Книга - До зірок

До зiрок
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Оповiдання Ф. С. Фiцджеральда (1896–1940) вирiзняються майстернiстю тонкого психологiзму та елементами контрасту. Видання мiстить автобiографiчний цикл творiв про Безiла Дюка Лi та оповiдання «Дитяча забава». Безiл, прототипом якого е сам автор, – амбiтний, розумний i цiлеспрямований пiдлiток iз невеличкого мiста Сент-Пол, штат Мiннесота. Становлення його особистостi вiдбуваеться в моральних випробуваннях, герой часто потрапляе в схожi ситуацii, але щоразу реагуе на них по-рiзному, що дае змогу зробити висновок про те, як змiнюеться його внутрiшнiй свiт. Вiн виважуе власнi вчинки та прагне, попри всi перепони, втiлити виплеканi з дитинства мрii. Фiцджеральду вдаеться передати прикмети часу мимохiдь: оповiдання сповненi деталями американського побуту початку XX столiття – вiд вбрання до модних мелодiй i танцiв «епохи джазу».





Фрэнсис Скотт Фицджеральд

До зiрок



© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Дитяча забава


Коли Джона Ендроса почали долати думки про старiсть, вiн утiшався тим, що його життя триватиме в дитинi. Зловiснi сурми вiчного забуття лунали не так гучно, варто було йому почути тупiт маленьких нiжок або голосок, що белькотiв у слухавку дитячi нiсенiтницi. Розмовляв вiн iз донькою щодня о третiй, коли дружина телефонувала з передмiстя в контору; поступово цi дзвiнки перетворилися для нього на найяскравiшу подiю дня.

До старостi йому було ще далеко, та все життя вiн пнувся вгору урвистими скелями i, здобувши нелегку перемогу над бiднiстю i слабким здоров’ям, у своi тридцять вiсiм рокiв плекав досить невибагливi iлюзii. Навiть донька подарувала йому не лишень радiсть. Через неi подружжя зробило паузу в шаленiй близькостi, через неi доводилося жити за мiстом, в якому за свiже сiльське повiтря розплачувалися нескiнченними проблемами iз покоiвками та сутужною нуртою потягiв.

Крихiтка Едi приваблювала його передусiм як утiлення початку нового життя. Вiн любив саджати ii до себе на колiна та, погладжуючи духмяну, м’яку голiвку, розглядав голубi, як ранкове небо, зiницi. Та, ушанувавши цю традицiю, вiн без жалю передавав дитя няньцi. Сама жвавiсть дiвчинки вже за десять хвилин його дратувала; Джон сердився, коли в будинку щось розбивали, а якось в недiлю, коли Едi кудись сховала пiкового туза та зiрвала партiю у бридж, вiн улаштував таку баталiю, що довiв дружину до слiз.

Джон розумiв, що поводиться нерозумно, i йому було соромно. Бо такi iнциденти – невiдворотнi: не тримати ж доньку постiйно нагорi, в дитячiй кiмнатi, коли вона, за словами дружини, стае дедалi бiльш «самостiйною лю- диною».

Едi було два з половиною роки, i сьогоднi ii, наприклад, запросили на дитячу забаву. Цю новину Джон дiзнався телефоном вiд дружини, Едiт-старшоi, а маленька Едi несподiвано пропищала йому у лiве вухо, пiдтвердивши: «Я пiду на вечiльку!».

– Любий, коли повернешся, завiтай до Маркi, добре? – мовила далi дружина. – Буде весело. Я одягну Едi в нову рожеву сукенку…

В слухавцi почувся трiск, i всi змовкли: очевидно, телефон рiзко жбурнули на пiдлогу. Джон розсмiявся i вирiшив ранiше пiти з роботи: думка про дитячу вечiрку в чужому будинку видавалася йому кумедною.

– От буде гармидер! – весело уявляв вiн. – Десятки матусь, якi не помiчають нiчого, крiм свого чада. Всi малюки б’ють посуд, кидаються на торт, а iхнi матерi, вертаючись додому, запевняють себе, що iншим дiтям до iхньоi ще далеко.

Сьогоднi вiн був у доброму гуморi – ще нiколи справи не йшли так добре, як цього дня. Коли зiйшов на своiй станцii, вiдмахнувся вiд нав’язливого таксиста та крiзь крижанi грудневi сутiнки рушив угору довгим пагорбом додому. Була лише шоста година, та мiсяць уже величаво сяяв на небi, огортаючи блискiтками цукристий снiжок на газонах.

Поки вiн йшов, наповнюючи легенi морозяним повiтрям, радiсть його з кожним кроком зростала, а дитяча забава дедалi бiльше полонила уяву. Джон намагався вимальовувати образ Едi серед ii однолiткiв, та ще в уявi постала ця доросла рожева сукня, яка ii переродить. Чоловiк пришвидшив крок, пройшов повз свiй будинок, у вiкнi якого все ще мигтiла рiзнокольоровими вогниками обсипана ялинка, i звернув на сусiдню дорiжку. Маркi проживали у сусiдньому будинку.

Тiльки-но пiднявся цегляними схiдцями та подзвонив, як почув голоси, що лунали зсередини, й втiшився, що не запiзнився. Затим пiдняв голову й прислухався: голоси були не дитячi – в будинку говорили, щонайменше, трое осiб; говорили гучно та сердито, а один iз голосiв, що вiдразу здiйнявся до iстеричного ридання, неодмiнно належав його дружинi.

– Щось трапилося, – промайнула в нього думка. Джон штовхнув дверi, якi виявилися незамкненими, та увiйшов.

Дитяча забава розпочалася о пiв на четверту, та Едiт Ендрос, мудро розрахувавши, що враження вiд новоi сукнi буде гострiшим, коли вбрання iнших вже помнуться, прийшла з донечкою о п’ятiй. Коли вони ступили на порiг, вечiрка була в самому розпалi. Четверо дiвчат та дев’ятеро хлоп’ят – накрученi, нарядженi та вимитi до лоску з усiею турботою, на яку здатне лише материнське, горде та ревниве серце, – танцювали пiд патефон. Насправдi, танцювали двое чи трое малюкiв, та оскiльки решта снували назад i вперед, шукаючи в матусь заохочення, здавалося, що танцюють усi.

Щойно з’явилася Едiт iз донькою, музику тимчасово заглушив хор вигукiв, серед яких найчастiше лунало слiвце «диво», а маленька Едi нiяково озиралася довкруги та перебирала подiл рожевоi сукнi. Дiвчинку не цiлували – все- таки гiгiенiчний вiк – ii просто пустили кiмнатою, вiд мами до мами, i кожна, тримаючи за рожеву ручку, проворкотала: «Яке диво», перед тим, як передати ii iншiй матусi. Опiсля ii пiдбадьорили, легенько пiдштовхнули, i дитя вiдразу поринуло у вихор веселощiв.

Едiт-старша затрималася поговорити з мiсiс Маркi бiля дверей, та одним оком стежила за крихiтною фiгуркою в рожевому. Мiсiс Маркi вона недолюблювала – особа явно неотесана, та ще й чванлива, але, оскiльки ii Джон та Джо Маркi приятелювали та щоранку разом iздили в мiсто, жiнки старанно створювали видимiсть щиросердноi приязнi. При зустрiчах вони завжди лагiдно осипали одна одну лагiдними докорами: «Що ж це ви до нас не заходите?» – i планували «якось разом пообiдати та сходити в театр», однак лише цими розмовами iхнi зустрiчi i обмежувалися.

– Крихiтка Едi така гарненька, – сказала мiсiс Маркi, усмiхаючись та облизуючи губи. Цю звичку Едiт уважала особливо огидною. – Така вже доросла, аж не вiриться!

Едiт подумала, а чи немае у словi «крихiтка» натяку на те, що Бiллi Маркi важить на п’ять фунтiв бiльше, хоч i молодший за ii донечку на кiлька мiсяцiв. Вона взяла запропоновану iй чашку чаю, сiла на канапу до двох iнших гостей та палко почала оповiдати про останнi успiхи й витiвки своеi крихiтки, в чому й полягала для неi основна мета сьогоднiшнього вiзиту.

Промайнула година. Танцi встигли надокучити, й малята взялися за серйознiшi забави. Вони разом ввалилися до iдальнi та, обiгнувши великий стiл, видерлися на кухоннi дверi, звiдки були знятi експедицiйним корпусом мам. Та не встигнувши вгамуватись, вони знову метнулися до iдальнi, радше знову до ii дверей. Раптом з усiх бокiв пролунало: «Спiтнiли», – i над бiлими макiвками замайорiли бiлi хустинки. Матусi намагалися заспокоiти бешкетникiв, та з криками «Туди!», «Хочу туди!» дiтки видиралися з колiн та галопом знову мчали до улюбленоi iдальнi.

Цей розгардiяш закiнчився, коли подали ласощi: великий торт iз двома свiчками та блюдечка з ванiльним морозивом. Бiллi Маркi, кремезний, рудий веселун iз кривуватими нiжками, задув свiчки й допитливим пальчиком натиснув на бiлу глазур. Роздали десерти й малята взялися до частування – iли жадiбно, однак цiлком пристойно – увесь вечiр вони поводилися на диво виховано. Такими були сучаснi дiти: iх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихiтки рiдко, а обличчя iхнi були здоровими та рум’яними; тридцять рокiв тому така забава не минулася б так спокiйно.

Пiсля частування гостi почали розходитися. Едiт стурбовано глянула на годинник – майже шоста, а Джона ще немае. Їй так хотiлося, аби чоловiк побачив донечку з iншими малюками – таку поважну, ввiчливу й розумну; лише одна пляма була на ii сукеночцi: хтось штурхнув ii в спину, коли вона iла морозиво.

– Ти – моя квiточка, – прошепотiла вона донечцi, прогорнувши ii до себе. – Ти знаеш, що ти квiточка? Знаеш?

Едi засмiялася.

– Гав-гав, – раптом промовила вона.

– Гав-гав? – Едiт озирнулася. – Тут немае гав-гав.

– Гав-гав, – повторила Едiт. – Хочу гав-гав.

Едiт глянула в той бiк, куди тягнувся маленький пальчик.

– Це не гав-гав, квiточко, це – ведмежа.

– Ведмежа?

– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Бiллi. Ти ж не хочеш iграшку Бiллi, чи не так?

Проте Еддi хотiла.

Вона вислизнула з рук матерi, пiдбiгла до Бiллi Маркi, який щiльно притискав до себе iграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Бiллi засмiявся.

Едiт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрiстю.

Вечiрка завершувалася; окрiм Бiллi i Едi, залишилося лише двое малюкiв, та й то один iз них лише тому, що залiз пiд стiл. А Джон так i не з’явився. Егоiст! Нi краплi гордостi за iхню крихiтку! Іншi чоловiки, принаймнi п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своiми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дiтей.

Пролунав вереск. Едi вихопила ведмежа з рук Бiллi, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на пiдлогу.

– Едi! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив смiху. Джо Маркi, гарний, кремезний чоловiк рокiв тридцяти п’яти, пiдняв синочка й поставив його на ноги.

– Мiцний парубiйко, – пiдмiтив вiн жартiвливо. – Дозволив дiвчинцi звалити себе! Богатир!

– Вiн не вдарився голiвкою? – бiля дверей з’явилася стривожена мiсiс Маркi, яка щойно розпрощалася iз передостанньою матусею.

– Нi-i-i, – протягнув Маркi. – Вiн забив зовсiм iнше мiсце, так, Бiллi? Ти щось iнше забив, еге ж?

Бiллi вже й забув про те, що впав та кинувся забирати свое добро. Вiн вчепився в лапку ведмежати, що визирала з обiймiв Едi, та щосили за неi смикав, проте безуспiшно.

– Нi, – рiшуче запротестувала Едi.

Натхненна першою, майже випадковою перемогою, Едi випустила iграшку з рук, схопила Бiллi за плечi й люто штовхнула.

Цього разу вiн гепнувся не так вдало: голова його з глухим звуком стукнулася об голу пiдлогу за краем килима, i, глибоко вдихнувши, вiн зайшовся нестямним рюмcанням.

У кiмнатi здiйнялася метушня. Охнувши, Маркi кинувся до сина, але дружина випередила його й сама пiдхопила дитину на руки.

– О, Бiллi, – заохкала вона, – яка жахлива гуля! Це дiвчисько слiд покропити!

Едiт, яка негайно пiдбiгла до донечки, почула це звинувачення, i ii губи мiцно стиснулися.

– Едi, – прошепотiла вона радше з обов’язку. – Як тобi не соромно, бешкетнице?

Та дiвчинка несподiвано вiдкинула голову i розсмiялася. То був гучний смiх, смiх переможницi, з нотками трiумфу, виклику та презирства. На жаль, цей смiх був i заразним. Не встигнувши усвiдомити делiкатностi ситуацii, матуся смiялася теж, не дзвiнко, проте чутно, з такими ж iнтонацiями, що й донька. Затим, раптом, припинила.

Обличчя мiсiс Маркi зашарiло, а Маркi, обмацуючи одним пальцем макiвку сина, насуплено глянув на Едiт.

– Уже набрякла гуля, – мовив вiн iз нотками докору. – Принесу примочку.

Та у мiсiс Маркi урвався терпець.

– Дитинi боляче! Що тут смiшного, га? – промовила вона тремтячим голосом.

Тим часом малесенька Едi з цiкавiстю зиркала на маму. Вона помiтила, що Едiт розсмiялася у вiдповiдь на ii смiх i iй захотiлося переконатися, чи станеться таке ще раз. Дiвчинка знову вiдкинула голову й розреготалася.

Вже другий вибух смiху остаточно кинув Едiт в iстерику. Притиснувши хустинку до рота, вона невгамовно душилася зо смiху. Та справа тут була не в нервах: вона усвiдомлювала, що по-своему пiдтримуе доньку, смiеться з нею заодно.

Удвох вони нiбито кидали виклик усьому свiтовi.

Поки Маркi бiгав у ванну по примочку, його дружина тинялася кiмнатою, гойдаючи на руках заплаканого сина.

– Заради святих, забирайтеся! – несподiвано вибухнула вона. – У дитини розбита голова, а ви з ввiчливостi навiть помовчати не можете. Забирайтеся!

– Що ж, – промовила Едiт, помiтно роздратувавшись. – В життi не бачила, щоб iз мухи слона…

– Геть! – iстерично кричала мiсiс Маркi. – Забирайтеся! Щоб i духу вашого тут не було! Для вас i вашоi бешкетницi дверi будинку зачиненi!

Едiт, взявши за руку доньку, вже швидкими кроками направлялася до виходу та, зачувши таке звинувачення, зупинилася й повернула свое скривлене вiд обурення обличчя.

– Не маете права прозивати дитину!

Мiсiс Маркi не вiдповiла, вона досi тинялася кiмнатою, бурмочучи щось заспокiйливе собi самiй та Бiллi.

Едiт розплакалася.

– Я пiду! – хлипала вона. – В життi не бачила таких вульгарних та просторiкуватих осiб, як ви. Радiю, що малюк ваш гепнувся. Так йому й треба, цьому дурно-о-му товстуну.

Джо Маркi саме спустився зi сходiв й почув останню фразу.

– Мiсiс Ендрос, – рiзко прогримiв вiн, – хiба не бачите, що в дитини гуля? Вам справдi треба опанувати себе!

– Опанувати… себе? – прокричала хрипко Едiт. – Краще дружинi своiй це скажiть. В життi не бачила такоi нахаби!

– Джо, ти чуеш? Вона прозиваеться! – Мiсiс Маркi оскаженiла. – Вистав ii за дверi. Коли сама не бажае, то схопи за комiр i вистав!

– Не смiйте й пальцем мене торкнути! – верещала Едiт. – Я вийду, тiльки-но пальто знайду!

Заслiплена сльозами, жiнка ступила в коридор. Саме тодi прочинилися дверi й всередину увiйшов стривожений Джон Ендрос.

– Джоне! – вигукнула Едiт й вiдчайдушно кинулася до нього.

– Що трапилося? Стривайте, що тут вiдбуваеться?

– Вони… вони мене проганяють! – голосила дружина, судомно втискаючись в його обiйми. – Вiн хотiв схопити мене за комiр та виставити за дверi. Де мое пальто?

– Неправда, – поспiшно заперечив Маркi. – Нiхто й не думав виставляти вас за дверi. – Вiн повернувся до Джона. – Нiхто не мав гадки ii виганяти, – повторив вiн. – Вона…

– Що означае «виставити за дверi»? – рiзко обiрвав Джон. – Пояснiть, що тут вiдбуваеться?

– Джоне, ходiмо! – ридала Едiт. – Я хочу додому. Хiба не бачиш, якi це нахаби?

– Чуете! – обличчя Маркi спохмурнiло. – Повторюете те саме, як навiжена!

– Вони прозвали Едi бешкетницею!

Вдруге за вечiр маленька Едi обрала невiдповiдну хвилину, аби виразити своi почуття. Присоромлена й налякана крикливими голосами, дiвчинка так зарюмсала, нiбито й справдi була ображена до глибини душi.

– Як це розумiти? – вибухнув Джон. – Ти що, ображаеш своiх гостей?

– Коли хтось i ображае, так це твоя дружина нас! – твердо вiдповiв Маркi. – Взагалi-то, колотнеча почалася через ваше дитя.

Джон зневажливо фиркнув:

– І ти накричав на дитину? – запитав вiн. – Благородний чоловiк!

– Не говори з ними, Джоне, – наполягала Едiт. – Пошукай мое пальто!

– З тобою i справдi щось не те, – зi злiстю продовжував Джон, – коли зриваешся на безпомiчному створiннi!

– Чортiвня якась! Треба ж було все перевернути догори дригом, – заволав Маркi. – Якщо твоя дружина хоч на хвилину замовкне…

– Не кричи! Я ж не жiнка i не дитина…

Тут у сварцi настав несподiваний антракт. Поки Едiт навпомацки шукала у крiслi пальто, мiсiс Маркi стежила за нею вогненними, сердитими очима. Раптом жiнка опустила Бiллi на канапу, де той вiдразу перестав рюмсати та всiвся зручнiше, вийшла в коридор i, хутко вiднайшовши пальто, без жодного звуку подала його Едiт. Затим вона повернулася до канапи, взяла сина на руки та, погойдуючи його, знову позирала на Едiт вогненними, сердитими очима. Антракт тривав не бiльше як пiв хвилини.

– Твоя дружина приходить сюди й починае репетувати на нас, що ми, бачте, просторiкуватi! – прогримiв люто Маркi. – Ну, якщо ми такi просторiкуватi, то краще триматися вам якомога далi! А тепер забирайтеся, негайно!

Джон знову презирливо хмикнув.

– Ти не просто просторiкуватий, – вiдповiв вiн. – Ти ще й хам, особливо з беззахисними жiнками та дiтьми.

Намацавши клямку вiн вiдчинив дверi.

– Ходiмо, Едiт.

Взявши крихiтку на руки, дружина вийшла, а Джон, ще раз зневажливо зиркнувши на Маркi, рушив слiдом.

– Стривай! – Маркi подався вперед; його дещо трясло, а на скронях здулися вени. – Гадаеш, тобi це зiйде з рук? Не на того напав!

Джон мовчки вийшов за порiг, лишивши дверi вiдчиненими.

Едiт, все ще схлипуючи, йшла додому. Вiн провiв ii очима до повороту та шмигнув у бiк освiтленого ганку, звiдки слизькими схiдцями повагом спускався Маркi. Джон зняв пальто, капелюха i жбурнув iх набiк, у снiг. Потiм, злегка ковзнувши крижаною дорiжкою, ступив йому назустрiч.

Пiсля першого ж удару обидва посковзнулися i з гуркотом гепнулися додолу; спробували пiдвестися i знову потягнули один одного на землю. Бiльш надiйним виявився мiлкий снiжок на газонi, i, вiдступивши вiд тротуару, вони знову накинулися один на одного, люто розмахуючи кулаками й перетворюючи снiг пiд ногами на брудне мiсиво.

Мiсяць уповнi та бурштинова смуга свiтла з вiдчинених дверей давали змогу iм чiтко бачити один одного, i билися вони мовчки, тож у тишi безлюдноi вулицi були чутнi лише iхнi знесиленi, гарячковi видихи та глухi удари, коли один iз них валився в ляпавицю. Кiлька разiв вони, послизнувшись, падали разом, i навiть тодi, лежачи на снiгу, лупцювали кулаками один одного.

Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин тривала ця безглузда баталiя пiд мiсячним сяйвом. В якусь хвилину передиху обидва в мовчазнiй домовленостi скинули iз себе пiджаки й жилети, i тепер мокрi рванi сорочки трiпотiли на iхнiх спинах клаптями. Розтерзанi, кривавi, вони настiльки втомилися, що трималися на ногах лише тодi, коли пiдпирали один одного – достатньо було наймiзернiшого поруху, просто спроби замахнутися, i вони знову вклякали на снiг.

Та поклали вони край цiй битвi не тому, що втомилися, i не тому, що вона була безглуздою – саме через цю безглуздiсть вони i не могли зупинитися. Їх втихомирило iнше: борюкаючись вкотре на землi, чоловiки раптом почули чиiсь кроки неподалiк. Якось вони примудрилися вiдповзти в тiнь, завмерли i лежали поруч, не рухаючись, затамувавши подих, мов забiяки, що гралися в iндiанцiв. Коли кроки стихли, звелися на ноги i як п’янi витрiщилися один на одного.

– Прокляття яке, – хрипко видавив Маркi. – З мене досить.

– З мене теж, – вiдповiв Джон Ендрос. – Ситий по саму зав’язку.

Вони ще раз кинули погляд один на одного, цього разу вже похмурий, так, нiби пiдозрювали, що кожноi наступноi митi хтось знову запрагне продовжити боротьбу. Маркi сплюнув кров iз розбитоi губи, тихо вилаявся, i, пiдiбравши пальто iз жилетом, i почав старанно струшувати снiг, нiби единою турботою для нього було те, щоб вони не промокли.

– Може, зайдеш умитися? – раптом спитав вiн.

– Нi, дякую, – промовив Джон, – треба йти. Дружина хвилюватиметься.

Вiн теж пiдiбрав пiджак, жилет, потiм пальто i капелюха. Спiтнiлому, наскрiзь змокрiлому, йому не вiрилося, що, якихось пiв години тому на ньому був увесь цей одяг.

– Що ж… На добранiч, – пробурмотiв вiн нерiшуче. Раптом вони пiдiйшли один до одного та потиснули руки. Рукостискання не було звичайною формальнiстю: Джон навiть обiйняв Маркi за плечi й кiлька разiв тихенько поплескав по спинi.

– Все гаразд? – запитав вiн, важко дихаючи.

– Нiби так. А ти як?

– Все добре.

– Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тодi на добранiч.

Вiн перекинув одяг через руку i, шкутильгаючи, поплентався додому. Мiсячне сяйво було таким само яскравим, коли вiн, лишивши позаду чорне коло зачавленоi землi, неквапом йшов газоном. За пiв милi звiдти, на станцii, прогуркотiв семигодинний потяг.

– Та ви обидва з глузду з’iхали! – проголосила хрипко Едiт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому i пiшла.

– Хiба тобi хотiлося, щоб ми помирилися?

– Авжеж, нi. Знати iх бiльше не бажаю! Та я думала, що ти через це i зостався.

Джон безтурботно сидiв в гарячiй ваннi, поки дружина припiкала йодом його синцi на шиi та спинi.

– Я все-таки зателефоную лiкаревi, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрiшня травма.

Джон похитав головою.

– Дурниць не говори, – вiдповiв вiн. – Не вистачало, щоб мiстом поширилися такi нiсенiтницi.

– Не розумiю, як це могло трапитися.

– І я не розумiю, – вiн хмуро всмiхнувся. – Небезпечна, мабуть, рiч, цi дитячi забави.

– Слухай, – радiсно спохопилася Едiт. – У мене ж до завтрашнього обiду е бiфштекси.

– І то що?

– Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.

Через пiв години, повнiстю одягнений, хiба що без комiрця, який не застiбався на розпухлiй шиi, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.

– Треба б привести себе в форму, – мiркував уголос вiн. – Здаеться, я старiю.

– Щоб наступного разу його краще вiдгамселити?

– Я i так вiдгамселив, – заявив вiн. – Принаймнi йому дiсталося не менше, нiж менi. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторiкуватими. Бачиш, назрiвае сварка – бери пальто та йди додому. Зрозумiло?

– Так, любий, – покiрно вiдiзвалася дружина. – Я таку дурницю вчинила… тепер я все зрозумiла.

Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився бiля дитячоi кiмнати.

– Вона спить?

– Спить, ще й як мiцно. Зайди, якщо хочеш, подивись – таким чином побажаеш солодких снiв.

Навшпиньках вони ввiйшли в дитячу i схилилися над лiжечком. Маленька Едi – розрум’янена, з мiцно стисненими рожевими рученятами, спокiйно спала в прохолоднiй темнiй кiмнатцi. Джон перехилився через бильця колиски й нiжно погладив шовковисте волоссячко.

– Заснула, – розгублено пробурмотiв вiн.

– Ще б пак! Пiсля такоi насиченоi забави.

– Мiсiс Ендрос, – зi сходiв пролунав гучний шепiт чорношкiроi покоiвки. – Прийшли мiстер та мiсiс Маркi. Питають вас. Мiстер Маркi весь у синцях – жах такий! Його обличчя схоже на вiдбивну. А мiсiс Маркi, здаеться, дещо сердиться.

– Дивовижне нахабство! – вигукувала Едiт. – Скажiть, що нас немае вдома. Нi за що на свiтi не вийду до них.

– Вийдеш, – твердим i вимогливим тоном мовив Джон.

– Що?

– Ти до них негайно спустишся. Ба бiльше, хоч би як поводилася ця жiнка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила iй цього вечора. А пiсля хоч взагалi з нею не спiлкуйся.

– Нi, Джоне, я не зможу!

– Ти мусиш. Тiльки уяви, як iй не хотiлося сюди йти – певно, спуститися тобi значно легше.

– Менi йти самiй? Ти зостанешся тут?

– За хвилину спущуся.

Джон Ендрос почекав, поки зачинилися дверi, потiм нахилився над колискою, взяв крихiтку разом iз ковдрою на руки й, мiцно притискаючи до себе, сiв у крiсло-гойдалку. Едi поворухнулася, i батько затамував подих; однак, спала вона мiцно i вiдразу заспокоiлася, зручно поклавши голiвку на згин його лiктя. Тодi вiн схилився та обережно доторкнувся щокою до ii свiтлого волосся.

– Моя маленька дiвчинка, – шепотiв вiн, – наймилiша, найгарнiша дiвчинка…

Джон Ендрос нарештi збагнув, за що вiн так вiдчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, i якийсь час вiн так i сидiв у темнiй кiмнатi, погойдуючи свою Едi.




Колекцiонери сенсацiй





I


Стояв теплий травневий день, i мiсiс Бакнер вирiшила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побiжать об’iдатися морозивом у кафе бiля аптеки. Вона вiрила, що ii взаемини з дiтьми були такими самими, як i колись ii взаемини з батьками. Для ii поколiння, що вже кануло в забуття, велика революцiя в американському родинному укладi була ще попереду; iсторiя ця трапилася двадцять рокiв тому.

Бувають поколiння, що розумiють своiх нащадкiв, а мiж iншими поколiннями лежить нескiнченна i нездоланна прiрва. Мiсiс Бакнер – дама з характером, належала до вищого суспiльства одного великого мiста на Середньому Заходi – несучи глек фруктового лимонаду крiзь власне просторе подвiр’я, водночас перемiщалась у часi на добру сотню рокiв уперед. Думки ii були б цiлком зрозумiлими для ii прабабусi, а ось те, що зараз вiдбувалося в мансардi над конюшнею, було б цiлком вдивовижу iм обом. Там, де ранiше мiстилася комiрчина кучера, син мiсiс Бакнер та його приятель, замiсть того, щоб байдикувати – як це роблять всi нормальнi хлопчаки – експериментували, так би мовити, наослiп. Вони створювали першi гiпотетичнi комбiнацii iдей та матерiалiв, якi знаходили пiд рукою; в майбутньому кожна така iдея призначена пройти шлях вiд гiпотези до вiдкриття та, нарештi, стати загальновiдомим фактом. Коли мiсiс Бакнер гукнула хлопцiв, вони, фiгурально висловлюючись, сiяли в тишi тi насiнини, зiйти яким належало лише до середини двадцятого столiття.

Рiплi Бакнер спустився драбиною i взяв у матерi глечик. Безiл Дюк Лi побiжно на це подивився та мовив:

– Красно дякую, мiсiс Бакнер.

– Вам там не надто душно?

– Нi, мiсiс Бакнер. Усе гаразд.

Там було душно; та вони цього майже не помiчали; i кожен випив по два великих келихи лимонаду, навiть не помiтивши, що до цього iм дуже хотiлося пити. Увагу iхню повнiстю заполонила книга в червонiй палiтурцi зi штучноi шкiри, яку вони дiстали зi свого сховища – з-пiд ляди люка. На першiй сторiнцi (якщо ви, звичайно, посвяченi в таемницю чорнила з лимонного соку) можна було прочитати: «Книга сенсацiй. Складено «колекцiонерами сенсацiй» Рiплi Бакнером-молодшим i Безiлом Д. Лi».

У цiй книзi фiксувалися всi вiдхилення вiд моральних норм, що були вчиненi iхнiми спiвгромадянами. Деякi похибки вчиняли тi, чиi скронi вже сивi, – цi iсторii перетворювалися на мiськi легенди i виявилися забальзамованi в книзi лише завдяки необережнiй ексгумацii за обiдами в родинному колi. Були там i грiхи, вчиненi хлопцями та дiвчатами iхнього вiку – бiльш хвилюючi, про якi було вiдомо напевно, також були i просто небилицi. Поодинокi нотатки, коли б iх прочитали дорослi, були б сприйнятi iз подивом, iншi, можливо, викликали б гнiв, а вiд трьох-чотирьох свiжих нотаток охопив би жах i вiдчай батькiв тих дiтей, про яких там iдеться.

Один iз найбiльш незлобивих пунктiв, що викликав у хлопчакiв сумнiв й доцiльну необгрунтованiсть щодо внесення його до книги, хоч лише торiк той випадок збентежив молодих авторiв, звучав так: «Елвуд Лiмiнг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зiрка”».

Інший – найулюбленiший через свою унiкальнiсть – виголошував: «X. П. Крамнер, скоiвши низку злочинiв на сходi краiни, втiк сюди, аби запобiгти ув’язненню». Тепер цього мiстера Крамнера вважали одним iз найвiдомiших та найсолiднiших громадян мiста.

Єдиний недолiк цiеi книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уявi, тому що невидимi чорнила зберiгали своi таемницi, допоки сторiнки не пiднесуть близько до вогню – тодi нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, якi сторiнки вже списанi, потрiбна була найретельнiша перевiрка; якось через неуважнiсть досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатацii сумнозвiсного факту про те, що у мiсiс Р. Б. Керi були сухоти, а ii сина, Волтера Керi, виключили зi школи «Полiнга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформацiя зберiгалися на той випадок, коли згаданi героi цих iсторiй затiють нечесну гру з Безiлом та Рiплi. Книга ця надавала iм вiдчуття влади. Безiл, наприклад, жодного разу не помiчав, щоб мiстер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бiк, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б помiж людьми лiтопис його власних грiхiв.

Заради справедливостi варто повiдомити, що Книга сенсацiй в оповiдi бiльше не фiгуруватиме. Через багато рокiв двiрник виявить ii пiд лядою люка i, не побачивши в нiй жодних записiв, вiддасть ii своiй дочцi; таким чином усi проступки Елвуда Лiмiнга та X. П. Крамнера навiки будуть прихованi пiд переписаною начисто «Геттiсбурзькою промовою»[1 - Геттiсбурзька промова (англ. Gettysburg Address) – одна з найвiдомiших промов у iсторii США, виголошена 19 листопада 1863 р. шiстнадцятим Президентом США Авраамом Лiнкольном на церемонii вiдкриття Нацiонального кладовища в Геттiсбурзi, штат Пенсiльванiя.] Лiнкольна.

Ідея створення Книги сенсацiй належала Безiлу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому вiн також випереджав свого товариша. Безiлу було чотирнадцять рокiв, очi його завжди сяяли. Вiн мав каштанове волосся, для своiх рокiв вiн був не дуже високим; в школi його вважали здiбним, проте ледачим. Його улюбленим лiтературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабiжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений iз Європи, яким захоплювалися пiдлiтки протягом перших знудьгованих десятилiть столiття. Рiплi Бакнер, який носив тодi, як i Безiл, короткi штани, вносив до iхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-якi фантастичнi iдеi Безiла миттево реагував, навiть на найабсурднiшi схеми лунало його моментальне: «Вирiшено! Зробiмо це!». Заприязнилися вони завдяки грi в третiй бейсбольнiй командi школи: один iз них грав у нападi, другий – у захистi; пiсля невдалого квiтневого сезону команду розпустили, однак вони, як i ранiше, проводили разом увесь пообiднiй час, шукаючи той спосiб iснування, який би давав вихiд мiстичнiй енергii, котра бурлила в iхнiй кровi. У сховищi пiд лядою зберiгалися капелюхи з широкими крисами, ковбойськi хустки, шулерськi гральнi кубики зi змiщеним центром ваги, зiпсованi наручники, легкi плетенi мотузковi сходи, якими можна було втекти крiзь вiкно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що мiстила двi старi театральнi перуки та накладнi бороди рiзних вiдтiнкiв; все це було на випадок iхнiх нелегальних дiянь.

Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2 - «Хоум-ран» (Home run) – мiцнi американськi цигарки, що випускалися з кiнця XIX ст. до початку 1970-х рр. Назва походить вiд бейсбольного термiна, що позначае удар, завдяки якому м’яч перелiтае крiзь все iгрове поле. На пачцi зображувалися два бейсболiсти: кетчер та пiтчер.] та почали незв’язну бесiду про злочини, професiйний бейсбол, секс та про мiсцевi театральнi трупи. Розмова хлопцiв перервалася, тiльки-но долинули до них iз сусiдньоi алеi звуки крокiв та знайомi голоси.

Вони обережно визирнули з вiкна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Бiссел i Коннi Девiс, якi вирiшили зрiзати кут та йшли навпростець через вулицю вiд заднього двору Імоджен до будинку Коннi, що мiстився наприкiнцi кварталу. Юначкам було, вiдповiдно, тринадцять, дванадцять i тринадцять рокiв, i вони не пiдозрювали, що за ними хтось спостерiгае, оскiльки в унiсон своiм крокам виконували помiрно-зухвалу пародiю на вiдому пiсеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фiналi набрала гучностi: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».

Безiл i Рiплi разом висунулися з вiкна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, вiдразу сховалися за пiдвiконня.

– Ми вас чули! – разом вигукнули вони.

Дiвчата зупинилися i захихотiли. Маргарет Торренс вiдразу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неi в ротi жуйка, i ще й не випадково. Безiл одразу все зрозумiв.

– Звiдки йдете? – запитав вiн.

– Вiд Імоджен.

Дiвчата ходили по цигарки в будинок мiсiс Бiссел. Певна несерйознiсть iхнього настрою зацiкавила та схвилювала хлопцiв, i вони продовжили розмову. Коннi Девiс була дiвчиною Рiплi пiд час останнього семестру в танцювальнiй школi; Маргарет Торренс вiдiграла певну роль у нещодавньому минулому Безiла; Імоджен Бiссел, щойно повернулася пiсля року, проведеного у Європi. За останнiй мiсяць анi Безiл, анi Рiплi не згадували про дiвчаток; а тепер, пожвавившись, усвiдомили, що центр усесвiту раптом iз iхньоi таемноi кiмнатки перемiстився до дiвочоi групки за вiкном.

– Пiдiймайтесь до нас! – запропонували вони.

– Нi, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвiр’я Вортонiв.

– Гаразд, зараз пiдiйдемо.

Ледь не забувши приховати Книгу сенсацiй та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвiр, сiли на велосипеди й помчали алеею.

Дiти Вортонiв виросли вже давно, та це подвiр’я, як i ранiше, залишалося одним iз тих магнетичних мiсць, котрi ваблять молоде поколiння в пiсляобiднiй час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, вiдкритий з обох бокiв, з вулицi можна було заiжджати на роликах або на велосипедi.

Там були старi гойдалки-терези, повiтрянi гойдалки, кiлька гiмнастичних кiлець. Але дворик став мiсцем зустрiчей ще задовго до встановлення того iнвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушуе дiтей товпитися на незручних схiдцях ганку та тiкати з друзями до скромноi мiсцини, що належала незрозумiло кому i збирала усiх однолiткiв. Подвiр’я Вортонiв уже давно всiх приваблювало; увесь день тут лежали глибокi тiнi, цвiли якiсь дивовижнi рослини, собаки не кидалися на людей, а газон мiсцями зяяв вибоiнами, витоптаними незлiченними колесами та ногами. За двiстi футiв звiдси, в злиднях пiд кручею проживали «маки» – прiзвисько дiсталося iм у спадок, адже переважно це були скандинави; i, коли iншi розваги надокучали, достатньо було кiлька вигукiв, аби банда «макiв» почала дертися на пагорб, i можна було зустрiти iх впритул та прийняти бiй, якщо переважали в чисельностi, або розбiгтися по своiх затишних домiвках, якщо справа набувала небажаних обертiв.

Була п’ята година вечора, i перед вечерею на майданчику зiбралася невеличка юрба дiтей – лишень лiтнi сутiнки, що наставали опiсля, могли зрiвнятися з цiею тихою та романтичною порою. Безiл та Рiплi неуважно об’iхали на велосипедах навколо подвiр’я, вони то перiодично ховалися за дерева, то виринали, час вiд часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь iз товаришiв по плечу. Вони приплющували очi вiд слiпучого сяйва вечiрнього сонця, яке, як сама юнiсть, свiтить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; i потребуе, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.

Безiл пiд’iхав до Імоджен Бiссел i знiчев’я продемонстрував, як вiн вмiе кататися на одному колесi. Мабуть, тiеi митi в його обличчi щось ii привабило, бо дiвчина глянула на нього з-пiд вiй, глянула сердечно й злегка всмiхнулася. Через кiлька рокiв вона обiцяла стати справжньою красунею, королевою балiв. Але зараз ii бездоннi карi очi, великi, чарiвно окресленi вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили ii схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб дiти мали звичайнiсiнький вигляд. На якусь мить Безiлу вiдкрилось майбутне, i вiн раптом пiддався чарам ii життевоi наснаги. Вперше в життi вiн вiдчув дiвчину як дещо цiлiсне, абсолютно протилежне i водночас невiддiльне вiд нього самого, i його охопив приемний озноб вiд сумiшi втiхи та болю. Це вiдчуття було цiлком зрозумiлим, i вiн сприйняв його цiлком свiдомо. Лiтнiй вечiр раптом розчинився в нiй однiй – лагiдний бриз, тiнистi чагарники, усипанi квiтками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, смiх i голоси, бренькiт пiанiно, що долинав iз будинку через дорогу – все це нiби втратило свою принаду, передавши ii облiку Імоджен, котра поглянула на нього з усмiшкою.

Це вiдчуття надто схвилювало Безiла. Вiн спробував вiдмахнутися вiд нього, тому що був не в змозi його збагнути, допоки спочатку на самотi усе не обмiркуе. Вiн стрiмко кружляв по майданчику на велосипедi й, проiжджаючи повз Імоджен, вiдводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неi та запропонував провести додому, втiм, виявилося, що та магiчна мить зникла з ii пам’ятi, якщо вона взагалi ii вiдчула, i вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безiл йшов поруч i котив свiй велосипед.

– Вийдеш сьогоднi ввечерi? – схвильовано запитав вiн. – На подвiр’i Вортонiв либонь збереться компанiя.

– Запитаю дозволу в мами.

– Я тобi зателефоную. Без тебе я теж не пiду.

– Чому? – i вона знову всмiхнулася, вселяючи в нього надiю.

– Бо не хочу.

– Але чому без мене не хочеш?

– Слухай, – випалив вiн, – хто з хлопцiв подобаеться тобi бiльше, нiж я?

– Нiхто. Менi до вподоби ти, i ще Г’юберт Блер.

Безiл навiть не приревнував, коли почув це iм’я разом зi своiм. З Г’юбертом Блером нiчого не можна було вдiяти – до нього можна було лише ставитися фiлософськи, як i вчиняли всi хлопцi, якi намагалися збагнути вибiр дiвочих сердець.

– А ти менi подобаешся бiльше за всiх! – шалено зiзнався вiн.

Ваговитiсть строкатого неба вiд рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безiл усе глибше пiрнав в океан незбагненноi любовi, а всерединi нього здiймалися теплi хвилi, якi несли все його буття до цiеi дiвчини.

Вони дiйшли до брами ii будинку.

– Зайдеш у гостi, Безiле?

– Нi. – Вiн одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно вiд нього вислизнуло. Однак вiн усе ще зволiкав. – Хочеш, я подарую тобi свiй шкiльний перстеник?

– Так, якщо ти сам цього хочеш.

– Тодi сьогоднi ввечерi i принесу. – І його голос злегка затремтiв, коли вiн додав: – Тiльки в обмiн.

– На що?

– На дещо.

– На що? – щоки ii зашарiли, вона зрозумiла.

– Сама знаеш. Домовились?

Імоджен схвильовано озирнулася довкруги. У медово- солодкiй тишi, що оповивала ганок, Безiл затамував подих.

– Ти навiжений, – прошепотiла вона. – Подивимось… До зустрiчi!




II


Настала краща пора доби, i Безiл був неймовiрно щасливим. Цього лiта, разом iз матiр’ю та сестрою, вiн збирався на озера, а восени його вiдправлять до школи-пансiонату. Тодi – пряма дорога до Єля, затим – до великого спорту, якщо, звичайно, цi мрii розташувати хронологiчним чином, адже зараз вони iснували окремо, паралельно – а вже опiсля вiн стане шляхетним грабiжником. Усе вiдбувалося як по писаному. У його головi було стiльки цiкавих iдей, що йому iнколи ледве вдавалося заснути.

Його зовсiм не вiдволiкали, а навпаки, пiдбадьорювали, нiжнi почуття до Імоджен Бiссел. Через це почуття вiн поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крiзь травневi сутiнки вело його у дворик до Вортонiв.

Безiл вифрантився: бiлi парусиновi бриджi, простора, пiдперезана паском куртка кольору солi з перцем, сорочка з високим комiрцем та сiра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фiгурка звернула на знайомий газон Вортонiв, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешнiх сутiнках, вiн влився в спiльний гомiн. На подвiр’i було три-чотири дiвчинки, якi проживали у сусiднiх будинках, i майже вдвiчi бiльше хлопчикiв; а трохи далi компанiя старшоi молодi прикрашала собою бiчну веранду на тлi освiтлених вiкон, час вiд часу посилаючи вже й в без того в переповнену нiч брижi романтичного смiху.

Переходячи вiд однiеi групки до iншоi, якi в темрявi можна було ледь розгледiти, Безiл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Вiдшукавши Маргарет Торренс, вiн вiдвiв ii вбiк i нiби ненароком запитав.

– У тебе ще зберiгся мiй старий перстеник?

Упродовж навчального року Маргарет була його дiвчиною в танцювальнiй школi; на пiдтвердження чого вiн запросив ii на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зiйшов нанiвець, однак його запитання пролунало досить безтактно.

– Так, десь лежить, – байдуже вiдповiла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?

– Щось на кшталт…

– Та, прошу. Вiн i нiгтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безiле. Завтра поверну.

– Не можеш повернути сьогоднi, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли вiн помiтив тендiтний силует бiля задньоi брами. – Менi вiн надто потрiбен сьогоднi!

– Ну гаразд, Безiле.

Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безiл пiшов за нею. На ганку сидiли мiстер та мiсiс Торренс i, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безiл, подолавши власне хвилювання та нетерпiння, вiдповiдав на всi запитання про здоров’я близьких, якi для молодi видаються пустопорожнiми. Раптом вiн зацiпенiв, осiкся на пiв словi та втупився в сцену, що вiдбувалася на протилежному боцi вулицi.

У затiненому дальньому кутi вулицi з’явилася фiгура, яка швидко рухалася, майже летiла, та виринула у пляму свiтла, вiдкинуту лiхтарем перед будинком Вортонiв. Фiгура пересувалася туди-сюди зигзагами чiткою траекторiею, то прямуючи вперед i викрешуючи роликами iскри з брукiвки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичнi повороти, грацiозно кружляючи на однiй нозi, пiдiбгавши другу, – i з темряви до тротуару потягнулися пiдлiтки, щоб подивитися на це диво. Безiл здавлено простогнав, усвiдомивши, що з усiх можливих вечорiв Г’юберт Блер обрав для своеi появи саме цей.

– Кажеш, що влiтку iдете на озера, Безiле? Ви вже орендували там котедж?

Через якийсь час Безiл збагнув, що мiстер Торренс запитуе про це вже втрете.

– Авжеж, сер, – вiдповiв вiн. – Тобто я хотiв сказати, нi. Ми зупинимося в клубному готелi.

– Хiба ж це не чарiвно? – мовила мiсiс Торренс.

На протилежному боцi вулицi пiд лiхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своему зухвало зсунутому набакир кепi Г’юберт Блер. Безiл здригнувся вiд його самовдоволеного смiху. Вiн навiть не помiтив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Вiн глухим голосом попрощався з ii батьками i на неслухняних вiд недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бiк вулицi. Зачаiвшись в тiнi, вiн дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В облiку Г’юберта, безсумнiвно, була якась родзинка. Вiдмiтною ознакою краси для дiтей, що молодшi за п’ятнадцять рокiв, е форма носа. Батьки можуть скiльки завгодно теревенити про красивi очi, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте пiдлiтки зважають лише на нiс i та те, як вiн поеднуеться з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний i атлетичний торс Г’юберта Блера увiнчувало цiлком звичайнiсiньке пухке обличчя, а на цьому обличчi стирчав пiкантний кирпатий носик – майже дiвочий, немов iз картинки Гаррiсона Фiшера[3 - Гаррiсон Фiшер (1875–1934) – успiшний американський комерцiйний художник та iлюстратор. Створенi ним образи дiвчат iз вищого свiту вважалися еталоном американськоi краси.].

Г’юберт був самовпевненим; анi сумнiви, анi капризи його нiколи не долали. Танцювальну школу вiн не вiдвiдував – його батьки переiхали до цього мiста лише рiк тому, – однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захватi вiд його вiртуозних акробатичних здiбностей, а для дiвчат кожен його рух, кожен жарт i навiть його байдужiсть були сповненi безмежноi чарiвностi. Безiл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнiтюча комедiя.

Г’юберт зняв роликовi ковзани, вдав, що один вислизае в нього з руки i вмить спiймав його за ремiнець, вберiгши тим самим його вiд падiння на брукiвку; вихопив стрiчку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дiвчина в цiлковитому захватi, смiючись, побiгла за ним навздогiн по подвiр’ю, i вiн спритно ухилявся. Вiн поставив ноги навхрест i вдав, що зараз зiпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався вiд падiння i грацiйно вiдновив рiвновагу. Спочатку хлопцi лише скоса за ним спостерiгали. Та потiм вони теж заворушилися, почали виконувати рiзнi трюки, якi тiльки спадали iм на думку, навiть компанiя, що сидiла на ганку, почала витягувати шиi вiд несподiваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Вiн схопив капелюшок Імоджен та рiзними химерними способами почав його примiряти. Імоджен разом з iншими дiвчатами просто млiли вiд захвату.

Не в змозi бiльше витримувати таке нестерпне видовище, Безiл пiдiйшов до компанii однолiткiв i мовив найбiльш зухвалим тоном, на який лишень спромiгся:

– Агов, вiтаю, Г’юбе.

– О, вiтаю, дружище Безiле, Нiс-як-в-бевзня, – вiдказав Г’юберт i начепив кепi на iнший манiр, так, що й сам Безiл мимоволi захихотiв.

– Безiл Нiс-як-в-бевзня! Безiл Нiс-як-в-бевзня, – роздалося на всьому подвiр’i. З-помiж iнших Безiл почув i голос зрадника Рiплi!

– Г’юб Тупий-як-дуб, – миттево вiдреагував Безiл; але його зiпсований настрiй позначився i на жартi, що не мав жодного успiху, хоча кiлька хлопцiв i пiдхопили його кiлька разiв, вiддавши йому належне.

Безiла охопив вiдчай, проте через густi сутiнки облiк Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Вiд природи вiн був романтиком й вже встиг надати iй безлiч чеснот. Тепер вiн ненавидiв ii за байдужiсть, однак вперто стримiв поруч, плекаючи марну надiю, що йому ще вдасться запримiтити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавiстю Безiл звернувся до Маргарет, але та вiдповiдала йому неохоче. З темряви вже долинув батькiвський голос, який кликав когось додому. Його охопила панiка; блаженнi години лiтнього вечора добiгали кiнця. Коли хлопцi розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося вiдвести вбiк Імоджен, яка не дуже цього бажала.

– Я принiс його, – прошепотiв вiн. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безiла. Їi долоня механiчно стиснула перстеник.

– Що? Взагалi-то, я пообiцяла Г’юберту, що вiн мене сьогоднi проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безiла, вона вийшла зi свого гiпнотичного стану i додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тiкав iз Маргарет Торренс, коли тiльки-но прийшла на подвiр’я.

– Нiсенiтниця. Я просто збiгав по перстеник.

– Нi, ти тiкав! Я вас бачила!

Їi очi стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надiв роликовi ковзани й, мов африканський шаман, який повiльно занурюе плем’я в гiпнотичний транс, взявся виконувати ритмiчнi пiдскоки й оберти на носаках. Безiл ще щось пояснював i доводив, та Імоджен вiдвернулася i пiшла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали новi голоси, що кликали дiтей додому, та вимушенi вiдгуки з усiх бокiв.

– Уже йду, мамо!

– За хвилинку буду, мамо!

– Мамо, можна менi ще п’ять хвилин?

– Менi час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всмiхнувшись Безiлу, вона рушила вздовж вулицi. Бiля неi так i хизувався Г’юберт: виробляв рiзноманiтнi трюки, описуючи навколо неi запаморочливi пiруети.

Лише через якийсь час Безiл помiтив, що до нього звертаеться хтось iз дiвчат.

– Що? – мимоходом перепитав вiн.

– Г’юберт Блер – кращий хлопець у мiстi, а ти – пихатий iндик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очi жеврiли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свiй носик й, на суворий батькiвський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безiл провiв ii поглядом. Потiм провiв поглядом фiгури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темрявi за рогом. І тiеi митi з розпеченого неба пролунав низький гуркiт грому, а ще за мить на листя, залите свiтлом лiхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його нiг. Цьому дню судилося закiнчитися зливою.




ІІІ


Почалася злива. Безiл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вiсiм кварталiв. Та змiна погоди вiдгукнулася i в його серцi: хлопець мчав, пiдстрибуючи ледь не на кожному кроцi, ловив ротом дощовi краплi та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зi свiжим та бурхливим хаосом ночi. Імоджен зникла; ii змило, мов денний пил iз брукiвки. Їi краса нагадае йому про себе за сонячноi погоди, але зараз, пiд час грози, вiн був наодинцi з собою. Почуття надзвичайноi сили опанувало ним, його б навiть не здивувало, якби зараз, пiсля чергового вiдчайдушного стрибка, його ноги вiдiрвалися вiд землi назавжди. Вiн вiдчував себе самотнiм вовком, диким i не прирученим; нiчним пiлiгримом, мiстичним та вiльним. І лише коли вiн примчав додому, його емоцii, втiм, розсудливi та майже безпристраснi, почали обертатися проти Г’юберта Блера.

Вiн зняв мокрий одяг, переодягнувся в пiжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свiжоспечений шоколадний пирiг. Безiл з’iв величезний шматок та випив майже цiлу пляшку молока. Пiднесений настрiй дещо спав, i Безiл зателефонував Рiплi Бакнеру.

– У мене е план, – заявив вiн.

– Який?

– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Рiплi вiдразу зрозумiв, що друг мае на увазi. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише мiс Бiссел, а й iнших дiвчат.

– Доведеться втягнути Бiлла Кампфа, – сказав Безiл.

– Гаразд.

– Побачимось завтра на сховку… На добранiч!




IV


Чотири днi потому, коли мiстер та мiсiс Джордж П. Блер закiнчували вечiрню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Мiсiс Блер скористалася вiдсутнiстю сина, аби поговорити з чоловiком про те, що ii бентежило увесь день.

– Джордже, цi хлопчаки, – або вже не знаю, як iх назвати, – вчора ввечерi вони знову приходили.

Вiн спохмурнiв:

– Ти iх бачила?

– Гiльда iх бачила. Їй майже було вдалося впiймати одного з них. Я розповiла iй про записку, яку вони пiдкинули у вiвторок, ту, у якiй було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожi. Цього разу вони подзвонили у дверi чорного ходу, й Гiльда вiдразу вiдчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрi руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неi були в милi i вiн вислизнув.

– А який вiн мав вигляд?

– Вона повiдомила, що це мiг бути карлик, однак на ii думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дiтвак, i iй здалося, що на ньому були короткi штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Пiсля вечерi я гляну.

Г’юберт, закiнчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Бiссел, – повiдомив вiн. – Запрошуе мене в гостi. Сьогоднi в неi збираеться компанiя.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаеш когось iз хлопцiв з iнiцiалами С. К.?

– Нi, сер.

– Ти добре помiркував?

– Авжеж. Мав знайомого на iм’я Сем Кроу, але я його вже рiк не бачив.

– І що вiн був за хлопчик?

– Забiяка. Ми з ним у сорок четвертiй школi навчалися.

– Вiн щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаеш, хто мiг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, нi.

– Не подобаеться менi це, – задумливо протягнув мiстер Блер. – Припустiмо, що це лише дитячi пустощi, але хтозна…

Батько замовк. Пiзнiше вiн ретельно вивчив записку. Лiтери були червоними, в кутку мiстилися намальованi череп та схрещенi кiстки, але, оскiльки текст був надрукований на машинцi, за почерком нiчого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцiлував маму i, хвацько начепивши кепi набакир, вийшов через кухню на ганок, щоб, як завжди, зрiзати шлях. Яскраво сяяв мiсяць; вiн на мить затримався на ганку, щоб зав’язати шнурiвку.

Якби вiн тiльки знав, що цей телефонний дзвiнок був пасткою, що телефонували зовсiм не з будинку Імоджен Бiссел, що говорила зовсiм не дiвчинка i що прямо за хвiрткою в алеi тинялися розпливчастi химернi тiнi, не став би вiн настiльки грацiозно i спритно зiскакувати зi сходинок, тримаючи руки в кишенях i насвистуючи вiдому пiсеньку «Грiзлi» посеред цiеi, як йому здавалося, лагiдноi ночi.

В алеi його свист викликав найрiзноманiтнiшi почуття. Безiл вдало продемонстрував свiй смiливий фальцет, зателефонувавши трохи ранiше, нiж було потрiбно, i «Колекцiонери сенсацiй» поквапилися, не встигнувши пiдготуватися як слiд. Вони розподiлилися. Безiл зайняв позицiю за брамою Блерiв; у гримi вiн був схожий на плантатора консервативних поглядiв iз Пiвдня. Бiлл Кампф, з довгими вусами, що крiпилися ниткою до його нiздрiв, рухався до нього, ховаючись в тiнi паркану. Рiплi Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футiв вiд обумовленого мiсця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була iстотною деталлю iхнього плану; пiсля тривалих мiркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирiшили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потiм запхати його в смiттевий бак, що стояв бiля його ж будинку.

Спочатку така iдея iх вжахнула – вiн забрудниться, одяг його зiпсуеться, та, ще чого, задихнеться. Смiттевий бак – символ всього найогиднiшого – перемiг лише тому, що порiвняно з цим покаранням iншi видавалися банальними. Вони вiдразу забули про негативнi наслiдки: костюм можна вiдiпрати, а якщо кришку бака залишити вiдкритою, то вiн не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проiнспектували смiттевий контейнер бiля будинку Рiплi – зазирнули в нього та з цiкавiстю уявили Г’юберта серед недоiдкiв та яечноi шкаралупи. Затим двое з них одразу рiшуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.

Веселий свист Г’юберта застав iх зненацька, i всi трое зацiпенiли, не маючи можливостi перекинутися словом. Безiловi спало на думку: якщо доведеться нападати на Г’юберта поодинцi, без Рiплi, який за планом повинен був допомогти засунути в рот жертвi кляп, то крики Г’юберта привернуть увагу грiзноi кухарки, яка мало не спiймала його вчора. Ця думка занурила його в стан нерiшучостi. І саме цiеi митi Г’юберт вiдкрив хвiртку i вийшов у провулок.

Двое опинилися вiч-на-вiч, на вiдстанi якихось п’яти футiв, i Безiл раптово зробив дивовижне для себе вiдкриття. Вiн несподiвано зрозумiв, що Г’юберт Блер не викликае в нього неприязнi – звичайний хлопець, анiтрохи не гiрший, нiж усi його приятелi! У нього геть зникло будь-яке бажання хапати Г’юберта Блера i запихати його, з його кумедною кепкою i всiма заморочками, в смiттевий бак. Вiн був готовий навiть встати на його захист! Миттево пiддавшись цiй настiльки несвоечаснiй думцi, вiн розвернувся i чкурнув з провулка уздовж вулицi.

На мить примара злякала Г’юберта, та коли вона розвернулася й накивала п’ятами, вiн спохопився та помчав за нею. Значно вiдставши, через п’ятдесят ярдiв вiн вирiшив, що все одно вже нiкого не наздожене; повернувся на алею i необачно попрямував на ii протилежний бiк, де опинився вiч-на-вiч з ще одним присадкуватим i волохатим незнайомцем.

Бiлла Кампфа, душа якого була бiльш рацiональною, не долали жоднi сумнiви. За планом Г’юберта Блера слiд було кинути в смiттевий бак: його мозок вималював певну схему, якiй вiн намiрявся слiдувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нiчого лихого. Вiн був простим хлопцем – мисливцем, так би мовити, – i, зачувши жертву, не вагаючись, переслiдував ii до переможного кiнця, допоки та не перестане борсатися.

Та незрозумiла втеча Безiла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Бiлл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром вiн наткнувся на Рiплi Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такоi втечi з ентузiазмом приеднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, вiн на такiй само шаленiй швидкостi повернувся додому.

Тим часом Безiл зрозумiв, що його не переслiдують, i, тримаючись там, де бiльше тiней, пiшов назад до алеi. Ляку не було – вiн лише на якийсь час втратив спроможнiсть дiяти. На алеi нi душi: Бiлла та Рiплi наче вiтром здуло. Зате вiн побачив, як мiстер Блер пiдiйшов до задньоi хвiртки, вiдчинив ii, i, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безiл пiдiйшов ближче. З кухнi долинала гучна розмова – хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим мiсiс Блер, а двi служницi-шведки заходилися вiд нестримного смiху. Затим крiзь вiдчинене вiкно вiн почув голос мiстера Блера, який говорив у телефонну слухавку:

– Покличте, будь ласка, начальника полiцii… Шефе, це Джордж Пi Блер… Шефе, тут у нас орудуе зграя шибеникiв…

Безiл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшивi плантаторськi вуса.




V


Імоджен Бiссел, якiй нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нiчних вiзитiв. Цього разу вона коротала нудний та самотнiй вечiр, розглядаючи рахунки за мiсяць, котрi хаотично лежали на столi матерi, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера i його батька, якi увiйшли в будинок.

– Я вирiшив, що його краще провести, – говорив матерi Імоджен мiстер Блер. – Схоже на те, що сьогоднi в нашому провулку орудуе зграя шибеникiв.

Мiсiс Бiссел нiколи не гостювала у мiсiс Блер, тому була неабияк здивована цим несподiваним вiзитом. Їй навiть спало на думу, що це – незграбний привiд зав’язати знайомство, вигаданий мiстером Блером заради його дружини.

– Отакоi! – вигукнула вона. – Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом… Імоджен!

– Цi лиходii, очевидно, пiдстерiгали Г’юберта, – говорив далi мiстер Блер. – Однак вiн не дасть плюнути собi в кашу, змусив iх тiкати!

Проте я не наважився вiдпустити його до вас самого.

– Звiсно! – погоджувалася мiсiс Бiссел. Проте iй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалi вирiшив заявитися до них в гостi? Вiн був, звичайно, доволi приемним юнаком, але за останнi три днi Імоджен провела в його товариствi бiльш нiж достатньо часу. Правду кажучи, мiсiс Бiссел розсердилася, i ii голосу певно бракувало щиросердностi, коли вона запрошувала мiстера Блера увiйти до вiтальнi.

Вони все ще стояли в передпокоi, i мiстер Блер почав помiчати, що в цьому криеться якась безглуздiсть. Аж раптом у дверi знову подзвонили. На порозi стояв захеканий, червонощокий Безiл Лi.

– Доброго вечора, мiсiс Бiссел! Вiтаю, Імоджен! – вигукнув вiн нарочито-бадьорим тоном. – А де ж гостi?

Безпристрасному спостерiгачевi таке привiтання могло видатися дещо рiзким та дивним, але присутнi й без того були вельми збентеженi.

– А ми сьогоднi не очiкували гостей, – здивовано промовила Імоджен.

– Що? – вiд перебiльшеного страху у Безiла вiдвисла щелепа, а голос злегка затремтiв. – Ти хочеш сказати, що не телефонувала менi та не запрошувала на вечiрку?

– Що ти таке плетеш? Звичайно, нi, Безiле!

Імоджен була в захватi вiд несподiваного вiзиту Г’юберта, i iй миттево спало на думку, що Безiл вигадав такий привiд, щоб усе зiпсувати. Вона едина з усiх присутнiх майже наблизилася до iстини; однак недооцiнила справжне спонукання, котре змусило примчати сюди Безiла: вiн був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.

– Але ж менi ти телефонувала, Імоджен? – впевнено запитав Г’юберт.

– Нi, Г’юберте! Я нiкому не телефонувала.

Посеред здивованих вигукiв знову пролунав дзвiнок у дверi, i щедра на сюрпризи нiч породила зi свого черева захеканих Рiплi Бакнера-молодшого та Вiльяма С. Кампфа. Як i Безiл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше рiзко i категорично, почали цiкавитися, де вечiрка, палко наполягаючи на тому, що iх запросила Імоджен, зателефонувавши напередоднi.

Г’юберт розреготався, слiдом засмiялися iншi, i напруга спала. Імоджен повiрила Г’юберту, тому повiрила i рештi. Не в змозi бiльше стримуватися в присутностi цiеi новоприбулоi публiки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповiдати про свою дивовижну пригоду.

– Гадаю, що ця зграя полюе за всiма нами! – вигукнув вiн. – Виходжу я на алею, а там чатують якiсь типи. Один був велетнем iз сивими бакенбардами, але коли вiн побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далi й бачу ще кiлька осiб – iноземцi, либонь. І я пiшов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував iх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бiгли швидше, нiж леопард, – навiть я не змiг наздогнати.

Захопленi цiею розповiддю, сам Г’юберт i його батько навiть не помiтили, як раптом густо почервонiли трое слухачiв, якi навiть не звернули увагу на гучний смiх, що пролунав у вiдповiдь на ввiчливу пропозицiю мiсiс Бiссел все-таки влаштувати вечiрку.

– Розкажи про погрози, Г’юберте, – пiдказав мiстер Блер. – Розумiете, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопцi, погрожували?

– Я отримував, – несподiвано запевнив Безiл. – Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд мiстера Блера затримався на Безiлi, i його охопила не те щоб пiдозра, а якась невизначена недовiра. Можливо, щось незвичне в бровах Безiла – там досi залишалися клаптики щетини вiд перуки – поедналося в його пiдсвiдомостi з дивними подiями сьогоднiшнього вечора. Вiн спантеличено похитав головою. Потiм його думки заспокоiлися, i вiн зосередився на вiдвазi та вина- хiдливостi.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалi бiльше поринав у царину уяви.

– Я й кажу: «Отже, це ти надсилав менi погрози!», i вiн ударив мене лiвою, а я ухилився, i дав йому з правоi. Гадаю, що не схибив, бо вiн заволав i накивав п’ятами! Ти би бачив, Бiлле, – вiн бiгае так швидко, як i ти.

– Кажеш, вiн був велетень? – спитав Безiл, гучно шморгнувши носом.

– Так! На зрiст – як мiй батько.

– Іншi теж були здоровилами?

– Ще б пак! Справжнiсiнькi велетнi! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграе, забирайтеся звiдси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правоi, i вони злякалися…

– Г’юберт вважае, що то були якiсь iталiйцi, – перебив розповiдь сина мiстер Блер. – Чи не так, Г’юберте?

– Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. – Один здоровило точно був схожим на iталiйця.

Мiсiс Бiссел запросила всiх до iдальнi та розпорядилася, щоб принесли пирiг та виноградний сiк для гостей. Імоджен сiла поруч iз Г’юбертом.

– А тепер розкажи спецiально для мене, Г’юберте, – попросила вона, склавши руки i всiм своiм еством виказуючи увагу.

Г’юберт ще раз переповiв свою пригоду. Цього разу за поясом в одного з негiдникiв з’явився нiж, суперечки Г’юберта з розбiйниками стали бiльш тривалими, гучними та уiдливими. Вiн почав погрожувати iм тим, що могло на них чекати, якщо вони не припинять клеiти дурника; шибеники було схопилися за ножi, та передумали i кинулися навтьоки.



Посеред цього монологу з протилежного кiнця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бiк, Безiл просто сидiв та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, i цього разу на його обличчi вона спiймала досить гнiвний вираз.

– Цiкаво, Безiле, а що б зробив ти на мiсцi Г’юберта? – уiдливо поцiкавилася вона. – Б’юсь об заклад, ти б i досi бiг, не зупиняючись!

Безiл заглитнувся шматком пирога – цей iнцидент Бiлл Кампф та Рiплi Бакнер визнали досхочу веселим i розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрiбнiших недомовленостей iхнi смiшки за столом лише частiшали мiрою того, як Г’юберт вiв далi свою розповiдь. Алея тепер буквально кишiла забiяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування – але вона аж нiяк не могла зiзнатися собi, що ця iсторiя iй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь i починав усе спочатку, вона кидала на Безiла ворожий погляд, вiдчуваючи до нього дедалi бiльш глибоку неприязнь.

Коли всi вони перемiстилися до бiблiотеки, Імоджен пiшла до рояля, де i сiла на самотi, а хлопчики скупчилися на канапi поруч з Г’юбертом. На ii прикрiсть, вони очевидно приготувалися слухати його оповiдь до безконечностi. Час вiд часу вони видавали дивнi приглушенi смiшки, але тiльки-но розповiдь починала буксувати, вони вiдразу благали продовження.

– Ну ж бо, Г’юберте, далi! А нагадай, хто з них мiг би позмагатися зi швидкiстю Бiлла Кампфа?

Вона навiть зрадiла, коли через пiв години всi пiдвелися, щоб пiти.

– Химерна iсторiя вiд початку й до кiнця, – протягнув мiстер Блер. – Не подобаеться менi все це. Завтра попрошу, щоби прислали слiдчого, нехай розбереться. Чого вони хотiли вiд Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Нiхто не висловив жодних припущень. Навiть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Пiд час перерв у його оповiдi розмови точилися про такi побiчно пов’язанi зi справою предмети, як вбивства i привиди, i цими розмовами хлопцi увiгнали себе в стан вiдчутноi панiки.

І справдi, кожен з них – щоправда рiзною мiрою – повiрив, що в околицях орудуе зграя викрадачiв дiтей.

– Менi це не подобаеться, – повторив мiстер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домiвках.

Безiл сприйняв цю пропозицiю з полегшенням. Вечiр, поза сумнiвом, видався на славу, але джини, випущенi з пляшки, часто вiдбиваються вiд рук. Сьогоднi ввечерi йому зовсiм не хотiлося походжати вулицями наодинцi.

У передпокоi Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матерi з мiстером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бiблiотеки. Готовий до нових негараздiв, Безiл нагострив вуха. До нього долинули шепiт i приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж нiяк не скромнi, але цiлком зрозумiлi звуки. Безiл вийшов iз дверей, i куточки його губ сумно опустилися. Вiн спритно склав усi карти, але в найостаннiший момент доля раптом дiстала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усi пiшли по домiвках, тримаючись докупи та постiйно озираючись довкола. Невiдомо, що очiкували побачити Безiл, Рiплi та Бiлл, пильно вдивляючись в лиховiснi пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темрявi здавалися величезними, та глухi паркани; iм, ймовiрно, ввижалися там тi самi гротескнi волохатi розбiйники, якi цього вечора пiдстерiгали в засiдцi Г’юберта Блера.




VI


Тиждень потому Безiл i Рiплi дiзналися, що Г’юберт iз матiр’ю поiхали на все лiто до моря. Безiл навiть засмутився. Вiн хотiв перейняти у Г’юберта кiлька витончених манер, якi однолiтки вважали доволi дивовижними i якi могли б стати в пригодi восени, коли вiн поiде в школу-пансiон. Згадуючи трюки Г’юберта, вiн почав тренуватися. Спирався об дерево i нiбито промахувався повз, а також вчився котити по руцi ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом вiн збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дiвчатка були завжди готовi слухати все, що вiн говорив, i роти iхнi при цьому починали рухатися буквально в унiсон його словам, вони нiколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому вiн вiдмовився вiд гучного смiху, котрий так дратував матiр, i знову став носити кепку рiвно, як i ранiше.

Та змiни бiльше торкнулися його душi. Вiн бiльше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабiжником, хоча про iхнi пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвiрткою будинку Г’юберта, вiн на мить вiдчув моральну самотнiсть; i тодi вiн зрозумiв, що, хоч би якi комбiнацii довелося йому створювати з матерiалу, що пiдкидае життя, усi вони перебуватимуть в надiйних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодiв серцем Імоджен. Зустрiчаючи ii тепер, вiн бачив перед собою лише знайому сусiдську дiвчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повiтрi вiд швидкоплинноi весни.

Вiн i не пiдозрював, що налякав мiсiс Блер так, що та втекла з мiста, i що через нього ще багато ночей поспiль тихими вулицями ходили полiцейськi патрулi. Вiн збагнув лише одне – що всi невиразнi та тривожнi прагнення, що бентежили його три довгих весняних мiсяцi, кудись подiлись. Того останнього тижня вони досягли критичноi температури: спалахнули, вибухнули та спопелiли. І ось так, без крихти жалю, вiн опинився вiч-на-вiч iз лiтом, що сповнене безмежних можливостей.




Ввечерi на ярмарку





I


Лише вузька рiчка роздiляла цi два мiста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегiв та були з’еднанi безлiччю мостiв, а там, де береги рiчки майже з’еднувалися, пiд пильними поглядами обох мiст, щоосенi проходив «Ярмарок штату Мiннесота». Завдяки вигiдному географiчному розташуванню укупi з розквiтом сiльського господарства цей Ярмарок був одним iз найбiльш грандiозних у всiй Америцi. У величезних павiльйонах виставлялося зерно, свiйська худоба й агротехнiчне обладнання; там проводилися кiннi змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, якi справдi вiдривалися вiд землi. Бурхливi атракцiони – не гiршi, нiж на Конi-Айленд, – вихором кружляли вас у просторi, а досить вiдверте танцювальне шоу «хучi-кучi»[4 - Традицiю танцi «хучi-кучi» привезла в Європу 1925 р. афро-американська танцiвниця Жозефiна Бейкер. Їi вiдомий «банановий танець» (отримав назву вiд шкурки банана, який залишався единим предметом одягу танцiвницi) – це комбiнацiя танцю живота й стриптизу. Вже в 30-тi роки «Hoochie Coochie Mamma» означало «дiвчина легкоi поведiнки».] супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральнiй площi досягався компромiс мiж легковажними й серйозними: тут, пiсля грандiозного феерверка, щовечора влаштовували театралiзовану виставу «Битва пiд Геттiсбургом»[5 - Битва пiд Геттiсбургом (англ. Battle of Gettysburg) вiдбувалася 1–3 липня 1863 р. в околицях Геттiсбурга. Найкривавiша битва Громадянськоi вiйни в США. Вiйська США пiд командуванням Джорджа Мiда вiдбили атаки конфедератiв i змусили iх вiдступити за рiчку Потомак.].

Пiд кiнець теплого вересневого дня двое п’ятнадцятирiчних юнакiв, насиченi по самiсiньку зав’язку iжею та шипучкою, втомленi вiд восьмигодинного постiйного руху, вийшли з намету iгрових автоматiв. Один iз них мав темно-карi, привабливо-лукавi очi та позицiонував себе, якщо вiрити космiчному напису на його пiдручнику iсторii Стародавнього свiту, як «Безiл Дюк Лi, Холлi-авеню, м. Сент-Пол, штат Мiннесота, США, Пiвнiчна Америка, Захiдна пiвкуля, планета Земля, Всесвiт». Вiн був трохи нижчим на зрiст вiд свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткi «дитячi» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Рiплi Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжнiх штанiв – «довгих», «дорослих». Ця подiя, така прозаiчна й звичайнiсiнька, пiдточувала зсередини перевiрену роками дружбу.

Безiл як бiльш винахiдливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якоi були синi саржевi недомiрки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Рiплi Бакнер став помiтно iгнорувати Безiла «на людях». Довгi штани i справдi обiцяли свободу вiд заборон та принижень дитинства, i спiлкування з тим, хто все ще носив короткi штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсiм нещодавно. Рiплi навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденцiя приниження Безiла зарозумiлим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безiл гостро вiдчував цю раптову змiну. В серпнi, на сiмейнiй радi вирiшили, що, хоч восени вiн i iде на навчання в коледж до Новоi Англii, та для довгих штанiв ще не дорiс. Вiн заперечував, вказуючи, що за два тижнi витягнувся аж на пiвтора дюйма, та лише вкотре додав до своеi репутацii норовливих ноток, хоч i не втрачав надii вмовити матiр.

Вийшовши iз задушливого намету в сяйво блискучого, призахiдного сонця, двое хлопчакiв завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсiкалася вздовж центральноi алеi, а на обличчях людей вiдбилася нудьга з домiшками якогось тужливого очiкування. Повертатися додому ранiше комендантськоi години не хотiлося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося iншого настрою, iншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тодi ще скромних розмiрiв. Поки юнаки нерiшуче топталися на мiсцi, iхню увагу привернув мiнiатюрний автомобiль червоного кольору, який своею приземкуватою пiдвiскою свiдчив i про шалену швидкiсть руху та про стрiмкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6 - «Блатц Вайлдкет» – ця марка автомобiля вигадана Фiцджеральдом; в оповiданнi, найiмовiрнiше, йдеться про стильний та модний двомiсний спортивний автомобiль марки «Штутц Бiркет», що випускався з 1912 р. – Прим. ред.] – нездiйсненна мрiя мiльйонiв американських хлопчакiв ще протягом наступних п’яти рокiв. У салонi, з виразом презирливоi байдужостi, як того i вимагало вiдкинуте сидiння, сидiла незнайома блондинка з гарненьким личком.

Юнаки витрiщилися на неi. Змiрявши iх байдужим поглядом, дiвчина повернулася до свого попереднього заняття – вiдкинулася на сидiннi та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дiвчину; лише вiдчувши, що iхнi погляди навiть iм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарештi, опустили очi та почали розглядати машину.

За кiлька хвилин з’явився червонолиций молодик iз рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсi та жовтих рукавичках, i сiв у автомобiль. Пролунала серiя моторошних ляскiв, а потiм iз розмiреним «тра-та-та» iз прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим i авто, i дiвчина, i ii супутник, в якому вони впiзнали Спiда Пекстона, тихо i плавно розчинилося за рогом.

Безiл i Рiплi розвернулися i задумливо побрели в зворотному напрямку, в бiк центральноi алеi. Вони знали, що Спiд Пекстон – несповiдима особа, навiжений i розпещений син мiсцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетiти назустрiч заходу в цiй колiсницi, назустрiч мiстичнiй безмовностi ночi разом iз загадковою кралею. Мабуть, ця заздрiсть i змусила iх гукнути високого парубка, iхнього однолiтка, котрий якраз виходив iз тиру.

– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?

Елвуд Лiмiнг обернувся i зачекав. Серед добропорядних хлопчикiв вiн вирiзнявся розбещенiстю: встиг призвичаiтися до пива, навчився лайки вiд водiiв, димiв, як паротяг – навiть схуднув. Вони з нетерпiнням накинулися на нього, проте зустрiв iх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.

– Вiтаю, Рiпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безiле, дай п’ять.

– Що поробляеш, Еде? – запитав Рiплi.

– Та так, нiчого. А ви?

– Ми теж.

Елвуд ще бiльше примружився, вдаючи, що поринув у своi думки, й потiм рiшуче клацнув язиком.

– Чи не зняти нам дiвчат? – запропонував вiн. – Тут сьогоднi гарненькi, я вже придивився.

Рiплi та Безiл водночас затамували подих. Торiк iх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зiрка», а ось зараз вiн прочиняе iм дверi у свое розпусне життя. Рiплi, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрiлостi, бадьоро пiдтримав:

– А що, гаразд. Я готовий.

Вiн покосився на Безiла.

– Добре, тодi я теж готовий, – видавив той.

Рiплi хихикнув – швидше стурбовано, анiж знущально.

– Може, варто пiдрости, Безiле? – вiн перевiв погляд на Елвуда, шукаючи пiдтримки. – Вiдпочивай, поки до штанiв не дорiс.

– Замовкни! – розлютився Безiл. – Сам нещодавно манну кашку iв. Тиждень лише минув.

Але вiн вiдчував, що iх роздiляе прiрва, i йшов обабiч них, мов бiлий грак.

Кидаючи швидкi погляди справа налiво, Елвуд Лiмiнг iшов попереду та всiм своiм виглядом показував, що вiн – стрiляний горобець. Кiлька дiвчат, якi тинялися парами, пiймавши на собi його впевнений погляд, раз у раз пiдбадьорливо всмiхалися, однак парубок iх вiдбракував: цi – пампушки, тi – сiрi мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всiх трьох зупинилися на двох кралечках, котрi iшли попереду, й хлопцi пришвидшили крок: Елвуд йшов зi справжньою впевненiстю, Рiплi – з нервово-удаваною, а Безiл – iз раптовим хвилюванням.

Вони зрiвнялися з дiвчатами. У Безiла нiби клубок пiдступив до горла.

Вiн вiдвiв очi, почувши голос Елвуда:

– Вiтаю, дiвчата! Як справи?

А що, коли вони зателефонують в полiцiю? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матiр разом iз матiр’ю Рiплi?

– Вiтаемо, хлопцi.

– Куди прямують дiвчата?

– Нiкуди.

– Тодi нам по дорозi.

Усi стали в коло, i Безiл iз полегшенням зауважив, що цi дiвчата його однолiтки. Обидвi були гарненькi, зi гладкою шкiрою i нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому вiдразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безiл зрадiв, коли Елвуд обрав бiльш яскраву й залишив iх трьох позаду.

Першi вечiрнi лiхтарi розприскали навколо блiде свiтло, юрба трохи порiдiла, а над пустельними алеями все ще пливли густi запахи попкорну й арахiсу, патоки, пилу й смажених вiденських ковбасок, водночас iз аж нiяк не неприемними обертонами запахiв тварин i сiна. Колесо огляду, все розмальоване вечiрнiми вогнями, неквапливо оберталося в сутiнках; кiлька порожнiх вагончикiв американських гiрок десь гримiли нагорi. Денна спека спала, а в повiтрi запанував бадьорий вiтерець пiвнiчноi осенi.

Вони гуляли. Безiл хотiв поговорити з дiвчиною, та не вдавалося придумати нiчого путнього. Крiм того, вiн нiяк не мiг перейняти ту багатозначну i впевнену манеру розмовляти, якою досконало володiв Елвуд Лiмiнг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорiдненiсть i смакiв, i сердець. Щоб хоч якось порушити цiлковиту тишу – бо вклад Рiплi в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого смiху, – Безiл прикинувся страшенно зацiкавленим тим, що вiдбувалося навколо й спалахнув серiею коментарiв.

– Там десь е шестиноге теля. Ви його бачили?

– Нi.

– Здаеться, це недалеко вiд моторалi. Ви туди не ходили?

– Нi, не ходила.

– Дивiться! Починають наповнювати повiтряну кулю! Цiкаво, о котрiй почнеться феерверк?

– А ви дивилися на феерверки?

– Нi, я тiльки сьогоднi збирався глянути. А ви?

– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працюе мiй брат, допомагае запалювати петарди.

– Ого!

Вiн подумки себе запитав: як вiдреагуе ii брат, коли дiзнаеться, що його сестричку «пiдчепили» незнайомцi? Його цiкавило: чи вона не почуваеться так безглуздо, як i вiн? Вже, либонь, пiзно, а вiн пообiцяв прийти додому не пiзнiше нiж о пiв на восьму, бо iнакше його нiкуди завтра ввечерi не вiдпустять. Безiл наздогнав Елвуда.

– Гей, Еле, – гукнув вiн, – куди ми йдемо?

Елвуд обернувся i пiдморгнув:

– У «Старий млин».

– Еге!

Безiл знову вiдстав – i побачив, що за час його нетривалоi вiдсутностi Рiплi з iхньою спiльною супутницею взялися пiд руки. Крiзь його тiло пробився струм ревнощiв; вiн ще раз, пильнiше, приглянувся до цiеi дiвчини й усвiдомив, що вона навiть симпатичнiша, анiж вiн думав. Бездоннi карi очi наче прокинулися вiд блиску вогнiв, немов i сама вечiрня прохолода, цi очi обiцяли чимало бентежливих моментiв.

Йому теж захотiлося взяти ii пiд руку, але момент був втрачений: цi двое вже реготали – мабуть, без причини – в унiсон. Спочатку дiвчина запитала, чому вiн постiйно хiхiкае, а вiн тiльки розсмiявся iй у вiдповiдь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.

Безiл з огидою покосився на Рiплi.

– В життi не чув такого безглуздого реготу, – неприязно кинув вiн.

– Невже? – зареготав Рiплi Бакнер. – Невже, крихiтко?

Вiд смiху Рiплi зiгнувся навпiл, дiвчина теж хихотiла. Мов струмiнь крижаноi води слово «крихiтка» подiяло на Безiла. Вiд хвилювання вiн дещо забув – це схоже на те, коли калiка часом забувае про свою кульгавiсть, поки не почне бiгти.

– Думаеш, що ти в нас великий хлопчик? – вiдiзвався вiн. – У кого ти поцупив штани, га? У кого поцупив? – вiн вклав у цю тираду весь свiй запал i ледь не додав: «Адже це штани твого батька», коли вчасно згадав, що батько Рiплi, як i його батько, помер.

Парочка попереду вже дiйшла до входу «Старого млина» й чекала на них. Там панував затишок, i в дерев’яному мисi штучноi рiки злегка погойдувалося пiв дюжини човнiв. Елвуд iз дiвчиною сiли на передне сидiння, i його рука миттево обiйняла ii за плечi. Безiл допомiг влаштуватися iншiй дiвчинi на кормi й сiв поруч, однак, пригнiчений, навiть не чинив опору, коли мiж ними втиснувся Рiплi.

Човен вiдчалив, i вони вiдразу потрапили у безкраю лунку темряву. Десь попереду, в iншому човнi, чулися спiви; голоси було ледве чутно, i це здавалося романтичним. Що ближче вони пiдпливали, то бiльш таемничим ставав спiв над звивистим каналом, а човни проходили майже поряд, роздiленi невидимим серпанком.

Три горлянки заволали й завили, а Безiл проявив винахiдливiсть i спробував переспiвати Рiплi, щоб реабiлiтуватися в очах красунi, та за мить, окрiм його власного голосу й безперервних глухих ударiв човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха нiч. Вiн, навiть не глянувши, зрозумiв, що Рiплi вдалося обiйняти дiвчину.

Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зi злорадними демонами й грiзними язиками паперового полум’я; тут вiн розгледiв, що Елвуд та його дiвчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потiм знову пiдкралася темрява, з якоi доносився лишень ласкавий хлюпiт води та спiв того ж хору. Якийсь час Безiл вдавав, нiбито захоплений щебетом тiеi капели: вiн намагався докричатися до спiвакiв, пускаючи двозначнi реплiки на тему близькостi. Тодi вiн зробив грандiозне вiдкриття: шаланду можна розгойдувати. Безiл тiшився цiею убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лiмiнг не обурився й не зарепетував:

– Гей! Що ти в бiса робиш?

Урештi-решт, вони причалили бiля виходу, i обидвi парочки розiмкнули обiйми. Безiл понуро зiстрибнув на берег.

– Дайте нам ще кiлька квиткiв, – гаркнув Рiплi. – Ми хочемо ще!

– Без мене, – протягнув Безiл з iдеально вдаваною байдужiстю. – Я маю вже йти.

Рiплi переможно зареготав. Дiвчата захихотiли у вiд- повiдь.

– Ну, бувай, крихiтко, – глузливо вигукнув Рiплi.

– Стули пащеку! Бувай, Елвуде.

– Бувай, Безiле.

Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дiвочих плечей.

– Бувай, крихiтко!

– Бувай, здоровило! – заволав Безiл. – Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?

Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду вiдлуння принизливого реготу Рiплi.




II


У всi часи хлопчакам хочеться якомога швидше стати дорослими. Причина цього криеться в тому, що свое невдоволення заборонами, котрi отруюють життя молодих, вони, часом, висловлюють вголос, тодi як радiснi перiоди дитинства, якi iх цiлком влаштовують, мають свое вираження у вчинках, а не словах. І Безiлу iнодi хотiлося бути трохи старшим, але тiльки «трохи» – не бiльше. Ранiше проблема довгих штанiв не видавалася йому такою суттевою: одягти iх вiн, либонь, i мрiяв, але цей предмет гардеробу не мав такого романтичного значення, як, скажiмо, футбольна або офiцерська форма, чи навiть шовковий цилiндр й пелерина, в яких ночами шляхетнi грабiжники крадькома виходили на вулицi Нью-Йорка.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/frensis-skott-ficdzherald/do-zirok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Геттiсбурзька промова (англ. Gettysburg Address) – одна з найвiдомiших промов у iсторii США, виголошена 19 листопада 1863 р. шiстнадцятим Президентом США Авраамом Лiнкольном на церемонii вiдкриття Нацiонального кладовища в Геттiсбурзi, штат Пенсiльванiя.




2


«Хоум-ран» (Home run) – мiцнi американськi цигарки, що випускалися з кiнця XIX ст. до початку 1970-х рр. Назва походить вiд бейсбольного термiна, що позначае удар, завдяки якому м’яч перелiтае крiзь все iгрове поле. На пачцi зображувалися два бейсболiсти: кетчер та пiтчер.




3


Гаррiсон Фiшер (1875–1934) – успiшний американський комерцiйний художник та iлюстратор. Створенi ним образи дiвчат iз вищого свiту вважалися еталоном американськоi краси.




4


Традицiю танцi «хучi-кучi» привезла в Європу 1925 р. афро-американська танцiвниця Жозефiна Бейкер. Їi вiдомий «банановий танець» (отримав назву вiд шкурки банана, який залишався единим предметом одягу танцiвницi) – це комбiнацiя танцю живота й стриптизу. Вже в 30-тi роки «Hoochie Coochie Mamma» означало «дiвчина легкоi поведiнки».




5


Битва пiд Геттiсбургом (англ. Battle of Gettysburg) вiдбувалася 1–3 липня 1863 р. в околицях Геттiсбурга. Найкривавiша битва Громадянськоi вiйни в США. Вiйська США пiд командуванням Джорджа Мiда вiдбили атаки конфедератiв i змусили iх вiдступити за рiчку Потомак.




6


«Блатц Вайлдкет» – ця марка автомобiля вигадана Фiцджеральдом; в оповiданнi, найiмовiрнiше, йдеться про стильний та модний двомiсний спортивний автомобiль марки «Штутц Бiркет», що випускався з 1912 р. – Прим. ред.