже важко спинити. Їi чорнi очицi блищали праведним гнiвом, вона казала, в принципi, логiчнi речi, Льоня це усвiдомлював, але вiрити все ще не хотiлося:

– А ти знаеш, що нiмцi зафiльмували, як розмiновували музей Ленiна? Та й моя пацiентка з Микiльськоi слобiдки розповiдала, як вони цiлими штабелями складали розрядженi мiни з толом на ганку ii будинку. Тож знаеш, вiд кого тi залишились?

– Тьотю Зiно…

– А я скажу тобi – вiд 37-i армii, котра замiнувала Русанiвський мiст! І пiдiрвала. А нiмцi пiзнiше, аби уникнути ексцесiв, витягували iх з одного прольоту, що чомусь не вибухнув.

Льоня закрив обличчя руками i похитав головою:

– Тихше… Про це зараз не слiд говорити…

– А ти знаеш, що напередоднi вiдходу наших з Киева в Лук’янiвськiй в’язницi розстрiлювали в’язнiв? У мене одна з робiтниць у шпиталi, прибиральниця, там втратила чоловiка. Його розстрiляли. Червонi, не нiмцi, – Зiна Якiвна склала руки на грудях i кивнула пiдборiддям, немов питаючи у хлопця: «Ну що скажеш тепер?»

Льоня лише мовчки розвiв руками. Однак стара еврейка на цьому не зупинилась.

– А знаеш, що Сталiн казав по радiо? Не залишати вороговi жодного зернятка, жодного! Всiх жителiв евакуювали разом iз заводами, науковими й культурними установами, з обладнанням… Себто кого не забрали в армiю, евакуювали на Схiд, Льоню. У мiстi лишилися тiльки жiнки, дiти, старi та хворi. Такий собi зайвий баласт получаеться…


* * *

Капiтан-лейтенант на це не мав що вiдповiсти. Цим трагiчним подiям у Киевi передував його достроковий випуск iз мореходки.

Вiн згадав погiдний день i плац училища. Випускникам перших наборiв Чорноморського вищого вiйськово-морського училища iменi Нахiмова поспiхом присвоювали звання. Льоня був тридцять восьмого року вступу, i йому вiдразу присвоiли звання лейтенанта. Вiн цим тодi дуже пишався. Тi хлопцi, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, а сорокового – старшин. А курсантам п’ятого набору сорок першого року взагалi не пощастило – iм судилося стати лише «старшинами 1-оi статтi». І вiн не був упевнений, що хтось iз них дослужився до наступного звання. Подейкували, бiльша частина випускникiв загинула у боях. Достеменно вiдомо, що всього було випущено 1794 особи. І всi вони вiдразу iхали на передову, на фронт…

Його як корiнного киянина вiдправили до Киева. В ешелонi з ним iхали тридцять шiсть хлопцiв, направлених служити в Пiнську вiйськову флотилiю. Подальшу долю декотрих з них вiн знав: Вася Турянський, Женя Ткаченко i Андрюха Алiбасов пропали безвiсти. Ще двадцять дев’ять до кiнця Вiтчизняноi не дожили. А п’ятеро разом iз ним… «Треба iх знайти», – подумав Льоня i знову полинув спогадами до випускного.

Тодi по гучномовцю транслювали промову Сталiна, в якiй вiн сказав: «Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику нi кiлограма хлiба, нi лiтра пального!»

Це було перше звернення глави Уряду СРСР до радянського народу пiсля початку вiйни. Хоча до цього, ще 22 червня, прозвучало звернення Молотова. Але головними були слова вождя. Доленоснi…

Головнокомандувач надихав, роз’яснюючи роль радянських людей в цiй вiйнi: «Вiйну з фашистською Нiмеччиною не можна вважати вiйною звичайною. Вона е не лише вiйною мiж двома армiями. Вона е водночас великою вiйною всього радянського народу проти нiмецько-фашистських вiйськ. Метою цiеi всенародноi Вiтчизняноi вiйни проти фашистських гнобителiв е не тiльки лiквiдацiя загрози, що нависла над нашою краiною, але й допомога всiм народам Європи, що стогнуть пiд ярмом нiмецького фашизму». Вiн закликав мобiлiзувати всi сили i пожертвувати всiм, якщо доведеться, аби народи СРСР залишились вiльними i не впали пiд натиском ворога.

Всi хлопцi, як один, уважно це слухали, стискаючи гвинтiвки в руках. Всi готувалися боронити рiдну землю i вже пережили авiаналiт. Власне, двадцять першого червня вiйна для них почалася з авiанальоту на базу ВМФ у Севастополi. Тодi контр-адмiрал Єлисеев наказав вiдкрити вогонь по нiмецьких лiтаках i тим самим увiйшов у iсторiю: це був по сутi перший вiйськовий наказ дати вiдсiч нiмецьким силам у Вiтчизнянiй вiйнi. Льоня тодi не сумнiвався: кожне слово товариша Сталiна – вiрне.


* * *

Однак пiсля розповiдi сусiдки хлопець сприйняв цю промову якось не в контекстi загального патрiотизму i самопожертви, котру йому прищiплювали в училищi. Капiтан-лейтенант уже мав невтiшний досвiд стикання з «ежовщиною»[5 - «Єжовщина» – назва перiоду в iсторii СРСР (на посадi наркома внутрiшнiх справ в 1937–1938 рр. перебував М. І. Єжов), коли сталiнськi репресii були доведенi до максимуму. Інша назва цього перiоду – «Великий терор» (за назвою книги Роберта Конквеста (англ. «The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties» (1968). За межами колишнього СРСР поширений термiн «Велика чистка» («The Great Purge»).].

– Я закурю?

– Звiсно, якщо маеш що, – хмикнула сусiдка.

Льоня вмостився на облупленому пiдвiконнi, дiстав iз кишенi ситцеву торбинку з тютюном i насипав на тонку смужку одiрваного папiрця зi староi газети, що ii пiдняв з пiдлоги. Вiн також устиг позирнути на шпальту, в якiй звучав обнадiйливий пафос початку новоi п’ятирiчки. Затягуючись самокруткою i розмiрковуючи про все заразом – загальну евакуацiю, призов до лав армii, загальний патрiотизм, – Льоня раптом усвiдомив, що до цiеi розмови з Зiною Якiвною вiн нiколи не мав сумнiву в правильностi спiльних комунiстичних гасел «всiх братнiх народiв». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви отi – заради перемоги i майбутнього процвiтання. Нiколи не сумнiвався…

Але саме завдяки старiй газетi вiдбувся вiдвертий дiалог мiж сусiдкою-еврейкою i сином професора – демобiлiзованим капiтан-лейтенантом. До цього дня ще нiколи вони не були такими вiдвертими. Зiна Якiвна виказала хлопцю те, що накипiло. А в Льонi пiсля того, як вiн прочитав ту шпальту, раптом зародились сумнiви щодо дiй радянськоi влади в цiлому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворюе матерiальну боротьбу в боротьбу iдейну, боротьбу плотi i кровi – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпiрii – в боротьбу теорiй, розуму, форми. Вiн iще мав би додати, що цi незбагненнi метаморфози не можна доводити до абсурду…

Льоня аж пересмикнув плечима, i вiн втупився у вiкно, що виходило на вулицю Карла Лiбкнехта. Через дорогу виднiвся красивий сiрий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсi якого мешкав його давнiй товариш Миха. Льоня зiтхнув i все ж таки наважився попросити:

– Розкажiть про Алю, будь ласка…

Тьотя Зiна якось безпорадно поглянула на нього, i Льоня побачив, як опустились ii руки i повисли безвiльно.

– Ну добре… – вiдказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неi сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дiвчинка. Я тодi вдягла на Алю вiдразу двi сукнi, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому мiсцi, може, щось вимiняе…

– Ви гадали, вас кудись переселяють?

– Ну, так, звiсно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстрiляний». Але ж нiмцi завше були вкрай рацiональними i жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зiбрали безлiч людей. І старших, i дiтей. Серед нас були юристи, фiлологи, професори, хiрург iз мого шпиталю… Вiн мав золотi руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всi вiрили, хоча було i якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

– А як вас примусили прийти всiх? – не розумiв хлопець.

– А ти б не пiшов, якби твоiм дiтям погрожували розстрiлом? В оголошеннi було написано: «Всi жиди, що мешкають у Киевi та його околицях, повиннi з’явитися з цiнними та теплими речами о сьомiй годинi на жидiвському кладовищi». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому i вiдразу розказала все чоловiковi. Це було 28-го, 29-го був Судний день, i ми всi мали пiти. Менше нiж за добу мали виконати цей звiрячий наказ…

Льоня почув, що стара жiнка плаче. Їi тремтливi плечi освiчувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерховоi сусiдньоi будiвлi. Вiн присiв бiля неi на пiдлогу i поклав руку на ii плече.

– Менi щиро жаль, тьотю Зiно…

– Усi пiшли… Цiлими родинами. Там були також украiнцi чи росiяни, що допомагали нести речi чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч iшла, Нiна, росiянка. Вона допомагала сусiдцi, якiй на вигляд було рокiв вiсiмдесят, не менше. І от стара впала i втратила свiдомiсть, а нiмець вийняв пiстолета i ii пристрелив! У всiх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тодi вiдчувала?.. Я зрозумiла, що йду на смерть, i подумала, що в мене тепер нiколи не болiтимуть суглоби, що мене так мучили…

Тьотя Зiна торкнулася сухою, немiчною рукою до колiна.

– А тепер знаеш, що я думаю? Нехай би в мене на тi суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, анiж…

– Тьотю Зiно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонiд. Вiн справдi радiв, що Зiна Якiвна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про своi слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своiх дiтей. – Стара еврейка замовкла на мить, а потiм продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Нiна почала лементувати, акцент у неi був московський, i чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Їi i мене вiдштовхнув нiмець зi словами: «Геть, росiянки!» Я впала i вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кiлька днiв по тому… Мене хтось упiзнав i привiз у шпиталь. Потiм сказали, що я два днi марила. А тепер що менi лишаеться, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…

Капiтан-лейтенанту, хоча вiн повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я пiду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив вiн iз себе.

– Та куди ти пiдеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – i тьотя Зiна обвела висохлими руками кiмнату, – багато мiсця… – І знов заплакала. – Поки iнших сусiдiв не пiдселили…

– Зiно Якiвно, ви ж знаете, усi ми постраждали вiд нiмецького загарбника…

Зiна Якiвна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсiм про iнше говорила… Лише похитала головою i нiби вiдiйшла кудись думками. Прошепотiла до фотографii чоловiка, що висiла з-посеред свiтлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»


* * *

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батьковi, але те вже не важливо. Бо нi в кого вже просити нiчиеi руки. Залишились лише свiтлини, перев’язанi чорними стрiчками по краю, – Алi, ii брата та батька.

Чоловiк Зiни Якiвни завжди iздив скрiзь велосипедом. Стрункий i високий, немов жердина, вiн мружився вiд задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хлiба, щойно привезеного з гастроному, i даючи Льонi i його друзям на подвiр’i – мов пташенят годував. Аля завжди пiдбiгала до батька першою i кидалась в його обiйми. Капiтан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким вiн був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрiм неодмiнного атрибуту – велосипеда, мав круглi окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у iншоi сусiдки – Варвари Олександрiвни. Щоправда, та, аби мати такi ж самi дрiбнi кучерi, накручувала волосся на папiльотки з газет, а не на валики для волосся, котрi використовувала бiльшiсть жiнок, аби бути схожими на Любов Орлову з ii крупними завитками…

Варвара Олександрiвна упевненими, вивiреними рухами генеральшi, коли тiльки починало теплiшати, розвiшувала на затишному, невеличкому подвiр’i свою iмпортну бiлизну, займаючи всi мотузки. Все висiло коло куща бузку, а вiрьовок було всього кiлька, бо в iншому кутку двору була водокачка, i там завжди кружляла мошва – бо мiсце було мокре, для неi принадне. А ще стояли двi лавицi коло пiд’iзду iхнього дореволюцiйного «буржуазного» будинку.

Сусiдкам це геть не подобалося, але нiхто не мiг заперечити жiнцi генерала. І лише одного разу Зiна розсердилась на неi, бо побачила, як упала Аля i почала плакати за отими завiсами з коштовноi шовковоi бiлизни, i гаркнула: «Варваро! Забери геть свое барахло! Увесь двiр завiсила!» На що генеральша миттево вiдповiла: «Менi що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усi присутнi на подвiр’i почали реготати. І навiть Аля з розбитим колiном перестала плакати i заусмiхалась. Щоправда, Варвара Олександрiвна цього Зiнi так i не забула. Здаеться, вони не спiлкувались пiсля цього. Льоня хотiв було запитати в Зiнаiди, чи вони помирились, коли вiйна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

Йому аж здалося, що вiн вiдчув запах крохмалю вiд постiльноi бiлизни, котру розвiшувала iнша сусiдка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась iз чорним пуделем i чоловiком з чималим барильцем. Здаеться, вони мали «емку»…[6 - Так називали авто, яке було випущене на Горьковському автозаводi iм. Молотова, що вважалось масовим у Радянському Союзi.]. Вихлопи змiшувалися з ароматом бузку, а бiлi простирадла колихалися на вiтрi, мов крила янгола… Згадав вiн також i рiзкий запах нафталiну, коли ховали сусiдку, iменi котроi вiн не пам’ятав. Їi руки пахли зовсiм не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в трунi, яку поставили на мiсцi сушiння бiлизни, виглядала вона як Вiра Холодна, якiй присвятив вiрша поет. Згадав вiн i фрески Врубеля у Всеукраiнському антирелiгiйному музеi, i як туди водили на екскурсii селянок у хустках, котрi, скорiше за все, були вiруючими, але волiли це приховувати[7 - У 1929 р. секретарiат ВУЦВК затвердив рiшення Киiвськоi мiськоi ради про закриття «на численнi прохання трудящих» Володимирського собору в Киевi та органiзацiю в його примiщеннi Всеукраiнського антирелiгiйного музею.].

Того Киева, який вiн любив, давно не було. Вiн зник набагато ранiше, задовго до початку вiйни, але був йому рiднiшим i ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонiд усвiдомлював, що втрата ця давнiшня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, i його синi очi стали замрiяними, аж зеленими. Це траплялось лише тодi, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помiтила його вже покiйна мати…

Потiм Леонiд поглянув на Зiну Якiвну, як вона розмовляла з чоловiком на фото i бубонiла собi щось пiд нiс. Вiн iз сумом зiтхнув i припустив, що, може, та вже збожеволiла вiд горя… Однак у нього, хоч i одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зiну Якiвну такою – таке вiдчуття, нiби пiсля попереднього нокауту вiн пiднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.

Капiтан-лейтенант i незчувся, як закуняв. Прямiсiнько на подертому паркетi коло софи iз заплаканою Зiною Якiвною. Спати навiть отак його навчила вiйна…


* * *

Зрання, перевдягнувшись i зав’язавши холошу на кульшi, вiн мимоволi подався до кухнi. Вiкна виходили в затишний двiр. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льонi чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталi розповiдав про те, що у переддень приходу нацистiв до Киева вiдключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку i старого горiха, зрозумiв: дрова теж нiхто не завозив. І так – два роки…

Льоня полiз до шафи i знайшов там банку з сухарями i чаем. Вiн зрадiв i подумав було нагрiти чаю, однак у сулii майже не було керосину, та вiн i не знав, котрий примус тьотi Зiни. Може й сухарi не ii… Зазначив, що тепер на кухнi замiсть великого обiднього столу стояли чотири маленькi столики, i на кожному – примус, кiлька каструль, стакани з алюмiнiевими виделками та ложками.

Вiн спробував визначити, де ж стiл Зiни Якiвни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щiтка. Вiн сумно провiв рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно нiхто не ставив кухонного начиння, i знову зiтхнув, розмiрковуючи, як же Зiна Якiвна виживала увесь цей час? Мабуть, новi сусiди пiдгодовували…

Льоня повернувся до кiмнати й побачив, що Зiна Якiвна уже сидить i дивиться у вiкно вiдсутнiм поглядом вицвiлих, виплаканих очей. «Бiдолашна жiнка…» – спало йому на думку, а вголос вiн додав: – Прогуляюся трохи…

Сусiдка кивнула легенько. А коли вiн зачинив за собою дверi, Зiна Якiвна стрепенулася, нiби хотiла щось сказати услiд.

Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко[8 - «Щастя i багатства!» (Івр.)].




Роздiл другий. «ЧСИР»[9 - «Член сiм’i зрадника Батькiвщини» («Член семьи изменника родины») (рос.) – формулювання закону СРСР «Про членiв сiм’i зрадникiв Батькiвщини» вiд 1935 р. Цей термiн передбачав покарання для всiх членiв родини. Вони пiдлягали засланню у вiддаленi райони Сибiру.]





Леонiд Іванович, моряк, капiтан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Вiн з дитинства ненавидiв iноземнi мови i тому не мав нiякого намiру коритися волi батька i ставати фiлологом, наслiдувати його. Отже, це був своерiдний бунт, акт його непокори – в тридцять восьмому, по закiнченнi школи, поiхати до Севастополя, нiчого нiкому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на сервантi: «Твоею стежкою не пiду. Вибачай, але нiмецька фiлологiя – не мое. Буду купатися i засмагати. До осенi не чекай. Твiй син».

«Та як вiн посмiв? Негiдник, шалопай… Купатися, загоряти? Та я його миттю додому вiдправлю!» Так думав професор унiверситету, поки пив вранiшнiй чай i шукав у телефонному записнику номер Сан Санича – двоюрiдного брата покiйноi дружини. Той жив у Севастополi, i батько був упевнений, що син зупинився у нього.

Інтуiцiя справдi не зрадила професора. Лише одного вiн не врахував – набiр до вiйськово-морського училища в Севастополi розпочався значно ранiше за вступнi екзамени в Киiвському унiверситетi.

Коли батько приiхав Льоню забирати – той став уже курсантом. Не обiйшлось, правда, без втручання дядька, капiтана другого рангу, одного з викладачiв мореходки. Власне, не так втручання, як захопленоi розповiдi про зграi дельфiнiв, захiд сонця над океанами, запах морськоi солi, русалок та бозна ще чого.

Так чи iнакше, той прихисток племiнника i його вступ до нахiмовського мiг би коштувати дядьковi чимало – батько Льонi з ним бiльше нiколи не розмовляв. Якби батька не засудили – то, ймовiрно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку вiйни. А Сан Санич загинув невдовзi у боях на морi.

Темнi води iсторii – вони завжди поруч…

Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибiру як член родини зрадника Батькiвщини.

Комусь вiйна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового нiмецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Киiвського державного унiверситету[10 - Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка.] (iще можна навести низку фактiв, що вказують на його благонадiйнiсть), суд визнав винним у зрадi Батькiвщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вiтчизняна, i церемонитись iз «сумнiвними громадянами» часу не лишалось.

Чи був Леонiд щасливий, що вiйна таким чином врятувала його вiд вироку «члена сiм’i зрадника Батькiвщини», а потiм вiд наглоi смертi на полi бою? Навряд. М’ясорубка вiйни не залишала мiсця сантиментам. Кожного дня приходили повiдомлення про смерть близьких людей. Батька вiдправили до Сибiру. А Льонi не залишилось нiчого iншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах iсторii…


* * *

А колись життя текло рiчечкою.

У дитсадок Льоня ходив мiсяцiв зо два, а потiм влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, i вiн хоче бути вдома з бабусею. Але бабусi було нелегко з його «подвигами», i тодi батьки пiшли на певнi матерiальнi витрати.

У тi часи було заведено вiддавати дiтей так званим фребелiчкам (освiченим жiнкам бальзакiвського вiку, прихильницям виховання за методом нiмецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дiтьми в парку, а й розучували з ними вiршики, пiснi, давали початковi знання арифметики i письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчикiв i дiвчаток дошкiльного вiку.

Удома хлопчику в торбинку складали iжу, i фребелiчка забирала його вранцi, а ввечерi вiдводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулицi Ковальськоi[11 - Так на той час називали сучасну вулицю Антоновича.], гуляти дiтей водила в Миколаiвський парк[12 - Сучасний парк Шевченка.].


* * *

Саме туди чимчикував нинi одноногий Леонiд, згадуючи дитячi променади з нянею. Вона ж iх називала «корзо» – на iталiйський кшталт. Льоня ж подумки – променадом.

Вiн прошкандибав по вулицi Енгельса[13 - Сучасна Лютеранська вулиця.], опираючись на милицю, бо там деiнде залишилась брукiвка. Правда, з ii нерiвностей гумовi наконечники зiсковзували. Будинки, повз якi шкандибав капiтан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долi. Як тiльки вiн устигав порадiти, що ось цей, з яким у нього були пов’язанi дитячi або юнацькi спогади, вцiлiв, – наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрiзь. На очi йому траплялися поодинокi мешканцi в таких однакових одностроях i з коротким волоссям, що вiн не завжди мiг розрiзнити – це жiнка чи чоловiк. Декотрi на молодого чоловiка у морському кiтелi звертали увагу. Моряк теж пiдморгнув парi дiвчат, що поспiшали в кiно (судячи з iхньоi жвавоi суперечки щодо нового фiльму). Вони розсмiялись. Життя продовжувалось…

Коли вiн оминав будiвлю театру iменi Івана Франка, що пахла свiжою штукатуркою, де жвавi маляри на риштованнi закiнчували нижнi два поверхи, то побачив на площi коло тiнистих столiтнiх каштанiв кiлькох поважних чоловiкiв у костюмах. Тi жваво обговорювали якесь будiвництво:

– Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!

– Ага. Партiя – вона, звiсно, закликае нас iз вами все вiдбудувати. Воно-то так… – І чоловiк, до якого звертався, скорiше за все, архiтектор, почесав лисiючу макiвку, думаючи, як вiдповiсти м’якше, i почав здаля: – А ви, до речi, в курсi, що навiть вузькоколiйку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навеснi сорок четвертого? Тiльки згодом, уже в квiтнi?

– Товаришу! – розпинався спiвбесiдник, перейшовши на рiдну мову i все бiльше закипаючи. – Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навеснi про той величезний план робiт, котрий ми повиннi виконати, аби повернути мiста i села Украiни до довоенного рiвня, а потiм перевершити! Пам’ятаете, весною 1946-го я у вас iнтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Бiльшовицькiй зброi» про п’ятирiчку украiнського зодчества премiю отримав. Там усе вiрно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрi треба щонайшвидше вiдбудувати. А ви менi торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви менi скажiть?

Цi двое нагадали Льонi батька, особливо той, поважнiший, котрий намагався щось пояснити i постiйно витирав спiтнiле чоло пiд легким лiтнiм капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати науковi проекти зi своiми колегами в парку навпроти унiверситету. Інодi брав i малого з собою. Льонине серце враз стислося вiд болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, i не став фiлологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи ранiше померла мама»…


* * *

Напередоднi вiн прочитав у «Киiвськiй правдi», що в театр Франка тiльки-но з евакуацii, з Ташкента i Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув вiд неi, iнтелiгентки з родини харкiвських столичних педагогiв, що своерiдну «рокiровку» з театрами виконали, коли йому було шiсть: «Березiль» переiхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Киева, в примiщення колишнього театру Соловцова (котрий став вiдтодi називатися iменем Каменяра). Тож у «Березiлi» Крушельницький режисував п’есу «За двома зайцями», i про нього писали в газетах надзвичайно схвальнi вiдгуки. Мама ходила на неi кiлька разiв, поки не усвiдомила, що вагiтна, а тодi одружилась iз Льониним батьком (котрий, до речi, був ii викладачем) i назавжди заснувалась у Киевi.

Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навiдувалась разом iз ним. І аби вiн не совався на стiльцi пiд час вистави, давала йому шоколаднi цукерки.

А тепер вiн дивився на будiвлю театру i з полегшенням констатував, що хоч вона вцiлiла. Це обнадiяло капiтан-лейтенанта – може, вцiлiв (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, нiби нiмцi його пiдiрвали. Та ще й розповiдь тьотi Зiни… Одначе хiба ж можна вiрити жiнцi, котра не сповна розуму вiд горя? Звiсно, Хрещатик просто зобов’язаний вцiлiти… Дарма, що тi чоловiки на площi щось говорили про якiсь вагонетки… Льоня захекався вiд швидкоi ходи на милицi i збився з думки.

Вiн саме звернув на вулицю, на табличцi якоi значилося: «Вулиця Заньковецькоi» (а ще до вiйни це була вулиця Фiрдоусi), але нова назва йому сподобалась бiльше. Льоня взагалi любив театр i все, що нагадувало йому про усмiхнену молоду маму… Бiльше з тим: колишня Фiрдоусi iснувала лише з одного боку. Інший згорiв дощенту.

Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руiнах[14 - Сучасна вулиця Городецького.]. А потiм моряк побачив i руiни Хрещатика. Ноги самi несли його туди. В кiнцi вулицi вiн уперся в те мiсце, котре пiдсвiдомо не хотiв оминути. До вiйни на розi Маркса i Хрещатика пiд номером тринадцять дрiб два розташовувалась комiсiйна крамниця iз закличною назвою: «Портьери, килими, дорiжки, майолiка. Художнi вироби». Вона була вельми популярною серед корiнних жителiв Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цiй крамницi працював давнiй товариш, Миха.


* * *

Вже другий день отак походжав Льоня киiвськими вулицями, читаючи новi назви, подумки називаючи iх по-старому. Однак коли вiн пiдiйшов до Хрещатика, побачене приголомшило.

Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 роцi було оголошено всесоюзний конкурс на проект вiдбудови Хрещатика. Киян мобiлiзували на розбирання руiн. Майже щодня там бував i Микита Хрущов – для пiднесення трудового ентузiазму. А Павло Тичина написав вiрш (його розучували у школах):

Люба сестронько, милий братику,
Попрацюемо на Хрещатику!
Ви з того кiнця, ми – з цього кiнця,
Труд освiтить нас, наче тi сонця.

Однак очiкування радянськоi влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будiвництвi», не виправдалися, i розбирання страшних завалiв просувалось украй мляво. До того ж органiзацiя процесу була слабкою. Навеснi 1944 року на закритiй нарадi партактиву голова виконкому Киiвськоi мiськради Мокiенко лютував: «Дiтлахiв тягнiть менше! І професорiв не треба сюди, берiть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивнiсть роботи знесилених людей не зростала. У кiнцi липня того ж сорок четвертого керiвництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвiйного свята 6–7 листопада – рiчницi визволення мiста i Жовтневоi Революцii. Було прийнято рiшення, що до вiдбудовчих робiт мають бути залученi чотири тисячi п’ятсот вiйськовополонених.

Однак розчищенi урвища з напiврозiбраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленнi добровольцi-кияни (здебiльшого працювали жiнки i навiть дiти), а вже потiм – полоненi нiмцi й мадяри, котрi пiд наглядом iх розбирали. Утiм, задача була вкрай непростою – адже бiльшiсть споруд на Хрещатику була зруйнована.

Леонiду на очi траплялись якiсь порожнi, крихкi скелети будинкiв, якi, мов примари, височiли над сiрою масою зруйнованих споруд. Через вiкна проглядалося, що, окрiм фасаду, далi нiчого нема.

Вiн знав зi шпальт газет, якi траплялось йому читати у штабi, що ще до кiнця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор пiд ним – тунель у пiвтора кiлометри завдовжки, де мали проходити усi головнi труби i кабелi центру мiста. Цi стратегiчнi завдання були першочерговими, порiвняно з вiдновленням будинкiв, i газети перiодично нагадували про цей «успiх» вiдбудови.

Але на капiтан-лейтенанта головна вулиця столицi справила неоднозначне враження. На фонi гнiтючих уламкiв будинкiв i справдi кидалось в очi те, що Хрещатик уже було заасфальтовано i нiби подiлено на клiтинки острiвцями безпеки для переходу пiшоходiв i щоглами лiхтарiв. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах видiлялися дерева, адже ще минулоi осенi вулицю обсадили десяти-дванадцятирiчними липами, в деяких мiсцях вони чередувалися з горобиною i, звiсно, – з каштанами, символом головноi артерii мiста. Вiн завважив, що i про це десь читав.

Однак про те, що нiщо не було готове до початку будiвництва, не доводилось анi чути по радiо, анi читати в газетах. Леонiд бачив тепер на власнi очi, що Хрещатик i досi вкривають напiврозiбранi завали. Вiн не знав, що – як завжди – на закритих зiбраннях партактиву усi нарiкають на те, що будiвельних матерiалiв на такий масштабний проект бракуе.

Вiн спостережливо зауважив про себе, що нiде не видно бодай фундаменту нових будiвель за зеленою завiсою дерев, нiби спецiально висаджених густо, аби закривати собою руiни. Згадав, що в номерi «Блокнота агiтатора» саме з’явилася стаття «Киiв через п’ять рокiв», де керiвництво обнадiйливо стверджувало, що спорудження будинкiв можна буде почати за рiк (себто в сорок сьомому) i завершити за п’ять рокiв.

Хай там як, всiм мешканцям столицi ще не вiдомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкiнцi сорок дев’ятого i затягнеться аж на десять рокiв. І навiть сам Каганович, якого у березнi 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спецiально для органiзацii та проведення «операцii Вiсла», в перервi мiж депортацiями до Сибiру украiнцiв, прибувши з нетривалим вiзитом у 1947 роцi до Киева, на нарадi в мiськкомi партii скаже таке: «Ну, знаете, довгий час тримати рани вiдкритими не можна. Адже, хоч вони агiтують проти нiмцiв, настане час, коли усе це почне агiтувати проти нас. – В цей момент в залi почався галас. Однак Каганович нiкого не боявся. Особливо киiвських урядовцiв. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нiчого не робиться?»…

А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусiдки. І йому болiло, бо Хрещатик – то був не якийсь iдеологiчний символ, а рiдна вулиця з дитинства.


* * *

Звiсно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також бiльше не було. Льоня хотiв побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднiлись iз порожнiх зiниць широких вiкон. Нехай навiть без полиць…

Льонин апатичний настрiй пiсля побаченого Хрещатика якось ураз перемiнив його внутрiшньо – щось обiрвалося.

Звiдкись з’явився чорний кiт i почав тертися об ногу. Капiтан-лейтенант знесилено сповз на землю i почав гладити тварину[15 - За iронiею долi, саме цей будинок першим побудують пiд час вiдновлення Хрещатика. Вiн викличе неабиякi суперечливi дебати своею архiтектурою доби пiзнього сталiнiзму.]. Потiм ще раз поглянув на залишки центральноi вулицi мiста i подумав: «Яке руйновище… Навiть околицi бiльше вцiлiли». Кiт мурчав, i Льоня вирiшив вiддати йому свiй обiд – тридцять грамiв ковбаси на шматку хлiба, якi купив у закусочнiй по дорозi, куди моряк зайшов зранку. Кiт з’iв i ковбасу, i хлiб. А потiм почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так i ложкою?» – Леонiд почухав кота за вухом i спробував пiдвестися. Однак утома вiд прогулянки i спека на вулицi зробили свое – вiн вирiшив посидiти в затiнку ще пару хвилин.

Трохи правiше перед ним простягалась площа Калiнiна[16 - Сучасний Майдан Незалежностi.]. Звiсно, i вона лежала в руiнах. Капiтан-лейтенант розстебнув гiмнастерку i потер долонею спiтнiлi пiд тiльняшкою груди. Йому щосили закортiло курити.

– Пробачте, шановний… – звернувся вiн до першого стрiчного, ймовiрно, його однолiтка, що чимчикував, пiдмiтаючи широкими флотськими штанинами пилюку.

– Га?

– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонiд ввiчливо.

Чоловiк витрiщився так, що капiтан навiть злякався такоi реакцii.

– Льончику, ти?! От тобi й на! Е-ех! – І перехожий… заспiвав фронтову пiсню i почав гопати просто посеред вулицi:

На побывку едет
Молодой моряк,
Грудь его в медалях,
Ленты в якорях!

Леонiд витрiщився на чоловiка. І упiзнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрi вiстi, вiн чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадiбно поiдав хлiб, куплений батьком Алi. Тодi всi дерева були великi – бо всi дiти у дворi були приблизно одного вiку. Для них не iснувало нi нацiональностi, нi соцiального статусу, чи рангiв.

Але потiм часи змiнилися, i поки Льоня продовжував гризти гранiт шкiльноi науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тiльки йому виповнилося п’ятнадцять, пiшов працювати в комiсiонку до родичiв на Хрещатику. Подейкували, вiн промишляв iще дечим – крадiжками i аферами. Але Льоня тому не вiрив – роздiлена навпiл ще гаряча цiлушка хлiба поеднувала. Однак вiдтодi дерева стали нижчими…


* * *

Хлопцi обiйнялися.

– Та тримай, тримай, ось тобi «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усi знають. – Миха поглянув кудись убiк, а потiм нахилив голову, йому також болiло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всiх усе знаю. – Вiн випростався, пересмикнув плечима i якось недобре усмiхнувся кутиком вуст. – Якщо тобi тре’ якась допомога…

– Ти служив? – запитав капiтан-лейтенант прямо, сам не знаючи навiщо, мабуть, щоб перервати його слова i пропозицiю про допомогу. Льонi здалось – вiн уже знав вiдповiдь.

Миха хвацько зсунув кашкета на очi:

– Слава богу, милував…

Леонiд зрозумiв: приятель жонглюе словами, немов наголошуе, i це означае, що вiн поза системою.

– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж нiяких чуток не було.

– Чи я живий?

– Ну, так… Послухай, – пiсля паузи проказав Льоня i простягнув руку до плеча товариша. – Менi байдуже, чи ти служив. Розумiеш? Ти – мiй друг, i я…

Миха, що сiв навпочiпки навпроти, пiдвiвся i зiбгав його в обiймах:

– Друзяко, я тобi потiм усе розповiм. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твiй батько… Жаль Алю, ii батька… Усiх шкода, – Миха красномовно розвiв руками в рiзнi боки. – Але ми з тобою, старий, живi! Розумiеш? Ходiмо вип’емо.

Льоня трохи затримався з вiдповiддю:

– Та, власне, я збирався зайти до унiверситету…

– Облиш, – махнув долонею Миха i закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на тi головешки? Їх нiмцi спалили, коли вiдступали. Зрозумiй: тре’ тiльки в майбутне! Тiльки туди!




Роздiл третiй. Миха-моряк





Пiсля двогодинноi розмови за теплим «жигулiвським» на схилах Днiпра Леонiд вже був цiлком обiзнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповiдав йому такi речi, якi капiтан-лейтенанту, може, й не хотiв би знати.

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто iнвалiдом. Так буде точнiше…

– Та припини ти! Очухаешся, знайдемо тобi ще кращу за жидiвочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моiм товаришем, – гостро увiрвав його Леонiд.

Минула перша радiсть зустрiчi, почали вилазити усiлякi розбiжностi мiж ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бiдончика, куди його налила приязна продавчиня кiоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобi. Його вдосталь.

Нарештi Михайло вирiшив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотiв тебе образити. Вiйна, знаеш, мене якось змiнила. Став жорсткiшим. Не зважаю на соплi. Та й дружки… Подiл – це не Липки.

– А чого ви туди переiхали?

– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засмiявся, обiпершись руками в колiна i крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зiна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрi. Ти зрозумiй: там не так усе. У нас там своi люди, хоч i викинутi на обiйстя, нещаснi, але чеснi по-своему. І у нас там своi закони. Ось ти, наприклад, знав, що пiсля вiдходу нашоi армii ще в сорок першому нiякого продовольства мiсто не отримувало аж до визволення?

– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зiна Якiвна повiдала.

– Так от. На околицях – Куренiвцi, Святошинi та подекуди й у нас, на Подолi, були городи, i можна було дiстати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми iли. Та й киiвськi ринки пiд час окупацii продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраерiв… Зваж: за iхню мiсячну зарплатню можна було купити буханку хлiба на Євбазi. Тож знаеш, скiльки та хлiбина коштувала? Скажу: 300 окупацiйних карбованцiв! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою i зиркнув, розмiрковуючи, чи казати. – Я в армiю просто не хотiв, розумiеш? Нiколи не хотiв. І всi цi «а ти записався?», усi цi плакати, пiснi… Бо я еврей! Точнiше, – поправив вiн себе, – украiнець еврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агiтпропом[17 - Маеться на увазi вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.]. Родичi моi всi дременули з Киева. Щоб ти знав, дядько мiй – з УПА, i я мiг би цiлком стати украiнським партизаном. Бiгати по лiсах, у землянцi жити? Я з матiр’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб вiд’iжджати… Та й сам я завжди хотiв щось продавати, вимiнювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумiеш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такi-то дiла…

Леонiда це приголомшило. Вiн навiть зiп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало вiд випитого пива. Вiн обiперся об дерево. Кiнець серпня в Киевi видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце нiби не хотiло вiддавати мiсто холоднiй окупантцi-осенi i пряжило так, нiби й не збиралось вiдступати.

– Та давай лапу, – Миха допомiг товаришевi сiсти на колоду. – Ти чого?

– Давай не будемо про твоiх родичiв, що драпали, про пограбованих фраерiв, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армii, ти ховався по закапелках. А за тебе iншi гинули!

Миха нiчого не вiдповiв. Тiльки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леонiда розвезло вiд пива i також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки рiзнi… Я навiть не уявляв, наскiльки. Я, примiром, ось не можу знайти свое мiсце в цьому… – Вiн не знаходив потрiбних слiв i, хапаючи повiтря ротом, тiльки мовчки розвiв руками… – у цьому мiстi. У Киевi, розумiеш? Я залишив його iншим – квiтучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поiхав до Севастополя поступати в мореходку. А потiм оборона Киева, клятий «киiвський котел»… А я ж тодi ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопцiв, одразу кинули на передову. Я навiть не усвiдомлював, що я воюю в рiдному мiстi. Мiй бронекатер пiдiрвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Менi так соромно було в шпиталi… Бо вже вiд мене нiякоi користi батькiвщинi, i що на фронт – зась… Ти розумiеш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нiчого ти не розумiеш… Бо на фронтi не був. А там – усе iнакше. Тобi дають наказ – i нiколи, нiколи навiть щось подумати. Ти – просто гвинтик в руках командування, частина величезноi машини. Але життя вiддати не жаль, ти навiть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгiдно…

Льоня скривився i задивився кудись удалечiнь, де тепер була спалена нiмцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжi квiтучоi киiвськоi Венецii. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так i не вiдрiзала на пошану модi, i батько в пiлотцi, хвацько змайстрованiй з газети, i з шахами пiд пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срiбного вiку, котрих мама i тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Смiх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйознi речi хочу розповiсти тобi… – насупився Миха, дiстаючи фляжку з горiлкою з кишенi своiх широких штанiв i надсьорбуючи. – Гадаеш, нам легко було? Ти знаеш, як визволяли Киiв?

– Ну, звiсно, знаю… – Леонiд похмурнiшав i також приклався. Хоча й вiдчував, що запивати пиво горiлкою – то вже занадто. – Я тодi вже в штабi служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаеш, – гостро примружився товариш, – скiльки в тому Днiпрi, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаеш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потiм-таки вичавив: – Брешуть вони всi! Знаеш, скiльки наших полягло?.. Я тодi з хлопцями ще обручки з мертвих знiмав. І знаеш, скiльки цих пальцiв було?.. Не порахувати. Парняги нашого вiку, може, й не мрiяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив вiн глумливо рота.

Капiтан-лейтенант зблiд, але вирiшив нiяк не коментувати слiв Михи. Все одно не переконае. Однак вiн знав, звiсно, знав про Ватутiнський наступ. Чи було це виправдано? В ставцi говорили, i говорили багато. Звiсно, що так. І нiяк iнакше. Про те, що втрати сягали по рiвноцiнностi сталiнградським, тобто два мiльйони осiб (але що з ворожоi сторони лише четверта частина загиблих – звiсно, замовчували).

– Чи менi не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тiй водi. Просто трохи ранiше. Десь, може, плавае зараз. До якого берега прибилась, i ii пси обгризли, – гiрко пожартував вiн. Льоня уже вiдчував, як довкола все гойдаеться. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сiм замiсть п’ятьох, як воно мало бути[18 - Ланцюговий Миколаiвський мiст – перший постiйний мiст через Днiпро. Зруйнований двiчi: 1920 року польськими вiйськами та 1941-го – пiдроздiлами НКВС та 37-i армii.].

– Якi пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бiк.

Вiн добряче сп’янiв вiд горiлки. Почувався вiльнiше. Кудись зникли всi його босяцькi замашки i все те, набуте на «днi». Повiльно, обсмикуючись та обтрушуючись вiд днiпровського пiску, Миха пiдвiвся з пенька, випростався на повен зрiст – високий, дебелий – i подивився Леонiдовi просто у вiчi:

– Добре, що Ватутiн здох пiсля нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Захiднiй Украiнi… Бiля села Милятина Острозького району його перестрiли вояки УПА. Була стрiлянина, Ватутiна поранили, багато кровi втратив. Ну й слава богу – це йому за битву днiпровську, паскудi… Вiн потопив сотнi тисяч…

Леонiд перебив:

– Але як ти…

– Що, звiдки знаю? Пташка наспiвала. Я ж кажу тобi: маю там рiдню… Ет, не важливо, – вiдмахнувся Миха. – Дурень, вiн вiдмовився вiд ампутацii. Так йому i тре![19 - Насправдi консилiум лiкарiв вирiшив здiйснити високу ампутацiю лiвого стегна. Внаслiдок сепсису Ватутiн невдовзi помер у киiвському вiйськовому шпиталi.] І ще дещо… – Вiн примружився. – Ось усi знають, що жидiв зганяли у Бабин Яр. А ти в курсi, моряче, що в тому Яру розстрiлювали всiх невгодних твоему любому Кобi? Чув про украiнських нацiоналiстiв, розстрiляних там само? Шiстсот украiнцiв, членiв ОУН, серед яких – очiльниця Спiлки украiнських письменникiв – Олена Телiга, також там лежить, у тому Яру. Так що я, украiнець еврейського походження, можна сказати, постраждав двiчi.

Миха стис кулаки i хрипко засмiявся, намагаючись подолати знiяковiння вiд невдалого жарту.

– Послухай, старий, ти ж знаеш… – Леонiд вiдчував, що мусить зупинити його, так само, як i у вiдвертiй розмовi iз Зiною Якiвною. Адже був день. Звичайнiсiнький киiвський день. Але навiть у пiску були «вуха». А всi знайомi йому близькi люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капiтан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, iздили машини.

– Ти не повинен цього говорити. Нiколи. Зрозумiв? Бо я цього не терпiтиму. Закон моря.

М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайловi. Той трохи похитнувся пiд його рукою:

– А ти хоч знаеш, як жилося нам при нiмцях? Ось ти розповiдаеш менi тут про свое, про те, що хотiв там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгiдно, вибач менi на словi. Просто жалюгiдно… Геройство оце твое, – Леонiд хотiв було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвое вже хильнули зайвого i хилиталися. – Нас твоя Червона армiя залишила напризволяще. Ти гадаеш, лише тобi дiсталося? А ми тут iли листя з кульбаб iз сiллю i технiчним мастилом. А спочатку поiли всi калачики, котрi росли в дворi пiд водокачкою. Варвара Олександрiвна вiдтягувала нас вiд них, коли ми iх зрiзали пiд самiсiнький корiнець, адже то вона iх саджала. А згодом вона сконала вiд голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всi дерева у дворi. А я носив мамине золото за безцiнь у комiсiйний магазин, аби купити iй ерзац-хлiба. Носив шмаття до села i вимiнював на харч. А потiм уже не було що мiняти, а мати вже не вставала…


* * *

Цей дiалог мiг закiнчитися сваркою або й навiть скупими (чого грiха таiти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосiб увiрвавши розмову чоловiкiв.

Шубовснуло, неначе морська мiна. Леонiд автоматично зiгнувся в три погибелi i навiщось прикрив голову руками. Враз протверезiшав. Отямився за хвилину i почалапав за Михою, бо той вже бiг на звук вибуху.

Над самим урвищем, де з води виглядала пiдпора вiд мосту, скупчилася пацанва. Друзi пiдiйшли ближче, i стало зрозумiло: розiрвалася мiна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги iнвалiда i обернулись. Побачивши двох дорослих чоловiкiв, хтось iз шпани гукнув: «Дядечки, не говорiть нiкому!» – i всi кинулися навсiбiч.

– Що робитимемо, Михо?

– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нiчого.

– Але ж так не можна! – запротестував Леонiд.

– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаеш багато такого, що нинi можна. – Миха вже опанував себе i хитро всмiхався.

Якийсь хлопчина стояв по пояс у водi.

– Ну, а ти чого не втiкаеш? – запитав Миха.

– А менi нема куди, та й я нiчого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я мiну знайшов пiд отим мостом, Русанiвським. Один прольот не вибухнув, i нiмцi повитягали звiдти мiни з толом. Я й украв кiлька. Бо iсти хтiлося…

– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцiкавився Леонiд.

– Ет, пусте! Один хлопець тримае мiцно мiж колiнами, а iнший голкою сковирюе слюду. Усього й дiлов! – сплюнув хлопчина. – А тодi тiльки скрутити детонатор, i дiставай тол. Зараз, знаете, скiльки би риби догори животами поспливало?

– І давно промишляеш? – запитав Миха.

– Як дiд вiд голоду помер, а квартиру вiддали якимось прийшлим з Вiнничини… А що вам тра’? – Хлопець уже сполохався. Цi розпити його зачепили, i вiн нацiлився дременути.

– Стривай… Та постривай ти! – гукнув навздогiн Михайло. – Ось на, буханка хлiба. Свiжого. Непереливки буде – приходь до Житнього ринку. Запитаеш Миху-моряка. Я тебе пристрою…

Хлопчака вмовляти не довелось. Вiн вихопив хлiбину i швидко втiк.

– Ти бачив… Як тваринка якась… – проказав Миха. – Слухай, я теж моряк. – При цьому вiн хвацько затанцював, пiдтримуючи руками широкi штанини, i тицьнув на свою тiльняшку, що виглядала з-пiд пiджака. – Ми таки недаремно зустрiлися. Ми хоч i блатнi, але, як i ви, – особливi, безстрашнi. Ти пробач, старий. Сам же сказав: нiяких споминiв, i все’дно весь час згадували минуле. Все! Бiльше не будемо.

– Домовились. Слухай… А як тебе не загребли остарбайтером до Нiмеччини?

Миха похитав головою, нiби хотiв сказати: «Як мед, так i ложкою». Однак махнув рукою: «Гаразд… розкажу».

Вiн усiвся на поваленому деревi i почав розповiдати.



«Горе-остарбайтер»

– Усiх вiдправляли. Всiх, хто залишився в окупованому Киевi. І уникнути цього було нiяк, бо списки всiх пожильцiв зберiгалися в будуправлiннях. Спочатку я брехав, що приходжу до мами в гостi, а сам живу в гуртожитку при «Ленiнськiй кузнi»[20 - Сучасна назва заводу «Кузня на Рибальському».], аби не потрапити в той клятий список. Одначе кербуд – хитра бестiя, – невдовзi розвiдав, що я залишаюся на нiч, i нiякий я не iнженер. Що ж… Аби не донiс до вiйськкомату – довелось вiддати останню тисячу «ленiнцiв»[21 - Червiнцi iз зображенням Ленiна.]. Я вже знюхався з подiльськими блатними, ми облавами прочесували дрiбнi крамницi, що пiд час окупацii обслуговували фрицiв. Проте головним був прибуток, що «капав» iз базарщикiв. Тi торгували, а ми iх буцiмто кришували. Щоправда, не так захищали, як «бомбили».

За цими словами Миха розплився в посмiшцi. Вiдчувалось, що йому подобались тi часи, дарма що окупацiйнi.

– Але потiм стало гiрше: невдовзi пiсля початку окупацii почався голод. Нiмцi, ясно, нас не годували, а радянськi солдати, коли вiдходили, кажуть, не тiльки пiдiрвали мости i пошкодили водогiн, а ще й спалили вагони iз зерном. Тi, котрi не могли з собою вивезти. Нiмцi почали робити регулярнi облави, i тут ось заковика й виникла.

– Облави? – перепитав Льоня.

– Ну, так. Усiх зганяли на бiржу працi, де нас зареестрували, а потiм усi мусили щодня навiдуватися за вiдмiчанням явки в спецiальних картках. А якщо ти не хочеш примусово працювати – це саботаж, за це – розстрiл. Отак. А робота рабська, копiйчана. Або мости пiдiрванi йди лаштуй, або хрещатицькi завали розбирай. Спочатку бажаючих не було. Анi на ту роботу, анi на нiмецьку, заробiтчанську.

Тодi нiмцi почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних мiсцях, найчастiше на базарах, де ми з пацанвою промишляли. Пiд’iжджали вантажiвки, перекривали вiдступ, i фрiци починали прочiсувати натовп на предмет придатних до роботи людей. А потiм – прощавай, Киеве! Бiльше ти рiдних не побачиш. Хоча нi, стривай… – Миха потер лоба, нiби щось пригадуючи. – То вже пiзнiше була задiяна така практика. Десь у сорок третьому. Але я вже не розрiзняв особливо. Мама захворiла вiд голоду, i я крав, лупив, залякував – чого я тiльки не робив, аби дiстати для неi щось поживне. А потiм ii не стало, i весь той калейдоскоп подiй змiшався…

– Не важливо, Мишо, – промовив Льоня. – Розказуй далi.

– Ну а що розказувати? Здаеться, взимку сорок другого в газетах почав з’являтися заклик до того, аби працездатнi вирушали до Нiмеччини. І стояв лютий мороз такий… На вулицях повiльно конали голоднi, помiж них iздили фрiци на машинах з водiями i лярвами, котрi погодились пiд них лягати за шмат ковбаси…

Ми з пацанвою спостерiгали за тими нещасними. Заробiтчан вiдправляли з центрального вокзалу. Можна було побачити тi «телятники»[22 - Закритi товарнi вагони.], в яких нiмцi обiцяли годувати гарячим тричi за подорож. – Миха сплюнув i скривився. – Уникнути тiеi «казковоi» подорожi в заморськi краi було ой як тяжко…

Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кiлькiсть «телят» у тi вагони, що мали iхати до Нiмеччини. Рятувала арбайтскарта[23 - Посвiдчення особи з щотижневим службовим штампом про перебування на роботi.], однак, ну ти зрозумiв, вона менi не свiтила, а грошей дiстати вже не було де. І ось якось iду я в своiх кльошах, пилюку пiдмiтаю на Євбазi. Райончик взагалi-то не мiй, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаешся. Просто йдеш i робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леонiда за рукав кiтеля i емоцiйно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…

Той хотiв було щось вiдказати, однак Михайло продовжив:

– І тут мене пов’язали i в вантажiку запхали. Опам’ятався вже на ринку працi. Ззовнi охорона, всерединi охорона. Кажуть, прямуйте в кiмнату номер чотирнадцять. Ну я i пiшов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собi туди-сюди, скiльки влiзе. Я почав спостерiгати. Заходять в одну кiмнату, всi заходять. А звiдти вже не виходять – пакують iх, «теляток», у вантажiвки, а потiм уже, значить, у вагони. Я собi й думаю, як би звiдти змитися. Мiзкую, не поспiшаю. Потiм згадую, як читав у газетi, що шефа бiржi працi зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусiднiй кабiнет i мимохiдь нiмецькою питаю: «А де кабiнет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене i каже: «На другому поверсi». А я iй, як нi в чому не бувало: «Данке шьон» i пiшов собi шукати. У кабiнетi тому сидять двi секретарки, гарненькi лялечки. Я до них: «Дiвчатка любi, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, клiпають мовчки. Тут я iм про матiнку почав розповiдати. Видумую на ходу, мовляв, матiнка моя хворiе, тому я не можу нiкуди поiхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене i загребли. Одна зжалiлась надi мною, щось своiй товаришцi прошепотiла i каже: «Сидiть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото i буде наш начальник».

– Ти ж нiби поганенько нiмецьку зi школи знав, хiба нi?..

– Ех ти! – Миха розсмiявся. – Коли хочеш жити – пiднiмаеш iз глибин усi своi ресурси, як той Каменяр.

– Хто-хто? – запитав лейтанант.

– Поет украiнський. Ет, не важливо! – вiдмахнувся Миха. – Слухай далi. І ось уже вечiр надходить, i я став побоюватись, що мене поженуть до товарняка, i я не дочекаюсь доктора Гроппе. Аж тут з кабiнету вийшов вiн. Сплутати неможливо: брита макiтра, немов дзеркало, вилискуе, пронизливi крижанi очi за круглими скельцями пенсне. І я – до нього: «Докторе Гроппе, перепрошую, що вас турбую, однак мене помилково забрали з базару. Я працюю на вашому заводi, USMA. Прошу мене направити до медичноi комiсii». І це все чистою нiмецькою, розумiеш?

– І що було далi? – Льоня напружено сидiв напроти Михи i все бiльше занурювався в його iсторiю.

– Так. Далi… А далi у того доктора два помiчники сидять у кабiнетi: один нiмець, а другий – украiнець. І нiкого вони на медичну комiсiю не направляють. Усiх – на Керосинну[24 - Сучасна вул. Шолуденка.]. А звiдти до Нiмеччини. – Миха махнув рукою, – близько, дуже близько, мiй товаришу… І тiльки якщо у тебе сифiлiс, короста, або ти харкаеш кров’ю – тодi не iдеш. Подихай тут. Дивиться на мене той Гроппе. А потiм каже: «Люблю смiливих» i ламаною росiйською додае: «Смелост гарада берьот». Так, здаеться, у вас кажуть переможцi?» Смiеться, а тут виходять нiмець та украiнець. Я думав – все, гаплик. А потiм подивився на його помiчника, того, що украiнець, вiн залишився оформляти мене, i благаю: «Змилостився, братчику. Я ж – свiй. Усi моi зараз воюють з радянськими солдатами по лiсах Волинi…» І заспiвав, iй-богу, затягнув так щиро:

Ой, що ж то за шум учинився, гей,
Що Комар до повстанцiв зголосився!
Зголосився Комар до повстанцiв, гей,
Щоб кусати москалiв-голодранцiв.
Щоб кусати москалiв, ще й нiмоту, гей,
Щоб прогнати з Украiни ту голоту…

Той зиркнув на мене i мовить: «По лiсах, кажеш? Ану як назвеш менi украiнського командира нещодавно сформованого «Нахтiгаль» – вiдпущу»[25 - Йдеться про Романа Шухевича («Дзвiн», «Чернець», «Тарас Чупринка») – члена галицького крайового проводу ОУН. Вiн був командиром украiнського вiйськового пiдроздiлу в складi iноземних легiонiв вермахту (1941–1942 рр.).]. А я йому не тiльки прiзвище назвав, а й кiлька його позивних!

Тодi той мовчки щось чиркнув в документах. «Іди, – каже. – Ось тобi аусвайс на пiдставi розпорядження доктора Гроппе i медкомiсii. Щоб я тебе бiльше тут не бачив».

І я побiг додому, ти чуеш? Нiг пiд собою не бачив! Прибiг i кажу мамi: «Ти не повiриш, звiдки я сьогоднi виборсався!» А потiм сiв на пiдлогу та й плачу: згадав, що неньки вже немае. До кого мовив? Мо’ до духа святого? Не знаю…


* * *

Миха замовк i невдовзi поглянув на Льоню. Той сидiв на поваленому деревi i дивився на Днiпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, i Миха подумав, що таки не лише йому дiсталося непереливки в казанi вiйни.

– Ну, – кивнув Миха, – а ти?

– Я ж кажу – декiлька днiв на фронтi. І все. Мое життя скiнчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Пiсля шпиталю в штабi працював…

– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираемо, – продекламував Миха.

– Занадто по-фiлософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.

– То мама казала. Перед смертю. Нiби втiшала… Або готувала мене до свого вiдходу.

Льоня нiяково зиркнув на Миху i хотiв було щось додати, але не встиг.

– На, тримай, i для тебе у мене залишилось двi хлiбини, – промовив до товариша Миха.

Льоня знiтився:

– Та не тре’… Я десь знайду…

– Ти-то знайдеш. Я не сумнiваюся. Але для початку тобi треба документи всi зiбрати i тицяти-ницяти по рiзних комiтетах, iнстанцiях. А ота жидiвка, ой, пробач, тьотя Зiна, голодна, либонь. Це не тобi. Це iй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлiбину, що вже лежала перед капiтан-лейтенантом.

– А де ти стiльки хлiба дiстав?..

Схоже, Миха вже прийшов до тями i повернув собi колишню задеркуватiсть та запал.

– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлiбокомбiнат iз босотою навiдали.

Потiм, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собi на лоба i вiдчайдушно вигукнув, вiдбиваючи черевиками чечiтку пiд ритм «Яблучка»:

– Ех! Якби за п’ять рокiв до цього знав, як то воно буде – об’iдався б досхочу в «Червоному маку»[26 - Вiдоме кафе, що розташовувалось на вул. Карла Маркса.]. Та хто ж знав…

Потiм Миха гукнув Льонi на прощання: – Нас мало, але ми в тiльняшках! – пiдморгнув i розвернувся довкруги себе, здiймаючи пилюку довгими штаньми. А тодi швидкими кроками пiшов нагору, до дороги. І шукай вiтру в полi…


* * *

Однак дотемна Леонiду не судилося потрапити додому, до тьотi Зiни. Його пригоди в Киевi продовжились, коли капiтан-лейтенант пiднявся вiд берега Днiпра до зарослого Набережного шосе з iржавими трамвайними рейками i зрозумiв, що трамвая, що ходив вiд Ланцюгового мосту, бiльше не iснуе.

Хлопець стояв на тому самому мiсцi, де до вiйни iнодi з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки бiля води поiхати на Липки, i усвiдомлював свою безпораднiсть. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажiвка.

– Куди тобi, моряче?

Леонiд зрозумiв, що його впiзнали по кiтелю, яким вiн обережно прикривав хлiбини пiд пахвою.

– Та ось… Думав на трамвай сiсти…

Рудий водiй iз кирпатим носом у вицвiлому цивiльному одязi прищулився на сонцi i щиро заусмiхався:

– Ну-ну… Тодi ще треба почекати, як рак свисне.

«Ех, – подумав Леонiд. – Або пан, або пропав!»

– До унiверситету менi треба…

– То сiдай. Тебе за милу душу пiдвезу. У мене син пропав безвiсти в наступi Ватутiна.

Льоня знiтився. Про себе вiдмiтив: «Знов цей наступ…» Хотiв було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помiтив його знiяковiння:

– Та чого ти… Це життя. Он моя жiнка вже другого пiд серцем носить. Сорок рочкiв бабi. Нiхто й не сподiвався. А батюшка у церквi так i сказав менi: «Вiдпусти на небеса його душу. Зла не тримай i на долю не нарiкай. І Бог помилуе». І що? Ось уже третiй мiсяць, як вагiтна. Добре, хоч не ранiше. А то б не прогодував… Та й зараз не солодко. Зрештою, родичi з села трохи допомагають. Недавно сестра приiздила – сала привезла… Отаке…

І водiй заусмiхався щасливо. Леонiд зрозумiв: вiн знае, що син уже не повернеться.

– Вiдспiвали?

– Та що ти!.. Вiн же безвiсти нiби як зник. – І дядько враз похмурнiшав, насупився. Було видно, що думае не про хороше.

Капiтан-лейтенант спочатку не хотiв, але наважився:

– І я там був. Ми сiмдесят дiб захищали мiсто. На жаль, так i не втримали позицiй…

Водiй кивнув. До парку iхали вже мовчки. Кожен думав про свое.




Роздiл четвертий. Три буханки хлiба





Леонiд так любив той унiверситетський сквер, який часто навiдував батько, але шкодував, що не потрапив на вiдкриття пам’ятника Шевченку в березнi тридцять дев’ятого, приурочене до 125-рiччя вiд дня народження поета. Одночасно з вiдкриттям пам’ятника його iм’я було присвоене Киiвському державному унiверситету.

В кiнцi 30-х рокiв у Киевi розпочався просто-таки будiвельний бум. Мiсто неначе готувалося до втрати половини iсторичних будинкiв.

Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте вiдкриття Центрального унiверсального магазину, який був побудований на розi вул. Ленiна[27 - Сучасна вул. Богдана Хмельницького.] i Хрещатика, про що в листi захоплено писала Льонi. А на Червоноармiйську[28 - Сучасна вул. Велика Василькiвська.] вони з батьком i Семеном ходили дивитися на гiгантське будiвництво Центрального республiканського стадiону, який мали здати в недiлю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадiон, Леонiд отримав останнiм. Вiн якимось дивом дiйшов до нього. Потiм листiв вiд Алi вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася вiйна. І тому стадiон був урочисто вiдкритий лише пiсля вiйни i, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, проданi на футбольний матч п’ятирiчноi давнини, дiяли для тих, хто iх змiг зберегти.

Про це Леонiд вже дiзнався вiд Зiни Якiвни, але бажання поглянути на стадiон в нього не було.

Інша справа – унiверситетський сквер. Мiсце його дитячих прогулянок iз батьком…


* * *

Капiтан-лейтенант пiрнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку i червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цiлком пристойною будiвлею. Студенти i абiтурiенти, ймовiрно, щойно зарахованi до унiверситету, вже ходили навкруги, i декотрi заходили всередину. А отже, унiверситет функцiонував.

Потроху вечорiло. Леонiд сiв на лаву коло пам’ятника i роззирнувся навкруги. Прохолоднi серпневi алеi парку не були порожнiми. Багато мiстян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сидiла закохана парочка. Дiвчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «iждiвенцем», як такi тодi називали, що, немов антенка, стирчав убiк, та в носочках з босонiжками. Льоня цю моду знав. Так i до вiйни дiвчата вдягались. Зараз бiльше вже бачив iх без носочкiв, а iхнi сукнi – з глибшим вирiзом. Замiсть кiс – хвилясте волосся i чубчик, накручений валиком спереду, або двi коси, перехрещенi на потилицi, – то вже була нiмецька мода… Нiби на змiну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жiнок. Таких собi «радисток». Вони носили пiджаки з чоловiчого плеча i пiдперiзували iх широкими пасками. Мiцнi i без демонстрацii дiвочостi, скорiше, з неприкритою сексуальнiстю. З вiйськовою виправкою, нагадуючи чоловiкiв, дарма що в спiдницях до колiн. Іронiя долi: на вулицях звiльненого вiд фашистських окупантiв Киева повсюдно квiтла нiмецька мода. Навiть журнали нiмецькi позалишались, i дiвчата шили собi сукнi з такими гiпертрофовано широкими плечима, що навiть вiйськовi позаздрили б. До речi, тi також вiддавали перевагу широкому розвороту плечей у кiтелiв, бушлатiв. Льонько навiть помiтив, що в гiмнастерках у мужчин були пiдплiчники.

Капiтан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували вiд зараження кровi. І врятувала його ось така квiтуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отоi панянки, що зараз сидiла навпроти нього.

Хлопець хотiв вiдволiктися вiд своiх спогадiв, але вони наздоганяли його кожного разу, коли вiн залишався наодинцi з собою. І навiть просто пiд час зустрiчей зi знайомими i близькими йому людьми вони неодмiнно починали говорити про вiйну i окуповане мiсто.

Капiтан-лейтенант подумав, що в цiй ситуацii повоення – це неминуче.

Потiм йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так рiже око в мiстi? Може, я занепадницький песимiст?» Вiн усмiхнувся сам до себе i на повнi груди вдихнув тепле, лагiдне киiвське повiтря. Коло його нiг приземлився жовтий лист. Осiнь вступала в своi права.

Льоня накинув на плечi кiтель. Пiд вечiр стало свiжiше, хоча кiнець лiта сорок шостого був анi теплiшим, анi прохолоднiшим за будь-яке iнше лiто в Мiстi. Леонiд iнодi думав про Киiв, як Булгаков, – з великоi лiтери. Ви можете запитати: «Хiба можна думати про мiсто, уявляючи, якими лiтерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школi, вiн усвiдомив, що бачить слова. Іноземнi мови давались йому напрочуд легко, вiн вчив тi слова, мовби граючись. Дарма що не любив лiнгвiстику i фiлологом ставати не хотiв. Можливо, то був лише юнацький максималiзм? Спротив батьковоi волi? Адже фотографiчна пам’ять його нiколи не зраджувала. Вiн мiг би бути визначним спецiалiстом з таким хистом. Однак… Господи, капiтан-лейтенант i сам не вiрив, що став вiйськовим. Всi iспити здавав завдяки фотографiчнiй пам’ятi. І навiть вивчив французьку з бабусею завдяки iй. І якби не вiйна, скорiше за все, таки б вступив на фiлологiчний до батька. «Пробач, тату…» – знову промайнуло в головi. Льоня на якусь мить заплющив очi. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотiв: – Привiт…

Вiн ураз здригнувся. Подумав: «Неочiкувано. Мене пiдстерегли» i подивився довкола. То була дiвчина, нi, таки жiнка, тiльки мiнiатюрна i коротко пiдстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Вiн нiчого не встиг проказати до неi, милуючись якусь мить дрiбними жовтими квiтами на ii сатиновiй вишиванцi, дуже жiночнiй.

– Я помiтила, в тебе двi хлiбини… – Жiнка знiяковiла i затиснула губи. Було видно, що вона примушуе себе це казати. Потiм подивилася Льонi прямо у вiчi i посмiхнулась: – Я можу тобi дати трохи городини. І навiть картоплi. Тiльки дай менi, будь ласка, половину хлiба натомiсть.

Вона нагадувала косулю. У неi були великi вологi карi очi i безлiч дрiбних жилок, мiрiадами розсипаних пiд тонкою шкiрою. Льонько нiчого не вiдповiв. Вiн дивився на пульсацiю судин на ii тонкiй шиi. Жiнка стрепенулась: – Нi! – І тут тiльки вiн усвiдомив, що поклав свою руку поверх ii. Вона рiзко пiдвелася. І лише тут до капiтан-лейтенанта повернувся голос:

– Зажди… Вибач. Я замислився. Як тебе звати?

– А навiщо це?

– Ну… – почав вiн розмiрковувати, вiдчуваючи свою перевагу пiсля того, як йому однiею фразою вдалося зупинити втечу незнайомки. – Городина за хлiбину – це не рiвноцiнно. Ми ж не на товкучцi. Можу я на додачу до овочiв почути твое iм’я?

І Льонько заусмiхався. Йому здалося, що вiн напрочуд дотепний.

– Гаразд. Називай мене… – Дiвчина замислилась. – Давай так. Я пропоную тобi таке. Якщо поцiлиш камiнчиком в отой смiттевий бак – скажу свое iм’я. А якщо нi –вiддаси менi хлiб, i все. Отакий ленд-лiз для постраждалоi пiд час вiйни. Годиться?

– О-о, панянко… – засмiявся вiн. – Хитра ж ти! Пропоную трохи ускладнити: кожен кидатиме, i ми збiльшуватимемо вiдстань. Хто перший промахнеться – той i програв. Не дивись, що я одноногий. Руки у мене вправнi.

– Справедливо, – погодилась дiвчина. – Давай так.

І вони заходилися кидати камiнцi у бетонний бак. Врештi Льонько таки промазав, але здаватись не хотiв.

– Зажди! Там уже така вiдстань, що тяжко не програти.

– Он як? А я гадала, ти чесний. Що ж… – розвела руками дiвчина. – Залишусь без хлiба. Матиму на увазi, якi на флотi хитрi моряки.

– Ох ти ж яка… – Льонько широко усмiхався. – Програв – визнаю! Але я дуже-дуже хочу дiзнатися твое iм’я.

– Тодi пропоную наступне. – Дiвчина на якусь мить замислилася. – Давай стрiнемось через мiсяць.

– Через мiсяць?!

– Ну, так. Через мiсяць… На цьому самому мiсцi. І в цю ж годину! – Вона прудко вихопила з його рук хлiбину i похапцем побiгла з парку.

«Ет!.. Прудка. Справжня косуля», – подумав Льоня. Першою реакцiею було зупинити… А потiм вiн лише махнув рукою. Якщо кидати камiнцем мiг на рiвних, то в бiговi, навiть на коротку дистанцiю, вiддавав першiсть дiвчинi, у якоi були прудкi двi ноги.

…Потiм Льоня ще кiлька днiв iз замрiяною усмiшкою на вустах згадував Косулю, але та пригода забулася пiд тиском життевих обставин.


* * *

Цiкаво, подумав вiн: вже другу хлiбину за сьогоднi вiддав. Йому почало здаватись, що бартернi стосунки зараз у Киевi важать бiльше за грошi.

Леонiд зайшов у закусочну i замовив пива.

– Нiколи не бери бочкове. Тiльки «жигулiвське». І тiльки четвертого розливу, – проказав йому якийсь п’яний дядько. І капiтан-лейтенант, слiдуючи невимовному бажанню, подивився пiд стiл. І справдi: у того в сiтцi були чотири мокрi, на вигляд холоднi пляшки.

– А хiба «жигулiвське» на розлив – не той смак?

– Нi. То навiть не «жигулiвське». – Чоловiк пiдморгнув i вiдiйшов до iншого столика.

Закусочна була повна. За сусiднiм столиком два робiтники сперечались щодо перевиконання плану на Хрещатику, заiдаючи горiлку пирiжком:

– І все ж, Фiмо, послухай мене. Дають понаднормовi. Та що грошi! Картки на харчування за першою категорiею! Так що… пропоную напружитись. Знаеш, iншого такого шансу…

Тут Льоня вiдволiкся на розмову за iншим столом:

– Я пiшов до суду. Ну, як?.. Менi ж ордер видали. Я приiхав – квартиру отримав. Меблi купив, розумiеш? Дружину з евакуацii ще не дочекався. Мав повертатися на фронт. А вона з дiтьми приiхала – квартира вже iншими зайнята. Меблi, якi я купив, вони самовiльно продали…

Потiм моряк прошкандибав до буфетника:

– Налийте двi по сто, – велiв. І сам здивувався своему хриплому голосу. Йому до рук дали надтрiснутi чарки з мутною рiдиною. Пiсля вiйни катастрофiчно бракувало промтоварiв, i посуду в тому числi, отож Льоня змовчав, зиркнувши на таку тару. Пiшов шукати того дядька, котрий дав влучну пораду щодо пива. Вийшов на вулицю, але i там його не знайшов. Довелось пити самому. Холодна горiлка пiшла краще за пиво.


* * *

– Зiно Якiвно, а яка тодi була Аля?

– Слухай, Льонечку, ти п’яний. Завтра поговоримо.

– Так, я знаю. І я вперше забув, що я – п’яний iнвалiд. Я зараз просто п’яний. Розумiете?

– І де ти так устиг…

– Це не важливо… Мiсць повно. А все ж, яка була Аля?

– Вона була прекрасна, Льоню… Я знаю, що ти хотiв з нею одружитися… А тепер – iди спатки. Я сьогоднi не хочу знову плакати.

– Зiно Якiвно, я принiс вам хлiба. Зустрiв Миху i отримав буханку просто так…


* * *

Вранiшне сонце було безжальним до людини з похмiлля. І воно нiби промовляло: «Вставай та йди». Льонько достеменно не знав, куди мае йти. Здаеться, вiн заблукав у тому парку Шевченка, куди водив його, малого, батько, i так з того парку i не вибрався.

Знову згадав «киiвський котел», героiчнi днi оборони Киева, битву за Киiв (вiд рiзних назв сенс не змiнювався). Спогади були такими яскравими… Вони накривали його з головою, i вiн пiрнав у них до баротравм.

Ось нiби тiльки-но його було призначено командиром бронекатера. Буревiйний сорок перший. Вiйна. А йому минае лише двадцять перший рiк. Молодiсть… Його розвiдувальний бронекатер типу «Д» (себто дозорний) старший за нього на чотири роки. Побудований в Америцi компанiею «Муллiнс i К°» на замовлення вiйськового вiдомства. Нiмцi його вже захоплювали у вiсiмнадцятому i використовували як сторожовий катер. Залишили. Потiм вiн брав участь у громадянськiй вiйнi. Лискучий, сiрий, прудкий… Потiм потрапив до складу Пiнськоi флотилii.

Льонько устиг понюхати пороху у складi днiпровського загону Пiнськоi вiйськовоi флотилii i навiть пiдiрвати свiй бронекатер (мiж iншим, единий з п’ятнадцяти вцiлiлих пiсля боiв за Киiв)[29 - Флотилiя сприяла тривалому утриманню переправ через Днiпро i створенню оборони Киева та Черкас. З вiдходом частин Червоноi армii кораблi були пiдiрванi своiми екiпажами.].

Насправдi йому пощастило, адже десь сто морякiв з Пiнськоi флотилii потрапили до полону, i iх стратили. Виходить, дiйсно пощастило, бо йому «лише» вiдiрвало ногу. Чорний гумор, як то кажуть вiйськовi. Ось так.

Санiтарна машина встигла вивезти Леонiда до Киева. Туди кривавого вересня сорок першого, пiд час другого штурму Киiвського укрiпрайону, який розпочали вiйська 29-го армiйського корпусу вермахту, вiдходили по Днiпру та Деснi кораблi флотилii. Всi моряки iз затоплених кораблiв концентрувалися на Подолi, в будiвлi штабу[30 - Сьогоднi це головний корпус Киево-Могилянськоi академii.].

Аж тут раптово починаеться артилерiйський обстрiл – важке поранення в плече отримуе контр-адмiрал Рогачов, командувач Пiнською вiйськовою флотилiею. Це поранення рятуе Рогачову, а вiдтак i Льонi, життя. Командувача вивезли на лiтаку з оточення буквально в останнiй момент, а лейтенанта без ноги вiн прихопив iз собою. Закон моря: своiх не лишають. Контр-адмiрал на борту скаже йому таке: «Тримайся, моряче… Ми ще з тобою повоюемо». І цих слiв Леонiд не забуде нiколи.

«Кому розповiси – не повiрять, як мене лiтаком з командувачем всiеi флотилii…» – думав вiн i навiть Михайлу нiчого не сказав. Пощастило… А iншi пiшли пiд розстрiл. Тi, що не встигли вийти з оточення.

Вiн пишався тим, як його побратими йшли на смерть – потiм у штабi ходили чутки, як це було. На всi гудзики застебнутi, не строем, нi, бо нiмцi не давали так iти в колонi полоненим, всi як один – iз виправкою, що називаеться: «Я т-те дам». Вони знали, куди iх ведуть – нiмцi називали радянських морякiв «чорна смерть», iх i штурмовикiв ІЛ-2. І в полон iх вони не брали, так само, як Червона армiя розстрiлювала есесiвцiв вiдразу пiсля допиту, пускала «в розход». Поки морякiв вели до Бабиного Яру, вони спiвали:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586221) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Удар блискавки» (фр.) – крилатий вираз, що означае закоханiсть iз першого погляду.




2


Сучасна назва – Шовковична.




3


Нормування поширювалось на муку, хлiб, крупи, макароннi вироби, цукор, м’ясо, м’ясопродукти, рибу та на промисловi товари. Робiтникам щодня належало 500–700 г хлiба, службовцям – 400–450 г (в залежностi вiд важливостi галузi виробництва), дiтям i утриманцям – 300 г.




4


Центр Киева у вереснi 1941 р. зруйнували не нацисти, а радянськi вiйська. Утiм, чутки про участь радянських вiйськ у руйнуваннi Киева заперечували як нiмецьку пропаганду. Навiть Хрущов удавав, що не знае, чиiх рук ця справа. У своiх мемуарах вiн писав: «Я так i не змiг розiбратися… Населення говорило, що нiмцi пояснювали: це пiдiрвали партизани, якi лишилися. Я вважаю, що це все ж таки була справа рук гестапiвцiв». Хрещатик мали розчистити до свята Першого травня 1944 р. (насправдi це вiдбулося лише восени 1945 р.). У тогочаснiй радянськiй пропагандi Хрещатик став символом звiрств нацистiв.




5


«Єжовщина» – назва перiоду в iсторii СРСР (на посадi наркома внутрiшнiх справ в 1937–1938 рр. перебував М. І. Єжов), коли сталiнськi репресii були доведенi до максимуму. Інша назва цього перiоду – «Великий терор» (за назвою книги Роберта Конквеста (англ. «The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties» (1968). За межами колишнього СРСР поширений термiн «Велика чистка» («The Great Purge»).




6


Так називали авто, яке було випущене на Горьковському автозаводi iм. Молотова, що вважалось масовим у Радянському Союзi.




7


У 1929 р. секретарiат ВУЦВК затвердив рiшення Киiвськоi мiськоi ради про закриття «на численнi прохання трудящих» Володимирського собору в Киевi та органiзацiю в його примiщеннi Всеукраiнського антирелiгiйного музею.




8


«Щастя i багатства!» (Івр.)




9


«Член сiм’i зрадника Батькiвщини» («Член семьи изменника родины») (рос.) – формулювання закону СРСР «Про членiв сiм’i зрадникiв Батькiвщини» вiд 1935 р. Цей термiн передбачав покарання для всiх членiв родини. Вони пiдлягали засланню у вiддаленi райони Сибiру.




10


Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка.




11


Так на той час називали сучасну вулицю Антоновича.




12


Сучасний парк Шевченка.




13


Сучасна Лютеранська вулиця.




14


Сучасна вулиця Городецького.




15


За iронiею долi, саме цей будинок першим побудують пiд час вiдновлення Хрещатика. Вiн викличе неабиякi суперечливi дебати своею архiтектурою доби пiзнього сталiнiзму.




16


Сучасний Майдан Незалежностi.




17


Маеться на увазi вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.




18


Ланцюговий Миколаiвський мiст – перший постiйний мiст через Днiпро. Зруйнований двiчi: 1920 року польськими вiйськами та 1941-го – пiдроздiлами НКВС та 37-i армii.




19


Насправдi консилiум лiкарiв вирiшив здiйснити високу ампутацiю лiвого стегна. Внаслiдок сепсису Ватутiн невдовзi помер у киiвському вiйськовому шпиталi.




20


Сучасна назва заводу «Кузня на Рибальському».




21


Червiнцi iз зображенням Ленiна.




22


Закритi товарнi вагони.




23


Посвiдчення особи з щотижневим службовим штампом про перебування на роботi.




24


Сучасна вул. Шолуденка.




25


Йдеться про Романа Шухевича («Дзвiн», «Чернець», «Тарас Чупринка») – члена галицького крайового проводу ОУН. Вiн був командиром украiнського вiйськового пiдроздiлу в складi iноземних легiонiв вермахту (1941–1942 рр.).




26


Вiдоме кафе, що розташовувалось на вул. Карла Маркса.




27


Сучасна вул. Богдана Хмельницького.




28


Сучасна вул. Велика Василькiвська.




29


Флотилiя сприяла тривалому утриманню переправ через Днiпро i створенню оборони Киева та Черкас. З вiдходом частин Червоноi армii кораблi були пiдiрванi своiми екiпажами.




30


Сьогоднi це головний корпус Киево-Могилянськоi академii.