Книга - Знахар

Знахар
Тадеуш Доленга-Мостович


Зарубiжнi авторськi зiбрання
За свое недовге життя (вiн прожив усього 41 рiк) вiдомий польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) створив 16 романiв, вiсiм з яких були екранiзованi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Кар’ера Никодима Дизми» i «Щоденник панi Ганки». Головний герой роману «Знахар» (1937) – Рафал Вiльчур, хiрург вiд Бога – пережив особисту трагедiю: вiд нього пiшла молода красуня-дружина, яку вiн дуже кохав. Водномить все його життя пiшло шкереберть: того ж дня професор Вiльчур, усiма шанована людина, опинився на вулицi без грошей i документiв, до того ж втративши пам’ять. І розпочалися довгi роки поневiрянь… Знайшовши прихисток у сiм’i Прокопа Мельника, Вiльчур вилiкував його хворого, прикутого до лiжка сина i став членом iхньоi родини. Інтуiцiя i хист лiкаря нiкуди не зникли. Хоча Вiльчур не пам’ятае власного iменi, проте знае, як допомогти хворим людям. І чутки про дивовижного знахаря ширяться по всiх усюдах…





Тадеуш Доленга-Мостович

Знахар



© О. Cандомирський, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020


* * *




Роздiл I


В операцiйнiй панувала цiлковита тиша. Зрiдка ii порушувало пронизливе брязкання металевих хiрургiчних iнструментiв об скляну поверхню. Повiтря, нагрiте до тридцяти семи градусiв Цельсiя, сповнене солодкавим запахом хлороформу та липкоi кровi, проникало крiзь маску, наповнюючи легенi нестерпною мiшаниною. Одна iз санiтарок зiмлiла в кутку операцiйноi, але нiхто не мiг вiдiйти вiд операцiйного стола, щоб повернути ii до тями. Не мiг i не хотiв. Трое асистентiв не спускали уважного погляду з вiдкритоi червоноi ями, над якою повiльно i, здавалось би, незграбно, рухались великi, грубi руки професора Вiльчура.

Кожен незначний рух тих рук потрiбно було тут же розшифрувати. Кожен звук, який час вiд часу виривався з-пiд маски, був розпорядженням, зрозумiлим для асистентiв, яке миттево виконувалося. Тут iшлося не лише про життя пацiента, але й про престиж, про успiх цiеi безумноi, безнадiйноi операцii, якiй, можливо, було суджено стати новим великим трiумфом хiрургii та ще додати слави не лише професоровi, не тiльки його лiкарнi та учням, але й всiй польськiй науцi.

Професор Вiльчур робив операцiю на серцi. Тримав його на лiвiй долонi та ритмiчними рухами пальцiв безперестанку масажував, а воно щораз слабшало. Крiзь тоненьку гумову рукавичку вiн вiдчував кожен порух серця, кожне його легеньке потрiпування, коли клапани вiдмовлялися слухатись, вiн пальцями, що нiмiли, змушував iх працювати. Операцiя вже тривала сорок шiсть хвилин. Доктор Мальчевський, який пильнував за пульсом, вже вшосте занурював пiд шкiру пацiента голку шприца з камфорою й атропiном.

У правiй руцi професора Вiльчура раз за разом на мить виблискували ланцети i ложки. На щастя, розрив глибоко не проник у серцевий м’яз i сформував неглибоку, правильноi форми ранку. Життя цiеi людини можна було врятувати. Тiльки б вона витримала ще вiсiм-дев’ять хвилин.

«Однак нiхто з них так i не наважився!» – чванливо подумав професор. Так, нiхто, жоден хiрург анi в Лондонi, анi в Парижi, Бернi чи Вiднi. Привезли до Варшави, вiдмовляючись i вiд слави, i вiд колосального гонорару. А цей гонорар – то добудова нового корпусу лiкарнi та ще щось важливiше – подорож Беати з малою на Канари. На всю зиму. Важко буде без них, але це зробить iм приемнiсть. Нерви Беати останнiм часом…

Синьо-рожева подушка легенi здулася при спазматичному видиху i раптово зморщилася. Раз, два, три. Грудочка живоi плотi у лiвiй долонi професора раптово затремтiла. З маленькоi ранки на фiолетовiй оболонцi витекло кiлька крапельок кровi. В очах усiх присутнiх намалювався жах. Почулося тихеньке сичання кисню, а голка шприца знову проникла пiд шкiру хворого. Грубi пальцi професора ритмiчно стискались i розтискались.

Ще кiлька секунд i ранка була чиста. Тонесенька хiрургiчна нитка мала тепер довершити справу. Один, другий, третiй шов. Просто неможливо було повiрити в те, що цi величезнi руки здатнi до такоi точноi й акуратноi роботи. Вiн обережно поклав серце i хвилину уважно вдивлявся в нього. Воно набухало i дряхлiло вiд нерiвномiрного темпу, але небезпека вже позаду. Професор випроставсь i подав знак. Зi складок стерилiзованого полотна доктор Скожень витягнув вирiзану частину грудноi клiтки. Ще кiлька обов’язкових процедур – i професор зiтхнув iз полегшенням. Решту мають зробити асистенти. Вiн мiг iм цiлком довiряти. Видав кiлька розпоряджень i пiшов перевдягатись.

Із задоволенням вдихнув чистого повiтря. Зняв маску, рукавички, фартух i халат, забризканi кров’ю, i потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю.

Вiн знову запiзнився на обiд. І то саме такого дня. Беата насправдi знае, яка сьогоднi у нього важлива операцiя, але поза сумнiвом, запiзнення в такий день зробить iй велику неприемнiсть. Спецiально вранцi, виходячи з дому, вiн нiчим не дав зрозумiти, що пам’ятае про цю дату – восьму рiчницю iхнього шлюбу. Але Беата знала, що вiн забути не мiг. Щороку в той день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку гарнiший i дорожчий, вiдповiдно до того, як зростали його слава i його добробут. І зараз у кабiнетi на першому поверсi е новий. Кушнiр, майстер хутрових виробiв, мав принести ще вранцi…

Професор поспiшав i швидко перевдягнувся. Вiн iще мусив заглянути до двох хворих на третьому поверсi та до пацiента, якого щойно прооперував. Доктор Скожень, який чергував бiля нього, коротко вiдрапортував:

– Температура тридцять п’ять i дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабенький, легка аритмiя, шiстдесят на шiстдесят шiсть.

– Слава Богу, – професор усмiхнувся до нього.

Молодий лiкар iз обожнюванням поглянув на велетенську, схожу на ведмедя, постать професора. Вiн був його студентом в унiверситетi. Допомагав пiд час пiдготовки матерiалiв до його наукових робiт, коли професор iще працював науково. Коли вiн вiдкрив власну лiкарню, доктор Скожень тут дiстав гарну платню i великий обсяг роботи. Може, в душi й шкодував, що шеф так раптово вiдрiкся вiд науковоi кар’ери, обмежився унiверситетським учителюванням i зароблянням грошей, але через це вiн не мiг його менше цiнувати. Вiн же знав, як i всi у Варшавi, що професор робив це не задля себе, працював наче раб, нiколи не завагався взяти на себе вiдповiдальнiсть, часто вершив такi чудеса, як сьогоднi.

– Ви генiй, пане професоре, – захоплено сказав вiн.

Професор Вiльчур засмiявся своiм низьким, добродушним смiхом, який спокоем i довiрою сповнював його пацiентiв.

– Без перебiльшення, колего, без перебiльшення! І ви до цього дiйдете. Але зiзнаюсь, я задоволений. Коли щось, то дзвонiть до мене. Хоч, гадаю, обiйдеться без цього. І я не хотiв би, бо сьогоднi у мене… родинне свято. Вже напевно дзвонили, що обiд пригорить…

Професор не помилявся. У його кабiнетi вже кiлька разiв озивався телефон.

– Прошу повiдомити пановi професору, – говорив лакей, – щоб вiн якомога швидше повертався додому.

– Пан професор в операцiйнiй, – щоразу однаково флегматично вiдповiдала секретарка, панна Яновичiвна.

– Що ж це так штурмують, до дiдька?! – обiзвався, входячи, головний лiкар, доктор Добранецький.

Панна Яновичiвна перекрутила валок друкарськоi машинки i, виймаючи готовий аркуш, сказала:

– Сьогоднi рiчниця шлюбу професора. Ви забули? Ви ж маете запрошення на бал.

– Ах, правда. Я розраховував на скромнiше святкування… Як завжди, у них буде прекрасний оркестр, вишукана вечеря i добiрне товариство.

– На диво, ви забули про красивих жiнок, – iронiчно зауважила вона.

– Я не забув. Якщо ви там будете… – вiдрiзав вiн.

На худих щiчках секретарки з’явився рум’янець.

– Не смiшно, – вона стенула плечима. – Якби я й була найкрасивiша, не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Яновичiвна не любила Добранецького. Вiн iй подобався як мужчина, бо насправдi був дуже вродливий iз таким, як в орла, носом i високим, гордим чолом. Вона знала, що вiн прекрасний хiрург, бо сам професор довiряв йому найскладнiшi операцii та допомiг зайняти посаду доцента. Одначе вважала його холодним кар’еристом, який полюе на багатих дiвчат, а ще не вiрила в його вдячнiсть професоровi, завдяки якому той всього досяг.

Добранецький був досить прозорливою натурою, щоб вiдчути цю неприязнь. Маючи звичку нiкого не налаштовувати проти себе, хто б мiг йому стати на перешкодi, примирливо заговорив, указуючи на коробку, що стояла поряд iз письмовим столом:

– Ви вже справили собi нову шубку? Бачу коробку вiд Порайського.

– Я не можу дозволити собi одягатись у Порайського, а тим бiльше замовити таку шубу.

– Яку «таку»?

– Погляньте. Чорно-бурий соболь.

– О-го-го. Добре ж живеться панi Беатi.

Вiн похитав головою i додав:

– Принаймнi матерiально.

– Що ви маете на увазi?

– Нiчого.

– Ви б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловiковi, що так любить, могла б позаздрити кожна жiнка.

– Переконаний.

Панна Яновичiвна пронизала його гнiвним поглядом.

– У неi е все, про що може мрiяти жiнка! Вона молода, вродлива, мае красиву донечку, славного i всiма шанованого чоловiка, який днями i ночами працюе, щоб забезпечити ii добробут, задоволення, положення у свiтi. Запевняю вас, докторе, вона вмiе це оцiнити!

– І я не сумнiваюсь, – вiн злегка кивнув головою, – тiльки знаю, що жiнки найбiльше цiнують…

Вiн не закiнчив, бо до кабiнету увiйшов доктор Банг i закричав:

– Подиву гiдне! Вдалося! Житиме!

Вiн iз ентузiазмом заходився переповiдати перебiг операцii, на якiй асистував.

– Тiльки раз наш професор мiг вiдважитися на щось подiбне!.. Показав, на що здатен, – з гордiстю зауважила панна Яновичiвна.

– Ну, не треба перебiльшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Моi пацiенти не завжди лорди i мiльйонери, можливо, не завжди iм шiстдесят, але iсторiя знае ряд вдалих операцiй на серцi. Навiть iсторiя нашоi медицини. Варшавський хiрург доктор Краевський завдяки такiй операцii став вiдомий у свiтi. А було це тридцять рокiв тому!

У кабiнетi зiбралося ще кiлька лiкарiв iз персоналу лiкарнi, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привiтаннями.

Вiн iх слухав iз задоволеною усмiшкою на своему червоному, великому обличчi, але постiйно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки вiн не вийшов надвiр i опинився у своему великому чорному лiмузинi.

– Додому, – кинув водiевi, зручно вмощуючись на задньому сидiннi.

Втома швидко минула. Вiн був здоровий i сильний. Хоч через свою велику фiгуру виглядав дещо старiшим, йому було заледве сорок три роки. Вiн же почувався молодшим, часом навiть як хлопчисько, особливо коли з малою Марiолою перекидався на килимi або грався у пiжмурки i не тiльки, щоб iй зробити приемнiсть, але й собi.

Беата не хотiла цього зрозумiти, i коли приглядалася до нього у такi хвилини, ii очi випромiнювали збентеження та неспокiй.

– Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!

– Може б, тодi мене взяли у дитсадок, – вiдповiдав вiн зi смiхом.

А глибоко в душi у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнiвом, Беата була найкращою дружиною у свiтi. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрiбною повагою, з якоюсь такою шанобливiстю? У ii дбайливостi та старанностi було щось церемонне, лiтургiчне. У першi роки вiн припускав, що вона його боiться, i робив усе для того, щоб допомогти iй подолати це вiдчуття. Розповiдав про себе дуже комiчнi iсторii, звiрявся iй у своiх помилках, непривабливих студентських iсторiях, намагався викорiнити з неi зародження найменшоi думки про те, що вони не зовсiм рiвнi. Навпаки, на кожному кроцi пiдкреслював, що живе тiльки для неi, працюе тiльки для неi i тiльки завдяки iй вiн щасливий. Зрештою, це була щира правда.

Вiн кохав Беату до безумства i знав, що вона вiддячить йому такою ж любов’ю, хоч тихо i менш iмпульсивно. Вона завжди була такою пастельною i делiкатною, як квiтка. У неi завжди для нього були усмiшка i добре слово. І якби Рафал Вiльчур не бачив ii веселою, вивiльненою, яка вмiла вибухнути голосним смiхом, жартувати i кокетувати серед молодi, йому здавалося б, що вона не може бути iншою. Професор намагався переконати ii, що вiн кращий вiд тих, наймолодших, i готовий до такоi безтурботноi гри. Усi його зусилля були марними. Врештi, з часом, вiн погодився з такою ситуацiею i вважав, що пора вiдмовитися вiд претензiй робити подальшi зусилля та бажати ще бiльшого щастя.

Отож настала восьма рiчниця iхнього шлюбу, вiсiм рокiв спiльного життя, яке жодного разу не закiнчилося найменшою суперечкою, найдрiбнiшою сваркою, мiж ними нiколи не пролягла тiнь недовiри. Цi роки багато разiв були осяянi тисячами хвилин i годин радостi, пестощiв, освiдчень…

Освiдчень… Власне, це тiльки вiн освiдчувавсь iй у своiх почуттях, вiдкривав думки, плани. Беата або цього не вмiла зробити, або ii внутрiшне життя було дуже одноманiтним, занадто спрощеним… Може, занадто – Вiльчур докоряв собi за таке визначення – занадто убогим. Вiн вважав, що принижуе Беату, що скривдив ii, так розмiрковуючи про неi. Такi думки сповнювали його серце ще бiльшою нiжнiстю й турботою.

Я ii заглушаю, приголомшую собою – казав вiн собi. Вона така розумна i така витончена. Звiдси йде це роздратування i небезпека, щоб не видати себе передi мною, щоб я не подумав, що ii справи дрiбнi, буденнi, простi.

Дiйшовши такого висновку, вiн намагався винагородити ii за таку несправедливу диспропорцiю. З найбiльшою увагою вникав у деталi домашнiх справ, цiкавився вбранням i парфумами Беати, пiдхоплював кожну думку про товариськi зустрiчi. Пiдтримував ii проекти з облаштування дитячоi кiмнати, розважав ii з таким захопленням, нiби й справдi йшлося про серйознi речi.

Вони дiйсно були для неi важливi, найважливiшi. Вiн вiрив, що щастя слiд плекати з найбiльшою турботою. Вiльчур розумiв, що цi нечастi, вiдiрванi вiд працi години, якi вiн може присвятити Беатi, мусять бути наповненi якомога цiкавiшим змiстом, вiн мае вiддати iй якнайбiльше тепла…

Автомобiль зупинився бiля красивоi бiлоi вiлли, без сумнiву, найкращоi на всiй Алеi Бузку, i однiеi з найелегантнiших у Варшавi.

Професор Вiльчур вискочив, не чекаючи, доки шофер вiдчинить дверцята, узяв iз його рук коробку з шубою, швиденько добiг до дверей i власним ключем вiдчинив i зачинив iх якомога щiльнiше за собою. Вiн хотiв зробити Беатi несподiванку, яку обмiркував iще годину тому, коли, схилившись над вiдкритою грудною клiткою оперованого, розглядав переплетiння аорт i вен.

У холi вiн застав Бронiслава i стару служницю Мiхалову. Зрозумiв, що Беата не була в захопленнi вiд його запiзнення, бо лиця iхнi були перекривленi й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, i вiн порухом руки звелiв iм вийти.

Незважаючи на це, Бронiслав озвався:

– Пане професоре…

– Цить!.. – перервав його Вiльчур i, морщачи брови, пошепки додав: – Вiзьми пальто!

Лакей хотiв було знову щось сказати, але тiльки ворухнув вустами i допомiг професоровi роздягнутися.

Вiльчур швиденько вiдкрив коробку, вийняв iз неi прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув ii собi на плечi, на голову нап’яв ковпачок iз двома китичками, що смiшно звисали, на руку надiв муфточку i з радiсною усмiшкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комiчний вигляд.

Вiн окинув поглядом прислужникiв, хотiв на них справити враження, але в очах служницi й лакея читалися тiльки подив i обурення.

«Дурнi», – подумав вiн.

– Пане професоре… – знову почав Бронiслав, а Мiхалова затупцяла на мiсцi.

– Мовчати, до дiдька, – прошепотiв i, обминаючи iх, вiдчинив дверi у вiтальню.

Вiн сподiвався застати Беату з малою або у рожевiй кiмнатi, або в будуарi.

Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь i заглянув до кабiнету. І тут порожньо. У iдальнi на заквiтчаному столi, який виблискував золоченням порцеляни i кришталю, стояло два прибори. Марiола з мiс Толерд разом обiдали трохи ранiше. У вiдчинених до буфетноi дверях стояла покоiвка. У неi було заплакане обличчя та запухлi очi.

– Де панi? – стривожено запитав вiн.

У вiдповiдь дiвчина розридалася.

– Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя пiдступило до горла.

Служниця i Бронiслав тихенько прослизнули до iдальнi та мовчки стали пiд стiною. Вiн обвiв iх здивованим поглядом i в розпачi вигукнув:

– Де панi?

Раптом його погляд затримався на столi. Бiля його приборiв, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блiдо-голубий конверт iз тисненим срiблом бережком.

Серце раптово завмерло, в головi бушувало. Вiльчур iще нiчого не розумiв, нiчого не знав. Вiн простягнув руку i взяв листа, який йому здався холодним i мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конвертi, заадресованому йому, впiзнав почерк Беати. Великi незграбнi лiтери.

Вiдкрив i почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш пробачити менi колись те, що я йду…»

Слова почали здригатись i танцювати перед очима. В легенях забракло повiтря, на чолi виступили краплi поту.

– Де вона? – крикнув вiн приглушено. – Де вона?!

Й обвiв поглядом присутнiх.

– Панi поiхала з панночкою, – тихенько промовила служниця.

– Брешеш! – вигукнув Вiльчур. – Це неправда!

– Я сам викликав таксi, – пiдтакнув примирливим тоном Бронiслав, а пiсля паузи додав, – i валiзки виносив. Двi валiзки…

Професор, хитаючись, вийшов у сусiднiй кабiнет, зачинив за собою дверi та обiперся об них. Намагався далi читати, але минуло чимало часу, перш нiж вiн змiг примусити себе зрозумiти змiст листа.

«Не знаю, чи ти зможеш пробачити менi колись те, що я йду. Я вчиняю пiдло, плач? такою невдячнiстю за Твою величезну доброту, якоi я нiколи не забуду. Але довше залишатись я не могла. Присягаюсь Тобi, у мене був тiльки один вихiд – смерть. Я лише слабка й бiдна жiнка. Я не могла пiднятися до вершин героiзму. Багато мiсяцiв я боролась iз цiею думкою. Може, я нiколи не буду щасливою, може, нiколи не зазнаю спокою. Але я не мала права вiдiбрати себе вiн нашоi Марiоли i вiд нього.

Я пишу хаотично, бо менi важко зiбратися з думками. Сьогоднi рiчниця нашого шлюбу. Я знаю, дорогий Рафале, що ти приготував для мене подарунок. Було б не порядно, коли б я його прийняла вiд Тебе саме зараз, коли вже вирiшила безповоротно йти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильнiше вiд мене. Сильнiше вiд усiх почуттiв, що я iх маю i завжди мала до тебе, вiд безмежноi вдячностi до найглибшоi поваги i подиву, вiд щироi доброзичливостi до прив’язаностi. На жаль, я тебе нiколи не кохала. Я дiзналася про це тодi, коли на своему шляху зустрiла Янека.

Я iду далеко i будь милосердним до мене – не шукай мене! Благаю, змилуйся надi мною! Знаю, що ти великодушний i безмежно добрий. Рафале, я не прошу в тебе пробачення. Я не заслужила на нього i свiдома того, що ти маеш право ненавидiти мене та гордувати мною.

Я нiколи не була гiдна тебе. Я нiколи не могла досягнути твого рiвня. Ти сам про це надто добре знаеш. Тiльки твоiй добротi приписую те, що ти завжди намагався не показати менi того. Твоя доброта принижувала i мучила мене. Ти оточив мене розкiшшю й увiв до кола людей твого свiту. Ти засипав мене дорогими подарунками. Але я, очевидно, не була створена до такого життя. Мучили мене i вищий свiт, i багатство, i твоя слава, i моя ницiсть поряд iз тобою.

Тепер я свiдомо йду в нове життя, де, можливо, на мене чекае найбiльша нужда, у будь-якому разi – важка боротьба за кожен шматок хлiба. Але я боротимуся поряд iз людиною, яку безмежно кохаю. Якщо я своiм вчинком не вбиваю шляхетностi твого серця, якщо зможеш, заклинаю тебе, забудь мене. Я точно знаю, що незабаром ти здобудеш спокiй, бо ти такий мудрий. Напевно, ти знайдеш iншу, стократ лiпшу вiд мене. Бажаю тобi вiд усiеi душi щастя. Я також буду щаслива, коли довiдаюсь, що тобi добре.

Я забираю Марiолу, бо без неi не зможу прожити однiеi години, сам добре знаеш. Не думай, що я хочу вкрасти у тебе найдорожчий скарб, який е нашою спiльною власнiстю. Через кiлька лiт, коли ми вже обое спокiйно зможемо заглянути у минуле, я дам про себе знати.

Прощавай, Рафале. Не суди мене за легковажнiсть i не думай, що зможеш якимось чином вплинути на мое рiшення. Не вiдступлю вiд нього, iнакше – смерть. Я не вмiла обманювати тебе, i знай – я була тобi вiрною до кiнця. Прощавай, будь милосердним i не намагайся знайти мене.

Беата.

P. S. Грошi та всi коштовностi я залишила у сейфi. Ключ вiд нього я поклала в шухлядку у твоему письмовому столi. З собою забираю лише речi Марiоли».



Професор Вiльчур опустив руку з листом i протер очi: у дзеркалi навпроти побачив свiй вiдбиток у дивакуватому одязi. Скинув iз себе все i почав читати лист вiд початку.

Удар долi так несподiвано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.

Читав:

…на жаль, я нiколи тебе не кохала…

І далi:

…мучили мене i вищий свiт, i багатство, i твоя слава…

– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..

Даремно вiн намагався зрозумiти все. В його свiдомостi тiльки гуло: пiшла, покинула, забрала дитину, кохае iншого. Жодний iз мотивiв не вкладався у його свiдомiсть. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподiбний, гротескний.

Надворi починалися раннi осiннi сутiнки. Вiн пiдiйшов до вiкна i читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.

Раптово почувся стукiт у дверi й Вiльчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надiя.

«Це вона! Повернулась!..»

Але наступноi митi зрозумiв, що це неможливо.

– Прошу, – вiдповiв охриплим голосом.

До кiмнати увiйшов Зигмунт Вiльчур, його далекий родич, голова апеляцiйного суду. Вони пiдтримували досить щирi стосунки i бували один в одного досить часто. Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, i професор вiдразу здогадався, що йому по телефону повiдомила Мiхалова.

– Як справи, Рафале? – енергiйно заговорив Зигмунт дружнiм тоном.

– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.

– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – i, не чекаючи вiдповiдi, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осiнь. Що я бачу! Дрова в камiнi! Немае кращого вiд камiна. Нехай же той Бронiслав запалить…

Вiн прочинив дверi й гукнув:

– Бронiславе! Прошу запалити в камiнi.

Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, пiдняв iз пiдлоги кинуте хутро, розпалив вогонь i вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухi дрова. Професор нерухомо стояв бiля вiкна.

– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед камiном. – Отже, тепло – чудова рiч. Ти як молодший вiд мене не можеш iще цього оцiнити. Але на моi старi костi… Що ж це ти не в лiкарнi?

– Так… Так сталося.

– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лiкарнi. Хотiв зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починае турбувати лiва нога. Боюсь, що це iшiас…

Професор мовчки слухав, тiльки окремi слова долiтали до його свiдомостi. Рiвний i приемний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поеднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.

Вiн здригнувся, коли двоюрiдний брат змiнив тон i спитав:

– А де ж Беата?

Обличчя професора змiнилось, i вiн iз зусиллям вiдповiв:

– Виiхала… Так… Виiхала… Виiхала… за кордон.

– Сьогоднi?

– Сьогоднi.

– Це досить несподiвано, видаеться менi? – ненароком зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я ii послав… Розумiеш… були певнi справи й у зв’язку з тим…

Вiн говорив дуже важко, страждання так чiтко вiдбилося на його обличчi, що Зигмунд поспiшно найтеплiшим тоном, як тiльки мiг, промовив:

– Розумiю. Нормально. Тiльки бачиш, на сьогоднi ви розiслали запрошення на вечiр. Слiд би було подзвонити до всiх i вiдкликати… Ти дозволиш менi цим зайнятися?..

– Прошу…

– Ну й прекрасно. Гадаю, що Мiхалова мае список запрошених. Вiзьму його в неi. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобi бiльше морочити голову. Ну, до побачення…

Простягнув руку, але професор цього не помiтив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях i вийшов.

Вiльчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискае у долонi лист Беати. Зiм’яв його в маленьку кульку i вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило ii, вона спалахнула червоним вогнем i перетворилася на попiл. Вже давно пiсля неi не залишилось i слiду, вже давно дрова в камiнi перетворилися на купку червоних жарин, коли вiн протер очi та пiдвiвся. Поволi вiдсунув фотель, роззирнувся навколо.

– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотiв i вибiг у передпокiй.

Бронiслав зiрвався з крiсла.

– Пан професор виходить?.. Осiнне чи теплiше пальто?

– Однаково.

– На вулицi лише п’ять градусiв. Краще, думаю, теплiше, – вирiшив лакей i подав пальто.

– Рукавички! – закричав, вибiгаючи за професором на ганок, але Вiльчур вже не почув. Вiн був на вулицi.

Кiнець жовтня того року був холодним i дощовим. Сильний пiвнiчний вiтер оббивав iз дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокi перехожi йшли з пiднятими комiрами, схиливши голову, щоб сховати обличчя вiд дрiбних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолi, якi щоразу шарпали раптовi пориви вiтру. З-пiд колiс автомобiлiв, якi рiдко проiжджали вулицею, розлiталися каламутнi бризки води, конi лiниво чалапали, тягнучи фаетони з пiднятими навiсами, якi омивав дощ, вони мляво виблискували у свiтлi жовтих лiхтарiв.

Доктор Рафал Вiльчур машинально застебнув пальто i пiшов уперед.

«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвiдомлювала, що вiдбирае у нього все, що позбавила його сенсу i мети iснування? І чому?.. Тому, що зустрiла якогось чоловiка… Якби вiн тiльки знав, якби був упевнений, що той зумiе оцiнити ii, не скривдить, дасть iй щастя. Написала тiльки його iм’я: Янек.

Вiльчур у пам’ятi почав перебирати ближчих i дальших знайомих. Нiхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який ii покине при першiй же нагодi. Якийсь професiйний спокусник, який напустив Беатi туману, обкрутив, пiдманув фальшивими освiдченнями та присягами. Авжеж, вiн розраховував на грошi. Що станеться, коли вiн переконаеться, що Беата навiть своiх дорогоцiнних прикрас не взяла?.. Це точно рафiнований пройдисвiт. Так, треба його ловити, треба, поки ще е час, вiдвернути злочин. Потрiбно вимагати вiд влади, вiд полiцii шукати iх. Оголосити iх у розшук, послати детективiв…

Пiд впливом такоi думки вiн затримався й оглянувся. Був у середмiстi. Пригадав собi, що десь тут, на другiй чи третiй вулицi колись, проiжджаючи поряд, бачив вивiску комiсарiату полiцii.

Вирушив у тому напрямку, але, зробивши кiлька крокiв, повернувся.

– І що з того, що я ii знайду? Вона нiколи не погодиться повернутись до мене. Вона щиро написала, що не кохае, що ii дратувала так звана вищiсть, його багатство i слава… І його любов. Вона була настiльки делiкатною, що цього чiтко не сказала… Яким правом вiн може ii судити, вирiшувати ii долю? Навiть якщо вона хоче поневiрятися разом iз отим?.. Яких iще аргументiв можна вжити, щоб переконати жiнку повернутися до нелюбого, до… ненависного чоловiка?.. Зрештою, чи не надто поспiшно вiн дiйшов висновку, що отой чоловiк – покидьок суспiльства i хтивий мерзотник?.. Беата нiколи не любила мужчин такого роду, ii завжди захоплювали iдеалiсти, мрiйники… Навiть Марiолi читала лiричнi вiршi, яких ця семирiчна дiвчинка ще не могла зрозумiти. Читала для себе.

Чоловiк, з яким вона поiхала, мусить бути молодим, непрактичним бiдняком. Яким чином, коли вони познайомилися?.. Чому нiколи Беата словом не обмовилася про нього?.. І раптом утекла. Вона вчинила надто безвiдповiдально i пiдступно. Лишила чоловiка, який для неi все… як пес, як раб… – І за що? За що?!

Чи згрiшив будь-чим проти неi, проти свого кохання?.. Нiколи! Навiть подумки! Взагалi, вона була першою жiнкою, яку вiн полюбив. Це було менше десяти рокiв тому. Вiн добре пам’ятав усе. Вони познайомилися випадково. І вiн благословляв цей випадок iще до сьогоднi, благословляв уранцi й увечерi, щогодини, коли дивився на неi й тiшився думкою, що буде нею милуватися. Тодi вiн був iще доцентом i вiв практичнi заняття у морзi, коли вантажiвка переiхала ii дiдуся. Вiн надав йому першу допомогу. Важкi переломи обох нiг. Старенький заклинав його, щоб якомога обережнiше повiдомити його дружинi, хворiй на серце, i внучцi. Дверi маленького помешкання у Старому Мiстi йому вiдчинила Беата.

А через кiлька мiсяцiв вони вже заручились. Їй щойно виповнилося сiмнадцять рокiв. Вона була худенька й блiда, носила дешевенькi поштопанi платтячка. В домi панувала бiда. Батьки Беати пiд час вiйни[1 - Йдеться про Першу свiтову вiйну.] втратили всю свою маетнiсть. Дiдусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину i внучку за уроки iноземних мов, якi вiн давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках[2 - Найвiдомiший цвинтар Варшави.], до единого прекрасного маетку, який iм залишився вiд колишнього багатства, годинами розповiдала внучцi та ii нареченому про минулi блискучi часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней i про скарби, про наряди, якi виписувалися з Парижа… Беата сидiла i слухала, а в ii замрiяному поглядi, здавалося, миготiв жаль за тiею втраченою минувшиною, за тiею казкою, яка вже нiколи не повернеться.

І в таку мить вiн стискав ii худеньку ручку i говорив:

– Я все це тобi дам. Побачиш, Беато! І коштовностi, i наряди з Парижа, i бали, i прислугу! Все тобi дам!

А сам тодi не мав нiчого, крiм кiлькох валiзок у холостяцькiй кiмнатi, шафи з фаховими книжками та скромноi платнi доцента.

У нього була сталева воля i могутня вiра, i бажання, яке пекло нiби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беатi. Вiн розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацiентiв. Великi знання, вроджений талант, незламний характер i праця, завзята, нестерпна праця, зробили свое. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому роцi життя вiн отримав кафедру, а через кiлька тижнiв iще бiльше щастя спiткало його – Беата народила дiвчинку.

Саме на честь тiеi чудовоi прабабусi Гонтинськоi названо ii: Марiя Іоланта, i зменшене ii iм’я стало Марiола.

Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вiльчура. Не раз вiн замислювався над тим, котру з них вiн бiльше любить… Коли маленька почала говорити, одним iз перших ii слiв було:

– Татусю…

Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли iй було два рочки, вона захворiла на важку скарлатину, а потiм одужала. Вiн дав собi слово, що з цього часу всiх бiдних дiтей лiкуватиме безкоштовно. У його дорогiй лiкарнi, де завжди бракувало мiсць, кiлька палат займали дiти – безкоштовнi пацiенти. Бо ж усе це було заради неi, для ii здоров’я.

А тепер ii в нього вiдiбрали.

Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякi рамки егоiзму.

– Ти мусиш ii вiддати менi. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.

Перехожi оглядалися йому вслiд, але вiн цього не зауважував.

– Закон на моему боцi! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути менi Марiолу. Закон на моему боцi. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, пiдла, пiдла, пiдла!.. Нiкчемо, чи ти не розумiеш, що вчинила злочин! Який iще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобi гидкими були грошi та все решта. Добре, але чого тобi бракувало? Не любовi ж, бо нiхто тебе так кохати не в змозi, як я! Нiхто! У цiлому свiтi!

Вiн спiткнувся й мало не впав. Вiн iшов незамощеною вулицею, грузнучи в болотi до кiсточок. Тут i там було розкидане камiння, по якому мешканцi маленьких будиночкiв цього району намагались дiстатися додому по сухому. Вiкна вже були темнi. Поодинокi гасовi лiхтарi розсiювали мляве голубувате свiтло. Праворуч вiдходила ширша, бiльш забудована вулиця. Вiльчур повернув у неi i плентався щораз повiльнiше.

Вiн не вiдчував утоми, лише ноги стали важкi, нестерпно важкi. Вiн напевно змок аж до сорочки, бо кожен повiв вiтру вiдчував нiби голою шкiрою.

Раптом хтось йому перейшов дорогу.

– Пане дорогесенький, – обiзвався захриплий голос, – позич, пане, без банкiвськоi гарантii, п’ять злотих для iпотеки Польськоi Спиртовоi Монополii[3 - У довоеннiй Польщi виробництво i продаж алкоголю належали тiльки цiй державнiй спiлцi.]. Надiйнiсть i довiра гарантованi.

– Що? – професор не зрозумiв.

– Не щокай, бо общокають, каже Святе Писання: що бiльше щокаеш до ближнього свого, таким щоканням общокають i тебе, громадянине столицi тридцятимiльйонноi держави з виходом до моря.

– Що ви вiд мене хочете?

– Здоров’я, щастя i всiляких успiхiв. А найбiльше бажаю собi наповнити мiй пустий шлуночок сорокап’ятипроцентним розчином алкоголю за ласкавоi спiвучастi повноi дози свинини, званоi ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався на ногах, а вiд його обличчя, зарослого багатоденною щетиною, тхнуло перегаром.

Професор вийняв iз кишенi кiлька монет i подав йому.

– Прошу.

– Bis dat, qui cito dat[4 - Двiчi дае той, хто дае швидко (лат.).], – вiдповiв сентенцiею п’яничка. – Thank you, my darling[5 - Дякую, мiй дорогий (англ.).]. – Дозволь же, щедрий жертводавцю, що взамiн i тобi пожертвую щось дорогоцiнне. Маю на увазi свое товариство. Так! Слух тебе не пiдводить, добрий чоловiче. Можеш торкнутися такоi честi. Noblesse oblige[6 - Шляхетне походження зобов’язуе! (Франц.).]!

Я ставлю! Ти змокнув, sir[7 - Пане (франц.).], i замерз на холодi, ходи до моеi хатинки i зiгрiйся разом зi мною. Насправдi, я не маю хатинки, але зате володiю знанням. Що там якийсь будинок у порiвняннi зi знаннями?.. А ними, пане, mon prince[8 - Мiй принце (франц.).], подiлюся. Моi знання широкi. Наразi йдеться тiльки про iхню топографiчну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться едина корчма, до якоi о такiй порi людина може потрапити без виламування замкiв i грат. Словом: Дрожджик. Тут, на розi Полянецькоi та Вiтебськоi.

Вiльчур подумав, що алкоголь пiде йому на користь. Справдi, вiн перемерз. А крiм того, монотонна балаканина п’янички, який зустрiвся йому на шляху, дiе оглушливо. Мимоволi з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, вiн намагався щось зрозумiти. Та балаканина розплутувала пiд черепом цiлi клубки найболючiших думок.

На сходi вже починало сiрiти, коли пiсля другого стуку в зачиненi вiконницi, нарештi, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок iз-пiд оселедцiв, запахами пива та гасу. У кiмнатi за магазином, ще бiльш просмердiлiй, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сидiли кiлька вщент п’яних чоловiкiв. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у бруднiй сорочцi й у розстебнутiй жилетцi, нi про що не питаючи, поставив на вiльний столик пляшку горiлки та вищерблену тарiлку з обрiзками якогось м’ясива.

Але тут було тепло. Розкiшно тепло, замерзлi аж до болю руки, здавалося, вiдходили. Перша чарка горiлки вiдразу зiгрiла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульцiв нiякоi уваги. Один голосно хропiв, трое iнших час вiд часу вибухали белькотiнням якихось незрозумiлих слiв. Нiби про щось сперечались.

Друга чарка горiлки принесла Вiльчуровi певне полегшення.

«Як це добре, – подумав вiн, – що на мене тут нiхто не дивиться, нiхто нiчого…»

– …бо, прикинь, графе, – тягнув свiй монолог зарослий товариш, – Наполеона дiдько вхопив, Олеська Македонського ditto[9 - Так само (лат.).]. А чому, питаеш, так голосно? А це все тому, що рiч не полягае в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нiчим. Дрiбним iнсектом[10 - Комахою.] за комiром Провидiння – disce puer[11 - Вчися, хлопче (лат.).]! Я це тобi кажу, я, Самуiл Обедзинський, який нiколи не впаде з котурнiв i не розiб’еться, бо нiколи нi на що не вийде. Цоколь служить пiдкладкою для дурнiв, дорогий друже. А вiра – це кулька, з якоi ранiше або пiзнiше вийде повiтря.

Шанс?.. Є, зрештою: скорiше сам здохнеш. Стережiться кульок, громадяни!

Пiднiс догори пусту пляшку i закричав:

– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всiлякоi радостi, опiкуне заблукалих, жертводавцю свiдомостi й забуття.

Понурий шинкар, не поспiшаючи, принiс горiлку, широкою долонею вдарив об дно i поставив перед ними вiдкорковану пляшку.

Професор Вiльчур мовчки випив i здригнувся. Вiн нiколи не пив i противний смак ординарноi горiлки викликав огиду. Але вже вiдчував легкий шум у головi та хотiв сп’янiти повнiстю.

– Сенс володiння сiрою мозковою масою, – говорив чоловiк, який назвався Самуiлом Обедзинським, – полягае в жонглюваннi мiж свiдомiстю i мороком. Бо чим же можна виправдати драму iнтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що е вибриком природи, непотрiбним баластом, мiхуром, причепленим до хвоста нашоi звiрячоi високоповажностi? Що ти знаеш про свiт, про речi, про мету iснування? Так, питаю тебе, iстото, обтяжена двома кiлограмами мозковоi речовини, що ти знаеш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чiткого розумiння мети. Правда?.. А тим часом народжуешся i протягом кiлькох десяткiв рокiв робиш мiльйони, мiльярди рiзноманiтних дiй, борешся, працюеш, вчишся, падаеш, встаеш, радiеш, упадаеш в розпач, думаеш, споживаеш стiльки енергii, скiльки ii виробляе варшавська електростанцiя, на якого дiдька все це? Так, друже, не знаеш i знати не можеш, iз якою метою ти все це робиш. Єдиною iнстанцiею, до якоi ти можеш звернутися за достовiрною iнформацiею в цьому розумiннi, е твiй розум, а той, скажiмо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логiка?

Вiн голосно засмiявся й одним духом перехилив чарку.

– Тож для чого iснуе розум, якщо не вмiе виконати свого единого, власне, единого завдання?.. Знаю, яку вiдповiдь менi дасть, але це також дурницi. Скаже, що поле його дiяльностi охоплюе тiльки функцii життя. Причини i мета життя належать до iншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як вiн собi дае раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляеться, що нiчого. Нiчого, окрiм найелементарнiших звiрячих функцiй. То для чого ж вирiс у нас пiд черепом цей новотвiр? На яку таку бiду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що вiн знае? Чи знае, що таке думка?! Чи вiн дав чоловiковi бодай пiзнати самого себе? Пiзнати хоча б настiльки, щоб спромога була з упевненiстю сказати: я – негiдник або я – порядна людина. Я – iдеалiст або матерiалiст. Нi та й нi, стократ – нi! Скаже тiльки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Нi! Даю гарантiю всiм своiм майном, що пiд вашим, пане, високим чолом не зародилося нiякоi аксiоми щодо моеi цiкавоi особи. Хоч ми й розмовляемо мiж собою вже… двi пляшки. Зрештою, скажiмо, чи у вас, пане, е якась аксiома не щодо мене, але щодо тих, хто вам вiдомий багато рокiв?.. Може, щодо братiв, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Нi! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немае способiв проникнути у iхнiй змiст. За нас, кавалерiв! Пий, пане!

Стукнув у чарку Вiльчура i випив свою.

– Якщо захочеш, маестро, дiзнатись, який насправдi мае вигляд шикозна дама, можеш за нею пiдглянути у ваннiй крiзь шпарку для ключа. Переконаешся, що у неi обвислi груди i худi ноги. Дiзнаешся про неi щось нове. Але про ii суть нiчого й далi не знатимеш. Бо навiть коли залишаеться наодинцi з собою, знiмае скафандр, який завжди носить на собi, пiд сподом мае iнший, якого нiколи не знiмае i який для неi самоi е чимось непроникливим. Правда? Зрозумiло, що е митi, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комiр. Це хвилини катастрофи. Скафандр розриваеться, трiскаеться, з’являються шпарини i щiлини. Ось… ось, наприклад, у такiй ситуацii, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобi проiхалося щось важке.

Вiн похилився над столиком i втупив у Вiльчура своi голубi, почервонiлi очнi яблука.

– Правда? – спитав iз притиском.

– Так, – професор ствердно кивнув головою.

– Зрозумiло! – гнiвно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зiткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожноi трагедii – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось мiнiстерського стiльця чи розчарування? Що?.. Жiнка?.. Зрадила тебе?..

Вiльчур опустив голову i глухо проказав:

– Залишила…

Очi Обедзинського збблиснули злiстю.

– Ну то й що! – заверещав вiн. – Що тут такого?!

– Що такого? – Вiльчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!

У його голосi було щось таке, що стало останнiм аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився i замовк. Лише через кiлька хвилин почав тихо говорити якимось жалiбним тоном:

– Пiдле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вiчно мусить порозкидати на моему шляху рiзнi жертви сентиментiв. Чорт забирай… Не пiдлягае сумнiву, що це справа умовна. Одного довбешка з нiг не звалить, iнший на скоринцi послизнеться i лоба розтрощить. Немае нiякоi мiрки, нiякого критерiю. Пий, братику. Горiлочка – то добра справа. Sapristi![12 - Заради Бога! (Франц.)]

Вiн наповнив чарки.

– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальцi Вiльчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!

Господар злiз зi свого лiгвища в альковi й принiс пляшку, пiсля чого вимкнув свiтло. Його вже не треба було. Через вiкно з брудного подвiр’я заглядав похмурий i дощовий, але вже справжнiй день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропiти, висипало на вулицю.

Обедзинський сперся на лiктi й у п’янiй задумi сказав:

– Так воно е з жiнками… Одна присмокчеться до тебе i всi соки витягне, iнша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроцi або i така буде, що втягне тебе в буденнiсть, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки i таке iнше. Оце тобi й життя… Але то неправда, це все залежить вiд чоловiка, який вiн е! Одному минеться легко, iнший як пiдстрелений кiт закрутиться, запищить i здихае, а такий, як ти, amigo[13 - Друже (iтал.).]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б iз тебе кору здерли, на тобi б виросла нова, коли б тобi вiття обрiзали, виросло б нове… Але ось вирвали з корiнням iз землi… закинули тебе в пустелю…

Вiльчур нахилився до нього пробелькотiв:

– З корiнням… це правда…

– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немае об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала iснувати. Ще Архiмед сказав… Що ж це вiн сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про корiння! Найсильнiше корiння не зарадить, якщо немае за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…

Язик йому щораз бiльше заплiтався. Врештi вiн перехилився, сперся об стiну i заснув.

Вiльчур рештками розуму подумки повторював:

«Як дерево, вирване з корiнням… Як дерево, вирване з корiнням…»

Вiн не спав, напевно, довго, i коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очi й заточився. Алкоголь iще не встиг вивiтритися. На столi знову стояла горiлка, а окрiм нiчного товариша було ще трое незнайомцiв. Професор Вiльчур з трудом усвiдомив, де вiн знаходиться, i раптовим гострим болем у ньому вiдiзвався спогад про Беату. Зiрвався i, перевертаючи по дорозi стiльцi, попрямував до дверей.

– Гей, пане шановний! – крикнув услiд йому господар.

– Що?

– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шiсть злотих.

Вiльчур машинально дiстав iз кишенi портмоне i подав банкноту.

– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один iз компанii.

– Стули пельку, – гаркнув iнший.

– Дрожджику! – закричав третiй. – Що фраера корчиш! Поверни гостевi решту! Подивися на нього!

Господар глянув iз ненавистю, вiдрахував грошi й подав Вiльчуровi.

– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.

Вiльчур не звернув на це найменшоi уваги i вийшов на вулицю. Падав густий мокрий снiг, але проiжджа частина i тротуари залишалися чорними, бо вiн тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугiллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вiльчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корiнням…

– Шановний пан на Грохув?[14 - Район Варшави на правому березi Вiсли.] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обiйти Равською. Менше болота.

Вiн упiзнав одного з компанii.

– Менi все одно, – махнув рукою.

– То й добре. Менi по дорозi. Пiдемо разом. Разом веселiше. А вас, пане, справдi спiткало якесь нещастя?

Вiльчур не вiдповiв.

– Вiдомо, людська справа. А я вам скажу, що вiд переживання iснуе тiльки один спосiб: залити трохи, щоб полiрнути. Зрозумiло, що не в такiй норi, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подае м’ясо зi стрихнiном. Тут недалеко, на Равськiй вулицi, е порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А цiна та сама.

Далi знов iшли мовчки. Супутник, значно нижчий i худiший вiд Вiльчура, взяв його пiд руку i раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-пiд козирка своеi жокейки. Вони пройшли кiлька вулиць, коли той потягнув професора вбiк.

– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полiрнути. Це вже тут. По единiй.

– Добре, – погодився Вiльчур, i вони увiйшли до шинку.

Перший ковток горiлки не принiс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступнi ж чарки зробили свое.

У сусiднiй залi хрипко грав оркестр. Увiмкнули свiтло. Через деякий час до них приедналися ще двое чоловiкiв, з вигляду робiтники. Товста, сильно розфарбована офiцiантка також присiла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з боковоi кiмнати почувся голосний жiночий смiх.

Професор Вiльчур зiрвався на рiвнi ноги. Кров ударила у скронi, секунду вiн стояв нерухомо. Вiн мiг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом вiдiпхнув товариша по чарцi, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.

Двi гасовi лампи яскраво освiтлювали невелику кiмнату. За столиком сидiв якийсь кремезний чоловiк iз великим животом i веснянкувата дiвчина у зеленому капелюшку.

Вiльчур повiльно повернувся, важко впав на стiлець i зайшовсь у плачi.

– Налий йому ще, – пробурмотiв чоловiк у жокейцi. – Вiн уже готовенький.

Вiн потряс Вiльчура за плече.

– Пий, братику, пий! Що там!

Коли об одинадцятiй зачиняли шинок, компаньйони мусили пiдтримувати Вiльчура, бо той вже не мiг iти самостiйно, заточуючись своiм великим тiлом, хитався на всi боки. Вони важко сопiли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темнiй пустiй вуличцi, чекав фаетон iз пiднятим тентом. Без слова запакували Вiльчура всередину i втиснулися поряд з ним. Вiзник погнав коня.

Через кiльканадцять хвилин будинки стали траплятися все рiдше. Обабiч, тут i там мiж парканами, блищало свiтло гасових ламп. Врештi й воно зникло. Натомiсть у нiздрi вдарили випари великого смiттезвалища. Фаетон повернув убiк, вiдразу не стало чути цокання кiнських копит, бо iхали по м’якiй грунтовiй дорозi. Доiхали до першоi глиня- ноi ями.

– Стiй краще тут, – почувся тихий голос.

Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул мiста. Тут же панувала цiлковита тиша.

– Викидай його, – пролунала коротка команда.

Три пари рук вчепились у безвладне тiло. За мить вмiст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, пiджак i жилетку. Раптом, очевидно, пiд впливом холоду, Вiльчур прийшов до тями i закричав:

– Що це, що ви робите?..

Одночасно вiн силувався пiдвестися з землi. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, вiн закотився аж на край глибокоi ями, до якоi зсипали смiття, тiло зсунулось на дно.

– Холера! – лайнувся один. – Не мiг притримати?

– А для чого?

– Дурне щеня! Для чого? Зараз лiзь в яму по черевики та штани!

– Сам лiзь, коли ти такий хитрий.

– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.

Ішло вже до бiйки, коли обiзвався флегматичний голос вiзника, який до цього часу мовчки палив цигарку.

– А я кажу: поiхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..

Чоловiки опам’ятались i вскочили у фаетон. Кiнь рушив з мiсця. Перед виiздом на головну вулицю затрималися, вiзник iз-пiд козел вийняв старий мiшок i ретельно витер усi колеса вiд смiття, яке причепилося до них, пiсля чого вскочив i пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.

Протягом дня сюди нiхто не заглядав, а вночi – тим бiльше. Тiльки на ранок розпочнеться рух бiля глиняних рам. Це селяни з навколишнiх сiл, якi працювали на вивозi смiття зi столицi, приiжджали сюди зi своiм смердючим багажем. Приiжджали, висипали з возiв смiття i, заробивши кiлька злотих, поверталися додому. Бiльш сумлiннi скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, iншi, користаючись вiдсутнiстю контролю, зсипали просто в полi.

Старий Павел Баньковський, господар iз Березовоi Вiльки, любив порядно зробити роботу. Тому й пiд’iхав до краю ями i заходився розвантажувати свого воза. Вiн не поспiшав, бо й кобилi треба було дати вiдпочинок перед дорогою, та й сам вiн потерпав вiд задишки, що у його вiцi було справою зрозумiлою.

Власне, вже закiнчив роботу i мостив собi мiшок iз рештками сiна, коли з ями долинув якийсь стогiн. Про всяк випадок перехрестився i наставив вуха. Стогiн почувся ще яснiше.

– Гей, там! – крикнув. – Що за дiдько?

– Води, – почувся слабкий голос.

Цей голос Павловi Баньковському видався знайомим. Увечерi вiн iхав до мiста i бачив Матеуша Пiотровського з Бучинця, який так само iхав на вивiз смiття. Щось пiдказало Баньковському, що це власне Пiотровський. І голос той самий, i завжди вiн до цiеi ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собi зламав i лежить.

Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сходi ледве сiрiло. Якщо Пiотровський свою фурманку залишив тут, то кiнь напевно сам потягнувся до Бучинця.

– А то ви, пане Пiотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..

У вiдповiдь почувся тiльки тихий зойк.

«А може, то йому тi мiськi зробили?» – подумав господар. Вiд людей iз мiста всього найгiршого можна чекати.

Помацав ногою спадистий схил, пiсля роздумiв повернувся до коня, вiдв’язав шнури, якi слугували замiсть вiжок, зв’язав iх мiж собою, тугим вузлом прив’язав до осi та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

– Пане Матеуше, вiдгукнiться, бо темно, – закричав вiн. – Де ви?

– Води!.. – почув голос вже бiля себе.

Вiн схилився i намацав плече.

– Води не маю, звiдки вода? Мусите вилiзти нагору. А де ваш кiнь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не пiднiму вас, спробуйте встати.

Вiн притоптав ногами смiття, обперся i шарпнув безвладним тягарем.

– Руштеся. Далi, далi! Сам не дам ради.

– Не можу.

– О-о-о! Не можу! Пiднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

Руки Баньковського натрапили на густу рiдину, яка облiпила волосся. Понюхав своi пальцi й запитав:

– Побили вас, чи що?

– Не знаю…

Селянин задумався.

– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене е шнурок, аби ви тiльки пiднялися, то якось пiдтягнетесь.

До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо вiн поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський пiдтримував його як мiг.

– Нема ради, – вирiшив вiн, – треба йти по пiдмогу. Напевно, вже люди поприiжджали.

Видерся з ями i через кiлька хвилин повернувся з двома iншими, поясняючи iм, що якiсь варшавськi розбишаки побили тут Пiотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу i незабаром витягнули пораненого та поклали на возi старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сiв i почав скаржитися на холод.

– Тiльки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один iз господарiв.

Тра’ було б до комiсарiату, – зауважив iнший.

Баньковський поворушив плечима.

– Не моя справа. Пiдвезу його до Бучинця i так по дорозi, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у вiддiлок, чи як.

– Так, так, – пiдтакнули, – певне. Їхня справа.

Старий пiдсунув лежачому пiд голову мiшок iз сiном, сам сiв на голi дошки i потягнув за вiжки. Коли виiхали на шосе, вiн зручнiше всiвся i задрiмав. Кобила сама добре знала дорогу.

Прокинувся, коли вже зовсiм ясно стало на небi. Розглянувся i протер очi. За ним на возi, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловiк. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тiм’i залiплене згустками кровi. Баньковський присягнувся б, що нiколи в життi не зустрiчав його. А вже на Пiотровського з Бучинця зовсiм не був схожий. Хiба що зростом i фiгурою, бо вiн також був здоровим мужиком. З-пiд короткого, дiрявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазанi болотом штани i мiськi черевики.

– От чорт! – лайнувся вiн i задумався, що з тим усiм зробити.

Роздумував, роздумував i врештi нахилився i потряс пасажира за плече.

– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собi лихо знайде… Прокидайся!

Пасажир поволi розплющив очi i звiвся на лiкоть.

– Що ви за один, пане?.. – гнiвно запитав селянин.

– Де я е, що це? – вiдповiв питанням на питання пасажир.

– А на моему возi. Не бачиш?

– Бачу, – буркнув чоловiк i ледве сiв, пiдтягуючи пiд себе ноги.

– Ну?

– А звiдки я тут узявся?

Баньковський вiдвернувся i сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

– А я знаю? – врештi повiв плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, залiз на вiз. З Варшави, що?

– Що таке?

– Тож я й питаю, ви, пане, е варшав’янином?.. Бо якщо так, то немае чого iхати зi мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому iду. А вам же, пане, не до Вульки. О, менi вже за тим вiтряком треба повертати… Зiйдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кiлометрiв…

– Куди? – запитав чоловiк, а в його очах стояв подив.

– Тож кажу, до варшавськоi рогатки. Ви з Варшави?

Чоловiк витрiщив очi, обтер чоло i сказав:

– Не знаю.

Баньковського аж пiдiрвало. Тепер вiн зрозумiв, що мае справу з мерзотником. Обережно обмацав собi груди, де був схований мiшечок iз грiшми, i роззирнувся. На вiдстанi, може, пiв кiлометра, тягнулися вози.

– Що ж ти вдаеш iз себе дурня, – гаркнув вiн, – не знаеш, звiдки ти?

– Не знаю, – повторив чоловiк.

– То тобi, напевно, розум помiшався. А того, хто тобi голову розбив, ти теж не знаеш?

Той обмацав собi голову i пробурмотiв:

– Не знаю.

– Ну то злазь iз воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!

Потягнув на себе вiжки i кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Злiз i почав роззиратися на всi боки, нiби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не мае нiяких злих намiрiв, вирiшив звернутися до його сумлiння.

– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, мiське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навiть вiдповiдае, що не знае. То, може, також не знаеш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаеш, що ти за один i як тебе звати?..

Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.

– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…

І на його обличчi м’язи скоротилися нiби зi страху.

– Тьху! – сплюнув Баньковський i раптово свиснув батогом по хребтi кобили. Вiз покотився вперед.

Вiд’iхавши зо двi стаi[15 - Давня мiра довжини = 1067 метрiв.], господар оглянувся: незнайомець iшов краем шосе за ним.

– Тьху! – повторив i вдарив кобилу, що аж почала бiгти риссю.




Роздiл II


Зникнення професора Рафала Вiльчура зворушило усе мiсто. Передовсiм у всьому цьому була якась таемничiсть. Усi тi, хто роками зустрiчався з професором i добре його знав, запевняли, що будь-якi припущення на тему самогубства були абсурдними. Вiльчур вiдзначався надзвичайним життелюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фiнансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лiкарському свiтi його вважали знаменитiстю.

Убивство видавалося також справою, яку слiд було вiдкинути з простоi причини: у професора не було ворогiв. Єдиним мотивом, який можна було б узяти до уваги i який був схожий на правду, – пограбування. Але й тут з’явилися великi сумнiви. Дуже просто було доведено, що того критичного дня професор мав при собi якусь тисячу злотих. Усi також знали, що вiн носив звичайний простий годинник i навiть не носив обручки. Через те спланований напад з метою пограбування i вбивство, як результат такого нападу, не сприймалися правдоподiбно. У випадку катастрофи або випадкового вбивства тiло швидко було б знайдено.

Залишалась iще одна версiя: втрата пам’ятi. Оскiльки минулого року полiцii вдалося знайти п’ятеро осiб, якi пропали безвiсти через втрату пам’ятi, бiльшiсть газет у численних повiдомленнях висували саме таке припущення.

Проте якщо у тих iнформацiях побiжно, то у приватних розмовах обговорювалися таемничi обставини зникнення професора Вiльчура i називалися зовсiм iншi причини.

Зовсiм даремно репортери штурмували вiллу професора на Алеi Бузку. Вони просто довiдалися про те, що дружини професора разом iз семилiтньою донечкою немае у Варшавi, слуги ж нiби набрали в рот води i вiдмовлялися надавати будь-яку iнформацiю. Бiльш нахабних журналiстiв вiдсилали до двоюрiдного брата зниклого, до голови апеляцiйного суду Зигмунта Вiльчура. Вiн же з непохитним спокоем повторював:

– Життя мого родича з дружиною було надзвичайно щасливим. В очах багатьох друзiв вони незмiнно вважалися щасливою сiм’ею. Тож пов’язувати зникнення професора, яке мене потрясло до глибини душi, з його сiмейними справами, е i залишиться, – говорив вiн з притиском, – недоречним.

– Чи може пан голова нам сказати, де зараз перебувае панi Беата Вiльчур? – запитували журналiсти.

– Так, так. Я готовий повторити вам те, що чув iз уст мого двоюрiдного брата саме того дня, коли вiн востанне вийшов iз дому. Вiн менi заявив, що вiдправив дружину з дитиною за кордон.

А мета такоi поiздки?

Голова з усмiшкою на вустах зробив рукою невизначений жест.

– Зiзнаюся вам, панове, що я не питав про це. Правдоподiбно, йшлося про поiздку на лiкування. Наскiльки я собi пригадую, дружина мого двоюрiдного брата не найкращим чином переносила нашу осiнню сльоту. Зрештою, вона досить часто вiдпочивала за кордоном.

– Одначе такий несподiваний виiзд у день або за кiлька днiв до бенкету, на який вже було розiслано запрошення…

– Любi моi. У людей по-рiзному складаються обставини. Окрiм того, ми не були в таких близьких стосунках, щоб я мiг знати про всi iхнi домашнi справи. Якби ви менi дозволили, панове, був би вам надзвичайно вдячний за те, щоб ви не роздували цю справу до розмiрiв нездоровоi сенсацii. А особливо я сподiваюся на те, що не прочитаю у пресi нiяких домислiв про родинне життя мого двоюрiдного брата. Я надзвичайно на це розраховую. За це я подiлюся з вами, панове, моiм особистим баченням цього випадку. Не виключено, що професор мав намiр поiхати з дружиною. Його у Варшавi затримала надзвичайно важлива операцiя, про яку так багато писали всi газети. Пiсля ii успiшного завершення мiй брат мiг виiхати вслiд за дружиною.

– Минуло вже стiльки днiв, – зауважив один iз репортерiв, – не повiрю, щоб до професора не дiйшла стурбованiсть усiеi преси. Вiн дав би про себе знати.

– Напевно. Якщо занепокоення до нього дiйшло. Одначе iснуе стiльки таких закуткiв за кордоном, тихеньких пансiонатiв у горах, вiдлюдних мiсць вiдпочинку, куди варшавськi газети не потрапляють.

– Повiдомлення про зникнення професора публiкувала вся захiдна преса, – стояв на своему журналiст, – ну, i радiо, зрештою.

– Радiо можна не слухати. Я сам, наприклад, не терплю радiо. А скiльки людей пiд час вiдпочинку не беруть у руки газет. Не кожен мае бажання iх читати в якомусь Тiролi або Далмацii.

– Так, пане голово. Але е ще одна обставина. Професора немае анi в Тiролi, анi в Далмацii, анi за кордоном узагалi.

– І що дае вам пiдстави так стверджувати? – з усмiшкою запитав голова.

– Це не було важко. Просто я перевiрив у Мiнiстерствi закордонних справ. Закордонний паспорт професора Вiльчура було видано лише на один рiк. Термiн дii паспорта, власне, завершився два мiсяцi тому i не був продовжений.

Запала мовчанка. Врештi голова розвiв руками.

– Без сумнiву, це не проста справа. Все ж прошу менi вiрити, що докладу всiх зусиль, аби допомогти розгадати цю загадку. Над цим працюе i полiцiя. В усякому разi, ще раз нагадую вам про свое прохання.

На прохання, висловлене людиною, яка обiймае всiма шановану в суспiльствi посаду, а також через всебiчну симпатiю до зниклого професора, преса вiдмовилася вiд порпання в його особистому життi. Однак це не завадило появi нових плiток, якi циркулювали серед знайомих i незнайомих по всiй Варшавi. Вони ж, без спецiальноi пiдтримки свiжими вiдомостями, поступово почали втрачали силу.

Полiцiя також не сидiла, склавши руки. Комiсар Гурни, якому було доручено цю справу, протягом кiлькох днiв зумiв установити ряд деталей. Перевiрка персоналу лiкарнi виявила, що того дня професор Вiльчур iхав додому в прекрасному гуморi i вiз дорогу шубу, яку придбав у подарунок для дружини на восьму рiчницю шлюбу. Нiчого не вказувало на те, що вiн сподiвався на раптовий виiзд дружини. Із зiзнань слуг виходило, що вiн дiзнався про вiд’iзд тiльки з залишеного йому листа, який приголомшив професора. Вiн був сам не свiй, нiчого не iв. Сидiв у темному кабiнетi. Листа ж насправдi не знайдено. Неважко було здогадатися, що у ньому було рiшення про розiрвання шлюбу. Таке припущення також висловив i голова Вiльчур, який не скупився перед слiдством на найдрiбнiшi деталi та надав вичерпний звiт про свiй вiзит до брата.

Із подальших зiзнань слуг не випливало нiчого чiткого. Панi Беата щодня вранцi iздила машиною на довгу прогулянку до парку Лазенки[16 - Улюблене мiсце вiдпочинку варшав’ян у центрi мiста.]. Водiй залишався в авто перед входом i нiколи не бачив нiкого, хто б супроводжував панi. Зате сторожi парку на показанiй iм фотографii вiдразу впiзнали панi, яка тут щодня зустрiчалася з молодим худеньким блондином у дуже пошарпаному вбраннi. Опис того блондина не вирiзнявся якоюсь особливою прикметою.

Вивчення листiв i особистих паперiв дружини професора також не навело на жоден слiд. Пiдтверджено, що вона залишила велику суму грошей i своi коштовностi. Також не взяла хутряних речей i нiяких цiнностей, якi можна легко продати.

У письмовому столi професора комiсар Гурни знайшов револьвер iз набоями.

– Це дае менi пiдстави зробити висновок, – казав вiн головi Вiльчуру, – що професор однозначно не мав намiру вчинити самогубство. В iншому разi взяв би зброю. Вiн також прихопив би ii з собою, якби мав намiр розправитися зi спокусником дружини.

– Чи ви думаете, пане комiсаре, що вiн мiг знати, де його шукати?

– Нi. Припускаю, що вiн навiть не здогадувався про його iснування. Такого юнака нiхто зi слуг не бачив в Алеi Бузку. Разом з тим я переконаний, що, розшукавши цю пару, ми зможемо отримати вiдповiдь на питання, що сталося з професором.

Згiдно з цiею концепцiею, комiсар спрямував слiдство на пошук панi Беати. Пiсля довгих розшукiв до нього привели шофера таксi, яке у той злощасний день вiд’iхало вiд дому професора. І вiн також не мав багато що сказати. Пригадав, що вiдвiз з Алеi Бузку на Головний вокзал молоду пристойну панi з маленькою дiвчинкою. Вона розплатилася, сама взяла валiзки i зникла у натовпi. Вивчення розкладу руху поiздiв також не надто допомогло. Мiж дванадцятою i першою в полудень з Головного вокзалу вiдходить кiльканадцять поiздiв у рiзних напрямках.

Комiсар Гурни вже замислювався над тим, щоб подати у розшук Беату Вiльчур, коли раптом нове вiдкриття зiштовхнуло слiдство на iншу колiю.

Власне, пiд час проведення перiодичного обшуку, здiйсненого в одного зi скупникiв краденого на вулицi Кармелiтськiй, серед купи речей знайдено чорне пальто, пiджак i жилет надзвичайно великих розмiрiв. Хоч ярлики з прiзвищем кравця були вiдпоротi, легко вдалося вiдшукати кравецьку майстерню, де цi речi були пошитi, й таким чином встановлено, що вони належали зниклому професоровi. Притиснутий до стiни, барига зiзнався, що вiн iх придбав у якогось Фелiкса Жубровського.

Жубровський, усупереч припущенням комiсара, нiколи не притягався за будь-якi злочини. Вiн жив на вулицi Привiслянiй з дружиною i чотирма дiтьми, з Вiсли добував i продавав пiсок. Вiн зiзнався, що того фатального дня одяг знайшов на березi, коли вранцi повертався з пиятики. Кiлька свiдкiв сумнiвноi репутацii пiдтвердили його алiбi. В усякому разi, йому нiчого не можна було закинути, i через три днi Жубровського випустили з-пiд варти. Про його невинуватiсть говорило i те, що Вiсла у цьому мiсцi була глибока, а самогубство професора Вiльчура було вельми правдоподiбним.

Протягом наступних днiв безрезультатно було обшукано русло рiки на вiдстанi кiлькох кiлометрiв. У морг шiсть разiв привозили слуг iз Алеi Бузку i голову суду Вiльчура, щоб упiзнати не iдентифiкованi трупи. Власне кажучи, це було зайве: зниклий професор був зростом, який кидавсь у вiчi, – близько метра дев’яносто i вагою майже сто кiлограмiв.

– Ми ще не знайшли труп, – пригнiченим голосом говорив комiсар Гурни, – може, весною спливе. На Вiслi е багато ям i не раз бувае, що лише через кiлька мiсяцiв випливають потопельники.

– Отже, ви пiдтверджуете моi побоювання? – запитував голова.

– Дуже багато обставин говорить на користь самогубства. Про всяк випадок я розiслав фотографii професора до всiх полiцiйних вiддiлкiв.

– Тож ви припускаете можливiсть втрати пам’ятi?

– Якщо я маю бути вiдвертим, то не вiрю в це. Допоки труп не спливе, не маю права вiдкидати й таку можливiсть. З того ж приводу я б не вiдкинув також гiпотезу про вбивство. Хоча я майже переконаний, що може йтися тiльки про самогубство. Це точно. Вийшов iз дому прибитий нещастям i тому ще не прийняв нiякого рiшення. Довго ходив мiстом, може, пив, щоб утопити горе…

– Вiн нiколи не пив, – перервав голова.

– Так чи iнакше, вiн вирiшив укоротити собi вiку. Бо хто ж мав його вбити?.. Потрiбно було б трое-четверо, щоб без галасу впоратися з ним. Це ж була людина винятковоi фiзичноi сили. А пострiли?.. Ну, не виключено, але стрiлянина завжди приверне чиюсь увагу i прибрати труп також треба попотiти. На пальто i на пiджаку немае найменшого слiду кровi. Можливо, що його заманили в пастку i здiйснили вбивство у замкненому примiщеннi. Умисне вбивство. Отже, кому могло на тому залежати, хто на цьому вигравав?.. Нiхто. Професор не залишив заповiту. За законом, все, що вiн мав, перейшло б дочцi й дружинi. Ви ж, пане голово, запевняете, що вдова е найбiльш безкорисливою жiнкою на свiтi. Залишаеться ще ii коханець, якому, судячи з його зовнiшностi, не велось якнайкраще. Але й це бiльш нiж сумнiвне. Якби вiн хотiв здобути грошей, зумiв би вмовити дружину професора забрати готiвку, хутро та коштовностi. Бо все це становило суму, вiд якоi вiдмовлятися не можна, яка побiжно оцiнюеться у сiмдесят тисяч злотих. А жiнку, яка кохае, спритник може намовити на будь-що…

– Сумнiваюсь. Беата була жiнкою принципiв…

– Пане голово, ви, як досвiдчений суддя, знаете краще вiд мене, де у жiнки починаеться кохання, там закiнчуються всякi принципи. Але про невинуватiсть цiеi пари свiдчать також iншi речi. Отже, прiмо: вони б не ховалися, щоб уникнути пiдозри. Секундо: вони б тут же з’явилися пiсля зникнення професора, бо вся преса розтрубила про цю подiю. Та й вони були б останнiми дурнями, якби думали, що полiцiя ранiше чи пiзнiше iх не знайде, коли б вважала iх винуватцями вбивства. Маючи таку велику приманку, як спадщина професора, вони з’явилися б через кiлька днiв, а тут вже другий мiсяць минае. Їхня совiсть мусить бути чистою.

– І я так вважаю.

– А ще й оце! З досвiду знаю, що злочинцевi майже нiколи не терпиться. Кожному з них кортить здобути те, що спонукало його на злочин. Вiн завжди обирае тактику бути на виднотi пiд носом полiцii. Бiльш упевнено злочинець почуваеться тодi, коли свiтиться, нiж коли ховаеться в тiнь, що може привернути до нього пiдозру.

– То правда.

– Поза сумнiвом. Я розглядав ще одну версiю: випадкове вбивство. Скажiмо, професор iх знайшов i пiд час сутички був убитий. У такому разi знову ж мусимо взяти до уваги й те, що на його вбраннi не було анi кровi, анi слiдiв пiсля виведення плям кровi. Неможливо також припустити, щоб той щуплий i досить хирлявий молодик зумiв убити такого велетня без застосування зброi. Власне тому я й не стаю на голову, щоб iх вiдшукати.

Голова пiдтакнув.

– Може, краще було б, коли б ми iх не знайшли… Принаймнi до моменту, поки справа до кiнця не з’ясуеться.

– Може, й краще, – зiзнався комiсар.

Зрештою, вiн нiчого iншого не мiг сказати, бо до цього часу полiцiя не могла вийти на найменший слiд Беати Вiльчур, ii дочки i того незнайомця.

Минали мiсяцi, безупинна суета великого мiста поступово призвела до забуття про професора Рафала Вiльчура i про його таемниче зникнення. Фолiанти справ слiдства у шафах повiльно вкривалися службовим пилом. Потiм на них звалилися стоси наступних справ. Лиш через рiк iх було складено в коробки й передано в архiв.

Вiдповiдно до закону, розпоряджатися майном неприсутнього суд призначив куратора, а адвокат Шенк, якому було довiрено цю функцiю, не мав пiдстав нарiкати на неi. Платня надходила постiйно, роботи ж було не надто багато. Вiллу в Алеi Бузку вiн здав в оренду, капiтал розмiстив у цiнних паперах, керiвництво лiкарнею доручив надзвичайно здiбному докторовi Добранецькому, який викликав довiру i був найближчим спiвробiтником зниклого.

У лiкарнi справи йшли за правилами, якi ще визначив професор Вiльчур. Протягом кiлькох мiсяцiв було завершено нове примiщення, а наплив пацiентiв, який попервах серйозно зменшився, повернувся до норми. Змiни, якi запровадив доктор Добранецький, були незначнi. Хiба що вiн скасував отi безплатнi мiсця для бiдних дiтей, а кiлька спiвробiтникiв покинули лiкарню, вiд чого справа не зазнала шкоди. Першим пiсля досить неприемноi суперечки з шефом через тих дiтей звiльнився асистент доктор Скожень, пiсля нього було звiльнено бухгалтера Мiхаляка i секретарку панну Яновичiвну, яка мала вигляд сiроi гуски i дозволяла собi втручатися в розпорядження доктора Добранецького, а на додаток ще й дратувала його своею поведiнкою, насмiхалася над його манерами.

Їi поведiнка особливо впадала у вiчi пiсля того, як новий начальник рiзко посилив дисциплiну в лiкарнi, де до цього часу панували надто патрiархальнi порядки. Водночас його особиста позицiя рiзко зросла – i не тiльки в iнституцii, якою вiн керував. На виборах у Хiрургiчному товариствi його було обрано на посаду голови, а через рiк вiн отримав кафедру пiсля загиблого з професорським титулом. Будучи досить здiбним лiкарем i дiевою людиною, доктор Добранецький поступово заробляв майно i славу.

З плином лiт назва «Лiкарня професора доктора Вiльчура» щоразу ставала все бiльш необгрунтованим анахронiзмом. Тому нiкого не здивувало, коли врештi, за згодою куратора, ту назву було змiнено на «Лiкарню iменi професора доктора Вiльчура». У цьому зв’язку вийшла з друку досить розлога бiографiя колишнього засновника i господаря лiкарнi, написана професором, доктором К. Добранецьким, пiд назвою «Професор Рафал Вiльчур – генiальний хiрург».

Ця праця закiнчувалася словами:

«Складаючи шану пам’ятi незабутнiй, чудовiй Людинi, мудрому Вчителевi i великому Вченому, польський лiкарський свiт перебувае у жалобi у зв’язку з його трагiчним зникненням, яке, напевно, назавжди залишиться вкрите мороком болючоi таемничостi».




Роздiл III


Начальник полiцii в Хотимовi сержант Вiктор Каня бездiяльно сидiв за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером i час вiд часу позiхав, поглядаючи у вiкно. Вiддiлок розмiщувався в останньому будинку на краю мiстечка i з вiкон вiдкривався розлогий краевид на навколишнi поля, вже вкритi густою зеленню, на берег озера, де саме розвiшували сiтi, на чорну смужку лiсу, з-пiд якоi курився димар тартака Гасфельда, i на дорогу до того тартака, якою саме в цей час iшов заступник Канi, дiльничний полiцейський Собчак iз якимось високим, худим бороданем.

Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, нiби качка, з боку на бiк i пiд пахвою нiс великий шмат фанери для того свого вирiзання лобзиком. Бородань мав би бути робiтником iз тартака i то вiднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимовi та в довколишнiй мiсцевостi на вiдстанi десяти кiлометрiв вiн знав усiх. А те, що Собчак сам нiс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрiбне скористатися послугами супутника. Значить, iз тим чоловiком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброi волi.

До вiддiлку в Хотимовi приводили рiзних людей. За бiйку по селах, за дрiбну крадiжку в лiсi та в полi, за браконьерство. Часом вдавалось упiймати якусь бiльшу рибку, бандита або контрабандиста, який, уникаючи великих дорiг, намагався бiчними шляхами дiстатися нiмецького кордону.

Бородань же, якого супроводжував Собчак, окрiм велетенського зросту, вочевидь, не викликав у дiльничного полiцейського нiякоi небезпеки i, напевно, йшлося про якусь дрiбничку.

Через деякий час дверi вiдчинились, i тi двое увiйшли. Бородань зняв шапку i став бiля дверей. Собчак вiддав честь i вiдрапортував:

– Цей чоловiк прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немае нiяких документiв i вiн не знае, як його звати i звiдки вiн родом.

– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня i кивнув рукою у бiк бороданя. – Маете якiсь документи?

– Не маю.

– Собчак, обшукай його.

Дiльничний полiцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишенi, виклав перед начальником на столi все, що знайшов: невеликий дешевий складний нiж, кiлька грошiв, кусок шнура, два гудзики i бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нiчого не знайшов.

– Звiдки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.

– Я прийшов iз Чумки у Сурському повiтi.

– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?

– По роботу. У Чумцi я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимовi, знайду роботу i платню.

– А як звали власника тартака в Чумцi?

– Фiбiх.

– Ви там довго працювали?

– Пiв року.

– А ви також народились у Сурському повiтi?

Бородань стенув плечима.

– Не знаю. Не пам’ятаю.

Начальник грiзно поглянув на нього.

– Ну, ну! Тiльки не менi будете крутити голову! Писати вмiете?

– Так.

– Отже, де ви ходили до школи?

– Не знаю.

– Ваше iм’я i прiзвище? – гукнув нетерпляче Каня.

Бородань мовчав.

– Ви глухий?

– Нi, пане начальнику, i не гнiвайтесь на мене, бо я нiчого не зробив.

– Ну, то кажiть правду!

– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалi нiяк не називаюсь. Усi мене про це питають, а я не знаю.

– Знаете що! Нiколи у вас не було документiв?

– Нiколи.

– То як вас брали на роботу? Без паперiв?

– У мiстах скрiзь вимагали папери i не хотiли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигiдно, i все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав iм’я, яким мене в Чумцi називали: Юзеф Брода. Але пановi дiльничному полiцейському я сам сказав, що це прiзвисько. Я нiчого поганого не вчинив, i сумлiння мое чисте.

– Побачимо.

– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я нi в кого нiчого не вкрав.

Начальник замислився. Вже не раз у своiй практицi вiн мав справу з рiзними типами, якi приховували свое прiзвище i завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не мае прiзвища.

– А де ваша сiм’я?

– Не маю. Не маю нiякоi сiм’i, – глухо вiдповiв бородань.

– А вас суд карав?

– Так точно.

Начальник широко розплющив очi.

– Де?

– Минулого року в Радомi, а три роки тому в Бидгощi. Один раз – на мiсяць, а другий – на два тижнi.

– За що?

– За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось шукае роботу, то вже й волоцюга?.. Правду кажучи, то за те, що у мене не було документiв. І я просив у судi, i в полiцii, й у в’язницi, щоб менi виписали якийсь документ. Але не хотiли. Казали, що не мають такого права. То що маю робити?

Вiн кашлянув i розвiв руками.

– Пустiть мене, пане, пане начальнику. Я нiчого поганого нiкому не зроблю.

– Пустити?.. Закон цього не дозволяе. Пошлю вас до староства, а там нехай роблять, що хочуть. Можете сiсти i не перешкоджайте. Мушу скласти протокол.

Начальник вийняв iз шафи аркуш паперу i почав писати. Довго думав, бо вiдсутнiсть прiзвища i мiсця народження затриманого псувала всю схему протоколу. Нарештi закiнчив i поглянув на бороданя. Посрiблений зарiст i волосся вказували на те, що тому було десь пiд п’ятдесят. Сидiв без руху, втупившись у стiну, а його вражаюча худорлявiсть i запалi щоки нагадували скелет. Тiльки величезнi, спрацьованi руки рухалися в якомусь дивному нервовому танку.

– Переночуете тут, – сказав Каня, – а завтра вiдiшлю вас у повiт.

Встав i додав:

– Вам там нiчого не зроблять. Посидите за бродяжництво i вас випустять.

– Якщо iнакше не можна, то на це немае ради, – понуро буркнув бородань.

– А зараз ходiть сюди.

Каня вiдчинив дверi до невеликоi комори iз загратованим вiконцем. На пiдлозi лежав сiнник, напханий соломою. Дверi були зробленi з товстих дощок.

Коли вони зачинилися, бородань лiг на сiнник. І почав роздумувати. Цей начальник, як i той другий полiцейський, не були поганими людьми, але зрозумiло, що право наказувало iм бути поганими. За що ж знову позбавили його волi, за що на нього знову дивляться, як на злочинця?.. Чи це така велика необхiднiсть мати документи i якесь прiзвище?.. Чи вiд цього людина стае iншою?..

Стiльки разiв йому тлумачили, що людина не може не мати нiякого прiзвища. І вiн нарештi мусив визнати iхню рацiю. Але боявся про це думати. Як тiльки починав думати про це, його огортало якесь дивне вiдчуття: наче щось забув, щось надзвичайно важливе. І раптово думки, охопленi гарячковим неспокоем, розбiгалися навсiбiч, збивалися в якiсь позаплутуванi клубки, шарпались у розпачi, як звiрi, охопленi дикою панiкою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потiм розривалися на шматки, на якiсь дивнi клаптi, нiби безформнi, беззмiстовнi потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.

У такi моменти на нього нападав неймовiрний страх. Йому здавалося, що вiн шаленiе, що збожеволiе, i перед катастрофою, яка наближаеться, вiн безпорадний, безсилий i розгублений. Але у тому пекельному хаосi вiн жодноi митi не втрачав тями. Десь у глибинi мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокiйно занотовував кожен прояв, кожну фазу. Й у цьому полягала найбiльша мука.

Даремно всiм зусиллям волi вiн намагався вирватися з болота небуття. Перестати думати, зосередитися на якомусь буденному простому предметi, врятувати свое внутрiшне «я». Лише фiзичний бiль приносив незначне полегшення. Вiн до кровi кусав тiло, руки i бився головою об стiну аж до втрати сили, до запаморочення.

Тодi лежав безвiльно, знеможений i ледь живий.

Але вiн також смертельно боявся, цей бридкий звiрячий переляк висiв над ним, вiн боявся пробудження своеi пам’ятi. Боявся всього, що могло стати кошмаром непереборного мороку, який всевладно притягував його, заманював до себе, на дно страшноi вiдкритоi безоднi, iм’я якiй – безумство.

Тому такий допит у вiддiлку був для нього важкими тортурами, та коли вiн опинився сам i переконався, що небезпека приступу минула, навiть радiв iз цього затримання.

Однак нове затримання у полiцii, мука допиту i небезпека нападу наказували йому замислитись над необхiднiстю берегтися вiд цього всього у майбутньому. Був лише один вихiд: дiстати документи. А оскiльки легальним шляхом не можна було iх здобути, то iх треба було вкрасти, забрати у когось.

Вiн ще не знав, як це зробить, але вже так вирiшив.

Наступного ранку його доставили до староства, яке було розташоване у вiддаленому на кiлька кiлометрiв повiтовому мiстечку, у великому цегляному будинку. Дiльничний полiцейський залишив бороданя на першому поверсi пiд наглядом чергового полiцейського, який наглядав за ще кiлькома арештантами. Пiсля довгого очiкування iх по одному почали викликати на другий поверх, де розмiщувалася зала суду староства.

Товстенький молодий чиновник сидiв за столом, укритим зеленим сукном i заваленим паперами. Судив швидко. Коли дiйшла черга до бороданя, було видно, що його охопили якiсь сумнiви чи пiдозри, бо наказав чекати. Полiцейський вивiв його до сусiдньоi кiмнати. Тут за столом сидiв якийсь старий i завзято писав. Кiмнатка була маленька. Бородань сiв на лавi пiд вiкном, знiчев’я почав приглядатися до роботи старенького. На письмовому столi лежали стоси паперiв. Були там прохання, обклеенi проштемпельованими марками, кольоровi повiстки i – бородань стрепенувся: найближче до нього лежала пачка паперiв, скрiплених скрiпкою, а зверху виднiвся документ. Це була метрика. Вiн пiдсунувся ближче i прочитав. Вона була видана на iм’я Антонiя Косiби, який народився в мiстi Калiшi. Порахував роки: 52. Внизу стояли печатки…

Бородань поглянув на полiцейського: вiн повернувся спиною i читав якесь оголошення, наклеене на дверях. Тепер треба було тiльки покласти шапку на стiл так, щоб прикрити нею папери.

– Прошу забрати ту шапку, – обурився старенький. – Теж знайшов мiсце.

– Вибачте, – буркнув бородань i зсунув ii разом з пачкою паперiв, пiсля цього звернув iх у рулон i сховав до кишенi.

Зрозумiло, що цього разу вiн не мiг скористатися здобутими таким чином документами i був покараний на три тижнi арешту за постiйне бродяжництво.

Уже через три тижнi вiн вийшов iз повiтовоi в’язницi та вже як Антонiй Косiба подався у свiт.




Роздiл IV


У самому маетку в Одринах не було нiчого вартого до огляду. Великий палац, який згорiв пiд час вiйни, порiс кропивою, лопухами та кiнським щавлем, з року в рiк усе бiльше вкривався мохом i плiснявою та все бiльше ставав схожим на руiну. Власниця маетку, княгиня Дубанцева, вдова сановника петербурзького двору, постiйно мешкала у Францii i нiколи не навiдувалася сюди. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав двi кiмнатки у дерев’яному флiгелi на фiльварку, також зi слiдами запустiння та занедбаностi.

Але навколо лежала велика i прекрасна Одринецька пуща, тисячi гектарiв густо зарослих соснами i ялинами, дубами й березами, з пiдлiском iз лiщини i ялiвцю, порiзана крутими, вузькими стежками, на яких частiше можна було вiднайти слiди дикого кабана чи косулi, нiж коня чи людини. З пташиного польоту всi цi величезнi простори були схожими на зелений оксамит iз вшитими блискучими намистинками з напiвшляхетного камiння водних плес, якi змiнюють вiдтiнки. Води тут не бракувало. Великi й малi озерця, з’еднанi прихованими у лозах i вiльшаниках струмочками, дозволяли простiше об’iхати на човнi, нiж обiйти пiшки. Човнами також найчастiше послуговувалися нечисленнi лiсники.

До панськоi садиби у серединi пущi треба було йти пiшки. Садиба стояла на узгiр’i, на невеликiй галявинi, оточенiй зусiбiч високою стiною старого лiсу. У садибi мешкав лiсничий, пан Ян Окша, син старого Фiлiпа Окшi, який понад сорок рокiв управляв Одринецькою пущею, а пiсля його смертi синовi лишилися й посада, i все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вiльнi[17 - Нинi Вiльнюс.], а пiзнiше й у далекiй Варшавi. Пiсля довгих рокiв повернувся з дипломом лiсничого у кишенi, з дружиною i донечкою, розпочав життя у садибi i вже п’ятий рiк мав необмежену владу в пущi. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довiряв, нi в що не втручався й у лiсничiвку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевiрити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з панi Беатою Окшиною, з паном Яном зiграти партiю в шахи або маленьку Марисю посадити в сiдлi попереду себе i «повозити» по галявинi. Зрештою, це був единий гiсть, який заглядав у лiсничiвку.

Пан Окша, видно, пiсля батька успадкував характер вiдлюдькуватоi людини, до сусiдiв, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вiк, був любителем усамiтнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти вiд такоi красунi-дружини, надзвичайно доброзичливоi жiнки, та донечки-янголятка i щастя в домi.

Тому й покидав дiм вiн надто неохоче. Коли йому доводилось iхати до повiтового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вiльна, з дня на день вiдкладав вiд’iзд, i через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю i мусив лежати в лiжку. А що вже був добрим чоловiком, людяним i справедливим! Усi пiдлеглi, дивлячись на нього, дуже жалiли, бо вiн танув на очах. Двiчi навiть до нього привозили лiкаря, що було справою не простою i дорогою, бо вiсiм миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лiсничий з того вже не вибереться, i, зрозумiло, до того йшлося.

Лiто в пущi – красиве. Сильно пахне живицею, повiтря нагрiте, як у печi, рiзних мушок стiльки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхiвки струнких сосон, вiтер шумить у кронах старих дубiв, мох, нiби пухнастий килим, ягiд i грибiв незмiрно багато, жити тут i не вмирати. А коли настане осiнь, тиша у бору залягае така, як у костелi пiд час служби. Стоять замисленi дерева i навiть не чують, як iз них золотими та червоними пелюстками опадае листя. А взимку глибокий снiг усе вкривае високими заметами, товстими подушками наростае на вiттi, а коли людина вдихне морозного здорового повiтря у груди, аж ii радiсть огортае.

Але пiсля зими настае весна. З вiдталоi лiсовоi землi, з озер i болiт постають вологi випари й тодi починаеться найгiрше для тих, кого мучать сухоти. Так було i з лiсничим Окшею. Зиму вiн перенiс добре, а коли у березнi снiг почав танути, знову злiг через стан здоров’я. А як захворiв, то вже четвертий тиждень перебував у лiжку i у спальнi приймав рапорти вiд гайових. Схуд так, що його важко було впiзнати, а часом, коли закашлювався, так ним тiпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не мiг говорити. Тiльки пiт великими краплями виступав на чолi й вiн важко дихав.

Це було в суботу, коли панi Беата гайових вже не пустила до свого чоловiка. Вийшла до них у кухню, сама блiда i нещасна, й тихо мовила:

– Чоловiк так погано почуваеться… Не можна його мучити.

І розплакалась.

– А щоб так лiкаря привезти, панусю, – обiзвався один. – Легше тодi йому буде помирати.

– Пан не хоче лiкаря, – захитала головою. – Сама я благаю його про це, вiн не погоджуеться.

– Я б поiхав по лiкаря, – запропонував iнший. – А пановi лiсничому можна сказати, що лiкар сам проiздом, значиться, по дорозi заiхав.

На тому й домовилися, панi Окшина витерла сльози i повернулась у спальню. Пiсля багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до лiжка хворого, зробила зусилля, щоб усмiхнутись i вдавати радiсть. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжнiх, тих страшних i болючих думок, якi терзали ii душу. Коли вiн впадав у сон, вона плакала i щиро молилася.

– Боже, прости менi, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його вiд мене. Я згрiшила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла iнакше!

І сльози текли по ii прозорому обличчю, а вуста тремтiли вiд шепоту незрозумiлих слiв.

Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю i на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лiд i лiки.

Несподiвано ввечерi хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершкiв i сказав:

– Здаеться, буду жити!

– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозумiло. Ти почуваешся сильнiшим. От побачиш, через мiсяць цiлком будеш здоровий.

– Теж так думаю. Чи Марiола ще не спить?

Вiн нiколи не називав ii цим iменем. Не любив його i з самого початку називав ii просто Марисею, до чого з часом призвичаiлася й Беата.

– Нi, ще не спить. Готуе уроки.

– У тебе ще е час для занять iз нею?..

Замовк, а через мить додав:

– Боже, скiльки кривди я тобi й iй завдав.

– Янку! Як ти можеш говорити такi страшнi речi! – здивувалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не вiриш. Ти дав нам стiльки щастя, стiльки найкрасивiшого щастя!..

Вiн прикрив очi й прошепотiв:

– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе бiльше. І ця моя любов не дозволить менi померти.

– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гiрше смертi. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Боговi. Знаеш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!

– Не маю права. Тут повiтря сповнене бактерiй. Мене турбуе i те, що й ти постiйно ним дихаеш. Для ii молоденьких легенiв – це отрута.

– Нехай вона постоiть у дверях. Перекинься з нею хоча б кiлькома словами. Ти навiть не уявляеш, як вона про це просить.

– Добре, – погодився вiн.

Беата прочинила дверi й гукнула:

– Марисю! Татко дозволяе тобi пiдiйти.

– Татусю! – почувся з глибини дому радiсний голос, а пiзнiше тупiт швидких крокiв.

Дiвчинка вбiгла i стала нерухомо. Вже два тижнi вона не бачила хворого i змiна, яка сталася з ним, ясна рiч, ii вразила.

– Татусь сьогоднi почуваеться краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяе тобi стати бiля дверей. Незабаром вiн встане i ви знову будете разом ходити у лiс.

– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.

– Дякую, татусю. А знаете, татусю, пiдмило ту криву березу бiля Сивого Ручаю?

– Пiдмило?

– Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще вiн казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосi при Гумiнському бродi. Йшли один за одним.

– Схоже, з Червоного лiсу.

– Ага, Микола теж так думае.

– А ти ще не забула ботанiку й фiзику? – запитав вiн з усмiшкою.

– Зовсiм нi, татусю! – промовила впевнено i на пiдтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Пiсля короткоi розмови Окша попрощався з дiвчинкою, пославши iй поцiлунок рукою.

Рука була худою i неприродно бiлою.

Коли Марися вийшла, сказав:

– Як та дiвчинка росте! Тепер iй дванадцять рокiв, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушенi вiддати ii до школи. Маю надiю, що врештi княгиня здобуде дозвiл на вирубку дерев i ми тодi станемо на ноги.

– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.

– Так, так, – признався вiн енергiйно, – мушу поправитись i закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирiшив шукати iншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися пiдростае. Це важливiше.

Замислився i за хвилину запитав:

– Ти багато заплатила за лiки?

– Не турбуйся про це.

– Знаеш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобi б не багато залишилося пiсля сплати витрат на поховання. Це мене найбiльше дратуе… За проданi меблi тобi б вистачило на якийсь рiк. Особливо за тi старi вишитi серветки та килимки, гадаю, вони матимуть цiну.

– Янку! Про що ти говориш! – закричала вона з докором.

– Нiчого, повторюю, про що я думав. Думав також, що у разi чого, ти маеш право добиватись якоiсь ренти для Марисi. Не думаю, щоб Вiльчур знайшовся. Про це було б у газетах. Мусить же хтось управляти його майном, а Марися мае на нього право.

На обличчi Беати виступив рум’янець.

– І це ти говориш, Янку?! – закричала Беата, не приховуючи обурення.

До цього часу протягом п’яти рокiв вони жодного разу навiть пiв натяком не згадували про професора. П’ять рокiв тому вiн наказав iй навiть бiлизну i одяг Марiоли вiдiслати до якогось притулку для бiдних дiтей.

Окша опустив погляд.

– Я не маю права прирiкати ii на злиднi.

– А я не маю права простягати руку по його грошi. Сто разiв, тисячу разiв волiла б померти. Нiколи, чуеш, Янку, нiколи!

– Добре, не треба бiльше говорити про це. Але бачиш, якби я не помирав… Коли думав, що помру, страх охоплював мене, що станеться з вами…

– Я вмiю шити, вишивати, можу давати уроки… Все, аби тiльки не те… Подумай, iз якими очима я мала б прийти до його спадкоемцiв iз вимогами, я, яку вони… мають право вважати винуватцем його смертi. А зрештою, Янку, для чого ми про це говоримо? Ти, дякувати Боговi, почуваешся здоровим, i все пiде якнайкраще.

– Авжеж, кохана, авжеж, – притулив обличчя до ii руки.

– Ну от! – зарум’янилася вона. – А тепер мусиш постаратися заснути. Вже пiзно.

– Добре. Я вже трохи сонний.

– На добранiч, любий, добранiч. Сон додасть тобi сили.

– На добранiч, щастя мое.

Прикрила лампу, лягла на софi й накрилася пледом. Через п’ятнадцять хвилин пригадала, що мусить дати на нiч краплi.

Встала, вiдрахувала двадцять крапель лiкiв, якi пахнули креозотом, долила води i нахилилася над хворим.

– Янку, – напiвголосно озвалася вона, – потрiбно випити лiки.

Вiн не прокинувся. Делiкатно торкнулася його плеча i схилилася над ним.

Тодi побачила, що у нього вiдкритi очi.

Вiн був мертвий.




Роздiл V


На пiвдорозi мiж Радолiшками i Нескупою з незапам’ятних часiв стояв водяний млин, колишня власнiсть монахiв-василiан iз монастиря у Вiцкунах, заснований ними ж за часiв короля Баторiя. Млин тепер належав Прокоповi Шапелю, якого всi звали по-бiлоруськи Прокопом Мельником.

Земля довкола не була анi надто багата, анi надто родюча, от така собi житньо-картопляна та переважно належала дрiбнiй шляхтi й селянам, але жита Прокоповi молоти не бракувало, бо нiякоi конкуренцii довкола у нього не було, незважаючи на вiтряк у литовському селi Бервiнтах, що лежало звiдси на вiдстанi п’яти кiлометрiв. Їхнього млина на вiсiмдесят хат не вистачало, бо литовцi вирiзнялися винятковою господарнiстю i не один з них iз п’яти десятин трафив зiбрати бiльше, нiж бiлоруський господар iз семи чи восьми.

Так само було i в Нескупiй. Тут сидiли москалi-старообрядцi, що сюди з Росii колись прийшли. Хлопи всi великi, здоровi, працьовитi, для них не було дивиною вiд сходу до заходу ходити за плугом, а орати так глибоко, що й у Бервiнтах так не орали.

У Радолiшках же, як то у кожному мiстечку, були еврейчики, якi у незначних кiлькостях скуповували збiжжя у вiддалених селах i для потреб мiстечка, i на вивiз до Вiльна. Вiд них Прокiп Мельник також дiставав роботу, вiн i не нарiкав. Щоб тiльки посуха не настала, щоб води у ставках не забракло, то й не було причин нарiкати. А в тих краях посуха бувала надзвичайно рiдко i мала б тривати невiдомо як довго, щоб висушити воду довкола. Ставки, хоч i викопанi кiлькасот лiт тому, були солiднi, глибокi, кожнi десять рокiв iх чистили, щоб не заростали.

Ставкiв було три. Два верхнi й один нижнiй. Усi густо обсадженi вербами. Нижнiй мав великий перепад, майже на два сажнi, а крiм лотка, який пускав воду довкола, були ще два великих стоки на випадок повенi. У ставках вигравала риба: плотицi, окунi, миньки, але найбiльше пiчкурiв. І ракiв не бракувало. У глибоких ямах пiд корiнням, вимитим водою, водилися вони сотнями. Обидва наймити Прокопа, особливо молодший Казик, дуже майстерно навчились iх ловити. Стоiть по колiна у водi й як тiльки нахилиться та руку по лiкоть або й глибше в нору засуне, то вже рака й тягне.

У самому млинi iх нiхто не iв, вважаючи за хробакiв, але вже у мiстечку, в Радолiшках, завжди можна було iх продати: i католицький ксьондз, i православний пiп, i лiкар купували. Особливо iх полюбляв лiкар. Волiв за вiзит пiв копи[18 - Давня мiра величини = 60 штук.] ракiв узяти, нiж два десятки яець чи три злотих.

За мiстечком, верст за дванадцять, на фабрицi також було чимало любителiв ракiв, але сюди потрiбно було потрапити при оказii. Пiшки йти задалеко, а старий Прокiп на такi справи коней не давав, хоч коняка був застояний i випасений, як свиня. Фуражу йому, як вiдомо, не бракувало. Тiльки стояв i переступав з ноги на ногу i пирхав, аж по цiлому хлiвi йшла луна. Хлiв був великий, мiцний, збудований iз грубого кругляка. Окрiм коня там стояло двi корови й у загорожi – свинки. Пiд дашком було мiсце для воза i саней.

Дiм було прибудовано до млина. Вiн складався з трьох кiмнат, у яких жив Прокiп iз родиною й наймитами, i прибудiвка, зовсiм нового, спорудженого для найстаршого сина, Альбiна, коли той надумав женитися. Пiсля смертi Альбiна прибудiвок стояв пусткою, бо й другого сина, коли туди перебрався, вiдразу ж наступного дня спiткало нещастя. Казали люди, що хтось мав наврочити чи поганим оком поглянути на пiдмурiвку. А чи правда то була, чи неправда, досить того, що там нiхто не хотiв жити, хоч були й такi, котрi тихенько шепотiли, що це не пiдмурiвка винна, а Бог покарав Прокопа Мельника у дiтях за те, що вiн свого брата пустив з торбами по свiту.

Така балаканина страшенно гнiвила Прокопа. Не мiг того стерпiти i вже не один за своi пiдозри добре вiд нього дiстав.

Хай там як, а правда була десь посерединi. Старий Мельник мав трьох синiв. Середнiй загинув на вiйнi, найстарший вже перед самою женячкою п’яний на лiд вийшов, проваливсь i втопився. А наймолодший, вбиваючи клин у шворiнь на самому вершечку, зваливсь i мало життя не позбувся, але й так обидвi ноги поламав. Даремно привозили лiкаря, даремно той ноги його у дощечки вкладав. На все життя вiн мусив залишитися калiкою, не мiг ходити. П’ятий мiсяць то лежав, то сидiв, нi до якоi роботи не надавався й у своi вiсiмнадцять рокiв був тягарем для батька.

І з дочкою не склалось у Мельника. Вийшла замiж за майстра з цегельнi, але той пiд час пожежi загинув, а вона сама вагiтною була, видно, через те народила хвору на падучу дитинку.

Ось тому Прокiп ходив понурий як нiч i вовком дивився на свiт, хоч йому люди й заздрили через багатство, хоч млин не стояв порожнiй i хоч сам нарiкати на здоров’я не мiг.

Того року восени ще один клопiт додався: молодшого наймита, Казика, брали до вiйська. На його мiсце Прокiп будь-кого брати не хотiв. У млинi робота вiдповiдальна, вимагае розважливостi й сили. Перший-лiпший пастух до такоi роботи не годився. Довго вирiшував старий, аж вибiр його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синiв, а наймолодший навiть до мiста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою i навiть закiнчив школу.

Прийнявши рiшення, у четвер, ярмарковий у Радолiшках день, Прокiп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проiжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельниковi, бо його знали всi. Той i тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, iз зацiкавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лицi Прокопа нiчого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насупленi брови i вiн ворушив своею великою сивою бородою.

Нарештi над’iхав i Романюк. Вiн прибув за покупками, бо вiз був порожнiй, а ззаду сидiла його баба.

Прокiп махнув йому рукою i пiшов поряд iз возом. Вони потиснули один одному руки.

– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибувае, брате?

– Живу з Божою помiччю. Але турботу маю.

– Я чув.

– Не те. Тепер Казика до вiйська беруть.

– Беруть?

– Та таки беруть.

– То й що?..

– Еге ж. А знаеш, що у мене добрий зарiбок. Наймит голоду не зазнае i ще може вiдкласти.

– Знаю, – пiдтвердив Романюк.

– Тож я собi подумав, що твiй Микита пiдходив би до такоi роботи.

– Чом би й нi.

– Ну, то як?

– Що, як?

– Ну, з Микитою?

– Ага, щоб у тебе працювати?

– Еге ж.

Романюк почухав голову, в його маленьких сiрих очках зблиснула радiсть. Проте вiдповiв байдужим тоном:

– Хлопець здоровий, сильний…

– То й слава Богу, – поспiхом пробурмотiв Прокiп, побоюючись, щоб Романюковi не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тiльки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.

– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немае. Бо вiн тепер аж до Ошмян поiхав.

– Шукати роботи?

– Таж так.

– Але повернеться?

– А чому ж мае не вернутися? Зараз iз Радолiшок поштiвку йому надiшлю.

– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

– Я зрозумiв.

– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитiв, – додав Прокiп.

– Приiде вчасно.

– То з Богом!

– З Богом.

Романюк потягнув вiжки, на що невеликий сивий кiнь навiть не звернув уваги, i цiлком задоволений собою поринув у глибокi роздуми. Господар подумав, що це було особливим знаком, якщо Мельник серед стiлькох обрав саме його сина.

Вiн повернувсь i поглянув на жiнку. Серед грубих хусток, замотаних навколо ii голови, стирчали тiльки нiс i очi.

– Нашого Микиту Мельник бере, – мовив.

Баба зiтхнула:

– Боже мiй, Боже!..

І не зрозумiло було, чи вона радiе, чи журиться. Зрештою, Романюк нiколи над тим не замислювався. Голос-бо ii був такий жалiсно-стогнучий.

Радiв i Прокiп. Вiн страшенно не любив перемiн i неспокою. Тепер справу було вирiшено. Так йому здавалось, а здавалося так аж до вечора п’ятницi.

Того дня вiн пiзнiше, нiж завжди, пiшов зачиняти млин. Усе чекав. Домашнi навiть i не здогадувалися, чому вiн такий злий, бо нiкому нiчого не сказав. Але всерединi аж кипiв вiд злостi. Бо ж вiн ясно сказав: хлопцевi прийти у п’ятницю! Казика все не було. Вiд завтра прибуде роботи, а тут хоч головою об стiну бийся.

– Почекай-но, втрачене щастя, – тихо буркотiв, крутячи бороду.

І присягав собi, що не вiзьме його, якби вiн iз самого ранку прийшов. Субота – не п’ятниця. Краще першого-лiпшого, з дороги, навiть злодiя, аби тiльки не Микиту.

Але й на ранок Микита не з’явився. Треба було взяти на допомогу одного iз селян, який привозив жито до млина.

Наступного дня, тобто в недiлю, млин не працював. Прокiп, помолившись, хоч йому гнiв заважав у молитвi, вийшов пiд будинок i сiв на лавi. Вiн довго жив на свiтi, але так його ще нiхто не пiдводив. Хотiв зробити хлопцевi добре, а вiн не з’явився. Очевидно, що знайшов в Ошмянах роботу i тому не приiхав, але це його не виправдовуе.

– Шкодуватимуть за тим Романюки, – буркотiв, потягуючи дим iз люльки.

Сонце ясно свiтило. День був теплий i тихий. Над ставками розлiталося птаство у пошуках комах. Раптом на гостинцi почувся гуркiт. Старий пiднiс до очей руку. Гостинцем мчав мотоцикл.

– Святого дня такi речi, – сплюнув Прокiп. – Бога не бояться.

Вiн знав, про кого говорить. Усi навколишнi села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. На iнженера за кордонами вивчивсь, а зараз на вiдпочинок до батькiв приiхав. Гомонiли, що пiсля батька вiн мав успадкувати фабрику, але йому в головi був тiльки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозi розлякувати.

Старий неохоче дивився на клуби куряви, якi здiйняв, прогуркотiвши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бiк, зауважив чоловiка, який iшов шляхом до млина. Чоловiк ступав повiльно, рiвним кроком, на плечах мав вузлик на палицi. Найперше Прокоповi здалося, що це йде Микитка, i кров прилинула до голови, але коли подорожнiй наблизився, виявилося, що вiн немолодий, з чорною сивiючою бородою.

Пiдiйшов, поклонився, по-божому привiтавсь i запитав:

– Дозволь присiсти i води напитися. День жаркий i хочеться пити.

Мельник змiряв його уважним поглядом, вiдсунувся, звiльняючи на лавцi мiсце, й кивнув головою.

– Присiсти кожному вiльно. А води у нас, дякувати Богу, не бракуе. Он там, у сiнцях, цебер стоiть, – вказав позад себе.

Прибулець видався йому симпатичним. Мав сумне обличчя, але Прокiп сам надто багато неприемностi пережив, щоб любити веселi обличчя. А при цьому очi чоловiка свiтились якоюсь добротою. Вiд кожного подорожнього чоловiк може довiдатися про щось цiкаве. Той же, видно було, з далеких краiв був родом, бо його мова була iнша.

– А звiдки ж то тебе Бог провадить? – запитав Прокiп, коли незнайомець повернувся i сiв, витираючи верхом долонi краплi води з бороди i вусiв.

– Здалека. А зараз iз-пiд Гродна йду. Шукаю роботу.

– І аж вiд Гродна роботи не знайшов?

– Так, робив мiсяць у коваля в Мiцкунах. Та робота скiнчилася, то я й пiшов далi.

– У Мiцкунах?

– Так.

– Я знаю тамтешнього коваля. Чи то не Воловик?

– Воловик, Юзеф. З одним оком.

– То правда. Іскра йому випалила. А значиться, то ти сам коваль.

Прибулець усмiхнувся:

– І коваль, i не коваль. Всяку роботу вмiю…

– Як же то так?

– Та вже лiт зо дванадцять по свiту ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий поглянув iз-пiд густих брiв.

– А по млинарськiй лiнii ти працював?

– Нi, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжi, у таких собi Романюкiв. Добрi люди. І я там чув, що iхнiй син згодився до тебе на роботу. Але вiн в Ошмянах дiстав роботу в кооперативi й повертатися не хоче.

Прокiп нахмурився.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але почув, то, думаю, спробую. Вступити i спитати не грiх. Хочеш, то вiзьмеш мене, не хочеш – не вiзьмеш.

Прокiп стенув плечима.

– Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?

– І я не напрошуюсь.

– То й мудро робиш. Я не знаю тебе, i нiхто тебе тут не знае. Сам розумiеш. Може, ти й добрий чоловiк, без жодного злого намiру, але, може, й поганий. Навiть твого прiзвища не знаю, анi звiдки ти родом.

– Мое прiзвище Антонiй Косiба, а родом я з Калiша.

– Хто б то знав, де там той Калiш.

– Напевно, що далеко.

– Свiт великий, – зiтхнув Прокiп, – а люди в ньому рiзнi.

Запанувала мовчанка, але Мельник за хвилину запитав:

– Що ж ти ходиш, що й мiсця собi нiде не нагрiеш? То ти дому не маеш?

– Не маю.

– І баби своеi не маеш?

– Нi.

– А чому?

– Не знаю… Вiд баби нiчого доброго немае на свiтi.

– Що правда, то правда, – пiдтакнув Прокiп, – через них тiльки спокуси та клопоти. Але завжди треба оженитись. Так Бог наказав.

І подумав старий Прокiп, що це право для нього виявилося жорстоким. Жiнка йому справдi народила трьох синiв i дочку, але не на радiсть, а на нещастя.

Роздуми його перервав прибулець:

– Так, ти мене не знаеш. Але ж я у людей працював, посвiдчення маю. Можеш iх прочитати.

– І читати не буду. З читання i писання немае нiчого путнього.

– Документи теж у порядку. Якби я був злодiй, не роботу б шукав, а щось украсти. Якби я злодiем був, то давно б мене замкнули у в’язницi. А я вже дванадцять лiт ходжу. І навiть я не можу нiде прихилитися, бо нiкого близького не маю.

– А чому не маеш?

– А ти маеш? – запитав прибулець.

Мельник задумався.

– Аякже, маю сiм’ю.

– Але якби, не дай Боже, вимерла, то ти б знайшов близьких?.. Чи б ти знайшов доброзичливих, сердечних людей, якi б тобi допомогли у бiдi?..

Незнайомий говорив нiби з гiркотою i дививсь у вiчi Мельниковi.

– Нiхто не мае близьких, – закiнчив вiн, а Мельник нiчого на це не вiдповiв.

Уперше у життi йому пiдсунули таку думку, i вона здалася йому справедливою. Тож приязнiше подивився на прибульця.

– Що там про мене люди кажуть чи думають, – сказав вiн, – мене це мало обходить. Певно, й тобi байок нарозказували. Але я сам знаю, як належить жити. Кривди чи бiди нiчиеi не хочу. Хоч хто б прийшов до мене, то голодним назад не пiде. Богом присягаюсь! Так i тобi скажу: менi хлiба не бракуе i ти наiсися. Правда й те, що не дозволю тобi у ровi ночувати. Куток знайдеться. Але роботи для тебе у мене немае. Так тобi скажу: ти видаешся наче й не глупим чоловiком i, може, порядним. Але менi потрiбен робiтник здоровий, сильний, молодий. А ти вже свiй вiк маеш.

На це прибулець без слова встав. За кiлька крокiв вiд дому, у травi лежав трiснутий навпiл камiнь з млина. Вiн нагнувся над ним, пiдклав долонi пiд половинку, розставив ноги, уперся i пiдняв. Тримав його якусь хвилину, мовчки дивлячись на Мельника, пiсля чого кинув, аж земля задвигтiла.

Прокiп поволi набивав свою люльку. Прибулець сiв поряд, витягнув iз кишенi цигарку. Запалив. І Мельник сказав:

– Уже полудень доходить.

– А таки доходить, – пiдтвердив прибулець, поглянувши на сонце.

– Пора на обiд. Що ж то цi баби порядку святого дня не дотримуються.

Баби ж пильнували порядок, бо власне з сiней долинув тоненький голос дiвчинки:

– Дiдусю! Обiд!

– Ходи, з’iси iз нами, що Бог послав, – пробурмотiв Прокiп, пiдводячись.

– Дякую, – вiдповiв прибулець i пiшов за ним.

Із сiней без пiдлоги, через високий порiг треба було входити просто до кiмнат, а лiворуч, через iще вищий, – до великоi кiмнати, тобто до простороi кухнi, яка водночас була iдальнею i в якiй життя вирувало цiлий день. Майже чверть кiмнати займала громiздка, побiлена вапном пiч. З великих челюстiв бухтiло жаром. На його червоному тлi чорнiли потрiсканi чавунчики, попихкуючи, булькаючи та наповнюючи повiтря запахом смачноi страви. На печi та на добудованих лежаках, де взимку спали старшi й дiти, тепер валявся якийсь старий мотлох, прикритий домотканим смугастим килимком.

Не обтинькованi, а пошальованi стiни були вкритi сотнями кольорових iлюстрацiй. На покутi висiв золотистий iконостас, прикрашений рiзнобарвними папiрцями, а перед ним на бронзових ланцюжках горiла маленька лампадка з оливою.

У тому ж кутi стояв великий стiл, з нагоди недiлi вкритий обрусом iз грубого чистого полотна. На скатертинi лежав великий плоский буханець хлiба, були дерев’янi й алюмiнiевi ложки, виделки, ножi та сiль у зеленiй сiльничцi, кришечка якоi зображала вiвцю з ягнятками. Пiд стiною простягалася широка лава, а над нею полицi, застеленi газетами з вирiзаними зубчиками. На полицях стояли миски, дзбанки, кухлi, тарiлки, емальованi кварти i чавунчики, а на почесному мiсцi – шiсть мiдних каструльок, якi сяяли яскравим металевим блиском.

У великому примiщеннi було шестеро людей. Одна стара згорблена баба, двi ще досить молодi жiнки i блiденька дiвчинка з красивими чорними очима, на вигляд рокiв тринадцяти. І двое чоловiкiв: товстий рудий селянин iз червоними щоками, який скромно сидiв бiля дверей, i молодий, стрункий брюнет, у якому прибулець упiзнав сина господаря, Василя. Василь сидiв на лавi за столом, обiпершись на лiкоть, i дививсь у вiкно. Прихiд батька i незнайомого не перервав його сумних роздумiв.

Натомiсть, баби забiгали бiля подачi на стiл. Через хвилину на столi парували двi миски: одна з жирним борщем, щедро забiленим, друга з вареною картоплею.

Для Прокопа i для Василя поставили глибокi фаянсовi тарiлки. Решта мала iсти з загальних мисок. Старий усiвся на почесному мiсцi пiд образами, широко перехрестився, iншi зробили так, як вiн, i за мить у кiмнатi почулося смачне сьорбання. Присутнiсть незнайомого гостя нiкого тут не здивувала. Не раз вони тут бували. Нiхто на нього не звернув особливоi уваги. Мiж собою зрiдка вони перекидалися короткими фразами, раз по-польськи, раз по-бiлоруськи, як i всi у цих краях. Незабаром миски спорожнiли, i стара господиня, яку всi звали матiр’ю Агатою, звернулася до однiеi з жiнок:

– Ну ж бо, Зоню! Що ти засидiлася? Рухайся ж!

Зоня висока, широка в стегнах молодиця, зiрвалася з мiсця, вхопила порожнi миски й побiгла до печi. Узяла рогача на довгому держаку, який стояв у кутку, хутко встромила його до розпашiлоi пащi й видобула з неi чавунчик. Їi здоровi, повнi щоки почервонiли вiд вогню, а коли вона поверталася з повною мискою, то мусила ii тримати на витягнутих руках, у неi були винятково великi й повнi груди.

Пiсля борщу настала черга подавати м’ясо, варену свинину, нарiзану великими шматками завбiльшки з долоню, жирну та перерослу.

– Ольго! – проскрипiла нетерпляче мати Агата, звертаючись до iншоi жiнки, – вiдрiж же братовi окраець хлiба! Не бачиш!

Ольга, худа й метка, потягнулася до буханця, легенько його пiдхопила, обперла об груди i вiдрiзала довгу, тонку i рiвну скибку.

– І менi хлiба, мамо, – нагадала про себе дiвчинка, яку звали Наталкою.

– І чоловiковi не забудь, – пробурмотiв Прокiп.

Ольга зиркнула на гостя i поклала перед ним такого ж рiвного окрайця.

– Дякую, – проказав вiн, а вона засмiялась i кивнула головою.

– Немае за що.

– Ти здалеку?

– Здалеку, з Калiша.

– То ти й у Вiльнi був?

– Таж був!..

– І Гостру Браму[19 - Вiдомий католицький костел у Вiльнюсi зi знаменитим чудотворним образом Матерi Божоi Остробрамськоi.] бачив?..

– Бачив. Там образ Матерi Божоi, чудотворна iкона.

Прокiп з-пiд лоба глянув на сина i знову опустив очi.

– Кожен знае, що так е, – буркнув.

– А чуда ти сам бачив? – заговорив Василь.

– Бачити не бачив, але люди розказували. Про рiзнi чуда.

– А наприклад, зроби ласку, розкажи.

– Я таких речей не вмiю, – задумався гiсть, – але, що чув, якщо зможу, повторю.

– Повтори, повтори, – мала Наталка пiдсунулася до нього.

Розпочав розказувати про матiр, яка народила мертвих близнюкiв, про купця, якому злодii вкрали товар, про богохульника, якому всох язик, про солдата, якому на вiйнi вiдiрвало обидвi руки, а всiм iм Остробрамська допомогла.

Власне закiнчили iсти, i жiнки почали збирати зi столу, але стояли нерухомо, заслухавшись оповiдача. Вiн же, з натури, видно, був мовчуном, говорив тихо i коротко.

– Багато наслухався я й про iншi дива. Всього й не пригадати, – закiнчив вiн.

– Але ж то католицький образ? – запитала Зоня.

– Католицький.

– Менi цiкаво, – вiдiзвався знову Василь, – чи Вона i людям iншоi вiри допомагае, наприклад, православним?

– Того не знаю, – гiсть стенув плечима, – але так думаю, аби тiльки чоловiк був добрий, то кожному допоможе.

– Аби, звiсна рiч, християнин, – гнiвно поправила його мати Агата. – Ти ж не скажеш, що допомогла б жидовi!

– Жидовi? – забасив рудий наймит, який до цього сидiв мовчки. – На еврея Вона ще б i холеру наслала. І такий результат.

Вiн голосно засмiявся й ударив себе об колiна.

Старий Прокiп устав i перехрестився. Це послугувало сигналом для решти. Жiнки заходилися мити посуд. Чоловiки, окрiм Василя, який залишився при столi, вийшли надвiр. Мельник запалив люльку, пiсля чого принiс собi кожуха, розстелив його пiд кленом на травi та прилiг, щоб задрiмати пiсля ситного обiду.

– Я тут робочим служу, – розпочав розмову рудий, звертаючись до прибульця, який сидiв поряд. – Вже шостий рiк служу. Добрий млин. А ти за фахом ким будеш?

– Я без фаху. Рiзну роботу знаю…

– Якби лишився на нiч, а вранцi захотiв би, то, якщо на слюсарствi знаешся, то вiдремонтуеш менi револьвер. Його заiло, i курок не зводиться. Чортяка якийсь уселився в нього.

– Я просився на нiчлiг; дозволили, то й переночую. А вранцi охоче подивлюся. Трохи вмiю слюсарювати.

– То я тобi подякую.

– А не треба. І так за гостиннiсть я хотiв би розплатитися. Добрi це люди.

Наймит пiдтвердив. Люди щирi, нiчим iх докорити не можна. Старий вимогливий i суворий, але справедливий. Останнього гроша з людини не здере i останнього поту не витисне. Хоч i говорили про нього, що рiдного брата з торбами пустив i що той його дiтей прокляв. Але не вiдомо, як там було, бо було це давно. Бiльш як сорок лiт тому. А щодо прокляття, то, може, й було, бо з дiтьми Прокоповi не пощастило. Найстарший син втопився, середнiй на вiйнi загинув. Пiсля нього тiльки залишилася вдова, та ж, власне, Зоня, що то з бiдних була, то вже й пiсля смертi чоловiка у свекрiв лишилася. Здорова баба i молода ще. Не одну дiвку за пояс заткне. Стара Агата ii не любить. Чiпляеться. Були рiзнi причини, але тепер… Навiть iз Ольгою – майстринею, дочкою Прокопа, помирились. Тiльки стара бiльш завзята. А Ольга також добра баба. Зла нiкому не бажае…

– Вчора несу сiно до хлiва, а вона корову доiть. І каже: «Слухай, Вiталiсе, тобi давно вже пора женитись». А мене смiх розбирае. Де менi женитися. То й кажу: «Хiба з тобою, Ольго». Я знаю, що вона того вчителя з Бертран уподобала. То вишкiрила зуби й каже: «Тобi, – каже, – Вiталiсе, не я у головi. Тобi б Зоня, – каже, – вдова лiпша вiд мене».

Наймит засмiявся, сплюнув i додав:

– Такi ось у неi жарти. От, бабськi справи.

Тим часом i жiнки вийшли на повiтря. Ольга iз Зонею святково вбранi. Виявилося, що йдуть у Бертран на вечiрку. Мала Наталка покрутилась i стала бiля гостя.

– А ти нашого Ванька бачив?

– Нi, а хто такий Ванько?

– То кiнь. Вiн товстий, як свиня. А тебе як звуть?

– Антонiй.

– А я – Наталка, а на прiзвище Шуминська. Мiй батько на фабрицi у Людвиковi був. Ти знаеш фабрику у Людвиковi?

– Нi, не знаю.

– Там дуже гарно. Палац величезний. А панич мотоциклом iздить. І печi великi в цеху, одна бiля одноi. У них цеглу випалюють. А iншi – для фаянсу та порцеляни. Дуже цiкаво. А ти нашi ставки бачив?

– Нi, не бачив.

– Ну, то ходiмо, покажу тобi, де можна купатися. Це там, бiля лiсу. Бо тут, у нижньому, небезпечно. Великi ями та вирви. Дiдусь Прокiп нiкому не дозволяе з того часу, як мiй дядько Альбiн тут проломився на льоду i втопився. Гайда, ходiмо.

– Добре, ходiмо, – погодився.

Наталка тоненьким голоском засипала його оповiдями. Вони йшли берегом вузькою, добре втоптаною стежкою. Так обiйшли стави i досягнули лiсу.

Увагу дiвчинки привернули гриби.

– Боже мiй, – гукала, – скiльки ж тут рижикiв. Із п’ятницi наросло, бо у п’ятницю з тiткою Зонею ми визбирали всi. Хочеш, позбираемо!.. Щоправда, сьогоднi недiля, але якщо для забави щось робити, то не грiх. Сама бабця казали…

За збиранням рижикiв мiж вересом, яким густо зарiс гайок, минуло все пополудня. Вони трохи вiдпочили, а потiм, у присмерку, повернулися додому. У саму пору, бо вже кликали до вечерi. Зонi й Ольги ще не було з танцiв, i Наталцi довелося допомагати бабусi Агатi. Вони принесли цiлий фартух грибiв. Щоб не зiпсувались, iх треба було перебрати i залити водою.

Пiсля вечерi, коли все було прибране, Прокiп, а пiсля нього й стара, пiшли спати до кiмнат на другу половину сiней. Наймит Вiталiс узяв на руки iхнього сина, калiку Василя, i також занiс до кiмнати. Сам повернувся та з-за печi витягнув два сiнники, поклав iх на лавках пiд стiнами i сказав:

– Лягай. Сяк-так переночуеш. Мух вже, слава Богу, небагато.

Вiн позачиняв дверi, загасив лампу i лiг. Гiсть зробив те саме. У великiй кiмнатi запала тиша. Попервах iще було чути гудiння мух, доки вони не впали в сон, а потiм вже тiльки з-за стiни долiтав спокiйний однорiдний шум води у млинi. Тут було тихо, тепло i добре. І легко засиналося.

Темно ще було, коли iх розбудив скрип колiс, тупiт кiнських копит i погукування: люди привезли жито до млина. Із сiней почувся кашель старого Прокопа. Вiталiс зiрвався, гiсть також. Засунули сiнники за пiч.

Прокiп Мельник увiйшов i прохрипiв:

– Слава Ісусу…

– Навiки, – вiдповiли йому.

– Чого стоiте? Рухайся ти, чорте, – звернувся вiн до Вiталiса. Заглушку вiдставити!

Поглянув понуро на гостя i додав:

– А ти що? Берися до роботи! Не чуеш? Люди зерно привезли!..

– Це означае, що ти мене береш на роботу? – радiсно запитав прибулець.

– Та вже хай там. Вiзьму.




Роздiл VI


З того часу Антонiй Косiба замешкав у млинi Прокопа Мельника. І хоч вiн нiколи не смiявся, а всмiхався надто рiдко, тут йому було добре, як нiде до цього часу. Роботи вiн не боявся, нi рук, нi плечей не шкодував, у балачку не полюбляв устрявати, тож у старого Прокопа до нього не було претензiй. Зрештою, вiн навiть був задоволений iз нового наймита. Якщо вiн i нiчим цього не виявляв, то лиш тому, що не мав такоi звички.

Антонiй Косiба виконував будь-яку роботу, яку йому давали. Чи бiля засувок, чи бiля люка, чи бiля ваги, чи бiля жорен. Коли щось псувалося, вiн брався ремонтувати. А те, що вiн був метикуватий вiд природи, це завжди приходило йому на виручку. Не раз скоба трiскала або й шестерня з осi злiтала, вiн вже знав, що треба зробити, замiняв i коваля, i стельмаха.

– Здiбний, ти, Антонiю, – говорив Вiталiс. – Пiзнати легко, що ти по свiтах бував.

А вже iншим разом:

– Не такий вже ти й старий. Будеш iз розумом Прокоповi служити, дивись, i жiнку собi заслужиш, Ольгу-вдову собi за жiнку вiзьмеш…

– Патякаеш казна-що, – Антонiй Косiба знизав плечима. – Анi iм це не в головi, анi менi. До дiдька воно менi?

Стугонiло коло млина, шумiв сильний струмiнь води, скрипiли жорна. Бiлий борошняний пил носивсь у повiтрi, наповнюючи його хлiбним смаком. Вiд свiтання до смеркання роботи не бракувало. Часу не було нi на що. Зате у недiлю можна було вiдпочити i випростати костi. Але й тодi Антонiй не намагався зблизитись анi з веселою Зонею, анi з Наталчиною матiр’ю, Ольгою, хоч обидвi його любили та ставилися до нього доброзичливо. Найчастiше вiдпочинок вiн проводив iз Наталкою.

День був схожий на iнший, i йому самому здавалося, що так вже буде завжди, доки не стався випадок, який не лише все змiнив, але й для родини Прокопа Мельника мав стати великою подiею.

Було це так: у суботу, вiдразу пiсля зупинки кола, трiснула дубова ступиця, яку вiдразу потрiбно було схопити залiзним обручем. Прокiп майже бiгом принiс iнструмент, i Антонiй зо три години вкривався потом, поки не закiнчив ремонт. Позаяк старий понад усе цiнував iнструменти i завжди тримав iх бiля свого лiжка, наказав скриньку вiднести туди. Антонiй закинув ii на плече i пiшов. До цього часу вiн нiколи не заглядав до покоiв, бо не був цiкавий, та й не мав у тому потреби.

Тут було надзвичайно чисто. Бiлi накрохмаленi фiранки на вiкнах i горщики з калачиками. На всiх лiжках виростали аж до стелi пiрамiди пухких подушок, пiдлога була пофарбована червоним.

Антонiй позадкував, щоб старанно витерти ноги, i тiльки тодi увiйшов. У другiй кiмнатi побачив Василька. Василько лежав у лiжку i плакав. Коли побачив Антонiя, почав заспокоюватись, але раптом закричав:

– Слухай, Антонiю, я вже бiльше не витримаю. Краще смерть, нiж таке життя. Я вкорочу собi вiку. Так менi вже написано.

– Не мели дурниць, – спокiйно вiдповiв Антонiй. – Рiзнi нещастя трапляються людям, але ж вони живуть…

– Живуть? А для чого?.. Що ж я, як та колода, маю гнити?

– Чому ж гнити…

– А що за користь iз мене? Анi комусь, анi менi. Так i буде. Лежу тут i постiйно думаю. І додумавсь: iншого виходу немае.

– Облиш дурницi, – буркнув Антонiй, тамуючи хвилювання. – Молодий iще.

– І що з того, що молодий! Яка ж моя молодiсть, якщо я сам на ноги стати не можу. Якби я був старий, то хай вже… А то кара Божа за батькiв грiх! А я маю за те терпiти. Чому я?.. Я у дядька забрав його частину?.. Не я! Не я! Тiльки батько. За що ж менi таке калiцтво?..

Антонiй опустив очi. Вiн просто не мiг дивитися на цього красивого хлопця, майже дитину, який побивався над своею долею.

– Ти думай про щось iнше, – бовкнув непереконливо.

– Про що ж я можу думати, про що? Як тiльки погляну на своi ноги, то волiв би не народитись! Ось подивись!

Вiн шарпнув ковдру i вiдкрився.

Худi ноги, неприродно тонкi, на гомiлках були вкритi рожевими пругами ран, якi ще не побiлiли i не потовщали.

Василь щось говорив, але Антонiй Косiба не чув того, не розрiзняв слiв. Дивився як приворожений. Вiдчував, як щось дивне дiеться з ним. Дивився так, нiби вже колись щось подiбне бачив, нiби так мусило бути. Якась нездоланна сила наказувала йому схилитися над лежачим. Вiн простягнув руки i почав обмацувати колiна та гомiлки. Його товстi пальцi з загрубiлою шкiрою безпомилково точно натискали кволi м’язи калiки i знаходили кривизну неправильно складених кiсток.

Антонiй важко дихав, нiби з великоi напруги. Вiн боровся з думками, якi переповнювали його. Але ж так, так, дiйсно вiн дуже чiтко розумiв, що кiстки неправильно зрослись. Але так не мусить бути. І тут також. Як же так!

Вiн випростався i рукавом витер пiт iз чола. Його очi свiтились, але вiн так зблiд, що аж Василько запитав:

– Що з тобою?

– Чекай, Василю, – вiдгукнувся Антонiй раптово охриплим голосом, – як давно ти впав i поламав ноги?

– П’ятий мiсяць… Але…

– П’ятий? Але тобi склали?

– Склали. Лiкар iз мiстечка, з Радолiшок.

– І що?

– І сказав, що я буду здоровий. Дощечками ноги менi перев’язав. Два мiсяцi я лежав, а як зняв…

– То що?

– То сказав, що вже менi нiщо не допоможе. Так поламанi, що немае нiякоi ради.

– Немае?

– Еге ж! Батько хотiв мене у лiкарню везти до самого Вiльна. Але лiкар сказав, що немае потреби, бо й сам Господь Бог тут не допоможе.

Антонiй засмiявся.

– Неправда.

– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.

– А так, неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. А бачиш… Неправда! Якби ти не мiг поворушити, тодi кiнець. А ступнями?

– Не можу, – скривився Василь, – болить.

– Болить?.. То й мусить болiти. Значить, усе в порядку, це добре.

Вiн насупив брови i роздумував. Врештi переконливо проказав:

– Треба тобi знову поламати ноги i правильно скласти костi. Як мае бути. І одужаеш. Якби ти не мiг пальцями поворушити, то пропало, а так – можна.

Василь здивовано вдивлявся в нього.

– А ти, Антонiю, звiдки знаеш?

– Звiдки?.. – Антонiй завагався. – Не знаю звiдки. Але зовсiм не трудно. Ось, подивись. Тут тобi криво зрослось i тут, а на цiй нозi ще гiрше. Тут трiщина, напевно, аж до колiна.

Вiн натиснув i спитав:

– Болить?

– Дуже болить.

– Ось бачиш. І тут мусить бути так само!..

Калiка засичав вiд натиску пальця.

Антонiй усмiхнувся.

– Бачиш!.. Тут треба перерiзати шкiру i м’язи. А потiм молоточком… або пилкою. І правильно скласти.

Зазвичай спокiйний, навiть скорiше флегматичний, Антонiй зараз змiнився до невпiзнання. Вiн жваво пояснював Василевi, що не можна гаяти часу i це потрiбно швидко зробити.

– Лiкар Павлiцький не погодиться, – Василь покрутив головою. – Вiн як один раз щось скаже, то потiм i слухати не хоче. Хiба що до Вiльна iхати?

Вiн увесь тремтiв вiд надii, яку в ньому розбудив Антонiй, i вдивлявся у нього з тривогою.

– Не треба до Вiльна! – гнiвно вiдповiв Антонiй. – Нiкого не треба. Я сам! Я сам це зроблю!..

– Ти?! – вже з повною зневiрою закричав Василь.

– Так, я. І побачиш, ходитимеш, як колись.

– Звiдки ж ти вмiеш це робити? Це ж операцiя. Треба науки закiнчити, щоб такi речi робити. Це ти колись робив?

Антонiй спохмурнiв. Вiн не мiг перебороти того дивного бажання, просто щось його змушувало протестувати проти свого намiру. Одночасно вiн зрозумiв, що йому не дадуть, не дозволять, не будуть вiрити. Рiч ясна, вiн нiколи не займався лiкуванням, анi тим бiльше – складанням поламаних нiг. Серед багатьох професiй, якими вiн оволодiв протягом своеi багатолiтньоi подорожi, вiн був переконаний, що нiколи нiкого не лiкував. Вiн сам дивувався з себе, звiдки так упевнено, так переконливо мiг стверджувати, що калiцтво Василя можна було вилiкувати. Вiн дивувавсь, але це нiяк не змiнювало його переконання чи применшувало його рiшення.

Антонiй Косiба не любив брехнi. Але цього разу вiн не хотiв вiд цього вiдмовитись, якщо це допомогло б досягти мети.

– Чи я це робив? – знизав плечима. – Багато разiв я це робив. І тобi зроблю, i ти одужаеш! Ти не дурний i погодишся на це.

Дверi вiдхились, i мала Наталка загукала:

– Антонiю, ходи вечеряти! А тобi як, Васильку, до лiжка принести?

– Не буду iсти, – з нетерпiнням промовив Василь, сердитий за те, що йому переривають таку важливу розмову. – Геть звiдси, Наталко!

Вiн почав знову розпитувати Антонiя i вiдпустив його тiльки тодi, коли у сiнях заскрипiв голос матерi, який квапив до вечерi.

Через два днi пiсля цього старий Прокiп, сидячи перед млином i пускаючи дим зi своеi люльки, покликав до себе Антонiя.

– Антонiю, що ти там наговорив моему Васильковi? – запитав вiн. – Нiбито про те лiкування.

– Я йому правду сказав.

– Що за правду?

– А те, що я можу його з того калiцтва вивести.

– Як же ти зможеш?

– Треба розрiзати, костi наново розламати i знову скласти. Вони погано складенi.

Старий сплюнув, пригладив свою сиву бороду i махнув рукою.

– Перестань. Сам лiкар пiдтвердив, що тут нiщо не допоможе, а ти, дурний неуку, зробиш?.. Щоправда, ти розумiешся на багатьох речах як майстер. Не перечу. Бо й грiх було б… Але з людським тiлом все не так просто. Треба знати, де яка кiсточка, де яка жилочка, яка до якоi пiдходить, яка яке значення мае. Тож я сам, наприклад, не раз так розбирав порося чи теля. Скiльки ж там такого, що й перелiчити неможливо. А по сутi що?.. Худоба. А в людини ж усе делiкатне. На тому потрiбно розумiтися. То тобi не сiчкарня, яку ти можеш розкрутити, всi гаечки i таке iнше на землi порозкладати, а потiм назад поскручувати, змастити – i вона краще рiзатиме, як до того. Вмiння треба мати, такi школи, такi науки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tadeush-dolenga-mostovich/znahar-57613668/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Йдеться про Першу свiтову вiйну.




2


Найвiдомiший цвинтар Варшави.




3


У довоеннiй Польщi виробництво i продаж алкоголю належали тiльки цiй державнiй спiлцi.




4


Двiчi дае той, хто дае швидко (лат.).




5


Дякую, мiй дорогий (англ.).




6


Шляхетне походження зобов’язуе! (Франц.).




7


Пане (франц.).




8


Мiй принце (франц.).




9


Так само (лат.).




10


Комахою.




11


Вчися, хлопче (лат.).




12


Заради Бога! (Франц.)




13


Друже (iтал.).




14


Район Варшави на правому березi Вiсли.




15


Давня мiра довжини = 1067 метрiв.




16


Улюблене мiсце вiдпочинку варшав’ян у центрi мiста.




17


Нинi Вiльнюс.




18


Давня мiра величини = 60 штук.




19


Вiдомий католицький костел у Вiльнюсi зi знаменитим чудотворним образом Матерi Божоi Остробрамськоi.