Книга - Росмерсгольм

Росмерсгольм
Генрiк Ібсен


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Парадоксальна ситуацiя, коли гуманнiсть слiд доводити загибеллю…

Хвилювання, що охопило суспiльство, вiдчувають учнi школи та ii ректор – лiдер консерваторiв Крол, колишнiй пастор Росмер й iншi.

Росмер вiдмовляеться вiд суспiльних привiлеiв i особистого спокою задля служiння народу. Його iдеi духовноi шляхетностi, визволення i щастя такi сильнi, що перемогли буремний дух й аморалiзм Ребеки Вест. Вона готова разом iз ним нести народу звiльнення вiд старих забобонiв, що сковують душi людей i стають на завадi iхньому щастю… Росмер – останнiй герой Ібсена, який мрiяв про моральну перебудову суспiльства.

До збiрки також увiйшла п’еса «Будiвничий Сольнес».





Генрiк Ібсен

Росмерсгольм



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Йосипа Зорянчука

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Росмерсгольм

Драма на 4 дii




ДІЙОВІ ОСОБИ

Йоганес Росмер – власник Росмерсгольму, колишнiй парафiяльний пастор

Ребека Вест – фрекен у домi Росмера

Ректор Крол – Росмерiв швагер

Ульрiк Брендель

Педер Мортенсгорд

Гельсет – економка в Росмерсгольмi



Дiя вiдбуваеться у Росмерсгольмi, старому панському маетку, на околицi невеличкого мiстечка бiля фiорду на заходiНорвегii.




Дiя перша


Вiтальня в Росмерсгольмi: простора, по-старовинному вбрана й затишна. Спереду, бiля стiни праворуч, кахляна груба, убрана свiжими березовими гiлками й польовими квiтками. Далi – дверi. У заднiй стiнi меншi дверi в передпокiй. У стiнi лiворуч вiкно, а перед ним лавочка з квiтками та рослинами. Бiля груби стiл, софа та крiсла. Навколо по стiнах – старовиннi та новi портрети пасторiв, офiцерiв й урядовцiв в унiформах. Вiкно вiдчинене. Також вiдчиненi й дверi в передпокiй i надвiрнi. Крiзь надвiрнi видно високi, старi дерева вздовж алеi, що веде на подвiр’я. Лiтнiй вечiр. Сонце на заходi. Ребека Вест сидить у крiслi бiля вiкна й плете велику бiлу шерстяну хустку, майже вже закiнчену. Інодi вона пильно визирае з-за квiток у вiкно.



Згодом входить iз правого боку мадам Гельсет.



Гельсет. Чи не краще буде, коли я почну потрохи готувати до вечерi, фрекен?

Ребека Вест. Так i робiть. Пастор мае десь скоро прийти.

Гельсет. Чи не продувае там, де ви сидите?

Ребека. Так, трохи. Зачинiть, будь ласка. (Гельсет iде й зачиняе дверi в передпокiй, потiм пiдходить до вiкна).

Гельсет(хоче зачинити й визирае у вiкно). Чи то не пастор там iде?

Ребека(жваво). Де? (Устае). Так, це вiн. (Ховаеться за заслону). О, вiдiйдiть убiк. Щоб вiн нас не помiтив.

Гельсет(посеред кiмнати). Нi, подумайте, фрекен, – вiн почав знову ходити тою стежкою, що веде до млина.

Ребека. Вiн iшов тою стежкою й позавчора (визирае з-за заслони в щiлину). А ну подивимось.

Гельсет. Чи наважиться вiн перейти кладку?

Ребека. Оце, власне, я й хочу побачити (трохи згодом). Нi. Вiн звернув убiк. І сьогоднi обходить колом. (Виходить вiд вiкна). Довгим колом.

Гельсет. О, господи, справдi. Мабуть, пасторовi нелегко переходити цей мiсток, де сталось таке нещастя, де…

Ребека(згортаючи хустку). Ви довго не забуваете своiх небiжчикiв тут, у Росмерсгольмi.

Гельсет. А я гадаю, що небiжчики довго не забувають за Росмерсгольм.

Ребека(дивиться на неi). Небiжчики?

Гельсет. Так, можна майже сказати, що вони не хочуть пiти собi геть вiд тих, що тут залишились.

Ребека. Чому ви так гадаете?

Гельсет. Так менi здаеться, бо чого ж приходить сюди отой бiлий кiнь?

Ребека. Так. А що ж то, власне, за казка про бiлого коня, мадам Гельсет?

Гельсет. Ет, не варто про це й говорити! Та ви й не повiрите в такi речi.

Ребека. А ви ж вiрите iм?

Гельсет(пiдходить i зачиняе вiкно). Ет, я не хочу, щоб ви глузували з мене (визирае у вiкно). О, гляньте, чи то не пастор знову йде стежкою вiд млина?

Ребека(дивиться в той бiк). Ота людина там? (Іде до вiкна). Аджеж то ректор.

Гельсет. Так, справдi це ректор.

Ребека. Це було б чудово! Подивiться, вiн iде просто до нас.

Гельсет. Вiн iде так смiливо просто через мiсток. А вона ж була його рiдна сестра. Ну, то я йду накривати на стiл до вечерi.



Виходить праворуч. Ребека стоiть бiля вiкна, вона вiтаеться, усмiхаеться й виглядае у вiкно.

Починае смеркати.



Ребека(iде до дверей праворуч i говорить). Люба Гельсет, ви ж подбайте подати до столу що краще. Ви ж знаете, що ректор найбiльше любить.

Гельсет(з-за дверей). Гаразд. Я вже подбаю.

Ребека(вiдчиняе дверi в передпокiй). От нарештi. Сердешно вiтаю вас, любий ректоре!

Ректор Крол(у передпокою ставить у куток свою палицю). Дякую. Отже, я не потурбую вас своiми вiдвiдинами?

Ребека. Ви?! Як вам не соромно!

Крол(входить). Ви завсiди такi ласкавi. (Озираеться). А Росмер, певне, у своiй кiмнатi?

Ребека. Нi, вiн пiшов на проходку, але чогось забарився довше, нiж звичайно, та вiн, напевне, хутко прийде. (Показуе на софу). Будь ласка, сiдайте тим часом.

Крол(кладе капелюха на стiл). Щиро дякую (сiдае й роздивляеться навколо). Але ж як гарно ви прибрали цю стару кiмнату! Квiти скрiзь…

Ребека. Росмер так любить бачити навколо себе живi, свiжi квiти.

Крол. Та й ви, я гадаю, теж.

Ребека. Авжеж. Менi здаеться, що вони так чудово пахнуть. Ранiш ми не мали змоги зробити собi таку втiху.

Крол(хитае сумно головою). Бiдна Беата не зносила сильних пахощiв вiд квiток.

Ребека. А також яскравих кольорiв. У неi зараз же паморочилась голова.

Крол. Так, я це ще пам’ятаю (веселiшим тоном). Ну, як же ви тут живете.

Ребека. Отако-о все, як звичайно. День по дневi. А як у вас? Як ваша дружина?

Крол. Ах, люба фрекен Вест, не треба про це говорити. У сiм’i завжди бувае щось таке, що не в’яжеться так як треба. А надто в такi часи, як оце наш час.

Ребека(трохи згодом сiдае в крiсло бiля софи). Чому ви нi разу не завiтали до нас пiд час лiтнiх вакацiй?

Крол. Ну, не можна ж раз у раз надокучати людям.

Ребека. Якби ви знали, як ми нудились без вас.

Крол. До того ж я ще й виiздив.

Ребека. Так, але тiльки на два тижнi. Ви, здаеться, вiдвiдували народнi зiбрання.

Крол(киваючи). А що ж ви на це скажете? Чи думали ви коли, що я на своi лiта стану полiтичним агiтатором? Га?

Ребека(усмiхаючись). Ви ж, ректоре, завжди трохи агiтували.

Крол. Еге ж, але то так собi, для власного задоволення. А тепер це мае серйознiший характер. Чи ви читаете коли-небудь радикальнi газети?

Ребека. Так, любий ректоре, не можу заперечувати, що…

Крол. Дорога фрекен Вест, проти цього не можна нiчого сказати. Для вас немае нiчого кепського.

Ребека. Я теж так гадаю. Я мушу стежити за життям. Доконче треба знати.

Крол. Отже, у всякому разi я не вимагаю вiд вас, жiнок, щоб ви брали участь у суспiльному розбратi – у громадянськiй вiйнi, хотiв я сказати, що тут лютуе. Проте ви, значить, читали, як цi людцi з «народу» плюндрували мене? Якi грубi наклепи робили вони на мене?

Ребека. Так, але менi здаеться, що й ви досить уперто захищались.

Крол. Це правда. Я й сам хотiв це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозумiти, що я не з тих людей, що добровiльно пiдставляють спину пiд стусани. (Перепиняючи себе). Ет, слухайте, залишимо на сьогоднi цi сумнi й обурливi питання.

Ребека. Гаразд, залишимо це, любий ректоре.

Крол. Скажiть менi краще, як живеться тут, у Росмерсгольмi, тепер, коли ви лишились однi. З того часу, як наша бiдна Беата…

Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почуваеться без неi в домi. Також, розумiеться, i сумно, i нудно. Проте…

Крол. Думаете, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.

Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирiшила. Щоправда, я так звикла тут жити, що менi здаеться, нiби й я також належу до цього дому.

Крол. Ви, ну, звичайно, це цiлком зрозумiло.

Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрiбна, я думаю зостатись.

Крол(дивиться на неi зворушливо). Знаете, в цьому е щось величне для жiнки – так жертвувати своею молодiстю для iнших.

Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?

Крол. Спочатку ви не мали спокою й вiдпочинку з тим незносним, паралiзованим прибраним батьком.

Ребека. Нi, повiрте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорi, у Фiнмаркенi. Його згубили отi жахливi морськi подорожi. Коли ми переiхали сюди, то справдi довелось пережити два тяжких роки, доки вiн упокоiвся.

Крол. А хiба не були для вас iще тяжчi тi роки, що настали потiм?

Ребека. Нi, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бiдолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого пiклування.

Крол. Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливiстю згадуете ii.

Ребека(присуваючись ближче до нього). Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криеться жодне незадоволення.

Крол. Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?

Ребека. Ну, не було б нiчого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмi.

Крол. Але ж нi, як ви могли собi уявити, що!

Ребека. Отже, цього немае (простягае йому руку). Дякую, любий ректоре! Дякую, дякую за це.

Крол. Ну, i як щось таке могло впасти вам на думку?

Ребека. Я почала цього боятися, ви так зрiдка приходите до нас.

Крол. Тут ви дуже помилились, фрекен Вест. Та до того ж, власне, тут нiчого й не змiнилося. Адже ви – ви самi – всiм порядкували останнi роки перед смертю бiдолашноi Беати.

Ребека. Тодi все робилось нiби вiд iменi самоi господинi.

Крол. Хоч би що там було, знаете що, фрекен Вест? Я зi свого боку не мав би нiчого проти того, щоб ви… Та про це, певне, не треба й говорити.

Ребека. Що саме у вас на думцi?

Крол. Якби могло так скластися, що ви заступили б порожне мiсце.

Ребека. Я заступаю те мiсце, яке бажаю, пане ректоре.

Крол. Це справдi так, проте…

Ребека(перепиняе його суворо). Сором вам, ректоре Кроле. Як можете ви жартувати в такий спосiб?

Крол. Еге, наш добрий Йоганес Росмер, здаеться, казав, що вiн бiльше, нiж треба, зазнав подружнього життя. А все-таки…

Ребека. Знаете, менi трохи смiшно з ваших слiв.

Крол. Нехай… Скажiть лише, фрекен Вест, коли дозволите спитати, скiльки вам, власне, рокiв.

Ребека. Соромно й признатись – уже сповна двадцять дев’ять, пане ректоре. Вже йде до тридцятки.

Крол. Так, так. А Росмер – скiльки йому? Дозвольте. Вiн на п’ять рокiв молодший за мене. Отже, йому добрих сорок три роки. На мою думку, це було б саме пiд пару.

Ребека(пiдводиться) Ну, й певно, ну й певно. Це було б саме пiд пару. Ви питимете з нами чай увечерi?

Крол. Так, дякую. Я гадав залишитись тут довше. Є одна справа, що про неi я маю поговорити з нашим добрим приятелем. А потiм, фрекен Вест, – щоб у вас знову не з’являлись безпiдставнi думки, я буду приходити сюди частiше, як i колись.

Ребека. Гаразд, будьте ласкавi (тисне йому руку). Дякую, дякую! Ви, проте, справдi щирий.

Крол(бурчить про себе). Так? Я такий справдi? Чогось такого я справдi нiколи дома не чув.



Йоганес Росмер заходить iз дверей праворуч.



Ребека. Пане Росмер, ви бачите, хто тут сидить?

Йоганес Росмер. Мадам Гельсет сказала вже менi. (Ректор Крол пiдводиться).

Росмер(ласкаво та тихо, стискаючи йому руку). Вiтаю в нашiй хатi знову, любий Крол (кладе своi руки йому на плечi й дивиться у вiчi). Дорогий, старий друже! Я так i знав, що одного разу тут у нас буде все так, як i колись.

Крол. Але ж, чудний чоловiче, – невже ти мiг собi уявити, що мiж нами щось могло статися!

Ребека(до Росмера). Так, подумайте, як добре, що це була лише одна уява.

Росмер. Це було справдi так, Кролю. Але чого ж ти так вiдокремився вiд нас?

Крол. Бо я не хотiв ходити тут живою згадкою про тi нещасливi роки – i про неi, що загинула пiд млиновим колесом.

Росмер. Це була гарна думка в тебе. Ти був завжди таки чутливий. Але це не давало тобi жодноi пiдстави вiддалятись вiд нас. Ходiмо, сядемо на канапу. (Сiдають). Нi, для мене зовсiм не боляче згадувати про Беату. Ми говоримо щодня про неi. Нам здаеться, що вона все ще належить до нашого дому.

Крол. Це справдi так?

Ребека(засвiчуе лампу). Так, це справдi так.

Росмер. Це ж так зрозумiло. Ми обое так щиро любили ii. Як Ребека – як фрекен Вест, так i я, ми обое робили все, що було можливе, щоб полегшити страждання бiдолашноi хвороi. Ми не маемо, в чому докоряти собi. Тому, менi так здаеться, в згадках про Беату е якесь хороше й миле почуття.

Крол. Любi, хорошi люди. Вiдтепер я приходитиму до вас щодня.

Ребека(сiдаючи в крiсло). Гаразд, глядiть же, додержуйте слова!

Росмер(трохи невпевнено). Слухай, Кроле, я дуже хотiв би, щоб нашi вiдносини нiколи не порвались. Ти був для мене вiрним порадником весь час, вiдколи ми знайомi. Ще з часiв студентства.

Крол. Так, i я завжди надавав цьому великоi ваги. Може, тепер у тебе е щось надзвичайне?

Росмер. Є багато дечого такого, про що менi хотiлось би поговорити з тобою одверто й щиро. Так би мовити, вiд щирого серця.

Ребека. Так, це правда, пане Росмере? Менi здаеться, це було б так гарно – мiж старими приятелями.

Крол. О, ти можеш бути певен, я маю теж багато дечого поговорити з тобою. Тепер я став активним полiтиком, як тобi вiдомо.

Росмер. Так, я чув. Як це, власне, сталося?

Крол. Мусiв знаеш. Мусiв, хоч i не хотiв. Неможливо довше залишатись тiльки глядачем. Тепер, коли саме радикали взяли до рук владу, тепер слушний час. Тому я також взявся об’еднати, нарештi, наш маленький гурток приятелiв ще тiснiше. Тепер, кажу, саме час!

Ребека(з легкою посмiшкою). А чи тепер, власне, не надто пiзно?

Крол. Безумовно було б багато краще, якби ми були завчасно захопили течiю. Але хто ж мiг сподiватись, що це так далеко заведе? Я у всякому разi не гадав (встае i ходить по кiмнатi). А тепер у мене справдi розплющились очi. Тепер бунтiвничi настроi протиснулись навiть у школу.

Росмер. У школу? Але ж не у твою школу?

Крол. Еге, так воно i е. В мою власну школу. Як тобi здаеться? Мiж iншим, я довiдався, що хлопцi у старшому класi, себто частина хлопцiв, заснували вже з пiв року тому таемний гурток i виписували Мортенсгорову газету.

Ребека. О, «Маяк».

Крол. Еге, як вам здаеться, чи це здорова iжа для майбутнiх громадських дiячiв? Але найсумнiше, треба сказати, те, що якраз усi здатнi учнi у класi об’еднались i змовилися проти мене. Тiльки цiлковитi нездари та другорiчники вiдмовились пристати до гуртка.

Ребека. Ви берете це так близько до серця, ректоре?

Крол. Ще б пак! Бачите, як менi перешкоджають i заважають у моiй дiяльностi! (тихше). Але я трохи був не сказав, – хай буде, що буде! А тепер все йде на гiрше (озираеться). Тут часом не пiдслухае хто пiд дверима?

Ребека. О, звичайно, нi.

Крол. Треба вам знати, що дух бунтiвникiв та розбрату протиснувся навiть у мою власну хату. У мою власну тиху родину. Зруйнували менi спокiй родинного життя.

Росмер(пiдводячись). Що ти кажеш! Дома, у тебе?

Ребека(пiдходить до ректора). Але ж, дорогий ректоре, що сталося?

Крол. Можете уявити собi, моi власнi дiти – коротко – мiй Ляурiц керiвник цiеi шкiльноi банди. А Гiльда вишила червону теку, щоб ховати «Маяк».

Росмер. Це менi нiколи не могло й приснитися, щоб у тебе, у твоiй хатi…

Крол. Та й кому б це могло приснитися? У моiй хатi, де завжди панував послух та порядок, – де над усiм досi порядкувала едина сильна воля.

Ребека. Як же ставилась до цього ваша дружина?

Крол. Бачите, це й е найдивнiше з усього. Вона, що весь час – як у великому, так i в малому – подiляла моi погляди, згоджувалася з моiми думками, тепер у багатьох справах стоiть на боцi дiтей. Та ще й обвинувачуе мене в тому, що сталося. Каже, що я впливаю пригнiчуючи на молодь. Нiби часом не бувае потрiбно, щоб… Ну, отакий неспокiй стався в моiй хатi. Але я, звичайно, як можна менше говорю про це. Краще про це мовчати (ходить по кiмнатi). О, так, так, так.



Зупиняеться, заклавши руку за спину, бiля вiкна й дивиться надвiр.



Ребека(наближаеться до Росмера й говорить йому пошепки й непомiтно для ректора). Зроби це!

Росмер(так само). Не сьогоднi ввечерi.

Ребека(як перед тим). Саме сьогоднi (вiдходить i поправляе лампу).

Крол(знову переходить кiмнату). Так, мiй любий Росмере, отже, тепер ти знаеш, як дух часу накинув тiнь своiми крилами на мое родинне життя й на мою громадську дiяльнiсть. І проти цього згубного духу часу, що все руйнуе, я не повинен хiба боротись усiма засобами, що е в мойому розпорядженнi? Нi, я справдi борюсь. І пером, i словом.

Росмер. І ти сподiваешся чогось досягти в такий спосiб?

Крол. Я хочу у всякому разi виконати свою громадську повиннiсть. І я певен, що кожний громадянин, який дбае про добробут своеi батькiвщини й любить ii, повинен робити теж саме. Бачиш, тому я й прийшов сьогоднi до тебе.

Росмер. Але ж, любий, як ти гадаеш, що я повинен?

Крол. Ти повинен допомогти твоему старому приятелевi. Зроби так, як ми всi. Допоможи, скiльки можеш.

Ребека. Але ж, ректоре Кроле, ви знаете, що пан Росмер вiдчувае неохоту до цього всього.

Крол. Цю неохоту йому треба тепер якось перемогти. Ти, Росмере, замало стежиш за всiм цим. Ти тут сидиш i замуровуешся своiми iсторичними збiрками. Хай бог боронить, я з повагою ставлюся до всiх цих родоводiв i всього, що сюди належить. Але час тепер не для такого заняття, на жаль. Ти не можеш собi уявити, в якому станi знаходиться все навколо в краiнi. Все пiшло шкереберть, коротко кажучи, – всi, до одного, поняття. Треба бойовоi роботи, щоб викорчувати всi оцi помилковi думки.

Росмер. Я гадаю так само. Але така робота не для мене.

Ребека. Та, крiм того, я гадаю, що у пана Росмера виробився ширший погляд на життя, нiж ранiш.

Крол(вражений) Ширший?

Ребека. Так, або вiльнiший. Бiльш незалежний.

Крол. Що це значить? Росмере, адже ти не мiг бути таким хистким, щоб дати себе заслiпити тимчасовою перемогою привiдцiв юрби!

Росмер. Любий мiй, адже ти знаеш, як мало я тямлю в полiтицi. Але менi справдi здаеться, що останнiми роками стало бiльше самостiйностi в думках окремих людей.

Крол. Ну, i ти, не мiркуючи, вважаеш це за добре? Запевняю тебе, що ти дуже, дуже помиляешся. Прислухайся уважно до тих поглядiв, що розповсюджують радикали як тут, у мiстi, так i по селах. Це не що iнше як премудрiсть, що ii проповiдуе «Маяк».

Ребека. Так, Мортенсгорд мае великий вплив тут на багатьох.

Крол. Так, уявiть собi! Людина з таким заплямованим минулим. Людина, що ii прогнали з учительськоi посади за неморальнiсть. Вiн смiе вдавати iз себе народного вождя, i це йому вдаеться. Справдi вдаеться. Тепер вiн хоче збiльшити свою газету, чув. Я знаю з певних джерел, що вiн шукае собi тямучого працiвника.

Ребека. Чудним здаеться менi, що ви з вашими приятелями не приборкаете його.

Крол. Оце саме ми й хочемо зробити тепер. Сьогоднi ми купили «Повiтовий Вiсник». Грошове питання нас мало обходить. Але (звертаеться до Росмера) так, я тепер, власне, пiдiйшов до того питання, з яким я й прийшов до тебе. Нам, бачиш, бракуе керiвництва, керiвника для газети, редактора. Скажи менi, Росмере, чи не взявся б ти ради доброi мети за цю справу?

Росмер(майже переляканий) Я!?

Ребека. Як це могло спасти вам на думку!

Крол. Що ти боiшся народних зiбрань i не хочеш наражатися на тi неприемностi, що там неминучi, це цiлком зрозумiло. Але редакторська робота цiлком вiдлюдна або, краще сказати…

Росмер. Нi, нi, любий друже, про це ти можеш менi й не говорити.

Крол. Я сам охоче хотiв спробувати своiх сил у цiм напрямку. Але це для мене цiлком неможливо. Я й без того маю чимало роботи та клопоту. А ти, навпаки, не маеш тепер жодних службових обов’язкiв. Ми всi, звичайно, допомагатимем тобi скiльки зможемо.

Росмер. Не можу, Кролю. Я нездатний до цього.

Крол. Нездатний? Це саме ти казав, коли твiй батько посилав тебе на посаду пастора.

Росмер. То була правда. Тому я й пiшов своею дорогою.

Крол. О, будь лише таким тямучим редактором, як був пастором, i ми будемо цiлком задоволенi.

Росмер. Любий Кролю, я вже тобi сказав назавжди, що не можу.

Крол. Ну, то дай нам хоч свое iм’я.

Росмер. Мое iм’я?

Крол. Так, вже саме iм’я Йоганеса Росмера було б досягненням для нашоi газети. Нас уважають за людей вузько партiйних. А про мене навiть говорять, що я фанатик. Тому ми не можемо сподiватись на популярнiсть газети серед спантеличених мас, видаючи ii за нашими прiзвищами. Ти ж, навпаки, ти завжди стояв поза партiйною боротьбою. Твою лагiдну, чесну вдачу, твоi благороднi погляди, твою непiдкупну чеснiсть знають i цiнують тут усi довкола. До цього треба додати ще й ту пошану та повагу, що ти придбав собi, коли був пастором. І, нарештi, стародавне родове iм’я.

Росмер. Ну, родове iм’я…

Крол(показуючи на портрети). Росмери з Росмерсгольму, пастори та офiцери. Високоповажнi чиновники. Все коректнi та почеснi люди, що ось уже близько Два Столiття були першими в окрузi (кладе руки на плечi Росмеровi). Росмере, ти ради себе самого та ради традицiй свого роду повинен захищати все, що досi вважалось за справедливе у нашому громадянствi (обертаеться). Що ви скажете на це, фрекен Вест?

Ребека(з тихим смiхом). Любий ректоре, менi смiшно все це слухати.

Крол. Як то! Смiшно?

Ребека. Авжеж, бо я хочу вам сказати просто…

Росмер(швидко) Нi, нi, не треба! Не тепер!

Крол(дивиться то на нього, то на неi). Але що ж це, любi приятелi? (Перепиняючи себе) Хм!



Мадам Гельсет заходить у дверi з правого боку.



Гельсет. Тут один чоловiк зайшов до кухнi. Вiн каже, що хоче побачитися з пастором.

Росмер(з легкiстю). Ага. Добре, просiть його. Нехай зайде сюди.

Гельсет. Сюди, в кiмнату?

Росмер. Авжеж.

Гельсет. Але ж у нього, мабуть, не досить пристойний вигляд, щоб його впустити до вiтальнi.

Ребека. А який же вiн з вигляду, мадам Гельсет?

Гельсет. Та не досить пристойний, фрекен.

Росмер. Вiн не сказав свого прiзвища?

Гельсет. Вiн, здаеться, назвав себе Гекман, чи щось подiбне.

Росмер. Такого прiзвища я не пригадую.

Гельсет. Вiн ще сказав, що зветься Ульрiк.

Росмер(вражений). Ульрик Гетман! Чи не так вiн сказав?

Гельсет. Еге ж, Гетман.

Крол. Це прiзвище я колись чув.

Ребека. Цим прiзвищем пiдписувався один, отой дивак…

Росмер(до Кроля). Це псевдонiм Ульрiка Бренделя.

Крол. Пропащого Ульрiка Бренделя. Цiлком правильно.

Ребека. Так вiн ще живий?

Росмер. Я гадав, що вiн десь мандруе з театральною трупою.

Крол. Останне, що я чув про нього, це те, що вiн сидiв у домi примусових робiт.

Росмер. Покличте його сюди, мадам Гельсет.

Гельсет. Гаразд (виходить).

Крол. Невже ти справдi терпiтимеш цю людину у своiй кiмнатi?

Росмер. Та ти ж знаеш, що вiн один час був моiм учителем.

Крол, Так, я знаю, що вiн жив тут у вас i набивав твою голову всякими обурливими думками, i що твiй батько вигнав його за ворота батогом.

Росмер(трохи прикро). Батько був майором також i вдома, у себе в хатi.

Крол. Дякуй йому за це й по смертi, любий мiй Росмере.



Мадам Гельсет вiдчиняе дверi з правого боку для Ульрiка Бренделя, потiм знову зачиняе за ним. Це кремезна, трохи схудла, але жвава й рухлива людина iз сивим волоссям i бородою.

Вдягнений кепсько, нiби звичайний волоцюга. Старий фрак, стоптанi черевики, сорочки не видно. На руках чорнi старi рукавички, пiд пахвою брудний м’який капелюх i паличка в руцi.



Ульрiк Брендель(спочатку невпевнено, потiм жваво пiдходить до ректора й простягае йому руку). Добрий вечiр, Йоганесе.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Сподiвався ти мене побачити знову? Та ще й у цих самих проклятих стiнах?

Крол. Вибачайте (показуе). Ось…

Брендель(повертаеться). Правда. Ось вiн! Йоганес – мiй добрий – ти, кого я так любив!

Росмер(простягае йому руки). Мiй старий учителю!

Брендель. Незважаючи на неприемнi спогади, я, проте, не хотiв пройти мимо Росмерсгольму, не завiтавши до тебе.

Росмер. Тут вам щиро радi тепер. Будьте певнi.

Брендель. А ця приваблива дама? (Кланяеться). Мабуть, панi пасторша?

Росмер. Фрекен Вест.

Брендель. Мабуть, близька родичка. А той незнайомий? Брат за професiею видно…

Росмер. Ректор Крол.

Брендель. Крол? Крол? Стривайте трохи. Чи не студiювали ви фiлологiю замолоду?

Крол. Ну, зрозумiло.

Брендель. Але, Donnerwetter, так я ж тебе знав.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Хiба не ти був…

Крол. Вибачайте…

Брендель …один iз тих жандармiв моралi, що вигнали мене з дискусiйного товариства?

Крол. Дуже можливо. Але я протестую проти якогось ближчого знайомства.

Брендель. Ну, ну! Nach Belieben. Her doktor[1 - Як вам завгодно, пане докторе.]. Менi байдуже. Ульрiк Брендель е тим же чоловiком, яким завжди був.

Ребека. Ви, певно, простуете до мiста, пане Бренделю?

Брендель. Панi пасторша не помиляеться. Часом я мушу вступати в боротьбу за iснування. Я роблю це неохоче: але – enfin[2 - Врештi.] – жорстока потреба.

Росмер. О, любий пане Бренделю, чи не дозволите менi чимсь допомогти вам? В той, чи iнший спосiб, хочу я сказати.

Брендель. Ха, ха – отака пропозицiя! Невже ти хочеш заплямувати те почуття, що з’еднувало нас досi? Нiколи, Йоганесе, нiколи!

Росмер. Але що ж ви гадаете робити в мiстi? Вiрте менi, там вам не легко буде.

Брендель. Це вже я й сам добре знаю, дорогий мiй. Жеребок кинуто. Отаким, як я тут стою перед тобою, я йду у великий похiд. Багато бiльший похiд, нiж усi тi, що я iх досi мав разом. (До ректора Кроля.) – Дозвольте запитати, пане професоре – unter uns[3 - Мiж нами.] – чи знайдеться у вашому поважному мiстi досить пристойна, респектабельна, велика зала для зiбрань?

Крол. Найбiльша зала в робiтничiй спiлцi.

Брендель. Чи не мае пан доцент певного впливу у цiй безумовно кориснiй спiлцi?

Крол. Я не маю до неi жодного вiдношення.

Ребека(до Бренделя). Вам треба звернутися до Педера Мортенсгорда.

Брендель. Pardon, madame, що то за iдiот?

Росмер. Чому ви гадаете, що вiн iдiот?

Брендель. Само його прiзвище хiба не доводить, що вiн плебей?

Крол. Такоi вiдповiдi я не сподiвався.

Брендель. Але я переможу себе. Нiчого не зробиш. Коли людина стоiть – як от я зараз – на поворотному пунктi свого життя. Гаразд! Я звернусь до цiеi особи, – вступлю в безпосереднi переговори.

Росмер. Ви справдi серйозно стоiте на поворотному пунктi?

Брендель. Хiба мiй хлопчик не знае, що Ульрiк Брендель нiколи не каже порожнiх слiв? Так, тепер я хочу зробитися новою людиною. Хочу геть лишити ту стриманiсть та обережнiсть, що досi я плекав.

Росмер. Яким чином?

Брендель. Я хочу вчепитися мiцно в життя дужою рукою. Стану наперед. Пiднiмусь. Ми живемо в час великоi бурi та шторму. Отже, i я хочу внести свою частку на справу визволення.

Крол. І ви також?

Брендель(до всiх). Чи маете ви, тут присутнi, якесь поняття про моi лiтературнi твори?

Крол. Нi, я мушу одверто признатися, що…

Ребека. Я читала чимало. У мого прибраного батька вони були.

Брендель. Прекрасна господине дому, ви дурно згаяли час. То все – дурницi, мушу вам сказати.

Ребека. Так?

Брендель. Еге, все що ви читали – дурницi. Моiх найважливiших творiв не знае жодний чоловiк, чи жiнка. Нiхто, крiм мене самого.

Ребека. Яким же це чином?

Брендель. Бо вони ще не написанi.

Росмер. Але ж, дорогий пане Бренделю…

Брендель. Ти знаеш, Йоганесе, що я деякою мiрою сибарит. Fein-schmecker[4 - Ласун, гурман.]. Був ним увесь час. Я люблю розкошувати в насолодах на самотi, бо тодi це удвое, вдесятеро приемнiше. Бачиш, коли золотi сни оповивали мене, спускались надi мною, коли новi, смiливi божевiльнi думки зароджувались у менi, пiдносили мене на своiх крилах, – тодi я втiлював iх у образи, в картини, в поеми… Так, у загальних рисах, розумiеш?

Росмер. Так, так.

Брендель. О, як багато зазнав я втiхи у своiм життi. Таемна насолода творчостi, так би мовити, в загальних рисах – слава, вдячнiсть, пошана, лавровi вiнки – все це загортав я повними, тремтячими вiд радостi, руками. Впивався у своiх таемних мрiях такою радiстю – ах, таким нестямним щастям!

Крол. Гм.

Росмер. Але нiколи нiчого не писав?

Брендель. Жодного слова. Оте паскудне ремество письменника завжди викликало в мене одну огиду. Та й нащо було профанувати своi власнi iдеали, коли я мiг сам собi розкошувати iхньою чистотою. Але тепер треба ними пожертвувати. Правда – я тепер вiдчуваю те саме, що вiдчувае мати, коли вiддае своiх доньок в обiйми чоловiкiв. Та, проте, я цим пожертвую – пожертвую для визволення. Цiлу низку гарно оброблених лекцiй по всiй краiнi.

Ребека(жваво). Це буде забагато вiд вас, пане Брендель! Ви вiддаете найдорожче, що маете.

Росмер. Єдине.

Ребека(дивиться багатозначно на Росмера). Чи багато е таких людей, що зробили б це? Насмiлились це зробити?

Росмер(глянувши на неi так само). Хто знае?

Брендель. Слухачi зворушенi. Це радуе мое серце й змiцнюе волю. І тому я й хочу зараз же приступити до справи. Проте ще одна рiч (до ректора). Можете ви менi сказати, пане вчителю, чи е тут у мiстi товариство тверезостi? Справжне товариство тверезостi? Воно, напевно, е.

Крол. Так, до ваших послуг. Я сам голова того товариства.

Брендель. Цього я по вас не мiг би пiзнати. Ну, то можливо, що я прийду до вас, щоб записатись у члени на тиждень.

Крол. Вибачте, ми не приймаемо членiв на тиждень.

Брендель. А la bonheur, пане педагог. Ульрiк Брендель ще нiколи не оббивав порогiв по таких товариствах (вiдвертаеться). Але я не смiю довше залишатись у цьому домi, такому багатому на спогади. Я мушу поспiшати до мiста й знайти там собi вiдповiдне пристановисько. Сподiваюся, що там знайдеться порядний готель.

Ребека. Чи не вип’ете на дорогу, щоб зiгрiтись?

Брендель. Яким чином зiгрiтись, шановна панi?

Ребека. Чашку чаю, або…

Брендель. Дякую гостиннiй господинi дому. Але я неохоче користуюсь iз приватноi гостинностi (прощаеться рукою). Ага, от iще що, Йоганесе – пасторе Йоганесе, i чи не зробиш ти своему колишньому вчителевi великоi послуги на знак довголiтньоi дружби?

Росмер. Атож, з правдивою охотою.

Брендель. Добре. То позич менi на день чи два чисту крохмальну сорочку.

Росмер. Та й годi?

Брендель. Тому що, бачиш, я цього разу пiшечком. Мою валiзу надiшлють пiзнiше.

Росмер. Гаразд. Але, може, щось iнше?

Брендель. Ну, знаеш що – якби ти мiг ще обiйтись без якогось старого, зайвого, лiтнього сюртука?

Росмер. Так, так, можу, звичайно.

Брендель. А що до сюртука належить ще пара пристойних чобiт…

Росмер. Знайдеться й це. Скажiть лише вашу адресу, i речi ми надiшлемо.

Брендель. У жодному разi! Я не хочу, щоб ви мали клопiт через мене. Я краще вiзьму iз собою цi дрiбнички.

Росмер. Добре, добре. То ходiмо нагору.

Ребека. Дозвольте краще менi. Я й мадам Гельсет це влаштуемо.

Брендель. Нiзащо не дозволю, щоб така благородна дама!

Ребека. А, що там! Ходiм же, пане Брендель! (Іде праворуч).

Росмер(затримуе Бренделя). Скажiть менi, чи не можу я ще чимось послужити вам?

Брендель. Я справдi, не знаю, що це могло б бути. Хоч, чорт його взяв би! – як подумаю. Йоганесе, чи ти не можеш позичити менi ще вiсiм крон?

Росмер. Подивимось (розгортае портмоне). Тут у мене два папiрцi по десять крон.

Брендель. Так, так, все одно. Я можу iх взяти. В мiстi iх завжди можна розмiняти. Щиро дякую. Ти ж не забудь, що я взяв два по десять. На добранiч, мiй любий хлопче! На все добре, високоповажний пане! (Виходить праворуч: Росмер проводить його до дверей i зачиняе iх за ним).

Крол. Милосердний боже, так оце той самий Ульрiк Брендель, що вiд нього народ чекав чогось великого й значного?

Росмер(тихо). Вiн у всякому разi мав мужнiсть жити своiм власним розумом. Я гадаю, що це теж чимало значить.

Крол. Що ти? Жити отак, як вiн! Менi здаеться, це така, людина, що може ще раз перевернути твоi переконання.

Росмер. Ну, нi! Тепер я вже внiс яснiсть у всi своi думки й переконання.

Крол. Це було б дуже добре, любий Росмере. Ти так легко пiдпадаеш пiд чужий вплив.

Росмер. Сядьмо, будь ласка. Я хочу ще поговорити з тобою.

Крол. Гаразд, сядемо (сiдають на канапi).

Росмер(трохи згодом). Як тобi здаеться, тут, у нас, гарно й затишно?

Крол. Так, тепер тут гарно, затишно й мирно. Так, Росмере, ти впорядкував собi дом. А я свiй втратив.

Росмер. Любий, не кажи так. Те, що розрiзнилось, може ще знову з’еднатись.

Крол. Нiколи. Нiколи. Зерно незгоди залишиться. Нiколи не буде так, як ранiш.

Росмер. Слухай но, Кроле. Ми з тобою були близькi собi стiльки, стiльки рокiв. Як ти гадаеш, чи можливо, щоб наша дружба зникла?

Крол. Я не знаю нiчого такого у свiтi, що могло б ii знищити. Чого тобi спало це на думку?

Росмер. Тому що ти надаеш такого великого значiння едностi у поглядах та переконаннях.

Крол. Це так, але ми з тобою де в чому сходимось. У важливих, основних питаннях, у всякiм разi.

Росмер(тихо). Нi, цього вже бiльше немае.

Крол(хоче схопитися з мiсця). Що це значить?

Росмер(притримуе його). Ти, посидь. Я прошу тебе, Кроле.

Крол. Та й що ж це? Я не розумiю тебе. Кажи яснiше!

Росмер. У моiй душi настало нове лiто. Новi молодi думки. І саме тому став я тепер такий.

Крол. Яким, яким ти став?

Росмер. Таким, як твоi дiти.

Крол. Ти? Ти! Але ж це неможливо! Яким став ти, кажеш?

Росмер. Таким самим, як твоi дiти – Ляурiц i Гiльда.

Крол(схиливши голову). Зрадник. Йоганес Росмер зрадник.

Росмер. Я мусив би вiдчувати себе таким щасливим, – таким радим вiд того, що ти називаеш зрадою. А проте я почуваю велике горе. Адже я знаю, що завдаю тобi цим пекучого болю та прикрощiв.

Крол. Росмере, Росмере! З цим я нiколи не помирюсь (Дивиться похмуро на нього). Ах, як ти можеш бути з ними й допомагати iм занапащувати й руйнувати цю нещасну краiну!

Росмер. Це е справа визволення, я хочу постояти за неi.

Крол. Так, я знаю це добре. Так звуть це всi баламути та всi, кого вони збили з пуття. Але невже, на твою думку, можна чекати якогось визволення вiд цих бунтiвникiв, що отруюють все наше громадське життя?

Росмер. Я не пристаю нi до тих бунтiвникiв, що захопили владу, нi до партiй, що тепер борються. Я хочу спробувати зiбрати, об’еднати людей з рiзних напрямкiв. Якнайбiльше й якнаймiцнiше. Я хочу жити й вiддавати всi своi життьовi сили лише на одно, – а власне на утворення в краiнi здоровоi Громадськоi думки.

Крол. То ти не думаеш, що ми маемо цiеi громадськоi думки задосить! Я, зi свого боку, гадаю, що ми всi поступово лiземо в грязюку, що в нiй почувають себе добре лише мужики та пропащi люди.

Росмер. Отож саме тому я й покладаю на громадську думку велике завдання.

Крол. Яке завдання?

Росмер. Зробити всiх людей у краiнi благородними людьми.

Крол. Усiх людей?

Росмер. Як можна бiльше, у всякому разi.

Крол. В який спосiб?

Росмер. Визволивши iх розум та очистивши iх волю, я гадаю.

Крол. Ти мрiйник, Росмере. Ти хочеш iх визволити? Ти хочеш iх очистити?

Росмер. Нi, любий, я хочу лише пробудити в них бажання до цього. Зробити це вони мусять самi.

Крол. І ти вiриш, що вони зможуть це зробити?

Росмер. Так.

Крол. Власними силами, виходить?

Росмер. Так, саме власними силами. Іншого способу немае.

Крол(устае). Чи ж годиться так говорити пасторовi?

Росмер. Я вже не пастор.

Крол. Так, але ж твоя дитяча вiра?

Росмер. Їi у мене вже немае.

Крол. Ти вже не маеш ii?

Росмер(устае). Я зрiкся ii. Я мусив зректися ii, Кролю.

Крол(схвильовано, але стримано). Он як. Так, так, так. Одно йде по другому. Може, тому ти зрiкся й служби у церквi?

Росмер. Так. Коли менi самому стало ясно, коли я впевнився, що це в мене не якийсь випадковий сумнiв, а щось таке, чого я вже нiколи не збудуся – я й зрiкся.

Крол. Так це давно вже, значить, у тобi бродило, мусувало. А ми, твоi друзi, про це нiчого й не вiдали. Росмере, Росмере! Як ти мiг ховати вiд нас цю сумну правду!

Росмер. Бо менi здавалося, що ця справа торкаеться лише мене самого. Та й до того ще я не хотiв робити тобi й iншим приятелям зайвоi прикростi. Я думав, що зможу тут жити, як i ранiше, тихо, радiсно й щасливо. Я хотiв читати й вивчати тi твори, що до того були для мене забороненими книжками. Справдi жити великим свiтом правди та волi, що тепер вiдкрився передi мною.

Крол. Зрадник. Кожне твое слово свiдчить про це. Але нащо ти тепер признався менi у свойому таемному зрадництвi? Чому, власне, тепер?

Росмер. Ти сам примусив мене до цього, Кроле.

Крол. Я? Я примусив тебе!..

Росмер. Коли я почув про твоi шаленi виступи на зiбраннях, коли я прочитав про твоi гострi промови на тих зiбраннях, усi твоi скаженi напади на тих, що стояли по другий бiк, твоi нещаднi присуди над супротивниками. Ах, Кроле, як ти мiг стати таким! Тодi я зрозумiв свiй обов’язок. Така боротьба, що ви ii провадите, тiльки озлоблюе людей. Треба, щоб прийшов спокiй, радiсть та згода в душу. Тому я й одважився виступити, показати себе таким, який я е. Та до того я хочу також спробувати своi сили. Чи не можеш ти – з твого боку – приеднатися до мене, Кроле?

Крол. Нiколи в життi не ввiйду я в згоду з тими елементами в громадянствi, що хочуть його зруйнувати.

Росмер. То будемо, принаймнi, боротися благородною зброею, коли без боротьби не можна обiйтися.

Крол. Хто не зi мною в найголовнiших життевих питаннях, того я не хочу бiльше й знати. І милувати його я не збираюсь.

Росмер. Це стосуеться й мене?

Крол. Ти сам розiрвав зо мною, Росмере.

Росмер. Але який же це розрив?

Крол. Оце! Це ж розрив з усiм тим, що було досi до тебе близьке. Тепер неси наслiдки.



Ребека Вест увiходить з правого боку й залишае дверi широко вiдчиненими.



Ребека. Ну от, тепер вiн на шляху до своеi великоi офiри. А нам час уже йти до столу. Будьте ласкавi, пане ректоре.

Крол(бере капелюха). Добранiч, фрекен Вест. Тут менi бiльше нiчого робити.

Ребека(здивовано). Що це значить? (зачиняе дверi й пiдходить ближче). Ви сказали?

Росмер. Тепер вiн уже знае.

Крол. Ми не випустимо тебе з рук, Росмере. Ти мусиш повернутися до нас знову.

Росмер. До вас я вже нiколи не повернусь.

Крол. Побачимо. Ти не такий чоловiк, щоб бути самотнiм.

Росмер. Я вже не цiлком самотнiй. Нас двое, щоб переносити самотнiсть тут.

Крол. А-а! (У ньому прокидаеться пiдозра). І це ще! Слова Беати!

Росмер. Беати?

Крол(вiдганяючи думки). Нi, нi, це було гидко. Вибач менi.

Росмер. Як? Що?

Крол. Нi слова бiльше про це. Фу! Вибач менi. Прощавай! (Виходить дверима в передпокiй).

Росмер(iде за ним). Кроле, не можна, щоб на цьому був уже кiнець мiж нами. Завтра я прийду до тебе.

Крол(у передпокоi, обертаеться). Щоб i ноги твоеi не було в моему домi! (Бере палицю й виходить).



Росмер стоiть деякий час у дверях, потiм зачиняе iх i йде до столу.



Росмер. Нiчого, Ребеко. Ми це все витримаемо. Ми двое вiрних друзiв – ти i я.

Ребека. Як ти гадаеш, що вiн думав, коли сказав – фу!

Росмер. Люба, не суши собi голови над цим. Вiн сам не вiрив тому, що думав. Але завтра я таки пiду до нього. Добранiч!

Ребека. Ти так рано йдеш до себе в кiмнату й сьогоднi? Пiсля цього всього?

Росмер. Сьогоднi, як i завжди. Я вiдчуваю себе так легко тепер пiсля цього. Ти бачиш, – я цiлком спокiйний, люба Ребеко. Постався i ти до цього спокiйно. Добранiч!

Ребека. Добранiч, любий друже! Спи спокiйно.



Росмер виходить у передпокiй, потiм чути, як вiн iде сходами нагору. Ребека пiдходить i сiпае за дзвiнок бiля грубки. Трохи згодом заходить iз дверей праворуч мадам Гельсет.



Ребека. Можете прибрати зi столу, мадам Гельсет. Пастор нiчого не хотiв, а ректор пiшов додому.

Гельсет. Ректор пiшов? Що з ним сталося?

Ребека(бере свое плетiння). Вiн запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.

Гельсет. От чудно! Адже на небi нi хмариночки за ввесь вечiр.

Ребека. Якби тiльки вiн не зустрiв бiлого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрiзь.

Гельсет. Та що ви, фрекен! Не кажiть про таке страхiття.

Ребека. Ну, ну, ну.

Гельсет(тихше). Хiба ви справдi думаете, що тут хтось мае незабаром померти?

Ребека. Нi, я нiчого такого не думаю. Але на цьому свiтi так багато усяких бiлих коней, мадам Гельсет. Так, добранiч. Я пiду тепер до своеi кiмнати.

Гельсет. Добранiч, фрекен.



Ребека виходить зi своiм плетiнням праворуч.



Гельсет(гасить лампу, хитае головою й бубонить сама до себе). Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тiльки вона часом може наговорити!




Дiя друга


Робоча кiмната Йоганеса Росмера. Лiворуч у стiнi – вхiднi дверi. Позаду дверна арка з розгорнутими завiсами, що веде до спальнi. Праворуч вiкно, перед ним письмовий стiл, закладений книжками та паперами. Книжковi полицi та шафа попiд стiнами. Простi меблi. Лiворуч старовинна канапа i стiл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у крiслi з високою спинкою бiля стола до писання. Вiн розрiзуе й перегортае листки якогось часопису й переглядае деякi мiсця в ньому.

У дверi лiворуч стукають.



Росмер(не обертаючись). Можна, заходьте.



Ребека Вест у вранiшньому вбраннi заходить.



Ребека. Доброго ранку.

Росмер(переглядаючи часопис). Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?

Ребека. Я хотiла лише довiдатись, чи тобi добре спалося?

Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снiв – (обертаючись) А ти?

Ребека. Дякую. Так, трохи на свiтанку.

Росмер. Я не знаю, – менi давно не було так легко на серцi, як тепер. О, це було справдi добре, що я нарештi сказав усе.

Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.

Росмер. Я не розумiю сам; як мiг я бути такий боязкий.

Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкiсть.

Росмер. Нi, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкостi.

Ребека. Ну, тим бiльше смiливостi ти виявив, поборовши ii вiдразу (сiдае поруч нього на крiселко бiля стола). А тепер я хочу розказати тобi про те, що я зробила, – тiльки, щоб ти не розсердився на мене.

Росмер. Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?

Ребека Авжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…

Росмер. Ну й що ж, я слухаю.

Ребека. Вчора ввечерi, як той Ульрiк Брендель вiдходив, – я передала кiлька рядкiв до Мортенсгорда.

Росмер(трохи замислившись). Але ж, люба Ребеко. Ну, й що ж ти йому написала?

Ребека. Я написала, що вiн зробив би тобi добру послугу, якби трохи потурбувався про цю нещасну людину й допомiг йому, чим може.

Росмер. Люба, ти не повинна була цього робити. Ти цим Бренделевi лише нашкодила. І Мортенсгорд така людина, що я з ним нiколи не бажав би мати жодноi справи. Адже ти знаеш, що я мав з ним одного разу сутичку.

Ребека. А хiба ти не думаеш, що зараз було б саме до речi вiдновити з ним знову добрi стосунки?

Росмер. Я? З Мортенсгордом? Чому це, на твою думку?

Ребека. Та, власне, тому, що ти тепер не можеш почувати себе впевненим, вiдколи ти розiйшовся зi своiми приятелями.

Росмер(дивиться на неi й хитае головою). Невже ти справдi могла подумати, що Крол або хтось iнший захотiв би мститись менi? Що вони були б у станi зробити це?

Ребека. З першого запалу, любий. Нiхто, звичайно, не може бути певний. Менi здаеться, – пiсля того, як ректор так поставився до тебе…

Росмер. Ах, ти повинна була, проте, знати його трохи краще. Крол – чесна людина з усякого погляду. Пiсля обiду я пiду до мiста й побалакаю з ним. Я побалакаю з ними всiма. О, ти побачиш, – як легко це все буде.



Мадам Гельсет увiходить з дверей лiворуч.



Ребека(пiдводиться). Що там, мадам Гельсет?

Гельсет. Ректор Крол стоiть у передпокоi.

Росмер(хутко пiдводиться) Крол!

Ребека. Ректор! Нi, подумай!

Гельсет. Вiн питаеться, чи можна йому зайти наверх i поговорити з пастором.

Росмер(до Ребеки). Що я тобi казав! Звичайно, хай заходить. (Іде до дверей й гукае на сходи вниз). Йди сюди, дорогий Друже! Сердечно вiтаю!



Росмер стоiть i притримуе дверi, щоб не зачинилися. Мадам Гельсет виходить. Ребека зсувае завiси на дверях у спальню, прибирае дещо.

Ректор Крол увiходить з капелюхом у руцi.



Росмер(тихо, схвильовано). Я ж знав, що то було не в останнiй раз.

Крол. Сьогоднi я бачу речi не в такому виглядi, як учора.

Росмер. Так, чи не правда, Кроле? Ти так гадаеш? Тепер, якщо ти роздумався.

Крол. Ти мене не розумiеш. (Кладе свiй капелюх на стiл бiля канапи). Менi неодмiнно треба переговорити з тобою вiч-на-вiч.

Росмер. Чому не може фрекен Вест?

Ребека. Нi, нi, пане Росмере. Я пiду.

Крол(дивиться на неi звисока). Я мушу перепросити фрекен Вест, що прийшов так рано. Що я так несподiвано зайшов, що ви не встигли навiть…

Ребека(вражено). Як то? Ви находите щось надзвичайне, що я ходжу тут вдома у вранiшньому вбраннi?

Крол. Перепрошую! Я ж не знаю, що за звичаi тепер у Росмерсгольмi.

Росмер. Але, Кроле, тебе не впiзнати сьогоднi!

Ребека. Бувайте, здоровi, пане ректоре. (Виходить лiворуч).

Крол. За твоiм дозволом (сiдае на канапi).

Росмер. Ну, дорогий мiй, сядемо й поговоримо по-приятельськi (сiдае в крiсло проти ректора).

Крол Я очей не зiмкнув учора. Лежав i думав, думав цiлу нiч.

Росмер. І що ж ти скажеш сьогоднi?

Крол. Розмова буде довга, Росмере. Дозволь менi почати нiби з передмови. Я хочу тобi сказати трохи про Ульрiка Бренделя.

Росмер. Вiн був у тебе?

Крол. Нi, вiн оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднiшого товариства, звичайно. Пиячив i могоричив, доки було за що. Потiм облаяв усю компанiю наволоччю та волоцюгами. В цьому вiн мае, проте, рацiю. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву пiд ринву.

Росмер. Його, виходить, вже нiяк не можна виправити?

Крол. Сюртука вiн також заставив. Але його викупив i повернув, можеш собi уявити, хто?

Росмер. Може, ти сам?

Крол. Нi. Твiй благородний пан Мортенсгорд.

Росмер. Он як.

Крол. Менi казали, що пан Брендель насамперед одвiдав цього iдiота й плебея.

Росмер. Це було багато честi для нього.

Крол. Певно, що так (спираеться на стiл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дiйшли до тоi справи, що вiд неi я, ради нашоi староi – нашоi колишньоi дружби, вважаю за свою повиннiсть тебе застерегти.

Росмер. Любий мiй, в чiм же справа?

Крол. Рiч у тiм, що тут, у твоiм домi, за твоею спиною, щось таке робиться.

Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаеш на Реб – на фрекен Вест?

Крол. Саме на неi. Я це так добре розумiю з ii боку. Адже вона вже вiддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…

Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляешся. Вона i я – ми звикли нi з чим не критись одне перед одним.

Крол. Вона й тобi призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?

Росмер. О, ти говориш про тих кiлька рядкiв, що вона передала через Ульрiка Бренделя?

Крол. Ти, виходить, знаеш про це. І погоджуешся, щоб вона мала подiбний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагаеться щотижня зганьбити як мою шкiльну, так i громадську дiяльнiсть?

Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарештi, вона, розумiеться, мае таку ж волю у своiх вчинках, як i я.

Крол. Так? То це, певно, вiдповiдае твоему новому напрямковi, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоiш, стоiть, мабуть, i фрекен Вест?

Росмер. Ну, звичайно. Ми обое чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.

Крол(дивиться на нього й поволi хитае головою) Ах, ти заслiплений, одурений чоловiче!

Росмер. Я? Чому ти так гадаеш?

Крол. Тому що я не смiю – не хочу думати найгiршого. Нi, нi, дозволь менi до кiнця висловитись. – Ти справдi дорожиш моею дружбою, Росмере? А також моею пошаною? Правда?

Росмер. На це питання я не хочу навiть вiдповiдати.

Крол. Ну, але е iншi речi, що вимагають вiдповiдi – цiлковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобi щось подiбне до допиту?

Росмер. Допиту?

Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобi буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твое зрадництво, – ну, твое визволення, як ти його називаеш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що iх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собi.

Росмер. Дорогий мiй, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.

Крол. Так от, скажи менi, – яка, на твою думку, була головна причина, що Беата звела на себе руки й позбавила себе життя?

Росмер. Невже ти можеш сумнiватися в цьому? Або, краще сказати, хiба ж можна питати про причину того, що робить нещасна, хвора, ненормальна людина?

Крол. Ти певен у тому, що Беата таки справдi була ненормальна? Лiкарi, принаймнi, не могли цього рiшуче визнати.

Росмер. Якби лiкарi коли-небудь бачили ii такою, якою бачив ii я, багато разiв, i вдень, i вночi, вони не вагались би.

Крол. Я тодi теж не вагався.

Росмер. О, нi, то було занадто очевидне, щоб сумнiватися. Я вже тобi оповiдав про ii нестриману, дику пристрасть – i як вона вимагала вiд мене того самого… О, той жах, що вона завдавала менi! А потiм отi безпiдставнi, жахливi докори, що вона робила сама собi останнiми роками.

Крол. Так, коли вона довiдалась, що нiколи не матиме дiтей.

Росмер. Ну, подумай же сам. Вiчно мучити, мордувати себе за те, в чому сама вона не винна! І пiсля цього хiба можна було вважати ii за нормальну?

Крол. Хм! Ти не пам’ятаеш, чи не було у тебе вдома книжок, що в них писалось про мету одруження за найновiшими поглядами нашого часу?

Росмер. Пригадую, що фрекен Вест позичила менi одну таку книжку. Адже iй, як тобi вiдомо, залишилась у спадщину книгозбiрня доктора. Але, любий Кроле, ти ж не думаеш, щоб ми могли бути такi необережнi й говорили з хворою про подiбнi речi? Запевняю тебе честю, що за нами немае жодноi такоi провини. Тут були виннi ii власнi хворi нерви, що довели до такого сумного кiнця.

Крол. Одно я можу, у всякiм разi, розповiсти тобi тепер. А саме, що бiдна, змучена Беата вкоротила собi вiку, щоб дати тобi змогу жити щасливим, вiльним життям, як тобi захочеться.

Росмер(встае наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?

Крол. Вислухай мене спокiйно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останнiй рiк свого життя вона приходила до мене двiчi, щоб звiрити менi свiй вiдчай i страх.

Росмер. За це саме?

Крол. Нi. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розiрвати з вiрою батькiв.

Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, е неможливе, Кроле! Цiлком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.

Крол. Чому?

Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся iз собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цiлковитим спокоем. Не думаю навiть, щоб Ребека…

Крол. Ребека?

Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю ii коротко Ребекою.

Крол. Я це вже помiтив.

Росмер. Тому то менi так незрозумiло, яким чином Беатi могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зi мною? Цього вона нiколи не казала. Нiколи, жодного слова.

Крол. Бiдолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.

Росмер. Чому ж ти цього не зробив?

Крол. Чи мiг я тодi хоч на хвилину сумнiватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подiбне обвинувачення проти такого чоловiка як ти! Потiм вона прийшла до мене знову, – щось через мiсяць пiсля того. Вона мала вже спокiйнiший вигляд. Але, коли вiдходила, вона сказала: тепер можна хутко сподiватися бiлого коня в Росмерсгольмi.

Росмер. Так, так. Бiлого коня – це вона так часто говорила.

Крол. І коли я спробував розвiяти ii сумнi думки, вона лише вiдповiдала: менi вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.

Росмер(майже в нестямi) Що це ти кажеш! Я… побратися з…

Крол. Це було в четвер пiсля полудня. В суботу ввечерi вона кинулася з мiстка у водоспад бiля млина.

Росмер. І ти, ти не попередив нас!

Крол. Ти ж сам знаеш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.

Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.

Крол. Я також це подумав. Але було вже запiзно.

Росмер. А чому ж ти не говорив про це потiм? Чому замовчав це все?

Крол. Нащо було менi приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще бiльше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.

Росмер. А чому тепер не вважаеш?

Крол. Хiба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своеi дитячоi вiри?

Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумiю. Це для мене найчуднiше за все на свiтi.

Крол. Найчуднiше, чи нi, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скiльки правди в ii другому обвинуваченнi? Себто в останньому.

Росмер. Обвинуваченнi? – Хiба ж це було обвинувачення?

Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона сказала, що iй треба вiдiйти геть. Для чого? Ну?

Росмер. Отже, для того хiба, щоб я мiг одружитися з Ребекою?

Крол. Вона висловилась не цiлком так. Беата висловилась iнакше. Вона сказала: Менi вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно одружитися з Ребекою.

Росмер(дивиться на нього деякий час, потiм пiдводиться). Тепер я зрозумiв тебе, Кроле.

Крол. Ну й що? Яку вiдповiдь ти даси менi?

Росмер(тихо й стримано). На таке щось нечуване? Єдиною належною вiдповiддю було б показати тобi на дверi.

Крол(пiдводиться). Гарно й чудово.

Росмер(стае перед ним). Тепер слухай. Бiльше року, – з того часу, як Беата померла, Ребека Вест i я живемо однi тут у Росмерсгольмi. Увесь цей час ти знав у чому Беата обвинувачувала нас. Але нiколи, нi разу я не помiчав, щоб ти був незадоволений з того, що Ребека й я живемо тут вкупi.

Крол. Я не знав до вчорашнього вечора, що тут живуть у купi чоловiк, що вiдступив вiд своеi вiри, та жiнка з вiльними поглядами

Росмер. А! Ти, виходить, не вiриш, що у людей, якi вiдпали вiд вiри та з вiльними поглядами не може бути чистого сумлiння. Ти не вiриш, що вони можуть мати почуття моральностi вiд природи!

Крол. Я не дуже то покладаюсь на подiбну моральнiсть, яка не мае корiння у вiрi та церквi.

Росмер. І це недовiр’я ти прикладаеш також до Ребеки й мене? До моiх стосункiв iз Ребекою?

Крол. Я не можу ради вас двох вiдкинути ту думку, що не може бути якоiсь широкоi безоднi мiж вiльними поглядами та, гм…

Росмер. Та чим?

Крол. …та вiльним коханням, коли ти, нарештi, хочеш це почути.

Росмер(стиха). І ти не посоромився сказати менi це! Тобi, хто знае мене ще з дитинства..

Крол. Саме тому. Я знаю, як легко ти пiдпадаеш пiд вплив тих людей, що з ними тобi доводиться мати дiло. А ця твоя Ребека… Ну, ця фрекен Вест, – ii ми, власне, далi й не знаемо. Коротко, Росмере, я не зрiкаюся тебе. А ти сам повинен силкуватися, щоб завчасно врятувати себе.

Росмер. Врятувати себе? Яким чином?



Мадам Гельсет виглядае з дверей лiворуч.



Росмер. Чого вам?

Гельсет. Менi треба покликати фрекен униз.

Росмер. Фрекен немае тут нагорi.

Гельсет. Так? (озираеться). От дивно (виходить).

Росмер. Ти сказав?

Крол. Слухай. Про те, що тут нишком робилося ще за життя Беати, – i що робиться тут тепер – я не хочу особливо допитуватися. Ти був такий глибоко нещасливий у своiм подружнiм життi. І цим можна до деякоi мiри тебе виправдати.

Росмер. Ах, як ти, властиво, мало мене знаеш!

Крол. Не перебивай мене. Я хочу тобi сказати ось що: якщо ти неодмiнно хочеш тягнути й далi оце спiльне життя з фрекен Вест, то все-таки треба, щоб ти принаймнi мовчав про свое вiдступництво вiд вiри, до якого вона тебе довела. Дозволь менi доказати! Дозволь менi сказати! Я кажу, коли вже до того дiйшло, то думай i вiр, як тобi хочеться, у якiм хочеш напрямку. Але тримай своi погляди про себе. Адже це чисто особиста справа. Немае жодноi потреби голосно кричати про це на цiлу краiну.

Росмер. Для мене це конче потрiбно, щоб вийти з цього фальшивого й неправдивого становища.

Крол. Але ж ти маеш обов’язки щодо своiх родових традицiй, Росмере! Запам’ятай це! Росмерсгольм завжди, з предковiчних часiв був огнищем доброчинностi та порядку – поваги до всього, що встановили й визнали найкращi члени громадянства. На всiй окрузi вiдбились погляди Росмерсгольму. Виникне сумний i шкiдливий заколот, як тiльки стане вiдомо, що ти сам порвав iз тим, що я називаю росмерiвською родовою традицiею.

Росмер. Дорогий Кроле, я не можу так дивитись на речi. Менi здаеться, що я маю на собi обов’язок внести хоч трохи свiтла й радостi сюди, де рiд Росмерiв уносив темряву та гнiт довгi, довгi часи.

Крол(дивиться суворо на нього). Так, це було б достойною метою для чоловiка, що ним кiнчаеться рiд. Залиш це. Це не пiдхожа для тебе робота. Твое призначення – тихе життя мирного дослiдника.

Росмер. Еге, дуже можливо. Але тепер я також хочу пристати до життьовоi боротьби, хоч раз.

Крол. Життьова боротьба, – знаеш ти, чим вона стане для тебе? Вона стане боротьбою на, життя чи смерть зо всiма твоiми приятелями.

Росмер(тихо). Вони ж не всi такi фанатики, як ти.

Крол. Ти, Росмере, довiрлива й недосвiдчена людина. Ти й не гадаеш, яка гроза скоiться над тобою.



Мадам Гельсет виглядае з дверей лiворуч.



Гельсет. Фрекен звелiла сказати.

Росмер. Що?

Гельсет. Там прийшов чоловiк, що дуже хоче поговорити з пастором.

Росмер. Може, той, що вчора ввечерi тут був?

Гельсет. Нi, цього звуть Мортенсгорд.

Росмер. Мортенсгорд!

Крол. Ага! Так он воно що! Так он як!

Росмер. Що вiн хоче вiд мене? Нащо ви його впустили?

Гельсет. Фрекен звелiла менi спитати, чи вiн може зайти до вас?

Росмер. Скажiть йому, що тут хтось е.

Крол(до мадам Гельсет). Просiть його, мадам, нехай заходить.



Мадам Гельсет виходить.



Крол (бере свiй капелюх). Я полишаю поле бою – тим часом. Але рiшучий бiй ще буде.

Росмер. Присягаюся тобi, Кроле, що я не маю жодноi справи з Мортенсгордом.

Крол. Я вже тобi не вiрю далi. Жодному слову. Нi в чому я не буду вже тобi вiрити пiсля цього. Тепер мiж нами буде вiйна, на ножах. Ми спробуемо зробити тебе нешкiдливим.

Росмер. О, Кроле, як глибоко, як низько ти впав тепер!

Крол. Я? І це кажеш ти! Згадай Беату!

Росмер. Ти знову вертаешся до цього?

Крол. Нi. Причину смертi Беати пiд млиновими лотоками ти мусиш знайти сам, у своему сумлiннi, якщо у тебе ще е щось подiбне до нього.



Педер Мортенсгорд увiходить тихо та скромно з дверей лiворуч. Це невеличкий чоловiк з рiдким рудуватим волоссям та бородою.



Крол(кидае на нього повний ненавистi погляд). Ну, отже, «Маяк», засвiчений i в Росмерсгольмi. (Застiбае свiй сюртук). Так, тепер у мене нема вже сумнiву, якого курсу триматися.

Мортенсгорд(жартома). «Маяк» буде завжди засвiчений, щоб освiтлювати ректоровi дорогу додому.

Крол. Еге, ви давно вже показали свое добре бажання. Щоправда, е одна заповiдь, що забороняе нам свiдчити на свого ближнього неправду.

Мортенсгорд. Ректоровi немае чого навчати мене заповiдей.

Крол. Навiть сьомоi?

Росмер. Крол!

Мортенсгорд. Якщо це потрiбно, то найбiльше личило б пасторовi.

Крол(з прихованою iронiею). Пасторовi? Авжеж, пастор Росмер найбiльш пiдходящий чоловiк для цього. На все добре, панове. (Вiн виходить i грюкае дверима).

Росмер(дивиться деякий час на дверi й говорить нiби про себе). Так, так, це так i мусить бути (обертаеться). Скажiть менi, будь ласка, п. Мортенсгорд, що завело вас до мене.

Мортенсгорд. Я, власне, шукав фрекен Вест. Я хотiв подякувати iй за гарного листа що я вчора одержав вiд неi.

Росмер. Я знаю, що вона писала до вас. Ви вже поговорили з нею?

Мортенсгорд. Так, трохи (злегка посмiхаючись). Я чув, що погляди де в чому змiнилися, тут у Росмерсгольмi.

Росмер. Моi погляди перемiнились багато де в чому. Я можу навiть сказати – у всьому.

Мортенсгорд. Це казала й вона, фрекен Вест. Тому вона й вирiшила, що я мушу пiти сюди нагору й поговорити трохи про це з пастором.

Росмер. Про що саме, пане Мортенсгорде?

Мортенсгорд. Чи не дозволите ви менi розказати в «Маяковi» про те, що вашi погляди змiнились та що ви тепер стоiте за волю думки та поступ?

Росмер. Ви можете це зробити. Я навiть прошу вас розказати про це.

Мортенсгорд. Так, це буде зроблено взавтра зранку. Це буде велика й важлива новина, що пастор Росмер iз Росмерсгольму гадае також боротися за освiтню справу в такому напрямку.

Росмер. Я не цiлком розумiю вас.

Мортенсгорд. Я кажу про те, що наша партiя одержуе велику моральну пiдтримку кожний раз, коли до нас пристае поважна, вiруюча людина.

Росмер(трохи здивований). Ви, виходить, не знаете? Фрекен Вест не сказала ще?

Мортенсгорд. Чого, пане пасторе? Фрекен дуже поспiшала кудись. Вона сказала менi пiти сюди нагору й почути решту вiд вас самих.

Росмер. Ну, так я кажу вам, що я вже звiльнився цiлком. У всiх вiдносинах. Я стою тепер далеко вiд усього, чому навчае церква. Цi речi вже не торкають мене.

Мортенсгорд(дивиться на нього, дуже вражений). Нi, якби мiсяць упав на землю, то я не був би бiльш здивований! Сам пастор зрiкаеться!

Росмер. Я дiйшов до того, до чого ви давно вже прийшли. Про це ви також можете сповiстити в «Маяковi».

Мортенсгорд. І про це? Нi, дорогий пане пасторе. Вибачте менi, – але краще було б цього не торкатися.

Росмер. Не торкатись цього?

Мортенсгорд. На перший раз, спочатку, я гадаю.

Росмер. Я не розумiю.

Мортенсгорд. Так от, бачите, пане пасторе. Вам напевно, я так гадаю, ще не досить вiдомi всi обставини, як менi. Але, коли ви тепер хочете перейти до лiбералiв, i коли ви, як менi казала фрекен Вест, хочете взяти участь у визвольному руховi, то ви, безперечно, робите це з бажанням принести як можна бiльше корнети i лiберальному напрямковi i визвольному руховi.

Росмер. Авжеж, я щиро цього бажаю.

Мортенсгорд. Ну от, так я хочу сказати вам, пане пасторе, що досить вам виступити одверто з заявою про свое вiдступництво вiд церкви, як ви цим на довгий час зв’яжете собi руки.

Росмер. Ви так гадаете?

Мортенсгорд. Так. Можете бути певнi, що в такий спосiб ви небагато тут досягнете. І, крiм того, вiльнодумних людей ми маемо досить, пане пасторе. Я навiть сказав би, що ми маемо занадто багато людей подiбного роду. Наша партiя потребуе християнських елементiв, – таких, що iх усi поважали б. От кого нам дуже бракуе! А тому було б краще, якби ви промовчали про все, до чого стороннiм людям немае жодного дiла. Отака моя думка.

Росмер. От як. Ви, значить, не одважитесь мати зо мною справу, коли я одверто признаюсь у вiровiдступництвi?

Мортенсгорд(хитаючи головою). Я гадаю, що так треба. Останнiм часом я взяв собi за правило не пiдтримувати нiкого й нiчого, що йде проти церкви.

Росмер. Хiба ви самi останнiм часом повернулись до церковноi лiги?

Мортенсгорд. Це була вже моя справа.

Росмер. А, он що виходить. Так, тепер я розумiю вас.

Мортенсгорд. Пане пасторе, не забувайте, що я, зокрема я, не маю повноi волi чину.

Росмер. Що ж вас зв’язуе?

Мортенсгорд. Мене зв’язуе те, що я людина заплямована.

Росмер. А, он що!

Мортенсгорд. Заплямована людина, пане пасторе. Це повиннi пам’ятати зокрема й ви. Бо найперше й найгiрше заплямували мене ви.

Росмер. Якби я на той час тримався тих поглядiв, що я зараз iх тримаюсь, то я поставився б обережнiше до вашоi провини.

Мортенсгорд. Я теж так гадаю. Але тепер уже пiзно. Ви заплямували мене раз назавжди. Заплямували на цiле життя. Та ви певно не цiлком вiдчуваете, що значить така рiч. Але тепер ви, можливо, дуже швидко самi вiдчуете таку муку, пане пасторе.

Росмер. Я?

Мортенсгорд. Еге. Чи ви, може гадаете, що Ректор Крол i його гурток пробачить вам розрив з ними? А «Повiтовий Вiсник» тепер, кажуть, мае бути ще гострiший. Цiлком можливо, що й ви станете теж заплямованою людиною.

Росмер. Я почуваю себе бездоганним у своiх особистих вiдносинах, пане Мортенсгорд. Мое поводження не дае зачiпки для нападiв.

Мортенсгорд(з лукавою посмiшкою). Смiливо сказано, пане пасторе.

Росмер. Дуже можливо. Але я маю право так смiливо говорити.

Мортенсгорд. Навiть, якби ви дослiдили свою поведiнку так же грунтовно, як колись дослiдили мою?

Росмер. Ви кажете це так дивно. Ви щось хочете цим сказати? Щось певне?

Мортенсгорд. Еге, Це цiлком певна рiч. Лише одна-едина. Але якби про неi довiдались супротивники – було б досить погано.

Росмер. Може, ви будете такi ласкавi й скажете менi, про що йдеться?

Мортенсгорд. Хiба пастор не може догадатись про це сам?

Росмер. Нi, зовсiм. Нi в який спосiб.

Мортенсгорд. Так-так, то я вже скажу про це докладнiше. У мене переховуеться один чудний лист, написаний тут у Росмерсгольмi.

Росмер. Ви кажете про листа фрекен Вест? Хiба вiн такий чудний?

Мортенсгорд. Нi, цей лист не чудний. Але я колись одержав iншого листа звiдси, з вашого двору.

Росмер. Також вiд фрекен Вест?

Мортенсгорд. Нi, пане пасторе.

Росмер. Ну, вiд кого ж? Вiд кого?

Мортенсгорд. Вiд небiжчицi – вашоi дружини.

Росмер. Вiд моеi дружини. Ви одержали якогось листа вiд моеi дружини?

Мортенсгорд. Так, одержав.

Росмер. Коли?

Мортенсгорд. Це було в останнiй рiк життя покiйноi дружини. Тепер буде рокiв iз пiвтора тому. І саме той лист е такий чудний.

Росмер. Ви ж, напевне, знаете, що моя дружина була психiчно хвора в той час?

Мортенсгорд. Так; я знаю, що дехто так про неi думав. Але я не гадаю, щоб це хтось помiтив з ii листа. Коли я кажу, що той лист чудний, то маю щось зовсiм iнше на думцi.

Росмер. Про що ж надумалася написати вам моя бiдолашна жiнка?

Мортенсгорд. Лист у мене вдома. Вона починае спершу про те, що вона живе у великому жаху й тривозi. Тут, у цих краях, так багато злих людей, пише вона, i цi люди тiльки й думають про те, щоб зробити вам шкоду та неприемнiсть.

Росмер. Менi?

Мортенсгорд. Еге, так вона писала. А далi йде найдивнiше. Чи треба менi сказати вам це, пане пасторе?

Росмер. Так, безперечно. Все кажiть. Не крийтесь.

Мортенсгорд. Небiжчиця ваша дружина просила й благала мене бути великодушним. Їй вiдомо, пише вона, що мене звiльнили з посади вчителя через пастора, щоб я за це не мстився.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250461) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Як вам завгодно, пане докторе.




2


Врештi.




3


Мiж нами.




4


Ласун, гурман.