Книга - Щоденники 1913–1923 рр.

Щоденники 1913–1923 рр.
Franz Kafka


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Франц Кафка (1883—1924) – знаменитий австрiйський письменник, бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка». Самотнiсть i вiдчуженiсть, якi письменник вiдчував у своему життi, можливо, й змусили його писати щоденник. Кафка розпочав його 1910 року i вiв – iнодi з тривалими перервами – до 1923-го. У щоденникових записах, зроблених Францом Кафкою у 1913—1923 роках, мiстяться роздуми про самогубство й нерозумiння з боку рiдних i близьких; про ненависну, стомливу службу, яка дае засоби до iснування й водночас виснажуе його; про початок Першоi свiтовоi вiйни i про загальну мобiлiзацiю. Також у щоденнику Кафка занотовуе своi лiтературнi задуми й початки оповiдань, що спадають йому на думку, спостереження, в яких чiтко проступае туга з приводу поразок Австрii i прозирае чорна безодня вiдчаю дуже самотньоi людини.





Франц Кафка

Щоденники 1913–1923 рр



© Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад украiнською, 2000

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020


* * *




1913


11 лютого. Читаючи коректуру «Вироку», виписую всi зв’язки, що з’ясувалися для мене в цiй iсторii, як я бачу iх тепер. Зробити це потрiбно, адже оповiдання з’явилося з мене на свiт, нiби внаслiдок справжнiх пологiв, укрите брудом i слизом, i тiльки моя рука може й хоче дiстатися до самоi плотi.

Друг – це зв’язок мiж батьком i сином, вiн – найбiльша iхня спiльнiсть. Сидячи на самотi край вiкна, Георг iз насолодою порпаеться в цьому спiльному, вiрить, що батько iснуе в ньому самому, i йому здаеться, що все, крiм скороминущоi сумноi задуми, сповнене миролюбностi. Та розвиток iсторii, одначе, показуе, як батько вiдходить вiд спiльностi – вiд друга – й постае протилежнiстю Георга, дiставши опору в iнших, менших спiльностях, як, наприклад, кохання, вiдданiсть матерi, вiрнiсть ii пам’ятi, а також у клiентурi, яку батько на самому початку усе ж таки залучив до пiдприемства. Георг нiчого не мае; наречену батько легко проганяе, адже вона живе в оповiданнi лише завдяки зв’язку з другом, тобто зi спiльнiстю, i, позаяк до весiлля не дiйшло, не може ввiйти в коло кревних взаемин, що охоплюе батька й сина. Спiльне нагромаджуеться цiлком навколо батька, Георг вiдчувае його тiльки як щось чуже, усамостiйнене, нiколи ним достатньо не захищене, вiддане на поталу росiйським революцiям, i тiльки через те, що сам вiн не мае нiчого, крiм оглядки на батька, на нього так глибоко впливае присуд, який стае нездоланною перепоною на його шляху до батька.

«Георг» мае стiльки ж лiтер, як i «Франц». У прiзвищi «Бендеман» оце «ман» тiльки пiдсилюе «Бенде» з метою виявити всi ще невiдомi можливостi оповiдання. Але в «Бенде» стiльки ж лiтер, як i в «Кафка», i голосна «е» в «Бенде» стоiть на тих самих мiсцях, що й «а» в «Кафка».

«Фрiда»[1 - Нiмецькою це iм’я пишеться Friede.] мае стiльки ж лiтер, що й «Ф.», i починаеться так само з «Ф»; «Бранденфельд» починаеться з тiеi самоi лiтери, що й «Б.», i завдяки слову «фельд» набувае певного значення. Може, навiть думка про Берлiн зринула не без впливу, а вплинув, можливо, спогад про Бранденбурзьку марку.



12 лютого. Пишучи про товариша на чужинi, я багато думав про Штоера. Коли мiсяцiв через три пiсля написання цього оповiдання я випадково його зустрiв, вiн розповiв, що мiсяцi три тому заручився.

Вчора пiсля того, як я у Вельча прочитав уголос оповiдання, старий Вельч вийшов з кiмнати, а повернувшись за хвилю, похвалив оповiдання, особливо яскравi образи в ньому. «Я просто-таки бачу перед собою цього батька», – промовив вiн, не зводячи погляду з порожнього крiсла, де вiн сидiв, коли я читав.

Сестра сказала: «Це ж наша квартира». Я здивувався, що вона не вгадала мiсця дii, й вiдповiв: «Тодi батько мав би жити у вбиральнi».



28 лютого. Ернст Лiман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осiннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приiзд сюди, – бiльше нi про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу iз задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вiтер забивав мжичку до карети, i Лiман, лихий на погану погоду, що переслiдувала його в усiй цьогорiчнiй дiловiй поiздцi, пiдняв шибку й вiдкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через дiловий квартал, спокою вiн не знайшов, вигуки вуличних торговцiв, гуркiт возiв, а також iнший гамiр, безглуздiсть якого була очевидна й без особливого дослiдження – примiром, оплески в юрбi, – потривожили його звичайно мiцний сон.

У кiнцi поiздки його чекала прикра несподiванка. Пiд час останньоi великоi пожежi в Стамбулi, про яку Лiман, певно, читав у дорозi, готель «Кiнгстон», де вiн любив зупинятися, майже геть згорiв, але вiзник, який про це, звiсно ж, знав, iз цiлковитою байдужiстю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привiз його до пожарища. Отож вiн спокiйнiсiнько злiз iз передка i зняв би й валiзи Лiмана, якби той не схопив його за плечi й не струсонув, пiсля чого вiзник, щоправда, валiзи облишив, але зробив це так повiльно й сонно, нiби не Лiман примусив його змiнити рiшення, а вiн змiнив його сам. Перший поверх готелю мiсцями ще зберiгся, його пооббивали з усiх бокiв i вгорi планками i з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою i французькою мовами повiдомляв, що готель дуже скоро вiдбудують i вiн буде ще кращий i сучаснiший. Та единим пiдтвердженням цього намiру була робота трьох поденникiв, якi за допомогою лопат i кайл згрiбали на купи збоку смiття й вантажили його на невеличкий ручний вiзок.

Як з’ясувалося, в руiнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Лiманова карета спинилася, вiдразу вибiг пан у чорному сурдутi й яскраво-червонiй краватцi, розповiв Лiмановi, що похмуро слухав, iсторiю пожежi, намотуючи при цьому на пальцi кiнчики своеi довгоi рiденькоi бороди, й покинув робити це, тiльки щоб показати Лiмановi, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась i як будiвля, зрештою, завалилася. Лiман, який протягом усiеi цiеi iсторii майже не пiдводив вiд землi очей i не вiдпускав клямки каретних дверцят, уже хотiв був назвати вiзниковi iнший готель, до якого його везти, але чоловiк у сурдутi, скинувши догори руки, почав благати його не iхати до iншого готелю, а залишитися вiрним цьому, яким вiн був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й нiхто тут Лiмана не пам’ятав, як не впiзнав i Лiман жодного зi службовцiв – нi серед чоловiкiв, нi серед жiнок, – що виглядали з дверей та вiкон, вiн, як людина, що не любить вiдмовлятися вiд своiх звичок, усе ж таки запитав, як же вiн тепер, за таких обставин може залишитися вiрним згорiлому готелю. У вiдповiдь вiн почув – i мимоволi аж усмiхнувся такiй безглуздiй пропозицii, – що для колишнiх постояльцiв готелю, але тiльки для них, приготовано чудовi кiмнати в приватних квартирах, Лiмановi досить лише наказати, i його вiдразу туди вiдведуть, це зовсiм неподалiк, вiн не втратить часу, а плата, позаяк iдеться про люб’язнiсть, але водночас усе ж таки й про замiну, надзвичайно низька, хоч iжу готують за вiденськими рецептами, i вона, мабуть, iще смачнiша, а обслуговують iще дбайливiше, нiж у колишньому готелi «Кiнгстон», рiвень якого у певному вiдношеннi був усе ж таки не належний.

– Дякую, – сказав Лiман, – сiдаючи до карети. – Я пробуду в Константинополi всього п’ять днiв, на такий час я не влаштовуватимусь у приватнiй квартирi, нi, я поiду до якогось готелю. Але на другий рiк, коли я приiду знов i ваш готель вiдбудують, я зупинюся запевно тiльки у вас. Дозвольте! – Лiман хотiв був причинити дверцята, але за iхню клямку вже схопився представник готелю.

– Пане! – благально промовив вiн i звiв погляд на Лiмана.

– Вiдпустiть! – гримнув Лiман, поторгав дверцята й наказав вiзниковi: – До готелю «Рояль»!

Та чи то вiзник його не зрозумiв, чи то вiн чекав, поки дверцята причиняться, принаймнi чоловiк сидiв на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав вiдпускати дверцят, вiн навiть енергiйно закивав головою одному зi своiх колег, щоб той поворушився й допомiг йому. Особливо вiн сподiвався на одну дiвчину й раз у раз гукав:

– Фiнi! Ну ж бо, Фiнi! Де та Фiнi?

Люди, що досi виглядали з вiкон i дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забiгали повз вiкна, – всi шукали Фiнi.

Лiман мiг би, мабуть, одним штурханом вiдкинути вiд дверцят чоловiка, який не давав йому рушити i якому, очевидно, тiльки голод додавав хоробростi отак поводитись – це розумiв i сам чоловiк i навiть не важився поглянути на Лiмана, – але Лiман у своiх поiздках набрався достатньо сумного досвiду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацiю, уникати зайвоi уваги до себе, тому спокiйно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловiка, що судомно тримався за дверцята, ступив до вiзника, ще раз чiтко повторив свiй наказ, якнайшвидше iхати звiдси, тодi повернувся до чоловiка бiля дверцят, узяв його руку нiбито звичайним рухом, але нишком стис ii в зап’ястку так, що чоловiк iз криком «Фiнi!», – це був наказ i вираз болю водночас, – мало не пiдскочив i розтис пальцi на клямцi.

– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усiх вiкон, i до карети з будинку вибiгла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачiску, усмiхнена дiвчина.

– Швидше! В карету! Перiщить же! – загукала вона, схопивши Лiмана за плечi й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фiнi, – тихо промовила вона потiм i опустила руки вздовж його плечей.

«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Лiман i усмiхнувся до дiвчини. – Шкода, що я вже не юнак i не пускаюся в сумнiвнi пригоди».

– Це, мабуть, непорозумiння, фройляйн, – сказав вiн i обернувся до карети, – я анi просив покликати вас, анi маю намiр з вами iхати. – Вже сидячи в каретi, додав: – Ви бiльше не турбуйтеся.

Але Фiнi вже встигла поставити ногу на пiднiжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?

Стомившись вiд усiх цих набридань, Лiман, нахилившись iз карети до дiвчини, промовив:

– Прошу вас, не затримуйте мене довше зi своiми марними запитаннями! Я iду в готель, та й годi. Заберiть ногу з пiднiжки, це небезпечно. Поганяйте, вiзнику!

– Стiйте! – вигукнула дiвчина, й справдi намагаючись ускочити до карети.

Лiман, похитуючи головою, пiдвiвся й заступив своею кремезною постаттю весь вхiд. Дiвчина спробувала його вiдштовхнути, скориставшись головою й колiньми, карета захиталася на своiх благеньких пружинах, i Лiман мало не втратив рiвновагу.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дiвчина.

Певна рiч, Лiману пощастило б вiдштовхнути цю, хоч i мiцну, дiвчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловiк у сурдутi, який усе ще, так нiби Фiнi його звiльнила, тримався спокiйно; та, побачивши, що Фiнi похитнулась, вiн одним стрибком пiдскочив, пiдтримав Фiнi ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лiмана, з усiеi сили спробував пiдсадити дiвчину в карету. Вiдчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що iх на додачу пiдштовхнули ще й знадвору, проказала, нiби сама до себе: «Ну ось», – i мимохiдь поправила на собi спершу блузку, а тодi, вже ретельнiше, й зачiску.

– Це просто нечувано! – промовив Лiман, упавши на свое сидiння, до дiвчини, що всiлася навпроти.



2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадiйна голова, Ф., занепад у конторi, фiзична неспроможнiсть писати й внутрiшня потреба в цьому.



Валлi вийшла з наших дверей услiд за своiм чоловiком, що iде завтра до Чорткова на вiйськовi збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цiлковито змирилися.



Історiя садiвниковоi дочки, яка позавчора перебила менi роботу. Я, той, що роботою намагаеться вилiкувати свою неврастенiю, мушу вислуховувати, як брат дiвчини – його звали Ян, вiн, власне, й був той садiвник i, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навiть уже власник квiтника, – два мiсяцi тому в своi двадцять вiсiм рокiв упав у меланхолiю й отруiвся. Влiтку вiн, попри свою вiдлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спiлкуватися бодай iз покупцями, а от взимку, навпаки, цiлком замикався в собi. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дiвчина також меланхолiйна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.



Здоровенний Менассе у виставi на жаргонi. Щось магiчне було в його рухах, i в поеднаннi з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.



Мiй дурний смiх, коли сьогоднi я заявив матерi, що на Трiйцю поiду до Берлiна. «Чого ти смiешся?» – промовила мати (зробивши й кiлька iнших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше нiж зв’язувати себе навiки»; я вiдбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» i т. iн.). «Бо розгубився», – вiдповiв я, задоволений, що в усiй цiй iсторii хоч один раз сказав щось правдиве.



Учора зустрiв Б. Їi спокiй, вдоволенiсть, невимушенiсть i проясненiсть, незважаючи на те, що за останнi роки в неi стався перехiд до лiтньоi жiнки, ця вже тодi надокучлива повнота скоро досягне межi стерильноi огрядностi; ходити вона стала так, нiби перекочуеться й пiдштовхуе себе, несучи чи, краще сказати, пiдпихаючи перед собою черево, а на пiдборiддi – як не дуже придивлятися, то тiльки на пiдборiддi, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.



3 травня. Страшна ненадiйнiсть мого внутрiшнього iснування.



Як я розстiбував камiзельку, щоб показати пановi Б. свiй висип. Як кликав його до сусiдньоi кiмнати.



Стрiла – хтозна, звiдки вона взялася – поцiлила одруженого чоловiка ззаду, звалила з нiг i проткнула наскрiзь. Лежачи з розкинутими руками на землi, вiн пiдводить голову й стогне. Згодом вiн, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Вiн не може розповiсти нiчого, окрiм того, як у нього поцiлили, й показуе приблизно, з якого боку, на його думку, прилетiла стрiла. Цi щоразу тi самi розповiдi вже стом- люють дружину, до того ж чоловiк показуе щоразу в iн- ший бiк.



4 травня. В уявi раз у раз постае широкий рiзницький нiж, який блискавично, з механiчною ритмiчнiстю встромляеться в мене збоку, вiдтинаючи тонесенькi поперечнi смужки, i це вiдбуваеться так швидко, що смужки вiдлiтають убiк, згортаючись майже в трубочки.



Якось рано-вранцi, коли вулицi, куди не глянь, були ще безлюднi, один чоловiк, босий i лише в самiй нiчнiй сорочцi та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головнiй вулицi. Вiн мiцно тримався за обидвi стулки ворiт i глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив вiн i, на позiр спокiйно, подивився спершу вздовж вулицi, а тодi поверх поодиноких будинкiв.



Отже, й тут вiдчай. Нiде нема пристанища.



24 травня. Прогулянка з Пiком.

Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мiй погляд, вдався таки непогано. Увечерi читав його батьковi й матерi; коли читаю батьковi, який слухае вкрай неохоче, кращого критика, нiж я сам, годi й знайти. Багато мiлких мiсць перед вочевидь неприступними глибинами.



5 червня. Внутрiшнi переваги, якi дiстаються пересiчним лiтературним роботам завдяки тiй обставинi, що iхнi автори ще живi й стоять за ними. Справжнiй сенс застарiння.



Льови, оповiдання про перехiд кордону.



21 червня. Страх, що обступае мене з усiх бокiв. Огляд у лiкаря, як вiн постае просто передi мною, всерединi в мене все порожнiе, i вiн, зневажений i неспростовний, виголошуе в менi своi пустi промови.



Жахливий свiт, що живе в моiй головi. Але як звiльнити самого себе i як звiльнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разiв його розпанахати, нiж тримати в собi чи поховати. На те ж я й тут, це менi цiлком очевидно.



Одного прохолодного весняного ранку, годинi о п’ятiй, високий чоловiк у довгому, до самих п’ят пальтi заходився гупати кулаком у дверi невеличкоi хатини, що стояла посеред голоi горбистоi мiсцевостi. Пiсля кожного удару вiн прислухався; в хатинi було тихо.



1 липня. Потяг до нестямноi самотностi. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зi мною в Рiвi.



Три днi тому з Вайсом, автором «Каторги». Лiкар-еврей, еврей того типу, який стоiть найближче до захiдноевропейських евреiв, i тому вiдразу почуваеш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягае в тому, що iх, коли вони спiлкуються мiж собою, постiйно переймае й зiгрiвае однакове почуття близькостi, наприклад, чех-християнин серед чехiв-християн.



Молодята у весiльнiй подорожi, якi виходять з готелю «Де Саксе». Пополуднi. Вкидають листiвку до поштовоi скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактернi обличчя.



Картина святкування трьохсотрiччя Романових у Ярославлi на Волзi. Цар, царiвни невдоволено стоять на сонцi, тiльки одна з них, тендiтна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На iншiй картинцi – чоловiки удалинi, вони вже давно проiхали, але все ще вiддають честь.



Мiльйонер на екранi в кiно «Раби золота». Запам’ятати. Спокiй, неквапнi, цiлеспрямованi рухи, в разi потреби – хода пришвидшена. Рука посмикуеться. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лiсовому шинку, де його замкнули, пiдхоплюеться й оглядае кiмнату, мов слуга.



2 липня. Ридма ридав над повiдомленням про суд над двадцятитрирiчною Марiею Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимiсячну дочку Барбару чоловiчою краваткою, що ii носила замiсть пiдв’язки й скинула з ноги. Досить схематична iсторiя.



Запал, з яким я розiграв смiшну кiнематографiчну сценку у ваннiй кiмнатi сестри. Чому в мене нiколи не виходить так перед чужими?



Я б нiколи не одружився на дiвчинi, з якою цiлий рiк жив би в тому самому мiстi.



3 липня. Наскiльки ширшим i пiднесенiшим стае життя завдяки шлюбу! Повчальний вислiв. Але я це майже передчуваю.



Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона вiдразу й остаточно втрачае свое значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачае свое значення, зате часом набувае iншого.



Намисто iз золотих кульок на засмаглiй шиi.



19 липня. З будинку вийшли четверо озброених чоловiкiв. Кожен тримав перед собою алебарду. Час вiд часу котрийсь iз них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь iще той, задля кого вони тут стояли. Був раннiй ранок, на вулицi – жодноi живоi душi.



– То чого ж ви хочете? Пiдходьте!

– Нiчого ми не хочемо. Облиш нас!



Та ще й внутрiшнi витрати! Тим-то у вухах i лунае так музика з кав’ярнi. Видно, як летить камiнь, про що розповiдала Ельза Б.



За прядкою сидить жiнка. Чоловiк штовхае мечем у пiхвах (вiн тримае iх просто в руцi) дверi й вiдчиняе iх.

ЧОЛОВІК: Вiн був тут!

ЖІНКА: Хто? Що вам треба?

ЧОЛОВІК: Конокрад. Вiн сховався тут. Признавайся! (Вихоплюе з пiхов меча.)

ЖІНКА (пiдiймае для захисту прядку): Нiкого тут не було. Ідiть звiдси!



20 липня. Внизу на рiчцi стояло багато човнiв, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережнiй, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кiлька хлопцiв.



Коли всi повставали й перед вiд’iздом пiднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весiльнi гостi провели iх до карети.



21 липня. Не впадати у вiдчай, зокрема й через те, що не впадаеш у вiдчай. Коли здаеться, що всьому вже кiнець, усе ж таки звiдкись з’являються новi сили, i це й означае, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тодi тут усьому кiнець, але вже остаточно.



Я не годен спати. Самi сновиддя, сну нема. Сьогоднi увi снi винайшов новий спосiб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гiлляку, не дуже цупку, косо впираеш ii в землю, тримаючись рукою за другий кiнець, якомога обережнiше сiдаеш на неi, як у жiноче сiдло, i вся гiлляка рушае, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на нiй разом iз нею, та ще й зручненько погойдуешся дорогою на гнучкiй деревинi. Гiллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягае в тому, що гiлляку, тонку й гнучку, можна опускати й пiдiймати, вона проходить навiть там, де людинi самiй пройти важко.



За накинутий на шию мотузок виволокли крiзь вiкно на першому поверсi, безжально й недбало протягли, закривавленого й понiвеченого, крiзь усi стелi, меблi, стiни й горища до самого даху, поки там з’явився порожнiй зашморг, з якого повипадали й моi рештки, коли мною проламували черепичну крiвлю.



Особливий метод мiркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навiть найнепевнiше, сприймаеться як почуття (Достоевський).



Ця система пiдiймальних блокiв усерединi. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першоi митi цього й не завважиш, i вже вся машинерiя почала рухатись. Пiдвладне незбагненнiй силi, як ото годинник здаеться пiдвладним часу, воно то тут клацне, то там, i всi ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану iм п’есу.



Перелiк всього того, що говорить «за» i «проти» мого одруження:

1. Нездатнiсть самому зносити життя – не просто нездатнiсть жити, зовсiм навпаки, здаеться навiть неймовiрним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власноi особи, наскокiв часу й вiку, невиразних напливiв бажання писати, безсоння, вiдчуття недалекого божевiлля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звiсно ж, я. Нашi узи з Ф. додадуть моiй iстотi сили впиратися.

2. Усе дае менi привiд для роздумiв. Кожен жарт у гумористичнiй газетi, спогади про Флобера й Грiльпарцера, вигляд нiчних сорочок на розстелених на нiч лiжках батька й матерi, Максiв шлюб. Учора сестра сказала: «Всi одруженi (нашi знайомi) щасливi, я цього не розумiю». Цi слова також примусили мене замислитись, я знову вiдчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моiй самотностi.

4. Я ненавиджу все, що не стосуеться лiтератури, менi нудно провадити розмови (навiть якщо вони стосуються лiтератури), нудно ходити в гостi, незлагоди й радощi моiх родичiв менi нуднi до глибини душi. Розмови позбавляють усi моi думки важливостi, серйозностi, правдивостi.

5. Страх перед поеднанням, злиттям. Потiм я вже повiк не буду сам.

6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед iншими людьми. Безстрашним, вiдвертим, сильним, несподiваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тiльки тодi, коли писав. Якби завдяки дружинi я мiг бути таким перед усiма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тiльки не це, тiльки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, певно, справдi вiдмовився б вiд служби. Одружений, я не зможу зробити цього повiк.



У нашому класi, п’ятому класi гiмназii Амалii, був хлопчик, якого звали Фрiдрiх Гус i якого ми всi ненавидiли. Коли вранцi ми, прийшовши до класу, бачили, що вiн сидить на своему мiсцi бiля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповiдаю. Ми ненавидiли не тiльки його, ми ненавидiли всiх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкiльний iнспектор – то був урок географii, i вчитель, обернувшись до дошки чи до вiкна, як це робили всi нашi вчителi, розповiдав про пiвострiв Мореа… (Запис уриваеться.)



Це було того дня, коли в школi почалися уроки; на- ближався вечiр. Викладачi вищоi гiмназii сидiли ще в учительськiй, вивчали списки учнiв, заводили класнi журнали, розповiдали про своi подорожi на лiтнiх канiкулах.



Нiкчемна я людина!



Так добре батожити коня! Повiльно встромляти в нього шпори, потiм рвучко iх вирвати, а тодi щосили засадити в тiло знов!



От бiда!



Чи ми були показилися? Бiгали серед ночi парком i розгойдували гiлляки.



Я заплив човном до невеличкоi природноi затоки.



Навчаючись у гiмназii, я любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Мака, товариша мого покiйного батька. Коли я по закiнченнi гiмназii… (Запис уриваеться.)



Навчаючись у гiмназii, Гуго Зайферт любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Кiмана, старого парубка, який товаришував з покiйним батьком Гуго. Вiзити раптово припинились, коли Гуго несподiвано запропонували роботу за кордоном, i приступати до неi треба було негайно, отож Гуго на кiлька рокiв виiхав iз рiдного мiста. Повернувшись, вiн, щоправда, збирався навiдати старого чоловiка, але нагоди не траплялося, а може, такий вiзит уже й не вiдповiдав би його новим поглядам, i хоч вiн частенько й проходив вулицею, де жив Кiман, хоч не раз бачив, як той виглядае з вiкна й, може, навiть загледiв його, Гуго так i не зайшов.



Нiчого, нiчого, нiчого. Слабiсть, самознищення, з-пiд землi вихоплюються омахи пекельного вогню.



23 липня. З Фелiксом у Ростоцi. Вибух сексуальностi в жiнок, iхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстоi жiнки, що сидiла, згорбившись, у плетеному крiслi, одну ногу пiдкреслено пiдiбгавши пiд крiсло; вона щось шила й розмовляла з лiтньою жiнкою, мабуть, старою дiвкою, в якоi з одного боку рота раз у раз показувались якiсь особливо великi зуби. Повнокровнiсть i розважливiсть вагiтноi жiнки. Їi сiдниця з рiвно роздiленими, немовби рiзьбленими, половинками. Життя на невеличкiй терасi. Як я цiлком байдуже взяв малу на колiна, анiтрохи не розчарований цiею байдужiстю. Розквiт у «тихiй долинi».



Як по-дитячому сидить за своею роботою бляхар i невтомно гамселить молотком; його видно крiзь вiдчиненi дверi майстернi.



Роскоф, «Історiя диявола»: «той, хто працюе вночi», у нинiшнiх карибiв вважаеться творцем свiту.



13 серпня. Можливо, нарештi всьому настав кiнець, i вчорашнiй мiй лист був останнiй. Це було б цiлком справедливо. Хай там якi страждання чекають мене, хай там якi страждання чекають ii – iх не можна порiвняти з тими спiльними стражданнями, якi судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде замiж, i це – едина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелi, досить того, що ми цiлий рiк через це проплакали й промучились. Вона мае зрозумiти це з моiх останнiх листiв. Якщо нi, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опiр ii уявленню про наше спiльне щастя, i не в змозi, якщо це залежить вiд мене, не здiйснити того, що вона вважае за можливе.



Учора ввечерi на Бельведерi пiд зорями.



14 серпня. Сталося навпаки. Надiйшли три листи. Останньому впиратися я вже не мiг. Я кохаю ii, наскiльки здатний на це, але кохання задихаеться пiд брилами страху й самозвинувачень.



Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповiдання iй. Але ж георг гине через наречену.



Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це для мене едина можливiсть зносити шлюб. А для неi?



І все ж, незважаючи нi на що, якби ми, я й Ф., були цiлком рiвноправнi, мали однаковi перспективи й можливостi, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав ii долю, обертае це в мiй неминучий, хоч i далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут дiе якийсь таемничий закон людських взаемин.



Лист до батька й матерi дався менi з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотiв мiнятися. Сьогоднi менi все ж таки випадково пощастило його змiнити, принаймнi в ньому нема неправди, i лист читаеться легко, вiн зрозумiлий i для батька й матерi.



15 серпня. Муки в лiжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вiкна. Мати пiдiйшла до лiжка й спитала, чи вiдiслав я листа й чи це той самий текст. Я вiдповiв, що текст той самий, тiльки ще рiзкiший. Вона сказала, що не розумiе мене. Я промовив, що вона, звiсно, не розумiе мене й не тiльки в цiй справi. Згодом мати поцiкавилася, чи напишу я дядьковi Альфреду, вiн, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же вiн це заслужив. «Вiн телеграфував, писав, вiн добре до тебе ставиться». – «Все це тiльки про людське око, – вiдповiв я, – вiн менi зовсiм чужий, анiтрохи мене не розумiе, не знае, чого я хочу й що менi потрiбно, у нас iз ним немае нiчого спiльного». – «Виходить, тебе не розумiе нiхто, – кинула мати. – Я тобi, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усi ми бажаемо тобi тiльки зла». – «Звiсно, всi ви менi чужi, мiж нами лише кревна спорiдненiсть, але вона нi в чому не виявляеться. Нiякого зла ви менi, звичайно, не бажаете».



Цi та декотрi iншi спостереження за собою навели мене на думку, що внутрiшня впевненiсть i рiшучiсть, якi чимдалi зростають, дають менi змогу, всупереч усьому, iснувати в шлюбi, ба навiть вигiдно користатися з нього, щоб реалiзувати свое покликання. Щоправда, цього висновку я дiйшов, певною мiрою вже стоячи на пiдвiконнi.



Я до безтями замкнусь вiд усiх на свiтi. З усiма розсварюся, нi з ким не розмовлятиму.



Чоловiк iз суворими темними очима, що нiс на плечах оберемок старих пальт.



ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловiк, рухи повiльнi, вайлуватi, чорно-бiлий картатий одяг пом’ятий, вiльно звисае; поспiшаючи в дверi праворуч, що ведуть до великоi кiмнати, плескае в долонi). Фелiцо! Фелiцо! (Жодноi митi не чекаючи, що до нього хтось вiдгукнеться, бiжить до середнiх дверей i вiдчиняе iх.) Фелiцо!

ФЕЛІЦА С. (з’являеться в лiвих дверях, спиняеться на порозi; це сорокарiчна жiнка в кухонному фартусi). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останнiй час. Чого тобi?

ЛЕОПОЛЬД (рiзко обертаеться й, покусуючи губи, зупиняеться). Нарештi! Ходи сюди! (Рушае до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоiть на мiсцi). Та вже ж! Чого ти хочеш? Менi ж треба на кухню.

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапi). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобi щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступае до Леопольда, пiдтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маеш мене за дурепу, то я розгнiваюсь, i то серйозно. (Спиняеться перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сiдай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?

ЛЕОПОЛЬД. Тодi я не зможу тобi цього сказати. Менi треба, щоб ти була поруч.

ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.



21 серпня. Сьогоднi одержав книжку К’еркегора «Книга суддi». Як я й здогадувався, його доля, попри суттевi вiдмiнностi, дуже схожа на мою, принаймнi вiн на тому самому боцi свiту. Вiн, як товариш, схвалюе моi дii. Я начеркав до батька такого листа – вiдiшлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволiкаете з вiдповiддю на мое прохання, що цiлком зрозумiло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсiм iнше; найбiльше, на що я сподiваюся, – це що Ви сприймете листа спокiйно. Я його пишу, бо потерпаю, що Вашi зволiкання чи роздуми мають загальнiшi причини, нiж те едине мiсце – а тiльки воно й мало iх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазi мiсце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, i тодi я коротко й чiтко вiдповiв би таке: моя служба менi нестерпна, бо суперечить единiй моiй мрii i единiй моiй професii, а саме: лiтературi. Позаяк я – нiщо iнше, як лiтература, i не можу й не хочу бути нiчим iншим, моя служба нiколи не зможе мене захопити, скорiше вона остаточно мене занапастить. Менi вже недалеко до цього. Я постiйно перебуваю в щонайтяжчому нервовому станi, а нинiшнiй рiк, сповнений мук i турбот про майбутне мое й Вашоi дочки, цiлком довiв мою неспроможнiсть до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маетностi в мене нема – лiтературними заробiтками. На це я можу тiльки дати жалюгiдну вiдповiдь, що менi несила зробити це; наскiльки я в змозi оцiнити свое становище, я швидше загину на своiй службi, i станеться це дуже скоро.

А тепер порiвняйте мене зi своею дочкою, цiею здоровою, веселою, природною i мiцною дiвчиною. Хоч би скiльки я повторював iй у своiх майже п’ятистах листах i хоч би скiльки вона заспокоювала мене своiм, щоправда, не надто переконливо обгрунтованим «нi», вiд правди нiде дiтися: зi мною вона, наскiльки я можу судити, мае бути нещасна. Я – нi, не тiльки через зовнiшнi обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому бiди не вбачаю, позаяк це – тiльки вiддзеркалення моеi мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймнi зробити певнi висновки. Отже, я живу в сiм’i, серед чудових i сповнених любовi людей, живу чужiший, нiж чужак. З матiр’ю в останнi роки я не перемовляюся за день i двома десятками слiв, а до батька нi з чим iншим, крiм вiтання, нiколи й не звертаюся. Із замiжнiми сестрами й зятями не розмовляю взагалi, хоч i не лихий на них. Причина проста: менi геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до лiтератури, наганяе на мене нудьгу й викликае зненависть, бо дратуе мене або стримуе, хоч це, можливо, тiльки здаеться. Сiмейного життя я не розумiю, у кращому разi можу його спостерiгати. Родинних почуттiв я позбавлений, у всiляких вiзитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Шлюб мене не змiнив би, як не може мене змiнити й моя служба».



30 серпня. Де знайти порятунок? Скiльки спливае наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поеднання буде просякнуте ними так само, як справжне прощання, тодi я вчинив, безперечно, слушно. У менi самому, як не брати до уваги людських взаемин, нема жодноi видимоi брехнi. Обмежене коло чисте.



14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бiк i низеньким будинком iз балконом – по другий. У будинку жив пенсiонер Фрiдрiх Мунх, колишнiй службовець, i його сестра Елiзабет.



Табун коней вихопився iз загорожi.



Двое друзiв прогулювалися вранцi верхи на конях.



«Нечиста сило, врятуйте мене вiд божевiлля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора лiг, стомлений, на канапу й тепер, уночi, лише зiбравши всю силу, важко пiдвiвся. У дверi хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав вiн.



15 жовтня. Мабуть, я знов зiбрався на силi, мабуть, я знов потай пробiг коротку вiдстань i знов зупинився, зневiрений вiд самотностi. Але головний бiль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба бiльше – у мене нема вибору.



Перебування в Рiвi мало для мене велике значення. Вперше я зрозумiв дiвчину-християнку i жив майже повнiстю пiд ii впливом. Я не в змозi занотувати на згадку щось значуще. Моя слабiсть, аби лише зберегти себе, волiе, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, нiж сповненою сум’яття. Але менi такий стан майже милiший, нiж просто тупий i незбагненний натиск, адже, щоб вiд нього звiльнитися – та й чи звiльнитися насправдi? – потрiбен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.



Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в лiжку лист нуртував у мене в головi.



Загорнувшись у пальто, сидiти в кутку трамвая.



Дорогою з Рiви професор Г. Цей нiмецько-богемський нiс, що нагадуе про смерть, припухлi, почервонiлi, прищуватi щоки на схильному до безкровноi худини обличчi, широка бiлява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як вiн сьорбае гарячий суп, як угризаеться в непочищений шматок салямi, водночас облизуючи його, як поважно попивае ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мiрою не осягнеш, хоч би як жадiбно придивлявся й принюхувався.



Будинок стояв уже замкнений. У двох вiкнах на третьому поверсi й ще в одному на п’ятому горiло свiтло. Перед будинком зупинилася карета. До освiтленого вiкна на п’ятому поверсi пiдiйшов молодик, вiдчинив його й виглянув униз на вулицю. У мiсячному сяйвi.



Був уже пiзнiй вечiр. Студент утратив будь-яке бажання працювати далi. Та в цьому й не було потреби, за останнi тижнi вiн справдi домiгся великих успiхiв, тож мiг тепер, либонь, трохи й вiдпочити i менше працювати вночi. Вiн позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику i хотiв був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вiкно, i коли вiн побачив ясний мiсяць уповнi, йому скортiло трохи прогулятися цiеi чарiвноi осiнньоi ночi, а може, й покрiпитися десь чорною кавою. Вiн погасив лампу, взяв капелюха й вiдчинив дверi на кухню. Загалом йому було цiлком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручнiсть, кiмната йому обходилася значно дешевше, але iнодi, коли в кухнi було особливо гамiрно чи коли вiн хотiв, як оце, наприклад, сьогоднi, вийти пiзно ввечерi, це було все ж таки неприемно.



Безрадiсно. Сьогоднi пополуднi в напiвснi: кiнець кiнцем моя голова вiд страждань мае луснути. І саме у скронях. Уявивши собi цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тiльки гострi краi отвору були вiдiгнутi назовнi, як ото в недбало вiдкритiй бляшанцi.



Не забути про Кропоткiна!



20 жовтня. Вранцi – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рiшення, радо ступати туди, куди треба. Вiн сидить у собi, як майстерний весляр сидiв би в своему, та й у будь-якому iншому човнi. Я збирався написати йому листа. Але натомiсть пiшов гуляти, притлумивши всi надбанi почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрiв; мене розпалили жiнки, тепер я читаю вдома «Перетворення», i воно здаеться менi поганим. Мабуть, я справдi гину, вранiшня туга повернеться, я не зможу iй довго впиратися, вона вiдбере в мене будь-яку надiю. Я навiть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчастi й, судячи з усього, неминуче половинчастi вчинки й лiнii поведiнки, а може, через те, що вже саме писання навiюе на мене тугу.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), якi подобалися б В. i якi б вона тримала, коли iла, пiд столом i в перервах читала й страшенно червонiла, завваживши, що санаторний лiкар уже певний час стоiть ззаду й спостерiгае ii. Вона iнодi, а власне, завжди хвилюеться, коли щось розповiдае (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фiзичного напруження, коли вона намагаеться щось пригадати, чи болю, пiд яким повiльно розкриваеться або спочатку тiльки трохи прогинаеться дно бездумного простору). Все чинить опiр тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягае ii воля – нiчого про неi не згадувати (я виконав ii достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – нiщо iнше, як неспроможнiсть. До речi, яка моя думка про те, що сьогоднi ввечерi я всю дорогу розмiрковував, скiльки втiхи з росiянкою втратив через знайомство з В., росiянкою, яка, – адже це цiлком можливо, – мабуть, упустила б мене вночi до своеi кiмнати, розташованоi навскоси вiд моеi. І це тодi, коли мое вечiрне спiлкування з В. зводилося до того, що я стукав iй умовним стуком, про який ми остаточно так i не домовились, у стелю своеi кiмнати, розташованоi пiд ii кiмнатою, вислуховував ii вiдповiдь, вистромляв голову з вiкна, вiтався, один раз вона благословила мене, один раз я впiймав кiнець стрiчки, яку вони спустила, годинами сидiв на пiдвiконнi, прислухаючись до кожнiсiнького ii кроку нагорi, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлюе, як перед сном щось наспiвуе.



21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабрицi Рiнггоффера, семiнарi Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкiй гаванi одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двое лiтнiх матросiв пiдносили до причалу мiшки та ящики, де iх приймав здоровенний чоловiк на широко розставлених ногах i передавав у чиiсь руки, що витикалися йому назустрiч iз темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено рiг пiрса, напiвсидiло-напiвлежало п’ятеро чоловiкiв, пахкаючи на всi боки димом вiд люльок. Час вiд часу до них пiдходив чоловiк у шароварах, звертався з якимись словами й плескав iх по колiнах. Чоловiки звичайно дiставали з-за каменя в затiнку баньку, й вiд одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.



22 жовтня. Надто пiзно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидiти в човнi у сяевi вiд ii усмiшки. Це було найчудовнiше. Постiйно прагнути лише смертi й усе ж таки ще триматися – тiльки це i е кохання.



Вчорашне спостереження. Ситуацiя, яка вiдповiдае менi найбiльше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосуеться iх безпосередньо, тодi як сам я маю до неi вiдношення лише дуже далеке, до того ж цiлком альтруiстичне.



26 жовтня. Сiм’я сидiла за вечерею. Через вiкна без фiранок було видно тропiчну нiч.



«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я пiдвiвся з канапи, де лежав з пiдiбганими колiньми, й сiв. Дверi, що вели зi сходiв просто до моеi кiмнати, вiдчинились, i ввiйшов молодик iз похиленою головою й пильним поглядом. Вiн обминув, наскiльки це було можливо у вузькiй кiмнатi, канапу й зупинився в темному кутку бiля вiкна. Я хотiв був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловiка й схопив його за руку. Це була жива людина. Вiн – трохи нижчий вiд мене – всмiхнувся й пiдвiв погляд; уже сама безтурботнiсть, з якою вiн кивнув головою й промовив: «Ви тiльки придивiться до мене», – мала заспокоiти мене. І все ж я схопив його спереду за камiзельку й ззаду за пiджак i трясонув. У вiчi менi впав його гарний масивний золотий ланцюжок вiд годинника, я схопив його i смикнув униз так, що петелька, до якоi вiн був причеплений, розiрвалася. Вiн стерпiв це, тiльки глянув униз на заподiяну шкоду й марно спробував застебнути камiзельку на розiрвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарештi вiн i показав менi на камiзельку. «Тiльки спокiйно!» – погрозливо кинув я.

Я забiгав по кiмнатi, iз ступи перейшов на рись, iз рисi на галоп i, поминаючи того чоловiка, щоразу сварився на нього кулаком. А вiн на мене вже й не дививсь, тiльки все вовтузився зi своею камiзелькою. Я почувався дуже вiльно, дихалось надзвичайно легко, тiльки одяг не давав грудям могутньо здiйматись.



Уже багато мiсяцiв молодий бухгалтер Вiльгельм Менц збирався забалакати до дiвчини, яку щоранку бачив дорогою до своеi контори то на одному, то на другому боцi дуже довгоi вулицi. Вiн уже змирився з тим, що намiр його так i залишиться намiром – щодо жiнок вiн був дуже нерiшучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дiвчиною, яка поспiшае. Та якось увечерi, – це було незадовго до Рiздва, – вiн знов побачив ту дiвчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув вiн. Вона обернулася, впiзнала чоловiка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, i знову вiдвернулася, позаяк Менц нiчого бiльш не сказав. Вони були на яскраво освiтленiй вулицi посеред великого натовпу, i Менц мiг, не привертаючи уваги, пiдiйти до неi зовсiм близько. Але сказати щось доречне Менцовi в цю вирiшальну хвилину на думку не спадало, залишитися дiвчинi чужим теж не хотiлось, бо вiн намiрявся неодмiнно продовжити так серйозно розпочату справу, отож вiн зважився смикнути дiвчину за нижнiй край жакетки. Дiвчина стерпiла це, так наче нiчого й не сталося.



6 листопада. Звiдки ця несподiвана впевненiсть? Хай би вона не минала! Коли б я мiг як людина, що бодай трохи тримаеться на ногах, входити й виходити крiзь усi дверi! Не знаю тiльки, чи я цього хочу.



Батькам i матерям ми про це нiчого не казали, але щовечора пiсля дев’ятоi я й двое двоюрiдних братiв сходилися бiля гратчастоi кладовищенськоi огорожi на невеличкому пагорбi, звiдки було видно все довкола.

Крiзь залiзну кладовищенську огорожу лiворуч виднiеться великий, порослий травою вигiн.



17 листопада. Сон: на узвозi, десь на його серединi, до того ж переважно на проiжджiй частинi, лiворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа смiття чи затвердiлоi глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалi нижчою, а лiворуч – вищою, нагадуючи палiсад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вiльний, i побачив чоловiка, що iхав знизу на триколiсному велосипедi назустрiч менi, немовби просто через перепону. У нього нiбито не було очей, принаймнi вони мали вигляд зарiвняних отворiв. Велосипед був розхитаний, i хоч iхав вiн, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловiка в останню мить i, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якоi вийшов сам. І тут вiн упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручнiй позi, до того ж велосипед, залишившись без нiкого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад i потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якiй стояло, збившись докупи, кiлька людей, усi в темному одязi, серед них молодий слiдопит у свiтло-сiрому капелюсi з задертими крисами. Я ще здалеку впiзнав того юнака й сподiвався, що вiн менi допоможе, але вiн одвернувсь i сховався серед людей. Потiм iз-за гарби – велосипед тим часом котився собi далi, а вслiд за ним, низько нахилившись i розставивши ноги, мусив котитись i я, – з’явився хтось невiдомий i допомiг менi, однак не пригадую вже як. Знаю тiльки, що та людина була гiдна довiри, i тепер вона ховаеться мовби за напнутим чорним полотнищем, i з цим я мушу змиритись.



18 листопада. Я знов писатиму, але скiльки сумнiвiв викликала в мене тим часом моя писанина! По сутi, я нездара й невiглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хiба що вiн ледве помiчав примус, – був би тiльки й здатний, що сидiти в собачiй будцi, вискакуючи з неi, коли йому принесуть iдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.



В яскраво освiтленому сонцем подвiр’i з протилежних бокiв бiгли назустрiч один одному два пси.

Вимучив початок листа до фройляйн Бл.



19 листопада. Мене захоплюе читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю анi найменшоi впевненостi в теперiшностi? Все менi видаеться конструкцiею. Будь-чие зауваження, кожен випадковий погляд усе в менi перевертае – все, навiть забуте, зовсiм незначне. Я впевнений у собi менше, нiж будь-коли, i вiдчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожнiй. Я справдi мов та заблукана серед ночi в горах вiвця або вiвця, що бiжить услiд за тiею вiвцею. Бути таким заблуканим i навiть не мати сили це оплакати.



Я зумисне завертаю у вулицi, де е повii. Коли я проходжу повз них, мене збуджуе ця далека, а все ж реальна можливiсть пiти з однiею з них. Це непристойно? Але я не знаю нiчого кращого, й такий вчинок видаеться менi, по сутi, невинним i майже не вимагае вiд мене каяття. Та я хочу тiльки товстих, лiтнiх, у поношених сукнях, якi, однак, завдяки всiляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жiнка мене вже, мабуть, знае. Я зустрiв ii сьогоднi пополуднi, вона ще не була вбрана професiйно, коси ще гладенько зачесанi, без капелюшка, в простiй повсякденнiй блузi, як у кухарки, i несла вона якийсь згорток – певно, бiлизну до пралi. Нiхто, крiм мене, не побачив би в нiй нiчого спокусливого. Ми мимохiдь глянули одне на одного. Тепер, увечерi – тим часом стало прохолодно, – я вздрiв ii в облиплому жовтувато-бурому пальтi на протилежному боцi вузенькоi вулички, що вiдгалужуеться вiд Цельтнергасе, де вона очiкуе клiентiв. Я двiчi озирнувся, вона перехопила мiй погляд, але я просто-таки вiд неi втiк.



Невпевненiсть породжують, безперечно, думки про Ф.



20 листопада. Був у кiно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матерi. Безкiнечна розмова. Перед цим – сумний фiльм «Лихо у доцi», потiм – веселий «Нарештi сам». Я геть спустошений i нiчого не вiдчуваю, у трамваi, що проiздить мимо, живого глузду бiльше.



21 листопада. Сон: французьке мiнiстерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловiка, що сидiв праворуч, iз подовжнього боку столу, – плаский профiль, жовтувата шкiра, зовсiм рiвний нiс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватiсть), i олiйно-чорнi, цупкi вуса, якi закривали рота.



Сумне спостереження, в основi якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкцiя, що ii нижнiй кiнець завис десь у порожнечi: коли я взяв iз письмового столу чорнильницю, щоб вiднести ii до загальноi кiмнати, то вiдчув у собi якусь твердiсть, як ото бувае, наприклад, коли в туманi з’являеться i враз зникае рiг великоi будiвлi. Я вже не вiдчував себе втраченим, залежним вiд людей, навiть вiд Ф., у менi зачаiлось якесь чекання. Що, коли я втечу вiд усього цього, як, скажiмо, хтось раптом утiкае в поле?



Це пророкування, це рiвняння на приклади, цей недвозначний страх просто смiшний. Усе це – конструкцii, що iх навiть в уявi, де вони тiльки й панують, ледве дiставшись живоi поверхнi, щоразу рвучка змивае хвиля. В кого та чарiвна рука, яку, коли ii стромити в сiчкарню, не посiчуть i не розкидають на всi боки тисячi ножiв?



Я полюю за конструкцiями. Ступаю до кiмнати й бачу в кутку iхне бiлясте плетиво.



24 листопада. Позавчора ввечерi в Макса. Вiн стае чимдалi чужiшим, щодо мене вiн бував таким уже не раз, тепер i я стаю таким щодо нього. Учора ввечерi просто лiг спати.

Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навiть на чолi столу, отож увi снi бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за мiсто на прогулянку й щойно хвацько пiдкотив в автомобiлi до самих сходiв. Ось-ось мають принести обiд, i ось я бачу одну зi служниць, тендiтну молоду дiвчину в сукнi барв осiннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминае колонаду, що служить нiби входом до санаторiю, i спускаеться до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукае. Вона справдi приносить менi листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький i написаний чужим, непевним дрiбним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушiв, i рука на всiх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркушi й усвiдомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, вiд молодшоi сестри Ф. Я заходжуюся жадiбно його читати, i тут сусiда праворуч – не знаю, чоловiк то чи жiнка, можливо, дитина – зазирае через мое плече в лист. Я кричу: «Не смiй!» Знервованi люди за столом починають тремтiти. Я, здаеться, накоiв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але вiдразу прокидаюсь, немовби вiд власного крику. При тямi й пам’ятi примушую себе знов заснути, i сон справдi повертаеться, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчастi рядки в листi, з яких нiчого не запам’ятав, i, не прокидаючись, втрачаю сновидiння.



Старий торговець, здоровенний на зрiст чоловiк, пiдiймався сходами до своеi квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руцi; ноги в нього пiдтиналися. Перед дверима, скляними дверима з гратками, вiн хотiв був, як завжди, дiстати з кишенi штанiв в’язку ключiв, але цiеi митi завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклонi.

– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи вiд натуги.

– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.

– Так, – вiдповiв торговець.

– Тодi я маю для вас повiдомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не мае, бо до справи я не причетний, я тiльки мушу переказати вам повiдомлення. І все ж я вiдрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.

– Так, – мовив Меснер i на мить задумався. – І що це за повiдомлення?

– Побалакаймо про це краще в кiмнатi, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах ii не залагодиш.

– Я нi вiд кого не жду нiякого повiдомлення, – промовив Меснер i перевiв погляд убiк на пiдлогу.

– Можливо, – вiдказав студент.

– А втiм, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночi, нас тут нiхто не почуе.

– Нi, – вiдповiв студент, – тут я не можу цього сказати.

– А я, – сказав Меснер, – уночi гостей не приймаю. – І так рiзко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.

– Але ж я чекаю тут iще з восьмоi, вже три години, – промовив студент.

– Це свiдчить лише про те, що повiдомлення важливе для вас. А менi жоднi повiдомлення не потрiбнi. Кожне повiдомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, iдiть собi, йдiть. – Вiн узяв студента за його легеньке пальтечко й вiдштовхнув трохи вбiк. Потiм прочинив дверi квартири, з якоi на прохолоднi сходи вiйнуло дуже теплим повiтрям. – А те повiдомлення, до речi, дiлове? – поцiкавився вiн, уже стоячи у розчахнутих дверях.

– І цього я не можу тут сказати, – вiдповiв студент.

– Тодi бажаю вам доброi ночi, – сказав Меснер, ступив до кiмнати, замкнув за собою дверi на ключ, увiмкнув електричний нiчник, налив бiля настiнноi шафки, де стояло кiлька пляшок з лiкерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно вiн сперся на високi подушки й хотiв був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у дверi. Меснер вiдклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справдi, хтось таки стукав, i то зовсiм тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усмiхнувся Меснер. Коли стук стих, вiн знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучнiше, просто-таки загупали в дверi. Як ото дiти, граючись, стукають у дверi то тут, то там, так i тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвiнко у шибку вгорi. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портье я не можу, адже апарат стоiть у передпокоi, i, щоб увiйти туди, треба збудити господиню. Не залишаеться нiчого iншого, як спустити хлопця зi сходiв власноруч». Вiн натяг фетрову шапочку, вiдкинув ковдру, вперся руками в край лiжка, неквапно поставив на пiдлогу ноги i взув високi домашнi пантофлi на ватi. «Ну ось, – подумав вiн, поглядаючи на дверi й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собi надiйний спокiй, – сказав вiн потiм, узяв iз пiдставки кийка з роговою головкою, перехопив його посерединi й рушив до дверей.

– Там хто-небудь iще е? – запитав вiн крiзь замкненi дверi.

– Так, – почулася вiдповiдь. – Прошу вас, вiдчинiть.

– Вiдчиняю, – сказав Меснер, вiдiмкнув дверi й став iз кийком на порозi.

– Не бийте мене, – застережливо промовив студент i ступив крок назад.

– Тодi забирайтеся геть! – сказав Меснер i показав пальцем на сходи.

– Але я не маю права, – вiдповiв студент i так несподiвано кинувся до Меснера… (Запис уриваеться.)



27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб вiд мене просто-таки не вiдмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним i чужим. Але твердiсть, якоi менi надае бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все пiд час прогулянки!



Дитина двiрнички, що вiдчинила ворота. Загорнене в стару хустку, блiде, застигле й опухле личко. Вночi двiрничка носить ii з собою так до ворiт.



Двiрниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухаеться до мого тупання, що починаеться вiд п’ятого поверху, проводжае мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться менi вслiд, коли я бiжу далi. Приемне почуття довiри, позаяк вiн мене не боiться, я для нього – частина будинку i його звукiв.



Картина: хрещення юнги, коли судно перетинае екватор. Довкола вештаються матроси. На суднi, що його сходжено вже вздовж i впоперек, унизу й угорi, повсюду можна знайти мiсце, щоб посидiти. Здоровеннi матроси висять на суднових трапах, упираючись могутнiми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, i спостерiгають виставу внизу.



4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навiть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Пiти з життя в цiлковитому сум’яттi, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далi, пiти без надii чи з единою надiею, що твою появу в життi за великим рахунком вважатимуть такою, яка не вiдбулася. Ось у якому становищi я мiг би тепер опинитись. Умерти означало б не що iнше, як Нiщо вiддати Нiчому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хiба можна, навiть усвiдомлюючи себе як Нiщо, свiдомо вiддати себе Нiчому, до того ж не просто порожньому Нiчому, а Нiчому бурхливому, чие убозтво полягае лише в його незбагненностi.



Чоловiче товариство, господарi й слуги. Огрубiлi риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сiдае, а слуга подае йому на тацi iжу. Рiзниця мiж обома не велика, не бiльша, нiж, наприклад, мiж одним чоловiком, що внаслiдок взаемодii численних обставин став англiйцем i живе в Лондонi, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морi. Певна рiч, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього вiдповiдай, тут не мае значення, адже йдеться про нинiшню оцiнку нинiшнiх стосункiв.



Єднiсть людства, яку кожна людина, навiть найприступнiша й найтовариськiша, час вiд часу, хай тiльки й iнтуiтивно, ставить пiд сумнiв, своею чергою виявляе себе – чи то тiльки здаеться, що вона себе виявляе, – також перед кожною людиною в цiлковитiй спiльностi загального й одиничного людського розвитку, яка дае про себе знати знов i знов. Навiть у найпотаемнiших почуттях одинака.



Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почуттi, що пнеться вперед i примушуе забути про все на свiтi. Тодi що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити бiля порога, збоку вiд входу, пускатися берега й нарештi загинути. Але П. i О. все ж таки огиднi дурнi. Мабуть, е глупства бiльшi, нiж iхнi носii. Огиднiсть – це, певно, коли маленькi дурнi аж зi шкури пнуться у своему великому глупствi. Та чи не в такому становищi опинився Христос в очах фарисеiв?



Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нiбито людина, що помирае, скажiмо, о третiй ночi, вiдразу ж по тому, десь на свiтанку, вступае у вище життя. Яка несумiснiсть мiж видимо людським i всiм iншим! Як же неминуче одна таемниця щоразу породжуе iншу, ще бiльшу! Першоi митi, як починаеш думати, аж дух перехоплюе. Власне, треба боятися виходити з дому.



5 грудня. Який лютий я на матiр! Досить менi лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись i мало не зриваюся на крик.



О. все ж таки страждае, а я не вiрю, що вона страждае, що вона здатна страждати, не вiрю всупереч найкращим своiм почуттям, не вiрю, щоб не стати вимушено на ii бiк, чого я б не змiг зробити, бо й вона мене дратуе.



З боку я бачу в Ф., принаймнi iнодi, лише численнi дрiбнi деталi. Через це ii образ такий ясний, чистий, самобутнiй, окреслений i прозорий воднораз.



8 грудня. Конструкцii в романi Вайса. Сила для того, щоб iх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвiд я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бiгу, але не виважених стрибкiв сарани.



9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли iсторiя наближаеться до кiнця, враження притуплюеться. Свiт зазнав поразки, i ми спостерiгали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокiйно вiдвернутись i жити далi.



Ненависть до скрупульозного самоаналiзу. Психологiчнi тлумачення на кшталт: учора я був такий, i це через те й через те, а сьогоднi я – вже такий, i це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий i такий. Спокiйно терпiти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.



Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамiр. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я вiдкинув ii й пiдхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина iз селами та озерами й однаковими, схожими на очеретянi, високими чагарниками мiж ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.



10 грудня. Вiдкриття набилися людинi самi.



Усмiхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого iнспектора, якого я в нього ще нiколи не бачив, а завважив аж сьогоднi – тiеi хвилини, коли читав йому один директорський папiр i випадково пiдвiв очi. Вiн ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишенi штанiв, ставши нiби зовсiм iншою людиною.



Нiколи не можна врахувати й оцiнити всi обставини, якi тiеi чи iншоi хвилини впливають на настрiй чи навiть визначають i сам настрiй, i його оцiнку, тим-то неправильно було б сказати, нiбито вчора я почувався впевнено, а сьогоднi я у вiдчаi. Провадити таку рiзницю означае тiльки, що людина мае бажання пiддатися самонавiянню й жити життям, по змозi вiдокремленим вiд самоi себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, бувае, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горiлки, розважае сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазiями й мрiями.



Близько пiвночi один молодик у тiсному, свiтло-сiрому картатому, трохи притрушеному снiгом пальтi спустився сходами до невеликого вестибюля комiчноi опери. Бiля касового столика, з-за якого злякано пiдхопилася з дрiмоти дiвчина i втупилася в нього великими чорними очима, вiн купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома схiдцями нижче.

Майже щовечора я приходжу на мiський вокзал, а сьогоднi, позаяк пустився дощ, пiвгодини тинявся туди-сюди в залi. Хлопчина, який без угаву iсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишенi, дiстане пригiрщ дрiбнякiв, недбало вкине iх до отвору й заходжуеться жувати, вичитуючи тим часом усiлякi написи; iнодi цукерки випадають на брудну пiдлогу, вiн пiдхоплюе iх i вiдразу запихае просто до рота. – Чоловiк бiля вiкна спокiйно щось жуе, запанiбрата розмовляючи з жiнкою, своею родичкою.



11 грудня. У Тойнбiгалле читав початок «Мiхаеля Кольгааса». Цiлковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в текстi. Зразковi слухачi. У першому ряду зовсiм маленькi хлопчики. Один iз них вiд нудьги, в якiй вiн не винен, обережно впускае на пiдлогу кашкета, потiм обережно пiдiймае його, i так раз по раз. Позаяк вiн надто малий i, сидячи, ногами до пiдлоги не дiстае, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крiсла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбiрливо. А пополуднi я весь аж тремтiв вiд бажання читати, ледве стримував рота стуленим.



І справдi, навiть поштовху не треба, досить лише стримати останнi призначенi для себе сили, i мене вже поймае, просто-таки роздирае вiдчай. Коли я сьогоднi гадав собi, що, читаючи зi сцени, неодмiнно буду спокiйний, то питав себе, що це буде за спокiй, на чому вiн грунтуватиметься, i мiг тiльки вiдповiсти, що це буде просто спокiй задля самого спокою, незбагненна ласка, тiльки й того.



12 грудня. А вранцi я пiдвiвся досить-таки свiжий.



Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сiре хлопченя бiжить збоку вiд гурту хлопчикiв, однiею рукою плескае себе по стегну, другою хапае одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2 - Сьогоднi було дуже мило (чеськ.).].



Який свiжий я, трохи змiнивши свiй денний розклад, вийшов сьогоднi годинi о шостiй на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?



Щойно уважно розглядав себе в дзеркалi, i мое обличчя – щоправда, лише при вечiрньому освiтленнi, до того ж лампочка була позад мене, тож освiтленим виявився, власне, тiльки пушок на краях вух, – навiть як придивитися ближче, здалось менi кращим, нiж воно е, наскiльки я знаю, насправдi. Ясне, вiдкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брiв i очних ямок проступае, мов життя, на тлi решти застиглоi в очiкуваннi маси. Погляд анiтрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергiйний; та, може, вiн був просто спостережливий, адже я спостерiгав себе й хотiв нагнати на себе страху.



12 грудня. Учора довго не мiг заснути. Ф. Нарештi в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, i заснув. Попросити Вайса вiднести iй до контори листа, i в ньому написати тiльки, що менi потрiбна звiстка вiд неi чи про неi, тож я посилаю Вайса, щоб вiн написав менi про неi. Тим часом Вайс, поки вона дочитуе листа, сидить край ii столу, потiм уклоняеться й, позаяк iншого доручення не мае й навряд чи розраховуе дiстати вiдповiдь, iде.



Увечерi дискусiя у Спiлцi службовцiв. Я вiв ii. Аж смiшно, що може викликати почуття власноi гiдностi. Моя вступна фраза: «Вiдкриваючи сьогоднiшню дискусiю, я мушу висловити жаль iз приводу того, що вона вiдбуваеться». Рiч у тому, що мене вчасно не повiдомили про це, i я не пiдготувався.



14 грудня. Доповiдь Беермана. Порожне мiсце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дiвчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчi стягуються, як перед чханням. У сьогоднiшнiй його статтi в «Тагблатi» вiршик про рiздвяний базар:

Хай дiтки не плачуть, а смiються на свято —
Купiть iм гостинцiв багато-багато.

Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».



У конторi написав листа до Ф.



Переляк, що охопив мене, коли вранцi дорогою до контори я зустрiв схожу на Ф. дiвчину з семiнару; першоi митi не мiг збагнути, хто це, помiтив лише, що вона, хоч i схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь вiдношення до Ф. таки мае, а саме: те, що на семiнарi я, побачивши ii, багато думав про Ф.



Щойно прочитав у Достоевського мiсце, яке так нагадуе мою «нещаснiсть».



15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надiйшла.



Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував мiсця, присвяченi перемогам, та iншi натхненнi сцени. Бути батьком i спокiйно розмовляти з сином. Але тодi замiсть серця не можна мати iграшковий молоточок.



«Ти вже написав дядьковi?» – звернулася мати до мене iз запитанням, якого я чекав уже давно i з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерiгала за мною, з рiзних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батьковi, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз ii крiсло ззаду, вона пiдвела очi вiд карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим нiжним рухом i спитала, тiльки мимохiдь поглянувши на мене й нерiшуче всмiхнувшись, i вже в самому ii запитаннi вiдчувалося, що вона змирилася з вiдповiддю, не чекаючи ii.



16 грудня. «Громове волання захвату в серафимiв».

Я сидiв у Вельча в крiслi-гойдалцi, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, вiн – усе ж таки з певною надiею («Треба хотiти Неможливого»), я – навiть без надii, втупившись у своi пальцi, вiдчуваючи себе представником власноi внутрiшньоi порожнечi, винятковоi, а проте навiть не надто великоi.



17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край i все ж таки залишатися тiльки горням на холоднiй плитi».



Бергманова доповiдь «Мойсей i сучаснiсть». Свiтле враження. – Принаймнi я до цього не маю вiдношення. Мiж свободою i рабством перетинаються справдi страшнi дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пiтьмi. Чи безлiч таких дорiг, чи тiльки одна – про це нiхто не довiдаеться, бо пiзнати цього не дано. Я там. Пiти звiдти я не можу. Нарiкати нема на що. Я не страждаю надмiру, позаяк страждання моi нi з чим не пов’язанi, вони не нагромаджуються, принаймнi поки що я цього не вiдчуваю, i страждання моi багато меншi вiд тих, якi мене, можливо, ще чекають.



Постать чоловiка, що, трохи звiвши обидвi руки – одну вище, другу нижче, – стоiть перед суцiльним туманом, ладен ступити в нього.



Прекрасний суворий вiдбiр в юдаiзмi. Вiдчуваеш простiр. Краще бачиш себе, краще себе оцiнюеш.



Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирiшено. Менi це часто сниться.



Нещирий лист вiд Бл.



19 грудня. Лист вiд Ф. Чудовий ранок, теплiнь у кровi.



20 грудня. Листа нема.



Вплив тихого, лагiдного обличчя, спокiйноi мови людини, надто чужоi, ще не розгаданоi. Божий голос iз вуст людських.



Одного зимового вечора вулицями крiзь туман iшов старий чоловiк. Стояв страшенний холод. Вулицi були безлюднi. Жодна жива душа не поминула його, тiльки вдалинi то там, то там вiн невиразно бачив у туманi високого полiцейського чи жiнку в хутрi або в хустках. Чоловiка нiчого не тривожило, вiн думав лише про те, щоб навiдати товариша, в якого давно вже не був i який саме тепер покликав його через служницю.



Було вже далеко за пiвнiч, коли у дверi торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, вiн засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долiлиць у лiжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав вiн. У вiдповiдь почулося незрозумiле бурмотiння ще тихiше, нiж стук. «Там не замкнено», – сказав вiн i ввiмкнув електричне свiтло. До кiмнати ступила невеличка хирлява бабця у великiй хустцi.




1914


2 сiчня. Багато часу приемно провiв з д-ром Вайсом.



4 сiчня. Ми вигребли в пiску заглибину й почувалися в нiй вельми затишно. Уночi ми згорталися в заглибинi калачиком, батько накривав ii колодами, а зверху накидав вiття, тож ми мали непоганий захисток вiд бурi й звiрини. «Тату!» – часто гукали зi страху ми, коли пiд колодами ставало вже зовсiм темно, а батько все не з’являвся. Та потiм ми бачили крiзь щiлину його ноги, вiн прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли вiдчували на собi його руку, – а тодi ми просто-таки всi водночас засинали. Крiм батькiв i матерiв, нас було п’ятеро хлопцiв i трое дiвчат, у заглибинi всiм було надто тiсно, але вночi ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побiля одного й одне на одному.



5 сiчня. Пополуднi. Батько Гете помер, стратившись глузду. Коли вiн хворiв востанне, Гете саме працював над «Іфiгенiею».

«Одвези цього нiкчему додому, вiн упився», – звертаеться до Гете якийсь придворний, маючи на увазi Крiстiана.

Август, що напивався так само, як i його мати, й безсоромно волочився за жiнками.

Нелюба Оттилiя, яку зi свiтських мiркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат i письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти iспити. Повертаеться до садовоi хижi й живе там мiсяцями; коли цариця схотiла його побачити: «Скажiть царицi, що я – не дикий звiр».

«Здоров’я в мене скорiше свинцеве, нiж залiзне».

Нiкчемна, безплiдна письменницька дiяльнiсть Вольфа.

Старече товариство у мансардних кiмнатах. Вiсiмдесятирiчна Оттилiя, п’ятдесятирiчний Вольф i давнi знайомi.

Тiльки з таких крайнощiв помiчаеш, як безнадiйно кожна людина втрачена в самiй собi, й тiльки роздуми про iнших людей i про закони, що панують у них i повсюди, можуть дати втiху. Який пiддатливий зовнi Вольф, як легко його на щось пiдбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – i який вiн внутрiшньо скутий i нерухомий.



Чому чукчi не покидають свiй жахливий край, будь-де iм жилося б краще проти нинiшнiх iхнiх умов i нинiшнiх iхнiх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стаеться; можливо лиш те, що стаеться.



Один виноторговець з великого мiста надумав побудувати в сусiдньому мiстечку Ф. винний погрiбець. Вiн винайняв невеликий пiдвал в одному з будинкiв на Рiнгплац, звелiв розмалювати стiни схiдними орнаментами й поставити старi, вже майже непридатнi плюшевi меблi.



6 сiчня. Дiльтей: «Переживання i творчiсть». Любов до людства, щонайглибша повага до всiх створених ним форм, спокiйне споглядання з мiсця, найпридатнiшого для цiеi мети. Юнацькi твори Лютера, «могутнi тiнi, що тягнуться з невидимого свiту до видимого, привабленi вбивством i кров’ю». – Паскаль.



Лист до А. через тещу. Л. цiлувалася з учителем.



8 сiчня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3 - Драма Поля Клоделя.]. «Вiн жбурляе ворога, мов бочку».



Невпевненiсть, стриманiсть, спокiй – у цьому все й минеться.



Що в мене спiльного з евреями? У мене мало спiльного навiть iз самим собою, i я мав би нишком сидiти собi десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.



Змалювання непоясненних почуттiв. А.: «Вiдколи це сталося, вигляд жiнок завдае менi болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, менi просто боляче. Так було й тодi, коли я був упевнений у Лiзль».



12 сiчня. Вчора: любовнi походеньки Оттилii, молодi англiйцi. – Заручини Толстого, свiтлi враження нiжного, бурхливого, сповненого передчуттiв молодика, що опановуе себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.



Дiвчина в кав’ярнi. Вузенька спiдничка, бiла, вiльна, оздоблена шкiрою шовкова блузка, вiдкрита шия, сiрий капелюшок з тiеi самоi матерii, який ледве тримаеться на головi. Їi повняве, усмiхнене, осяяне життевою снагою обличчя, привiтнi, щоправда, трохи манiрнi очi. Мое обличчя, коли я згадую про Ф., паленiе.



Повернення додому, ясна нiч, виразне вiдчуття в душi глухоi непевностi, такоi далекоi вiд цiлковитоi ясностi, що простираеться широко й без перешкод.



Нiколаi, «Лiтературнi листи».



Можливостi для мене е, певна рiч, але пiд яким каменем вони лежать?



Кинувся вперед, верхи на конi…



Безглуздiсть юностi. Страх перед юнiстю, страх перед безглуздiстю, перед безглуздим розквiтом жорстокого життя.



Тельгайм: «У його душi живе та розкута жвавiсть, яка у мiнливих життевих умовах знов i знов вражае своiми цiлком новими гранями i яку мають лише творiння справжнiх поетiв».



19 сiчня. У конторi – страх уперемiж iз почуттям власноi гiдностi. Загалом упевненiший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кiнцiвка нечитабельна. Недосконало мало не до самоi основи. Рiч вийшла б куди краще, якби менi не завадила тодi службова поiздка.



23 сiчня. Старший контролер Б. розповiдае про свого товариша, полковника у вiдставцi, який спить при вiдчиненому навстiж вiкнi: «Вночi це дуже приемно, але вранцi, коли доводиться вiдгрiбати вiд отоманки бiля вiкна снiг, а тодi починати голитись, тодi це неприемно».



З мемуарiв графинi Тюргайм:

Мати: «Їi м’якiй вдачi особливо пiдходив Расiн. Я нерiдко чула, як вона молилася Богу, щоб Вiн дав йому вiчний спокiй».



Вiдомо, що вiн (Суворов), коли росiйський посол граф Разумовський давав на його честь у Вiднi великi обiди, накидався, мов ненажера, на всi страви, що стояли на столах, нiкого не чекаючи. Наiвшись, вiн уставав i залишав гостей.

Якщо судити з гравюри, крихкотiлий, рiшучий, педантичний старий чоловiк.



«Тобi це не судилося», – погане материне втiшання. Найгiрше те, що нiчого кращого нинi менi, по сутi, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишаеться, а загалом мене просто-таки затягуе i додае менi трохи стiйкостi й надii розмiрене, майже позбавлене перемiн, напiвактивне життя останнiх днiв (робота над «Пiдприемством» у конторi, турботи А. про його наречену, Отлин сiонiзм, задоволення дiвчат вiд доповiдi Зальтена – Шiльдкраута, читання мемуарiв Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).



24 сiчня. Наполеонiвськi часи: свято за святом, усi поспiшають «зазнати втiх короткого мирного перiоду». «З другого боку, вплив жiнок на них був скороминущий, вони справдi не могли втрачати часу. Кохання тодi виражали в пiдкресленому захопленнi й глибокiй вiдданостi». – «Нинi тимчасову слабiсть уже не прощають».



Не в змозi написати кiлькох рядкiв фройляйн Бл., не вiдповiв уже на два листи, сьогоднi надiйшов третiй. Я все сприймаю не так i при цьому дуже твердий, але порожнiй. Днями, коли я виходив, як завжди, з лiфта, менi спало на думку, що мое життя з його чимдалi одноманiтнiшими в подробицях днями нагадуе покару школяревi, коли той, залежно вiд його провини, повинен переписати десять, сто чи й бiльше разiв те саме речення, безглузде вже самим своiм повторенням, тiльки в моему випадку йдеться про покару, яка називаеться: «Стiльки, скiльки витримаеш».



А. не може вгамуватися. Незважаючи на те, що вiн довiряе менi й хоче почути вiд мене пораду, про найгiршi подробицi я завжди довiдуюся тiльки мимохiдь iз розмови, до того ж свiй несподiваний подив я щоразу мушу якомога приховувати, не забуваючи, однак, що мою байдужiсть щодо жахливого повiдомлення вiн може розцiнити або як прохолодне ставлення, або ж, навпаки, як глибоке заспокоення. Так воно й замислено. Історiю з цiлуванням я почув такими частинами, мiж якими минали iнодi цiлi тижнi: ii поцiлував якийсь учитель; вона заходила до його кiмнати; вiн цiлував ii багато разiв; вона регулярно бувала у нього в кiмнатi, бо працювала над якимсь рукодiллям для матерi А., а в учителя добра лампа; вона безвольно дозволяла йому цiлувати себе; вiн ще доти освiдчився iй в коханнi; попри все, вона ще ходить iз ним гуляти; хотiла зробити йому рiздвяний подарунок; якось написала була, зi мною, мовляв, сталося щось неприемне, але все обiйшлося.

А. розпитував ii так: «Як це було? Я хочу знати все достоту. Вiн тебе тiльки цiлував? Скiльки разiв? Куди? Вiн на тобi не лежав? Вiн тебе мацав? Вiн хотiв тебе роздягти?»

Вiдповiдi: «Я сидiла на канапi з рукодiллям, вiн – по другий бiк столу. Потiм вiн пiдiйшов, сiв поруч i поцiлував мене, я вiдсунулася вiд нього до валика канапи, вiн притис мою голову до валика. Крiм поцiлункiв, бiльш нiчого не було».

Пiд час тих розпитувань вона якось сказала: «Про що ти тiльки думаеш? Я дiвчина».



Щойно спало на думку: листа до д-ра Вайса я написав так, що його можна всього показати Ф. Що, коли сьогоднi вiн так i зробив i через те вiдклав свою вiдповiдь?



26 сiчня. Не можу далi читати Тюргайм, вiд якоi, втiм, в останнi днi дiстаю задоволення. Щойно вiдiслав на вокзалi листа до фройляйн Бл. Як це мене сковуе й тисне на чоло. Батько з матiр’ю грають у карти за тим самим столом.



Батько, мати та iхнi дорослi дiти, син i дочка, сидiли в недiлю за обiднiм столом. Мати саме пiдвелася й опустила ополоника в пузату супницю, щоб понасипати в тарiлки, i раптом весь стiл здибився, скатерка затрiпотiла, руки позлiтали зi столу, i суп разом iз галушками на салi вилився батьковi на колiна.



Щойно я просто-таки нагримав на матiр за те, що вона позичила «Лиху невиннiсть» Еллi[4 - Старша сестра Кафки. «Лиха невиннiсть» – роман Оскара Баума.], якiй я ще вчора хотiв запропонувати книжку сам. «Не чiпай моiх книжок! Адже в мене бiльш нiчого немае!» І всi оцi слова – зi справжньою люттю.



Смерть батька Тюргайм: «Невдовзi пiсля цього прийшли лiкарi й сказали, що пульс дуже слабкий i що йому лишилося жити лише кiлька годин. Господи, та це ж вони говорять про мого батька, всього кiлька годин – i вiн помре».



28 сiчня. Доповiдь про чудеса Лурда. Лiберальний лiкар, енергiйний, мiцнi щелепи, шкiрить зуби, дуже любить гратися словами. «Настав час, щоб нiмецька грунтовнiсть i чеснiсть оголосила вiйну чужоземному шарлатанству». Хлопчик-рознощик «Посланця Лурда»: «Superbe guеrison de се soir. Guеrison affirmеe!» – Дискусiя: «Я простий поштар, тiльки й того». – «H?tel de l’univers». Коли виходив, безмежна туга на думку про Ф. Розмiрковуючи, помалу заспокоiвся.



Вiдiслав Бл. листа й Вайсову «Каторгу».



Уже досить давненько ворожка на картах сказала сестрi А., що ii старший брат заручений i наречена зраджуе його. Вiн розгнiвано вiдкинув тодi такi баечки. Я: «Чому тiльки тодi? Адже це й тепер така сама брехня, як i тодi. Вона ж бо тебе не зраджувала». Вiн: «Правда ж, вона цього не робила?»



2 лютого. А. Курвалькуватий лист подруги до нареченоi: «Якщо ми братимемо все так близько до серця, як тодi, коли ходили пiд враженням вiд сповiдальних проповiдей…» «Чому в Празi ти так стримувалася, краще попустити собi вiжки в малому, нiж у великому». Вiдповiдно до своiх переконань я витлумачую листа на користь нареченоi, зi схвальними думками.

Учора А. був у Шлюкенау. Сидить цiлiсiнький день з нею в кiмнатi, тримаючи в руцi згорток з усiма листами (единий його багаж), i все випитуе ii й випитуе. Нiчого нового не довiдуеться, за годину до вiд’iзду питае: «А свiтло, коли цiлувалися, не горiло?» – й чуе невтiшну новину: коли цiлувалися (вдруге), В. погасив свiтло. В. щось креслив по один бiк столу, Л. сидiла по другий бiк (у кiмнатi В. об одинадцятiй вечора) й читала вголос «Асмуса Семпера». Тут В. пiдводиться, пiдходить до скриньки щось узяти (Л. гадае – циркуля, А. гадае – презерватива), тодi раптом гасить свiтло й накидаеться на неi з поцiлунками, вона падае обличчям у канапу, вiн хапае ii за руки, за плечi, примовляючи: «Поцiлуй мене!»

При якiйсь нагодi Л. каже: «В. дуже безпорадний». А iншим разом: «Я його не цiлувала», а ще iншим: «Менi здавалося, я лежу в твоiх обiймах».

А.: «Адже я мушу знати правду. (Вiн виношуе думку повести ii до лiкаря на обстеження.) А що, як першоi шлюбноi ночi я дiзнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокiйна тiльки через те, що вiн скористався презервативом».



Лурд: нападки на вiру в чудеса – це нападки й на церкву. З таким самим правом вiн мiг би повсюди виступати проти церков, процесiй, сповiдей, негiгiенiчних процедур, позаяк не можна довести, що молитви допомагають. Карлсбад – iще бiльше шахрайство, нiж Лурд, тiльки Лурд мае ту перевагу, що туди iдуть iз найглибшою вiрою. А як стоять справи з упертими думками щодо операцiй, сироваткового лiкування, щеплень, лiкiв?



I все ж таки: величезний шпиталь для бездомних тяжкохворих; бруднi ночви у баптистерiях; пiдводи, що чекають на спецiальнi потяги; лiкарськi комiсii; величезнi хрести з електричних лампочок на горах; папа щороку одержуе по три мiльйони. Мимо проходить священик iз дароносицею, якась жiнка на ношах кричить: «Я здорова!» Їi кiстковi сухоти залишаються без змiн.



Дверi трохи прочиняються. З’являеться випростана рука з револьвером.



Тюргайм, II, 35, 28, 37: нема нiчого солодшого, нiж кохання, нiчого веселiшого, нiж кокетування; 45, 48: евреi.



10 лютого. Одинадцята година, пiсля прогулянки. Свiжiший, нiж звичайно. Чому?

1. Макс сказав, що я спокiйний.

2. Фелiкс збираеться одружитись (посварився був iз ним).

3. Я залишуся сам, якщо Ф. мене все ж таки не хоче.

4. Запрошення вiд панi X. i роздуми про те, як я iй вiдрекомендуюсь.

Випадково пiшов не звичайним шляхом, а протилежним, а саме Кеттенштег, Градчин, Карлсбрюке. Звичайно я на цьому шляху мало не падаю, а сьогоднi, йдучи з протилежного боку, нiби трохи пiдвiвся.



11 лютого. Нашвидку перечитав «Гете» Дiльтея, неймовiрне враження, захоплюе цiлком, чому не можна спалахнути й згорiти у цьому вогнi? Чи пiти за велiнням, навiть якщо його не чуеш? Сидiти в крiслi посеред своеi порожньоi кiмнати й дивитися в паркет. Закликати в гiрськiй ущелинi «Вперед!» i чути з усiх бiчних стежок помiж скель вiдгуки поодиноких людей i бачити, як вони звiдти виходять.



13 лютого. Вчора у панi X. Спокiйна й активна, енергiя, що непомильно торуе собi шлях, проникае скрiзь, працюе очима, руками i ногами. Щирiсть, вiдкритий погляд. У моiй пам’ятi назавжди збереглися ii жахливi, огиднi святковi ренесанснi капелюшки давнiх часiв з букетиками й пiр’iнами; поки я не познайомився з нею особисто, вона здавалася менi вiдразливою. Поспiшаючи дiйти до сутi розповiдi, вона аж притискае до себе муфту, але та все ж таки здригаеться. Їi дiти А. i В.

Дуже нагадуе В. – поглядом, самозабутньою манерою розповiдати, цiлковитим спiвчуттям, невеличкою жвавою постаттю, навiть твердим глухим голосом, балачками про гарний одяг i капелюшки, хоч на нiй самiй нiчого такого нема.

Дивлюся з вiкна на рiчку. В розмовi, хоч вона й не виказуе втоми, я раз у раз заходжу в глухий кут, погляд безглуздий, я не розумiю, що вона каже, кидаю наiвнi зауваження й мушу дивитися, як вона насторожуеться, бездумно обмацуючи малу дитину.



Сни:

У Берлiнi, вулицями до ii будинку, спокiйне, щасливе усвiдомлення того, що я хоч iще й не бiля ii будинку, проте легко можу туди дiстатися, напевне дiстанусь. Бачу проспекти, на одному бiлому будинку напис, щось на взiрець «Чудовнi зали Пiвночi» (вчора читав у газетi), у снi додаю «Берлiн З.». Звертаюсь iз запитанням до доброзичливого старого полiцейського з червоним носом, цього разу в своерiднiй формi прислуги. Дiстаю надвичерпну вiдповiдь, полiцейський навiть показуе менi поруччя вздовж невеликого газону вдалинi, за яке я про всяк випадок маю триматися, коли проходитиму мимо. Далi – поради щодо трамвая, пiдземки тощо. Я вже не годен бiльше слухали й злякано запитую, добре знаючи, що недооцiнюю вiдстань: «Туди, мабуть, iз пiвгодини ходи?» Але вiн, старий чоловiк, вiдповiдае: «Я дiйду туди за шiсть хвилин». Ото радiсть! За мною весь час простуе якийсь чоловiк – тiнь, товариш, я не знаю, хто то. Менi просто нiколи обернутися, поглянути вбiк.

У Берлiнi я зупинився в якомусь пансiонi, де живуть, очевидно, переважно молодi польськi евреi; кiмнатки зовсiм невеличкi. Я перекидаю пляшку з водою. Якийсь чоловiк безперервно клацае на портативнiй друкарськiй машинцi й ледве повертае голову, коли його про щось запитують. Карту Берлiна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиiхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляеться, що всерединi там щось зовсiм iнше – перелiк берлiнських шкiл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вiрити, але менi зi смiхом цiлком переконливо це доводять.



14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нiчиеi вини, поза всяким сумнiвом, не було б, хай навiть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напiвснi я уявив собi сцену, що вiдбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов iз прощальним листом до неi на квартиру й, дiставши гарбуза, поклав на стiл листа, вийшов на балкон, випручався вiд усiх, хто спробував би мене стримати, i, вiдпускаючи вiд поруччя спершу одну руку, потiм другу, перескочив через поруччя. Але в листi стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нiчого суттевого для мене не змiнилося б, навiть якби мою руку й прийняли. Менi судилося кинутись униз, iншоi ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тiею, на котрiй пiдтвердилася моя приреченiсть, я не в змозi жити без неi i мушу кинутися вниз, але й жити з нею – i Ф. про це здогадуеться – я теж не в змозi. То чом би не зробити цього сьогоднi вночi? Я вже уявляю собi, як сьогоднi ввечерi до батька й матерi поприходять гостi, як вони розводитимуть теревенi про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всiма фiбрами своеi iстоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цiлком холодний, менi сумно через те, що комiрець сорочки стискае менi шию, я проклятий, я задихаюся в туманi.



15 лютого. Якою довгою здаеться менi минула субота й недiля. Вчора пополуднi пiдстригся, потiм написав листа до Бл., побув трохи в Макса, у його новiй квартирi, тодi – на батькiвському вечорi поруч iз Л. В., далi – Баум (у трамваi зустрiв Кр.), на зворотному шляху Максовi скарги з приводу мого нiмування, згодом бажання накласти на себе руки, потiм iз батькiвського вечора повернулася сестра, нездатна розповiсти про нього бодай що-небудь. До десятоi в лiжку, без сну, самi страждання й страждання. Листа нема, нi тут, нi в конторi, на станцii Франца-Йосифа вкинув листа до Бл., пополуднi – Г., прогулянка над Молдау, читали вголос у його квартирi, якась дивна мати, коли iла бутерброди й розкладала пасьянс, двi години блукав сам, сповнений рiшучостi поiхати в п’ятницю до Берлiна, зустрiв Коля[5 - Чеський письменник, iсторик.], вдома iз зятями й сестрами, тодi обговорювали у Вельча заручини (Й. К. гасить свiчки), далi вдома спроби мовчанкою домогтися вiд матерi спiвчуття й допомоги, тепер сестра, розповiдае про вечiр у клубi, годинник б’е три чвертi на дванадцяту.



У Вельча я, щоб утiшити його схвильовану матiр, промовив: «Через цей шлюб я втрачаю Фелiкса теж. Одружений товариш – уже не товариш». Фелiкс нiчого не сказав, та й не мiг, звичайно ж, нiчого сказати, але вiн i не хотiв.



Зошит починаеться з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила менi голову, цим початком можна й завершити зошита, тiльки замiсть «запаморочила» треба вжити гiрше слово.



16 лютого. Змарнований день. Єдиною втiхою стала надiя на кращий сон, яку подала вчорашня нiч.



Увечерi пiсля роботи я, як завжди, повертався додому, i раптом з усiх трьох вiкон Генцмеровоi квартири, так нiби там чигали на мене, жваво замахали руками, щоб я до них пiднявся.



22 лютого. Хоч моя невиспана голова вгорi лiворуч аж колеться вiд тривоги, я, мабуть, усе ж таки ще здатний закласти спокiйний початок чогось бiльшого й цiлiснiшого, в якому мiг би про все забути й усвiдомлювати лише те добре, що е в менi.



23 лютого. Їду. Лист вiд Музiля[6 - Роберт Музiль, письменник.]. Тiшить мене й засмучуе, бо я нiчого не маю.



З ворiт вiлли верхи на гарному конi виiздить молодик.



Коли баба помирала, бiля неi випадково виявилася тiльки медична сестра. Ця розповiдала, що перед самою смертю баба трохи звелася на подушцi, так що здавалось, нiби вона когось шукае поглядом, а тодi спокiйно знов лягла й померла.



Мене, поза всяким сумнiвом, з усiх бокiв облягла пригнiченiсть, але я запевне ще не зовсiм iз нею зрiсся, часом я помiчаю, що вона попускае i ii можна розiрвати. Для цього е два засоби: одруження або Берлiн, другий надiйнiший, перший простiший i привабливiший.



Я пiрнув i швидко зорiентувався. Невеличка зграйка чимдалi щiльнiшою вервечкою пропливала повз мене й губилася в зелених заростях. Передзвiн вiд води, яка переливаеться туди-сюди, – фальшивий.



9 березня. Рензе ступив кiлька крокiв напiвтемним коридором, вiдчинив невеликi, обклеенi шпалерою дверi до iдальнi й, майже не дивлячись туди, сказав до надмiру гамiрного товариства:

– Прошу вас, не галасуйте так. У мене гiсть. Зважте на це хоч трохи.

Простуючи до своеi кiмнати й чуючи, що гамiр не стихае, вiн на мить зупинився, хотiв був знов пiти туди, але передумав i повернувся до своеi кiмнати. Край вiкна там стояв юнак рокiв вiсiмнадцяти й дивився вниз у двiр.

– Уже спокiйнiше, – сказав вiн, коли ввiйшов Рензе, й пiдвiв до нього свiй довгий нiс i глибоко посадженi очi.

– Де там спокiйнiше, – промовив Рензе й зробив ковток iз пивноi пляшки, що стояла на столi. – Спокiйно тут узагалi не бувае. Доведеться тобi, хлопче, звикати.



Я стомився, я повинен спробувати виспатись i вiдпочити, а то менi кiнець, хоч з якого боку поглянь. Скiльки зусиль, щоб себе зберегти! Стiльки сили не потрiбно навiть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.



Уся аргументацiя загалом: я втратив себе у Ф.



Рензе, студент, сидiв у своiй невеличкiй кiмнатцi в заiздi й готувався до лекцiй. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.

Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так i буде?

Авжеж, я можу зробити такий висновок, менi вже майже тридцять один рiк, Ф. знаю близько двох рокiв, отож мушу вже складати собi звiт у всьому. А крiм того, я тут живу так, що не забув би Ф., навiть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманiтнiсть, розмiренiсть, затишок i несамостiйнiсть мого способу життя чiпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крiм того, у мене глибша, нiж звичайно бувае, схильнiсть до затишного й несамостiйного життя, отож усе шкiдливе знаходить опору ще й у менi самому. Нарештi я ж бо також старiю, перемiни даються менi чимдалi важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадiйно; менi доведеться роками животiти на свою платню, стаючи все сумнiшим i самотнiшим, допоки взагалi стане сили триматись.

Але ж ти бажав собi такого життя?

Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б менi надiйну опору з усiх поглядiв – щодо суспiльства, дружини, творчостi, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостiйностi, бо як чоловiковi одруженому менi не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кiнця неодруженим я не зможу.

Але ж ти мiг би одружитись?

Тодi я не мiг одружитись, усе в менi протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу – я гадав, що шлюб iй зашкодить. Мабуть, я мав рацiю; але парубкування за нинiшнiх моiх умов цю роботу занапастило. Я цiлий рiк не писав, я й далi не можу писати, у головi одна тiльки думка, i вона мене пожирае. Усього цього я тодi передбачити не мiг. А втiм, при моiй несамостiйностi, яка дiстае поживу навiть вiд такого способу життя, я до всього пiдступаю нерiшуче й нi з чим не можу впоратися одразу. Так було й тут.

Чому ти втрачаеш надiю все ж таки домогтися Ф.?

Я йшов уже на будь-якi приниження перед самим собою. Якось у Тiргартенi я промовив: «Скажи “так”, навiть коли вважаеш, що твого почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракуе, воно взагалi достатньо мiцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоiли характернi особливостi моеi натури, страх перед якими я навiяв iй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я достатньо тебе кохаю, щоб звiльнити вiд усього, що може тебе тривожити. Я зроблюся iншою людиною». Тепер, коли все мае стати зрозумiлим, я можу визнати, що навiть у хвилини найщирiших наших взаемин у мене нерiдко виникали пiдозри й пiдтвердженi дрiбницями побоювання, що Ф. кохае мене не дуже, не всiею душею, як вона здатна кохати. Це усвiдомила – щоправда, не без моеi допомоги – й Ф. Боюся навiть, що пiсля двох моiх останнiх вiзитiв вона вiдчувае до мене певну вiдразу, хоч на позiр ми одне з одним привiтнi, звертаемось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останнiй спогад, що залишився в мене про неi, – геть ворожа гримаса, яку вона зробила, коли у неi вдома в передпокоi я, не вдовольнившись поцiлунком крiзь рукавичку, рвучко розстебнув ii й поцiлував руку. Але тепер вона, хоч обiцяла й далi старанно пiдтримувати листування, не вiдповiла на два моi листи, тiльки в телеграмах обiцяла написати, але знов не додержала обiцянки, ба навiть не вiдповiла моiй матерi. Нема сумнiву, отже, що все це безнадiйно.

А втiм, нiколи не можна цього стверджувати. Хiба колишня твоя поведiнка, з погляду Ф., не здавалася також безнадiйною?

Та це було щось iнше. Я завжди, навiть коли влiтку ми прощалися нiбито востанне, вiдверто освiдчувався iй у коханнi; я нiколи так жорстоко не мовчав; моя поведiнка мала своi причини, якi можна було якщо не визнавати, то принаймнi обговорювати. У Ф. тiльки одна причина: цiлком недостатне кохання. І все ж таки це правда, я мiг почекати. Але чекати з подвiйною безнадiею я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче вiддаляеться вiд мене, а по-друге, я все бiльше втрачаю здатнiсть якось себе порятувати. Це був би найбiльший ризик, на який я пiшов би, незважаючи на те – чи саме через те, – що це найкраще вiдповiдало б найгiршим моiм рисам. «Нiколи не знаеш, що станеться», – не аргумент проти нестерпностi тоi чи тоi з нинiшнiх обставин.

То що ж ти робитимеш?

Виiду з Праги. Перед лицем цiеi найбiльшоi з людських втрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнiшого засобу, який я тiльки маю.

Покинеш службу?

Служба, як я вже згадував вище, i е частиною тiеi нестерпностi. Надiйнiсть, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль – адже це, по сутi, тi речi, якi менi, неодруженому, нi до чого i якi обертаються на муки.

То що ж ти робитимеш?

Я мiг би одразу вiдповiсти на всi такi запитання, заявивши: менi нема чим ризикувати, кожен день i кожен найменший успiх – це дарунок долi, все, що я роблю, буде добре. Але я можу вiдповiсти й точнiше: як австрiйський юрист, ким я насправдi зовсiм не е, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого я мiг би тут досягти, я в своiй ситуацii вже маю i все ж не можу ним скористатися. На той випадок, вже сам собою, втiм, цiлком неможливий, якби зi своеi юридичноi пiдготовки я надумав дiстати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двое мiст – Прагу, з якоi я мушу виiхати, й Вiдень, який я ненавиджу i в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться iхати за межi Австрii i, позаяк я не маю хисту до мов i погано впоруюсь як iз фiзичною, так i з комерцiйною роботою, iхати – принаймнi на перших порах – до Нiмеччини, а там до Берлiна, де найбiльше можливостей протриматись.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/franc-kafka/schodenniki-1913-1923-rr/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Нiмецькою це iм’я пишеться Friede.




2


Сьогоднi було дуже мило (чеськ.).




3


Драма Поля Клоделя.




4


Старша сестра Кафки. «Лиха невиннiсть» – роман Оскара Баума.




5


Чеський письменник, iсторик.




6


Роберт Музiль, письменник.