Книга - Буйний День

Буйний День
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Буйний День» й оповiдання «Гра» е iлюстрацiями фiлософського погляду на життя як гру. Елам Гарнiш на прiзвисько Буйний День – пiонер-золотошукач, Король Аляски, мiльйонер, дiлок – ставиться до життя як до гри в покер. Джо Флемiнг – звичайний хлопець-робiтник – свое захоплення боксом також називае грою. Обидва вони сильнi, мужнi, чеснi й вiдкритi люди, справжнi любимчики долi. Їхня неймовiрна сила та витривалiсть не раз допомагала долати суворi виклики життя. Та попри це вони залишаються добрими та щиросердними, готовими будь-якоi митi прийти на допомогу тим, хто ii потребуе, i бути справжньою опорою тих, кого вони кохають.

Проте життя-гра мае своi правила, яких кожен гравець мае дотримуватися. За уявний успiх треба платити дорогою цiною – здоров’ям, коханням i навiть життям…





Джек Лондон

Буйний День



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Буйний день





Частина 1





Роздiл I


Вечiр у «Тiволi» видався нудний. Вiдвiдувачiв у великiй кiмнатi з рубленими стiнами було небагато. Бiля довгого прилавка стояло пiвдесятка людей. Двое з них доводили один одному, що помiчнiше вiд скорбуту – настiй з ялинових голок чи цитриновий сiк. Сперечалися вони знуджено i раз у раз похмуро замовкали. Решта заледве звертали на них увагу. Бiля протилежноi стiни стояли столи для азартних iгор. Цього вечора за ними було майже порожньо. Костей нiхто не кидав. Один тiльки чоловiк грав сам iз собою у «фараона». Рулетка не крутилася, а круп’е стояв коло грубки, що аж гуготiла, до червоного розжарена, i розмовляв iз молодою чорноокою жiнкою, ставною й гожою з лиця. Вiд Джуно до Форту Юкону всi знали ii пiд прiзвиськом «Дiва». За одним столом трое грало в покер, але на дрiбнi марки й без нiякого захоплення, бо не було глядачiв. Крiзь вiдчиненi дверi в заднiй стiнi видко було, як у прибiчнiй кiмнатi три пари мляво танцюють пiд фортеп’яно та скрипку.

Проте Серкл-Сiтi не був порожнiй та й грошей у ньому не бракувало. Як звичайно, там зiбралися шукачi золота з Лосячого ручаю та з iнших розсипищ. Лiтне промивання дало людям чимало, i гамани в них повнi були золотого пiску та самородкiв. Клондайку тодi ще не було вiдкрито, i на Юконi нiкому й на думку не спадало, що можна глибше копати та вiдiгрiвати мерзлий грунт вогнищами. Тому взимку роботи не було, й довгоi полярноi ночi люди нидiли мов у сплячцi по таких таборах, як Серкл-Сiтi. Час iм стягався дуже поволi й нудно. Гамани розпирало золото, а едину розвагу можна було знайти тiльки по шинках. І все-таки в «Тiволi» цього разу було не людно. Дiва, стоячи пiд грубою, позiхнула на ввесь рот.

– Як тут не розворушиться – пiду спати, – сказала вона, звертаючись до Чарлi Бейтса. – Що там скоiлось у таборi? Повимерли, чи що?

Бейте полiнувався навiть вiдповiсти i понуро крутив собi далi цигарку. Ден Макдональд, власник «Тiволi» та всiх його iгор, один iз перших шинкарiв на горiшньому Юконi, теж понуро перейшов кiмнату й зупинився бiля грубки.

– Помер хто, чи що? – спитала його Дiва.

– Та начебто, – вiдповiв шинкар.

– То, либонь, усi вони там перемерли, – зробила висновок Дiва й ще раз усмак позiхнула.

Макдональд осмiхнувся й кивнув головою. Вiн уже намiрився був щось сказати, коли враз надвiрнi дверi розчинилися навстiж i до хати вступив якийсь чоловiк. Морозяне повiтря, що повалило за ним, вiд тепла взялося парою; вона обгорнула його до колiн, постелилася пiдлогою й розтанула бiля грубки. Знявши з кiлка вiник, вiн пообмiтав снiг iз мокасинiв та довгих вовняних панчiх. Прибулець здавався б високою людиною, якби йому назустрiч не вийшов i не взяв його за руку височенний франко-канадець.

– Здоров був, Буйний Дню! – привiтав вiя прибульця. – Далебi, радий тебе бачити!

– Здоров, Луi, коли це вас сюди занесло? Ходiмо, вип’емо та розкажеш менi все про Костяну рiчку. А, бодай вам, ну, здоров, здоров ще раз. А де ж твiй товариш? Чом я його не бачу?

Вiд прилавка пiдiйшов ще один здоровило i стиснув прибульцевi руку.

Олаф Гендерсон i француз Луi, що працювали вдвох на Костянiй рiчцi, були найдебелiшi на весь край чоловiки, i новий гiсть, хоча тiльки на пiвголови нижчий, здавався проти них недоростком.

– Здоров, Олафе! – сказав новий гiсть, що його названо Буйним Днем. – Тебе менi й треба, чуеш? Завтра мiй день народження, i я думаю вас усiх повкладати! Чуете? І тебе, Луi, теж не мину! У свiй день народження я можу всiх вас поваляти! Чуете? Ходiм, Олафе, вип’емо та й побалакаемо.

Вiд нового гостя в шинку неначе теплом вiйнуло.

– А, Буйний День! – скрикнула Дiва, пiзнавши його зразу, тiльки-но вiн уступив у кiмнату.

І похмуре Бейтсове обличчя раптом прояснiло. Ден Макдональд попростував до трьох приятелiв бiля прилавка.

Разом iз Буйним Днем у «Тiволi» враз повеселiшало. Заворушилися буфетники, задзвенiли голоси, пролунав смiх. Скрипаль, визирнувши у дверi, сказав пiанiстовi: «Це Буйний День!» – i темп вальсу пожвавiшав, танцюристи, нiби запалившись загальним настроем, закрутилися немовби справдi з охотою. Усi-бо здавна знали, що коли з’являвся Буйний День, ту ж мить зникала всяка нудьга.

Раптом обернувшись, вiн угледiв молоду жiнку, що стояла пiд грубкою й дивилась на нього палкими привiтними очима.

– А, здорова була, Дiво! – гукнув вiн. – Як ся маеш, Чарлi? Та що це з вами всiма скоiлось? Чого так понадималися всi, неначе труна не коштуе тiльки три унцii? Ходiмо, вип’емо! Та ворушiться ж, непохованi мерцi! Ідiть, труiться! Геть усi! Цей вечiр мiй! Я п’ю й гуляю! Завтра менi тридцять. Уже старiсть! Це останнiй вибух молодостi! Друзi ви менi чи нi? Ну, горнiть, горнiть усi сюди! Стiй, Девiсе! – гукнув вiн до чоловiка, що встав був з-за фараонного стола. – Менi хочеться поспитати щастя. Побачимо, хто з нас двох сьогоднi всiх частуватиме.

Буйний День вийняв iз кишенi важку торбинку iз золотим пiском i поклав ii на карту.

– П’ятдесят! – коротко сказав вiн.

Девiс здав двi карти. Побила карта Буйного Дня. Вiн записав на папiрцi виграш, i вагар за прилавком зважив на п’ятдесят доларiв пiску та висипав його Буйному Дневi в торбинку.

Вальса в прибiчнiй кiмнатi дограно, i три пари танцюристiв, а за ними й музики рушили до прилавка.

– Гей, горнiть сюди! – гукнув Буйний День, угледiвши iх. – Ідiть i вибирайте, чого душа бажае! Сьогоднi мiй вечiр i така нiч, що трапляеться не часто. Та йдiть же ви, сивашi та рибоiди! Кажу ж вам, це мiй вечiр!

– Препаршивий вечiр! – докинув Чарлi Бейте.

– Правда твоя, синку, – весело погодився Буйний День, – вечiр таки паршивий, а все ж це мiй вечiр! Я й сам паршивий старий вовк. Послухайте-но, як я вию!

І вiн справдi завив вовком, завив, як самотнiй сiрий вовк пiвнiчних лiсiв, аж Дiва здригнулась i затулила собi пальцями вуха. А за хвилину Буйний День уже вхопив ii в обiйми, вихором помчав у кiмнату для танцiв i закрутився разом з iншими трьома парами у хвацькому вiрджiнському рiлi.

Кiмната ходором ходила вiд тупоту нiг, узутих у мокасини. Буйний День був осередком веселощiв – вiн запалював усiх жартами та смiхом, i тiеi пригнiченостi, що досi тут панувала, не стало й знаку.

З його приходом i саме повiтря в «Тiволi» нiби змiнилося, неначе пройнявшись його могутньою наснагою. Люди, що заходили з вулицi, зразу це вiдчували, i на iхнi запитання, у чiм рiч, буфетники кивали головою на задню кiмнату, вiдповiдаючи значуще: «Буйний День гуляе!» Люди залишалися, i буфетникам додавалося роботи. Грачi так само вiджили: незабаром усi столи були вже зайнятi, i сухий стукiт марок та хурчання кульки на рулетцi, одноманiтнi й безнастаннi, навiть покривали гомiн хрипких голосiв, лайку та регiт.

Мало хто знав Елама Гарнiша пiд iншим iм’ям, нiж Буйний День. Його прозвали так ще юнаком за звичай витягати товаришiв з-пiд укривал зi словами: «Гей, уставайте! Уже буйний день надворi!».

Серед пiонерiв у цiй далекiй полярнiй пустелi, де всi люди були пiонери, вiн був один iз найперших. Декотрi, як-от Ель-Майо та Джек Макквещен, прийшли, щоправда, ранiше за нього, але вони добивалися через Скелястi гори вiд Гудзоновоi затоки, вiн же перший перейшов через Чiлкут i Чiлкет. Навеснi 1883 року, дванадцять рокiв тому, перебрався вiн вiсiмнадцятирiчним парубiйком iз п’ятьма товаришами через Чiлкутський перевал. А восени повернувся тiльки з одним, решта четверо загинули в похмурiй, на жодну карту не нанесенiй пустелi. І ось уже дванадцять рокiв, як Елам Гарнiш шукав золота в присмерковому полярному краi.

І нiхто не шукав його так завзято й уперто, як вiн. Вiн вирiс разом iз цим краем. Іншого вiн не знав. Цивiлiзацiя була для нього напiвзабутий сон якогось далекого життя. Такi селища, як Сорокова Миля та Серкл-Сiтi, здавались йому столицями, i вiн не тiльки вирiс iз цим краем, а й творив його, нехай ще напiвдикий, разом з iншими творив його iсторiю й географiю. Тi, що йшли пiсля нього, писали про його переходи й позначали на картi стежки, протоптанi його ногами.

Героi не дуже схильнi вихваляти геройство, але серед героiв цього краю Гарнiша, хоч i зовсiм ще молодого вiком, шановано як найстаршого. Щодо часу – вiн прибув сюди ранiше за них; щодо дiла – нiхто не мiг iз ним зрiвнятися; щодо витривалостi – усяке знало, що вiн побив би найдужчого з них. До того ж його знано як людину смiливу, правдиву й чесну.

У всiх краях, де часто й легко важать життям i не дуже його бережуть, люди цiлком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартнiй грi. І на Юконi люди ставили на карту свое життя заради золота, а вигравши золото в землi, програвали його один одному. Елам Гарнiш не був виняток. Вдачу вiн мав наскрiзь чоловiчу, завзяту, й iнстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру вiн мав грати, про те подбало саме життя.

Народився вiн на фермi в Айовi. Батько його незабаром перебрався до Схiдного Орегону, й Елам пробув там усi своi дитячi лiта серед золотих копалень. Вiн не знав у життi нiчого, крiм затятоi гри на великi ставки. Смiливiсть та витримка мають, звiсно, чималу вагу в грi, але карти роздае велика богиня Фортуна. Чесна праця, що дае певний, але нiкчемний заробiток, нiчого не варта. Справжнi люди провадять велику гру, важать усiм для всього, i взяти менше, нiж усе, для них означае програти. Отож, дванадцять рокiв проживши на Юконi, Елам Гарнiш тiльки програвав. Торiк, щоправда, на Лосячому струмку взяв вiн золота на двадцять тисяч доларiв, i ще на стiльки залишилось його там у землi, але, як сам казав, вiн повернув лише невеличку частку того, що ставив. Дванадцять рокiв ставив вiн на карту свое життя, i сорок тисяч доларiв – нiкчемний виграш на таку ставку. Цих грошей вистачало тiльки на те, щоб трохи випити та потанцювати в «Тiволi», перекалатати зиму в Серкл-Сiтi та прохарчуватись наступний рiк.

Юконцi переробили старе прислiв’я; вони казали: «Тяжко прийшло, легко пiшло». Пiсля танцю Елам Гарнiш знову покликав усiх випити. За чарку платилось долар, а золото цiнували за шiстнадцять доларiв унцiя; таких, що приймали запросини, було в шинку душ тридцять, i пiсля кожного танцю Елам iх усiх частував. То був його вечiр, i нiкому не дозволялося за щось платити. Гарнiш не був п’яницею, вiскi мало невелику вагу в його життi. Вiн був занадто живучий, занадто дужий i чистий тiлом та духом, щоб пiдпасти пiд владу алкоголю. У своiх мандрах краем, iз собачим запрягом чи в човнi, вiн мiсяцями не пив нiчого мiцнiшого за каву, а був i такий рiк, коли й тiеi кави не бачив. Але вiн мав товариську вдачу, а що на Юконi товариство можна було знайти тiльки в шинку, то вiн i виявляв ii в такий спосiб. Ще змалку вiн звик бачити в золотошукацьких селищах Заходу, що чоловiки розважаються лише так, i для нього то був единий спосiб поводитись у товариствi, iншого вiн не знав.

Дарма, що вбраний так самiсiнько, як i решта вiдвiдувачiв «Тiволi», вiн визначався з-помiж них. На ногах вiн мав мокасини з м’яко вичиненоi лосячоi шкiри, вишиванi на iндiянський взiр намистинками. Штани на ньому були звичайнi, а куртка – пошита з укривала. При боцi телiпалися довгi шкiрянi рукавицi, пiдбитi хутром. Юконським звичаем, вони висiли на ремiнцi, перекиненi йому через шию. На головi була хутряна шапка з пiднятими навушниками й поворозками, що метлялись не зав’язанi. Своiм худорлявим, довгастим обличчям, вилицями i ледь запалими щоками вiн дуже нагадував iндiянина. Засмага на виду та гострий погляд чорних очей тiльки збiльшували цю подiбнiсть, хоч iз його бронзовоi шкiри, та й з очей знати було, що вiн бiлий. Вiн показував бiльш, як на тридцять рокiв, хоч воднораз його чисто виголене лице без жодноi зморшки здавалося хлоп’яцьким. Та вiн пережив i витерпiв далеко бiльше, нiж пересiчна людина, i це поклало на ньому якийсь невловний слiд, що виказував його вiк. Вiн жив простим i напруженим життям, i це жеврiло у нього в очах, тремтiло в голосi й немовби завжди шепотiло навiть зi стулених уст.

Губи в нього були тонкi й щiльно стискались над рiвними зубами. Загнутi вгору кутики м’якшили iхню суворiсть, а дрiбнесенькi зморшки в кутиках очей свiдчили про веселу вдачу. Якби не цi необхiднi якостi, його натура, суттю своею дика, була б жорстокою й немилосердною. Нiс був тонкий, гарний, iз досить широкими нiздрями, анi завеликий, анi замалий, чоло трохи вузьке, але високе, опукле, прегарноi форми. До iндiянського тину знов же пасувало i його волосся – рiвне, чорне, з тим полиском, що його дае тiльки здоров’я.

– Буйний День, а свiчки палить, – засмiявся Ден Макдональд, коли з кiмнати, де танцювали, бухнули покрики й регiт.

– І нiхто не потрапить цього так, як вiн, еге ж, Луi? – озвався Олаф Гендерсон.

– А так, – вiдказав Луi. – Хлопець – щире золото!

– І коли Господь Бог в останнiй день промиватиме його душу, – додав Макдональд, – йому доведеться чимало попокидати лопатою в жолоб.

– Добре сказано! – промурмотiв Олаф Гендерсон, захоплено дивлячись на старого шинкаря.

– Ай добре, – згодився й француз Луi. – Я так гадаю, що з цiеi нагоди не грiх i хильнути.




Роздiл II


О другiй годинi вночi танцюристи, виголодавшися, припинили танцi на пiв годинки, щоб трохи пiдживитися. Саме тодi Джек Кернс запропонував покера. Джек був огрядний чолов’яга з грубуватим обличчям. Удвох iз Ветлсом зробив вiн колись вiдчайдушну спробу закласти факторiю у верхорiччi Койокуку, далеко за Полярним колом. Повернувшись назад, до своiх факторiй на Сороковiй та Шiстдесятiй Милях, вiн поклав собi шукати щастя в iншому напрямi й виписав iз Штатiв невеличкого тартака й рiчкового пароплава. Тартак був уже в дорозi, iндiяни везли його собаками через Чiлкутський перевал. На Юконi його сподiвалися раннього лiта, коли зiйде крига. Пiзнiше влiтку, коли Берингове море та гирло Юкону зовсiм звiльниться вiд криги, пароплав, складений у Фортi Сент-Майкл, мав прибути рiчкою, ущерть навантажений усяким припасом.

Отож Джек Кернс запропонував покера. Француз Луi, Ден Макдональд i Кембл (той, що йому колись пощастило на Лосячому) не танцювали за браком дам i через те сприйняли пропозицiю прихильно. Вони саме шукали собi п’ятого, коли з прибiчноi кiмнати з’явився Буйний День попiдруч iз Дiвою i з хвостом танцюристiв за собою. Почувши, що його кличуть, вiн пiдiйшов до столу в кутку.

– Хочеш до нас? – запитав Кембл. – Як тобi щастить сьогоднi?

– А певне, менi сьогоднi щастить! – вiдказав зрадiло Буйний День i враз вiдчув, що Дiва застережливо тисне йому руку. Їй хотiлося ще потанцювати з ним. – Далебi, щастить, але я раднiший танцювати. Та й шкода оббирати вас.

Нiхто не сперечався. Коли вiн вiдмовив, то вже вiдмовив твердо. Дiва потягла його за руку, щоб iти перекусити разом iз танцюристами. Та настрiй йому раптом змiнився. Не можна сказати, щоб йому пропала охота до танцю або захотiлось Дiву уразити, але його волелюбна вдача повстала проти ii настирливостi. Вiн i думки не припускав, щоб якась жiнка могла ним командувати. Жiнкам вiн подобався, проте в його життi вони багато не важили. Вони були йому забавкою, утiхою, навiть спочинком пiсля бiльшоi життевоi гри. Вiн не вiдрiзняв жiнок вiд вiскi або карт, хоч давно спостерiг, що легше вiдучитися вiд вiскi й карт, анiж вiдкараскатися вiд жiнки, коли вона тебе обплутае.

Вiн був раб себе самого, що цiлком природно в людини зi здоровим «я», але всякого iншого рабства панiчно боявся. Солодка неволя кохання була йому зовсiм незбагненна. Закоханi люди здавались йому божевiльними, а над божевiллям – гадав вiн – не варто й замислюватися. От товаришувати з чоловiками – це зовсiм не те, що кохання. У товаришуваннi нема нiякоi неволi. Це дiлова угода мiж людьми, де нiхто нi за ким не вганяе, але кожен несе свою частину тяжкоi працi й небезпеки, уганяючи за життям i золотом. Чоловiки й жiнки вганяють одне за одним, намагаючись неодмiнно заневолити одне одного, а в приязнi мiж чоловiками цього немае. І хоч вiн мав надлюдську силу i давав своiм товаришам бiльше, нiж отримував сам, але робив це не з примусу, а просто вiд щедрот своеi працi та героiчних зусиль. Траплялось, переходивши межигiр’ями, де дмуть вiчнi буревii, чи болотами, що кишать мошвою, вiн нiс на собi вдвiчi важчу ношу, нiж будь-хто з товаришiв, але робив те з доброi волi, i несправедливого тут не було нiчого. Кожен працював, що було сили. Один дужчий, другий кволiший, – так воно е, та доки чоловiк працюе, вiддаючи всю свою силу, доти праця чесна й угода чиста, i кожне мае справедливу пайку.

З жiнками не те. Жiнка дае мало, а вимагае всього. Коли трапиться чоловiковi раз-другий на неi зирнути, ii вже бере охота обплутати його поворозками свого фартуха. От хоч би Дiва. Вона позiхала на весь рот, коли вiн увiйшов, i зрадiла хтозна-як, коли вiн запросив ii до танцю. Один танець ще туди-сюди, але щойно вiн протанцював з нею два, три танцi, потiм ще кiлька – вона вже тисне йому руку, коли його кличуть у карти грати. Ось тобi вже й поворозка, а пiддайся раз, то й кiнця не буде. Звiсно, дiвка вона гарна, здорова, ставна, i вродою тiшить око, та й танцюе дуже добре. Та бiда в тому, що вона жiнка з властивим усякiй жiнцi бажанням зв’язати чоловiка, спутати його й накласти свое тавро; краще тодi покер. Адже вiн його любить не менш, нiж танцi.

І Буйний День не пiддався Дiвi, не зрушив iз мiсця. Вiн сказав:

– А втiм, я не вiд того, щоб трохи вас витрусити!

Вiн почув, як Дiва знов потягла його за руку. Їй таки хотiлось його обплутати. І на мить у ньому прокинувся дикун, переляканий i кровожерний. У цю безмежно коротку мить вiн був подiбний до тигра, розлютованого тигра, що вiдчув перед собою пастку. Якби вiн був справжнiй дикун, то вiн або вибiг би прожогом геть iз шинку, або кинувся б на Дiву й забив би ii. Але враз у ньому ворухнулась вiками вихована дисциплiна, що обернула людину, хоч i не зовсiм, на стадну iстоту, i вiн мимохiть вiдчув навiть якийсь жаль до жiнки. Усмiхаючись i зазираючи iй у вiчi, вiн лагiдно сказав:

– Пiди попоiж чого-небудь. Я не голодний. Ми з тобою потiм ще потанцюемо, ще ж зовсiм рано. Іди, рибонько!

Тодi вивiльнив свою руку i, жартома пiдштовхнувши Дiву в плече, повернувся до столу.

– Коли без обмеження, я граю з вами.

– Межа – до стелi, – сказав Джек Кернс.

– Тодi геть стелю!

Грачi перезирнулися, i Кернс оголосив:

– Гаразд, без стелi.

Елам Гарнiш сiв на вiльного стiльця й сягнув був до кишенi по торбинку iз золотом, та передумав. Дiва на хвильку запишала губи, тодi вiдвернулась i пiшла з iншими до прилавка.

– Я принесу тобi сендвiча, Буйний Дню, – кинула вона через плече.

Гарнiш кивнув головою. Усмiшкою вона дала йому взнаки, що не сердиться. І вiн був дуже радий, що врятувався вiд пут, не вразивши ii надто боляче.

– Граймо на бляшки, а то марки геть стола завалюють. Як, не заперечуете?

– Я згоден, – вiдповiв Кембл. – Моя йде за п’ятсот доларiв.

– І моя, – сказав Гарнiш.

Іншi й собi визначили вартiсть своiх бляшок. Француз Луi, найскромнiший, пустив своi по сто доларiв.

На Алясцi тодi ще не водилось нi шахраiв, анi шулерiв. Гралося чесно, люди вiрили одне одному. Чоловiкове слово варте було золота в його гаманi. Довгастiй мосянжевiй бляшцi вся цiна була який цент, проте коли вже хто грав на неi в карти й оголошував, що вона варта п’ятсот доларiв, ii й приймалося за п’ятсот доларiв. Той, хто вигравав, певен був, що його партнер викупить свою бляшку, вiдваживши йому золота на п’ятсот доларiв.

Бляшки мали рiзний колiр, i через те легко було пiзнати, котра чия. За тих перших часiв на Юконi нiкому i на думку не спало вимагати грошi на стiл. Кожен вiдповiдав за програш усiм своiм майном, хоч би де i яке воно було.

Гарнiш зняв колоду – йому випало роздавати. Уважаючи це за добру прикмету, вiн гукнув, щоб усiм присутнiм принесли випити. Даючи першу карту Макдональдовi, що сидiв лiворуч вiд нього, вiн промовив:

– Ну, пригинайтесь тепер до самоi землi, мелмюти, кудлачi, сивашi! Упирайтеся лапами, наляжте на шлейки, натягуйте посторонки! Гайда! Гей! Рушаймо до панi Фортуни! Та будьте певнi, що дорога важкенька, крутенька й слизенька, i гiн добрий буде, чимало хто без нiг зостанеться!

Спочатку гра йшла зовсiм спокiйно. Грачi бiльше мовчали, хоч навколо все гулом гуло. Елам Гарнiш нiби кинув iскру. У дверi входили новi й новi вiдвiдувачi. Коли Буйний День гуляв, нiхто не хотiв прогавити такого видовища. Кiмната для танцiв була повнiсiнька. За браком жiнок декотрi чоловiки пообв’язували рукави хусточками й танцювали за дам. Бiля гральних столiв товпилися люди. Безнастанний сухий стукiт марок та хурчання кульки на рулетцi покривали голоси тих, що стояли коло прилавка або грiлися пiд грубкою. Одно слово, була справдешня нiчна гульня в юконському шинку.

Покер тягся досить мляво, великих карт не випадало, i партii не затягувались, хоча ставки були високi. Повна масть дала французовi Луi п’ять тисяч, тодi як у Кембла та Кернса було на руках по трiйцi. Один раз банк на вiсiмсот доларiв припав на двi пари. А другого разу Гарнiш викликав Кернса на двi тисячi в темну. Коли Кернс вiдкрив карти, виявилося, що в нього кварт, а Гарнiш зважився блефувати його з парою десяток.

Але десь близько третьоi години пiшла справжня карта. Настав момент, що його грачi в покер ждуть, бува, тижнями. Новина вмить облетiла «Тiволi». Глядачi принишкли. Хто стояв далi й балакав, усi повмовкали й пiдступили ближче до столу. Грачi покинули iншi столи, а кiмната для танцiв спорожнiла. Щонайменше сто душ стояли щiльною мовчазною лавою навколо iхнього столу. З великих ставок почали ще до прикупу й усе лiзли та лiзли вгору, не прикуповуючи.

Кернс роздав карти. Француз Луi розпочав банк одною бляшкою – вона в нього йшла за сто доларiв. Кембл тiльки покрив ii, та Елам Гарнiш, до якого дiйшов ряд, шпурнув п’ятсот доларiв, зауваживши Макдональдовi, що стеле йому легку дорiжку.

Макдональд глянув на своi карти й поставив тисячу до мрiв бляшками. Кернс, подумавши чималу хвилю над своiми картами, покрив ii. Тепер французовi Луi, щоб не вийти з гри, треба було докласти дев’ятсот доларiв. Вiн так i зробив, повагавшись довгенько. Те саме мусив зробити й Кембл, щоб уже брати прикуп, але вiн на диво всiм покрив дев’ятсот i накинув ще тисячу.

– О, нарештi подерлися вгору, – зауважив Гарнiш, покрив тисячу п’ятсот та й собi ще накинув тисячу. – На й Фортуна, далебi, уже там сидить i дожидае. Наляжте добре на шлейки!

– І я не вiд того, щоб у гостi до неi, – озвався Ден Макдональд, покриваючи двi тисячi й ставлячи ще тисячу.

Отодi якраз грачi запалилися, упевнившись, що пiшла велика карта. Хоч на обличчях нiчого не було знати, та всi якось несвiдомо напружилися. Кожен намагався поводитись як звик за вдачею, але ж вдача в кожного була своя. Гел Кембл пiдкреслював свою звичайну обережнiсть. Француз Луi удавав велику зацiкавленiсть. Ден Макдональд зберiгав свою добродушнiсть, хоч деколи вона здавалась трохи перебiльшена. Кернс, як завжди, сидiв холодний i стриманий, а Елам Гарнiш, звiсно, жартував i смiявся.

У банку було вже одинадцять тисяч, i бляшки без ладу лежали купою серед столу.

– У мене нема бiльше бляшок, – жалiсно сказав Кернс. – Може, перейдiмо на записки?

– Дуже радий, що ти ще тримаешся, – весело вiдповiв Макдональд.

– Стривай, я ще не знаю! Я вже поставив тисячу. Що там у банку зараз?

– Щоб покрити, треба три тисячi, але нiхто тобi не боронить накинути ще.

– Еге, накинути! Думаеш, i в мене самi тузи, як у тебе! – Кернс глянув у своi карти. – А знаеш що, Маку? Щось мое серце чуе. Покрию я цi три тисячi.

Вiн написав на папiрцi суму, пiдписався й поклав на стiл.

Усi звернули очi на француза Луi. Той хвильку нервово перебирав руками карти.

– Ет, мое серце нiчого не чуе, – промовив Луi нарештi й досадливо шпурнув iх на стiл.

Усi сто з лишком пар очей утупились у Кембла.

– Я тебе не перекриватиму, Джеку, – сказав вiн i обмежився тим, що доклав потрiбнi двi тисячi.

Тодi всi очi звернулися до Гарнiша. Той щось надряпав на клаптику паперу й кинув його на стiл.

– Тiльки попереджую, що тут не доброчинне товариство й не недiльна школа, – сказав вiн. – Я крию тебе, Джеку, i ставлю ще тисячу; а ти що, Макдональде? Ось де розгiн твоiм тузам!

– Не бiйсь, я свого не вгавлю. Накидаю тисячу, – вiдповiв Макдональд. – Ну, що там твое серце чуе, Джеку?

– Щось чуе, – Кернс довго перебирав своi карти. – Граю далi, але я хочу, щоб ви знали, скiльки в мене грошей. Я маю пароплав «Бела», вартий двадцять тисяч доларiв i нi цента менше; е в мене Шiстдесята Миля, там на полицях краму на п’ять тисяч. Далi, ви знаете, що я купив тартака, вiн тепер коло Лiндермену; ще одне судно в мене будуеться. То як, можна менi поборгувати?

– Можна, можна, катай, – вiдмовив Буйний День. – А коли вже за це зайшла мова, то й я нагадую, що в мене е двадцять тисяч доларiв у сейфi в Мака та ще стiльки в землi на Лосячому. Ти ж знаеш мою займанку, Кембле? Є там на стiльки?

– Певне, що е.

– Скiльки там iз мене? – спитав Кернс.

– Двi тисячi покрити.

– Гляди, перекриемо, як не спасуеш! Далебi, перекриемо! – застерiг його Буйний День.

– Е, мое серце менi не збреше! – сказав Кернс, поклавши свого клаптя з написаними двома тисячами на купу. – Так воно менi й тьохкае, так i тьохкае!

– Менi мое серце нiчого не каже, проте карта в мене можлива, – заявив Кембл i поклав свого папiрця. – Одначе й не така, щоб лiзти ще вище. Я тiльки крию.

– А в мене саме така, – Буйний День подумав i написав папiрця. – Крию цю тисячу i накидаю ще одну.

Дiва, що вже стояла в нього за спиною, зробила те, чого не дозволяеться навiть найкращому друговi. Вона нахилилась йому через плече, узяла зi столу його карти i, держачи iх бiля самих його грудей, зазирнула в них. Вона побачила три кралi й двi вiсiмки. Грачi так i прикипiли очима до неi, але вона не дала взнаки нiчого. Обличчя ii, здавалося, скам’янiло, вираз його не змiнивсь анi на крихту. Жодна риска не здригнулася, анi очi не заблищали. Вона поклала карти назад на стiл так, як вони й були, униз лицем. Очi, що так пильно за нею стежили, вiдвернулися нi з чим.

Макдональд добродушно всмiхнувся.

– Крию тебе, Буйний Дню, i перекриваю ще на двi тисячi. А як там твое серце, Джеку?

– Та тьохкае, тьохкае! Тепер ви мене притисли, та воно так тьохкае, що грiх великий буде його не послухатись. Крию три тисячi. І ще одне мое серце чуе: Буйний День теж хоче покрити.

– Авжеж, хоче, – погодився Гарнiш пiсля того, як Кембл кинув своi карти, – той, далебi, знав, коли i як йому грати. – Крию двi тисячi i прикуповуймо.

Серед мертвоi тишi, що ii порушували тiльки голоси грачiв, роздано прикупи. У банку лежало вже тридцять чотири тисячi, а гра, може, й до половини ще не дiйшла. Дiва дуже здивувалася, побачивши, що Буйний День вiдкинув двi вiсiмки, залишив у себе три кралi й прикупив двi карти. Цей раз i вона не насмiла глянути в прикуп, бо вiдчувала, що вже може зрадити себе. Буйний День теж не заглянув у прикуп. Карти так i лежали лицем донизу, де iх йому покладено.

– А тобi? – спитав Кернс Макдональда.

– Не треба.

– Ти маеш право прикупити, – нагадав Кернс.

– Буде з мене й цих.

Кернс потяг сам двi карти, але не глянув на них. Гарнiш своiх також не брав.

– Я нiколи не лiзу поперед тузiв, – сказав вiн повагом, дивлячись на шинкаря. – Катай, Маку!

Макдональд уважно перелiчив своi карти, щоб ще раз упевнитися, чи вiн не помилився, тодi написав суму на клаптику паперу, поклав його в банк i сказав просто:

– П’ять тисяч.

Кернс пiд сотнею пильних поглядiв зазирнув до свого прикупу, перелiчив три карти у себе в руках, немовби хотiв переконатись, що вiн мае iх нiяк не бiльше, нiж п’ять, i написав щось на своему папiрцi.

– Крию тебе, Маку, i накидаю тiльки невеличку тисячку, щоб не залякати Буйного Дня.

Тепер усi перевели очi на Гарнiша. Той i собi глянув на прикуп i перелiчив карти.

– Я покриваю цi шiсть тисяч i ставлю на спробу ще п’ять, якраз щоб залякати тебе, Джеку.

– Я накидаю ще п’ять тисяч, теж щоб Джека залякати, – озвався й Макдональд. Голос у нього став ледь хрипкий i напружений, а кутики вуст нервово здригалися.

Кернс поблiд. Усi завважили, що рука йому тремтiла, коли вiн писав записку, але голос його не змiнився.

– А я накину ще п’ять тисяч, – сказав вiн.

Тепер центром уваги зробився Буйний День. У свiтлi гасовоi лампи над головами видко було, як блищить пiт у нього на чолi. Засмагле його лице ще потемнiло, набiгши кров’ю, чорнi очi горiли, а нiздрi жадiбно роздималися. Тi широкi нiздрi виказували його походження вiд диких предкiв, що витривали в життевiй боротьбi завдяки здоровим легеням i доброму вiддиховi. Проте голос його лишався такий самий твердий, i руки не тремтiли, як у Кернса.

– Я покриваю цi десять тисяч. Не думай, що я тебе злякався, Маку. Це я через оте Джекове серце.

– Серце не серце, а я ще додам п’ять, – сказав Макдональд. – До прикупу в мене була найкраща карта, гадаю, що так воно й тепер.

– А може, мое серце пiсля прикупу ще дужче тьохкае, – вiдмовив Кернс. – От так менi й нашiптуе – мовляв, лiзь, Джеку, ще вище, – i я накину ще п’ять тисяч.

Буйний День вiдхилився на спинку стiльця й, пiдвiвши очi на лампу, почав лiчити вголос:

– Я поставив дев’ять тисяч ще до прикупу. Потiм покрив i накинув двадцять одну. Разом тридцять. У мене ще лишаеться десять тисяч усього.

Вiн нахилився вперед i глянув на Кернса.

– Крию цi десять тисяч.

– Можеш iще набавити, коли хочеш, – вiдказав Кернс. – Твоi собаки в грi пiдуть за п’ять тисяч.

– Нi! Собаки – нiколи в свiтi! Ви можете виграти мое золото й iз нарiнком, але нiколи жодного собаки!

Макдональд довго думав. Нiхто не ворушився, анi шепотiв. Усi глядачi стояли в непослабнiй напрузi, нiхто навiть iз ноги на ногу не переступив. Запала побожна мовчанка. Тiльки чути було, як гуготить грубка та крiзь рубленi стiни приглушено долинало знадвору собаче завивання. Велика гра не щоночi трапляеться на Юконi, а ця була найбiльша за всю iсторiю краю. Шинкар нарештi промовив:

– Коли я програю, то зможу тiльки дати в заставу «Тiволi». Згоднi?

Решта двое грачiв кивнули головами.

– Тодi й я крию, – i Макдональд додав свою записку на п’ять тисяч.

Нiхто не простиг руки до банку й нiхто не сказав, якi мае карти. Серед глибокоi тишi Буйний День вiдкрив чотири королi й туза. Макдональд – чотири валети й туза; Кернс чотири королi й трiйку. Кернс простяг руку i, загарбавши весь банк, посунув його до себе. Рука його тремтiла.

Буйний День вибрав туза з своiх карт i кинув його до Макдональдового туза, кажучи:

– Ось що мене пiддрочило! Я знав, що мене можуть побити тiльки чотири королi. Вони в нього й опинились. А що було в тебе? – щиро зацiкавлений, звернувся вiн до Кембла.

– Неповна масть iз чотирьох; добре прикупити – й гра була б нiчогенька.

– Ще б пак! Чого ж ти не прикупляв? У тебе ж могла вийти або коронка одноi мастi, або повна масть!

– Отож-бо! Того я й просадив шiсть тисяч, поки вийшов з гри, – сумно сказав Кембл.

– Менi було б вигiднiше, якби ти прикупив, – засмiявся Буйний День. – Я не дiстав би тодi цiеi четвертоi кралi. А тепер доведеться найматись до Бiллi Ролiнза i везти пошту в Даю. Ну, скiльки загрiб, Джеку?

Кернс пробував лiчити виграш, але був занадто схвильований. Гарнiш присунув банк до нього i твердою рукою, вiдсортовуючи бляшки вiд записок, полiчив усю суму.

– Сто двадцять сiм тисяч! – оголосив вiн. – Ну, Джеку, можеш спродуватись i – гайда додому.

Щасливий Джек Кернс усмiхався й кивав головою, але не мiг i слова вимовити.

– Я б гукнув, щоб принесли по чарцi, – озвався Макдональд, – та шинок уже не мiй.

– Як то не твiй! – заперечив Кернс, облизавши язиком сухi губи. – З мене досить розписки, вiддаси коли зможеш. Але по чарцi ставлю я.

– Ну, замовляйте, кому що! Хто виграв – ставить могорича! – голосно гукнув Буйний День до тих, що обступили стола, пiдвiвся зi стiльця i взяв Дiву за руку. – Гей, танцюристи! Ходiмо ще потанцюемо! Ще маемо час. Панi Фортуна й пошта потерплять до ранку. Чуете, Ролiнзе? Наймаюся до вас i завтра о дев’ятiй годинi рушаю до солоноi води. Ну, ходiмо! Де той скрипаль?




Роздiл III


Буйний День гуляв. Нiч належала йому, i вiн був ii душею, заводiем усiеi гульнi. Усi переймалися його невтомною веселiстю. Вiн розходжувався чимраз дужче, а за ним i решта. Кожну його витiвку пiдхоплювали всi – хiба вже хто зовсiм зачмелiв i тiльки безглуздо тяг свою пiсню або валявся пiд столом. І нiякi бешкети не порушували загальних веселощiв. На Юконi знали, що коли Буйний День гуляе, анi гнiву, анi сварок чи бiйок бути не повинно. Давнiше декому траплялось переступити цей звичай, але тодi винний спiзнавав справжнiй гнiв, i дiставав такого прочухана, якого мiг дати лише Буйний День. З ним усi мусили тiльки веселитись i радiти, а нi – то йти геть.

Буйний День був невтомний. Помiж танцями вiн сплатив Кернсовi двадцять тисяч золотим пiском i переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само вiн умовився з Бiллi Ролiнзом щодо пошти й пiдготувався вiд’iжджати. Вiн попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був iндiянин-танана. Вiн давно вже покинув свое плем’я i служив бiлим, що навалою прийшли на землю його батькiв. За часинку вiн увiйшов до «Тiволi». Серед гумору гулянки цей чудовий взiрець дикунськоi раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокiйно й байдуже стояв i слухав Гарнiшевого наказу.

– Гм… – приказував вiн, загинаючи пальцi за кожним загадом. – Забери листи вiд Ролiнза… склади iх у санки… вiзьми харчу собакам до Селкiрка… Гадаеш, у Селкiрку е багато собачого харчу?

– Авжеж е, Камо.

– Гм… О дев’ятiй годинi приiдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – нi. А може, взяти опону, оту малу?

– Не треба, – рiшуче вiдповiв Буйний День.

– Дуже вже холодно.

– Ми поiдемо хутко. Повеземо купу листiв туди, тодi купу листiв звiдти. Ти ж чоловiк дужий. Холоднiше буде – хутчiше iхатимемо, та й гаразд.

– Авжеж, гаразд, – пробурмотiв покiрливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятiй я буду готовий.

Вiн повернувся на п’ятах своiх мокасинiв i вийшов, незворушний i мовчазний, як той сфiнкс, нi з ким не прощаючись i не розглядаючись на боки. А Дiва вiдвела Буйного Дня в куток.

– Слухай-но, – сказала вона, – то це ти, виходить, усе за вiтром пустив?

– Аж засвистiло.

– У мене в Маковому сейфi лежить вiсiм тисяч… – почала була вона.

Та Буйний День не дав iй доказати. Йому вже вздрiлися поворозки вiд фартуха. І вiн сахнувся вбiк, як невиiжджений жеребчик.

– Пусте, – сказав вiн. – Голий я прийшов на цей свiт, голий i пiду з нього. І вiдколи я тут, тiльки те й роблю, що все пускаю за вiтром. Ходiмо краще потанцюемо вальса.

– Та послухай же! Грошi ж моi лежать дурно, позич iх у мене… або вiзьми як пай до спiлки, – додала вона похапцем, побачивши його стривожений вираз.

– Я нiкого до спiлки не приймаю, – вiдповiв вiн. – Я сам себе фiнансую, i коли загребу шмат – то вже все мое! Дякую, рибонько, дуже тобi вдячний! Я свое надолужу, перевозячи пошту.

– Еламе!.. – прошепотiла вона з ласкавим докором.

Нараз, чудово вдавши буйний захват, вiн помчав ii в танцювальну кiмнату i шалено закрутив у вальсi; а вона думала про залiзне серце цього чоловiка, що стискав ii в своiх обiймах i опинався всiм ii хитрощам.

О шостiй уранцi, розпалений вiд вiскi, проте зовсiм не п’яний, вiн стояв бiля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двое ставали навскоси один проти одного, правими лiктями спиралися на стiл i, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стiльницi. Один за одним пробував свою силу, але нiкому не пощастило пригнути Гарнiшеву руку. Навiть обидва велетнi, Олаф Гендерсон та француз Луi, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, – вiн запропонував iм iншу спробу.

– Слухайте-но сюди! – гукнув вiн. – Я зараз зроблю двi речi. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неi, що коли будь-хто з вас пiдiйме стiльки мiшкiв борошна, скiльки його сила, я набавлю ще два i всю купу пiдiйму сам.

– Та невже? Але я згоден! – загримiв француз Луi серед захопленого гомону.

– І я! – гаркнув Олаф Гендерсон. – І я не гiрший за тебе, Луi. Беру на себе половину.

Гарнiшеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларiв. Луi з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдовоi комори принесено мiшки з борошном, по п’ятдесят фунтiв кожний. Спершу почали пробувати силу iншi. Присунули два стiльцi. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловiки намагалися за мотузку пiдняти мiшки, що лежали долi мiж стiльцями, зв’язанi докупи. Багатьом пощастило пiдняти чотириста або п’ятсот фунтiв; були такi, що дотягли й до шестисот. Обидва велетнi почали з семисот. Тодi француз Луi доклав ще мiшок i пiдняв сiмсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сiмсот п’ятдесят. Але вiсiмсот не пощастило пiдняти нi тому, нi другому. Ще й ще пробували вони пiдняти вагу; пiт повиступав обом на чолi, все тiло, здавалося, трiщало вiд натуги, але обидва могли тiльки зрушити чи зсунути мiшки, а вiдiрвати iх вiд пiдлоги не мали сили.

– Ну, Буйний Дню, iй же богу, цього разу ти дав маху, – сказав француз Луi, випростуючись i злiзаючи зi стiльця. – Це треба бути залiзному, щоб таке зробити. Ще сто фунтiв… нi, друже, анi ще десять не пiднiмеш.

Мiшки розв’язано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:

– Один, а не два!

– Нi, два! – враз гукнув хтось. – Такий був заклад.

– Та уже ж вони не пiдняли цього, вони пiдняли тiльки сiмсот п’ятдесят! – наполягав Кернс.

Буйний День вiдмахнувся щедрим жестом.

– Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, – один бiльше, один менше! Як не пiдiйму трьох зайвих, то не пiдiйму й двох. Кладiть.

Вiн вискочив на стiльцi, присiв, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив м’язи, знову iх вiдпружив, нiби спитуючи, чи справнi всi пiдойми його тiла.

Француз Луi, що скептично дивився на те, гукнув;

– Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!

Гарнiш знову напружив м’язи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тiла. І зовсiм непомiтно, легко й рiвно страшний дев’ятисотфунтовий тягар пiднявся з пiдлоги й заколивавсь, як вагадло, помiж його нiг.

Олаф Гендерсон глибоко, гучно зiтхнув. Дiва, що й собi несвiдомо до болю напружила м’язи, враз ослабла. А француз Луi шанобливо сказав:

– Вiтаю, мсье Буйний Дню! Я тiльки велика дитина, а ти – великий чоловiк.

Гарнiш кинув свiй тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.

– Ну, важ! – гукнув вiн, шпурляючи свою торбинку вагаревi. Той усипав у неi золота на чотириста доларiв iз французовоi й Гендерсоновоi торбинок.

– А тепер усi сюди! – провадив Буйний День, – Вибирайте собi отруту! Хто виграв – платить!

– Сьогоднi моя нiч! – вигукнув вiн ще за десять хвилин. – Я самотнiй сiрий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогоднi мiй день народження, единий мiй день на рiк, i я можу повалити кожного з вас! Ходiмо! Я всiх вас викачаю в снiгу! Ану, ворушiться, старожитцi й чечаки! Ходiть, усiх вас буду хрестити!

Юрба посунула у дверi. Залишились тiльки буфетники та п’янi, що спiвали собi далi.

Макдональдовi промайнула в головi думка пiдтримати власну гiднiсть. Вiн пiдiйшов до Буйного Дня з простягненою рукою.

– Що, ти перший? – Буйний День зареготав i схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.

– Нi, нi, я тiльки хочу привiтати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в снiг. Що я можу зробити з людиною, яка пiдiймала дев’ятсот фунтiв?

Макдональд сам важив сто вiсiмдесят фунтiв. Буйний День тримав його тiльки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тiволi», вiн в одну мить повалив його долiлиць у снiг. Тодi, хапаючи тих, котрi ближче, так самiсiнько звалив одного за одним ще пiвдесятка. Шкода було опинатись. Усi летiли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у м’який i глибокий снiг. У примерхлому свiтлi зiр важко було вiдрiзнити тих, що вже викачались у снiгу, вiд тих, що чекали своеi черги. Тому Буйний День почав обмацувати iм спини й плечi, щоб розпiзнати, хто в снiгу, а хто нi.

– Ще не хрещений? – питав вiн щоразу, простягаючи своi страшнi руки.

У кучугурi вже лежало поряд кiлькадесят чоловiк. Декотрi зводились навколiшки, жартома вдаючи покору, i, посипавши собi голову снiгом, казали, що обряд над ними вже виконано.

Лише п’ятеро ще стояли купкою осторонь. Лiсовики, засельпики диких краiв, вони радi були помiрятися силою з будь-ким, хоч би i в його день народження.

Цi люди пройшли найсуворiшу життеву школу, вистояли на вiку безлiч боiв, вони були лицарi кровi, поту й витривалостi, та все ж iм бракувало одного, чого Буйний День мав надмiр: досконалоi злагоди нервiв i м’язiв. У цьому не було жодноi його заслуги, тiльки дарунок природи. Такий вiн уродився. Його нерви передавали накази вiд мозку швидше, нiж iхнi; думка, що диктувала вчинки, розвивалася жвавiше. Самi його м’язи, завдяки швидшим хiмiчним реакцiям у них, слухались наказiв його волi швидше, нiж iхнi. Так уже вiн був створений. М’язи в нього були нiби начиненi потужною вибухiвкою. Пiдойми його тiла дiяли, мов сталевi щелепи капкана. А до всього вiн мав ту надлюдську силу, що даеться хiба одному на мiльйон, силу дивовижну не стiльки величиною, скiльки якiстю, незмiрною органiчною перевагою в самiй структурi м’язiв. Наскоки його були такi блискавично рвучкi, що супротивник не встигав збагнути його намiру й учинити опiр, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, вiн завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.

– А ви чого там поставали? – звернувся Буйний День до тих п’ятьох. – Ходiть-но, ходiть сюди, я й вас так самiсiнько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогоднi, у день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усiх вас. Хто це там так свiтить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!

Пат Генреген, вiдомий бешкетник, колись професiйний кулачний перебiець, виступив наперед. Обидва зчепились, i не встиг iрландець напружити м’язи, як вiдчув себе в залiзних лещатах пiвнельсону й угруз головою та плечима в снiг. А колишнiй лiсоруб Джо Гайне гепнувся нiби з другого поверху: Гарнiш кинув його через себе, ще до того, як вiн наготувався, чи принаймнi так Гайне потiм виправдовувавсь.

Буйний День не вiдчував анi найменшоi втоми; вiн не виснажував сили довгою натугою. Усе вiдбувалося в одну мить. Раптовий м’язовий вибух, блискавичний i страшний, а за мить тiло вже знов розслаблялося.

Доктор, чи коротше Док Вотсон, сивобородий, нiби викутий iз залiза чолов’яга з темним минулим, страшний у бiйцi, опинився в снiгу за якусь частку секунди перед своiм наскоком. Док саме пiдбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетiв на нього так спрожогу, що вiн беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собi напасти на Буйного Дня зненацька. Вiн кинувся на нього збоку, коли Гарнiш нахилився й допомагав Доковi Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його колiньми в бiк, Гарнiш не встояв i впав на всi чотири. Але й Олаф, з розгону перелетiвши через нього, теж упав. Ще вiн не встиг пiдвестись, як Буйний День уже насiв на нього й знову перекинув. Набравши повнi жменi снiгу, вiн почав ним розтирати Олафовi лице й вуха i запихати за комiр.

– Ну, я не кволiший за тебе, Буйний Дню, – бубонiв, зводячись на ноги, Олаф, – але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!

Француз Луi був останнiй iз п’ятьох; те, що вiн бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину вiн кружляв i вивертався вiд Буйного Дня. Потiм вони зiтнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, i жоден не мiг подужати другого. Аж ось, як розгорiлася цiкавiсть глядачiв, Буйний День ужив одного зi своiх блискавичних викрутiв: натиснув у iнший бiк, уклавши в той рух усю вибухову силу своiх м’язiв, i враз Луi, хоча й опираючись так, що аж кiстки йому трiщали, поволi став злягати горiлиць у снiг.

– Хто виграв, той частуе! – гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бiгцем подався до «Тiволi». – Гей, хутчiше всi сюди, на гостини до зеленого змiя!

Усi вишикувались довгою лавою бiля прилавка, декуди по двое й по трое, i тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворi було шiстдесят градусiв пiд нулем.

Бетлс, сам один iз найуславленiших своею вiдвагою й завзяттям старожитцiв, урвав п’яницьку пiсню про сiк сасафрас i пiшов, заточуючись, привiтати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, i вiн урочисто, як справжнiй оратор, зняв голос:

– Чуете, хлопцi! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своiм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Вiн увесь вiд мокасинiв до голови щире золото найвищоi проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Вiн був хлоп’я, зовсiм хлоп’я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, у таких лiтах ще пiд носом було мокро. Вiн нiколи не був писклям, вiн i вродився дорослим. За тих часiв, скажу я вам, чоловiк мусив бути чоловiком. Тодi не було ще оцiеi здохлячоi цивiлiзацii, що прийшла до нас тепер.

Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.

– За тих добрих давнiх часiв, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконi, нам iз неба не ллялася юшка, i зайти пообiдати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як крiль на рiчцi скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущi!

Цi його переплутанi слова зустрiнуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарнiша з обiймiв i розлючено обернувся до юрби:

– Смiйтесь, ви, шолудивi, безрогi, смiйтесь! А я вам у вiчi скажу: найкращий iз вас не вартий розв’язати ремiнця йому на мокасинах! Хiба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День зi староi гвардii. Вiн справдешня «закваска». Тодi в нас не було нiяких цих пароплавiв, анi факторiй. Тодi нам раз у раз доводилося живитися тiльки кролячими слiдами та лососячими вихлюпами!

Вiн окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, i почали вимагати промови вiд Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стiльця й помогли йому на нього вилiзти. Не тверезiший за iнших, тепер вiн високо пiдносився над ними – над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки, з рукавицями, що телiпалися в них на шиi, i в шапках, що своiми пiднятими навушниками нагадували крилатi шоломи стародавнiх вiкiнгiв. Чорнi Гарнiшевi очi виблискували, на засмаглих щоках виступили густi рум’янцi пiсля багатьох чарок. Його привiтали радiсними вигуками, що довго не вщухали, i очi йому мимохiть зволожились, дарма що вигуки тi були здебiльше п’янi й безглуздi. Адже так люди поводилися споконвiку: i в глибоких печерах, сидячи навпочiпки довкола вогнища, i в пишних палатах iмператорського Риму, i в неприступних замках баронiв-розбiйникiв – вони так само бенкетували, бились i пиячили, як i тепер у модерних готелях, що пiдпирають небо, або в п’яницьких вертепах приморських мiст.

Отак i люди, що лавою обступили Гарнiша, були хвальковитi, п’янi й галасливi будiвники держави в присмерку полярноi ночi, що на короткi буйнi хвилини дали собi перепочинок вiд надлюдськоi працi, якою вщерть повна була iхня похмура дiйснiсть. Цi новiтнi героi мало чим рiзнились вiд героiв давнини.

– Хлопцi! – почав не зовсiм твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. – Що ж менi вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приiхав вiн iз Пiвнiчноi Каролiни. То вiн цю саму пригоду менi й оповiдав. Якось у нього на батькiвщинi, у горах, справляли весiлля. Посходились i родичi, й приятелi. Пастор кiнчав уже вiнчання i промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловiк не розлигае…»

Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось менi наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоiть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слiд!»

…Ну от, коли дим розiйшовся, молода озираеться i бачить: пастор лежить мертвий, молодий – мертвий, брат мертвий, двое дядькiв мертвi й п’ятеро весiльних гостей теж мертвi. Вона глибоко-глибоко зiтхнула й каже: «Оцi новомоднi самозвiднi пiстолети всi моi надii розбили!..».

Отак i я вам мушу сказати, – докiнчив Буйний День, як регiт стих, – цi чотири Джековi королi розбили моi надii! Я пустив усе за вiтром, аж засвистiло, i мушу рушати до Даi.

– Назовсiм? – спитав хтось.

Гнiвний вираз перебiг по обличчю Гарнiшевi, але за мить природна добродушнiсть узяла гору.

– Що, на глузи мене береш? – вiдповiв вiн, усмiхаючись. – Звiсно, я не маю на думцi зовсiм утiкати.

– Ану забожися, Буйний Дню! – гукнув той самий голос.

– Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чiлкутський перевал в осiнню снiговицю вiсiмдесят третього року. Я мав тiльки подерту сорочку на хребтi та жменю борошна – ото й усього добра. Цiлу зиму заробляв на харчi в Джуно, а навеснi ще раз перейшов Чiлкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не пiду звiдси, доки не вiзьму свого. Отже, ще й досi я його не взяв, через те я й тут i, далебi, не маю на думцi поки що йти звiдсiль. Вiдвезу пошту й гайда назад. Анi на нiч не зостануся в Даi. Вiзьму пошту, перемiню собак, захоплю харчiв i – назад через Чiлкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, i головою Іоанна Хрестителя, що не пiду звiдси, доки не загребу банку, i, кажу я вам, чималий вiн мусить бути!

– А який це, по-твоему, чималий? – спитав унизу Бетлс, що нiжно обiймав йому ногу.

– Еге, скiльки? Який це, по-твоему, чималий? – загукали iншi.

Буйний День подумав хвильку.

– Чотири або п’ять мiльйонiв, – повагом промовив вiн нарештi й пiднiс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регiт. – Але я не заганятимусь дуже, пiдведу риску й пiд мiльйоном. Зате ж анi на унцiю не менше! Тiльки тодi пiду з цього краю.

Його слова знову зустрiнуто вибухом глуму. Досi ще нiкому не траплялось не те що мiльйона – сотнi тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконi не сягав п’яти мiльйонiв.

– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогоднi Кернс? До прикупу вiн був нам не страшний. Його три королi мало чого були вартi. Але його серце чуло, що йде четвертий, i вiн узяв його. Отак i мое серце щось чуе. На Юкон iде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, анi про Березовий струмки. Про них i говорити не варто. Я кажу про справжне золото, що вiд нього вам волосся дубом стане. Воно вже лiзе з землi, i нiщо його не спинить. Воно вилiзе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то моi слiди приведуть вас кудись до Стюарту, Індiяни чи Клондайку: тiльки привезу пошту й зараз лечу на тi рiчки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопцi, багате золото пiд самим дерном, по сто доларiв на миску, i п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!

Вiн пiднiс до рота чарку вiскi.

– За те, щоб усi ви взяли свою пайку з нього!

Вiн випив вiскi, злiз зi стiльця й знову потрапив у Бетлсовi ведмежi обiйми.

– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогоднi не поiхав, – сказав пiдiйшовши Джо Гайнс. – Я допiру дивився на градусника надворi. Мороз кусаеться: шiстдесят два пiд нулем, i до того йдеться, що спуститься ще. Лiпше перечекати.

Буйний День осмiхнувся, й старожитцi довкола зареготали.

– Отакi ви, безрогi! – гукнув Бетлс. – Боiтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаете Буйного Дня, коли думаете, що мороз його спинить.

– Приморозить собi легенi, та й годi, – вiдмовив Гайне.

– Авжеж, приморозить собi смочка в ротi. Ти, Гайнсе, у цiй сторонi щойно третiй рiк, ще не призвичаiвся, а я сам свiдок, як Буйний День пройшов по Койокуку п’ятдесят миль за день, коли градусник показував сiмдесят два градуси.

Гайне насуплено похитав головою.

– Отак же й приморожують легенi, – жалiсним голосом промовив вiн. – Як Буйний День виiде перше, нiж пересядеться мороз, то нiзащо не витримае! Адже ж вiн iде без намета й без опони.

– До Даi добра тисяча миль, – сказав Бетлс, вилiзши на стiлець i обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. – Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад iз першим-лiпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днiв буде там.

– Пересiчно по тридцять три милi на день, – нагадав Док Вотсон. – Я знаю, що це таке, бо сам попоiздив. Як захопить його хуртовина на Чiлкутi, то цiлий тиждень може продержати.

– Тринди-ринди! – вiдрубав Бетлс. – І назад тисячу миль вiн так само проiде за тридцять днiв! Ставлю п’ятсот доларiв, i кат бери хуртовину!

Щоб пiдперти своi слова, вiн витяг торбинку iз золотом, завбiльшки з болонську ковбасу, i шпурнув ii на стiл. Док Вотсон кинув i свою поряд.

– Згода! – гукнув Буйний День. – Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п’ятсот доларiв, що за шiстдесят днiв, лiчивши вiд сьогоднi, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тiволi»!

Довкола недовiрливо загомонiли. З десятеро чоловiк повитягали своi торбинки. Джек Кернс протиснувся крiзь юрбу й став перед Гарнiшем.

– Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся анi за сiмдесят п’ять днiв!

– Не треба менi твоеi ласки, Джеку! – вiдказав Гарнiш. – Ставлю порiвну, i за шiстдесят днiв.

– Сiмдесят п’ять днiв! Два проти одного, що не повернешся! – уперто правив своеi Кернс– П’ятдесята Миля вже звiльниться з-пiд криги, i при березi лiд пiдтане.

– Що ти в мене виграв, Джеку, те твое, – не поступався Гарнiш. – І в такий спосiб ти менi нiчого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати менi грошей, але я тобi ось що скажу, Джеку: мое серце теж чуе, що я свое надолужу! Незабаром я все вiдiграю. Пожди тiльки, поiш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тодi ми з тобою сядемо «без стелi» й так заграемо, що аж дим пiде! Згода?

Вони стисли один одному руки.

– Звiсно, вiн повернеться, – прошепотiв Кернс до Бетлса. – Ставлю п’ятсот, що Буйний День повернеться за шiстдесят днiв! – додав вiн уголос.

Бiллi Ролiнз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обiймах.

– Їй-богу, i я хочу забитися! – сказав Олаф Гендерсон, вiдводячи Гарнiша вбiк вiд Бетлса й Кернса.

– Хто виграв – ставить могорич! – закричав Буйний День, заклавшися з ним. – А я певен, що виграю! Тiльки шiстдесят днiв довго чекати, кажiть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?

Бетлс iз чаркою вiскi в руцi вилiз на стiлець i, похитуючись, завiв пiсню, едину, яку знав:

Се Генрi Ворд Бiчер, здаеться менi,
І школи недiльноi учителi
П’ють сiк сасафрас, мов воду.
Та свiй я заставляю вiк:
Якщо вони п’ють сiк,
То сiк iз забороненого плоду.

Юрба пiдхопила хором:

Та свiй я заставляю вiк:
Якщо вони п’ють сiк,
То сiк iз забороненого плоду.

Хтось вiдчинив надвiрнi дверi, i кволе сiре свiтло зазирнуло до шинку.

– Буйний день! Буйний день уже! – гукнув хтось.

Гарнiш одразу рушив до дверей, вiдгортаючи вниз навушники своеi хутряноi шапки. Кама стояв надворi бiля санок, довгих i вузьких, сiм iз половиною футiв завдовжки й шiстнадцять дюймiв завширшки. Їх дно, зашите дощечками впоперек, пiдносилось на шiсть дюймiв над полозками на пiдрiзах. На них, поперев’язуванi мiцним ремiнням iз лосячоi шкiри, лежали брезентовi мiшки з поштою, одежа та харчi на людей i собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п’ятеро собак, укритих iнеем. То були ескiмоськi пси, дiбранi зростом i мастю, усi надзвичайно великi й сiрi. Вiд своiх хижих iклiв аж до кудлатих хвостiв – усi вони, як один, достоту нагадували вовкiв. Та вони, власне, й були вовки, прирученi, звiсно, а все ж вовки i з вигляду, i натурою. Зверху, застромленi пiд ремiння, лежали напоготовi двi пари широких плетених лижв.

Бетлс показав на позшиванi в укривало шкурки полярних зайцiв, що виглядали з одного мiшка.

– Оце й уся його постiль! – сказав вiн. – Шiсть фунтiв хутра. Це найтеплiше, що вiн мае. Але нехай мене лиха година вiзьме, коли я пiд ними нагрiвся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна пiч, ось що.

– Не хотiв би я бути отим iндiянином! – зауважив Док Вотсон.

– Вiн його зажене, ухоркае до смертi! – аж простогнав у захватi Бетлс. – Я добре знаю, адже ж я бував iз ним у дорозi! Цей нiколи у свiтi не стомлюеться. Вiн не тямить навiть, що то воно е втома! Якось при сорока п’яти градусах пiд нулем вiн цiлий день iшов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на свiтi може таке утнути?

А тим часом Буйний День прощався з усiма, хто юрмився навколо нього. Дiвi конче заманулося його поцiлувати. Гарнiш, хоч i стуманiлий ще вiд вiскi, збагнув, проте, як не зачепитися за фартуховi поворозки. Вiн поцiлував Дiву, але так само щиро поцiлував i iнших трьох жiнок. Натягли довгi рукавицi, вiн пiдняв собак i став на свое мiсце бiля кермовоi жердини в передку санок.

– Ну, голуб’ята, гайда! – гукнув вiн.

Собаки налягли всiею своею вагою на шлеi, припали до снiгу, аж риючи його лапами, i, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День i Кама мусили бiгти, щоб не вiдстати вiд них. Отак бiгом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону i незабаром зникли в сивiй iмлi.




Роздiл IV


На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, i собаки пробiгали пересiчно по шiсть миль за годину. Буйний День i Кама по черзi заступали один одного бiля жердини. Кермувати санками та бiгти поперед них була робота важкенька. Той, хто змiнився, бiг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.

Праця була тяжка, зате пiдгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертоi дороги. Згодом, коли доведеться iхати без дороги, то й три милi на годину буде добре. Тодi вже не пiдбiжиш за собаками i не пiд’iдеш, не спочинеш. Тодi бiгти бiля жердини не мудра буде справа. Тодi вiддихаеш бiля неi пiсля тяжкоi працi – пробивати дорогу собакам на своiх лижвах. Це вже робота не вельми пiдгониста. А далi ще будуть такi мiсця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тодi радий будеш i милi на годину! Такi крижанi зашерети неминучi. Правда, вони недовгi, але й миля на годину потребуе нелюдських зусиль.

Кама й Буйний День не балакали: i робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазнi за дiлом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебiльшого тiльки буркав. І запряг бiг тихо, хiба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тiльки, як сталевi полозки скреготять по нерiвному льоду та як порипують санки.

Неначе стiна стала мiж гомоном «Тiволi» та новим свiтом, що в нього поринув Буйний День, свiтом тишi й супокою. Нiщо нiде й не ворушилось. Юкон спав пiд трифутовим крижаним покривом. Анi найлегший вiтерець не подихав. Сiк застиг у стовбурах ялиць, що лавою здiймалися обабiч рiчки. Дерева з до краю обважнiлим вiд снiгу гiллям неначе закам’янiли. Найменше здригання – i снiг би осипався з них, але вiн не осипався. Санки були едина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипiння полозкiв тiльки пiдкреслювало навколишню тишу.

Це був мертвий свiт, мертвий i сiрий. Година стояла ясна й суха. Анi слiду вологи в повiтрi, анi туману, анi мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на пiвднi сонце неухильно пiдбивалося зiсподу до обрiю, але мiж ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землi. Юкон лежав у пiчнiй тiнi, i самий день був, властиво, тiльки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли рiчка, загнувши розлогу луку, вiдкрила оковi широкий простiр на пiвднi, краечок сонця виткнувся понад обрiй. Але воно не пiдiймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лiнiею i опiвднi своiм спiднiм краем тiльки ледь-ледь пiднялось над обрiем. То було притьмарене, блiде сонце. Його промiння не грiло, i на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дiйшовши полудневоi лiнii, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрiй, i земля знову загорнулася в тiнь.

Люди й собаки все бiгли та бiгли. Щодо харчування Буйний День був справжнiй дикун, такий самий, як i його Кама. Обидва вони могли iсти, як i де доведеться. Коли наiдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали рiски в ротi хтозна як довго. Собаки iли тiльки раз на день, i лише зрiдка iм перепадало бiльш, як по фунту сушеноi риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющi й заразом у якнайлiпшому станi. У них, так само як i в iхнiх предкiв-вовкiв, травнi процеси були вкрай економнi й досконалi. Нiщо не марнувалось, усе з’iдене до крихти перероблялося на енергiю.

Кама й Буйний День подiбнi були до них. Нащадки поколiнь, що чимало на собi витерпiли, вони також могли багато витерпiти. Вони споживали саме в мiру потреби, i не бiльше. Невеличка кiлькiсть iжi давала iм величезну енергiю, бо в них у органiзмi нiщо не пропадало. Винiжений городянин, що працюе за письмовим столом, звiвся б нiнащо й страждав би хтозна-як вiд того харчу, що iли Буйний День та Кама i що давав iм снагу до найтяжчоi фiзичноi працi. Вони добре знали те, чого не знае кабiнетний працiвник, – що то е бути ввесь час голодному, – i через те могли iсти коли завгодно. Їхнiй апетит завжди був при них i завжди був вовчий. Вони пожадливо ковтали все, що iм подавалось, i нiщо iм нiколи не вадило.

Десь близько третьоi години пополуднi довге смеркання зiйшло на нiч. На небi висипали зорi. Великi, яскравi, вони миготiли, здавалось, над самою головою. У iхньому свiтлi люди й собаки бiгли й бiгли далi. Вони не знали втоми. А це ж був не якийсь особливий день, тiльки перший з шiстдесятьох таких самiсiньких днiв. Хоча напередоднi Буйний День прогуляв, протанцював, прокубрячив цiлу нiч, на ньому це не вiдбилось анiтрохи: по-перше, через його надзвичайну життеву наснагу, а по-друге, через те, що таких ночей у нього в життi було не густо. Склянка кави перед сном дужче б уплинула на людину кабiнетну, нiж на Гарнiша пиятика та гульбощi упродовж цiлоi ночi.

Буйний День не мав годинника, але вiн вiдчував час i досить точно визначив його якось пiдсвiдомо. Коли, на його думку, минула шоста година, вiн почав назирати мiсця для ночiвлi. Юкон саме робив колiно, i дорога перетинала рiчку. Не побачивши по цiм боцi пiдхожого мiсця, вони подались на той бiк. До другого берега було з милю, та на половинi дороги вони натрапили на крижаний зашерет i втратили цiлу годину, пробиваючись помiж крижинами. Нарештi Буйний День нагледiв те, чого вони шукали: суху деревину недалеко вiд берега. Кама щось буркнув задоволено. Санки виiхали на берег, подорожнi почали лаштуватись на ночiвлю.

Розподiл працi в них був досконалий. Кожен знав, що йому робити. Буйний День узяв сокиру й розрубав суху ялицю, а Кама лижвою розгрiб на два фути снiг на рiчцi й другою сокирою наколов льоду варити страву. Клаптем сухоi березовоi кори розпалили вогнище. Буйний День заходився куховарити, а iндiянин розвантажив санки, роздав собакам пайку сушеноi риби i повiсив торбу з харчами високо на гiлляку, щоб вони не могли доскочити. Тодi зрубав невеличку ялинку, обчухрав ii, утоптав снiг при вогнищi, застелив його щiльно свiжим пагiллям i кинув на нього свого й Гарнiшевого мiшки. Там були сухi панчохи, спiдня бiлизна та укривала iз заячих шкурок. У Ками було iх два, а в Буйного Дня тiльки одне.

Вони працювали безупинно, мовчки, не марнуючи часу. Кожен справляв, що треба, не зважаючи й не чекаючи на другого. Як не стало льоду до варива, Кама мовчки пiшов наколоти його, а як собака випадком звалив поставлену лижву, Буйний День поставив ii знову на мiсце. Поки кипiла кава й смажилося сало, вiн заколотив млинцi й приставив до вогню великого казанка з бобами. Кама повернувся з рiчки i, сiвши скраечку на ялинове гiлля, заходився лагодити збрую.

– Боюся, що Скукум i Буга знов буде погризся, – сказав вiн, беручись до iжi.

– Наглядай за ними, – коротко вiдповiв Буйний День. Ото була й уся iхня розмова при вечерi. Раз за iжею Кама лайнувся, скочив i, вхопивши головешку з вогню, кинувся розбороняти собак, що зчепилися гризтись. Буйний День, напихаючи собi рота, не переставав кидати шматочки льоду в бляшаний казанок, де вони танули. Вечерю впорали хутко. Кама пiдкинув дров у вогонь, нарубав iх на ранок i взявся знову до збруi. Буйний День, не жалкуючи, накраяв сала й укинув у казанок, де варилися боби. Попри сильний мороз, мокасини в обох були мокрi. Коли все впорали й можна було вже не злазити з острiвця намощеного гiлля, вони постягали iх i повiсили сушитися на застромлених бiля вогню патичках, повертаючи то одним, то другим боком.

Коли боби вкипiли, половину iх Буйний День висипав у торбину на пiвтора фути завдовжки й три дюйми завширшки й залишив на снiгу, щоб добре замерзло, а решту покинув у казанку на завтра, на снiданок.

Було вже пiзнiше за дев’яту годину. Собаки давно втихли. Потомленi тварини поскручувались калачиком у снiгу, поховавши писки й понакривавшися зверху кудлатими вовчими хвостами. Люди й собi стали лагодитися спати. Кама розстелив свое хутряне укривало i закурив люльку. Буйний День скрутив цигарку з рудого паперу.

– Я гадаю, ми сьогоднi пройшли миль iз шiстдесят, – сказав вiн.

– Так i я гадай, – вiдповiв Кама. То була iхня друга розмова за вечiр.

Поскидавши своi парки, вони понадягали вовнянi светри, позагортались у хутрянi укривала й позасинали ту ж мить, як заплющили очi.

У морозяному повiтрi тремтiли й виблискували зорi. Над головами вигравало всiма барвами пiвнiчне сяйво. Пасма його променями велетенських свiтлометiв палахкотiли на небi.

Буйний День прокинувся зовсiм поночi й розбудив Каму. На небi ще палало сяйво, але день уже почався. Розiгрiли млинцi, боби, смажене сало, поснiдали й запили кавою. Собакам не дали нiчого. Вони сидiли на снiгу, пообгортавши лапи хвостами, i здалеку жадiбно стежили за людьми. Раз у раз котрийсь собака пiдводив то одну, то другу передню лапу: мороз, видно, добряче хапав iх спiдсподу. Було страшенно холодно, не менш як шiстдесят п’ять градусiв пiд нулем. Кама, запрягаючи собак голими руками, не раз мусив пiдходити до вогню й грiти закляклi пальцi. Вони удвох навантажили санки, стягли ремiнням, погрiли востанне коло вогню руки, понатягали рукавицi й погнали собак на лiд i далi дорогою. Буйний День гадав, що було близько сьомоi години, але зорi ще ясно блимали на небi, i блiдi смуги зеленавого сяйва спалахували високо над головами.

Минуло годин зо двi. Раптом вiдразу стемнiло, i так стемнiло, що вони тiльки iнстинктом держалися шляху. Буйний День бачив, що вiн добре вгадав час. То була досвiтня темрява. Нiде ii так не знати, як на Алясцi довгоi зимовоi ночi. Крiзь морок поволi, непомiтно пiдкрадався сiрий свiтанок. Вони нiби аж здивувались, коли перед ними ледь позначилась дорога, тодi виступив iз темряви заднiй собака, а за ним незабаром показався й увесь запряг, що бiг, витягшись вервечкою. З бокiв забiлiв снiг. На мить замрiв ближчий берег i зник, знову виринув i залишився. Ще кiлька хвилин, i проступив другий берег, не менш як за милю; спереду i ззаду стало видно всю замерзлу рiчку, а лiворуч вiддалеки бовванiли гострi, укритi снiгом верхогiр’я. Це було й усе. Сонце не сходило. Сiре свiтло так i лишилося сiрим.

Уже вдень перед самим носом у собак перебiгла дорогу рись i заховалась у бiлому вiд снiгу лiсi. У собаках прокинувся первiсний мисливський iнстинкт. Голосно завивши, як зграя, що бiжить за звiром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбiк, навздогiн за риссю. Буйний День загорлав на них i, сiпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий снiг. Тодi собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, i запряг знову спокiйно бiг уперед утертою дорогою. Та рись була едина ознака життя за цi два днi, але й вона, нечутно проскочивши на своiх оксамитових лапах i раптом зникнувши, здалась радше привидом.

Опiвднi сонце визирнуло з-за обрiю. Вони спинилися i розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кiлька кавалкiв заморожених варених бобiв. Розiгрiвши iх на сковородi, вони попоiли. Кави не було. Такоi розкошi серед буйного дня Гарнiш собi не дозволяв. Голоднi собаки перестали гризтись i пожадливо дивились на iжу. По фунтовi сушеноi риби iм давали ввечерi, а доти вони мусили працювати натщесерце.

Мороз не пересiдався. Тiльки залiзнi люди важились iхати далi по такому холодi. Буйний День i Кама були найкращi з кращих у своiх расах. Але Кама вiдчував, що його напарник за нього дужчий, i вiд першого дня був певен, що не зiйде з ним. Не те щоб вiн умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнiшева перевага; вiн ставився до нього мало не побожно. Сам стоiчно терплячий, мовчазний, гордий своею фiзичною силою й вiдвагою, вiн бачив усi цi прикмети, втiленi досконало у своему бiлому товаришевi, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорiвна, i не мiг Кама не ставитися до неi побожно, дарма що нiчим цього не показував.

«Не диво, що бiла раса перемагае, – такi були його думки, – коли вона народжуе таких людей. Чи ж до снаги iндiяниновi змагатися з цим завзятим витривалим порiддям? Навiть iндiяни не пустилися б у дорогу по такiй холоднечi, а iхня ж мудрiсть – це мудрiсть тисяч поколiнь. І ось цей Буйний День, цей вихiдець iз теплого пiвдня, виявляеться дужчий, витривалiший за них. Вiн тiльки глузуе з iхнiх страхiв i йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Вiн думае, що всi шiстдесят днiв проходитиме по тридцять три милi. Але пождiм, якоi-то вiн заспiвае, коли впаде снiг i завалить дорогу або коли доведеться йти попiд берегом пiдталою кригою!»

А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись. Шiстдесят п’ять градусiв пiд нулем – дуже великий холод! Коли вода замерзае при тридцяти двох градусах над нулем, то шiстдесят п’ять пiд нулем – виходить дев’яносто сiм пiд точкою замерзання. Хоч трохи збагнути, що це означае, можна, уявивши собi таку саму температуру, тiльки в другий бiк. Дев’яносто сiм градусiв над точкою замерзання – це ж цiлих сто двадцять дев’ять градусiв над нулем, тобто страшенна спека. Тiльки взявши до уваги, що вiд тепла тридцять два градуси вiднiмаеться, а до холоду додаеться, ви бiльш-менш зможете собi уявити той мороз, що по ньому Буйний День i Кама йшли вiд рання до ночi, та ще й у темрявi.

Кама пообморожував собi вилицi, хоч скiльки iх тер, i шкiра почорнiла, взялася струпом. А до того вiн ще застудив собi вершки легенiв – дуже небезпечна штука; головно через те не слiд при шiстдесятьох п’ятьох градусах морозу дуже напружуватись на вiльному повiтрi. Але Кама не скаржився. Щодо Буйного Дня, то вiн сам був як гаряча пiч. Йому так само тепло було спати пiд своiми шiстьма фунтами заячих шкурок, як Камi пiд дванадцятьма. На другу нiч, пройшовши миль iз п’ятдесят, вони розташувалися ночувати недалеко вiд кордону мiж Аляскою i Пiвнiчно-Захiдною територiею Канади. Далi скрiзь, за винятком невеличкоi дiлянки бiля Даi, iм треба було йти Канадою. Четверту нiч, якщо не заб’е дороги снiгом, Буйний День сподiвався переночувати на Сороковiй Милi. Вiн сказав про це Камi. Але третього дня мороз почав пересiдатися. Це провiщало близький снiг. На Юконi вiн падае лише тодi, як потеплiе. Цього самого дня вони пройшли тiльки десять миль, пробиваючись крiзь крижанi зашерети. Тисячi разiв вони мусили пiдiймати й переносити на руках через крижини своi тяжко навантаженi санки. З собак не було майже нiякоi користi. Вони так само, як i люди, змучились вiд жахливоi дороги. І хоч ночувати спинилися на годину пiзнiше, надолужили тим тiльки частину змарнованого часу.

Уранцi, прокинувшись, вони побачили, що снiг укрив iхнi хутра дюймiв на десять. Собак зовсiм поприсипало, i вони не хотiли вилазити зi своiх затишних кубел. Свiжий снiг – це важка дорога. Полозки вже не сковзались так легко, як перше. Котрийсь iз подорожнiх мусив iти поперед запрягу i лижвами втоптувати стежку, щоб собаки не завалювались. Снiг був зовсiм не такий, як звичайно на пiвднi: вiн був твердий, дрiбний i сухий, подiбний до цукру-пiску; коли його копнути ногою, вiн розсипався, шелестячи, неначе пiсок. Снiжинки не лiпились, i з них не давалося викачати снiжка. Вони були не лапатi, а просто наче дрiбненькi крижанi кришталики; властиво, то був швидше iней.

Погода стояла тепла, якихось двадцять градусiв пiд нулем. Буйний День i Кама попiдiймали своi хутрянi навушники й поскидали рукавицi, а проте, весь час працюючи, умивалися потом. Тiеi ночi вони не дiстались до Сороковоi Милi. Проiздивши там уже другого ранку, Буйний День спинився тiльки забрати пошту та поновити запас харчiв. Опiвднi наступного дня вони перепочили бiля гирла Клондайку. Пiсля Сороковоi Милi вони не здибали жодноi душi й мусили самi пробивати дорогу. Тiеi зими нiхто ще не iздив рiчкою далi за Сорокову Милю, та й пiсля них, може, за цiлу зиму нiхто бiльше там не проiхав. У тi часи Юконський край був зовсiм безлюдний. Мiж Клондайком та Солоною Водою в Даi лежало шiстсот миль похованоi пiд снiгом пустелi. На всiй цiй вiдстанi тiльки в двох мiсцях можна було сподiватися побачити людей; то були самотнi факторii Шiстдесята Миля та Селкiрк. Лiтньоi пори ще траплялися iндiяни у гирлах рiчок Стюарт i Бiлоi, коло Великого й Малого Лососiв або на озерi Ле-Барж, але взимку – Буйний День добре знав – вони вiдходили услiд за лосями в гори.

Ту нiч, коли вони з Камою отаборились у гирлi Клондайку, Буйний День, упоравшись зi своею вечiрньою роботою, не лiг, як звичайно, спати; коли б iз ним був бiлий товариш, то вiн, може, й розказав би йому про те, що «чуе його серце». Та бiлого товариша не було; отож вiн пiдв’язав собi лижви i, залишивши собак, що лежали скрутившись калачиком у снiгу, та Каму, що важко дихав пiд хутряним укривалом, пiднявся на високу пласку терасу понад берегом. За густими ялицями звiдти годi було щось побачити, тому вiн перейшов терасу по глибокому снiгу й вилiз на перший урвистий приступок гори за нею. Звiдти видно було, де зливаються пiд прямим кутом Клондайк, що тiк зi сходу, i Юкон, що завертав широкою лукою з пiвдня. Лiворуч, у напрямку Лосячоi гори, нижче по Юкону в свiтлi зiр ясно проступала широка бiла смуга. Лейтенант Шватка так i назвав ту рiчку Бiлою; але Буйний День побачив ii задовго до того, як вiдважний дослiдник перейшов Чiлкут i спустився на плотi Юконом.

На гору Буйний День глянув лиш мигцем; його цiкавила широка рiвнина, обабiч охоплена глибокою водою, де були дуже зручнi мiсця причалювати пароплавам.

– Саме придатна для мiста площа, – промурмотiв вiн. – Сорок тисяч люду можуть тут оселитися. Треба тiльки наскочити на золото. – Вiн на хвилинку замислився. – Десять доларiв на миску – цiлком доволi. Така буде метушня, якоi на Алясцi нiколи й не бачили. А коли не тут, то в усякому разi десь недалеко. Варто би по всiй дорозi назирати мiсць для оселиська.

Вiн постояв ще, дивлячись на пустельну площину. Його жива уява малювала йому образи тих часiв, коли сюди звiдусiль посунуть люди. Вiн уже розставляв по нiй тартаки, великi крамницi, шинки, зали для танцiв i довгi вулицi золотошукацьких хатин. Тими вулицями йшли тисячi люду, а перед крамницями стояли важкi вантажнi санки з довгими собачими запрягами. А iншi вже спускалися головною вулицею до Клондайку, прямуючи до того уявлюваного «десь», де малося добувати золото.

Буйний День засмiявся, прокинувшись вiд своiх марень, спустився з гори, перейшов терасу i повернувся до стоянки. За п’ять хвилин вiн уже загорнувся у свое хутро. Але зараз-таки знову розплющив очi й сiв, сам собi дивуючись, що не спить. Індiянин спав поруч; жар жеврiв iз-пiд попелу, п’ятеро собак лежали, поховавши носи й позакривавшись своiми кудлатими хвостами; збоку стирчали застромленi у снiг двi пари лижв.

– Голову до пня дам, що серце мене не дурить, – пробурмотiв вiн. Його думки мимохiть вернулися до покеру, i вiн усмiхнувся на той спогад. – Чотири королi! Ну й Кернса ж серце не одурило!

Вiн знову лiг, натягши хутро аж на вуха, заплющив очi й цього разу вже мiцно заснув.




Роздiл V


На Шiстдесятiй Милi вони поновили припаси, забрали декiлька фунтiв листiв i подалися далi. Ще вiд Сороковоi Милi шлях був невтертий, i так, либонь, мало бути до самоi Даi. Буйному Дневi це не дуже дошкуляло, але Кама тяжко мучився. З гордостi вiн мовчав, хоч застудженi в лютий мороз легенi давалися взнаки, i затаiти цього вiн не мiг. Приморожено тiльки тонюсiнький шар легеневоi тканини на вершках, проте вона почала злущуватися струпом, спричинюючи сухий уривчастий кашель. Усяка надмiрна натуга викликала напади кашлю, очi Камi наливалися кров’ю, аж здавалося, що вони от-от вискочать, по щоках котилися сльози. А вдихнувши чаду вiд смаженого сала, Кама закашлювався на пiв години, мов у корчах, i коли Буйний День варив iсти, iндiянин намагався бути з навiтряного боку.

День по днi плентали вони без кiпця м’яким невтоптаним снiгом. То була важка втомна праця без просвiтку; не було й знаку радiсноi тоi бадьоростi, з якою мчиш твердою гладенькою дорогою. То один, то другий iшов спереду i втоптував лижвами снiг, i так без спочинку. Дрiбний сипкий снiг лежав верствою на ярд завтовшки, i пiд вагою людини широка плетена лижва вгрузала в пухку поверхню на добрий фут; передок ii тодi впирався в прямовисну снiгову стiнку, таку саму заввишки. Щоб рушити далi, треба було ногу пiднести не навкiс, а просто вгору. Якщо хоч трохи посунути лижву вперед, передок пробивав снiгову стiнку, загрузав глибше, i другий кiнець лижви бив ззаду по ногах. Тому, коли йдеш на лижвах глибоким снiгом, м’язи працюють зовсiм не так, як за звичайного собi ходiння. За кожним кроком ногу доводилося пiднiмати на цiлий фут угору, а тодi вже переставляти вперед. Протоптаною таким чином стежкою йшли собаки, за ними чоловiк бiля жердини, а вже за ним сунули санки. Напружуючись так, як могли тiльки вони, Буйний День iз Камою проходили щонайбiльше три милi за годину. Отож Буйний День вирiшив, що треба менше часу витрачати на спочинки, бо ж мало чого ще могло трапитись у дорозi. Треба мати й про запас зайвi години. А тому, скоротивши час зупинок, вони тепер iшли по дванадцять годин на добу. Поклавши три години, щоб розташуватись на ночiвлю, зварити iсти, поснiдати, зiбратися, пообiдати пiдiгрiтими бобами, – вони мали на спочинок дев’ять годин, i з них нi собаки, нi люди не марнували анi одноi хвилини.

На факторii Селкiрк, бiля рiчки Пеллi, Буйний День запропонував Камi лишитися й спочинути, доки вiн повертатиметься назад iз Даi, а тодi до нього прилучитись. Бродяжий iндiянин з озера Ле-Барж залюбки погодився його заступити, але Кама був упертий i тiльки щось пробубонiв ображено на таку пропозицiю. Собак вони перемiнили: своiх заморених Буйний День покинув, поки вертатиметься, i взяв шiстьох нових.

До Селкiрка вони добились о десятiй годинi ввечерi, а другого ранку о шостiй були вже знов у дорозi. Тепер iм малося пройти миль iз п’ятсот снiговою пустелею, що розлягалась мiж Селкiрком та Даею. Погода раптово змiнилася, знов узяв лютий мороз. Але й у тепло, й у холод дорога однаково була забивна. Коли термометр показуе п’ятдесят градусiв пiд нулем, посуватися ще важче. У великий мороз полозки грузли в сухому снiгу, як у пiску, i собакам було тяжче iх тягти, нiж за двадцять чи тридцять градусiв. Буйний День вирiшив iхати по тринадцять годин щодня. Вiн ревниво зберiгав виграний час, бо знав, що далi будуть iще гiршi мiсця.

Зима не дiйшла ще й половини, i швидка та бурхлива рiчка П’ятдесята Миля справдила його найгiршi побоювання. Декуди вона зовсiм не замерзла, i тiльки попiд берегами тяглась ненадiйна смуга льоду, але там, де бистрина билася в урвистi кам’янi стiни, i такi забережнi не могли утворитись. Подорожнi крутились туди-сюди, то переходили рiчку, то вертались назад – часом по кiлька разiв пробували, поки нарештi перебиралися через якусь дуже небезпечну мiсцину. То була повiльна й важка праця. Коли траплялись льодовi мости, треба було iх спочатку випробовувати. Буйний День або Кама iшов уперед на лижвах, тримаючи напереваги довгу жердину. Якщо часом лiд уламувався пiд ногами, кiнцi жердини падали на краi пробитоi ополонки, i за неi можна було втриматись. Обом не раз довелось так скупатися. При п’ятдесятьох градусах пiд нулем мокрому по пояс iти не можна, бо замерзнеш, отож кожна така купiль спричинювала зупинку. Вискочивши з води, треба було бiгти, щоб пожвавити кровообiг, а сухий товариш у цей час розпалював багаття, iнакше бо нiяк було передягтись i висушити мокру одежу до iншого разу.

До всього того, поночi не можна було йти небезпечною рiчкою. Робочий день, хоч-не-хоч, обмежувався шiстьма годинами денного присмерку. Кожна хвилина тепер важила багато, i вони все робили, щоб не згаяти жодноi.

Ще задовго перед свiтанком табiр здiймали, запрягали собак, навантажували санки й сiдали бiля багаття чекати першого сiрого проблиску. І опiвднi перестали спинятися. Тепер вони ввесь час вiдставали вiд свого розкладу, i виграний спершу час щодень меншав. Деколи вони проходили тiльки п’ятнадцять, а то й дванадцять миль протягом цiлого дня. А то якось на дуже вже кепському мiсцi iм довелося тричi виходити на берег i перетягати санки й вантаж через кручi. Тодi за два днi вони пройшли тiльки дев’ять миль.

Нарештi вони минули ту жахливу рiчку П’ятдесяту Милю i вийшли до озера Ле-Барж. Там вiдкритоi води не було, як не було й крижаних зашеретiв. На добрих тридцять миль снiг лежав рiвний, як стiл, але на три фути завглибшки й сипкий, мов борошно. Пройти можна було щонайбiльше три милi на годину. Буйний День вiдсвяткував кiнець переходу П’ятдесятою Милею тим, що йшов до пiзньоi ночi. Об одинадцятiй уранцi вони вибилися до озера. О третiй пополуднi, як уже насувалась полярна нiч, побачили долiшнiй кiнець озера, а поки на небо висипали зорi, вони пройшли його геть увесь; о восьмiй годинi зоставили його позаду i вступили в гирло рiчки Люiс; там вони спинилися на пiв години, розiгрiли кiлька кавалкiв заморожених бобiв i дали собакам по зайвiй пайцi риби. Потiм рушили й iшли проти течii до першоi години по пiвночi, i тiльки тодi спинились на ночiвлю.

Того дня вони йшли шiстнадцять годин. Собаки так потомились, що не мали сили навiть гризтись або гарчати. Останнi милi Кама помiтно кульгав, проте Буйний День о шостiй годинi другого ранку знов уже був на ногах. На одинадцяту годину вони досягли Бiлого Коня, а ночувати спинилися бiля Квадратового яру. Важкий перехiд рiчками лишався позаду, перед ними була низка озер.

Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шiсть у присмерку дня та шiсть поночi. Варити iсти, лагодити збрую, розташовуватись i згортати табiр – забирало три години. Решту дев’ять годин i собаки, i люди спали як убитi. Залiзна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повiльнiшi, пружнiсть м’язiв зникла, i кульгав вiн уже ввесь час. Проте вiн стоiчно працював i далi, не ухиляючись нi вiд чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд i зморився. Однак його тiло, цей дивовижний механiзм, дiяло так само справно, як i перше, i вiн усе йшов та йшов невпинно й затято. Нiколи вiн не був до такоi мiри богом в очах у Ками, як цi останнi днi переходу на пiвдень. Індiянин, що чимраз бiльше пiдупадав на силi, не спускаючи очей дивився, як вiн iде поперед санок. Такого завзяття й витривалостi Кама ще не бачив, та нiколи й не сподiвався бачити в людинi.

Отож настав час, коли Камi забракло снаги йти вперед i втоптувати стежку. Видно, iндiянин украй знемiгся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер вiд Маршу до Лiндермену, де починався узвiз на Чiлкут. Буйному Дневi, властиво, слiд було б отаборитись саме тут, пiд перевалом, бо ж насувалася нiч, але нi, вiн перехопився через перевал i спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цiлу добу, завихрила вже тiльки ззаду за ним.

Це останне напруження геть зломило Каму. Уранцi вiн уже не спромiгся звестись на ноги. О п’ятiй годинi, коли Буйний День розбудив його, вiн насилу сiв, застогнав i знов упав. Гарнiш упорався з усiею роботою сам i позапрягав собак. Як усе вже було готове, вiн загорнув iндiянина в трое укривал, поклав його на санки й мiцно прив’язав. Дорога була непогана. То був iхнiй останнiй перегiн. Буйний День погнав собак униз Дайським каньйоном, а тодi твердою втертою стежкою, що вела до самоi Даi. Санки летiли, Кама стогнав, а Гарнiш бiг щодуху бiля жердини, аби не попасти пiд полозки. Так вони в’iхали в Даю, що над морем. Додержуючи свого слова, Буйний День i тут не затримався. Йому досить було однiеi години, щоб здати пошту, узяти нову, навантажити харчi, запрягти свiжих собак i найняти iншого iндiянина. Кама лежав увесь час мовчки, аж доки Гарнiш, готовий вiд’iжджати, пiдiйшов попрощатись. Вони стиснули один одному руки.

– Ти заженеш i цього дурного iндiянина, чуеш, Буйний Дню? – сказав Кама. – До смертi заженеш.

– Нiчого, до Пеллi як-небудь дотягне, – усмiхнувся Гарнiш.

Кама iз сумнiвом похитав головою й повернувся на другий бiк, спиною до Буйного Дня, на знак прощання.

Того самого дня Гарнiш перейшов Чiлкут. Анi темрява, анi хуртовина його не спинила. Вiн спустився ще на п’ятсот футiв до Крейтер-озера i там отаборився на нiч. Цього разу ночiвля була «холодна». Вони ще не спустились до смуги лiсiв, а з собою палива не взяли, щоб не перевантажувати санок. За нiч снiг засипав iх на три фути. Прокинулись вони, як звичайно, ще затемна i насамперед мусили вiдкопатись. Індiянин, уже ситий по саму зав’язку подорожжю з цим, мовляв, божевiльним, спробував був утекти. Але Буйний День його приструнчив, i вiн мусив залишитися. Вони пройшли Глибоке й Довге озера i спустились до Лiндермену. Назад Гарнiш iшов таким самим убiйчим темпом. Індiяниновi доводилося скрутно, вiн був не такий витривалий, як Кама, але так само нiколи не нарiкав. Тiкати вiн бiльше не пробував i працював, що було сили, але в душi поклав собi вiдкараскатись вiд Буйного Дня.

День минав за днем, ночi чергувалися iз присмерками. Морози поступалися перед завiрюхами, завiрюхи знову змiняли морози, а вони все йшли, лишаючи за собою безкiнечнi милi.

На П’ятдесятiй Милi iх спiткала бiда. Переходячи через крижаний мiст, собаки завалились, i зразу iх затягло пiд лiд. Посторонки луснули, й увесь запряг пропав, залишився один тiльки заднiй пес. Буйний День з iндiянином запряглися в санки самi, але людина не годна заступити собаку в такiй роботi, а тим бiльше двое людей п’ятьох собак. Через годину Буйний День зупинився, розвантажив санки, викинув собачий харч, зайву одiж i запасну сокиру. Проте й це не помогло. Другого дня останнiй собака розтяг собi сухожилки вiд надмiрноi натуги, i Буйному Дневi довелось його пристрелити й покинути санки. Вiн завдав собi на спину сто шiстдесят фунтiв пошти й припасiв, а iндiяниновi сто двадцять п’ять. Решту без жалю покинув. Індiянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлi, миски, вiдра, одiж, а всю нiчого не варту пошту взято. Зоставили собi тiльки по одному укриваловi, сокиру, вiдро та мiзерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячiй водi. Навiть рушницю з набоями покинули.

Так пройшли вони двiстi миль до Селкiрка. Ішли з раннього ранку до пiзньоi ночi. Час, потрiбний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили рiденьку борошняну бовтанку та розiгрiвали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранцi вставали ще поночi, мовчки завдавали собi на плечi мiшки, поправляли шлейки й рушали далi.

Останнi десять миль до Селкiрка Буйний День пустив iндiянина вперед i мусив його пiдганяти, бо iнакше цей привид iз глибоко запалими очима й ямкуватими щоками лiг би й заснув на дорозi або покинув би свого мiшка з поштою.

У Селкiрку чекав на них старий запряг. Того самого дня здорових собак, що добре вiдпочили, запряжено в санки, i Буйний День рушив далi. Знов вiн то протоптував лижвами стежку, то йшов бiля стерновоi жердини, чергуючись з iндiянином iз Ле-Баржу, що згодився з ним пiти.

Буйний День на два днi вiдставав вiд свого розкладу, i снiгопади та забивна дорога не давали йому надолужити iх аж до Сороковоi Милi. Там ураз вияснилось, i можна було знову сподiватися сильного морозу. Вiн вирiшив ризикнути й покинув частину припасiв та собачого харчу. На Сороковiй Милi тiльки головами хитали: якоi-то вiн заспiвае, коли знову снiг пiде?

– Буде мороз, лютий мороз! – весело засмiявся Буйний День i погнав собак.

За ту зиму мiж Серкл-Сiтi та Сороковою Милею проiхало чимало санок, i дорога була добре втерта. Мороз узяв справдi й щодалi дужчав. До Серкл-Сiтi лишалось усього якихось двiстi миль. Індiянин iз Ле-Баржу був молодий, гордий i самовпевнений, але не дуже досвiдчений. Напочатку вiн радий був iти такою швидкою ходою, як i Буйний День, i вже навiть тiшився думкою, що заморить бiлого.

Першi сто миль вiн стежив за Буйним Днем, сподiваючись запримiтити хоч якi-небудь ознаки втоми, i дивувався, що iх нема. На другiй сотнi миль вiн вiдчув iх у собi, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далi й далi, або бiг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летiли гладенькою дорогою. Останнiй день видався морозний i ясний, сприятливий для подорожi, i вони покрили сiмдесят миль. О десятiй увечерi виiхали на високий берег i помчали головною вулицею Серкл-Сiтi. Хоч була iндiянинова черга спочивати, проте вiн скочив iз санок i побiг за ними. Та то вiн тiльки хизувався з гордощiв, бо добре вiдчував, що зовсiм знемагаеться.




Роздiл VI


У «Тiволi» було людно. Зiбралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарнiша. Був саме вечiр шiстдесятого дня, i минав термiн закладiв.

Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневi додержати слова. О десятiй годинi ще бились навзаклад про те, чи повернеться вiн, чи нi. Бiльшiсть закладалася, що нi. Дiва глибоко в душi певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцiй проти сорока Чарлi Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до пiвночi.

Вона перша почула, як забрехали собаки.

– Слухайте! – скрикнула вона. – Це Буйний День!

Усi посунули до виходу. Але враз широкi подвiйнi дверi розчинились i юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскiт батога i дзвiнкий Гарнiшiв голос, що пiдбадьорював собак. Потомленi тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев’янiй пiдлозi в самий шинок. Вони влетiли туди, а з ними й мороз. З густих клубкiв бiлоi пари виринали iм тiльки спини й голови; здавалося, нiби вони, рвучись iз збруi, пливуть рiчкою. За ними вирiзнився Буйний День, укритий увесь iнеем, по колiна в хмарi морозяного туману, теж нiби у водi бредучи.

Це був той самiсiнький Буйний День, що й ранiше, тiльки трохи змарнiлий i втомлений, а чорнi його очi блищали й iскрились дужче, нiж коли. Полотняна його парка з пiднятою вiдлогою спадала довгими рiвними бганками до колiн, i вiн нагадував у нiй ченця. Закурена димом багать, брудна, попропалювана, вона оповiдала всю iсторiю його важкоi подорожi. Два мiсяцi не голений зарiст укривав йому обличчя, i сам той зарiст за сiмдесят миль бiгу взявся намороззю вiд його вiддиху.

Його в’iзд у «Тiволi» був ефектний i театральний, i Гарнiш був свiдомий цього. Це було його життя, i в ту хвилину вiн захлинався ним. Вiн був велика людина серед своiх товаришiв, герой полярного краю, i цим величався. Та мить, коли вiн, покривши двi тисячi миль, уперся в «Тiволi» iз санками, собаками, поштою, iндiянином i всiм подорожнiм причандаллям, була видатною миттю у його життi. Вiн учинив ще один подвиг, i ввесь Юкон загуде тепер його iм’ям! Вiн – Буйний День – король над погоничами собачих запрягiв!

У радiсному трепетi слухав вiн бурю вiтальних вигукiв, дивився на знайому обставу «Тiволi»: довгий прилавок iз рядами пляшок, гральнi столи, розпечена грубка, вагар зi своiми терезами, музики, чоловiки й жiнки, Дiва, Селiя, Неллi, Ден Макдональд, Бетлс, Бiллi Ролiнз, Олаф Гендерсон, Док Вотсон, геть усi. Усе було точнiсiнько так, як того вечора, коли вiн виiхав. Та годi, чи iздив же вiн? Шiстдесят днiв безупинноi дороги бiлою снiговою пустелею нараз стислися в одну коротку хвильку, нiби втратили тривалiсть. Нiби вiн оце тiльки пiрнув у них, пробивши стiну мертвоi тишi, а за мить, знов пробивши ту саму стiну, виринув серед гомону й гамору «Тiволi».

Треба було йому озирнутись на санки, навантаженi брезентовими мiшками з поштою, щоб пересвiдчитись у реальностi тих шiстдесятьох днiв та перейдених кригою i снiгом двох тисяч миль. Немов увi снi, стискав вiн простягненi до нього руки. Його обхопила несамовита радiсть. Життя таке чудесне! Вiн усе в ньому любив. Його пойняло почуття любовi й приязнi до всiх людей. Усi вони близькi йому й рiднi. Вiн не годен був умiстити в собi того почуття. Серце мов тануло в грудях, i хотiлось геть усiм зразу стиснути руки, одними широкими обiймами притулити iх усiх до грудей.

Вiн глибоко зiтхнув i голосно крикнув:

– Платить, хто виграв! А виграв я! Ану, сюди, мелмюти й сивашi, кажiть, хто чим труiтиметься! Ось вам пошта з Даi, просто вiд Солоноi Води! Усе як слiд! Розперiзуйте ремiнцi й пiрнайте!

З десяток рук простяглось розвантажувати санки. Молодий iндiянин з озера Ле-Барж нахилився й собi над санками, але враз якось кволо випростався. В очах йому промайнув подив. Розгублено озирнувся вiн навколо, бо такого, як тепер, не почував ще зроду. Вiн затрусився, мов у пропасницi, колiна йому пiдiгнулись, i, поволi хилячись, вiн упав навпоперек санок. В очах його потемнiло, i вiн зiмлiв.

– Ухоркався! – сказав Буйний День. – Вiзьмiть його хто-небудь та покладiть на лiжко. Вiн добрячий хлопчина.

– Буйний День правду каже, – ствердив Вотсон. – У хлопця вже пороху не стало.

З поштою впоралися, собак вивели й нагодували, а Бетлс проспiвав гiмн про сiк сасафрас, тим часом як решта, вишикувавшись уздовж прилавка, пили, розмовляли й збирали своi вигранi заклади.

За кiлька хвилин Буйний День у танцювальнiй кiмнатi крутив вальса з Дiвою. Замiсть парки на ньому вже була куртка з укривала й на головi хутряна шапка. Своi промерзлi мокасини вiн скинув i танцював у самих панчохах. Дорогою, ще надвечiр, вiн промочив ноги аж по колiна, але не перевзувався, i його довгi панчохи взялися крижаною корою. Вiд тепла в кiмнатi лiд почав танути та ламатись i брязкотiв пiд час танцю. Крижинки сипалися на пiдлогу, i всi танцюристи ковзались по них. Буйному Дневi те на карб не ставилось. У тому далекому краю вiн належав до небагатьох людей, що настановляють закон i своею поведiнкою дають зразок моральних норм, але самi стоять над законом. Вiн був один iз тих небагатьох щасливцiв, що не можуть учинити негоже. Усе, що вiн робив, було добре, – байдуже, чи iншим воно дозволене. Звiсно, такi люди завдячували це тому фактовi, що вони майже завжди несхибно чинили тiльки по справедливостi, i то краще, шляхетнiше, нiж iншi. Буйний День, найстарший герой у цьому молодому краi i воднораз молодший за бiльшiсть iнших, стояв осiбно, як людина вища, як узiрець людини, ба бiльше, як надлюдина. Тож зрозумiло, що Дiвi, коли вона вiддавалась його обiймам у танцi, болiсно стискалося серце, що от у нiй вiн бачить саму лише добру приятельку й знамениту танцюристку. Мала втiха була iй знати, що вiн нiколи не кохав. Вона знемагала вiд кохання до нього, а вiн кружляв iз нею так, як i з будь-якою iншою жiнкою або навiть iз добрим танцюристом-чоловiком, що, обв’язавши хусточкою рукав, танцював би за даму.

Тiеi ночi Буйному Дневi довелось потанцювати й з такою дамою. Серед юконцiв, як i скрiзь на Заходi, водилась така спроба на витривалiсть: так закрутити другого, танцюючи, щоб йому памороки забило. Отож, коли Бен Девiс, фараонний банкiвник, iз барвистою хусткою на рукавi закрутився iз Буйним Днем у танцi, iншi пари спинились подивитися, що з того буде. Крутячись увесь час в один бiк, обидва вихором лiтали по кiмнатi. У першiй залi почули, що Буйний День танцюе з Беном Девiсом, i гральнi столи та прилавок ураз спустiли. Усi скупчились у танцювальнiй кiмнатi. Музики грали шалено, а пара крутилась чимраз швидше. Девiс уславився своею тривкiстю в таких змаганнях, i на Юконi вiн не одного здоровила перетанцював, але цей раз уже за кiлька хвилин стало видко, що впаде вiн, а не його партнер.

Вони покружляли ще трохи, коли враз Буйний День спинився, випустив Девiса й ступив назад, хитаючись i помахуючи руками, немов хапаючись за повiтря. Але Девiс iз застиглою на обличчi безтямною усмiшкою сильно поточився, швидко перекрутився, щоб утримати рiвновагу, i як колода гепнувся додолу. А Буйний День, ще заточуючись i хапаючись руками за повiтря, пiдчепив найближчу дiвчину й закружляв iз нею у вальсi. Знову трапилося щось надзвичайне. Пiсля двох тисяч миль страшноi дороги, покривши за той день сiмдесят миль, вiн перетанцював свiжого чоловiка, i то ж кого – самого Бена Девiса!

Буйний День любив посiдати високi мiсця, i хоч у його життi й небагато траплялось таких нагод, проте вiн завжди добивався якнайвищого. Великий свiт про нього не чув, але тут, на цiй безмiрнiй мовчазнiй Пiвночi, його знали повсюди, знали й бiлi, й iндiяни, й ескiмоси, знали вiд Берiнгового моря аж до схiдних перевалiв, вiд найдальших верхорiч аж до холодних тундр мису Барроу. Бажання панувати й скоряти собi було в ньому однаково сильне, чи то вiн боровся зi стихiями, чи з людьми, чи зi щастям у азартнiй грi. Само життя з усiм тим, що в ньому дiеться, здавалось йому великою грою, а вiн був грач – увесь iз голови до п’ят. Ризик i виграш були йому потрiбнi, як хлiб. Правда, вiн не грав навмання: у нього на руках були великi козирi – його розум, спритнiсть i сила, однак за всiм цим стояв Талан, безсмертний Талан, що часом вiдвертаеться вiд тих, хто перед ним запобiгае, нищить i руйнуе мудрого, а обдаровуе дурня. Усi люди за ним уганяють i мрiють його скорити. Буйний День так само марив про це. У самiй глибинi його ества життя наспiвувало спокусливу пiсню величi, надило його й безнастанно нашiптувало, що вiн досягне бiльше, нiж iншi, виграе там, де вони програють, буде переможцем там, де вони гинуть. Це був голос Життя здорового й потужного, що не знае нi кволостi, нi занепаду, голос Життя сп’янiлого вiд себе самого, до нестями захопленого собою й зачарованого своiм могутнiм оптимiзмом.

І в тому голосi, чи то в тихому шепотi, чи то в гучному, як сурма, поклику, учувалося йому все одне – що колись, десь, якось вiн загнуздае Талан, стане його паном, зв’яже й затавруе, як свого раба. Граючи в покер, вiн чув шепiт про чотирьох тузiв i про велику масть; коли вiн вирушав на розшуки, той самий голос спiвав йому про золото пiд дерном, про золото в кам’яних надрах скель, про золото скрiзь навколо. У найтяжчих знегодах мандрiв, у скрутi й голодi вiн чув його й вiрив: коли навiть усi загинуть, вiн витримае i вийде переможцем. Це була давня вiковiчна брехня Життя, що само себе обдурюе, вiрить у свое безсмертя й незнищеннiсть, у свое призначення вчинити щось бiльше, нiж iншi, й осягти все, до чого прагнеш.

Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бiк, доки не перестала паморочитись голова, i тодi знов запросив усiх випити. Але тепер усi одностайно запротестували. Нiхто вже не хотiв приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всiм звичаям i доброму глуздовi. Звiсно, це робилось по-товариському, вiд щирого серця, але ж треба й мiру знати! Цей раз, за всiма законами, платити мае Бен Девiс, то нехай вiн i платить. І взагалi все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дае добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскравi й крутi, були зустрiнутi гучними оплесками.

Буйний День усмiхнувся, пiдiйшов до столу з рулеткою й купив собi пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже вiдважили золотого пiску на двi тисячi доларiв, i вiн зсипав його в свою торбинку, а що не помiстилося – в другу. Дрiбничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, i дух йому пiднявся ще вище. Вiн живе, i цей вечiр належить йому!

– Гадаю, що тепер платить, хто виграв? – спитав вiн своiх доброзичливцiв.

Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годi було йому суперечити.

О першiй годинi вiн побачив, що Ілайджа Девiс, Генрi Фiн та Джо Гайне пропихаються до дверей. Буйний День перейняв iх.

– Це куди? – спитав вiн, тягнучи iх назад до прилавка.

– Спати! – вiдповiв Девiс, худорлявий чоловiк, що вiчно жував тютюн. Родом вiн був iз Новоi Англii i единий iз цiлоi сiм’i мав рiшучу й смiливу вдачу та вiдгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через лiси й прерii.

– Треба виспатись, – додав Гайне, нiби виправдовуючись. – Узавтра рано ми виряджаемось.

Та Буйний День не пускав iх.

– Виряджаетесь? Куди? Що вас сполошило?

– Нiщо не сполошило, – пояснив Девiс, – а тiльки ми надумали звiдати, чи правду тобi каже твое серце. Пiдемо в Горiшню Краiну. Може, й ти до нас пристанеш?

– А далебi, пристану, – потвердив Буйний День.

Запитавши жартома, Ілайджа пустив ту вiдповiдь повз вуха.

– Ми хочемо спробувати щастя на Стюартi, – казав вiн далi. – Ель-Майо казав менi, що як спускався вперше рiчкою, то бачив непоганi мiлизни. Ми й хочемо, поки рiчка замерзла, поколупатись там. Згадаеш мое слово, Буйний Дню, настане час, i то навiть незабаром, коли золото добуватимуть цiлу зиму, та ще й смiятимуться з нас, що ми тiльки влiтку греблися зверху.

Тодi на Юконi нiкому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарiнок ставав твердий, як камiнь, i його не можна було вгризти нi заступом, анi кайлом, тим-то золото добували тiльки влiтку, щойно земля поволi пiдтавала пiд сонцем i можна було ii зверху згрiбати. А взимку пiдвозили припас, полювали на лосiв, лагодили все потрiбне до лiтньоi роботи. Найхолоднiшими темними мiсяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сiтi та Сорокова Миля.

– Авжеж, до того йдеться, – згодився Буйний День, – пождiть лишень, поки золото виявиться на горiшньому Юконi. Тодi побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати грунт, копати шурфи, а тодi йти поземно за верствою? І нiяких пiдпорок не треба буде, нарiнок i болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зi смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футiв завглибшки будуть працювати. Я вам без жартiв кажу, що йду з вами, Ілайджо.

Той засмiявся, узяв попiдруч своiх товаришiв i рушив був до дверей.

– Та стривайте, я ж направду, – знову гукнув Буйний День.

Усi трое разом обернулись. На обличчях iм видно було й подив, i радiсть, i недовiру.

– Годi тобi! Не мороч голови, – промовив Фiн, спокiйний, поважний вiсконсiнець.

– Санки й собаки моi тут, – вiдповiв на це Буйний День, – отже, у нас два запряги, вантаж подiлимо порiвну, й буде легше. Доведеться лише спочатку йти помалу, бо моi собаки потомились.

Усi трое очевидячки зрадiли, проте ще трохи не йняли вiри.

– Чуеш, Буйний Дню, тiльки не клей дурня, – шпарко заговорив Джон Гайне. – Кажи до дiла. Ти що, справдi з нами хочеш?

Буйний День простяг йому руку.

– Тодi краще б тобi йти зараз спати, – порадив Ілайджа. – Ми вирушаемо о шостiй. Чотири години лишаеться тобi на сон, не так-то й багато.

– Може б, вiдкласти на день, дати йому спочити? – запропонував Фiн.

Гарнiшева гордiсть збурилась.

– Не вигадуй! – гримнув вiн. – Вирушаемо, як сказано, о шостiй. Коли вас розбудити? О п’ятiй? Гаразд, о п’ятiй я вас розбуркаю.

– Краще пiди поспи хоч трохи, – поважно порадив Ілайджа. – Хiба ж можна так iхати!

Буйний День натомився, безмежно натомився. Навiть його залiзне тiло почувало тяжке знесилля. Кожен його м’яз вимагав сну, спочинку, кожний нерв здригався на думку про нову подорож, нове напруження. І розум, чувши той протест тiла, теж повставав. Але глибоко всерединi у ньому палав вогонь Життя. Воно гнiвно й гордо шепотiло йому, що на нього зведено погляди всiх товаришiв, що наспiв час подвигу, що це нагода ще раз показати сильним свою силу. Життя знов нашiптувало йому свою давню брехню, а в спiлцi з ним було ще й вiскi з його зухвальством та марнолюбством.

– Ви, може, думаете, що в мене ще мамине молоко на губах? – зареготав Буйний День. – Та ж я цiлих два мiсяцi не пив, не танцював, не бачив живоi душi. Ідiть, висипляйтесь. О п’ятiй я побуджу вас.

Так вiн i протанцював цiлу нiч у своiх мокрих панчохах, а о п’ятiй годинi уранцi вже грюкав у дверi до напарникiв, вигукуючи голосно давню свою примовку, що дала йому прiзвисько:

– Буйний день надворi! Вставайте, ви, ловцi щастя зi Стюарт-рiчки! Буйний день, буйний день!




Роздiл VII


Цей раз iхалося легше. Дорогу вже лiпше було втерто, а, не вiзши пошти, вони й не спiшилися. Деннi переходи робились коротшi, й на спочинок лишалося бiльше часу.

За минулу подорож iз поштою Буйний День загнав трьох iндiян, але тепер його товаришi знали, що iм треба дiстатись до Стюарту не вимореними, а зi свiжою силою, отже, й не дуже поспiшали, хоч однаково вони втомлювалися. Зате Буйному Дневi ця легша робота була, як добрий спочинок.

На Сороковiй Милi вони зупинилися на два днi дати перепочити собакам, i все ж на Шiстдесятiй Милi довелося залишити на факторii ввесь Гарнiшiв запряг. Його собаки нiяк не могли видихати жахливого переходу вiд Селкiрка до Серкл-Сiтi, не те що iхнiй господар. Отож узяли замiсть них свiжих i подалися далi.

Другоi ночi отаборилися серед острiвцiв у гирлi Стюарту. Увечерi Буйний День заговорив про майбутне мiсто, де воно буде розташоване. Його товаришi тiльки смiялися, але вiн, не зважаючи на них, запаколив цiлий лабiринт високих, лiсистих острiвцiв.

– А що, якщо саме на Стюартi знайдуть багате золото? Тодi ви або урвете щось, або нi. А я напевне урву. Тож, далебi, краще помiркуйте гарненько та приставайте до мене.

Але вони все опинались.

– Ти такий самий мудрагель, як Гарпер i Джо Ледю, – сказав Гайне – Вони ввесь час у це бавляться. Знаеш ту велику площину, зараз за Клондайком, бiля самоi Лосячоi гори? То ось реестратор на Сороковiй Милi казав менi, що несповна мiсяць тому вони запаколили ii; мовляв, буде селище Гарпера i Ледю. Ха-ха-ха!

Ілайджа й Фiн теж зареготали, але Буйний День лишився глибоко серйозний.

– Оце ж бо воно й е те, що мое серце чуло! – закричав вiн. – Іде велика карта. Уже люди нюхом чують. Нащо б вони там ставили паколи, коли б i iм серце не пiдказувало! Далебi, шкода, що це не я запаколив!

Жаль, що бринiв у нього в голосi, викликав новий вибух реготу.

– Смiйтеся, смiйтеся. Оце ж бо й бiда ваша! Ви гадаете, що забагатiти можна, тiльки знайшовши жилу. Я так i знаю, що коли тут виявиться багате золото, – а воно таки виявиться, – ви всi почнете копирсатися зверху та розгрiбати болото; тiльки небагато ви там вiзьмете, нiчим буде й похвалитися! З живого срiбла, з амальгами ви смiетесь, а дрiбний золотий пiсок, по-вашому, Господь Бог створив навмисне, аби морочити шмаркачiв чечакiв. Вам подавай тiльки ядряний пiсок, та й того половину ви покинете в землi, а з того, що здобули, ще половину втратите, промиваючи. А багатство загребуть тi люди, що займуть землю пiд мiста, позакладають торговельнi спiлки, повiдкривають банки…

Вибух реготу покрив його слова.

– Банки, на Алясцi!.. Ой, вiд самоi думки вмерти зо смiху можна!

– Авжеж, банки, бiржi…

Знов iх аж корчило вiд реготу. Джо Гайне, ухопившись за боки, качався на своiм укривалi.

– А за ними прийдуть здоровi акули, – провадив далi Буйний День, – i поскуповують усi рiчки, де ви греблись, як тi кури. Улiтку вони розмиватимуть грунт водою, а взимку розморожуватимуть парою.

Розморожуватимуть парою? Оце-то загнув! Це вже Буйний День сам себе перевершив, смiшки строячи. Розморожувати парою! Навiть вогнища палити, i то ще не пробувано, за химеру вважаеться.

– Ну й смiйтеся, кат iз вами, смiйтеся! Чом ви не хочете розплющити очей? Ви ж, далебi, як тi слiпi кошенята! Кажу вам, коли на Клондайку вiдкриють золото, Гарпер i Ледю стануть мiльйонерами. Коли ж його знайдуть тут, на Стюартi, ви побачите, як мiсто Елама Гарнiша виросте, мов на дрiжджах! А ви тинятиметеся навколо з кислими пиками… – Вiн безнадiйно зiтхнув. – Ну, дарма вже, вiзьму й вас до себе на роботу, хоч за харчi абощо.

Буйний День був передбачливий. Кругозiр вiн мав зовсiм неширокий, але що вже бачив, те бачив не здрiбна. Мавши тверезий розум i практичну вдачу, вiн нiколи не марив про неможливе. Уявляючи на вкритiй снiгом площинi лiсу гамiрливе золотошукацьке селище, вiн, насамперед, думав про вiдкриття багатих розсипищ, без яких не могло бути й самого селища. А вже потiм йому малювалися перед очима пiдхожi мiсця для пароплавних пристаней, тартакiв, складiв i всього того, що конче мусить бути в копальняному селищi на Далекiй Пiвночi. Проте це було тiльки рямцями для чогось iншого, бiльшого, для скаженоi азартноi гри. У цьому селищi, витвореному його уявою, i на вулицях, i в будiвлях, i в людських стосунках – скрiзь аж кишiли щасливi пагоди. То був нiби велетенський стiл для гри, в якiй стеля – тiльки небо: теплий пiвдень з одного i пiвнiчне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконi така ще й не снилась нiкому, i вiн, Буйний День, сподiвався урвати свою пайку.

А поки що не було нiчого, крiм прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покерi вiн ставив останню свою унцiю, маючи на руках добру гру, так тепер вiн ставив на карту й свое життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутне держить про запас для нього великi розсипища на Горiшнiй рiчцi.

Отож вiн iз трьома товаришами, iз собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снiгову пустелю, де нiщо не порушувало нескiнченноi тишi: анi людський голос, анi стукiт сокири, анi далекий пострiл iз рушницi. Самi лише вони ледве помiтними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгомiння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лiд, на нiч отаборювались у снiгу, i iхнi собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, укритими намороззю клубками, спали недалеко вiд них, а поруч стримiли, чаткнутi в снiг, чотири пари лижв.

Анi признаки iнших людей вони не бачили, тiльки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг iз води й пiдняв на невеликий помiст. Поминаючи того човна, вони мимоволi подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на iндiянське таборище. Та самих iндiян не було, вони, напевне, пiшли за лосячими табунами до верхорiччя Стюарту. Аж на двiстi миль вiдбившись вiд Юкону, Буйний День iз товаришами нарештi добулися до тих мiлизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборилися надовго, зробили високий помiст, щоб заховати харчi вiд собак, i заходилися працювати. Щоб дiстатися до нарiнку, iм треба було, насамперед, дробити крижану кору.

Почалося просте й суворе життя. Поснiдавши, з першим променем свiтанку вони йшли на роботу. Як насувалась нiч, верталися в табiр, готували вечерю, сидiли, позiхаючи, iз цигарками в ротi бiля вогню, тодi закутувались у хутрянi укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтiли у морозяному повiтрi зорi й палало пiвнiчне сяйво. І iжа була так само проста й одноманiтна: хлiб iз квасного тiста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений зi жменею сушених слив. Свiжини добути iм жодного разу не пощастило. Хiба вряди-годи нападали на слiд кроля або горностая, а загалом здавалося, наче все живе втекло зi цих мiсць. Їх те не дуже дивувало: у довгих iхнiх мандрах iм не раз траплялося проходити мiсцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два – три роки – не знаходити ii й знаку.

Золото на мiлизнах було, але вбоге. Пiшовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п’ятдесят миль вiд табору спробував промити верховий нарiнок на одному потiчку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак i впорожнi подалися на те мiсце. Там, на Гарнiшеву пропозицiю, – можливо, уперше в iсторii Юкону, – заклали шурф за допомогою вогню. Здiйнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухоi ялицi й палили його цiлi години. За шiсть годин земля розмерзлася на вiсiм дюймiв; ii вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.

Заохоченi вдалою спробою, вони працювали з рання до ночi. Пройшовши так шiсть футiв углиб, натрапили на нарiнок, теж мерзлий. Робота вповiльнилась. Проте вони вже навчилися краще класти вогнища i незабаром за один раз розморожували нарiнок на п’ять – шiсть дюймiв. У нарiнку був дрiбний золотий пiсок, та через два фути знову почалася земля. На глибинi сiмнадцять футiв вони натрапили на ще одну тонку верству нарiнку. Виявилося, що в ньому е ядряний золотий пiсок. Спробне промивання давало шiсть – вiсiм доларiв на миску. На жаль, верства нарiнку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пiшла м’яка земля всумiш iз пнями прадавнiх дерев i скам’янiлими кiстками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найшвидше можна було сподiватися, що воно залягае на материковiй породi. Ну, що ж, вони дiйдуть до неi, хоч би довелося заглибитись i на сорок футiв. Подiлившись на двi змiни, вони працювали тепер день i нiч, i багаття iхнi не переставали димiти.

Тим часом запас бобiв став сходити, i вирiшили вiдрядити Ілайджу до табору по харчi. Ілайджа був один iз найзагартованiших юконських бувальцiв. Йому треба було проiхати аж сто миль, але вiн обiцяв повернутись третього дня: один день туди впорожнi, а два днi назад iз вагою. Натомiсть вiн повернувся другого дня, пiзно ввечерi. Вони якраз лягали спати, коли почули, що вiн пiд’iздить.

– Що за притичина? – спитав Генрi Фiн, коли порожнi санки в’iхали в освiт багаття, i вiн побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось i споважнiло.

Гайне пiдкинув дров у вогонь, i всi трое, угорненi в укривала, присунулись до багаття. Укритий iнеем, Ілайджа з побiлiлими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд рiздвяного дiда, як його вбирають у Новiй Англii.

– Пам’ятаете ту велику ялину над рiчкою, що на неi ми сперли край помосту? – спитав вiн i коротко розповiв про лиху пригоду. Велике дерево – здавалося б, iще таке мiцне, що простоiть не одну сотню рокiв, – усерединi, як виявилося, було трухле й ледве трималось корiнням. Коли до тяги снiгу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго пiдтримувану рiвновагу, i воно трiснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста, а заразом порушивши рiвновагу чотирьох чоловiкiв i одинадцятьох собак iз силами навколишньоi природи. Бо припаси всi загинули – до них допалися росомахи, а чого не з’iли, те порозтягали.

– Вони стрiскали й сало, i сливи, й цукор, i собачий харч, i нехай менi очi повилазять, коли не попрогризали мiшкiв iз мукою, рижем, бобами та не порозсипали цього всього по цiлому Стюартi. Порожнi мiшки траплялися менi за чверть милi вiд стоянки.

Довго нiхто не озивався. То була справжня катастрофа – залишитися без харчiв серед полярноi зими i в мiсцевостi, де нема нiякоi дичини. Одначе iх не посiла панiка, вони дивилися небезпецi просто в вiчi й обмiрковували, що ж дiяти.

Джо Гайне заговорив перший:

– Насамперед, треба визбирати зi снiгу боби i риж… правда, навряд чи наберемо бiльш як фунтiв вiсiм – десять.

– Потiм хто-небудь собаками поiде до Шiстдесятоi Милi, – сказав Буйний День.

– Я поiду, – зголосився Фiн. Усi знов задумались.

– Чим же будуть живi решта собак i трое людей, поки вiн повернеться? – спитав Гайне.

– Залишаеться тiльки одне, – вiдповiв Ілайджа. – Ти, Джо, бери другий запряг i iдь до Стюарта до верхорiччя, доки натрапиш на iндiян. Вiзьмеш у них м’яса i повернешся. Я так гадаю, що ти встигнеш обернутись далеко швидше, нiж Генрi до Шiстдесятоi Милi. Коли ви обое поiдете, ми з Буйним Днем якось уже прохарчуемось.

– Тим часом узавтра вертаймо в табiр i повизбируймо все, що можна, – сказав Буйний День, загортаючись в укривало й збираючись заснути. – Лiпше лягайте, – додав вiн, – бо треба завтра ранiше встати. Ви обидва вiзьмете собак, а ми з Ілайджею розiйдемось на два боки, може, натрапимо де на лося.




Роздiл VIII


Вони не гаяли часу. Гайне i Фiн iз собаками, що дiстали лише по пiв пайки, рушили наниз до табору. За два днi вони прибули туди, а третього дня опiвднi прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого слiду. Увечерi прийшов Буйний День iз такою самою звiсткою. Вiдразу заходилися старанно збирати в снiгу все, що залишилось. Праця була немала. Боби мiсцями порозсипувано за добрих сто ярдiв вiд помосту. Працювали ще цiлий день. Наслiдки були нiкчемнi.

Розподiляючи мiж собою тих кiлька нещасних фунтiв харчiв, що iм пощастило зiбрати, товаришi виявили свою мужню натуру. Бiльшу частину того мiзерного запасу зоставили Буйному Дневi й Ілайджi. Тi двое, що пiшли iз собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надiю незабаром дiстатися до припасiв, а тi, що залишались, мусили прожити якось до iхнього повороту. Крiм того, хоч собаки, дiстаючи лише по кiлька унцiй бобiв на день, пiдуть дуже помалу, – проте люди, що iдуть ними, у крайньому разi можуть з’iсти iх самих. А тi, що залишилися, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож i виходило, що Буйному Дневi та Ілайджi припало тяжче. Та iнакше вони не могли й не хотiли зробити.

Потяглися днi по днях, зима стала непомiтно наближатися до кiнця, до весни, на пiвночi завжди раптовоi, мов грiм серед ясного дня. Пiдходила весна 1896 року. Щодень сонце вставало далi на сходi, довше залишалося на небi й далi сiдало на заходi. Минув березень, настав квiтень. Голоднi, схудлi, Ілайджа й Буйний День тяжко задумувалися: що могло скоiтися з iхнiми товаришами? Хоч би скiльки накидати часу на будь-якi затримки, будь-якi несподiванки, уже б iм слiд давно повернутись. Безперечно, iх спiткало нещастя. Таку можливiсть з одним припускалося зразу, тим-то й вирядили двох у рiзнi напрямки, але бiда, видно, спобiгла обох, i це був справдi нищiвний удар.

Тим часом Буйний День з Ілайджею сяк-так животiли, самi не знаючи, на що сподiваються. Танути ще не починало, отож вони могли збирати снiг довкруж iхнього зруйнованого помосту i розтоплювати його в казанках, у вiдрах та в мисках. Як вода встоювалась, ii потихеньку зливали. На днi залишався тоненький осад слизу. То було борошно, мiзерна частка того, що було розсипано й перемiшалося з тисячами кубiчних ярдiв снiгу. Де-не-де в тому слизi попадалися розмоклi чайнi листочки або зернятка кави всумiш iз пiском i смiттям. Та що далi вiд помосту, то менше вiдстоювалось борошна.

Ілайджа, старiший, пiдупав на силi перший. Вiн зовсiм охляв, i здебiльша лежав, загорнувшись у свое хутро. Життя iм пiдтримували вряди-годи пiдстреленi бiлки. Полювання залежало вiд Гарнiша й було тепер нелегкою справою. Маючи лише тридцять набоiв, вiн мусив улучати без промаху. Рушниця в нього була великого калiбру, отож дрiбну дичину доводилось бити в голову. Але траплялася вона дуже рiдко. Бувало, цiлими днями вiн i не бачив жодноi бiлки. Коли ж нагледить – вистежував ii з безмежною осторогою. Разiв iз двадцять пiдiймав рушницю тремтячими вiд кволостi руками й цiлився, але курка не спускав. Його витримка була справдi залiзна. Вiн цiлковито володiв собою i стрiляв не iнакше, як напевне. Хоч би як гриз його голод, хоч би як кортiло чимшвидше схопити маленьку тремтливу грудочку життя, нiколи вiн не ризикував змарнувати набiй. Грач удачею, вiн провадив тепер велику гру. Ставкою в тiй грi було життя, а картами – набоi. Вiн грав, як справдi великий грач – украй уважно, украй обережно, пильно обмiрковуючи кожний хiд. А тому й не схибив нi разу.

Кожен пострiл давав забиту бiлку, i хоч деколи цiлi днi проходили мiж тими пострiлами, вiн не мiняв своеi системи.

Із забитих бiлок нiчого не пропадало. Шкiрку виварювали на бульйон, а кiстки товкли, щоб можна було iх жувати й ковтати. Буйний День пробував розривати снiг i часом знаходив пагiння журавлини. Ця ягода й свiжа нiчого не мае в собi, крiм зерняток, води та твердоi шкуринки, а торiшня, суха й зморщена, вона й зовсiм була непоживна. Мало чим лiпша була кора з молодих пагiнцiв, бо ii треба було добру годину варити, щоб потiм насилу розжувати й проковтнути.

Минав квiтень. Весна хутко наступала. Днi довшали, сонце пригрiвало, i снiг почав пiдтавати: пiдсподом уже дзюрчали струмочки. Коли повiяв чинукський вiтер, за добу снiг осiв аж на фут. Вечорами ще пiдморожувало, i снiг брався льодовою корою, що могла витримувати вагу людини. Незабаром iз пiвдня потяглися першi птахи, маленькi снiговi подорожники, перепочили тут добу й полетiли далi на пiвнiч. Тодi якось високо-високо, назираючи вiльноi води, пролетiла ключем на пiвнiч рання зграя диких гусей. Кущ карлуватоi верби, що рiс на березi, вкрився бруньками. Зваривши iх, Буйний День з Ілайджею переконалися, що вони досить поживнi. Ілайджi трохи свiт був пiднявся, але другого такого куща не знайшлось, i вiн знову занепав.

У деревах рушив угору сiк, щодень голоснiше дзюркотiли невидимi струмочки, замерзла земля вiдживала. Але рiчка ще лежала в своiх крижаних кайданах. За довгi зимовi мiсяцi мороз так мiцно ii закував, що навiть навальна весна неспроможна була розбити iх за один день. Настав травень. Великi, але не кусючi комарi, що вижили з минулого року, вилiтали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграi, щораз частiш пролiтали на пiвнiч дикi качки й гуси. Рiчка ще не скресала.

Нарештi десятого травня лiд зi страшенним гуком розколовся, вiдламався вiд берега й пiднiсся на три фути, але не пiшов за водою. Треба було, щоб спершу скрес i рушив долiшнiй Юкон, геть аж до того мiсця, де в нього впливае Стюарт. А доти крига на Стюартi тiльки пiдiйматиметься й пiдiйматиметься пiд тиском води. Коли ж пiде крига на Юконi, нiхто не мiг сказати. Далi за двi тисячi миль рiчка впливае в Берингове море, i тiльки вiд того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мiльйони тонн льоду зi своiх грудей.

Дванадцятого травня двое чоловiкiв, узявши з собою хутрянi укривала, вiдро, сокиру й дорогоцiнну рушницю, пiшли по кризi за водою. Вони мали на метi дiстатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне рiчка, попливти за течiею до самоi Шiстдесятоi Милi. Голоднi, охлялi, вони посувались уперед поволi, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком i пiдвестись сам уже не мiг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а вiн, хитаючись, ступав кiлька крокiв i падав знову.

Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, вiн знесилився геть, i коли Гарнiш його пiдводив, одразу падав знову. Буйний День спробував iти поруч, пiдтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом iз ним. Якось витягти Ілайджу на берег i влаштувавши сякий-такий табiр, вiн подався шукати бiлок. Тепер i вiн уже раз у раз падав. Увечерi вiн нагледiв бiлку, але було вже темно, i вiн не наважився стрiляти. Терпляче, як дикун, вiн прочатував цiлiсiньку нiч i вранцi таки пiдстрелив ii.

Бiльшу частину бiлки вiддав вiн Ілайджi, а собi лишив тiльки кiсточки й твердiшi кавалки. Але така дивовижна хiмiя життя, що мале створiннячко, грудочка рухливого м’яса, коли ii з’iли, передала людському м’ясовi свою рушiйну силу. Бiлка не бiгала бiльше по ялицях, не перескакувала з гiлки на гiлку, не гойдалась на страшнiй височинi, фуркаючи сердито. Натомiсть енергiя, що все це чинила, перейшла у виснаженi м’язи й запаморочену волю двох людей, примусила iх рухатись чи радше зрушила з мiсця, i вони, заточуючись, пройшли тi кiлька миль, що лишалося iм до човна. А там обидва повалились i довго пролежали нерухомо.

Абиякий для здоровоi людини клопiт – спустити додолу невеликого човника – забрав Буйному Дневi чимало годин. А що бiльше часу – не один день – згаяв вiн, щоб плазма й лежачи на боцi позашпакльовувати мохом щiлини. Хоч iз неймовiрними труднощами, та човна було полагоджено. Малося ще зробити останне й найважче – спустити його на воду. Рiчка досi не скресла. Крига пiднялась на кiлька футiв, але не рушала. Буйний День знову пiшов шукати бiлки. Що крок спотикаючись i падаючи, вiн плентався чи й рачкував мокрим снiгом, що надвечiр примерзав i брався твердою корою. Та цього разу вiн не знайшов пухнатоi стрибучоi грудочки, що мала перелляти свою енергiю в його тiло й дати йому силу перетягти човна через береговий лiд i спустити на воду. Рiчка скресла двадцятого травня. Крига пiшла годинi о п’ятiй уранцi. Уже розвиднилося, бо днi набагато подовшали, i Буйний День, сидячи, дивився, як вона йде. Ілайджа був занадто знесилений, щоб цiкавитися цим видовищем. Майже зовсiм без тями, вiн лежав нерухомо, а рiчкою сунула крига, величезнi крижини стикалися, трiщали, натискали на берег, вивертали з корiнням дерева й вiдколупували здоровеннi брили землi. Навколо все аж здригалося вiд страшних ударiв. За годину крига стала – видно, нижче рiчку зашеретувало. Води прибуло, крига пiдiйшла вище за берег, а вода все прибувала, несучи новi й новi крижини. На рiчцi дiялося щось страхiтливе. Велетенськi крижанi брили злiтали в повiтря, неначе зернятка з кавуна, стиснутi мiж дитячими пальцями. Уподовж берега виросла цiла стiна з криги. А коли зашерет прорвало, гуркiт крижин, що терлися та бились одна об одну, ще погучнiшав. Крига йшла так iз годину. Вода в рiчцi швидко спала. Але крижаний вал уздовж берега так i залишився.

Пропливли останнi крижини. Уперше за шiсть мiсяцiв Буйний День побачив вiдкриту воду. Вiн знав, що це ще не кiнець кригоплаву, що в верхорiччi Стюарту ще сила криги, що вона може прорватись i тодi почнеться другий кригоплав, але вiн не мiг перечiкувати його, становище було занадто розпачливе.

Ілайджа був такий охлялий, що мiг умерти щохвилини. Та й сам Гарнiш не був певен, чи вистачить ще йому сили спустити човна на воду. Ризик був у всьому. Якщо вiн пережидатиме, Ілайджа запевне помре, та, мабуть, i вiн теж. Якщо йому пощастить спустити човна, якщо вiн випередить другий кригоплав, якщо його не дожене крига з горiшнього Юкону, якщо йому поталанить у всьому цьому i ще багато в чому дрiбнiшому, то вони дiстануться до Шiстдесятоi Милi й будуть урятованi, – знов-таки, якщо в нього ще знайдеться сила пристати там до берега.

Вiн узявся до роботи. Крижаний вал здiймався футiв на п’ять вище за човен, а другим боком спадав до води футiв на п’ятнадцять. Назираючи, де б зручнiше спустити човна, Буйний День побачив трохи далi величезну крижину, що положисто виперлась iз води до самого верху валу. Щоб перетягти човна туди, вiн витратив добру годину, хоч уся вiдстань була з двадцять футiв. Вiд знесилля його занудило. Серце калатало, вiн задихався, а в очах мигтiли гострi й блискучi, як дiамантовий пiсок, iскри, аж йому здавалося часами, що вiн слiпне. Ілайджа був до всього байдужий, не ворушився й не розплющував очей. Буйний День боровся за життя iх обох. Вiн якось витеребив човна на вал i навколiшки, бо на ногах уже не мiг устояти, прикрiпив його бiльш-менш певно на краю крижини. Потiм рачкуючи перетяг у нього свое укривало, рушницю й вiдро. Сокиру покинув, за нею треба було рачкувати зайвi двадцять футiв туди й стiльки ж назад, а вiн знав, що однаково не зможе скористатися з неi, хоч би й потреба.

Перетягати в човен Ілайджу виявилось навiть iще тяжче, нiж вiн гадав. Щоразу, протягши його кiлька дюймiв, Буйний День мусив довго спочивати. Так вiн доволiк його по землi та по нагромаджених уламках криги аж до човна, але пiдняти на борт уже нiяк не мiг. Ілайджа, мов неповний лантух зерна, складався вдвое й падав, щойно вiн випускав його з рук. Буйний День залiз у човен І спробував утягти товариша зсередини. Але й це марно. Йому пощастило пiдняти на облавок Ілайджинi плечi й голову, та коли, випустивши плечi, вiн хотiв перехопити Ілайджу нижче, той ураз посунувся назад на кригу.

З розпачу Буйний День змiнив тактику. Вiн ударив Ілайджу по обличчi.

– Господи-боже, чи ти чоловiк, чи нi? Ось тобi, чорти б тебе вхопили! Ось тобi!

Кленучи, вiн бив його по щоках, по носi, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвiстi, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджинi повiки затремтiли й очi розплющились.

– Слухай! – хрипко закричав Буйний День. – Як я тобi пiдiйму голову на облавок – тримайся, чуеш? Тримайся! Хоч зубами вчепись – тiльки тримайся!

Очi заплющились, але Буйний День знав, що його слова дiйшли до Ілайджиноi свiдомостi. Вiн знову пiдняв на облавок голову й плечi безпорадного товариша.

– Тримайся ж, бiсова душе, учепись зубами! – кричав вiн, пiдхоплюючи тiло.

Одна безсила рука сковзнула вниз, пальцi другоi розтулились, проте Ілайджа пам’ятав наказ i вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День пiдняв його за поперек, вiн, як був лицем униз, так i з’iхав на дно човна, пообдиравши собi носа, щоки й пiдборiддя об шерхкi струганi дошки. Тепер за облавок звисали тiльки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далi на дно, перекинув горiлиць i закутав у хутро.

Лишалось останне – спустити човна на воду. Зате ж це дiло було найважче, бо Гарнiш мусив пiдняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, вiн схопився за човна. Ураз щось нiби увiрвалося. Вiн не тямив, що саме трапилося, тiльки раптом усвiдомив, що лежить, зiгнувшись, ницьма на гострому краi корми. Очевидячки, уперше на вiку вiн зомлiв. У нього було таке вiдчуття, наче йому вже кiнець: вiн не може поворухнути нi рукою, нi ногою i, що найдивнiше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живi й виразнi. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Вiн завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно е, i все ж досi нiколи не бачив його таким голим i неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його вiра в себе, у свiй чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось i не зумiло збрехати. Тож вiн, власне, лише жалюгiдний земляний гробак, такий самiсiнький, як й iншi гробаки, як бiлка, що ii вiн з’iв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне i Генрi Фiн, що теж, напевне, уже загинули, i як Ілайджа, що лежить ось на днi з обдертим обличчям, безвладний i байдужий до всього.

Зi свого мiсця Буйний День мiг бачити рiчку проти води до самого завороту, звiдки скоро чи нi, а мусив надiйти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було нi бiлих, нi червоношкiрих, а рiчка, та сама рiчка Стюарт рiк у рiк на зиму вдягалась у кригу в своiх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волi текла далi. Бачив вiн також i незмiренно далеке майбутне, коли останнi поколiння людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а рiчка, як i перше, нестиме своi води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навеснi i все тектиме й тектиме.

Життя – омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило i його, Буйного Дня, одне зi своiх найкращих, найживiших творiнь. Вiн – нiщо, просто собi клубок iз плотi, нервiв та почуттiв, що порпався в глинi, шукаючи золота, мрiяв, прагнув, силкувався виграти, а тодi пропав, зник без слiду. Лишилось тiльки те, що не було нi плоттю, нi нервами, нi почуттями, лишився i пiсок, i глина, i нарiнок, i гори, i розлогi долини; лишилася рiчка, що рiк-рiчно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляеться, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не тi, хто вмер, а вмерли всi. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Нi, звiсно, не Життя, воно тiльки вiчно квiтучий цвинтар i вiчна похоронна процесiя…

На мить вiн повернувся в дiйснiсть, побачив широчезну рiчку, птаха, що сидiв на провi човна й не спускав iз людини зухвалих очей. Але все це тiльки блимнуло перед ним, i вiн знову поринув у дрiмотнi роздуми.

Життева гра мае кiнець, i шкода його уникнути. От i вiн дограв до кiнця… так, до кiнця. Ну, й що з того? Знов i знов вертався вiн до цього запитання.

Буйний День був байдужий до всiх сучасних релiгiй. Вiн виробив собi власну релiгiю чесних учинкiв i чесноi гри з iншими людьми, i в марнi розважання про майбутне життя не вдавався. Усе закiнчуеться разом зi смертю.

Вiн завжди в це вiрив i не боявся. Ось i тепер човен лежав на льоду, на п’ятнадцять футiв над водою, а вiн не мав сили поворухнутись, умлiвав вiд знесилля, але, як i перше, знав, що разом зi смертю всьому край, – i, як i перше, не боявся. Його переконання були простi, але твердi, i iх не мiг захитати перший – чи лiпше сказати, останнiй – спалах тваринного страху перед смертю.

Перед його очима вмирали й люди, й тварини. Цiлi десятки таких смертей пригадалися йому. Вiн бачив живi iстоти знов такими, як тодi, i вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертвi. І iм тепер байдужiсiнько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смертi. Умерти не тяжче – навiть легше, нiж вiн уявляв, i вiн тепер уже й радiв, що його смерть так близько.

Перед ним постала iнша картина. Вiн побачив мiсто своiх мрiй, золоту столицю Пiвночi, що жила гарячковим життям. Вона примостилася над Юконом, на високому березi, розляглася широко по площинi. Вiн бачив рiчковi пароплави у три ряди при березi, тартаки в роботi й довгi собачi запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далi – гральнi, банки, бiржi, марки, бляшки – усе, що потрiбне для великоi гри, незмiрно бiльшоi, нiж вiн коли бачив. Який жах – покинути це все, покинути тодi, коли серце вiщуе близьке щастя, коли вже пiдходить велике золото! На цю думку життя затрiпотiло йому всерединi й знов почало нашiптувати свою давню брехню.

Буйний День iзсунувся з човна i, зiпершись на нього спиною, сiв на лiд. Вiн хотiв не прогавити тiеi гри. А чом би й нi? У його виснажених м’язах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тiльки ii зiбрати! Тодi вiн пiдiйме корму й спустить човна на воду. Зовсiм не до речi в головi звiдкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку iхньоi займанщини на Клондайку. Вони, звiсно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюартi, у нього буде селище Елама Гарнiша, i вiн свое вiзьме, а якщо на Клондайку, то й тодi дещицю матиме.

А тим часом треба зiбрати всю силу. Вiн простягся на льоду на ввесь зрiст, долiлиць, i з пiв години пролежав спочиваючи, без руху. Коли вiн звiвся на ноги, йому на мить потемнiло в очах, але вiн перемiг себе i взявся до човна. Вiн добре розумiв свое становище: коли зразу не пощастить, то вдруге вiн уже не спроможеться нiчого зробити. Для цiеi першоi спроби треба докласти геть усiеi снаги, що вiн зумiе знайти в собi, i пiсля того в ньому вже не залишиться нiчогiсiнько.

Вiн цупив i цупив угору корму човна, укладаючи в то зусилля всю свою iстоту, витрачаючи себе всього, i душу, й тiло на цю останню спробу. Корма трохи пiднялась. Гарнiшевi здавалося, що вiн умлiвае, але вiн усе цупив i цупив. Човен пiддався i неначе почав сунутися вниз. Зiбравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджi. Вiн лежав, навiть не пробуючи пiдвестись, i, стежачи за верховiттям дерев, вiдчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось вiн шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетiли льодовi скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз – так разiв iз десять – i поплив за водою.

Буйний День прийшов до пам’ятi i, глянувши на сонце, побачив, що минуло кiлька годин. Вiн здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Вiн доволiкся до корми й сiв. Човен плив посеред рiчки. Назустрiч бiгли лiсистi береги, облямованi блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корiнням сосна. Вода прибила човна до неi. Буйний День перелiз уперед i прив’ядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у водi, пливло швидше. Чал ураз натягся, i човен поплив мов на буксирi. Кинувши останнiй затьмарений погляд на береги, що хилялись у всi боки, та на сонце, що гойдалось на небi, як те вагадло, Буйний День загорнувся в свое хутро, лiг на дно й заснув.

Була вже нiч, коли вiн прокинувся знову. Вiн лежав горiлиць, дивився на зорi й слухав тихий гомiн води. Човна раптом сiпнуло: дерево попереду враз прискорило свiй плав. Невелика крижина стукнула його збоку i шкребнула до облавку.

«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», – подумав вiн i, заплющивши очi, знову заснув.

Коли вiн прокинувся втрете, був уже бiлий день. Сонце стояло на полуднi. Доволi було Гарнiшевi одного погляду на далекi береги, щоб побачити, що це вже могутнiй Юкон. До Шiстдесятоi Милi тепер, мабуть, недалеко. Вiн почувався знесиленим до краю, у головi морочилось, рухи були незграбнi й непевнi. Насилу-насилу, зовсiм захекавшись, вiн звiвся й сiв, поклавши поруч рушницю. Зi свого мiсця вiн не мiг бачити, чи Ілайджа ще дихае, чи нi, а дiстатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.

Буйний День знову поринув у своi роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли вiн анi спав, анi був непритомний, а проте нiчого не бачив. Йому тодi здавалось, неначе в нього в мозковi розчепились якiсь трибки. І отак, з перервами, вiн думав про свое становище. Вiн ще живий i, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що вiн не вмер i не лежить упоперек човна там на крижинi? Йому згадалось те останне зусилля, що вiн тодi зробив. Але нащо вiн зробив його? – питав вiн сам себе. – Адже ж не зi страху перед смертю. Вiн не боявся ii, вiн це знав. Нi, його повернула до життя вiра в свое прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його пiдбадьорило бажання взяти участь у великiй грi. І знов же навiщо? Що з того, що в нього буде мiльйон? Однаково вiн колись помре, так самiсiнько як i тi, хто не вигравав бiльше, нiж на шмат хлiба. Промiжки порожнечi в головi стали частiшi, i Буйний День вiддався на волю приемнiй млостi.

Раптом вiн скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Вiн озирнувся й побачив збоку, яких сто футiв вiд себе, Шiстдесяту Милю. Течiя принесла човна просто пiд берег. Але та ж сама течiя несла його й далi, у водяну пустелю долiшнього Юкону. На березi анi душi. Можна було подумати, що з факторii всi повтiкали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, i з горла вилiтало тiльки якесь нелюдське харчання. Вiн схопився за рушницю, пiдняв ii до плеча й натиснув курка. Вона вiдбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на колiна, i пiдняти ii вдруге вiн не мiг. Однак треба було поспiшати, i, вiдчуваючи, що умлiвае, вiн ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, пiдскочила й упала у воду. Гарнiшевi потьмарилось в очах, але вiн ще встиг побачити, як кухоннi дверi вiдчинились i якась жiнка визирнула з великоi рубленоi хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.




Роздiл IX


За десять днiв по тому на Шiстдесяту Милю приiхали Гарпер i Джо Ледю. Буйний День ще був досить кволий, але вже мав стiльки сили, щоб здiйснити те, що пiдказувало йому прочуття. Вiн вимiняв за третину своеi займанщини на Стюартi третину iхньоi на Клондайку. Вони мали великi надii на Горiшню Краiну, i Гарпер, навантаживши цiлого плота припасами й харчами, вiдплив за водою, щоб поставити невеличку факторiю в гирлi Клондайку.

– А чом ти не спробуеш на Індiянi, Буйний Дню? – сказав вiн, прощаючись. – На тiй рiчцi стiльки струмкiв, ручаiв та обмiлин, i подекуди золото наче аж кричить, щоб його знайшли. Звiрся на мое чуття. Велике золото ось-ось вiдкриеться, а Індiяна не за мiльйон миль.

– До того ж там сила силенна лосiв, – додав Джо Ледю. – Боб Гендерсон десь никае тими мiсцями ось уже третiй рiк. Присягаеться, що мусить знайтися щось дуже велике, а тим часом живиться самою лосятиною i нишпорить скрiзь як навiжений.

Буйний День i вирiшив «махнути туди», як вiн висловився. Однак Ілайджу не пощастило вмовити йти разом. Той нiяк не мiг видихати пережитого голодування i все боявся, щоб такого знов не трапилось.

– Не маю сили вiдiрватись вiд iжi, – пояснював вiн. – Знаю, що це дурне, але нiчого з собою не можу вдiяти. Я встаю з-за столу, тiльки як почую, що ось-ось лусну й нiчого бiльше не влiзе. Я повернуся в Серкл-Сiтi i, доки не пiдправлюсь, примощуся десь бiля комори з харчем.

Гарнiш не рушав iз мiсця ще кiлька днiв. Треба було набратися сили й спорядитись як слiд. Вiн мав на думцi не набирати багато припасу – на собi нести сiмдесят п’ять фунтiв i на кожного собаку нав’ючити по тридцять, як то роблять iндiяни. Звiряючись на слова Ледю, вiн вирiшив живитись, як Гендерсон, самим м’ясом. Коли прибув пароплав Джека Кернса, що вiз тартака з озера Лiндермен, вiн сiв на нього разом iз собаками i з усiм вантажем, передавши Ілайджi заявки на своi займанщини, щоб той iх оформив, i того ж самого дня висiв у гирлi Індiяни.

Пройшовши сорок миль проти води до Кварцового струмка, що його впiзнав iз розповiдей, вiн натрапив на слiди Боба Гендерсона; далi за тридцять миль бiля Австралiйського струмка також знати було, що той i тут порпався, але минали тижнi по тижнях, а його самого все не здибувалося. Лосiв справдi було багато. І Гарнiш, i його собаки аж вилискували вiд м’ясного харчу. Подекуди вiн знаходив золото у верховому нарiнку, хоч i не дуже багате. Зате дрiбного золотого пiску в м’яких верствах i нарiнку було досить по всiх кiльканадцятьох струмках, якi вже дослiдив Буйний День, i це ще дужче упевнило його вiру, що багате золото мусить знайтися. Раз у раз звертав вiн очi на пiвнiч, де тяглося пасмо пагорбiв, i думав: чи не там його слiд шукати? Пройшовши аж до верху рiчку Домiньйон, Буйний День перетяв межигiр’я й спустився до притоки Клондайку, названоi згодом рiчкою Ганкер; якби вiн узяв правiше, то трапив би на мiсце, що його Гендерсон прозвав Золотим Дном, i зустрiв би його самого, що копав там перше справжне клондайкське золото. Але Гарнiш пройшов понад Танкером до самого Клондайку, а потiм до лiтнього рибальського табору iндiян на Юконi.

Там вiн спинився на день у Кармака, що мав жiнку iндiянку й жив iз своiм швагром, iндiянином Скукумом Джiмом. Опiсля купив човна i, посадивши в нього собак, спустився Юконом до Сороковоi Милi. Серпень був наприкiнцi, днi помiтно покоротшали, наближалася зима. Гарнiшева вiра в свое прочуття, у те, що у Горiшнiй Краiнi мають вiдкрити велике золото, була, як i перше, непохитна. Вiн надумав зiбрати гурт iз чотирьох – п’яти чоловiкiв чи бодай знайти хоч одного товариша i ще до морозiв пiднятись проти води й шукати родовищ узимку. Але люди на Сороковiй Милi були надто недовiрливi. Їм досить було золота i по iхнiх займанках на заходi.

Аж нараз на Сорокову Милю припливли в каное Кармак, його швагер Скукум Джiм та Калтус Чарлi, також iндiянин. Щойно висiвши на берег, вони подались до iнспектора копалень i подали кожен по заявцi та ще одну, правом вiдкривача, на рiчцi Бонанзi. Увечерi в шинку «Закваска» вони показували привезене звiдти ядряне золото. Люди не йняли iм вiри, глузливо осмiхались i знизували плечима. Не вперше-бо пускалася по Юкону чутка про велике золото. Знайома штука. Звiсно, Гарперовi та Джо Ледю хочеться привабити шукачiв золота до свого селища. І хто такий цей Кармак? Індiянський зять! А чи чував коли хто, щоб такий знайшов щось путне? І ця сама Бонанза – звичайне лосяче пасовисько бiля гирла Клондайку. Старожитцi звали ii Кролячим ручаем. От коли б Буйний День чи Боб Гендерсон подали заявки та показали ядряне золото, тодi справа iнша, тодi можна було б повiрити. А то Кармак, Скукум Джiм i Калтус Чарлi. Нi, це вже вибачайте!

Буйний День також не дiймав вiри Кармаковi, попри свою певнiсть, що на горiшньому Юконi мусить бути золото. Вiн сам лише кiлька день як був у Кармака й бачив, що той бив байдики й гадки не мав шукати золота. Але ввечерi, коли вiн годинi об одинадцятiй сидiв у себе на ослонi й розв’язував мокасини, у головi йому промайнула несподiвана думка. Вiн накинув на плечi куртку, узяв шапку й повернувся до «Закваски». Кармак був iще там i тицяв свое золото у вiчi недовiрливим. Буйний День сiв поруч нього, узяв його золото, насипав у миску й довго розглядав. Потiм зi своеi торбинки насипав у другу миску кiлька унцiй золота з Серкл-Сiтi та Сороковоi Милi й знову довго розглядав та порiвнював. Нарештi вiн вiддав Кармаковi його золото, усипав свое назад у торбинку й пiдняв руку. Усi замовкли.

– Хлопцi, я хочу вам дещо сказати, – почав вiн. – Золото прийшло. Велике золото на горiшнiм Юконi. Кажу вам певно – воно прийшло. Тут, у цих краях, нiколи не бувае такого золота, як оце в Кармака. У ньому бiльше срiбла. Ви самi бачите, що колiр у нього зовсiм не такий. Далебi, Кармак справдi натрапив на велике золото. Хто вiрить менi й пiде зi мною?

Охочих не знайшлося. Навпаки, почувся смiх i жарти.

– Може, й у тебе там е займанщина пiд селище? – запитав хтось.

– Аякже. І третина у Гарпера й Ледю. І я вже, далебi, чую, що як я продам на дiлянки те, що маю, то зароблю бiльше, анiж усi ви здобули, порпаючись, як кури, тут на Березовому ручаi.

– Воно-то так, Буйний Дню, – заговорив примирливо золотошукач на прiзвисько Кучерявий Пiп. – Тебе ми знаемо, ти нiкого не ошукаеш. Але хiба ти, як i будь-хто, не можеш попастися на гачок цим дурисвiтам? Я тебе питаю, коли Кармак мiг шукати золото? Ти ж сам казав, що вiн стояв табором на Юконi й разом зi своею сиваською рiднею ловив лососiв, i тому допiру кiлька днiв.

– Буйний День правду каже, – схвильовано втрутився Кармак. – І я кажу правду, богом свiдчуся! Я й не шукав цього золота. Менi те й на думку не спадало. Але як ото Буйний День рушив вiд нас човном, того самого ранку приплив на плотi з припасом не хто як Боб Гендерсон. Вiн простував до Шiстдесятоi Милi, хотiв пiднятись Індiяною проти води й перетягти припаси через межирiччя мiж Кварцовим струмком i Золотим Дном.

– А що це за Золоте Дно? – спитав Кучерявий Пiп. – Де воно?

– Там вище за Бонанзою, або Кролячим струмком, як ви його називаете, – пояснив Кармак. – Така сага на величенькiй рiчцi, що впадае в Клондайк. Понад тою рiчкою я туди й дiйшов, а на зворотнiй дорозi пiднявсь на межирiччя, пройшов кiлька миль верхами й спустився просто на Бонанзу. Отже, Боб Гендерсон каже менi: «Ходи зi мною, Кармаку, запаколиш i собi займанку. Я таки знайшов золото на Золотому Днi. І намив уже бiльш як сорок п’ять унцiй».

Ну, ми й пiшли – я, Скукум Джiм та Калтус Чарлi. Та всi й запаколили по займанцi на тому Золотому Днi. Назад ми йшли Бонанзою, я думав, чи не траплю на лося. Дорогою спинилися зварити iсти й спочити. Я лiг спати, а Скукум Джiм надумався й пiшов брати проби. Вiн там у Гендерсона надивився, як воно робиться. Копнув пiд одною березою та й промив у мисцi ядряного золота зразу бiльш як на долар. Розбудив мене, я пiшов копати й копнув на два з половиною долари за раз. Отодi я назвав той струмок Бонанзою, ми позабивали паколи та й гайда сюди робити заявки.

Кармак обвiв очима всiх довкола, нiби питав, чи повiрили вони йому. Але всi, як i перше, клiпали на нього глузливо – опрiч самого Буйного Дня, що пильно дивився на Кармака ввесь час, поки вiн оповiдав.

– А скiльки тобi заплатили Гарпер i Ледю, щоб ти збив бучу? – спитав хтось.

– Та вони й не знають нiчого про це, – вiдповiв Кармак. – Кажу вам щиру правду, за годину я намив три унцii.

– Ось воно, це золото! – сказав Буйний День. – Ще раз кажу вам, хлопцi, нiхто досi на Юконi такого не знаходив. Гляньте-но, яка в нього барва.

– Правда, трохи темнiше, – погодився Кучерявий Пiп, – але що з того? Може, вiн поносив iз ним у гаманi кiлька срiбних доларiв? Знов же, коли там справдi що е, то чому Боб Гендерсон не квапиться сюди iз заявкою?

– Таж вiн лишився на Золотому Днi, – пояснив Кармак. – Ми знайшли золото, уже як поверталися.

На вiдповiдь пролунав регiт.

– Хто йде в компанii зi мною? Я завтра виряджаюся човном на цю Бонанзу, – сказав Буйний День.

Нiхто не вiдгукнувся.

– Тодi, може, хто з вас вiзьметься приставити менi тисячу фунтiв припасу? Плачу наперед готiвкою.

Зголосилися Кучерявий Пiп i Пат Монеген. Буйний День, за своею звичкою, не гаючись заплатив iм наперед за приставку, розрахувався за купленi харчi й залишився з порожньою торбинкою. Вiн уже рушив був до дверей, коли раптом вернувся.

– Знову щось серце вчуло? – спитали його.

– Авжеж, учуло. Цiеi зими на Клондайку добре платитимуть за борошно. Хто менi позичить грошей?

У ту ж мить кiльканадцятеро чоловiк, що не схотiли пристати до його непевноi виправи, простягли йому своi торбинки з золотом.

– А скiльки вам треба борошна? – спитав комiрник Аляскинськоi торговельноi компанii.

– Зо двi тонни.

Торбинки з золотом не потяглися назад, хоч iхнi власники пирснули образливим реготом.

– Що ж ви робитимете з двома тоннами борошна? – спитав комiрник.

– Синку, ви в цiм краi ще недавно i не знаете його так уздовж i впоперек, як я знаю. Поставлю завод квасити капусту й виробляти лiки проти лупи в головi.

Напозичавши грошей у всiх, хто йому давав, Гарнiш найняв ще шестеро чоловiк, щоб приставили борошно, заплатив iм наперед i знов залишився з порожньою торбинкою i в боргах по шию.

Кучерявий Пiп у комiчнiй скрусi схилив голову.

– Нi, ти менi таки скажи, що ти робитимеш iз тим борошном?

– Скажу, а чого ж! Це простiсiньке дiло. Мое серце вчуло три речi. – Буйний День почав рахувати, загинаючи пальцi: – Перше – на горiшньому Юконi мае вiдкритися велике золото; друге – Кармак уже його вiдкрив; трете – це вже не прочуття, а щось певне: коли перше й друге правда, то борошно пiде в грошi, цiна на нього пiдскочить аж до неба. Як я вже думаю поставити на тi двое прочуттiв, то чом же не поставити й на трете? Коли я вгадав, то цiеi зими борошно продаватиметься на вагу золота. Кажу вам, товаришi, коли карта йде, грайте на всi заставки. Що вам iз талану, як ви не вмiете його загнуздати? Але якщо загнуздали – то вже поганяйте! Я цiлi роки чекав у цiй краiнi, коли мое серце зачуе справжню карту. Ось воно й зачуло, i я не я, коли не заграю! Оце вам i все! На добранiч!




Роздiл X


Ще нiхто не вiрив, що виявилось багате золото. Коли Буйний День iз своiм припасом i з усiм борошном дiстався до гирла Клондайку, велика площина була така сама пустельна й безлюдна, як i ранiше. Нижче над рiчкою отаборився iндiянський ватаг Айзек зi своiм плем’ям. На риштунках iз жердин вони сушили лососiв. Там-таки стояли табором кiлька старожитцiв. Кiнчивши лiтнi роботи на рiчцi Десята Миля, вони спускались Юконом до Серкл-Сiтi. Прочувши на Шiстдесятiй Милi про золото, вони подалися туди, щоб самим обдивитись мiсце. Коли Буйний День приплив iз борошном, вони якраз збиралися вiдпливати, i розмовою з ними вiн не дуже втiшився.

– Нiкчемне лосяче пасовисько, – сказав один, Довгий Джiм Гарнi, переставши дмухати на чай у бляшаному кухлику. – Кинь ти все це к бiсу, Буйний Дню. Саме шахрайство й дурисвiтство. Вони зумисне роздимають усю цю вигадку iз золотом, Кармака пустили як припаду, а за ним ховаються Гарпер i Ледю. Чи хто чув коли, щоб копали золото на лосячому пасовиську, десь аж за пiвмилi вiд придолинних горбiв i хтозна-як далеко вiд материковоi породи?

Буйний День кивнув згiдливо головою.

– Ви брали там пробу? – спитав вiн перегодом.

– А на бiса? – обурено вiдповiв Довгий Джiм. – Що я, вчора на свiт народився? Це треба бути дурним чечаком, щоб копирсатись там у багнi. Мене на таку дурницю не зловиш. Менi раз глянути. Завтра ми рушаемо до Серкл-Сiтi. Я нiколи не вiрив у цю Горiшню Краiну. З мене доволi й верхорiччя Танани, i згадаеш мое слово, що коли й виявиться де велике золото, то тiльки на долiшнiй течii Юкону. Джоннi там на Бонанзi теж понатикав паколiв миль на двi нижче вiд Кармаковоi займанки, i сам не знае нащо.

Джоннi засоромився.

– Та я тiльки задля жарту, – пояснив вiн, – за пачку «Зорi» залюбки вiддам свое право кому завгодно.

– Гаразд, – вiдразу сказав Буйний День, – гляди тiльки, щоб потiм не скиглив, як я вiзьму там двадцять або тридцять тисяч.

Джоннi весело вищирив зуби.

– Давай тютюн, – сказав вiн.

– Шкода, що й я не позабивав паколiв, – зiтхнув Довгий Джiм.

– Ще не пiзно, – вiдмовив Буйний День.

– Еге, не пiзно, двадцять миль пiхтурою туди й двадцять назад.

– Узавтра я там буду й позабиваю за тебе, – запропонував Буйний День. – А ти зроби так, як Джоннi. Грошей на реестрацiю вiзьмiть у Тiма Догана, буфетника iз «Закваски». Вiн менi позичить. Зробiть заявки на свое iм’я, перепишiть на мене й вiддайте Тiмовi.

– То й у мене купи, – озвався третiй старожитець. У такий спосiб за три фунти жувального тютюну «Зоря» Буйний День зразу купив на Бонанзi три п’ятсотфутовi займанки, а через те, що вони були на нього переписанi, вiн мав право подати заявку ще на одну вiд свого iменi.

– А чого це ти так дуже тютюном розкидаешся? – усмiхнувся Довгий Джiм. – Либонь, десь тютюнову фабрику купив?

– Фабрику не фабрику, а мое серце чуе, що йде до мене щастя, i, далебi, дешево воно менi дiстанеться, коли за три пачки тютюну я маю три займанки, – вiдказав Буйний День.

А за годину до нього прийшов Ледю – просто з Бонанзи. Спершу вiн не хотiв i балакати про Кармакову знахiдку, тодi висловив сумнiв, i врештi запропонував Буйному Дневi сто доларiв за його пай у клондайкськiй займанщинi.

– Готiвкою?

– Звiсно. Ось маеш.

І Ледю зразу витяг свою торбинку iз золотом. Буйний День узяв ii знехотя, нiби замислено, зважив на руцi, так само знехотя розв’язав зашморга й висипав трохи золота собi на долоню. Воно було темнiше, нiж звичайно, – таке саме, як i в Кармака. Гарнiш усипав його назад, зав’язав торбинку й вiддав Ледю.

– Мабуть, тобi воно потрiбнiше, нiж менi.

– Та нi, у мене його багато, – поспiшив той вiдповiсти.

– Звiдки воно в тебе? – спитав Буйний День iз безневинною мiною.

Ледю сприйняв те запитання незворушно, мов справжнiй iндiянин. Та коли вони глянули у вiчi один одному, у Ледю неначе блиснуло в очах щось невловне, якась нiби iскринка. І Буйний День, помiтивши ту iскринку, здогадався, що Ледю хитруе.

– Ти знаеш цю рiчку лiпше за мене, – сказав вiн, – i якщо ти цiнуеш мiй пай у сто доларiв, то, напевне, вiн вартий стiльки й для мене, хоч би я й не знав нiчого.

– Ну, триста доларiв хочеш? – ще чiплявся Ледю.

– Скажу те саме. Чи там я щось знаю, чи нi, а скiльки вiн вартий для тебе, стiльки ж i для мене.

І тодi Ледю ганебно здався. Вiдвiвши Буйного Дня набiк, далi вiд людей, вiн заговорив вiдверто й не криючись.

– Таки е воно там, – сказав вiн наприкiнцi. – Я ж iще й жолоба не поставив, усе оце, що маю в гаманi, я намив учора в мисцi. Воно лежить пiд самим дерном, а скiльки його там на днi рiчки, у щирцi, – й не сказати! Ти тiльки мовчи та займай дiлянок скiльки зумiеш. Золота сила-силенна, кажу тобi. Воно залягае гнiздами, i я не здивуюсь, коли деякi займанки дадуть по п’ятдесят тисяч. Ото тiльки й шкода, що воно гнiздами, а не суспiль.

Минув мiсяць, а на Бонанзi ще було тихо. Душ кiльканадцять запаколили собi дiлянки, а потiм здебiльшого подалися до Серкл-Сiтi або на Сорокову Милю. Залишилися тiльки тi, хто твердо вiрив у золото. Вони заходились рубати лiс та ставити собi халупи на зиму. Кармак зi своею iндiянською рiднею робив промивальнi жолоби та пiдводив воду. Робота посувалась повiльно, бо вони мусили самi рубати дерево й розпилювати ручною пилкою. Трохи далi за водою працювало четверо чоловiк: Ден Макгiлверi, Дейв Маккей, Дейв Едвардс i Гаррi Во. Вони припливли з юконського верхорiччя. Тихi, мовчазнi люди, вони нiкого не розпитували нi про що, не балакали нi з ким i тримались осiбно. Але Буйному Дневi, що вже взяв безлiч проб скраю Кармаковоi займанки, де золото лежало пiд самим дерном, i вище та нижче понад рiчкою, де не знаходилось нiчого, страшенно цiкаво було, що ж е в материковому нарiнку. Вiв бачив, як четверо мовчазних чоловiкiв мовчки копали шурфа бiля самоi води, i чув скрегiт iхньоi пилки, коли вони пиляли дошки на промивальнi жолоби. А першого ж дня, як вони почали промивати, вiн пiдiйшов до них, не чекаючи на запрошення. З нарiнку, що накопав один чоловiк за п’ять годин, узято тринадцять iз половиною унцiй ядряного золота – вiд пiску завбiльшки iз пшонину до десятидоларових самородочкiв. А головне – добуто його з материковоi верстви. Того дня випала перша пороша. Насувалася полярна зима, але Буйний День навiть i не помiчав сумних картин умирання короткого лiта. Вiн бачив, як справджуються його мрii, як на широкiй площинi серед снiгiв зводиться його золота столиця. Знайдено золото в щирцi. Це велике дiло. Кармакова знахiдка не одурила. Буйний День запаколив займанку вiд свого iм’я поруч iз тими трьома, що купив за тютюн; тепер вiн мав суцiльну дiлянку двi тисячi футiв завдовжки, а завширшки через усю долину Бонанзи.

Повернувшись увечерi на свою стоянку в гирлi Клондайку, вiн застав там Каму, того iндiянина, що його був узимку залишив у Даi. Кама плив човном за водою, вiз останню пошту того року. Вiн мав двiстi доларiв пiском. Буйний День позичив iх у нього, а на подяку пообiцяй запаколити йому дiлянку, щоб Кама подав на неi заявку, проiздячи через Сорокову Милю. Кама вiдплив другого ранку i повiз Гарнiшевi листи до всiх старожитцiв уподовж Юкону. Буйний День кликав iх, щоб не гаялись та iхали сюди займати дiлянки. Такi листи передали Камою й iншi, що працювали на Бонанзi.

– Тепер така завариться каша, якоi досi й не куштували! – смiявся собi Буйний День, уявляючи, як збуриться люднiсть у Серкл-Сiтi та на Сороковiй Милi, як усi прожогом кинуться в човни й наввипередки погребуться Юконом проти води. Вiн знав, що на його слова кожен звiриться.

Щойно прибули першi човни, Бонанза прокинулась, i почалися перегони мiж правдою та брехнею; проте, хоч би яка була велика брехня, правда увесь час ii далеко випереджала. Люди не повiрили Кармаковi, що вiн намив у мисцi за раз на два з половиною долари, а намивши стiльки ж самi, уже казали, що в них вийшла цiла унцiя. Але не встигла ще ця брехня оббiгти всiх, як миска давала за раз уже п’ять унцiй, i люди хвалилися, що взяли десять. А набравши миску нарiнку, щоб те довести, вимивали вже дванадцять унцiй. І так без кiнця. Люди вiдважно брехали, проте дiйснiсть увесь час iх випереджала.

Якось у груднi Буйний День набрав миску породи в себе на дiлянцi й принiс до хатини. У нього завжди горiла грубка, i вода в брезентовому цебрi не замерзала.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325727) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.