Книга - Кар’єра Никодима Дизми

Кар’ера Никодима Дизми
Тадеуш Доленга-Мостович


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Вiдомий класик польськоi лiтератури Тадеуш Доленга-Мостович (1898—1939) – автор шiстнадцяти романiв, вiсiм з яких були екранiзованi. Серед них – «Знахар», «Три серця» i «Кар'ера Никодима Дизми» – перший роман письменника, який побачив свiт у 1932 роцi й мав сенсацiйний успiх. Саме вiн принiс авторовi заслужену славу майстра психологiчноi драми.

Варшава, двадцятi роки минулого столiття. 32-рiчний чоловiк приiздить iз провiнцiйного мiстечка до столицi. Що потрiбно, аби добитися успiху в життi й полiтицi? Розум? Освiта? Чеснiсть? На жаль, нi. Никодим Дизма – шахрай, ледар, нездара – став видатним державним дiячем, не доклавши жодних зусиль. Чи може таке бути? Виявляеться, може. Майже всi персонажi романа мали реальних прототипiв. Вiн i сьогоднi в Польщi належить до найпопулярнiших творiв. Блискуче описанi автором подii також мають багато спiльного iз сучасним життям в Украiнi.





ДОЛЕНГА-МОСТОВИЧ Тадеуш

КАР’ЄРА НИКОДИМА ДИЗМИ





Роздiл 1


Власник ресторану подав знак таперовi, i танго перервалося на пiвтактi. Пара танцiвникiв зупинилася посеред порожнього майданчика.

– Ну що, пане директоре? – запитала худа блондинка, звiльняючись з обiймiв партнера i пiдходячи до столика, на який спирався товстий чоловiк зi спiтнiлим обличчям.

Власник знизав плечима.

– Не пiдходить? – кинула блондинка.

– Звiсно, нi. Геть незграбний. Нi з очей, нi з плечей…

Пiдiйшов i танцiвник.

Блондинка уважно поглянула на його добряче поношений одяг, рiдкувате волосся кольору волоського горiха, трохи кучеряве i роздiлене посерединi, вузький рот та випнуту нижню щелепу.

– А ви вже ранiше десь танцювали?

– Та нi… Тобто так, танцював, тiльки у вузькому колi. Навiть казали, що непогано…

– І де? – байдуже спитав власник ресторану.

Кандидат на партнера у танцях обвiв сумним поглядом порожню залу.

– У своiх краях, у Лисковi.

Товстун розсмiявся:

– Варшава, шановний, це не Лискiв. Тут треба елегантно, з шиком, з фасоном. Я щиро скажу: ви не пiдходите. Краще шукайте iншоi роботи.

Вiн розвернувся на каблуках i пiшов до буфету. Блондинка побiгла в гардероб. Тапер закривав фортепiано.

Кандидат на танцiвника лiниво перекинув через плече плащ, натягнув на лоба капелюха i попрямував до дверей. Повз нього пройшов хлопчина-служник iз тацею тартинок, у носа вдарив смаковитий запах кухнi.

Вулицю заливав гарячий потiк сонячного промiння. Наближався полудень. Людей було небагато. Повiльно рушив у бiк Лазенок[1 - Королiвськi Лазенки – парк у центрi Варшави (тут i далi – прим. перекладача).]. На розi Пенькноi[2 - Пенькна – вулиця у центрi Варшави.] затримався, полiз до кишенi жилетки i виловив монету.

«Остання», – подумав.

Пiдiйшов до тютюнового кiоску.

– Два грандпрiкси[3 - Грандпрiкси – розмовна назва популярних дешевих цигарок у довоеннiй Польщi.].

Вiн перелiчив решту i бездумно став на трамвайнiй зупинцi. Якийсь дiдусь, пiдпертий кийком, кинув на нього мутний погляд. Елегантна панi з кiльканадцятьма пакунками раз по раз виглядала трамвай.

Бiля нього, нетерпляче крутячись, чекав хлопець iз книжкою пiд пахвою. Власне, то була не книжка, а папка, оправлена сiрим полотном; коли хлопець став у профiль, було видно стос листiв i краi карток для пiдпису одержувачiв кореспонденцii.

Поглядаючи на хлопця, вiн пригадав, що подiбну папку носив сам, коли був кур’ером у нотарiуса Вiндера, ще до вiйни[4 - Перша свiтова вiйна.], до того, як став поштовим службовцем у Лисковi. Тiльки нотарiус завжди користувався синiми конвертами, а цi були бiлi.

Пiд’iхала «дев’ятка», i хлопець заскочив на задню платформу, не дочекавшись, поки трамвай зупиниться, при цьому зачепивши папкою поручень так, що всi листи розсипались.

«Мае щастя щеня, що сьогоднi сухо», – подумав кандидат у танцiвники, дивлячись на хлопця, що збирав листи. Трамвай рушив, i один лист iзслизнув зi сходинки та впав на дорогу. Кандидат пiдняв бiлий конверт i почав махати ним услiд трамваю. Але хлопець був так зайнятий збиранням решти листiв, що цього не зауважив.

То був вишуканий конверт з паперу ручноi роботи з калiграфiчно виведеною адресою:

Вельмишановному пану головi Артуру Раковецькому, алея Уяздовська, 7[5 - Будинок за цiею адресою до вiйни належав Радi мiнiстрiв.].

Всерединi (конверт не був заклеений) лежала не менш вишукана картка, складена вдвое. З одного боку щось було надруковано французькою, з iншого, скорiш за все, те саме, польською:

Голова Ради мiнiстрiв мае честь ласкаво запросити вельмишановного пана взяти участь у раутi з нагоди приiзду його високоповажностi канцлера Австрiйськоi Республiки, який вiдбудеться 15 липня о 8-й годинi вечора в салонах першого поверху готелю «Європейський».

Внизу маленькими буквами додано:

Фрак, ордени.

Прочитав ще раз адресу: алея Уяздовська, 7.

Вiднести? Може, дадуть злотий чи два?.. Спробувати не зашкодить. Номер 7 – за кiлька крокiв звiдси.

У списку мешканцiв будинку напроти прiзвища А. Раковецького стояв номер квартири 3 на першому поверсi. Пiднявшись сходами, подзвонив раз, другий. Врештi знайшов консьержа, який сказав, що пан голова поiхав за кордон.

– Чорт!

Знизавши плечима, тримаючи в руцi листа, вiн рушив додому. Минуло бiльш нiж пiвгодини, поки вiн дiстався вулицi Луцькоi. Скрипучими дерев’яними сходами пiднявся на четвертий поверх i повернув клямку.

У носа вдарило задухою тiсноi кiмнати, запахом смаженоi цибулi, пригорiлого смальцю i смородом мокрих пелюшок. З кутка пролунав жiночий голос:

– Зачиняйте дверi, бо протяг, ще менi дитину застудите.

Вiн щось буркнув собi пiд нiс, зняв капелюха, повiсив пальто на цвях i сiв бiля вiкна.

– Що там у вас, знову нiчого не знайшли?..

– Знову…

– Ой, пане Дизмо, ви даремно брукiвку збиваете, я ж вам казала. У селi, в провiнцii хлiб легше здобути. Одне слово – селяни.

Вiн нiчого не вiдповiв. Третiй мiсяць без роботи, вiдколи закрили бар «Пiд слоном» на вулицi Панськiй, де заробляв своi п’ять злотих на день i вечерю, граючи на мандолiнi. Правда, пiзнiше на бiржi працi йому дали роботу на будiвництвi залiзницi, але Дизма нi з iнженером, нi з майстром, нi з робiтниками не знаходив спiльноi мови, i через два тижнi його попросили. А в Лисковi…

Жiнка, певно, думала про те саме, бо спитала:

– Пане Дизмо, а не краще вам повернутись у своi краi, до родини? Завжди щось там для вас знайдуть.

– Я вже вам казав, що нiякоi родини не маю.

– Повмирали?

– Повмирали.

Валентиниха закiнчила чистити картоплю i, ставлячи казанок на вогонь, знову почала:

– Тут, у Варшавi, люди iншi, й роботи немае. Мiй тiльки три днi на тиждень працюе, ледве на харчi вистачае, а iхнiй директор, той Пурмантер, чи як там його, каже, що взагалi закриють фабрику, бо прибутку нема. Якби не Манька, то не було б чим i за хату заплатити. Дiвчина тяжко працюе, i все намарно. Хiба гостя двiчi за тиждень зловить…

– Нехай вважае, – перебив Дизма, – бо як ii зловлять без книжечки… Тодi…

Валентиниха переповила дитину i розвiсила над плитою мокрi пелюшки.

– Що ви каркаете! – кинула вона роздратовано. – На себе краще дивiться. І так вже три тижнi не платите, тiльки мiсце займаете. Теж менi квартирант.

– Заплачу, – буркнув Дизма.

– Заплатите чи нi, але п’ятнадцять злотих, то i так майже задарма. Та й вони на дорозi не валяються. А ви хоч за яку роботу беретеся, то одразу ж вас звiльняють…

– Хто вам це сказав?

– Овва, великий секрет! Ви ж самi Маньцi розказували.

Запанувала тиша.

Дизма повернувся до вiкна i подивився на обдертi стiни подвiр’я. Справдi, його переслiдувала якась невдача. Нiде не мiг собi нагрiти мiсця. З гiмназii його вигнали вже з четвертого класу за неслухнянiсть i лiнощi. Нотарiус Вiндер тримав його довше. Може, тому, що малий Никодим Дизма трохи знав нiмецьку – розумiв, куди його посилають. Пiзнiше – служба на поштi, жалюгiдна платня i вiчнi докори начальника.

Вiйна, три роки служби в обозi батальйону зв’язку i едине пiдвищення – до ефрейтора. Знову пошта в Лисковi, поки не скоротили. Через ксьондза влаштувався у бiблiотеку, але й тут ледь перезимував, бо вже у квiтнi виявилося, що не вмiе тримати полицi з книжками у належному порядку.

Зрештою, у бiблiотецi було найцiкавiше…

Роздуми Дизми перервали гудки фабрик на околицi. Валентиниха заходилася бiля столу. Побачивши це, Дизма встав i вийшов.

Хоч i болiли ноги, вiн бездумно блукав розпеченими сонцем вулицями. Залишатися в помешканнi i вислуховувати уiдливi зауваження Бартека i кепкування Маньки, а тим бiльше дивитися, як вони iдять, було йому понад силу. Адже сам вже другий день не мав i крихти в ротi. Тiльки курив, витрачаючи на цигарки останнi грошi.

Проходячи повз ковбасну крамницю, затримав подих – таким нестерпним був для нього запах вудженини. Дизма намагався не заглядати у вiтрини продуктових крамниць, та голод дошкуляв.

Никодим Дизма чiтко усвiдомлював, що не мае жодних перспектив.

Чи це його хвилювало? Анiтрохи. Никодим Дизма, на щастя, був не здатний до уяви. Його передбачення i плани не сягали далi найближчих днiв, i, оскiльки минулий тиждень вiн прожив завдяки проданому годинниковi, то й наступний мiг би прожити, продавши фрак i лаковi туфлi.

Так, той одяг i взуття коштували йому чималих обмежень i жертв. Правду кажучи, вiн сподiвався на легку кар’еру танцiвника-партнера у ресторанi i на радикальне полiпшення жалюгiдного матерiального становища. Однак тепер, пiсля багаторазових спроб, переконавшись, що на танцiвника його нiхто не вiзьме, без болю попрощався з цим чудовим одягом.

Наближалася шоста. Прийнявши остаточне рiшення, вiн повернув до дому.

У помешканнi була тiльки Манька, тендiтна брюнетка з нервовими рухами. Напевно, збиралась кудись сьогоднi увечерi, бо сидiла бiля вiкна i малювалась. Вона сидiла на валiзi, Дизма став у кутку.

Дiвчина заговорила першою:

– Нехай пан вiдвернеться, я буду перевдягатися.

– Я не дивлюся.

– От i добре, бо вiд оскоми зуби псуються.

Вилаявся. Дiвчина усмiхнулась i зняла сукню. Никодим зовсiм не звертав на неi уваги, хiба що дратувала вона його все бiльше. З великим задоволенням закрив би iй рота i викинув за дверi. Вона набридала йому постiйно, завзято i з якоюсь незрозумiлою пристрастю. Це не ображало його чоловiчоi гiдностi, бо життя не дало умов, у яких вона могла б виникнути. Це навiть не зачiпало його людськоi гiдностi, якоi вiн нiколи не мав у достатку, i в цьому разi не вiдчував жодноi соцiальноi рiзницi мiж собою, безробiтним «творчим працiвником», i цiею дiвчиною. Просто з нього було вже досить.

Тимчасом Манька вдягнулася, накинула на плечi хустку i, ставши перед Дизмою, вишкiрила великi бiлi зуби.

– Ну, гарна дiвчина?

– Йди до бiса! – випалив вiн зi злiстю.

Вона взяла його двома пальцями за пiдборiддя, але швидко вiдскочила, коли Дизма вдарив ii по руцi.

– У, гадина, – зашипiла вона, – наволоч, голодранець… Ще й битися будеш?! Волоцюга…

Говорила ще довго, та Дизма не слухав. Почав вiдкривати валiзу, а в думках рахував, що за костюм дадуть десь п’ятдесят злотих. На Керцелаку[6 - Найбiльша барахолка довоенноi Варшави.] вiн платив сiмдесят. На туфлях також доведеться втратити вiсiм, а може, й цiлих десять злотих.

Несамовито заверещала дитина: за хвилину вiд сусiдки прибiгла Валентиниха. Аж тодi Манька, скiнчивши свою тираду, вийшла, грюкнувши дверима.

Никодим Дизма вiдкрив чемодан i вийняв костюм.

– Ого, – усмiхнулася Валентиниха. – Пан на бал збираеться чи на весiлля?

Дизма не вiдповiв. Вiн старанно склав штани, жилетку, фрак, загорнув пакунок у газету i попросив мотузку. Повернувся i чоловiк Валентинихи, жiнка взялася розiгрiвати картоплю на вечерю, i помешкання знову наповнилося запахом смаженого смальцю.

– Пане Дизмо, – запитав Валентин, – ви йдете на Керцелак?

– На Керцелак.

– Але ж сьогоднi субота, евреiв немае, а своi рiдко купують. Та й то за невеликi грошi.

Смалець зашкварчав на пательнi, Никодим голосно ковтнув слину.

– Хай буде за малi.

Раптом згадав, що ще не передивився кишенi пiджака. Швидко розгорнув пакунок. Так i е, у штанах був скляний мундштук, а у фраку носовичок. Взяв знайденi предмети i поклав до кишенi пiджака. Одночасно намацав ще щось незнайоме. Якийсь картон… Ага, це той лист-запрошення.

Ще раз витягнув з конверта i перечитав. З самого низу несподiвано вдарив у його свiдомiсть дрiбний шрифт: Фрак – ордени.

Кинув оком на фрак. Бенкет… Їжа, багато iжi, ще й задурно…

«Я дурень», – подумав вiн, однак знову уважно перечитав запрошення: 15 липня цього року о 8-й годинi вечора.

Вiн не мiг вiдiгнати цi думки.

– Пане Валентине, сьогоднi п’ятнадцяте? – запитав вiн.

– Так, п’ятнадцяте.

– А котра година буде?

– Буде i десята, але зараз сьома.

Дизма на хвилину завмер.

«Та що менi зроблять? – подумав вiн. – Ну, викинуть за дверi. Зрештою, там буде стiльки людей…»

Узяв приладдя до голiння й почав перевдягатися.

Працюючи в повiтовiй бiблiотецi, довгими пообiднiми годинами, коли зовсiм не було роботи, вiн почитував книжки. Частенько траплялися описи балiв та прийомiв, органiзованих рiзними графами й мiнiстрами. Вiн знав – якщо книжки писали правду, – що на таких великих прийомах зазвичай бувае багато людей, не знайомих мiж собою, тож йому мае вдатися цей ризикований намiр. Особливо якщо не буде надто видiлятися серед гостей.

Родина Бартекiв сидiла за столом i iла картоплю, запиваючи чаем.

«Їжа, багато iжi, – думав Дизма, – м’ясо, хлiб, риба…»

Вмившись над умивальником, вiн розчесав скуйовджене волосся i одягнув накрохмалену сорочку.

– Таки на весiлля йде, – сказала Валентиниха. Їi чоловiк глянув на квартиранта i буркнув:

– Що нам до того.

Дизма ледве застiбнув тугий комiрець, зав’язав галстук i одягнув фрак.

– Їжа, багато iжi, – шепотiв.

– Що ви кажете?

– Нiчого, до побачення.

Повiльно зiйшов по сходах, застiбаючи габардиновий плащ.

Пiд найближчим лiхтарем ще раз передивився запрошення i констатував, що там не було iменi адресата. Сховав його до кишенi, а конверт порвав i викинув геть.

Вiн ще слабо орiентувався у мiстi i, хвилину вагаючись, зрештою вирiшив iти знайомою дорогою. Повернув на Залiзну, на розi Холодноi звернув у бiк костелу. Звiдти вже було видно Електоральну та Банкову площу.

На вулицях кипiло вечiрне життя робiтничих кварталiв. З шинкiв лунали хриплi звуки гармонi, брудними тротуарами вешталися групи пiдлiткiв i молодих робiтникiв у розстiбнутих пiджаках i без комiрцiв. Дiвчата по трое, по четверо, взявшись пiд руки, хихотiли й пошепки перемовлялися. Старшi жiнки з дiтьми на руках стояли бiля ворiт або сидiли на винесених з помешкань табуретах.

«Субота», – подумав Дизма.

На Електоральнiй теж юрба: евреi, якi святкували шабат, заполонили не тiльки тротуари, а й вулицю. Коли вiн дiйшов до Театральноi площi, годинник на ратушi показував уже п’ять по восьмiй. Пiддавши ходу, вже за хвилину був перед готелем.

Вiн бачив, як раз за разом заiжджають блискучi автомобiлi, як виходять з них елегантнi люди, зодягненi в хутро, незважаючи на спеку.

Вiн почувався невпевнено.

Чи зможе вiн загубитися серед них?..

Голод, однак, перемiг. Наiстися, будь-якою цiною поiсти! Нехай собi потiм викидають за дверi. Корона з голови не спаде.

Стиснувши зуби, вiн зайшов.

Поки розглядався, лакей забрав його пальто i капелюх, а якийсь гречний пан поштиво провiв його аж до дверей зали i навiть, уклонившись, iх вiдчинив.

Перед очима Никодима Дизми постала величезна бiла зала, чорнi плями фракiв, розкiшнi вечiрнi туалети дам. Аромати дорогих парфумiв i гвалт голосiв трохи одурманили його.

Вiн завмер бiля дверей, коли раптом зауважив перед собою пана, що поштиво вклонявся, i його витягнуту руку. Машинально подав свою.

– Дозвольте представитись, Антоневський, особистий секретар прем’ера. Дозвольте вiд iменi пана прем’ера подякувати за те, що зробили нам ласку прибути сьогоднi. Будь ласка, пригощайтесь, ось закуски.

Вiн не закiнчив i пiдбiг до двох худих чоловiкiв, якi тiльки-но увiйшли.

Никодим Дизма витер пiт з чола.

– Дякувати Боговi! Тiльки тепер смiливiше…

Швидко опанувавши себе, вiн почав розглядатися довкола i вивчати ситуацiю. Зауважив, що навколо панi i панове iдять, стоячи з тарiлками в руках, або сидять за невеликими столиками. Вирiшив стримати голод, щоб подивитися, як поводяться iншi. Стiл був заставлений якимись незвичайними наiдками, яких ще нiколи не бачив. З великою радiстю схопив би якусь iз тих тарiлок i з’iв би усе, що на нiй, десь у кутку. Однак тримав себе в руках, спостерiгав.

Нарештi наважився i почав шукати очима тарiлку. Коли знайшов i виделку, то наклав собi багато якогось салату i шматок паштету. Мав повний рот слини. Вiн просто не мiг вiдiрвати очей вiд тарiлки. Раптом, обернувшись, щоб знайти собi краще мiсце, вiдчув досить сильний удар у лiкоть. Тарiлка вилетiла з рук i розбилась об пiдлогу.

Дизму охопила злiсть. Перед його носом безцеремонно пропихався якийсь товстий пан, який навiть не вважав за потрiбне повернутися i вибачитися за свою незграбнiсть. Якби Дизма мiг опанувати себе, вiн би проiгнорував його рух. Зараз же знав тiльки одне: той грубий вибив йому з рук iжу.

Двома стрибками наздогнав свого кривдника i з усiеi сили схопив за лiкоть.

– Вважайте, чорти б вас побрали, ви менi вибили тарiлку з рук! – кинув йому просто в обличчя.

Очi товстуна свiтилися небувалим подивом, навiть переляком. Вiн подивився на пiдлогу i, сконфузившись, став вибачатися.

Навкруги все принишкло. Пiдскочив офiцiант, прибрав скалки, а iнший подав Дизмi нову тарiлку.

Ще не розумiючи, що вiн зробив, Дизма почав знову накладати собi той самий салат. І лише вiдiйшовши вбiк i трохи заспокоiвшись, раптом зрозумiв, що його кожноi митi можуть викинути геть. Тодi вiн став ковтати не розжувавши, щоб з’iсти бiльше.

Тим часом зала наповнювалася гостями, i Дизма з полегшенням переконався, що нiхто на нього не звертае уваги. Це його пiдбадьорило, i вiн знову наповнив свою тарiлку. Виявивши бiля себе пiднос з налитими чарками, випив двi, одну за одною, i вiдчув себе впевненiше. Потягнувшись за третьою, з подивом помiтив, як пiднята чиеюсь рукою сусiдня чарка злегка цокаеться в його власну. Водночас до нього долинуло:

– Можна з вами випити?

Поряд стояв високий брюнет у мундирi полковника i якось двозначно посмiхався.

Вони пiднесли чарки i випили. Полковник простягнув руку.

– Вареда.

– Дизма, – луною вiдгукнувся Никодим i потиснув руку.

– Вiтаю, – нахилився до Дизми полковник. – Добряче ви втерли носа тому Терковському. Я все бачив.

Дизма почервонiв.

– Ну, – подумав вiн, – зараз цей мене виставить. Але як делiкатно пiдбираеться!..

– Ха-ха, – тихо засмiявся полковник Вареда, – ще i зараз кров закипае при самiй думцi про цього телепня. – Вiтаю, пане… Дизма. Терковський давно не отримував такого уроку. Ваше здоров’я!

Випили ще по однiй, i тут Дизма зрозумiв, що мiж отим товстуном Терковським i полковником живе якась неприязнь.

– Дурницi! – шкода тiльки… того… салату i тарiлочки.

Вареда розреготався.

– Жартуете! Я бачу, ви дотепний чоловiк, пане Дизмо! Ваше здоров’я!

– Знаете що, – додав вiн, ставлячи чарку на пiднос, – адже це чудовий анекдот: Терковський – то дурницi, тiльки шкода салату!

Полковник був у захватi i реготав без упину. Разом з ним смiявся i Дизма з бутербродом у ротi, хоча й не мiг зметикувати, чому, власне, так тiшиться полковник.

Вареда почастував Дизму цигаркою, i вони вiдiйшли до вiкна. Щойно встигли запалити цигарки, як до них наблизився невисокий свiтловолосий, сивуватий чоловiк зi стрiмкими рухами i скляними очима.

– Вацеку! – крикнув вiн. – Почастуй цигаркою. Забув своi.

Полковник знову вийняв срiбний портсигар.

– Прошу. Дозволь вiдрекомендувати: пан Дизма, пан мiнiстр Яшунський.

Дизма усерединi весь зiщулився. Нiколи в життi вiн не бачив живого мiнiстра. Коли в Лисковi у поштовiй конторi говорили про мiнiстра, то в цьому словi було щось таке нереальне i абстрактне, щось таке невимовно далеке й недосяжне… Вiн шанобливо потиснув простягнуту руку.

– Уяви тiльки, – заговорив полковник, – пан Дизма щойно мав iнцидент з цим телепнем Терковським.

– А! Це ви? Що ти кажеш! – пожвавiшав мiнiстр. – Чув, чув. Ну-ну!

– Бiльше того, зауваж, – вiв далi полковник, – коли я привiтав пана Дизму, вiн менi на це: «Терковський – то дурницi, тiльки шкода салату!» Уявляеш, салату!

Обое розреготалися, а Дизма мимоволi iм пiдтакував. Несподiвано мiнiстр замовк i значущо промовив:

– Доля самовпевнених вискочнiв. Лiзе вiдчайдушно, худоба, поки його не пошлють до дiдька, i тут виявляеться, що вiн не вартуе i…

– Салату! – пiдхопив полковник Вареда. Усi знову розреготалися, а мiнiстр, узявши Дизму пiд руку, весело сказав:

– Хай там як, пане Дизмо, щиро вiтаю. Щиро. Якби у нашiй краiнi було бiльше таких людей, як ви, любий друже, якi нiкому не дають наплювати в кашу, нам би iнакше велося. Нам потрiбнi сильнi люди.

Пiдiйшло ще кiлька чоловiкiв. Почалася спiльна розмова. Никодим Дизма заспокоiвся. Наповнений шлунок i випитий коньяк зняли нервову напругу. Спочатку йому здавалося, що його приймають за когось iншого, можливо, однофамiльця (хто знае, а раптом тут, у Варшавi, е якийсь родич?); потiм дiйшов висновку, що усi просто вважають його своiм тому, що вiн вилаяв якогось Терковського. Хто це, той Терковський? Теж, напевно, якесь цабе.

З огляду на ситуацiю Дизма вирiшив, що найбезпечнiше було б зараз пiти. Особливо його непокоiв лiтнiй пан, який стояв неподалiк i уважно спостерiгав за ним. Вiн навiть робив деякi маневри, щоб зазирнути Дизмi в очi.

– От чорт! Що той старий вiд мене хоче?

Вiдповiдь не забарилася. Лiтнiй пан зупинив офiцiанта, який проходив повз нього, i сказав йому кiлька слiв, киваючи на Дизму. Офiцiант вклонився i пiдiйшов до Дизми.

– Цей пан просить вас на хвилиночку.

Виходу не було. Про втечу не могло бути й мови. Никодим зробив три кроки вперед i похмуро глянув на сивого пана. Але той широко посмiхнувся i квапливо защебетав улесливим голосом:

– Дуже, дуже перепрошую, ласкавий пане, але, якщо не помиляюся, я мав честь торiк познайомитися з вами на з’iздi промисловцiв у Краковi. Не пам’ятаете? У квiтнi? Леон Куницький.

Вiн говорив дуже швидко i трохи шепелявив. Маленька нервова рука наполегливо потягнулася до Дизми.

– Леон Куницький!

– Никодим Дизма. Але, пане, ви помиляетесь, я у Краковi нiколи не був. Ви, певно, мене з кимось сплутали.

Старий став вибачатися, виправдовуватися i так швидко заторохтiв, що Дизма ледве мiг зрозумiти, про що йдеться.

– Так-так, зрозумiло, старi очi бачать погано, неуважнiсть, прошу пробачення, але все одно дуже радий, я тут майже нiкого не знаю, немае з ким перекинутися слiвцем, а менi потрiбно вирiшити зараз одну справу, ось i я попросив знайомого дiстати запрошення, та хiба сам впораешся, коли ти старий…

Я навiть зрадiв, – не вгавав старший пан, – так, зрадiв, коли зустрiв вас i побачив, що ви у таких близьких стосунках з нашим вельмишановним паном мiнiстром землеробства, бо, думаю собi, знайомий зробить менi послугу i представить ласкаво мене пановi мiнiстровi Яшунському. Але ще раз дуже, дуже вибачаюся!

– Нема за що.

– О, нi, нi, я вiдiрвав вас вiд приемноi бесiди з самим паном мiнiстром, але, бачите, я провiнцiал, прошу я вас, вельмишановний пане, у нас в селi без церемонiй, все просто…

– Ото понесло, – подумав Дизма.

– Ще раз вибачайте, – шепелявив старий, – але, зi свого боку, чи не могли б ви зробити старому послугу, вам то нiчого не вартуе.

– Яку послугу? – здивувався Дизма.

– О, я не нав’язуюся, але якби ви, скажiмо, побажали представити мене пановi мiнiстровi, то вiдразу вiн сприйняв би мене iнакше, бо це була б дружня рекомендацiя.

– Дружня? – щиро здивувався Дизма.

– Хе-хе-хе, шановний пане, не вiдпирайтесь. Я на власнi вуха чув вашу розмову з паном мiнiстром, хоч я й старий i пiдслiпуватий, але слух у мене чудовий. Ручаюся, якщо ви представите мене… скажете, наприклад, пановi мiнiстровi: «Дорогий пане мiнiстре, дозвольте менi представити мого доброго знайомого Леона Куницького!..» – О! Це буде вже зовсiм iнша рiч!..

– Та що ви, пане ! – запротестував Дизма.

– Я не нав’язуюся, не нав’язуюся, хе-хе-хе, але був би стократ, ну, вельми пановi вдячний, що це вам коштуе?

Дверi до сусiдньоi зали вiдчинилися. Гостi заворушилися i зiбралися бiля входу. Мiнiстр Яшунський з iще двома панами, минаючи Дизму з Куницьким, посмiхнувся до Дизми i сказав своiм супутникам:

– Ось герой сьогоднiшнього вечора. Пiдштовхнувши Дизму, Куницький зiгнувся в поклонi. Не маючи iншоi нагоди, Дизма машинально випалив:

– Дозвольте, пане мiнiстре, представити вам пана Куницького, мого старого доброго знайомого.

На обличчi мiнiстра вiдбилося здивування. Не встиг вiн навiть рота вiдкрити, як Куницький, потрясаючи його руку, вибухнув нескiнченною тирадою про те, який вiн щасливий знайомству з таким прекрасним державним дiячем, якому вiтчизна в цiлому i землеробство зокрема, а тим бiльше лiсiвництво, так завдячують; що до гробу пам’ятатиме цю мить, бо сам вiн, як землевласник i лiсопромисловець, вмiе цiнувати заслуги у цiй галузi, але що, на жаль, не всi пiдлеглi пана мiнiстра здатнi зрозумiти його великi керiвнi iдеi, та й на це завжди знайдеться рада, i що вiн, Куницький, в невiдплатному боргу перед люб’язним паном Дизмою, який захотiв ласкаво представити його пановi мiнiстровi.

Потiк красномовства лився так бурхливо, що безмежно здивований мiнiстр змiг лише пробурмотiти:

– Дуже приемно.

Однак коли настирливий старий зашепелявив про казеннi лiси в Гродненському воеводствi i про якiсь лiсопильнi, якi… Мiнiстр обiрвав сухо:

– Звiльнiть мене, будь ласка, вiд цього хоча б на бенкетi. А то менi буде нiчого робити в мiнiстерствi. Вiн подав руку Дизмi, кивнув Куницькому i пiшов.

– Мiцний горiшок цей ваш мiнiстр, – сказав Куницький, – ну, я не чекав. І завжди вiн такий?

– Завжди, – про всяк випадок вiдповiв Дизма.

Раут закiнчився. Багато його учасникiв перейшло на вечерю до ресторану поряд.

Старий прив’язався до Дизми. За столом сiв поруч i базiкав без упину. У Дизми голова пiшла обертом.

Правда, причиною тому був, мабуть, коньяк та два-три бокали вина, втома наростала, хилило до сну. До того ж увесь час треба було ще iсти й пити, що було справою дуже складною, зважаючи на кiлькiсть уже спожитого. Дизма став вже iз задоволенням подумувати про те, як вiн, повернувшись до себе на Луцьку, поставить вузьке лiжко бiля вiкна i завалиться спати. Завтра недiля, може, дадуть поспати й до десятоi.

Але Куницький взяв його пiд руку.

– Дорогий пане, не вiдмовте в люб’язностi, ще тiльки одинадцята, давайте вип’емо по чарочцi доброго угорського! Я зупинився тут, у «Європейському», на другому поверсi. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, адже ви менi не вiдмовите?! Посидимо в тишi, у спокоi, за келихом доброго винця… Ну, що? Тiльки пiвгодинки, тiльки п’ятнадцять хвилин.

І вiн майже насильно потягнув Дизму. Вони вийшли у вестибюль i незабаром опинилися у просторому номерi. Куницький подзвонив i звелiв подати угорського.

Мiж тим безупинний коловорот скляних дверей за кожним обертом викидав назовнi чоловiкiв у цилiндрах i дам у святкових туалетах. Стоячи на краю тротуару, швейцар вигукнув:

– Машина пана мiнiстра Яшунського!

Пiд’iхав блискучий лiмузин, i мiнiстр, прощаючись з полковником Варедою, запитав:

– Слухай, Вацеку, як прiзвище того хлопця, який так вiдрубав Терковському?

– Хлопець – хоч куди! – рiшуче заявив полковник, дещо нетвердо тримаючись на ногах, – прiзвище його Дизма. Ну й вiдрубав же вiн…

– Напевно, помiщик якийсь або промисловець, раз вiн дружить з отим Куницьким, у якого був суд через постачання шпал. Кажу тобi: молодець! За словом в кишеню не лiзе.

– Так, це мусить бути сильний характер. Вiрю у френологiю. Череп випнутий вперед i сильно розвинена нижня щелепа. Вiрю у френологiю. Ну, бувай!

Загув мотор, грюкнули дверцята. Полковник залишився на тротуарi.

– Нализався до бiди, чи що, – говорив сам з собою Вареда, – що спiльного мае характер iз хронологiею?..




Роздiл 2


Настiльна лампа iз зеленим низьким абажуром освiтлювала тiльки маленьке коло на плюшевiй скатертинi, коробку з сигарами, вкриту мохом пляшку i два келихи з бурштиновою рiдиною. Кiмнату огортав морок, у глибинi кiмнати нечiтко вимальовувалися контури меблiв.

Дизма провалився у м’який фотель i прикрив очi. Його розморило, вiн, напевно, заснув би пiд цей монотонний голос, який, наче дрiбненькi намистини на тонесеньку нитку, нанизував беззвучнi, шепелявi слова, якби час вiд часу по iнший бiк столу, з мороку, раптово не випливала в освiтлене лампою коло дрiбна постать Куницького, поблискуючи бiлою манiжкою i срiблястою сивиною.

Маленькi гострi, настирнi оченята свердлили паморок, намагаючись спiймати погляд Дизми.

– Бачите, бачите, як тяжко з цим бюрократизмом дрiбних провiнцiйних чиновникiв. Самi лише утиски. Прикриваються циркулярами, законами, i все тiльки для того, щоб розорити мене i позбавити шматка хлiба моiх робiтникiв. Пане Дизмо, чесне слово, ви – мiй единий, мiй единий порятунок.

– Я? – здивувався Дизма.

– Ви – переконливо повторив Куницький. Вiрите, четвертий раз виiжджаю у тiй самiй справi до Варшави, i я сказав собi: якщо цього разу не викину з сiдла цього мого гнобителя, цього йолопа Ольшевського, якщо зараз в мiнiстерствi рiльництва на людських умовах не доб’юся дозволу на дерево з казенних лiсiв, то – кiнець! Лiквiдую все! Продам евреям пилорами, меблеву фабрику, паперову i целюлозну фабрики, все спущу за безцiнь, що зi мною потiм буде – не знаю. Напевно, пущу собi кулю в лоба, чи що?

– Ваше здоров’я, пане Дизмо, – пiсля паузи додав Куницький i залпом вихилив келих.

– Але чим же я можу вам допомогти?

– Хе-хе-хе! – розсмiявся Куницький, – жартуете, шановний. Тiльки трiшки доброi волi, тiльки трiшки… О, прошу вибачити, я прекрасно розумiю, що ви на це згаете безцiнний час, ну i той… ну i кошти знадобляться. Але з такими зв’язками, хо-хо!

Вiн пiдсунув стiлець i несподiвано змiнив тон.

– Шановний пане. Скажу прямо – якби передi мною опинився раптом чарiвник i сказав: «Куницький! Я постараюсь цю справу вирiшити, цього мерзотника Ольшевського вигнати пiд три чорти, на його мiсце в Дирекцii державних лiсiв поставити когось такого, з ким можна буде розмовляти по-людськи, постараюсь виклопотати для тебе добру партiю дерева, що ти менi за це даси?» – я б, не замислюючись, вiдповiв: «Дорогий чарiвнику, тридцять, ну тридцять п’ять тисячок готiвочкою! Присягаюсь Богом! На витрати десять – тут же на мiсцi, решта – пiсля завершення справи».

Куницький замовк i чекав вiдповiдi. Але Дизма мовчав. Вiн вiдразу зрозумiв, що цей старий пропонуе йому хабар за те, чого вiн, Никодим Дизма, зробити не в змозi, навiть якщо стрибне вище голови. Колосальна сума, сума, яка далеко виходила за межi його розумiння, бiльше того – навiть поза його мрii, ще бiльше пiдкреслювала нереальнiсть цiеi угоди. Ну, якби Куницький запропонував триста, ну, п’ятсот злотих, справа втратила б усю свою неймовiрнiсть i дала б йому нагоду обдурити старого. У головi Дизми навiть промайнула думка, чи не налякати Куницького, що вiн здасть його в полiцiю. Може, той дасть злотих п’ятдесят вiдступного. Колись у Лисковi писар мирового суду Юрчак заробив таким цiлу сотню. Але писар – iнша справа: вiн сидить у себе в канцелярii, вiн – особа посадова…

Мовчання Дизми збентежило Куницького. Вiн не знав, що й думати. Чи не зайшов вiн занадто далеко?.. Чи не образив Дизму?.. Це була б катастрофа. Вiн вичерпав уже всi зв’язки i впливи, викинув купу грошей, втратив силу-силенну часу, i щоб такий шанс випустити з рук… Старий вирiшив негайно все виправити i загладити неприемне вiдчуття.

– Ну, звичайно, чарiвникiв зараз немае, хе-хе-хе… Та й важко вимагати навiть вiд найдоброзичливiшого, найщирiшого друга, щоб вiн займався справами, про якi знае тiльки з чуток. Адже так?

– Звiсно.

– Знаете що? Є iдея! Пане Дизмо, дорогий друже, зробiть же менi честь, приiдьте до мене ласкаво на кiлька тижнiв до Ко-борова. Ви вiдпочинете, розважитеся в селi. Дивовижне повiтря, верхова iзда, моторний човен на озерi… А заразом придивитеся до мого господарства, до лiсопильнi. Ну, золотий мiй, згода?

Ця нова пропозицiя так приголомшила Дизму, що вiн просто рота роззявив. Куницький i далi наполягав. Розхвалював переваги вiдпочинку у селi, в сосновому бору. Запевняв, що його панi будуть йому вдячнi за такий приемний сюрприз, як приiзд гостя з Варшави.

– Але ж, пане Куницький, – перервав його Дизма, – де вже менi зараз думати про вiдпочинок. Я, на жаль, i так забагато вiдпочиваю.

– О, цього нiколи не бувае забагато!

– Я безробiтний, – криво усмiхнувся Дизма. Вiн чекав побачити на обличчi старого розчарування, подив, але той тiльки розреготався.

– Хе-хе-хе! Ну й жартiвник! Безробiтний! Ну, зрозумiло, з торгiвлею, з промисловiстю зараз погано. Нелегко добитися прибуткового мiсця. А на державнiй службi багато шани та мало грошей. Платнi чиновникiв, навiть на найвищих посадах, не позаздриш.

– Це менi почасти вiдомо, – пiдтвердив Дизма, – сам я три роки на казеннiй службi перебував.

Раптом Куницького пройняло. «Ну i спритна ж ти людина, братику, – подумав вiн. – Тим краще, якщо дарма брати не хочеш».

– Вельмишановний пане, – почав вiн, – як тiльки з вами познайомився, вiдразу менi щось пiдказало, що Бог вас менi посилае. Якби це тiльки справдилося! Пане Дизмо, золотенький пане Никодиме, обставини з обох бокiв так вдало складаються! Ви шукаете хорошоi посади, а я вже дожив до того вiку, коли людина багато сили не мае. Друже шановний, не гнiвайтеся на мою зухвалiсть. Але що б ви сказали, якби я вам запропонував узяти на себе, ну, скажiмо, управлiння моiми маетками i фабриками. Не подумайте, шановний пане, що це дрiбниця. Господарство складне, оком не змiриш!

– Не знаю, чи впораюся я. Я на цьому зовсiм не розумiюся, – вiдверто зiзнався Дизма.

– Але ж, – заперечив Куницький, – ви легко з тим впораетесь. Утiм, там на мiсцi я сам якось собi даю раду, але, знаете, тi поiздки, тi переговори по канцелярiях, домагатися милостi вiд якогось-там пана Ольшевського, вирiшувати справи у мiнiстерствах – для усього цього я вже застарий. Тут потрiбен хтось енергiйнiший, зi зв’язками, перед ким рiзнi там Ольшевськi навшпиньки ставати будуть, та й молодшого. Вам, мабуть, ще й сорока немае?

– Тридцять шiсть.

– Оце вiк! Дорогенький мiй, не вiдмовте менi. Будете мати зручне помешкання або поряд з нами в будинку, або в окремому флiгелi – на ваш вибiр. Конi у вашому розпорядженнi, авто у вашому розпорядженнi. Хороша кухня. Близько вiд мiста. Захочеться вiдвiдати своiх друзiв у Варшавi – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосуеться умов – не соромтеся, пропонуйте самi.

– Гм, – буркнув Дизма, – справдi, не знаю.

– Ну, скажiмо, так: окрiм того, тридцять вiдсоткiв вiд прибутку, якого ви доб’етеся. Гаразд?

– Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумiвши, на що вiн погоджуеться.

– А платня, скажiмо… двi тисячi на мiсяць.

– Скiльки? – здивувався Дизма.

– Ну, двi тисячi п’ятсот. Та роз’iзнi, крiм того. Гаразд? Руку!

Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашiлий i усмiхнений, нi на мить не змовкаючи, вийняв величезне вiчне перо, заповнив дрiбненькими округлими лiтерками чвертку паперу i пiдсунув Дизмi пiдписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав свое прiзвище кучерявим давно винайденим розчерком, Куницький вiдрахував з натоптаного гаманця кiльканадцять банкнотiв, якi приемно шелестiли.

– Ось п’ять тисяч авансу, прошу покiрно. А тепер… – i вiн почав обговорювати питання щодо вiд’iзду Никодима та iншi з тим пов’язанi проблеми.

За кiлька хвилин, коли в коридорi затихли кроки Дизми, Куницький став посеред кiмнати i, потираючи руки, прошепелявив:

– Ну, старий Куницький, i хто скаже, що ти не вмiеш вирiшувати справи!

І справдi, Леон Куницький славився надзвичайною спритнiстю i рiдко помилявся: вдало намiчав угоди i блискавично iх здiйснював.

Почало свiтати. На позеленiлому куполi неба подекуди мерехтiли щораз тьмянiшi слiди зiрок. Рiвнi ряди лiхтарiв випромiнювали болюче бiле сяйво.

Никодим Дизма йшов мiстом, i його кроки рiзко й гучно вiдлунювали в порожнечi вулиць.

Подii минулого вечора увiрвалися у його свiдомiсть якимсь невловимим пiстрявим сплетiнням вражень, що мерехтiли, нiби наздоганяючи одне одного. Вiн вiдчував, що цi подii мають для нього величезне значення, але осягнути iхню суть вiн не був у змозi. Вiн вiдчував, що несподiвано на нього звалилося щастя, але що воно означало, звiдки взялося i для чого – не мiг збагнути.

Чим бiльше вiн думав про це, тим бiльше все видавалося йому неправдоподiбним i фантастичним.

Тож вiн зупинявся, охоплений страхом, обережно засовував руку в кишеню i, коли пальцi намацували тугу пачку банкнотiв, посмiхався сам до себе. І раптом зрозумiв: вiн багатий, дуже багатий. Увiйшов в арку ворiт i почав рахувати. Боже мiй! П’ять тисяч злотих!

– Оце грошi! – вихопилося в нього. Вироблений роками поневiрянь iнстинкт пiдказав природну реакцiю: потрiбно це вiдзначити. І, хоча йому не хотiлося нi iсти, нi пити, вiн звернув на Грибовську, де, як вiдомо, шинок Іцка вже вiдчинений. Вiн завбачливо вийняв сто злотих i сховав iх до iншоi кишенi. Показувати таку купу грошей в Іцка було небезпечно.

Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Вiзники, шофери таксi, кельнери зi вже зачинених ресторанiв, сутенери, що пропивають нiчний заробiток своiх «наречених», волоцюги з околиць, що повернулися пiсля вдалих «експедицiй», – увесь цей люд наповнював двi невеликi кiмнати стишеним гудiнням голосiв i брязканням посуду.

Никодим випив двi чарки горiлки, закусив холодною свинячою вiдбивною i солоним огiрком. Йому спало на думку, що сьогоднi недiля, i Валентин не пiде на роботу.

– Нехай хами знають, що таке iнтелiгенцiя, – подумав Дизма.

Вiн звелiв подати пляшку горiлки i кiло ковбаси, старанно перерахував решту i вийшов. Не доходячи до Луцькоi, раптом помiтив Маньку. Вона притулилася до стiни, втупившись в одну точку. Чомусь вiн зрадiв цiй зустрiчi.

– Добрий вечiр, панно Маню! – гукнув вiн весело.

– Добрий вечiр, – вiдповiла та, здивовано приглядаючись до нього. – Чого це ви волочитесь ночами?

– А ви чому не йдете спати?

– Зараз пiду, – з сумом вiдповiла Манька. Дизма змiряв ii уважним поглядом. Вона здалася йому привабливiшою, нiж звичайно. Худа, правда, але струнка.

«Скiльки iй може бути? – подумав вiн. – Найбiльше – сiмнадцять».

– Чому ж панна Маня така сумна? – запитав вiн. Вона лише знизала плечима.

– Якби ви три ночi поспiль вартували на вулицi, як собака, i не заробили нi гроша, ви б теж, напевно, не стрибали вiд радостi.

Дизмi стало незручно. Вiн полiз в кишеню i дiстав кiлька банкнотiв по десять злотих.

– Я вам позичу, панно Маню. Двадцяти вистарчить?

Дiвчина з подивом дивилася на грошi. Вона ж бо знала, що квартирант ще опiвднi не мав нi копiйки за душею. Звiдки ж стiльки? Хiба що вкрав. Може, для того i надягнув фрак. «Втiм, – подумала вона, – що менi до того?»

Никодим простягнув iй два папiрцi.

– Ось, прошу!

Манька заперечливо похитала головою.

– Не хочу. Не вiзьму. Вiддавати нiчим.

– Ну i не потрiбно.

– Не хочу, – спохмурнiла вона. – Бач, банкiр який! Вiдвернула голову i тихо додала:

– Хiба що… Дарма не хочу. Хiба що пiдете зi мною.

– Е-е-е, – пробурмотiв Дизма i почервонiв. Манька зазирнула йому в очi.

– Не подобаюсь?

– Чому ж нi.

– Теж менi мужчина! – несподiвано вирвалося у неi зi злiстю. – У-у-у – калоша!

Вона повернулася на пiдборах i повiльно рушила до будин-

ку.

– Панно Маню! – крикнув вiн iй навздогiн. – Заждiть, пiдемо.

Вона почекала, а коли вiн порiвнявся з нею, сказала:

– Ще за номер п’ять злотих.

– Гаразд, – вiдповiв вiн. Вони мовчки йшли вузькими вуличками.

Сонний бурмило у плюшевому жилетi вiдiмкнув iм дверi, повiв у тiсний брудний номер i простягнув руку. Дизма заплатив.

Крiзь старi сiрi фiранки било яскраве сонце. У номерi було душно, парко i вiдгонило затхлiстю.

– Може, вiкно вiдчинити? – запропонувала Манька.

– Вже пiзно. Додому пора. Напевно, година десята, – вiдповiв Дизма.

Перед маленьким люстерком Манька розчiсувала вищербленим гребiнцем густе чорне волосся.

– Знайшли мiсце? – кинула вона байдуже. Раптом Дизму охопило нестримне бажання покрасуватися перед Манькою. Вiн вийняв з кишенi усi своi грошi i розклав на столi.

– Подивися, – сказав вiн з посмiшкою.

Манька повернула голову – i вирячила очi. Вона довго вдивлялася у банкноти.

– Скiльки грошей… Скiльки грошей… Та ще й усi папiрцi по п’ять сотень. Чорт забирай!

Никодим насолоджувався справленим враженням. Дiвчина схопила його за руку.

– Слухай! Ти був на «дiлi»? – запитала з подивом.

Дизма розсмiявся i так просто, задля жарту, вiдповiв:

– Ага!

Манька обережно доторкнулася кiнчиками пальцiв до грошей.

– Скажи… скажи… – прошепотiла вона, – ти ходив на «мокре»?

Дизма кивнув.

Вона мовчала, але в ii очах свiтилися страх i захоплення. Вона нiколи не могла допустити, що цей тихий квартирант, цей тюхтiй…

– Ножем?

– Ножем.

– Важко було?

– Тю. Навiть не писнув.

Вона похитала головою.

– Грошви ж у нього було!.. Може, еврей?

– Єврей.

– Я не знала.

– Чого ти не знала? – запитав Дизма i почав ховати грошi.

– Не думала, що ти такий.

– Який – такий?

– Ну, такий.

Раптом вона притиснулася до нього.

– А тебе не накриють?

– Не турбуйся, я дам собi раду.

– Тебе нiхто не бачив?.. Може, ти залишив якi-небудь слiди? Тут потрiбно пильнувати. «Фараони», знаеш, вони навiть за вiдбитками пальцiв знайдуть.

– Мене не упiймають.

– Скажи, а страшно було?

Дизма розсмiявся.

– Немае про що говорити. Ходiмо додому. На, ось тобi на сукню.

Вiн поклав перед Манькою сто злотих. Дiвчина обiйняла його за шию i поцiлувала в губи.

Додому йшли мовчки. Никодим iз задоволенням вiдзначив, що ставлення цiеi малоi до нього змiнилося в один момент. Вiн швидко зметикував, що цю повагу, яка межувала iз захопленням, викликали у Маньки не грошi, а вигадана бандитська iсторiя. І хоча йому лестила така змiна, у глибинi душi Никодимовi було соромно – вiн розумiв, що не заслужив цього захоплення. Але тепер вiн би вже, звичайно, не зiзнався, що уся ця iсторiя була вигадкою.

– Дивися менi, Манько, – сказав Дизма, коли вони пiднiмалися сходами, – удома анiтелень! Ясно?

– Ще б пак!

– А я тепер мушу виiхати на деякий час, щоб, розумiеш… Ну, словом, для безпеки.

– Розумiю. Ти повернешся?

– Повернуся.

Поява квартиранта разом з Манькою не справила на Бартекiв жодного враження. Зате горiлцi i ковбасi вiддали належне. Валентиниха негайно накрила стiл зеленою клейонкою, й усi сiли снiдати. Скляночка, яка колись була баночкою з-пiд гiрчицi, наповнилася горiлкою i передавалася по колу. Була вона не така вже й мала. Незабаром Дизма вийняв п’ять злотих, i Манька побiгла за новою пляшкою. Тим часом Никодим вiддав своi борги за квартиру, а коли дiвчина повернулася, звернувся до присутнiх:

– Ну, привiтайте мене. Я знайшов хорошу посаду.

– Де? – поцiкавився Валентин.

– Не у Варшавi, а в провiнцii.

– Чи я не казала, – закивала головою Валентиниха, що у провiнцii легше заробити. Всього вдосталь. То ж селюки.

Випили за здоров’я Дизми, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розклав свою розкладачку, роздягнувся, жилет з грiшми засунув пiд подушку i миттево заснув.

Валентин з хвилину сидiв мовчки, а позаяк вiн пiдпив, то нi з того нi з сього заспiвав, але наразився на велике незадоволення Маньки.

– Тихше, чорт забирай. Не бачиш: людина спить. Вiдпочити навiть не дадуть!

Запанувала тиша. Валентин насунув шапку й вийшов, його жiнка побiгла до сусiдки похвалитися, що квартирант, отримавши мiсце, пригостив iх усiх горiлкою.

Манька вийняла з шафи батистову хусточку i прикрила сплячому голову: в кiмнатi було повно мух.




Роздiл 3


Весь ранок пiшов на приготування до вiд’iзду. Усвiдомлюючи, що треба потурбуватися про свою зовнiшнiсть, Дизма зробив багато покупок. Кiлька змiн бiлизни, краватки, нове приладдя для голiння, яскраво-жовтi черевики i два готових костюми, якi сидiли на ньому досить непогано. Крiм усього iншого, вiн купив ще силу-силенну всiляких дрiбниць i гарнi шкiрянi валiзи.

Син нотарiуса Вiндера, студент зi Львова, у минулi часи дивував весь Лискiв своею елегантнiстю. Коли Никодимовi траплялося бувати в його кiмнатi, вiн щораз був вражений шиком туалетного приладдя i тепер намагався наслiдувати смак молодого Вiндера.

Капiтали Дизми сильно поменшали, але вiн був задоволений собою.

До шостоi вечора все вже було готове, потяг вiдходив о пiв на восьму. Манька, яка намiрялася проводжати Дизму на вокзал, так розгубилася, побачивши це екiпiрування, що не наважилася нав’язувати йому свое товариство.

Вона обмежилася тим, що вибiгла за ним на сходи i пристрасно розцiлувала. Потiм допомогла знести валiзи.

Коли вiзник рушив, вона крикнула:

– Повернешся?

– Повернуся! – вiдповiв Дизма i махнув капелюхом. Виявилось, що другим класом iздити значно зручнiше, нiж третiм. Замiсть жорстких лав тут були пружиннi дивани, пасажири привiтнiшi, та й провiдники ввiчливiшi, нiж у третьому класi.

Дизма насолоджувався своею першою подорожжю в умовах, коли вiн вiдчув себе справжнiм паном. Йому здавалося, що вiн анiтрохи не гiрший вiд начальника поштовоi контори в Лисковi, та навiть не вiдрiзняеться вiд обох Вiндерiв, батька i сина, з якими зараз мiг би стати на одному щаблi.

Кiлька пасажирiв, якi iхали разом iз Дизмою, незабаром зiйшли, i вiн залишився в купе один. Спати не хотiлося. Зрештою, слiд було грунтовно обдумати ситуацiю.

Було ясно, що несподiваною пропозицiею Куницького вiн зобов’язаний виключно тiй обставинi, що цей старий пройдисвiт прийняв його за впливову особу, що мае близькi стосунки з мiнiстром Яшунським. Зрозумiло, що виправити цю помилку було б все одно, що вiдмовитися вiд нечувано високоi платнi. Отже, потрiбно щосили тримати Куницького в цьому переконаннi i якнайдовше отримувати тi грошi. Харчування i житло буде безплатне. Тому витрати обмежаться кiлькома десятками, нехай навiть сотнею злотих на мiсяць. Отже, двi тисячi чотириста злотих чистого доходу можна заощадити!

«Хоч би три мiсяцi протриматися. А може, вдасться i пiвроку?..» – усмiхнувся про себе Дизма. Потiм можна буде давати грошi пiд вiдсотки i жити, як ясновельможний пан, нiчого не роблячи.

Потрiбно тiльки якнайдовше обдурювати старого i бути пильним, щоб не засипатися. Рiдше вiдкривати рота, а про себе – взагалi нi слова. Старий теж не в тiм’я битий. Як запiдозрить що-небудь, все полетить шкереберть.

Свiтало, коли увiйшов провiдник i оголосив, що наступна станцiя – Коборово.

Дизму охопив неспокiй: чи не забув Куницький, що вiн мае приiхати з цим поiздом?

Виявилось, що не забув. Ледве Никодим вийшов з потягу, як до нього пiдiйшов лакей у лiвреi.

– Пробачте, ви iдете до пана Куницького?

– Так.

– Машина чекае бiля станцii, пане, – сказав лакей i узяв валiзи.

Всiвшись до розкiшного автомобiля, Никодим подумав: «Пан генеральний адмiнiстратор маетку в Коборовi. Потрiбно буде замовити собi вiзитнi картки».

Бездоганне рiвне шосе спершу йшло вздовж залiзницi, потiм, бiля мальовничого, напiвзруйнованого водяного млина, звертало праворуч, минувши мiсток, численнi фабричнi будiвлi, якi густо облiпили залiзничну колiю.

Звiдти почалася довга кленова алея, в кiнцi якоi стояв палац, прикрашений шпилями i загостреними дахами. Вiн виглядав якось дивно, навiть претензiйно, але загалом гармонiйно. Авто пiвколом об’iхало газон i зупинилось бiля пiд’iзду. У вiдчинених дверях з’явилася покоiвка i разом з лакеем заопiкувалася валiзами. Не встиг Дизма зняти пальта, як у вестибюль увiрвався трохи розпатланий Куницький у довгому, строкатому шовковому шлафроцi. Никодим навiть спочатку прийняв його за жiнку.

Куницький, невгамовний, сяючий i рухливий, як ртуть, розкривши обiйми, пiдлетiв до гостя i обстрiляв його з кулемета свого красномовства. Вiн говорив швидше, нiж звичайно, i мова його була так само монотонною i ще шепелявiшою, нiж у Варшавi. Першим питанням, пiсля якого вiн зробив паузу i став чекати на вiдповiдь, було: «Де ви, дорогий пане, бажаете влаштуватися – тут, у будинку, чи у павiльйонi в парку?»

Дорогий гiсть вiдповiв, що йому все одно, тому його вiдвели до двох чудових кiмнат на першому поверсi. Тут же йому пояснили, що вiн зовсiм нiчим не буде зв’язаний, бо якщо вiн не захоче проходити через iншi кiмнати до вестибюлю, може вийти в парк прямо через терасу, до ванноi вхiд з коридору, може вже хоч зараз викупатися пiсля дороги – все для нього приготовано, якщо вiн не дуже втомився i побажае вийти до снiданку, то принесе цим велике задоволення. І йому, Куницькому, i панi буде дуже приемно.

Залишившись нарештi сам, Дизма швидко розпакував валiзи, поклав речi до шафи i пiшов до ванноi кiмнати. Нiколи в життi ще йому не доводилося митися у ваннi. Останнiм часом вiн навiть не мiг собi дозволити загальну лазню. Про це красномовно свiдчила вода у ваннi, каламутна i чорна пiсля його купання. Дизма довго манiпулював, аж поки знайшов на днi ванни ланцюжка, потягнув за нього i спустив компрометуючу брудну воду. Обполоснувши ванну, вiн причесався, надягнув пiжаму i, повернувшись у спальню, зi здивуванням виявив, що за час його вiдсутностi прислуга почистила костюм i черевики.

– Чорт забирай! Тут тобi й пальцем ворухнути не дадуть! – з подивом подумав Дизма.

Не встиг вiн зав’язати краватку, як постукали у дверi, i з’явився Куницький, свiжий i дуже балакучий.

Кiмната, куди вiн увiв Дизму, бiльше заслуговувала на назву зали. Їi було викладено панелями з якогось темного дерева, що справляло гнiтюче враження. Уздовж стiн стояли красивi буфети зi скляними дверцятами, виблискуючи зсередини багатством срiбла i кришталю; невеликий бiлий стiл, сервiрований на чотири персони, видавався виставкою унiкального посуду, якого вистачило б на увесь штат поштовоi контори в Лисковi.

– Моi панi зараз прийдуть, вони закiнчують одягатися. Може, тим часом, дорогий пане Никодиме, ви оглянете кiмнати на першому поверсi, тому що другий – хе-хе-хе! – пiд забороною для нашого огляду: розумiете – дами. Як вам подобаеться мiй маеток? Сам все проектував, все сам робив, сам давав вказiвки архiтекторовi, пiклувався про найменшi дрiбницi…

Куницький, взявши Дизму пiд руку i дрiбочучи бiля нього, раз у раз заглядав у вiчi.

Коборовський палац, як i усе Коборово, поясняв господар, – то його гордiсть. Ще кiлька рокiв тому тут була глушина, напiвзруйнована садиба, яку б i не грiх було знести, зруйнованi господарськi будiвлi, земля переважно лежала облогом. А сьогоднi – диво, лялечка, все упорядковано систематичною, наполегливою працею.

Ступаючи по м’яких килимах, вони проходили кiмнатами, обставленими так розкiшно, що Дизмi годi було й уявити.

З позолоченоi бронзи, з масивних картинних рам, з блискучих меблiв, з величезних дзеркал, з мармурових i малахiтових камiнiв, з небачених тканин, з розшитоi золотом шкiри – нiби кричали небаченi грошi й багатство. Дизмi спало на думку, що якби раптом затряслася земля, то палац разом з усiм умеблюванням розсипався б на золотi кульки.

– Ну як? – запитав Куницький, коли вони знову опинилися в iдальнi, але не встиг почути вiдповiдi, бо вiдчинилися дверi й увiйшли довгоочiкуванi панi.

– Дозвольте представити: пан Дизма! – сказав Куницький, пiдводячи Дизму до панi.

Старша з них, блондинка, усмiхаючись, простягла йому руку.

– Дуже приемно. Багато чула про вас.

Молодша, шатенка, яка чимось нагадувала жваве хлопченя, мiцно потиснула Никодиму руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той навiть знiяковiв.

На щастя, йому не потрiбно було навiть рота вiдкривати, бо Куницький трiщав без упину. Тому Дизма навiть мав час розгледiти обох жiнок. Блондинцi було найбiльше рокiв двадцять шiсть, шатенцi – роки двадцять два. Це здивувало його, бо пам’ятав, що Куницький розповiдав про дружину i дочку. Тим часом обидвi панi годилися йому швидше в дочки, хоча не були подiбними мiж собою, як сестри. Блондинка була витонченою i стрункою, але зовсiм не хирлявою. Маленькi, рiзко окресленi, чуттевi вуста, м’який овал обличчя i величезнi, непропорцiйно великi блакитнi очi видавали мрiйливу натуру. Елегантна лiтня сукня зi щiльного шовку вiдкривала шию i плечi слiпучоi бiлизни.

Шатенка була зовсiм iншою. Поряд з цiею, немов намальованою пастеллю, красунею – вона з ii косими зрощеними бровами, свiтло-карими очима, коротким, стриженим по-чоловiчому, каштановим волоссям, наглухо застебнутою пiд шию англiйською блузою, зеленою краваткою i темною вiд засмаги шкiрою, була схожа на хлопченя. У ii карих очах свiтилося щось задерикувате. Особливо Дизму вразила форма ii вух. Шатенка сидiла в профiль, i йому коштувало великих зусиль не поглядати час вiд часу на ii вуха. Ранiше вiн нiколи не звертав уваги на вуха людей, з якими вiн зустрiчався. Тiльки тепер вiн вiдкрив, що вухо кожноi людини неповторне – воно може бути красивим, як соковита й загадкова екзотична квiтка, i притягувати погляд iншого. У Куницького були маленькi рожевi вушка, а у блондинки все закривала пишна зачiска.

Фiлософствуючи про себе, Дизма вважав, щоб своiми рухами i способом споживання iжi бути схожим на решту товариства i невiдповiдною поведiнкою не видати вiдсутностi того, що нотарiус Вiндер називав добрим домашнiм вихованням, що правдоподiбно мало означати свiтський лиск.

Куницький говорив без перерви, описуючи переваги i недолiки Коборова, та перераховував iнвентар, характеризував темперамент кожного коня, планував, що й за чим покаже дорогому пановi Никодиму з господарства.

– Поки що я встиг вам показати тiльки перший поверх.

Куницький вiдсьорбнув кави, через що виникла пауза, якою скористалась блондинка:

– Чи вам сподобалося?

– Дуже пишно, – вiдверто вiдповiв Дизма. На обличчi блондинки спалахнув яскравий рум’янець. Вираз великого жалю з’явився в очах.

– Це, прошу пана, смак мого чоловiка.

– Хе-хе-хе, – захихикав Куницький, – я вже говорив про це пановi Никодиму. Уявiть собi, коли ми пiсля весiлля приiхали до Коборова, Нiна першу сiмейну сцену – хе-хе-хе – влаштувала саме через це. Ось вона, жiноча вдячнiсть! Я зi шкiри пнувся, щоб звити гнiздечко моiй панi, а вона менi сцену учинила. Прошу собi уявити …

– Припини, будь ласка, – перервала панi Нiна.

– Не розумiю, тату, – вставила шатенка, – навiщо ти набридаеш пановi Дизмi розмовами, якi, до усього iншого, неприемнi Нiнi?

– Та я ж нiчого не кажу, нiчого не кажу, радiсть моя. Втiм, ми зараз звiльнимо вас вiд нашого товариства, бо я маю показати Коборово пановi Никодиму. Знаете, пане Никодиме…

– Можливо, пан Дизма втомився, – втрутилася панi Нiна.

– Боже борони! – запротестував Никодим.

– Ось бачиш, ось бачиш, – зашепелявив задоволений Куницький. – Нам, дiловим людям, кортить, щоб вiдразу дiйти до сутi усього корисного, потрiбного, значущого.

– Тату, не вiдповiдай за пана Дизму, – перервала його дочка. – Сумнiваюся, щоб для кожного шпали i вiдходи з лiсопильнi становили сенс життя i були важливими. Правда, пане Дизмо? – звернулася вона до Дизми.

– Звичайно, ви маете рацiю, – вiдповiв той обережно, – е речi куди важливiшi.

Куницький тихо засмiявся, потираючи руки:

– Так, так, е речi, важливiшi вiд шпал. Наприклад, питання про збiльшення постачання дерева i питання замовлення!

Куницький був задоволений собою. Блондинка пiдвелася i кивнула.

– Не будемо вам перешкоджати, – сказала вона холодно.

Шатенка теж встала, i, перш нiж Никодим зумiв зрозумiти, у чому корiнь сiмейного розбрату, обое вийшли з iдальнi. Дизма не уявляв, що снiданок так швидко закiнчиться.

Їв вiн мало, боячись показатися ненажерою, i не встиг поiсти. Лакей доповiв, що конi поданi.

– Так ось, – промовив Куницький, надягаючи шапку – нехай вас це не дивуе, але мiж мною i дружиною iснуе велике непорозумiння. Вона, скажу вам, iдеалiстка, романтична, химери рiзнi в головi: молода ще. Порозумнiшае. А дочка?.. Гм… Кася на ii боцi, тому що сама ще шмаркачка. Баби, втiм, завжди одна за одну тримаються.

Бiля пiд’iзду iх очiкувала чепурна бричка з парою гнiдих в упряжцi. Куницький i Дизма зручно вмостилися на м’якому сидiннi, i господар розсiк повiтря батогом. Конi пустилися риссю.

– Що, гарнi конячки? – Куницький примружив очi. – Я купив цю парочку на сiльськогосподарськiй виставцi в Люблiнi. Золота медаль. Ну як?

Дiйсно, гнiдi бiгли, як накрутнi, i Дизма визнав, що вони чудовi.

– Передусiм я покажу вам свое мiнiстерство шляхiв, – заявив Куницький. – Двадцять два кiлометри колii з двома бiчними гiлками. Поiдемо до першоi, у моему лiсi.

Вони звернули з кленовоi алеi i добрих пiвгодини iхали м’якою грунтовою дорогою серед високих хлiбiв, готових до покосу. Стояла безвiтряна тиха погода, але спеки не було.

– Добрий урожай! – сказав Дизма.

– Так, пане, так, – вiдповiв, сумно хитаючи головою, Куницький. – Занадто хороший, занадто хороший, на жаль!

Никодим розсмiявся.

– Ви так говорите, нiби це вас засмучуе.

– А ви що думаете? – здивувався Куницький. – Адже це лихо для землероба.

Дизма хотiв було сказати, що йому це незрозумiло, та прикусив язика. Краще бути обережнiшим.

– Лихо, – повторив Куницький. – Очi на лоба лiзуть вiд таких цiн. Через два мiсяцi продаватимемо хлiб за безцiнь. Лихо вiд надлишку, дорогий мiй.

«Ага! – промайнуло у Дизми. – Хто б мiг подумати? Краще рiдше вiдкривати рота, i вже, боронь Боже, не лiзти з питаннями!»

– Зрозумiло – сказав вiн голосно, – тiльки, менi здаеться, це не так вже погано, як ви собi уявляете.

Дизма замовк. Йому спало на думку, що потрiбно ще щось додати, щоб не виглядати наiвним. Тому вiн на всякий випадок сказав:

– Хлiб подорожчае.

– Ба! Тiльки у тому разi, якщо уряд почне його скуповувати.

– А хто вам сказав, що не почне?

– Що ви кажете?! – аж пiдскочив Куницький. Дизма злякався було, що ляпнув якусь дурiсть, але тут-таки заспокоiвся, бо очi його спiврозмовника аж навiть заблищали.

– Золотий ви мiй, та що ви говорите?! Це вже вирiшено?

– Поки що проект…

– Дорогий пане Никодиме! Та це ж генiальна думка! Генiальна! Обов’язок уряду – захищати iнтереси землероба, заради Бога, добробут краiни грунтуеться на землеробствi. А у нас, чорт забирай, якась манiя переiнакшувати господарську структуру держави! Адже в Польщi сiмдесят вiдсоткiв жителiв зайнятi в сiльському господарствi! Сiмдесят! Не промисловiсть, не шахти, не торгiвля, а власне продукцiя сiльського господарства, скотарство i лiсiвництво – основа всього. Добробут землероба – добробут усiх: i фабриканта, i купця, i робiтника! Пане Дизмо, ви мусите, це ваш обов’язок перед Вiтчизною, докласти усiх своiх можливостей, щоб пiдтримати в урядових сферах цей генiальний проект. Нехай уряд скупить увесь надлишок хлiба. Боже мiй! Одне тiльки Коборово з хуторами…

Куницький подумки почав прикидати зиск, коли Дизма сказав:

– Справа лише в грошах. Немае грошей.

– Грошi, грошi… – розходився Куницький. – Грошi – це дрiбниця, перешкода несерйозна. Держава може випустити облiгацii. Облiгацii сiльськогосподарськоi позики, хоча б на сто мiльйонiв злотих. Платити облiгацiями i крапка. Зрозумiло, процентними, припустимо, п’ять зi ста або навiть чотири. Ви розумiете? Позика, скажiмо, на шiсть рокiв. Авжеж, за шiсть рокiв сприятлива кон’юнктура буде принаймнi двiчi. Тодi про-дадуть увесь запас за кордон, ось вам i уся операцiя! Ви розумiете? Вигоди величезнi: по-перше, стабiлiзацiя цiн, по-друге, збiльшення грошового обiгу, бо облiгацii не мають бути, зрозумiло, iменними. Адже таким чином держава викине на внутрiшнiй ринок нових сто мiльйонiв, така сума заповнить гострий брак готiвки, вiд якого ми потерпаемо. Золотенький мiй! Ви неодмiнно мусите про це поговорити з мiнiстром Яшунським…

– Ми вже не раз говорили з ним щодо цього, але хтозна… – перервав Дизма, подумавши про себе: «Оце голова… хай йому бiс, цьому старому. Такий, мабуть, i мiнiстром може бути!»

Куницький, емоцiйно вимахуючи батогом, продовжував вирiшувати питання, трiщав дедалi швидше i шепелявив дедалi бiльше. Вiн наводив докази, дiлився сумнiвами, висував заперечення, потiм спростовував сам себе своiми власними аргументами.

Дорога тим часом повернула, i вони в’iхали у високий сосновий бiр.

На величезнiй галявинi уздовж вузькоколiйки громадилися штабелi дерева. Пихкав i шипiв крихiтний паровозик, намагаючись зрушити з мiсця кiльканадцять платформ, навантажених великими колодами. Робiтники з обох бокiв пiдштовхували склад.

Люди знiмали шапки, але у вiтаннях вiдчувалася неприязнь, коли не явна недоброзичливiсть. Засмаглий чоловiк у сiрiй куртцi пiдiйшов до екiпажу i щось почав говорити до Куницького, але той його урвав.

– Пане Старкевичу, привiтайтеся: це, власне, пан Дизма, наш новий генеральний адмiнiстратор.

Чоловiк зняв шапку i уважно подивився на Дизму. Той вiдповiв йому кивком голови.

Поки Куницький розпитував Старкевича про справи, Никодим зацiкавлено роздивлявся величезнi купи складеного довкола дерева, збитi з дощок бараки, галявину, наповнену свистом пилок i ударами сокир. Коли рушили далi, Куницький заповзявся виголошувати цiлу лекцiю про породи дерева, про стан лiсiв, про те, як важко отримати дозвiл на вирубування навiть на власнiй дiлянцi, про становище лiсового господарства в тутешнiх мiсцях. Вiн сипав параграфами статутiв, цифрами, цiнами, поглядаючи час вiд часу на супутника, фiзiономiя якого виражала, здавалося, зосередженiсть i увагу.

Насправдi Дизма перелякався. На його свiдомiсть накочувалася щораз бiльша лавина проблем i справ, про якi вiн не мав жодного уявлення. Вiн почувався як людина, на яку звалився стiг сiна. Повнiстю дезорiентований, вiн усвiдомлював, що йому нiяк не розiбратися у всьому цьому власними силами, не опанувати ситуацii настiльки, щоб не скомпрометувати себе, не зганьбитися i, просто кажучи, – не засипатися.

Коли вiдвiдали дослiдну станцiю у казенному лiсi, лiсопильню бiля залiзницi, меблеву фабрику, майже готову будiвлю паперовоi фабрики i побували на будiвництвi складiв, у головi Дизми панував такий безлад, що вiн уже думав тiльки про втечу. Перед ним громадилася жахлива купа незрозумiлих справ, якось таемниче пов’язаних мiж собою, вiн знайомився з людьми, якi керували цими справами i говорили про них з такою обiзнанiстю i так коротко, що вiн не був у змозi вловити в iхнiх словах хоч який-небудь сенс.

Втiшало Дизму тiльки те, що Куницький не бачить його пригнiченого стану, приймаючи його за зосереджену людину, яка оглядаеться на новому мiсцi. Мабуть, Куницького так поглинуло завдання якомога детальнiше проiнформувати свого нового адмiнiстратора, що вiн навiть не помiтив розгубленостi гостя.

Було вже близько третьоi, коли вони повернулися додому.

– Як бачите, – сказав Куницький, вiддаючи вiжки конюховi, – мое Коборово – то чимале господарство. Чимале, i, iй-богу, задумане тямущо, з установкою на добрий постiйний дохiд. Якщо на практицi iнодi щось не виходить, то це через нашу бюрократiю та нестiйку економiчну полiтику. Але i за таких умов можна багато, дуже багато зробити, а це вже ваше завдання i ваша турбота, дорогий пане Никодиме.

Обiдали удвох, тому що обидвi панi поiхали на автомобiлi за покупками у Гродно. Кухня в Коборовi була вишукана i щедра, тож не дивно, що пiсля обiду, коли вони перейшли в кабiнет i сiли за чорну каву, Дизмi страшенно захотiлося спати.

Зате невгамовний, як ртуть, Куницький не переставав розповiдати про коборовське господарство. Вiн вiдчиняв шафи, шухляди, виймав якiсь зшивачi, папки з рахунками, листами i говорив, говорив безупинно. Никодим вже був близький до вiдчаю, коли нарештi старий, зiбравши у маленьких ручках купу книг i паперiв, закiнчив:

– Бачу, ви трохи втомилися, та й справдi пiсля дороги належить вiдпочити. Якщо дозволите, я пошлю усi цi матерiали до вас до кiмнати, а ви, можливо, увечерi iх подивитеся. Добре?

– Добре, з приемнiстю.

– Чи не подрiмати вам зараз, дорогий пане Никодиме, га?

– А знаете, пане, мабуть, так…

– Приемного сну, приемного сну, я вас проведу. Будьте ласкавi, звернiть увагу на дати в листуваннi з Дирекцiею казенних лiсiв. Адже це неподобство – не вiдповiдати по три мiсяцi тiльки тому, що… Ну, про це потiм. Вiдпочивайте. Вечеря о восьмiй.

Никодим зняв черевики, простягнувся на диванi, та заснути не мiг. Одна думка наполегливо лiзла в голову: «Що робити? Що робити?..» Можливо, вмить покiнчити з цим i в усьому признатися старому, чи спробувати розiбратися у цьому клубку, важкому i складному до неможливостi?.. Якби це йому вдалося, вiн би змiг протриматися в Коборовi мiсяцi два, а то й три… Тому що довше не протягнеш. Ясно одне: старий запросив його для того, щоб вiн добився у мiнiстра тих рiзних поступок.

«Такий хитрий чорт, а дав обдурити себе… Що ж його робити?..»

Двогодинний вiдпочинок змучив його ще бiльше, нiж ранковi й передобiднi справи. Дизма скурив не менше десятка цигарок, i дим, що наповнив кiмнату, почав йому надокучати. Вiн встав i перейшов до сумiжноi кiмнати – маленького кабiнету. Там на письмовому столi вже громадилася купа конторських книг i документiв, з якими йому належало познайомитися.

Дизма подумки вилаявся i повернувся назад. Потiм раптом згадав, що можна вiдчинити дверi на терасу i вийти в парк.

Парк утримувався у зразковому порядку, i, напевно, займав велику площу, бо Никодим все йшов i йшов, а кiнця парку не було. Серед старих дубiв, каштанiв, лип i кленiв розбiгалися навсiбiч рiвнi, схожi одна на одну, як краплi води, стежки i дорiжки.

«Тут i заблукати недовго, – подумав Дизма i розглянувся довкола. У кожному разi, палац розташований з пiвнiчного боку».

Тут i там пiд крислатими деревами стояли кам’янi й дерев’янi лави. За кiлька хвилин Никодим вибрав одну з них, в густiй тiнi, i присiв. Одразу ж до нього повернулися настирливi думки: що робити, як виплутатися, що придумати?

Раптом вiн почув посвистування, а за хвилину – швидкi кроки, якi наближалися до нього. Дизма озирнувся. Вузькою алейкою йшов вишукано одягнений молодий чоловiк iз сяючим моноклем в оцi. За ним по п’ятах на кривих лапках бiг мiнiатюрний пiнчер з кажанячою головою. Собака помiтив Дизму i почав гавкати на нього. Молодик враз зупинився, змiряв Дизму поглядом з голови до нiг i попрямував до нього. Незнайомцевi було, ймовiрно, близько тридцяти. Худий i високий, вiн здавався ще вищим завдяки непропорцiйно довгiй шиi, яку завершувало блiде, маленьке, як у дитини, хворобливе личко. Його личко дивним чином контрастувало зi зневажливим та в’iдливим поглядом великих блакитних очей, якi дивились з-пiд запалених повiк з невимовною iронiею. Цей погляд збентежив Дизму, тим бiльше що молодий чоловiк безцеремонно втупився у нього.

«Що за чорт!» – подумав Дизма.

А той вже витягнув у його напрямку надзвичайно довгого вказiвного пальця i строго запитав:

– Хто такий?

Не знаючи, як бути, Дизма пiдвiвся.

– Я адмiнiстратор, новий управляючий.

– Прiзвище?

– Дизма, Никодим Дизма.

Не припиняючи гавкати, песик незграбно стрибав бiля нiг свого господаря.

– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понiмiрський. Сiдайте, пане. Тихо, Бруте! Гадаете, пане Дизмо, так називати пса немае жодного сенсу, але цiкаво менi знати, чому це собача кличка повинна мати сенс? Сiдайте, пане!

Дизма сiв. Цей граф викликав у нього дивнi почуття, у яких були i страх, i гидливiсть, i цiкавiсть, i спiвчуття.

– Чув – протягнув граф, облизуючи кiнчиком язика нервовi безкровнi губи – чув. Ймовiрно, цей негiдник привiз вас сюди тому, що ви е якоюсь фiгурою. Вважаю своiм обов’язком, як джентльмен, застерегти щодо злодiйськоi натури мого любого швагра.

– Про кого ви говорите, графе? – здивувався Дизма.

– Про кого? Ну звичайно, про цього хама, Леона Куника.

– Про пана Куницького?

– Який там пан Куницький? – заверещав граф – Сто чортiв! Який Куницький? Чому Куницький?! Куницький – славне шляхетське прiзвище, яке ця п’явка присвоiла собi. Вкрав, розумiете, пане? Вкрав! Прiзвище його просто Куник! Я сам перевiряв. Син прачки Геновефи Куник, батько невiдомий. Так, добродiю, графиня Понiмiрська, онука княгинi де Реон, вiдтепер панi Куник.

– Не розумiю, – обережно почав Дизма – значить, ви, графе, швагер пана Куницького?

Понiмiрський зiрвався на рiвнi ноги, як ужалений. Безкровне обличчя враз почервонiло.

– Мовчiть, пане! Мовчiть, ви…

– Пробачте, – злякався Дизма.

– Не смiйте нiколи у моiй присутностi називати цього негiдника iнакше як Куник, мерзотник Куник, авантюрист Ку-ник! Жодного Куницького!.. Мiй зять – паршивий лихвар i шахрай Куник! Неправоложний пройдисвiт! Куник! Ку-ник! Ку-ник! Повторiть: Ку-ник! Ну ж бо?

– Куник, – пробелькотiв Дизма.

Понiмiрський заспокоiвся, сiв, навiть посмiхнувся.

– Ви не знали про це? Мiй Брут теж не знав i навiть лащився до мого швагра, поки той не копнув його. Худоба! Вiн задумався i додав:

– Вони обое: i Куник – худоба, i пес – худоба… Зрештою, i я – худоба…

Вiн вибухнув дивним реготом.

– Вибачте за вiдвертiсть, але й ви, пане, худоба.

Вiн все ще реготав, i Дизма подумки вирiшив: «Божевiльний».

– Думаете, я божевiльний? – i раптом схопив Дизму за руку, наблизивши свое обличчя до його обличчя. Дизма здригнувся.

– Нi, – заперечив вiн невпевнено, – що ви! Боже борони!

– Не сперечатися! – крикнув граф. – Я знаю! Зрештою, напевно Куник попередив вас. А може, моя сестра? Зiзнайтеся, пане. Рано чи пiзно i вона опуститься морально, живучи з цiею свинею, цим шакалом. Що вам говорила Нiна?

– Менi нiхто нiчого не говорив.

– Нiхто?

– Даю слово, – завiрив його Никодим.

– Очевидно, вони вважали, що вам не випаде честь познайомитися зi мною. Чи вiдомо вам, що вони заборонили менi входити у палац? Наказали подавати менi iжу окремо? Заборонили вiдлучатися з парку, бо Куник велiв прислузi бити мене палицями, якщо вийду за межi?

– Але чому?

– Чому? Тому що для них я незручний, моi великопанськi манери нестерпнi для цього вискочня, цього байстрюка прачки, тому що тут паном маю бути я, а не цей мерзотний приблуда, тому що вiн нiяк не може примиритися з думкою, що справжнiй власник Коборова – це я, що у нашому родовому гнiздi хазяiном маю бути я!

– Так, значить, пан Куник… пан Куник узяв Коборово у посагу за вашою сестрою, графе?

Понiмiрський закрив обличчя руками й замовк. Дизма побачив, як по довгих, неймовiрно тонких пальцях течуть сльози.

«Що за чорт?!» – здивовано подумав вiн.

Песик почав несамовито скиглити i спробував схопити штанину свого господаря. Той вийняв шовкову хусточку, вiд якоi йшов сильний запах парфумiв, i витер очi.

– Пробачте, пане. Трохи розладнанi нерви.

– Прошу, дуже прошу… – почав було Дизма. Обличчя графа викривилося в глузливiй посмiшцi.

– Що ви там «дуже просите»? Пане, як там вас, ви подобаетесь менi, тому я i плачу. Англiйцi у таких випадках говорять… Втiм, ви, напевно, не розумiете англiйськоi?..

– Нi, не розумiю.

– Ось i чудесно, – зрадiв граф, – не хотiв би вас засмучувати, ви менi подобаетеся! – Кiнчиками пальцiв вiн поплескав Диз-

41

му по плечу. – Як тiльки менi захочеться вилаяти вас, я зроблю це англiйською. Добре?..

– Добре, – покiрно погодився Никодим.

– Але не це головне. Мушу наголосити: хоч Куник i шахрай, який видурив у моеi родини Коборово, обкрадати його не потрiбно, тому що в майбутньому я порушу проти нього судову справу i вiдберу маеток, а Нiну вiзьму пiд свою опiку. Котра година?

Дизма вийняв годинник.

– Пiв на восьму.

– Як? Вже? Менi потрiбно чимдуж у павiльйон, а то менi пiзнiше не дадуть вечерi. До побачення. Шкода, я хотiв вам ще багато чого розповiсти. Приходьте завтра в цей же час. Прийдете?

– Добре, прийду.

– І ще одне. Борони Боже, не говорiть нiкому, що бачили мене i розмовляли зi мною. Дайте чесне слово!

– Чесне слово.

– Ну, вiрю вам, хоч i прiзвище, i зовнiшнiсть свiдчать, що ви низького роду, а у плебеiв честi немае. До побачення!

Вiн стрiмко обернувся i швидкою ходою попрямував дубовою алеею. За ним незграбно пiдстрибував собака.

– Божевiльний, – голосно сказав Дизма, коли вони сховалися за поворотом. – Точно божевiльний, але й наговорив же вiн усього!.. У великих панiв завжди якесь свинство е… Може, вiн i правду казав… Чорт… Куник, i запевняе, що негiдник. А менi що до того?!..

Никодим махнув рукою i запалив цигарку. Здалека залунав глибокий басовитий дзвiн гонгу. Вечеря.

Дизма встав з лави i попрямував у бiк палацу.




Роздiл 4


Вечеря складалася з кiлькох страв, якi безшумно подавав поважний лакей. Настрiй був дещо кращий, нiж за снiданком. Куницький – а може, Куник – менше цiкавився справами i Дизмою, тепер вiн обсипав своiми словесними феерверками дружину i дочку, розпитуючи iх про покупки.

Панi Нiна вiдповiдала люб’язно, але холодно, Кася ж тiльки зрiдка бурмотiла «так» або «нi», а здебiльшого мовчала. Пiсля дивноi розмови з Понiмiрським Никодим нiяк не мiг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межi з нахабством, зневага дочки до Куницького. Вiн хотiв якимось чином розiбратися в цiй незрозумiлiй ситуацii i шукав шляхiв, як йому це найбiльш зграбно зробити, але так нiчого не придумав.

Пiсля вечерi Куницький запропонував пiти на прогулянку, i, хоч Кася знизала плечима, панi Нiна вiдповiла:

– Що ж, прогуляюся iз задоволенням.

Йдучи попереду з чоловiком, який постукував масивним цiпком i залишав за собою смугу диму вiд сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислатi старi дерева, а тут переважали газони i клумби, i тiльки зрiдка на тлi сутiнкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.

Никодим вимушено залишився в товариствi Касi. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, i тiльки часом до них долiтали уривки тихоi розмови Куницьких. Їхнi фiгури справляли комiчне враження: вiн, маленький, дратiвливо рухливий старий, постiйно жестикулюючи, дрiботiв поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеею.

– Граете в тенiс? – запитала Кася.

– Я? Нi, не вмiю.

– Дивно.

– Чому?

– Тому що тепер усi чоловiки умiють.

– У мене не було часу навчитися цiеi гри. Граю тiльки у бiльярд.

– Так? Це цiкаво. Розкажiть… Пробачте, – раптом кинула Кася i побiгла до клумби.

Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кiлькома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку вiдчувався пряний аромат. Кася пiднесла iх до обличчя Никодима. Вiн, думаючи, що квiти призначенi йому, почервонiв i простягнув руку.

– О нi, це не для вас. Понюхайте. Чарiвно, чи не так?

– Звичайно, пахнуть гарно, – вiдповiв Никодим знiяковiло.

– Ви, напевно, мусите бути зарозумiлим.

– Я? Чому? – щиро здивувався вiн.

– Ну, бо вам здалося, що цi квiти призначенi для вас. Мабуть, частенько отримуете квiти вiд жiнок?

Дизма, який вiд жодноi жiнки нiколи квiтiв не отримував, про всяк випадок вiдповiв:

– Бувае.

– Ймовiрно, серед столичного бомонду ви маете репутацiю сильноi людини.

– Я?

– Батько говорив. Втiм, справдi, ви схожi на… Так ви граете в бiльярд?

– З дитинства, – вiдповiв Дизма, згадавши маленький прокурений бiльярдний зал в цукернi Аронсона в Лисковi.

– У нас вдома теж е бiльярд, але грати нiхто не вмiе. Я iз задоволенням повчуся, якщо знайдете трохи часу.

– Ви, панi? – здивувався Дизма. – Нiколи не бачив, щоб жiнка грала в бiльярд. – Це ж це чоловiча гра.

– Я якраз люблю чоловiчi iгри. Так навчите мене?

– Із задоволенням.

– Можемо почати хоч зараз.

– Нi, – заперечив Дизма, – сьогоднi у мене багато роботи. Потрiбно розiбратися в конторських книгах i рахунках.

– Гм… ви не надто люб’язнi. Але це у вашому характерi.

– Це добре чи погано? – ризикнув запитати Никодим.

– Що? – холодно вiдгукнулася Кася.

– Те, що у мене такий характер?

– Знаете… Буду вiдверта. Я люблю мати справу з людьми, якi чогось вартi, але щоб вони не нагадували тата. Тож наперед хотiла б зазначити, гм… з’ясувати, що… Ви не будете гнiватись за вiдвертiсть?..

– Боже борони!

– Втiм, це не моя справа.

– Не розумiю.

– Ви любите ставити крапки над «i»?

– Що?

– Я бачу, ви теж любите яснiсть. Дуже добре. Так от: якщо я буду до вас доброзичливою, то не робiть з цього занадто далекоглядних висновкiв. Іншими словами, квiтiв вiд мене не чекайте.

Нарештi вiн зрозумiв, до чого вона хилила, i розсмiявся.

– Я на це зовсiм не розраховував.

– Чудово. Найкраще, коли питання ставляться чiтко.

Чомусь вiдчув, що це його зачепило, i сказав, майже не задумуючись:

– Маете рацiю. Тому вiдплачу вам вiдвертiстю за вiдвертiсть. Ви теж не у моему стилi.

– Так? Тим краще, – вiдбила Кася з несподiванки. – Такий обмiн думками полегшуе нам вивчення бiльярду.

Куницькi повернули i приедналися до них.

Кася взяла Нiну пiд руку i подала iй квiти зi словами:

– Це для тебе, Нiнусю, ти ж любиш запашний тютюн.

Куницький кинув на неi погляд, у якому, незважаючи на морок, Дизма вловив неприховану злiсть.

– Навiщо цi демонстрацii? – прошипiв старий, ще бiльше шепелявлячи.

Панi Нiна, на обличчi якоi вiдбилося знiяковiння, тихо сказала:

– Шкода, що ти iх зiрвала. Життя квiтiв i так дуже коротке…

Розiйшлися у вестибюлi, побажавши один одному доброi ночi. Дизма, проте, i не думав про сон. Вiн вирiшив, хай там як, розiбратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складнi справи, настовбурченi ряди цифр, безлiч незрозумiлих, ворожих слiв, яких вiн або зовсiм не знав, або не мiг осягнути до кiнця iхнього таемничого сенсу. Реманент, дисконт, напiвфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсацiя, тенденцiя, гра на пiдвищення, еквiвалент – на лобi Дизми крапельками виступив пiт.

Вiн став читати вголос, але i це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свiдомостi, ставав нереальним, невловимим.

Никодим вискакував з-за столу i гасав по кiмнатi, вибухаючи прокльонами i гамселячи себе кулаками по головi.

– Я мушу, мушу, – повторював вiн уперто, – мушу зрозумiти це, iнакше пропаду.

Вiн знову починав читати i знову зривався.

– Нi, це все марно, макiтра трiскае, а я нiчого не розумiю.

Вiн подався до ванноi кiмнати i, вiдкрутивши кран з холодною водою, пiдставив голову пiд прохолодний струмiнь. Простояв так кiлька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»

Не допомогло. Всю нiч вiн провiв над паперами, i единим результатом його старань був сильний головний бiль. Поверхове i туманне уявлення про господарство у Коборовi жодним чином не було достатнiм не лише для ведення справ, а й навiть для розмови з Куницьким.

– Що робити?

Никодим довго думав над цим питанням i вирiшив без бою не здаватися.

– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звiдкись прийде порятунок.

Було вже по восьмiй, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зi стосами книг i паперiв.

– Дорогий пане Никодиме, – закричав вiн з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсiм не спали! Працьовитiсть працьовитiстю, а здоров’я передусiм.

– Нiчого зi мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кiнця.

– Ви завзятий. Ну i як?

– Та нiчого.

– Визнаете, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чiтко…

У горлi в Дизми застрягло якесь прокляття.

– Дiйсно, – сказав вiн, – все у зразковому порядку.

– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне колiщатко у цьому механiзмi як своi п’ять пальцiв, ось чому цiлком певний, що нiхто зi службовцiв мене не надурить. А тепер облиште роботу. Зараз подадуть снiданок. У вас буде досить часу, бо сьогоднi я вам не буду морочити голову. На паперовiй фабрицi у мене засiдання будiвельноi комiсii, потiм я iду оглянути лiс у Котилувцi.

Коли вони увiйшли до iдальнi, обидвi панi вже сидiли за столом.

– Який ви блiдий!.. – зауважила панi Нiна.

– Голова трохи болить.

– Ви тiльки уявiть, моi дорогi, – заторохтiв Куницький, – пан Никодим ока не зiмкнув. Всю нiч безперервно просидiв над книгами!

– Може, вип’ете порошок вiд головного болю? – запитала панi Нiна.

– Та не варто…

– Випийте, вам легше стане.

Вона наказала лакеевi принести коробку з порошками, i Дизмi довелося проковтнути лiки.

– Знаеш, Нiно, – промовила Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати у бiльярд.

– А ви добре граете?

– Середньо, – вiдповiв Никодим, – колись грав непогано.

– Може, почнемо вiдразу пiсля снiданку? – запропонувала Кася.

– Я на вас дивитимуся, – додала панi Нiна.

– Хо-хо, – засмiявся Куницький, – боюся, як би ви не захотiли назавжди вiдняти у мене пана Никодима.

– Мiй чоловiк вас ревнуе, – посмiхнулася панi Нiна, а Дизма зауважив ii доброзичливий погляд.

«Вона, мабуть, дуже добра», – подумав вiн.

Вiдразу пiсля снiданку Куницький попрощався з ними i подрiботiв до автомобiля, який очiкував на нього.

Кася звелiла приготувати бiльярд, i вони утрьох перейшли в бiльярдну.

Урок почався з того, що Дизма показав, як потрiбно ставити руку i тримати кий. Потiм вiн пояснив, як слiд бити по кулi.

Кася швидко все засвоiла: у неi були точна рука i вiрне око. Дизма заявив:

– Ви, панi, будете добре грати, потрiбно тiльки практикуватися.

– Значить, Кася – тямуща учениця? – запитала панi Нiна.

– Для першого разу – чудово.

– А що найважче у бiльярдi? – запитала Кася.

– Карамболь.

– Покажiть, будь ласка, як це робиться.

Дизма розставив кулi.

– Дивiться, – сказав вiн, – тепер я так ударю свою кулю, що вона торкнеться двох iнших.

– Але ж це неможливо: вони стоять не на однiй лiнii.

– Саме так, – посмiхнувся Никодим, задоволений враженням, яке справив, – увесь секрет карамболю полягае в тому, що моя куля, ударяючись в рiзних мiсцях об борт, мiнятиме напрям. Ось так виглядае карамболь. – Вiн легенько вдарив по кулi, i карамболь, до подиву панi, вдався на славу.

– Це ж геометрiя, – здивувалася панi Нiна.

– Я до такоi спритностi не дiйду, – додала Кася.

– Може, i ви, панi, спробуете? – звернувся Дизма до Нiни.

– О, у мене нiчого не вийде, – вiдповiла, все ж таки беручи кий у руки. Вона не знала, як покласти лiву руку, щоб зробити з неi пiдпору, i Дизма мусив поставити iй пальцi. Зауважив при цьому, що шкiра у панi Нiни гладенька i нiжна. Йому спало на думку, що цi руки, мабуть, нiчого не робили. «Яке це щастя, – подумав вiн, – бути таким багатим: тiльки пальцем ворухни – усе за тебе зроблять».

– Ну, що ж, пане, – заговорила Нiна, – певно, ви не хочете мене вчити?

– Прошу вибачення. Я так просто… замислився.

– Цiкаво, про що?

– Та так. Торкнувся щойно вашоi руки i подумав: такi нiжнi руки не знають нiякоi роботи.

Панi Нiна почервонiла.

– Маете рацiю. Менi давно соромно, але бракуе сили волi, щоб взятися до якоi-небудь роботи. А може, тому байдикую, що обставини так складаються.

– Звичайно, навiщо ж працювати, коли у людини стiльки грошей, – без всякоi задньоi думки сказав Дизма.

Панi Нiна прикусила губу й опустила очi.

– Ви строгий суддя, але, зiзнаюся, я цiлком заслужила на таку в’iдливу iронiю.

Значення ii слiв Дизма так i не зрозумiв i почав гарячково думати, про що вона, власне, говорить.

– Пан Дизма – сама вiдвертiсть. Все, що думае, говорить прямо в очi, – заявила Кася.

– Рiдкiсна чеснота, – додала Нiна.

– Признатися, що не завжди приемна для оточення, – застерегла Кася.

– Зате корисна. Стократ менi приемнiша гола правда, нiж фальшивi комплiменти.

– Здаеться, комплiменти i пан Дизма – поняття несумiснi. Скажiть, – хотiла його спровокувати Кася, – чи коли-небудь ви говорите жiнкам комплiменти?

– Звичайно. Якщо я бачу красиву жiнку, я можу iй що-небудь таке сказати.

– І тiльки? А менi, наприклад, що б ви сказали?

– Панi?.. Гм… – Дизма задумливо торкнувся випнутого пiдборiддя. Кася розреготалася.

– Бачиш, Нiно, як важко це даеться пановi! Прошу вас, скажiть же що-небудь. Якщо не можете мене взагалi похвалити, може, знайдете якусь особливiсть моеi особи, про яку зробите ласку висловитися.

Їi схожi на персик щоки, вкритi шовковим пушком, злегка зарум’янiли. Вiн подумав, що Кася дуже приваблива, та якась вже надто незрозумiла. Щось дивно хиже крилося у ii пильному поглядi спрямованих на Нiну свiтло-карих очей.

– У вас красивi вуха.

– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що вiд вас це почую. Знаете, сам маестро Бергано минулоi зими на Рив’ерi удостоiв мене такого самого комплiменту.

«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в головi у Дизми. І голосно додав:

– На живописi не розумiюся. Нiколи цим не цiкавився.

– Проте це вам не заважае, – люб’язно заперечила Нiна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрiв.

Кася поклала кий i заявила, що на сьогоднi з неi вистачить бiльярду.

– Пiду переодягнуся. Ви не хочете разом зi мною проiхатися верхи?

– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – вiдповiв Никодим.

– Тодi поiду одна. Бувай, Нiночко. – Кася обiйняла Нiну за шию i поцiлувала в губи.

Коли Кася зникла за дверима, Дизма сказав:

– Ваша пасербиця любить вас не як мачуху…

Панi Нiна раптово вiдвернулася i пiдiйшла до вiкна.

– Ми любимо одна одну як сестри.

– Напевно, – зауважив Никодим – рiзниця у вiцi мiж вами дуже невелика. Я сам прийняв вас спершу за сестер. Але ви зовсiм рiзнi.

– Так, – пiдтвердила Нiна, – i схильностi, i характери, i погляди нашi дiаметрально протилежнi.

– Однак ви любите одна одну.

Панi Нiна нiчого не вiдповiла, i Дизма, не знаючи, як ще пiдтримати розмову, вирiшив, що час вiдкланятися.

– Я пiду. Мое шанування. До побачення.

Нiна кивнула у вiдповiдь i запитала:

– Може, вам щось потрiбно?

– Нi, дякую, панi.

– Прошу вас не соромитися i давати розпорядження при-слузi.

– Дякую.

Дизма вклонився i вийшов. І доки вiн iшов, важко ступаючи, по анфiладi кiмнат, Нiна все дивилася йому услiд – на його незграбну, нiби квадратну, фiгуру i червону грубу шию.

– Ось так виглядае сильна людина? – подумала вона. – Дивно. Втiм… О, невиправна мрiйнице!.. – розсмiялася Нiна i, сплiвши руки, потягнулася усiм тiлом.

Дизма знову почав студiювати матерiали Куницького, але справа йшла ще гiрше, нiж уночi. Вiн нiяк не мiг розiбратися у цьому лiсi цифр.

– Ох ти ж чорт! – вилаявся Никодим. – Видно, я дурний, як чобiт.

Дизмi згадалася гiмназiя. Там принаймнi, якщо не зрозумiеш, можна було зазубрити. Правда, робота каторжна, але вихiд е. Нарештi, якщо не визубрив, завжди можна було прикинутися хворим i не пiти на уроки… А тут немае жодного порятунку, жодного… Тому що зазубрити цього неможливо, а захворiти… Раптом Никодим замислився.

«А якщо захворiти?»

Чим це допоможе?

«У кожному разi, можна вiдтягнути звiльнення на декiлька днiв… можливо, навiть на декiлька тижнiв…»

Ідея! Блискуча iдея! А тим часом щось вiдбудеться, щось змiниться…

«Так, – вирiшив Никодим. – Що тут довго думати? Із завтрашнього ранку захворiю i – все тут!»

Вiн почав роздумувати, яку хворобу вибрати. Заразна не годиться: можуть вiдправити до лiкарнi. Шлунок – теж не пiдходить: не дадуть iсти.

«А якщо ревматизм?..»

Дизма навiть зрадiв:

«Так буде найкраще, навiть якщо лiкаря викличуть, не розбереться».

Коли з’явився лакей просити його до обiду, у Дизми вже визрiв план важкого нападу ревматизму в правiй руцi i правiй нозi. Сьогоднi за вечерею вiн почне скаржитися на бiль, а завтра i зовсiм не встане з лiжка. Вiн був такий задоволений своею вигадкою, що до нього повернувся чудовий настрiй.

За столом панувала весела атмосфера. Мабуть, вiдсутнiсть господаря позитивно впливала на поведiнку панi. Розмовляли про планований вiд’iзд Касi до Швейцарii, де вона збиралася вивчати медицину.

– Думаете пiсля унiверситету зайнятися практикою? – запитав Дизма.

– Звiсно.

– Будемо твоiми пацiентами, – розсмiялася панi Нiна.

– Ти будеш, – вiдповiла Кася, – а от пан Дизма – нi.

– Панi безжальна. А якби я захворiв, а поряд не було б лiкаря?..

– Ви неправильно мене зрозумiли. Я буду лiкарем по жiночих хворобах.

– Ах, так? Шкода. Я страждаю на ревматизм, а це швидше чоловiча хвороба.

– Як сказати, – зауважила панi Нiна. – Все залежить вiд причини хвороби.

– Наслiдки вiйни, – вiдгукнувся Никодим.

– Ви були офiцером?

– Нi, звичайним рядовим.

– Це чудово, – сказала Нiна. – Багато видатних людей билося тодi в сiрих солдатських мундирах.

– Мундири були зеленi, – спростував Дизма.

– Звичайно, колiр надii, ви це точно зауважили. Ви були пораненi?

– Нi. Єдина пам’ять про вiйну – ревматизм.

– Ну i, напевно, ордени?

Никодим не мав жодних вiдзнак, але тут же збрехав:

– Орден Virtuti Militari[7 - Virtuti Militari – за вiйськову доблесть. Найпочеснiший польський вiйськовий орден, який присуджуеться за видатнi бойовi заслуги.] i, крiм того, пiдвищення по службi. Трохи не став генералом.

– Як це?

– Призначили мене спочатку в унтер-офiцери, i я, напевно, дiйшов би до генеральського чину, якби не закiнчилася вiйна.

– Однак, бачу, у вас про неi приемнi спогади.

– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим вiдверто.

– Розумiю. Хоча сама я, як жiнка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих i поранених, але я легко собi уявляю, що для справжнього чоловiка вiйна – це атмосфера, в якiй пробуджуються найбiльш чоловiчi iнстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма посмiхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один iз сержантiв, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднiв.

– Так, стаеш диким звiром, – пiдтвердив вiн.

– Моя дорога, – сказала панi Нiна, нiби поновлюючи перервану ранiше розмову, – ти мусиш погодитися, що i в цьому е своя чарiвнiсть, яка сильно дiе, особливо на нас, жiнок.

Кася знизала плечима:

– Не на всiх.

– Загалом жiнки, – сказав Никодим, – вiддають перевагу грубiй силi над слинявiстю.

– Не рекламуйте себе, – розсмiялася Нiна.

Поговорили ще трохи, i Дизма пiшов до своеi кiмнати. Вiн не забув, що на нього чекае зустрiч в парку з цим напiвбожевiльним графом, вiд якого можна довiдатися багато цiкавих речей про тутешнiх коборовських мешканцiв.

Упевнившись, що його нiхто не бачить, Никодим вiдчинив дверi на терасу i попрямував по алеi, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яноi лавки пiд старою липою.

Проте вiдшукати лавку йому не вдалося, i вiн вже почав втрачати надiю побачитися з Понiмiрським, як раптом почув зблизька гавкiт.

– Є! – зрадiв Никодим.

І дiйсно, неподалiк, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма пiдняв голову i, на свiй великий подив, побачив молодого графа, який сидiв на розгiллi дерева.

– А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!

Понiмiрський легко зiскочив на землю i кивнув Дизмi.

– Ви розповiдали про мене Кунику? – запитав вiн з недовiрою.

– Боже борони! Втiм, його i вдома немае.

– Це добре. Вас здивувало, що я сидiв на деревi?

– Нi, чому ж.

– Це, бачте, атавiзм. Інодi в людинi пробуджуеться непереборна потреба повернутися до первiсного стану. Ви не помiчали цього, пане, той… Як там ваше прiзвище?

– Дизма.

– Ага, Дизма. Безглузде прiзвище. А iм’я?

– Никодим.

– Дивно, ви не схожi на Никодима. Втiм, це не мае значення. Мiй Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поiхав?

– На один день.

– Якусь нову аферу готуе. Чи знаете, що вiн видер у нас Коборово?

– Нi, нiчого не чув.

– Зауважте, Куник займався лихварством. А оскiльки мiй батько витратив силу-силенну грошей, та ще й вiйна пiдiрвала нашi фiнанси, то Куник без зусиль заплутав нашi справи i схилив врештi-решт батька до фiктивного продажу Коборова.

– Як це фiктивний? Тобто несправжнiй?

– Не знаю, я в цьому не розбираюся. Досить i того, що вiн вчинив якесь велике шахрайство i присвоiв собi маеток. Але це нiчого. Засадять його ще у в’язницю.

– Ну добре, – обережно почав Дизма, – чому ж у такому разi ваша сестра вийшла замiж за Куниць… за Куника?

– З любовi до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборово, а цей пройдисвiт Куник, учувши про таке, запропонував батьковi угоду: якщо Нiна вийде за нього замiж, вiн запише Коборово на ii iм’я, i таким чином наше родове гнiздо залишиться в руках Понiмiрських. Сестра пожертвувала собою i тепер тяжко платить за це, тому що через рiк пiсля весiлля батько й так помер, а цей мерзотник видурив у Нiни якiсь векселi на величезну суму i доручення. Ось чому сестра не може i пальцем ворухнути у власному маетку, бо негiдник Куник тут повний господар.

– А що ж на те його дочка?

– Каська? Мавпа. Але ненавидить Куника, кажуть, через те, що вiн знущався з ii матерi.

– Вона померла?

– Хто?

– Перша дружина пана Куника.

– Якого пана? – наiжачився Понiмiрський. – Плебея, мерзотника, не пана. Пан – це я! Зрозумiло?

– Зрозумiло, – поспiшно погодився Дизма, – значить, померла?

– По-перше, не моя справа, по-друге, померла давно. Дайте, будь ласка, цигарку.

Понiмiрський закурив i, рiвненько пускаючи кiльця диму, глибоко задумався… Дизма помiтив, що Понiмiрський сьогоднi набагато спокiйнiший, i тому ризикнув запитати:

– Чому ж вас, графе, виселили з палацу?

– Що?

– Я спитав, чому вас попросили з палацу.

Понiмiрський нiчого не вiдповiв i довгий час вдивлявся Дизмi в очi. Нарештi нахилився i прошепотiв:

– Мабуть, ви менi будете потрiбнi…

– Я? – здивувався Никодим.

– Ти-и-хо! – Граф став озиратися довкола. – Здаеться, нас хтось пiдслуховуе.

– Вам здалося. Тут нiкого немае.

– Тсс!.. Брут! Шукай шпигуна, шукай!

Пес розгублено дивився на господаря i не сходив з мiсця.

– Безглузда худобина! – роздратувався граф. – Геть!

Вiн встав i навшпиньки обiйшов кущi. Всiвшись на лаву, повчально сказав:

– Обережнiсть не завадить.

– Ви сказали, графе, що я вам знадоблюся, – почав Дизма.

– Так, я використаю вас як знаряддя, але ви мусите менi пообiцяти абсолютну слухнянiсть. Нiкому жодного звуку. Передусiм ви iдете у Варшаву до моеi тiтки, панi Пшеленськоi. Це дуже безглузда i дуже шанована особа. Напевно, вже й ви помiтили, що шанованi особи найчастiше бувають безглуздi?..

– Справдi…

Обличчя Понiмiрського скривилося в iронiчнiй гримасi. Вiн додав:

– Ви становите виняток з цього правила, бо хоч i дурнi, та поваги до себе не викликаете. Але це дрiбницi. Тут дещо важливiша справа. Отже, у тiтки Пшеленськоi величезнi зв’язки, i вона ненавидить Куника. Тому вона допоможе у моiй справi.

– У якiй справi?

– Мовчати, sapristi[8 - Їй-богу! (фр.)], коли я говорю! Куник оголосив мене божевiльним. Мене! Уявляете, i добився опiки надi мною. Так от, iдеться про те, щоб тiтка поставила на ноги вже не знаю точно й кого. Потрiбно влаштувати консилiум, який встановить, що я цiлком нормальний. Розумiете, пане?

– Розумiю.

– Я напишу тiтцi листа, представлю вас як свого колегу, хоча й маете вигляд шевця, але тiтка так мрiе насолити Куни-ку, що повiрить. Поясните тiтцi, що надi мною тут знущаються, що мене позбавили свободи, що перехоплюють моi листи. Це слiд змалювати у як найпохмурiших фарбах.

– Добре, але…

– Тихо! Хочете, знати, що за це отримаете? То знайте, що за це я вшаную вас своею дружбою i довiчною рентою. Досить? Йду писати листа, а ви перед вiд’iздом у Варшаву зайдете за ним i за детальними iнструкцiями. Якщо ж на мене донесете, вб’ю як собаку. До побачення.

Вiн свиснув пiнчера i, перестрибнувши, зник за кущами.

«Навiжений, немае жодного сумнiву, – подумки вирiшив Дизма. Втiм, у розповiдi графа е велика частка правди. Адже й Куницький сам казав, що купив Коборово. Ставлення дружини i дочки до нього дуже вороже. Зрозумiло, немае сенсу мати справи з цим божевiльним i його планами, але варто замислитися, чи не можна з усiеi цiеi каламутi отримати для себе якусь вигоду…»

Дизма наразi не бачив жодних перспектив усього цього, але вiдчував, що проникнути в чужу таемницю нiколи не завадить. Особливо в його становищi:

«Принаймнi потрiбно якось вивiдати, чи правду каже цей божевiльний граф».

Йому спало на думку, що якби звинувачення Понiмiрського пiдтвердилися, вiн мав би можливiсть погрожувати Куницькому викриттям. Дизма брiв у роздумах парком i бiля самого палацу натрапив на лакея, вiд якого довiдався, що господар прислав машину додому, але сам не повернувся, тому що справи затримали його ще на день.

Ця новина втiшила Дизму. Ще одна доба святого спокою й тишi! Проте з ревматизмом вiн вирiшив не затягувати. Буде набагато краще, якщо хвороба схопить його за день до дiлового побачення з Куницьким.

Тому за вечерею Никодим почав немилосердно корчитися, нiбито вiд болю, хапаючись то за плече, то за колiно. Обидвi панi, особливо Нiна, спiвчутливо розпитували його про недугу, коли Дизма заявив, що у нього ревматизм. І обидвi одностайно пiдтвердили, що вогкий клiмат у Коборовi сприяе нападам цiеi хвороби. Панi Нiна навiть почала вибачатися, що не попередила його заздалегiдь.

З останнiм ковтком компоту бiль став нестерпним. Дизма вибачився й хотiв було йти до своеi кiмнати, але панi Нiна велiла лакеевi провести його, а сама пiшла до домашньоi аптечки за якимись лiками.

Дизма був цiлковито задоволений собою. Сцена вдалася на славу. Про це свiдчила заклопотана фiзiономiя лакея, який допомiг йому роздягтися i лягти до лiжка. Незабаром вiн принiс лiки.

За чверть години пролунав стук у дверi, а коли вiн сказав: «Прошу», почув голос панi Нiни.

– Як ви себе почуваете?

– Погано.

– Чи не потрiбно вам чогось?

– Нi, дякую!

– На добранiч. Сподiваюся, завтра вам стане краще.

– На добранiч, панi.

Настала тиша. Вечеря була щедра, i Дизму стало хилити на сон. «Ця панi Нiна – симпатична молодичка, – подумав вiн засинаючи, – ой, графиня…»




Роздiл 5


Клiмат Коборова мав фатальний вплив на ревматизм Никодима Дизми. На ранок з’ясувалося, що вiн цiлу нiч не зiмкнув очей, i бiль посилився. З такою доповiддю прийшла до панi Нiни покоiвка i повернулася до Дизми з новим асортиментом лiкiв i запитанням вiд господинi, чи не бажае пан Никодим якихось книжок для читання.

Дизмi зовсiм не хотiлося читати, i вiн, не бажаючи уславитися невiгласом, заявив покоiвцi, що йому важко буде тримати книгу в руках.

Результат виявився найнесподiванiшим.

За дверима почувся голос панi Нiни:

– Добридень, пане Дизмо. Мене засмучуе, що вам не краще. Чи не послати за лiкарем?

– Нi, не потрiбно, – рiшуче вiдповiв Никодим.

– Вам, напевно, нудно. А що, якщо вам хтось почитае вголос?

– Що ж робити, якщо немае кому.

За дверима запанувало мовчання, i за мить панi Нiна запитала:

– Можна до вас увiйти?

– Прошу дуже.

Нiна увiйшла до кiмнати i кинула на Никодима погляд, у якому змiшувались цiкавiсть i спiвчуття. Потiм несподiвано запропонувала, що буде читати сама. Дизмi нiчого не залишалося, як погодитись, дякуючи та перепрошуючи за клопiт.

– Ну що там, дрiбницi. Я й так сиджу без дiла. Я iз задоволенням щось вам почитаю. Скажiть тiльки, якого автора вам почитати.

Никодим замислився: потрiбно вибрати якогось трохи кращого, такого, якого в Лисковi читали люди iнтелiгентнi. Вiн згадав одного англiйця, iм’я якого вимовляеться «Джек», а пишеться якось зовсiм iнакше.

– Може, щось Джека Лондона? – попросив вiн. Нiна посмiхнулася i кивнула.

– Зараз принесу кiлька його книжок.

Незабаром вона повернулася, несучи декiлька книжок у вишуканих палiтурках. І сказала:

– Я не здивувалася, дiзнавшись, що ви любите цього автора.

Дизма зроду не читав Джека Лондона, проте зауважив:

– Справдi, вiн менi дуже подобаеться, але чому ви так сказали?

– Ви менi вибачте – можливо, я просто хвалюсь, але менi здаеться, що я вмiю спостерiгати. А вас неважко розгадати, хоч ви i замкнута натура, що живе внутрiшнiм життям, начебто у splendid isolation[9 - У блискучiй самотностi (англ.).].

– Невже? – запитав Никодим.

– Так. Ми, жiнки, досягаемо цього, можливо, ненауковим шляхом, навiть не методично, але ми фахiвцi у психоаналiзi, я б сказала – у прикладнiй психологii. Інтуiцiя замiнюе нам дослiдницький метод, а iнстинкт уберiгае вiд помилок.

«От розбалакалася», – подумав Дизма.

– І тому, – продовжувала Нiна, гортаючи книгу, – ми легше знаходимо ключ до закритоi, нiж до вiдкритоi книги.

– Гм, – заперечив Никодим, – але навiщо ж шукати якогось ключа, якщо кожну книжку легко вiдкрити.

Вiн вважав, що Нiна, заговоривши про закритi книги, збираеться продемонструвати перед ним читання Лондона крiзь палiтурку. Тому вiн додав:

– Немае нiчого легшого, нiж вiдкрити книгу.

Панi Нiна заглянула йому в очi i заперечила:

– Нi. Трапляються такi, якi цього не зносять, саме тому вони найцiкавiшi. Їх можна прочитати тiльки очима уяви. Ви згоднi зi мною?

– Навiть i не знаю, – вiдповiв Дизма не замислюючись, – я таких книжок не зустрiчав. Бачив дуже дорогi видання, але кожну книгу мiг без зусиль вiдкрити i прочитати.

– Це зрозумiло, ви, напевно, взагалi не берете до рук книжок нецiкавих, а тi, що викликають у вас iнтерес, нiби пiд дiею магнетизму вiдкриваються самi. Сила волi мае такi властивостi.

Дизма розсмiявся. «Що за нiсенiтницю вона верзе!» Вголос же сказав:

– Але ж для того, щоб вiдкрити книгу, потрiбно сили не бiльше, нiж у немовляти.

– Проте у вас надзвичайно сильний характер.

– У мене? – здивувався Дизма.

– О, не намагайтеся сперечатися. У мене маса спостережень, якi пiдтверджують це, – переможно посмiхнулася Нiна. – Узяти хоч би той факт, що ви любите Лондона… Адже це характерно для вашого смаку! Чому не Поль Джеральдi, не Моруа, не Вайльд, не Синклер Льюiс, не Жеромський, не Манн, не Шоу, а саме Лондон з його поезiею тихого творчого героiзму, з його язичницьким сприйняттям могутностi боротьби, з його апофеозом працi.

Дизма мовчав.

– Ось бачите. Наперед можу сказати, що ви любите не Шопена, а Брамса, що Матейко вам ближчий, нiж Яцек Мальчевский, а Лiндберг рiднiший вiд Сiрано де Бержерака, готичний стиль i хмарочоси вам бiльше до смаку, нiж бароко i рококо.

Вона дивилася на нього своiми величезними блакитними дитячими очима, немов хотiла сказати: «Я знаю, дядьку, що ти менi принiс у кишенi!»

Дизма не знав, що вiдповiдати, i тому скривився вiд болю i застогнав. Панi Нiна почала заклопотано розпитувати Никодима, чи не надокучила йому розмова, чи не хоче вiн подрiмати…

– Скажiть менi, тiльки вiдверто, чи вiрно я визначила вашi смаки?

«А дiдько його знае»! – подумав Никодим i про всяк випадок вiдповiв:

– Частково так, частково нi.

– Ну добре, – сказала Нiна не без задоволення i засмiялася – тепер почитаемо. Хочете «Поклик кровi»?

– Будь ласка.

Нiна почала читати. Це виявилася iсторiя про собаку, якого вкрали. Дизма зi щораз бiльшим нетерпiнням чекав, коли нарештi втрутиться полiцiя, але розповiдь пiшла iншим руслом, i Никодим потроху втратив нитку оповiдi й уже нiчого не розумiв i не чув, окрiм мелодiйного, м’якого голосу панi Нiни.

Вiн почав мiркувати над розмовою, яка щойно вiдбулася мiж ними, i дiйшов висновку, що бесiда була дивною. Ця красуня панi Нiна виглядала так, нiби говорила зовсiм не про книжку… А може?..

І раптом йому згадалася маленька вiтальня у квартирi начальника поштовоi контори в Лисковi пана Бочека, двi його незамiжнi дочки, вчителька початковоi школи панна Валяскова, писар мирового суду Юрчак та iнша «золота молодь» Лискова. У тiй кiмнатi, такiй убогiй, порiвняно з пишними апартаментами цього палацу, вони збиралися для того, щоб пограти в «цензуру». Панна Льодзя Бочек сидiла посерединi кiмнати, вдаючи з себе книжку… І про неi говорили всяку всячину: що вона нерозрiзаний том, кухарська книга, збiрка вiршiв, говорили, що вона така книжка, яка на вигляд хороша, але краще не вiдкривати… Ага!

Це мусить бути щось в такому ж родi… неодмiнно щось таке! Але хороше чи погане говорила йому ця панi?.. Можливо, й хороше; втiм, у цих панiв нiколи нiчого не дiзнаешся!

«А якщо я iй сподобався?.. Не може бути».

Голос Нiни дзвенiв, переливався, iнколи тремтiв вiд хвилювання. Довга тiнь вiд опущених вiй падала на бiлi щоки, у пишному волоссi виблискувало сонце, пронизуючи густе листя, воно падало на килим яскравою свiжою плямою. У кiмнатi пахло лавандою i липнем, багатi меблi бундючно сяяли позолотою i бронзою. Із прикрашеноi арабесками стелi звисала важка лампа, виблискуючи рубiновими пiдвiсками.

«Боже мiй, хто б iще тиждень тому мiг подумати, що я, Никодим Дизма, лежатиму у цiй розкiшнiй кiмнатi на цьому багатому ложi, а ця красива панi читатиме менi книжку!»

Вiн заплющив очi i раптом затремтiв.

«А що, коли це сон, якщо все це фантазiя, якщо я розплющу очi i знову побачу закопченi, вогкi стiни кiмнати Бартекiв на Луцькiй вулицi? А цей голос?.. Може, то Манька читае Валентинисi «Кур’ера»?»[10 - Щоденна варшавська газета.]

Тут голос замовк i через деякий час почулося неголосне запитання:

– Ви заснули?

Дизма розплющив очi i посмiхнувся.

– Нi, що ви!

– Бiль ущух? Вам краще?

Никодим знову посмiхнувся.

– Бiль не минув, але менi краще.

Нiна мовчала.

– Коли ви тут, менi краще.

Нiна подивилася на нього iз сумом i нiчого не вiдповiла. Никодим подумав, що цей божевiльний, ii брат, мабуть, не збрехав, сказавши, що вона нещаслива. Видалась нагода перевiрити й iншi його вiдомостi, тому Дизма запитав:

– Ви чимось засмученi?

– У цьому домi ви, напевно, едина людина, яка може сказати, що iй тут добре.

– Чому едина?

– Ви нiчим не пов’язанi з цим домом… Боже мiй, та ви ж будь-якоi митi можете втекти звiдси, втекти назавжди.

Губи у неi тремтiли, на очах блиснули сльози.

– І втечете, обов’язково.

– Нi, – гаряче запротестував вiн, згадавши про свою платню, – я хотiв би залишитися тут якомога довше.

Нiна почервонiла.

– Ви це щиро кажете?

– Навiщо ж менi морочити вам голову? Звичайно, щиро.

– Хiба товариство нещасливих людей вас не лякае?

– Анiтрохи. А втiм, чому ви вважаете себе нещасною? Жiнка ви молода, здорова, багата, життя у вас легке.

– О! – перервала його Нiна, – хiба можна назвати це життям?

Дизма скоса глянув на неi.

– Хiба що чоловiк не любить?

– Чоловiк? – На ii обличчi з’явилися презирство i гидливiсть. – Чоловiк… я мала б за краще, щоб вiн мене ненавидiв. Зрештою, що зв’язуе мене з ним? Вiн зайнятий примноженням капiталу, i це едина його турбота. Коло його iнтересiв таке далеке вiд мене i таке чуже! Вiн нiколи не намагався заглянути менi в душу i зрозумiти мене…

Вона прикусила губу.

– Втiм, навiщо я вам це говорю?

– Це добре, що говорите.

– Ви й так усе бачите. Пане Никодиме, скажiть, чи може бути щасливою самотня людина, абсолютно самотня людина?

– Не знаю. Я теж зовсiм самотнiй.

– Як? У вас нiкого немае? Немае сiм’i?

– Зовсiм нiкого.

– І це вас не гнiтить?

– Мабуть, нi.

– Тому що ви чоловiк. У вас сильний, замкнутий характер. Ви не знаете самотностi, тому що ви натура цiлiсна. Я навiть не певна, що ви здатнi зрозумiти самотнiсть такоi слабкоi iстоти, як я.

– Але ж у вас е падчерка.

– А!.. Кася, – вирвалося у неi неохоче, – це жiнка…

Вона знову прикусила губу i, дивлячись на розкриту на колiнах книгу, продовжила:

– Знаете, за багато рокiв ви – перша людина, з якою я почуваюся так вiльно, так… У вашому спiвчуттi немае анi образливого жалю, анi байдужостi безпристрасного спостерiгача… Знаете, адже я нi з ким не спiлкуюся… Ви перший, з ким я дозволила собi вiдверто обмiнятися думками, i вiдчуваю, що мене не зрозумiють неправдиво.

Вона зашарiлася, заговорила збуджено. Дизма вже не сумнiвався, що панi Нiна на нього «поклала око».

– Можливо, вам обтяжливо, що я втягую вас у своi жалi?

– Боже борони.

– Хiба вони вас цiкавлять?

– Дуже.

– Ви такий добрий до мене.

– Ви, панi, до мене теж. Не турбуйтеся, усе погане минеться, потрiбно тiльки не брати близько до серця. Нiна посмiхнулася.

– Ви поводитеся зi мною як з дитиною, яку смiшать безглуздим жартом, щоб вона перестала плакати. Але, знаете, грубiсть часто бувае хорошими лiками.

– Не можна вiдступатися перед бiдою, потрiбно думати, як iй зарадити.

Нiна спохмурнiла.

– Тут немае порятунку.

– Кожна людина – коваль свого щастя, – переконливо заявив Никодим.

– Коваль тiльки той, у кого дужi руки, а ви ж бачите, якi вони в мене слабкi.

Вона протягнула до нього руку, вiд якоi линули пахощi. Дизма взяв ii долоню i поцiлував. У вiдповiдь вiдчув мiцний потиск.

– Потрiбнi сильнi руки, – сказала вона, – ось такi… Такими руками можна не лише свою долю викувати… Інодi менi здаеться, що для сильноi волi немае жодних перешкод, що немае для неi неможливого… Вона – всемогутня, вона трощить сталь, будуе майбутне… І якщо вона не егоiстична, простягае руку допомоги, рятуючи цих бiдних, слабких iстот… Скiльки поезii приховуе таемнича сила сильноi людини…

Нiна повiльно вiдняла руку i додала:

– Вам, напевно, здаеться, що я надто екзальтована?

Дизма не знав, що вiдповiсти, i тому знову вдався до випробуваного засобу: застогнав вiд болю i схопився за лiкоть.

– Боляче?

– Дуже.

– Бiдолаха! Може, послати за лiкарем?

– Нi. Дякую вам.

– Менi так хочеться вам допомогти.

– У вас добре серце.

– І що менi з того? – сказала Нiна.

Машинально узяла в руки книгу.

– Будемо читати далi?

– А може, вам набридло читати?

– О нi, я люблю читати вголос.

Пролунав стук у дверi i почувся голос Касi:

– Нiно, можна тебе на хвилинку?

– Даруйте, – сказала Нiна, встаючи, – я зараз повернуся.

До вух Никодима долетiв роздратований голос Касi, потiм все стихло.

Дизма став роздумувати над ситуацiею. Той факт, що вiн подобаеться панi Нiнi, здаеться, сумнiву не пiдлягае. Яку вигоду можна мати з цього? Чи вдасться завдяки ii допомозi утриматися на мiсцi адмiнiстратора у Коробовi?

«Сумнiвно, – сам собi заперечив Никодим, – вона не мае жодного впливу на чоловiка. Як тiльки старий побачить, що я нiчого не вартий, вiн викине мене без розмов, а хворiти вiчно теж не можна!»

Дизму здивував несподiваний успiх у такоi освiченоi панi, але вiд цього вiн не вiдчув нi радостi, нi гордостi. Мозок Никодима був надто перейнятий пошуком способiв якомога довше протриматися в Коборовi. Жоднi iншi почуття не могли вiдiрвати його вiд цього прагнення. Нiна, очевидно, вважае, що вiн гiдний ii довiри. І вона йому подобалася, але не бiльше, нiж Кася, Манька чи будь-яка iнша молода жiнка.

Серце Никодима Дизми ще досi не знало кохання. На романтичних сторiнках його життя залишилися лише нечисленнi спогади про випадковi, незначущi зустрiчi, яких i не було надто багато. Думаючи зараз про панi Нiну, вiн не намагався зазирнути вперед, не будував жодних планiв. Бiльше того, природжена обережнiсть застерiгала його вiд смiливого кроку, який би мiг зашкодити йому. А якщо раптом про це довiдаеться чоловiк?

Панi Нiна повернулася дещо засмучена, i Никодим подумав, що вона, напевно, мала неприемну розмову з Касею. Вона i далi читала вголос, але вони вже не розмовляли до самого обiду. Пiсля обiду Никодим заснув i прокинувся з настанням темряви вiд стуку в дверi. Це був Куницький.

Вiн був дуже засмучений хворобою Дизми i хотiв телеграмою викликати лiкаря. Насилу Дизма вiдрадив його, завiривши, що йому вже краще i що завтра або пiслязавтра вiн встане на ноги.

– Це добре, дуже добре, – зрадiв Куницький, – бо, дорогий мiй, той Ольшевський у труну мене вжене; те, що вiн виробляе – розуму недосяжне. Уявiть собi, любий, вiн звелiв затримати сосну через те, що нiбито я не внiс повнiстю завдатку. А завдаток становив сорок тисяч двiстi злотих. Забув я про цi двiстi злотих, бачить Бог, забув, а тепер цей негiдник зупинив менi усю роботу. Через якiсь двiстi злотих? Хай йому грець!

Хвилюючись, Куницький торохтiв дедалi швидше. Дуже довго розповiдав вiн про конфлiкти з дирекцiею казенних лiсiв i пiд кiнець висловив надiю, що завдяки втручанню Дизми поневiряння закiнчаться. Дорогому пановi Никодиму потрiбно тiльки якомога швидше вирушити у Варшаву i врештi поговорити там з мiнiстром Яшунським.

Дизма завiрив його, що, тiльки-но встане, вiдразу ж поiде до Варшави.

– А як ви думаете, дорогий пане Никодиме, легко у вас справа пiде? Швидко залагодите?

– Владнаемо, – вiдповiв Дизма, – будьте спокiйнi. Може, тiльки грошi знадобляться на дрiбнi витрати.

– Витрати? Дурницi. Дам, скiльки потрiбно, готiвкою. Ну, як ви тут у мене в Коборовi себе почуваете? Нудьгуете?

Дизма заперечив. Сказав, що дуже мило проводить час.

– Врахуйте тiльки одне: коли залагоджуватимете нашi справи у Варшавi, прошу пам’ятати, що Коборово записане не на мое iм’я, а на iм’я моеi дружини. Я мав це зробити з мiркувань формального порядку.

– Отже, я виступатиму нiбито вiд iменi вашоi дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понiмiрським.

– Так, так, хоча можете i вiд мого, тому що я – фактичний власник. У мене е повноваження вiд дружини.

Дизму так i пiдмивало запитати, чи е у нього векселi, але стримався. Старому могла б закрастися пiдозра.

Куницький почав розпитувати Никодима про його бачення стану господарства в Коборовi, але вимушений був вiдмовитися, оскiльки хворий знову зазнав нападу ревматизму, та такого сильного, що шипiв вiд болю, i вираз його обличчя змiнився до невпiзнання.

Пiсля вечерi Куницький знову зазирнув до Дизми, та той прикинувся, що нiби спить, завдяки чому уникнув подальших розмов. Вночi Никодим довго роздумував про неминучу подорож до столицi, звiдки, мабуть, вiн уже не повернеться. Проте вирiшив, що спробуе протягнути якомога довше. Принаймнi неважко буде вiдшукати полковника Вареду i попросити його переговорити з мiнiстром.

Згадав Понiмiрського. Хтозна, може, варто i вiд нього взяти того листа? Якщо у тiтки Понiмiрського е зв’язки, то й через неi, напевно, можна буде що-небудь влаштувати. Очевидно, вiн нi на мить не допускав думки, що зможе успiшно залагодити справи Куницького. Це буде неймовiрно. Вiн же прагнув тiльки змiцнити Куницького в упевненостi, що вiн, Дизма, насправдi дружить з мiнiстром i як не тепер, то принаймнi з часом зумiе добитися переведення Ольшевського на iншу посаду, що йому до снаги виклопотати таке збiльшення постачань деревини з казенних лiсiв, яке могло б задовольнити ненаситного старого.

Невдовзi пiсля того, як Куницький пiшов, прийшла панi Нiна. Вона була сумнiша, нiж звичайно, стривожена ще бiльше, нiж удень, але на посмiшку Дизми вiдповiла посмiшкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мiгрень, через що не спала цiлу нiч, i нарештi запитала:

– Ви, здаеться, iдете у Варшаву? Надовго?

– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днiв.

– Варшава, – промовила Нiна задумливо.

– Ви любите Варшаву?

– О, нi, нi… тобто, власне, дуже любила колись… Навiть i тепер люблю, тiльки сама себе у нiй не люблю.

– Так… У вас там рiднi, друзi?

– Не знаю. Нi, – вiдповiла вона пiсля хвилинного вагання.

Никодим вирiшив обережно з’ясувати питання про iснування тiтки Пшеленськоi.

– Чи панi Пшеленська вам, бува, не двоюрiдна сестра?

На обличчi Нiни з’явилося невдоволення.

– А, ви знайомi з тiткою Пшеленською?.. Так, але пiсля мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навiть не листуемося.

– Он як! – сказав Дизма.

– А ви буваете у неi?

– Зрiдка, – протягнув Дизма. – Панi Пшеленська, здаеться, не зносить пана Куницького, але вас любить.

Нiна не витримала i тихо запитала:

– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромнiсть, але, знаете, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усi спогади юностi пов’язанi з домом i з колом знайомих тiтки Пшеленськоi… Ви там буваете…

– Чому ж ви до неi не завiтаете?

– Самi розумiете. Через чоловiка… Вони не можуть менi цього пробачити…

Нiна вiдвернулася i майже пошепки додала:

– Так само, як i я не можу собi пробачити цього.

Никодим мовчав.

– Менi соромно, що i тодi, i зараз я з вами така вiдверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…

– Не засмучуйтеся, повiрте: все змiниться на краще…

– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я вiдчуваю, що знайшла у вашому чуйному серцi глибокий, щирий вiдгук. Ми ще мало знайомi, але у мене до вас така довiра… Не потрiбно, не розраджуйте мене, у мене немае жодного виходу. Досить того, що ви мене розумiете… Ви один, – додала вона, помовчавши.

– Чому ви кажете, що немае виходу? Хiба ви не можете розлучитися з чоловiком?

– Не можу, – вiдповiла Нiна, втупивши погляд у землю.

– Гм, значить, ви таки прив’язанi до нього…

В очах Нiни запалав вогник.

– Нi, нi, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене пiдозрювати у цьому! Мене нiщо не зв’язуе з цiею людиною, що мае душу крамаря, з цим… старим…

У голосi звучали ненависть i вiдраза.

– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.

– Я не зможу жити… у бiдностi… Втiм, менi доводиться думати не лише про себе.

– Ви жартуете, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мiльйони, i це ваша власнiсть…

– Ви помиляетесь, Коборово належить моему чоловiковi.

– Але сам пан Куницький менi сказав…

– Так. Воно записане на мое iм’я, але в разi розлучення я залишуся без нiчого.

– Не розумiю?

– Ах, навiщо говорити про це… Бачте, мiй чоловiк узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищуе вартiсть Коборова.

– Видурив хитрiстю?

– О, нi, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моеi сiм’i.

– Ага!..

– Не говоритимемо про це, менi це так неприемно. – Нiна благально склала руки, дивлячись Никодимовi в очi. – Прошу вас не говорити про мене з моею тiткою, добре?

– Як скажете. Втiм…

– Прошу вас! Дуже прошу! Того свiту для мене вже не iснуе, менi туди немае вороття… Давайте краще читати…

Нiна узяла книгу i розкрила ii на закладцi. Вона почала читати, але ледве вимовила декiлька слiв, як голос у неi затремтiв. Вiд ридань груди почало судорожно пiднiматися й опускатися.

– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював ii Дизма.

– Боже мiй, Боже мiй, – ридала Нiна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте менi… це нерви…

Вона схопилася i вибiгла з кiмнати.

«Ясно як бiлий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».

– Закохалася, – повторив вiн уголос i задоволено посмiхнувся.

На нiчному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку i довго вдивлявся у свое обличчя – здивоване, зацiкавлене i самовдоволене.




Роздiл 6


Керований досвiдченою рукою водiя, автомобiль легко i плавно котився рiвним шосе. Пiсля вчорашнього дощу подекуди виблискували невеликi калюжки. Свiжий ранок iскрився сонячним промiнням.

Дизма iхав до Варшави.

Куницький навмисно вiдправив його автомобiлем, а не залiзницею. Вiн стверджував, що так буде бiльш презентабельно.

І справдi, вiд видовженоi форми, здавалося, спецiально створеного для представницьких функцiй автомобiля, вiяло розкiшшю, комфортом, вiн випромiнював елегантнiсть, виблискував нечуваною пишнотою кожноi деталi. Бiла лiврея водiя i плед з тигровоi шкури, що покривав ноги Дизми, доповнювали картину. Тому щоразу, коли вони зупинялися в якомусь мiстечку по дорозi, а це траплялося рiдко, розкiшну машину негайно оточував натовп роззяв, яких дивував не лише автомобiль, а й зарозумiла фiзiономiя пасажира, що розклався на сидiннi.

На однiй з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеений конверт. Це був лист графа Понiмiрського до панi Пшеленськоi. Дизма взяв цей лист про всяк випадок i тепер вирiшив прочитати. У листi йшлося:



Дорога тiтко!

Користуючись нагодою, що у нашому Коборовi, захопленому бандитом Куником, генеральним адмiнiстратором став Його Високоповажнiсть пан Никодим Дизма (з курляндськоi шляхти), якому я можу повнiстю довiряти, хоч, може, вiн i не виглядае на такого, оскiльки це iстинний джентльмен i до того ж мiй приятель з Оксфорду, який до мене добре налаштований, що цiлком природно, i погано ставиться до цього пройдисвiта Куника, – що також цiлком природно, – пишу до Вас, найдорожча тiтко, зволити порадитися з ким слiд i, використовуючи зв’язки Його Високоповажностi пана Дизми, добитися мого звiльнення з неволi шляхом лiкарськоi експертизи, яка встановила б, що я не е психiчно хворий i можу бути дiездатним, я б порушив проти Куника справу про привласнення Коборова, що пiде тим легше, якщо Ви зможете зiбрати, де потрiбно, детальну iнформацiю про розтрати цього байстрюка прачки, про якi менi говорили, про якiсь залiзничнi шпали, крадiжки пiд час iх поставок i присвоення шляхетного прiзвища «Куницький» через пiдробку, через пiдкуп документiв, що могла б виявити раптова перевiрка, але оскiльки Куник усi своi документи ховае у вогнетривкому сейфi за завiсою у спальнi, про що я дiзнався вiд прислуги, яка частково менi вiддана, у зв’язку з чим я маю намiр – але тiльки у крайньому разi – зробити un coup d’etat[11 - Державний переворот (фр.).], якщо цього не вдасться зробити, особисто я застрелю негiдника, проте це не принесло б менi анi найменшого задоволення, бо, як Вам вiдомо, я полюю тiльки на благородну дичину, до якоi ця свиня Куник не належить, i мiсце якому якщо не у хлiвi, то у в’язницi, у чому i розраховую на сприяння Ваше, бо пiсля повернення права на володiння Коборовом я негайно сплачу Вам увесь свiй борг з вiдсотками, вiддам також борг Зизi Кшепицькому i навiть одружуся з панною Гульчинською, хоч вона й не молода i лице iй обсипане ластовинням, щоб лише Вам зробити приемнiсть, про що Його Високоповажнiсть пан Никодим Дизма обiзнаний i au courant[12 - В курсi (фр.).] про усю цю справу, i тому прошу порадитися з ним, бо у нього великi зв’язки у Варшавi, особливо в урядових колах, що не може не мати значення в моiй справi, яка, певною мiрою, е i Вашою справою, на що дуже розраховую, завершуючи цього листа, за обсяг якого прошу вибачення, i до нього долучаю сердечнi цiлування Ваших ручок, завжди люблячий племiнник,

Жорж Понiмiрський.



Почерк був нерозбiрливий, i Дизма добрих пiвгодини убив на те, щоб прочитати листа. Його втiшило те, що Понiмiрський згадав його прiзвище як курляндського шляхтича, проте стурбувала згадка про Оксфордський унiверситет. Якщо хтонебудь, Боже борони, звернеться до нього по-англiйськи, вiн одразу ж викаже себе, нема й мови.

Власне кажучи, вiн ще не зважився на вiзит до панi Пшеленськоi. Якщо щось i спонукало його на цей крок, то не так доручення божевiльного графа, як остання розмова з панi Нiною. Вiн не виказав iй таемноi змови з ii братом, але, зiставляючи вiдомостi, отриманi вiд обох, з тим, що говорив Куницький, дiйшов до переконання, що претензii Понiмiрського не такi вже й безнадiйнi, як це могло здатися на перший погляд.

Якщо вiн зважиться на вiзит до панi Пшеленськоi, можна буде, мабуть, з’ясувати все до кiнця.

На користь вiзиту свiдчили й мiркування особистого порядку. Власне, впливи i стосунки цiеi панi, яка оберталася у вищих сферах. Цi впливи могли б допомогти Дизмi у вирiшеннi справ Куницького, вiд перебiгу яких залежала i його особиста доля.

Про все це, та ще про полковника Вареду, якого належало йому розшукати, продовжував думати Никодим, коли автомобiль порiвнявся з першими будiвлями Праги[13 - Район Варшави.]. Сонце давно вже зайшло, i, немов би вiтаючи появу Дизми, спалахнули несподiвано вогнi вуличних лiхтарiв.

– Хороша прикмета, – сказав вiн пiвголосом.

– У «Європейський» накажете? – поцiкавився шофер.

– У «Європейський», – пiдтвердив Дизма.

Никодим чудово виспався i прокинувся у прекрасному настроi.

Негайно вирушив до мiста.

З Вiйськового мiнiстерства Дизму вiдiслали у довiдкове бюро мiського гарнiзону, де вiн дiзнався, що полковник Вацлав Вареда кожне лiто проводить в Констанцiнi[14 - Передмiстя Варшави, улюблене мiсце вiдпочинку варшав’ян.] на вiллi «Гаiтi» i до Варшави приiздить здебiльшого по обiдi.

З надзвичайноi люб’язностi до нього Дизма здогадався, що полковник Вареда мав бути великим цабе. Вiн зiбрався було запитати, яку посаду обiймае Вареда, але вчасно схаменувся – раптом зрозумiють, що вiн абсолютний невiглас у державних справах.

Не було й десятоi, коли Дизма надумав iхати в Констанцiн. Так вiн i зробив. Дорога виявилася жахливою, але завдяки вправностi водiя i силi двигуна iхалося досить швидко, i вже за пiвгодини вони дiсталися до мiсця. Вiллу «Гаiтi» знайшли легко. Це була красива двоповерхова вiлла з просторою терасою, що виходила в сад, який прозирав через мереживний вiзерунок огорожi. На терасi сидiв якийсь чоловiк у пiжамi i читав газети. Коли авто зупинилося бiля хвiртки, чоловiк пiдняв голову, i Дизма вiдразу впiзнав полковника.

Той же, вiдповiвши на уклiн, довго вдивлявся в гостя примруженими короткозорими очима i лише тодi, коли Никодим був вже у хвiртцi, полковник схопився i крикнув:

– Сервус! Боже мiй, та це ж приборкувач Терковського! Вiтаю, пане Никодиме, куди ви пропали? – полковник обома руками почав трясти руку Дизми.

– Мое шанування, пане полковнику, я сидiв весь цей час у селi. Та вчора приiхав до Варшави, а дiзнавшись, що можу вас тут знайти…

– Браво! Блискуча думка! Поснiдаете зi мною? Втiм, ви, сiльськi жителi, встаете з пiвнями.

Полковник щиро зрадiв приiзду Дизми. Людина ця була йому на рiдкiсть симпатична, до того ж – прекрасний автомобiль Дизми був гарантiею того, що сьогоднi у поiздцi до Варшави можна буде вiдмовитися вiд набридлоi Вiляновськоi залiзницi[15 - Мiсцева залiзнична лiнiя через передмiстя Варшави.] .

– Ми учора добряче випили, – заговорив Вареда, – думав, що довбешка трiщатиме, але, на щастя, почуваюся чудово.

І справдi, Вареда був веселий i жвавий, тiльки налитi кров’ю очi говорили про вчорашню пиятику.

– Я сказав «на щастя», тому що потрiбно обмити ваш приiзд, – продовжував Вареда. Ви знаете, ваш iнцидент з Терковським став просто анекдотом. І уявiть собi: вам вдалося трохи пiдрiзати крильця цiй пташцi.

– Ну, що ви!

– Присягаюся Богом! Падлюка, вiдколи його призначили начальником канцелярii прем’ера, цьому Терковському усе перевернулося в головi. Уявив собi, iдiот, що всi мають зi шкiри перед ним пнутися.

– А що поробляе мiнiстр Яшунський?

– Як то що? – здивувався полковник. – Та ж вiн на з’iздi у Будапештi.

– Шкода.

– У вас до нього якась справа?

– Невелика, але е.

– Поживiть кiлька днiв у Варшавi. Принаймнi повеселимося. Яшунський часто вас згадуе…

Дизма глянув на полковника з неприхованим здивуванням. Той поспiшив пояснити:

– Факт, присягаюся Богом. Як це вiн сказав про вас? Чекайте, чекайте… ага! «Цей пан Дизма знае, що таке життя: хапае його за загривок i в морду – торох!» Що? Яшунський мае своi приповiдки! Я навiть радив йому видати книгу афоризмiв.

Далi Никодим дiзнався, що становище Яшунського похитнулося, бо проти нього виступають i борються помiщики, рiзнi сiльськогосподарськi об’еднання i спiлки дрiбних землевласникiв, та й Терковський разом зi своею клiкою копае пiд нього. У сiльському господарствi тяжка криза, i немае на те нiякоi ради. Шкода Яшунського, це людина тямуща, та й свiй хлопець.

Розмова зайшла про справи Дизми, i полковник запитав:

– Ви, пане Никодиме, здаеться, чи то компаньйон, чи то сусiд того Куницького?

– І те й те, – вiдповiв Дизма, – та ще й довiрена особа його дружини.

– Навiть так? Що ви кажете? Тоi… графинi Понiмiрськоi? Така гарненька блондинка, так?

– Так.

– Чув щось, що там вона не дуже з цим Куницьким.

– Навiть дуже не дуже, – засмiявся Дизма.

– Мiж нами кажучи, не дивуюся, тому що вiн старий шкарбан та й людина, мабуть, нецiкава. Втiм, вам виднiше.

– Що поробиш…

– Розумiю, розумiю, – погодився полковник, – справи е справи. Даруйте, пане Никодиме, я при вас буду одягатися.

– Прошу дуже!

Вони увiйшли до кiмнати, i полковниковi спало на думку почастувати гостя коктейлем власного приготування. Тим часом ординарець принiс мундир, i через пiвгодини Вареда був готовий.

Пiдiшли до автомобiля, i полковник iз захопленням почав його розглядати. Вiн, мабуть, непогано розумiвся на машинах, тому що завiв бесiду з шофером, вживаючи геть незрозумiлi Никодимовi слова.

– Чудова машина, чудова – захоплено повторював Вареда, сiдаючи поряд з Дизмою. – Напевно, добряче довелося потрусити кишенi за цю лялечку. З вiсiм тисяч доларiв, так?

Автiвка рушила, i пiд гуркiт двигуна, що заглушав його слова, Никодим вiдповiв:

– Хе-хе, з хвостиком.

Дорогою вони домовилися, що зустрiнуться на вечерi в «Оазисi».

– Там найкраще, буде багато знайомих. Уляницького знаете?

Уляницького Дизма не знав, але, побоюючись, що це якась вiдома особа, вiдповiв, що чув про нього вiд людей.

Доставивши полковника у штаб, Никодим повернувся в готель, наказавши водiевi заiхати за ним о десятiй вечора, сам пiшов до кав’ярнi. Не без зусиль вiдшукавши вiльний столик, замовив чай з тiстечками i замислився над тим, як провести час, проте на думку не спадало нiчого путнього. У Варшавi вiн не знав нiкого, принаймнi нiкого такого, кого б сьогоднi, вiн, адмiнiстратор маетку, мiг би вiдвiдати. При згадцi про Бартекiв вiн аж внутрiшньо здригнувся. Їхня закiптюжена кiмната була для нього таким уособленням сувороi дiйсностi, до якоi рано чи пiзно потрiбно буде повернутися, як i заляпана чорнилом так звана зала поштовоi контори у Лисковi. Никодим вiдчував, що його незвичайна красива пригода незабаром закiнчиться, але намагався про це не думати.

Однак бездiяльнiсть повертала його думки до дiйсностi, i, щоб вiдiгнати iх, Дизма вирiшив пiднятися у свiй номер. Тут вiн пригадав про лист Понiмiрського. Вийняв його i знову прочитав.

– Е, хай там як! – махнув рукою Никодим. – Пiду, що зi мною зроблять?!

Панi Юзефина Пшеленська встала цього дня з лiвоi ноги. Це було одноголосно визнано на кухнi о десятiй ранку, а об одинадцятiй в усьому помешканнi панував такий рейвах i галас, неначе йшлося не про саму лише лiву ногу, а щонайменше про обидвi.

О дванадцятiй помешкання шановноi панi Пшеленськоi видавалося сумним поеднанням хаосу i панiки, де антикварнi меблi несамовито гарцювали, перекидалися з мiсця на мiсце, поки нарештi не гепались десь в пилюку, задерши догори своi рахiтично-вишуканi нiжки. Серед переляканоi прислуги гасала господиня дому, як та валькiрiя на полi битви. Попереду трiщала кулеметна черга ii лайок, позаду, мов крила бурнуса, майорiли поли халата.

У вiтальнi бурчав пилосос, надворi гримiв грiм вiд вибивання килимiв, вiкна то вiдчинялися, тому що в цiй задусi не можна було висидiти нi хвилини, то з трiском зачинялися, бо цi протяги зносили голову.

На довершення всього безперервно трiщав телефон, i в слухавку з рота господинi градом сипалась лайка, хльостка, немов удари батога.

У такий момент у передпокоi i пролунав дзвiнок. Чаша терпiння була переповнена, i панi Юзефина стрiлою помчала особисто вiдiмкнути дверi. Нажахана прислуга завмерла, подумки доручивши Божiй опiцi особу злощасного гостя.

Дверi рiзко вiдчинилися, i, подiбно до гарматного пострiлу, гримнуло гучне питання:

– Що треба?

Це нелюб’язне привiтання не спантеличило Никодима. Навпаки, вiн раптом вiдчув у собi бiльше впевненостi, тон i зовнiшнiсть цiеi дами нагадали йому власних знайомих.

– Я до панi Пшеленськоi.

– Що вам треба, питаю?

– Є справа. Прошу доповiсти панi, що прийшов колега ii племiнника.

– Якого ще племiнника?

– Графа Понiмiрського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподiваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, нiби захищаючись вiд нападу, i оглушливо заверещала:

– Не заплачу! Нi копiйки не заплачу за племiнника! Не треба було йому позичати!

– Що? – здивувався Дизма.

– Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам нi копiйки, нi копiйки! Неподобство, всi до мене, кара небесна!..

То було вже занадто. Кров ударила Дизмi до обличчя.

– До дiдька, чого ви верещите! – гаркнув вiн на все горло. Панi Пшеленська замовкла як громом ударена. Їi очi широко розплющилися, зiщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.

– Нiхто вiд вас грошей не вимагае, а якщо чого i хочуть, то це вiддати, а не взяти грошi.

– Тобто як?

– Кажу ж бо: вiддати.

– Хто хоче вiддати? – запитала вона, дивуючись усе бiльше.

– А ви думаете, панi, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племiнник i мiй друг.

Панi Пшеленська обхопила голову двома руками.

– Ах, пробачте, у мене сьогоднi жахлива мiгрень, i прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увiйдiть.

Дизма пройшов за Пшеленською у бiчну кiмнатку, в якiй половина меблiв була перевернута, а посерединi стирчала щiтка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стiльця бiля вiкна, а сама, вибачившись за свiй вигляд, вийшла i зникла на добрих пiвгодини.

– Чортiвня, – мiркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дiдько принiс мене сюди! Видно, тiтонька не менш божевiльна, нiж племiнничок. Нiби велика панi, а виглядае як служниця!

Вiн довго не мiг заспокоiтися, а коли нарештi опанував себе, став жалкувати, що вiдразу сказав цiй бабi про намiр Понiмiрського вiддати борги.

«Вважае його божевiльним, готова i мене записати туди ж».

Нарештi з’явилася господиня. Тепер на нiй красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий нiс i пухкi щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбованi.

– Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася i перенервувала. Я Пшеленська…

Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцiлував ii, представився.

Пшеленська негайно засипала його градом запитань, i вiн, навiть маючи добрi намiри, рота не встиг вiдкрити для вiдповiдi. Тодi вiн вийняв лист Понiмiрського i мовчки подав Пшеленськiй.

Та негайно почала кричати:

– Боже мiй, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонiю! Франю! – надривалася вона.

Почулися квапливi кроки, i за хвилину покоiвка принесла пенсне в золотiй оправi. Панi Пшеленська заглибилася в листа, щоки у неi розчервонiлися, кiлька разiв вона, перервавши читання, розсипалася перед Дизмою у вибаченнях.

Лист справив на неi сильне враження. Прочитавши його ще раз, вона оголосила, що це справа великоi ваги, але зовсiм не тому, що Жоржик збираеться вiддати iй борг, а так, в цiлому.

Вона почала випитувати Никодима про те, що робиться в Коборовi, про настрiй «тiеi нещасноi Нiнон», про стан господарства «того злодiя Куника», i врештi-решт поцiкавилася, що думае про усю цю iсторiю шановний пан. Але спiврозмовник не думав нiчого i тому промимрив майже пошепки:

– Чи я знаю? Потрiбно б порадитися з адвокатом.

– Мудра думка, мудра думка, – пiдхопила панi Пшеленська з подякою в голосi, – але, знаете, пане, найкраще перед тим добре було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомi з паном Кшепицьким?

– Нi, не знайомий. А хто це?

– О, це дуже здiбна людина i наш старий знайомий, хоч вiн i молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелi?

– Так.

– Ви не вiдмовите, якщо я вас запрошу завтра на обiд? Буде якраз пан Кшепицький, i ми обговоримо цю справу. Добре?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45061803) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Королiвськi Лазенки – парк у центрi Варшави (тут i далi – прим. перекладача).




2


Пенькна – вулиця у центрi Варшави.




3


Грандпрiкси – розмовна назва популярних дешевих цигарок у довоеннiй Польщi.




4


Перша свiтова вiйна.




5


Будинок за цiею адресою до вiйни належав Радi мiнiстрiв.




6


Найбiльша барахолка довоенноi Варшави.




7


Virtuti Militari – за вiйськову доблесть. Найпочеснiший польський вiйськовий орден, який присуджуеться за видатнi бойовi заслуги.




8


Їй-богу! (фр.)




9


У блискучiй самотностi (англ.).




10


Щоденна варшавська газета.




11


Державний переворот (фр.).




12


В курсi (фр.).




13


Район Варшави.




14


Передмiстя Варшави, улюблене мiсце вiдпочинку варшав’ян.




15


Мiсцева залiзнична лiнiя через передмiстя Варшави.