Слiпота
Жозе Сарамаго

Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Слiпота» – це iсторiя про те, як в одному безiменному мегаполiсi люди раптом всi ослiпли, крiм однiеi жiнки, i до чого це призвело. Це алегорiя про людське життя – безжально-iронiчна, приголомшливо-страшна i до слiз прониклива. І все ж вона вселяе впевненiсть, що людина спроможна все подолати, i пiсля прочитання цiеi книги, за визнанням численних читачiв, хочеться дивитися на свiт широко вiдкритими очима i просто – жити. Тому що нiчого важливiшого за це й бути не може.

Жозе Сарамаго

Слiпота

Присвячуеться Пiлар i моiй дочцi Вiолантi

Той, хто може дивитися, нехай бачить.

Той, хто може бачити, нехай помiчае.

«Книга напучень»

Свiтлофор засвiтився жовтим свiтлом. Два переднi автомобiлi встигли проскочити, перш нiж загорiвся червоний сигнал. На пiшохiдному переходi з’явилася фiгурка зеленого чоловiчка. Люди, що там зiбралися, стали перетинати вулицю, топчучи бiлi смуги, накресленi на чорному тiлi асфальту, що не мали нiчого схожого на зебру, хоч називалися саме так. Водii автомобiлiв, що нетерпляче то натискали на педалi зчеплення, то вiдпускали iх, утримували машини в постiйнiй напрузi, якi то смикалися вперед, то вiдкочувалися назад, наче нервовi конi, що чують, як свистить у повiтрi над ними батiг. Пiшоходи вже перейшли вулицю, але сигнал, який дозволяв вiльний проiзд для автомобiлiв, ще не загорався кiлька секунд, i дехто дотримувався думки, що ця затримка, така нiбито мало значуща, але помножена на тисячi свiтлофорiв, що iснують у мiстi, якi послiдовно змiнюють своi три кольори, е однiею з найiстотнiших причин заторiв на вулицях або, як тепер частiше кажуть, вуличних пробок.

Зелений сигнал спалахнув нарештi, машини рвучко подалися вперед, але вiдразу стало видно, що не всi вони поiхали з однаковою швидкiстю. Перший автомобiль у передньому рядi не зрушив iз мiсця, певно, там виникла якась проблема з механiкою, зламався акселератор, щось заiло в коробцi передач, сталася аварiя в системi гiдравлiки, заклинило гальма, а може, просто закiнчився бензин, таке бувае нерiдко. Новий гурт пiшоходiв, який утворився на переходi, побачив, як водiй знерухомленого автомобiля вимахуе руками за вiтровим склом пiд оглушливi сигнали машин, що скупчилися за ним. Деякi з водiiв уже повибiгали на вулицю, маючи намiр зiпхнути застряглий автомобiль кудись убiк, де вiн не заважатиме руховi, iншi барабанили по зачинених вiкнах, чоловiк, який сидiв у кабiнi, крутив головою то в той бiк, то в той, було видно, що вiн кричав, вигукуючи якесь одне слово, але нi, вiн вигукував не одне слово а два, як усi почули, коли комусь пощастило вiдчинити дверцята, Я ослiп.

Але повiрити в це було важко. Побаченi лише мимохiдь, бо роздивитися iх пильно в такi хвилини неможливо, очi чоловiка за кермом здавалися цiлком здоровими, райдужна оболонка була свiтла й блискуча, склеротика бiла й компактна, немов порцелянова. Що ж до закочених вiй, зморщеноi шкiри на обличчi, пiдсмикнутих угору брiв, то все можна було пояснити нападом жаху. В одну мить те, що було видно на обличчi чоловiка в кабiнi автомобiля, зникло за його стиснутими кулаками, так нiби вiн хотiв заштовхати всередину свого мозку останнiй побачений ним образ – червоне й кругле свiтло свiтлофора. Я слiпий, я слiпий, повторював вiн iз розпачем у голосi, поки йому допомагали вийти з автомобiля, i сльози, якi котилися в нього по обличчю, надавали осяйного блиску очам, що, як вiн стверджував, були мертвими. Це минеться, ось побачите, це минеться, заспокоювала його якась жiнка, таке в людини бувае вiд нервiв. Свiтлофор уже змiнив колiр, кiлька цiкавих пiшоходiв наблизилися до гурту, а водii заднiх автомобiлiв, якi не знали, що вiдбуваеться, протестували проти такоi надмiрноi уваги тому, що вони вважали примiтивним вуличним iнцидентом, розбитою фарою або подряпаним крилом, iнцидентом, який не виправдовував такоi штовханини, Викличте полiцiю, кричали вони, приберiть звiдси цю тарадайку. Слiпий благав, Будь ласка, нехай хто-небудь вiдведе мене додому. Жiнка, яка говорила про нерви, висловила думку, що треба викликати карету «швидкоi допомоги», вiдвезти бiдолаху до лiкарнi, але слiпий не хотiв iхати до лiкарнi, вiн лише просив, щоб його вiдвели до дверей будинку, в якому вiн жив, Це зовсiм близько, ви зробите менi велику послугу, якщо допоможете дiстатися туди. А як же автомобiль, запитав чийсь голос. Інший голос йому вiдповiв, Ключ у замку, треба поставити машину до бордюра, У цьому немае потреби, втрутився третiй голос, я сяду в автомобiль i вiдвезу цього сеньйора додому. Почулося бурмотiння схвальних голосiв. Слiпий вiдчув, що його взяли за руку, Ходiть, ходiть зi мною, сказав йому той самий голос. Йому допомогли сiсти поруч iз водiем, пристебнули його ременем безпеки, Я не бачу, я нiчого не бачу, бурмотiв вiн, схлипуючи, Скажiть менi, де ви живете, запитав чоловiк, який зголосився вiдвезти його додому. Зовнi до шибок автомобiля притискалися зацiкавленi обличчя роззяв, яким хотiлося довiдатися бiльше про те, що тут сталося. Слiпий пiдняв долонi до очей, поворушив ними, Нiчого не бачу, так нiби перебуваю всерединi густоi хмари або впав у море з молока, Але слiпота не така, сказав йому той, хто його супроводжував, кажуть, вона зовсiм чорна, А я все бачу в бiлому кольорi, Либонь, та жiночка мала рацiю, це з вами сталося вiд нервiв, а нерви – вони вiд диявола, Я знаю лише одне, це лихо, велике лихо, Скажiть менi, де ви живете, будь ласка, пролунав голос пiд гуркiт заведеного мотора. Затинаючись, нiби втрата зору послабила йому пам’ять, слiпий назвав адресу, потiм сказав, Не знаю, як вам i дякувати, а iнший вiдповiв, За такi дрiбницi дякувати не варто, сьогоднi ви, завтра – я, а що буде далi, нiхто не знае, Маете слушнiсть, хто б менi сказав, коли я виiхав iз дому сьогоднi вранцi, що зi мною станеться така фатальна катастрофа. Вiн висловив подив, що вони стоять, Чому ми не iдемо, запитав вiн, Свiтлофор горить червоним свiтлом, вiдповiв його спiврозмовник, Ой лихо, та я ж слiпий, i вiн знову вдарився в плач, Тепер навiть не знаю, яким свiтлом горить свiтлофор.

Слiпий правду сказав, його будинок був зовсiм близько. Але всi хiдники були забитi автомобiлями, водii не знаходили мiсця, де можна було б iх поставити, тому iм довелося звернути в один iз бiчних провулкiв. Вiн був такий вузький, що водiй поставив машину десь за долоню вiд стiни з боку свого сидiння, щоб слiпцевi в його розгубленому станi не довелося перебиратися з одного сидiння на друге, зачiпаючись ногами за коробку перемикання швидкостей, а руками й тiлом – за кермо, тож йому вдалося вийти з машини першому. Розгублено стоячи посеред вулицi, вiдчуваючи, як земля втiкае йому з-пiд нiг, вiн докладав усiх сил, щоб утримати в собi розпач, який пiдкочувався йому до горла. Вiн нервово вимахував руками перед своiм обличчям, так нiби хотiв випливти з того, що називав молочним морем, з рота в нього ось-ось мав вихопитися крик про допомогу, але в останню мить рука провiдника доторкнулася його руки вище лiктя, Заспокойтеся, я тут. Вони йшли дуже повiльно, слiпий, боячись упасти, волочив ноги, але це примушувало його спотикатися в найменших заглибинах тротуару, Потерпiть трохи, ми вже майже прийшли, промурмотiв той, хто його проводжав, а коли вони пройшли трохи далi, то запитав, Ви маете когось удома, хто доглянув би за вами, й слiпий йому вiдповiв, Не знаю, моя дружина, певно, ще не прийшла з роботи, я сьогоднi вирiшив покинути свою службу трохи ранiше, й ось зi мною сталося таке лихо, Воно минеться, не сумнiвайтеся, я нiколи не чув, щоб хтось ослiп так раптово, А я ще похвалявся, що не ношу окулярiв, вони менi нiколи не були потрiбнi, Ось бачите, як воно бувае. Вони вже пiдiйшли до дверей багатоквартирного будинку, двi жiнки з цiкавiстю дивилися, як iхнього сусiда ведуть за руку, але жоднiй iз них не спало на думку запитати, У вас щось сталося з очима, а вiн би в такому разi мiг вiдповiсти iм, Атож, я, схоже, втопився в молочному морi. Коли вони вже увiйшли до будинку, слiпий сказав, Дуже вам дякую, пробачте що вiдiрвав вас вiд ваших справ, тепер я сам якось дам собi раду, Нi, я пiдiймуся з вами, я не матиму спокою, якщо покину вас тут. Вони вдвох увiйшли до тiсного лiфта, На який поверх iхати, На третiй, ви собi уявити не можете, який я вам вдячний, Не дякуйте менi, сьогоднi ви, завтра я, Атож, ви маете слушнiсть. Лiфт зупинився, вони вийшли на майданчик сходiв, Ви хочете, щоб я вам допомiг вiдчинити дверi, Дякую, але сподiваюся, що можу зробити це сам. Слiпий дiстав iз кишенi невеличку в’язку ключiв, обмацав iх одного за одним i сказав, Ось цей мае бути, й, намацавши отвiр у замку пучками двох пальцiв лiвоi руки, спробував правою вiдчинити дверi, Нi, це не той ключ, Дозвольте глянути, я вам допоможу. Дверi вiдчинилися пiсля третьоi спроби. Тодi слiпий запитав, звертаючись у помешкання, Ти тут. Нiхто йому не вiдповiв, Як я був i подумав, вона ще не прийшла з роботи. Витягши перед собою руки й обмацуючи стiни, вiн пройшов коридором, потiм обережно обернув обличчя в той бiк, де мав стояти той, хто його привiв, Як я зможу вам вiддячити, запитав вiн, Я зробив не бiльше, анiж вимагав вiд мене обов’язок, сказав добрий самарянин, нема чого дякувати менi. Я хочу переконатися в тому, що ви добре розташувалися, скласти вам компанiю, доки прийде ваша дружина. Така пильна турбота несподiвано видалася пiдозрiлою слiпому, звичайно ж, вiн не мiг дозволити, щоб до його помешкання увiйшла невiдома особа, яка саме в цю хвилину могла обмiрковувати, як iй приборкати нещасного слiпця, зв’язати його, встромити йому в рота кляп, а потiм забрати все, що знайдеться цiнного в його квартирi. Не треба, не завдавайте собi клопоту, сказав вiн, зi мною все буде гаразд, i повторив, повiльно зачиняючи дверi, Не треба, не треба.

Вiн зiтхнув iз полегшенням, почувши, як поiхав донизу лiфт. Машинальним рухом, забувши, в якому станi перебувае, вiдсунув убiк кришечку вiчка в дверях i визирнув назовнi. Враження було таке, нiби його погляд уперся в бiлий мур по той бiк дверей. Вiдчув доторк металевого обiдка до опуклостi брiв, вiн ковзнув вiями по поверхнi крихiтноi лiнзи, але чи мiг вiн щось побачити, коли непроникна бiла завiса накрила все. Вiн знав, що перебувае у себе вдома, упiзнавав свое помешкання по запаху, по атмосферi, по тишi, яка панувала в ньому, упiзнавав меблi та предмети, щойно доторкнувшися до них, легенько ковзнувши по них пучками пальцiв, але разом iз тим вiн мав таке враження, нiби все це розчинилося, утворивши якусь речовину дивного розмiру, речовину, яка нi до чого не мала стосунку, не була спрямована анi на пiвнiч, анi на пiвдень, анi вниз, анi вгору. Як, либонь, i всi люди в пiдлiтковому вiцi, вiн не раз грався у гру, От якби я був слiпий, i, пробувши хвилин п’ять iз зав’язаними очима, доходив висновку, що слiпоту можна терпiти, якщо жертва такого лиха зберегла достатню пам’ять не тiльки про кольори свiту й речей, а й про контури та обриси поверхень i форм за умови, що людина не слiпа вiд самого народження, звичайно. Можна навiть прийти до висновку, що темрява, в якiй живуть слiпi, зрештою, е лише простою вiдсутнiстю свiтла, що так звана слiпота обмежуеться тим, що накривае видимiсть створiнь i речей, залишаючи iх неушкодженими пiд своею чорною вуаллю. Натомiсть тепер вiн почував себе зануреним у таку осяйну, таку непроникну бiлу субстанцiю, яка не просто накривала, а поглинала не лише кольори, а й самi речi та створiння, роблячи iх у такий спосiб невидимими подвiйно.

Ідучи в напрямку до вiтальнi й попри повiльну обережнiсть, iз якою вiн просувався, доторкаючись рукою до стiни, вiн скинув на пiдлогу вазу з квiтами, яку зачепити там не сподiвався. Можливо, вiн про неi забув, а може, ii поставила там дружина, перед тим як пiти на роботу, маючи намiр згодом переставити ii на зручнiше мiсце. Вiн нахилився, щоб оцiнити масштаби нещастя. Вода розлилася по натертiй воском пiдлозi. Хотiв зiбрати квiти, але не подумав про скалки скла, й одна з них, довга, тонесенька, встромилася йому в палець, i вiн знову заплакав, вiд болю, вiд почуття самоти, заплакав, як мала дитина, загорнутий у непроникний бiлий туман у домi, де з настанням вечора вже почало смеркатися. Не випускаючи з руки квiти, вiдчуваючи, як капае з рани кров, вiн незручно вигнувся, щоб здоровою рукою дiстати з кишенi хусточку, i, як мiг, обмотав нею поранений палець. Потiм, доторкаючись до навколишнiх речей, спотикаючись, обминаючи меблi, ступаючи обережно, щоб не зачепитися ногою об килим, вiн дiстався до канапи, де вiн та його дружина дивилися телевiзор. Сiв, поклав квiти собi на колiна й обережно розмотав хусточку. Його стурбувало, що кров така липуча на дотик, подумав, це тому, що вiн не бачить ii, його кров перетворилася на глевку субстанцiю без кольору, на щось чуже й водночас таке, що йому належало й становило для нього певну загрозу. Дуже повiльно й обережно, легенько доторкаючись до пораненого пальця пальцями здоровоi руки, вiн намацав тонесеньку скляну скалку, гостру, як мiнiатюрна шпага, ii, схопивши ii нiгтями великого та вказiвного пальцiв, зумiв витягти всю цiлком. Знову обмотав поранений палець хусточкою, якомога тугiше, щоб зупинити кров, i, геть виснажений, вiдкинув голову на спинку канапи. Через якусь мить, внаслiдок одного з тих рiдкiсних ослаблень тiла, яке мае звичай вiдмовляти нам у певнi хвилини тривоги або розпачу, хоч якби воно керувалося вищою логiкою, то всi його нерви мали би бути розбудженими й напруженими, вiн провалився в певне забуття, бiльше схоже на напад сонливостi, анiж нормальний сон, хай навiть тяжкий i глибокий. Йому негайно наснилося, що вiн грае в гру, А що якби я ослiп, снилося, нiби вiн то заплющуе, то розплющуе очi й щоразу, нiби повертаючись iз далеких мандрiв, вiн знаходив усi форми та кольори неушкодженими й незмiнними. Але пiд цiею заспокiйливою певнiстю нiби зачаiвся глухий сумнiв, а що як iшлося про оманливий сон, iз якого вiн рано чи пiзно прокинеться i виявить, що реальнiсть аж нiяк не вiдповiдае його надiям. Потiм, якщо це слово мае якийсь сенс, будучи застосоване до забуття, що тривало лише кiлька миттевостей, вiн уже перейшов у той стан, який готуе пробудження й серйозно засумнiвався в тому, що е сенс перебувати в такiй нерiшучостi, я прокидаюся, не прокидаюся, адже неодмiнно настане мить, коли треба буде ризикнути й поставити собi запитання, А що я тут роблю з цими квiтами на колiнах i заплющеними очима, якi чомусь боюся розплющити, А що ти тут робиш, чому дрiмаеш iз квiтами на колiнах, запитала його дружина.

Вона не стала чекати вiдповiдi, а почала збирати уламки розбитоi вази й витирати пiдлогу й водночас бурчала, не приховуючи свого невдоволення, Ти й сам мiг би це зробити, а не дрiмати тут, нiби ти нiчого й не накоiв. Вiн не озивався, ховаючи очi за опущеними повiками, його раптом схвилювала несподiвана думка, А що як раптом я розплющу очi й побачу ii, запитував вiн себе, плекаючи тривожну надiю. Дружина наблизилася до нього, помiтила обляпану кров’ю хусточку, i ii гнiв миттю минув, Бiдолашний, як iз тобою це сталося, спiвчутливо запитала вона, розмотуючи iмпровiзовану перев’язку. Й тодi йому невтримно захотiлося побачити дружину, яка стояла навколiшках бiля його нiг, вiн знав, що вона там стоiть, хоч i знав напевне, що не побачить ii. Вiн розплющив очi, Ось ти нарештi й прокинувся, сплюхо, сказала вона, усмiхаючись. Запала мовчанка, а тодi вiн сказав, Я слiпий, я тебе не бачу. Жiнка розсердилася, Облиш своi дурнi жарти, е речi, з якими жартувати не слiд, Як би менi хотiлося, щоб це був жарт, але я справдi слiпий i нiчого не бачу, Прошу тебе, не лякай мене, подивися на мене, я тут, i я увiмкнула свiтло, Я знаю, що ти тут, я тебе чую, я до тебе торкаюся, я знаю, що ти увiмкнула свiтло, але я слiпий. Вона заплакала, вхопилася за нього, Це неправда, скажи менi, що це неправда. Квiти розсипалися по пiдлозi, з пораненого пальця знову стала капати кров, а вiн таким тоном, яким ото кажуть, Бувае й гiрше, промурмотiв, Усе бiле в мене перед очима, й сумно усмiхнувся. Дружина сiла з ним поруч, мiцно його обняла, обережно поцiлувала в голову, в обличчя, дуже нiжно доторкнулася губами до очей, Це минеться, от побачиш, ти не хворий, нiхто не слiпне так несподiвано, Можливо, Розкажи менi, як це сталося, що ти вiдчув, коли, де, нi, нi, стривай, насамперед ми повиннi поговорити з лiкарем-окулiстом, ти знаеш котрогось iз них, Не знаю нiкого, адже нi ти, нi я не носимо окулярiв, Тодi iдьмо до лiкарнi, Для незрячих очей не iснуе послуг «швидкоi допомоги», Ти правду кажеш, найкраще буде поiхати прямо до якогось лiкаря, чия консультацiя недалеко вiд нас, я знайду його телефон у списку. Вона пiдвелася на ноги й запитала, Ти не помiчаеш нiякоi змiни, Нiякоi, Будь уважним, зараз я погашу свiтло й ти менi скажеш, помiтив ти це чи нi, Нi, нi, нiчого я не помiтив, бачу перед собою ту саму бiлу стiну, для мене нiби не iснуе ночi.

Вiн почув, як дружина швидко гортае сторiнки телефонного довiдника, шморгаючи носом, щоб стримати сльози, зiтхаючи й нарештi сказавши, Ось цей нам пiдiйде, хоч би вiн погодився нас прийняти. Вона набрала номер, запитала, чи це консультацiя, чи сеньйор доктор перебувае на мiсцi, чи вона може поговорити з ним, нi, нi, сеньйор доктор мене не знае, але йдеться про вельми термiнову справу, гаразд, я розумiю, тодi я про все розкажу вам, але прошу вас вiдразу переказати мое повiдомлення сеньйоровi доктору, рiч у тому, що мiй чоловiк несподiвано ослiп, нi, нi, вiн не належить до пацiентiв сеньйора доктора, мiй чоловiк не носить окуляри, вiн нiколи iх не носив, зiр у нього вiдмiнний, як i в мене, я теж бачу все дуже добре, гаразд, гаразд, я почекаю, я дуже вам вдячна i покладаю на вас великi надii, сеньйоре доктор, атож, несподiвано, каже, усе стало для нього бiлим, не знаю, як це сталося, я навiть не мала часу, щоб розпитати його, я тiльки-но прийшла додому й застала його в такому станi, хочу щоб ви його розпитали, о, дуже дякую вам, сеньйоре доктор, ми iдемо до вас негайно, негайно. Слiпий пiдвiвся на ноги, Стривай-но, сказала йому дружина, дозволь менi спочатку полiкувати тобi палець. Вона вийшла на кiлька хвилин i повернулася з пляшечкою перекису водню, ватою та iншими матерiалами, потрiбними для швидкоi перев’язки. Обробляючи йому палець, запитала, А де ти покинув автомобiль, i швидко додала, Але ж ти не мiг вести машину в такому станi, чи ти вже був удома, коли, Нi, я був на вулицi й саме зупинився перед червоним сигналом свiтлофора, один чоловiк зробив менi послугу й привiз мене додому, а машину залишив збоку, в провулку, Гаразд, тодi спускаймося, почекаеш у дверях, поки я знайду автомобiль, куди ти поклав ключi, Не знаю, вiн менi iх не повернув, Хто вiн, Чоловiк, який привiз мене додому, то був чоловiк, Певно, вiн поклав iх десь тут, пiду подивлюся, Тут немае сенсу дивитися, вiн не увiйшов до помешкання, Але ж ключi мають десь лежати, Найiмовiрнiше, вiн забув iх повернути й машинально забрав iз собою, Нам тiльки цього бракувало, Скористайся своiми ключами, а потiм знайдемо й моi, Гаразд, ходiмо, дай-но менi руку. Слiпий сказав, Якщо все так i залишиться, я не стану жити, Прошу тебе, не говори дурниць, нам вистачить i того, що вже з нами сталося, Ослiп я, а не ти, й ти не можеш знати, що зi мною сталося, Лiкар нам допоможе, ось побачиш, Побачу.

Вони вийшли. Внизу у вестибюлi дружина увiмкнула свiтло i прошепотiла чоловiковi на вухо, Почекай мене тут, коли до тебе пiдiйде й заговорить якийсь сусiд, розмовляй iз ним природно, скажи, що чекаеш мене, дивлячись на тебе, нiхто не скаже, що твоi очi не бачать, нема чого посвячувати iнших у наше життя, Гаразд, але не затримуйся. Дружина вибiгла з будинку. Жоден сусiд не увiйшов i не вийшов. З досвiду слiпий знав, що коли сходи освiтленi, то чутно гудiння електричного лiчильника, тому натискав на вимикач щоразу, коли наставала тиша. Свiтло тепер перетворилося для нього на шум. Вiн не розумiв, чому дружина так затримуеться, провулок, у якому стояв iхнiй автомобiль, був не далi, як за вiсiмдесят-сто метрiв. Якщо ми надто запiзнимося, лiкар нас не чекатиме, подумав вiн й не утримався вiд машинального руху – пiдняв до очей зап’ясток лiвоi руки й подивився на годинник. Зцiпив губи, так, нiби його пронизав несподiваний бiль, i подякував долi за те, що жоден iз сусiдiв не з’явився в цю мить, бо якби той його про щось запитав, вiн би не утримався вiд слiз. На вулицi зупинився автомобiль. Нарештi, подумав вiн, але гуркiт мотора не мiг не здивувати його, Це дизель, такими моторами обладнанi таксi, й вiн iще раз натиснув на вимикач. Дружина увiйшла нервова, збуджена, Твiй благодiйник, твоя добра душа, украв у нас автомобiль, Не може бути, ти просто погано дивилася, Дивилася я добре, я поки що не слiпа, останнi слова вихопилися в неi, попри ii хiть, Ти ж менi сказав, що автомобiль стоiть у бiчному провулку, я там його не знайшла, чи, може, ви залишили його десь-iнде, на iншiй вулицi, Нi, нi, ми залишили його у провулку, я цього певен, Виходить, вiн забрав його iз собою, Отже, ключi, Атож, вiн скористався з твоеi розгубленостi, зi смутку, в якому ти перебував, i пограбував нас, А я ж навiть не захотiв запросити його до помешкання, зi страху, а якби вiн склав менi компанiю, поки ти повернулася б, вiн би не змiг украсти автомобiль, Ходiмо, таксi нас чекае, присягаюся, я вiддала б рiк життя за те, щоб цей мерзотник також ослiп, Не говори так голосно, І щоб у нього пограбували все, що вiн мае, Може, вiн ще прийде, Атож, завтра вiн постукае до тебе у дверi, попросить пробачення за свою неуважнiсть i поцiкавиться, як твое здоров’я.

Вони мовчали, поки не доiхали до консультацii лiкаря. Вона намагалася не думати про крадiжку автомобiля, нiжно стискала руки чоловiка у своiх руках, тодi як вiн, низько опустивши голову, щоб водiй не побачив його очi в дзеркальцi заднього виду, не переставав запитувати себе, як iз ним могло статися таке велике нещастя, Чому саме зi мною, чому. Коли таксi зупинялося, вуличнi голоси проникали йому у вуха з бiльшою гучнiстю, так бувае, коли ми ще спимо, а вже зовнiшнi звуки проникають крiзь вуаль несвiдомостi, якою ми досi огорнутi, наче бiлим простирадлом. Вiн струснув головою, зiтхаючи, а жiнка легенько доторкнулася йому до обличчя, наче хотiла сказати, Розслабся, я тут, i тодi вiн поклав iй голову на плече, не надаючи значення тому, що подумае водiй. Якби з тобою сталося те, що зi мною, чи змiг би ти водити машину, подумав вiн по-дитячому й, не звертаючи уваги на абсурднiсть своеi думки, привiтав себе з тим, що на самому днi свого розпачу вiн ще спроможний мислити логiчно. Виходячи з таксi, обережно пiдтримуваний дружиною, вiн здавався спокiйним, але, заходячи до консультацii, де вiн мав довiдатися про свою долю, запитав себе тремтячим голосом, Що зi мною буде, коли я звiдси вийду, й опустив голову, як людина, що втратила останню надiю.

Дружина повiдомила реестраторку в приймальнi, що вона та сама жiнка, яка пiвгодини тому телефонувала з приводу свого чоловiка, й та провела iх до маленькоi зали, де чекали iншi пацiенти. Там був старий iз чорною пов’язкою на оцi, хлопчик, який здавався зизооким, супроводжуваний жiнкою, мабуть, своею матiр’ю, молода дiвчина в чорних окулярах, ще двi особи, якi не мали видимих порушень зору, але там не було жодного слiпого, слiпi до офтальмолога не ходять. Дружина пiдвела чоловiка до вiльного крiсла i, щоб не займати мiсця, залишилася стояти з ним поруч, Доведеться нам почекати, прошепотiла вона йому на вухо, й вiн одразу зрозумiв, чому iм доведеться чекати, бо почув голоси присутнiх тут людей, i його зненацька опанувала нова тривога, вiн подумав, що чим довше лiкар затримаеться з його оглядом, тим глибшою стане його слiпота й, можливо, навiть зробиться невилiковною, незворотною. Вiн неспокiйно заворушився у крiслi, хотiв був подiлитися своiми побоюваннями з дружиною, але в цю мить дверi вiдчинилися й сестра сказала, подивившись на них, Сеньйоре i сеньйоро, проходьте, будь ласка, а тодi обернулася до iнших пацiентiв, Так розпорядився сеньйор доктор, бо йдеться про випадок термiновий. Мати зизоокого хлопчика запротестувала, мовляв, порядок е порядком, i вона перша в черзi, й чекае вже бiльше години. Іншi пацiенти пiдтримали ii пошепки, але жоден iз них i навiть вона сама не стали наполягати надто активно, аби лiкар не розгнiвався на iхне нахабство й потiм не примусив iх чекати значно довше. Старий iз чорною пов’язкою на оцi виявив великодушну поступливiсть, Пропустiмо цього бiдолаху, схоже, йому набагато гiрше, нiж будь-кому з нас. Слiпий не почув його слiв, бо вони вже зайшли до кабiнету лiкаря i його дружина сказала, Я дуже вдячна вам за вашу добрiсть, сеньйоре доктор, рiч у тому, що мiй чоловiк, i тут вона урвала мову, бо насправдi до пуття не знала, що ж iз ним таке сталося, знала тiльки, що чоловiк ослiп i що у нього вкрали автомобiль. Лiкар сказав, Сiдайте, будь ласка, сам допомiг пацiентовi влаштуватися, а потiм, доторкнувшись до його руки, звернувся безпосередньо до нього, Розкажiть менi, що з вами сталося. Слiпий йому розповiв, що, сидячи в машинi й чекаючи, коли на свiтлофорi зникне червоний сигнал, несподiвано виявив, що нiчого не бачить, що потiм кiлькоро людей пiдбiгли допомогти йому, що якась жiнка, вже лiтнього вiку, судячи з ii голосу, сказала, що його стан пояснюеться нервами, а потiм якийсь чоловiк привiз його додому, бо сам вiн не змiг би дати раду своiй машинi, Я бачив усе бiлим, сеньйоре доктор. Вiн не згадав про крадiжку автомобiля.

Лiкар запитав, А ранiше з вами нiколи не було того, що сталося з вами сьогоднi або чогось подiбного, Нiколи, сеньйоре доктор, я ж бо навiть окулярiв не ношу, І ви кажете, з вами це сталося цiлком несподiвано, Так, сеньйоре доктор, Як ото раптом погасне свiтло, Радше як ото свiтло раптом спалахне, Протягом останнiх днiв ви не вiдчували, що у вас вiдбуваються якiсь змiни з вашою спроможнiстю бачити, Нi, сеньйоре доктор, У вашiй родинi е чи були якiсь випадки слiпоти, Серед тих родичiв, яких я знав або про яких менi розповiдали, нiчого подiбного не було, Ви не хворi на дiабет, Нi, сеньйоре доктор, А як у вас справи з артерiальним або внутрiшньочерепним тиском, Про внутрiшньочерепний тиск я нiчого не знаю, а вiд iнших рiзновидiв тиску нiбито не страждаю, у нас на службi здiйснюють регулярний медичний огляд, Ви не вдарилися головою сьогоднi або вчора, Нi, сеньйоре доктор, Скiльки вам рокiв, Тридцять вiсiм, Ну, гаразд, зараз ми обстежимо вашi очi. Слiпий широко iх розплющив, нiби хотiв полегшити огляд, але лiкар узяв його за руку й посадив перед приладом, який людинi з багатою уявою мiг видатися чимось подiбним до сповiдальнi нового зразка, де сповiдник нiчого не запитуе, а крiзь очi зазирае прямо в душу грiшника, Покладiть пiдборiддя ось тут, сказав лiкар, тримайте очi розплющеними, не ворушiться. Дружина пiдiйшла до чоловiка, поклала йому руку на плече й промовила, Ось побачиш, як усе вiдразу проясниться. Лiкар налаштував висоту бiнокулярноi системи зi свого боку, злегка пiдкрутив гвинти й почав дослiдження. Вiн нiчого не знайшов анi на рогiвцi, анi на склеротицi, анi на райдужнiй оболонцi, анi на сiткiвцi, анi в кришталиках, анi в зоровому нервi – одне слово, нiде жодноi патологii не виявилося. Вiн вiдсунувся вiд апарата, протер собi очi й розпочав дослiдження вдруге, нiчого не сказавши, а коли його закiнчив, то на обличчi в нього з’явився вираз подиву й розгубленостi, Я не знайшов у нього жодного ушкодження, його очi досконалi. Дружина з’еднала руки радiсним жестом i вигукнула, Я ж тобi казала, я ж тобi казала, все налагодиться. Не звертаючи на неi уваги, слiпий запитав, Можна менi зняти пiдборiддя з пiдставки, сеньйоре доктор, Звичайно, можна, даруйте менi, Якщо моi очi, як ви кажете, досконалi, то чому я слiпий, Поки що я не можу вам цього сказати, нам доведеться зробити обстеження бiльш витонченого характеру, аналiзи, екографiю, енцефалограму, Ви не припускаете, що в мене якiсь проблеми з мозком, Така можливiсть iснуе, але я в це не вiрю, Але ж ви кажете, що не знайшли жодного ушкодження в моiх очах, Не знайшов, Тодi я не розумiю, Я хочу лише сказати, що якщо ви, сеньйоре, справдi слiпий, то ваша слiпота нинi не мае пояснення, Ви сумнiваетеся, що я слiпий, Проблема не в тому, чи я сумнiваюся, а в тому, що випадок iз вами надто рiдкiсний, протягом усiеi своеi медичноi практики я нi з чим подiбним не зустрiчався, i я навiть наважуся припустити, що нiчого подiбного не знае вся iсторiя офтальмологii, Ви гадаете, я повинен вилiкуватися, У принципi так, оскiльки я не знайшов у вашiй системi зору анi ушкоджень, анi якихось природжених деформацiй, то моя вiдповiдь мае бути ствердною, Мае бути, але не е, Я не вiдповiдаю ствердно лише з обережностi, бо не хочу подавати вам надiю, яка згодом може виявитися необгрунтованою, Розумiю, Так воно е, Чи треба менi лiкуватися, приймати якiсь лiки, Зараз я вам нiчого не рекомендую, бо приписати вам той або той препарат означало б дiяти наослiп, Ви знайшли дуже точний вираз, зауважив слiпий. Лiкар прикинувся, що не почув його зауваження, пiднявся з обертового стiльця, на якому примостився для дослiдження, i навстоячки написав на рецептурному паперi, якi ще дослiдження та аналiзи вiн вважае необхiдними. Вiн передав цей аркуш дружинi свого пацiента, Ось вiзьмiть, сеньйоро, приходьте сюди зi своiм чоловiком, коли одержите результати, якщо будуть якiсь змiни в його станi, зателефонуйте менi, Скiльки ми повиннi заплатити за консультацiю, В реестратурi вам усе скажуть. Вiн провiв iх до дверей, промурмотiв якусь банальну фразу зразка, Ми все з’ясуемо, ми все з’ясуемо, не втрачайте надiю, а коли залишився сам, то увiйшов до невеличкоi туалетноi кiмнати поруч зi своiм кабiнетом i довго дивився в дзеркало на стiнi, Що ж це було, нiчого не розумiю. Потiм повернувся до кабiнету й сказав своiй помiчницi, Запросiть наступного.

А слiпому в ту нiч наснилося, що вiн ослiп.

Запропонувавши допомогти слiпому, чоловiк, який потiм украв у нього автомобiль, не плекав у ту мить нiякого поганого задуму, якраз навпаки, те, що вiн зробив, вiн зробив, пiдкоряючись почуттям великодушностi й альтруiзму, що е, як усiм вiдомо, двома найкращими характеристиками людського роду, якi зустрiчаються навiть у набагато закоренiлiших злочинцiв, анiж цей простий крадiй автомобiлiв, який не мав жодноi надii пiднятися по драбинi, що нею користуються справжнi боси цього ремесла, якi навчилися обертати собi на користь потреби людей убогих. Зрештою, запитаймо себе, чи iснуе така вже велика рiзниця мiж допомогою слiпому, наданою, щоб потiм пограбувати його, й доглядом за немiчною бабусею в надii одержати ii спадщину. Лише тодi, коли вони вже пiдходили до будинку слiпого, думка про те, щоб украсти в нього автомобiль, виникла в нього з усiею своею природнiстю, так само ото людина вирiшуе купити лотерейний квиток лише тодi, коли побачить продавця квиткiв, тож вiн купив свого лотерейного квитка без будь-якого передчуття, просто хотiв подивитися, що з цього буде, наперед змирившись iз тим, що мiнлива фортуна може пiднести йому або щось, або нiчого, хоча хто-небудь скаже, що вiн дiяв пiд впливом рефлексу, визначеного його особистiстю. Люди, якi скептично оцiнюють людську природу – а iх багато, й вони дуже впертi, – скажуть, що хоч нагода й не завжди робить злодiя, не випадае сумнiватися, що вона дуже допомагае в його становленнi. Що ж до нашого випадку, то ми маемо всi пiдстави думати, що якби слiпий прийняв другу пропозицiю свого доброго самарянина, який зрештою виявився фальшивим, у ту останню мить, коли його доброта ще мала шанси здобути перемогу, ми маемо на увазi пропозицiю скласти йому компанiю доти, доки прийде з роботи його дружина, хто знае, чи ефект моральноi вiдповiдальностi, який став би наслiдком виявленоi довiри, не придушив би злочинну спокусу й не дозволив вийти на поверхню тим свiтлим i шляхетним рисам характеру, якi нерiдко проявляються навiть у найбiльш загублених душ. Наш слiпий у своему випадку явно перестарався, й недарма стародавне прислiв’я навчае: пошли дурня Богу молитися, то вiн i лоб поб’е.

Моральна совiсть, яку багато безумцiв засуджують, а ще бiльше вiдкидають, насправдi iснуе й iснувала завжди, а не е просто вигадкою фiлософiв четвертичного перiоду, якi розумували в тi часи, коли людська душа тiльки утворювалася на основi вельми туманного проекту. З плином часу, у зв’язку з потребами спiвжиття та генетичних обмiнiв, ми змiшали совiсть iз кольором кровi та сiллю слiз, а що цього було мало, то ми перетворили очi на великi дзеркала, оберненi всередину, й часто це призводило до того, що вони вiдверто показували нам те, що ми намагалися заперечувати ротом. Додайте до цього загального результату таку поширену, а надто серед простих душ, властивiсть, коли каяття за поганий учинок часто змiшуеться з первiсними страхами всiх рiзновидiв, то кара зловмисника стае набагато тяжчою, анiж вiн того заслуговуе, i, як то кажуть, без ножа його рiже. Проте в нашому випадку неможливо визначити, якою мiрою страх, а якою стривожена совiсть почали дошкуляти злодiю, коли вiн запустив машину в рух. Звiсно, його не мiг заспокоювати той факт, що вiн перебувае на мiсцi водiя, який тримав у руках це саме кермо, коли раптом ослiп, який дивився крiзь це саме вiтрове скло й раптом перестав бачити, не треба бути обдарованим багатою уявою, щоб такi думки стали розбуджувати брудну й повзучу тварюку страху, ось вона вже пiдiймае голову. А крiм того, ще й каяття, тяжкий тиск совiстi, про яку ми говорили ранiше, або якщо ми хочемо описати ii образно, совiсть iз гострими зубами, що вгризаються прямо в душу, явила йому образ розгубленого слiпого, який зачиняв перед ним дверi, Не треба, не треба, казав бiдолаха, а вiн же вiднинi не зможе ступити й кроку без сторонньоi допомоги.

Злодiй подвоiв увагу, вдивляючись у вуличний рух, аби не дозволити цим прикрим думкам цiлком себе заполонити, вiн знав, що не може припуститися найменшоi помилки, найменшоi неуважностi. Досить було комусь iз полiцiантiв, яких на вулицях вистачало, зупинити його машину й сказати, Покажiть, будь ласка, вашi права на машину й посвiдчення особи, i йому знову довелося б дуже низько впасти в життi. Вiн напружив усю свою увагу, щоб безвiдмовно пiдкорятися сигналам свiтлофорiв: не намагався проскочити на червоне свiтло, шанобливо ставився до жовтого, терпляче чекав зеленого. Але в якусь мить помiтив, що стежить за змiною кольорiв iз неприродною одержимiстю. Тодi вiн став регулювати швидкiсть автомобiля так, щоб попереду в нього завжди було зелене свiтло, навiть якщо для цього треба було пiдвищити швидкiсть або навпаки – знизити ii настiльки, що водii позаду починали дратуватися. Зрештою, дезорiентований, напружений до краю, вiн звернув у набагато вужчу поперечну вулицю, де, вiн знав, свiтлофорiв немае, i помчав по нiй куди очi свiтять, покладаючи надii на свою майстернiсть водiя. Вiн почував себе на межi нервового зриву, саме такими словами подумав вiн про свiй стан, Вiдчуваю, що нерви у мене далi не витримають. Вiн задихався в автомобiлi. Опустив обидва вiкна, але якщо зовнi повiтря й рухалося, воно анiтрохи не освiжало атмосферу всерединi, Що менi робити, запитав вiн себе. Гараж, до якого вiн мав вiдвести автомобiль, був далеко звiдси, на передмiстi, але в такому станi, в якому вiн перебував, вiн нiколи туди не доiде, Мене або полiцай тут зупинить, або я потраплю в катастрофу, а то й щось гiрше може зi мною трапитися. Тодi вiн подумав, що найкраще буде вийти з автомобiля бодай на короткий час i спробувати навести порядок у своiй головi. Можливо, менi пощастить прочистити мозок, якщо той суб’ект i ослiп у своiй машинi, то менi не обов’язково тут ослiпнути, це не грип, який передаеться з повiтрям, пройду пiшки один квартал, i все минеться. Вiн вийшов iз машини, не став навiть вiдчиняти дверцi, нiде нiкого тут не було, й пiшов прогулятися. Вiн не встиг зробити й тридцять крокiв, як ослiп.

Останнiм у черзi до окулiста був великодушний стариган iз чорною пов’язкою на оцi, той самий, який сказав кiлька добрих слiв на адресу бiдолахи, що раптово ослiп. Вiн прийшов тiльки для того, щоб з’ясувати дату операцii з видалення катаракти, вона з’явилася на тому единому оцi, яке в нього лишилося, друге, порожне, око затуляла чорна пов’язка, й старому тепер не було чим дивитися, Це хвороба з тих, якi приходять iз вiком, сказав йому лiкар якийсь час тому, коли ваша катаракта визрiе, ми ii усунемо i ви знову побачите свiт, у якому живете. Коли старий iз чорною пов’язкою на оцi пiшов i сестра сказала, що пацiентiв бiльше нема, лiкар узяв до рук iсторiю хвороби чоловiка, який прийшов до нього слiпим, прочитав ii один раз, двiчi, помiркував протягом кiлькох хвилин i зрештою зателефонував колезi, з яким у них вiдбулася наступна розмова, Ти знаеш, сьогоднi менi довелося мати справу з надзвичайно цiкавим випадком, до мене прийшов чоловiк, який раптово втратив зiр, обстеження не виявило анi жодних помiтних ушкоджень, анi якихось природжених вад, вiн стверджуе, що все бачить бiлим, щось подiбне до густого молочного туману затуляе йому очi, я спробую якомога точнiше описати тобi те, що побачив, звичайно, мiй опис буде суб’ективним, нi, той чоловiк молодий, йому тридцять вiсiм рокiв, у твоiй практицi не зустрiчалося чогось подiбного, може, ти щось чув про такий випадок, досi я не розумiю, що то за хвороба i як ii лiкувати, аби виграти час, я призначив йому кiлька аналiзiв, так, звичайно, ми можемо подивитися його разом, в один iз найближчих днiв, пiсля вечерi я спробую переглянути лiтературу, подивлюся бiблiографiю, можливо, знайду якийсь слiд, так, я знаю, звичайно, агнозiя, психiчна слiпота, може бути, але в такому разi йдеться про перший випадок iз такими характеристиками, бо не випадае сумнiватися, що чоловiк справдi ослiп, а ми знаемо, що агнозiя – це неспроможнiсть упiзнати те, що людина бачить, атож, я й про це подумав, про можливiсть захворювання на амавроз, але згадай про те, що я тобi сказав на самому початку, що це слiпота бiла, тобто щось прямо протилежне амаврозовi, який чорний-чорнiсiнький, хiба що тут iснуе бiлий амавроз, така собi бiла непрогляднiсть, так би мовити, так, я знаю, нiчого подiбного нiхто нiколи не бачив, я з тобою згоден, завтра я тобi зателефоную, скажу, коли ми зможемо оглянути його вдвох. Закiнчивши розмову, лiкар вiдкинувся на спинку крiсла, посидiв так кiлька хвилин, потiм пiдвiвся й повiльними стомленими рухами скинув халат. Пiшов до ванноi кiмнати, щоб помити руки, але тепер не поставив дзеркалу метафiзичного запитання, Шо ж це було, а спробував укрiпити себе в науковому свiтоглядi, звичайно ж, агнозiя та амавроз давно виявленi й точно визначенi у книжках та на практицi, проте це аж нiяк не означае, що не може виникнути варiантiв, мутацiй, якщо такi слова е адекватними й, судячи з усього, такий день настав. Існуе тисяча причин для того, щоб у мозку заблокувалася якась зона, так, звичйно ж iдеться про мозок, а не про щось iнше, як ото iнодi людина приходить додому й не може вiдчинити власних дверей. Наш офтальмолог полюбляв лiтературу й умiв щось доречно процитувати з неi.

Уночi, пiсля вечерi, вiн сказав дружинi, Сьогоднi до моеi консультацii прийшов дивний пацiент, щось подiбне до одного з варiантiв психiчноi слiпоти або амаврозу, але такого захворювання досi нiде не було зафiксовано, Про якi захворювання ти говориш, що таке амавроз i та iнша хвороба, яку ти назвав психiчною слiпотою, запитала дружина. Лiкар дав iй пояснення, доступне для непрофесiонала, яке задовольнило ii цiкавiсть, а тодi пiдiйшов до полицi, щоб переглянути там лiтературу зi своеi спецiальностi, зовсiм давнi книжки, якi вiн вивчав на факультетi, бiльш недавнi й кiлька найостаннiших видань, якi вiн не встиг ще навiть переглянути. Пошукав по змiсту, по алфавiтних покажчиках i методично заходився читати все, що йому зустрiчалося про агнозiю та амавроз, iз почуттям незручностi, що вiн вторгаеться не в свою сферу, на таемничу територiю нейрохiрургii, про яку вiн мав лише найзагальнiше уявлення. Десь уже опiвночi вiдклав книжки, якi щойно читав, потер стомленi очi й вiдкинувся у крiслi. З великою яснiстю перед ним постала альтернатива. Якби йшлося про агнозiю, пацiент i тепер бачив би все, що вiн бачив ранiше, тобто гострота його вiзуального сприйняття не зменшилася б, тiльки що його мозок став би неспроможним упiзнавати крiсло там, де стояло крiсло, тобто пацiент i далi реагував би правильно на свiтлянi стимули, що передаються по оптичному нервовi, але, застосовуючи звичайнi термiни, доступнi для розумiння мало поiнформованих людей, вiн би втратив спроможнiсть знати те, що вiн знав, а тим бiльше називати речi своiми iменами. Що ж до амаврозу, то тут не залишалося найменшого сумнiву. Для того щоб справдi йшлося по амавроз, пацiент мусив би все бачити чорним, якщо справдi дозволено застосовувати дiеслово «бачити», коли йдеться про абсолютно непроникну темряву. Сьогоднiшнiй же пацiент категорично стверджував, що все бачить, якщо й тут дозволено застосувати це дiеслово, одноманiтно бiлим, густим, так, нiби його вкинули з розплющеними очима в молочне море. Бiлий амавроз, попри те, що вiн був би етимологiчною суперечнiстю, також був би неврологiчною неможливiстю, оскiльки мозок, неспроможний бачити образи, форми та кольори реальностi, не мiг би, знову застосовуючи сумнiвне дiеслово, зафарбувати в бiлий колiр, в одноманiтний бiлий колiр, як це робиться в бiлому живописi без тональностей, кольори, форми та образи, якi ця реальнiсть подае для нормального бачення, попри те, що завжди проблематично говорити про ефективну спроможнiсть бачення, яке ми називаемо нормальним. Ясно усвiдомлюючи, що вiн зайшов у глухий кут, звiдки, либонь, немае виходу, лiкар лiниво пiдвiв голову, вiдiрвавши ii вiд спинки крiсла й сумно розглянувся навколо. Дружина вже пiшла, вiн туманно пригадував, що вона на мить наблизилася до нього й поцiлувала його у волосся, Пiду спати, сказала вона, тепер у домi панувала тиша, книжки лежали розкиданi на столi. Що ж це було, подумав вiн i раптом вiдчув страх, нiби й сам мав ослiпнути в наступну мить i вже знав про це. Вiн затримав подих i зачекав. Нiчого не вiдбулося. Вiдбулося через хвилину, коли вiн збирав книжки, щоб поставити iх на полицю. Спочатку вiн помiтив, що перестав бачити своi руки, а потiм зрозумiв, що ослiп.

Хвороба дiвчини в чорних окулярах не була тяжкою, вона мала лише кон’юнктивiт у легкiй формi, якому приписанi доктором лiки мали дати раду за кiлька днiв, Ви вже знаете, що доки хвороба вас не покине, можете знiмати чорнi окуляри лише тодi, коли вкладаетеся спати, сказав вiн iй. Ця жартiвлива заборона мала тривалу iсторiю й певно передавалася вiд поколiння до поколiння в середовищi офтальмологiв, проте ефект ii був незмiнно однаковий, лiкар усмiхнувся, коли промовляв цi слова, усмiхнулася й пацiентка, коли iх почула, i ii усмiшка була вельми доречною, бо дiвчина мала гарнi зуби й користувалася кожною нагодою, щоб показати iх. З причин природноi мiзантропii або будучи надто розчарованим у життi, який-небудь скептик, що знав життя цiеi жiнки в усiх подробицях, натякнув би, що краса ii усмiшки не бiльше як професiйний прийом, проте це злiсне й необгрунтоване припущення треба вiдразу вiдкинути, бо ii усмiшка була такою вже тодi, коли вона була ще невинною дiвчиною, хоч такий вираз тепер i вийшов iз моди, коли майбутне поставало перед нею листом у конвертi, а бажання його розпечатати тiльки народжувалося. Дуже спрощуючи, цю жiнку можна було б занести до категорii так званих повiй, але складнiсть суспiльних вiдносин, як денних, так i нiчних, як вертикальних, так i горизонтальних, епохи, яку ми тепер описуемо, рекомендуе утримуватися вiд надто поквапних i категоричних оцiнок i суджень, вада, якоi через свою надмiрну самовпененiсть ми, либонь, нiколи не позбудемося. І хоч цiлком очевидно, як мало мае Юнона спiльного з хмарою, проте досi iснуе вперта тенденцiя ототожнювати античну богиню зi скупченням крапель води, якi плавають в атмосферi. Немае сумнiву, що жiнка, про яку ми говоримо, лягае в лiжко з чоловiками за грошi, що, либонь, дозволяе нам без зайвих роздумiв включити ii до категорii жiнок продажних, але якщо взяти до уваги той факт, що вона лягае лише з тим, хто iй подобаеться, то виникае природний сумнiв, чи така розбiрливiсть сумiсна з членством у поважнiй гiльдii. Вона, як i всi нормальнi люди, мае професiю, i так само, як усi нормальнi люди, використовуе своi вiльнi години, щоб принести приемнiсть своему тiлу й задовольнити потреби, притаманнi як усiм людям без винятку, так i iй зокрема. Отже, якщо уникати надто примiтивних визначень, то про неi можна сказати в широкому значеннi, що вона живе так, як iй до вподоби жити, й крiм того, намагаеться здобути вiд життя всю ту приемнiсть, яку воно в собi ховае.

Було вже поночi, коли вона покинула консультацiю. Вона не скинула окуляри, бо вулична iлюмiнацiя, а надто вогнi реклами рiзали iй очi. Вона зайшла до аптеки, щоб купити лiки, що приписав iй лiкар, i вдала, нiби не чуе реплiку продавця, який сказав, що не варт затуляти чорними окулярами гарнi жiночi очi, зауваження, як на неi, вкрай нахабне, бо якийсь зачуханий аптекар посмiв поставити пiд сумнiв ii переконанiсть у тому, що чорнi окуляри надають iй чарiвного й загадкового вигляду, спроможного розбудити сексуальний потяг у чоловiках, що ii проминають, який вона, можливо, й погодилася б задовольнити, якби на сьогоднiшнiй вечiр у неi не було призначене побачення, вiд якого вона мала пiдстави сподiватися отримати дуже багато як у матерiальному планi, так i в планi солодкоi втiхи. Чоловiк, iз яким вона мала намiр перебути сьогоднiшню нiч, був уже iй знайомий, його анiтрохи не збентежило, коли вона сказала, що не може скинути окуляри, мовляв, лiкар-офтальмолог iй цього не дозволяе, хоч лiкар насправдi такоi заборони не висловив, вiн тiльки пожартував на цю тему, але перспектива кохатися з жiнкою в чорних окулярах лише посилила збудження ii сьогоднiшнього партнера. Вийшовши з аптеки, дiвчина в чорних окулярах узяла таксi й назвала готель. Вiдкинувшись на сидiннi, вона наперед тiшилася розмаiтими й численними вiдчуттями вiд першого вельми вправного доторку губiв, вiд першоi iнтимноi ласки до послiдовних вибухiв оргазму, якi, закрутивши ii у вогненному колесi, залишать ii мовби розп’ятою на хрестi, проте виснаженою й щасливою. Отже, ми маемо всi пiдстави припустити, що якщо партнер дiвчини в чорних окулярах знае, як треба виконувати свiй обов’язок, якщо вiн не наробить помилок у суто технiчному планi й у планi тривалостi сексуального акту, то вона завжди платить йому наперед i платить удвiчi бiльше, анiж потiм вiд нього одержуе. Поринувши в цi мiркування й безперечно тому, що сьогоднi iй довелося оплатити вiзит до консультацii, який коштуе недешево, вона запитала себе, чи не пiдняти iй, починаючи вже вiд сьогоднi плату за своi послуги, яку вона досi призначала не прямим текстом, а вдаючись до смiхотливих алегорiй.

Вона зупинила таксi за квартал вiд готелю, змiшалася з натовпом, який пересувався в одному напрямку, попливла разом iз цiею хвилею, нiкому не вiдома й нi перед ким нi в чому не винна. З цiлком природним виглядом увiйшла до готелю, перетнула вестибюль i рушила до бару. Вона прийшла на кiлька хвилин ранiше, тому мусила зачекати, поки настане точний час зустрiчi, який вона звикла нiколи не порушувати. Замовила прохолоджувальний трунок i цмулила його повiльно, нi на кого не дивлячись, вона не хотiла здатися вульгарною повiею, що полюе на клiентiв. Трохи згодом, наче туристка, яка пiдiймаеться у свiй номер, щоб вiдпочити пiсля пообiднього ходiння по музеях, вона рушила до лiфта. Поки що невiдома iй доброчеснiсть завжди зустрiчае перешкоди на своему тернистому шляху до досконалостi, але грiх i порок користуються великою прихильнiстю фортуни, тому вона дiйшла до лiфта без пригод, i дверi вiдчинилися перед нею. З лiфта вийшли двое пасажирiв, лiтне подружжя, вона увiйшла досередини, натисла на кнопку третього поверху, на неi чекали в номерi триста дванадцять, вона делiкатно постукала у дверi, через десять хвилин уже була гола, через п’ятнадцять стогнала вiд солодкоi втiхи, через вiсiмнадцять шепотiла слова кохання, не маючи потреби прикидатися, через двадцять стала втрачати голову, через двадцять одну вiдчула, що голова iй розколюеться вiд блаженства, через двадцять двi закричала, Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо, а коли прийшла до тями, виснажена й щаслива, то промовила, Я досi бачу все бiлим.

Крадiя автомобiлiв привiв додому полiцiант. Звiдки мiг поважний i спiвчутливий агент суспiльного порядку знати, що тримае за руку закоренiлого злочинця й не для того, щоб перешкодити йому втекти, як могло би бути за iнших обставин, а тiльки для того, щоб бiдолаха не спiткнувся й не впав. Неважко уявити собi страх дружини злодiя, коли, вiдчинивши дверi, вона опинилася вiч-на-вiч iз полiцiантом в одностроi, який тягнув за собою – так iй здалося – похнюпленого в’язня, з яким, судячи з його сумного обличчя, сталося щось набагато гiрше, анiж арешт. Протягом якоiсь митi дружина спершу подумала, що чоловiка схопили на мiсцi злочину й полiцiя прийшла, щоб обшукати дiм, це абсурдне припущення навiть ii заспокоiло, бо вона знала, що чоловiк крав лише автомобiлi, предмети, якi через iхнi великi розмiри не заховаеш пiд лiжком. Проте ii сумнiви тривали недовго, бо сторож порядку сказав, Цей сеньйор ослiп, подбайте про нього, i вона, либонь, спершу вiдчула навiть полегкiсть, бо працiвник полiцii прийшов тiльки тому, що хотiв допомогти ii чоловiковi дiстатися додому, а зрозумiла всi розмiри нещастя, яке впало на iхнiй дiм, лише тодi, коли чоловiк ударився в сльози й упав iй в обiйми, розповiвши те, що ми вже знаемо.

Дiвчину в чорних окулярах також привiв у дiм ii батькiв полiцiант, але пiкантнi обставини, за яких ii спiткала слiпота, – зовсiм гола жiнка, чиi крики розбудили всiх постояльцiв готелю, тодi як чоловiк, що складав iй компанiю, намагався вшитися з мiсця подii, гарячково вдягаючи штани й заплутавшись у холошах, певною мiрою пом’якшували очевидний драматизм ситуацii. Слiпа, згораючи вiд сорому, почуття, яке, хоч би що там стверджували фальшивi добромисники та доброчеснi лицемiри, властиве навiть тим дiвчатам, якi торгують своiм коханням, пiсля розпачливих зойкiв, якi стали вихоплюватися в неi, коли вона зрозумiла, що втрата зору – це щось зовсiм iнше, анiж новий i непередбачений наслiдок любовних розваг, ледь наважувалася плакати й тихенько стогнати, коли, сяк-так накинувши на неi одяг, ii майже штурханами та копняками виштовхали з готелю. Полiцай тоном, який можна було б назвати саркастичним, якби вiн не був просто брутальним, захотiв довiдатися, пiсля того як запитав, де вона живе, чи мае вона грошi, щоб заплатити за таксi, бо держава не стане викидати грошi на таку публiку, що видаеться цiлком резонним, адже цi дiвчата не платять податкiв зi своiх аморальних прибуткiв. Вона ствердно кивнула, але, будучи слiпою, подумала, що полiцiант мiг не помiтити ii жесту, тому тихо прошепотiла, Так, маю, i вже цiлком для себе додала, Краще я iх би не мала, слова, якi можуть здатися нам цiлком недоречними, але якщо ми згадаемо, що людський дух обирае для свого розвитку обхiднi й покрученi шляхи, ухиляючись вiд прямих i найкоротших, то цi слова прозвучать для нас як цiлком очевиднi й прозорi, вона хотiла ними сказати, що доля покарала ii за погану поведiнку, за аморальнiсть, i ось тепер вона мае те, що мае. Вона сказала матерi, щоб та не чекала ii вечеряти, а вийшло так, що повернулася додому навiть ранiше за батька.

Зовсiм iнакше все вiдбулося з офтальмологом i не тiльки тому, що вiн перебував удома, коли його атакувала слiпота, але й тому, що, бувши лiкарем, вiн не пiддався безнадiйному розпачу, як то бувае з тими, хто нiчого не знае про свое тiло, коли воно починае в нього болiти. Навiть опинившись у подiбнiй ситуацii, знемагаючи вiд тривоги, знаючи, що йому доведеться прожити нiч, наповнену страхом i вiдчаем, вiн спромiгся пригадати, що написав Гомер у своiй «Ілiадi», яку бiльше, анiж будь-який iнший лiтературний твiр, можна назвати поемою смертi й страждань, Лiкар вартий кiлькох iнших людей, i цi слова ми не повиннi розумiти в iхньому суто кiлькiсному значеннi, але тiльки в якiсному, в чому незабаром ми переконаемося. Вiн знайшов у собi мужнiсть лягти так, щоб не розбудити дружину, навiть тодi, коли вона, щось бурмочучи, напiвсонна, пересунулася в лiжку, щоб притулитися до нього ближче. Вiн пролежав багато годин без сну, а тi надзвичайно короткi промiжки часу, в якi вiн засинав, лише виснажували його. Йому хотiлося, щоб нiч нiколи не закiнчувалася, щоб не довелося повiдомляти, йому, який лiкував хвороби чужих очей, Я ослiп, але водночас прагнув, щоб свiтло дня прийшло якнайшвидше, саме так вiн i сказав подумки, Свiтло дня, знаючи, що вже нiколи його не побачить. У реальностi слiпий офтальмолог був мало на що спроможний, йому тепер залишалося тiльки професiйно й зрозумiло повiдомити органи охорони здоров’я про те, що могло стати нацiональною катастрофою, не бiльше й не менше, адже йшлося про рiзновид досi невiдомоi слiпоти, яка мала всi ознаки гострого iнфекцiйного захворювання без будь-яких попереднiх клiнiчних явищ патологiчного характеру, без запалень, iнфекцiй чи дегенеративних процесiв, як вiн переконався на прикладi слiпого, що його обстежив у своiй консультацii, або у своему власному випадку: легка короткозорiсть, легкий астигматизм, усе було таким незначущим, що вiн вирiшив не користуватися лiнзами самокорекцii. Очi, якi перестали бачити, очi, тепер цiлком слiпi, перебували проте в досконалому станi, не маючи жодних ушкоджень, теперiшнiх або давнiх, набутих чи природжених. Вiн пригадав ретельний аналiз, якому пiддав свого слiпого пацiента, пригадав, що всi доступнi для офтальмоскопа частини очей були здоровiсiнькi, без будь-яких хворобливих змiн, ситуацiя досить рiдкiсна у вiцi тридцяти восьми рокiв, якi нiбито виповнилися тому чоловiковi, та й навiть у вiцi молодшому. Той чоловiк не повинен бути слiпим, думав вiн, iнодi забуваючи, що й сам тепер перебувае в такому станi, до такоi мiри людина спроможна забувати про себе, й це стало вiдбуватися не тiльки тепер, пригадаймо, що сказав Гомер, нехай i трохи iншими словами.

Вiн удав, нiби спить, коли дружина прокинулася. Вiдчув ii легенький поцiлунок на головi, дуже лагiдний, так нiби вона не хотiла розбудити його, бо думала, що вiн спить мiцним сном, можливо, навiть сказала собi, Бiдолашний, вiн дуже пiзно лiг, вивчаючи той надзвичайний випадок зi слiпим пацiентом. Коли вiн залишився сам-один, то вiдчув, як важко навалилася йому на груди густа хмара, як вона перекочуеться вище й проникае йому крiзь нiздрi, заслiплюючи його всерединi, вiн застогнав i вiдчув, як по обох його щоках скотилися двi маленькi сльози, Вони бiлi, подумав вiн i зрозумiв тепер, який страх вiдчували його пацiенти, коли казали йому, Сеньйоре доктор, менi здаеться, я втрачаю зiр. З кухнi долинали приемнi домашнi звуки, незабаром дружина вийде звiдти й подивиться, чи вiн досi спить, бо йому вже час iти в клiнiку. Вiн обережно пiдвiвся, навпомацки одягнув халат, пiшов до ванноi кiмнати, помочився. Потiм обернувся туди, де висiло дзеркало й цього разу не запитав, Що ж це було, не сказав, Існуе тисяча причин, щоб певнi зони в людському мозку заблокувалися, лише простяг руки й доторкнувся до дзеркала, вiн знав, що його образ перебувае там i дивиться на нього, образ бачить його, а вiн свого образу не бачить. Почув, як дружина увiйшла до кiмнати, Ти уже встав, сказала вона, й вiн вiдповiв, Так. Вона сiла з ним поруч, Доброго ранку, любове моя, вони ще обмiнювалися нiжними словами пiсля багатьох рокiв спiльного життя, i тодi вiн сказав, так нiби вони удвох грали в однiй п’есi, й настала його черга подати реплiку, Схоже, я не дуже добре бачу, в мене якiсь проблеми iз зором. Вона звернула увагу лише на другу частину його фрази. Ану, дай менi подивитися, попросила, й дуже уважно оглянула його очi. Я нiчого не бачу, ця фраза мала належати йому, а не iй, але вiн сказав ще простiше, Я не бачу, й додав, Думаю, я заразився вiд учорашнього пацiента.

З часом та з розвитком iнтимних стосункiв, дружини лiкарiв теж починають щось тямити в медицинi, а ця дружина, в усьому дуже близька до свого чоловiка, знала досить, аби розумiти, що слiпота – хвороба не iнфекцiйна, що вона не передаеться вiд людини до людини, як епiдемiя, слiпотою не можна заразитися, лише оглянувши слiпого пацiента, слiпота – це приватна проблема, яка може виникнути мiж людиною та ii очима. Проте лiкар повинен знати, що вiн каже, для того вiн i навчався на медичному факультетi, i якщо цей лiкар, повiдомивши про свою слiпоту, вiдверто визнае, що вiн мiг заразитися, то чи може дружина йому не повiрити, попри всю свою обiзнанiсть у медицинi. Але можна також не сумнiватися, що бiдолашна дружина, поставши перед такою незаперечною очевиднiстю, поведеться так само, як повелася б на ii мiсцi дружина будь-якого iншого чоловiка, а ми знаемо, що двi з них уже побували на ii мiсцi, тобто вона обняла його й виявила всi ознаки найочевиднiшого смутку, Що ж нам тепер робити, запитала вона крiзь сльози, Треба негайно попередити санiтарнi властi, мiнiстерство охорони здоров’я, що йдеться про епiдемiю, i вони повиннi вжити всiх застережних заходiв, Але епiдемiя слiпоти – подiя абсолютно нечувана, заперечила дружина, чiпляючись за цю останню надiю, Також нiколи не бачено й не чувано, щоб чоловiк ослiп без очевидних причин ослiпнути, а тепер ми маемо принаймнi двое таких людей. Та не встиг вiн промовити свое останне слово, як вираз його обличчя рiзко змiнився. Вiн вiдштовхнув ii з такою силою, що вона мало не впала. Вiдiйди, не доторкайся до мене, я можу тебе заразити, а потiм став бити себе кулаками по головi, Йолоп, йолоп, лiкар-iдiот, як я ранiше про це не подумав, цiлу нiч ми лежали поруч, менi треба було залишитися в кабiнетi й зачинити дверi, бо навiть цього могло виявитися замало, Будь ласка, не говори так, чому бути, того не минути, ходiмо на кухню, я приготую снiданок, Залиш мене, залиш мене, Не залишу я тебе, вигукнула дружина, що ти без мене робитимеш, ходитимеш тут, спотикатимешся й наштовхуватимешся на меблi, шукатимеш телефон, а коли його знайдеш, то як ти натрапиш у списку на потрiбнi тобi номери, тодi як я спокiйно дивитимуся на це видовище, сидячи пiд скляним ковпаком, щоб уберегтися вiд зараження. Вона твердо схопила його за лiкоть i сказала, Ходiмо, любий.

Було ще рано, коли лiкар, уявiть собi, з яким настроем, випив фiлiжанку кави i з’iв грiнку, приготовлену йому впертою дружиною, ще рано, аби застати у своiх службових кабiнетах тих осiб, яких належало попередити. Логiка пiдказувала, що найефективнiше йому буде якомога швидше сконтактуватися з особами найвищого рангу в мiнiстерствi охорони здоров’я, але незабаром йому довелося змiнити свою думку, коли вiн зрозумiв, що вiдрекомендуватися як лiкар, який володiе надзвичайно важливою iнформацiею термiнового характеру, було не досить, щоб переконати чиновника середнього рангу, з яким пiсля багатьох наполегливих прохань телефонiстка нарештi погодилася його з’еднати, доповiсти про нього вищому начальству. Той чиновник хотiв знати, про що йдеться, перш нiж повiдомити про його дзвiнок своему безпосередньому начальниковi, а було очевидно, що будь-який лiкар, надiлений почуттям вiдповiдальностi, не стане повiдомляти першому-лiпшому чиновниковi про загрозу виникнення епiдемii, бо виникне панiка. Проте дрiбний службовець мiнiстерства охорони здоров’я, з яким вiн був на дротi, йому заявив, Ви, сеньйоре, назвалися менi лiкарем, i я вiрю, що ви справдi лiкар, але я не можу порушувати субординацiю свого мiнiстерства, або ви менi скажете, про що йдеться, або на цьому наша розмова припиниться, Це тема конфiденцiйна, Конфiденцiйнi теми не обговорюють по телефону, ви повиннi приiхати сюди власною особою, Я не можу покинути дiм, Ви хочете сказати, що ви хворий, Так, я хворий, промовив слiпий пiсля деякого вагання, У такому разi вам слiд викликати лiкаря, але лiкаря справжнього, – заявив чиновник i, задоволений власною дотепнiстю, поклав слухавку.

Цю брутальну реплiку лiкар сприйняв як ляпас. Лише через кiлька хвилин вiн опанував себе й розповiв дружинi про те, як до нього поставилися. Потiм, так нiби тiльки щойно зрозумiв те, що мусив знати давно, сумно промурмотiв, Ось iз якого тiста нас вилiплено, наполовину з байдужостi й наполовину з пiдлоти. І що ж я маю робити. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що досi марно гаяв час, бо единий спосiб надiйно передати iнформацiю куди слiд – це поговорити з директором своеi клiнiки, поговорити як лiкарю з лiкарем, не звертаючись до бюрократiв, а потiм нехай вiн сам запустить у дiю клятi зчеплення офiцiйноi влади. Дружина зателефонувала за нього, вона знала напам’ять номер телефону клiнiки. Лiкар узяв слухавку, коли в нiй пролунала вiдповiдь, потiм швидко промовив, Добре, дуже вам дякую, мабуть, вiдповiдаючи на запитання телефонiстки, Як ви себе почуваете, сеньйоре доктор, бо ми завжди так вiдповiдаемо, коли не хочемо показати себе слабким, кажемо Добре, хоч насправдi помираемо, це таке собi внутрiшне перетворення, на яке спроможна лише людська порода. Коли директор узяв слухавку, Що там у вас приключилося, лiкар насамперед запитав його, чи вiн сам-один у кабiнетi й нiхто не може пiдслухати iхню розмову, на телефонiстку можна не зважати, iй навряд чи цiкаво чути про патологiю зору, питання гiнекологii цiкавлять ii набагато бiльше. Розповiдь лiкаря була короткою, але повною, без ходiння навкруги та навколо, без зайвих i непотрiбних слiв, i такою клiнiчно точною, що, вiдразу збагнувши ситуацiю, директор клiнiки вражено перепитав, Але ви справдi тепер слiпий, Абсолютно, У всякому разi, це мiг бути просто збiг обставин, а не зараження в його прямому значеннi, Я згоден, що прямих доказiв зараження немае, але ж ми не ослiпли окремо, кожен у своему домi, не зустрiчавшись один з одним, той чоловiк прийшов слiпим до мене на консультацiю, i через кiлька годин я теж ослiп, Як ми зможемо знайти того чоловiка, Я маю у своiй консультацii його iм’я та адресу, Я туди негайно когось пошлю, Лiкаря, Звичайно, когось iз наших колег, Вам не здаеться, що ми повиннi повiдомити мiнiстерство охорони здоров’я про те, що вiдбуваеться, Я вважаю це передчасним, ви тiльки уявiть собi, яку тривогу в суспiльствi може спричинити таке повiдомлення, та й зрештою, нехай йому бiс, слiпотою заразитися не можна, Смерть також не заразна, а всi ми помремо, Гаразд, залишайтеся вдома, поки я займуся цiею справою, потiм я накажу доставити вас сюди, хочу сам обстежити вас, Не забувайте, що я ослiп пiсля того, як обстежив слiпого пацiента, Це ще невiдомо, Принаймнi маемо переконливу послiдовнiсть причини й наслiдку, Послiдовнiсть ми справдi маемо, але висновки робити ще рано, два iзольованi випадки не мають статистичного значення, Ми вже маемо iх бiльше, нiж два, Я розумiю, в якому станi ви перебуваете, але нам слiд уникати песимiзму, який може виявитися необгрунтованим, Дякую, Ми ще з вами поговоримо, До побачення.

Через пiвгодини, коли лiкар, долаючи великi труднощi, намагався за допомогою дружини поголитися, задзвонив телефон. Це був знову директор клiнiки, але його голос тепер звучав зовсiм iнакше, Ми тут маемо хлопця, який теж ослiп несподiвано, бачить усе бiлим, мати каже, що вчора вона приводила сина до вашоi консультацii, Певно, малий мае страбiзм лiвого ока з елементом розширення, Так, Тодi немае сумнiву, що це вiн, Я починаю тривожитися, ситуацiя, схоже, вельми серйозна, Повiдомте в мiнiстерство, Так, звичайно, я негайно поговорю з управлiнням клiнiк. Через три години, коли лiкар i його дружина мовчки снiдали й вiн намагався пiдхопити виделкою шматочки м’яса, якi вона для нього нарiзала, телефон задзвонив знову. Дружина пiшла взяти слухавку й вiдразу вернулася, Тебе, з мiнiстерства. Вона допомогла йому пiдвестися, пiдвела його до письмового столу й дала йому слухавку. Розмова була короткою. Мiнiстерство хотiло знати прiзвища пацiентiв, якi вiдвiдували вчора його консультацiю, лiкар iм вiдповiв, що в iсторiях хвороби записано всi iхнi данi, прiзвище, вiк, цивiльний стан, професiю, мiсце проживання i зголосився супроводжувати тих, кого пошлють iх розшукувати, Не треба, вiдрубали у вiдповiдь. Телефон комусь передали, й з нього пролунав уже iнший голос, Доброго вечора, говорить мiнiстр, вiд iменi уряду дякую вам за ревне ставлення до свого професiйного обов’язку, переконаний, що завдяки оперативностi ваших дiй ми зможемо взяти ситуацiю пiд контроль, а поки що наполегливо прошу вас залишатися вдома. Останнi слова були промовленi дуже чемно, але не залишали найменшого сумнiву в тому, що це наказ. Гаразд, сеньйоре мiнiстр, вiдповiв лiкар, але слухавку на тому кiнцi дроту вже поклали.

Через кiлька хвилин – знову телефон. Це був директор клiнiки, знервований, слова йому заплiталися. Щойно полiцiя iнформувала його про те, що вони виявили ще два випадки раптовоi слiпоти, Ослiпли якiсь iз iхнiх працiвникiв, Нi, чоловiк i жiнка, його вони перестрiли на вулицi, де вiн кричав, що ослiп, а жiнка перебувала в готелi, коли ослiпла, схоже це з нею сталося пiд час сексуального акту, Треба переконатися, що й у цьому випадку йдеться про моiх хворих, вам вiдомi iхнi iмена, Менi iх не повiдомили, З мiнiстерства вже зi мною розмовляли, вони приiдуть до консультацii, щоб забрати iсторii хвороб, Ситуацiя уявляеться вкрай складною, Ви кажете це менi. Лiкар поклав телефонну слухавку, затулив очi долонями й залишив iх там, нiби хотiв уберегти вiд якоiсь бiльшоi шкоди, нарештi глухо вигукнув, Як я стомився, Поспи трохи, я доведу тебе до лiжка, сказала йому дружина, Не варто, я все одно не зможу заснути, до того ж день не закiнчився i щось iще неодмiнно станеться.

Була майже шоста година, коли телефон задзвонив востанне. Лiкар сидiв поруч i сам пiдняв слухавку, Так, це я, сказав вiн, уважно вислухав те, що йому повiдомили, й легенько кивнув головою, перш нiж вiдключитися, Хто це був, запитала дружина, Телефонували з мiнiстерства, через пiвгодини приiде карета «швидкоi допомоги», щоб мене забрати, Це те, чого ти чекав, Так, бiльш або менш, Куди вони тебе повезуть, Не знаю, але думаю, до шпиталю, Я приготую тобi валiзу з одягом, покладу й костюм, Я поiду не в подорож, Ми не знаемо, куди ти поiдеш. Вона обережно провела його до спальнi, посадила на лiжко, Сиди спокiйно, я сама все зроблю. Вiн чув, як вона ходить туди-сюди, висовуе шухляди, вiдчиняе дверцята шаф, дiстае звiдти одяг i складае його до валiзи, яка стоiть розкритою на пiдлозi, але вiн не мiг бачити, що, крiм його власного одягу, вона поклала до валiзи кiлька спiдниць i блузок, двое штанiв, сукню, черевики, якi могли належати тiльки жiнцi. Вiн туманно подумав про те, що йому не треба стiльки речей, але промовчав, бо це була не та хвилина, коли можна говорити про дрiбницi. Почулося клацання замкiв, а тодi дружина сказала, У мене все готове, карета «швидкоi допомоги» може приiздити. Вона сама вiднесла валiзу до вхiдних дверей, вiдмовившись вiд допомоги чоловiка, який сказав, Дозволь менi допомогти тобi, це я можу зробити, я ще не цiлком iнвалiд. Потiм обое сiли на капапу у вiтальнi й стали чекати. Вони трималися за руки, й вiн сказав, Не знаю, чи надовго ми розлучаемося, а вона вiдповiла, Про це не турбуйся.

Вони чекали майже годину. Коли задзеленчав дзвiнок у дверях, вона пiдвелася й пiшла вiдчинити, але на майданчику сходiв не було нiкого. Вона взяла слухавку домофону й сказала, Трохи зачекайте, зараз вiн спуститься. Повернулася до чоловiка й сказала йому, Чекають унизу, iм наказано не пiдiйматися, Схоже, в мiнiстерствi справжнiй переполох, Ходiмо. Вони спустилися на лiфтi, дружина допомогла чоловiковi подолати останнi сходинки, потiм залiзти в санiтарний фургон, повернулася до лiфта, щоб забрати валiзу, пiдняла ii, закинула всередину. Потiм увiйшла до фургона сама й сiла поруч iз чоловiком. Водiй карети «швидкоi допомоги» запротестував зi свого переднього сидiння, Менi наказано доставити лише доктора, тому ви вийдiть iз машини, сеньйоро. Жiнка йому спокiйно вiдповiла, Вам доведеться забрати й мене, бо я щойно ослiпла.

Ідея спала на думку самому мiнiстровi. Ідея була, хоч би з якого боку на неi поглянути, дуже вдалою, можна навiть сказати, досконалою, бо знайшла розв’язку не тiльки для санiтарних аспектiв випадку, а й для його суспiльних та полiтичних наслiдкiв. Хоч досi не були з’ясованi причини або, висловлюючись науковою мовою, етiологiя бiлоi хвороби, як завдяки творчiй фантазii одного обдарованого багатою уявою асистента назвали неблагозвучну слiпоту, не знайденi методи ii лiкування, не створено вакцину, яка могла б перешкодити виникненню в майбутньому нових випадкiв, проте вирiшили всiх, хто ослiп i хто перебував iз ними в безпосередньому фiзичному контактi, зiбрати й iзолювати, щоб упередити наступнi випадки зараження, кiлькiсть яких iнакше могла б почати зростати в прогресii, яку в математицi називають геометричною, Ми вже переконалися, що це може бути так, завершив своi мiркування мiнiстр. Якщо переказати все це у словах, доступних розумiнню бiльшостi людей, то йшлося про те, щоб усiх, хто втратив зiр, пiдхопивши бiлу хворобу, посадити в карантин вiдповiдно до стародавньоi практики, коли кораблям, якi прибули в порт iз тих мiсць, де шаленiли епiдемii холери й жовтоi пропасницi, наказували стояти на рейдi протягом сорока днiв, а там видно буде. Цi ж таки слова, А там видно буде, сказанi для прояснення своеi думки, але таемничi тому, що вiн не уточнив iхнього змiсту, промовив мiнiстр, який згодом висловився бiльш конкретно, Я хотiв сказати, що вони можуть перебувати на карантинi й сорок днiв, i сорок тижнiв, i сорок мiсяцiв, i сорок рокiв, тобто доти, доки ми не матимемо пiдстав випустити iх звiдти. А зараз важливо вирiшити, куди ми iх помiстимо, сеньйоре мiнiстр, сказав голова комiсii логiстики й безпеки, яку швидко органiзували для розв’язання нагальних проблем i яка мала взяти на себе транспортування, iзоляцiю та пошуки пацiентiв, Якi можливостi ми нинi маемо у своему розпорядженнi, поцiкавився мiнiстр, Ми маемо порожню будiвлю для божевiльнi, яка чекае, коли ii буде заповнено пацiентами, кiлька казарм, якими перестали користуватися пiсля нещодавно проведеноi реорганiзацii вiйська, незавершену будiвлю промислового ринку, й менi досi нiхто не змiг пояснити, чому будiвництво так званого гiперринку перебувае в процесi банкрутства, На вашу думку, котра з цих будiвель найпридатнiша для реалiзацii мети, яку ми перед собою поставили, Казарма забезпечить найкращi умови безпеки, Природно, Проте вона мае iстотну ваду, вона занадто велика, органiзувати пильне стеження за iнтернованими в нiй було б надзвичайно дорого й надзвичайно важко, Я розумiю, Що ж до гiперринку, то тут нам довелося б мати справу з рiзними перешкодами юридичного характеру, враховуючи особливостi нашого законодавства, А як щодо будiвлi промислового ринку, Про будiвлю промислового ринку, сеньйоре мiнiстр, либонь, краще й не думати, Чому, Бо промисловостi така iдея, поза всяким сумнiвом не сподобаеться, вони вклали туди мiльйони, У такому разi нам залишаеться божевiльня, Так, сеньйоре мiнiстр, нам залишаеться божевiльня, Ну що ж, нехай буде божевiльня, Крiм того, хоч би з якого боку на неi глянути, саме божевiльня забезпечуе найлiпшi умови для утримання наших iнтернованих, бо, крiм того, що вона обнесена муром по всьому своему периметру, вона мае ту перевагу, що утворюе два крила, одне з яких ми призначимо для слiпих у прямому значеннi цього слова, а друге для пiдозрюваних, а крiм того, там iснуе ще центральний корпус, який послужить, так би мовити, нiчийною землею, через яку тi, хто ослiп, переходитимуть i приеднуватимуться до слiпих, Я бачу тут проблему, Яку, сеньйоре мiнiстр, Ми муситимемо тримати там персонал, який би вiдповiдав за цi переселення, але навряд чи ми зможемо знайти добровольцiв, Не думаю, що в цьому виникне необхiднiсть, сеньйоре мiнiстр, Пояснiсть, чому ви так вважаете, У випадку людей, запiдозрених у тому, що вони пiдхопили iнфекцiю слiпоти, яка мае спостигнути iх ранiше чи пiзнiше, можете, сеньйоре мiнiстр, не сумнiватися, що тi, хто поки що зберiг зiр, негайно випхають зi свого середовища тих, хто його втратив, Ваша правда, І так само вони не приймуть до себе жодного слiпого, якому заманеться змiнити мiсце свого перебування, Ви це добре обмiркували, Дякую, сеньйоре мiнiстр, Тож можемо починати, Починайте, даю вам картбланш.

Комiсiя дiяла швидко й ефективно. До сутiнок уже зiбрали всiх слiпих, про яких було вiдомо, а також певну кiлькiсть тих, хто, як вважали, пiдхопив iнфекцiю, принаймнi тих, кого пощастило виявити й схопити в домашньому середовищi та в мiсцях професiйноi дiяльностi тих, хто втратив зiр. Першими переправили до порожнього будинку божевiльнi лiкаря та його дружину. На входi несли варту солдати. Браму вiдчинили рiвно настiльки, щоб пропустити iх, i вiдразу зачинили за ними. Вiд брами до головних дверей будiвлi була натягнута груба мотузка, що правила за перила, Звернiть трохи праворуч, там е мотузка, тримайтеся за неi й iдiть прямо вперед, прямо вперед, до сходинок, сходинок мае бути шiсть, попередив iх сержант. Усерединi будинку мотузка роздiлялася на двi, одна тяглася лiворуч, друга праворуч, сержант iм гукнув, Будьте уважнi, ваша сторона – права. Однiею рукою тягнучи валiзу, жiнка другою завела чоловiка до палати, розташованоi найближче до входу. Вона була довга, як у стародавньому шпиталi, з двома рядами лiжок, пофарбованих у сiрий колiр, але фарба з яких уже наполовину облупилася. Покривала, простирадла й ковдри були такого самого кольору. Дружина провела чоловiка у глибину палати, посадила його на одне з лiжок i сказала йому, Сиди тут, на мiсцi, а я пiду подивлюся, що тут е. Там було кiлька палат, довгi та вузькi коридори, кабiнети, якi очевидно належали лiкарям, бруднi нужники, невеличка кухня, яка досi не втратила запах iжi, зi столами, обтягнутими цинком, три келii, обклеенi ватою до висоти в три метри, а вище, до самоi стелi, оббитi корком. За будiвлею було обгороджене подвiр’я з погано доглянутими деревами, чиi стовбури здавалися обдертими. Повсюди лежали купи смiття. Дружина лiкаря повернулася в дiм. У напiврозчиненiй шафi вона побачила гамiвнi сорочки. Коли повернулася до чоловiка, то запитала в нього, Ти можеш собi уявити, куди вони нас запхали, Нi, До божевiльнi, пояснила вона, але вiн урвав iй мову, Ти не слiпа, я не хочу, щоб ти залишалася тут, Так, ти маеш рацiю, я не слiпа, Я попрошу iх вiдвезти тебе додому, скажу, що ти iх одурила, аби залишитися зi мною, У цьому немае глузду, звiдси вони тебе не почують, а якби й почули, то не звернули б уваги, Але ти бачиш, Не випадае сумнiватися, що я теж ослiпну через кiлька днiв, а може, навiть через хвилину, Іди звiдси, благаю тебе, Не наполягай, бо солдати однаково не дозволять менi ступити бодай на одну сходинку, Я не можу тебе примусити, Атож, любове моя, не можеш, я залишуся тут, щоб допомагати тобi, а також iншим, яких сюди приведуть, але ти не кажи нiкому, що я спроможна бачити, Про яких iнших ти говориш, Ти ж не думаеш, що ми залишимося тут самi-однi, Божевiлля якесь та й годi, Нема нiчого дивного, адже ми перебуваемо у психлiкарнi.

Інших слiпих пригнали сюди цiлою компанiею. Їх усiх захопили у власних будинках, одного за одним, водiя автомобiля, який ослiпнув найпершим, потiм крадiя, який його пограбував, дiвчину в чорних окулярах, хлопчака, хворого на страбiзм, – цього, щоправда, забрали не вдома, а з лiкарнi, куди його помiстила мати. Мати з ним не приiхала, бо не була спроможна на ту хитрiсть, яку виявила дружина лiкаря, коли оголосила себе слiпою, не бувши нею, вона була жiнка проста й нездатна збрехати навiть задля власного добра. Вони увiйшли до палати, спотикаючись, обмацуючи руками повiтря, тут не було мотузки, яка допомагала б iм обирати напрямок руху, вони визначали його, боляче натикаючись на речi, хлопець плакав i кликав матiр, а дiвчина в чорних окулярах намагалася втiшити його, Вона вже йде, вона вже йде, казала йому, а що очi iй затуляли чорнi окуляри, то вона могла бути слiпою, а могла й не бути, iншi обертали своi очi туди-сюди, нiчого не бачачи, а що в неi очi були схованi за чорними окулярами й коли вона казала, твоя мати вже йде, вона йде, то здавалося вона й справдi бачила, як у дверi заходить опанована розпачем мати хлопчика. Дружина лiкаря наблизила губи до чоловiкового вуха й прошепотiла, Сюди увiйшли четверо людей, жiнка, двое чоловiкiв i хлопчик, Опиши менi, який вигляд мають тi чоловiки, тихо запитав вiн. Вона iх описала, й вiн сказав, Першого я не знаю, а другий, за твоiм описом, схожий на того слiпого, який приходив до моеi консультацii, Малий хворий на страбiзм, а жiнка прийшла в чорних окулярах i здаеться гарною, То вони обое сюди потрапили. Через шум, який створили слiпi, сiдаючи на тих мiсцях, якi здалися iм зручними, вони не почули цього обмiну словами й, певно, думали, що тут немае нiкого, крiм них, а що зiр вони втратили зовсiм недавно, то в них iще не розвинулася та спроможнiсть чути, яка перевищуе нормальний слух. Зрештою, дiйшовши висновку, що не варто мiняти щось певне на щось сумнiвне, кожен iз них сiв на тому лiжку, на яке наштовхнувся, й чоловiки опинилися дуже близько один до одного, хоч i не знали про це. Тихим голосом дiвчина й далi намагалася втiшити малого, Не плач, твоя мати скоро прийде, неодмiнно прийде. Потiм настала тиша, а тодi дружина лiкаря сказала, голосом, який пролунав iз глибини палати, вiд самих дверей, Ми тут двое, а скiльки вас. Несподiваний голос примусив стрепенутися тих, якi щойно прийшли, але двое чоловiкiв не озвалися, вiдповiла дiвчина, Думаю, нас четверо, тут ось сидимо хлопчик i я, А хто ще, чому не озиваються iншi, запитала дружина лiкаря, Я, промурмотiв таким голосом, нiби йому було важко промовляти слова, чоловiчий голос, І я, пробурчав ще один роздратований чоловiчий голос. Дружина лiкаря сказала, звертаючись до самоi себе, Вони поводяться так, нiби бояться впiзнати один одного. Вони були якiсь украй напруженi, з витягненими шиями, нiби прагнули щось обнюхати, й, хоч на диво, вирази iхнiх облич були схожими, сумiш погрози й страху, проте страх одного не був схожий на страх iншого, те саме можна було сказати й про вираз погрози, Певно, мiж ними щось вiдбулося, подумала вона.

У цю мить пролунав голос сильний i сухий, голос чоловiка, який звик вiддавати накази. Вiн лунав iз гучномовця, що висiв над дверима, в якi вони увiйшли. Було тричi повторене слово «увага», а тодi голос заговорив далi, Уряд жалкуе, що йому довелося дiяти так енергiйно, реалiзуючи свое право й виконуючи свiй обов’язок захищати населення краiни всiма доступними йому засобами вiд кризи, яку ми переживаемо, опинившись перед чимось подiбним до епiдемii слiпоти, яку ми попередньо назвали бiлою хворобою, й у цьому своему прагненнi ми розраховуемо на розумiння й спiвпрацю всiх громадян, що мають допомогти нам зупинити поширення iнфекцii, якщо справдi йдеться про iнфекцiю, а не про серiю збiгiв, поки що непоясненну. Рiшення оселити в одному примiщеннi заражених осiб, а в ближньому, проте вiдокремленому вiд першого примiщення, всiх тих, хто перебував iз ними в якомусь контактi, було ухвалене лише пiсля дуже поважних роздумiв. Уряд глибоко усвiдомлюе свою вiдповiдальнiсть i сподiваеться, що тi, до кого звернене це послання, також усвiдомлюють як сумлiннi громадяни, що ними вони повиннi бути, ту вiдповiдальнiсть, яка лягае на iхнi плечi, i розумiють, що iзоляцiя, в якiй вони тепер перебувають, е, окрiм кiлькох суто особистих причин, актом солiдарностi з рештою нацiональноi спiльноти. Тепер ми пропонуемо вам уважно вислухати iнструкцii, якi будуть зараз зачитанi. По-перше, електричне освiтлення у вашому примiщеннi завжди буде увiмкнене, не намагайтеся тягтися руками до вимикачiв, вони не працюють, по-друге, намагання покинути примiщення без попереднього дозволу загрожуе вам негайною смертю, по-трете, в кожнiй палатi iснуе телефон, яким дозволено користуватися, лише замовляючи зовнi продукти гiгiени та чистоти, по-четверте, iнтернованi повиннi ручним способом прати свiй одяг, по-п’яте, рекомендуеться вибрати в кожнiй палатi вiдповiдального, йдеться про рекомендацiю, а не про наказ, iнтернованi можуть самоорганiзуватися в той спосiб, який iм здаеться найкращим, пiсля того як виконають попередньо названi правила й тi, якi ми оголосимо далi, по-шосте, на входi тричi на день роздаватимуться ящики з продукцiею, праворуч i лiворуч, вiдповiдно призначенi для пацiентiв i для тих, кого пiдозрюють у тому, що вони зараженi, по-сьоме, всi рештки мають бути спаленi, причому рештками ми називаемо не тiльки залишки вiд iжi, а й ящики, тарiлки та миски, iх виготовлено з матерiалiв, якi добре горять, по-восьме, спалювання мае здiйснюватися на внутрiшнiх подвiр’ях будiвлi та на обгородженiй дiлянцi, по-дев’яте, iнтернованi несуть повну вiдповiдальнiсть за всi негативнi наслiдки цих спалювань, по-десяте, у випадку пожежi, незалежно вiд того, буде вона випадковою чи умисною, пожежники ii не гаситимуть, по-одинадцяте, так само iнтернованi не повиннi сподiватися на допомогу iззовнi, якщо в iхньому середовищi виникнуть хвороби або безпорядки чи вони почнуть нападати одне на одного, по-дванадцяте, у випадку смертi, що станеться з природних причин, iнтернованi повиннi будуть закопати труп на задньому подвiр’i, по-тринадцяте, спiлкування мiж крилом пацiентiв i крилом тих, хто пiдозрюеться в зараженнi, вiдбуваеться в центральному примiщеннi будiвлi, в тому самому, крiзь яке вони сюди увiйшли, по-чотирнадцяте, пiдозрюванi на зараження, якi ослiпнуть, негайно повиннi перейти в те примiщення, де перебувають слiпi, по-п’ятнадцяте, цю iнформацiю ми повторюватимемо щодня, о цiй самiй годинi, щоб ознайомлювати з нею новоприбулих. Уряд i Нацiя сподiваються, що кожен виконае свiй обов’язок. На добранiч.

Коли нарештi настала тиша, в нiй виразно почувся голос хлопчика, Я хочу до мами, але вiн промовив цi слова без будь-якого виразу, нiби автоматичний внутрiшнiй механiзм, який вимкнувся на певнiй фразi, тепер знову увiмкнувся й повторив ii. Лiкар сказав, Накази, якi ми щойно вислухали, не залишають сумнiвiв у тому, що нас iзольовано, але iзольовано в такий спосiб, який вони, либонь, уже випробували на комусь i який не подае надii, що нам дозволять вийти звiдси ранiше, анiж будуть вiдкритi лiки проти нашоi хвороби, Ваш голос здаеться менi знайомим, сказала дiвчина в чорних окулярах, Я лiкар, лiкар-офтальмолог, Ви лiкар, до чиеi консультацii я вчора приходила, це ваш голос, А хто ви така, У мене був кон’юнктивiт, мабуть, я й досi його маю, проте тепер, коли я ослiпла, це вже не мае значення, А хто той хлопчик, iз яким ви розмовляете, Вiн не мiй син, у мене дiтей немае, Учора я оглядав хлопчика зi страбiзмом, це ти, запитав лiкар, Так, то був я, сеньйоре, вiдповiв хлопець роздратованим тоном людини, яка не любить, коли згадують про ii фiзичну ваду, й вони мають рацiю, бо такi мало помiтнi вади, як i всякi iншi, стають очевидними, коли хтось починае про них говорити, Чи тут е хтось iще, кого я знаю, повернувся лiкар до своiх розпитувань, можливо, тут е той чоловiк, який прийшов учора до моеi консультацii в супроводi дружини, чоловiк, який раптово ослiп, коли сидiв за кермом автомобiля, То був я, вiдповiв перший слiпий, Якщо тут е й iншi люди, то нехай вони озвуться й розкажуть, хто вони такi, нам доведеться жити разом невiдомо скiльки часу, тому нам треба познайомитися мiж собою. Крадiй автомобiля процiдив крiзь зуби, Так, так, вiн вважав, що цими словами повiдомив досить про свою присутнiсть, але лiкар наполягав, Ваш голос свiдчить про те, що ви чоловiк досить молодий, вiн не належить тому старому, який приходив до мене з катарактою, Нi, сеньйоре доктор, катаракти в мене не було, А як ви ослiпли, Я ослiп на вулицi, Як це сталося, Бiльш нiчого я розповiсти не можу, я був на вулицi й раптом ослiп. Лiкар розтулив рота, щоб запитати, чи слiпота цього чоловiка теж мае бiлий колiр, але замовк, несподiвано зрозумiвши, що незалежно вiд того, якого кольору слiпота в того чоловiка, чорна чи бiла, нiхто його звiдси на волю не випустить, як i кожного з них. Вiн простяг тремтячу руку до дружини й перестрiв ii руку напiвдорозi. Вона поцiлувала його в обличчя, нiхто бiльше не мiг побачити цей сумний лоб, цi опущенi губи, цi мертвi, схожi на склянi очi, якi вселяли страх, бо здавалися зрячими, але нiчого не бачили. Мабуть, настане й моя черга, подумала жiнка, можливо, навiть у цю саму мить, перш нiж я закiнчу думати те, що думаю, в будь-яку хвилину, схожу на одну з цих хвилин або, може, прокинуся слiпою, чи заплющу очi перед сном, вважаючи, що просто заснула.

Вона подивилася на чотирьох слiпцiв, якi сидiли на лiжках, кожен мав бiля нiг той невеличкий багаж, який змiг принести iз собою, хлопчик зi своiм шкiльним ранцем, iншi з валiзами, невеличкими, так нiби вибралися на вiкенд. Дiвчина в чорних окулярах тихо розмовляла з хлопчиком, iз протилежного боку палати, дуже близько один до одного, роздiленi лише одним порожнiм лiжком, але не знаючи про це, сидiли той чоловiк, який ослiп першим, i крадiй автомобiля. Лiкар сказав, Ми всi чули накази, й одне тепер ми знаемо напевне – хоч би що сталося, нiхто не прийде нам на допомогу, тому ми вчинимо якнайлiпше, коли почнемо негайно самоорганiзовуватися, бо мине не так багато часу й ця палата наповниться людьми, iншi палати – теж. Звiдки вам вiдомо, що тут е й iншi палати, запитала дiвчина, Ми трохи тут пройшлися, перш нiж потрапили до цiеi, вона перебувае найближче до вхiдних дверей, пояснила дружина лiкаря, стискаючи чоловiка за лiкоть, щоб вiн був обережний. Дiвчина сказала, Найкраще буде, якщо сеньйор доктор вiзьме на себе обов’язки вiдповiдального, адже вiн, зрештою, лiкар, А чого вартий лiкар без очей i без медикаментiв, Але вiн мае авторитет. Дружина лiкаря усмiхнулася, Я гадаю, ти повинен узяти на себе цi обов’язки, якщо нiхто не заперечуватиме, звичайно, Я не вважаю, що це добра думка, Чому, Досi нас тут тiльки шестеро, але завтра, безперечно, стане бiльше, люди прибуватимуть сюди щодня, й неможливо собi уявити, щоб вони погодилися визнавати тут головним чоловiка, якого вони не обирали i який, будучи головним над ними, нiчого, проте, не зможе iм дати за iхнiй послух, i це в тому випадку, якщо вони спроможнi визнавати авторитет i правила поведiнки, У такому разi тут буде дуже важко жити, Нам дуже пощастить, якщо все обмежиться тiльки цим. Дiвчина в чорних окулярах сказала, Мiй намiр був добрим, але сеньйор доктор, безперечно, мае слушнiсть, кожен дбатиме тiльки про себе.

Можливо, пiдштовхнутий цими словами, або тому, що не мiг далi стримувати в собi лють, один iз чоловiкiв рвучко пiдхопився на ноги, Ось хто винен у нашому нещастi, якби я мав очi, то порiшив би його тут на мiсцi, загорлав вiн, показуючи пальцем у той бiк, де, як йому здавалося, сидiв той, про кого вiн говорив. Вiдхилення було не дуже великим, але його драматичний жест здався дружинi лiкаря – единiй особi, яка могла побачити його, – комiчним, оскiльки звинуватливий палець був спрямований на безневинний столик, який стояв в узголiв’i лiжка, Зберiгайте спокiй, сказав лiкар, жодна епiдемiя не знае винних, усi належать до ii жертв, Якби я не був таким добрим, якби не допомiг цьому придурковi добутися додому, я не втратив би зiр, Хто ви такий, запитав лiкар, але автор звинуватливих слiв нiчого не вiдповiв, вiн здавався надто роздратованим, аби щось сказати. Тодi почувся голос iншого чоловiка, Ти справдi довiз мене додому, але потiм скористався з мого стану й украв у мене автомобiль, Це неправда, нiчого я не крав, Украв, чоловiче, украв, Якщо й справдi хтось украв твою тарадайку, то покажи менi свiдкiв, якi пiдтвердили б, що то був я, а в подяку за мою допомогу ти зробив мене слiпим, Ваша дискусiя нiчого не вирiшуе, сказала дружина лiкаря, машина перебувае там, зовнi, ви перебуваете тут, усерединi, лiпше вам помиритися, згадайте про те, що надалi нам доведеться жити разом, Щодо мене, то я нiколи не погоджуся жити з ним, сказав перший слiпий, ви, сеньйори, можете не умовляти мене, я перейду до iншоi палати, я не стану спiлкуватися з мерзотником, який пограбував слiпого, вiн нарiкае на те, що ослiп через мене, то так йому й треба, принаймнi iснуе хоч якась справедливiсть у свiтi. Вiн схопив свою валiзу й, тягнучи ноги, щоб не спiткнутися, обмацуючи навколишнiй простiр лiвою рукою, вийшов у прохiд мiж двома рядами лiжок, Де тут палати, запитав вiн, але не почув вiдповiдi, якщо хтось ii йому дав, бо несподiвано натрапив на плутанину рук i нiг, що навалилася на нього, крадiй автомобiля виконав, як мiг, погрозу помститися своему кривдниковi. Хто внизу, хто нагорi, вони покотилися у вузькому замкненому просторi, раз у раз ударяючись об нiжки лiжок, тодi як переляканий зизоокий хлопчик знову заплакав i став кликати матiр. Дружина лiкаря схопила чоловiка за лiкоть, вона знала, що самотужки iй не вдасться розтягти тих, котрi зчепилися в бiйцi, й потягла його в прохiд, де засапавшись, борюкалися мiж собою розлюченi супротивники. Вона спрямувала руки чоловiка, сама вхопилася за того з двох, за якого iй зручнiше було хапатися, i з великими труднощами вони iх розтягли, Ви поводитеся по-дурному, розгнiвано гукнув лiкар, якщо хочете влаштувати тут пекло, то ви на правильному шляху, але не забувайте, нас тут покинули напризволяще, й нiхто в зовнiшньому свiтi не почуе, що тут вiдбуваеться, нiхто не прийде нам на допомогу, Вiн украв у мене автомобiль, поскаржився перший слiпий, якому дiсталося бiльше ударiв, нiж його супротивниковi, Залиште все, як е, сказала дружина лiкаря, ви все одно вже не могли користуватися своiм автомобiлем, то яка вам рiзниця, украв вiн його чи не вкрав. Справдi, не мiг, але машина була моя, а цей крадiй заховав ii невiдомо де, Найiмовiрнiше, сказав лiкар, що ваш автомобiль залишився на тому мiсцi, де цей чоловiк ослiп, Сеньйор доктор мае великий досвiд життя, й вiн не помилився у своему припущеннi, сказав крадiй автомобiлiв. Перший слiпий зробив рух, наче хотiв випручатися з рук, якi його тримали, але пручався вiн слабко, так нiби зрозумiв, що навiть цiлком виправданий гнiв не поверне йому автомобiль, а автомобiль не поверне йому очi. Але крадiй йому пригрозив, Якщо ти думаеш, що нiчого з тобою не станеться, то ти помиляешся, я й справдi украв у тебе автомобiль, так, це я його вкрав, але ти украв у мене очi, украв спроможнiсть бачити, то хто з нас двох бiльший злодiй, Кiнчайте, обурено вигукнув лiкар, ми всi тут слiпi й не повиннi анi нарiкати на свое лихо, анi звинувачувати когось, Що менi чуже лихо, зневажливо проказав крадiй, Якщо ви хочете пiти в iншу палату, сказав лiкар першому слiпому, то моя дружина може вас туди провести, вона тут орiентуеться краще, нiж я, Я змiнив свою думку й волiю залишитися в цiй. Крадiй автомобiля криво усмiхнувся, Хлопчик плаче, вiн боiться, що до нього прийде бука, а хто вiн, цей бука, я добре знаю, Годi, крикнув лiкар, утративши терпець, Ви, докторе, не забувайте, що тут усi рiвнi, й ви не можете наказувати менi, Я нiчого вам не наказую, тiльки прошу, щоб ви дали цьому чоловiковi спокiй, Гаразд, гаразд, але ви зi мною обережнiше, я не з тих, хто вiдразу сякаеться, коли йому пiдносять гiрчицю до носа, я можу бути другом, як i бiльшiсть людей, але й ворогом, яких мало. Агресивно вимахуючи руками, крадiй автомобiля намацав лiжко, на якому ранiше сидiв, запхав пiд нього свою валiзу, потiм оголосив, Я хочу лягти, але сказав це таким тоном, нiби повiдомляв, Вiдiйдiть вiд мене, дайте роздягтися. Дiвчина в чорних окулярах сказала зизоокому хлопчиковi, Ти теж лягай у лiжко, ось iз цього боку, якщо тобi буде потрiбен якийсь нiчний одяг, поклич мене, Я хочу пi-пi, попросився хлопчик. Почувши цi слова, усi вiдчули негайну й гостру потребу помочитися, хоч i подумали про це всяк по-своему, А й справдi, як тут бути з цим, сказав перший слiпий i став мацати пiд лiжком, шукаючи, чи не знайде там нiчного горщика, але разом iз тим сподiваючись, що його там нема, бо йому було соромно мочитися в присутностi iнших осiб, звичайно, бачити його вони не зможуть, але дзюрчання сечi приховати годi, правда, чоловiки можуть скористатися трюком, який жiнкам не доступний, тож у цьому вони мають над ними очевидну перевагу. Крадiй автомобiля, що тепер сидiв на лiжку, сказав, Хай йому чорт, а де ж справдi тут можна вiдлити, Не розпускайте язика, з нами дитина, запротестувала дiвчина в чорних окулярах, Моя люба, якщо ти не знайдеш мiсця, про яке ми говоримо, то твоя дитина незабаром помочиться у штанцi. Дружина лiкаря сказала, Можливо, я зможу допомогти вам знайти нужник, пригадую, я чула тут недалеко сморiд, Я пiду з вами, сказала дiвчина в чорних окулярах, узявши хлопчика за руку, Думаю, нам лiпше буде пiти всiм, зауважив лiкар, так ми довiдаемося, куди нам треба йти щоразу, як виникатиме потреба, Я чудово тебе розумiю, подумав крадiй автомобiля, але не наважився сказати це вголос, тобi не хочеться, щоб твоя жiночка водила мене мочитися, коли я ii попрошу. На цю думку в нього виникло несвiдоме потаемне бажання, яке примусило його прутень заворушитися пiд штаньми i вкрай його здивувало, так нiби втрата зору мала неминуче призводити до втрати або послаблення сексуального потягу, От i добре, подумав вiн, значить, я не все втратив, поранення не завжди закiнчуеться смертю, можливо, ще пощастить i менi, й вiн став тiшити себе солодкими фантазiями. Проте фантазувати йому не дали часу, бо лiкар уже сказав, Вишикуймося в лiнiю, моя дружина йтиме першою, кожен нехай покладе руку на плече передньому, тодi ми не загубимо одне одного. Перший слiпий сказав, Я з тим чоловiком не пiду, певно, маючи на увазi того, хто вкрав у нього автомобiль.

Чи то в намаганнях знайти одне одного, чи то через бажання уникнути небажаного сусiда вони з великими труднощами вишикувалися у вузькому проходi, й штовханина була така, що дружина лiкаря так довго шукала свое мiсце, нiби й вона була слiпа. Зрештою, черга все ж таки утворилася, за дружиною лiкаря стала дiвчина в чорних окулярах, яка тримала за руку зизоокого хлопчика, за дiвчиною прилаштувався крадiй автомобiля, потiм лiкар, а в кiнцi, щоб уникнути черговоi бiйки, перший слiпий. Вони посувалися вперед дуже повiльно, нiби не довiряли тiй жiнцi, що iх вела, вiльною рукою намагалися обмацувати повiтря, шукаючи чого твердого, на що могли б спертися, стiну або одвiрок. Розташувавшись за дiвчиною в чорних окулярах, крадiй автомобiля, збуджений пахощами парфумiв, якi линули вiд неi, та спогадами про те, як недавно ожив його прутень, вирiшив застосувати своi руки з бiльшою користю, однiею вiн пестив iй потилицю пiд волоссям, а другою без будь-яких церемонiй схопив ii за цицьку. Вона струснула тiлом, щоб вiдштовхнути нахабу, але вiн тримав ii мiцно. Тодi дiвчина з усiеi сили хвицнула ногою назад. Удар черевика з пiдбором, гострим як стилет, поцiлив у голу литку крадiя автомобiлiв, який заревiв вiд несподiванки й болю, Що там вiдбуваеться, запитала дружина лiкаря, озираючись назад, Це я спiткнулася, вiдповiла дiвчина в чорних окулярах, i, схоже, боляче вдарила того, хто йде за мною. Кров з’явилася на пальцях крадiя автомобiлiв, який стогнучи та сиплячи прокльонами, тримався обома руками за поранену ногу, Я поранений, ця дiвка не дивиться, куди вона ставить ноги, А ви не дивитесь, куди пхаете своi руки, сухо вiдповiла дiвчина. Дружина лiкаря зрозумiла, що вiдбулося, спочатку вона всмiхнулася, але потiм побачила, що рана набувае досить поганого вигляду, кров текла з ноги в бiдолахи, а тут не було анi перекису водню, анi ртутноi мастi, анi бинтiв, анi пластирiв, анi будь-якоi дезинфекцiйноi рiдини, не було нiчого. Черга розпалася, й лiкар запитав, Куди вас поранено, Ось тут, Де це тут, У ногу, ви хiба не бачите, ця дiвка штрикнула мене своiм пiдбором. Я спiткнулася, я невинна, повторила дiвчина, але вiдразу й вибухнула, Цей мерзотник став облапувати мене, хто я, на його думку, така. Дружина лiкаря втрутилася, Зараз треба промити рану i якось перев’язати ii, А де можна знайти воду, запитав крадiй автомобiля, На кухнi, на кухнi е вода, але нам не треба йти туди всiм, мiй чоловiк i я вiдведемо туди цього сеньйора, iншi чекайте нас тут, ми надовго не затримаемося, Я хочу пiсяти, сказав хлопчик, Потерпи трохи, ми зараз повернемося. Дружина лiкаря знала, що iм треба повернути один раз праворуч i один раз лiворуч, потiм пройти довгим коридором, який повертав пiд прямим кутом, а кухня була в самому його кiнцi. Через кiлька хвилин вона зрозумiла, що помилилася, зупинилася, трохи помiркувала, а тодi повернула назад i вигукнула, Ой, тепер я пригадую, що звiдси можна прямо дiйти до кухнi. Часу не можна було гаяти, кров i далi витiкала з рани. Спочатку з крану пiшла брудна вода, треба було чекати, коли вона бодай трохи очиститься. Вода все одно була теплувата й погано пахла, так нiби загнилася в трубах, але поранений зiтхнув iз полегкiстю, коли нею обмили рану. Рана мала поганий вигляд, А як тепер ми забинтуемо йому ногу, запитала дружина лiкаря. Пiд одним зi столiв було кiлька брудних ганчiрок, якими iх, мабуть, витирали, але було б украй небезпечно використати iх для перев’язки. Тут немае нiчого, сказала дружина лiкаря, вдаючи нiби шукае. Але я не можу залишатися в такому станi, сеньйоре доктор, кров не зупиняеться, будь ласка, допоможiть менi й пробачте, якщо я трохи був iз вами нечемний, благальним голосом просив крадiй автомобiля, Ми вам намагаемося допомогти, саме це ми й робимо, сказав лiкар, а тодi, Скидайте майку, iншоi ради нема. Поранений пробурчав, що майка в нього одна, але зробив, як йому сказали. Дружина лiкаря швидко скрутила майку в джгут, обмотала його навкруг литки й зав’язала в тугий вузол. То були рухи, якi людина слiпа не змогла б легко зробити, але вона не могла втрачати час на подальшi прикидання, досить було й того, що вона просто вдавала з себе слiпу. Крадiй автомобiлiв побачив у цьому щось ненормальне, адже, згiдно з логiкою, навiть будучи не бiльше як офтальмологом, забинтувати йому ногу мав би лiкар, але радiсть вiд того, що йому нарештi зробили перев’язку, перемогла сумнiви, якi лише на мить ковзнули в його свiдомостi. Накульгуючи, вiн разом зi своiми двома супутниками повернувся туди, де iх чекали iншi, й тут дружина лiкаря вiдразу побачила, що зизоокий хлопчик не витримав i помочився у штанцi. Анi перший слiпий, анi дiвчина в чорних окулярах не помiтили, що сталося. Пiд ногами в хлопчика розтiкалася калюжка сечi, ii краплi досi капали з рубцiв на його штанцях. Але так нiби нiчого не сталося, дружина лiкаря сказала, Ходiмо шукати нужники. Слiпi пiдняли руки на рiвень очей, намацуючи своiх сусiдiв по черзi, проте дiвчина в чорних окулярах не стала цього робити, вона вiдразу заявила, що не пiде попереду нахаби, який став облапувати ii, проте, в кiнцевому пiдсумку, черга оновилася, коли крадiй автомобiля та перший слiпий помiнялися мiсцями, а лiкар розташувався мiж ними. Крадiй автомобiля накульгував i все бiльше волочив ногу. Йому було надзвичайно важко пройти через турнiкет, i його рана запульсувала з такою силою, нiби його серце змiнило мiсце розташування й тепер калатало десь унизу. Дiвчина в чорних окулярах знову взяла малого за руку, але вiн намагався триматися якомога далi збоку, боячись, що хтось помiтить його необережнiсть, наприклад, лiкар, який пробурчав, Тут смердить сечею, а дружина вирiшила, що повинна пiдтвердити його сумнiв, А й справдi, смердить, цей сморiд не мiг поширюватися вiд нужникiв, бо до них було ще далеко, але змушена поводитися, як слiпа, вона також не могла вiдкрити, що сморiд поширюеться вiд намочених штанцiв хлопця.

Вони погодилися на тому, як жiнки, так i чоловiки, що коли пiдiйдуть до нужникiв, то першим пропустять хлопчика, але зрештою чоловiки увiйшли всi разом, незважаючи на вiк чи нагальнiсть потреби, адже нужники не мали окремих пiсуарiв, як то зазвичай i бувае в подiбних мiсцях. Жiнки залишилися бiля дверей, заявивши, що можуть терпiти довше, але все мае своi межi, й через кiлька хвилин дружина лiкаря сказала, Можливо, тут е й iншi нужники, проте дiвчина в чорних окулярах вiдповiла, Щодо мене, то я можу почекати, Я теж, сказала друга жiнка, потiм запала мовчанка, пiсля якоi вони почали розмовляти, Як ви ослiпли, Як i iншi, раптом перестала бачити, Ви були вдома, Нi, То це сталося тодi, коли ви вийшли з консультацii мого чоловiка, Бiльш або менш, Що ви хочете сказати цим «бiльш або менш», Що я ослiпла не вiдразу, як звiдти вийшла, Ви вiдчули якийсь бiль, Болю я не вiдчула, та коли розплющила очi, то була слiпа, А я нi, Що нi, Моi очi не були заплющенi, я ослiпла в ту мить, коли мiй чоловiк заходив у санiтарний фургон, Йому пощастило, Кому, Вашому чоловiковi, адже, ослiпнувши, в такий спосiб ви змогли залишитися з ним, Я вважаю, пощастило також менi, Справдi, пощастило й вам, А ви, сеньйоро, одружена, Нi, не одружена, а вiдтепер, думаю, нiхто нiколи не захоче одружитися зi мною, Але ця слiпота мае надто ненормальний характер, вона так вiдрiзняеться вiд усiх тих способiв ослiпнути, що вона не може тривати вiчно, А що як ми залишимося слiпими до кiнця життя, Нi, А якщо й усе людство ослiпне, Це було б жахливо – жити у свiтi слiпих, Я навiть уявляти собi цього не хочу.

Зизоокий хлопчик перший вийшов iз нужника, вiн навiть не мав потреби туди заходити. Вiн закасав штанцi до середини нiг i зняв шкарпетки. Вiн сказав, Я вже там був, i рука дiвчини в чорних окулярах потяглася в напрямку його голосу, проте вона не змогла намацати його тремтячу руку анi вперше, анi вдруге, й намацала ii лише втрете. Незабаром вийшов i лiкар, а за ним вiдразу перший слiпий, i хтось iз них запитав, Де ви, дружина лiкаря вiдразу взяла чоловiка за руку, а до його другого лiктя вже доторкнулася й ухопилася за нього дiвчина в чорних окулярах. Перший слiпий протягом кiлькох секунд не мав на кого опертися, потiм хтось поклав руку йому на плече. Ми тут усi, запитала дружина лiкаря, Той, що з пораненою ногою залишився справляти другу потребу, вiдповiв iй чоловiк. Тодi дiвчина в чорних окулярах сказала, Можливо, тут е iншi нужники, менi вже почало припiкати, пробачте, Ходiмо пошукаемо, сказала дружина лiкаря, й вони вiдiйшли, тримаючись за руки. Через десять хвилин повернулися, вони знайшли кабiнет консультацiй, бiля якого був туалет. Крадiй автомобiля вже вийшов iз нужника, вiн нарiкав на холод i на бiль у нозi. Вони знову вишикувалися в чергу в тому самому порядку, в якому сюди прийшли, i з меншими зусиллями, нiж ранiше, й без непотрiбних iнцидентiв повернулися до палати. З великою спритнiстю, але не показуючи цього, дружина лiкаря допомогла кожному знайти лiжко, на якому вiн прилаштувався ранiше. Ще поза палатою, так нiби йшлося про найочевиднiшу для всiх рiч, вона сказала, що найлегший для кожного спосiб знайти свое мiсце буде порахувати лiжка, починаючи вiд вхiдних дверей, Нашi лiжка, сказала вона, е останнiми в правому рядi, дев’ятнадцяте й двадцяте. Першим увiйшов у прохiд мiж лiжками крадiй автомобiля. Вiн був майже голий, тремтiв вiд холоду, хотiв полегшити бiль у пораненiй нозi, й то були достатнi пiдстави, щоб його пропустили першим. Вiн iшов вiд лiжка до лiжка, обмацуючи пiдлогу, в пошуках своеi валiзи, й коли натрапив на неi, то голосно сказав, Ось воно, й додав, Чотирнадцяте, З якого боку, запитала дружина лiкаря, З лiвого, вiдповiв вiн iз легким подивом у голосi, так нiби вона знала про це й не мала потреби запитувати. Наступним увiйшов до палати перший слiпий. Вiн знав, що його лiжко було другим, рахуючи вiд лiжка крадiя автомобiля i з того самого боку. Вiн уже не боявся спати поруч iз ним, адже нога в того, судячи з його стогону та зiтхань перебувала в жалюгiдному станi, й вiн не мiг дозволити собi навiть поворушити нею. Вiн сказав, дiйшовши до свого лiжка, Шiстнадцяте, з лiвого боку, й улiгся на ньому вдягнений. Тодi дiвчина в чорних окулярах попросила тихим голосом, Допоможiть нам прилаштуватися поблизу вiд сеньйорiв, навпроти них, там нам буде добре. Усi четверо увiйшли тепер до палати й швидко розташувалися в нiй. Через кiлька хвилин зизоокий хлопчик сказав, Я хочу iсти, й дiвчина в чорних окулярах прошепотiла, Завтра, завтра ми поiмо, а зараз спи. Потiм вiдкрила свою ручну сумочку i знайшла пляшечку, яку вчора купила в аптецi, зняла окуляри, опустила голову назад i з широко розплющеними очима, пiдтримуючи однiею рукою другу, закапала в них краплi. Не всi краплi потрапили в очi, але кон’юнктивiт, якщо вона так добре його лiкуватиме, незабаром буде вилiкуваний.

Я повинна розплющити очi, подумала дружина лiкаря. Крiзь опущенi повiки, коли вона кiлька разiв прокидалася вночi, вона вiдчувала мертвотне свiтло ламп, якi слабко освiтлювали палату, але тепер, як iй здалося, вона помiтила рiзницю, iншу присутнiсть свiтла, можливо, то були першi проблиски свiтанку, а може, молочне море, яке вже затопило iй очi. Вона сказала самiй собi, що рахуватиме до десятьох i в кiнцi рахунку двiчi пiдiйме повiки, вона двiчi це собi сказала, двiчi порахувала до десятьох i двiчi очi так i не розплющила. Вона чула глибоке дихання чоловiка на сусiдньому лiжку, чула чиесь хропiння, Як там справи з ногою в пораненого, запитала вона себе, але знала, що в цю мить не могло йтися про справжне спiвчуття, адже вона насамперед хотiла покiнчити з iншою своею тривогою, зi своiм небажанням розплющувати очi. Вона розплющила iх наступноi митi, розплющила просто, а зовсiм не тому, що так вирiшила. Крiзь вiкна, якi починалися на серединi стiни й кiнчалися за долоню вiд стелi, соталося тьмяне й синювате свiтло свiтанку, Я не ослiпла, промурмотiла вона й вiдразу, стривожена, сiла на лiжку, адже ii могла почути дiвчина в чорних окулярах, що лежала в лiжку навпроти неi. Проте дiвчина спала. На лiжку, що стояло поруч неi й було присунуте до стiни, спав також хлопчик. Вона робить, як i я, подумала дружина лiкаря, намагаеться обрати для нього найзахищенiше мiсце, ми е надто крихкими стiнами, такими собi каменями посеред дороги, з единою надiею, що ворог об них спiткнеться, але який такий ворог, тут на нас нiхто нiколи не нападе, на нас могли б напасти, могли б нас пограбувати й убити там, зовнi, а тут ми в цiлковитiй безпецi, в жодному iншому мiсцi той, хто вкрав автомобiль, не почував би себе в такiй безпецi, ми тепер такi далекi вiд свiту, що незабаром забудемо про те, хто ми такi, забудемо, як нас звуть, i про те, навiщо нам були потрiбнi нашi iмена, жоден собака не впiзнае iншого собаку й не дозволяе себе впiзнати через iмена, якими iх назвали, вiн упiзнае iх i дозволяе себе впiзнати по запаху, ми тут iснуватимемо нiби iнша порода собак, ми станемо впiзнавати одне одного по гавканню, по балачцi, а все iнше, риси обличчя, колiр очей, шкiри, волосся, не матиме нiякого значення й мовби не iснуватиме, я ще бачу, але не знаю, поки це триватиме. Свiтло трохи змiнилося, i рiч була не в тому, що нiч поверталася, а в тому, що небо вкрилося хмарами й затримувало настання ранку. З лiжка крадiя автомобiлiв долинув стогiн. Якщо в його рану потрапила iнфекцiя, подумала дружина лiкаря, то в нас немае нiчого для ii лiкування, жодних ресурсiв, за таких умов найменший iнцидент може завершитися трагедiею, можливо, саме на це вони й розраховують, коли тварина помре, вона забере iз собою в могилу й отруту. Дружина лiкаря пiдвелася з лiжка, нахилилася над чоловiком, хотiла його розбудити, але не знайшла в собi мужностi вихопити його зi сну й повернути йому усвiдомлення того, що вiн слiпий. Ступаючи по пiдлозi босими ногами, пiдiйшла до лiжка крадiя автомобiлiв. Очi в нього були розплющенi i втупленi в одну точку, Як ви себе почуваете, прошепотiла дружина лiкаря. Водiй автомобiля обернув голову в напрямку голосу i сказав, Погано, нога менi дуже болить, вона хотiла сказати йому, Покажiть-но менi, але вчасно спохопилася, яка необачнiсть, вiн мiг i не пам’ятати про те, що тут е тiльки слiпi й цiлком бездумно, як зробив би це лише кiлька годин тому, якби лiкар йому сказав, А покажiть-но менi вашу рану, пiдняв ковдру. Навiть у цiй пiвтемрявi той, кому бодай трохи служили очi, мiг побачити матрац, просякнутий кров’ю, темну рану з опухлими краями. Перев’язка розв’язалася. Дружина лiкаря обережно опустила ковдру, потiм легким i швидким жестом притулила долоню до лоба хворому. Шкiра в нього була суха й гаряча. Свiтло знову змiнилося, хмари вiдкрили небо. Дружина лiкаря повернулася до свого лiжка, але вже не стала лягати. Вона дивилася на чоловiка, який щось мурмотiв увi снi, на обличчя iнших, що спали пiд своiми сiрими ковдрами, на бруднi стiни, на порожнi лiжка, якi чекали своiх людей, i смиренно бажала також стати слiпою, проникнути крiзь видиму шкiру речей i побачити iх iзсередини, провалившись у бiлу яму слiпоти, з якоi нема повернення.

Зненацька, десь поза палатою, певно, з того вестибюля, який роздiляв два переднi крила будiвлi, почулися гучнi голоси, Геть звiдси, геть, Виходьте, Зникнiть, Вам не можна тут залишатися, Виконуйте наказ. Гамiр наростав, зменшувався, якiсь дверi з гуркотом зачинилися, тепер чутно було тiльки плач вiд болю, тi непомильнi звуки, якi супроводжують падiння людини, яка об щось спiткнулася або перечепилася. У палатi всi прокинулися й обернули голови до входу, iм не треба було бачити, аби знати, що сюди заходять слiпi. Дружина лiкаря вiдчула бажання пiдвестися й пiти допомогти новоприбулим, сказати iм приязне слово, провести iх до лiжок, розповiсти iм про те, що iх тут чекае, Запам’ятайте, оце лiжко сьоме лiворуч, а оце – четверте праворуч, не помиляйтеся, атож, нас тут шестеро, ми прийшли ранiше, так, ми були першими, iмена, а навiщо вони, зрештою, тут потрiбнi, один, схоже, вкрав автомобiля, у другого вкрали автомобiль, е тут таемнича дiвчина в чорних окулярах, яка закапуе собi очi, щоб, наскiльки менi вiдомо, вилiкуватися вiд кон’юнктивiту, а яке мае значення кон’юнктивiт, коли вона слiпа, коли очi в неi не бачать, щодо мого чоловiка, то вiн офтальмолог, i вона приходила до нього на консультацiю, так, вiн теж тут, слiпота нiкого не пощадила, ага, мало не забула, е тут iще хлопчик iз косими очима. Проте вона не зрушила з мiсця й лише сказала чоловiковi, Вони прийшли. Лiкар пiднявся з лiжка, дружина допомогла йому вдягти штани, вона могла робити це вiдкрито, адже нiхто нiчого не бачив, у цю хвилину до палати увiйшли слiпi, iх було п’ятеро, трое чоловiкiв i двi жiнки. Лiкар сказав, пiдвищивши голос, Зберiгайте спокiй, не поспiшайте, нас тут шестеро, а скiльки вас, тут е мiсце для всiх. Вони не знали, скiльки iх, хоч, безперечно, доторкалися одне до одного й iнодi зiштовхувалися, коли iх випихали з лiвого крила в це. І нiякого багажу в них не було. Коли у своiй палатi вони прокинулися слiпими й пiдняли через це лемент i крик, iншi виштовхали iх звiдти без будь-яких роздумiв, навiть не давши iм часу попрощатися з родичами або друзями, з якими вони перебували разом. Дружина лiкаря сказала, Найлiпше буде, якщо ви порахуете себе, кожен назвавши свое iм’я. Слiпi, що досi стояли на ногах, завагалися, але комусь треба було починати, i двое чоловiкiв заговорили водночас, так воно часто бувае, потiм обидва замовкли й почав третiй, Один, вiн зробив паузу й здавалося, зараз вiн назве свое iм’я, але вiн сказав, Я служив у полiцii, i дружина лiкаря подумала, Вiн не сказав, як його звуть, отже, зрозумiв, що тут це не мае значення. Потiм озвався наступний чоловiк, Два, i додав, за прикладом першого, Я водiй таксi. Третiй чоловiк сказав, Три, я продавець аптеки. Потiм озвалася перша жiнка, Чотири, я покоiвка готелю, а наступна повiдомила, П’ять, я служу в конторi, Це моя дружина, моя дружина, закричав перший слiпий, озвися, де ти е, Тут я, тут я, сказала вона, плачучи й тремтячими руками намацуючи собi дорогу в проходi, з широко розплющеними очима й намагаючись вiдштовхнути молочне море, що вливалося в них. Трохи впевненiше вiн пiшов iй назустрiч, Де ти, де ти е, мурмотiв вiн, так наче молився. Рука зустрiлася з рукою, наступноi митi вони вже обнялися, перетворилися на одне тiло, поцiлунки зустрiчалися з поцiлунками, iнодi вони доторкалися до повiтря, бо не знали, де перебувають обличчя, очi, рот. Дружина лiкаря обняла чоловiка, схлипуючи так, нiби й вона його щойно знайшла, i сказала, Яке лихо з нами приключилося, яка фатальна витiвка долi. І тодi почувся голос зизоокого хлопчика, який запитав, А моя мама також прийшла. Сидячи на його лiжку, дiвчина в чорних окулярах прошепотiла, Вона прийде, ти не турбуйся, вона прийде.

Тут справжньою домiвкою для кожного було те мiсце, на якому вiн мав спати, тому не дивно, що найпершою турботою новоприбулих було обрати собi лiжко, як зробили вони у своiй першiй палатi, коли iхнi очi ще могли бачити. Щодо дружини першого слiпого, то тут не могло бути сумнiвiв, ii природним мiсцем мало стати мiсце поруч iз чоловiком, на сiмнадцятому лiжку, залишивши вiсiмнадцяте лiжко вiльним, утворивши в такий спосiб порожнiй простiр, що вiдокремлював би ii вiд дiвчини в чорних окулярах. Не дивно також, що всi прагнули бути якнайближче одне до одного, бо тут було чимало спорiдненостей, про однi з них нам уже вiдомо, iншi вiдкрилися тiльки тепер, наприклад, продавець iз аптеки був тим самим, хто продав краплi для закапування очей дiвчинi в чорних окулярах, а на машинi водiя таксi перший слiпий поiхав до лiкаря, той, хто назвався службовцем полiцii, натрапив на вулицi на слiпого крадiя автомобiлiв, що плакав, наче заблукана дитина, а щодо покоiвки готелю, то саме вона першою увiйшла до кiмнати, коли дiвчина в чорних окулярах зняла розпачливий крик. Щоправда, не всi з цих зв’язкiв прояснилися й стали вiдомi чи тому, що не випало вiдповiдноi нагоди, чи тому, що нiхто собi не уявляв, що вони iснують, чи з причин природноi тактовностi й делiкатностi. Покоiвка готелю навiть на думцi не мала, що зустрiне тут жiнку, яку вона бачила голою-голiсiнькою, продавець аптеки обслужив чимало iнших клiентiв у чорних окулярах, що купували краплi для закапування очей, а хто мiг би повiдомити службовцевi полiцii, що тут перебувае суб’ект, який украв автомобiль i якого вiн перестрiв на вулицi у сльозах, водiй таксi мiг би заприсягтися, що в цi останнi днi вiн не перевозив у своiй машинi жодного слiпого. Природно, перший слiпий уже повiдомив дружинi пошепки, що одним з iнтернованих е той мерзотник, який украв у них автомобiль, Уяви собi, що й вiн сюди потрапив, та оскiльки вона водночас довiдалася й про те, що бiдолаха дiстав тяжке поранення в ногу, то вiн мав великодушнiсть додати, Цього вистачить для його покарання. А вона через великий смуток знати, що ослiпла, й через велику радiсть, що вiднайшла чоловiка, а радiсть i смуток можуть поеднуватися, вони поводяться не так, як вода й олiя, навiть не пригадала, як два днi тому заявила, що готова вiддати рiк життя, аби той сучий син – так вона тодi його назвала – ослiп. І якщо остання тiнь злостi ще турбувала ii дух, то вона, безперечно, розсiялася, коли хворий жалiбно застогнав, Сеньйоре доктор, будь ласка, допоможiть менi. Дружина пiдвела чоловiка до хворого, й той обережно доторкнувся до краiв рани, бiльш нiчого вiн не мiг зробити, не було навiть сенсу в тому, щоб ii промити, iнфекцiя могла мати своiм джерелом як глибоку рану вiд пiдбора жiночого черевика, який доторкався до грунту на вулицях та до брудноi пiдлоги тут, у примiщеннi, так i патологiчнi агенти з великою ймовiрнiстю присутнi у гнилiй водi, напiвмертвiй, що дiйшла сюди по давнiх каналiзацiйних трубах, якi геть поржавiли. Дiвчина в чорних окулярах, що пiдвелася з лiжка, коли почула стогiн, повiльно пiдiйшла, рахуючи лiжка. Вона нахилилася й простягла руку, доторкнушись нею до обличчя дружини лiкаря, а потiм, дiставшись, вона сама не знала як, руки пораненого, що обпекла ii, сумно сказала, Пробачте, це моя провина, менi не слiд було робити те, що я зробила, Облиште, вiдповiв поранений, такi речi вiдбуваються в життi, я теж учинив те, чого не мав би вчинити.

Майже заглушивши його останнi слова, пролунав хрипкий голос iз гучномовця, Увага, увага, повiдомляемо вам, що до входу пiднесено iжу, а також продукти для миття й чистоти, першими мають одержати iх слiпi, тi зараженi, що перебувають у другому крилi будуть попередженi, коли надiйде iхня черга, увага, увага, до входу пiднесено iжу, першими мають туди пiдiйти слiпi, слiпi мають одержати iжу першими. Перебуваючи у станi лихоманки, поранений не зрозумiв усiх слiв, вiн подумав, що iх випускають звiдси, що iхне ув’язнення закiнчилося, i зробив рух, щоб пiдвестися, але дружина лiкаря зупинила його, Куди ви зiбралися, Я не все розчув, запитав вiн, сказали, що першими мають пiдiйти слiпi, Так, але ми маемо пiдiйти першими, щоб одержати iжу. Поранений сказав, А, розчарований, i вiдчув, як бiль знову починае шматувати йому тiло. Лiкар сказав, Залишайтеся тут, я пiду, Я пiду з тобою, сказала його дружина. Коли вони виходили з палати, один iз тих, котрi прийшли з другого крила, запитав, Хто це, й перший слiпий йому вiдповiв, Це лiкар, лiкар, який лiкуе очi, Чогось дотепнiшого я нiколи не чув у своему життi, сказав водiй таксi, отже, нам дали лiкаря, який не зможе вилiкувати жодноi з наших хвороб, Нам також дали водiя таксi, який нiкуди не зможе вiдвезти нас, тоном сарказму вiдповiла дiвчина в чорних окулярах.

Ящик iз iжею стояв у вестибюлi. Лiкар попросив дружину, Проведи мене до вхiдних дверей, Навiщо, Я хочу iм сказати, що ми маемо чоловiка з тяжкою iнфекцiею i не маемо засобiв для ii лiкування, Пам’ятай про застереження, Так, але ж тут iдеться про цiлком конкретний випадок, Ну то й що, Я теж маю сумнiви, але наш обов’язок – спробувати. На зовнiшньому майданчику сходiв денне свiтло ослiпило жiнку й не тому, що було надто яскравим, у небi бiгли темнi хмари, схоже, збиралося на дощ, За такий короткий час я втратила звичку до свiтлого дня, подумала вона. У ту саму мить солдат крикнув iй вiд брами, Стiйте, повертайтеся назад, я маю наказ стрiляти й докинув тим самим тоном, наставивши на них гвинтiвку, Сержанте, тут якiсь люди хочуть вийти, Ми не хочемо вийти, заперечив лiкар, Я раджу вам справдi вiдмовитися вiд такого бажання, сказав сержант, наближаючись i зупинившись за стулками брами, запитав, У чому рiч, Один iз наших людей тяжко поранив ногу, рана в нього загноiлася, ми негайно потребуемо антибiотикiв та iнших лiкiв, Я маю дуже чiткий наказ, виходити нiкому не дозволяеться, вносити можна тiльки iжу, Якщо iнфекцiя посилиться, а це вiдбудеться майже напевне, хвороба може дуже швидко стати фатальною, Це питання не до мене, Тодi повiдомте про це своiх начальникiв, Послухай-но мене, слiпий, хто мае повiдомити тобi одну рiч, то це я, або ти негайно повернешся туди, звiдки прийшов, або я накажу стрiляти, Ходiмо, сказала дружина, тут ти нiчого не вдiеш, вони не виннi, вони переповненi страхом i пiдкоряються наказу, Я не вiрю, що вони стрiлятимуть, це суперечить усiм правилам людяностi, Лiпше повiр, бо тобi ще нiколи не доводилося стояти перед такою очевидною iстиною, Послухайте, ви, там, гукнув сержант, я рахуватиму до трьох, якщо на рахунок три ви не зникнете з мого поля зору, тодi можете бути певнi, що ви вже не повернетеся назад, оди-и-ин, два-а-а, три-и-и, ось так, тепер ви зрозумiли мене краще й, обернувшись до солдатiв, додав, Навiть якби це був мiй брат, вiн не пояснив, про кого йшлося, чи про чоловiка, який прийшов просити лiки, чи про того, хто мав заражену ногу. У палатi поранений запитав, чи йому передадуть лiки, А звiдки вам вiдомо, що я пiшов просити медикаменти, запитав лiкар, Здогадався, адже ви лiкар, сеньйоре, Менi дуже шкода, Тобто ви хочете сказати, що лiкiв не буде, Атож, iх не буде, Он як.

Кiлькiсть iжi була точно розрахована на п’ятьох осiб. Там були пляшки з молоком i галети, але той, хто розраховував порцii, забув покласти в них склянки, не було й тарiлок i навiть ложок та виделок, певно, вони мали надiйти, коли принесуть обiд. Дружина лiкаря дала пити пораненому, але його вирвало. Водiй таксi заявив, що молоко йому не до вподоби, вiн хотiв кави. Декотрi, поiвши, знову лягли, перший слiпий повiв дружину знайомитися з примiщенням, вони единi вийшли з палати. Продавець аптеки попросив дозволу поговорити iз сеньйором доктором, вiн хотiв знати, чи сеньйор доктор мае про хворобу певну усталену думку. Я не знаю точно, що, власне, можна назвати хворобою, почав лiкар, намагаючись уточнити тему розмови, а потiм, значно спрощуючи, пiдвiв пiдсумок усьому тому, про що довiдався з книжок, перш нiж ослiпнути. За кiлька лiжок попереду водiй таксi уважно слухав, а коли лiкар закiнчив свою розповiдь, то сказав, Думаю, з нами сталося те, що засмiтилися канали, якi ведуть вiд очей до мозку, Йолоп, обурено пробурчав продавець аптеки, Хто знае, несамохiть усмiхнувся лiкар, насправдi очi – це всього лише лiнзи, об’ективи, насправдi мозок е тим органом, яким ми бачимо, а от щодо каналiв, то вони й справдi можуть засмiтитися, як зауважив цей сеньйор, Те саме вiдбуваеться з карбюратором, якщо бензин не може до нього пробитися, то двигун не працюе, й автомобiль не iде, Як бачите, нема нiчого простiшого, сказав лiкар продавцевi аптеки, І скiльки часу, сеньйоре доктор, таке буде вiдбуватися з нами, запитала покоiвка готелю, Принаймнi доти, доки до нас не повернеться зiр, А не повернеться вiн довго, Чесно кажучи, я не думаю, що комусь про це вiдомо, То це хвороба тимчасова, чи вона триватиме завжди, Хiба я знаю. Покоiвка готелю зiтхнула i сказала через кiлька хвилин, Менi також хотiлося б знати, що сталося з тiею дiвчиною, З якою дiвчиною, запитав продавець аптеки, Дiвчиною з готелю, вона справила на мене велике враження в тому номерi, гола-голiсiнька, нiби щойно народилася на свiт, на нiй були лише чорнi окуляри, й вона лементувала, що втратила зiр, це вона, мабуть, i заразила мене слiпотою. Дружина лiкаря подивилася на дiвчину в чорних окулярах, побачила, як вона повiльно скинула iх, намагаючись, щоб ii рух був непомiтним i заховала iх пiд подушку, водночас запитуючи в зизоокого хлопчика, Хочеш iще одну галету. Уперше, вiдколи вона сюди увiйшла, дружина лiкаря спiзнала таке вiдчуття, нiби дивиться в мiкроскоп i спостерiгае за поведiнкою iстот, якi навiть не пiдозрюють про ii присутнiсть, i це несподiвано видалося iй негiдним, безсоромним, Я не маю права дивитися на тих, хто не може дивитися на мене, подумала вона. Тремтячою рукою дiвчина закапала собi в очi кiлька крапель своеi мiкстури. У такий спосiб вона могла переконати себе в тому, що то не сльози капають iз ii очей.

Коли через кiлька годин гучномовець оголосив, що можна йти забрати обiд, перший слiпий i водiй таксi зголосилися виконати цю мiсiю, для якоi зiр не був необхiдним, вистачало й почуття дотику. Ящики стояли далеко вiд дверей, що сполучали вестибюль iз коридором, щоб натрапити на них, слiпцям довелося повзати навкарачки, замiтаючи пiдлогу перед собою простягненою рукою, тодi як друга рука утворювала третю лапу, проте повернення до палати вже не становило для них труднощiв, бо дружинi лiкаря спала одна думка, яку вона ретельно реалiзувала, подерши одну з ковдр на смуги й виготовивши з них щось подiбне до мотузки, один iз кiнцiв якоi вона прив’язала до зовнiшньоi ручки дверей iхньоi палати, тодi як другий щоразу прив’язували до щиколотки того чоловiка або жiнки, якi виходили забрати iжу. Цього разу по iжу пiшли двое чоловiкiв, вони повернулися з тарiлками, ложками й виделками, проте харчiв знову дали лише на п’ятьох, найiмовiрнiшим було, що сержант, який командував вартою, не знав, що тут з’явилися ще шестеро людей, бо постiйно перебуваючи поза брамою й навiть пильно стежачи за тим, що вiдбуваеться за головними дверима, вiн мiг побачити хiба що випадково, як у темному вестибюлi кiлька людей перейшли з одного крила в друге. Водiй таксi зголосився пiти вимагати тi порцii iжi, яких бракувало, й пiшов сам-один, нiкого не попросивши супроводжувати його, Нас не п’ятеро, нас одинадцятеро, крикнув вiн, звертаючись до солдатiв, i той самий сержант вiдповiв йому звiдти, Заспокойтеся, скоро вас буде набагато бiльше, сказав вiн тоном, який здався водiевi таксi знущальним, судячи з тих слiв, якими вiн переказав свою розмову iз сержантом, коли повернувся до палати, Схоже, вiн глузував iз мене. Вони подiлили п’ять порцiй iжi на десятьох, бо поранений i далi вiдмовлявся iсти й лише просив пити, просив, щоб йому зволожували водою рот. Шкiра в нього горiла вогнем. Оскiльки вiн не мiг довго терпiти доторк важкоi ковдри до рани, то раз у раз вiдкривав ногу, але холодне повiтря, що панувало в палатi, примушувало його знову закривати ii, i так минали години. Вiн знову й знову стогнав, судомно задихаючись, так нiби постiйний лютий бiль зненацька вихлюпувався назовнi, перш нiж вiн устигав схопити його й утримати в межах стерпного.

Усерединi дня прийшли ще трое слiпих, яких виштовхали з iншого крила. Однiею з них була реестраторка консультацii офтальмолога, яку дружина лiкаря впiзнала вiдразу, а двое iнших, так вирiшила доля, були чоловiк, який розважався з дiвчиною в чорних окулярах у готелi, й той брутальний полiцай, що доставив ii додому. Вони встигли лише дiйти до лiжок i сiсти на них, навмання, реестраторка консультацii розпачливо плакала, двое чоловiкiв мовчали, нiби досi не могли осмислити того, що з ними сталося, коли зненацька з вулицi почувся гучний гамiр, накази, що вiддавалися криками, гармидер iз розлючених голосiв. Слiпi з палати, всi, як один, обернули обличчя до дверей, чекаючи. Вони не могли бачити, проте знали, що вiдбудеться протягом наступних хвилин. Дружина лiкаря, яка сидiла на лiжку поруч iз чоловiком, тихо сказала, Зараз почнеться обiцяне пекло. Вiн стиснув ii руку й прошепотiв, Не вiдходь вiд мене, тепер ти нiчого не зможеш удiяти. Крики стихли, тепер почувся невиразний гомiн у вестибюлi, то були слiпi, яких гнали отарою i якi наштовхувалися один на одного, застрягали у вузьких промiжках дверей, деякi втрачали напрямок руху й опинялися в iнших палатах, але бiльшiсть, спотикаючись, окремими групами або один за одним, вимахуючи руками, так нiби йшли на дно, пропихалися до палати, наче iх заштовхував туди якийсь механiзм. Деякi падали, й по них топталися. Затиснутi у вузькому проходi, слiпi вихлюпувалися у промiжки мiж лiжками й там, немов човни, яким посеред шторму нарештi щастило повернутися в гавань, розташовувалися на своiх якiрних стоянках, тобто сiдали на лiжко й уже не дозволяли сiдати на них нiкому, тi, хто запiзнився, мали шукати собi iншого мiсця. З глибини примiщення лiкар кричав, що iснують ще палати, але тi небагато людей, яким не вистачило лiжок, боялися заблукати в лабiринтi, що, як вони собi уявляли, складався iз зал, коридорiв, зачинених дверей, схiдцiв, якi давали про себе знати лише в останню мить. Зрештою вони розумiли, що не можуть залишитися тут, i з великими зусиллями навпомацки шукаючи дверi, крiзь якi сюди увiйшли, наважувалися вирушити в невiдомiсть. У пошуках безпечного притулку слiпi з другоi групи, яких було п’ять, мали можливiсть захопити порожнi лiжка, якi стояли мiж ними та першою групою. Лише поранений залишився iзольованим, без протекцii, на чотирнадцятому лiжку з лiвого боку.

Через чверть години, коли стих плач, нарiкання, шарудiння людей, якi вмощувалися на лiжках, тиша й спокiй повернулися до палати. Усi лiжка були тепер зайнятi. Надходив вечiр, i блiде свiтло ламп, здавалося, стало яскравiшим. Так само, як i в перший день, були повторенi iнструкцii щодо того, як мае бути органiзоване життя в палатах, i тi правила, яким повиннi пiдкорятися iнтернованi, Уряд жалкуе, що йому доводиться енергiйно запроваджувати в життя заходи, якi вiн вважае своiм правом i своiм обов’язком, усiма можливими засобами захищати населення вiд кризи, яку ми нинi переживаемо й так далi, й таке iнше. Коли голос у гучномовцi замовк, знявся обурений хор протестiв, Нас ув’язнено, Ми тут усi помремо, Вони не мають права, Де тi лiкарi, яких нам обiцяно. Це була новина, що влада пообiцяла iнтернованим медичну допомогу чи навiть цiлковите одужання. Лiкар не сказав, що якщо вони потребують лiкування, то лiкар ось тут, перед ними. І бiльш нiколи такого не скаже. Лiкаревi не досить мати руки, лiкар лiкуе фармацевтичними препаратами, мiкстурами, сполуками хiмiчних речовин, сумiшами, виготовленими з того або з того, а тут немае нiчого подiбного, немае навiть надii роздобути бодай якiсь лiки. Вiн не мае навiть очей, якими мiг би помiтити, що колiр шкiри в його пацiента занадто блiдий або колiр периферiйноi циркуляцii його кровi надто червоний, скiльки разiв, без потреби здiйснювати ретельне обстеження, цi зовнiшнi ознаки вiдповiдали повнiй клiнiчнiй iсторii хвороби, а забарвлення слизистих оболонок i пiгментiв iз високою ймовiрнiстю пiдказувало успiшний дiагноз. Але вiд такоi хвороби, як слiпота, рятунку нема. Оскiльки тепер ближнi лiжка були всi зайнятi, дружина бiльш не могла розповiдати йому про те, що там вiдбуваеться, але вiн вiдчував, що середовище стало напруженим, важким, просякнутим можливiстю конфлiкту, який принесли iз собою останнi слiпi. Атмосфера в палатi також зробилася надто густою, у нiй плавали важкi й повiльнi запахи, що iнодi переходили в нестерпний сморiд. А що тут буде через тиждень, запитав вiн себе, i його опанував страх, коли вiн уявив собi, що через тиждень вони все ще перебуватимуть у цьому мiсцi, Навiть якби не було труднощiв iз постачанням iжi, а немае жодноi певностi в тому, що iх не буде, я дуже сумнiваюся, наприклад, що тi, хто наглядае за нами iз зовнiшнього свiту завжди знатимуть, скiльки нас тут е, i виникае питання, в який спосiб будуть розв’язанi проблеми гiгiени, я вже не говорю про те, як ми будемо митися, люди, що ослiпли лише кiлька днiв тому й не мають жодноi допомоги, чи дiятимуть тут душовi й протягом якого часу вони будуть справними, а проблема смiття й покидькiв, а якщо ще й закупоряться нужники, то вся ця будiвля неминуче перетвориться на клоаку. Вiн потер обличчя долонями й вiдчув жорстку щетину бороди, не голеноi протягом трьох днiв, Лiпше хай буде так, не думаю, що вони пристануть на мою пропозицiю й передадуть нам леза та ножицi. Вiн мав у своiй валiзi все необхiдне для того, щоб поголитися, проте розумiв, що було б помилкою це зробити, Бо де я мiг би поголитися, де, не тут же, в палатi, посеред усього цього народу, немае сумнiву, що дружина змогла б поголити мене, але незабаром усi iншi помiтили б це й здивувалися б, що тут е людина, спроможна надавати такi послуги, а там усерединi, в душових, навiть уявити собi неможливо, о господи, без очей, що я мiг би там побачити, крiм неясних тiней, дивитися в дзеркало, бачити там розмиту пляму й казати собi, Це мое обличчя, а все, що свiтлiше за ту темну пляму, менi не належить.

Вигуки протесту потроху стихли, хтось прийшов з iншоi палати й запитав, чи залишилися якiсь рештки вiд iжi, й водiй таксi йому вiдповiв, Анi крихти, а продавець аптеки, щоб виявити добру волю, пом’якшив свою заперечливу вiдповiдь, сказавши, Можливо, ще принесуть. Проте нiхто нiчого не принiс. Настала нiч. Із зовнiшнього свiту анi iжi, анi слiв. Почулися якiсь крики в сусiднiй палатi, потiм настала тиша, якщо хтось плакав, то плакав дуже тихо, плач не проникав крiзь стiни. Дружина лiкаря пiдiйшла подивитися, як почуваеться хворий. Це я, сказала вона й обережно пiдняла ковдру. Нога мала жахливий вигляд, опухла вiд самого стегна, рана утворювала чорне коло з червоними кривавими плямами, вона дуже збiльшилася, так нiби м’ясо виштовхувалося зсередини. Вiд неi ширився запах, водночас гнилий i солодкавий, Як ви себе почуваете, запитала дружина лiкаря, Дякую, що прийшли запитати про це, Скажiть менi, як ви себе почуваете, Погано, Нога вам болить, І так, i нi, Пояснiть краще, Вона болить, але вiдчуття таке, нiби нога менi не належить, вона нiби вiдокремлена вiд тiла, я не знаю, як вам пояснити, це надзвичайно дивне вiдчуття, нiби я тут лежу й бачу, як менi болить нога, Це лихоманка, Мабуть, що так, Тепер спробуйте заснути. Дружина лiкаря поклала хворому долоню на голову, потiм зробила рух, щоб вiдiйти, але не встигла навiть сказати хворому добранiч, вiн схопив ii за руку й потяг до себе, примусивши ii наблизити обличчя, Я знаю, сеньйоро, що ви бачите, сказав вiн дуже тихим голосом. Дружина лiкаря здригнулася вiд подиву й прошепотiла, Ви помиляетеся, звiдки ви взяли цю думку, я бачу рiвно стiльки, скiльки бачать усi iншi, що тут перебувають, Нi, не намагайтеся одурити мене, сеньйоро, я знаю, що ви бачите, але будьте спокiйнi, я нiкому про це не скажу, Заснiть, заснiть, Ви не довiряете менi, Довiряю, Не можна довiряти слову шахрая, Я ж сказала, що довiряю вам, Чому ж тодi ви не скажете менi правду, Завтра поговоримо, а тепер спiть, Якщо завтра для мене буде, Не думаймо про найгiрше, Думаю, що лихоманка подумае за мене. Дружина лiкаря повернулася до чоловiка й прошепотiла йому на вухо, Рана мае жахливий вигляд, це гангрена, Менi здаеться мало ймовiрним, щоб гангрена виникла за такий короткий час, Рана е такою, якою е, вона мае дуже поганий вигляд, А ми тут, сказав лiкар добре чутним голосом, нiчого не спроможнi вдiяти, слiпота наче зв’язала нас по руках i ногах. З чотирнадцятого лiжка, з лiвого боку, хворий йому вiдповiв, А мене нiхто не зв’язував, сеньйоре доктор.

Минали години, й один за одним слiпцi засинали. Деякi накривали голову ковдрою, нiби хотiли, щоб темрява, справжня чорна темрява могла остаточно погасити тi тьмянi цятки, в якi перетворилися iхнi очi. Три лампи, пiдвiшенi пiд високою стелею, недосяжнi для слiпих, вiдкидали на лiжка брудне жовтаве свiтло, неспроможне навiть утворювати тiнi. Сорок осiб спали або розпачливо намагалися заснути, деякi зiтхали й щось шепотiли, можливо, вони бачили увi снi щось омрiяне, можливо, казали, Якщо це сон, то я не хочу прокидатися. Годинники в усiх зупинилися, вони забули iх накрутити чи вважали, що не варто бiльш iх накручувати, лише годинник дружини лiкаря досi не зупинився. Минула вже третя година ранку. Дуже повiльно, спираючись на лiктi, крадiй автомобiлiв пiдняв свiй тулуб. Ногу вiн уже не вiдчував, вiдчував лише бiль, решта ноги перестала йому належати. Вона задерев’янiла й не згиналася в колiнi. Вiн перекотив тiло на бiк здоровоi ноги, яка тепер звисала з лiжка, потiм обхопивши ii руками нижче стегна, спробував повернути в той самий бiк хвору ногу. Наче зграя вовкiв, що несподiвано прокинулися, болi розбiглися на всi боки, щоб негайно повернутися до того внутрiшнього кратера, з якого вони годувалися. Спираючись на руки, вiн потроху посунув тiло по матрацу в напрямку проходу мiж лiжками. Коли дотягнувся до пiдвищення над нiжками лiжка, то мусив перепочити. Вiн дихав важко, наче його мучила астма, голова йому хиталася мiж плечами, вiн не мiг утримати ii на них. Через кiлька хвилин його дихання стало регулярнiшим, i вiн почав повiльно пiдiйматися, спираючись на здорову ногу. Вiн знав, що друга нiчим не стане йому в пригодi, що вiн муситиме тягти ii за собою повсюди, куди захоче йти. Вiдчув запаморочення голови, невтримне тремтiння опанувало йому все тiло, вiд холоду й лихоманки в нього зацокотiли зуби. Хапаючись за спинки лiжок, iз великими труднощами пересуваючись вiд одного до iншого, вiн пропихався мiж сонними людьми, тягнучи за собою, наче мiшок, поранену ногу. Нiхто його не помiтив, нiхто не запитав, Куди йдеш ти о цiй годинi, а якби хтось його про це запитав, то вiн знав, як йому вiдповiсти, Йду вiдлити, сказав би вiн, вiн би лише не хотiв, щоб його покликала дружина лiкаря, iй би вiн не мiг збрехати, вiн мусив би подiлитися з нею намiром, що виник у його головi, Я неспроможний бiльше тут гнити, я визнаю, що ваш чоловiк зробив для мене все, що мiг, проте коли менi треба було вкрасти автомобiль, я не просив когось iншого, щоб вiн його для мене вкрав, тепер та сама iсторiя, я сам повинен до них пiдiйти, коли вони побачать мене в такому станi, то вiдразу зрозумiють, що я почуваю себе погано, вони посадять мене в карету «швидкоi допомоги» й вiдвезуть до лiкарнi, немае сумнiву в тому, що iснуе лiкарня лише для слiпих, ще один слiпий не становитиме для них нiякоi рiзницi, вони вилiкують мою ногу, менi розповiдали, що вони лiкують навiть засуджених на смерть, якщо хтось iз них захворiе на апендицит, вони спочатку зроблять йому операцiю, а вже потiм страчують, щоб вiн помер чоловiком здоровим, те саме вiдбудеться й зi мною, якщо вони захочуть, то можуть знову повернути мене сюди, менi, зрештою, байдуже. Вiн просувався мiж лiжками далi, стиснувши зуби, щоб не застогнати, й не змiг утримати болiсний зойк, коли, дiйшовши до кiнця ряду, утратив рiвновагу й упав. Вiн помилився, рахуючи лiжка, сподiвався спертися на ще одне, а сперся на порожнечу. Упавши на пiдлогу, не ворушився доти, доки не переконався, що нiхто не почув гуркiт вiд його падiння. Потiм зрозумiв, що перебувае в позi, надзвичайно зручнiй для слiпого, якщо вiн пересуватиметься навкарачки, то легко знаходитиме собi дорогу. Вiн повз у такий спосiб доти, доки добувся до вестибюля, там зупинився обмiркувати, що вiн робитиме далi, чи покликати спочатку людей бiля брами, чи наблизитися до сходинок, скориставшись мотузкою, яка правила за поручнi й ще, безперечно, там була. Вiн дуже добре знав, що якщо вiн покличе звiдси й попросить допомоги, йому накажуть негайно повертатися назад, проте альтернатива мати за едину точку опори мотузку, яка обвисла й розгойдувалася, пiсля того як вiн стiльки намучився, навiть просуваючись мiж нерухомими й надiйними лiжками, примусила його засумнiватися. Через кiлька хвилин йому здалося, нiби вiн знайшов рiшення, Я полiзу навкарачки, подумав вiн, пiд мотузкою, вряди-годи пiдiйматиму руку, аби переконатися, що рухаюся правильно, це як i в тому випадку, коли доводиться красти автомобiль, завжди можна вигадати найкращий спосiб. Цiлком несподiвано совiсть у нього прокинулася й суворо дорiкнула йому за те, що вiн виявився спроможним украсти автомобiль у бiдолашного слiпого, Якщо я тепер потрапив у цю халепу, став мiркувати вiн, то зовсiм не тому, що хотiв украсти в нього автомобiль, а тому, що захотiв вiдпровадити його додому, ось тут i була моя найбiльша помилка. Вiн не був готовий до казуiстичних дебатiв, його аргументи були простi й очевиднi, Слiпий – особа священна, слiпого грабувати не можна. У технiчному розумiннi я його й не пограбував, бо анi вiн не мав автомобiля у своiх руках, анi я не приставляв йому пiстолета до скронi, Облиш своi софiзми, пробурчала його совiсть, i йди туди, куди ти повинен iти.

Прохолодне повiтря свiтанку освiжило йому обличчя. Як добре дихаеться там, зовнi, подумав вiн. Йому здалося, нiби нога йому болить набагато менше, але це його не здивувало, таке з ним бувало й ранiше, причому не один раз. Вiн був уже на зовнiшньому майданчику сходiв, незабаром вiн доповзе й до приступок, Це буде найважче, подумав вiн, спуститися по приступках головою вперед. Вiн пiдняв руку, аби переконатися, що мотузка досi над ним, i поповз уперед. Як вiн i передбачав, йому було дуже нелегко перелазити з приступки на приступку, головним чином через хвору ногу, яка не допомагала йому просуватися вперед, i йому довелося витерпiти нелегке випробування, коли його рука послизнулася на приступцi на серединi схiдцiв, тiло нахилилося вбiк, i мертва вага клятоi ноги потягла його вперед. Бiль повернувся негайно, рiжучи його пилкою й молотком забиваючи йому в тiло цвяхи, й вiн навiть не мiг зрозумiти, як йому пощастило утриматися вiд крику. Протягом кiлькох хвилин вiн лежав долiлиць, притиснувшись обличчям до землi. Сильний наземний вiтер примусив його затремтiти. Вiн мав на тiлi лише сорочку й труси. Рана перебувала в повному контактi iз землею, й вiн подумав, Вона може пiдхопити iнфекцiю, то була дурна думка, вiн уже не пам’ятав, що тягнув ii по землi вiд самоi палати, Зрештою, це не мае ваги, вони почнуть лiкувати мене ранiше, нiж вона загноiться, подумав вiн потiм, заспокоюючи себе, й перекинувся на бiк, щоб зручнiше було дотягтися до мотузки. Вiн ii не знайшов. Вiн забув, що перебувае в перпендикулярнiй позицii щодо неi, пiсля того як скотився по сходах, але iнстинкт пiдказав йому, що вiн мае перебувати там, де був. Потiм у нього виникла думка, яка пiдказала йому сiсти й повiльно пересунутися, аж поки вiн доторкнувся попереком до першоi приступки i з радiсним вiдчуттям перемоги намацав пiднятою рукою жорстку поверхню мотузки. Либонь, це ж таки вiдчуття допомогло йому майже вiдразу вiдкрити пересування в такий спосiб, щоб рана не доторкалася до землi, обернутися спиною до брами й, користуючись руками, немов милицями, як робили колись iнвалiди зi скалiченими ногами, пересувати невеличкими рухами тiло, яке сидить на землi. Пересувати його задом наперед, бо в цьому випадку, як i в iнших, тягти було набагато легше, анiж штовхати. При пересуваннi в такий спосiб нога болiла менше, крiм того допомагав легкий нахил землi, що спадала в напрямку виходу. Щодо мотузки, то не було найменшоi небезпеки ii втратити, адже тепер вона майже торкалася голови. Вiн запитав себе, чи ще далеко йому до брами, адже було б набагато швидше пересуватися на своiй нозi, а ще лiпше на обох, анiж стрибати на руках-милицях на вiдстань у пiвдолонi, а то й менше. На мить забувши, що вiн слiпий, вiн обернув голову, щоб оцiнити, скiльки ще йому треба буде подолати метрiв, i наштовхнувся на ту саму бiлу й непроникну iмлу. Зараз нiч чи день, запитав вiн себе, якщо день, то вони вже мене побачили, крiм того я сьогоднi з’iв лише невеличкий обiд, i вiдтодi минуло вже багато годин. Його дивувала логiка мiркувань, яку вiн вiдкрив у своiй особi, швидкiсть i точнiсть думок, вiн бачив себе зовсiм iншим чоловiком, i якби не прикрий випадок iз ногою, то мiг би заприсягтися, що ще нiколи у своему життi не почувався так добре. Його спина вдарилася об нижню, оббиту залiзом стулку брами. Вiн дiстався до своеi мети. Солдатовi, який сидiв у будцi вартового, щоб захиститися вiд холоду, почулися тихi звуки, якi вiн не змiг упiзнати, у всякому разi вiн навiть на думцi не покладав, щоб вони могли долинути iзсередини, певно, то зашелестiло листя дерев, якими вiтер дряпнув огорожу. Аж раптом до його вух знову долинув шум, але вiн був зовсiм iнший. Удар, стукiт, якщо бути точнiшим, цей звук не мiг належати вiтровi. Знервований солдат вийшов iз будки, звiвши курок автомата, й подивився в бiк брами. Вiн не побачив нiчого. Звук, проте, повторився, уже сильнiший, нiби хтось дряпав нiгтями по жорсткiй поверхнi. Стулка брами, подумав вартовий. Вiн ступив крок у напрямку похiдного шатра, в якому спав сержант, але його зупинила думка, що якби вiн оголосив фальшиву тривогу, то йому добре дiсталося б, сержанти не полюбляють, коли iх будять, навiть якщо для цього е причина. Вiн знову обернув погляд до брами й став напружено спостерiгати. Дуже повiльно в промiжку мiж двома металевими вертикальними стулками брами стало з’являтися бiле обличчя. Обличчя слiпого. Страх заморозив кров у солдата, й саме страх примусив його пiдняти зброю й майже впритул випустити чергу з автомата.

Оглушливий гуркiт пострiлу майже негайно пiдняв усiх людей, якi спали в наметах, напiводягнених солдатiв, яким було доручено охороняти божевiльню, й тих, що перебували в нiй. Сержант уже взяв на себе команду, Що то був за гуркiт, Слiпий, слiпий, пробелькотiв солдат, Де, Он там, показав солдат стволом автомата, Я нiчого не бачу, Вiн був там, я його бачив. Солдати уже встигли екiпiруватися й, виструнчившись у лiнiю з автоматами напоготовi, чекали наказiв, Увiмкнiть прожектор, наказав сержант. Один iз солдатiв пiднявся в кузов вантажiвки. Через секунду слiпучий промiнь осяяв браму та передню стiну будiвлi. Нiде нiчого, йолопе, сказав сержант i кинув ще кiлька солдатських люб’язних фраз у тому самому стилi, але тут побачив, що пiд брамою розповзаеться у слiпучому свiтлi чорна калюжа, Ти когось убив, сказав вiн. Потiм, пригадавши, що йому доручено вiддавати категоричнi накази, промовив, Вiдiйдiть назад, цей труп може поширювати заразу. Солдати вiдступили назад, наляканi, але не вiдводили погляду вiд калюжi кровi, яка повiльно розповзалася мiж дрiбною брукiвкою бiля брами. Думаю, той чоловiк уже мертвий, припустив сержант, Та певно, що мертвий, вiдповiв солдат, тепер задоволений своiм влучним пострiлом. У цю мить iнший солдат нервово викрикнув, Сержанте, сержанте, подивiться туди. На зовнiшньому майданчику сходiв стояли у слiпучому свiтлi прожектора бiльше десятка слiпих. Нi кроку вперед, загорлав сержант, якщо ступите бодай крок, зроблю з усiх решето. У вiкнах будинкiв, що стояли навпроти, з’явилися люди, розбудженi пострiлами, й перелякано дивилися, що там дiеться. Тодi сержант викрикнув, Четверо чоловiкiв нехай вийдуть i заберуть труп. Позаяк слiпi не могли домовитися мiж собою, то вперед рушили шестеро. Я сказав четверо, iстерично заволав сержант. Слiпi обмацали один одного, знову обмацали i двое з них залишилися на мiсцi. Іншi рушили вперед, тримаючись за мотузку.

Мусимо пошукати, чи знайдеться тут якась лопата або мотика, або щось таке, чим можна копати землю, сказав лiкар. Був ранок, вони з великими зусиллями перенесли труп за будинок i поклали його на землю, на смiття та опале листя. Тепер треба було поховати його. Лише дружина лiкаря знала, в якому станi перебував мертвий, обличчя й череп розтрощенi автоматною чергою, три дiрки вiд куль у шиi i в грудях. Вона також знала, що в усiй будiвлi не було нiчого такого, чим би можна було викопати могилу. Вона обiйшла всю територiю, яка була iм вiдведена, i не знайшла нiчого, крiм залiзного лома. Вiн мiг допомогти, але його було не досить. І вона побачила також за зачиненими вiкнами коридору, який тягся понад крилом, вiдведеним для пiдозрюваних у зараженнi слiпотою, нижчими по той бiк територii, переляканi обличчя людей, якi чекали свого часу, тiеi неминучоi митi, коли iм доведеться сказати iншим, Я ослiп, або якщо вони намагатимуться приховати те, що з ними вiдбулося, iх викаже помилковий рух голови або невиправдане зiткнення з кимось, хто ще не втратив зору. Про все це лiкаревi було вiдомо, фраза, яку вiн промовив, була частиною маскування для обох, вiдтепер дружина могла сказати, А якщо ми попросимо в солдатiв, щоб укинули нам сюди лопату, Це добра думка, спробуймо, й усi погодилися, що так, це добра думка, лише дiвчина в чорних окулярах не промовила жодного слова на тему лопати або мотики, уся ii балачка досi обмежувалася лише сльозами й плачем. Я, я винна в тому, що вiн помер, плакала вона, й то була правда, заперечувати ii було не можна, але також не випадае сумнiватися в тому, якщо це може послужити iй розрадою, що якби перед кожним своiм учинком ми намагалися передбачити всi його наслiдки, насамперед негайнi, потiм iмовiрнi, потiм уявнi, то ми навiть не зворухнулися б iз того мiсця, де нас зупинила б перша думка про наслiдки. Добрi та поганi результати наших фраз i дiй розподiляються i, треба сподiватися, розподiляються рiвномiрно й виважено, на всi днi майбутнього, включаючи тi нескiнченнi, що звiльняться вiд нашоi присутностi, й ми не зможемо анi похвалити себе, анi осудити, саме це деякi люди й називають безсмертям, про яке стiльки говорять. Проте цей чоловiк помер, i його треба поховати. Тому лiкар та його дружина зголосилися вести переговори, а невтiшна дiвчина в чорних окулярах сказала, що пiде з ними. Щоб не так мучила совiсть. Щойно вони з’явилися на виду, на виходi з дверей, як солдат закричав iм, Стiйте, i так, наче боявся, що це словесне застереження, попри свою категоричнiсть, не буде сприйняте, вистрелив у повiтря. Наляканi, вони вiдступили в затiнок вестибюля, за товстi дерев’янi стулки вiдчинених дверей. Пiсля цього дружина лiкаря сама просунулася вперед, туди, де вона могла спостерiгати за рухами солдата i вчасно вiдступити назад у разi потреби, У нас немае чим закопати мерця, сказала вона, нам потрiбна лопата. Бiля брами, але з протилежного боку, де застрелили слiпого, з’явився iнший вiйськовий. То був сержант, але не той, що ранiше, Чого ви хочете, закричав вiн, Нам потрiбна лопата або мотика, Анi лопати, анi мотики в нас немае, iдiть звiдси геть, Нам треба закопати мертвого, Не закопуйте його, залиште, нехай гние, Якщо ми залишимо його там, де вiн е, вiн отруiть повiтря, А навiщо вам добре повiтря, Повiтря не стоiть на мiсцi, воно й у вас буде таким, як i в нас. Їi аргументи примусили сержанта замислитись. Вiн замiнив iншого сержанта, який ослiп i якого негайно переправили туди, де збирали своiх хворих вiйська сухопутного призначення. Тут варто зазначити, що вiйськово-повiтрянi та вiйськово-морськi сили також мають, кожна окремо, своi центри лiкування iнфекцiй, проте меншi за розмiром та значущiстю, позаяк вiдповiднi збройнi сили мають значно менше людей, Вона мае слушнiсть, подумав сержант, у цьому випадку будь-якi застережнi заходи можуть виявитися недостатнiми. Двое солдатiв у протигазах уже вилили на калюжу кровi двi повнi бутилi амiаку, випари якого досi витискали сльози на очах у персоналу й лоскотали слизистi оболонки в горлi та в носi. Нарештi сержант оголосив, Зараз щось придумаемо, А як буде з iжею, наважилася нагадати йому дружина лiкаря, Їжу ще не привезли, Уже в нашому крилi зiбралося близько пiвсотнi людей, ми голоднi, а нам надсилають мiзерну кiлькiсть, Питання з iжею не стосуеться вiйська, Але хтось повинен розв’язати цю ситуацiю, уряд дав обiцянку годувати нас, Повертайтеся до себе всередину, я не хочу нiкого бачити у дверях, Нам потрiбна лопата, крикнула наостанок дружина лiкаря, але сержант уже пiшов. Був пiзнiй ранок, коли в палатi почувся голос iз гучномовця, Увага, увага, iнтернованi зрадiли, думали, що йдеться про iжу, але нi, йшлося про лопату, Нехай хтось прийде ii забрати, але щоб не було нiяких груп, нехай вийде одна особа, Пiду я, адже я розмовляла з ними ранiше, сказала дружина лiкаря. Коли вона вийшла на зовнiшнiй майданчик сходiв, то вiдразу побачила лопату. Судячи з того, що вона лежала ближче до брами, нiж до сходiв, було очевидно, що ii вкинули iззовнi. Я не повинна забувати про те, що я слiпа, подумала дружина лiкаря, Де вона, лопата, запитала, Спустися по сходах, а там я тобi пiдкажу, вiдповiв сержант, дуже добре, а тепер iди в напрямку, в якому стоiш, отак, отак, трохи поверни праворуч, нi, лiворуч, трохи менше, трохи менше, тепер прямо, якщо ти анiтрохи не звернеш убiк, твiй нiс опиниться якраз над нею, холодно, холодно, тепер тепло, гаряче, нехай тобi чорт, я ж сказав, щоб ти нiкуди не вiдвертала, холодно, холодно, знову нагрiваеться, гаряче, все бiльш i бiльш гаряче, так, саме так, а тепер зроби пiвоберта, щоб я знову став тебе вести, я не хочу, щоб ти там стовбичила, наче ослиця перед екскаватором, а потiм рушай у протилежний вiд брами бiк, Ти не турбуйся так дуже, подумала вона, я пiду звiдси до дверей по прямiй лiнii, а якби ти навiть запiдозрив, що я не слiпа, менi байдуже, адже ти не увiйдеш сюди, щоб схопити мене. Вона закинула лопату за плечi, наче землекоп, який вирушае на свою працю, й рушила до дверей, не вiдхилившись вiд свого напрямку нi на крок, Сержанте, ви бачили, як вона йде, вигукнув один iз солдатiв, схоже навiть, що в неi е очi, Слiпi дуже швидко навчаються орiентуватися в просторi, переконано пояснив йому сержант.

Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhoze-saramago/slipota/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Жанр: Зарубежная классика, Зарубежная фантастика, Литература 20 века, Социальная фантастика
Теги: интеллектуальная проза, Нобелевская премия по литературе, психологическая фантастика, роман-катастрофа, романы-притчи, философская фантастика, экранизации
Язык: Книги на украинском языке
Объём: 390 стр. 1 иллюстрация
Дата написания: 1995
Возрастные ограничения: 16+
ISBN: 978-966-03-9282-3
Дата выхода книги: 13 октября 2020
Версия: 📚 Электронная книга

«Сліпота» – це історія про те, як в одному безіменному мегаполісі люди раптом всі осліпли, крім однієї жінки, і до чого це призвело. Це алегорія про людське життя – безжально-іронічна, приголомшливо-страшна і до сліз прониклива. І все ж вона вселяє впевненість, що людина спроможна все подолати, і після прочитання цієї книги, за визнанням численних читачів, хочеться дивитися на світ широко відкритими очима і просто – жити. Тому що нічого важливішого за це й бути не може.

Как скачать книгу - "Сліпота" в fb2, ePub, txt и других форматах?

Нажмите на кнопку "полная версия" справа от обложки книги на версии сайта для ПК или под обложкой на мобюильной версии сайта
Полная версия книги
Купите книгу на литресе по кнопке со скриншота

Если книга "Сліпота" доступна в бесплатно то будет вот такая кнопка
Выполните вход в личный кабинет на сайте ЛитРес с вашим логином и паролем.
В правом верхнем углу сайта нажмите «Мои книги» и перейдите в подраздел «Мои».
Нажмите на обложку книги -"Сліпота", чтобы скачать книгу для телефона или на ПК.
В разделе «Скачать в виде файла» нажмите на нужный вам формат файла:

Для чтения на телефоне подойдут следующие форматы (при клике на формат вы можете сразу скачать бесплатно фрагмент книги "Сліпота" для ознакомления):
- FB2 - Для телефонов, планшетов на Android, электронных книг (кроме Kindle) и других программ
- EPUB - подходит для устройств на ios (iPhone, iPad, Mac) и большинства приложений для чтения
Для чтения на компьютере подходят форматы:
- TXT - можно открыть на любом компьютере в текстовом редакторе
- RTF - также можно открыть на любом ПК
- A4 PDF - открывается в программе Adobe Reader
Другие форматы:
- MOBI - подходит для электронных книг Kindle и Android-приложений
- IOS.EPUB - идеально подойдет для iPhone и iPad
- A6 PDF - оптимизирован и подойдет для смартфонов
- FB3 - более развитый формат FB2
Сохраните файл на свой компьютер или телефоне.

Видео по теме - Однажды под Полтавой. Слепота. 40 серия.

Книги серии

180 стр.

16+

Генрик Ибсен

Пер Ґінт

290 стр.

12+

Джек Лондон

Дочка снігів

170 стр.

16+

Джозеф Конрад

Фрея із Семи Островів

340 стр.

16+

Тадеуш Доленга-Мостович

Кар’єра Никодима Дизми

360 стр. 12 иллюстраций

16+

Артур Конан Дойл

Повернення Шерлока Голмса

210 стр.

12+

Джек Лондон

Зелений Змій, або Алкогольні спогади

210 стр.

16+

Фрэнсис Скотт Фицджеральд

До зірок

370 стр.

12+

Джек Лондон

Серця трьох

320 стр.

16+

Джордж Оруэлл

1984

320 стр.

16+

Тадеуш Доленга-Мостович

Знахар

210 стр.

16+

Франц Кафка

Листи до Феліції (1914–1917)

210 стр.

16+

Генрик Ибсен

Ворог народу

410 стр.

12+

Джек Лондон

Буйний День

410 стр. 1 иллюстрация

16+

Тадеуш Доленга-Мостович

Професор Вільчур

550 стр.

12+

Джек Лондон

Місячна долина

350 стр.

16+

Фрэнсис Скотт Фицджеральд

Цент на двох

240 стр.

16+

Франц Кафка

Щоденники 1913–1923 рр.

300 стр. 1 иллюстрация

12+

Герберт Уэллс

Війна світів

170 стр.

16+

Генрик Ибсен

Росмерсгольм

230 стр.

12+

Владимир Евгеньевич Жаботинский

П’ятеро

Книги автора

370 стр.

16+

Жозе Сарамаго

[Про]зрение

460 стр. 1 иллюстрация

16+

Жозе Сарамаго

Воспоминания о монастыре

350 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Двойник

370 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Пещера

490 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Евангелие от Иисуса

240 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Перебои в смерти

380 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Слепота

410 стр.

16+

Жозе Сарамаго

История осады Лиссабона

230 стр.

16+

Жозе Сарамаго

Смерть бере відпустку

Книга - Сліпота

Как скачать книгу - "Сліпота" в fb2, ePub, txt и других форматах?

Книги серии

Книги автора

Рекомендуем

Добавить комментарий Отменить ответ