Книга - Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Зелений Змiй, або Алкогольнi спогади
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Повiсть «Зелений Змiй, або Алкогольнi спогади» Джек Лондон (1876–1916) написав, коли був уже вiдомим автором. У нiй письменник вiдверто згадуе свое ранне знайомство з алкоголем та глибоко аналiзуе причини його вживання, описуе вплив хмiльних напоiв на органiзм i душу. Автор неодноразово наголошуе, що вiн не був алкоголiком вiд природи, однак через хмiльнi напоi мiг легко втратити два десятки розкiшних рокiв, якi йому вдалося ще прожити. Вiн прагне застерегти вiд Зеленого Змiя гiдних i найкращих людей, яких той пiдманюе на «дорогу смертi». Письменник шкодуе, що Зеленого Змiя вельми шанували у сучасному йому суспiльствi, яке вiн прямо називае «варварською цивiлiзацiею», та сподiваеться, що Зелений Змiй стане пережитком того «темного» часу.





Джек Лондон

Зелений Змiй, або Алкогольнi спогади



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




І


Це найшло та мене в день виборiв. Був спекотний калiфорнiйський полуденок. Я виiхав верхи з ранчо в Мiсячну Долину, до невеличкого села, щоб голосувати за або проти реформ, внесених до конституцii штату Калiфорнiя. День був спекотний, i я випив кiлька разiв ще до голосування, а пiсля голосування теж перехилив чимало. А тодi поiхав виноградом, укритими пагорками та хвилястими випасами ранчо i доiхав до ферми саме вчасно, щоб ще раз випити та сiсти вечеряти.

– Як ти голосував, чи за, чи проти жiночого рiвноправ’я – запитала мене Чармейн.

– Я голосував за.

Вона здивовано скрикнула. Бо – хай це буде вiдомим – за часiв своеi молодостi я, хоч i був палкий демократ, а ставився опозицiйно до жiночого рiвноправ’я. Навiть пiзнiшими роками, ставши толерантнiшим, я залишився байдужим до цього неминучого соцiального питання.

– Але чому ж ти голосував за? – спитала Чармейн.

Я одповiв, одповiдав докладно й роздратовано. Що бiльше я промовляв, то бiльш дратувався. (Нi, я не був п’яний. Кiнь, що я на ньому iхав, звався «Розбишака!». Хотiв би побачити, як п’яний здолав би сiсти на нього верхи.)

Але я – так би мовити – був на пiдпитку, почував себе «легко». Якось приемно схвильованим.

– Коли жiнки матимуть право голосу, вони голосуватимуть за заборону алкоголю, – сказав я. – Вони, жiнки, сестри та матерi, i нiхто, як тiльки вони, заб’ють цвяха в труну Зеленого Змiя.

– Але ж я гадала, що ти приятелював iз Зеленим Змiем, – зауважила Чармейн.

– Я приятелюю. Приятелював. Тепер не приятелюю. Найменше приятелював з ним i тодi, коли був вiн зi мною, i коли здавалося, що я найбiльший його приятель. Вiн цар усiх брехунiв. Вiн сама щирiсть. Вiн могутнiй товариш, з яким себе почуваеш у товариствi богiв. Але вiн також у спiлцi з Безносою. Його шлях веде до голоi правди та до смертi. Вiн дае яснi мрii та бруднi видiння. Вiн ворог життя та навчитель мудростi – мудростi тогосвiтньоi. Вiн убивця з закривавленими руками, що нищить юнiсть.

Чармейн дивилася на мене, i я знав, що вона дивуеться, де я так насмоктався.

А я говорив далi й далi. Говорив натхненно. Кожна думка у мене в мозку була на своему мiсцi. Кожна думка в своiй маленький комiрцi, вже зодягнена, причаiлася бiля дверей, наче в’язень опiвночi, чекаючи, коли вирветься на волю. І кожна думка була барвистим образом, живим, гострим, безпохибним. Мозок менi залило яскраве, бiле свiтло алкоголю. Зелений Змiй в палкому поривi щиростi виказував своi найглибшi таемницi, а я був його промовцем. Спогади з минулого життя вставали та шикувалися в лави, наче вiйсько на великому парадi. Менi лишалося тiльки вибирати, що заманеться. Я був владарем думки, господарем слова та свого величезного досвiду, безпомилково та вмiло вибираючи докази й будуючи промову. Так вабить та вводить в облуду Зелений Змiй, химерно загострюючи розум, нашiптуючи фатальнi iнтуiцii правди та освiтлюючи багряним свiтлом одноманiтне наше животiння.

Я змалював Чармейн свое життя та вдачу. Я не був алкоголiком вiд природи. Я народився без органiчного нахилу до алкоголю. Не був цей нахил у мене спадковим. Я набув його згодом. Коштом мук. Я гидував алкоголем бiльш, анiж лiками. Навiть тепер менi не подобаеться його смак. Я п’ю його тiльки тому, що дае вiн пiднесення. Але вiд п’ятого аж до двадцять п’ятого року життя свого менi й того пiднесення не треба було. Двадцять рокiв поклав я на те, щоб звикнути до алкоголю, призвичаiти до нього органiзм, який раз у раз повставав проти цього. Так прищепив я собi звичку випивати.

Я змалював свою першу зустрiч iз Зеленим Змiем, розповiв, як уперше сп’янiв, яку мав до нього огиду: доступнiсть алкоголю – ось що найбiльш заохочувало мене випивати. Та не лише доступнiсть. Усе мое колишне життя призводило мене до цього, – життя, що тодi тiльки-но розгорталося. Ким я тiльки не був: хлопчиком-газетярем на вулицях, матросом, копачем, волоцюгою, що валандався далекими краiнами. Коли люди збиралися докупи, щоб подiлитися думками, похвалитися, попалювати, забути тяжку працю безпросвiтних днiв та ночей, то завжди це бувало за чаркою горiлки.

Салун був мiсцем зборiв. Чоловiки сходилися туди так само, як первiснi люди, дикi, iхнi пращури, збиралися навколо багаття, сiдаючи навпочiпки, або бiля вогнища, запаленого перед входом до iхнiх печер.

Я нагадав Чармейн очеретянi халупи на островах Тихого океану, куди iй заборонено було заходити. Кучерявi канiбали тiкали туди вiд свого жiноцтва та пиячили й бенкетували на самотi. Це були святi мiсця, куди табу забороняло вхiд жiнкам пiд загрозою смертi. Ще юнаком я сам тiкав до салуну вiд обмеженого кола жiноцтва до широкого вiльного свiту чоловiкiв. Усi шляхи вели до салуну. Тисячi шляхiв романтики та пригод збiгалися в салунi, а звiдти провадили в широкий свiт.

– Рiч у тiм, – закiнчив я свою промову, – що ця доступнiсть алкоголю дала менi смак до нього. Я призвичаiвся не звертати увагу на прикрi наслiдки пияцтва, i ось тепер мене вже тягне до чарки. Двадцять рокiв покладено на те, щоб прищепити менi смак до горiлки. Протягом наступних десяти рокiв вона менi ще бiльш до вподоби припала. Але добра я не бачив вiд того, що гасив свою згагу. Я на вдачу веселий, життерадiсний, а коли гуляю з Зеленим Змiем, то завжди мене посiдае отой проклятий якийсь песимiзм.

– Але – поспiшив я додати (як завжди спiшу додавати) – Зеленому Змiевi треба вiддати належне. Вiн говорить правду. В тiм-то й лихо. Те, що зветься правдою життя, не е правда. Це лише життева брехня, що на нiй усе грунтуеться, i Зелений Змiй виявляе цю брехню.

– Це не красить життя, – сказала Чармейн.

– Цiлком слушно, – вiдповiв я: – Тут-то й лихо. Зелений Змiй веде до смертi. Через те я й сьогоднi голосував за реформи. Я оглянувся на свое минуле життя i побачив, що доступнiсть алкоголю заохотила мене до нього. Алкоголiкiв вiд природи небагато на свiтi. За справжнього пияка я вважаю людину, яка органiчно потребуе алкоголю та непереможно прагне його. Бiльшiсть завзятих п’яниць змалку не мали, потягу до алкоголю, а навiть вiдчували огиду до нього. Не заохотила iх нi перша, нi двадцята, нi сота чарка, а просто вони почали потрохи звикати до вина, так, як звикають люди палити; щоправда, значно легше навчитися палити, анiж пити. Звикають люди тому, що алкоголь такий доступний. Жiнки добре це знають. Воно скошуеться на них: жiнках, сестрах i матерях. Коли дати iм право голосу, то вони голосуватимуть за заборону алкоголю. Головне те, що прийдешнi поколiння не вiдчуватимуть брак алкоголю. Не знаючи смаку горiлки i не вiдчуваючи потягу до алкоголю, вони обiйдуться й без нього. Життя стане соковитiшим, змiстовнiшим для майбутнiх поколiнь юнакiв, а також для жiнок, якi пiдуть поплiч iз ними.

– Чому ти всi цi думки не запишеш на паперi, щоб урятувати прийдешнi молодi поколiння чоловiкiв i жiнок? – запитала Чармейн: – Чому не напишеш, щоб навчити жiнок, сестер та матерiв, за що iм голосувати?

– Спогади алкоголiка, – криво посмiхнувся я, – або швидше, Зелений Змiй. Бо це ж вiн сидiв тут зi мiною за столом, це вiн так палко промовляв i раптом скривив мою посмiшку.

– Нi, – вiдповiла Чармейн, що за прикладом усiх жiнок вiдхрещувалась вiд Зеленого Змiя:

– Ти довiв, що ти не алкоголiк, а лише людина, яка призвичаiлась пити. Один iз тих, що зазнайомився iз Зеленим Змiем i багато рокiв iшов поруч iз ним. Напиши про це книжку i назви ii Алкогольнi спогади.




II


Ранiш, нiж почати, мушу попрохати читача поставитися до мене з прихильнiстю: тiльки прихильнiсть допоможе зрозумiти мене та зрозумiти, про кого й про що я пишу. Я звик пити, але я не з натури п’яниця. Я не дурний. Не свиня. Щодо пияцтва, то я знаю його вiд А до Я, i, п’ючи, не гублю розуму. Я нiколи не допивався до того, щоб звалитися з нiг. Навiть нiколи не заплiтав ногами. Себто я звичайна, нормальна людина i п’ю у звичайний спосiб, як п’ють усi. І в цьому вся рiч. Я пишу про вплив алкоголю на звичайних, нормальних людей i зовсiм не маю на думцi невелику кiлькiсть справжнiх алкоголiкiв: за них я й не згадаю.

Щиро кажучи, е два типи людей, якi п’ють. Є добре вiдомий нам усiм, обмежений, безглуздий тип, що мозок йому задеревiв, змертвiв. Такi люди ходять, широко розкарячивши ноги, часто падають у рiвчаки та, доходячи до крайнiх меж нестями, бачать блакитних мишей та рожевих слонiв. Цей тип дае багатий матерiал гумористичним журналам.

Другий тип мае буйну уяву. Навiть у найвищому пiднесеннi вiн ходить рiвно та природно, не хитаючись. Мiцно стоiть на ногах та добре знае, де вiн е i що вiн робить. П’янiе не тiло, а мозок його. Вiн може рясно сипати дотепами та бути душею товариства. Бачить у своiй уявi iнтелектуальнi примари, космiчнi i логiчнi, що набувають форму силогiзму. У цьому станi вiн здирае з життя покривала найщасливiших iлюзiй i вiдчувае на шиi тiльки залiзний ланцюг, що, позбавивши волi, стягуе, стискуе йому душу. Це момент, коли Зелений Змiй досягае найвищоi влади над тобою. Декому досить добре хильнути, щоб упасти до рiвчака. Але жахливi тортури припадають на долю того, хто, мiцно стоячи на ногах, доходить висновку, що з усiх на свiтi бажань йому дано волю тiльки над одним, а саме: прискорити час своеi смертi. Це година Бiлоi Логiки, коли людинi стае вiдомо, що вона може збагнути тiльки закони, що керують речами, але саму суть речей – нiколи. Це небезпечний для людини момент. Ногою вона тодi ступае на стежку, що веде в домовину.

Все стае зрозумiлим. Усi цi облуднi думки про безсмертя – тiльки панiка мозку, що боiться смертi. Прокляття тричi проклятоi сили уяви. Люди позбавленi iнстинкту смертi. Їм бракуе волi вмерти, коли до них приходить смерть. Вони тiшать себе вiрою в життя потойбiчне, що нiби чекае на них у майбутньому; лише iнших тварин жде темрява могильна i знищить вогонь крематорiю.

Але у хвилину Бiлоi Логiки людина знае, що сама себе дурила, вводила в облуду. Усiх спiткае один кiнець. Нема нiчого нового пiд сонцем, навiть оце жадання безсмертя, властиве обмеженим i кволим душам – воно теж давне, як свiт. І людина це знае, людина, яка, не хитаючись, мiцно стоiть на ногах. Вона складаеться з плотi й вина, з iскор та атомiв сонця, з космiчного пилу. Тлiнний механiзм, заведений на дуже короткий час. Про нього дбають доктори богослов’я та медицини, а кiнець кiнцем його вкидають у тiсну яму.

Звичайно, всi цi мiркування – недуга душi, недуга життя. Розплата людини з багатою уявою за свое приятелювання iз Зеленим Змiем. Щодо людей недоумних, то iхня розплата легша, простiша. Вони напиваються до цiлковитого запаморочення. Сплять вони мiцно, а коли iм i сниться що, то iхнi видiння блiдi та невиразнi. Але людям iз буйною уявою Зелений Змiй посилае безжалiснi примари: силогiзмiв Бiлоi Логiки. Людина дивиться на життя та його вияви хворими очима нiмецького фiлософа-песимiста. Вона бачить, що криеться поза iлюзiями. Вона переоцiнюе всi цiнностi. Добро е зло, правда – брехня, а життя – жарт. З високостiв свого спокiйного божевiлля вона, самовпевнена, як бог, вважае життя за зло. Жiнка, дiти, ii друзi в ясному бiлому свiтлi ii логiки нiщо iнше, як фiкцiя, омана. Вона бачить iх наскрiзь. Усю iхню тлiннiсть, всю погань та нiкчемнiсть. Вони вже не зведуть ii. То маленькi, нiкчемнi, егоiстичнi iстоти, якi не вiдрiзняються вiд iнших iстот i танцюють свiй короткочасний танок життя – метелячого буяння. Вони нi в чому не мають волi: все iграшки, якими порядкуе примхлива доля. Так само й вона, ця людина. З цього вона здае собi справу. Але е тут i рiзниця: Вона бачить i знае, – знае, що в одному вiльна, а саме: наблизити день своеi смертi. Це не гаразд для людини, яка створена на те, щоб жити, кохати, i щоб ii кохали. Самогубство, – швидке чи повiльне, – раптове знищення або поступове, на кiлька рокiв розтягнуте вмирання – ось платня Зеленому Змiевi. Жоден з його приятелiв не уник цiеi неминучоi розплати.




ІІІ


Вперше я напився, коли мав п’ять рокiв. Був спекотний день, i батько орав у полi. Мене за пiв милi послали з дому, щоб однести йому кухоль пива. – Та дивись, не розлий! – наказали менi, коли я вирушав.

Був то, як я пригадую, важкий кухоль, дуже широкий вгорi та без покришки. Коли я йшов, пиво хлюпнуло через вiнця менi на ноги. Ідучи, я мiркував. Пиво дуже дорога рiч, а тому воно мусить бути дуже смачне. Бо iнакше чому менi вдома нiколи не дають його пити? Іншi речi, що iх вiд мене ховали дорослi, дуже менi до смаку припадали. Отже, й пиво мусить бути добрим. Дорослi його п’ють, а вони знають, у чому смак. До того ж кухоль надто повний. Я облив собi ноги та хлюпав на землю. Навiщо переводити його? Та й нiхто не знатиме, чи я випив його, чи розлив.

Я був такий малий, що довелось менi сiсти та поставити кухоль мiж колiн. Спочатку я сьорбнув пiну. Вона менi не сподобалась. Очевидячки, смак не в пiнi. Пiна не смачна. Тодi я згадав, що бачив, як дорослi здмухують пiну, коли п’ють. Умочивши обличчя в пiну, я потяг пиво. Воно однаково не смакувало. Але я пив. Дорослi на цьому розумiються.

Був я дуже малий, а кухоль величезний, i пив я одним духом, зануривши в пiну обличчя по самi вуха, а тому важко сказати, скiльки я випив. До того ж я те пиво ковтав, наче лiки, з огидою, хапаючись, щоб якнайшвидше минула ця тортура.

Коли я пiдвiвся, то весь тремтiв, але гадав, що буде менi приемно потiм. Я прикладався до кухля ще кiлька разiв, поки пройшов тих пiв милi. Тодi, здивовано помiтивши, яку кiлькiсть пива я випив, та згадавши, як на пивi, що вже вистоялося, знов роблять пiну, я взяв патичок та почав мiшати, аж знов пиво спiнилося по самi вiнця.

Батько не помiтив нiчого: Зi спрагою спрацьованого хлiбороба вiн спорожнив кухоль, повернув його менi, а сам знов пiшов до плуга. Я спробував пiти бiля коней, але спiткнувся й упав iм пiд ноги проти блискучого лемеша. Батько з такою силою осадив назад, що конi майже сiли на мене. Батько казав менi потiм, що якби конi ступили хоч на дюйм вперед, то лемiш розпоров би менi черево.

Невиразно пригадую, що батько на руках однiс мене до дерев край поля й поклав там. Весь свiт крутився та гойдався у мене перед очима. Мене занудило, та ще почала мучити совiсть, що допустився я недоброго вчинку.

Я проспав пiд деревами аж до вечора, i коли вже сiдало сонце, батько розбудив мене. Я почував себе так погано, що ледве тягся додому. Я був знесилений, мене давила моя власна вага, в шлунку щось переливалося та пiдступало до горла й било в голову. Почуття було таке, наче мене налив хто отрутою. Та я й справдi був отруений.

Минали тижнi та мiсяцi, i я цiкавився пивом не бiльше, як плитою в кухнi, що об неi колись я обпiкся. Дорослi мали рацiю. Пиво не для дiтей. Щоправда, дорослi не бояться його пити, та не бояться ж вони ковтати й пiлюлi, i рицину. Що ж до мене, я чудово можу обiйтися без пива. Так, до самого дня моеi смертi я зможу обiйтися без нього. Але обставини призвели до iншого. У тому свiтi, де я жив, Зелений Змiй чатував на кожному кроцi.

Нiяк не можна було його уникнути. Всi шляхи вели до нього. Потрiбнi були двадцять рокiв близького знайомства i товаришування з ним, щоб нарештi вiдчути приязнь до цього клятого плазуна.




IV


Вдруге зустрiвся я iз Зеленим Змiем, коли менi було сiм рокiв. Тодi мене пiдвела моя уява, страх був причиною всього. Ще залишаючись хлiборобами, наша родина переiхала до ранчо в похмурiй, сумнiй мiсцевостi округи Сан-Матео, на пiвдень вiд Сан-Франциско. У тi часи то була дика, некультурна краiна. Часто я чув, як мати хвалилася, що ми належимо до давнього американського роду i що ми не емiгранти, як нашi сусiди, iрландцi та iталiйцi. На всю ту округу були лише одна-двi американськi родини.

Одного недiльного ранку я опинився на ранчо родини Морiсеiв. Уже не пригадаю, як i чого я потрапив туди. Там зiбралося багато молодi iз сусiднiх ранчо. Були там i старiшi, якi пиячили вiд самого ранку, а дехто – вiд учорашнього вечора. Ця родина була численна: мала багато струнких i рослих синiв та дядькiв; ходили вони у важкому взуттi, мали великi кулаки та говорили грубими голосами.

Раптом помiж дiвчат почувся лемент та вигуки: – Б’ються! Виникла метушня. Чоловiки повискакували з кухнi. Два червонолицих, сивочолих велетнi схопилися за плечi. Один з них був Чорний Мат. Усi знали, що забив вiн колись двох людей. Жiнки приглушено кричали, хрестилися, боязко шепотiли молитви та затуляли обличчя руками, крадькома визираючи з-помiж пальцiв. Але iнакше поводився я. Можна ручитися, що я був найцiкавiшим глядачем. Думав, що, може, побачу таку дивну рiч, як убивство. У будь-якому разi побачу бiйку. Та як же я розчарувався! Чорний Мат та Том Морiсей тiльки тримали один одного за барки та по-смiшному якось тупали важкими чоботями; здавалося, що то танцюють двое слонiв. Вони були надто п’янi, щоби битися. Тодi iх розвели та повели до кухнi покропити замирення.

Швидко вони почали балакати всi разом так голосно, як тiльки можуть люди, якi весь час перебувають на повiтрi, та ще коли вiскi розв’яже iм язики.

Був я маленький хлопчик семи рокiв, тiло менi вiд напруги тремтiло, як у ланi, що вiд когось тiкае, серце калатало; зазираючи крiзь одчиненi дверi, дивувався я на незрозумiлу поведiнку людей. Бачив я Чорного Мата й Тома Морiсея, якi, обнявшись, схилилися над столом, цiлувались i плакали.

Пияцтво в кухнi тривало далi; раз у раз бiльша тривога огортала дiвчат. Вони знали, що таке пияцтво, i були певнi, що трапиться лихо якесь. Вони казали, що не хочуть цього бачити, й одна з них запропонувала пiти на велике iталiйське ранчо за чотири милi, де можна потанцювати. Вiдразу всi подiлилися на пари хлопцi з дiвчатами i пiшли пiскуватим шляхом. І кожен парубок йшов зi своею любою, – я, хлопець семи рокiв, знав про всi справи кохання в околицi, i вважайте я теж, немов парубок, iшов iз дiвчиною. Маленька дiвчинка-iрландка мого вiку йшла в парi зi мною. І тiльки й було дiтей в цьому гуртi, що нас двое. Найстаршi мали рокiв по двадцять. Були й дiвчатка по чотирнадцять та шiстнадцять рокiв, якi йшли вже зi своiми парубками. Але ми були наймолодшою, кумедною парою: iрландка-дiвчинка та я; йшли ми обруч, а iнодi, за вказiвкою старших, я обiймав ii за стан, хоч i не зручно було так iти. Я пишався того блискучого недiльного ранку, йдучи похмурим довгим шляхом помiж кучугур. Я теж, як усi, мав свою дiвчину, був мале парубченя.

На iталiйському ранчо жили самi парубки. Нас привiтали з великою радiстю. Кожному налили по шклянцi червоного вина i частину довгоi iдальнi звiльнили для танцiв. Молодi парубки почали пити i танцювати з дiвчатами пiд звуки гармонii. Менi та музика видавалася небесною. Я нiколи не чув таких чудових звукiв. Молодий iталiець, який грав, мiг навiть, граючи, танцювати. Обнявши руками свою дiвчину, вiн за ii спиною грав на гармонii. Все було таке надзвичайне для мене. Я не танцював, але, сидячи за столом, дивився широко розплющеними очима на це диво. Я був тiльки маленьким хлопчиком, i багато було в життi такого, чого я ще не знав. Так минав час. Парубки-iрландцi почали частiше припадати до чарки. Стало ще веселiше. Я помiтив, що дехто з них спотикаеться й падае, танцюючи, а один заснув у кутку. Дехто з дiвчат почали нарiкати та хотiли податися геть. Іншi весело реготали i, певне, радi були б, аби щось трапилося.

Коли нашi господарi-iталiйцi запропонували менi разом з iншими вина – я вiдмовився. Я мав уже досвiд з пивом, i цього було з мене досить. Не мав я охоти скуштувати знов того добра. Як на лихо один молодий iталiець Пiтер, великий штукар, побачивши, що я сиджу вiдлюдно, взяв до половини налиту шклянку вина та простяг ii менi. Вiн сидiв насупроти мене по той бiк столу. Я вiдмовився. Обличчя йому зробилося похмурим, i вiн настирливо давав менi вино. І тодi жах охопив мене, жах, причину якого я мушу пояснити.

Моя матiр мала деякi власнi теорii. По-перше, вона з певнiстю казала, що всi чорнявi та темноокi люди дуже небезпечнi. Нема потреби згадувати, що моя мати була бiлява. Далi: вона була переконана, що темноока латинська раса страшенно чутлива, страшенно зрадлива та дуже схильна до убивства. Знову ж таки, вбираючи в себе всi тi жахливi й дивнi оповiдання, що злiтали з уст ii, я неодноразово чув i запевнення, що коли образити iталiйця, – навiть легко й не навмисне, – то вiн обов’язково помститься, встромивши ножа тобi в спину. Це був ii нестеменний вираз: – Устромить ножа тобi в спину.

Хоч i палко бажав я сьогоднi вранцi побачити, як Чорний Мат уб’е Тома Марiсея, проте анi найменшого бажання не мав я, щоб танцюристи побачили, як нiж стирчить у моiй спинi.

Я не умiв ще вiдрiзняти фактiв вiд теорii. Я слiпо вiрив у те, що оповiдала менi мати про вдачу iталiйцiв. До того я мав якiсь невиразнi уявлення про священнi права гостинностi. Тут сидiв зрадливий, вразливий, здатний на вбивство iталiець. Вiн мене частував. Я був переконаний, що образив його, й вiн штрикне мене ножем. Так само й коняка брикнула б мене, якби я, ставши ззаду, смикнув ii за хвоста. І цей iталiець Пiтер мав отi страшнючi чорнi очi, про якi говорила менi мати. І цi очi цiлком рiзнилися вiд очей, якi я досi знав: блакитнi, сiрi та ясно карi були в нашiй родинi, блiдо-блакитнi, веселi очi у iрландцiв. Можливо, Пiтер був трохи напiдпитку. Тiльки його чорнi очi дуже блищали, i в них миготiли якiсь чортячi iскорки. В них було щось несвiдоме, якась таемниця. І чи мiг я, хлопчик семи рокiв, проаналiзувати це, та побачити в них тiльки жартiвливiсть? В них менi вбачалася видима смерть. Напiвсвiдомо я вiдмовився вiд вина. Вираз його очей змiнився. Вони зробилися суворi й наказували менi, шклянку з вином вiн присунув ближче до мене.

Що мiг я дiяти? Потiм не раз бувало, що заглядав я в очi смертi, але нiколи – пригадую – не почував я такого жаху смертi, як тодi. Я пiднiс шклянку до вуст, i Пiтеровi очi полагiднiшали. Я побачив, що вiн не уб’е мене тут, на мiсцi. Я вiддихнув. Але вино було погане. Дешеве, молоде вино, гiрке та кисле, зроблене з усяких вiдходiв та вишкребок виноградних. Воно куди гiрше на смак, нiж пиво. Був единий спосiб пити його, а саме: випити швидко, як лiки. Я так i зробив. Одкинув голову назад та почав його швидко ковтати. І ковтав його, наче отруту, бо воно й було отрутою для мого дитячого органiзму.

Озираючись тепер на минуле, я згадую, що Пiтер здивувався. Вiн до половини налив другу шклянку й посунув ii через стiл. Увесь холонучи з жаху, у вiдчаi вiд цiеi пригоди, що трапилася зi мною, я вихилив другу шклянку так само, як i першу. Цього було вже занадто для Пiтера. Вiн мусив iншим показати диво-дитину, яку вiн знайшов. Пiтер покликав Домiнiка, молодого вусатого iталiйця, щоб подивився на мене. Цього разу менi дали повну шклянку. Чого тiльки не зробиш, щоб урятувати життя. Я весь скорчився, перемiг нудоту, що пiдступала менi до горла, та вихилив вино.

Домiнiк нiколи не бачив такоi геройськоi дитини. Двiчi вiн наливав шклянку, щоразу по вiнця, та стежив, як вино зникало у мене в горлi. Моi надзвичайнi здiбностi притягли увагу. Середнього вiку iталiйцi-хлiбороби, старi селяни, якi не знали англiйськоi мови та не танцювали з дiвчатами-iрландками, оточили мене. Вони були смуглявi, дикi на вигляд, в червоних сорочках, пiдперезаних поясами, за якими – я знав; – стремiли ножi. Вони оточили мене, наче зграя пiратiв, а Пiтер та Домiнiк демонстрували мене.

Якби я мав не таку буйну уяву, або був дурнiшим, або дуже упертим, я б нiколи не опинився в такому поганому становищi. А парубки й дiвчата, з якими я прийшов, танцювали собi й не могли врятувати мене вiд лиха. Як багато я пив. – я не знаю. В спогадах моiх залишилася тiльки така картина: я серед цiлого натовпу головорiзiв, де моя агонiя страху тривае цiлу вiчнiсть; шклянки з червоним вином, що нема iм кiнця-краю раз у раз менi пiдсовують через дерев’яний, вином залитий стiл, а я виливаю iх у свое обпалене горло. Хоч i погане вино, але нiж у спину – ще гiрше. Хоч там як, а я хочу лишитися живий.

Озираючись назад з моiм теперiшнiм досвiдом п’яницi, я знаю, чому я тодi не впав непритомний на стiл. Я вже казав, що весь похолов вiд страху. Страх мене паралiзував. Єдине, що я мiг робити – це раз у раз вихиляти чарку за чаркою. Я був нерухомий приймач для тоi безмiрноi кiлькостi вина. Воно iнертно вливалося в мiй вiд жаху iнертний шлунок. Я надто перелякався, а тому шлунок не повертав отрути назад. А весь цей гурт iталiйцiв дивився та дивувався з феноменальноi дитини, яка з байдужiстю автомата пила вино. Не буде хвастощами з мого боку, коли я вiзьму на себе смiливiсть сказати, що вони справдi нiколи не бачили такого.

Час настав вирушати. П’янi вибрики парубкiв призвели до того, що бiльшiсть розважливих дiвчат почали збиратися додому. Я опинився бiля дверей, поруч з моею маленькою дiвчиною. Вона не мала мого досвiду i була твереза. Їi дуже тiшило, як хлопцi, коливаючись, намагалися йти поруч зi своiми дiвчатами, i вона почала удавати iх. Менi гра сподобалася, i я теж почав по-п’яному хитатися. Але вона не пила вина, тодi як менi випите вино зразу вдарило у голову. Я вiдразу бiльше скидався на п’яного, нiж вона. Я здивувався, побачивши парубка, який пройшов, хитаючись, кiлька десяткiв крокiв, а тодi спинився обiч шляху, поважно утупивши очi в рiвчак. Так само поважно, глибокодумно помiркувавши з хвилину, вiн упав туди. Менi це було смiшно до болю. Я наблизився до рiвчака i спинився з краю. Очутився я тодi, коли дiвчата зi стурбованими обличчями витягали мене з рiвчака.

Менi вже не хотiлося бавитися в п’яного. Мене вже це не смiшило. Перед очима менi все пошило. Широко роззявивши рота, я хапав повiтря. Дiвчата вели мене, з обох бокiв тримаючи за руки, але ноги менi пiдгиналися. Алкоголь, що я випив, мов довбнею, бив менi у серце та в голову. Якби я був квола дитина, то напевне не вижив би. Я й так був тодi так близько до смертi, що переляканим дiвчатам це й не снилося. Я чув, як вони сперечалися, обвинувачуючи одна одну. Деякi з них почали плакати, бо стало iм шкода i себе, i мене, а також обурювалися вони на поведiнку своiх товаришiв. Але мене це не цiкавило. Я задихався й хапав повiтря. Іти – це була для мене мука. Вiд ходи я ще гiрше задихався. Дiвчата примушували мене йти, а додому було чотири милi. Я пригадую, що бачив затуманеними очима маленький мiсток через шлях, здавався вiн десь страшенно далеко, дарма, що до нього не було й сотнi футiв. Дiйшовши, я впав на спину, хапаючи ротом повiтря. Дiвчата намагалися пiдвести мене, але я був безпорадний та задихався. На iхнi переляканi крики надiйшов Ларi, п’яний юнак рокiв сiмнадцяти. Вiн спробував очутити мене, стрибаючи у мене на грудях. Я невиразно пригадую це, пригадую лемент дiвчат, якi вовтузилися з ним, одтягаючи його геть. Далi я вже не пам’ятав нiчого; потiм менi казали, що Ларi, скотившись пiд мiст, проспав там цiлiсiньку нiч.

Коли я очуняв, у хатi було темно. Мене принесли непритомного за чотири милi; та поклали у постiль. Я захворiв. Серце та нерви були в страшенному напруженнi, i я зразу ж почав маячити. Все страшне та жахливе, що ховалося в моiй дитячiй головi, закрутилося в якомусь божевiльному танку. Найжахливiшi видива здавалися дiйснiстю. Я бачив убивства, за мною ганялися убивцi. Я кричав, боровся, доходив до нестями. Моi муки були жахливi. І крiзь це маячiння бiлоi гарячки я чув голос матерi: – Але ж його мозок. Вiн збожеволiе. – І знову, впадаючи в маячiння, цей вигук лунав у моiх кошмарах: мене садовили до дому божевiльних, де мене били наглядачi, навколо мене з галасом кружляли хворi.

В моiй молодiй пам’ятi мiцно засiли оповiдання старших про злодiйськi кишiла в китайських кварталах Сан-Франциско. В своему маячiннi я блукав глибоко пiд землею, крiзь тисячi отих кишел i за замкненими залiзними дверима я страждав та помирав вiд тисячi смертей. А то бачив я свого батька, що сидiв бiля столу в цих пiдземних печерах та грав iз китайцями на золото.

Вся моя лють тодi вибухала найогиднiшою лайкою. Я пiдводився в лiжку, видирався з рук, що мене утримували i лаяв батька так, що аж стiни гули.

Я вибухав тою лайкою, що ii наслухалась дитина, яка, живучи в примiтивних умовинах сiльського життя, скрiзь тиняеться й бiгае. Нiколи я не насмiлювався вимовити тих слiв, а тут вони раз у раз злiтали менi з язика. Я кляв батька, що сидiв у пiдземеллi та грав iз довговолосими, довгопазурими китайцями.

Превелике диво, що серце або мозок не луснули менi тоi ночi. Як могли витримати артерii та нервовi центри семирiчноi дитини той жахливий пароксизм, що корчив мене! Нiхто не спав в убогiй хатинi ферми тоi ночi, коли Зелений Змiй володiв мною. Ларi пiд своiм мостом не маячив так, як я. Вiн спав собi очманiлий i не бачив снiв. А другого ранку прокинувся похмурий, iз задурманiлою головою. І якщо вiн живий досi, то ледве чи пам’ятае ту нiч – так мало вона для нього важила. Але в моему мозку вона навiки залишила тавро, i тепер, через тридцять рокiв, пишучи цi рядки, кожне видиво моiх кошмарiв у спогадах таке яскраве, наче вирiзьблене; ще й тепер кожен жах i бiль я вiдчуваю так виразно, як тоi ночi.

Я довго хворiв пiсля того, i зайвi були застереження матерi уникати Зеленого Змiя в майбутньому. Мати була страшенно вражена моiм вчинком. Вона казала, що я вчинив дуже, дуже погано, наперекiр тому, чого вона мене вчила. І як я мiг, я – я, кому iнколи не дозволялося суперечити, кому бракувало потрiбних слiв, щоб пояснити свою психологiю – як мiг я сказати матерi, що саме те, чого вона мене вчила, i спричинилося до мого пияцтва. Якби не ii теорiя про чорнi очi та вдачу iталiйцiв, то я б нiколи й уст не вмочив у кисле, гiрке вино. І, лише ставши дорослою людиною, я щиро розповiв iй, якi були внутрiшнi мотиви мого негарного вчинку.

Пiсля хвороби менi стали незрозумiлi деякi моменти i дуже зрозумiлi iншi. Я почував себе винним, але разом з тим i скривдженим. Вчинок мiй був негарний, але не з моеi провини. Тодi я твердо постановив не торкатися алкоголю. Скажена собака так води не боiться, як боявся я алкоголю.

Але навiть i цей жахливий випадок не вберiг мене вiд близького знайомства iз Зеленим Змiем. Усi навколо, навiть тодi, силомiць штовхали мене до нього. Насамперед здавалося менi, що, за винятком матерi, завжди сталоi у своiх поглядах, усi дорослi поблажливо дивляться на цей випадок. Те, що трапилося, тiльки смiшний жарт. Не було в цьому нiчого ганебного. Навiть хлопцi та дiвчата крадькома смiялися, згадуючи, як брали участь у цiй справi, i, смакуючи, оповiдали, як Ларi стрибав менi на груди та спав пiд мостом, як хтось спав мiж кучугурами тiеi ночi, та що трапилося з тим парубком, який впав до рiвчака. І вони зовсiм не бачили тут нiчого ганебного. Це було щось веселе, надзвичайне, гарно-блискучий, яскравий епiзод у одноманiтному життi хлiборобiв цiеi похмуроi, туманом вкритоi краiни.

Фермери-iрландцi жартiвливо докоряли менi за мiй вчинок та плескали мене по плечi. І нарештi я почав думати, що вчинив щось героiчне. Пiтер, Домiнiк та решта iталiйцiв пишалися моею витривалiстю в пияцтвi. Нiхто не гудив пияцтва, бо, до речi, всi пиячили. В нашiй околицi не було членiв товариства тверезостi. Навiть учитель нашоi маленькоi сiльськоi школи, сивий чоловiк, який мав рокiв iз п’ятдесят, одпускав нас додому в тих випадках, коли, змагаючись iз Зеленим Змiем, почував себе переможеним. Тут не було нiякого психiчного впливу. Моя огида до алкоголю була чисто фiзiологiчна. Я не любив проклятого питва.




V


Ця фiзична огида до алкоголю не зникала у мене нiколи. Але я перемагав ii. І до останнього часу, п’ючи, я завжди мушу поборювати огиду. Смак нiколи не перестае повставати проти алкоголю, а смаковi треба вiрити, бо вiн знае, що е корисне для тiла. Та люди п’ють не тому, що алкоголь на тiло впливае, а тому, що вiн впливае на мозок. Якщо на цьому терпить тiло, то тим гiрше для нього.

До того ж, незважаючи на мою фiзичну огиду до алкоголю, найяскравiшi спогади мого дитячого життя пов’язанi з салуном. Сидячи, бувало, на важкому, картоплею навантаженому возi, ноги тобi затерпали, туман навколо, а конi поволi тюпають грузьким пiскуватим шляхом помiж кучугур, – i ось спалахне яскравий образ, i шлях тобi вже не видаеться таким довгим. Цей яскравий образ був салун у Колмi, куди батько, та й взагалi всi заходили випити, як доводилося iздити тим шляхом. Я заходив погрiтися там бiля великоi печi та з’iдав содового коржика. Один коржик – це казкова розкiш. Добре, що е на свiтi салуни. Знов iдучи кiньми, я цiлу годину буду гризти того коржика. Я одкушу манюсiнький шматочок, не упустивши навiть i крихти, i жуватиму його доти, поки вiн не зробиться рiденькою смачною кашкою у мене в ротi. Але я нiколи зразу не ковтав цiеi кашки. Я ii поволi смакував i, повертаючи язиком, пiдгрiбав то пiд лiву, то пiд праву щоку, аж поки нарештi, крапля за краплею, вона прослизне менi непомiтно в горло. Найкраща на свiтi рiч отi содовi коржики!

Я любив салуни. І особливо салуни в Сан-Франциско. Там можна було дiстати ласощi напрочуд смачнi: дивних булочок, коржикiв, сиру, ковбаси, сардин, – страву, таку розкiшну, якоi вдома нiколи не подавали на наш убогий стiл. А одного разу – пригадую – господар салуну дав менi содовоi води з солодким сиропом. Мiй батько нiчого за це не заплатив. Господар мене просто почастував, i вiдтодi вiн для мене став iдеалом доброi, лагiдноi людини. Я його згадував цiлий рiк. Хоч було менi тодi тiльки сiм рокiв, але ще й досi уявляю собi його чiтко й яскраво, дарма, що бачив його в життi лише раз. Салун був на пiвденному кiнцi Базарноi вулицi в Сан-Франциско. Мiстився вiн на захiдному боцi вулицi. Як увiйти в дверi, прилавок був лiворуч, а праворуч, вздовж стiнки, стiл iз даровою закускою. Це була довга вузька кiмната, а в глибинi ii, поза барилами з пивом, стояли маленькi круглi столи та стiльцi. Господар салуну мав блакитнi очi та ясне шовковисте волосся, що вибивалося з-пiд чорноi шовковоi ярмулки. Пригадую також, що був на ньому рудуватий, вовняний плетений жакет, i добре пам’ятаю, звiдки вiн брав пляшку з червоним сиропом: стояла вона серед цiлоi батареi iнших пляшок. Господар та батько довго розмовляли, а я смоктав свое солодке питво та захоплено дивився на нього. Минали роки, а я побожно шанував його пам’ять.

Незважаючи на два нещасливi випадки зi мiною, всюди, де я не обертався, був непереможний та привабливий Зелений Змiй, що надив та спокушав мене. Порiвнюючи з глибоким враженням, що витавровував салун у дитячiй душi, всi тi нещаснi випадки набували другорядного значiння. Дитина, в якоi тiльки-но почали формуватися погляди на життя, вважала салун за найкраще, найзвабливiше на свiтi мiсце. Нi крамницi, нi громадськi будинки, жоднi iншi притулки нiколи не вiдчиняли дверей передi мною, щоб дати погрiтися бiля iхнiх вогнiв, нiколи не частували мене iжею богiв iз вузьких поличок, що тяглися вздовж стiн, iхнi дверi завжди були зачиненi передi мною. І тiльки дверi салунiв завжди були навстiж. Будь-якоi пори i по всiх усюдах, – i на битому шляху, i на вузьких суточках, i на залюдненiй дiловiй вулицi, – скрiзь натрапляв я на тi салуни. Ясно освiтленi, веселi, теплi взимку та темнi й затишно-прохолоднi влiтку. Так, чудовi, прекраснi мiсця були тi салуни-шинки.

Було менi десять рокiв, як батьки моi кинули хлiборобство та переiхали жити до мiста. І тут, хлопчисько десяти рокiв, я почав продавати на вулицi часописи. Одна причина була та, що потрiбнi були грошi. Друга – менi потрiбний був рух. Я знайшов шлях до нештатноi громадськоi книгозбiрнi та почав читати аж до повноi нервовоi перевтоми. На бiдному ранчо, де я досi жив, не було книжок. Якимось, справдi, дивним способом я дiстав чотири книжки, чудовi книжки, якi я просто проковтнув. Одна – життепис Гарфiлда; друга – мандрiвки Африкою Поля дю Шайю; третя – новели Уйда, де бракувало останнiх сорок сторiнок; та четверта – Ірвiнгова «Альгамбра». Цю останню дала менi шкiльна вчителька. Я не був смiливою дитиною i не мiг так, як Олiвер Твiст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподiвався, що вчителька дасть менi якусь iншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцiнила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А вiд школи до ранчо було три милi. Я все ж таки сподiвався та палко прагнув другоi книжки, навiть ладен був попросити в учительки, але так i не зважився.

І ось тепер, опинившись в Оклендi, я на полицi безкоштовноi книгозбiрнi знайшов неосяжний широкий свiт, що лежав поза моiм видноколом. Тут були тисячi книжок, таких гарних, як i моi чотири чарiвнi книжки. Були деякi навiть ще кращi. Книгозбiрнi в тi часи не дбали за дiтей, i частенько менi до рук потрапляло не те, що треба. Пригадую, я зацiкавився в каталозi нашою «Пригоди Перегрiна Пiкля» та й занотував цю книжку на аркушику. Бiблiотекар дав менi повну збiрку творiв Смоллета в одному величезному томi. Я читав усе, але переважно iсторiю i пригоди, та всi давнi мандрiвки. Я читав уранцi, вдень i ввечерi. Читав у лiжку i за столом. Читав, як iшов до школи та вертався додому; читав пiд час перерв, коли iншi хлопцi бавилися. Я читав до того, що почав «зачитуватися», кожному, хто пiдходив до мене, я казав: «Іди геть. Ти нервуеш мене».

Десяти рокiв мене послано на вулицю продавати газети. Тодi вже нiколи було читати. Я почав захоплюватись боксом: учитися, як робити вибiг, хапати пiд руку та замiрятися не туди, куди хочеш ударити. Мене цiкавило все, що робило тiло гнучким та могло мене розвинути фiзично. Але не менше я цiкавився й салуном. Бував у багатьох. Пригадую, в тi часи на схiдному боцi Бродвея, мiж Шостою та Сьомою вулицями, вiд рiжка до рiжка, була цiла низка тих салунiв.

У салунах життя було рiзноманiтне. Люди розмовляли дуже гучно, гучно реготали, – i взагалi у всьому почувалася якась широчiнь, щось вiдмiнне вiд звичайного, буденного, на подii бiдного iснування. Це життя було надто жваве, часами навiть жахливе: частенько виникали колотнечi, лилася кров, i тодi з’являвся рослий полiсмен, протискаючи собi шлях крiзь юрбу. Великi то моменти для мене: в головi моiй роiлися картини диких свавiльних боiв та цiкавих пригод на морi й суходолi. Не було цих великих моментiв, коли я, тюпаючи вулицею, розносив по хатах газети. Але в салунi тупоокi пияки, якi, хитаючись, падали на стiл або лежали в кутку у тирсi, були для мене повнi дивноi таемницi.

Салуни ж дозволенi законом. Батьки мiста санкцiонували та дозволяли iх. І не такi вони страшнi, як казали менi хлопчаки, яким не траплялося випадку, як менi, взнати iх. Салуни могли бути страшнi, але тим-то вони й були страшенно цiкавi. А все страшенно цiкаве я хотiв знати. Розбiйники, загибель кораблiв, вiйна, хiба не були страшнi? Але хто з нормальних, здорових хлопцiв не вiддав би своеi безсмертноi душi, щоб самому взяти участь у тих пригодах?

У салунах я бачив репортерiв, видавцiв, правникiв, яких знав, як з обличчя, так i на прiзвище. Одвiдуючи салуни, вони клали штамп громадського визнання на них. Вони виправдували мое власне зачудовання салуном. Може й вони шукали тут чогось iншого, того невиразного, чого й я прагнув. Я й сам не знав, чого. Але якась принада мусила там бути, бо липли ж цi люди до салуну, наче мухи до меду. Я ще не знав лиха, i свiт здавався менi радiсним. Звiдки мiг я знати, що цi люди шукають тут забуття пiсля виснажливоi працi та важких турбот?

Я ще не випивав тодi. Вiд десяти до п’ятнадцяти рокiв майже не куштував алкоголю, але був у тiсних стосунках iз п’яницями та шинками. Не пив же я тiльки тому, що менi не подобався алкоголь. За той час я працював пiдручним, розвозячи кригу, хлопцем при кегельбанi та ще пiдмiтав по недiлях загороднi салуни.

Весела пухка Джозi Гарпер мала шинок на розi Телеграф-авеню та Тридцять дев’ятоi вулицi. Я цiлий рiк носив туди вечiрню газету. Перший мiсяць, коли я розраховувався з Джозi Гарпер, вона налила менi шклянку вина. Я посоромився одмовитись i випив його. Але потому я завжди пильнував нагоди розрахуватися з шинкарем, коли ii не було поблизу.

Першого дня, як я почав працювати при кегельбанi, господар, згiдно зi звичаем, покликав усiх нас хлопцiв та запропонував випити, а опiсля ми мусили кiлька годин працювати бiля кеглiв. Усi хлопцi попросили пива, а я iмбирового елю. Хлопцi засмiялися, а я спостерiг, що господар якось чуйно, допитливо, подивився на мене. Але все ж таки вiдкрив пляшку iмбирового елю. Потiм, уже бiля кегельбану, хлопцi сказали менi, що я образив господаря. Пляшка iмбирового елю коштуе значно дорожче, анiж шклянка пива. І коли я хочу працювати, то повинен пити пиво. До того ж пиво споживне. Пiсля нього легше працювати, а з iмбирового елю нема нiякого наiдку. Коли я не мiг викрутитися, то пив пиво, дивуючись, як воно людям смакуе. Менi воно не подобалось.

Що я справдi любив тодi – це ласощi. За п’ять центiв я мiг купити п’ять «гарматних набоiв», величезних та надзвичайно смачних, i мiг жувати одного цiлiсiньку годину. Був ще там мехiканець, який продавав величезнi тягучки по п’ять центiв. Треба було жувати чверть дня, щоб упоратися з одною. І часто траплялося, що така тягучка була менi замiсть снiданку. З неi справдi був наiдок, не то що з пива.




VI


Настав час, коли я розпочав другу низку своiх сутичок iз Зеленим Змiем. Менi минав чотирнадцятий рiк. У головi моiй повно було оповiдань старих мандрiвникiв, а в уявi жили тропiчнi острови та далекi морськi береги. Я придбав собi маленького човна та плавав ним затокою Сан-Францисько та Оклендським лиманом. Хотiлося менi плавати по морю. Хотiлося менi спекатися свого одноманiтного безбарвного оточення. Я був саме у розквiтi юностi, прагнув усiляких пригод, мрiяв про дике життя у дикому мужньому свiтi. Я й не здогадувався тодi, що вся тканина цього мужнього свiту просякнута алкоголем.

Одного дня, розпускаючи вiтрило на човнi, я побачив Скотi. Це був юнак рокiв сiмнадцяти, юнга, дезертир з англiйського корабля в Австралii, як сказав вiн менi. Вiн допiру скiнчив строк на iншому кораблi, що прибув до Сан-Франциско. Тепер вiн хоче знайти собi роботу на китоловi.

По той бiк затоки, там, де заякорились китолови, близько них стоiть яхта-шлюп Айдлер. За сторожа там гарпунер, який «мае намiр iхати з китобiйним кораблем Бонанца. Чи не перевезу я його, Скотi, своiм човном, до того гарпунера?

Чи не перевезу я?! А хiба це не я наслухався всiляких чуток та оповiдань про цього Айдлера – величезний шлюп, що прибув iз Сандвiчевих островiв, куди возив контрабандою опiум. А гарпунер, що там за сторожа! Як часто я бачив його й заздрив йому та його волi. Вiн нiколи не лишав корабля. Вiн щоночi спав на борту Айдлера, тодi як я мусив висаджуватись на берег та йти спати додому. Гарпунеровi було лише дев’ятнадцять рокiв. Я не знав, про нього нiчогiсiнько, – тiльки, що вiн гарпунер; але вiн був такий пишний, такий недосяжний для мене, що я не насмiлювався заговорити до нього i тiльки здалека об’iздив навкруги його яхту. Чи перевезу я Скотi, матроса-втiкача, щоб побачитися з гарпунером на яхтi контрабандного опiуму Айдлер? Чи перевезу я!?

На наш оклик гарпунер вийшов на палубу i запросив нас на борт. Я хотiв показати, що не гiрше за матроса тямлю справу i причалив так, щоб не пошкодити бiлоi фарби яхти. Лишивши човна за кормою, на довгiй кодолi, та закрiпивши ii двома вузлами, ми зiйшли вниз. Це було перше примiщення на морi, яке я коли бачив. Одяг, що висiв на стiнi, неприемно дхнув кислим. Але що з того? Хiба це не був справжнiй морський одяг – шкiрянi куртки, пiдбитi смугастим оксамитом, блакитнi сорочки з грубого сукна, непромокальнi капелюхи та плащi, морськi чоботи! Вузькi лавки, складнi столи, неймовiрно малi шахвочки – видно було, що економили мiсце. Були там i компас, i морськi лампи на мiдяних кiльцях, блакитна мапа, недбайливо загорнута та кинута геть, прапорцi, якими подають гасла, складенi в абетковому порядку, морський циркуль, встромлений у дерев’яну перебiрку, щоб тримати календар. Нарештi я жив. Я вперше за свое життя сидiв тут на контрабандному кораблi, як рiвний з рiвними, з оцим гарпунером та англiйським матросом-дезертиром, який сказав, що його звуть Скотi.

Дев’ятнадцятирiчний гарпунер та сiмнадцятирiчний матрос хотiли показати себе справжнiми чоловiками i поводилися так, як подобае поводитися чоловiкам. Гарпунер сказав, що дуже хоче випити, а Скотi почав нишпорити по кишенях, шукаючи грошей. Тодi гарпунер побiг та купив десь з-пiд поли пива, бо в тiй околицi не дозволяли салунiв. Ми пили шклянками дешеве, поганеньке пиво. Хiба ж я був не такий дужий та смiливий, як гарпунер та матрос? Вони були чоловiки, доводячи це тим, що пили. Бо хiба ж не пияцтво перша ознака мужностi? Я теж пив iз ними шклянку за шклянкою, й оком не змигнувши. Прокляте питво й рiвняти не можна було до тягучки, або смачного «гарматного набою». За кожним ковтком я аж здригався, й горло менi стискало, але я й знаку не подавав.

Не раз довелося бiгати по пиво. Я мав усього двадцять центiв i всi iх вiддав, як i подобае справжньому чоловiковi, хоч думкою пошкодував, бо яку силу-силенну ласощiв мiг би я на них купити. Хмiль усiм нам ударив у голови. Скотi та гарпунер розмовляли про далекi мандрiвки, про бурi бiля мису Горн, про лютi пiвденно-захiднi вiтри поблизу берегiв Пiвденноi Америки, про бризи, про урагани, що лютують в гирлi Ла-Плати, та затертi кригою китобiйнi кораблi.

Нема анiякоi спромоги плисти в крижанiй водi, – сказав менi гарпунер. За хвилину тебе скрутить вiд холоду вдвое i ти пiдеш на дно. Коли кит розiб’е човна, треба зразу ж лягати черевом на весло. Тодi, хоч тебе й скорчить, але ти все ж таки будеш плисти.

– Авжеж, – згодився я, з таким виглядом, нiби теж полював на китiв у Пiвнiчному Льодовитому океанi, та менi розбивало човни. Але я справдi запам’ятав його дуже цiнну пораду та пам’ятаю ii досi.

Спочатку я майже не балакав. Менi тiльки минав чотирнадцятий рiк, i я нiколи не був ще серед океану. Я мiг лише слухати розмову двох морських вовкiв та виявляти свое геройство, сумлiнно перехиляючи шклянку за шклянкою.

Алкоголь розiбрав мене. Розмова Скотi з гарпунером у тiснiй каютi Айдлера, немов проймала менi мозок поривами вiльного вiтру просторiв. У своiй уявi я жив цим диким, вiльним життям, що так i ряснiло рiзноманiтними пригодами.

Ми розтанули. Стриманiсть та мовчазнiсть десь зникли. Ми почували себе так, наче знаемо один одного багато рокiв, i присяглися надалi мандрувати разом. Гарпунер розповiв про своi нещастя та таемницi. Скотi плакав та оповiдав про свою бiдноту, стару матiр у Единбурзi. Вона ганського роду, запевняв вiн. Вiдмовляла собi в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мрiяла бачити його офiцером торговельного судна та джентльменом, а вiн розбив iй серце, дезертувавши в Австралii з корабля, та пiшов iншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скотi витяг з кишенi ii останнього листа i плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всi трое наймемося на китобiйне судно Бонанца i, коли одержимо платню, всi разом поiдемо до Единбурга та вiддамо старенькiй ледi нашi грошi.

Зелений Змiй розпалив i мою уяву, розтопивши мою стриманiсть i несмiливiсть, бо це вiн говорив у менi, мiй брат-близнюк, мое друге я, отож i собi я встряв у розмову та почав оповiдати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переiхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навiть матроси зi шхун не зважувались на таке. Далi я – або Зелений Змiй, бо це однаково, – сказав Скотi, що, може, вiн i добрий матрос, i знае до останньоi всi снастi на великому кораблi, але коли б довелося керувати маленьким вiтрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й об’iду тричi навколо нього.

Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б нiколи не зважився з моею мовчазнiстю та скромнiстю говорити про це Скотi та порiвнюватись до нього. Але це вже властивiсть Зеленого Змiя – розпустити язика та вибалакувати всякi потаемнi думки.

Скотi, або Зелений Змiй в ньому, звичайно, образився на моi слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросовi-дезертировi, хоч би й мав вiн сiмнадцять рокiв. Ми зi Скотi спалахнули гнiвом, наче тi пiвники, але гарпунер, наливши ще по шклянцi пива, помирив нас. Ми обнялися та почали заприсягатись у приязнi на вiки вiчнi, – нестеменно, як Чорний Мат та Том Морiсей у кухнi ранчо в Сан-Матео! – пригадав я. І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловiк, незважаючи на своi чотирнадцять рокiв. Такий же чоловiк, як i тi двое струнких велетнiв, якi сварилися того давнього, пам’ятного недiльного ранку.

А тодi нам закортiло спiвати, i я почав пiдтягувати Скотi та гарпунеровi, що в захватi вигукували морських пiсень. І це в каютi Айдлера я вперше почув: «Людину з нiг збивае», «Хмарки летючi» та «Вiскi, Джонi, вiскi». О, це було знаменито! Я почав похоплювати змiст життя. Тут не було нi мого безбарвного оточення, нi Оклендського лиману, нi виснажливоi бiганини з газетами по чужих порогах, нi розвозки криги, нi кеглiв. Увесь свiт належав менi, всi його стежки були у мене пiд ногами. Зелений Змiй розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.

Ми не були звичайнi хлопцi, а трое молодих п’яних богiв, – мудрi надмiру, генiальнi, безмежно могутнi.

– О! – я кажу це й тепер, по багатьох роках, – якби Зелений Змiй мiг завжди нас вдержати на такiй височинi, я й однiеi хвилини не був би нiколи тверезий. Але у свiтi невiльно нiчого брати дурно, – за все треба платити за залiзним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врiвноважувати кволiстю. Кожному зльотовi вiдповiдае падiння вниз, за кожну химерну мить, що пiдносить тебе до богiв, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросi. За одну хвилину божевiльно-розкiшного буяння духа, яка мiстить у собi безлiч днiв i годин, доводиться платити вкороченням життя свого – i часто платити зi скаженою лихварською надбавкою.

Напруження та довговiчнiсть такi ж одвiчнi вороги, як вогонь та вода. Вони взаемно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.

І Зелений Змiй, могутнiй чарiвник, такий же невiльник органiчноi хiмii, як i ми, простi смертнi. Ми платимо за все, що здобуваемо, i Зелений Змiй не може звiльнити нас вiд цiеi розплати. Вiн може звести нас на високостi, але не може нас втримати там, бо iнакше ми б усi були богорiвнi. То не богорiвнiсть, а плата за божевiльний танок пiд сурму Зеленого Змiя.

Всi цi мiркування виникли у мене пiзнiше. Вони не зринали у свiдомостi чотирнадцятирiчного хлопця, який сидiв у каютi Айдлера разом iз гарпунером та матросом, нiздрями вбираючи в себе п’янкi пахощi цвiлоi морськоi одежi та горланячи разом з ними:

Янкi-корабель пливе,
Ой, тягнiть, тягнiть, тягнiть!

Ми, зовсiм очманiлi, балакали й вигукували всi заразом. Я мав надзвичайно мiцну статуру та шлунок, що здолав би перетравити шматки залiза. Тому я мiг так енергiйно брати участь у змаганнi, тодi як Скотi почав слабнути та пiддаватися. Мова його ставала незрозумiлою. Вiн губив слова й не мiг знайти iх. Коли ж i знаходив, то не спромагався вимовити iх. Отруена свiдомiсть почала залишати його. З очей йому зник блиск, i погляд його став тупий. Обличчя та тiло йому обважнiли, так само як i свiдомiсть. (Людина не може сидiти випроставшись, якщо не напружить волi.) Мозок Скотi, в якому все гойдалося, не мiг контролювати м’язiв. Зв’язок мiж нервовими центрами зник. Вiн намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив ii додолу. Тодi, на мое превелике диво, заплакавши гiрко, долiз до лави, впав на неi горiлиць i одразу ж захрiп.

Ми з гарпунером пили вдвох, смiючись зi Скотi, свiдомi своеi переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили ii пiд акомпанемент хропiння Скотi. Тодi гарпунер теж полiз на лаву, i я залишився единий непереможений на бойовищi.

Я дуже пишався, i Зелений Змiй пишався разом зi мною. Я витримав змагання. Я був чоловiком i довiв це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свiжого повiтря у своi обпаленi легенi.

Коли ми пиячили на Айдлерi, я переконався, що маю мiцну голову та добрий шлунок. Кiлька рокiв я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якiй досить двох чарок, щоб сп’янiти. І нещасна та, яка може випити багато i не впитися: вона змушена пити без кiнця.

Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сiдало. Внизу було чимало лав, можна було не iхати додому. Але я хотiв продемонструвати самому собi, який з мене бравий чоловiк. Мiй човен був за кормою. Останнi хвилi вiдпливу, шумуючи, котилися протокою назустрiч вiтровi, що вiяв з океану зi швидкiстю сорока миль на годину, я бачив пiнявi бiлi гребнi хвиль, бачив, як у них вирувала течiя потоку.

Сiвши бiля стерна та розпустивши вiтрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, i вiн пiрнав. Почали летiти бризки. Але я був аж на штилi своеi екзальтацii. Я спiвав: «Людину з нiг збивае» та керував вiтрилом. Я вже не був чотирнадцятирiчним хлопцем, який жив звичайнiсiньким життям у сонному мiстi, яке звалося Оклендом. Я був чоловiком-богом, i стихiя менi корилася, пiдвладна волi моiй.

Вiдплив скiнчився. На цiлу сотню ярдiв, помiж водою та стоянкою човнiв, лежав мул. Я зарив човном у той мул, послабив вiтрило та, стоячи бiля стерна, як це не раз менi доводилося, у низьку воду, став пiдпихати його веслом. Але сила почала мене зраджувати. Я втратив рiвновагу й полетiв сторч головою в мул. Тодi, сковзаючи, зi слизькими ногами, з руками, заюшеними кров’ю, – бо я обiдрав iх об вкритi мушлями палi, – я вперше зрозумiв, що я п’яний. Але що з того? Хiба там, за протокою, не лишилося двое дужих морякiв, якi непритомнi лежали на лавках, я ж перепив iх… Я – чоловiк. Я ще тримаюсь на ногах, хоч i по колiна в муляцi. Зневажливо вiдкинувши думку лiзти назад до човна, я почав перебродити муловищем, поникаючи човен поперед себе та на весь свiт горланячи пiсню про свою мужнiсть.

Але я заплатив за це. Хворiв днiв зо два. Руки менi гноiлися та болiли, бо я iх вразив об палi. З тиждень нiчого не мiг робити, навiть, одягатися й роздягатися було для мене цiлою мукою.

Я заприсягся: бiльш нiколи! Для такоi забави шкода й свiтла свiтити. Занадто вже тяжко треба розплачуватись. Я не мав докорiв сумлiння, огида була чисто фiзична. Хвилини захоплення не вартi годин огиди та страждань.

Почавши знов iздити човном, я обминав Айдлера, тримався по той бiк протоки. Скотi зник. Гарпунер був ще там, але я його уникав. Одного разу, коли вiн злiз на берег, де приставали човни, я заховався, щоб вiн не побачив; боявся, що вiн запропонуе випити, що в кишенi у нього, може, повна пляшка вiскi.

Пияцтво на Айдлерi барвистим струмом влилося в мое одноманiтне життя, i в цьому чари Зеленого Змiя. Я не мiг забути цiеi гульнi. Спогади моi раз у раз поверталися до неi. Я згадував подробицi. Я побачив пружини, що керують вчинками людськими. Згадав, як Скотi плакав над своею негiднiстю та лихом, що заподiяв у Единбурзi своiй матерi, яка була з панiв. Гарпунер оповiв менi жахливi й дивнi речi про себе. Я довiдався, що е сила спокус у життi, досi менi не вiдомому. Я вже увiйшов до того життя, як i тi двое хлопцiв, якi пили зi мною. Я зазирнув був у людську душу. Зазирнув у свою власну душу i побачив у нiй незбагненну велич i потугу.

Так, то був день понад усi днi! Спогад про нього витавровано в моему мозку. Але цiна, що я заплатив, надто висока. Я вiдмовився грати й платити та повернувся до тягучок та «гарматних набоiв». Все здорове та нормальне в моему тiлi гнало мене геть вiд алкоголю. Горiлка була менi не до смаку. Питво було гидке. Але, незважаючи на це, обставини раз у раз привертали мене знов до Зеленого Змiя, знов i знов; i минуло багато рокiв, аж настав такий час, що я шукав i знаходив Зеленого Змiя всюди, де було товариство. Шукав його й радiсно вiтав, як приятеля й доброчинця. А разом гидував ним i ненавидiв його. Так, чудний вiн приятель, отой Зелений Змiй!




VII


Менi тiльки минуло п’ятнадцять рокiв, а я вже працював на консервнiй фабрицi. Мiсяць у мiсяць я працював щонайменше десять годин на добу. Коли додати до десятьох годин тяжкоi працi бiля машини годину на обiд, проходку з дому на роботу та назад, час, потрiбний, щоб одягнутися та поснiдати вранцi, повечеряти та лягти спати ввечерi, то з усiх двадцяти чотирьох годин ледве чи лишиться дев’ять годин сну, потрiбного здоровому юнаковi. Але коли я вже лежав у лiжку, й очi менi склепалися вiд утоми, я все ж таки знаходив трохи часу, щоб почитати.

Та часто бувало так, що я кiнчав роботу опiвночi, а то працював без перерви по вiсiмнадцять i по двадцять годин. Одного разу я проробив бiля машини поспiль тридцять шiсть годин. А бувало, що цiлими тижнями я не кiнчав працi ранiш одинадцятоi години вечора, приходив додому та лягав спати о пiв на першу, i мене будили о пiв на шосту вранцi, щоб мiг встигнути одягнутися, попоiсти та бути бiля машини до гудка, о сьомiй годинi.

Тодi я не мiг урвати й хвилинки для любих моему серцю книжок. І що спiльного мав Зелений Змiй з юнаком, якому ледве минуло п’ятнадцять рокiв та який завзято й стоiчно працюе? О, багато спiльного! От зараз я поясню вам. Я питав тодi сам себе: та невже ж увесь змiст життя в тому, щоби бути робочою худобою? Жодна коняка в Оклендi не працювала стiльки, як я. Таке життя зовсiм не цiкавить мене. Я згадав за мого човна, що стояв без дiла бiля пристанi, обростаючи мушлями. Згадав свiжий морський вiтер, який щодня подував над затокою; схiд та захiд сонця, якого я тепер нiколи не бачив; солонi пахощi моря, що лоскотали менi нiздрi; кусючий дотик солоноi води до мого тiла, коли купався; згадав усю дивну красу багатого, заказаного менi тепер свiту. Був единий шлях спекатися моеi убивчоi працi: податися на море. Здобувати там собi хлiб. Але шляхи, що ведуть до моря, ведуть неминуче й до Зеленого Змiя. Тодi я не знав цього. Але коли дiзнався, у мене вистачило мужностi не вертатися знову до скотячоi працi бiля машини.

Я хотiв бути там, де вiе вiтер пригод. А вiтер пригод надимае вiтрила шлюпам устричних пiратiв у затоцi Сан-Франциско. Вiн жене iх вiд устричних лiгвищ на мiлинах, на якi вони нападають вночi, до набережноi мiста, куди сходяться вранцi, щоб закуповувати, торговцi та власники салунiв. Кожний наскок на устричне лiгвище вважаеться за карний злочин, i карають за нього ув’язненням, смугастою одежею та кайданами. Але що з того? Люди у смугастiй одежi працюють далеко менше, нiж я бiля машини. І незрiвнянно бiльше романтики в тому, щоби бути устричним пiратом та в’язнем, анiж рабом машини. А поза всiм у менi говорила юнiсть та любов до романтики й пригод.

Я побалакав з Мамi Дженi, моею старою мамкою, яка годувала мене своiми чорними грудьми ще немовлям. Вона була заможнiша за нашу родину, бо доглядала хворих, отримуючи за це досить добру тижневу платню. Чи не позичить вона грошей своiй «бiлiй дитинi»?

Чи не позичить вона? Все, що вона мае – мое.

Тодi я пiшов до француза Франка, устричного пiрата, який, як я чув, хотiв продати свiй шлюп Резл Дезл. Вiн стояв на якорi з Аламедського боку лиману, поблизу мосту на вулицю Вебстер. У нього були гостi, й вiн частував iх вином. Вiн вийшов на палубу поговорити про справу. Продасть охоче, але сьогоднi недiля. До того ж у нього гостi. Завтра ж ми зможемо скiнчити справу, i шлюп буде мiй.

А тим часом я можу зiйти вниз та зазнайомитися з його приятелями. Там були двi сестри – Мемi i Тес, мiсiс Гедлi, яка прийшла разом iз ними, молодий устричний пiрат Вiскi-Боб, шiстнадцяти рокiв, та портовий щур Павук-Гiлi з чорними бакенбардами, рокiв двадцяти. Мемi, небогу Павукову, звали Королевою устричних пiратiв. При оказii вона завжди бувала на iхнiх учтах. Франк був у неi закоханий, хоч я тодi цього ще не знав. Вона рiшуче вiдмовлялася одружитися з ним.

Француз Франк налив шклянку червоного вина з великоi оплетеноi сулii, щоб покропити нашу згоду.

Я згадав червоне вино на iталiйському ранчо й здригнувся. Вiскi та пиво були менi не такi гидкi. Але Королева устричних пiратiв дивилася на мене з недопитою шклянкою в руцi. Я був гордий. Менi було лише п’ятнадцять рокiв, але я не хотiв виявити менше мужностi, нiж вона. До того ж тут i сестра ii, i мiсiс Гедлi, i молодий устричний пiрат, i портовий щур з чорними бакенбардами, i всi зi шклянками в руках. То хiба я мокра курка? Нi, тисячу разiв нi! На тисячу шклянок, нi! Отже, я перехилив свою шклянку, як i подобае чоловiковi.

Француз-Франк був задоволений з продажу, i я дав йому завдатку двадцять доларiв золотом. Вiн налив ще вина. Я знав, що у мене мiцна голова, i я був певний, що зможу пити з ними хоч тиждень. Вони мене не переп’ють; до того ж вони вже перед тим чимало вихилили.

Ми почали спiвати. Павук проспiвав: «Бостонський злодiй» та «Чорна Лулу». Королева проспiвала: «Хотiла б я бути маленькою пташкою», а ii сестра Тес: «Вiтайте гарно мою дочку». Веселiсть зростала й робилася бурхливою. Я спробував проминути кiлька шклянок, i це пройшло непомiчене. Потiм, стоячи та схiдцях, висунувши голову та плечi на палубу, зi склянкою в руках, я вихлюпував вино за борт.

Я мiркував приблизно так: цим людям подобаеться це гидке вино. Добре, хай собi. Я не можу сваритися з ними iз-за цього. Моя чоловiча гiднiсть примушуе мене погоджуватися та удавати. Але я не вип’ю бiльше, як треба.

Королева почала кокетувати зi мною, останнiм рекрутом пiратського флоту i не якимось пiдручним, а господарем i власником. Вона вийшла на палубу подихати повiтрям i потягла мене iз собою. Менi й не снилось, а вона, безперечно, знала, що Француз-Франк вiд ревнощiв аж лютуе там, унизу, в каютi. Швидко до нас пристали Тес, i Павук, i Боб, i мiсiс Гедлi та Француз-Франк. І ми сидiли тут за шклянками в руках та спiвали тодi, як сулiя з вином ходила навколо, а я був единий тверезий помiж них.

Я почував таку насолоду, якоi нiхто з них не в силi вiдчути. Тут, у цiй атмосферi богеми, я не мiг не бачити контрасту мiж цим днем та вчорашнiм, коли я стояв бiля своеi машини, задихаючись у спертому повiтрi та повторюючи, без кiнця повторюючи, з максимальною швидкiстю, низку механiчних рухiв. А тут я сиджу зi шклянкою в руцi в затишнiй атмосферi товариства, з устричними пiратами, якi не хочуть бути рабами рутини, що глузують з обмежень та законiв, що важать свое життя та волю у своiй руцi. І це завдяки Зеленому Змiевi я попав до блискучого гурту вiльних душ, якi не визнають анi страху, анi сорому.

Передвечiрнiй морський вiтерець освiжав менi легенi та кучерявив хвилями середину протоки. Повз нас пройшла пласкоденна шхуна, сурмлячи, щоб вiдкрили розвiдного моста. Резл Дезл загойдалася на хвилях, що пiшли за баржею, яку шхуна вела на буксирi. Вiд комори тягли в море баржу з цукром. Сонце ховалося в кучеряву воду, i життя було прекрасне. Павук спiвав:

– Лулу, чорна Лулу!
Де ти пропадала?
– Я в тюрмi сидiла
Та й чекала,
Все тебе, коханця, виглядала.

Ось вони – прояви духу протесту, пригод та романтики, заборонених вчинкiв, смiливих та величних. Я знав, що завтра вже не вернуся до машини на консервнiй фабрицi. Завтра я буду устричним пiратом, вiльним, оскiльки за сучасних умов може бути вiльний пiрат у затоцi Сан-Франциско. Павук уже згодився iздити зi мною. Вiн мав менi бути за екiпаж й за кухаря, тодi як я мав виконувати всю роботу на палубi. Вранцi ми наберемо iжi та води, розпустимо велике головне вiтрило (такий величезний шмат парусини, пiд яким я ще зроду не плавав), та як скiнчиться вiдплив, з першим бризом, побiжимо iз затоки. Тодi послабимо вiтрило i на перших хвилях припливу попливемо до Спаржевих островiв, де й заякоримося за кiлька миль вiд берега. І тодi здiйсняться моi мрii: я ночуватиму на морi. А другого ранку я прокинуся на морi. І вiдтепер усi днi та ночi я проводитиму на водi.

Коли надвечiр Француз-Франк почав лагодитись одвозити своiх гостей на берег, Королева попросила мене вiдвезти ii моiм човном. Я не зрозумiв, чому Француз-Франк раптом перемiнив свiй намiр i передав весло Вiскi-Бобу, а сам залишився на борту шлюпа. Не зрозумiв я й посмiшки Павука та його уваги до мене: – Ну-ну! Ти тут не ловиш гав! – Як мiг я розумом п’ятнадцятирiчного хлопця збагнути, що сивий чоловiк п’ятдесятьох рокiв ревнуе до мене?




VIII


У понедiлок рано-вранцi ми зустрiлися в салунi Джонi Гейнгольда «Остання Пригода», щоб скiнчити нашу справу. Я заплатив грошi, одержав розписку, а Француз-Франк почав нас частувати. Я це зрозумiв, як звичайний вчинок, i навiть логiчний. Продавець, який одержав грошi, витрачае частину iх в установi, де переведено продаж. Але я здивувався, коли Француз-Франк став частувати й iнших. Те, що пив вiн та я, було зрозумiло, але нащо частувати Джонi Гейнгольда, власника салуну, який стояв собi за прилавком? Вiн же й так мае прибуток iз того, що в нього п’ють. Я розумiв, нащо вiн частував Павука та Вiскi-Боба, – то були його товаришi. Але навiщо вiн запросив вантажникiв Бiла Келi та Супа Кенедi?

З нами був ще Пат, брат королеви, – отож усiх було восьмеро. Було ще дуже рано. Всi замовили вiскi. Що менi лишалося робити в цьому товариствi чоловiкiв, де всi пили вiскi? – Вiскi! – сказав я з таким недбалим виглядом, немов вимовляв це слово в тисячний раз. І яке вiскi! Я проковтнув його одним духом. Але, бр-р-р! Я й досi згадую йото смак.

Мене вразила сума, яку заплатив Француз-Франк – вiсiмдесят центiв. Вiсiмдесят центiв. Це було образою моiй ощадностi. Вiсiмдесят центiв – платня за вiсiм довгих годин працi бiля машини – в одну мить зникла в горлянцi, лишивши пiсля себе тiльки поганий смак у ротi. Нема сумнiву, цей Француз-Франк марнотрат.

Я горiв бажанням пiти швидше геть, до сонячного свiтла, до моря, до мого розкiшного човна. Але всi чогось барилися. Навiть Павук, мiй екiпаж, i той не поспiшав. А менi, у моiй недосвiдченостi, й на думку не спадало, чого вони чекають. Я потiм часто думав, яким оком мусили вони дивитися на мене, новака, якого вони прийняли до свого гурту, який стояв з ними бiля прилавку й не почастував iх навiть нi одною чаркою.

Француз-Франк затаiв свою злiсть на мене з учорашнього дня, i тепер, коли грошi за Резл Дезл були у нього в кишенi, вiн почав якось чудно поводитись зi мною. Я помiтив якусь вiдмiну в ньому, побачив недобрий блиск у нього в очах i здивувався. Чим бiльше я дивився на всiх, тим бiльш дивувався. Джонi Гейнгольд нахилився через прилавок i прошепотiв менi на вухо: – «Щось вiн заповзявся на вас. Бережiться!».

Я, нiби розумiючи, потакнув головою. Чоловiк завжди повинен розумiти все, що до iнших чоловiкiв стосуеться. Але потай я чудувався. Господи! Як мiг я знати, я, хто так тяжко працював, читав книжки про рiзнi пригоди, мав тiльки п’ятнадцять рокiв i зовсiм не думав про Королеву устричних пiратiв та й не знав, що Француз-Франк божевiльно закоханий у неi, – як мiг я догадуватися, що зробив йому прикрiсть. Звiдки менi було знати, що в порту всi дзвонили про те, що, тiльки-но я з’явився, Королева дала одкоша Французовi-Франку? Звiдки було менi знати, що задирливiсть ii брата Пета треба чимсь iншим пояснити, а не його похмурою вдачею?

Вiскi-Боб на хвилинку вiдвiв мене убiк.

– Слухай, ти стережись! – прошепотiв вiн менi. – Француз-Франк злий на тебе. Ми збираемося з ним iхати проти води, купувати шхуну. Коли ми повернемося – стережись. Вiн каже, що хоче тебе втопити. Як стемнiе – нi хвилини не лишайся поблизу нього. Зараз же кидай кiтву в iншому мiсцi. Та погаси сигнальнi вогнi! Зрозумiв?

Звичайно, я зрозумiв. Потакнувши головою, подякував йому та вернувся до гурту бiля прилавку. Нi, я не почастував iх. Я зовсiм не думав, що менi припадае iх частувати. Я пiшов геть iз Павуком, i менi й тепер горять iз сорому вуха, коли я тiльки подумаю, що вони мусили говорити про мене.

Дорогою я спитав Павука, що це укусило Француза-Франка.

– Вiн, як божевiльний, ревнуе до тебе, вiдповiв той.

– Ти думаеш? – сказав я й облишив розмову, як не варту уваги.

Але як я пишався! До мене, п’ятнадцятирiчного хлопця, ревнуе цей Француз-Франк, чоловiк п’ятдесяти рокiв, який бував у добрих бувальцях. Матрос, який плавав по всiх морях та скрiзь по свiту, ревнуе до мене дiвчину з найромантичнiшим iм’ям Королеви устричних пiратiв. Щоправда, я читав про таке в книжках, але вважав, що воно можливе лише у зрiлому вiцi. Я почував себе цього ранку як молодий непереможний демон, коли ми розпустили головне вiтрило, пiдняли кiтву та попливли геть за три милi, проти вiтру, затокою.

Так я спекався убiйчоi працi бiля машини та почав життя устричного пiрата. Щоправда, почалося воно з пияцтва, та й на далi мусила бути гульня та пияцтво. Але чи мiг я кинути його через те? Усюди, де життя вiльне й змiстовне, люди п’ють. Романтика та пригоди завжди йдуть поплiч iз Зеленим Змiем. Сказавши «два», я мушу сказати «три». Інакше менi доведеться вернутися до невiльницькоi працi, за десять центiв погодинно бiля машини на консервнiй фабрицi, та читати в книжках про пригоди iнших людей i нiколи самому тих пригод не зазнавати.

Нi, я не покину цього смiливого життя на водi, дарма, що всi, хто живе на водi, мають отой чудний потяг до пива, вина та вiскi. Що з того, що iм подобаеться напувати й мене п’яного? І коли вони змусять мене пити – що ж, я питиму. Це буде платня за товаришування з ними. Але не буду напиватися п’яний. Я ж не був п’яний тодi у недiлю, як ходив купувати Резл Дезл, дарма, що там не було й одного тверезого. Так, я починаю нове життя; питиму, коли це буде приемно iншим, але дбатиму за те, щоб не перепиватися.




IX


Живучи серед устричних пiратiв, я втягався в пияцтво поступово, але справжне пияцтво прийшло якось раптово i було воно наслiдком не алкогольноi спраги, а переконання.

Що бiльше я пiзнавав оте життя, то дужче захоплювався ним. Нiколи не забуду, як я весь тремтiв iз захвату, коли вперше взяв участь у змовi гуртом напасти на устричнi лiгвища. Темноi ночi зiбралися всi на борту Енi – похмурi, великi та смiливi люди. Були тут i «портовi щури», виснаженi та пронозливi. Дехто колишнi каторжани, всi вороги закону, i на всiх чигала в’язниця. В морських чоботах та морськiй одежi, вони розмовляли грубими низькими голосами. Був там i Великий Джордж з пiстолями за поясом, щоб показати, що тут iдеться про справжне «дiло».

О, тепер, озираючись назад, я знаю, що вся та справа була брудна й погана. Але я не озирався назад у тi днi, коли йшов плiч-о-плiч iз Зеленим Змiем i починав уже звикати до нього. Життя було дике й потужне, i я жив пригодами, що про них так багато начитався.

Нельсон, Дряпун Молодий, як звали його, щоб вiдрiзнити вiд Дряпуна Старого, його батька, плавав на шлюпi Пiвнiчний Олень разом з товаришем, якого звали Мушля. Мушля був надзвичайно смiливий, але Нельсон мав якусь божевiльну вiдвагу, тiло Геркулеса, i був щось рокiв двадцяти. Коли його через два роки застрелили в Бенiшi, слiдчий казав, що вiн нiколи за свое життя не бачив такого здорового, плечистого чоловiка.

Нельсон не вмiв анi читати, анi писати. Батько навчив його морськоi справи в затоцi Сан-Франциско, i вiдтодi човен став його за другу натуру. Сила його була надзвичайна, i скрiзь у затоцi йшла недобра слава про його бурхливу жорстоку вдачу. Скажено-лютий, вiн робив божевiльнi, жахливi вчинки. Я познайомився з ним, коли вперше вийшов у море на Резл Дезл. Я бачив, як вiн пiд час бурi плавав на Пiвнiчному Оленi й згрiбав устрицi, тодi як ми стояли на двох кiтвах та не зважувалися до берега причалити.

Неабиякий чоловiк був з нього, Нельсона, i коли, проходячи повз салун «Остання Пригода», вiн заговорив до мене, я дуже цим запишався. Але спробуйте уявити мою гордiсть, коли вiн приязно запропонував менi зайти до салуну випити. Я став з ним бiля прилавку, пив пиво та поважно розмовляв про устрицi, про човни, i ми дивувалися, хто б то мiг прострелити головне вiтрило Енi.

Ми розмовляли, стоячи бiля прилавку. Менi було дивно, що ми затримуемось. Ми ж уже випили пиво. Але як мiг я пiти, коли сам славетний Нельсон волiв стояти бiля шинквасу. Дивним менi здалося, коли через кiлька хвилин вiн запропонував ще випити. Але я погодився. І ми знов балакали, i Нельсон не виявляв намiру залишити салун.

Тепер з’ясую, як саме я тодi мiркував у своiй недосвiдченостi. Насамперед я дуже пишався, що був у товариствi самого Нельсона, – найгероiчнiшоi постатi з-помiж устричних пiратiв та iнших пройдисвiтiв затоки. На лихо моему шлунковi та моiй селезiнцi Нельсон мав якусь дивну примху: йому приемно було частувати мене пивом. Моральних мiркувань у мене не було, i менi просто не подобався смак пива та почуття обважнiлостi пiсля нього. Але не хотiв же я через отi дрiбницi позбутися його товариства. Коли вiн мае примху пити пиво та частувати мене – то гаразд, я питиму i вже якось подолаю огиду свою.

Ми стояли, розмовляючи, бiля шинквасу та пили пиво, що його замовляв i платив за нього Нельсон. Тепер, на минуле озираючись, я думаю, що Нельсон просто цiкавився. Вiн хотiв дiзнатися, що з мене за дивак; скiльки разiв я дозволю частувати себе, сам не пропонуючи йому випити.

Вихиливши шосту шклянку, я згадав свою постанову не перепивати й зважив, що цього разу з мене досить. Тодi я сказав, що мушу вернутися на Резл Дезл, яка стоiть бiля мiськоi пристанi за сто ярдiв звiдси.

Сказавши «до побачення» Нельсоновi, я пiшов до пристанi. І Зелений Змiй в тих шести шклянках пива, що я випив, пiшов зi мною. В головi менi шумiло, але думки були виразнi. Мене приемно хвилювала свiдомiсть моеi мужностi. Ось я, справжнiсiнький устричний пiрат, iду на борт власного судна, випивши в «Останнiй Пригодi» з Нельсоном, найвидатнiшим устричним пiратом з-помiж усiх нас. В моiй уявi виразно поставало видовисько, як ми, спершись на шинквас, п’емо пиво. – І яка вона чудна, – думав я, – ота примха, що спонукае людей витрачати грошi на пиво та частувати ним, хоч би й мене, якому того пива зовсiм i не треба.

Так мiркуючи, я раптом згадав, що не раз бачив, як люди заходили вдвох до «Останньоi Пригоди» та частували один одного. Я згадав гульню на Айдлерi, коли Скотi, гарпунер та й я вишкрiбали грошi, щоб купити у складчину вiскi. Потiм пригадав наш звичай помiж хлопчикiв. Коли один хлопець дав другому «гарматного набою» або тягучку, колись iншим разом, то цей другий, своею чергою, купував йому «набою» або тягучку.

Так ось чого Нельсон затримувався бiля прилавку! Замовивши пива, вiн чекав, щоб i я, своею чергою, почастував його. А я дозволив шiсть разiв почастувати себе, нi разу не почастувавши його. І це був сам Нельсон. Я почував, що червонiю вiд сорому. Сiв на дошки й закрив обличчя руками. А гаряча хвиля сорому заливала менi обличчя, шию та чоло. Менi не раз доводилося червонiти, але нiколи не почував я такого сорому, як тодi.

І сидячи там, на дошках, захлинаючись у соромi, я багато передумав та зробив переоцiнку цiнностей. Народився я в незаможнiй родинi. Зростав у злиднях. Менi доводилося голодувати. Нiколи не мав анi цяцьок, анi iнших забавок, що iх мали iншi дiти. Моi першi спогади в життi – це спогади про невсипущi злиднi. Тi злиднi не припинялися. Восьми рокiв я вперше надяг на себе спiдню сорочку, куплену в крамницi. Це була однiсiнька сорочка у мене. І коли ii треба було прати, я знов одягав жахливе шмаття домашнього виробу. Я так пишався тою сорочкою, що не хотiв носити поверх неi нiякого iншого вбрання. Навiть повстав проти матери, розплакавшись до iстерii, поки вона не дозволила менi носити ii так, щоби бачили всi.

Лише та людина, яка терпiла голод, може оцiнити iжу; лише моряки та мешканцi пустелi знають, що то е гожа вода. І лише дитина з буйною уявою може зрозумiти значення речей, що були iй заказанi. Я рано дiзнався, що можу посiдати лише те, що здобуду собi сам. Мое злиденне дитинство зробило мене скупим. Першi речi, якi я собi сам здобув, то були малюнки з цигаркових коробочок, оповiстки про цигарки та альбоми. Я не мiг витрачати тих грошей, що заробляв, бо вiддавав iх родинi. Щоб заробити щось для себе, я продавав додатковi випуски часописiв. Я обмiнював у iнших хлопцiв однаковi малюнки, коли вони менi траплялись, а бiгаючи по всьому мiсту, мав нагоду отак торгувати та збирати колекцii.

Не так давно я зiбрав колекцiю всiх малюнкiв, що випустили цигарковi пiдприемства. Там були i породистi конi, i паризькi красунi, i жiнки всього свiту, i прапори всiх держав, i вiдомi актори, премiйованi борцi та iнше. І кожну серiю малюнкiв я мав у трьох рiзних вiдмiнах: малюнки з коробочок, плакати та альбоми.

Тодi я почав збирати другi екземпляри та мiняти iх на iншi речi, що iх хлопцi звичайно купують за грошi, якi дiстають вiд своiх батькiв. Вони не розумiлися на вартостi тих речей так, як розумiвся я, хто нiколи не мав грошей на те, щоб купити собi щось. Я вимiнював поштовi марки, камiнчики, всякi дивнички, пташинi яйця, шматочки мармуру. У мене була розкiшна колекцiя камiнцiв, найкраща з усiх, що я коли бачив у iнших хлопцiв, та колекцiя круглячкiв, що найменше коштували три долари. Я одержав ii, як заставу, за тих двадцять центiв, що позичив хлопчику-розсильному; але його одiслали до будинку дефективних дiтей, ранiш нiж вiн спромiгся викупити ii.

Я починав мiняти якийсь мотлох та без кiнця мiняв його, поки до мене не потрапляла рiч, що мала якусь вартiсть. З мене був знаменитий гендляр та надзвичайний скнара. Я навiть тандитникiв доводив до поту, торгуючись з ними. Іншi хлопцi звертались до мене, коли iм треба було продати старi пляшки, ганчiр’я, старе залiзо, рогожi, всякi бляшанки та iнший мотлох. Я iм продавав, а вони платили менi вiдсотки.

І цей хлопець-скнара, цей раб машини, що звик працювати за десять центiв погодинно, сидiв тут на дошках та мiркував, що шклянка пива, вартiстю в п’ять центiв, безслiдно зникае в одну мить. Ось я жив з людьми, якi викликали в мене захоплення. Я пишався тим, що товаришую з ними. І чи дала менi моя ощаднiсть хоч одне з таких переживань, що ними ряснiе мое життя з того часу, як став я устричним пiратом? А коли так, то що мае бiльшу вартiсть: чи грошi, чи переживання? Цi люди не бояться тринькати грiшми. Вони зовсiм не знають цiни грошам i частують за раз по восьмеро душ отим вiскi, яке коштуе десять центiв шклянка. Ось, до прикладу, Француз-Франк. А хiба Нельсон не витратив допiру шiстдесят центiв на пиво для нас обох?

Що ж тепер робити? Я розумiв, що важу неабияку справу. Мушу вибирати помiж людьми та грiшми, помiж ощаднiстю та романтикою. Або мушу вiдкинути геть мiй старий погляд щодо грошей та витрачати iх, як витрачають iншi, або не товаришувати бiльше з людьми, якi мають такий чудернацький нахил любити мiцнi напоi.

Я повернув назад до «Останньоi Пригоди». Нельсон досi стояв за дверима. – Ходiмо, вип’емо пива, – запропонував я. І знову ми стояли бiля шинквасу, пили й розмовляли, але цього разу заплатив десять центiв я. Цiлу годину моеi працi бiля машини вiддав я за непотрiбне та огидне питво. Та байдуже. Я мушу довести справу до кiнця. Грошi не мають тепер значення для мене. Товариство – от що мае значення. – Вип’емо ще по однiй? – спитав я. – І ми випили ще, i я заплатив. Нельсон iз розважнiстю досвiдченого п’яницi сказав господаревi: – Менi маленьку, Джонi. – Джонi хитнув головою й налив йому тiльки третину шклянки. Але вартiсть була та сама – п’ять центiв.

Тим часом я вже був напiдпитку й не звернув великоi уваги на це. До того ж я спостерiгав. Спостерiг, що в частуваннi кiлькiсть не мае значення. Тут, у цих взаемних частуваннях, виявлялася приязнь та почуття товариськостi. І ще одне: Я теж можу замовляти неповнi шклянки й таким чином на двi третини зменшити важкий обов’язок, що лежить на менi.

– Я мусив збiгати на борт по грошi, недбайливо сказав я, коли ми пили; сподiвався, що Нельсон побачить у цьому пояснення, чому я дозволив себе почастувати шiсть разiв, нi разу не почастувавши його.

– Не варто цього робити, – зауважив вiн. – Такому хлопцевi, як ти, Джонi повiрив би наборг. Правда, Джонi?

– Звичайно, – вiдповiв усмiхаючись Джонi.

– А скiльки там записано на мене? – запитав Нельсон.

Джонi дiстав боргову книжку, яку держав за прилавком, знайшов Нельсонову сторiнку й назвав суму в кiлька доларiв. Мене теж охопило бажання мати й свою сторiнку в цiй книзi. Це я вважав за остаточну прикмету мужностi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325783) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.