Книга - Ворог народу

Ворог народу
Генрiк Ібсен


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Генрiк Ібсен (1828–1906) – норвезький письменник, творчiсть якого набула свiтового значення. Своi п’еси автор створював у Нiмеччинi й Італii. Персонажi Ібсена, загнанi в жорсткi рамки сюжету, завжди були живими.

П’еса «Ворог народу» була написана 1882 року, але ii сюжет i героi актуальнi й у наш час.

Лiкар мiсцевого курорту – iдеалiст, який занурений у свою справу й абсолютно не звертае уваги на те, якi iнтриги плете його оточення. Проте одного разу вiн виявляе, що на iх курорт надходить заражена вода. Лiкар Стокман вирiшуе через мiсцеву газету надати розголосу цiй обставинi й примусити владу курорту змiнити ситуацiю. Ось тут-то все i почалося…

До збiрки також увiйшла п’еса «Пiдпори громадянства».

Ранiше у видавництвi «Фолiо» вийшли друком збiрки Г. Ібсена «Пер Гiнт», «Ляльковий будиночок» i «Росмерсгольм».





Генрiк Ібсен

Ворог народу



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Веронiки Гладкоi, Катерини Корякiноi

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Ворог народу

Комедiя на 5 дiй




ДІЙОВІ ОСОБИ

Лiкар Томас Стокман – курортний лiкар

Фру Стокман – його дружина

Петра – iхня донька, учителька

Ейлiф, Мартен – iхнi сини

Петер Стокман – старший брат лiкаря, бурмiстр, начальник полiцii, голова Курортноi управи тощо

Мартен Кийл – названий батько Фру Стокман, власник чинбарнi[1 - Кустарне пiдприемство (майстерня) для чинення, обробки шкiри (прим. ред.).]

Говстад – редактор «Народного Вiсника»

Бiлiнг – працiвник газети

Капiтан Горстер

Друкар Аслаксен

Люди на сходi, чоловiки всякого стану, кiлька жiнок i юрба школярiв. Дiя вiдбуваеться в приморському мiстi, у пiвденнiй Норвегii.




Дiя перша


Вечiр. Вiтальня в будинку лiкаря. Не багато, але гарно прибрана й мебльована кiмната. У боковiй стiнi праворуч – двое дверей. Першi дверi до кабiнету лiкаря, а другi – до передпокою. На протилежнiй стiнi навпроти дверей до передпокою дверi до iнших кiмнат. Посеред стiни – грубка. Ближче до авансцени – канапа, над нею – люстро. Перед канапою – овальний стiл, застелений килимом. На столi горить пiд абажуром лампа. У глибинi сцени вiдчиненi дверi до iдальнi. Видно накритий стiл, посеред столу – лампа. Бiлiнг iз серветкою за комiром сидить за столом, Фру Стокман стоiть i простягае йому тарiль з великим кавалком ростбiфа. За столом бiльше нiкого нема. Посуд на столi розкиданий без ладу, як бувае пiсля того, як скiнчили iсти.



Фру Стокман. Ви спiзнились на цiлу годину, пане Бiлiнгу, i тепер вам доведеться задовольнитись холодним м’ясом.

Бiлiнг. Чудове м’ясо, смачне просто надзвичайно!

Фру Стокман. Ви знаете, як точно Стокман дотримуеться певних годин для iжi.

Бiлiнг. А для мене це не мае значiння. Менi навiть здаеться все смачнiше, коли я сиджу отак i iм зовсiм один, i нiхто менi не заважае.

Фру Стокман. Так, так, якщо вiд цього вам здаеться смачнiше, то… (Дослухаеться). А от, мабуть, i Говстад також.

Бiлiнг. Може бути.

Заходить бурмiстр Стокман. Вiн у пальтi, форменому кашкетi й iз палицею.

Бурмiстр. Добридень.

Фру Стокман(заходить до вiтальнi). А, доброго здоров’я? Це ви! Дуже приемно, що ви зазирнули до нас.

Бурмiстр. Ішов повз вас i… (кинувши погляд у iдальню). Але у вас, я бачу, гостi.

Фру Стокман(трохи знiяковiвши). Нi, зовсiм нi. Це випадково. (Поквапливо). Може ви зайдете туди й також з’iсте кавалочок?

Бурмiстр. Я? Нi, дуже вдячний. Гаряча страва увечерi! Нехай бог боронить!.. це не для мого шлунку.

Фру Стокман. Ну, один раз…

Бурмiстр. Нi, нi, дякую! Я не зраджу свого чайку з бутербродом. Зрештою, воно здоровiше так, так i… ощаднiше.

Фру Стокман(усмiхаючись). Не думайте, будь ласка, що ми з Томасом якiсь марнотрати.

Бурмiстр. Ви, братова, нi. Я собi цього i в голову не кладу. (Показуе на кабiнет лiкаря). Його, мабуть, нема дома?

Фру Стокман. Нi, вийшов iз хлопцями трохи проходитись, поiвши.

Бурмiстр. Думають, що це добре для здоров’я? (Прислухаеться). А ось i вiн!..

Фру Стокман. Нi, це не вiн. (Стукають у дверi). Прошу. (З передпокою входить редактор Говстад).

Фру Стокман. А, це пан Говстад, що?..

Говстад. Прошу вибачити. Мене затримали в друкарнi. Добрий вечiр, пане бурмiстре.

Бурмiстр(вiтаеться холодно). Пан редактор. У справi, мабуть?

Говстад. Почасти. Дещо мусить пройти в газетi.

Бурмiстр. Можу собi це уявити. Мiй брат, кажуть, надто ретельний працiвник «Народного Вiсника».

Говстад. Так, вiн iнодi дозволяе собi написати у «Вiснику», якщо йому треба сказати правдиве слово про те чи про те.

Фру Стокман(до Говстада). Може, зайдете?.. (Показуе на iдальню).

Бурмiстр. Та нi, я зовсiм не закидаю йому, що вiн пише для такого кола читачiв, де можна сподiватись знайти вiдгук. А крiм того, я особисто не маю нi найменшоi пiдстави почувати якусь неприязнь до вашоi газети, пане Говстаде.

Говстад. Менi здавалось би, що так.

Бурмiстр. Проте загалом у нашому мiстi пануе прекрасний дух толерантностi… справжнiй здоровий громадянський дух. Видима рiч, це через те, що всiх нас еднае одна велика спiльна справа – справа, що однаково високою мiрою торкаеться всiх добродумних громадян.

Говстад. Водолiкарня, так?

Бурмiстр. Якраз вона. Наша велика, нова, розкiшна водолiкарня. Зачекайте! Вона стане головною життьовою умовою для мiста. Немае сумнiву!

Фру Стокман. Те саме каже й Томас.

Бурмiстр. Яке, справдi, надзвичайне пiднесення в наших мiсцях уже за цi два роки! У людей завелися грошi, почалося життя, рух. Будiвлi та земельнi дiлянки йдуть у грошi щодня.

Говстад. Безробiття меншае.

Бурмiстр. Так, i це також. Тягар опiки над бiдарями, що лежав на заможних класах, став далеко легший, i далi чимраз легшатиме – якщо тiльки цей рiк випаде справдi добре полiття й прибуде багато приiжджих, багато хворих, що рознесуть славу про наш курорт.

Говстад. Я чув, що е чималi надii на це.

Бурмiстр. Авжеж, уже можна помiтити дуже сприятливi ознаки. Щодня приходять запити про примiщення тощо.

Говстад. Ого, то виходить, що стаття лiкаря саме на часi.

Бурмiстр. Вiн знов щось написав?

Говстад. Нi, вiн писав зимою. Вiн рекомендуе курорт i спиняеться на сприятливих гiгiенiчних обставинах тутешньоi мiсцевостi. Але тодi я затримав ii.

Бурмiстр. Так? Мабуть, якась перешкода?

Говстад. Нi, нi, нiчого подiбного. Я тiльки подумав, що краще почекати до кiнця весни, коли люди починають думати про те, як i де вiдпочити влiтку.

Бурмiстр. Дуже розумно. Надзвичайно розумно, пане Говстаде.

Фру Стокман. Коли справа йде за курорт, то Томас стае справдi невтомний.

Бурмiстр. Ну, на те вiн тут служить за лiкаря.

Говстад. Звiсно, а до того ще вiн же перший i утворив його.

Бурмiстр. Вiн? Он як! Та й менi не раз доводилось чути, що деякi люди такоi самоi думки. Проте я все-таки гадав би, що й менi належить скромна частина участi в цьому пiдприемствi.

Фру Стокман. Томас це завжди говорить.

Говстад. Хто ж може це заперечувати, пане бурмiстре? Ви пустили в рух усе дiло й провели його в життя. Це ми всi знаемо. Я хотiв тiльки сказати, що перша iдея йшла вiд лiкаря.

Бурмiстр. Так, щодо iдеi, то iх колись було чимало в мого брата, на жаль. Але щоб пустити будь-що в дiло, потрiбнi люди iншого гатунку, пане Говстаде, я гадав би, що тут, у цьому домi, принаймнi…

Фру Стокман. Але, милий брате…

Говстад. Як може пан бурмiстр?..

Фру Стокман. Ходiть но попоiжте чого-небудь, пане Говстаде, а тим часом i мiй чоловiк надiйде.

Говстад. Дякую. Хiба маленький шматочок. (Іде до iдальнi).

Бурмiстр. Дивна рiч!.. Цi люди з селян нiяк не можуть позбутись своеi нетактовностi.

Фру Стокман. Ну, чи варто звертати на це увагу? Хiба ви не можете подiлити з Томасом цю честь по-братерському.

Бурмiстр. Здавалось би, що так, але видимо не кожен погоджуеться на це.

Фру Стокман. Ну, що там казати? Ви з Томасом надзвичайно сходитесь у всьому. (Прислухаеться). А ось i вiн. (Іде й вiдчиняе дверi до передпокою).

Лiкар Стокман(зi смiхом i галасом). Дивись, ось тобi гiсть, Катрiн. Хiба не приемно? Ну? Прошу, капiтане Горстер, вiшайте свое пальто. Що? Без пальта?.. Так?.. Подумай, Катрiн, я забрав його на вулицi… йти не хотiв.



Горстер заходить i вiтаеться з господинею.



Лiкар Стокман(на порозi). Заходьте ж, хлопцi. Що ти думаеш? Знову голоднi. Ходiть сюди, капiтане Горстере, покуштуйте зараз ростбiфа… (Тягне Горстера до iдальнi. Ейлiф i Мартен iдуть також туди).

Фру Стокман. Томасе, чи ж ти не бачиш?

Лiкар Стокман(обертаеться на порозi). А, це ти, Петере! (Пiдходить i простягае йому руку). Дуже, дуже приемно!

Бурмiстр. На жаль, менi треба за хвилину йти…

Лiкар Стокман. Дурницi. Зараз подадуть на стiл пунш. Ти не забула за пунш, Катрiн?

Фру Стокман. Ну, звiсно, нi. Вода вже й кипить. (Виходить до iдальнi).

Бурмiстр. І пунш також?

Лiкар Стокман. Ти тiльки сiдай, i тодi побачиш, як у нас буде добре.

Бурмiстр. Дякую. Я нiколи не беру участи нi в яких бенкетах iз пуншем.

Лiкар Стокман. Та це ж зовсiм i не бенкет.

Бурмiстр. Менi здаеться, проте… (Дивиться у iдальню). Навiть дивно, як вони можуть проглинути стiльки iжi.

Лiкар Стокман(потирае руки). Так, а хiба не втiшно дивитись, як молодь iсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, iм треба iсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повиннi будуть пiдбивати запарку майбутнього, Петере.

Бурмiстр. А дозволь тебе запитати, що це iм доведеться пiдбивати, як ти висловлюешся?

Лiкар Стокман. Ну, про це ти дiзнаешся вiд молодi… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двое таких старих чирякiв, як ми з тобою…

Бурмiстр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…

Лiкар Стокман. А ти, Петере, не розумiй усього буквально. Повинен тобi сказати, що на душi менi так приемно, так радiсно! Серед цього життя, що пускае новi паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудовi часи, коли ми живем! Навколо нас здiймаеться неначе новий свiт!

Бурмiстр. Невже тобi так справдi здаеться?

Лiкар Стокман. Ти, звiсно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти цiле свое життя прожив тут, через те й вражiння в тебе слабше. А я перебув усi цi довгi роки на пiвночi, у своему глухому кутку, де я майже не бачив чужого обличчя, не чув живого слова – отже, на мене тут усе впливае так, нiби я перенiсся до центра багатолюдного свiтового мiста.

Бурмiстр. Гм… Свiтового мiста…

Лiкар Стокман. Я добре знаю, що проти багатьох iнших мiсць тутешнi обставини мiзернi. Але тут життя, надii на майбутне, сила-силенна завдань, що задля них варто працювати й варто змагатись. А це головне. (Кричить). Катрiн, листоношi не було?

Фру Стокман(з iдальнi). Нi, не було нiкого.

Лiкар Стокман. І до цього всього – чималий заробiток, Петере. Коли поживеш надголодь, як ото ми жили, то навчишся цiнувати й це.

Бурмiстр. Боже мiй!

Лiкар Стокман. Ти ж не можеш зрозумiти, що там, на пiвночi, нам доводилось дуже скрутно. А тепер можемо жити нiби якiсь лорди. Сьогоднi, примiром, у нас був на обiд ростбiф, i на вечерю його лишилось. Хочеш покуштувати кавалочок? Може, хоч показати тобi?

Бурмiстр. Нi, нi, у жодному разi!

Лiкар Стокман. Ну, тодi йди сюди. Бачиш, ми купили килима на стiл.

Бурмiстр. Еге, я вже помiтив його.

Лiкар Стокман. І ковпака на лампу бачиш? На все це заощадила грошi Катрiн. Кiмната зразу стала затишнiша, тобi не здаеться? Стань ось тут… нi, нi, не так. Сюди… бачиш, коли таке густе свiтло падае… Справдi, менi здаеться, що все дуже елегантно. Що ти скажеш?

Бурмiстр. Так, коли людина може дозволити собi подiбнi розкошi…

Лiкар Стокман. Авжеж, тепер я можу собi це дозволити. Катрiн каже, що я заробляю майже стiльки, скiльки нам треба.

Бурмiстр. Майже!.. Так!..

Лiкар Стокман. Але ж людина науки може дозволити собi. Я певен, що звичайний амтман[2 - У Нiмеччинi та Щвейцарii начальник округу (прим. ред.).] проживае на рiк куди бiльше за мене.

Бурмiстр. Цiлком вiрю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магiстрату.

Лiкар Стокман. Вiзьмiм звичайного комерсанта. Такi люди витрачають далеко бiльше за мене.

Бурмiстр. Авжеж, так уже воно ведеться.

Лiкар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нiчого не витрачаю на непотрiбне, Петере. Але я не думаю, що я мушу вiдмовляти собi втiхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидiв так довго далеко вiд життя, i тепер почуваю справжню потребу бути в товариствi молодих бадьорих, людей, веселих, вiльних у своiх думках, охочих працювати. І всi вони такi, отi, що там сидять i iдять собi на здоров’я. Менi хотiлось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.

Бурмiстр. А, я забув: Говстад сказав менi, що хоче надрукувати тепер твою статтю.

Лiкар Стокман. Мою статтю?

Бурмiстр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.

Лiкар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати ii.

Бурмiстр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушнiший час для неi.

Лiкар Стокман. Так, ти, може, й маеш рацiю. У звичайних обставинах. (Ходить по кiмнатi).

Бурмiстр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперiшнiх обставинах?

Лiкар Стокман(спиняеться). Петере, даю слово, що не можу нiчого сказати тобi цiеi хвилини, i взагалi сьогоднi не можу. У теперiшнiх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нiчогiсiнько. Дуже можливо, що це тiльки моя уява.

Бурмiстр. Повинен признатись, що твоi слова звучать дуже загадково. Хiба е щось таке, що може трапитись i про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортноi Управи…

Лiкар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.

Бурмiстр. Боронь Боже! Я зовсiм не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тiльки я рiшуче наполягаю на тому, щоб усi заходи обмiрковувати й переводити в життя дiловим шляхом i через призначених на це офiцiйних осiб. Я не можу дозволити нiяких манiвцiв i пiдходiв iз заднього ходу.

Лiкар Стокман. А що, я вживаю таких заходiв?

Бурмiстр. У будь-якому разi ти маеш вроджений нахил iти своiм власним шляхом. У добре впорядженому суспiльствi це майже така сама недозволенна рiч. Окремi особи мусять коритися цiлому суспiльству, або, правильнiше сказати, коритися владi, що стоiть на вартi його добробуту.

Лiкар Стокман. Дуже може бути. Але менi що до цього?

Бурмiстр. Це те, чого ти, мiй любий Томасе, нiколи не хотiв розумiти. Але стережись: чи рано, чи пiзно, а тобi доведеться колись розплачуватись за це. Я тобi кажу це тепер. Прощай!

Лiкар Стокман. Та ти що, збожеволiв!.. Ти зовсiм не туди влучив.

Бурмiстр. Зо мною цього не трапляеться. А крiм того, я дуже просив би тебе вiдзводити мене вiд… (Уклоняеться в бiк iдальнi). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).

Фру Стокман(заходить до вiтальнi). Пiшов?

Лiкар Стокман. Пiшов, уяви собi, i зовсiм оскаженiвши.

Фру Стокман. Але, милий Томасе, що ти йому знову зробив?

Лiкар Стокман. Та нiчогiсiнько! Не може ж вiн вимагати, щоб я дав йому звiт передчасно.

Фру Стокман. А який ти йому звiт повинен дати?

Лiкар Стокман. Гм… це вже, нехай буде тим часом моя справа, Катрiн. Але дивно, чому це й досi немае листоношi?



Говстад, Бiлiнг й Горстер пiдводяться з-за столу й переходять до вiтальнi. Трохи згодом виходять також Ейлiф i Мартен.



Бiлiнг(потягуючись). Щоб я так жив, але пiсля такоi вечерi почуваеш себе новою людиною.

Говстад. А бурмiстр у не дуже приемному настроi сьогоднi?

Лiкар Стокман. Це вiд шлунку. Вiн у нього кепсько травить.

Говстад. А надто кепсько травить вiн нас та «Народний Вiсник».

Фру Стокман. А менi здалося, що у вас iз ним непоганi стосунки.

Говстад. Так, але це тiльки замирення.

Бiлiнг. Якраз це слово визначае цiлком становище.

Лiкар Стокман. Не забувайте, що бiдолашний Петерт самотня людина. Вiн не мае родинного вогнища, де вiн почував би себе тепло й затишно. Тiльки справи, самi справи. А до того ще ця клята, рiденька, чайна водичка, що вiн ii вливае в себе весь час. Ну, хлопцi, присувайте стiльцi до столу. Катрiн, нам дадуть сюди пуншу?

Фру Стокман(iде до iдальнi). Зараз несу.

Лiкар Стокман. Сiдайте до мене сюди на канапу, капiтане Горстере. Такий рiдкий гiсть, як ви… Прошу, присувайтесь, друзi моi.



Чоловiки сiдають коло столу. Фру Стокман приносить тацю, де стоiть спиртiвка, склянки, карафи й iнше начиння.



Фру Стокман. Ну, ось вам. Це арак, це ром, а ось коньяк. Нехай кожен сам себе частуе.

Лiкар Стокман(бере склянку). Це ми будемо самi. (Приготовляють пунш). А цигари? Ейлiфе, ти, здаеться, знаеш, де стоiть скринька. А ти, Мартене, принеси мою люльку. (Хлопцi заходять до кiмнати праворуч). Я пiдозрюю, що Ейлiф часом бере в мене цигари, але вдаю, що нiчого не бачу. (Кричить). І мою ярмулку, Мартене. Катрiн, може ти скажеш йому, де я поклав ii? А, вiн уже знайшов. (Хлопцi приносять усе, що iм загадано). Прошу, друзi моi… А я, знаете, не хочу зрадити своеi люлечки. Оця сама чимало поiздила зо мною в негоди й хуртовини там на пiвночi.. (Цокаеться). Будьте здоровi! Проте, далеко приемнiше посидiти так спокiйно й затишно!..

Фру Стокман(сидить i плете). Незабаром виряджаетесь, капiтане Горстере?

Капiтан Горстер. Авжеж, того тижня, сподiваюсь, усе буде готове.

Фру Стокман. В Америку?

Капiтан Горстер. Так, мабуть.

Бiлiнг. Виходить, ви не вiзьмете участi у виборах нового голови?

Капiтан Горстер. А хiба мають бути новi вибори?

Бiлiнг. Ви навiть не знаете?

Капiтан Горстер. Я не втручаюсь у такi справи.

Бiлiнг. Але ж ви цiкавитесь громадськими справами?

Капiтан Горстер. Нi, я не розумiюся на них.

Бiлiнг. Однаково. У будь-якому разi в голосуваннi повинен брати участь кожний.

Капiтан Горстер. Навiть i тi, хто не може мати своеi думки? Навiть i тi?

Бiлiнг. Не мати своеi думки? Що ви хочете цим сказати? Суспiльство – те саме, що й судно. Стерном повинен керувати кожний.

Капiтан Горстер. На суходолi може це й добре, але на морi – нi до чого.

Говстад. Дивно! Бiльшiсть морякiв так мало цiкавляться тим, що робиться на суходолi.

Бiлiнг. Просто надзвичайно.

Лiкар Стокман. Моряки, як тi перелiтнi птахи. Вони почувають себе однаково вдома i на пiвднi, i на пiвночi. А нам, не таким як вони, доводиться через те бути ще енергiйнiшими, пане Говстаде. Що сьогоднi у «Вiснику» е що-небудь таке загально корисне?

Говстад. Про мiськi справи – нiчого. Завтра я хочу розмiстити вашу статтю.

Лiкар Стокман. А, чорт, цю статтю. Слухайте но, може, б ви зачекали з нею?

Говстад. Зачекати? А саме й мiсце е, i, як менi здаеться, тепер саме вона на часi.

Лiкар Стокман. Так, так. Може ви й маете слушнiсть. А проте трошечки зачекайте. Я потiм усе вам поясню.



З передпокою входить Петра. Вона в капелюсi, у пальтi, i пiд пахвою тримае зшитки.



Петра. Добрий вечiр.

Лiкар Стокман. Добрий вечiр, Петро, це ти?



Усi присутнi вiтаються. Петра кладе своi книжки й усi речi на стiлець коло дверей.



Петра. От, сидять собi, й тiшаться, а я бiгаю й працюю.

Лiкар Стокман. Ну, iди й тiшся й ти з нами.

Бiлiнг. Виполоскати вам склянку?

Петра. Дякую, я краще сама. Ви занадто енергiйно це робите. Тату, у мене лист тобi е. (Іде до стiльця, де лежать ii речi).

Лiкар Стокман. Лист? Вiд кого?

Петра(шукае в пальтi, у кишенi). Я взяла його в листоношi, коли виходила з дому.

Лiкар Стокман(пiдводиться й пiдходить до неi). І ти зараз тiльки оце несеш його менi?

Петра. Менi, далебi, нiколи було знову бiгти нагору. Будь ласка, ось вiн.

Лiкар Стокман. Дай подивитися, дай, моя дитино. (Дивиться на адресу). Так, цiлком так.

Фру Стокман. Це той, що ти на нього так чекав, Томасе?

Лiкар Стокман. Еге, той самий. Менi треба пройти до себе. Де менi взяти свiчку, Катрiн? У моiй кiмнатi знову нема лампи?

Фру Стокман. Лампа стоiть i горить на твоему письмовому столi.

Лiкар Стокман. Ну, добре! – прошу вибачити, я на хвилину. (Виходить у кiмнату праворуч).

Петра. Що це може бути, мамо?

Фру Стокман. Не знаю. Останнiми днями вiн часто питав про листоношу.

Бiлiнг. Може якийсь пацiент з iншого мiста?

Петра. Бiдний тато, у нього незабаром буде мало роботи. (Мие собi склянку). А це, мабуть, смачне!

Говстад. У вас була сьогоднi лекцiя також i у вечiрнiй школi?

Петра(надпиваючи зi склянки). Двi години.

Говстад. А вранцi чотири години в Інститутi?

Петра(сiдае коло дверей). П’ять годин.

Говстад. А ввечерi ще мусите виправляти зшитки?

Петра. Еге. Он лежить iх цiла купа.

Капiтан Горстер. У вас також, я бачу, роботи по вуха?

Петра. Авжеж, але це добре! Така потiм приемна втома.

Бiлiнг. Вам подобаеться?

Петра. Атож. І спиться так добре.

Мартен. Ти, мабуть, багато нагрiшила, Петро?

Петра. Нагрiшила?

Мартен. Авжеж, коли ти так багато працюеш. Пан Рерлюнд каже, що праця – це е кара за нашi грiхи.

Ейлiф. Який же ти дурень, коли вiриш таким речам.

Фру Стокман. Тихше, тихше, Ейлiфе.

Бiлiнг(смiеться). Це чудово!

Говстад. А ви не хотiли б багато працювати, Мартене?

Мартен. Не хотiв би.

Говстад. Ким би ви хотiли бути в життi?

Мартен. Найкраще бути вiкiнгом.

Ейлiф. Але тодi ти мусiв би стати поганином?

Мартен. То що? І став би поганином.

Бiлiнг. Я з тобою цiлком згоден, Мартене. Я те саме кажу.

Фру Стокман(кивае до нього). Ну, ви цього, звiсно, не кажете, пане Бiлiнгу?

Бiлiнг. Щоб я так жив. Я поганин, i пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усi ми станемо поганами.

Мартен. І тодi можна буде робити все, що захочемо?

Бiлiнг. Ну, бач, Мартене…

Фру Стокман. Хлопцi, iдiть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?

Ейлiф. Я ще мiг би на годину лишитись.

Фру Стокман. Нi, ти також. Ідiть обидва.



Хлопцi прощаються й виходять у кiмнату лiворуч.



Говстад. Ви гадаете, що хлопцям не варто слухати таких речей?

Фру Стокман. Не знаю. Менi це не подобаеться.

Петра. Але ж, мамо, менi здаеться, що це просто дико з твого боку.

Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тiльки менi не подобаеться. Принаймнi, не в мене вдома.

Петра. І вдома, i в школi стiльки неправди. Удома треба мовчати, а в школi – брехати дiтям.

Капiтан Горстер. Ви примушенi брехати?

Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити iх багато дечого такого, у що самi ми не вiримо.

Бiлiнг. Так, це безперечно.

Петра. Коли б я мала засоби, то я вiдкрила б свою власну школу, i в мене все було б iнакше.

Бiлiнг. Та що там засоби…

Капiтан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справдi про це думаете, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоiть майже порожнiй. У нижньому поверсi дуже велика iдальня…

Петра(смiеться). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нiчого не вийде.

Говстад. О, нi! Фрекен Петра, я гадаю, ймовiрнiше, перейде до нас, до тих, що працюють у газетi. А, до речi, чи встигли ви переглянути те англiйське оповiдання, що ви обiцяли перекласти для нас?

Петра. Ще нi, але ви отримаете його, коли треба.



Лiкар Стокман виходить зi своеi кiмнати з розкритим листом у руках.



Лiкар Стокман(розмахуючи листом). Ну, можете менi повiрити, коли я скажу, що в нас у мiстi буде новина.

Бiлiнг. Новина?

Фру Стокман. Яка це новина?

Лiкар Стокман. Видатне вiдкриття, Катрiн.

Говстад. Вiдкриття?

Фру Стокман. І ти його зробив?

Лiкар Стокман(ходить по кiмнатi). Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, i кричать, що це все вигадки божевiльноi й безглуздоi людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й мiркуемо часом, як справжнi слiпi кроти.

Говстад. Що ви цим хочете сказати, пане лiкарю?

Лiкар Стокман. Здаеться, усi ми тоi думки, що наше мiсто – дуже здорова мiсцевiсть?

Говстад. Так, це вiдома рiч.

Лiкар Стокман. Навiть надзвичайно здорове мiсце – таке, що його цiлком щиро можна рекомендувати й хворим, i здоровим людям.

Фру Стокман. Але, любий Томасе…

Лiкар Стокман. Ми так i рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав i у «Народному Вiснику», i у брошурах.

Говстад. Авжеж. Ну й що?

Лiкар Стокман. Цю водолiкарню називають головною артерiею мiста, його життевим нервом, i бiс його знае, як ще.

Бiлiнг. Трiпотливим серцем мiста, в урочисту хвилину дозволив я собi…

Лiкар Стокман. Авжеж, i ще всяково. А чи знаете ви, що направду являе собою ця величезна, розкiшна, розхвалена лiкарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаете?

Говстад. Нi, що ж вона таке?

Фру Стокман. Що ж вона?

Лiкар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.

Петра. Тату!

Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?

Говстад. Але, пане лiкарю…

Бiлiнг. Зовсiм неймовiрно!

Лiкар Стокман. Водолiкарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякае у воду, що йде по водогiнних трубах до будiвлi, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякае i в море.

Капiтан Горстер. Там, де морськi купальнi?

Лiкар Стокман. Еге, саме там!

Говстад. Але звiдки ви це все знаете, що говорите з такою певнiстю, пане лiкарю?

Лiкар Стокман. Я дослiдив усi умови так старанно й так совiсно, як тiльки можна собi уявити. У мене давно вже зароiлись такi пiдозрiння. Торiк у нас були з’явились надзвичайнi хвороби серед курортникiв – i тиф, i гастрит.

Фру Стокман. Так, так, були й такi.

Лiкар Стокман. Ми тодi думали, що гостi привезли з собою заразу. Але потiм, зимою, я прийшов до iншоi думки й заходився дослiджувати воду, скiльки це було можливо.

Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!

Лiкар Стокман. Еге, можу сказати, Катрiн, що я справдi попрацював таки. Але менi бракувало потрiбного приладдя, i я послав зразки i питноi, i морськоi води до унiверситету, щоб мати хiмiчний аналiз.

Говстад. І оце ви його отримали?

Лiкар Стокман(показуе лист). Ось вiн. Констатовано присутнiсть у водi гнилявих речовин i бактерiй у величезнiй кiлькостi. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю i якщо всередину вживати, i зовнi.

Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дiйшов цього!

Лiкар Стокман. Еге, ти цiлком справедливо це можеш сказати.

Говстад. Що ж ви тепер маете робити, пане лiкарю?

Лiкар Стокман. Рятувати, видима рiч.

Говстад. То це ще можливо?

Лiкар Стокман. Треба. А нi – то водолiкарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немае потреби. Для мене цiлком ясно, що треба зробити.

Фру Стокман. Любий Томасе, i ти все це таiв вiд нас?

Лiкар Стокман. А то як же? Бiгти мiстом i всiм розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевiльний.

Фру Стокман. Але навiть нам тут удома…

Лiкар Стокман. Нi однiй живiй душi. Завтра вже можеш забiгти до борсука…

Фру Стокман. Ну, Томасе…

Лiкар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дiдуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Вiн думае, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один вiн так думае, я вже помiтив це. Ну, тепер добрi люди побачать… Так, побачать… (Ходить i тре руки). І що тодi здiйметься в мiстi, Катрiн! Ти собi й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогiнну сiтку.

Говстад(пiдводиться). Усю водогiнну сiтку?

Лiкар Стокман. Авжеж. Зрозумiло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.

Петра. Отже, ти мав рацiю!

Лiкар Стокман. Еге, ти пам’ятаеш це, Петро? Я iм писав, коли вони заходжувались коло будiвлi. Але тодi нiхто не хотiв i слухати мене. Ну, й покажу ж я iм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповiдь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цiлий тиждень… Я сидiв i чекав тiльки на це. (Показуе на лист). Тепер я ii вiдiшлю. (Іде до себе в кабiнет i вертаеться з паперовим пакунком). Подивiться, аж чотири дрiбно списанi аркушi. Листа прикладено також. Газету, Катрiн. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер вiддай це iй… (тупае ногою)… ну, iй, ну, як ii там, чорт знае. Вiддай дiвчинi, нехай зараз же занесе до бурмiстра.



Фру Стокман бере пакунок i виходить через iдальню.



Петра. Як ти думаеш, тату, що скаже дядько Петер?

Лiкар Стокман. Що вiн скаже? У всякому разi вiн повинен тiльки радiти, що така важлива iстина випливла наверх.

Говстад. Дозвольте менi пустити в «Народному Вiснику» маленьку замiтку про ваше вiдкриття?

Лiкар Стокман. Буду тiльки дуже вдячний.

Говстад. Бажано, щоб люднiсть була поiнформована про це, i що швидше, то краще.

Лiкар Стокман. Безперечно.

Фру Стокман(повертаеться). Вона вже пiшла.

Бiлiнг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в мiстi, пане лiкарю.

Лiкар Стокман(задоволений ходить по кiмнатi). Ну, що там… Власне я нiчого не зробив, тiльки виконав свiй обов’язок. Менi пощастило натрапити на скарб… от i все. Хоч, звiсно…

Бiлiнг. Як ви гадаете, Говстаде, чи не повинно мiсто влаштувати Лiкаровi процесiю з прапорами.

Говстад. У всякому разi я порушу про це мову.

Бiлiнг. А я поговорю з Аслаксеном.

Лiкар Стокман. Нi, любi друзi, покиньте ви це все. Я не хочу нiяких таких вигадок. Коли б Курортнiй Управi спало на думку надбавити менi за це утримання, та й то б я вiдмовився. Катрiн, я кажу тобi, що не взяв би.

Фру Стокман. І цiлком мав би слушнiсть, Томасе.

Петра(пiдiймаючи склянку). За твое здоров’я, тату!

Говстад i Бiлiнг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лiкарю!

Капiтан Горстер(цокаеться з лiкарем). Щоб це принесло вам тiльки радiсть!

Лiкар Стокман. Дякую, дякую, друзi моi… Душею радий… О, як утiшно бути свiдомим, що зробив щось корисне своему рiдному мiсту й своiм землякам. Ура, Катрiн!



Обiймае ii обома руками за шию й крутиться з нею по кiмнатi. Фру Стокман кричить i вiдбиваеться. Смiх, оплески й крики: «Ура!» на честь лiкаря. З дверей висуваються голови хлопчикiв.




Дiя друга


Вiтальня в лiкаря. Дверi до iдальнi зачиненi. Ранок.



Фру Стокман(виходить з iдальнi з нерозкритим листом, iде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, i заглядае). Ти вдома, Томасе?

Лiкар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось е?

Фру Стокман. Лист вiд твого брата. (Простягае йому лист).

Лiкар Стокман. А подивимось. (Розривае конверта й читае). Присланий манускрипт при цьому повертаеться. (Читае невиразно). Гм…

Фру Стокман. Що вiн там пише?

Лiкар Стокман(кладе лист в кишеню). Нiчого, тiльки каже, що зайде сюди десь опiвднi.

Фру Стокман. Ти вже не забудь i нiкуди не йди.

Лiкар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закiнчив усi вранiшнi вiзити.

Фру Стокман. Менi страшенно цiкаво, як вiн до цього поставився?

Лiкар Стокман. Бачиш, йому, звiсно, не може подобатись, що це я, а не вiн зробив це вiдкриття.

Фру Стокман. То значить, i ти цього побоюешся?

Лiкар Стокман. Ну, суттю, вiн, звiсно, буде радий, ти це сама можеш зрозумiти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось iнший, а не вiн зробить щось в iнтересах мiста.

Фру Стокман. Знаеш що, Томасе, будь великодушний i роздiли з ним цю честь вiдкриття. Хiба не може бути так, що це вiн навернув тебе на слiд?

Лiкар Стокман. Менi це, звiсно, однаково, якщо менi пощастить полагодити справу, то…

Старий Мартен Кийл(висувае голову з дверей у передпокiй, допитливо озираеться й промовляе з хитрим виглядом i прихованим смiхом). Це… це правда?

Фру Стокман(iде до нього). Батьку… ви?.

Лiкар Стокман. А… тесть! Здоровi були, здоровi були.

Фру Стокман. Заходьте!

Мартен Кийл. Якщо це правда – увiйду, а нi – пiду собi.

Лiкар Стокман. Та що таке правда?

Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?

Лiкар Стокман. Звiсно, правда. А ви звiдки вже знаете?

Мартен Кийл. Петра забiгала, iдучи до школи.

Лiкар Стокман. Невже забiгала?

Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповiла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього вiд неi не можна сподiватись.

Лiкар Стокман. Як ви це могли навiть подумали?

Мартен Кийл. Нiколи не можна звiряти нi на кого. Обдурять ранiше, нiж здогадаетесь про це. Ну, то це, виходить, правда?

Лiкар Стокман. Розумiеться, правда. Сiдайте ж, тестю. (Показуе йому на канапу). Хiба ж це не справжне щастя для мiста?

Мартен Кийл(намагаеться стримати смiх). Щастя для мiста?

Лiкар Стокман. Що так вчасно я зробив це вiдкриття.

Мартен Кийл(як i перше, стримуючи смiх). Так, так, так. От нiколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зi своiм рiдним братом.

Лiкар Стокман. Штуку?

Фру Стокман. Любий тату…

Мартен Кийл(спираеться руками й пiдборiддям на головку своеi палицi й хитро пiдморгуе до лiкаря). То як же тепер? У водопровiдних трубах з’явилися якiсь звiрi? Так?

Лiкар Стокман. Еге, бактерii.

Мартен Кийл. І iх, отих звiрiв, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!

Лiкар Стокман. Звiсно. Може цiлi сотнi тисяч.

Мартен Кийл. І немае нiкого, хто мiг би бачити iх? Так?

Лiкар Стокман. Нi, iх бачити не можна.

Мартен Кийл(з тихим клекотливим смiхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув вiд вас.

Лiкар Стокман. Як? Що ви думаете?

Мартен Кийл. Тiльки, нiзащо у свiтi ви не переконаете бурмiстра, що це правда.

Лiкар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!

Мартен Кийл. Невже ви гадаете, що вiн може стати божевiльним?

Лiкар Стокман. Я сподiваюсь, що все мiсто стане таке божевiльне.

Мартен Кийл. Усе мiсто – так! Дуже навiть легко. Так iм i треба. Вони розумнiшi за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер i маете! Утнiть iм таки цю штуку, Стокмане.

Лiкар Стокман. Але послухайте но, тестю…

Мартен Кийл. Утнiть штуку, кажу я вам. Якщо вам пощастить, i бурмiстр зi своiми приятелями тикнуться носом у стiну, то я зараз же даю сто корон на бiдних.

Лiкар Стокман. О, це дуже добрий вчинок!*

Мартен Кийл. Я – людина маленька, менi нема звiдки розкидатись грiшми, проте якщо вам пощастить – пiвсотнi корон на бiдних на Рiздво.



З передпокою входить редактор Говстад.



Говстад. Добридень. (Спиняеться). Вибачте.

Лiкар Стокман. Заходьте, заходьте.

Мартен Кийл(знову смiеться). Як, i вiн? І вiн заодно з вами?

Говстад. Що ви хочете сказати?

Лiкар Стокман. А звiсно, заодно.

Мартен Кийл. Як це я зразу не догадався? Звiсно, мусить бути в газетах. А, правда, хитра ви людина, Стокмане. Ну, влаштовуйте, а я пiду.

Лiкар Стокман. Куди ви, тестю? Ще посидьте трохи.

Мартен Кийл. Нi, пiду. А ви гарненько обмiркуйте цю штуку. Побачите, вам це не пошкодить.



Виходить. Фру Стокман проводжае його.



Лiкар Стокман(смiючись). Нi, ви тiльки подумайте, вони, цi старi люди, жодному слову не вiрять щодо водогiнноi сiтки.

Говстад. То ось у якiй справi…

Лiкар Стокман. Так, ми говорили з ним про це. Може, й ви в тiй самiй справi?

Говстад. Еге, я прийшов у тiй самiй справi. Чи знайдеться у вас вiльна хвилина для мене, пане лiкарю?

Лiкар Стокман. Скiльки хочете, мiй любий.

Говстад. Чули ви будь-що вiд бурмiстра?

Лiкар Стокман. Ще нi. Вiн потiм сюди прийде.

Говстад. З учорашнього вечора я знову думав трохи про цю справу.

Лiкар Стокман. І що надумали?

Говстад. Для вас, як лiкаря i людини науки, цей випадок стоiть, так би мовити, сам собою, тобто вам i на думку не спадае, що вiн тiсно пов’язаний з iншим.

Лiкар Стокман. Так? У який же спосiб? Сiдайте, мiй друже. Нi, сюди на канапу.



Говстад сiдае на канапу, а лiкар – у крiсло по другий бiк столу.



Лiкар Стокман. Ну? То ви гадаете?

Говстад. Ви вчора казали, що отруена вода iде з бруду, що в грунтi.

Лiкар Стокман. Абсолютно немае сумнiву, що вона йде з цього зараженого болота в Млиновiй Долинi.

Говстад. Вибачте, лiкарю, але я гадаю, що вона йде зовсiм з iншого болота.

Лiкар Стокман. Яке ж тут ще болото?

Говстад. А те, в якому мерзiе й гние все наше комунальне життя.

Лiкар Стокман. О, хай йому бiс, пане Говстаде, ви он про що.

Говстад. Усi мiськi справи потроху перейшли до рук урядовцiв.

Лiкар Стокман. Ну, не всi ж вони урядовцi.

Говстад. Нi, але тi, що не урядовцi, то у будь-якому разi iхнi приятелi або прибiчники. Усi вони заможнi люди з давнiми, вiдомими в мiстi прiзвищами. І цi пани панують i керують нами.

Лiкар Стокман. Але всi вони справдi здатнi й тямущi люди.

Говстад. А багато вони виявили здатности й розумiння, коли проводили були водогiн там, де вiн тепер?

Лiкар Стокман. Нi, звiсно, це було дуже нерозумно з iхнього боку. Але це виправлять.

Говстад. І ви гадаете, що все пiде спокiйно?

Лiкар Стокман. Чи спокiйно, чи не спокiйно – а мусить пiти.

Говстад. Так, коли до цього вiзьметься преса.

Лiкар Стокман. Не буде потреби, любий мiй. Я певен, що мiй брат…

Говстад. Вибачте, пане лiкарю, але мушу сказати, що хочу взяти це дiло до своiх рук.

Лiкар Стокман. У газетi?

Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вiсник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумiй, що тримають у руках усю владу.

Лiкар Стокман. Але ж ви самi розповiдали, чим це все кiнчилось. Ви ледве не втратили зовсiм газети.

Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… нiде правди дiти. Була небезпека, що якщо тi люди впадуть, то лiкарня може залишитися незакiнченою. Але тепер вона в нас е, i ми можемо обiйтись, без «шляхетних осiб».

Лiкар Стокман. Обiйтись без них можна, але ми багато чим повиннi iм завдячувати.

Говстад. Усе за ними буде визнано, по всiх пунктах. Але публiцист iз демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такоi нагоди. Треба покласти край цiй байцi про непохитнiсть наших керiвникiв, треба викоренити ii, як i всякий iнший забобон.

Лiкар Стокман. Усiм серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!

Говстад. Бурмiстра, тим що вiн вам брат, менi дуже не хотiлось би займати, але ви, мабуть, так само, як i я, вважаете, що правда – найперше.

Лiкар Стокман. Це саме собою зрозумiло… (Несподiвано запалившися). А проте… проте!

Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користi й шанолюбства у мене не бiльше, як у бiльшости людей.

Лiкар Стокман. Любий мiй, кому ж це може спливти на думку?

Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаете. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбiльшу потребу нижчi верстви суспiльства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортае здiбнiсть, знання та почуття власноi гiдности.

Лiкар Стокман. Я розумiю це дуже добре.

Говстад. Так… i мене здаеться, що журналiст бере на себе тяжку вiдповiдальнiсть, коли проминае без уваги якийсь випадок, сприятливий для дiла визволення цих нижчих i пригнiчених верств. Я знаю, у таборi дужих це називають пiдбурюванням i всякими такими назвами. Але нехай вони собi роблять те, що iм подобаеться. Якщо тiльки моя совiсть чиста, то…

Лiкар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мiй пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у дверi). Прошу!



На порозi з передпокою з’являеться друкар Аслаксен. Вiн бiдно, але чисто вдягнений в чорне з бiлою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримае м’якого капелюха.



Аслаксен(уклоняеться). Прошу вибачити, пане лiкарю, що я насмiлився…

Лiкар Стокман(пiдводиться). Так, так. Це ж сам друкар.

Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лiкарю.

Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?

Аслаксен. Нi, я навiть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лiкаря.

Лiкар Стокман. Чим можу вам допомогти?

Аслаксен. Чи правда те, що я чув вiд Бiлiнга, нiби лiкар мае нам дати кращий водогiн?

Лiкар Стокман. Так, для водолiкарнi.

Аслаксен. Дуже добре. Я так i розумiю. Я прийшов сказати вам, що буду пiдтримувати цю справу всiма своiми силами.

Говстад(до лiкаря). Ви бачите?

Лiкар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тiльки…

Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрiбних мiських обивателiв. Тут у мiстi ми являемо собою об’еднану бiльшiсть, якщо ми цього хочемо, звiсно. А нiколи не пошкодить мати за собою бiльшiсть, пане лiкарю.

Лiкар Стокман. Безперечно, це так. Тiльки я не можу собi уявити, щоб були потрiбнi якiсь особливi заходи. Менi ця справа видаеться такою простою i зрозумiлою.

Аслаксен. Так, а проте це, звiсно, буде не погано. Я добре знаю мiською владу. Тi люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозицii, що йдуть вiд iнших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацiю.

Говстад. Авжеж.

Лiкар Стокман. Демонстрацiю, кажете? Яку ж таку демонстрацiю ви хотiли б?

Аслаксен. Природно, дуже помiрковану, пане лiкарю. Я завжди стою за помiркованiсть. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймнi.

Лiкар Стокман. Так, так. Вас iз цього боку й знають, пане Аслаксене.

Аслаксен. Менi здаеться, що я можу собi дозволити це сказати. Справа з водогоном мае величезну вагу для нас, дрiбних обивателiв. Водолiкарня з усiх ознак мае стати нiби маленькою золотою копальнею для мiста. Усi ми будемо з неi жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо пiдтримувати ii всiм, чим тiльки можемо. Я тепер старшина в спiлцi домовласникiв.

Лiкар Стокман. Так?

Аслаксен. І, крiм того, член Товариства друзiв помiркованостi! Лiкаровi ж, мабуть, вiдомо, що я служу справi помiркованостi?

Лiкар Стокман. Так, природно.

Аслаксен. Розумiеться, менi доводиться здибатися з силою людей. А що мене мають за добродумного громадянина, який визнае закони, то я й маю деякий вплив i деяку вагу в мiстi, якщо можу так висловитися.

Лiкар Стокман. Це я добре знаю, пане Аслаксене.

Аслаксен. Отже, для мене було б зовсiм легкою справою облагодити адресу, якщо б це в крайньому разi треба було.

Лiкар Стокман. Адресу, кажете?

Аслаксен. Нiби подяку вiд мiських обивателiв за те, що ви зняли цю справу громадськоi ваги. Розумiеться, адресу треба скласти в пристойних помiркованих висловах, так, щоб не зачепити начальства i взагалi урядових осiб. Якщо цього дотриматись, то нiхто не зможе до нас причепитись. Так чи нi?

Говстад. Ну, а якщо б iм i не дуже сподобалось, то…

Аслаксен. Нi, нi, нiчого брутального проти начальства, пане Говстаде. Нiякоi опозицii до тих людей, що ми вiд них залежимо. Менi вже траплялось таке в життi, i я знаю, що з цього нiколи не може вийти нiчого доброго. Але, звiсно, цiлком щирi заяви нiкому не можуть бути забороненi.

Лiкар Стокман(потискае йому руку). Не можу висловити вам, любий пане Аслаксене, який я щиро радий здибати таку симпатiю серед своiх громадян. Я такий радий, такий радий. Послухайте, може вип’ете маленьку скляночку хересу?

Аслаксен. Нi, дуже вам вдячний. Я не вживаю хмiльних напоiв.

Лiкар Стокман. Тодi склянку пива? Що ви на це скажете?

Аслаксен. Дякую, але й вiд цього вiдмовлюсь, пане лiкарю, так рано я нiчого не вживаю. Я тепер пiду в мiсто, треба поговорити де з ким iз домовласникiв i пiдготувати настрiй.

Лiкар Стокман. Це дуже ласкаво з вашого боку, пане Аслаксене, а все ж я нiяк не можу погодитися, щоб усi цi заходи були потрiбнi. Менi здаеться, що справа й сама зробиться.

Аслаксен. Владу важко рушити з мiсця. Це я не кажу, щоб iх образити, хай бог боронить!

Говстад. Завтра ми iх трохи протягнемо в газетi.

Аслаксен. Тiльки не дуже, пане Говстаде. Будьте помiркованi, бо ви iх iнакше не зсунете з мiсця. Послухайте моеi поради. Я дiстав добрий досвiд у життевiй школi. Ну, однак, треба менi попрощатися з Лiкаром. Тепер ви знаете, що ми, дрiбнi обивателi, у всякiм разi стоiмо за вашою спиною. На вашiм боцi, пане лiкарю, об’еднана бiльшiсть.

Лiкар Стокман. Дякую вам, любий мiй пане Аслаксене. (Простягае йому руку). Прощайте, прощайте.

Аслаксен. А ви не пiдете до друкарнi разом зi мною, пане Говстаде?

Говстад. Я зайду пiзнiше. Треба тут дещо скiнчити.

Аслаксен. Добре, добре! (Уклоняеться й виходить. Лiкар Стокман проводить його до передпокою).

Говстад(коли Лiкар повертаеться). Ну, що ви скажете, пане лiкарю? Хiба не час тут провiтрити й витрусити всю цю кволiсть, половинчастiсть i боягузство?

Лiкар Стокман. Ви маете на увазi Аслаксена?

Говстад. Так, його. Вiн належить до тих, що мерзiють у болотi, хоч яка з нього добра людина була з iншого боку. І таких у нас тут багато. Вони хитаються з одного боку в iнший i через усякi мiркування й через усякi сумнiви нiколи не смiють зробити рiшучого кроку.

Лiкар Стокман. Але Аслаксен, як менi здаеться, щиро доброзичлива людина.

Говстад. Є одна рiч, що я ii ставлю вище – це спокiйна певнiсть самого себе.

Лiкар Стокман. Цiлком погоджуюся з вами.

Говстад. Через те я й хапаюсь за цю нагоду й хочу спробувати, чи не можу я хоч раз примусити цих доброзичливих людей пiднестись душею? Схиляння перед авторитетами треба вирвати з коренем. Непрощенна помилка з водогоном повинна виявитись перед усiма, хто мае право голосу.

Лiкар Стокман. Гаразд. Якщо ви гадаете, що це потрiбно в iнтересах суспiльства, то нехай так i буде. Тiльки перше я поговорю з братом.

Говстад. А тим часом я заготую статтю вiд редакцii. І коли б бурмiстр не захотiв зрушити цього дiла…

Лiкар Стокман. Невже ви гадаете, що це може бути?

Говстад. Так менi здаеться. Тодi що?

Лiкар Стокман. Тодi я обiцяю вам… Слухайте, тодi ви можете надрукувати мою доповiдь – вiзьмiть ii геть усю.

Говстад. Можу надрукувати? Даете слово?

Лiкар Стокман(простягае йому доповiдь). Ось вона. Вiзьмiть ii iз собою. Бiди не буде, якщо ви ii прочитаете. Потiм ви менi повернете ii.

Говстад. Добре, добре. Я це зроблю. А наразi – бувайте здоровi, пане лiкарю.

Лiкар Стокман. Прощайте, прощайте. Побачите, як однаково пiде.

Говстад. Гм… побачимо. (Уклоняеться й виходить через передпокiй).

Лiкар Стокман(iде й заглядае у iдальню). Катрiн! А, ти вже вернулась, Петро?

Петра(заходить). Оце допiру повернулася зi школи.

Фру Стокман(заходить у кiмнату). Ще не було?

Лiкар Стокман. Петера? Нi. Але я чимало говорив iз Говстадом. Вiн увесь захоплений вiдкриттям. Воно, бач, мае далеко бiльше значiння, нiж я гадав ранiше. І якщо б була потреба, то газета вся до моiх послуг.

Фру Стокман. Ти гадаеш, що може бути потреба?

Лiкар Стокман. Зовсiм нi. Але у всякому разi мимоволi почуваеш гордiсть, знаючи, що маеш на своiм боцi незалежну пресу. Та й я думаю… у мене був старшина Спiлки Домовласникiв.

Фру Стокман. Так? А цей чого хоче?

Лiкар Стокман. Також пiдтримати мене. Якщо зайде потреба, то всi мене пiдтримають. Катрiн, знаеш, що стоiть у мене за спиною?

Фру Стокман. У тебе за спиною? Що ж там таке?

Лiкар Стокман. Об’еднана бiльшiсть!

Фру Стокман. Так? А це добре для тебе, Томасе?

Лiкар Стокман. Авжеж, я думаю, що добре. (Ходить по кiмнатi й потирае руки). О, як втiшно бути в братерському еднаннi з громадянами свого мiста!

Петра. І мати можливiсть, тату, зробити так багато доброго й корисного!

Лiкар Стокман. А ще як додати, що для свого рiдного мiста.

Фру Стокман. Дзвiнок!

Лiкар Стокман. Це, звiсно, вiн. (Стукають у дверi). Прошу!

Бурмiстр Стокман(заходить iз передпокою). Доброго здоров’я.

Лiкар Стокман. Просимо до хати, Петере.

Фру Стокман. Добридень, брате. Як ся маете?

Бурмiстр. Дякую, помаленьку. (Звертаеться до лiкаря). Учора пiсля роботи я отримав твою доповiдь щодо водогiнноi системи нашоi водолiкарнi.

Лiкар Стокман. Ну? Ти прочитав ii?

Бурмiстр. Прочитав.

Лiкар Стокман. І що ж ти на це скажеш?

Бурмiстр. Гм!.. (Кидае погляд убiк).

Фру Стокман. Ходiм, Петро! (Обидвi виходять у кiмнату лiворуч).

Бурмiстр(помовчавши). Тобi конче треба було робити це свое дослiдження потайки вiд мене?

Лiкар Стокман. Доки я не мав абсолютноi певностi…

Бурмiстр. Ти гадаеш, що тепер ти маеш ii?

Лiкар Стокман. Ти ж тепер i сам переконався.

Бурмiстр. І ти маеш намiр подати свою доповiдь у Курортну Управу, як до деякоi мiри офiцiйний документ?

Лiкар Стокман. Авжеж, треба ж зробити щось i не вiдкладати.

Бурмiстр. Ти у своiй доповiдi, своiм звичаем, уживаеш дуже сильних висловiв. Так, мiж iншим, ти кажеш, що в нас вiдбуваеться хронiчне отруення наших гостей.

Лiкар Стокман. Але, Петере, як же можна iнакше сказати? Ти подумай тiльки: заражена вода для внутрiшнього й зовнiшнього вжитку. І це для нещасних хворих, що iдуть сюди в повнiй надii i втрое за все платять, щоб вернути собi здоров’я!..

Бурмiстр. Наприкiнцi ти приходиш до висновку, що треба зробити ринву для бруду в Млиновiй Долинi i наново перекласти усю водогiнну сiтку.

Лiкар Стокман. Еге. Ти знаеш якийсь iнший вихiд? Я не знаю.

Бурмiстр. Сьогоднi вранцi я заходив в однiй справi до мiського iнженера i так, мiж iншим, напiвжартома виклав йому цi всi мiркування, як щось таке, що колись у майбутньому нам доведеться розглянути.

Лiкар Стокман. Колись у майбутньому?

Бурмiстр. Вiн, звiсно, усмiхнувся на мою гадану марнотратнiсть. Скажи, чи завдав ти собi труда подумати, скiльки все те, що ти пропонуеш, може коштувати? З тих вiдомостей, що я маю, усе стане, мабуть, у кiлька сотень тисяч корон.

Лiкар Стокман. Невже так багато?

Бурмiстр. Так, а потiм найгiрше; на роботу треба буде щонайменше – два роки.

Лiкар Стокман. Два роки, кажеш? Аж два роки!

Бурмiстр. Щонайменше. А що ми цей час будемо робити з курортом? Закриемо його? Звiсно, доведеться. Ти може сподiваешся, що хтось до нас зазирне, коли пiдуть чутки, що наша вода шкодить на здоров’я?

Лiкар Стокман. Так, Петере, але ж вона дiйсно шкодить.

Бурмiстр. І все це тепер, саме тепер, коли наш курорт починае йти вгору! В iнших, сусiднiх мiстах також е деякi данi, щоб улаштувати в себе курорти. І як тобi здаеться, чи не вживуть вони всiх заходiв, щоб повернути до себе хвилю приiжджих? Так, це безперечно. А ми стоятимемо на мiсцi й примушенi будемо напевне закрити водолiкарню, що так дорого нам коштувала. Отже, ти руйнуеш свое рiдне мiсто.

Лiкар Стокман. Я руйную?

Бурмiстр. Авжеж, якщо воно мае перед собою щось таке, що можна назвати майбутнiм, то тiльки завдяки курортовi. Ти розумiеш це так само добре, як i я.

Лiкар Стокман. Але що, ти гадаеш, тепер треба робити?

Бурмiстр. З твоеi доповiдi я не переконався, що умови водопостачання такi небезпечнi, як ти iх змальовуеш.

Лiкар Стокман. Вони навiть ще гiршi, розумiеш? А надто будуть улiтку, коли буде тепло.

Бурмiстр. Як i ранiше казав, я гадаю, що ти дуже перебiльшуеш. Досвiдчений лiкар повинен знати, яких тут треба вжити заходiв, повинен розумiти, що треба запобiгти шкiдливому впливовi, i якщо вiн цiлком безсумнiвно виявився, паралiзувати його.

Лiкар Стокман. Так. Що ж далi?

Бурмiстр. Водопостачання водолiкарнi вже е. Це факт; отже, з ним треба рахуватись, як iз фактом. Дуже можливо, що директори колись не вiдмовляться обмiркувати, у який спосiб (якщо будуть грошовi пожертви), – можна буде зробити деякi потрiбнi полiпшення.

Лiкар Стокман. І ти гадаеш, що я колись погоджусь на таку пiдлоту?

Бурмiстр. Пiдлоту?

Лiкар Стокман. Так, це пiдлота, брехня, обдурювання, злочин, чистий злочин проти людности, проти цiлого суспiльства!

Бурмiстр. Як я вже сказав ранiше, я зовсiм не переконався, що справдi загрожуе якась небезпека.

Лiкар Стокман. Нi, таке переконання в тебе е. Та iнакше й не може бути. Моя доповiдь надзвичайно точна й цiлком переконуе. Я це знаю. І ти це знаеш дуже добре, тiльки не хочеш признатися. Це ж ти тодi наполягав на тому, щоб будинок водолiкарнi й водогiн розташувати там, де вони тепер. І тепер це саме, ця твоя клята помилка не дозволяе тобi признатись!.. Ти думаеш, я не розкусив тебе?

Бурмiстр. А якщо б навiть i так? Може, я трохи занадто гостро ставлюсь до своеi репутацii, але ж i це в iнтересах мiста. Без морального авторитету я не можу керувати й вести справи так, як я вважаю за найкраще для загального добра. Через це, i ще через деякi мiркування, для мене дуже важливо, щоб твоя доповiдь не була подана на зiбрання Директорiв. Їi треба затримати задля загального добра. А потiм я подбаю, щоб передати справу на обмiркування, i ми без галасу зробимо все, що можливо. Тiльки щоб нiчого з цiеi фатальноi iсторii, жодного слова не дiйшло до широких мас.

Лiкар Стокман. Тепер уже цьому не можна стати на перешкодi, любий Петере.

Бурмiстр. Можна й треба стати на перешкодi.

Лiкар Стокман. Не можна, кажу тобi, занадто багато людей уже знають.

Бурмiстр. Багато знае? Хто ж це? Невже цi панове з «Народного Вiсника», що…

Лiкар Стокман. Еге, i вони також. Незалежна, вiльна у своiх думках преса подбае, щоб примусити вас виконати свiй обов’язок.

Бурмiстр(пiсля короткоi паузи). Ти дуже необачна людина, Томасе. Ти не подумав, якi наслiдки вiд цього можуть бути для тебе самого.

Лiкар Стокман. Наслiдки? Для мене?

Бурмiстр. Для тебе й для твоеi родини.

Лiкар Стокман. Що ти там, у бiса, кажеш?

Бурмiстр. Менi здаеться, що я цiле життя був для тебе непоганим братом, готовим завжди прийти на допомогу.

Лiкар Стокман. Так, це правда, i за це я тобi вдячний.

Бурмiстр. Цього й не треба. Почасти я навiть примушений був так робити, заради себе самого. Я завжди гадав, що менi легше буде стримувати тебе, якщо я полiпшу твiй матерiальний стан.

Лiкар Стокман. Що таке? І це також у своiх власних iнтересах?

Бурмiстр. Почасти, кажу я. Людинi, яка мае офiцiйне становище, незручно, коли його найближчий родич завжди компрометуе себе.

Лiкар Стокман. Ти гадаеш, що я це роблю?

Бурмiстр. Так, на жаль. Ти часто компрометуеш себе, i навiть сам цього не знаеш. У тебе неспокiйний, задирливий i бунтарський дух. І до цього ще твоя нещаслива залюбленiсть у писаннi всяких можливих i неможливих речей. Ускочить тобi щось у голову – i вже готова стаття, або й цiла брошура.

Лiкар Стокман. А хiба це не обов’язок громадянина дiлитися з громадянством усякою новою думкою, якщо вона йому спала?

Бурмiстр. Громадянство зовсiм не потребуе нових думок. Йому найбiльше личать добрi старi думки, визнанi й затвердженi.

Лiкар Стокман. І ти це так просто говориш?

Бурмiстр. Треба ж менi колись просто поговорити з тобою. Досi я уникав цього, бо знав, який ти вразливий. Але тепер я мушу сказати тобi правду, Томасе. Ти навiть не уявляеш, як ти шкодиш собi своею запальнiстю. Ти скаржишся на владу, на уряд, обурюешся, запевняеш, що тебе усувають… переслiдують. А чого iншого може сподiватись така важка, як ти, людина?

Лiкар Стокман. Ну, ще що? Я – важка людина?

Бурмiстр. Авжеж, Томасе, ти дуже важка людина для спiльноi працi. Я пересвiдчився в цьому сам. Ти не зважаеш нi на якi мiркування. Ти, вочевидь, зовсiм забуваеш, що це менi ти повинен дякувати за свою посаду курортного лiкаря.

Лiкар Стокман. Нi, я повинен дякувати тiльки собi самому, нiкому iншому. Я перший заговорив про те, що мiсто може стати блискучим курортом. Я единий говорив тодi про це, i я один тiльки боронив цю думку протягом багатьох рокiв, i писав, писав…

Бурмiстр. Безперечно, але тодi це було не на часi. Ти, звiсно, не мiг цього зрозумiти, сидячи у своему ведмежому кутку. А коли прийшов слушний час, то я… й iншi, ми взяли дiло до своiх рук.

Лiкар Стокман. І понiвечили ввесь мiй чудовий план. Видно, що розумнi голови там сидiли!

Бурмiстр. А менi здаеться, що в тебе знову бажання битись, i цьому бажанню потрiбен вихiд. Тобi хочеться зачепити тих, хто вищий за тебе – твоя давня манера. Ти не терпиш нiякоi руки над собою, скоса позираеш на всякого, хто мае вищу посаду, i почуваеш до нього особисту неприязнь. Щоб нападати, для тебе всяка зброя добра. Але я вже звернув твою увагу на те, що на карту поставленi iнтереси цiлого мiста i, виходить, що й моi також. Отже, я кажу тобi, Томасе, що я буду непохитний у тих вимогах, що я маю тобi поставити.

Лiкар Стокман. Що ж це за вимоги?

Бурмiстр. Ти був такий довгоязикий, що говорив про цю делiкатну справу iз зовсiм непричетними до неi особами, хоч на неi варто було б тобi дивитись, як на секретну справу дирекцii, i, звiсно, затерти ii тепер уже не можна. Пiдуть усякi чутки й поговори, i недоброзичливi люди з-помiж нас почнуть прикрашати iх ще всякими додатками. Отже, дуже важливо, щоб ти вiдверто виступив i розвiяв iх, цi чутки.

Лiкар Стокман. Я? Яким же це чином? Я не розумiю тебе.

Бурмiстр. Усi сподiваються, що ти зробив нове дослiдження й прийдеш до висновку, що справа далеко не така кепська й небезпечна, як ти першоi митi уявив собi.

Лiкар Стокман. Ага, то чого ти сподiваешся!

Бурмiстр. Далi – сподiваються, що ти почуваеш i вiдверто виявляеш свою довiру до уряду Правлiння в тому, що воно совiсно й грунтовно вживе всiх заходiв, щоб запобiгти всiм можливим неприемним випадкам.

Лiкар Стокман. Ви нiчого у свiтi не зробите, як будете тiльки латки латати. Я це тобi кажу, Петере. І це мое найглибше переконання.

Бурмiстр. Тобi, як службовцевi, не дозволяеться мати своi якiсь особливi переконання…

Лiкар Стокман(спиняеться). Не дозволяеться мати?..

Бурмiстр. Як службовцевi, кажу я. Як приватна особа – зроби ласку. Це зовсiм iнша справа. Але як пiдлеглiй особi, курортному службовцевi, тобi не дозволяеться висловлювати переконання, що суперечать переконанням твого керiвництва.

Лiкар Стокман. Це вже занадто далеко заходить! Щоб я, лiкар, учений, не дав дозволу…

Бурмiстр. Справа, що про неi тут йдеться, не тiльки наукова. Це складна справа i технiчного, i економiчного характеру.

Лiкар Стокман. Про мене, нехай вона буде чорт знае якого характеру! Я хочу мати волю висловлюватись про всi на свiтi справи.

Бурмiстр. Тiльки не про курортнi. Ми це тобi забороняемо.

Лiкар Стокман(кричить). Ви забороняете? Ви! Такi!..

Бурмiстр. Я забороняю тобi. Я, твое вище керiвництво. І якщо я тобi забороняю, ти мусиш коритись!

Лiкар Стокман(стримуючись). Петере! Якщо б ти не був мiй брат…

Петра(вiдчиняе широко дверi). Тату, ти не повинен терпiти цього!

Фру Стокман(вибiгае за нею). Петро! Петро!

Бурмiстр. Пiдслуховували?

Фру Стокман. Там усе так чути, i ми не могли…

Петра. Авжеж, я стояла й слухала.

Бурмiстр. Я, власне, навiть радий…

Лiкар Стокман(пiдходить ближче). Ти кажеш, що забороняеш менi?.. Що я мушу коритись?

Бурмiстр. Ти примусив мене сам узяти такий тон iз тобою.

Лiкар Стокман. Отже, я мушу прилюдно оголосити й спростувати самого себе?

Бурмiстр. Ми вважаемо за безумовно потрiбне, щоб ти зробив таку заяву, яку я вимагаю.

Лiкар Стокман. А якщо я не послухаю?

Бурмiстр. Тодi ми самi зробимо таку заяву, щоб заспокоiти люднiсть.

Лiкар Стокман. Дуже добре. Але я тодi напишу спростування. Я наполягаю на своему. Я доведу, що я маю рацiю, а ви нi. Що ви тодi будете робити?

Бурмiстр. Тодi я не спинюсь перед тим, що ти дiстанеш вiдставку.

Лiкар Стокман. Що?

Петра. Тато – вiдставку?

Фру Стокман. Вiдставку?

Бурмiстр. Вiдставку вiд посади курортного лiкаря. Я подбаю, щоб зараз дати на розгляд питання про твою негайну вiдставку й про те, щоб тебе було усунено вiд будь-якого втручання у справи курорту.

Лiкар Стокман. І ви наважились би?

Бурмiстр. Ти сам почав небезпечну гру.

Петра. Дядьку, це обурливе ставлення до такоi людини, як мiй батько!

Фру Стокман. Ти краще мовчи, Петро.

Бурмiстр (дивиться на Петру). Ага, тут уже дозволяеться висловлювати своi погляди. Хоч правда, зрозумiло. (До Фру Стокман). Слухайте, братова, тут у домi ви, мабуть, найрозсудливiша людина. Уживiть усю силу вашого впливу на чоловiка, примусьте його зрозумiти, якi наслiдки потягне за собою це все для його родини, i…

Лiкар Стокман. Справи моеi родини не торкаються нiкого, крiм мене самого.

Бурмiстр. І для його родини, кажу я, i для того мiста, де вiн живе.

Лiкар Стокман. Я саме хочу справжнього добра для мiста. Я хочу виявити всi вади, якi однаково, рано чи пiзно, мусять спливти наверх. Тодi й видно буде, чи я люблю свое рiдне мiсто!

Бурмiстр. Ти? Коли ти у своiй слiпiй упертостi вiдриваеш у нього його найважливiше джерело, що з нього воно живиться!

Лiкар Стокман. Це джерело отруене, мiй друже. Ми живемо з того, що продаемо болото й гнилизну. Наш громадський добробут живиться брехнею.

Бурмiстр. Фантазiя або й ще гiрше. Людина, яка може шпурляти такi мерзеннi iнсинуацii своему рiдному мiсту – не хто, як ворог суспiльству!

Лiкар Стокман(кидаеться до нього). І ти насмiлюешся!..

Фру Стокман. Томасе! (Кидаеться мiж ними).

Петра(хапае батька за руки). Заспокойся, тату.

Бурмiстр. Я не хочу наражатись тут на якесь насильство. Тебе попереджено. Подумай добре про своi обов’язки до самого себе й до своеi родини. Прощай! (Виходить).

Лiкар Стокман(ходить по кiмнатi). І я мушу терпiти таке поводження!.. У своему власному домi! Катрiн, що ти на це скажеш?

Фру Стокман. Звiсно, сором i ганьба, Томасе…

Петра. О, якщо б я тiльки могла добратися до дядька!

Лiкар Стокман. Я сам, звiсно, винен. Давно треба було визвiритись… показати йому зуби й огризнутися!.. Назвати мене ворогом суспiльству!.. Нi, заприсягаюсь своею душею i вiчним раюванням, що я цього так не залишу!

Фру Стокман. Але, милий Томасе, у твого брата в руках сила!

Лiкар Стокман. А на моiй сторонi – право!

Фру Стокман. Право, право! А що тобi з того, що воно на твоiй сторонi, коли сили в тебе нема?

Петра. Мамо!.. Як ти можеш говорити такi речi?!.

Лiкар Стокман. По-твоему виходить, у вiльному суспiльствi нiчого не значить мати на своiй сторонi право? Дивна ти, Катрiн! А крiм того, хiба в мене в авангардi не стоiть незалежна преса, що мае вiльну думку, а за плечима – об’еднана бiльшiсть. Я гадаю – чимала сила!

Фру Стокман. Але, Томасе, чи не думаеш ти!..

Лiкар Стокман. Чого я не думаю?

Фру Стокман… iти проти свого брата, я хочу сказати.

Лiкар Стокман. А якого бiса ти б хотiла? Що ж менi робити, якщо не вiдстоювати те, що е iстина й право?

Петра. І я тебе про це саме питаю.

Фру Стокман. Жодноi тобi вiд цього користи не буде. Як вони не хочуть – то вже не хочуть.

Лiкар Стокман. Ого, Катрiн. Дай тiльки час, тодi побачиш, що я здобуду цiею вiйною.

Фру Стокман. Здобудеш може те, що дiстанеш вiдставку. Це ти можеш!

Лiкар Стокман. У всякiм разi вiдбуду свiй обов’язок перед люднiстю… перед суспiльством. Я той, що вони називають ворогом суспiльства!

Фру Стокман. А перед своею родиною, Томасе? Перед нами всiма тут у цiй хатi? Невже ти думаеш, що цим вiдбуваеш свiй обов’язок перед тими, про кого ти повинен дбати?

Петра. Мамо, не думай ти, будь ласка, насамперед за нас!

Фру Стокман. Тобi це легко казати. У крайньому разi ти можеш стояти на своiх ногах. Але ти подумай про хлоп’ят, Томасе, подумай трохи i про себе, та й про мене…

Лiкар Стокман. Я думаю, Катрiн, що ти геть глузду вiдбилась. Якщо б я, як нiкчемний боягуз, уклонився в ноги цьому Петеровi та його клятiй зграi, хiба б у мене могла бути хоч одна щаслива година в життi?

Фру Стокман. Цього я не знаю, але хай бог боронить вiд такого щастя, яке на нас усiх чекае, якщо ти пiдеш на це дiло. Знову зостанешся без хлiба, без постiйних прибуткiв. Здаеться, доволi ми цього зазнали за давнiших часiв. Згадай про це, Томасе, подумай, що тепер може бути.

Лiкар Стокман(бореться iз собою i стискае кулаки). І щоб цi конторськi запроданцi могли витворяти таке з чесною, вiльною людиною. Ну, хiба ж це не жахливо, Катрiн?

Фру Стокман. Правда, грiх таке вчинити з тобою, Томасе, це все так. Але хiба мало на вiку всякоi кривди доводиться терпiти! Ось i хлопцi, Томасе! Глянь на них! Що з ними буде? Нi, нi, ти нiколи не зможеш…



Ейлiф i Мартен заходять зi своiми книжками.



Лiкар Стокман. Хлопцi! (Раптом перемагае себе й говорить рiшуче). Нi! Нехай увесь свiт завалиться, а я не схилю своеi голови в ярмо!



Іде до себе в кiмнату.



Фру Стокман(услiд за ним). Томасе, що ти хочеш робити?

Лiкар Стокман(на порозi). Я хочу мати право смiливо дивитися у вiчi хлопцям, коли вони виростуть вiльними людьми (Заходить до себе).

Фру Стокман(вибухае сльозами). Господи, змилуйся!

Петра. Молодець тато, вiн не поступиться!



Хлопцi здивовано питають, що трапилось. Петра кивае iм, щоб мовчали.




Дiя третя


Контора редакцii «Народного Вiсника». Лiворуч, у глибинi сцени, вхiднi дверi. На тiй самiй стiнi правiше – iншi дверi зi скляними шибками. Крiзь них видно друкарню. У стiнi праворуч також дверi. Посеред кiмнати – великий стiл, закиданий паперами, газетами й книгами. Спереду, лiворуч – вiкно, перед ним бюрко з високим табуретом. Коло столу – два крiсла. Попiд стiною – кiлька стiльцiв. Кiмната трохи темна, непривiтна, меблi старi, крiсла бруднi й подертi. У друкарнi двое складачiв за роботою, там само далi видно ручний друкарський прес, що працюе.



Редактор Говстад сидить за бюрком i пише. З дверей праворуч заходить Бiлiнг iз Лiкаровим рукописом у руках.



Бiлiнг. Ну, скажу я вам!

Говстад(пише). Прочитали?

Бiлiнг(кладе рукопис на стiл). Прочитав, звiсно.

Говстад. Ну, як… рiже?

Бiлiнг. Що там рiже! Вiн, хай йому бiс, просто розбивае на кавалки! Кожне слово падае з такою силою, неначе сокирою рубае!

Говстад. Так, тiльки тi люди не впадуть за один раз.

Бiлiнг. Правда, але ми будемо бити iх раз по раз, поки не виб’емо всю iхню мiць. Коли я сидiв там i читав, то менi здавалось, що я бачу, як здалеку насуваеться революцiя.

Говстад(озираеться). Тихше, не говорiть голосно. Не треба, щоб Аслаксен чув.

Бiлiнг. Аслаксен – мокра курка, боягуз. У ньому нiякоi чоловiчоi вiдваги. Цей раз поставите ви на свое, га? Пустите Лiкарову доповiдь?

Говстад. Так, якщо тiльки бургомiстр не поступиться сам, доброю волею, то…

Бiлiнг. Чорт знае, як би було досадно!

Говстад. На щастя, ми можемо використати становище, нехай би там хоч що трапилось. Якщо бургомiстр не пристане на Лiкарову пропозицiю, то в нього на шиi опиняться всi дрiбнi обивателi, уся спiлка домовласникiв та iнших. Якщо погодиться, то змушений буде розiйтися з цiлою групою великих акцiонерiв курорту, що досi його найбiльше пiдтримували.

Бiлiнг. Так, правда. Але ж iм довелось би потрусити гаманцем. Треба було б великих грошей.

Говстад. Еге, можете навiть забожитись, що це так. А коли iхне коло буде розiрване, то ми почнемо день у день поясняти людностi, що бургомiстр – нетямуща людина, i що вiдповiдальнi посади, так само як i керування громадськими справами, повиннi перейти до рук таких людей, якi мають вiльну думку.

Бiлiнг. Хай менi грець, якщо це не цiлком справедливо. Сам бачу, що справедливо. Ми тепер стоiмо, неначе перед початком революцii.



Стукають.



Говстад. Тихше! (кричить): Прошу!



Лiкар Стокман заходить iз дверей у глибинi сцени, лiворуч.



Говстад(iде йому назустрiч). А, це ви, лiкарю! Ну, як?

Лiкар Стокман. Друкуйте, пане Говстаде.

Говстад. На цьому таки скiнчилось?

Бiлiнг. Ура!

Лiкар Стокман. Друкуйте, кажу вам. Авжеж, скiнчилось на цьому. Самi захотiли. Нехай тепер мають. Тепер у мiстi почнеться вiйна, пане Бiлiнгу.

Бiлiнг. Ножами, сподiваюсь? Просто з ножем до горла, пане лiкарю!..

Лiкар Стокман. Доповiдь – це тiльки початок. У мене в головi вже склався план ще чотирьох чи п’яти статей. Де у вас тут Аслаксен?

Бiлiнг(кричить у друкарню). Аслаксене! На хвилинку зайдiть сюди.

Говстад. Чотири чи п’ять статей, кажете? І все про ту саму справу?

Лiкар Стокман. Нi, далеко нi, мiй любий, зовсiм на iншi теми. Але вихiдний пункт, звiсно, – водогiн i багно. Одно тягне за собою iнше, розумiете? Подiбне до того, як ламають стару будiвлю, точнiсiнько так.

Бiлiнг. Щоб я так жив, якщо неправда! Мабуть, нiколи не кiнчимо, доки не винищимо всього мотлоху.

Аслаксен (iз друкарнi). Доки не винищимо… Невже Лiкар мае намiр знищити нашу водолiкарню?

Говстад. Далеко до цього. Не лякайтесь.

Лiкар Стокман. Нi, йдеться зовсiм про iнше. Ну, що ви менi скажете про мою доповiдь, пане Говстаде?

Говстад. На мою думку – майстерно написано.

Лiкар Стокман. Правда? Ну, я радий, дуже радий.

Говстад. Так усе ясно, зрозумiло, що не треба бути й спецiалiстом, щоб зрозумiти загальний зв’язок. Насмiлюсь сказати, що ви будете мати на своему боцi кожну культурну, освiчену людину.

Аслаксен. І всiх розсудливих людей також.

Бiлiнг. І розсудливих, i нерозсудливих. Я думаю, що цiле мiсто.

Аслаксен. Отже, тодi ми можемо друкувати.*

Лiкар Стокман. Авжеж, я так гадаю.

Говстад. Стаття вийде завтра вранцi.

Лiкар Стокман. Авжеж, чорт забирай, не можна гаяти й одного дня. Слухайте, пане Аслаксене, я ось про що хочу вас попросити. Ви повиннi самi вже взяти на себе мiй рукопис.

Аслаксен. Це я зроблю.

Лiкар Стокман. Бережiть його так, нiби це щире золото. Жодноi помилки. Там кожне слово мае велику вагу. Я потiм ще зайду сюди. Може, встигну проглянути коректу. Не можу вам висловити, як я прагну, щоб цю мою статтю видрукували й видали.

Бiлiнг. Видали… еге, як бомбу.

Лiкар Стокман. …i подано на суд усiм культурним громадянам. О, ви й уявити собi не можете, на що я сьогоднi наражався! Менi загрожували хто знае чим, хотiли позбавити мене моiх цiлком натуральних притаманних людських прав…

Бiлiнг. Що? Ваших людських прав?

Лiкар Стокман. …хотiли принизити мене, зробити з мене мерзенну людину, вимагали, щоб я поставив свiй особистий iнтерес вище за моi найсвятiшi, людськi переконання…

Бiлiнг. А щоб я так жив, це вже нахабство!

Говстад. Можна всього сподiватись вiд кожного з них.

Лiкар Стокман. Але зi мною iм буде зась – це буде iм чорним по бiлому. Щодня я буду, так би мовити, закидати кiтву в «Народному Вiснику» й обсипати iх вибуховими статтями одною по однiй.

Аслаксен. Але ви тiльки послухайте…

Бiлiнг. Нехай живе вiйна! Буде вiйна!

Лiкар Стокман. …Я зiгну iх до самоi землi, розiб’ю, рознесу iхнi фортецi перед очима всiх розсудливих людей! Я зроблю це!

Аслаксен. Тiльки робiть усе помiрковано, пане лiкарю. Стрiляйте, дотримуючись помiркованостi…

Бiлiнг. Нi, нi! Динамiту не шкодуйте!

Лiкар Стокман(спокiйно веде далi). Бо, бачите, рiч тут не в одних тiльки водогонi та багнi. Нi, тепер треба чистити й дезiнфiкувати саме суспiльство.

Бiлiнг. Ось воно, це слово визволення!

Лiкар Стокман. Геть цих старих дiдiв, набитих ганчiр’ям, геть звiдусюди! Сьогоднi передi мною розкрились неосяжнi обрii. Вони ще не зовсiм виразнi для мене, але я зорiентуюсь. Нам потрiбнi молодi, свiжi люди, щоб несли нам стяг, i щоб ми за ними йшли – потрiбнi новi командири на всiх аванпостах!

Бiлiнг. Слухайте, слухайте!

Лiкар Стокман. Треба тiльки триматися разом, тодi все пiде рiвно, так плавно. Увесь переворот ми зробимо так плавко, як спускають корабля на воду. Що, ви не вiрите цьому?

Говстад. Я також вiрю, що ми маемо тепер повну надiю на те, що громадське стерно перейде туди, де йому за правом належить бути.

Аслаксен. І коли ми пiдемо вперед iз помiркованiстю, то я не думаю, щоб це буде пов’язане з небезпекою.

Лiкар Стокман. Та який бiс думае про те, чи це безпечно, чи нi. Те, що я роблю, я роблю в iм’я правди й задля моеi совiстi.

Говстад. Ви людина, яка заслуговуе на те, щоб ii пiдтримали.

Аслаксен. Так, це вже певна рiч. Лiкар – справжнiй друг мiста, щирий друг суспiльству.

Бiлiнг. Лiкар Стокман, щоб я так жив, друг народовi, Аслаксене.

Аслаксен. Я гадаю, що Спiлка Домовласникiв незабаром запровадить до вжитку цю назву.

Лiкар Стокман(зворушений стискае всiм руки). Дякую, дякую, вам, моi любi, вiрнi! Так втiшно чути все це! Мiй брат називае мене зовсiм iнакше. Але, слово честi, йому все повернеться з вiдсотками! Тепер я пiду. Треба ще вiдвiдати одного бiдолаху. Я зайду ще потiм, як я вже казав. То ви вже, будь ласка, припильнуйте рукопис, пане Аслаксене, i, благаю вас, не пропустiть якогось знаку оклику. Краще додайте ще пару. Ну, гаразд. Поки що прощайте, прощайте!



Прощаються й проводжають лiкаря до дверей.



Говстад. Вiн може стати для нас неоцiненно корисною людиною.

Аслаксен. Еге, поки що вiн тримаеться тiльки водолiкарнi. А коли вiн пiде далi, то я не радив би йти за ним.

Говстад. Гм… усе залежатиме вiд того…

Бiлiнг. Який же ви проклятий боягуз, Аслаксене!

Аслаксен. Боягуз? Авжеж, коли справа торкаеться мiсцевоi влади, то я боюся, пане Бiлiнгу. Мушу вам сказати, що я дечого навчився в школi досвiду. Але пустiть мене до великоi полiтики, в опозицiю хоч би, навiть до уряду, – побачите тодi, чи я буду боятись!

Бiлiнг. Звiсно, не будете! От у цьому то й суперечнiсть у вас.

Аслаксен. Я людина iз совiстю, це вам скаже будь-хто. Якщо натиснути на уряд, то суспiльству вiд цього нiякоi шкоди не буде. Тi пани, бачте, i уваги не звертають, стоять собi твердо. А мiсцева влада – вона може злетiти, i коло стерна можуть опинитись зовсiм нетямущi люди, i завдати непоправноi шкоди й домовласникам й iншим.

Говстад. А що ви скажете про виховання громадян через участь у самоврядуваннi?

Аслаксен. Якщо людина мае щось таке на руках, про що iй треба потурбуватись, то вона нi про що вже бiльше не стане думати, пане Говстаде.

Говстад. Тодi я не хочу, не хочу нiколи нiчого мати на руках.

Бiлiнг. Слухайте, слухайте!

Аслаксен(усмiхаеться). Гм… (Показуе на бюро). Перед вами на редакторському столi сидiв наш мiсцевий губернатор Стенсюрд.

Бiлiнг(спльовуе). Тьфу! Перекинчик!

Говстад. Я не належу до тих людей, якi вагаються, i нiколи таким не буду.

Аслаксен. Полiтик не повинен зрiкатись нiчого на свiтi, пане Говстаде. А вам, пане Бiлiнгу, не завадило б цими днями прибрати трохи вiтрила. Адже ви, що не кажiть, а добуваетесь посади секретаря в магiстратi.

Бiлiнг. Я?..

Говстад. Ви справдi добуваетесь, Бiлiнгу?

Бiлiнг. Авжеж… чорт забирай… хiба ви не розумiете, що це для того тiльки, щоб подратувати мудрих панiв.

Аслаксен. Менi, звiсно, однаково. Але коли говорять про мене, про мою боязкiсть та помiркованiсть, то я можу сказати тiльки одне: полiтичне минуле друкаря Аслаксена вiдоме всiм i кожному. У мене не було нiяких змiн, хiба тiльки став трохи помiркованiший, як бачите. Мое серце й надалi завжди буде з народом, але розум почасти схиляе мене й до тих, що держать владу, до тутешнiх. (Виходить до друкарнi).

Бiлiнг. Чи не могли б ми якось його позбутись, Говстаде?

Говстад. Ви знаете когось iншого, хто давав би авансом i на папiр i на видатки щодо друку?

Бiлiнг. Прокляття, що ми не маемо потрiбного оборотного капiталу.

Говстад(сiдае до бюро). Так, коли б ми його мали, то…

Бiлiнг. А що, коли б вам звернутись до лiкаря Стокмана?

Говстад (перегортае папери). А яка з того користь? У нього ж нiчого нема.

Бiлiнг. Так, але в нього в запасi добрий чолов’яга, старий Мартен Кийл – борсук, як вони його звуть.

Говстад(пише). А ви певнi, що в того щось е?

Бiлiнг. А щоб я так жив, якщо нема! І якась частина всього конче перепаде й родинi Стокманiв. Повинен же вiн подумати, що треба забезпечити хоч би дiтей у всякому разi.

Говстад(напiвобернувшись). Ви на це розраховуете?

Бiлiнг. Розраховую? Звiсно, що я нi на що не розраховую.

Говстад. І добре робите. На посаду в магiстратi вам нiчого сподiватись. Можу вас запевнити, що ви ii нiколи не дiстанете.

Бiлiнг. Ви гадаете, що я сам цього не знаю добре? Але для мене саме те й важливо, щоб я ii не дiстав. Такi речi тiльки розпалюють бойовий запал. Дiстаеш нiби новий запас жовчi. А це дуже потрiбно тут, у цьому воронячому кутку, де зрiдка трапляеться щось таке, що може зачепити людину.

Говстад(пише далi). Так… так.

Бiлiнг. Ну, вони незабаром про мене почують. А тим часом треба пiти й написати вiдозву до домовласникiв. (Виходить до кiмнати праворуч).

Говстад(сидить коло бюро, гризе ручку й поволi промовляе). Гм… так. (Стукають). Прошу!



Петра входить iз дверей, що вглибинi лiворуч.



Говстад. Як, це ви? Зайшли сюди до нас?

Петра. Так… прошу вибачити.

Говстад(присувае iй крiсло). Може, сядете?

Петра. Нi, дякую, я на хвилинку.

Говстад. Може, щось вiд вашого батька…

Петра. Нi, я у своiй справi. (Виймае з пальта з кишенi книжку). Ось вам, ваше англiйське оповiдання.

Говстад. Чому ви його повертаете?

Петра. Бо я його перекладати не буду.

Говстад. Але ви ж обiцяли…

Петра. Тодi я його ще не читала. Ви також, мабуть, не читали?

Говстад. Нi, ви ж знаете, що я не знаю англiйськоi мови, але…

Петра. Гаразд, через те я вам i кажу, що вам доведеться пошукати щось iнше. (Кладе книжку на стiл). Ця не пiдходить до «Народного Вiсника».

Говстад. Чому нi?

Петра. Бо вона цiлком суперечить вашим поглядам.

Говстад. Ну, то через це…

Петра. Ви мене не розумiете. Тут йдеться про те, як надприроднi сили опiкуються так званими добрими людьми i для них це робиться на краще, а так званi поганi люди зазнають кари.

Говстад. Ну що ж? Чудово. Саме те, що читають.

Петра. Невже ви хочете пiдносити людям такi речi? Ви ж самi не вiрите жодному слову з цього всього, i добре знаете, що насправдi нiчого подiбного не бувае.

Говстад. Ви маете рацiю. Але редактор не завжди може робити так, як вiн хотiв би. У питаннях не таких важких доводиться рахуватись не раз iз думкою читачiв. Полiтика – це найголовнiше в життi, у всякому разi – у життi газети. І якщо я хочу вести людей за собою до волi й до поступу, то я не повинен вiдстрашувати iх вiд себе. Якщо побачать повчальне оповiдання в пiдвалi газети, то охотнiше послухають i те, що ми пишемо вище, i почуватимуть себе неначе бiльше забезпеченими.

Петра. Фе! Ви не можете бути таким зрадником i розставляти павутиння для своiх читачiв. Ви ж не павук.

Говстад(усмiхаеться). Дякую за добру думку про мене. Власне, це, звiсно, не я, це Бiлiнг так мiркуе.

Петра. Бiлiнг?

Говстад. У всякому разi цими днями якось вiн казав щось подiбне. Та Бiлiнг же й прагне пустити це оповiдання. Я сам не читав книги.

Петра. Але як може Бiлiнг, з його вiльними поглядами…

Говстад. О, Бiлiнг, багатогранна людина. Тепер, як я чув, вiн клопочеться, щоб дiстати посаду секретаря при магiстратi.

Петра. Нiколи б я не сказала такого про Бiлiнга.

Говстад(пильно дивиться на неi). Не сказали б. Для вас це зовсiм несподiвано?

Петра. Авжеж… А втiм, може бути… хоч я власне не знаю…

Говстад. Ми, робiтники преси, мало до чого придатнi, фрекен.

Петра. Ви це говорите серйозно?

Говстад. Інодi так думаеться.

Петра. Пiд впливом усяких таких буденних дрiбниць? Я розумiю це. Але тепер, коли ви взяли до своiх рук таку велику справу…

Говстад. Ви говорите про справу вашого батька?

Петра. Авжеж, про неi. Менi здаеться, тепер ви повиннi вiдчувати себе далеко вищим за бiльшiсть.

Говстад. Так, сьогоднi я вiдчуваю щось подiбне.

Петра. Правда? Вiдчуваете? О, це прекрасна доля, що ви вибрали собi. Вiдкривати шлях невизнаним iстинам, провадити новi, смiливi погляди… А це одно? Стати на оборону гнаноi людини…

Говстад. А надто, якщо ця гнана людина… гм… не знаю навiть, як я повинен…

Петра. Якщо ця гнана людина така справедлива, така глибоко чесна… так?

Говстад(притишуючи голос)… i надто, якщо це – ваш батько, хотiв я сказати.

Петра(вражена). Хто?

Говстад. Так, Петро, фрекен Петро!

Петра. То он що стоiть у вас на першому мiсцi! Не сама справа? Не правда? Не велике палке серце мого батька?

Говстад. Ну, звiсно, i це також.

Петра. Нi, дякую вам. Ви викрили себе самого. Нiколи тепер нi в чому не повiрю вам.

Говстад. Невже ви можете гнiватись на мене за те, що я головне, заради вас…

Петра. Так, я гнiваюсь на вас за те, що ви не були чеснi з моiм батьком. Ви з ним говорили так, нiби iстина й громадський добробут були вам найближчi. Ви обдурили i батька, i мене. Ви не така людина, яку вдаете з себе. Я вам нiколи не пробачу цього, нiколи…

Говстад. Вам не слiд би говорити зi мною так гостро, а надто тепер.

Петра. Чому саме тепер?

Говстад. Бо тепер ваш батько не може обiйтись без моеi допомоги.

Петра(дивиться на нього згори вниз). То ви ще й такий! Он як!

Говстад. Нi, нi, я не такий! Це в мене просто якось вихопилось. Вам не треба цьому вiрити!

Петра. Я знаю, чому менi вiрити. Прощайте.

Аслаксен (виходить iз друкарнi, поспiшаючи з таемним виглядом). Ну й штука, пане Говстаде… (Бачить Петру). Це кепсько… Он там лежить книга. Можете вiддати ii комусь (Іде до надвiрних дверей).

Говстад(iде за нею). Але фрекен…

Петра. Прощайте. (Виходить).

Аслаксен. Пане Говстаде, послухайте.

Говстад. Ну, що там ще таке?

Аслаксен. Бурмiстр у друкарнi.

Говстад. Бурмiстр?

Аслаксен. Авжеж. Йому треба поговорити з вами! Прийшов задвiрками. Не хоче, щоб його бачили, розумiете?

Говстад. Що це може означати? Стривайте, я сам. (Іде до дверей у друкарню, вiдчиняе, уклоняеться й запрошуе бурмiстра увiйти).

Говстад. А ви, Аслаксене, подивiться, щоб нiхто…

Аслаксен. Розумiю. (Виходить у друкарню).

Бурмiстр. Ви, пане Говстаде, не сподiвались бачити мене тут?

Говстад. Правду кажучи, не сподiвався.

Бурмiстр. Ви дуже мило тут улаштувались, дуже затишно.

Говстад. О!

Бурмiстр. Я до вас приходжу без жодних церемонiй i забираю вам час.

Говстад. Прошу, пане бурмiстре. Я до ваших послуг. Дозвольте позбути вас цього. (Кладе на стiлець шапку й бурмiстрову палицю). Зволите сiсти?

Бурмiстр(сiдае коло столу). Дякую вам.



Говстад сiдае по iнший бiк столу.



Бурмiстр. У мене сьогоднi була, правду кажучи, величезна неприемнiсть, пане Говстаде.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250406) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Кустарне пiдприемство (майстерня) для чинення, обробки шкiри (прим. ред.).




2


У Нiмеччинi та Щвейцарii начальник округу (прим. ред.).