Книга - Крижане кохання ГУЛАГу

Крижане кохання ГУЛАГу
Галина Вiкторiвна Горицька


Ретророман
Навеснi 1953 року Геннадiя Петровича, колишнього майора держбезпеки, вiдрядять у «вiдпустку» за полiтичною статтею 58 Кримiнального кодексу УРСР. Раптом дорогою до мiсця призначення, куди його везли в «столипiнському» вагонi, вiн почне спiвати улюблену пiсню бандерiвцiв «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля…». Цiеi пiснi його навчили на Закарпаттi, де вiн працював пiд глибоким прикриттям. Чи справдi вiн став украiнським патрiотом, чи через загрозу, що на нього чатуе на етапi, вiн затягуватиме щосили гiмн Карпатськоi Украiни?..





Галина Горицька

Крижане кохання ГУЛАГу



© Г. В. Горицька, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Подяка тим, без кого ця книга була б абсолютно iнакшою:



Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 року проходив службу у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор “Смоленськ” (Krakow) три долi».



Ругаль Володимир Петрович – кандидат iсторичних наук, провiдний науковий спiвробiтник Нацiонального музею iсторii Украiни у Другiй свiтовiй вiйнi.


Менi хочеться поговорити з вами про нього. Бо я, по-перше, невдовзi пiзнаю його краще, i вiн назавжди стане одним iз тих, до кого подумки звертатимусь. По-друге, менi конче кортить пiрнути в той поки що незвiданий мною химерний свiт украiнського лiтераторства середини п’ятдесятих. А для цього менi потрiбна ваша пiдтримка – ось оця книжка.



Ви ж не зiб’етесь iз правильного, iстинного шляху цiеi розповiдi, незважаючи на лiричнi вiдступи й безлiч переплетiнь сюжетiв iз нелiнiйним чередуванням подiй? Бо менi ви дуже потрiбнi саме такi, якими ви е, – допитливi й трохи дивнi, зачарованi, як я, шукаючи постiйно чогось… Проте наразi ми тут i тепер, у Киевi 1954-го… Тож розпочнiмо.



І ще… ледь не забула: ймовiрно всi героi вигаданi, а iсторичнi постатi видозмiненi до непiзнаваностi. Принаймнi тiеi академiчноi, котроi нас навчали ще за радянських часiв. Однак, хто достеменно знае, як то воно насправдi було?


Кажуть, що думки виникають в головi людини до того, як вони будуть висловленi в мовi, виникають без мовного матерiалу, без мовноi оболонки, так би мовити, в оголеному виглядi. Але це зовсiм не вiрно. Якi б думки не виникли в головi людини, вони можуть виникнути i iснувати лише на базi мовного матерiалу, на базi мовних термiнiв i фраз. Оголених думок, вiльних вiд мовного матерiалу, вiльних вiд мовноi «природноi матерii» – не iснуе. «Мова е безпосередня дiйснiсть мислi» (К. Маркс). Тiльки iдеалiсти можуть говорити про мислення, не зв’язане з «природною матерiею» мови, про мислення без мови.

    Й. Сталiн, «Радянська Украiна», 5 липня 1950 року

Ви будь-коли замислювалися над тим, що всi iсторii, запитання й вiдповiдi на них уже iснують усерединi вас? І якщо е якась прогалина, гештальт у вашому ествi, единий спосiб ii заповнити чужою iсторiею – зробити цю iсторiю власною. Привласнити ii. Або, висловлюючись бiльшовицькою термiнологiею, – експропрiювати. Пролетарiат експропрiюе експропрiаторiв.

Я хочу, аби ви привласнили цю iсторiю, бо вона iз самого початку вже була вашою, вашоi родини, що iснувала за радянських часiв (ви тiльки замислiться над значенням цiеi фрази: «радянськi часи» – часи, коли краiною нiбито керували ради депутатiв трудящих, а насправдi влада була жорстко централiзована); вашого мiста (i неважливо, чи це Киiв, чи будь-яке iнше мiсто Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк. Республiк насправдi не соцiалiстичних, а тоталiтарних, i не радянських – а сталiнських. Я б назвала СРСР – СТСР: Союз Тоталiтарного Сталiнського Рабства). Це iсторiя моеi Батькiвщини – Украiни, що вiдбилася в персональних iсторiях маленьких пiшачкiв СРСР, ii громадян.

Я довго по приiздi в Нiмеччину не сприймала Украiну як батькiвщину. Завжди спливала кам’яна брила всiеi маси совдепiвського (до речi, iнший цiкавий термiн, що набув не того значення, котрий буквально йому належить – совет депутатов) режиму, бо нам довго втлумачували: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес – Советский Союз…». Стратегiчно наймудрiше рiшення Коби, яке саме собою iмплiкувало росiйську як одну мову на всiх. Однак, як не iснуе думки без мови (прочитайте епiграф… так, товаришу Сталiн, тут ви мали рацiю), так само не iснуе батькiвщини без конкретноi адреси. І не тiльки «дома-вулицi», а – краiни.

І тепер на уламках пiрамiд свiдомостi я, мов той Кай, усе життя збираю щось iнше, iнакше. І чим бiльше в офiцiйнiй назвi краiни термiнiв, якi нiби наголошують на плюралiзмi ii громадян, – соцiалiстична, демократична, народна – тим менше насправдi в тiй краiнi того, що вони проголошують. Нiби бояться, що iх викриють, цi термiни, а точнiше – люди, диктатори, що iх поначiплювали на назви. А втiм, усi все знають i бачать. І швидко цей фарс не зостаеться непомiченим навiть драконами. Проте на то вони й дракони, щоб уперто не зважати – не бачити. Голi королi. І щоразу, коли помирае вiд рук героя немiчний старий, герой перетворюеться на нового дракона. Спадковiсть влади.

Усi казки всiх народiв завжди наймудрiше, що у цих народiв е. І навiть не лише народнi, а й тi, що написали люди – це моя суб’ективна думка.



– Я нi чорта не знаю про життя iнших. Я бачу iнших. Можу iх висмiювати, але я нiчого не знаю про iхне життя. То, скажи менi, яке я маю право писати про iнших? Я навiть не знаю, чи я усвiдомлюю себе. Свое ество. Що я е таке? Чого менi треба у цьому життi?

– Припини. Ти ж знаеш, що жодному з нас не воздасться. Нiхто не матиме того, що йому треба. Принаймнi, тут. Заспокойся.

– То, може, менi краще писати про покоси й озимi?

– Це одне й те саме.

– Ти мене зрозумiла.

– Нi. Я вiдмовляюся тебе розумiти! Борися.

– Як?

– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однаковi незалежно вiд обставин.

– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.

– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тодi й сипатимеш своiми здогадками. Майже прямими порiвняннями-звинуваченнями.

– Я нiколи не стану Шварцем[1 - Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, вiдомого своiми викривальними щодо радянськоi системи п’есами.]. Мене приберуть до того.

– Припини.

    З моеi приватноi розмови з ним




Роздiл перший

Звiринець


Поезд тронется – и сотня стиснутых арестантских судеб, измученных сердец, понесется по тем же змеистым рельсам, за тем же дымом, мимо тех же полей, столбов и стогов, и даже на несколько секунд раньше вас – но за вашими стеклами в воздухе еще меньше останется следов от промелькнувшего горя, чем от пальцев по воде. И в хорошо знакомом, всегда одинаковом поездном быте – с разрезаемой пачкой белья для постели, с разносимым в подстаканниках чаем – вы разве можете вжиться, какой темный сдавленный ужас пронесся за три секунды до вас через этот же объем эвклидова пространства? Вы, недовольные, что в купе четверо и тесно, – вы разве смогли бы поверить, вы разве над этой строкою поверите, что в таком же купе перед вами только что пронеслось – четырнадцать человек? А если – двадцать пять? А если – тридцать?..

    О. Солженiцин «Архiпелаг ГУЛАГ»






І знову падав снiг. Геннадiй Петрович його нюхав i доки робив цю вкрай важливу наразi для нього справу, йому здавалося, що вiн вiдчувае давно забутий аромат ужгородськоi заснiженоi весни. В серцi вiд цього защемило, i колишнiй держбезпекiвець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчiр’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав свое «западенське» вiдрядження, котре не принесло йому нiчого, крiм болю й катарсису. Вiн поморщився вiд щасливоi посмiшки – нечастоi гостi його останнiми мiсяцями. Йому було приемно згадувати. Болiсно та приемно. Отой Ужгород i себе – позаяк поголеного чекiста пiд прикриттям у далекому Закарпаттi (тодi йому ця область здавалася краем свiту) з iще жеврiючою надiею, що все налагодиться, що все ще може бути: i генеральськi погони, i спокiйне життя-буття. І тепер вiн, вiдбуваючи свiй строк ув’язнення в Сибiру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Украiна. Рiчка Уж, качки, весняний капiж…

Чи вiн уже втратив надiю? Остаточно зрiкся того, що вважаеться можливiстю? (Коли людина зневiрюеться в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Нiколи такому арештанту не бачити волi, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут вiн вiднайшов дещо iнше – якесь нове вiдродження i неабияк дивувався цьому, бо ще рiк тому в Ужгородi вважав, що то е край усьому, i це найбiльше випробування на його життевому шляху. Але ось тут… Нiби все пiшло по новому колу: нова перевiрка долi, нове вiдродження на межi з неможливiстю iснування, однак…


* * *

Усе почалось з етапу. Його вiдправили до Норильська майже вiдразу. Щоправда тому передував якийсь смiшний суд, на якому колишнього майора за два днi було засуджено за статтею 54 Кримiнального кодексу УРСР. Гена знав, що iй вiдповiдае стаття 58 аналогiчного кодексу СРСР – i то полiтична стаття КК для колишнього чекiста – то як вирок, бо вiдправлять його в особливий табiр, майже до каторжникiв – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крiзь грати товариш по службi, озираючись навсибiч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як нiмий стань, що ти з МДБ». І пiшов навшпиньках, аби не вiдлунювалося вiд його черевикiв по всьому пiдземеллю внутрiшньоi тюрми. Гена в напiвмареннi сприйняв слова рогатика[2 - Рогатик (жарг.) – молодший товариш по службi.] i тiльки тодi кивнув чи то з вдячностi, чи по iнерцii. Одне тiльки розумiв – бачить свого друга востанне.

Вiн знав: у Норильську був iще один табiр – Норильлаг. І якщо в першому здебiльшого утримували полiтичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовикiв» й «кримiнальникiв». І Геннадiй Петрович навiть не розраховував пiсля лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозумiло), що його вiдправлять у другий, аби за деякий час реабiлiтувати згiдно з амнiстiею, котра почала дiяти вiдразу по смертi Сталiна. Звiсно що нi… Йому впаяли всi його десять рокiв позбавлення волi як вiйськовому, котрий не повiдомив про зраду, що готуеться (саме так було сформульовано в статтi). І вiн особливо не пручався, хоча i не був винен.

Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому iз сусiдом (про що Гена дiзнався пiд час затримання) – його нiби обухом по головi прибило. Тих два днi, що тривав суд i його тримали за мiсцем колишньоi роботи – у ВТ мiнiстерства на Володимирськiй 33[3 - Внутрiшня тюрма Мiнiстерства держбезпеки УРСР.] – не пам’ятав взагалi. Пiзнiше зауважив, що той час просто таки вивiтрився з його голови. А щось усвiдомлювати вже почав у задушливiй коробцi, що була не пiд зав’язку напхана щойно ув’язненими тiльки тому, що вiдразу по смертi Сталiна утворилася певна катавасiя, i засуджених за «побутовою» i «кримiнальною» статтями звiльняли, не встигнувши вiдправити по етапу. Амнiстiя… То ж були не такi небезпечнi ЗеКа, як «полiтичнi», еге ж?..


* * *

Етап… Геннадiй Петрович часто i чув, i вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дiеслiвного значення, бо можна було навiть не додавати «вiдправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», i в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхiтливий i потворний велетень дармовоi рабськоi працi тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навiть не вдавився. Навiть клубок у горлi не став. А слiвце ж iз самого початку було французьке й означало зупинку вiйськ на шляху до великоi мети, перевалковий табiр. І воно десь таким i було для бiльшостi: зупинка, перевалка, поеднання старого й нового життя.

Етап. Пересилка…

У вагонi було душно й спекотно. Можна було переiнакшити приказку: «стiй, бо падати нема куди». Гена з верхньоi полицi безпорадно озирнувся пару разiв, як йому це дозволяв зробити затиснений мiж двома iншими тiлами тулуб. Потiм опанував себе, примусивши аналiзувати й згадати все, що вiн знае про етапування до мiсця ув’язнення.

Колишнiй чекiст пам’ятав, що ще до дев’яностих рокiв минулого для нього ХІХ сторiччя сибiрськi етапи йшли пiшки, а кому пощастить, тi iхали на конях. Ось чого вiн не знав, – про це не дуже розповсюджувалися, – що Ленiн у 1896-му вже iхав у сибiрське заслання у звичайнiсiнькому вагонi 3-го класу (до того ж iз «вольними») й увесь час скаржився конвоiрам на тисняву. А потiм за вiсiм карбованцiв на мiсяць вiд царського уряду та «фiнансiв» вiд мами за три роки в Шушенському вiд’iвся та поправив здоров’я. Писав, вiв перемовини про видання своiх творiв, ходив на полювання, мав помiчницю – п’ятнадцятирiчну мiсцеву дiвчинку, котра допомагала Крупськiй. Не бiдував, iншими словами.

Пiзнiше запустили по етапу ось цi столипiнськi вагони, власне, i не для таких неборак, як вiн наразi, а так… для екзальтованих переселенцiв до Сибiру – шукачiв щастя, авантюристiв, тих, що зневiрилися поза межею i за межею, за горизонтом знайти на батькiвщинi щось таке путне…

Так ось, тi «столипiнськi» пустили ще в 1908-му i вiдрiзнялися вони тим, що були нижчими вiд звичайних пасажирських вагонiв, однак вищими за товарняки. Нi риба, нi м’ясо. Зате мали вiдгородженi карцери – спочатку це були примiщення для птицi та всiлякого устаткування зугарно переробленi на клiтки для особливо небезпечних i буйних. І чого тiльки треба – постав собi гратки на вiкна та й iдь. «Єхай», як каже з опалу жона своему бухому чоловiковi десь посеред степiв русскiх пiсля того, як вiн ви*бав сусiдку, й та залетiла. «Єхай»! Моцний i потужний, себто «мощьний» посил усього того росiйського степу, всього того недородженого гумiльовського пасiонарного руху багатомiльйонного населення, котре зжерло свою iнтелiгенцiю, «галубую кровь» i царя iже взятого, зате породило бiльшовизм, уравнiловку, чекiзм, хрущовки, комуналки, карткову систему, табори смертi, Сибiр. СИБІР. Не, не той, що верхiвками дерев високих шелестить майже в тропосферi. Не той, що легенi планети. А iнший… Отой, русскiй Сiбiрь. Як хер стоячий вiд замерзлих онуч на ногах зекiвського мерця, що на другу добу етапування ногами вперед iз вагону того чорного, всеосяжного, страхiтливого, немов сама смерть…


* * *

Повертаючись до тих вагонiв… Їх ще називали «вагон-зак» – бiльш утилiтарно й виважено. А ось повна назва «вагон-ув’язнених» збереглася хiба що на паперах – якось не прижилась. І ви не думайте, шановнi, що когось там спецiально морили спрагою, голодом, фiзичним виснаженням, чи що… Адже в них iхала дармова рабська сила, котру треба було довезти до всiх тих фабрик-заводiв-лiсозаготiвель, аби вони в Сибiру вiдвойовували в диких нетрищах право на свiт «соцбудiвництва», свiт фiнальноi фази побудови соцiалiзму в однiй краiнi. Всi дii конвою чiтко виваженi й рацiональнi та, звiсно ж, мають пояснення.

Гена напружився, бо сусiд болiсно копнув його пiд ребра, але промовчав. Сутички йому тут були не потрiбнi. Почав згадувати, чого його, ще зеленого випускника юридичного, що потрапив до органiв, навчали в однорiчнiй чекiстськiй школi. Адже ГУЛАГом заправляли також вони – МДБешники. І була в них вступна лекцiя про етап i конвой. Згадав… Води не даватимуть. І не тому, щоб арештанти мучилися, а тому що штат обмежений. Однi солдати стоять у тамбурi, iншi – в коридорi на посту, ще – на станцiях лазять по дахах вагонiв i заглядають пiд них – контролюють, аби арештанти не зробили дiрок. Друга змiна спить. Всiм годин сну – це iхне право, адже вiйськовий стан давно скасували. То ще й води вiдрами на полустанках носити цим «ворогам народу»? Собi не напасешся. Та е й iнша причина – випорожнення. Строго за протоколом, а «тот суров, словно прiрода Сiбiрi».

Треба зайняти ефрейтора i двох солдатiв. Виставляють два поста – один бiля дверей вбиральнi, другий – у коридорi з протилежного боку, а ефрейторовi доводиться щоразу вiдсувати й засувати дверi купе, спершу впускаючи попереднього, потiм випускаючи наступного. Статут дозволяе випускати тiльки по одному, щоб не кинулися навсiбiч i не почали бунт. І виходить, що ця допущена до вбиральнi людина тримае десь у середньому тридцять арештантiв у своему купе й сто двадцять в усьому вагонi та ще й наряд конвою. Отже, щоб випорожнилися сто двадцять людей, навiть якщо вони це робитимуть дуже швидко, потрiбно двi години часу.

Гена знав, з’явиться, як «пiть дать», ще й людський чинник. Той нестерпний, котрий псував йому життя на чекiстськiй роботi, а тепер вiн i сам боiться стати ось тим людським чинником. Бо все одно якийсь арештант через пiв години пiсля вiдвiдувань вбиральнi знову почне бiдкатися й проситися до вiтру, його, звичайно, не випустять, i вiн напаскудить прямо в купе. А потiм настане черга ефрейтора грати роль колишнього Гени, котрий зневажав i ненавидiв ЗеКа, тобто тих, ким вiн i став сьогоднi. Єдиною турботою того ефрейтора буде змусити цього нещасного ув’язненого голими руками зiбрати й винести своi нечистоти з купе. Другим наука… Але то лiричний вiдступ, а по факту: менше випорожнень, а отже, води менше i iжi менше – i не будуть скаржитися на проноси й не отруюватимуть повiтря у вагонi!

«Швидше! Швидше!» – чуе арештант звiдусiль, доки плентаеться похапливо (як тiльки може пiсля багатогодинного перебування в купе зiгнутим у три дуги). А потiм кiлька секунд у вбиральнi, дверi якоi, звiсна рiч, не зачиняються (за ним постiйно мусить наглядати солдат), i нещасний тiльки чуе: «Досить! Тiльки за маленьким! Швидше!» Про те, щоб вимити руки, навiть не йдеться (то по-фраерськi, й пiдганяють тебе так, немов то останнi секунди жеврiння всiеi планети). І потiм арештант човгае в загидженому взуттi назад до свого купе й лiзе, лiзе по головах на свою другу, а подекуди й третю, полицю, i нечистоти скапують iз його черевикiв на одяг, руки, обличчя iнших…

Гена хотiв було ще щось згадати з тiеi лекцii про етапи, але скривився вiд гидування: солдат саме кричав з-за грат «еда!», а пiсля того, – колишньому чекiсту навiть не треба було особливо вмикати логiку, – буде команда на випорожнення…

Почулося якесь шарудiння й зiтхання. Купе «ожило». Його сусiд по полцi знову штовхнув пiд ребра, але Гена не зважав: вiн розумiв, то не «со зла». Просто треба якось помiняти вертикальну позу на горизонтальну (аби впустити в стравохiд щось солоне, сухе й тягуче, схоже на засушену рибу, щось, що захрустiло ламаючись, кинуте конвоем через грати на пiдлогу), а це зробити було ой як не просто… І хоча вже минуло багато часу етапування i добу нiхто один з одним не розмовляв, однак, як тiльки дали харч iм уперше, Гена буквально своiми хруснувшими ребрами вiдчув комунiкабельнiсть, котра потроху почала вiдбуватися мiж в’язнями. То були сухарi й сушена тараня, i нi краплi води… Генi до болю в легенях, аж за край, закортiло пива. Язик, мов шершавий шмергель[4 - Шмергель – наждачний папiр.] потерся об пiднебiння, i чоловiк спробував сковтнути. Сусiд, що штовхав його весь час пiд ребра, щедро кинув прямо в його долонi три маленьких рибини й один хлiбець. Гена подякував кивком голови й сховав у полатану кишеню тих самих пiжамних штанiв, у котрих його й пов’язали – нi за що, нi про що, в чудовiй його квартирi в центрi Киева по вулицi Лiбкнехта[5 - Нинi – вулиця Шовковична.] на очах у дружини та неосiбно синiв, котрi того раннього ранку одного з днiв загального трауру за Сталiним спали у своiх кiмнатах.

Крiзь дрiмоту, що зморила його чи то вiд голоду, чи то через другу стадiю шоку – поступове сприйняття ситуацii, вiн тiльки впiввуха з нижньоi полицi почув, як комусь обiцяють виколоти моргала. Стандартна фраза блатаря його нiяк не вразила, однак примусила промайнути тривожнiй думцi, що якщо хтось довiдаеться, ким вiн е, то замочить на мiсцi. В пiв снi згадалася настанова одного з начальникiв ГУЛАГу, котрий читав лекцiю в школi ЧК: «У жодному разi не вiдрiзняйте полiтичних вiд кримiнальникiв! Розрiзняючи iх, ви визнаете, що у цих гнид можуть бути погляди, й таким чином надаете арештанту за полiтичною статтею вiдчути полiтичну свободу i свою вищiсть».

Через якийсь час вiн прокинувся, слабко розумiючи, скiльки хвилин, годин, або дiб минуло. Щось нездоланно слiпило йому в очi. Гена ще раз доклав зусиль, аби повернути голову й краем ока роззирнутися навсiбiч. То тьмяне промiння сонця, що сходило, потрапляло йому у вiчi з крихiтного, схожого на танкове, загратованого вiконця, що було за його головою. Колишнiй чекiст, а тепер – ЗеКа, лежав серед iнших трьох арештантiв на середнiй, другiй полицi. Вiн подивився вверх. Так… На багажнiй полицi було ще двое. Внизу, десь там, де вперемiш з людьми, на людях i пiд ними лежали особистi речi, ще було по три чоловiки на полицях, а в проходi, скрючившись, сидiв ще один. Зi стиснутими пiдiбганими ногами той, у проходi, сидiв цiлодобово, iнколи витягаючи ноги й розминаючи руки. «Звiринець… – подумав Геннадiй Петрович. – Звичайнiсiнький бестiарiй iз напiвживих iстот i я серед них. Добре, що хоч не пiд зав’язку набите наше купе».

Вiн знав iз лекцiй чекiстськоi школи, що за пiдрахунками iнженерiв у вагонзаку шестеро можуть розмiщуватися внизу, трое – лежати на суцiльнiй верхнiй полицi, що сконструйована за типом нар, i тiльки невеликий отвiр iде вниз i вверх – до багажного вiддiлення, де помiщаються ще двое. І вагонзак – це звичайний купейний вагон, тiльки з дев’яти купе п’ять вiдведено арештантам (адже половина пасажирiв iде на обслугу до ГУЛАГу). Арештантськi купе вiдокремлено вiд коридора не суцiльною перегородкою, як пасажирськi, а гратами, котрi дозволяють спостерiгати за нутрощами тiеi коробки, напханоi ув’язненими донезмоги. Навпроти вiкна коридора звичайнi, але в таких же скiсних гратах, як i стiни, розсувнi дверi арештантських купе. Ось, власне, i вся нехитра конструкцiя того столипiнського вагона, що вже з часiв ежовщини негласно й тихцем почали називати сталiнським. Єдина заковика була в тому, що в таке купе утрамбовували зазвичай не одинадцять в’язнiв, а вдвiчi, а то й утричi бiльше. Тому люди здихали, як мухи. Однак, Генi пощастило, наразi його металева загратована коробка була майже пустою: тринадцять, чортова дюжина, трудових одиниць, що прямували до Сибiру будувати соцiалiзм. Хтось тихо затягнув пiсню:

Ех…
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.

Вiдразу ж по гратах оскаженiло почав бити конвой iз криками «Атставiть!»… Потiм настала передранкова, чи то вже полуденна, тиша. Гена втратив лiк часу й силився зрозумiти, роздивляючись товаришiв по нещастю, хто з них полiтичний, хто блатарь, а хто кримiнальний. Вiн добре знав, що в купе намiшано всяких. Це йому також у його школi пояснили, що етапування до мiсця призначення не передбачае роздiлення ув’язнених за статтям КК. Все мае бути рацiонально, а тому етапнi конвоiри перемiшують у купе 58-му статтю з блатарями й побутовцями, бо арештантiв надто багато, а вагонiв i купе – мало, часу обмаль – коли з ними розбиратися? Одне з чотирьох купе тримають для жiнок, у трьох iнших, якщо вже й сортувати, так по станцiях призначення, щоб зручнiше вивантажувати.

А на iншiй лекцii, Гено, тебе наущали: якщо ти не знаеш, як поводитися i де свiй, а де чужий, мовчи, як риба. Зцiпи зуби. Іншi, мабуть, також через цю саму причину не видають членороздiльних звукiв, тiльки (бо втома даеться взнаки) починають потроху спiвати. І тi пiснi iх видають iз головою…


* * *

У кутку бiля грат тихо заскиглив якийсь дебелий, моцний чолов’яга в дуже бруднiй вишиванцi. Обдертий, зморений… Генi ще подумалось: «Ото ще враг народу, iй-бо…» Та й iншi разом iз колишнiм, розжалуваним чекiстом не видавалися грiзними ворогами СРСР, хоча, принаймнi, не скиглили, як той. В основному (благо, мiсця було достатньо) поперемiнно спускалися сидiти навпочiпки, притуляючись спинами до металу холодних грат вагону. Випростати ноги мiсця не завжди вистачало… А тим часом моцний ридав, як дiвка, – довго, протяжно… І все намагався виглянути в маленьке загратоване етапне вiконечко через тiла iнших. Гена рефлекторно напружив м’язи – вiн знав, ось зараз почнеться. Бо той моцний – то е першою слабкою ланкою, i сильнiшi, тi, котрi гадають, що вони домiнантнi, спробують iз нього почати свою розправу в купе. Невдовзi так i сталося.

Нiби за командою, синхронно, з третьоi, найнепрестижнiшоi полицi (себто – нар) на другу повз Гену, а потiм вниз ловко спустилися двое. Вони були в майках, дебелi, з воловими шиями та поглядами урок[6 - Воровський жаргон (арго) – мае кiлька значень: а) звичайний вор, що грабуе нерухоме майно на кшталт квартир; б) злiсний злочинець-рецидивiст, який вiдбувае строк у в’язницi чи колонii посиленого режиму; в) взагалi будь-який ув’язнений, пропащий злочинець, що вiдрiзняеться зухвалою поведiнкою. Такi ведуть певний спосiб життя, практично завжди входять у злочиннi угруповання й нiколи не виходять iз зони.], зовсiм не замученi, нiби й не було допитiв i побиття перед судом (i таки не було, бо з кримiнальникiв не вибивали зiзнання, як iз полiтичних, iх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичi встигали iх пiдгодувати, передачки всунути крiзь грати). Тi мурчики з верхнiх нар були жирнi i гедонiстичнi (не обов’язково тiлом, iнодi просто серцем), а головне – наскрiзь пропащi. Десь такi, як чекiсти, тiльки з iншого кiнця однiеi й тiеi самоi лiнii. Прямоi лiнii партii.

Один потягнувся так, що нап’ялася до рипiння на його грудях бiло-сiра брудна майка, i трiснули кiсточки всерединi тiла. Враз повiтря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процiдив крiзь зцiпленi зуби: «Не по понятiям пойош, фраерок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав свое залежене тiло, роблячи легку гiмнастику: тулуб влiво-вправо).

Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилiв руками до протилежних нижнiх кiнцiвок, наступив на стегно того зека, що сидiв у проходi мiж нижнiми полицями. Геннадiй Петрович зауважив, що тi шестеро (по трое на кожнiй полицi внизу), всi як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспiвав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такое дело…», за сим вiн рвонув сорочку на зеку, що скиглив вiд болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрi, Лiс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно вiдпустили, i вже всi трое, немов щойно воз’еднанi единокровнi брати пiсля довгоi розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижнiх полицях. Геннадiй Петрович затамував подих. Вiн також подивився на тi полицi й зрозумiв: бiльше блатних немае внизу. Тi шестеро тiл, мабуть, обливаються зараз страхiтливим потом i притишують тяжке дихання та торохкотiння серця, аби тiльки не виказати себе, i щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «не по понятiям», ненароком був не вiн.

Усе сталося карколомно швидко, якихось пiв хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обiтовану чинити свiй суд. Однак колишньому чекiсту це не заважало аналiзувати. Вiн звик у будь-яких умовах, навiть надлюдських або ж i дуже комфортних, завжди все аналiзувати й ухвалювати дрiбнi та не дуже рiшення. Доки секунду трое блатних роззиралися по нижньому царству, той навiть згадав, як на лекцii з психосоматики на курсах пiдвищення квалiфiкацii (в тому ж таки ще тодi рiдному йому МДБ) iм, чекiстам, розповiдали, що е два типи людей: тi, котрi вiчно, як той двигун нескiнченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рiшення, та тi, iншi (або так – другi), люди, котрi найбiльше у своему життi не хочуть щось вирiшувати й найбiльше в тому ж таки життi волiють, аби вирiшували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливi обставини, хоча насправдi (i пiсля юридичного Геннадiй Петрович iз цим твердженням погоджувався на всi сто) нiяких iнших, кращих, золотих часiв не було й не буде. Просто не iснуе. Бо iсторiя циклiчна, i ii повторюванiсть вбивча. Завжди були, будуть i е бiднi та багатi; розумнi й тi, що не хочуть аналiзувати; урки й iнтелiгенти; пристосуванцi та тi, що змiнюють обставини пiд себе… Про все це Гена згадав за якихось секунд п’ять, доки урки внизу повiльно всiх роздивлялися. Вiн розумiв – вони шукають «своiх». Створюють «клан». Адже ще невiдомо скiльки iхати (в’язням не казали, у який табiр iх везуть, i етап завжди був засекреченим. Ну майже тобi казкова така подорож у новорiчну краiну позамежжя – бо майже завжди кудись туди: в сибiрськi, новорiчнi, морози). А ще ж треба вижити ось у цiй ось казковiй подорожi. Пережити. Вiджати в слабших воду, комфортнiшi мiсця.

Купе зазнало дихотомii. Наразi вiдбувався споконвiчний подiл на сильнiших i слабших… Нiхто з полiтичних не протидiяв блатним i до них не приеднувався. Все це були зломленi слiдством, карцерами та ляльковими судами люди. Гена це знав. Вiн i сам ще у свою дiйснiсть держслужбовця ненавидiв полiтичних i також вряди-годи, хоча й тiльки по службi, але не без приемностi, iх ламав у ВТ. У тiй самiй, де i його пiзнiше тримали. Так ось, нiхто з них не чинитиме опору. Їх i не мае вже зовсiм як особистостей, залишилося оце тваринницьке – «жити». Не думати, не гуртуватися проти блатарiв, нi… Адже завдання слiдства засуджених за п’ятдесят восьмою – роз’еднати. Впевнити в тому, що людськi з’еднання можливi тiльки з дружиною, дiтьми, профоргом i комсоргом, аж нiяк за нацiоналiстичними поглядами.

Гена ще дещо розумiв… Ось тепер вони покiнчать iз нижнiми нарами й полiзуть на середнi. До нього. І до того, моцного чолов’яги у вишиванцi, що скиглить. А той навряд чи бувалий рецидивiст, найшвидше – полiтичний, як i Гена, i iде з ним в один табiр. Однак тiльки Гена з усього купе точно знае, що його везуть у Горлаг – особливий табiр для полiтичних. І що весь контингент там будуть саме вони…

Все вiдбувалося миттево. Ось очi трiйки блатних заблискотiли на рiвнi другоi полицi (особливо того, новонаверненого з проходу, котрого щойно самого щемiли). Ось звiдкiлясь у Лиса взялася заточка, i вiн, усмiхаючись золотими зубами (а Гена розумiв, iх же ще якось треба було зберегти у в’язницi, а отже, той блатний – авторитет), потягся абсолютно спокiйно, навiть не було в ньому мисливського запалу чи хоча б якоiсь остороги, до моцного у вишиванцi. А той собi тихенько далi щось скнiв у куточку, не зважаючи жодним чином на ситуацiю. Враз Лис, котрий за всiма ознаками був паханом, зупинився й вишкiрився несподiвано до Гени: «А ти ж, здаеться, також наш, то приеднуйся! Чи ти, може, мусор? Мусорок проклятий». Колишнiй держбезпекiвець скинув брови догори…

То була точка бiфуркацii. Пiзнiше, згадуючи ту вкрай небезпечну пригоду, Геннадiй Петрович не мiг дати собi однозначну вiдповiдь: чому вiн вчинив саме так? А чи тому, що не належав до когорти блатних? Чи тому, що знав, що iде в табiр до полiтичних i краще з ними шукати дружби? Гена свiдомо в цих роздумах поза увагою залишав той факт, що його за великим рахунком, трохи узагальнюючи, назвали тим, ким вiн був – мiлiцiонером. Одне вiн розумiв напевне: якщо зараз почне бiйку, то свiтить йому карцер. А карцеру Геннадiй Петрович жадав, немов новобранець в армiйському лiжку свою щойно покинуту наречену. Карти зiйшлися.

Вiн миттево зреагував. Одним махом вибив заточку з рук Лиса i, здаеться, навiть зламав йому зап’ясток об край нар.

Запала нiякова тиша. Всi раптом «прокинулись» i вп’ялися червоними, втомленими очима в Гену. А чи може вiн i справдi з органiв? Як хвацько розправився з блатним? Раптом хтось знизу не витримав i почав декламувати вiдомий дитячий вiршик автора державного гiмну – Михалкова, мабуть, звертаючись саме до держбезпекiвця:

А у нас в квартире газ!
А у вас?
– А у нас водопровод!
Вот!
– А из нашего окна
Площадь Красная видна!
А из вашего окошка
Только улица немножко.
– Мы гуляли по Неглинной,
Заходили на бульвар,
Нам купили синий-синий
Презеленый красный шар!
– А у нас огонь погас
– Это раз!
Грузовик привез дрова
– Это два!
А в-четвертых – наша мама
Отправляется в полет,
Потому что наша мама
Называется – пилот!
С лесенки ответил Вова:
– Мама – летчик?
Что ж такого?
Вот у Коли, например,
Мама – милиционер!

Дивно, але вартовий нiби оглух. Ходив уперед i назад, гупаючи своiми чоботями, але «атставiть!» бiльше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що вiдказати, й голосно затягнув улюблену украiнофiльську пiсню бандерiвцiв, котра в Карпатськiй Украiнi колись була за офiцiйний гiмн. Вiн неi навчився у своему «закарпатському екзилi» пiд глибоким прикриттям:

Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля,
Ще нам, браття молодii, усмiхнеться доля.
Згинуть нашi ворiженьки, як роса на сонцi!

За сими словами, нiби пiдкорюючись якiйсь вищiй, злагодженiй волi, арештанти з нижнiх нар пiднялися, i всi почали обiймати Гену. Потiм зчинилася штовханина, i поетолюба з його мамою-мiлiцiонером навiть намагалися побити. Щоправда, вiн одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевiрити героя i пiдтримати побратимiв!» затягнув «Розпрагяйте, хлопцi, коней…» Усi враз заспокоiлись i кiлька прямих учасникiв сутички, разом iз поетолюбом i моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.

Саньок i Новонавернений, про яких на мить всеохоплюваного злучення украiнська громада купе нiби й забула, за деякий час непомiтно перемiстилися до краю купе й втислись у грати внизу. А потiм злагоджено, переконанi, що iм вже нiчого не загрожуе, почали волати чимдуж: «Ковной-конвой!». Прибiгли солдати й блатарi вчинили свiй другий промах: почали звинувачувати Гену в калiцтвi Лиса (котрий i досi не мiг отямитися i вiд дикого болю зламаного зап’ястка в задусi купе був ледь притомний). І того забрали до карцеру пiд вдячнi погляди полiтичних. Власне, трапилось якнайкраще для Гени: вiн завоював авторитет i до того ж ще й потрапив у надсприятливi умови етапування. Щось там iз пiдлоги вякнули блатарi, зрозумiвши свiй промах, коли того уводили, заламавши руки, мовляв, ми «тебя найдьом, гнiда».

Однак Геннадiй на те вже не зважав. Вiдразу, опинившись у задушливiй, але такiй комфортнiй i безпечнiй для себе, темрявi карцеру, вiн розслабився, i його думки вкотре полинули до дружини. Вiн усе думав: ну як?.. Як так могло статися: вiн усе життя е*бав усе, що рухаеться (i Наталю, звiсна рiч), а тепер так приголомшений ii зрадою… І тому ввесь свiй судовий процес i весь цей етап до Сибiру вiн аналiзував поведiнку Наталi й думав про це. Картав себе. Картав себе саме тодi, коли усвiдомив, як вiн любить ii. І байдуже, що були iншi, безлiч iнших, принадних i не дуже жiночок, розкиданих по всiй територii УРСР, в котрих вiн, мов той iзюбр у перiод гону, мав увiйти своiм еством. Устромляв у них свiй дрючок – якщо коротко. А тепер ось так… У його едине кохання входить хтось iнший, в ту жiнку, вiд котроi в нього два сини. Хоча, е ще й третiй, таемний…

Геннадiй Петрович пiд кiнець цього вкрай виснажливого дня забився в тривожному снi й, абсолютно упевнений, що в карцерi вiн сам один, почав розмiрковувати вголос: «Я ж бачив його пiсля параду й дав ту записку… Чого ж не отримав жодного натяку на те, що вiн зрозумiв? Що прочитав мою цидулку з тим зiзнанням? Чи вiн соромиться мене? Мiй Микола… Але то пусте, пусте… Вiн у мене сильний – уже… А як там Олексiй? Чому я доки був поруч, так мало придiляв йому уваги?»




Роздiл другий

Юний поет


Хвильовий – це певна сукупнiсть рис, це озброений ворог, це поза всiм iншим розгорнений нацiоналiзм, це явище, що мае свою вагу й тим дуже небезпечне.

    М. Косiор






Навеснi траурного п’ятдесят третього сину майора Мiнiстерства державноi безпеки УРСР Олексiю саме виповнилося вiсiмнадцять. Торiк вiн закiнчив школу, але так i не поступив на юридичний – стопами батька, бо не добрав балiв. І цьому Олексiй неприховано тiшився. Бо юридичний навiював на нього таку нудьгу, що навiть батьковi було зрозумiло, що то зовсiм не те, до чого прагнув парубок.

Батько, щоправда, панiки не зчиняв з однiеi простоi, однак дуже вагомоi причини – його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадiя Петровича тодi вже вiдправили по етапу до Горлагу[7 - Особливий табiр № 2, (рос. Особлаг № 2) для полiтичних в’язнiв був органiзований за Наказом № 00219 МВС вiд 28.02.1948 на базi табiрних примiщень Норильлагу – Норильського ВТТ (виправно-трудового табору). Про спiввiдношення «особливого контингенту», засуджених за полiтичною 58 статтею КК, i так званого «загального контингенту» можна судити за даними за 01.02.1953 – на 20 082 полiтичних ув’язнених доводилося 63 «побутовикiв».] за примарним звинуваченням у недонесеннi про зраду, що готуеться[8 - Стаття 54-1 г. тогочасного Кримiнального кодексу УРСР. Недонесення про зраду, що готуеться: позбавлення волi на 10 рокiв (вiйськовослужбовцiв) або не менш 6 мiсяцiв (не вiйськовослужбовцiв). Була аналогом Статтi 58 Кримiнального кодексу РРФСР (1926).]. Дивина та й годi. Тодi, по смертi Сталiна, саме оголосили всенародну амнiстiю, а його, держбезпекiвця, все одно вiдправили до Норильська. І таке бувае…

Мати Олексiя плакала, але якось так тихо (пiд нiжною опiкою сусiда). Слава Богу, не голосила. Син i сам сумував, звiсно, заспокоюючи молодшого, котрий ревiв, але якось так – не дуже…

З батьком обидва хлопцi нiколи не ладнали. З ним, майором колишнього мiнiстерства МДБ, котре якраз на початку п’ятдесят третього розформували, нiхто не ладнав. Друзiв у нього не було, тiльки такi собi дружки по службi. Дружину вiн не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як i з бiльшiстю жiнок, котрих надибував на своему життевому шляху. І тiльки один товариш якось, було, замайорiв у нього на горизонтi, такий собi Гадзь (а справжнiм iменем його вiн не встиг поцiкавитися), i той виявився зрадником i ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темнi води iсторii… То таке…

Старший його, Олексiй, не можна сказати, щоб i з собою ладнав достатньою мiрою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався пiдлiтком. І нiяк йому вже не встигнути осягнути, що вiн вирiс. Що вiн дорослий. Бо батька немае, натомiсть стiльки суперечностей всерединi. Але то таке. І таке бувае…


* * *

Олексiй мав хвилястий чуб непокiрного бiлявого волосся i впертий погляд, нiби вiн комусь апрiорi заперечував, навiть не цiкавлячись про можливий антагонiзм поглядiв. Вiн i досi носив уже досить подерту футболку киiвськоi молодiжноi команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про своi уподобання, навпаки, вигляд його нiяк не натякав.

Олексiй пристрастився до читання. Та ба, навiть бiльше – до написання поезii. Вiн пiрнув у свiт ямбiв i хореiв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому нiхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку украiнськiй лiтературi. А так би вiн, може, i не пiшов би з «Динамо»… Однак на момент свого повнолiття навiть якщо його й навiдували думки про хибнiсть вибору, Олексiй його все одно вже пiдсвiдомо зробив i було запiзно щось мiняти.

Усе сталося без жодних революцiй. Просто вiн почав писати. Якщо говорити про динамiку, то на початку Олексiй ще малюком наслухався народних украiнських пiсень дiда – вiдомого хiрурга, котрий приховував свое революцiйне минуле в лавах вiйськових частин УНР. А потiм вiн поринув у свiт лiтератури, вiднайшовши в сусiдовi – генерал-лейтенантовi та за сумiсництвом сценаристовi Іванi Рачадi[9 - І. Зайцев (творчий псевдонiм – Іван Рачада). Герой Радянського Союзу (вiдзначився пiд час Другоi свiтовоi вiйни як командир 40-i iнженерно-саперноi бригади), генерал-лейтенант iнженерних вiйськ. Пише п’еси i сценарii. Член Спiлки письменникiв. Мешкав в маетку на вулицi Карла Лiбкнехта (сучасна вул. Шовковична).] втраченого в постiйних вiдрядженнях батька. І вiдразу став супротивником тому сценаристовi, по тому як той сказав хлопцевi: «Украiнську мову лишень дозволяють. Шпрехай росiйською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пiрнувши до того украiнського лiтераторства до баротравм, вiн уже не змiг зупинитися.

І треба було б iти в маргiнальнiсть i вузьку «авдиторiю», як зробили найкмiтливiшi лiтератори у двадцятих роках двадцятого столiття. Не лiзти до влади, не лiзти взагалi нiкуди. Працювати, примiром, токарем на заводi, а ночами пописувати своi вiршики. Вузька авдиторiя, але без репресiй. Творчiсть для обраних. Ну й грець iз ним. Однак, на превеликий жаль, Олексiй у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усiх опозицiонерiв-лiтераторiв або вже розстрiляли, або навернули до оспiвування «сталiнiани», тому вiн не був спроможним перейняти iхнiй досвiд анi методом проб i помилок, анi за чиеюсь мудрою порадою i не висовуватися.

Олексiй вiдчував певну вимученiсть i награнiсть у тогочаснiй украiнськiй творчостi й називав це одним простим, коротким, але змiстовним словом – «лубочнiсть». А вiн шукав щось справжне. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своему настирному пошуку справжностi вiн ставав незгодним, латентним опозицiонером. І, навiть не зважаючи на оту прихованiсть свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.

Однак то для Фрейда потрiбно так розкладати на часточки весь свiй життевий шлях. Малесенькi гештальти життя, що набули значення елементiв пiдсвiдомостi. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексiй десь усерединi був упередженим нацiоналiстом, однак, звiсно, приховував це. І саме цей його поклик до «украiнського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливостi й примiтивностi того всього фольклору, став поштовхом до творчостi. Ну i ще мама. Вона потай писала украiнськi вiршi… Хоча мама Наталя не дуже ним опiкувалась, як i своiм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як нiяк. А в батька, дякувати Боговi, руки до нього не доходили. А так би вiн iз нього вибив оцi лiтераторськi дурощi.


* * *

Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розi вулиць Ленiна та Михайла Коцюбинського[10 - Нинi – вул. Богдана Хмельницького. Пiд номером шiстдесят вiсiм тут розташовувався Ролiт – «Кооператив „Робiтник лiтератури”».]. Батько його тодi ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному вiдрядженнi. А самому Олексiю тодi було всього п’ятнадцять. Нормальний вiк, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потiм затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усмiхнений дядько у вишиванцi, що випурхнув iз тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмiшкою до вух.

Олексiю в тому трохи лисому дядьковi все iмпонувало: i та вишиванка (хлопець саме мав напередоднi розмову зi своiм сусiдом – Рачадою, котрий переконував, що все оте украiнське заразом iз мовою – тiльки дозволяють, i варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяе чимдуж), i та нескорена й непохитна усмiшка, немов наперекiр, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять i вiн самий був такий – затятий).

Олексiй того не знав, що то був голова Спiлки письменникiв Украiни – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рiк до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталiнську премiю за «Італiйськi враження». І тодi, можливо, Олексiева пiдсвiдомiсть також би хмикнула та проказала «лубочнiсть», i юнак би просто пройшов повз.

Однак вiн тодi лишень клiпнув пару разiв i, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ пiсля футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.

З них несподiвано вийшов двiрник iз мiтлою, грюкнувши ними так, що iхнi скельця затремтiли й ледь не трiснули. Олексiй тодi наважився:

– А скажiть, – запитав, – що це за будинок?

«А тобi чого? – мав би презирливо вiдрiзати двiрник, й iсторiя на цьому б закiнчилася, так i не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двiрника як раз сталося свято. Йому виписали, нарештi, невеличку, але все ж яку-не-яку премiю за особистою протекцiею Бажана, котрий був запанiбрата з усiма урядовцями-комунiстами, i тому життева позицiя двiрника наразi була значно-значущо пiдвищено кращою, нiж учора, примiром, коли вiн не мав на що купити горiлки. І тому юнаковi вiдповiв вiн ось що:

– То будинок лiтераторiв. Ролiт. Себто «Кооператив „Робiтник лiтератури”». Найвiдомiшi люди нашоi краiни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, – для бiльшоi значущостi вiн навiть пальця догори пiдняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозумiло, якi важливi цi люди. – І тому найшанобливiше ставлення до них! Ось.

На цьому двiрник подумки завважив, що, мабуть, виконав свiй обов’язок перед лiтераторами на рiк уперед за те, що вони йому допомогли отримати премiю, й кинув мiтлу прямiсiнько пiд ноги Олексiю. Проте тому вже на ту прикрiсть було байдуже.

Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж свiту з пазлiв повсякденностi. Однак Олексiй цього не знав, бо, як i бiльшiсть людей, не вмiв розмовляти з мозком, тiльки iнтуiтивно вiдчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт iз душi – той баласт був його неявним нерозумiнням. Чому дiдусь спiвае рiдних, украiнських пiсень, тiльки коли вип’е i неймовiрно щасливий? Чому мама потай вiд усiх i навiть батька пише у своему зошитi украiнськi вiршi? Чому ось цей чоловiк, такий, що Олексiй лише у фiльмах про стахановцiв i подолання нових п’ятирiчок бачив такi неприроднi широкi усмiшки, у вишиванцi? Чому? Чому вiн сам розмовляе здебiльшого росiйською, а украiнською тiльки в маминому селi та з недалекими громадянами з провiнцii, якi завжди говорять украiнською та яких через це заведено вважати простаками й неосвiченими людьми? Чому?

Чому, або навiщо? Але то питання наступного десятирiччя.

Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так е, i не став дурнуватих запитань? А цi запитання справдi дурнуватi, чи просто незручнi?

Однак, шановнi, будьмо вiдвертими: слово «незручний» з’явиться щодо справдi таких запитань дуже не тодi. Себто – не скоро. А тодi оце нiме запитання (до самого себе) п’ятнадцятирiчного юнака було несподiваним i смiшним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвiту, котрий склався з пазлiв персонально для нього перед будинком Ролiту. Ой як тяжко…


* * *

Дядько, що виходив iз Ролiту, – то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкiшнi апартаменти у цьому новому будинку товариства лiтераторiв, що розташовувався на вулицi Ленiна i котрий називали «панським» за те, що у квартирах навiть була кiмнатка для челядi, однак не було повноцiнноi кухнi. Передбачалося, що творча елiта iстиме в iдальнi лiтераторiв, а кухня iм потрiбна хiба що для того, щоб скип’ятити воду в чайнику на iндiйський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?

Бажан як раз думав про той випитий свiй вранiшнiй чай. Однак не в Ролiтi, з котрого вiн ще наприкiнцi сорокового року переiхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотiлося десь спробувати справжнiй запашний чай, як той, що вiн пив, якось побувавши в Англii[11 - У 1946 роцi М. Бажан був представником делегацii УРСР на засiданнi сесii Генеральноi асамблеi ООН у Лондонi i вимагав вiд Заходу видати СРСР С. Бандеру як «военного злочинця».]. Проте вiн мiг хiба що про це мрiяти. Головне – нiкому не казати. Тс-с-с… «Можна ж якось i самому щось таке стелепати? Хiба нi? Куплю чай. Краще у Львовi, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку… – Розмiрковував собi письменник. – Ну або попрошу Пантелеймоновича звiдти привезти. Це ж його, здаеться, направили вiд спiлки вiдкривати урочисто обласну бiблiотеку? А в мене вийде так само, як у Лондонi? Чи вони все ж таки той свiй легендарний чай якось iнакше заварюють? Ну, молока наллю…». Вiн пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слiд i все розмiрковував про суто побутовi проблеми. Бо нiякоi челядi в його колишнiй ролiтiвськiй квартирi, котру вiн залишив першiй дружинi, не було, а кiмнату для неi було вiддано племiннику колишньоi дружини, котрий приiхав до Киева вступати на iнженерний. І навiть мансардою, великою й просторою вiн нiколи не користувався. Бо ще на перших ролiтiвських зборах мешканцiв управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка вiддати всi мансарди жильцiв пiд художнi студii зубожiлим митцям пензлiв i фарб.

Потiм Бажан розмiрковував, чи варто на ролiтiвських зборах пiдтримати пропозицiю секретаря президii спiлки позачергово друкувати збiрку поезii якогось юного дарування тiльки тому, що вiн влучно передав постать Сталiна та його роль у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi: «Адже вiн навiть не член Спiлки письменникiв. Жодних военних нагород не мае… Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзi Тiмiрязев. Можна йому сказати, щоб до повiстi дописав постать Сталiна. У нього також правдоподiбно й влучно вийде. Вiн ранiше про Сталiна тiльки й писав…» Поглинутий своiми дрiб’язковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному мiсцi (не перебiгав, як деякi недбалi пiшоходи, а коло пiшохiдного острiвця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усi боки, аби його ненароком не збили.

Починав накрапати дрiбний дощик, i вiдомий лiтератор поважно накрив свою макiтру, що вже починала лисiти, газетою, зiгнувшись у три дуги, як це чинили всi iншi пiшоходи. Зробив те, що належить, i саме так, як заведено. Жодних несподiванок. Одна рiвна творчiсть на замовлення.

Вiн не озирався назад, бо талановитi письменники Радянського Союзу не просторiкують щодо минувщини, а завжди пiдтримують лiнiю партii i так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разiв бiльше вартiсний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.


* * *

Олексiй тодi прийшов додому й за тарiлкою борщу все думав про ту загадкову назву «Ролiт». Потiм запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобi до тих, до котрих повага й лавровi вiнки, нiколи не дорости. Бо iх одиницi. А iншi побиваються. Пишуть он, як я, своi вiршики в зошитки. А то й iще страхiтливiше….» І хоча хмикнула пiсля оцих своiх слiв, а все ж прочиталося щось таке в ii очах справжне. Якась така прихована повага i захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, нiби готуе обiд, i вiдвернулася вiд Олексiя до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що i iх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А iншi? Канатоходцi бiсовi. На однiй скелi Украiна i все, що iм дороге, з iншого боку – брила комунiзму, а мiж ними – канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»[12 - Ідеться про членiв Розстрiляного Вiдродження – поета, прозаiка, ревного захисника украiнськоi культури М. Хвильового, котрий покiнчив життя самогубством, i ця смерть стала символом краху iдеологii украiнського нацiонал-комунiзму й кiнця украiнського нацiонального вiдродження 1920–1930-х рр., та М. Скрипника – украiнського радянського партiйного дiяча, навколо якого гуртувалися украiнськi нацiоналiсти й котрий у певний момент став органiзатором запровадження украiнiзацii, коли обiйняв посаду народного комiсара освiти. Дуже суперечливий партiйний дiяч, який, незважаючи на свою проукраiнську позицiю, залишився вiдданим ленiнцем. Також покiнчив життя самогубством пiсля свого звiльнення.].

Пiзно ввечерi батько, котрий саме прийшов додому, взагалi на його запитання про украiнських письменникiв кiлька разiв клiпнув i коротко вiдрiзав: «Забудь. То небезпечнi невдахи». Звiсно, якби Геннадiю Петровичу тодi сказати iнакше… Пояснити, що то просто невдахи, i бути одним iз них – небезпечно. Так нi ж… Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.

І тут Олексiю пiсля фiльмiв про розвiдникiв почали ввижатися пригоди. Небезпечнi невдахи, себто лiтератори насправдi перетворилися ледь не на шпигунiв або льотчикiв-диверсантiв iз фiльмiв щонайменше.

…Наступного дня пiсля останнього уроку ненависноi йому математики вiн побiг до того будинку, щоб подивитися, хто ще в нього входить i виходить.


* * *

Ролiт на початку був i справдi вершиною-величиною. Але вже лубочною. Олексiй цього, звiсно, не знав i не мiг знати. І не лише через вiк, а й через те, що пропаганда працювала iдеально. Може, й найкраще з усiх систем Радянського Союзу, завдяки чому той i мiг iснувати.

Так ось, будинок робiтникiв лiтератури завжди був лубочно-пiдконтрольною вершиною, пiсля того як до влади прийшов пахан Сталiн. Ну тобто вiд самого початку свого iснування в тисячу дев’ятсот тридцятому роцi. Насправдi Ролiт – перший конструктивiстський будинок, доведений iз первiсного проектування Костирка та Кричевського[13 - Архiтектурний проект у стилi модного тодi конструктивiзму склав видатний зодчий В. Кричевський разом зi своiм учнем П. Костирком.] майже до буквальноi коробки – почали заселяти мешканцi на початку грудня тридцять четвертого. Але ж спочатку був збудований харкiвський будинок лiтераторiв «Слово» – прямий пращур першого Ролiту, з якого почали знищувати митцiв. З нього почалося Розстрiляне Вiдродження, адже до 1938 року було репресовано мешканцiв сорока квартир iз шiстдесяти шести. І якби не перенесли столицю з Харкова до Киева, то невiдомо, чи добудували б вiчно заморожене будiвництво першого Ролiту. А так… Деякi з тих, хто вижив, харкiвських письменникiв остаточно переквалiфiкувалися на оспiвувачiв радянськоi системи й переiхали до Киева. Так би мовити, долучилися до новоствореноi столицi. Знову пiд ковпаком, аякже.

Адже Сталiн, як i будь-який дракон, не поважав нi варiативностi, нi iнiцiативи та всього, що iз цими поняттями пов’язаного, тобто – творчостi. Ба бiльше, боявся й рубав на кореню. Однак, звiсно, мали бути украiнська мова, украiнська лiтература й украiнськi лiтератори. В кожнiй республiцi своi. Якiсь там… І навiть перiодика, i навiть радiо, i навiть вишиванки. Та нехай будуть. Головне – нiякоi самодiяльностi. Все за планом. П’ятирiчним. Та будь-яким. Субординацiя. Адже це, кузькiна мать, не ринкова економiка, то чого пнутись? Основна мета – збереження усталеного порядку.

Збереження усталеного порядку. Лiбералiзм – геть. Конструктивний лiбералiзм i того страшнiше. Натяк на нацiоналiзм – пiдозра в зрадi. Нацiоналiзм дорiвнюе – табори. І можна тiльки просто сiльську украiнську мову. Просто луб’яну.

Ви можете говорити украiнською i навiть повиннi на свята спiвати украiнських пiсень. Тiльки пам’ятайте, що захiдняки – зрадники упiвцi. І нiякi вони вам не браття. Неприборканi й неприкаянi. А ми – Центральна Украiна i маемо iм дати приклад. Своею гармонiею. Своею свiжiстю. Своею непохитною життерадiснiстю. Своею лубочнiстю… Тьху!

Те слiвце в’iлося в Олексiiв розумовий лексикон. Вiн його в жодному разi не озвучував. Однак воно було, iснувало. Виникло якось саме собою, i пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життерадiсно, як на травневих мiтингах. Занадто злагоджено, як на радiотрансляцiях з’iздiв ради депутатiв.

Так ось. Олексiй стояв навпроти Ролiту наступного надвечiр’я й силувався згадати прiзвище того полисiлого дядьки у вишиванцi, котрого ось тут вчора зустрiв. Вiн згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якiйсь газетi. Однак прiзвище вивiтрилося з юнацькоi голови…


* * *

Микола Платонович, у свою чергу, i бром би випив, якби це його заспокоiло i вiн би змiг пiсля цього читати украiнську iсторiю, не хвилюючись[14 - Ідеться про вiдомого украiнського письменника та полiтичного дiяча В. Винниченка, котрий у 1920-х рр., аналiзуючи причини поразки украiнськоi революцii 1917–1921 рр., писав, що украiнську iсторiю без заспокiйливого (брому) читати неможливо.]. Однак вiн був занадто розумним, аби бром йому допомiг i – «лубочним» (як би висловився Олексiй), а насправдi просто хитрим, пристосуванцем i не тому, що хотiв бути вiдомiшим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усi, крiм осiб з перманентною депресiею в тяжкiй формi) – вiн просто хотiв жити. Найважливiше – вiн хотiв просто вижити…

Однак про все за порядком.

Бажан тодi вже став неабиякою шишкою. Адже вже довiв свою благонадiйнiсть. Був депутатом Верховноi Ради i УСРС i РСР, а до того, менше як рiк тому, пiшов iз посади заступника голови Ради мiнiстрiв УРСР. Видатна особа. Варто було тiльки «почати лизати сраку Сталiну» – як вiн подумки спересердя нерiдко зазначав – як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кiлька рокiв, ураз закрили. Тiльки пiдтримуй державний курс, небораче. Жодноi критики, не дай Боже. Тiльки уславлення й оспiвування. Та будь, як усi, врештi-решт. Досить викабелюватися.

І Бажан був. Був, як усi. Бо хто ж хоче до ГУЛАГу? До того самого, до котрого по етапу зовсiм несподiвано невдовзi потрапить Геннадiй Петрович.

Бiдний Гена… По факту так старатися все життя, бути благонадiйним – аж навiть боятися подумати неправильно про Радянську владу… І тут… Життя – ще та штука.


* * *

Що для нього було щастям? Чи було те щастя взагалi? Митi радостi? Хвилини самовдоволення через добре складений рядок? Чи вiчне копання в собi, в лiтерах-складах-реченнях своiх i чужих? Лiтература. Будинок робiтникiв цiеi каторжноi лiтератури, i рiч не втому, що щось не так iз нею: щось не так iз робiтниками. І не тому, що лiтература в них погана. Бездоганна така собi украiнська лiтература. З кров’ю вирощена на безкраiх просторах крiпацтва й щедрою рукою надана паном крiпакам (читай – громадянам). Мовляв: Постановляю, можна! Пишiть собi! Але ось так i отаке, i нi кроку… Чуете? Нi кроку…

На сторiнках радянських лiтераторiв Ролiту та героiчна колись украiнська лiтература набула неабиякоi довершеностi, вихолощеностi, правильностi…

Бо все, що не пiдпадае радянському канону, – нещадно критикуеться на зiбраннях тих лiтераторiв, i наказують iм згори, пiд копiрку, якими саме словами критикувати та якi постанови ухвалити, аби, чого доброго, не вийшло такого собi другого Яновського. І потiм протоколи цих усiх зборiв письменницьких ретельно читають високопоставленi урядовцi з червоним олiвцем у стиснених пальцях, котрий нещадно править, закреслюе, переiнакшуе… дае настанови на наступнi зiбрання. Покращуе iдеологiчний курс партii серед украiнського лiтераторства. Вiщуе.

І тодi в тих письменникiв з’являеться новий шедевр. Його уривки друкують, примiром, у «Радянському письменнику» (а то ж такий успiх, товаришi!) i «Сталiнське слово», звеличене в тому шедеврi, з новою силою гримотить на всю республiку!

І мiцнiе «Союз нерушимый республик свободных», котрих «Сплотила навеки Великая Русь»[15 - Слова з державного гiмну СРСР.] в обличчi Украiни як правонаступницi Киiвськоi Русi, але хто ж про це заiкнеться тепер, iй Богу?

За це того автора шедевру друкують багатотисячним накладом, його твори додають у шкiльну програму, i вiн iз усiма своiми клунками переселяеться в Ролiт.

Олексiй мрiе власними руками пiдтримувати йому тяжкi й, до речi, единi дверi единого парадного нового, панського будинку Ролiту. Олексiй уже друкуе на машинцi своi вiршi та мрiе, мрiе потрапити всередину. Стати причетним до цього свiту шляхетних i славетних робiтникiв лiтератури!

Йому п’ятнадцять. І хоча вiн уже апелюе таким ось слiвцем, як «лубочнiсть», вiн i гадки не мае, що хоче з’еднати свое життя з пiдневiльними системi, нещасними робiтниками лiтератури…


* * *

Сонце яскраво свiтило. Вже наступного дня Олексiй прогулював тренування на футбольному стадiонi, сидячи сумирненько на лавочцi й видивляючись в усi очi в той Ролiт. Вiн уже дещо дiзнався про Миколу Платоновича, i чомусь саме його хотiв побачити. Щось його вабило до цього впливового й водночас наляканого та тендiтного чоловiка. Юний поет ще не вiдав, що доля швидко зведе iх дуже тiсно разом.

Нiби виконуючи потаемне бажання юнака, з дверей будинку лiтераторiв вигулькнув Бажан i кудись швидко покрокував, як учора. Олексiй схопився i хотiв було його окликнути й щось запитати. Однак вiн натужно подумав: «А що я можу запитати Миколу Платоновича? Як написати вiрш? Ну що, ну от що я йому скажу?!».

І в тому вiдчаi своему Олексiй, сам того не плануючи, просто пiшов за ним. Спочатку, бо здивувався, що той чимчикуе в правильному напрямку, себто дорогою до його домiвки, потiм – бо його то заiнтригувало. Весь час парубок собi думав: «Ну ось. Ось зараз же. Вiн же мае колись звернути? І тодi, ну й чорт iз ним! Не взнаю я, куди вiн прямуе. Пiду собi додому. Але ось доки… Доки йдемо ми в одному напрямку…»

Микола Платонович напрочуд довго йшов у правильному напрямку… Так довго, що Олексiй пройшов зайвий квартал, аби таки перевiрити, куди той чимчикуе. Рiч у тiм, що ще наприкiнцi 1939-го Бажан зi своею новою дружиною Нiною Володимирiвною – доктором медичних наук, що мала холодний, вбивчий погляд, – переiхали з «панського» будинку Ролiту в казковий рожевий замок по вулицi Карла Лiбкнехта, 19[16 - Будинок Ікскюль-Гiльденбанда – пам’ятка iсторii й архiтектури, що розташована на вулицi Шовковичнiй, 19. Збудовано у 1891 роцi в псевдоготичному стилi за проектом iнженера Миколи Вишневського. Належав родинi баронiв Ікскюль-Гiльденбандiв. За радянських часiв будинок нацiоналiзували й перетворили на комуналку, а ще пiзнiше – на багатоквартирний будинок.], котрий нагадував оселю принцеси з казок Шарля Перро, де отримали квартиру. І це було напрочуд близько вiд домiвки Олексiя. Якихось сто, ну може сто п’ятдесят метрiв.

Олексiй iшов за Бажаном до останнього. Потiм зустрiвся з тяжкими дверима парадного, розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i пiшов у протилежному напрямку, насвистуючи собi щось пiд нiс. А навкруги пахтiли жоржини й плакали липи, так само, як тодi, коли ми бiгли до нього додому, за якихось п’ятнадцять рокiв по тому, пiд лiтньою зливою.


* * *

Тодi, коли за Миколою Платоновичем зачинилися тяжкi дверi парадного, Олексiй не знав цього, поет i далi щось бубонiв собi пiд нiс: «Юро, як я мiг, Юро. Вибач…»[17 - Ідеться про единого i зрадженого Бажаном друга – Юрiя Яновського, якого фактично знищили на письменницькому пленумi 1947 року, на котрому головував Микола Платонович i нiяк за нього не заступився.] Потiм вiн уже за звичкою перейшов на роздуми про новi статтi енциклопедii.

А за кiлька крокiв до того, як подзвонити у дверi своеi квартири, пригадав усе, що мусить сказати i про що запитати дружину й вдягнув на себе «домашню» маску. Життя йшло далi й, так само, як i бiльшостi, Бажану доводилося вдягати рiзнi маски. Одну – для режиму та його посiпак, iншу – сiмейну. Була ще маска поета, але ii вiн витягував усе рiдше й рiдше. Вона вимагала певноi свободи та розкутостi. Розкутостi навiть ще бiльше, нiж примарноi свободи. Однак анi першого, анi другого в нього не було вдосталь. Проте Бажан уже давно призвичаiвся i на долю не нарiкав.

Зовсiм iнша справа – Олексiй. Екзальтований, наiвний, юний, романтичний. Абсолют непередбачуваного максималiзму. Вiн ще не мiг iз собою пiти на такi компромiси.

Я.

Ви колись кохали? Я маю на увазi по-справжньому? І тут могла б початися довга дискусiя про те, що ото е таке «по-справжньому». І хтось би менi точно заперечив, що оте мое «по-справжньому» зовсiм не таке, як у нього. Що ж… Варто визначитися з термiнологiею, як би сказали науковцi.

Кохати.

Кохати по-справжньому, як на мене, це коли тобi життя не шкода за коханого. Досить банальне визначення, буквально шекспiрiвське, тому вважатимемо його катехiзисно-традицiйним. Не згадуймо, скiльки рокiв було Ромео й Джульеттi, й не дискутуватимемо з приводу, що то було насправдi: кохання чи пристрасть? У моему випадку навряд чи пристрасть. Усе це тривало досить довго й мало неприемнi наслiдки. А тому в нашiй термiнологii нехай з’явиться ще одне поняття.

Неприемнiсть.

Неприемнiсть по-справжньому. Це коли тобi реально болить, i ти переймаешся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений i обмежений часовий iнтервал, а може бути зовсiм навпаки – розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттiв, ваших бажань i вашого… всього, й тому ви з того болота нiяк не можете виборсатися. Ви в ньому повiльно загрузаете. Тодi це вже не просто неприемнiсть на кшталт начальник на роботi нагримав за якийсь прокол, i ви випили собi чарчину чи двi, поговорили про це з коханою людиною та й забули собi за тиждень. Нi… Неприемнiсть по-справжньому – це коли у вас кохання по-справжньому до чоловiка, що не лише зациклений на собi (з цим ще можна жити-боротися, народити собi-йому дитину й тихо тiшитися, iнодi прихилившись до його плеча, коли вiн засне), а й небезпечний, деструктивний собi (ну, наприклад, син ворога народу, що спиваеться та все намагаеться себе знищити, протестуючи владi, з такою заповзятiстю, немов то його життевий план).

Так ось. У мене було вiдразу два термiни з нашоi новоi термiнологii – кохання по-справжньому i неприемнiсть по-справжньому. Тож розпочнiмо.


* * *

У нього завжди було погано з iменами. Познайомилися ми за одинадцять рокiв по тому, яким передували згаданi вище подii. Вiн, доцент, вiв у нас семiнари й звертався ледь помiтним кивком голови до мене, i я на правах старости миттево називала йому iм’я того студента, котрого вiн хотiв заслухати. Пiзнiше вiн менi зiзнавався, що i мене запам’ятав тiльки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексiю Геннадiйовичу, староста Маша…» Потiм вiн ще зiзнався менi, що найбiльше цiнуе в людях, коли вони, звертаючись до нього, вiдрекомендовуються. Бо пам’ятае буквально кiлькох на iм’я, а ось та нова мода, коли замiсть звертання «товариш» стало заведено звертатися на iм’я й по батьковi, повнiстю його спантеличуе.

А ще вiн розповiв менi, що саме оця його особливiсть стала на завадi футбольному майбутньому – хлопцi з юнiорiв побили його в туалетi, бо вважали зверхнiм (а вiн просто не пам’ятав, як кого звати).

І ще – люди його цiкавлять тiльки з погляду лiтературностi. Вiн так i каже менi вечорами вже на пiдпитку, десь помiж загублених сiрих районiв Гогеншенгаузена i з мрiею перебратися кудись по той бiк муру, iснувати десь поруч iз Порожнiм зубом, котрий чудом уцiлiв у потойбiччi повоення[18 - Порожнiй зуб (Hohler Zahn), або KWG – руiни високоi вежi, яка тепер заввишки 63 м – майже едине, що зосталося вiд меморiальноi церкви кайзера Вiльгельма пiсля повiтряного бомбардування 23 листопада 1943 року. Один iз символiв Берлiна.]. Так i каже: «Маша, той таксист читае Толстого нiмецькою, немов бiлiнгва, бо знае того росiйською на пам’ять i таким чином вчить iноземну мову», вiдпивае ковток вiскi й веде далi «Маша, вiн ну майже як у Вертинського – граф-таксист, спадковий аристократ iз Кенiгсберга, вiн вчора менi дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я росiйською з ним нiколи, ну ти ж знаеш, Маша…» І вiн пам’ятае, iй бо, якийсь час пам’ятае i iм’я, i по батьковi того таксиста, бо ж Толстой i нiмецька… Але нiчого корисного, нiяких iмен «потрiбних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розумiти навiть його збочення, незважаючи на все те, що мiж нами було, i все те, що так мiж нами й не сталося. Вiн шизофренiк, напевне. Вiн давно створив собi свiй уявний свiт iз тонких переплетiнь лiтературних космiчних орбiт.

Однак найголовнiше – вiн пам’ятае i мое iм’я. І по батьковi. І навiть прiзвище. Бо вважае мене талановитою. І тут е одна заковика, що мене на початку непокоiла, а потiм, коли я подорослiшала, я просто дала собi на неi негативну вiдповiдь i перестала себе картати. Так ось: чи кохав би вiн мене, якби не вважав талановитою?




Роздiл третiй

Кревнiсть


Глибочезне благотворне значення для розвитку нацiональноi культури кожного радянського народу мала i мае велика росiйська культура – передова культура всього людства.

Будучи одною з трьох галузей могутнього схiднослов’янського древа, украiнський народ завжди вiдчував свою нероздiльну еднiсть з росiйським…

Возз’еднання з Росiею врятувало украiнський народ вiд смертельноi загрози з боку польських феодалiв i турецько-татарських грабiжникiв…

Украiнський народ розумiе, яка прозорлива iсторична мудрiсть закладена в словах великого Ленiна: «При единiй дii пролетарiв великоруських i украiнських вiльна Украiна можлива, без такоi едностi про неi не може бути й мови».

    М. Бажан, «Радянська Украiна» № 2 (9825) 3 сiчня 1954 року







Кревнiсть народiв – це та чудово-чудернацька омана, котру зусiбiч штовхали до громадянського стравоходу, аби легше святкувалося трьохсотрiччя возз’еднання Украiни з Росiею. А простiше кажучи – поглинання Росiею Украiни.

Я нагадаю вам, чому в мене така стравонепрохiднiсть совку. В сорок шостому, коли я народилася вiд двох непересiчних особистостей: одна полишила свiй рiдний Берлiн, другий – тодi ще не позбавлений своiх регалiй, двiчi герой Радянського Союзу, ii з того Берлiна таемно вивiз на особистому лiтаку свого комрада… І тут я не знаю, як краще продовжити. Давайте коротко? Мама вмерла на етапi до Сибiру, батько став тихим i пригнiченим. Нi, не пив, хоча ледь сам не потрапив до ГУЛАГу, благо той товариш, котрий позичав пiвтора року до того свiй лiтак, аби вiн перевiз нiмкеню до Киева, допомiг. Однак батько причаiвся. І то через свою внутрiшню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила i як би повелася, якби мене позбавили всiх заслужених нагород i вiдiбрали квартиру в центрi. Я не знаю… Так чи iнакше, менi досить i того, що я народилася в цiй неповнiй i недовго, але все ж таки щасливiй родинi. Спостерiгала за батьком вiд свого народження.

Я ненавиджу iдеологiю Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумiете. В мене питання iнше: чи багато таких, як я, в сiмдесят другому? Гадаю, трохи менше нiж таких, як я, в п’ятдесят четвертому. Бо все забуваеться. Стираеться з пам’ятi… Народжуються новi громадяни, котрi не знали чотирьох рокiв вiйни, не знали голодоморiв… А махина совку не переламала всi iхнi кiстки, i вони собi думають: «Ну навiщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собi ж дорожче». І це справдi так. Не бачу сенсу всiм страждати й переносити бiль iнших на себе. Імплiкувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справдi, чого вже там?.. Адже на всi тривоги й печалi вселенськi тебе одного не вистачить. Треба обирати.

У глобальному сенсi, за великим рахунком, е кармiчне минуле й теперiшне кожного iндивiда, та не варто, шановнi, чуете? Зовсiм не варто уособлювати себе з певною нацiею й певним народом i сприймати його прадавнiй бiль, якщо ви справдi можете цього не робити. Чуете?..


* * *

Ще взимку п’ятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальнi святкування 300-рiччя возз’еднання Росii й Украiни. Іншими словами – поглинання слабшого сильнiшим.

Пiдготовка до ювiлею почалася на початку п’ятдесятих рокiв, а самi урочистостi тривали весь рiк з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмiнно передавали по радiо, й прилизаними статтями в перiодицi.

Проте до всього того, що слугувало тiльки вишенькою на тортику пропаганди наднацiональноi спiльноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у виглядi розроблених i затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-рiччя возз’еднання Украiни з Росiею (1654–1954)». Аби було правильне, а головне – однакове трактування, сформульованi у цьому циркулярi оцiнки лягли в основу всiх дослiджень iсторii Украiни, котрi набули в п’ятдесят четвертому особливоi популярностi з огляду на визначний ювiлей.

Особливого поширення в сiчневiй перiодицi набули статтi про одвiчне прагнення украiнських письменникiв до возз’еднання свого народу з Росiею: «Мрii Франка про возз’еднання украiнського народу, роздiленого iноземними загарбниками, нерозривно зв’язанi з закликом до братерського еднання з единокровним росiйським народом, за допомогою якого украiнський народ тiльки i зможе здiйснити своi вiковiчнi прагнення – об’еднати своi землi в единiй державi. У 1896 роцi вiн писав: „Ми не забуваемо i не смiемо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу е в Росii, що там постали i працювали, та й працюють найбiльшi таланти нашого письменства”… М. Коцюбинський, як i Леся Украiнка та І. Франко, не дожив до щасливих днiв, коли в результатi перемоги Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, завдяки мудрому керiвництву Комунiстичноi партii, при допомозi великого росiйського народу украiнський народ створив свою нацiональну украiнську державу…»[19 - «Киiвська правда», № 3 (8662), 5 сiчня 1954 року.].

І вже ставало зрозумiлим пiсля першоi ж подiбноi популiстськоi статтi, що украiнський народ без росiйського вже нiяк. І тiльки смерть iх розлучить…: «1 (11) жовтня 1653 року в Москвi на Земському соборi було позитивно розв’язано питання про возз’еднання Украiни з Росiею. 8 (18) сiчня 1654 року в Переяславi (до 30.10.2019 – Переяслав-Хмельницький) вiдбулася рада, яка вирiшила возз’еднати Украiну з Росiею. Це рiшення Переяславськоi ради стало могутнiм волевиявленням волелюбного украiнського народу, виявленням його вiкових прагнень i сподiвань… Навiки змiцнiв нерозривний союз двох единокревних народiв… Історична доля украiнського народу з цього часу стала единою з долею росiйського народу»[20 - «Вiльна Украiна», № 4 (3157), 6 сiчня 1954 року.].

Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давнiх-давен жила в серцях народних мас Украiни»[21 - «Радянська Донеччина», № 6 (2203), 8 сiчня 1954 року.]. Як зазначив Юрiй Смолич: «Возз’еднання Украiни з Росiею було здiйсненням заповiтних сподiвань украiнського народу, що протягом багатьох рокiв прагнув до об’еднання з росiйським народом, в якому вiн бачив свого старшого единокровного брата, вiрного союзника i надiйного захисника»[22 - «Зоря», № 10 (8428), 15 сiчня 1954 року.]. Амiнь.

Подiбних статей, котрi слово в слово повторювалися, немов усi журналiсти, спiльно з метрами украiнського цеху письменництва, як-от Смолич i Бажан, зiбрались у якiйсь пивнiй i разом настрочили тi всi матерiали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.

Хоча Олексiй i уникав iх, як мiг. Нiби вiдштовхувався вiд усiеi тiеi пропаганди невидимими руками своеi душi. Що ж… Вона все одно проникала у всi пори його ества. Через вуха, очi, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як i безлiч iнших пiшачкiв Радянського Союзу. Лишалося тiльки набрати побiльше здорового глузду-повiтря й пiрнути глибше в навколишне середовище-воду й сподiватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити…

На щастя, вже навiть тодi, в тi химернi часи «радянськоi единокревностi народiв», iснувала й iнша кревнiсть.




«Зустрiч»


В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.

    К. Маркс

Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоров’i, при тямi, в гарному гуморi й абсолютному незнаннi щодо того, кому насправдi вiн доводиться сином, радiсно плескав у долонi на випускному коханоi Галi. Та аж так, що весь бузок у букетi поламав. Починалося безжурне (принаймнi для декотрих) гаряче лiто п’ятдесят четвертого.

Настрiй в нього був просто чудесний. Нарештi в його життi сталися змiни, котрих вiн давно чекав i прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, вiн перетягнув iз нiжнiстю ii листи атласною стрiчкою й обережно вклав у свiй шкiряний планшет. Потiм, пiсля деяких роздумiв, наважився таки перечитати кiлька листiв того перiоду, коли вони були не разом, i серце його стислося вiд болю. Ох, як же вони сварилися в тiй епiстолярнiй переписцi…



13/IV – 53 р. Здраствуй, Миколо!

Одержала два твоiх листи за 4 i 5 квiтня, щиро дякую.

Одержала ще в п’ятницю, але не могла вiдписати до сьогоднiшнього дня. Я тобi писала, що маемо слухати «Запорожець за Дунаем». В четвер була в театрi. Там була китайська делегацiя вчених. Серед китайцiв були молодi дiвчата i хлопцi. Нашi дiвчата обмiнялись комсомольськими значками. Це було так торжественно, а менi сумно, я завжди ношу значок, а це як на зло не взяла. В кiнцi опери китайськi дiвчата пiднесли букети живих квiтiв артистам. Взагалi було дуже хороше. В четвер готувались до двух семiнарiв: по матерiалах XIX з’iзду i психологii. Приiжджала комiсiя з Москви, а в нас не було конспектiв при собi, бо в кожного е книжки. А тепер буде гримiти ІІІ курс педфаку в газетах, чого нiколи не було.

В п’ятницю було теж два семiнари по iсторii педагогiки i спецсемiнар з психологii. Мене визвали i все благополучно. В суботу семiнар по полiтекономii i так кожен день. Вчора iздили в Мотовилiвку до Калабалiна (Карабанова за «Педагогiчною поемою»[23 - Широко вiдомий твiр радянського педагога i письменника А. Макаренка.]), вихованця Макаренка i тепер завiдувача дитячого будинку. Ми привезли дерев-абрикосiв i посадили. Це як подарунок дитбудинку.

Калабалiн мае 50 рокiв, ще дуже красивий, життерадiсний, бадьорий, працьовитий. Взагалi це людина – втiлення сили волi, мужностi, настирливостi, справжнiй педагог, який живе одним життям з дiтьми. Взагалi то всього не напишеш. Вiн навiть носить одяг такий, як носив Макаренко. Семен Афанасевич прочитав нам спогади про життя в дитинствi, в колонii Макаренка[24 - «Педагогiчна поема» мiстить оповiдь вiд першоi особи (А. Макаренко) про перевиховання неповнолiтнiх правопорушникiв у дитячiй трудовiй колонii пiд Полтавою, творцем i керiвником якоi в 1920-тi рр. був сам автор. Описано досвiд створення повноi педагогiчноi системи на прикладi колонii для неповнолiтнiх, перетвореноi в дитячу трудову колонiю з частковим самоуправлiнням.], свiй життевий шлях до сьогоднiшнього дня. Багато цiкавого розповiдав, про що нiде не написано. У нього е трое дiтей, найменший син Антон Семенович, як Макаренко. Як сказав Калабалiн «интересная выдумка». Провiв нас до станцii i довго махав нам рукою, аж поки його не стало видно.

Я ще тобi усно розповiм багато. Вчора була стомлена i не хотiла писати. Та й взагалi, я це пишу тобi третiй лист без вiдповiдi, значить ще встигну три. Правда?

Радiю за тебе, що ти знову по путiвцi в Кiчкiне[25 - Тогочасний вiйськовий санаторiй на пiвденому узбережжi Криму неподалiк Ласточкиного гнiзда.].

А тепер прийдеться посваритись, хоч у листi, а не увi снi. Ти менi скажи, що тобi дорожче: «Ласточкiно гнiздо», чи життя? Багато хто бачить iнтересного навколо, але хiба ризикуе життям, для того, щоб задовiльнити свою цiкавiсть? Добре, що ти написав, але хоч би ти й не написав, то я знаю твою допитливiсть, котра наробить тобi лиха.

Менi не подобаеться, що ти не поправляешся. А взагалi то як ти можеш поправитись, коли тебе носить чорт там, де не треба, i ти щодня бiгаеш шiсть кiлометрiв? Я сержусь на тебе.

Вiдносно шкатулок, то менi хочеться щоб ти привiз дiвчатам обов’язково, а менi подобаеться формою скриньки тiльки, щоб була трошки довша за ширину, напевне такi й дiвчатам. А оформлення ти сам вибереш на свiй смак.

Значить я можу розпитати старшину про твоi справи? Вiтай його вiд мене. Думаеш пiдпис в птицi листа визивае бiльше довiр’я? Я ж все рiвно тобi не довiряю. Правда, е за що? Швидше приiжджай, бо…

Нi, нi вiрю, що ти славний хлопчик.

Пока до зустрiчi.

Пиши – чекаю.

    Галина.[26 - Лист iз сiмейного архiву. Пунктуацiю й орфографiю збережено.]

Якою ж впертою i безапеляцiйною в листуваннi була його Галя! Зовсiм не такою видавалася пiд час зустрiчей, коли не могли обое надивитись i наговоритись… Однак, бувало, й сварились також. «Добре, що вже разом назавжди, – зiтхнув iз полегшенням Миколай i мiцнiше стиснув Галинину руку. – Бо хто його знае, до чого б ця переписка нас довела. Чого доброго i розбiглися б…»


* * *

На випускному альбомi педагогiчного iнституту[27 - У 1920 роцi створено Киiвський iнститут народноi освiти iменi М. П. Драгоманова, 1936 року його перейменовано в Киiвський педагогiчний iнститут iменi Горького, але в народi закрiпилася попередня назва: «iнститут Драгоманова». Зараз Нацiональний педагогiчний унiверситет iменi Михайла Драгоманова.] стояло вже ii нове прiзвище – Габзовська Г. Г. Випуск педагогiчного факультету (шкiльного вiддiлу) 1950–1954 рр.

Микола цим дуже пишався, що таки пiсля битого дня гуляння (а могли б ще зранку розписатися, ет!) Галя все ж погодилася пiти до РАЦСу, i вони нарештi розписалися. А всi тi чотири роки, що Микола iй пропонував, бо, якщо вже обидва в Киевi… вона вiдповiдала безапеляцiйно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».

Однак радянськi реалii диктували своi життевi правила, i позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподiлити у якусь невiдому мiсцевiсть. А оскiльки дiвчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квiтня вони з Миколою до вечора ходили мiстом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колi весь Галiн гуртожиток iз самого ранку робив едине доступне тодi iм, бiдним як церковнi мишi, нестоличним педагогам, святкове i несвяткове частування – вiнегрет.

Микола знав: Галя наважиться нарештi. Просто ii не треба пiдганяти й силувати – вона розумна i вольова дiвчина. Нарiзаючи наступне коло перед РАЦСом, вiн якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сiдало…). Згадував, як вона пiшла в полiклiнiку, i хоча й був ii апендицит у станi ремiсii, попросила його вирiзати. Нареченому, котрий був, м’яко кажучи, шокованим вiд такого рiшення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж вiдрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних полiклiнiках таких операцiй не роблять!» Сказала, як вiдрiзала. Тому вiн зараз те згадував, не втрачаючи надii, що, врештi-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посмiювався з себе тихцем: «Ну i ну… Я – командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спецiалiст високого гатунку i ось ця… – Потiм вiн нiжно дивився на Галю, котра нiби й нiчим особливо не вирiзнялась i красунею ii назвати не можна було, однак, якась така енергiя завжди перла перед нею, i вона слiдом не вiдставала зi своiми мiцно стисненими вустами й прямим поглядом. – І ось ця… Мое кохання». Микола тодi тiльки зiтхнув, уже втрачаючи надiю розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскiс завернула до його дверей, ще й крикнула вслiд молодшому лейтенанту – красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не вiдставай!».

А потiм уже в гуртожитку Галинi iнститутськi подруги – Соня (з Насташки, що пiд Золотоношею) i Неля (дочка депутата Киiвради) – частували молодят вiнегретом. Микола не витримав i пiшов купити розливного вина (дуже вже бiдним видавався йому iхнiй святковий стiл), але воно виявилося натуральним, сухим. Дiвчата поморщили носики, бо такого не пили, й швиденько засолодили цукром. Миколi в ту мить згадалося, як вони з дядьком святкували День трудящих у далекому, сорок сьомому роцi, коли вiн був всього-на-всього зеленим солдатиком, а дядько його – вже аж такою величиною! Самим майором МДБ (його тодi саме тiльки но пiдвищили). І той кав’яр i не кабачковий, i ту засмажену рiчкову рибу, i тi канапки та пiд шампань, та пiд сухе вино… Ох…

Однак дядько його (ну, може, й не дядько, та тепер хтозна…) пропав давно й безповоротно.

Микола Ахтимонович не раз заходив до його дружини Наталi на Карла Лiбкнехта й кожного разу заставав ii в пеньюарi, трохи напiдпитку та без чiткоi вiдповiдi, де ж тепер перебувае Геннадiй Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й панi Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучуе. Микола, може й, був ще наiвним, двадцятисемирiчним чоловiком, але не дурним i все бачив. Дружина дядька в дiм його не запрошувала. Чи не хотiла з ним, селюком, знатися, чи просто сторонилася всiх родичiв чоловiка… Так чи так, Микола своiх двоюрiдних братiв (а по факту – просто братiв) теж давно не бачив. Тому приемною несподiванкою було зустрiти старшого з них, Олексiя, бiля педагогiчного iнституту погожого травневого дня, коли всi випускники УРСР щасливо всмiхалися на камери фотоапаратiв, роблячи заключнi, випускнi груповi свiтлини.

Вiн тодi раптом вiдчув, як хтось пильно витрiщаеться на нього. Обернувся й зустрiвся поглядом з якимось хворобливим, блiдим, але досить привабливим юнаком. Секундне вагання змiнилося точною впевненiстю: «Так! Це вiн, точно! Старший мого дядька! Старший».

– Здоров, Олексiю! Давно не бачились. Батько з вiдрядження не повернувся? – як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.

Юнак потупив очi й почав грати жовнами. Потiм вiдказав непевно: «Не, не повернувся» i зазирнув Миколi у вiчi, нiби там сподiвався знайти вiдповiдь на якесь запитання, що давно тривожило його. «Дивний парубок… – подумав зв’язкiвець. – Бракуе йому, либонь, батькiвськоi пiдтримки» i тiльки знизав плечима.

– А я ось на випускному Галi. Пам’ятаеш мою Галю?..

Микола дивився на блiдого Олексiя i вже не радий був, що першим заговорив до нього. Бо той постiйно вiдводив погляд i був якимось нелюдимим. Нiби й на цьому свiтi, i в потойбiччi водночас. Однак за цими словами його двоюрiдний брат пожвавiшав:

– На випускному? То вона Драгоманова закiнчила? Украiнськоi мови й лiтератури?

– Педагогiчний. На мовно-лiтературний поступила в сорок дев’ятому, однак мачуха не пустила, бо не було кому за неi вiдробляти трудоднi в колгоспi, а потiм уже на педагогiчний наступного року.

– А-а… – втративши iнтерес, протягнув Олексiй. Потiм за якимось часом нiби взяв себе в руки, зауважив: – Миколо, не чув вiд тебе такоi гарноi вимови. Ти ж з батьком здебiльшого росiйською…

– Тiльки росiйською, – уточнив вiйськовий.

– А чому? – зазирнув у вiчi юнак. – Ви ж бо з одного села з-пiд Житомира. Хiба там заведено росiйською?

– Та не… – Розвiв руками Микола. – Всi тiльки украiнською розмовляють, але як потрапиш до столицi, то мусиш окультурюватися, хiба нi? То ж мова селянства – украiнська. Росiйська якась бiльш… iнтелiгентна, чи що?

Микола точно не знав, як висловити свое ставлення до росiйськоi. Але вiн був незлобливий i не протестував щодо домiнантностi росiйськоi в усiх республiках.

– А вдома з Галею якою..? – поцiкавився Олексiй.

– Та звiсно ж, що тiльки рiдною! – Вигукнув Микола i щиросердно розсмiявся, поклавши руку на плече двоюрiдному брату.

Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий зв’язкiвець у пiв ока зауважив). Тим часом пiдiйшла Галя, закiнчивши з позуванням для групових свiтлин. Як завше, трохи хмурила своi крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синiми очима. Одним тiльки iхнiм поглядом поцiкавилася в чоловiка: «То хто?», Микола з вiдповiддю не забарився:

– Знайомтеся. Моя дружина – Галина Григорiвна, а це мiй двоюрiдний брат Олексiй Геннадiйович, iз батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби вiн не перебував у довгостроковому вiдрядженнi.

– Фу, як офiцiозно, – поморщила носика дiвчина.

– Ну так, а що? – почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексiй:

– Годi вам, милi чубляться – тiльки тiшаться, i, до речi, в родинi у нас також заведено украiнською, тому я абiтурiент вашого вишу, панi Галино. Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок дев’ятому. Правильно? – Кивнув запитально до Миколи Олексiй. – Продовжу, можна сказати, сiмейну традицiю, – парубок весело пiдморгнув. – Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадiе.

«Ох, не думаю я, що та „мама” зрадiе, враховуючи, як панi Наталя мене зустрiчала пiсля зникнення дядька…» – подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду – нарештi все розвiдати – втрачати не можна було.


* * *

У квартирi було вогко i якось… не затишно. Так, нiби дядько разом iз собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькi апартаменти. Нiби разом iз Геннадiем Петровичем пiшло геть усе те, з рогу достатку, матерiальне й не зовсiм, однак – вiдчуття, що золотi часи ще не минулися. Все ще попереду.

Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсiбiч. Тiтка привiтна, однак, як завжди сама собi на розумi й нiколи ти напевне не знаеш, чи щира вона. Квартира була такою самою, як i ранiше. Хiба що не було домоправительки та тацi, котру б вона принадно викочувала на середину вiтальнi з усiлякими нечуваними для голодного Киева наiдками. «Хоча чому ж голодного?» – почав розмiрковувати молодий чоловiк. – Це в нас iз Галею нiчого за душею немае. Але ж е i ще iншi…». І хоча ця думка явно суперечила iдеi соцiальноi рiвностi радянськоi держави, вiйськовий (як, власне, i в разi з украiнською мовою) не став давати iй оцiнку й таким чином зароджувати зерно протирiччя всерединi себе. Можливо, це була найбiльша його принада: не оцiнювати те, що варто було залишити поза межею людських координат. Собi дорожче.

Панi Наталя не втратила своеi вроди, навiть навпаки, набула якогось iншого вимiру жiночоi зрiлоi привабливостi. Вона iнертно усмiхалася гостям. Не було в нiй анi роздратування через те, що старший запросив двоюрiдного брата та ще i його невiстку так нахабно, раптово, до iхньоi оселi; анi радостi зустрiчати гостей. Нiчого взагалi не було написано на ii квiтнучому молодiстю i жагою до життя обличчi. Свiтський церемонiал.

По телевiзору йшов киiвський тогорiчний кiнофейлетон, що вже став бестселером: «Тарапунька та Штепсель пiд хмарами». Однак (i Коля це неабияк зауважив) родина його дядька не особливо звертала увагу на ту дивину – телевiзор. Дивилася в пiв ока. Микола про себе подумав: «Ось би нам такий у сiльський дiм культури! А то з нашого, павельского i не видко було б ту вишку телецентру, на котру вони вилазять…».

Стiл накрили у вiтальнi – подали кiлька салатiв, сiтро, багет i шампанське. «Розкiшний стiл як для бiдних сiльських родичiв» – подумала Галина й обережно взяла одну канапку iз сиром. Усмiхнулась запопадливо до хазяйки дому. Та удала, що не помiтила й вiдверто нудилася у своему розкiшному не по-радянськи костюмi з iноземного, цупкого шовку кольору нiчного океану. Галя закусила губу: «Точно, той колiр»… Вона бачила такий костюм на свiтлинi в Нелiному журналi мод. Їi батьку, депутату киiвради, той польський журнал хтось принiс на роботу. Шик…

Розмова не клеiлася. Романа – молодшого сина панi Наталi взагалi не було видно, Олексiй зиркав у телевiзор й iнодi усмiхався апатично. Мовчав. Однак, коли з телевiзора пролунав дiалог Штепселя й Тарапуньки: «– А зачем тебе бинокль? – Щоб краще було видно. – А зонтiк? – Може, дощ буде», поморщився й проказав: «Украiнську мову нiвелюють».

– Чого це? Навпаки, бачиш? – вирiшила, як завжди, встряти Галя. – Могли б суто росiйською зняти, але Тарапунька – наша людина, проста, з народу.

– Ага, – зачепився юнак за Галiну фразу. – Тобто якби Тарапунька був розумний i розважливий рафiнований науковець, примiром, то вiн би мав розмовляти росiйською, так виходить?

– Ну… Виходить, що так… Але я не те хотiла сказати… – дiвчина зашарiлась й ображено склала руки на грудях. – Миколо, ти поясни! В тебе краще виходить.

– Але ж ти знаеш, Олексiю, що в нашому Радянському Союзi аж п’ятнадцять республiк, i ми мусимо всi якось розумiти одне одного? – Обережно проказав вiйськовий.

– А до чого тут комедiйна короткометражка, знята на Киiвськiй кiностудii? – заперечив юнак.

– Ну, при тому, – знайшлася, нарештi, що вiдказати Галя. – Що цi артисти – надбання всiеi краiни, i iх мають всюди розумiти.

Олексiй знизав плечима. Хотiв, може, ще щось сказати, однак до вiтальнi повернулася з кухнi мама з великим тарелем тiстечок. А вiн, було видно, не хотiв у ii присутностi порушувати це питання.

– Гадаю, ти перегинаеш. Як на мене, просто мало бути протиставлення розумного Штепселя, котрий все лагодить i трохи пришелепкуватого Тарапуньки, однак веселого, а украiнцi, ти ж знаеш, славляться своею веселою вдачею…

Коля так знiчев’я сказав. Швидше, аби пiдтримати розмову, котра ледь жеврiла, нiж волiючи пiдтримати суперечку. Але тут раптово юнак спалахнув:

– А ти як гадаеш? Це нормально? Що кумедне й меншовартiсне вкладено в украiномовного персонажа i його всi висмiюють, а ще е розумний парiнь, мрiя всiх дiвчат, котрий все розтлумачить на общепонятном язике, i iх протиставляють?!

Наталя дипломатично закашлялась, а потiм люто зиркнула на старшого сина. Прошипiла: «Все це твоi вiршi украiнською. Нахапався! Все. Пiдеш краще працювати токарем, нiж вчитися ще бiльшого опозицiонерства на тому факультетi дурнуватому!» Олексiй принишкнув i зашарiвся. З телевiзора пролунало: «Сейчас, бабушка. Пропустiте бабушку Голубева! – Скажи менi, синок, а хто це такий – Голубев? – Правий защiтнiк, мамаша! – Адвокат, значить…». Мама враз змiнила гнiв на милiсть, розсмiялась й обiйняла свого улюбленця: «Бачиш, ось став би ти вiдомим футболiстом i проводив мене на стадiон поза чергою. А ти вирiшив вiршi писати!» i почубила його за непокiрне волосся – Все. Досить супитися». Інцидент було так-сяк залагоджено, i всi методично заходилися поiдати тiстечка iз заварним кремом i краплиною варення, нiби кривавою калиною, на кожному… Олексiй мовчав.

– То ти, значить, пишеш вiршi украiнською?.. – Тихо проказала Галя. – А давайте якоiсь пiснi нашоi заспiваемо? Я так сумую за Павелками й пiснями… Бувало, сядеш, натомлений, працею зморений, пiсля цiлого дня гарування на колгоспному полi, i як спiваеш-спiваеш…

– Ти не лякайся, що босенькi нiженьки вмочиш в холодну росу… – мелодiйно вiдказала Наталя й пiдперла пiдборiддя рукою, замислившись про щось свое.

– Я ж тебе, вiрная, аж до хатиноньки сам на руках однесу… – Заспiвав Микола й обiйняв молоду дружину.

– То ви ж молодята? А я i не привiтала! – Враз по тому згадала й сплеснула в долонi Наталя. – Де тобi, Миколо, житло видали?

– Та ще немае ордера… – знiтився вiйськовий. – Чекаемо з дня на день. А Галя вчора випустилася з Драгоманова. Не знаемо, що робити. В iнститутський гуртожиток тепер – зась.

– Але ж направлення, Галочко, вам кудись дали?

– Аж в мiнiстерство освiти! – Радiсно прощебетала дiвчина. – Інспектором по Криму. Тепер iздитиму туди перевiряти школи.

– Ого… Вiтаю! А пожити можете поки що в нас, молодята, – пiдморгнула Наталя.

Я.

Ти завжди був впертим. Завжди був моiм i не моiм водночас. Навiть собi нiколи не належав… Однак чи це й справдi мае якесь значення?

Ти тiльки пиши. Збирай на крижинах своеi пам’ятi лiтери в слова. Пиши, бо я знаю, що те – це е едине, що робить тебе щасливим. Так, звiсно, ти менi заперечиш. Що е я. І я – твое щастя i доля. Однак ти просто пиши. Бо я бачу що е твоiм хистом i долею. Це залишиться поза нами, мiж нами i пiсля нас. Твоi слова. Бо рукописи не горять. Горять тiла. Спаленi, перемеленi системою. Горять душi в неопалимому вогнi болю й печалi. А слова не горять. Їх контора пише. Навiть тi, твоi, незаписанi. Завжди е хтось, хто iх фiксуе, коли в кав’ярнi не знайдеться серветки, аби невпевненою рукою нашкрябати iх олiвцем. Не хвилюйся, мiй любий, все, що ти сказав колись цiнного – небезпечне, неблагонадiйне, вороже системi, чуже й чужде – все записано.

Але ти просто пиши.

Думки своi пиши, радощi й болi. Бо потiм забудеться. Потiм буде не так i не те. Буде iнше. А це, теперiшне… Ох, як же менi тяжко пояснити тобi зараз… Ти просто пиши там, у своему такому далекому зараз, п’ятдесят четвертому.




Роздiл четвертий

Дорога на ешафот


И пока не замерли обертоны сей низкопоклоннической ноты, позвольте мне здесь вспомнить еще одну вещь, роднящую меня с Адольфом Гитлером: великую любовь моей юности по имени Зара Леандер. Я видел ее только раз, в «Дороге на эшафот», шедшей тогда всего неделю, про Марию Стюарт. Ничего оттуда не помню, кроме сцены, в которой юный паж скорбно преклоняет голову на изумительное бедро своей обреченной королевы. По моему убеждению, она была самой красивой женщиной, когда-либо появлявшейся на экране, и мои последующие вкусы и предпочтения, хотя сами по себе и вполне достойные, все же были лишь отклонениями от обозначенного ею идеала. Из всех попыток объяснить сбивчивую или затянувшуюся романтическую карьеру эта, как ни странно, представляется мне наиболее удовлетворительной.

    И. Бродский «Трофейное»






Найгiрше в металевому велетнi, котрий вiз усiх iх – нещасливцiв – у своiх рудих заржавiлих металевих коробочках, було те, що серед них були й жiнки. Такий собi пострiл у спину всьому радянському поколiнню й не одному… Нiхто точно не знав, у якому купе, однак, за протоколом, одне з чотирьох для арештантiв у вагонi тримали для жiнок. І по тому, як хтось тихенько ячiв, як пташеня, за гратами, що межували з карцером, Геннадiй Петрович здогадувався, у якому…

У тiй темрявi, в тому смородi напiвпошепки тоненько виводив жiночий голос пiсню:

…ой, куди ж, куди
Я тепер попала, —
Замело й малi слiди
Там, де я ступала!..

Там, за гратами тими ненависними (а, бодай, вiчно перевертаеться в могилi, в сирiй земельцi той, хто придумав тюрми, хто придумав табори та етапи?..) скнiв тихенько жiночий голос. Спiвав ледь пошепки своеi печальноi пiснi. Але Геннадiй Петрович чув… Бодай би не чути…

…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!..


* * *

Етап, пересилка, етапна арештантська колона i з неi ж таки витiкае скупою сльозою каторжника, вже не здатного на бiльше, арештантська трагедiя… А десь там, поза межами тiеi реальностi, в котрiй ти опинився, неборако, спить твое натомлене мiсто мирним, лагiдним сном…

Десь там твоя Наталя, не факт, звiсно, що ще твоя, але по факту – дружина, притуляеться до чужого чоловiка й намагаеться зiгрiтися в його обiймах. І вона iсть дрижаки, та нiяк iй не стае теплiше в обiймах того, iншого. Хоча вже й бузок перецвiв за вiкном. Але зимно iй, холодно, лячно… Не за себе боiться, нi… За синiв.

Вдома на розмови про тебе – табу. Не те, щоб зовсiм було не можна… однак, всi мовчать. Наталя, бо боiться. Їй страшно. Їi вже двiчi викликали до страхiтливого сiрого монолiту, де ти працював стiльки рокiв!.. Вона навiть кiлькох твоiх колег пiзнала, i вони ii, однак удали, що ii не iснуе. Вона, було, подалася до одного з них, зрадiла, що бачить знайоме обличчя, але вiн шарахнувся в бiк, а караульний на входi сказав таке: «Проходiм, женщiна, проходiм. Ви на допрос? Вас сейчас проведут». Той самий дядя Мiтяй, iз котрим ти здоровкався вряди-годи, i, коли не забував, той аж вилискував своею значущiстю на всi боки: майор його, значить, пам’ятае, фронтового, бувалого.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/galina-goricka/krizhane-kohannya-gulagu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, вiдомого своiми викривальними щодо радянськоi системи п’есами.




2


Рогатик (жарг.) – молодший товариш по службi.




3


Внутрiшня тюрма Мiнiстерства держбезпеки УРСР.




4


Шмергель – наждачний папiр.




5


Нинi – вулиця Шовковична.




6


Воровський жаргон (арго) – мае кiлька значень: а) звичайний вор, що грабуе нерухоме майно на кшталт квартир; б) злiсний злочинець-рецидивiст, який вiдбувае строк у в’язницi чи колонii посиленого режиму; в) взагалi будь-який ув’язнений, пропащий злочинець, що вiдрiзняеться зухвалою поведiнкою. Такi ведуть певний спосiб життя, практично завжди входять у злочиннi угруповання й нiколи не виходять iз зони.




7


Особливий табiр № 2, (рос. Особлаг № 2) для полiтичних в’язнiв був органiзований за Наказом № 00219 МВС вiд 28.02.1948 на базi табiрних примiщень Норильлагу – Норильського ВТТ (виправно-трудового табору). Про спiввiдношення «особливого контингенту», засуджених за полiтичною 58 статтею КК, i так званого «загального контингенту» можна судити за даними за 01.02.1953 – на 20 082 полiтичних ув’язнених доводилося 63 «побутовикiв».




8


Стаття 54-1 г. тогочасного Кримiнального кодексу УРСР. Недонесення про зраду, що готуеться: позбавлення волi на 10 рокiв (вiйськовослужбовцiв) або не менш 6 мiсяцiв (не вiйськовослужбовцiв). Була аналогом Статтi 58 Кримiнального кодексу РРФСР (1926).




9


І. Зайцев (творчий псевдонiм – Іван Рачада). Герой Радянського Союзу (вiдзначився пiд час Другоi свiтовоi вiйни як командир 40-i iнженерно-саперноi бригади), генерал-лейтенант iнженерних вiйськ. Пише п’еси i сценарii. Член Спiлки письменникiв. Мешкав в маетку на вулицi Карла Лiбкнехта (сучасна вул. Шовковична).




10


Нинi – вул. Богдана Хмельницького. Пiд номером шiстдесят вiсiм тут розташовувався Ролiт – «Кооператив „Робiтник лiтератури”».




11


У 1946 роцi М. Бажан був представником делегацii УРСР на засiданнi сесii Генеральноi асамблеi ООН у Лондонi i вимагав вiд Заходу видати СРСР С. Бандеру як «военного злочинця».




12


Ідеться про членiв Розстрiляного Вiдродження – поета, прозаiка, ревного захисника украiнськоi культури М. Хвильового, котрий покiнчив життя самогубством, i ця смерть стала символом краху iдеологii украiнського нацiонал-комунiзму й кiнця украiнського нацiонального вiдродження 1920–1930-х рр., та М. Скрипника – украiнського радянського партiйного дiяча, навколо якого гуртувалися украiнськi нацiоналiсти й котрий у певний момент став органiзатором запровадження украiнiзацii, коли обiйняв посаду народного комiсара освiти. Дуже суперечливий партiйний дiяч, який, незважаючи на свою проукраiнську позицiю, залишився вiдданим ленiнцем. Також покiнчив життя самогубством пiсля свого звiльнення.




13


Архiтектурний проект у стилi модного тодi конструктивiзму склав видатний зодчий В. Кричевський разом зi своiм учнем П. Костирком.




14


Ідеться про вiдомого украiнського письменника та полiтичного дiяча В. Винниченка, котрий у 1920-х рр., аналiзуючи причини поразки украiнськоi революцii 1917–1921 рр., писав, що украiнську iсторiю без заспокiйливого (брому) читати неможливо.




15


Слова з державного гiмну СРСР.




16


Будинок Ікскюль-Гiльденбанда – пам’ятка iсторii й архiтектури, що розташована на вулицi Шовковичнiй, 19. Збудовано у 1891 роцi в псевдоготичному стилi за проектом iнженера Миколи Вишневського. Належав родинi баронiв Ікскюль-Гiльденбандiв. За радянських часiв будинок нацiоналiзували й перетворили на комуналку, а ще пiзнiше – на багатоквартирний будинок.




17


Ідеться про единого i зрадженого Бажаном друга – Юрiя Яновського, якого фактично знищили на письменницькому пленумi 1947 року, на котрому головував Микола Платонович i нiяк за нього не заступився.




18


Порожнiй зуб (Hohler Zahn), або KWG – руiни високоi вежi, яка тепер заввишки 63 м – майже едине, що зосталося вiд меморiальноi церкви кайзера Вiльгельма пiсля повiтряного бомбардування 23 листопада 1943 року. Один iз символiв Берлiна.




19


«Киiвська правда», № 3 (8662), 5 сiчня 1954 року.




20


«Вiльна Украiна», № 4 (3157), 6 сiчня 1954 року.




21


«Радянська Донеччина», № 6 (2203), 8 сiчня 1954 року.




22


«Зоря», № 10 (8428), 15 сiчня 1954 року.




23


Широко вiдомий твiр радянського педагога i письменника А. Макаренка.




24


«Педагогiчна поема» мiстить оповiдь вiд першоi особи (А. Макаренко) про перевиховання неповнолiтнiх правопорушникiв у дитячiй трудовiй колонii пiд Полтавою, творцем i керiвником якоi в 1920-тi рр. був сам автор. Описано досвiд створення повноi педагогiчноi системи на прикладi колонii для неповнолiтнiх, перетвореноi в дитячу трудову колонiю з частковим самоуправлiнням.




25


Тогочасний вiйськовий санаторiй на пiвденому узбережжi Криму неподалiк Ласточкиного гнiзда.




26


Лист iз сiмейного архiву. Пунктуацiю й орфографiю збережено.




27


У 1920 роцi створено Киiвський iнститут народноi освiти iменi М. П. Драгоманова, 1936 року його перейменовано в Киiвський педагогiчний iнститут iменi Горького, але в народi закрiпилася попередня назва: «iнститут Драгоманова». Зараз Нацiональний педагогiчний унiверситет iменi Михайла Драгоманова.