Книга - Дика качка

Дика качка
Генрик Ибсен


У цьому дивному будинку мало сонця. Життя тут тягнеться повiльно, а його мешканцям залишаеться тiльки мрiяти. Їх тiсний маленький свiт валиться…

Чи зможуть вони врятувати себе, як врятували колись поранену птицю?

Чи зможе хто-небудь iх врятувати?





Генрiк Ібсен

Дика качка




ДІЙОВІ ОСОБИ

Верле, крупний комерсант i заводчик.

Грегерс Верле, його син.

Старий Екдаль.

Яльмар Екдаль, його син, фотограф.

Гiна Екдаль, дружина Яльмара.

Гедвiг, iхня донька, 14 рокiв.

Фру Берта Сьорбю, економка у Верле.

Реллiнг, лiкар.

Mольвiк, колишнiй богослов.

Гроберг, бухгалтер.

Петтерсен, лакей Верле.

Йенсен, найманий лакей.

Огрядний блiдий пан.

Плiшивий пан.

Короткозорий пан.

Шестеро iнших панiв, гостей Верле.

Кiлька найманих лакеiв.



Перша дiя вiдбуваеться у комерсанта Верле, чотири iншi – у фотографа Екдаля.




Дiя перша


У домi Верле. Його кабiнет. Розкiшне i комфортабельне умеблювання: шафи з книжками; м'якi меблi; серед кiмнати письмовий стiл з паперами i конторськими книгами; на лампах зеленi абажури, якi пом'якшують освiтлення. У середнiй стiнi вiдчиненi навстiж; дверi з розсунутими портьерами. Крiзь дверi видно другу, велику, гарно умебльовану кiмнату, яскраво освiтлену лампами i бра. На передньому планi, праворуч, у кабiнетi невеличкi дверi пiд шпалери, що ведуть до контори. На передньому планi лiворуч – камiн, в якому палае вугiлля, а трохи далi, в глибинi, двостулковi дверi до iдальнi.

Лакей комерсанта Петтерсен, у лiвреi, та найманий лакей И ен-с е н, у чорному фраку, прибирають кабiнет. У другiй великiй кiмнатi видно ще двох-трьох найманих лакеiв, якi так само прибирають, засвiчують вогнi тощо. З iдальнi долинае гучна розмова i смiх; згодом чути дзенькiт ножа об склянку; настае тиша; хтось проголошуе тост; лунають вигуки «браво» i знову шум i розмови.

Петтерсен (засвiчуючи лампу на камiнi i надiваючи абажур). Нi, послухайте-но, Йенсене, – як ото старий наш розпинаеться за здоров'я фру Сьорбю.

Йенсен (висуваючи вперед крiсло). А чи правду кажуть люди, наче мiж ними щось е?

Петтерсен. А бiс його знае.

Йенсен. Вiн таки зальотник був свого часу.

Петтерсен. Можливо.

Йенсен. Кажуть, на честь сина обiд.

Петтерсен. Авжеж, учора приiхав.

Йенсен. А я й не чув, що у комерсанта Верле е син.

Петтерсен. Аякже, е. Тiльки вiн постiйно живе на заводi у Гiрськiй долинi. А до мiста вiн не навiдувався вже багато рокiв, вiдколи я живу тут у домi.

Другий найманий лакей (у дверях другоi кiмнати). Слухайте-но, Петтерсене, там якийсь старий…

Петтерсен (бурчить). А, чорт iх носить у такий час!

Старий Екдаль з'являеться справа. Вiн у поношеному пальтечку, з пiднятим комiром, у вовняних рукавицях, у руках палка i хутряна шапка; пiд пахвою пакет в обгортковому паперi. Темно-руда, бруднувата перука i короткi сивi вуса.

(Йдучи йому назустрiч.) Господи… а вам що тут потрiбно?

Екдаль (на дверях). До контори потрiбно, Петтерсене, конче потрiбно.

Петтерсен. Контора вже з годину як закрита i…

Екдаль. Про це чув ще бiля ворiт, батечку. Але Гроберг ще сидить там. То ти вже, будь ласка, Петтерсене, пропусти мене сюди. (Показуе на невеличкi дверi.) Ходив я цiею дорогою.

Петтерсен. Ну, вже проходьте. (Вiдчиняе дверi.) Тiльки запам'ятайте: назад прошу справжнiм ходом. У нас гостi.

Екдаль. Знаю, знаю… гм! Спасибi, батечку! Спасибi, друже! (Бубонить тихенько). Йолоп! (Іде до контори).

Петтерсен зачиняе за ним дверi.

Йенсен. І цей хiба з конторських?

Петтерсен. Нi, так, переписуе дещо, коли е потреба. А свого часу теж хват був, старий оцей.

Йенсен. Воно й видно, що не з простих.

Петтерсен. Авжеж. Лейтенантом був, можете менi повiрити!

Йенсен. Ах, чорт! Лейтенантом?

Петтерсен. Еге. Потiм почав було торгувати лiсом чи чимось таким. Кажуть, вiн ото з нашого комерсанта зле пожартував. Завод у Гiрськiй долинi був колись iхнiй спiльний – розумiете? Я його добре знаю, старика цього. Нема, нема та й хильнемо з ним було по чарчинi гiркоi чи розiп'емо по пляшечцi баварського у мадам Ерiксен.

Йенсен. Ну, здаеться, йому нема за що й частувати.

Петтерсен. Господи, та ви ж розумiете, не вiн мене, а я його частую! По-моему, слiд уважити благородну людину, яку спiткала така-от бiда.

Йенсен. Вiн що ж, збанкрутував?

Петтерсен. Нi, значно гiрше. Вiн же в крiпостi вiдсидiв.

Йенсен. У крiпостi?

Петтерсен. Чи в тюрмi. (Прислухаючись.) Тсс! Встають з-за столу.

Двое лакеiв зсередини широко розчиняють дверi з iдальнi.

Першою входить фру Сьорбю, розмовляючи з двома панами. За ними помалу з'являеться решта, в тому числi й сам Верле. Останнiми йдуть Яльмар Екдаль i Грегерс Верле.

Фру Сьорбю (мимохiдь). Петтерсене, каву подасте до концертноi зали.

Петтерсен. Слухаю, фру Сьорбю.

Фру Сьорбю з двома спiвбесiдниками проходить до другоi кiмнати i там звертае праворуч.

За ними йдуть Петтерсен i Йенсен.

Огрядний блiдий пан (до Плiшивого). Ух!.. Оце так обiд… Була робота!

Плiшивий. О, при бажаннi можна зробити неймовiрно багато за якiсь три години.

Огрядний. Звiсно, але потiм, шановний камергере!..

Третiй пан. Кажуть, каву i мараскiн подадуть до концертноi зали.

Огрядний. Браво! То, може, фру Сьорбю нам щось i утне?

Плiшивий (пiвголосом). Щоб вона, бува, скоро не утяла нам якоiсь штуки.

Огрядний. Нi-i; Берта не зрадить своiх давнiх друзiв!

Смiючись, обое йдуть до другоi кiмнати.

Верле (пiвголосом, стурбовано). Сподiваюсь, нiхто не помiтив, Грегерсе?

Грегерс (дивиться на нього). Чого?

Верле. І ти не помiтив?

Грегерс. А що було помiчати?

Верле. Нас сидiло за столом тринадцятеро.

Грегерс. Он як? Тринадцятеро?

Верле (поглянувши на Яльмара Екдаля). Адже взагалi ми звикли завжди розраховувати на дванадцять персон… (До решти гостей.) Прошу вас, панове. (Виходить з рештою гостей, за винятком Грегерса i Яльмара Екдаля, до другоi кiмнати праворуч.)

Яльмар (який чув розмову). Тобi не варто було посилати менi запрошення, Грегерсе.

Грегерс. Отакоi! Гостей же, кажуть, скликали заради мене, i щоб я не покликав свого найкращого, единого друга?…

Яльмар. Але батьковi твоему це, здаеться, не сподобалось. Я ж взагалi не буваю в цьому домi.

Грегерс. Так, так, я чув. Але ж менi треба було побачитися з тобою, поговорити. Я, мабуть, скоро знову поiду… Так, ми з тобою давнi товаришi, однокашники, а ось як розiйшлися нашi шляхи. Рокiв з шiстнадцять-сiмнадцять не бачились.

Яльмар. Невже стiльки?

Грегерс. Звичайно. Ну, як же тобi живеться? З вигляду, добре. Ти погладшав, майже солiдним став.

Яльмар. Гм, де там, солiдним мене навряд чи можна назвати, але, звiсно, я трохи змужнiв з того часу.

Грегерс. Так, так. Але з вигляду ти мало змiнився.

Яльмар (дещо похмуро). Зате всерединi як. Там, повiр, зовсiм iнше! Ти ж бо знаеш, яке нас лихо спiткало, вiдколи ми з тобою не бачились.

Грегерс (знизивши голос). Що з твоiм батьком тепер?

Яльмар. Облишмо цю розмову, любий мiй. Бiдний, нещасний батько, звичайно, живе у мене. Адже вiн бiльше й не мае нiкого на свiтi. Але, знаеш, менi нестерпно важко говорити про це. Розкажи краще, як тобi жилося там, на заводi.

Грегерс. Чудово, – цiлковита самотнiсть; можна було досхочу думати i розмiрковувати про багато, багато що… Іди сюди, сядьмо зручнiше. (Сiдае в крiсло бiля камiна i садовить Яльмара у друге поруч.)

Яльмар (схвильовано). Тобi, у всякому разi, спасибi, Грегерсе, за те, що ти запросив мене на обiд до твого батька. Тепер я бачу, що ти бiльше нiчого не маеш проти мене.

Грегерс (здивовано). З чого ти взяв, що я щось мав проти тебе?

Яльмар. Ну, першi роки все-таки мав.

Грегерс. Коли ж це?

Яльмар. Пiсля того великого нещастя. Воно й природно з твого боку. Адже й твого батька мало не втягли тодi в… в усi цi жахливi iсторii!

Грегерс. І тому я мав сердитися на тебе? Хто тобi втовкмачив це в голову?

Яльмар. Та вже я знаю, Грегерсе. Твiй батько сам менi казав.

Грегерс (вражений). Батько! Он воно що! Гм… І через це вiдтодi ти й разу не нагадав менi про себе… хоча б словом?

Яльмар. Так.

Грегерс. Навiть коли засновував фотографiю?…

Яльмар. Батько твiй сказав, що лiпше не писати тобi нi про що.

Грегерс (дивлячись просто перед собою). Так, так, мабуть, вiн мав рацiю… Але скажи менi тепер, Яльмаре… чи вдоволений ти своiм становищем?

Яльмар (злегка зiтхнувши). Та-ак, власне, не можу поскаржитись. А спочатку, як можеш догадатися, менi було трохи не по собi. Адже в зовсiм iншi умови життя потрапив. Та й взагалi все пiшло iнакше. Це велике нещастя з батьком, розорення… сором i ганьба, Грегерсе…

Грегерс (здригаючись). Так-так, так-так…

Яльмар. Нiчого було й думати продовжувати освiту. У нас нi копiйки не залишилось. Навiть ще борги виявились. Найбiльше твоему батьковi, здаеться…

Грегерс. Гм…

Яльмар. Ну, я, знаеш, i вирiшив за краще враз порвати всi старi зв'язки i вiдносини. Це особливо радив менi твiй батько. А оскiльки вiн виявив таку готовнiсть пiдтримати мене…

Грегерс. Батько?

Яльмар. Авжеж; хiба тобi не вiдомо? А то звiдки б менi було взяти грошi, щоб навчитися фотографii i вiдкрити ателье? Адже це недешево коштуе.

Грегерс. І на все це дав грошi батько?

Яльмар. Ну звичайно, мiй милий. Хiба ти не знаеш? Я так його зрозумiв, що вiн про все писав тобi.

Грегерс. Жодного слова про те, що це вiн усе влаштував. Забув, мабуть. Ми з ним взагалi обмiнюемося лише суто дiловими листами. То, виходить, це все батько!..

Яльмар. Звичайно; вiн тiльки не хотiв, щоб люди про це довiдалися. А то все вiн. Вiн дав менi можливiсть i одружитися. Чи… ти й цього не знав?

Грегерс. Нi, i цього не знав. (Поплескавши його по плечi.) Любий Яльмаре, я не можу тобi висловити, як усе це мене тiшить… i мучить. Мабуть, все-таки я був несправедливий до батька… у дечому. Виходить, що в нього е серце. Виявляеться совiсть…

Яльмар. Совiсть?…

Грегерс. Ну та назви, як хочеш. Нi, далебi, менi навiть бракуе слiв, щоб висловити, як мене тiшить усе, що ти зараз розповiв про батька… То ти одружений, Яльмаре? А менi доведеться перестати журитися цим. Ну, сподiваюсь, ти щасливий у шлюбi?

Яльмар. Та ще й як! Така мила дiлова жiнка, що кращоi й бажати не можна. І не те щоб уже зовсiм неосвiчена.

Грегерс (трохи здивовано). Ну звичайно.

Яльмар. Знаеш, саме життя виховуе. Щоденне спiлкування зi мною… i до того ж, у нас бувае дехто – люди обдарованi… Далебi, ти тепер i не впiзнав би Гiни.

Грегерс. Гiни?

Яльмар. Так, любий мiй, чи ти забув, що ii звуть Гiною?

Грегерс. Кого, кого звуть Гiною? Я ж бо i не знаю зовсiм…

Я л ь м ар. Невже ти не пам'ятаеш, що вона якийсь час служила у вашому домi?

Грегерс (дивлячись на нього). То це Гiна Гансен?…

Яльмар. Звичайно, Гiна Гансен.

Грегерс… Яка вела тут господарство останнiй рiк, коли мати злягла?

Яльмар. Атож. Але, дорогий мiй, я знаю напевне, що батько твiй писав тобi про мое одруження.

Грегерс (пiдвiвшись з крiсла). Так, писав… але не написав, що… (Ходить по кiмнатi.) Стривай… може, все-таки… якщо пригадаю гарненько… Адже батько пише завжди так коротко. (Сiдаючи на поруччя крiсла.) Слухай, Яльмаре, скажи… це так цiкаво… скажи, як ти познайомився з Гiною… з твоею дружиною?

Яльмар. Та дуже просто. Гiна недовго залишалася у вас в домi. Надто вже важко, клопiтно було. Мати твоя злягла… Ну, Гiнi не пiд силу стало справлятися, вона й вiдмовилась. Це було за рiк до смертi твоеi матерi… Чи того ж року…

Грегерс. Того ж. А я був тодi вже на заводi. Ну а потiм?

Яльмар. Потiм Гiна жила зi своею матiр'ю, мадам Гансен. Теж дiлова була, працьовита жiнка. Вона тримала невеличку iдальню i одну кiмнатку здавала. Гарненька така була кiмнатка, чиста, затишна.

Грегерс. І тобi, мабуть, саме й пощастило взяти цю кiмнатку?

Яльмар. Авжеж; це знову ж таки твiй батько пiдказав менi. Ну, i от… бачиш… саме тодi я, власне, й познайомився з Гiною.

Грегерс. І посватався до неi?

Яльмар. Так. Молодим хiба довго закохатися?… Гм…

Грегерс (пiдводиться i ходить по кiмнатi). Скажи менi… коли ти посватався… чи не тодi батько i дав тобi… тобто я хочу спитати – ти тодi й почав вивчати фотографування?

Яльмар. От-от. Адже менi дуже хотiлося влаштуватись; чим скорiше, тим краще. Нам обом, i твоему батьковi i менi, спало на думку, що найвiрнiше i найлегше менi взятися до цього дiла. Гiна теж була згодна. Тут, бачиш, долучилася ще одна обставина – такий щасливий збiг, що Гiна вмiла ретушувати.

Грегерс. Напрочуд щасливо все склалося!

Яльмар (пiдводячись iз вдоволеним виглядом). Чи не так? Напрочуд щасливо!

Грегерс. Так, признаюся. Батько вiдiграв для тебе роль начебто провидiння.

Яльмар (схвильований). Вiн не покинув сина свого давнього друга в скрутi. Сердечна людина твiй батько.

Фру Сьорбю (входить з другоi кiмнати пiд руку з Верле). І не перечте, шановний комерсанте. Нема чого вам туди ходити i псувати собi очi, дивлячись на тi вогнi.

Верле (випускаючи ii руку i проводячи рукою по очах). Так, мабуть, ви маете рацiю.

Петтерсен i Йенсен входять з тацями.

Фру Сьорбю (звертаючись до гостей, що в другiй кiмнатi). Прошу вас, панове! Хто бажае склянку пуншу, ласкаво просимо сюди!

Огрядний пан (пiдходячи до неi). Але, Боже мiй, чи правда, що ви скасували благословенну свободу курiння?

Фру Сьорбю. Так, тут, в апартаментах комерсанта, курити забороняеться, пане камергер.

Плiшивий пан. Коли це ви додали такi суворi обмеження до закону про курiння, фру Сьорбю?

Фру Сьорбю. З минулого обiду, пане камергер. Дехто дозволив собi переступити межi.

Плiшивий пан. А хiба це в жодному разi не дозволяеться – зовсiм трiшечки переступити межi, фру Берто? Насправдi в жодному?

Фру Сьорбю. У жодному, камергере Балле. Нi в якому розумiннi.

Бiльша частина гостей зiбралася в кабiнетi; слуги пiдносять iм пунш.

Верле (до Яльмара, що стоiть бiля стола). Що це ви тут студiюете, Екдаль?

Яльмар. Просто альбом, пане Верле.

Плiшивий пан (блукаючи по кiмнатi). А, фотографii! Це саме за вашим фахом!

Огрядний пан (у крiслi). Ви часом не взяли iз собою яких-небудь ваших робiт?

Яльмар. Нi, нiчого.

Огрядний пан. А варто було б. Для травлення добре посидiти так, подивитися картинки.

Плiшивий пан. Тут i тема для розмов завжди знайдеться. Кожен внесе свою лепту.

Короткозорий пан. А кожна лепта приймаеться iз вдячнiстю.

Фру Сьорбю. Камергери вважають, що коли вже кого запрошують на обiд, то запрошений повинен постаратися вiдробити за хлiб-сiль, пане Екдаль.

Огрядний пан. У домi, де так добре годують, це велика насолода!

Плiшивий пан. Боже мiй! Коли йдеться про боротьбу за iснування, то…

Фру Сьорбю. Ви правi!

Розмова точиться далi, часом лунають смiх i жарти.

Грегерс (тихо). Вiзьми ж участь у розмовi, Яльмаре.

Яльмар (щулячись). Про що менi говорити?

Огрядний пан. По-вашому, пане Верле, слiд вважати токайське до певноi мiри корисним для шлунка?

Верле (бiля камiна). За токайське, яке ви сьогоднi пили, в усякому разi, смiю поручитися. Один з найвдалiших випускiв. Так ви, здаеться, й оцiнили?

Огрядний пан. Так, напрочуд тонке.

Яльмар (невпевнено). А хiба вино випускаеться не завжди однакове?

Огрядний пан (смiючись). Нi, ви незрiвняннi!

Верле (посмiхаючись). Таких знавцiв не варто й частувати тонкими винами.

Плiшивий пан. Токайське, як i вашi фотографii, пане Екдаль, потребуе сонця. Адже для фотографii необхiдне сонячне свiтло, правда ж?

Яльмар. Авжеж, свiтло, звичайно, багато значить.

Фру Сьорбю. Для камергерiв теж, кажуть, страх як потрiбне «сонце».

Плiшивий пан. Фi, фi! Заяложений дотеп!

Короткозорий пан. Панi глузуе…

Огрядний пан. Та ще й з нас! (Погрожуе iй.) Фру Берто, фру Берто!

Фру Сьорбю. Так, але це чистiсiнька правда, що випуски можуть дуже рiзнитися. Найстарiшi найкращi.

Короткозорий пан. Мене ви до старих залiчуете?

Фру Сьорбю. О нi!

Плiшивий пан. Он як! А мене, чарiвна фру Сьорбю?

Огрядний пан. А мене? До якого випуску ви нас залiчуете?

Фру Сьорбю. Вас, панове, я залiчую до солодких випускiв. (Вiдпивае iз склянки пунш.)

Камергери смiються i жартують з нею.

Верле. Фру Сьорбю завжди зумiе викрутитись, коли iй треба. Не давайте ж склянкам застоюватися, панове!.. Петтерсене, пильнуйте! Грегерсе, може б, нам з тобою цокнутися.

Грегерс не ворухнувся.

І з вами теж, Екдаль. За столом якось не довелось.

З маленьких дверей визирае бухгалтер Гроберг.

Гроберг. Пробачте, пане Верле, але нiяк не можу вибратися.

Верле. Що ж це, вас знову замкнули?

Гроберг. Еге ж, i Флакстад пiшов з ключами…

Верле. То проходьте.

Гроберг. Але тут е ще один…

Верле. Проходьте, проходьте обое, не соромтесь…

Гроберг i старий Екдаль виходять з контори. У Верле мимоволi вириваеться досадливий вигук. Смiх i гомiн гостей змовкають. Яльмара пересмикуе при виглядi батька; вiн швидко ставить склянку на стiл i обертаеться до камiна.

Екдаль (iде, не пiдводячи очей, уривчасто киваючи в обидва боки, i бурмоче). Прошу пробачення. Не туди потрапив. Ворота замкнутi… Ворота замкнутi… Прошу пробачити! (Виходить слiдом за Гробергом до другоi кiмнати i праворуч).

Верле (крiзь зуби). І треба ж було цьому Гроберговi!..

Грегерс (втупившись з вiдкритим ротом на Яльмара). Та не може бути!..

Огрядний пан. Що таке? Хто це був?

Грегерс. Нiхто. Просто бухгалтер i ще один.

Короткозорий пан (до Яльмара). Ви його знаете?

Яльмар. Не знаю… не звернув уваги…

Огрядний пан (пiдводиться). Та що трапилось, хай йому чорт? (Пiдходить до групи iнших гостей, що розмовляють пiвголосом.)

Фру Сьорбю (шепоче до Петтерсена). Ткнiть йому там чого-небудь смачного.

Петтерсен (киваючи). Слухаю. (Виходить.)

Грегерс (тихо, схвильовано до Яльмара). То це був вiн?

Яльмар. Вiн.

Грегерс. І ти сказав, що не знаеш його?

Яльмар (iз запалом, пошепки). Але як же я мiг?…

Грегерс…Пiзнати свого батька?

Яльмар (журливо). Ах, побув би ти на моему мiсцi!

Перешiптування i тиха розмова мiж гiстьми змiнюються нарочито голосною.

Плiшивий пан (наближаючись до Грегерса i Яльмара, дружнiм тоном). А! Оновлюете давнi спогади студентських часiв? Га?… Ви курите, пане Екдаль? Хочете вогника? Ах, так, тут же не можна…

Яльмар. Дякую, я не…

Огрядний пан. Чи не прочитаете ви нам якi-не-будь гарненькi вiршики, пане Екдаль? Колись, я пам'ятаю, ви чудово декламували.

Яльмар. На жаль, тепер нiчого не пригадаю.

Огрядний пан. Шкода, дуже шкода. Ну то що ж би нам придумати, Балле?

Обое походжають по кабiнету i потiм iдуть до другоi кiмнати.

Яльмар (похмуро). Грегерсе… Я пiду! Той, хто зазнав нищiвного удару долi, бачиш… Передай мое вiтання твоему батьковi.

Грегерс. Добре. Ти просто додому?

Яльмар. Так. А хiба що?

Грегерс. Я, може, зайду до тебе якось.

Яльмар. Нi, не треба. До мене не треба. Невесела домiвка моя, Грегерсе… Особливо пiсля такого пишного бенкету… Ми завжди можемо побачитись десь в iншому мiсцi.

Фру Сьорбю (пiдходячи, пiвголосом). Ви йдете, Екдаль?

Яльмар. Так.

Фру Сьорбю. Вiтайте Гiну.

Яльмар. Дякую.

Фру Сьорбю. І скажiть, що якось днями я навiдаюсь до неi.

Яльмар. Дякую. (До Грегерса.) Не проводжай мене. Я хочу пiти непомiтно. (Повiльно, немов проходжуючись, прямуе до другоi кiмнати i йде праворуч.)

Фру Сьорбю (тихо до Петтерсена, який повернувся). Ну, дали що-небудь старому?

Петтерсен. Аякже. Всунув йому в кишеню пляшку коньяку.

Фру Сьорбю. Не знайшли нiчого кращого.

Петтерсен. А вiн кращого за це нiчого й не знае, фру Сьорбю.

Огрядний пан (на дверях, з нотами в руках). Чи не заграли б ми з вами в чотири руки, фру Сьорбю?

Фру Сьорбю. З охотою, ходiмо.

Гостi. Браво, браво!

Фру Сьорбю i гостi виходять до другоi кiмнати праворуч.

Грегерс залишаеться бiля камiна. Верле шукае щось на письмовому столi, очевидно, вичiкуючи, щоб Грегерс пiшов, але той не ворушиться, i Верле сам прямуе до дверей.

Грегерс. Батьку, чи можеш придiлити менi хвилинку?

Верле (зупиняючись). Чого тобi?

Грегерс. Менi треба сказати тобi кiлька слiв.

Верле. Хiба не можна почекати, поки ми залишимося самi?

Грегерс. Нi, не можна. Може так статися, що нам з тобою не доведеться бiльше залишатися самим.

Верле (пiдходячи ближне). Що це означае?

Пiд час наступноi бесiди iз зали глухо долинають звуки фортепiано.

Грегерс. Як можна було дати цiй сiм'i так занепасти!

Верле. Ти, мабуть, говориш про сiм'ю Екдалiв, наскiльки я розумiю.

Грегерс. Атож. Лейтенант Екдаль колись був дуже близьким другом тобi.

Верле. На жаль, навiть надто близьким. І менi чимало рокiв потiм довелося розплачуватись за це. Йому я повинен дякувати i за те, що на мое добре iм'я лягло щось подiбне до плями.

Грегерс (тихо). А вiн справдi був единим винуватцем?

Верле. Хто ж iще, по-твоему?

Грегерс. Але ж це скуповування лiсiв ви надумали спiльно…

Верле. Так. Але хiба не Екдаль знiмав плани дiлянок… невiрнi плани? Це вiн почав незаконну порубку на казеннiй землi. Вiн же й керував усiм дiлом. Я був осторонь – навiть i не знав, що там коiв лейтенант Екдаль.

Грегерс. Лейтенант Екдаль i сам, певно, не вiдав, що коiв.

Верле. Можливо. Але факт той, що вiн був засуджений, а я виправданий.

Грегерс. Знаю, що доказiв проти тебе не виявилось.

Верле. Виправдання е виправдання. Але чого це ти здумав копатися у цих давнiх чварах, через якi я посивiв передчасно? Мабуть, саме цим ти й був зайнятий усi цi роки на заводi? Запевняю тебе, Грегерсе, у нас у мiстi всi цi iсторii давним-давно забутi… Принаймнi щодо мене.

Грегерс. А нещасна сiм'я Екдалiв?…

Верле. То що ж, по-твоему, я мав зробити для них? Коли Екдаль вийшов на волю, вiн уже був пропащою людиною. Є такi люди, якi одразу йдуть на дно, тiльки-но iм потрапить пара дробинок у тiло, i нiколи вже бiльше не спливають на поверхню. Повiр моему слову, Грегерсе, для старого Екдаля я зробив усе, що тiльки дозволяли обставини… що мiг зробити, не даючи приводу для рiзних пiдозрiнь i пересудiв…

Грегерс. Пiдозрiнь?… Ну так, звичайно.

Верле. Я звелiв давати старому переписування з контори i плачу йому значно дорожче, нiж варта його робота…

Грегерс (не дивлячись на батька). Гм… у цьому не сумнiваюсь.

Верле. Ти глузуеш? Мабуть, не вiриш моiм словам? По книгах, звичайно, цього перевiрити не можна; таких видаткiв я нiколи не записую.

Грегерс (з холодною посмiшкою). М-так, мабуть, бувають видатки такого роду, що найкраще iх не записувати.

Верле (вражений). До чого це ти ведеш?

Грегерс (палко). Ти записав до книг видатки на навчання Яльмара Екдаля фотографування?

Верле. Я? Чи записав?

Грегерс. Я тепер знаю, що ти взяв цi видатки на себе. І знаю так само, що ти не поскупився дати змогу молодому Екдалевi завести дiло, влаштуватися.

Верле. От бачиш, а ще кажуть, що я нiчого не зробив для Екдалiв! Можу тебе запевнити, цi люди коштували менi чимало.

Грегерс. А ти записав до книг хоч деякi з цих видаткiв?

Верле. Навiщо ти ставиш менi запитання?

Грегерс. О, на це е своi причини. Слухай-но, скажи менi… твое палке спiвчуття до сина твого давнього друга… почалося саме з того часу, коли вiн надумав одружитися?

Верле. Якого чорта!.. Де вже менi це пам'ятати через стiльки рокiв?

Грегерс. Ти менi писав тодi – суто дiлового листа, звичайно, – i в приписцi коротенько згадав, що Яльмар Екдаль одружився з фрьокен Гансен.

Верле. Вiрно, ii так i звали.

Грегерс. Але ти не згадав, що ця фрьокен Гансен була Гiна Гансен, наша колишня економка.

Верле (вимушено-насмiшкувато). Я не припускав, що ти особливо цiкавився нашою колишньою економкою.

Грегерс. Я i не цiкавився. Але… (знижуючи голос) здаеться, iншi тут у домi дуже цiкавилися нею.

Верле. Що ти хочеш сказати? (Запально.) Чи не на мене натякаеш?

Грегерс (тихо, але твердо). Так, я на тебе натякаю.

Верле. І ти смiеш!.. Дозволяеш собi!.. А цей невдячний, цей фотограф… Як смiе вiн зводити такi обвинувачення!

Грегерс. Яльмар i словом не зачепив цього. Не думаю, щоб вiн мав хоч найменшу пiдозру.

Верле. То з чого ж ти взяв? Хто мiг тобi сказати таке?

Грегерс. Моя бiдна, нещасна мати. Вона менi сказала це, коли я востанне бачився з нею.

Верле. Твоя мати! Цього й слiд було сподiватися. Ви з нею завжди заодно були. Вона й пiдбурювала тебе проти мене з самого початку.

Грегерс. Нi, не вона, а ii муки i страждання – усе, що зломило ii i привело до загибелi.

Верле. О, в неi зовсiм не було причин отак страждати i терпiти; у всякому разi, не бiльше як у багатьох iнших! Але з хворобливими, екзальтованими особами не заговориш. Я це достатньо вiдчув… І от ти тепер носишся з цими пiдозрами… порпаешся в купi старих пересудiв i плiток, якi ганьблять твого батька. Далебi, Грегерсе, у твоi роки час би вже взятися до чогось кориснiшого.

Грегерс. Авжеж, мабуть, таки час.

Верле. Тодi й на серцi у тебе, можливо, стало б свiтлiше, не так, як тепер. Ну чого тобi корпiти на тому заводi, гнути спину, як простому конторниковi, i вiдмовлятися брати хоча б грiш понад визначене жалування? Адже це просто нерозумно з твого боку.

Грегерс. Так. Коли б я був певен, що це так.

Верле. Я тебе розумiю. Ти хочеш бути незалежним, нiчим менi не зобов'язаним. Ну от, тепер тобi й нагода е стати незалежним, самому собi паном.

Грегерс. Он воно що! В який спосiб?

Верле. Бачиш, я писав тобi, щоб ти неодмiнно i негайно приiхав сюди, у мiсто… гм…

Грегерс. Так… але що тобi, власне, потрiбно вiд мене? Я цiлий день чекав, що ти поясниш.

Верле. Я хочу запропонувати тобi вступити компаньйоном у фiрму.

Грегерс. Менi? У твою фiрму? Компаньйоном?

Верле. Авжеж. Нам би не довелось у зв'язку з цим постiйно бути разом. Ти б мiг вести справи тут, у мiстi, а я переiхав би на завод.

Грегерс. Ти?

Верле. Бачиш, я тепер уже не такий працiвник, як колись. Доводиться берегти очi, Грегерсе; щось ослабли вони.

Грегерс. Ну, це завжди було.

Верле. Не так, як тепер. Та крiм того… з деяких мiркувань… я б, мабуть, мiг вважати за краще перебратися туди… хоча б на деякий час.

Грегерс. Ось чого нiколи не мiг би подумати.

Верле. Слухай, Грегерсе, ми з тобою багато в чому не погоджуемось. Але все ж таки ми з тобою – батько i син. І, далебi, ми могли б дiйти якоiсь згоди.

Грегерс. Тобто про людське око?

Верле. Та хоча б так. Подумай про це, Грегерсе. На твою думку, це можливо? А?

Грегерс (холодно дивиться на нього). Пiд цим щось криеться.

Верле. Як то – криеться?

Грегерс. Я тобi для чогось потрiбен.

Верле. При таких близьких узах, як нашi, треба гадати – один завжди потрiбен другому.

Грегерс. Еге, так кажуть.

Верле. І я б дуже хотiв, щоб ти тепер пожив удома деякий час. Я самотнiй, Грегерсе. Завжди був самотнiй… все життя. Але тепер це особливо дае себе знати, – старiюсь. Менi треба мати бiля себе кого-небудь.

Грегерс. Адже ти маеш фру Сьорбю.

Верле. Так, це вiрно. І я, так би мовити, майже не можу обiйтися без неi. У неi така весела вдача i рiвний характер; вона оживляе весь дiм… а менi це так потрiбно.

Грегерс. Отже, виходить, ти маеш усе, що тобi потрiбно.

Верле. Певно. Але я боюсь, що так не може довго тривати. Жiнка за таких умов… легко може потрапити у фальшиве становище в очах свiту. Не скажу, що й для мужчини це зручно.

Грегерс. О, коли мужчина справляе такi обiди, як ти, вiн таки може дозволити собi дещо.

Верле. Але ж вона, Грегерсе? ii становище? Боюсь, що довго вона не витримае. Та якби навiть… якби заради мене вона й махнула рукою на всi пересуди i плiтки… то сам помiркуй, Грегерсе, – у тебе так сильно розвинене почуття справедливостi…

Грегерс (перебиваючи його). Коротко i ясно: ти збираешся одружитися з нею?

Верле. А коли й так? Що тодi?

Грегерс. Я теж спитаю: що тодi?

Верле. Ти був би категорично проти цього?

Грегерс. Аж нiяк. Нi в якому разi.

Верле. Я ж не мiг знати… Можливо, шануючи пам'ять покiйноi матерi…

Грегерс. Я не екзальтований.

Верле. Ну, як би то не було, ти, в усякому разi, зняв з мого серця важкий камiнь. Для мене дуже важливо у цiй справi заручитися твоею пiдтримкою.

Грегерс (дивлячись йому у вiчi). Тепер я розумiю, навiщо я тобi був потрiбен, для чого тобi треба було мене використати.

Верле. Використати! Що за слово!

Грегерс. Не будьмо надто вимогливi щодо слiв, – хоча б сам на сам. (З коротким смiхом.) Так он воно що! Ось навiщо я за всяку цiну повинен був з'явитися до мiста власною персоною. Заради фру Сьорбю треба було надати домовi сiмейного вигляду. Табльо[1 - Створити картину.] з батька i сина! Це щось новеньке.

Верле. Як ти смiеш говорити таким тоном!

Грегерс. Коли в цьому домi була сiм'я? Нiколи, скiльки я себе пам'ятаю. А тепер, мабуть, виникла потреба створити хоч щось подiбне. Справдi, як це чудово буде: заговорять, що онде, мовляв, син на крилах благоговiння прилетiв на заручини старого батька. Що ж тодi залишиться вiд усiх цих поголосiв про бiдну покiйну страдницю-матiр? Анi порошинки! ii син розвiе iх!

Верле. Грегерсе… Далебi, менi здаеться, що для тебе нема на свiтi людини, ненависнiшоi за мене.

Грегерс (тихо). Занадто вже близько я придивився до тебе.

Верле. Ти дивився на мене очима своеi матерi. (Трохи знижуючи голос.) А ти б пригадав, що ii очi… бували iнодi затуманенi…

Грегерс (тремтячим голосом). Я розумiю, на що ти натякаеш. Але хто винен у нещасливiй слабостi матерi? Ти i всi оцi твоi!.. Останньою була ця жiночка, з якою ти звiв Яльмара Екдаля, коли тобi самому вона… о-о!

Верле (знизуючи плечима). Слово в слово, як сказала б твоя мати.

Грегерс (не звертаючи на нього уваги). І вiн, ця велика, по-дитячому довiрлива душа, тепер з головою загруз у брехнi… Живе пiд одним дахом з такою… i не знае, що його так зване сiмейне вогнище побудоване на брехнi! (Роблячи крок до батька.) Як погляну на пройдений тобою шлях – наче дивлюсь на поле бою, вкрите розбитими людськими життями.

Верле. Здаеться менi, що прiрва мiж нами занадто вже широка.

Грегерс (опанувавши себе, вклоняеться). Я теж це помiтив i тому – вiдкланююсь… iду.

Верле. Ідеш? Зовсiм з дому?

Грегерс. Так. Тепер, нарештi, я бачу перед собою мету життя.

Верле. Що ж це за мета?

Грегерс. Ти б лише поглузував, дiзнавшись.

Верле. Хто самотнiй – не так легко глузуе, Грегерсе.

Грегерс (показуючи в глибину другоi кiмнати). Поглянь-но, батьку, камергери граються в пiжмурки з фру Сьорбю… На добранiч… прощавай! (Іде до другоi кiмнати i зникае праворуч.)

Чути смiх i жартiвливi вигуки групи гостей, що з'явилися в другiй кiмнатi злiва.

Верле (презирливо бурмоче вслiд Грегерсу). Ех! Бiдолаха!.. А ще каже – не екзальтований.




Дiя друга


Ателье Яльмара Екдаля. Просторе примiщення, очевидно, колишне горище. Праворуч скiсна стеля з великими шибками, наполовину запнутими синiми завiсками. У правому кутку, в глибинi, вхiднi дверi; а на першому планi праворуч дверi до жилих кiмнат. У лiвiй стiнi теж двое дверей, i в простiнку мiж; ними залiзна грубка. У середнiй стiнi широкi розсувнi дверi. Умеблювання скромне, але затишне. Мiж дверима праворуч, трохи вiддалiк вiд простiнку, диван, стiл i кiлька стiльцiв. На столi засвiчена лампа пiд абажуром, лежать фотографii i рiзний дрiб'язок: пензлi, папiр, олiвцi та iн. У кутку, бiля грубки, старе крiсло. Там i тут розставленi i розкладенi фотографiчнi апарати i приладдя. Бiля середньоi стiни, лiворуч вiд розсувних дверей, полицi, на яких кiлька книжок, ящики i пляшки з хiмiчною рiдиною, рiзнi iнструменти тощо.

Гiна Екдаль сидить за шитвом на стiльцi бiля стола. Гедвiг на диванi, затуливши очi долонями вiд лампи i заткнувши вуха двома пальцями, читае книгу.

Гiна (поглядае на дочку з прихованою тривогою, потiм камее). Гедвiг!

Гедвiг не чуе.

(Голоснiше.) Гедвiг!

Гедвiг (вiднiмаючи пальцi вiд вух). Що, мамо?

Гiна. Любонько, не можна тобi бiльше читати.

Гедвiг. Ну, мамо, ну, ще трошки! Хвилиночку.

Гiна. Нi, нi, вiдклади книгу. Батько цього не любить. Вiн i сам нiколи не читае вечорами.

Гедвiг (закриваючи книгу). Так, тато не дуже-то любить читати.

Гiна (вiдкладае шитво i бере зi столу олiвець i зошит). Ти не пам'ятаеш, скiльки ми сьогоднi заплатили за масло?

Гедвiг. Крону шiстдесят п'ять ере.

Гiна. Вiрно. (Записуе.) Страх, скiльки у нас масла виходить. До того ж ковбаса i сир. Стривай-но… (Записуе.) І шинка ще… Гм… (Пiдраховуе.) От уже й виходить…

Гедвiг. А ще ж пиво?

Гiна. Так, звичайно. (Записуе.) Обходиться дорогенько. А все потрiбне.

Гедвiг. Зате нам з тобою не треба було сьогоднi супу на обiд, раз тато пiшов.

Гiна. Так, це добре склалося. Та ще я одержала вiсiм крон п'ятдесят ере за карточки.

Гедвiг. Невже стiльки?

Гiна. Рiвно вiсiм крон п'ятдесят!

Мовчання. Гiна знову береться до шитва. Гедвiг бере олiвець, папiр i щось малюе, заслоняючи очi лiвою рукою.

Гедвiг. Адже дивно якось, що тато сьогоднi на такому пишному обiдi у комерсанта Верле!

Гiна. Не можна сказати, що в комерсанта. Це ж бо син прислав по нього. (Згодом.) З комерсантом ми не маемо нiяких справ.

Гедвiг. От буде добре, коли тато прийде. Вiн обiцяв попросити для мене у фру Сьорбю чого-небудь смачного.

Гiна. Еге, в цьому домi, повiр менi, знайдеться багато смачненького.

Гедвiг (продовжуючи малювати). А я начебто зголоднiла трошки.

Старий Екдальз паперами пiд пахвою i згортком у кишенi пальта з'являеться з вхiдних дверей.

Гiна. Як дiдусь пiзно сьогоднi!

Екдаль. Контору замкнули. Довелося ждати у Гроберга. І потiм пройти через… Гм…

Гедвiг. Дали знову на переписування, дiдусю?

Екдаль. Цiлу папку. Поглянь-но.

Гiна. Добре.

Гедвiг. iв кишенi теж у тебе згорток.

Екдаль. Що? Дурницi! Нiчого там нема. (Ставить палицю в куток.) Роботи надовго вистачить, Гiно. (Вiдсувае одну половинку дверей у заднiй стiнi.) Тсс! (Зазирае в них i знову обережно засувае.) Хе-хе! Усi задрiмали! А вона залiзла у кошик. Хе-хе!

Гедвiг. А iй не зимно в кошику, дiдусю?

Екдаль. Таке вигадаеш! Зимно!.. Стiльки соломи! (Іде до дальнiх дверей лiворуч.) У мене там е сiрники?

Гiна. Сiрники на комодi.

Екдаль iде до себе.

Гедвiг. От добре, що дiдусь знову з переписуванням!

Гiна. Так. Бiдолашний старий; тепер хоч кишеньковими грiшми запасеться.

Гедвiг. І не сидiтиме цiлими ранками в тому поганому трактирi у мадам Ерiксен!

Гiна. Так, i це дуже добре.

Невелика пауза.

Гедвiг. Як ти думаеш, вони все ще за столом сидять?

Гiна. А бог iх знае. Мабуть.

Гедвiг. Подумай, яким смачним обiдом частують там тата! Вiн, мабуть, прийде веселий. Правда, мамо?

Гiна. Авжеж. А якби ми ще могли порадувати його, що кiмнату здано!

Гедвiг. Ну, це не обов'язково сьогоднi.

Гiна. Це було б так добре. А то стоiть без усякоi користi.

Гедвiг. Нi, я хотiла сказати, що сьогоднi не обов'язково. Тато й так сьогоднi буде в гуморi. Краще, коли цим ми його порадуемо iншим разом.

Гiна (дивиться на неi). А ти любиш радувати тата увечерi чимось таким хорошим?

Гедвiг. Звичайно. Тодi вiдразу якось веселiше стае.

Гiна (замислюючись). Так, так, мабуть, так.

Старий Екдаль виходить iз своеi кiмнати i прямуе до перших дверей лiворуч.

Гiна (обертаючись до нього). Щось потрiбно у кухнi, дiдусю?

Екдаль. Так, потрiбно. А ти сиди собi. (Іде до кухнi.)

Гiна. Не надумав би з вугiллям возитися. (Чекае.) Гедвiг, пiди-но поглянь, що вiн там…

Екдаль виходить з кухнi з кухлем окропу, що паруе.

Гедвiг. Ти по окрiп ходив, дiдусю?

Екдаль. Так. Треба. Писати буду, а чорнило густе, як каша… Гм!..

Гiна. Ви б, дiдусю, повечеряли спочатку. Адже там приготовано.

Екдаль. Бог з нею, з вечерею, Гiно. Дуже я зайнятий, кажу тобi. І нехай нiхто до мене не входить. Нiхто… Гм!.. (Йде до себе.)

Гiна i Гедвiг переглядаються.

Гiна (тихо). Як ти гадаеш, де вiн роздобув грошей?

Гедвiг. Мабуть, вiд Гроберга одержав.

Гiна. Таке скажеш, Гедвiг. Гроберг завжди присилае грошi менi.

Гедвiг. То, мабуть, десь у борг узяв пляшечку.

Гiна. Бiдний дiдусь; навряд чи дають йому в борг.

Яльмар Екдаль входить у пальтi i сiрому пуховому капелюсi. Гiна кидае шитво i пiдводиться.

Ах, ти вже повернувся, Екдалю!

Гедвiг (теж: схоплюеться). Подумайте, тато вже прийшов!

Яльмар (кладучи капелюх). Тепер, мабуть, i всi вже розiйшлися.

Гедвiг. Так рано?

Яльмар. Адже були кликанi на обiд. (Хоче скинути iз себе пальто.)

Гiна. Стривай, я тобi допоможу.

Гедвiг. І я.

Скидають з нього пальто, яке Гiна потiм вiшае на стiну.

А багато було гостей, тату?

Яльмар. Нi, небагато. Нас було за столом осiб дванадцять-чотирнадцять.

Гiна. І ти з ними усiма розмовляв?

Яльмар. Так, трошки. Грегерс цiлком заволодiв мною.

Гiна. Що вiн, усе такий же непоказний?

Яльмар. Так, не дуже показний… А старий не повернувся?

Гедвiг. Аякже. Сидить у себе й пише.

Яльмар. Розповiдав що-небудь?

Гiна. Нi, що йому розповiдати?

Яльмар. Не згадував?… Казали, здаеться, що вiн був у Гроберга. Я загляну до нього.

Гiна. Нi, нi, не треба.

Яльмар. Чому? Хiба вiн сказав, що не хоче впустити мене?…

Гiна. Йому, видно, сьогоднi не хочеться нiкого пускати до себе.

Гедвiг (подаючи знаки). Гм!.. гм!..

Гiна (не помiчаючи). Ходив до кухнi по окрiп…

Яльмар. А-а! Сидить тепер i…

Гiна. Та вже напевно.

Яльмар. Господи Боже! Мiй бiдний сивоволосий батько!.. Ну й нехай собi сидить втiшаеться.

Старий Екдаль у домашньому сюртуку iз розкуреною люлькою в руках виходить iз своеi кiмнати.

Екдаль. Повернувся? А я ото слухаю – наче твiй голос.

Яльмар. Щойно прийшов.

Екдаль. Ти, здаеться, мене не бачив?

Яльмар. Нi. Але там казали, що ти пройшов через… Я хотiв тебе наздогнати…

Екдаль. Гм… Дуже мило з твого боку!.. А що воно за люди були там?

Яльмар. Рiзнi. Камергер Флор, камергер Балле, камергер Касперсон, камергер такий-то i такий… я не знаю всiх.

Екдаль (киваючи). Чуеш, Гiно! З самими камергерами сидiв.

Гiна. Еге, тепер там страх як пишно стало в домi.

Гедвiг. Що ж вони, спiвали цi камергери? Чи вголос читали що-небудь?

Яльмар. Нi, тiльки нiсенiтницi верзли. Хотiли було мене примусити декламувати. Та iм не пощастило.

Екдаль. Не пощастило iм?

Гiна. А ти ж би чудово змiг.

Яльмар. Нi, не треба бути до послуг усiм i всякому. (Ходячи по кiмнатi.) Принаймнi, я не з таких.

Екдаль. Нi, нi. Яльмар не з таких.

Яльмар. Не знаю, чого це менi конче потрiбно розважати гостей у тих рiдких випадках, коли я буваю у товариствi. Нехай iншi стараються. Цi молодчики тiльки те й роблять, що переходять з дому в дiм – попоiсти та попити. Нехай вони й розплачуються за частування.

Гiна. Та невже ти так i сказав?

Яльмар (наспiвуючи). Хо-хо-хо! Довелось-таки i iм дещо проковтнути.

Екдаль. Самим камергерам!

Яльмар. Авжеж, i iм. (Мiж iншим.) Потiм у нас ще виникла невелика суперечка щодо токайського.

Екдаль. Токайського? Тонке вино!

Яльмар (зупиняючись). Бувае i тонке. Але, я скажу тобi, не всi випуски однаковi. Уся справа в тому, чи багато сонця потрапило на виноград.

Гiна. І все ти знаеш, Екдалю!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genrik-ibsen/dika-kachka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Створити картину.