Книга - Товариство осиротілих атеїстів

Товариство осиротiлих атеiстiв
Галина Вiкторiвна Горицька


Ретророман
Опальний майор-держбезпекiвець Геннадiй Петрович закiнчуе свое двохрiчне вiдрядження. Вiн мрiе про повернення до Киева i впевнений в тому, що всi своi проступки вже вiдробив, ловлячи парашутистiв-диверсантiв в Закарпатськiй областi. Як же вiн помиляеться… Адже на нього тiльки чекае справжне покарання…

А зараз, в переддень Всесвiтнього жiночого дня 1953-го, за святкування якого в траурнi днi по Сталiну позбавляли чинiв i звань, вiн ще нiчого не пiдозрюе i насолоджуеться видом на величну львiвську споруду – колишнiй будинок взаемних обезпечень «Днiстер». Йому ввижаеться, що на нiй написано: «Товариство осиротiлих атеiстiв» – адже ми завжди бачимо те, що хочемо бачити…





Галина Горицька

Товариство осиротiлих атеiстiв



Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно iнакшою:



Зiньковський Юрiй Францевич —академiк Нацiональноi академii педагогiчних наук, доктор технiчних наук, професор. Автор понад 400 наукових праць i 25 авторських свiдоцтв на винаходи. Його професiйно-педагогiчна дiяльнiсть пов’язана з Нацiональним технiчним унiверситетом «Киiвський полiтехнiчний iнститут», котрий вiн закiнчив невдовзi пiсля вiйни, а зараз очолюе кафедру конструювання та виробництва радiоапаратури.



Чудновець Олександр Миколайович —голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книги «Монiтор “Смоленськ” (“Krak оw”), три долi».


Розмова батька чи дiда з синами офiцерами-льотчиками далечезних рейдiв, що повернулися з вiйни.

– Розкажiть же, де ви були?

– Були скрiзь. Лiтали над усiею землею.

– Над чиею?

– Над усiею. Над цiлою планетою.

– А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотiла колись, з великим хвостом. Вiщувала турецьку вiйну.

– Кидали бомби на землю. Планету.

– Тьху.

– Нищили ворогiв на всьому свiтi.

– Ну, який же вiн, свiт?

– Малий. Маленький, тату.

– Маленький, кажете. Як жалько менi вас…

– Така нудьга.

– Ранiше й свiт великий був. Такий великий. Було, iдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабiю.

Великий був свiт. Повний таемниць. І повний краси.



    Олександр Довженко. Щоденниковi записи.



У цiй книжцi ми з вами пограемо в iншу гру, анiж у попереднiй. Дуже часто спочатку йтиметься про те, що вже ймовiрно було, а потiм про те, що було ще ранiше того, що було. Або чого нiколи не було, але станеться. Ми стрибатимемо по клавiшах пiанiно так швидко, так вiртуозно… Тож пильнуйте.




«От каждого по его способностям, каждому – по его труду»[1 - Один з основоположних принципiв соцiалiзму, задекларований у Конституцii СРСР 1936 р.],


або


«Кожному – свое»[2 - Надпис, вмiщений нiмецькими нацистами над входом до концтабору Бухенвальд.]


Імовiрно, всi героi, i навiть товариш Сталiн – вигаданi




1950 рiк





Роздiл перший

Помах крил метелика







Насправдi колишньому Тониному комроти не так було потрiбно бачити свого сина, як знати, що вiн десь iснуе. Цiкаво, що саме у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому у письменника Рея Бредберi виникне iдея викласти в оповiданнi «Гуркiт грому» Ефект метелика. І отой непереборний i такий легенький помах крил метелика невдовзi cкеруе глибше пiзнання вiдставним майором свого единого спадкоемця. Ну а поки вiн знае лише його iм’я – Антон.

Коли Тоня почала зустрiчатися з Дмитром Степановичем, своiм колишнiм комроти, той нарештi зумiв дати волю почуттям, що застрягли в його серцi при поглядi на вагiтну снайперку (свою коханку, можна було б сказати – пепеже[3 - Похiдно-польова жона.], якби не той факт, що зблизились вони вже пiсля фронту) ще з пiзньоi осенi сорок шостого.

Зi своею акторкою Дмитро розлучився, але так i не сказав Тонi чому. І причина була зовсiм не в тiм, що вона сфальшувала особистi данi, зменшивши собi вiку в новому паспортi. Причина була саме в тому, що вона не могла мати дiтей, а Тоня не просто могла, а вже й мала спiльного з ним нащадка.

Спочатку Дмитро сумнiвався саме щодо себе, а вiдтак не поспiшав з’ясовувати правду у лiкарiв – вже краще жити у вiдомчому будинку на Липках, анiж деiнде. Та й, погодьтеся, якщо вже вiн бездiтний, то чого йти вiд дружини – вiдомоi акторки, котра мае рiзнi преференцii? Тож коли вiн побачив вагiтну Тоню на порозi «акторськоi» квартири – едине, що зупинило його вiд того, аби ii розцiлувати i залишити при собi, – це те, що житло нiяким чином його не стосувалося. А квартирне питання стояло у повоенному Киевi напрочуд гостро. І вiн усвiдомлював, що забирати вагiтну любку немае куди.

А вiдтак як екс-майору враз закортiло розлучитися, коли вiн зрозумiв, що зовсiм не бездiтний, то мусив знайти вагомий привiд, аби на партзборах на новiй роботi його не засудили за руйнування радянськоi сiм’i. Бездоганну репутацiю вiн берiг як зiницю ока. І ось, будь ласка – така нагода… Фальшування документiв у Радянському Союзi каралося суворо. А якщо написати доноса куди слiд… Так би мовити, наголосити на антирадянськiй поведiнцi дружини своеi, вiдомоi актриси, котра як той пустоцвiт, що не дае плоду…

…Кхе-кхе…

Щось вiн вiдволiкся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповiдь на партзбори до приходу Тонi, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, пiдбита… А втiм, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумiв, що до цiеi iндульгенцii вiн анiяким чином не причетний. Усе це – завдяки Тониному чоловiковi. Вiн вiдчував, що шлюб ii не склався, хоча вона стоiчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спiдницю, усе свое причандалля пiсля «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.


***

Звiсно, Тоня не вiдразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кiлька зустрiчей, котрi молода жiнка вперто не волiла називати побаченнями. Кiлька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрiчей. Дмитро Степанович часу не марнував i грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить – пригостить тiстечком з кавою, то в кiно, то подаруе щось з галантереi (примiром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок – рiдкiснi парфуми фабрики «Новая Заря»[4 - Легендарна московська парфюмерна фабрика, яку заснував француз Г. Брокар в 1864 р. Пiсля Вiтчизняноi вiйни фабрика випускала кiлька найменувань продукцii, дуже популярноi серед жiнок Радянського Союзу.].

Тоня була – мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався пiдгодовувати – кидав iй хлiбнi крихти, пiдманював ближче. Чи пiдкупили ii подарунки? Скорше увага. І, звiсно, оте регулярне протиставлення свого чоловiка i екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.

Чоловiк ii, Льоня, колишнiй моряк Пiнськоi вiйськовоi рiчковоi флотилii, що втратив ногу у «Киiвському котлi»[5 - Йдеться про героiчну оборону Киева, що закiнчилась трагедiею. «…19 вересня 1941 р., 90-и? день вiи?ни… на схiд вiд Киева створено три котли, якi блокованi нашими значними силами…» – запис зi щоденника генерала Ф. Гальдера.], захищаючи рiдне мiсто, безнадiйно спивався i тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, вiйни, дружини, сина… Тонув у дитинствi, райдужностi того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.

І ось тi пiвроку, котрi пройшли пiсля доленосноi зустрiчi наприкiнцi сорок сьомого на Бессарабцi, коли жiнка буквально зiштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював iй на роботу. На коротких зустрiчах все запитував про сина… А якось, черговоi телефонноi розмови, що вiдбувались регулярно, попросив: зустрiньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.

І Тоня здалась. Трапилось це так.


***

Буяли квiти на клумбах мiських паркiв. Яскравiли лiтнiми сукнями киянки. Тоня вже призвичаiлася до палiння i цьому процесу нервово вiддавалась цiлком i повнiстю. Як тодi на сходах ресторану «Театральний»[6 - Легендарний готель «Франсуа», в кондитерськiй якого М. Булгаков пригощав тiстечками свою першу дружину – Тасю Лаппу. В «Бiлiй гвардii» фiгуруе як «дiм мадам Анжу». За радянських часiв переiменовано на «Театральний». Зараз на його мiсцi розташовуеться БЦ «Леонардо».] улiтку сорок восьмого, куди ii запросив колишнiй комроти. Жiнка хвилювалась.

По-перше, вважала, що невiдповiдно вдягнена, i, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирiшила, i з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навiть не Дмитро з його увагою, залицянням i подарунками (хоча дiвчина i вiдзначила разючу змiну у поведiнцi колишнього комроти). Нi, основна причина була в Льонi.

Тодi вiн саме закiнчував другий курс полiтехнiчного i вiдверто iгнорував дружину. Може, через iспити? Звiсно, нi. Вiн соромився, уникав ii, схоже, зважував i давно все зважив. «Як я мiг одружитися з нею?» – пролiтало в його головi. Безпiдставно. Адже Тоня залишилась такою, як i була, коли вперше зайшла до новоi оселi чоловiка, – робiтницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою iз байстрюком на руках. Вона нiчим не завинила перед ним. То вiн змiнився. І саме усвiдомлення цього пекло його соромом. Тоня пiдсвiдомо вiдчувала глибиннi причини вiдчуження чоловiка. Але все одно, суто по-жiночому не могла змиритися принаймнi з демонстративним небажанням Льонi звертати на неi увагу. Власне, з тим, що вона i двома словами не перекинулась з ним за останнiй мiсяць. Льоня просто дивився крiзь неi, чи то вирiшуючи якiсь математичнi задачi, чи то згадуючи свое осяйне непманiвське дитинство. Це вже було не важливо.

А втiм, iснувала ще одна пiдстава для тривоги молодоi жiнки. Тоня вiдчувала – така зустрiч неспроста. Кав’ярня – то одне, а ресторан з його цiнами й урочистiстю – зовсiм iнше. Тим бiльше, що заклади подiбного штибу влiтку сорок восьмого можна було перелiчити на пальцях.

Ще годував киiвську елiту – урядову верхiвку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вiкнами виходив на схили Днiпра. Тонi якось, одного разу, пощастило там побувати з дiвчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз вiдмiнили карткову систему, одначе все рiвно нiчого було купити в магазинах, а на Євбазi цiни зашкалювали. І влiтку вся трiйка: Тоня, Люда i Таня, прогулючись в Радянському парку[7 - Сучасний Марiiнський парк.], наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офiцiант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому вiдвернутися, як вони прихоплять з собою кришталевi фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дiвчата з того «Динамо» немов ошпаренi i затялися: бiльш нiколи нiяких ресторанiв. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковiй кухнi набагато краще смакують за ресторанну мiнеральну водичку.

І ось, рiвно за рiк, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жiнка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрiзала коротко i, бажаючи пiдкреслити урочистiсть подii, накрутила на тонкi папiльотки, хоча вже давно так не робила. Навiщо iй? Вона ж бо працюе механiком на Киiвському мотоциклетному заводi. Зовсiм не жiноча анi посада, анi установа. – «Але нi… Все буде так само, може, ще пафоснiше», – констатувала про себе, бо озирнулась на склянi дверi, що вели до ресторану i зiштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…

Ймовiрно, Дмитро хоче повiдомити iй щось важливе. Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босонiжках на сходах «Театрального», i чекала на свого колишнього.

Проте тодi нiчого не вiдбулося.

Вони замовили котлети по-киiвськи… Господи, яка смакота! В хрумкiй панiровцi… А на гарнiр – бiлоснiжне пюре iз тонкими кружальцями смаженоi цибулi. Курячий бульйон вже колихався теплими заспокiйливими хвилями всерединi ii шлунку.

Нiчого не вiдбулося…

Дiма просто вийняв носовичка i розгорнув його. На ньому лежав перстень зi штучним рубiном такого розмiру, немов не для жiнки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.

– Це… менi? – спантеличено запитала Тоня.

– А ти гадала – офiцiантцi? – Дмитро реготнув зi свого жарту. Але Тоня нiяково вiдвела очi, i вiн посерйознiшав:

– Пам’ятаеш ту медаль, котру тобi вручили в Одесi, пiсля вiйни? Отодi…

Вiн зробив особливий наголос на останньому словi. Бо вони уперше тодi кохалися.

– Медаль… – Тоня помовчала. – Ти ще сказав, що вона мае палати, бо заплатила я за неi безлiччю нiмецьких життiв. – Жiнка поморщилась, бо саме тодi почула про iснування його дружини (це вона також пригадала).

– Нi, трохи не так. Я сказав, що медаль, пiсля всього, що ми зробили для держави, мала б бути гарячою i обпалювати твоi груди…

– Байдуже… – Тоня знизала плечима. – Зрозумiла так, як сказала.

Дмитро несподiвано розсердився:

– Ти геть не права! Ти вважаеш, нагорода мае палати немов вiд сорому, бо ми забрали чиiсь життя. Нi, так мае бути! Знаеш, скiльки iх у нас забрано? Безлiч! Зрозумiло? Усвiдом це. Якби не радянськi вiйська – вся б Європа палала у фашистському вогнi! Свiтла iдея комунiзму могла б зазнати поразки! І саме ми, ми! – зупинили навалу клятоi нечистi i поганi. Америка згуртувалася проти нас i прагне занепаду соцiалiзму не лише в Європi, а й в усьому свiтi! Ти знаеш, що я вчора вичитав в «Радянськiй Украiнi»? В Англii – ставленицi Сполучених Штатiв в Європi, звiльнили 12 спiвробiтникiв iнституту пiдготовки службовцiв державного апарату, котрi займаються секретною роботою, пов’язаною з держбезпекою. Їм iнкримiнують «комунiстичну дiяльнiсть»! Тобто комунiзм в Англii – то злочин, кара! А вони ж квiт нацii – здебiльшого науковцi, свiтлi голови! Ти розумiеш? Всi думаючi, розумнi люди за комунiзм, i не лише в Радянському Союзi! Таким чином намагаються послабити Радянський Союз. Але ж радянська iдеологiя – передова iдеологiя нашого часу! І усi наведенi факти переконливо свiдчать про те…

У якийсь момент Тоня перестала слiдкувати за монологом. Їй спало на думку, що Дмитро постiйно цитуе шпальти газет. Господи, причепився зi своею демагогiею. Неначе парторг якийсь… Ну, так – вiн же тепер партiйний… Врештi, усвiдомивши, що жiнка його не слухае, Дмитро кивнув iй: чого мовчиш?

– Менi що? Забрали, вiддали… Усi гинули тодi. Чого згадувати?

То було риторичне питання. Колишня снайперка не чекала вiдповiдi. Узяла чарку горiлки, випила залпом. Заiла хлiбом. Здаеться, бородинським, iз тмином. Тоня такого в гастрономi у вiльному продажу не бачила. Колись iла в дитинствi у бабусi в селi. За вiкном ресторану голосно цвiрiнькали пташки, поволi вечорiло. Бiля центрального входу в театр опери i балету[8 - Сучасний Нацiональний академiчний театр опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка.], навпроти якого розташовувався ресторан, поволi почали юрмитися по-святковому вбранi вiдвiдувачi – пошановувачi Бориса Гмирi. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афiшу опери «Тараса Бульби», де у вiдомого спiвака була одноiменна арiя. Їй тодi навiть здалося, що вона чуе його оксамитовий бас з причиненого вiкна на другому поверсi театру. Мабуть, то була репетицiя – спало на думку жiнцi. Пiсля горiлки Тоня розслабилась i вже не переймалася, що в неi стара сукня, ще й вилиняла пiд пахвами. Ото сором… Але то пусте.

Дмитро склав руки дашком над бiлою скатертиною i мовчки спостерiгав за нею, поки офiцiантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала iхньоi iдилii:

– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся вiн до неi, котра, виявляеться, вже хвацько п’е горiлку. – Я недаремно згадав отой епiзод. Ну, ти пам’ятаеш… Ця каблучка знята з пальця однiеi нацистки. І я вважаю, що ти гiдна ii носити. На, тримай.

З цими словами Дмитро знову урочисто пiдсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тонi, явно очiкуючи вдячностi. Однак миттево почув у вiдповiдь:

– І ти гадаеш, я носитиму оце? – Вона гидливо вiдсунула його. – І потiм, звiдки ти знаеш, що та, в якоi ця каблучка була вiдiбрана, була нацисткою?

Чоловiк поморщився:

– Усi нашi вороги заслуговують на кару! І потiм, вона вже померла. То яка тепер рiзниця: була, не була… Бери!

– Та не треба менi! – вже голосно обурилась Тоня.

– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я вiддаю тобi все, що маю. Бо ти – мати моеi дитини, i я хочу пiклуватися про тебе.

Тоня лише знизала плечима i вiдвернулася до вiкна. За ним все так само цвiрiнькали пташки, оспiвуючи таке скороминуще лiтне тепло. А ось по-святковому вбранi театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котроi на городi з-помiж iнших цiлющих i запашних трав i тмин рiс. Бабуся його вирощувала на продаж i собi до хлiба додавала. Згадалися i помiдори, i велика бiла редька, ii Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухiй, порепанiй землi пiвдня Украiни. А якщо вiрити бабусi (а та зналася, ще й як на цiм), редька особливо була корисна для молодого органiзму онучки…


Я

Привiт. Давно не чулись.

Тож я – Марiя. Саме те немовля, про появу якого на свiт наприкiнцi сорок шостого йшлося в попереднiй книжцi.

Мене назвали так батьки – iнтернацiональна родина, як зараз кажуть, котрi обирали з-помiж дивовижних iмен, як-от Даздраперма, Ревмiта… І всi вони несли в собi, немов тi палiмпсести, глибокий комунiстичний сенс. Однак мама нiколи не була комунiсткою, тож вони з батьком зупинились на простому iменi, значення якого здебiльшого зводиться до прозелiтськоi мiсii однiеi жiнки, котра народила Мессiю. Але як я не стала комунiсткою, так i вiруючою менi стати не дали. Тож просто – Марiя. Народжена у груднi сорок шостого вiд нiмкенi з Берлiна i двiчi Героя Радянського Союзу, котрий той самий Берлiн «визволяв». Якщо ви гарно знаете iсторiю Радянського Союзу, то приблизно зрозумiете подальшу долю моiх батькiв. І поки що – крапка на цьому.

Але от що я хочу додати.

Звiсно, та каблучка було зовсiм не едине, чим володiв Дмитро Степанович.

На початку 50-х гомiн лихолiття вiйни притих, а подекуди, в особливо удачливих сiм’ях, нiби й зовсiм про вiйну забули. Вiдбувалася перебудова, змiна поколiнь, уявлень про життя i навiть цiнностей. Почалося якесь всеохопне оновлення. Ренесанс. Пам’ятаете, як у Булгакова? Звiсно, нi… Бо якщо ви з п’ятдесятих – Булгакова i його творiв для вас ще не iснуе. Роман «Майстер i Маргарита» побачить свiт тiльки у 1966 роцi, через 26 рокiв пiсля його смертi, i лише в скороченому журнальному варiантi.

Йдеться про оновлення побутового характеру. Про покращення – не про пом’якшення, розширення, спрощення, амнiстiю, повернення… Про це мова йтиме пiзнiше.

А втiм, як би скромно не жили кияни, вже з’явився телевiзор, та й радiозавод почав випускати рiзнi моделi, так би мовити, створюючи попит на консьюмеризм. Купив радiо – а тепер мрiй про покупку телевiзора! (Звiсно, лише мрiй…)

Хоча заради справедливостi треба зазначити, що радiо захопило радiопростiр вiд Магадана до Ужгорода ще далеко до вiйни. І телебачення з’явилося ще до вiйни. Гiтлер i Сталiн одночасно зрозумiли, яке значення для iдеологii воно матиме. І поки Ленi Рiфеншталь[9 - Нiмецька актриса, спортсменка та кiнорежисер епохи нацизму, близька подруга Гiтлера.] отримуе нiмецьку Олiмпiйську вiдзнаку 1-го класу за зйомки рiзноманiтних спортивних подiй пiд час Олiмпiади 1936 року, що ii, разом з урочистою промовою Гiтлера на вiдкриттi транслювали вже повним ходом по нiмецькому ТБ, в Радянському Союзi якийсь суцiльний технiчний провал з радiоглядацьким простором…

Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званоi «електронноi розгортки» i «механiчноi». Уявiть собi величезну, з холодильник, коробку зi сталевим або мiдним диском. Перший екран був розмiром iз сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – вiн лежав на днi коробки. Стояла величезна махина, всерединi неi був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик вiдбивався, i люди дивилися в дзеркало.

А ось електронна розгортка була на порядок потужнiша, i в тридцять дев’ятому роцi, майже одночасно з механiчним, почалися першi експерименти з електронним телебаченням – у Москвi, в Киевi, в Ленiнградi працювали вже певнi редакцii i постiйно виходили телепрограми. Саме тодi було прийнято рiшення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високоi культури виробництва. Розпочати втiлення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на краiну обрушилася вiйна.

Але вже в Киевi, подейкували, добра сотня цих телевiзiйних махин – офiцiйних, зроблених на заводi, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партiйних чиновникiв НКВС та Раднаркому. А отже, iх ще до вiйни було завезено, i хтось же iх дивився…

У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали i досить вдало. А оскiльки воно вважалося справою важливою i новою – все тримали пiд контролем Полiтбюро ЦК з Москви.

Ще до вiйни вийшла постанова про пiдготовку кадрiв для ТБ. Тому при Вищiй партiйнiй школi ЦК Компартii Украiни в 1949 роцi був вiдкритий факультет тележурналiстики. І колишнiй Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…

Однак, повернiмося трохи назад.


***

Тож, звiсно, та трофейна каблучка з рубiном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу пiсля вiйни) то було зовсiм не едине, чим володiв Дмитро Степанович.

І той дарунок не вирiшив нiчого. Усе вирiшили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що вiн хоче пiклуватися про неi i сина.

І все ж тодi нiчого не вiдбулося.

А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього i сказала: «Знаеш, чим ти менi подобаешся? Ще тодi ти нiчого не обiцяв. Нi сiм’i, нi любовi. А потiм з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоею». Майор притис ii до себе i зi стогоном вдихнув такий омрiяний i жаданий аромат: «Я й зараз тобi нiчого не обiцятиму, Тоню».

Потiм вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з лiта сорок восьмого по лiто п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетiли, немов один день, i були подiбнi, як брати-близнюки. Розруйнований Киiв ледь вiдхаркував зi своiх легень кривавi згустки вiйни, i зубожiлий люд сяк-так налагоджував свое буття. З мiркувань милосердя час мчав так швидко, як тiльки мiг, аби не завдавати болю живим i не тривожити мертвих.

І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналiстики. Cтворений при Вищiй партiйнiй школi ЦК Компартii Украiни, вiн цiлком i повнiстю пiдлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всiх сфер життя.) На цьому факультетi термiново готували партiйнi кадри для нового для тодiшнього Киева телебачення, i проiснував вiн рiвно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрiбнi штатнi одиницi, а потiм його закрили. Киiвський же факультет журналiстики, який функцiонував ще до вiйни i на який мрiяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентiв i викладачiв репресованi (у такий спосiб боролися з нацiоналiзмом i космополiтизмом), i вiдновили його тiльки в п’ятдесят шостому.

Іще до закiнчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштуеться працювати на украiнське ТБ. Адже армiйськi зв’язки допомогли отримати посаду iнструктора вiддiлу пропаганди i агiтацii райкому партii Ленiнського району. Там же дали кiмнатку в «недопалку». Так вiн називав той дивний будинок на перетинi вулиць Саксаганського i Червоноармiйськоi[10 - Сучасна Велика Василькiвська.], котрий не догорiв пiд час вiдступу нiмцiв. Кiмнатка була дуже зубожiлою i розвалювалась на частини, власне, як i сам будинок. Однак вiкнами виходила на центр мiста i заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусiдка корiнного киянина Дмитра Степановича – новонавернена мiстянка з Вiнниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуеш цей вираз. Бо наша мова жива i вона розвиваеться разом з нами, i ось iще що…» Але Дмитро вже пiшов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетiлись на друзки.

До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рiдною мовою. І вiн послухався. Трохи пiзнiше, разом iз Берiею, той наказ канув у лету. А потiм, за Хрущова, знов повернувся. І справдi, Дмитро, котрий виписував «Лiтературну Украiну», прочитав той дивакуватий вираз i ще багато iнших. Однак, загалом, навчився гнучкостi: «Тре’ украiнською? Та будь ласка! Перейти на росiйську? Єсть!»

Дмитро Степанович сам собi нагадував тюленя (вiн мрiяв побачити iхнiй виступ у цирку, будiвництво якого активно велося через дорогу вiд його нового помешкання). Йому здавалося, що вiн так само плескае «ластами», коли виструнчуеться за армiйською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всi нововведення, всi сигнали, котрi йому подають. І вiн був щиро вдоволений тим, що його життя пiсля вiйни вже хоч якось сформувалося i налагодилось.

Поки вiн працював партiнструктором, але плани у нього були грандiознi. Вступивши в компартiю, недаремно ж iшов по цiй лiнii досить успiшно. Все було ним вивiрене i виважене. Щоб, як тiльки добудують киiвський телерадiоцентр, одним iз перших вiдчинити отi дверi «з ноги» як наглядач-партпрацiвник. Вiн був недурним i розумiв силу того нового, що його називали «телебаченням».

Першi будiвлi радiокомiтету та радiотеатру не збереглися – iх разом iз багатьма iншими спорудами на Хрещатику та в його околицях пiдiрвали радянськi вiйська 1941 року ще пiд час вiдступу. І хоча у роки вiйни украiнське радiо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потiм – до Сталiнграда, згодом до Саратова, звiдки велися регулярнi передачi украiнською мовою. Будiвництво ж киiвського телерадiоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року i планувалося його закiнчити саме до випуску першого i единого набору тележурналiстики.

Тож, якщо пiдсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професiйному планi, i в особистому.


***

Вiн якраз устиг подумати, як усе вдало складаеться з Тонею. Ось у нього десь росте син, i навiть алiментiв платити не треба, i тепер вiн мае Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхiднi дверi комуналки задзвонив «його» дзвоник.

«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима i пiдвiвся вiдчиняти. Невдовзi на порозi його кiмнати постала Тоня з рiшучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею вiн побачив незадоволену мармизу сусiдки – це iй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку бiлу хустинку, до речi, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволi, неквапливо, мов вуж, сповзала, чiпляючись за тканину сукнi, з ii плечей. Нарештi вона пiдвела очi на нього:

– Ти хотiв познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переiду до тебе, хочеш?

Майора знагла застали. Вiн тiльки розвiв руками:

– Мiсця вдосталь…

Цiею фразою було вирiшене квартирне питання Тонi та ii сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Рокiв зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.




Роздiл другий

Аля







З поверненням Алi всерединi Льонi неначе вiдбувся вибух, перебудова клiтин, Реформацiя, контрреволюцiя… І все це – одночасно i щонайменше.

Вiн перестав пити. Гормони зашкалювали. Льонi навiть iнодi здавалось, що коли вiн дивився на вогняно-руду молоду жiнку в своiй, ну тобто в спiльнiй комунальнiй кiмнатi, то в нього починае вiдростати втрачена на вiйнi кiнцiвка.

«Інодi люди роблять дивнi речi. Скорiш за все, це не тому, що вони дурнi. Просто вони не такi, як iншi. Або обставини iншi, не тi, якi прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору iнших…

Льоня розмiрковував довго. Часом надто довго. На примусi повiльно збiгала кавова пiнка. Вiн нiяковiв, як хлоп’як, при одному поглядi на Алю. Вона стала ще бiльше схожа на матiр – у неi з’явилось сиве волосся, а вiд того сонячна осяйнiсть ii якось ужiночнилась, пом’якшала.


***

Вона повернулася влiтку п’ятдесятого. Просто подзвонила в дверi своеi колишньоi квартири. Пiзнiше Аля казала, що не збиралась навiть заходити до рiдного будинку. Навiщо? Адже всi, окрiм неi, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляеться, не всi…

Коли пролунав той доленосний дзвоник, i Льоня побачив, як Зiна Якiвна обливаеться на порозi сльозами i пригортае свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумлiння, бо вiн захотiв бути з Алею: «Нi-нi… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мiй обов’язок. Мiй… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Вiн почав квапливо терти вилицi. – І потiм, може, вона вже кохае когось. Не те що я. Але… Я ж також…»

Ох як же помилявся одноногий моряк. Його гарячковий мозок, керований тим м’язом, що ледь не вискакував з його грудей, навiть не допускав думки про те, що Аля не буде з ним…

Усе трапилось миттево i знову було вирiшено не ним. Чоловiки дуже часто на вiйнi хоробрi i категоричнi, а пiсля повернення з фронту в якихось важливих i неоднозначних обставинах вагаються…


***

Тоня вiдразу зрозумiла, що дiеться щось незвичайне, коли прийшла з роботи додому. Вiдразу запримiтила в кiмнатi чужу хустку, недбало кинуту на потертий пiдлокiтник жовтоi софи, на якiй спала Зiна Якiвна. Вона бачила, яке збентеження твориться з ii чоловiком. Їй здалося, що вона вперше спостерiгае за ним – по-справжньому живим, а не тим, хто марнував свое життя в алкогольному диму комунальноi кiмнати. І хоча вiн зблiд, але очi його палали, коли до iхньоi спiльноi кiмнати в комуналцi зайшла худа рудоволоса жiнка. Здаеться, Льоня почав щось бурмотiти пiд нiс. Вiн винувато зиркнув у вiчi дружинi i вiдразу вiдвiв погляд. На Зiну Якiвну також страшно було дивитись. Вона увесь час повторювала: «Алiчка… доця Аля…». «Збожеволiе, якщо ранiше цього ще не сталося», – подумки констатувала Тоня.

Але iй уже було байдуже. Вона все зрозумiла.

На щастя, Тоня ще була в змозi приймати рiшення, i вона все вирiшила за свого чоловiка. Їй вдалося емоцiйно вiдгородитись вiд еврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронтi стосовно противника – вони для неi, снайперки, були не просто безликими iстотами. Вона бачила впритул у прицiл гвинтiвки iхнi очi, нажаханi вибухами, i пiт, що котився градом з-пiд фуражок… Тож стара вiдразу стала для неi виключно еврейкою. Так простiше. Тоня зиркнула на Зiну Якiвну, нiби та й справдi перетворилася на ii ворога i нiби не було всiеi тiеi турботи про малого Антончика. Потiм втупилася в Льоню, котрий, не змiгши витримати ii погляду, полишив кiмнату. Тоня хотiла було його зупинити, але так i заклякла на пiвсловi.

Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорi i витрiщаеться на них) i швидко одягла його.

Грюкнувши дверима, на прощання сказала:

– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речi. Передайте цьому блаженному, що я все розумiю.

Вона i справдi геть усе розумiла. Тим паче, що iй було до кого йти, i лише сентиментальнiсть – така притаманна жiнкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала ii в квартирi.


***

До справжнього батька Антона, про якого Тоня казала йому, що той загинув пiд колесами американськоi вантажiвки пiд час вiйни, йти було недалеко. Якихось пiвтора кiлометра мальовничими пагорбами сутiнкового мiста.

Обличчя Тонi палало. Вона швидко йшла вниз по брукiвцi вулицi Лiбкнехта[11 - Сучасна Шовковична.] так, що подiл ii еффектноi крепдешиновоi сукнi (щоправда, дуже ношеноi) аж задирався, i тягла за руку малого.

Багато рокiв потому Антон Дмитрович згадуватиме, як ледь устигав за мамою в своiх незручних хлопчачих босонiжках, котрi тодi увiйшли в моду. А поки що вони проминали Жовтневу лiкарню[12 - За свою iсторiю сучасну Олександрiвську клiнiчну лiкарню, котра була третьою за розмiром терапевтичною клiнiкою Росiйськоi iмперii, неодноразово перейменовували. Так, у радянськi часи, вона фiгурувала як 14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii, а в народi ii називали просто Жовтнева лiкарня.], коло ворiт якоi за традицiею, що збереглася ще з часiв вiдкриття при нiй Свято-Михайлiвськоi церкви (ii на Великдень тридцятого року зруйнувала заповзята комсомольська молодь), товклися безхатченки в надii на якусь поживу. І раптом чотирирiчний Антон, задихаючись вiд швидкого бiгу, попросив: «Мамо, не так швидко… У мене нiжки болять». І Тоня враз зупинилася, припала до сина i довго плакала повторюючи: «Бiльше нiколи… Нiколи…» Потiм хлопчик запитав про Зiну Якiвну, котру вважав своею бабусею (дарма що та iнодi називала його Сьомчиком – так звали ii загиблого в Бабиному Яру сина). Але ж Антону то невтямки. І нiяк не ображало його. І згодом уже в комуналцi рiдного батька вiн запитуватиме про тьотю Зiну раз по разу. Але вiн так нiколи ii й не побачить малим, а вже дорослим – Антоном Дмитровичем – не впiзнае. Ех… Темнi води iсторii. Вони тодi коло всiх хлюпали поруч.


***

Прийшовши до будинку на Саксаганського, Тоня задерла догори голову i втупилась у вузьке вiкно на останньому, четвертому поверсi, – звiдти не раз спостерiгала, одягаючись, за трамваями i тролейбусами, що жваво курсували на розi Червоноармiйськоi i Саксаганського. Їй здалось, що воно трохи вiдчинене. «Тьху, та що це я? Звiсно, вiн удома. Я ж маю саме прийти за пiвгодини».

Тоня стояла перед житлом свого комроти точнiсiнько, як тодi, у далекому сорок шостому. Рiзниця була невелика. Пiсля вiйни Антон був у неi в животi, а зараз – у наявностi, так би мовити. З плотi i кровi, з характером, що вже встиг себе проявити.

Хлопчаковi було чотири з половиною i вiн цiлком i повнiстю пiшов у батька. Хiба що отi окуляри у дешевiй пластиковiй оправi, а в Дiми ж стовiдсотковий… Хоча Тонi лiкар сказав, що це може «перерости» у далекозорiсть. Вiн був таким кумедним i водночас до трему рiдним – цей хлопчик в окулярах i штанцях iз саморобними пiдтяжками, що трималися на кiстлявих плечах.

Тоня вагалась, не знаючи напевно, що робити далi, i стовбичила на гамiрному перехрестi в центрi Киева. Закiнчився робочий день понедiлка, i ii зусiбiч оточували кудись прямуючi громадяни. Потiм вирiшила купити «Радянську Украiну» в круглому кiоску пiд смiшним червоним дахом, мов мухомор. Такi кiоски були повсюдно. Продавчиня ретельно вiдрахувала Тонi здачу: «Вiсiмдесят копiйок. Тримайте, громадянко» i обережно просунула у вiконце газету. Тоня гречно подякувала i навiть усмiхнулася. Їй було шкода цих продавчинь – бiдолахи вимушенi стирчати увесь день в задушливих кiосках, немов сiльськi собаки в будках. Дiвчина розгорнула газету i почала читати на першiй шпальтi:

«Учора, 3 липня, в Киевi вiдкрилась VII сесiя Верховноi Ради Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки.

У сесiйному залi Верховноi Ради УРСР зiбрались депутати Верховноi Ради Украiнськоi РСР i гостi – стахановцi…»

«Навiщо я це роблю? Навiщо купила газету?» – пронеслось у неi в головi. Власне, вона завжди починала читати новини, коли хвилювалась або не знала, чи чинить правильно. Благо, недостачi в перiодицi не було. Видання на любий смак i бiльшiсть двома мовами: украiнською i для тих, хто не знае, деякi газети, дарма, що з iншими назвами, дублювалися росiйською.

Ось тут – соцзмагання, будiвництво Куйбишевськоi електростанцii, листи товаришу Сталiну вiд секретаря Астраханського обкому партii, Черкеського обкому… Сiвба, стаханiвське змагання, знову – соцiалiстична розбудова. Вiрнiсть трактування творiв Лесi Украiнки…

«…Є одна галузь науки, знання якоi повинно бути обов’язковим для бiльшовикiв усiх галузей науки – це марксистсько-ленiнська наука про суспiльство, про закони розвитку суспiльства, про закони розвитку пролетарськоi революцii, про закони розвитку соцiалiстичного будiвництва, про перемогу комунiзму», – увiщував голова ради мiнiстрiв СРСР, товариш Сталiн. Потiм йому знову писали вiдкритi листи якiсь секретарi…

Тонi стало трохи легше, i вона заспокоiлась пiд навалою непотрiбноi, якоiсь… гiпнотизуючоi iнформацii. Їй чомусь видалося, що це – доленосна мить – знайомство Антона з його батьком, i вона мае ii якось закарбувати в пам’ятi, хоча б якоюсь газетною шпальтою. Однак, анi повiдомлення про чергову сесiю Верховноi Ради, анi слова Вождя про те, що марксистсько-ленiнська наука для чергових абiтурiентiв радянських вузiв понад усе, не справила на Тоню враження i вона перегорнула газету на другу сторiнку. Там мiстилась нота радянського уряду урядовi США з приводу скидання американськими лiтаками колорадського жука на нiмецьку територiю:

«Радянський Уряд одержав вiд Уряду Нiмецькоi Демократичноi республiки повiдомлення про те, що американськi лiтаки, порушивши iснуючi правила повiтряних польотiв, скинули велику кiлькiсть колорадського жука, який е небезпечним шкiдником картопляних посiвiв, у районах Цвiклау, Глаухау…»

Тоня усмiхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятае. Так i вкарбуеться у пам’ять цей день: лiтня спека, син тримае ii за руку, а маленькi колорадськi жуки жеруть чиiсь картоплянi поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з ii сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашнi вечерi, пiзнi кiносеанси, електрички в передмiстя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку iй здавалось, що кияни вiчно кудись поспiшають. Завжди i всюди.

Сонце вже сiдало. А вона й досi залишалась на сутiнковiй сторонi вулицi…

Тоня вiдчула, що малий знову починае смикати ii за руку: «Мамо, я пiсяти хочу…» І вона посмiхнулася сину i, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмi з iншого боку почав переходити дорогу коло блимаючоi червоним лампочки «перехiд», таки перейшла на сонячну сторону i, пiднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».


Я

Ну, точнiсiнько, як у пiснi «On the sunny side of the street», котра стала популярною пiсля вiйни не лише в Америцi:

Схопи свое пальто,
Схопи, мала, свого капелюха,
Облиш усi тривоги вдома, на порозi,
І просто спрямуй своi маленькi нiжки
На сонячний бiк вулицi[13 - Авторський переклад пiснi «On the Sunny Side of the Street».].

Бейба Тоня абсолютно була така, як там спiваеться. Отож, якби не двадцять рокiв, якi вiддiляють дiвчину вiд написання цiеi пiснi, можна було б припустити, що Тоня – прототип героiнi.

Вона так само втiкала вiд проблем, хапаючи, що пiд руку трапиться i що в рiзнi часи слугуватиме iй за пальто (вiчноi шинелi Тоня позбудеться аж через два роки пiсля описаних вище подiй, коли Дмитро Степанович розкошелиться i урочисто подаруе iй зимове пальто). Тож саме так, утiкаючи, вона зустрiла свого першого чоловiка. А потiм, ось як зараз, утiкаючи, знайде собi другого (або повернеться до батька свого сина – це як подивитись).

Є ще одна обставина, котра спорiднюе цю пiсню з Тонею, точнiше – з ii сином, малим Антончиком. Слова, написанi в тридцятому роцi Джиммi МакХ’ю на лiрику Доротi Фiлдс, стали шлягером, котрий переспiвували безлiч виконавцiв. Однак у контекстi iсторii, пiсня щiльно асоцiюеться лише з Луi Армстронгом. Себто з величним Гудiнi вiд джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успiшного, здорового i красивого хлопця i, купляючи мамi нове пальто, в якому вона, мiж iншим, пiде вiд свого другого чоловiка (так би мовити, знову перейде на сонячний бiк вулицi), пам’ятатиме з дитинства лише батька. З його пам’ятi назавжди зiтреться вiтчим Льоня, тьотя Зiна, котра його доглядала. І бiльше нiколи вiн до них не прийде в гостi в комуналку. Та й навряд чи дiзнаеться, що вiтчим одружився з його мамою виключно заради кiмнати, де вiн жив. А iнакше сусiди знайшли б спосiб ii вiдiбрати.

Драми комунальних квартир. Ущiльнення. Якась… малолiтражнiсть, чи що? Немае широти душi. Комунiзм. Зрiвнялiвка, однак не для всiх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких – бiльшiсть. Тодi i справдi буття визначало свiдомiсть.

І Тоня правильно вiдчула, пiдiйшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неi? Ось для Зiни Якiвни i одноногого Леонiда – то напевне.


***

Майор МДБ Геннадiй Петрович саме застiбав гудзики свого напiввiйськового кiтелю в надii ще встигнути на вранiшню нараду. Аж тут на сходах у пiд’iздi зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А iй – ну так трапилося – вiдчинила дверi рiдна мати. Руда дiвчина вже давно поховала ii подумки з батьком i братом…

– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!

– Ох, доцю… – І Зiна Якiвна уривчасто вдихнула повiтря i iстерично засмiялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволiла, коли всiх вас втратила… Я не вiрю… Льоню, Льонiчку!

Зiна Якiвна почала поволi сповзати на пiдлогу. В кiмнату вбiг Льоня i, разом з рудоволосою дiвчиною, поклав стару еврейку на софу. Потiм були якiсь лiки з iдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).

По черзi заходила жiноча половина комуналки i щось приносила: поради, помiдори i свiжi газети. Мовляв, ви почитайте, iй стане легше вiд новин. Однак Льоня категорично вiд такоi пропозицii вiдмовився. Насамкiнець прийшов дiльничний – молодий хлопчина з неспокiйним поглядом i довго вимiрював тиск Зiнi Якiвнi, а потiм iще довше – ii пульс. Вiн дав снодiйне i сказав, що краще iй пережити потрясiння у сонному станi.

І ось усе знову стало, як i тодi – знекровленого, дистрофiчного лiта сорок шостого: Льоня сидiв коло староi плюшевоi софи, на якiй спала стара еврейка. І зорi заглядали до iхньоi кiмнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло вiдтодi? Хiба вони були не такi дистрофiчнi i менш знекровленi, анiж попереднi?..


***

Першою заговорила Аля:

– А пам’ятаеш, як ми надворi гралися в класики, i нас хлопцi дражнили? Якось так… «Аля i Льоня – два голубки…»

– «Голубки на фургонi», – усмiхнувся капiтан-лейтенант.

Аля замовкла i якось мимохiдь поклала голову йому на плече. Так i сидiли якийсь час. Їi долоня в його. І бiльше нiчого.

Потiм заговорив уже вiн:

– То була моя дружина. Та, котра пiшла з сином. То не мiй хлопчик. Але я полюбив його, i твоя мама дуже прикипiла до Антона серцем. Мене гризе сумлiння…

– Ти любиш ii?

– Нi.

– Тодi чому?

Леонiд здивовано подивився в ii зеленi очi, що миготiли в сутiнках, немов котячi:

– Ти така прямолiнiйна… Що, немае сiрого, лише бiле i чорне?

Аля мовчала. Навiть голови з плеча його не пiдняла. Льоня продовжив:

– А вiйна, Алю, навiщо? Навiщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибiру. Навiщо? У мене тепер ноги нема – ти помiтила? І на це я також не знаю, що одповiсти…

– Припини. То вiд тебе не залежало. А одруження…

Льоня враз пiдхопився з софи. Почав знервовано мiряти кiмнату.

– Я гадав, ти мертва!

– Не кричи… – притишила його дiвчина. – Сiдай. Годi вже. Ти зi мною вiдвертий? Ти справдi ii не кохаеш?

– Скажу тобi так… – Льоня вiдчував, як хвиля обурення пiдiймаеться всерединi, однак вона враз спала. Вiн подумав: який же радий бачити ii, свою Алю. І тому додав вже спокiйнiше: – Пiсля того, як тебе не стало, я гадав, що вже нiкого не покохаю.

Аля промовчала. Не було анi лагiдних доторкiв, анi схвального кивка головою: мовляв, розумiю. Знову запала гнiтюча тиша, i дiвчина нiяк не виказувала своiх почуттiв. Так i сидiли в темрявi, котра раптово накинула свое тяжке спекотне покривало на вiкно комунальноi квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зiрок, що подекуди виглядали з-за хмар.

З сусiднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дiм той перетворили на вiдомчий – партпрацiвникiв…

– Джаз, – нарештi мовила Аля. – Давно не слухала платiвок. З музики – лише колядки на Рiздво та дзижчання цикад ночами влiтку.

– Де ти була? Ти розповiси, як вижила?

– Ох, це складно…

– Ну, спробуй все ж таки, дiвчино з нiмого кiно, – пожартував Льоня.

І Аля почала розповiдати.


«Неймовiрна iсторiя однiеi дiвчини, котрiй поталанило бути еврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»

Але спершу послухай… Зрозумiй – я почну розповiдати тобi, i ти менi не повiриш. Бо це занадто нереально. Нi – безглуздо… Все наше життя – i твое, i мое, в межах цiеi краiни, що палала у вiйнi, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи менi: хiба могло статися так, що з безлiчi еврейських сiмей, якi були розстрiлянi у Бабиному Яру, сталося так, що i я, i моя мама, себто аж двi, вижили з родини? Та нiхто в таке не повiрить! Я тобi кажу… Нiхто.

Менi було, здаеться, сiмнадцять. Ось тобi скiльки було в сорок першому? Ага, якщо тобi двадцять один, то менi – сiмнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки вiд тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третiй. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розi будинку, аби побачити перед школою…

Мама вдягла на мене кiлька суконь. Мабуть, гадала, що на новому мiсцi ми iх вимiняемо на щось. Так-так, уявляеш? – вона справдi вiрила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, i всi моi думки були про те, що робити далi. Йти працювати? Куди? Усi пiдприемства зачиненi. Всi заводи, фабрики, магазини… Всi виiхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумiеш? Ми ж – корiннi кияни… Та й батько довго зволiкав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армiя i нас спасе». Не розумiю, чому вiн був таким наiвним. Та ми всi були… А коли таки наважились тiкати, то потiм вiн сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Днiпро й аж на лiвому березi почули звiстку: «Нiмцi вже в Бортничах!» Киiв оточили вiйська вермахту, вiдтак про жодну самовiльну «евакуацiю» не йшлося. І ми мусили повертатися в невiдоме – у вересневий Киiв сорок першого.

Аж ось i незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всi йшли сумирно, тихо. Потiм ми усвiдомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з нiмцiв. Мама почала плакати. Потiм зчинився якийсь лемент, i, здаеться, якусь стару застрелили, бо вона впала i вже не могла йти далi. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жiнка i рвати на собi одяг. Вартовi вiдволiклися. А мене за руку (це тепер я розумiю, що втрачати не було чого), а тодi… Боже мiй, як же я злякалася! Ось зараз i в мене стрiлятимуть… Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потiм я втратила свiдомiсть. Прокинулася чимось накрита i оповита. Суцiльний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бiк, дуже боляче, i наказав зацiпитись, якщо не хочу кулю в груди.

Льоня ii перебив:

– Ось, значить, яким був твiй рятiвник? Обiцяв кулю в груди?

– Та нi… Не вiн би стрiляв, а патрулi нiмецькi на дорогах. Ти не розумiеш…

Це вже потiм пан Ярослав менi розповiв, що вiн якраз приiхав до Киева на базар, коли увiйшли нiмцi. А у нього свинi саме в Бортничах у хлiвi – це на околицi, саме там були вiйська вермахту, коли ми вже через Днiпро переправились. Свиней вiсiм голiв. На ринку – своя точка. Тож вiн залишився. Хочеш – не хочеш, якiсь контакти мав iз нiмцями. Колаборацiонiстом, значить, вважався. Хотiв порятувати свое майно. Затримався, аж тут… Пiдпали на Хрещатику… А вже наступного дня вивiсили цi оголошення. Я пам’ятаю кожне слово…

І Аля почала цитувати:

«Наказуеться всiм жидам мiста Киева i околиць зiбратися в понедiлок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Доктерiвськоi (коло кладовища)[14 - Украiнський текст писала людина, не надто обiзнана в тодiшнiй топонiмiцi. Адже вулицi Доктерiвськоi в мiстi не було (малася на увазi Дегтярiвська). Помилково подано назву й другоi вулицi. Інодi ii справдi писали «Мельника», проте офiцiйна назва – Мельникова.]. Всi повиннi забрати з собою документи, грошi, бiлизну та iнше. Хто не пiдпорядкуеться цьому розпорядженню, буде розстрiлянии?».

Ну? Коротко i ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що вiдбуваеться. Горе таке… Вiйна, Хрещатик пiдiрвано, нiмцi в мiстi. Ми йшли, як та худоба, як свинi пана Ярослава, на заклання… Мозок вiдмовлявся аналiзувати. Вiн просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.

Так ось. Вiн тодi саме проiжджав поблизу. Збирався геть iз Киева. І коли зчинився лемент – вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навiщо вiн так вчинив? Так i не змiг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.

І кому розповiси – не повiрять. Бо часи вже iншi. Іншi реалii, котрi не потребують такого геройства, i тому люди не можуть зрозумiти, як було тодi нам i на що ми були здатнi. Кожен поодинцi. Тодi, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Нi, не тiльки кращим, нiж вiн е.

Була така родина в Бортничах – куркулi, як i пан Ярослав. Себто корову мали, поки нiмцi ii не пристрелили i не засмажили ii прямо на iхньому подвiр’i на вогнищi.

Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховуе у себе еврейку, почали погрожувати, що донесуть. Вiн мусив iм вiддати пару свиней з тих, котрi в нього пiсля вiдвiдин нiмцiв лишилися. Але iм було мало. Вони зажадали свиноматку. І… то окрема iсторiя. Бiда була з тiею родиною. І я й досi не знаю, чи це провина пана Ярослава…

Іронiя долi, розумiеш? Я, еврейка, усi чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, в’яленою, зiпсованою, вареною, кiстками в бульйонi. Ну а пiзнiше i бур’яном рiзним, корою…

Аля розсмiялася. Льоня помiтив, що, незважаючи нi на що, вона була абсолютно позбавлена злоби i тiеi прикростi в очах та кутниках вуст, котрi вiн спостерiгав у жiнок пiсля окупацii. Вiн тодi ще не встиг помiтити тiеi злоби, що з’являлась нiзвiдки i тiнню лягала на ii очi в самi несподiванi моменти.

Єдине, що його тодi збентежило – ii певна iнертнiсть. Льоня не знав, як iнакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала i задавала дурнуватi питання, немов iй дев’ять, а не двадцять дев’ять – скiльки iй насправдi було.

Врештi вiн не витримав i запитав: «Ти спала з ним?» І тодi вже прийшла черга Алi обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню i, назвавши його йолопом, продовжила:

– Нi. Вiн називав мене донею… Гидотним ти став, Леонiде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинствi. Думки твоi, вчинки… Твое одруження…

Аля не доказала – прокинулась Зiна Якiвна i вiдразу пiдвелася. Аля i Льоня мовчки спостерiгали за нею. Стара жiнка стала колiньми на софу i дотяглася до Алiноi свiтлини, що висiла поруч з iншими, розстрiляними членами родини Зiни Якiвни, на стiнi з чорними, вицвiлими на сонцi стрiчками. Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потiм мовчки, тремтячими руками зiрвала з неi чорну стрiчку i закинула подалi вiд себе, притискаючи свiтлину до грудей.


***

Пiсля короткого переказу того, що вiдбувалося з дочкою пiд час нiмецькоi окупацii, Зiна Якiвна задала дуже резонне питання:

– Доцю моя, нiмцi вже давно пiшли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискiпливiсть, але ж ти знаеш – я завжди такою була. То ти менi поясни: де ти швендялась майже цiлих сiм рокiв?




Роздiл третiй

Ідiот







Інодi Геннадiй Петрович вiдчував себе iдiотом. Не в буквальному сенсi, звiсна рiч, а в лiтературному. Принаймнi поки його кохана Наталя читала синiв твiр за Достоевським, що задали молодшому на уроцi росiйськоi лiтератури, то якiсь схожi риси, котрi його Ромчик недоладно намагався передати в зошитi, вiн простежував i в собi.

Бiльше десяти рокiв – у вiддiлку. Кидають з однiеi справи на iншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навiть нещодавнiй натяк на скорiше пiдвищення в чинi не змiнив нiчого. Це вдома вiн – могутнiй i страшний. Перед завучкою молодшого (до речi, дуже ще нiчогенькою – i не скажеш, що тiй перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворi, часом, пiдтягуеться на перекладинi Геннадiй Петрович, i всi сусiди з повагою, шанобливо так спостерiгають зi своiх вiкон за його регулярним ранковим моцiоном. Бояться, поважають. Ну, звiсно, бояться. А то як же? Ось, скажiмо, заманулося майору МДБ замiсть колодязя (нi, ну а що? адже водогiн справно запрацював ще до вiйни, в сороковому роцi, правда, потiм трохи постраждав…) поставити перекладину, i хiба яка гнида тявкнула щось? Усi змовчали, геть усi. Хоча той спецiально майстрiв запросив на суботнiй ранок. Аби сусiди спостерiгали за тим, як розбирають iхнiй колодязь – джерело води «нiмецьких вiвчарок» – тих вилупкiв колаборацiонiстських, котрi жили тут пiд нiмцями. Хтось же таки залишився…

Ота стара жидiвка з квартири напроти. Точно вона! А ще iнвалiд недобре зиркае, котрий з нею в комунальнiй квартирi проживае. Все своi права качае. Певно думае, що йому чогось не додано, а он у Геннадiя Петровича все е. Та ти пiшов би, безногий матросе, на роботу, як у мене… Людей допитувати, щипцями з них зiзнання витягувати, палючими щипцями буквально… Але то нi… то таке. В його вiддiлку зiбрана елiта чекiстська. Мозок i чуйка. Носи по вiтру. Давно вiн уже не займаеться оперативною роботою. Але ж i таке бувало…

А коли засипали колодязь i розiбрали його верхню частину, то поставили на зрiвняне з травою мiсце металевi бруси. Для ранкових вправ Геннадiя Петровича. І хоч би тобi хто щось сказав. Бодай слово. Всi стояли як нiмi, мовчки спостерiгаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовуеться – нiмих рабiв. Нiхто й не пiкне. А iнакше буде розмова коротка. Магадан, Сибiр – де саме Байкало-Амурську магiстраль будують. Тож люди потрiбнi. І всi це знають. Знають i мовчать, тобто – пiдтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.

А ось кого справдi треба остерiгатись – то не цих рабiв, закутих страхом у найлютiшi кайдани. А тих, iнших. Що вже по сибiрах помирають i iм нема чого втрачати. І так трапляеться, що iнодi вони з таборiв тих своiх видряпуються i повертаються сюди, на волю. У них свое братерство. Іншi поняття. Бiльш глибокi. «Такi – iдейнi», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пiзнiше – по рiчних курсах розвiдуправлiння.


***

Капiтан Богдан за традицiею у п’ятницю вночi розповiв майору iсторiю. Про одного поета. Ідейного. Взагалi, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його iсторiя про двiчi Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берлiна вивезти контрабандою нiмкеню, – ще й досi не йшла Геннадiю з голови.

Товариш був спiвробiтником 7-i служби (зовнiшнiй нагляд), i Гена його за старою звичкою ще з чекiстськоi школи називав «рогатиком» – себто молодшим. Це призвiсько так i приклеiлось до красивого, статного Богдана-балагура, i вiн не ображався. Так само Геннадiй Петрович знав, що iнодi всуе, де-не-де, та й скажуть про нього – «iдiот». І вiн також не ображався, бо читав класний твiр молодшого i вже знав про Достоевського i його «Ідiота».

Та й у iхньому оточеннi у всiх були прiзвиська – у спiвробiтникiв, в’язнiв, пiдозрюваних, другого ешелону, себто iнформаторiв, агентiв, резидентiв. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’ектiв, а й справ, географiчних назв мiсцевостi, приладiв, речовин, що змiнювали свiдомiсть… Абсолютно всього.

Зустрiчались завжди в одному i тому самому мiсцi пiсля роботи. Оскiльки ж робочий день iхнiй був дивно нормований – з десятоi до п’ятнадцятоi, а потiм перерва на обiд, i з сьомоi вечора – до… (то вже як вийде, лише мiсце зустрiчi було незмiнним). Але не час.

Ховаючись, йшли туди поодинцi, короткими перебiжками, увесь час зупиняючись i монiторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо нiякоi фiгури пiдозрiлоi не бачили – пiрнали всередину ресторану.

Тож ось опис.


«Мiсце зустрiчi змiнити не можна» (по-киiвськи)

Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзi судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережiться, хлопцi-чекiсти, стережiться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникае в туманi минулого.)

Бар розташований у будинку на розi Володимирськоi i Свердлова[15 - Сучасна Прорiзна вулиця.]. Саме той манiрний i розкiшний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часiв свого будiвництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусiдський iнвалiд, про що, звiсно, Геннадiю Петровичу було невiдомо, коли проходить повз, завжди згадуе кафе «Мiмоза» з «Бiлоi гвардii» – роману киiвського письменника, що його вiн захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, примiром, «Советский писатель», або «Художественная литература» – нi.

«Лампи, оповитi циганськими шалями, кидали два свiтла – вниз бiлий електричний, а вбiк i вгору – помаранчевий. Зiркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великi дiаманти i лиснiли рудуватi сибiрськi хутра…»

Однак у офiцера МДБ i сина професора – абсолютно рiзнi асоцiацii з усим Киевом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткiна. І правда – вона завжди неоднакова, рiзна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна – кровно-емпiричну субстанцiю думок i суджень. Тож…

Друга година ночi. Юний вокалiст, iмовiрно, на пiдробiтках з курсiв оперного спiву, у супроводi маленького ресторанного оркестру затягуе: «Каким ты был, таки-иим ти i оста-аался!..» Два коктейлi «Волга» з горiлки, м’ятного лiкеру i лимонного соку. Повний мiсяць-породiлля, такий великий, немов лискучим животом з пологовоi заглядае через арочне вiкно на всю стiну всередину бару i ось-ось окропить водами, що вiдiйшли. Точиться дуже тиха розмова – алкогольним подихом. Близько-близько. Аби нiхто не чув.

– Вони тепер пiснi складають. Народна творчiсть. Щось на кшталт кобзарiв наших, – сказав Богдан, про щось посилено розмiрковуючи.

– Кого? – не зрозумiв Геннадiй.

– Ну, кобзарiв! Ти що, нiколи не чув про бандуристiв? Таких дiдуганiв з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянськоi влади, по селах. Зазвичай були слiпими, i iхнi поводирi – малi хлоп’ята-сироти. Кобзарi були немов радiотранслятори нинiшнi – передавали епiчну народну творчiсть.

– Тобто?

– Ну спiвали народних пiсень, дум. Казки розповiдали. Не чув?

– Нi, – хмикнув Гена. Його це вiдверто мало цiкавило… Хоча згодом зауважив: – Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, iснуе лише один Кобзар. Шевченка.

– Ну так отож! А та збiрка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотiв розповiсти… – Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зiтхнув i знову його красивi синi очi стали майже чорними вiд тяжких роздумiв. – Я ось про що думаю… Отам, в таборах, тепер точно такi самi бандуристи. Хiба що пiд гiтару. Спiвають блатних народних (себто зекiвських) пiсень. Пiдтримують, надихають, надiю вселяють. Ти розумiеш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дiево… Зараз одну таку собi пiсеньку – «Ванинський порт» там повсюди чутно… Менi товариш, з iншого вiддiлку нашого, з того, що в ГУЛАГу пiдтримують порядок, розповiв. – Богдан поглянув у вiчi товариша, сподiваючись вiднайти в його очах розумiння i пiдтримку. Потiм махнув рукою. – А…! Зараз наспiваю, i все тобi стане ясно.

І Богдан затягнув чистим баритоном:

Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.

На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан —
Столица Колымского края.

Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк, —
Хрипел пароход, надрывался.

От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.

Поки Богдан спiвав, Гена помiтив, як два единi в цей пiзнiй час вiдвiдувачi – якiсь мужчини в дорогих костюмах, витрiщились на них з-пiд лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, тi, навпаки, перестали грати i, не криючись, слухали зачаровано i з великою повагою. Гена вирiшив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:

– Та ну тебе! Безневинна пiсенька! Чого перейматися? Нехай собi спiвають, бiдолахи, – i поплескав товариша по плечу.

– Так то воно так… – неохоче погодився той. – Однак таких бандуристiв стае все бiльше. І не всi iхнi пiсеньки «безневиннi», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запам’ятай моi слова – скоро з’явиться новий жанр отаких пiсень i вони народ пiдiйматимуть на повстання.

Очi Богдана замиготiли в напiвтемрявi зали.

– Ось це послухай:

Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ – серый брянский волк.

За что сижу? По совести – не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.

На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры – суровы и грубы…
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.

Геннадiй Петрович рiзко обiрвав його спiви, дарма що тихим шепотом:

– Добре, товаришу, що ви розповiли менi це! Я негайно доповiм куди слiд!

Богдан витрiщився на того, однак, за кiлька секунд все зрозумiв, перемiнився в обличчi i, на знак пiдтвердження, мотнув, вже захмелiвший, головою:

– Так! Всiх посадимо! – А потiм вже тихiше: – Менi якраз розповiв друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працюе, про справу оцього кобзаря, iдейного, – просипiв з огидою Богдан на вухо колезi. – Талановита сволота. Тiльки-но посадили. І за такий дрiб’язок… Був морячком, служив в Сибiру i додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідiот… Тепер сидить.

Богдан голосно розсмiявся. Гена в знак згоди мотнув кiлька разiв головою, але не повiрив його словам про те, що той бiдолаха – сволота. А от що талановита i що Богдану його жаль – це буквально читалось по сумяттю товариша.

– І що, шкода тобi його? – хитро прищурився Гена. – Ну отого небораку?

– Менi? Та ти що! Не… Хоча… – Богдан замовк на мить, повис на лiктях, котрi вже давно поклав на маленький столик зали i сьорбнув «Волгу». В коктейлi вже розтанув увесь лiд i вiн почав нагадувати просто теплу горiлку з присмаком м’яти. – Але ж ти розумiеш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здаеться[16 - Псевдонiм – Юз Алешковський. Письменник, поет. Лауреат Нiмецькоi Пушкiнськоi премii. Отримав грант Гуггенхайма.], вiн був нормальною людиною. Батько його – герой вiйни, кавалер ордену Червоноi Зiрки. А тепер… Ти розумiеш, що вiдбуваеться?! – Богдан рiзко перейшов на крик вiд того, що несподiвано його осiнило: – Тобто виходить, якщо ми саджаемо за дрiбну провину – все-рiвно на виходi маемо закоренiлого злочинця. ГУЛАГ дороблюе за нас справу! І завжди на виходi – iдейний! От падло…

Геннадiй Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, вiн розумiв, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».

– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурнi вони, нi… Зараз iдiотiв не саджають. За вбивства – i то менше. Згвалтувань немае… Саджають саме таких, випадково, або пiсля розмов у ЦК про творчiсть, iдейних гадiв. Тих, що не здалися. І потiм вони корчаться на своiх койках, лiс валять, вмирають вiд кровохаркання там всiлякого, рiзного. Але не здаються. І кожен за iншого: один за всiх i всi за одного. Так ранiше було, на вiйнi.

– Як там у цього вiршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, нiби вiн силкуеться пригадати, що ж там далi, в цiй пiснi? Насправдi вiн добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинiзм та iронiя. Тож чекiст, що нарештi взяв себе в руки, ними скористався.

То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.

Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.

И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.

Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.

– Ось цi небезпечнi. Ось цих треба…

Богдан поморщився i замовк. Навiть не намагався видаватися веселим, як завжди. Геннадiй Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповiдь:

– Але ж i хвацько забацав вiршик свiй, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нiчого… Нiчого… Ось вiдмотае свiй строк i його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку вiдкривати, i кожен другий, поки вiн на своiй семиструннiй гiтарi наярюе, на нього доноситиме куди слiд. Всюди нашi люди, Гено.

Богдан похмуро замовк. Вiн був з iншого, сьомого вiддiлу. Однак негласно з Геною йому можна було дiлитися. Одна установа, однi секрети на всiх. Ресторанний вокалiст, скориставшись затишшям помiж чекiстами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офiцiанту яечню – едине, що в той передранковий час ще подавали.

– Чого ти такий похмурий? – нарештi наважився запитати Гена. – Тiльки не кажи, що через цього кобзаря зекiвського. Тобi таке не може настрiй зiпсувати – я ж знаю.

– Мене переводять.

– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кiлька офiцiантiв. З вiдвiдувачiв цiеi пiзньоi години в барi були лише вони i двое п’яних дядькiв у дорогих костюмах за столиком бiля стiни.

Богдан вiдразу зрозумiв занепокоення товариша:

– Не переживай так. Це не покарання. Мене не розжалували, а справдi переводять в дев’ятий вiддiлок. Тепер займатимусь охороною украiнського уряду. Я навiть радий цьому… – промимрив, ледь не плачучи, капiтан.

– Воно й видно… Який ти радий…

Майор обперся лiктями на липкий вiд розлитих коктейлiв стiл i кивнув завiдуючому баром. Той моментально дав вказiвку, непомiтну для стороннього погляду, i юний спiвак, виглядаючи з оркестровоi нiшi, затягнув Богданову улюблену:

В день,
когда прощались с тобой,
Печально плакал прибой
Под плеск волны голубой.

Ты
оставил мне только сны,
Но обещал до весны
Живым вернуться с войны.

Майор мугикав у такт, аж раптом Богдан не витримав:

– Ти думаеш, менi приемно, що рiк у ленiнградський розвiдшколi – коту пiд хвiст? Я ж на хорошому рахунку у начальства. А тут…

– То що сталося? – посерйознiшав майор.

– Волосся i зрiст…

– Що?

– Сказали – не можу займатися зовнiшнiм стеженням. Я ж високий блондин. Такi стають розвiдниками лише у кiнофiльмах. Ти що, гадаеш, якби такий спiвробiтник, як iз «Подвигу розвiдника», Федотов, справдi iснував – вiн би виглядав, як актор Кадочников[17 - П. Кадочников в радянському художньому фiльмi 1947 р. «Подвиг розвiдника» грае головну роль майора О. Федотова. Сам актор напрочуд красивоi зовнiшностi.]?

– Щось ти загнув…

– Я? Та нi. То не моi слова. Я тобi цитую свого начальника. І хоч я нi в чому не винен… Але ось так… – Потiм Богдан перервався, гукнувши до офiцiанта: – Менi ще коктейль, будь ласка. Тiльки без лимона i не треба лiкеру. Просто горiлки налийте!


***

Геннадiй Петрович у своi спогади нещодавньоi зустрiчi з товаришем так далеко полинув, що ледь не впав з перекладини, виконуючи ранковi вправи на подвiр’i. Красивий, дебелий, з випуклими бiцепсами i крапельками пролетарського поту поверх майки та галiфе. Усе – як годиться. Чистокровний слов’янин, яким вiн себе вважав. Без усiляких там галичанських, середньоазiйських та iнших домiшок. Звiсно, вiн не був шовiнiстом. Просто трохи зверхньо ставився до iнших нацiональностей. Це – м’яко сказано. Майору спало на думку: «Слава…Сталiну, що в рiдному вiддiлку з розробляння духовенства усiх конфесiй я можу бути таким гарним, i нiхто мене за це звiдти не попросить».


Я

Насправдi тридцятивосьмирiчний майор Геннадiй Петрович, котрий все чекав на чергове пiдвищення «за термiном» не був анi зразком чоловiчоi краси, анi хоча б «в другому ешелонi», так би мовити. Однак неймовiрна цiлеспрямованiсть, iдейнiсть, що вилискували в очах собачою покорою до начальства, i пряма причетнiсть до вiддiлку «О» надавали йому певного геройського флеру. Особливо в очах жiнок.

Якщо вже говорити про те, що у вiддiлку називали «характеристикою», то вiн був зросту метр сiмдесят сiм. Вага – дев’яносто кiлограмiв. Очi каро-зеленi, iнодi – жовтi. Барильце, що вже намiчалося, i порiдiла шевелюра. Коли посилено займався спортом i не впадав у перманентнi, однак легкi запоi (знаете, е такий тип маскулiнних чоловiкiв, котрi без певного рiвня етилового спирту в кровi – мов без рук), то розквiтав i легко набирав м’язову масу.

Імовiрно, вам цiкаво, звiдки я знаю його «орiентування» i придiляю цьому таку увагу? Адже я не дуже полюбляю надавати зовнiшнiх характеристик героям, якi, я в цьому впевнена, набувають iх самi, в вашiй багатiй уявi.

Рiч у тiм, що оце саме «орiентування» саме зараз на його роботi посилено вивчае начальство. Бо не лише товариша Богдана переводять до iншого вiддiлку.

Однак Геннадiй Петрович про це ще не знае. Вiн спокiйний i пишаеться собою, бо саме закiнчив розробку справи одного такого – iдейного. І вважае себе справжнiм громадянином – не зiпсованим, як-от iншi, iдейнi. Котрих тiльки (якщо вiрити словам кмiтливого товариша) i саджали зараз.


***

Власне, всi вони були iдейними – тi, яких доручали таким, як вiн, чекiстам-мдбешникам. Однi iх, нескорених, розробляли, iншi – вели. Ще були третi, iнформатори – тi втиралися до них у довiр’я, слухали на кухнi iхнi розповiдi, гойдали в такт ногою пiд iхнi пiснi, дивилися iм в очi i кивали головами: «Говори, говори, розкажи менi все»… І крутилося веретено стрiчi, розмотуючи нитки долi. А потiм, уже там, у ГУЛАГу, iх також зустрiчали чекiсти, адже охоронцями Головного управлiння виправно-трудових таборiв, трудових поселень i мiсць ув’язнення виступали працiвники Мiнiстерства державноi безпеки.

Особисто для нього, майора того самого мiнiстерства, громадяни Радянського Союзу дiлились на два типи: були лише зека (дарма що Беломорканал добудували, а термiн «заключонний каналоармiець», себто навiть його абревiатура, залишилась, в’iлась) i чекiсти.

Вся падаль i гниль, всi блатнi, всi калiки, торгашi, iдiоти, котрi не могли за себе постояти i на яких могли в будь-яку хвилину донести, всi поети, нацiоналiсти, всi незгоднi – то були потенцiйнi зека. Всi невлаштованi пiсля вiйни iнвалiди, фронтовi хвойди, безпризорнi сироти, що залишились пiсля смертi батькiв, загиблих на фронтах…

Та були iншi, такi, як вiн, – вiвчарки, поводирi, люди при владi, вождi в мiнi-форматi (звiсно, вiн нiяким чином не зазiхав на единого лiдера нацii, упаси Боже), такi собi… його пiдручнi, допомiжнi ланки, котрi не давали цьому союзу спiвдружнiх, цiй краiнi зекiв розвалитись. Їх було багато… Майже кожен другий нi-нi та й стане чекiстом.

Адже хто такий чекiст по сутi? Це агент, котрий бореться з контрреволюцiею i саботажем, анархiею, повстанням, невдоволенням, пiдривом ладу. Це не лише вiйськовий, як вiн, це також iнформатор, павлiки морозови, як то баба Дуня, що донесла на власного сина, бо вiн погано вiдзивався про Вождя на кухнi. Мовляв, на фронт iх кидали, як м’ясо. Ач який важливий. І тепер сидить ii Ігор в Белбалтлазi. Шкода, канал вже до нього збудували в рекордно короткi строки. Ну нiчого. Все ж не сидить – трудиться. Адже всi виправнi установи для того i створенi: аби не ляпали зайвого тi, котрi до цього схильнiсть мають, i – безкоштовно працювали. Чого штани протирати на нарах? Треба братися за дiло. І саме чекiсти з МДБ «забезпечували дисциплiну» i «ударну працю». Адже в умовах неефективноi дефiцитноi економiки хтось мав прокладати нескiнченнi залiзничнi магiстралi, рити котловани, будувати. Розбудовувати соцiалiзм вiльноi i демократичноi Краiни Рад.

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.

І задля того, щоб правильним дихалось, можна кiлькох i урити. Не убуде.

Широка страна моя родная…


Я

Я все думаю про свого майора державноi безпеки i хочу вам сказати ось яку рiч. Деформацiя свiдомостi виникае в першому поколiннi (так би мовити, бувае прищепленою), або пiд дiею цiлеспрямованого клiнiчного втручання в психiку iндивiда, або пiд впливом якихось катастрофiчних подiй. Або ж деформацiя – як безперервна еволюцiя в бiк неправильностi (хоча хто сказав, де i що е вiрним?)

Я, звiсно, не психолог, i мое уявлення про цю деформацiю суто суб’ективне. Але… А, грець з ним. А що не е суб’ективним у цьому свiтi? Ось ви менi скажiть?

Може, Бiблiя? А як же бути з усiма цими Євангелiями, невiдомо насправдi ким складеними? Як бути з шизофренiею Пророка Мухаммада? Аль Гам ду Лi Ляя[18 - Слава Аллаху! (Араб.)]. Звiсно, альгамдулiлля, але все ж?

І як бути з тим, що я, невiдомо з яких причин, наводжу приклади з теологii, коли вже давно стало вiдомо, що в Радянському Союзi Бога нема. Нема сексу i Бога. Розрив стереотипу, геп[19 - Gap – розрив, прогалина (англ.).], так би мовити.

Але нещодавно я читала перекладену нiмцями статтю одного вiдомого американського психолога в берлiнськiй газетi. Власне, його батьки такi самi кияни, як i я. І вони також емiгрували, мабуть, рятуючись вiд революцii. А я – просто вiд… Але про це iншим разом. Пiзнiше.

Так ось. Якщо вiрити новiтнiй, дуже популярнiй зараз теорii Абрагама Маслоу, то секс належить до найелементарнiших, найнижчих фiзiологiчних потреб, у той час, як релiгiя – то вже, якщо я не помиляюсь, соцiальна необхiднiсть, необхiднiсть приналежностi до певноi релiгiйноi групи, самоiдентифiкацiя. І ii вiдсутнiсть абсолютно не перешкоджае людинi жити. Принаймнi iснувати. Виходить, релiгiею в краiнi стала сама iдеологiя, Радянський Союз – то i е релiгiя.

І, звiсно, секс в Радянському Союзi також був. Такий самий спотворений, як i релiгiя, однак iснував, жеврiв. Бо без нього не було б мене i, гадаю, вас, моi любi. Його всiляко нiвелювали, замовчували, закривали очi на нього, таким чином роблячи чимось забороненим, табуйованим, огидним для Червоноi людини. В той час, як в Америцi жiнку заохочували бути сексуальною i привабливою (носити пiдбори, обтягливi спiдницi навiщо, як не для зваблення i вiдчуття себе красивою?), в нас жiнка йшла на фронт, рила магiстралi, зубами вгризалася в життя, немов безхатченко, немов жебрачка… І вона такою, певною мiрою, була: без Батькiвщини, замiненоi Союзом нерушимих, за браком галантерейних i бозна-ще яких виробiв… з гiпертрофованим обов’язком i виною перед усiма. Краiною, товаришем Сталiном, держустановами, як то школа, ЖЕК, трамвайне депо, хай йому грець.

В пiслявоеннiй Америцi процвiтав пiн-ап, жiнки вже носили пуш-ап i такi милi кумеднi капелюшки з пiр’ячком набiк. А в нас був перший щабель пiрамiди Маслоу i то не повний. Адже сексу не було… Менi смiшно крiзь сльози… Цiлi поколiння змарнованих людей з деформацiею свiдомостi.

Тих, що вже нiби й розумiють хибнiсть i утопiчнiсть i тi нереальнi жертви людськi, котрi можна прирiвняти до нацистських, однак все повторюють, немов увi снi, що все ж… І така ностальгiя… І така мiць… Все змарнували, марно… марно…

Вам так само, як i менi, набридла схоластика постмодернiзму i непевного часового континiуму в текстi? Наразi пропоную повернутися до примарноi простоти. Бо лише в нiй iстина.

Антракт. Вiд удаваноi глибини нелiнiйностi. Ну хоча б недовгий.


***

Тож. Незадовго пiсля розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний киiвський вечiрник, як для середини лiта 1950-х.

Геннадiй Петрович якраз повернувся до мiнiстерства пiсля ситного обiду, коли до його кабiнету зайшов начальник – генерал-майор Максим Ігорович.

– «В «Закарпатськiй правдi» нарештi вийшла стаття про справжнi намiри Ватикану. – Максим Ігорович задоволено потер долонi. – Це ми iнiцiювали. Ось, поглянь, на останнiй сторiнцi в самому кiнцi. Вагомо… – І начальник знову вдоволено потер руки.

Геннадiй Петрович, гортаючи газету за минулотижневу п’ятницю, сьоме липня п’ятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це вiн? Його що, морозить? Увесь час руки потирае, немов грiе». Однак вiн скоро вiдволiкся вiд аналiзу поведiнки шефа.

– Так… «Ватикан на службi Уолл-Стрiту». Влучна назва. Так… «В квiтнi сорок восьмого мiж США i Ватiканом було пiдписано таемну угоду, в результатi якоi папство остаточно пiдпорядковувало свою полiтику американському матерiалiзму… Ватiкан прагне прикрити авторитетом релiгii план Маршалла – план закабалення Європи заокеанськими монополiстами, видаючи цей план за «безкорисливу» i «щедру допомогу»… Ватикан посилено пропагуе проведення в життя американського плану «об’еднання» важкоi промисловостi Лотарингii i Рурського басейну».

– Стоп. А хiба це не таемне бажання Нiмеччини?

Максим Ігорович вловив наступнi, невиказанi вголос слова пiдлеглого:

– Ну звiсно, об’еднати назад важку промисловiсть прагне сама Нiмеччина. І Ватикан саме ii пiдтримував i продовжуе пiдтримувати навiть пiсля ii розгрому. Але нам вигiдно, аби Ватикан гадав, нiби ми думаемо, що вiн знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудiюють в Римi. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсi про таемне бажання Нiмеччини об’еднати Лотарингiю i Рурський басейн i ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всiм тим, причетним до нашого вiддiлку, що трапляеться? Що ти робив у п’ятницю? – І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув i прищурився. Хитра усмiшка не сходила з його тонких вуст.

Геннадiй Петрович знiтився:

– Та власне…

– І гадаеш, нiкому не вiдомо тут про твоi щотижневi п’ятничнi вилазки в «Коктейль-хол»? Нiчого не кажи. Читай далi, – наказав начальник.

– «До розгрому фашистських агресорiв Ватикан був зв’язаний тiсними узами дружби з Гiтлером i Муссолiнi… Папа вiдверто назвав Муссолiнi «посланцем провидiння», а кривавого палача iспанського народу Франко – «улюбленим сином» католицькоi церкви. Тепер, коли центр свiтовоi реакцii перемiстився в Сполученi Штати, «святий отець» запалився палкою любов’ю до заокеанських iмперiалiстiв – новоз’явлених претендентiв на свiтове панування».

Геннадiй Петрович запалився гарним настроем шефа i собi розплився в посмiшцi:

– Чудово. Одного не розумiю, чого така гостра стаття вийшла в ужгородськiй «Закарпатськiй правдi», а не газетi союзного масштабу?

– Ет, Гено… – знову хитро заусмiхався начальник. – По-перше, занадто популiстська статейка. Ну от звiдки, скажи менi, громадянин Москвiн – журналiст, знае, як папа Пiй ХІІ називав Муссолiнi i що саме вiн писав президенту Трумену в особистому листуваннi? А вiн же цитати наводить… По-друге, нам було важливо, аби цей матерiал побачили на Заходi. А саме цю газету дуже полюбляють емiгранти. Їi читають в США, Канадi i навiть Бельгii. Те, що треба! Ну i потiм… Ти в курсi, що Ужгород наразi мае беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне мiсто. Велике, якби й не дуже не те що радянiзоване, а навiть – украiнiзоване… Там ще роботи непочатий край…

– А ми тут при чому?

– Я то нi… А ось ти скоро туди поiдеш. – І Максим Ігорович ще бiльше розплився в хитрiй, якийсь недобрiй посмiшцi. – Пiдемо, Гена, покумекаемо.




Роздiл четвертий

Деформацiя свiдомостi







Максим Ігорович знову був оригiнальним i цього разу для приватноi розмови запропонував зустрiтись в пiдземеллях мiнiстерства, де розташовувалась внутрiшня тюрма.

Геннадiй Петрович перетнув внутрiшне подвiр’я i протягнув вахтеру слiдчого корпусу червону сап’янову книжечку посвiдчення. Старшина чомусь вишкiрився в неприроднiй посмiшцi, нiби знаючи щось таке, чого не знав майор, i почав шукати його прiзвище в списку допущених у ВТ[20 - Внутрiшня тюрма.]. Ймовiрно, знайшов. Потiм iнший сержант, з «коридорних» – себто тих спiвробiтникiв, що конвоюють в’язнiв i наглядають за ними i, задля безшумностi, носять войлочнi капцi, провiв Геннадiя Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього вiдвiдання внутрiшньоi тюрми. Абсолютно не всi спiвробiтники мiнiстерства там бували. ВТ вiдрiзнялась вiд iнших тюрем. Пристойна iжа, особливi ув’язненi. Тi, котрi ще були потрiбнi системi i з котрими ще треба церемонитись. Церемонiя ця iнодi переходила межi, котрi, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерiв[21 - Термiн виник пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Блокбастерами спочатку називали величезнi бомби, якими нiмцi бомбардували мiста Великоi Британii, а також англiйцi мiста Нiмеччини – такi, що були здатнi знести цiлий квартал (англ. – bust the block). Щодо кiно, його використання закрiпилося пiсля кiлькох надзвичайно фiнансово-прибуткових кiнофiльмiв.]. Прогулянки поза мiнiстерством, iжа з сусiднього ресторану, вiдвiдання театру… Але про все по порядку.

Тривало довге, вологе лiто з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарнiсть обiцянки, що все в природi циклiчно i колись трапиться i тепле, погоже лiто, нагадувала Геннадiю Петровичу про трьохрiчноi давнини розмови посеред Днiпра з начальником. Геннадiй Петрович довгими вечорами iз сумом тi розмови пригадував. Буяючу зелень, водiя, що вiдхекувався на березi Днiпра пiсля того, як його зiштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович i тривалий iнструктаж про те, що йому слiд робити на операцii з iноземним писакою Стейнбеком, а що – нi. Пiсля цього приватних розмов з начальником вiн не мав, хоча Максима Ігоровича за цi три роки, що пройшли з тих пiр, пiдвищили до генерал-майора i чомусь майору здавалося, принаймнi вiн в це вiрив, що того пiдвищили за оборудку з американцем i незабаром пiдвищать i його – прямого виконавця. Нiби почувши цi думки, начальник запитав:

– Пам’ятаеш Стейнбека?

– Так, ну звiсно! – Геннадiй Петрович хотiв було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку i ваш iнструктаж на байдарцi посеред рiчки, аби нас нiхто не пiдслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: – Я ще з ним плавав по Днiпру.

Генерал-майор кивнув.

– Так ось. Ми його не розробляли. Тобi та iншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А заммiнiстру – що в мене таемний наказ. А сам собi – що то справа честi, якщо вже нiхто не докумекав, хто такий той писака – жалюгiдний нишпорка. А насправдi то була моя iнiцiатива – перевiрити цього американського туриста. І нiякого замовника, окрiм моеi совiстi, не було.

В сутiнках пiдземелля, коли очi майора звикли до темряви, вiн розгледiв, як начальник раз за разом потирае долонi, нiби йому холодно. Тепер вiн цей дивний жест зрозумiв – той дуже схвильований.

– І знаеш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях вiн вперше запропонував своi послуги ЦРУ. Нашiй контррозвiдцi це вiдразу ж стало вiдомо.

– То нам свiтить по медалi? – зрадiло перебив Геннадiй Петрович, котрий завше вирiзнявся кар’еризмом ще з самого початку роботи в МДБ i певною недоумкуватiстю в справах, що не стосувались безпосередньо його професiйного зайняття.

– Ну не зовсiм… Тут така справа… Вiн також обмовився в приватнiй бесiдi за вiскi з новим директором американськоi центральноi розвiдки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильнiсть до комунiстичноi iдеологii. Ну i Микитка взнав про це. Вiн же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москвi i вислужуеться, уважно продивляеться всi записки МДБ, навiть союзнi. Знайшов цю iнформацiю вiдразу. Просто так склалися карти, майоре. Нiчого не вдiеш…

Геннадiю Петровичу здалося, вiн чуе гуркiт свого серця у вухах, немов стоiть коло самiсiньких церковних дзвонiв, в якi оскаженiло б’е послушник. Згадав церкву з рiдного села Павелки, i як добре спiвала його любка, котра потiм одружилась з його рiдним братом, мати майориного таемного сина – Миколи, в церковному хорi. Вiдволiкся, нiби вiдiйшов думками кудись… Тим часом начальник продовжив:

– Я навiть не встиг пiдготуватись i щось придумати. Хрущов лютуе неймовiрно. Джон той же був його другом. Навiть пiшов поголос, нiби його навертали до комунiзму спецiально, аби вiн на нас працював. А тут пiдвернувся, значить, ти зi своiми словами, що той в Америцi не може бути справжнiм комунiстом. От скажи, ти йому справдi щось таке говорив на пляжi? – Начальник зиркнув на майора так хижо, що той ледь пiд землю не провалився. – А втiм, тепер байдуже. Механiзм запущено. І тепер ми, так би мовити…

Максим Ігорович затнувся i аж руки заломив, потираючи оскаженiло долонi. Геннадiй Петрович зрозумiв: то вже ознака вiдчаю, навiть не схвилювання. Бо начальник сказав таке:

– Хрущов, кажуть, особисто тепер узявся за нашi контрольно-наглядовi справи[22 - КНД – заводилася органами держбезпеки на кожного спiвробiтника Ради Мiнiстрiв, ЦК Компартii, зокрема i технiчного персоналу.]. І тепер мова йде про переведення. Але, Гено, я хочу, щоб ти знав – ми мусили його розробити. Це було справою честi…

Однак майору було вже абсолютно байдуже щодо честi i особистих справ, вiн укотре перебив:

– Переведення – куди?

– Мене понизили сьогоднi до майора i перевели. Я тепер на короткiй мотузцi. Ну, ти ж розумiеш – я нi в чому не винен. А ось ти розробляв Стейнбека… Ти вiдправишся на Закарпаття, а то й Захiдну Украiну. Кудись туди, де ще й досi тривае вiйна за встановлення радянського ладу. Вiйна iз нацiоналiстами.

– А якщо я вiдмовлюсь? – несподiвано для самого себе припустив майор.

Максим Ігорович нарештi набув звичного для себе вигляду – вишкiрився злорадно:

– Забув, де ми розмовляемо?

– Залякуете? – парирував пiдлеглий.

– Нi, наголошую. Там олiвцем в списку на входi уписано твое прiзвище. Якщо вiдмовишся – тут i залишишся. Звiсно, ненадовго, бо це тюрма для обраних, потрiбних системi. А ти нiхто i нiкому не потрiбен. Пiдеш по етапу. – Максим Ігоревич пильно глянув на майора. – Однак все рiвно опинишся серед украiнцiв. Бо вони в ГУЛАГу вже складають п’яту частину, Гено. Мову пiдучиш. Фактично опинишся як на Захiднiй Украiнi. Лiс валити будеш. Або яку магiстраль побудуеш. Вирiшуй, що тобi до душi. Вибiр невеликий.

Майор лише кивнув, мовляв, дурницю бовкнув. Начальник продовжував:

– Так що, Гено, наостанок ти ще послужиш батькiвщинi. Ну от. І там, цiлком iмовiрно, заслужиш не просто нагороди, а – бойовi медалi. Бандоунiвцiв яких пристрелиш. Розробиш парочку, яких ще перекувати зможемо. Красота! Ти ж не воював? От i нагода тобi пiдвернулася.

Але зблiдлий Геннадiй Петрович останнiх слiв його не чув i глибокодумно промовив:

– Цiкаво… Отой вираз – розробляти. Я чую це постiйно. Ми розробляемо кожного другого.

– І це правильно. Бо ворог не спить.

– Не те… Розробляемо, а отже – вистежуемо, залякуемо, примушуемо спiвпрацювати. Цiкаво, скiльки таких, розроблених, i справдi з нами спiвпрацюе? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помiнялись ролями чи вже стали ними?

Запала нiякова тиша. Начальник не вiдповiв. Натомiсть промимрив щось в нечiткiй, такiй не притаманнiй йому манерi:

– Таке… – Потiм виправився i додав:– Я люблю iнше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всiх тих, кого треба. А iншi вже давно завербованi або усунутi. Але я радий, що ти розумiеш усю серйознiсть i значення нашоi роботи.

– І нашоi ситуацii, – додав майор.

– Нi, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.

Чекiсти розмовляли в одному з бездонних пiдвалiв-карцерiв сiрого монолiту по Володимирськiй вулицi тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кiлька секунд. Геннадiй Петрович нiчого не вiдказав i не перебив вiдлуння останнiх слiв начальника.


***

По дорозi додому майор картав себе за останнi кiлька хвилин розмови з шефом, постiйно прокручував сказане в головi.

«А як же моi церковники?» – вiн зволiкав, хоча й розумiв, що це нiчого не дасть. Однак ниття на затятого чекiста, його шефа, точно б не подiяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже мiнiстерство вкрай рацiональне. То навiщо переучувати пiдлеглого? Застругувати цей олiвець по-новому, коли можна писати i так, огризком?

– Нiкуди не подiнуться твоi церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Унiатами. Не переживай.

– Ви ж казали – бандоунiвцями?

– Бандоунiвiцi й унiати – це одне цiле. І цiй гiдрi давно пора вiдтяти всi голови. Я б i сам поiхав. Однак галичанську говiрку навряд чи зможу достеменно вiдтворити. А об’екти цi хитрi… Їх не проведеш. Ти ж iз Житомирщини?

– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстрiл.

– Досвiдчений вiйськовий, з вищою освiтою i потрiбними навичками. Звiсно, тебе проiнструктують. І вiдправлять на курси покращення вимови.

– А вас куди направляють?

– Випросив собi викладацьку посаду у школi контррозвiдки. З трудом… – Максим Ігорович зiтхнув, але йому не вдалось зiграти сум анi iнтонацiею, анi мiмiкою. – Так що я буду позбавлений сатисфакцii вiд знищення недобиткiв ворогiв Радянського Союзу. Тiльки порозповiдати про це на лекцiях зможу. А ось ти, майоре…


***

Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами вiдпочивала в санаторii, що з часу його просування по службi стало незмiнною традицiею. Щоправда, Геннадiй Петрович з нею нiколи не iздив. Бо, по-перше, ця вiдсутнiсть давала змогу вiддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка вiдомого лiкаря з киiвського вiйськового госпiталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосiб життя: три цигарки за добу i третина пляшки мiцного. Не бiльше. Геннадiй Петрович пiдсвiдомо корився iй. Бо вiдчував: вона – його внутрiшнiй ментор i контролер. І якби не Наталя… Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабiнетi i смалити цигарку за цигаркою у процесi напруженоi роботи.

Останнiм часом тiеi роботи у його рiдному вiддiлку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всiх конфесiй, зовсiм не поменшало. Навiть додалося.

Найбiльшу проблему становили захiдняки. Увесь той величезний масив лiсного народцю, що перебивався по криiвках i котрому усiляко допомагали iхнi родичi та iншi спiвчуваючi вороги народу. Геннадiй Петрович цей термiн вигадав, коли сидiв у ложi-бенуар на новорiчному «Лускунчику» напiдпитку i спостерiгав за мишами, що вночi виходять на полювання в будинку. Іще були оживаючi фiгури ялинкових прикрас (збочена фантазiя Чайковського). Такi собi романтичнi i якiсь… немiчно-безпораднi. Тож вони нагадували лiсовий народець. Згорблений старець Дросельмаер, що пiдкинув Лускунчика, – то родичi, що iх годують. А мишi – то, звiсно, чекiсти. А Мишачий король – то Сталiн власною персоною. Пахан. Однак Геннадiй Петрович не те щоб таке подумки крутив у головi (бо хтозна, якi технологii використовують на допитi), вiн просто спiймав себе на цiй думцi i вiдразу вiдсiк. Як хвоста ящiрцi. Залишились лише ялинковi iграшки i Дросельмаер…


***

Минуло кiлька тижнiв. Перша стадiя шоку вiд розмови з начальником – заперечення – у майора минулася. І тепер настала друга – вiн думав, як би належним чином органiзувати свое переведення на Закарпаття або Захiдну Украiну.

Дружина повернулася з Криму засмагла i схудла, немов таранька. Сказала, що кожного ранку вiдвiдувала гiмнастику в лiкувальному корпусi. Цього разу iй пощастило: «оксамитовий сезон» у вiйськовому, вiдомчому санаторii пiд Алуштою.

Вечорiло. Геннадiй Петрович, розперезаний вiдсутнiстю благовiрноi, за звичкою одним махом прикiнчив пiвпляшки свого «горючого», не чекаючи, поки жiнка повернеться з дружнiх посиденьок з приятельками – такими самими миленькими курочками, як вона сама. Бо потiм – зась. Прискiпливо огляне пляшку i накладе вето. А йому ж треба хильнути. Бо новини були не те що невтiшними, скорiше – катастрофiчними. Вiн гарячково обмiзковував варiанти:

«А якщо так… Я поiду i Наталя зi мною. А моi вiтрогони довчаться i – гайда до нас на лiтнi канiкули…»

Майор уявив собi Ужгород, а точнiше поле i навколо – смереки, бо саме так уявляв собi оте мiсто бiля мадярського кордону, i лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, вiн вiдчував, що потрапить на Захiд… Чуйка.

Усе, що стiльки рокiв вiн, як та квочка (вiн, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевiзор, гарнiтур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканнi, – вивезена з Нiмеччини… Усi одяганки ii, якiсь витребеньки. Все ж було так добре, на мазi… Потрiбнi зв’язки в школi його вiтрогонiв, де поблажливо закривали очi на постiйнi проблеми з фiзикою та математикою старшого, i з фiзкультурою – в молодшого. А ще домовленостi у кравчинi, в магазинi… «Своi люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Вiн може, як якийсь генерал тодi з Берлiна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – iз зв’язками? Хiба вивезти i гастроном на додачу?»

Що казати – Геннадiй Петрович був у розпачi. Картковий будиночок зi зв’язками, що забезпечував досить комфортне iснування, готовий був от-от розпастися.

Наступного дня пiсля розмови з начальником Геннадiй Петрович нiби-то добровiльно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами вiд поганих передчуттiв. Адже начальник згадував ще й Захiдну!.. А це ще бiльш небезпечно – бувалi розповiдали, що бандоунiвцi винахiдливi в тортурах i навiть не вiдразу вбивають, якщо схоплять.

Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поiде туди. Клята чуйка. Це означало довгi, iнодi пiврiчнi, «вiдрядження» з короткими вилазками додому на один-два днi, а потiм знов у «вiдрядження». Так називали роботу щодо швидкоi i ефективноi лiквiдацii бандоунiвського пiдпiлля. Геннадiй Петрович переконував себе: це почесна мiсiя зараз – боротьба зi справжнiми ворогами радянськоi влади. Отими зграями, що ще ховаються по криiвках.

Щоправда, майор ще був не в курсi, наскiльки складно iх виловлювати, бо, аби вiдчути всю серйознiсть ситуацii, йому доведеться ще прослухати докладний iнструктаж.

І ти, Гено, не вiзьмеш iз собою нiкого i нiчого. Нi Наталю, нi синiв на лiтнi канiкули, нi оце умеблювання нiмецьке… Що ти там iще хотiв-придумав собi у своiх коньячних мрiях?

І згадуватимеш ти, Гено, цей вечiр киiвський, як один iз казкових примарних вечорiв щастя i молодостi. Стирчатимеш десь пiд Ужгородом пiд прикриттям. З легендою, де нема мiсця анi дружинi, анi…

А поки сьорбай коньяк, чекай свою Наталю, живи, дихай. Бо нiхто не знае, коли твоi днi перетворяться на сiре страхiття. Принаймнi ти поки цього не вiдаеш. Це тобi завтра розповiсть якась «тьотя Клава».


***

А ще ота «тьотя Клава» мимохiдь зауважить, що для виконання важливоi мiсii i загалом, аби його не вкоцали вiдразу ж, за пару мiсяцiв майор мае опанувати галичанську говiрку, якою розмовляе бiльшiсть жителiв Закарпаття i Захiдноi Украiни разом взятих.

Геннадiй Петрович не дуже добре пам’ятав осiнь п’ятдесятого року. Вона щезла в якомусь маревi украiнськоi граматики та iншоi муштри.

Нарештi, на початку грудня всiм тим, кому випала велика честь iхати у це вiдрядження, видали нову польову форму i яловi чоботи. За «промивкою мiзкiв» у «тьотi Клави» йшла «дводенна нарада» – себто оперативна пiдготовка до вiд’iзду. На нiй учасникiв ввели в курс оперативноi ситуацii захiдних регiонiв, познайомили з характеристикою об’ектiв i подiлили на групи. За кожною з цих груп закрiпили певнi об’екти, що iх треба було лiквiдувати. Бо, як наголосив у виступi капiтан: «озброене нацiоналiстичне пiдпiлля на Захiднiй Украiнi виконуе волю своiх хазяiв за океаном, котрi прагнуть вiдновити владу помiщикiв i капiталiстiв i нового ярма буржуазii для Украiни».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131183) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Один з основоположних принципiв соцiалiзму, задекларований у Конституцii СРСР 1936 р.




2


Надпис, вмiщений нiмецькими нацистами над входом до концтабору Бухенвальд.




3


Похiдно-польова жона.




4


Легендарна московська парфюмерна фабрика, яку заснував француз Г. Брокар в 1864 р. Пiсля Вiтчизняноi вiйни фабрика випускала кiлька найменувань продукцii, дуже популярноi серед жiнок Радянського Союзу.




5


Йдеться про героiчну оборону Киева, що закiнчилась трагедiею. «…19 вересня 1941 р., 90-и? день вiи?ни… на схiд вiд Киева створено три котли, якi блокованi нашими значними силами…» – запис зi щоденника генерала Ф. Гальдера.




6


Легендарний готель «Франсуа», в кондитерськiй якого М. Булгаков пригощав тiстечками свою першу дружину – Тасю Лаппу. В «Бiлiй гвардii» фiгуруе як «дiм мадам Анжу». За радянських часiв переiменовано на «Театральний». Зараз на його мiсцi розташовуеться БЦ «Леонардо».




7


Сучасний Марiiнський парк.




8


Сучасний Нацiональний академiчний театр опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка.




9


Нiмецька актриса, спортсменка та кiнорежисер епохи нацизму, близька подруга Гiтлера.




10


Сучасна Велика Василькiвська.




11


Сучасна Шовковична.




12


За свою iсторiю сучасну Олександрiвську клiнiчну лiкарню, котра була третьою за розмiром терапевтичною клiнiкою Росiйськоi iмперii, неодноразово перейменовували. Так, у радянськi часи, вона фiгурувала як 14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii, а в народi ii називали просто Жовтнева лiкарня.




13


Авторський переклад пiснi «On the Sunny Side of the Street».




14


Украiнський текст писала людина, не надто обiзнана в тодiшнiй топонiмiцi. Адже вулицi Доктерiвськоi в мiстi не було (малася на увазi Дегтярiвська). Помилково подано назву й другоi вулицi. Інодi ii справдi писали «Мельника», проте офiцiйна назва – Мельникова.




15


Сучасна Прорiзна вулиця.




16


Псевдонiм – Юз Алешковський. Письменник, поет. Лауреат Нiмецькоi Пушкiнськоi премii. Отримав грант Гуггенхайма.




17


П. Кадочников в радянському художньому фiльмi 1947 р. «Подвиг розвiдника» грае головну роль майора О. Федотова. Сам актор напрочуд красивоi зовнiшностi.




18


Слава Аллаху! (Араб.)




19


Gap – розрив, прогалина (англ.).




20


Внутрiшня тюрма.




21


Термiн виник пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Блокбастерами спочатку називали величезнi бомби, якими нiмцi бомбардували мiста Великоi Британii, а також англiйцi мiста Нiмеччини – такi, що були здатнi знести цiлий квартал (англ. – bust the block). Щодо кiно, його використання закрiпилося пiсля кiлькох надзвичайно фiнансово-прибуткових кiнофiльмiв.




22


КНД – заводилася органами держбезпеки на кожного спiвробiтника Ради Мiнiстрiв, ЦК Компартii, зокрема i технiчного персоналу.