Книга - Справи Шерлока Голмса

Справи Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роки минають, i Шерлок Голмс, звичайно, не молодiе. Вiн поступово вiдходить вiд справ, i Ватсон тепер бiльше згадуе про колишнi розслiдування, нiж розповiдае про новi. У 1927 роцi останнi оповiдання про великого сищика виходять окремою збiркою пiд назвою «Справи Шерлока Голмса». И сьогоднi читачi в усьому свiтi впiзнають у лiтературному героевi Конан Дойла людину «великого серця, великого зросту, великоi душi», якою був сам письменник. Кожен п’ятий британець вважае Шерлока Голмса реальною особою, а на адресу «Бейкер-стрит, 221-6», як i ранiше, щороку надходять тисячi листiв.





Артур Конан Дойл

Справи Шерлока Голмса



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Передмова


Боюся, що пан Шерлок Голмс iз часом став схожим на одного з тих популярних тенорiв, котрi, переживши свiй час, не можуть втриматися вiд спокуси довгих прощальних поклонiв своiй авдиторii, яка все пробачае. Та це колись мае припинитися, i необхiдно нарештi покинути свiт живих, матерiальний чи уявний. Хочеться вiрити, що десь iснуе якийсь лiмб для iстот, створених уявою; якесь дивне, неможливе мiсце, де кавалери Фiлдiнга продовжують закохуватися в красунь Рiчардсона; де солiдно прямують героi Скотта; де, як i ранiше, викликають смiх простодушнi кокнi Дiкенса, а практичнi персонажi Текерея продовжують будувати своi недостойнi кар’ери. Можливо, в якомусь скромному закутку цiеi Вальгалли Шерлок зi своiм вiрним Ватсоном i зможуть розташуватися, доки якийсь ще мудрiший детектив з не менш кмiтливим товаришем займуть вiльне мiсце на сценi.

Його кар’ера була довгою, хоча i не настiльки, щоб старi джентльмени пiдходили до мене i заявляли, що його пригоди сформували iхнiй дитячий дивосвiт. Боюся, вони отримали вiд мене не ту реакцiю, якоi очiкували. Нiкому не подобаеться, коли з датами його життя поводяться настiльки вiльно. Звернiмося до холодних фактiв: дебют Голмса вiдбувся в «Етюдi в багряних тонах» i «Знаку чотирьох», двох невеличких брошурах, що вийшли у свiт у 1887–1889 роках. 1891-го «Скандал у Богемii», перший iз довгоi серii оповiдок, був опублiкований у журналi «Стренд». Цю розповiдь публiка оцiнила, здавалося, належно та попросила ще. Тож, починаючи з цiеi дати, тридцять дев’ять рокiв тому, з перервами видаеться серiя, в якiй зараз назбиралося не менше п’ятдесяти шести оповiдань, об’еднаних у «Пригоди», «Записки», «Повернення» та «Його прощальний уклiн». Опублiкованi за останнi кiлька рокiв, дванадцять тих, що залишилися, вiдтворенi тут пiд назвою «Лiтопис Шерлока Голмса». Вiн розпочав своi пригоди в найвищий розквiт Вiкторiанськоi епохи, продовжував протягом дуже короткого правлiння Едуарда, i спромiгся зайняти свою маленьку нiшу навiть у сьогоднiшнi бурхливi днi. Тому буде правильнiше сказати, що тi, хто вперше прочитав про нього ще замолоду, дожили до того, щоб побачити, як iхнi змужнiлi дiти стежать за тими ж пригодами в тому ж часописi. Це дивовижний приклад терплячостi та лояльностi британськоi публiки.

В останньому оповiданнi «Записок» я мав твердий намiр завершити життевий шлях Голмса, позаяк думав, що моя лiтературна енергiя не повинна прямувати в одне русло. Це блiде, чисто поголене обличчя i довготелеса постать займали занадто багато мiсця в моiй уявi. Я це зробив, але, на щастя, жоден коронер не пiдписав протокол розтину, i з часом менi стало не складно вiдгукнутися на наполегливi прохання пояснити свiй необачний вчинок. Я нiколи про нього не шкодував, адже насправдi виявилося, що цi моi легковажнi скетчi зовсiм не завадили менi досягти власних меж у таких рiзних царинах як iсторiя, поезiя, iсторичний роман, дослiдження психiки та драматургiя. Якби Голмса нiколи не iснувало, я б усе одно не змiг досягти чогось бiльшого, хоча вiн, можливо, iнодi й ставав на шляху до визнання моiх серйознiших лiтературних праць.

Отже, читачу, попрощаемося з Шерлоком Голмсом! Дякую тобi за колишню вiрнiсть, можу тiльки сподiватися, що невеликий екскурс у минуле у форматi цiеi збiрки вiдверне тебе вiд життевих клопотiв i розвине вмiння мислити, що й е метою чарiвноi краiни Фантазii.

Артур Конан Дойл




Вельможний клiент


– Тепер це нiкому не нашкодить, – зауважив мiстер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато рокiв, я попросив у нього дозволу опублiкувати цю оповiдь. Так нарештi я отримав дозвiл викласти на паперi iсторiю, яка у цьому випадку стала вершиною кар’ери мого приятеля.

Ми з Голмсом полюбляли турецькi лазнi. Саме там, у приемнiй млостi, у клубах тютюнового диму, я бачив його менш одержимим i бiльш людяним, нiж деiнде. 3 вересня 1902 року – того дня, з якого починаеться моя iсторiя, – ми лежали з ним на диванах у затишнiй кiмнатцi, розташованiй на горiшньому поверху закладу на Нортумберленд-авеню. Я спитав свого товариша, чим вiн тепер займаеться, а замiсть вiдповiдi вiн витягнув свою довгу нервову руку з простирадла, що огорнуло його, i дiстав iз внутрiшньоi кишенi плаща, що висiв поруч, якийсь конверт.

– Можливо, це всього лише беззмiстовне зверхне дивацтво, – зауважив вiн, передаючи послання менi, – а можливо, i питання життя та смертi. Я знаю не бiльше за те, що повiдомили в цьому листi.

Лист вiдправили з Карлтон-клубу, дата – вечiр учорашнього дня. Ось що я прочитав:



«Сер Джеймс Демерi засвiдчуе свою повагу мiстеровi Шерлоку Голмсу й наполегливо просить прийняти його завтра о пiв на п’яту. Сер Джеймс також хоче переказати, що справа, в якiй вiн прагне порадитися з мiстером Голмсом, вельми делiкатна та дуже важлива, тому вiрить, що мiстер Голмс знайде можливiсть зустрiтися з ним i повiдомити про свое рiшення телефоном у Карлтон-клуб».



– Чи потрiбно казати, що я погодився, Ватсоне, – зронив Голмс, коли я повернув йому записку. – Ви знаете про цього Демерi хоча б щось?

– Тiльки те, що його iм’я добре вiдоме у вищому свiтi.

– До цього я мало що можу додати. Певною мiрою вiн мае репутацiю людини, здатноi залагодити делiкатну справу, коли потрiбно уникнути розголосу. Ви, можливо, пам’ятаете його перемовини з сером Джорджем Левiсом з приводу Гаммерфордського заповiту. За його плечима – вагомий життевий досвiд, i до того ж природна схильнiсть до дипломатii. Ось чому я впевнений, що чуття мене не обманюе i йому справдi потрiбна наша допомога.

– Наша?

– Ну, якщо ви будете так люб’язнi, Ватсоне…

– Вважатиму за честь.

– У такому разi чекаю вас о пiв на п’яту, а поки що ми можемо викинути цю iсторiю з голови.

У той час я мешкав у квартирi на вулицi Королеви Анни, але з’явився на Бейкер-стрит у призначений час. Рiвно о пiв на п’яту нам доповiли про прихiд полковника сера Джеймса Демерi. Навряд чи варто описувати цього чоловiка. Великодушнiсть, чеснiсть i щирiсть, властивi його характеру, широке, чисто виголене обличчя та приемний мелодiйний голос запам’яталися багатьом iз тих, кому доводилося його знати. Його сiрi iрландськi очi сяяли щирiстю, а добра усмiшка вигравала на жвавих вустах. Блискучий цилiндр, темний пiджак, кожна деталь – вiд шпильки з перлиною в чорнiй шовковiй краватцi до блiдо-лiлових шкарпеток i лакованих черевикiв – свiдчила про прискiпливу охайнiсть, якою вiн завжди вирiзнявся. Високий владний аристократ заповнив усю нашу маленьку кiмнатку.

– Певна рiч, я був готовий зустрiти тут i доктора Ватсона, – чемно вклонився вiн, – його участь може виявитися вельми доречною, мiстере Голмс, адже ми маемо справу з людиною, здатною на будь-який злочин, яку практично нiщо не здатне зупинити. Я би сказав, що це найнебезпечнiша особа в Європi.

– У мене було кiлька супротивникiв, цiлком гiдних такого лестивого звання, – всмiхнувся Голмс. – Ви не курите? У такому разi прошу менi вибачити, що запалю люльку. Якщо особа, про яку ви згадали, небезпечнiша, нiж покiйний професор Морiартi або ще живий полковник Себастьян Моран, то зустрiч справдi не обiцяе нiчого приемного. Я можу дiзнатися iм’я?

– Ви колись чули про барона Грюнера?

– Маете на увазi австрiйського вбивцю?

Полковник Демерi сплеснув руками й усмiхнувся.

– Вiд вас нiчого не сховаеться, мiстере Голмс! Чудово! Отже, ви вже склали про нього думку як про вбивцю.

– Стежити за злочиннiстю на континентi – мiй фах. Той, кому доводилося читати про те, що трапилося в Празi, не може сумнiватися у провинi цього чоловiка. Його врятував суто юридичний казус i пiдозрiла смерть свiдка. Я настiльки впевнений, що це вiн убив свою дружину пiд час так званого нещасного випадку на перевалi Шплюген[1 - Перевал Шплюген в Альпах сполучае Швейцарiю й Італiю.], нiби бачив усе на власнi очi. Менi також вiдомо, що вiн переiхав до Англii, i я передчував, що рано чи пiзно менi доведеться з ним зiштовхнутися. То що ж накоiв барон Грюнер цього разу? Чи це не продовження тiеi давньоi трагедii?

– Нi, мiстере Голмс, справа набагато серйознiша. Адже важливiше запобiгти злочиновi, нiж вершити правосуддя. Справдi жахливо усвiдомлювати власне безсилля, коли у вас на очах створюють огидний задум i вам цiлком зрозумiло, чим усе закiнчиться. Чи може людина потрапити в бiльш скрутне становище?

– Ймовiрно, нi.

– Отже, ви не вiдмовитеся допомогти моему клiентовi, iнтереси якого я представляю?

– А я й не збагнув, що ви лише посередник. Хто ж головна дiйова особа?

– Благаю вас, мiстере Голмс, не питайте. Я пообiцяв, що добре iм’я цiеi людини жодним чином не буде згадане. Його намiри надзвичайно чеснi та шляхетнi, однак вiн вважае за краще залишатися в тiнi. Менi немае потреби казати, що вам гарантуеться винагорода й що ви будете повнiстю незалежнi у своiх дiях. Сподiваюся, що справжне iм’я клiента для вас не таке вже й важливе.

– Менi дуже шкода, – сказав Голмс, – але я звик, щоб таемниця вкривала лише один бiк справи. Мати ii з обох сторiн – занадто складне завдання. Боюся, сер Джеймс, що нiчим не зможу вам допомогти.

Наш вiдвiдувач дуже збентежився. Його широке жваве обличчя затьмарила тiнь тривоги та розчарування.

– Ви навряд чи усвiдомлюете наслiдки вашоi вiдмови, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Я опинився перед серйозною дилемою. Не маю жодних сумнiвiв, що ви вважали б за честь узятися за цю справу, якби я виклав вам усi факти. Але я дав слово честi. Чи можу я принаймнi розповiсти вам усе, що менi дозволили?

– Звiсно, але за умови, що менi не доведеться брати на себе якiсь зобов’язання.

– Ви, без сумнiву, чули про генерала де Мервiля?

– Маете на увазi героя Гайбера[2 - Перевал Гайбер у пiвнiчно-схiднiй частинi Афганiстану – головнi ворота в Індiю (а тепер – у Пакистан). Йдеться про епiзод Другоi англо-афганськоi вiйни (1878–1880).]? Авжеж, я чув про нього.

– У нього е донька Вiолетта, молода, вродлива, освiчена ледi, чудова з будь-якого погляду. Саме ii, цю приемну, безневинну дiвчину, ми мусимо врятувати вiд кiгтiв диявола.

– Барон Грюнер мае на неi якийсь вплив?

– Найсильнiший iз усiх на свiтi – кохання. Вiн, як ви, вочевидь, чули, дуже привабливий чоловiк. У нього вишуканi манери, приемний голос i якийсь романтичний, таемничий вигляд, який украй полюбляють жiнки. Кажуть, що жодна жiнка не здатна встояти перед ним, i вiн уповнi з цього користае.

– Але як йому вдалося познайомитися з такою ледi, котра займае таке високе становище, як мiс Вiолетта де Мервiль?

– Це сталося пiд час мандрiвки Середземним морем. На яхтi зiбралося добiрне товариство. Певна рiч, органiзатори цiеi мандрiвки нiчого не знали про справжню репутацiю барона Грюнера, поки не стало надто пiзно. Негiдник зблизився з ледi й повнiстю завоював ii серце. Чи можна висловити ii почуття, сказавши, що вона кохае його? Та вона його обожнюе, просто ним одержима. Не хоче слухати про нього жодного лихого слова. Зробили все, щоб урятувати ii вiд цього шаленства, але марно. Іншими словами, за мiсяць мiс де Мервiль плануе вийти за нього замiж. Позаяк вона досягла повнолiття та мае залiзну волю, важко сказати, як можна втримати ii вiд цього вчинку.

– Чи знае вона про те, що трапилося в Австрii?

– Хитрий бiс розповiв iй про всi публiчнi скандали свого минулого, але завжди виставляв себе невинною жертвою. Вона вiрить йому беззастережно й не хоче слухати iнших.

– Он воно як. Однак ви ненавмисно видали iм’я вашого клiента. Не сумнiваюся, що це генерал де Мервiль.

Наш вiдвiдувач засовався на стiльцi.

– Я мiг би збрехати вам, мiстере Голмс, але це не так. Де Мервiль – убитий горем батько. Дужий вiйськовик зовсiм занепав пiд впливом цiеi iсторii. Вiн утратив самовладання, яке нiколи не покидало його на полях баталiй, i перетворився на слабкого розбитого стариганя, котрий не здатен протистояти такому блискучому та дужому супернику, як той австрiець. Мiй клiент – один iз тих, хто добре знав генерала й багато рокiв був його приятелем, а також проявляв батькiвську турботу про його доньку ще з того часу, як вона була дитиною. Вiн не може дивитися, як ця трагедiя наближаеться до свого завершення, не намагаючись ii зупинити. Це не справа Скотленд-Ярду, тому вiн порадив звернутися до вас, але, як я вже казав, за умови, що сам вiн не буде причетний до цiеi справи. Не сумнiваюся, мiстере Голмс, що з вашими видатними здiбностями ви зможете легко вистежити мого клiента через мене, але просив би вас не викривати його особистiсть, бо це справа честi.

Голмс задоволено посмiхнувся.

– Мабуть, це я зможу пообiцяти, – сказав вiн. – До того ж, сер Джеймс, мушу зiзнатися, що ваша справа зацiкавила мене, i я спробую в нiй розiбратися. Як можна пiдтримувати з вами зв’язок?

– Через Карлтон-клуб. Але в разi необхiдностi в мене е й приватний телефон – ХХ.31.

Голмс записав номер i, все ще всмiхаючись, сiв, поклавши на колiна розгорнутий нотатник.

– Будьте люб’язнi, яка теперiшня адреса барона?

– Вернон-лодж, неподалiк вiд Кiнгстона. Це великий будинок. Барон провернув якiсь сумнiвнi махiнацii, завдяки яким розбагатiв, що, звiсно, робить його iще небезпечнiшим суперником.

– Вiн зараз удома?

– Атож.

– Що iще можете про нього розповiсти, окрiм того, що вже згадали?

– У нього вишуканi смаки. Знаеться на конях. Якийсь час грав у поло в Герлiнгемi, але потiм, пiсля гучноi празькоi справи, змушений був звiдти пiти. Колекцiонуе книжки та картини. У його характерi е неабияка частка зарозумiлостi. Я вважаю його визнаним авторитетом у галузi китайськоi керамiки. Барон навiть написав дослiдження з цього питання.

– Чудовий набiр, – зауважив Голмс. – Усi великi злочинцi – люди непересiчнi. Мiй старий приятель Чарлi Пiс вiртуозно грав на скрипцi, а Вейнрайт був талановитим актором. Я мiг би пригадати й багатьох iнших. Отже, сер Джеймс, передайте своему клiентовi, що я починаю гру проти барона Грюнера. Це все, що можу вам пообiцяти. У мене е певнi власнi джерела iнформацii, тому сподiваюся, що ми знайдемо iнформаторiв, за допомогою яких зможемо розплутати цю справу.

Коли наш гiсть пiшов, Голмс так довго сидiв, занурений у своi думки, що, здавалося, зовсiм забув про мою присутнiсть. Нарештi вiн раптово отямився й спитав:

– То що, Ватсоне, ви про це думаете?

– Ймовiрно, вам було би краще побачитися iз самою ледi.

– Мiй любий друже, якщо старий бiдний батько не може зворушити доньку, то яким чином це вдасться менi, чужiй для неi особi? І все ж, у вашiй порадi щось е. Ми скористаемося нею, якщо всi iншi спроби зазнають невдачi. Вважаю, що за справу треба братися iнакше, i я сподiваюся, що тут нам допоможе Шiнвел Джонсон.

Досi менi не доводилося згадувати у своiх спогадах про Шiнвела Джонсона, адже я рiдко розповiдаю про справи, пов’язанi з останнiм перiодом кар’ери мого приятеля. На початку столiття вiн став незамiнним помiчником Голмса. Мушу зiзнатися, що свого часу його iм’я згадувалося в перелiку небезпечних злочинцiв, i вiн навiть вiдсидiв два термiни у в’язницi в Паркгорстi, але, врештi-решт, спокутував свою вину i, зустрiвшись iз моiм товаришем, став його агентом у лондонському злочинному свiтi. Джонсон здобував для нього iнформацiю, яка iнколи виявлялася просто безцiнною. Якби вiн був звичайним полiцiйним «донощиком», то недовго мiг би ховати свое справжне обличчя, але позаяк його дiяльнiсть нiколи не була пов’язана iз судовими розглядами, його спiльники так i не змогли зрозумiти, iз ким вони мають справу. Маючи за плечима двi судимостi, вiн мав доступ до всiх нiчних клубiв мiста, гральних домiв i нiчлiжок, а спостережливiсть i меткий розум робили його iдеальним агентом для збору iнформацii. Саме до цього чоловiка й збирався тепер звернутися Шерлок Голмс.

Моя лiкарська практика не давала менi можливостi бути поруч iз моiм приятелем, коли вiн робив першi кроки в розслiдуваннi цiеi справи, i тому ми домовилися якось зустрiтися з ним у ресторанi «У Сiмпсона», де, сидячи за маленьким столиком бiля вiкна та дивлячись на стрiмку течiю життя на Стрендi, Голмс розповiв менi про останнi подii.

– Джонсон уже десь нишпорить, – поiнформував вiн. – Можливо, йому вдасться вiднайти щось у нетрях злочинного свiту. Якщо в барона Грюнера е своi таемницi, то iх потрiбно шукати саме там, у темному корiннi зла та насильства.

– Але якщо ледi вiдмовляеться вiрити тому, що знаемо ми, чому ви вирiшили, що якiсь новi деталi змусять ii змiнити свое рiшення?

– Хтозна, Ватсоне. Серце та розум жiнки – незбагненна загадка для чоловiкiв. Вони можуть пробачити та виправдати вбивство, але водночас страждатимуть через iншi, дрiбнiшi вчинки. Барон Грюнер сказав менi…

– Сказав вам?

– Ах, так, я не посвятив вас у своi плани. Так от, Ватсоне, я люблю вступати у протистояння зi своiми ворогами. Ми зустрiлися вiч-на-вiч, i я побачив, що за людина цей чоловiк. Пiсля того як дав iнструкцii Джонсону, я гукнув кеб i подався до Кiнгстона, де знайшов барона у пречудовому гуморi.

– Вiн вас упiзнав?

– Це було неважко, адже я послав йому свою вiзитну картку. Чудовий суперник, Ватсоне, холодний, як лiд, отруйний, як кобра, але водночас на диво м’який i чемний. У нього гарнi манери – справжнiй аристократ злочинного свiту, але вiд його свiтськоi ввiчливостi вiе цвинтарним холодом. Я радий, що зiткнувся з такою особою, як барон Адельберт Грюнер.

– Ви сказали, вiн прихильно вас прийняв?

– Уявiть собi кота, який муркоче та думае, що бачить перед собою мишу. Інодi люб’язнiсть стае небезпечнiшою, нiж непристойне свавiлля. Це така риса його характеру. «Я припускав, що рано чи пiзно зустрiнуся з вами, мiстере Голмс, – зазначив вiн. – Вас, звiсно ж, пропросив про послугу генерал де Мервiль, аби зруйнувати мiй шлюб iз його донькою, чи не так?»

Я мовчки погодився.

«Шановний добродiю, – продовжував барон, – ви лише зiпсуете свою бездоганну репутацiю. Ця справа вам не до снаги. Навiщо братися за невдячну працю, до того ж небезпечну. Наполегливо прошу, мiстере Голмс, краще зiйдiть з моеi дороги».

«Який збiг, – вiдповiв я, – таку саму пораду я хотiв дати й вам. Ваш розум гiдний поваги, бароне, i я анiтрохи не перестав шанувати його за той недовгий час, що пiзнав вас особисто. Поговорiмо, як чоловiк iз чоловiком. Нiхто не збираеться завдавати вам неприемностей, копирсаючись у вашому минулому. Пристрастi вляглися, i тепер ваш корабель у тихих водах. Однак якщо продовжуватимете наполягати на цьому шлюбi, то наживете собi легiон ворогiв, котрi не залишать вас у спокоi доти, доки Англiя не видасться вам занадто спекотним мiсцем. Справа дiйсно цього варта? Ви вчините набагато мудрiше, залишивши ледi в спокоi. Адже вам буде неприемно, якщо вона дiзнаеться певнi подробицi вашоi бiографii».

Кiнчики вусiв пiд носом барона, схожi на вусики комахи, кумедно засмикалися, поки вiн слухав мою тираду. Нарештi вiн тихо засмiявся.

«Пробачте менi цю нестриманiсть, мiстере Голмс, – сказав вiн, – але те, як ви намагаетеся зiграти партiю, не маючи на руках жодноi карти, – це справдi смiшно. Не думаю, щоб хтось змiг зробити це краще за вас, але це, однак, дуже зворушливо. Жодноi навiть найдрiбнiшоi карти, не кажучи вже про козирi».

«Упевненi?»

«Ще б пак. Дозвольте пояснити вам, що взагалi вiдбуваеться, мiстере Голмс. Моi карти настiльки сильнi, що я можу запросто розкрити iх перед вами. Менi випало щастя завоювати прихильнiсть мiс де Мервiль, незважаючи на те, що я дуже детально розповiв iй про всi сумнi iнциденти мого минулого життя. Я також попередив ii, що знайдуться лихi, пiдступнi люди (сподiваюся, ви впiзнаете себе, мiстере Голмс), котрi приходитимуть до неi й розповiдатимуть усе ще раз на свiй лад, i пояснив, як у такому разi слiд iз ними поводитися. Ви колись чули про гiпноз? Що ж, побачите, як вiн дiе. Непересiчна людина може оволодiти мистецтвом навiювання й без грубих манiпуляцiй або якихось витiвок. Моя наречена готова до зустрiчi з вами, i вона, без сумнiву, прийме вас, адже в усьому погоджуеться зi своiм батьком, крiм одного».

– Здаеться, менi бiльше нiчого додати, Ватсоне. Я покинув його з такою холодною гiднiстю, яку тiльки змiг на себе напустити, але як тiльки торкнувся клямки, вiн несподiвано зупинив мене.

«До речi, мiстере Голмс, – сказав вiн, – ви, мабуть, знали Ле Брюна, вашого колегу з Францii?»

«Авжеж, – пiдтвердив я».

«І чули, що з ним сталося?»

«Його побили апашi[3 - Апашi – паризькi вуличнi хулiгани.] на Монмартрi, i вiн залишився калiкою на все життя».

«Саме так, а всього лише за тиждень до цього вiн узявся розслiдувати мою справу. Який дивний збiг. Не повторюйте його помилок, мiстере Голмс, удачi вам не бачити. Дехто вже встиг переконатися в цьому, тож лише повторю вам на прощання: йдiть своею дорогою та не заважайте менi йти своею. Бувайте!»

– Ось так, Ватсоне. Тепер ви все знаете.

– Схоже, що це дуже небезпечний iндивiд.

– Занадто небезпечний. Я байдужий до його вихвалянь, але все ж вiн належить до тих людей, якi роблять набагато бiльше, нiж розповiдають.

– Чи потрiбно вам втручатися в цю справу? Яке мае значення, одружиться вiн iз тiею дiвчиною чи нi?

– Я впевнений, що вiн убив свою останню дружину, а якщо так, то це дуже важливо. Крiм того, е ще й наш клiент! Нi, нi, не будемо обговорювати це. Коли доп’ете каву, ходiмо до мене додому. Життерадiсний Шiнвел, мабуть, уже чекае нас зi своiм звiтом.

Ми справдi застали його там. Це був дужий чолов’яга, неотесаний, iз буряковим обличчям i хворобливим виглядом. У його зовнiшностi лише пара живих чорних очей свiдчила про верткий розум. Здавалося, вiн перебував у своiй стихii, а поруч iз ним на диванi сидiла його вихованка – тендiтна нервова дiвчина з блiдим застиглим обличчям, на якому життевi негаразди залишили свiй одвiчний слiд. Ще молода, але вже зазнала нещастя та горя протягом цих жахливих рокiв.

– Це мiс Кiттi Вiнтер, – представив вiдвiдувач гостю помахом своеi товстоi руки, – що вона знае, ось… ну, загалом вона сама розкаже. Вiдшукав ii одразу, мiстере Голмс, щойно отримав вашi iнструкцii.

– Атож, мене знайти зовсiм не важко, – пiдтвердила дiвчина. – Майже завжди за адресою: Пекло, Лондон. Так само, як i Поркi Шiнвел. Адже так, Поркi, ми ж iз тобою давнi друзяки. Але, хай йому грець, мiстере Голмс, декого не завадило б сховати в мiсцину ще гiршу за нашу, якби була справедливiсть на свiтi. Того, за ким полюете.

Голмс усмiхнувся.

– Бачу, що нашi намiри збiгаються, мiс Вiнтер.

– Та я готова вмерти, щоб допомогти вам поставити його на мiсце, – сказала наша гостя з люттю в голосi. На ii блiдому рiшучому обличчi та в блискучих очах вiддзеркалилася така глибока ненависть, на яку бувае здатна лише жiнка. – Вам немае потреби лiзти в мое минуле, мiстере Голмс, нiчого корисного ви там не знайдете. Але такою, якою я стала нинi, мене зробив Адельберт Грюнер. Якби я тiльки могла дiстатися до нього, ах, якби могла вiдправити його до пекла слiдом за його жертвами!

Вона розлючено затрясла кулаками в повiтрi.

– Ви знаете, як просуваеться справа?

– Поркi Шiнвел менi все розповiв. Вiн знайшов ще одну дурненьку й тепер хоче з нею одружитися, ну, а ви прагнете йому завадити. Ви, мабуть, багато що знаете про цього негiдника. Жодна порядна дiвчина не пiде з ним до шлюбу, якщо вона, звiсно, мае розум.

– На жаль, вона його втратила, бо пристрасно кохае цього чоловiка. Що б iй про нього не казали, навiть знати нiчого не хоче.

– І про вбивство казали?

– Аякже.

– Е-е, то в неi мiцнi нерви.

– Вона вважае, що його обмовили.

– Та хiба ж не можна пред’явити докази?

– А ви зможете допомогти нам у цьому?

– Допомогти вам? Та якби я прийшла до неi та розповiла, що вiн зi мною зробив…

– І пiдете на це?

– Чи пiду я? Звiсно, так!

– Що ж, варто спробувати. Але майте на увазi, що барон розповiв iй майже про всi своi бруднi справи й отримав прощення, тому, гадаю, ледi не захоче повертатися до цiеi розмови.

– Я доведу, що вiн розповiв iй далеко не все, – наполягала мiс Вiнтер. – Я сама мигцем бачила одне чи два вбивства, i це якщо не брати до уваги те, що наробило стiльки галасу. Вiн якось сказав, що хтось стоiть у нього на шляху, а через мiсяць спокiйно поглянув на мене й повiдомив, що той чоловiк мрець. Це була не пуста балаканина, нi. Але я майже нiчого не помiчала, бо шаленiла за ним. Що б вiн не робив, я в усьому з ним погоджувалася, так само як ця бiдна iдiотка. Ось тiльки одна рiч вразила мене. Якби той брехливий чортяка не виправдовувався та не почав утiшати мене, я пiшла б вiд нього тiеi ж ночi. Це альбом, брунатна книжка у шкiрянiй палiтурцi з замочком i з його позолоченим вензелем на обкладинцi. Гадаю, вiн хильнув зайвого тiеi ночi, iнакше б не показав менi свiй скарб.

– Що це був за альбом?

– Кажу ж вам, мiстере Голмс, цей чоловiк колекцiонуе жiнок, як збирають метеликiв i бражникiв, та ще й пишаеться цим. Усi вони, всi цi загубленi душi – у цiй книжцi. Фотографii, iмена, кожна подробиця – огидна рiч! Жоден чоловiк, яким би покидьком вiн не був, не змiг би додуматися до такого. Ось що це за альбом. Якщо у нього е клепка в головi, вiн, звiсно, забрав його з дому… Але навiщо про це говорити, навряд чи вiн вам допоможе, та i як ви його дiстанете?

– А де ж вiн?

– Звiдки я знаю, де тепер? Адже я пiшла вiд нього понад рiк тому. Але знаю, де вiн його тримав. Адже Адельберт – педант i вкрай акуратний, тож, можливо, книжка все ще там, у його кабiнетi, у старому секретерi. Ви знаете його будинок?

– Я був у нього в кабiнетi, – сказав Голмс.

– Он як? То ви, бачу, часу даремно не гаете, мiстере Голмс, якщо врахувати, що взялися за справу лише сьогоднi вранцi. Може, любий Адельберт зустрiв цього разу гiдного суперника. У холi, де в склянiй шафi мiж вiкнами зберiгаеться китайський посуд, за його столом е дверi. Вони ведуть у робочий кабiнет – маленьку кiмнатку, де вiн тримае своi папери й особистi речi.

– А вiн не боiться грабiжникiв?

– Адельберт не боягуз. Найгiрший ворог про нього такого не скаже. Але вiн хитрий. Уночi працюе сигналiзацiя, та й що там робити грабiжникам? Хiба що забрати увесь цей цiнний посуд.

– Нiчого хорошого, – зауважив Шiнвел Джонсон з виглядом знавця. – Жоден скупник краденого не зазiхне на товар, який не можна нi переплавити, нi продати.

– Маете рацiю, – погодився Голмс. – Так от, мiс Вiнтер, я хотiв би, щоб ви зайшли до мене завтра о п’ятiй годинi вечора, а я на той час встигну вигадати, чи не можна нам буде якось побачитися з ледi. Дуже вдячний вам за участь. Моi клiенти щедрi…

– Тiльки не це, мiстере Голмс! – вигукнула дiвчина. – Я допомагаю не заради грошей. Дозвольте менi втоптати в бруд цього чоловiка, дайте наступити на його мерзенне обличчя, i я навiть вiддам за це всi своi заощадження. Ось моя цiна. Завтра й коли завгодно, поки ви йдете його слiдом, я буду з вами. Поркi скаже, де мене знайти.

Я зустрiвся з Голмсом наступного дня, коли вiн обiдав у тому ж ресторанi на Стрендi. Вiн лише стенув плечима, коли я спитав, як минула зустрiч, а потiм описав подii минулого дня. Його розповiдь була безпристрасною та сухою, тому я ii дещо пом’якшив.

– Домогтися побачення було неважко, – розповiдав детектив, – ледi насолоджувалася тим, що демонструвала дочiрню покiрнiсть у розмаiтих дрiбницях, намагаючись спокутувати свою провину за той непослух перед своiм батьком у зв’язку зi шлюбом. Генерал зателефонував i повiдомив менi, що все готово до нашого прибуття, i в цей час, як i було домовлено, з’явилася мiс Вiнтер, так що о пiв на шосту кебмен висадив нас на Берклi-сквер, 104, бiля будинку, де мешкае старий вояк. Це одна з тих жахливих лондонських будiвель, на тлi яких навiть церковна архiтектура здаеться фривольною. Лакей вiдвiв нас до вiтальнi з жовтими гардинами, де на нас чекала ледi: скромна, стримана, така сама непохитна й далека, як вершина заснiженоi гори.

Не знаю, як вам ii описати, Ватсоне. Можливо, вам удасться побачити ii до того, як ми закiнчимо цю справу, i ви складете про неi власну думку. Вона надiлена якоюсь неземною вродою, властивою фанатикам своiх iдеалiв, чий розум витае в небесах. Такi обличчя я бачив на картинах середньовiчних майстрiв. Не можу собi уявити, як цей негiдник мiг торкатися ii своiми мерзенними лаписьками. Вiн i вона – двi крайнощi: тварюка та чеснота, печерна людина та янгол. На вашiй пам’ятi ще не було бруднiшоi справи. Звiсно, вона знала, навiщо ми прийшли. Барон Грюнер не гаяв часу дарма i встиг отруiти iй свiдомiсть та налаштувати проти нас. Гадаю, прихiд мiс Вiнтер спантеличив ii, але вона не виказала цього й жестом запропонувала нам сiсти, як превелебна настоятелька приймае двох прокажених жебракiв. Якщо ви схильнi до пiднесених думок, мiй любий Ватсоне, навiдайте мiс Вiолетту де Мервiль.

«Ваше iм’я я добре знаю, мiстере Голмс, – сказала вона крижаним голосом. – Наскiльки я розумiю, ви прийшли, щоб обмовити мого нареченого, барона Грюнера. Я погодилася зустрiтися з вами лише тому, що про це мене попросив батько, i хочу заздалегiдь попередити вас: усе, що ви менi скажете, не матиме жодного значення».

Менi було шкода ii, Ватсоне. На мить я уявив собi, що вона моя власна донька. Ви знаете, я не часто буваю красномовним i звик користуватися головою, а не серцем, але я благав ii такими гарячими словами, якi тiльки мiг вiднайти у своiй душi. Я змалював iй жахливе становище, коли жiнка починае пiзнавати характер чоловiка лише пiсля того, як стае його дружиною, коли вона приречена покiрно терпiти пестощi скривавлених рук i розпусних губ. Я не щадив ii, казав iй про сором, жахiття, душевнi страждання, безнадiйнiсть такого становища, але всi моi палкi слова не додали й вiдтiнку кольору ii блiдим, мов слонова кiстка, щокам, i нi найменшого хвилювання не вiдбилося в ii вiдстороненому поглядi. Я згадав, що барон казав менi про гiпноз. Справдi, можна було подумати, що ця дiвчина жила якоюсь божевiльною мрiею. В ii вiдповiдi все ще не було нiчого певного.

«Я терпляче слухала вас, мiстере Голмс, – зронила вона, – але, як я й казала, вам не вдалося мене переконати. Я усвiдомлюю, що мiй наречений Адельберт провiв бурхливе життя i, траплялося, викликав до себе i запеклу ненависть, i несправедливi наклепи. Ви один iз багатьох, хто намагаеться зганьбити його передi мною. Можливо, ви бажаете менi добра, хоча гадаю, що ви просто найманий агент, якому байдуже, на кого працювати. У будь-якому разi хочу, щоб ви зрозумiли раз i назавжди: я кохаю його, а вiн – мене, i думка всього свiту означае для мене не бiльше, нiж щебет птахiв за вiкном. Якщо його шляхетнiй душi якоiсь митi й довелося впасти, то, можливо, мене дали йому недаремно, щоб пiдняти ii на справжню, недосяжну висоту. Однак, – тут вона кинула погляд на мою супутницю, – я не зовсiм розумiю, хто ця молода ледi?»

Я вже був готовий вiдповiсти, як раптом мiс Вiнтер втрутилася в нашу бесiду, наче вихор. Якщо ви колись бачили, як стикаються лiд i полум’я, то можете собi уявити цих двох жiнок.

«Я скажу вам, хто я така! – вигукнула вона, схопившись зi свого крiсла. Вибух гнiву скривив ii вуста. – Я його остання коханка. Я одна iз сотень, кого вiн спокусив, збезчестив i викинув на смiтник, i з вами вiн зробить те саме. Та тiльки ваше звалище бiльше схоже на могилу, що, мабуть, на краще. Кажу вам, нерозумнiй жiнцi, якщо вийдете за нього замiж, то вiн зруйнуе ваше життя: розiб’е серце або скрутить карк – одне з двох. Я кажу це не через почуття до вас, менi байдуже, що буде з вами, а з ненавистi до нього, з бажання дошкулити йому та зробити з ним те саме, що вiн учинив зi мною. І не витрiщайтеся на мене так, люба, можливо, для вас це скiнчиться навiть гiрше, нiж для мене».

«Я вважала б за краще не згадувати про такi речi, – холодно вiдрубала мiс де Мервiль. – Хочу, щоб ви знали, що менi вiдомо про тi три випадки в життi Адельберта, коли вiн заплутався у своiх стосунках iз жiнками, але я щиро вiрю його щиросердому каяттю».

«Три випадки! – залементувала мiс Вiнтер. – Дурна! Яка ж вона дурна!»

«Мiстер Голмс, прошу, завершiмо нашу розмову, – озвався крижаний голос. – Я скорилася волi батька та зустрiлася з вами, але не змушуйте мене вислуховувати образи цiеi особи».

Мiс Вiнтер рвонула вперед, готова вибухнути прокльонами, i, якби я не схопив ii за зап’ястя, вчепилася б у коси доведеноi до нерозсудливостi ледi. Я потягнув дiвчину до дверей i з полегшенням зiтхнув, посадивши ii в кеб, радiючи, що менi вдалося уникнути скандалу. Мiс Вiнтер аж божеволiла вiд нестями. Певною мiрою i я був розлючений, Ватсоне, бо вiдчув розчарування вiд спокiйноi байдужостi та надмiрноi пихатостi жiнки, котру ми намагалися врятувати. Тепер ви знаете, як просуваються справи, i, вочевидь, я маю продумати нашi подальшi дii, якщо перший крок виявився невдалим. Пiдтримуватиму з вами зв’язок, можливо, вам доведеться взяти участь у грi, хоча й не виключено, що в наступному актi вистави перший хiд уже буде не за нами.

Так i сталося. Вони завдали свого удару, точнiше вiн, бо я нiколи не зможу повiрити, що ледi мала до цього якийсь стосунок. Гадаю, i тепер я мiг би показати ту брукiвку, де стояв у мить, коли мимохiдь помiтив рекламну афiшу, i мою душу охопив жах. Це сталося за два днi пiсля нашоi останньоi зустрiчi, мiж Гранд-готелем i Чарiнг-Кроським вокзалом, де одноногий газетяр виставляв свiй товар, на жовтих сторiнках якого чорнiв зловiсний заголовок:



«Замах на життя Шерлока Голмса».



Якийсь час я стояв приголомшений. Те, що сталося потiм, переплуталося в моiй пам’ятi: i те, як я вхопив газету, i те, як мене намагався зупинити продавець, якому я навiть не заплатив, i те, як я якимось дивом опинився бiля дверей аптеки, де нарештi змiг прочитати жахливе повiдомлення. У замiтцi значилося:



«З великим сумом ми дiзналися, що мiстер Шерлок Голмс, вiдомий приватний детектив, сьогоднi вранцi став жертвою розбiйного нападу, який мав для нього небезпечнi наслiдки. Ми не знаемо точних подробиць, але iнцидент скорше за все стався близько дванадцятоi години на Рiджент-стрит бiля “Кафе-Рояль”. Напад скоiли двое чоловiкiв, озброених киями, i в результатi завданих побоiв мiстер Голмс отримав поранення, якi лiкарi оцiнюють як украй серйознi. Спочатку його доправили в Чарiнг-Кроську лiкарню, але пацiент наполiг на перевезеннi в його помешкання на Бейкер-стрит. Зловмисники, якi напали на мiстера Голмса, справляли враження дуже пристойних джентльменiв. Їм удалося сховатися вiд очей свiдкiв у примiщеннi “Кафе-Рояль”, звiдки вони вийшли через чорний хiд на Гласгаус-стрит. Без сумнiву, вони належали до того злочинного братства, якому дiяльнiсть i винахiдливiсть мiстера Голмса так часто завдае чимало клопотiв».



Чи треба казати, що, зразу ж переглянувши замiтку, я вскочив у кеб i помчав на Бейкер-стрит. Там я застав вiдомого хiрурга сера Леслi Оксшотта, чия невелика карета стояла на узбiччi.

– Безпосередньоi небезпеки для життя немае, – резюмував вiн, – двi рванi рани на головi та кiлька гематом. Довелося накласти кiлька швiв. Я ввiв морфiй i тепер головне – спокiй, проте кiлька хвилин бесiди йому не зашкодять.

Я нечутно увiйшов у затемнену кiмнату. Поранений не спав, i в його хрипкому шепотiннi я розчув свое iм’я. Фiранка була на три чвертi опущена, але випадковий сонячний промiнь освiтив забинтовану голову Голмса. Темно-червона пляма просочилася крiзь бiлу полотняну пов’язку. Я сiв поруч iз моiм товаришем i схилив до нього голову.

– Усе гаразд, Ватсоне, – ледь чутно пробурмотiв вiн, – чого ви так… витрiщилися? Зi мною не так зле, як здаеться.

– Дякуйте всевишньому!

– Як ви знаете, я трохи фехтую. Боронячись, застосував кiлька прийомiв, але здолати двох не спромiгся.

– Що я можу зробити, Голмсе? Адже цих розбiйникiв нацькував на вас клятий барон. Скажiть лише слово, i я виведу його на чисту воду.

– Любий Ватсоне, ми нiчого не зможемо вдiяти, поки полiцiя не вийде на нього, а вони добре замели слiди, будьте певнi. Зачекайте трохи, я маю деякi мiркування. Насамперед нам слiд наголосити на важкостi мого стану. Вони прийдуть до вас за новинами. Вигадайте щось на кшталт контузii, марення, на ваш смак. Не бiйтеся переборщити.

– Але сер Леслi Оксшотт?

– О, про нього не турбуйтеся. Вiн побачить мене в найгiршому станi. Про це я подбаю.

– Щось iще?

– Авжеж. Скажiть Шiнвелу Джонсону, щоб вiн сховав мiс Вiнтер. Тi красенi тепер полюватимуть за нею. Вони, звiсно, про дiвчину знають. Якщо наважилися напасти на мене, то, цiлком iмовiрно, з нею можуть обiйтися ще гiрше. Все це необхiдно зробити сьогоднi ж увечерi.

– Я вирушаю негайно. Щось iще?

– Покладiть на стiл люльку та пантофлю з тютюном. Добре. Заходьте вранцi, обговоримо нашi плани.

Я зустрiвся з Джонсоном того самого вечора та попросив його вiдвезти мiс Вiнтер в якесь тихе передмiстя, де вона могла б зачаiтися, поки не мине небезпека.

Упродовж шести днiв усi були переконанi, що Голмс перебувае на межi життя та смертi. Зведення були найзагрозливiшi, а в часописах знову й знову з’являлися зловiснi замiтки. Моi постiйнi вiзити переконували мене, що насправдi все не так уже й серйозно. Мiцний органiзм i воля Голмса творили дива. Часом у мене виникали пiдозри, що вiн одужуе набагато швидше, нiж менi здаеться. Дивовижна потаемнiсть була чудовою рисою його характеру, i хоча вона не раз призводила до сумних наслiдкiв, навiть менi, його найближчому колезi, доводилося лише здогадуватися, якi думки виникали в його головi. Детектив довiв як незаперечну iстину, що найнебезпечнiшим iнтриганом е той, хто плете iнтриги на самотi. Я був ближчим до нього, нiж будь-хто iнший, але, однак, завжди усвiдомлював, що мiж нами лежить величезна прiрва.

На сьомий день зняли шви, але, незважаючи на це, вечiрнi газети опублiкували повiдомлення про бешихове запалення. Там також з’явилася й замiтка, яку я не мiг не показати моему приятелю. Там було написано, що серед пасажирiв пароплава «Руританiя» компанii «Кьюнард», який у п’ятницю вирушае з Лiверпуля, перебуватиме барон Адельберт Грюнер, чиi фiнансовi справи змушують його переселитися в Сполученi Штати ще до весiлля з панною Вiолеттою де Мервiль, единою донькою… i таке iнше. Голмс вислухав цi новини з холодною увагою та зосередженим виразом обличчя, з чого я зрозумiв, що для нього це був потужний удар.

– П’ятниця! – вигукнув вiн. – Нам залишилося всього три днi. Здаеться, негiдник вирiшив оминути небезпеку. Але, клянусь Господом, Ватсоне, йому це не вдасться! Хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

– Я тут для того, щоб допомогти вам, Голмсе.

– У такому разi присвятiть наступнi двадцять чотири години iнтенсивному вивченню китайськоi керамiки.

Мiй приятель нiчого менi не пояснив, а я нi про що й не питав. Тривалий досвiд навчив мене беззаперечно коритися його волi. Я вийшов iз помешкання й попрямував уздовж Бейкер-стрит, не здогадуючись, для чого маю виконувати таке дивне прохання. Нарештi я звернув на Сент-Джеймс-сквер, у Лондонську бiблiотеку до свого приятеля Ломакса, який працював там, а звiдти подався до себе додому з важким фолiантом пiд пахвою.

Подейкують, що адвокат, який досягнув такого професiоналiзму у своiй справi, що без зусиль може допитати будь-якого свiдка, уже за тиждень здатен забути про все. Певна рiч, тепер я не назвав би себе експертом з порцелянових виробiв, але тодi цiлий вечiр i всю нiч, а також увесь наступний ранок iз незначними перервами для вiдпочинку я поглинав iнформацiю та запам’ятовував iмена. Я дiзнався про автографи знаменитих художникiв-декораторiв i секрети циклiчних дат, вивчив фабричнi клейма перiоду Хун-у, шедеври часiв правлiння Юнле та розписи Тань-iна, пiзнав пишнiсть виробiв ранньоi епохи Сунь i Юань. Увiбравши в себе потрiбну iнформацiю, наступного вечора я прийшов до Голмса. Вiн уже пiднявся з лiжка, про що не можна було здогадатися, читаючи офiцiйнi повiдомлення, i розсiвся у своему улюбленому крiслi, пiдперши рукою перев’язану голову.

– Якщо вiрити газетам, – сказав я, – ви ледь не помираете.

– Це саме той ефект, на який я розраховував, – вiдповiв вiн. – Отже, Ватсоне, ви засвоiли свiй урок?

– Принаймнi доклав до цього всiх зусиль.

– І можете пiдтримати змiстовну розмову на цю тему?

– Гадаю, так.

– Тодi передайте менi маленьку коробочку, що стоiть на камiнi.

Вiн вiдкинув кришку та вийняв iзсередини невеличкий предмет, акуратно загорнутий у шматок тканини дивовижного схiдного шовку. Потiм розгорнув ii та витягнув на свiтло маленьку витончену тарiлочку рiдкiсноi темно-блакитноi барви.

– Із нею треба поводитися дуже обережно. Перед вами автентичний взiрець порцеляни перiоду династii Мiн. На аукцiонi «Крiстi» нiколи не бачили нiчого подiбного. Повний набiр такого посуду коштував би цiлий статок, i, по сутi, вельми сумнiвно, що такий сервiз можна знайти за межами iмператорського палацу в Пекiнi. Один вигляд цього блюдця може звести з розуму будь-якого колекцiонера.

– Що я маю з ним робити?

Голмс простягнув менi вiзитiвку, на якiй було написано: «Доктор Гiл Бартон, Галф-Мун-стрит, 369».

– Це ваше iм’я на сьогоднiшнiй вечiр. Ви пiдете до барона Грюнера. Я трохи вивчив його звички й гадаю, що о пiв на дев’яту вiн уже буде вiльний. У листi заздалегiдь попередьте його, що хочете зустрiтися й що принесете з собою предмет iз абсолютно унiкального сервiзу епохи династii Мiн. Ви назветеся лiкарем, тож iз легкiстю зiграете цю роль i скажете, що ви колекцiонер, до чиiх рук потрапив цей сервiз. Ви чули, що барон цiкавиться такими речами, тому не проти продати йому цей експонат.

– За яку цiну?

– Хороше запитання, Ватсоне. Ви, звiсно, виглядатимете негарно, якщо не зможете назвати цiну власного товару. Це блюдце дiсталося менi вiд сера Джеймса, а вiн своею чергою, наскiльки я розумiю, взяв його з колекцii свого клiента. Навряд чи буде перебiльшенням сказати, що ця рiч не мае аналогiв у свiтi.

– Я б мiг запропонувати провести оцiнку в експерта.

– Чудово, Ватсоне, просто блискуче! Сьогоднi ви поза конкуренцiею. Запропонуйте звернутися до експертiв «Крiстi» або «Сотбi». Ваша делiкатнiсть позбавить вас необхiдностi призначати цiну самому.

– А якщо вiн не захоче мене бачити?

– Не турбуйтеся, захоче. Вiн справжнiсiнький манiяк, коли йдеться про колекцiонування, особливо якщо справа стосуеться предмета, в якому його вважають визнаним авторитетом. Сiдайте, Ватсоне, я продиктую вам листа. Вiдповiдi чекати не потрiбно. Ви просто скажете, коли та для чого прийдете.

Лист був складений бездоганно. Короткий i чемний, вiн мiг розпалити цiкавiсть будь-якого знавця. Окружний кур’ер швидко вiднiс його за призначенням, i того ж вечора, прихопивши коштовну тарiлочку та поклавши в кишеню вiзитiвку доктора Гiла Бартона, я вирушив назустрiч пригодам.

Чудовий будинок та охайнi газони вказували на те, що барон Грюнер, як i казав сер Джеймс, був людиною неабиякого достатку. Довга звивиста алея, оточена рiдкiсним чагарником з обох бокiв, вела до великого майданчика, всипаного галькою та прикрашеного скульптурами. Сам особняк, збудований пiвденноафриканським «золотим королем» у днi свого пiднесення, був довгим низьким будинком iз башточками по кутах, безглуздими в архiтектурному планi, але значними за розмiрами. Дворецький, котрий мiг бути окрасою навiть житла епископа, завiв мене всередину й передав розкiшно вдягненому лакею. З ним я зайшов до кiмнати барона.

Власник будинку стояв перед величезною шафою, розташованою мiж вiкнами, в якiй розмiщалася частина китайськоi колекцii. Вiн тримав у руцi маленьку коричневу вазу й обернувся до мене, щойно я увiйшов.

– Благаю вас, лiкарю, сiдайте, – сказав барон, – я щойно оглядав своi скарби та розмiрковував, чи зможу справдi чимось поповнити таку колекцiю. Ось екземпляр перiоду Тан, датуеться сьомим столiттям. Імовiрно, вас зацiкавить. Упевнений, що вам не доводилося бачити майстернiшоi роботи та кращоi глазурi. Ви принесли з собою блюдце, про яке писали?

Я обережно розгорнув пакет i передав барону. Той сiв за стiл, пiдсунув до себе лампу, бо вже сутенiло, i почав уважно розглядати мiй товар. Жовте свiтло падало на його обличчя, i поки вiн був захоплений своiм заняттям, я мiг спокiйно його розгледiти.

Барон був на диво вродливий i мав цiлком заслужену репутацiю европейського красеня. Вiн був середнього зросту, елегантний i спритний. Смагляве, майже схiдне обличчя та великi важкi очi причаровували. Чорне волосся з блискучим вiдливом було ретельно зачесане. Можна було б замилуватися його правильними рисами, якби не рот. Це був рот убивцi – жорстокий, безжальний, iз прямими тонкими губами, схожий на страшну глибоку рану на прекрасному обличчi. Свiтла смужка шкiри вiддiляла рот вiд маленьких вусикiв, тож виглядав вiн, як сигнал небезпеки, що попереджае про смертельну загрозу. Голос барона був на диво приемним, а манери надзвичайно вишуканi. Я дав би йому трохи бiльше за тридцять, хоча насправдi, як потiм з’ясувалося, йому було сорок два роки.

– Чудово, справдi просто чудово! – сказав вiн нарештi. – І ви кажете, що у вас е сервiз iз шести аналогiчних предметiв. Однак я здивований, що нiколи не чув про такi прекраснi взiрцi. В Англii менi вiдомий тiльки один зразок, рiвний цьому, але його, звiсно ж, не продадуть. Чи не буде нескромнiстю спитати вас, докторе Бартон, яким чином вiн потрапив у вашi руки?

– Хiба це мае значення? – спитав я з дуже безтурботним виглядом. – Ви бачите, що перед вами оригiнал, а що стосуеться його цiни, то я вдовольнюся думкою експерта.

– Дуже загадково, – сказав барон, а його темнi очi зблиснули пiдозрою. – В угодах такого плану зазвичай хочеться дiзнатися про все заздалегiдь. Не заперечую, що екземпляр автентичний. У цьому не маю жодних сумнiвiв. Але я змушений взяти до уваги будь-яку можливiсть, адже згодом може виявитися, що у вас не було прав на продаж.

– Я б мiг надати вам вiдповiднi гарантii.

– Звiсно, але тодi виникае питання, чого вартi вашi гарантii.

– На це вам дадуть вiдповiдь моi банкiри.

– Нехай так, i все ж угода здаеться менi доволi незвичною.

– Ви можете прийняти моi умови або нi, – сказав я з байдужою iнтонацiею, – ви перший, до кого я звернувся, бо вважав вас знавцем китайськоi керамiки, але менi неважко буде знайти й iнших покупцiв.

– Хто вам сказав, що я знавець?

– Знаю, що ви написали книжку на цю тему.

– Ви ii читали?

– Нi.

– Ну, менi стае все важче вас зрозумiти. Маючи у своiй колекцii такий цiнний експонат, ви досi не спромоглися звернутися до книжки, яка пояснила б вам його справжню цiннiсть i значення. Як ви це поясните?

– Я дуже зайнята людина. Мiй основний фах – лiкар.

– Це не вiдповiдь. Якщо в людини е хобi, вона вiддаеться йому цiлком, чим би крiм цього не займалася. З вашого листа я збагнув, що ви не дилетант у своему захопленнi.

– Таким себе вважаю.

– Чи можу я поставити вам кiлька запитань, аби перевiрити вашi знання? Мушу зауважити, докторе Бартон, якщо ви справдi лiкар, то ваш вiзит стае все бiльш i бiльш пiдозрiлим. Хотiв би вас спитати, що ви знаете про iмператора Сему i який вiн мае стосунок до скарбницi Сесоiн неподалiк вiд Нари? Вибачте, невже це викликае у вас незручностi? Розкажiть трохи про династiю Пiвнiчна Вей та ii мiсце в iсторii керамiки.

Я схопився, прикинувшись розлюченим.

– Це обурливо, сер, – сказав я, – я прийшов сюди, щоб зробити вам послугу, а не для того, щоб ви екзаменували мене, як хлопчиська. Можливо, моi знання поступаються вашим, але я, звiсно, не збираюся вiдповiдати на запитання, якi менi ставлять у такiй образливiй формi.

Якийсь час барон спокiйно витрiщався на мене, аж раптом очi його спалахнули, i мiж зубами блиснула смужка бiлих зубiв.

– То он у чому рiч! Ви прийшли шпигувати за мною! Ви – агент Голмса. Усе це спритний виверт, ви просто розiгруете мене. Колега, як я чув, при смертi, тому й послав вас стежити за мною. Ви пролiзли сюди обманом, i, бог свiдок, побачите, що вийти звiдси набагато важче, нiж увiйти.

Вiн схопився на ноги, а я вiдступив назад, приготувавшись оборонятися. Барон практично збожеволiв вiд лютi. Можливо, вiн запiдозрив мене з початку зустрiчi, а допит лише пiдтвердив його припущення, i було ясно, що моя хитрiсть провалилася. Вiн запустив руку в бiчну шухляду столу, намацуючи щось, але в цю мить якийсь звук привернув його увагу, i вiн завмер, уважно прислухаючись.

– Ага! – закричав барон i кинувся до сусiднього кабiнету.

Два кроки вiдокремлювали мене вiд вiдчинених дверей, i я назавжди запам’ятав побачене всерединi. Вiкно, що виходило в сад, було широко розчахнуте. Поруч iз ним, схожий на жахливу примару, iз перев’язаною головою, змарнiлий i блiдий стояв Шерлок Голмс. Наступноi митi вiн перестрибнув через пiдвiконня, i я почув, як затрiщали лавровi кущi. З лютим вереском господар будинку кинувся за ним.

А потiм! Усе сталося в якусь мить, але я розгледiв усе достатньо чiтко. Це була рука, жiноча рука, що промайнула серед листя. Тiеi ж митi барон видав пронизливий крик, який назавжди залишиться в моiй пам’ятi. Вiн схопився за обличчя, заметушився кiмнатою, почав стукатися головою об стiни, а потiм упав на килим i качався там, скорчившись вiд болю, тодi як його жахливi зойки розлiталися оселею.

– Води! Заради бога води! – верещав вiн.

Я схопив зi столу карафку та кинувся на допомогу. До кiмнати вбiгли дворецький i кiлька лакеiв. Я запам’ятав, що один iз них знепритомнiв, як тiльки я, опустившись на колiна перед потерпiлим, повернув до лампи його жахливе обличчя. Сiрчана кислота в’iлася в шкiру та скрапувала з вух i пiдборiддя. Одне око вже побiлiло й стало немов скляне, iнше було червоне та запалене. Риси обличчя, якими я милувався кiлька хвилин тому, тепер нагадували прекрасну картину, по якiй художник провiв вологою та брудною губкою. Вони були нечiткi, знебарвленi, нелюдськi та страшнi.

Як тiльки справа набула таких обертiв, я кiлькома словами пояснив, що сталося. Хтось iз слуг полiз у вiкно, iншi побiгли до газону, але вже стемнiло, й ось-ось мав политися дощ. Серед лементу барона лунали жахливi прокльони: «Це була Кiттi Вiнтер! – кричав вiн. – Вiдьма, клята вiдьма! Вона заплатить за це! Вона заплатить! Господи! Я не витримаю цих страждань!»

Я промив його обличчя олiею, наклав ватяну пов’язку на рани й зробив iн’екцiю морфiю. Усi пiдозри барона щодо мене розсiялися, i вiн вчепився в моi руки, нiби я був здатний повернути зiр його очам, якi тепер нагадували очi мертвоi риби. Я мiг би поспiвчувати йому, якби не знав, яке мерзотне життя привело його до фатального кiнця. Дотик його гарячих рук викликав огиду, i я з полегшенням зiтхнув, коли домашнiй лiкар змiнив мене. До цього часу пiдiйшов iнспектор полiцii, якому я показав свою справжню вiзитiвку, адже iнакше вчинити було б нерозумно й безглуздо. Мене або Голмса обов’язково впiзнали б у полiцiйному вiддiлку з першого ж погляду. Тiльки пiсля цього я покинув похмурий будинок i за годину опинився на Бейкер-стрит.

Голмс сидiв у своему улюбленому крiслi. Вiн був дуже блiдий i виглядав спустошеним. Окрiм його ран, на мого приятеля вплинули й подii сьогоднiшнього вечора, якi вразили його мiцнi нерви, i вiн iз жахом слухав мою розповiдь про те, що сталося з бароном.

– Розплата за грiхи, Ватсоне, – сказав вiн, – рано чи пiзно це мало статися. Лише Бог знае, скiльки грiхiв було в цього чоловiка, – додав вiн, узявши зi столу альбом у брунатнiй палiтурцi. – Ось та сама книжка, про яку розповiдала Кiттi Вiнтер. Якщо вона не зможе завадити весiллю, то вже нiщо не зумiе. Але вона свою справу зробить, Ватсоне, будьте певнi. Жодна жiнка, котра себе поважае, не зможе встояти проти цього.

– Це щоденник його любовних пригод?

– Або щоденник його прагнень. Називайте, як заманеться. Коли мiс Вiнтер розповiла нам про цей альбом, я збагнув, яка грiзна зброя потрапила б у нашi руки, якщо ми зумiемо ii дiстати. Тодi я не сказав нiчого, що могло б виказати моi думки, адже знаю, що жiнки не вмiють зберiгати таемницi. Я продумував свiй план. Напад на мене дав шанс увести в оману барона. Вiн вважав, що будь-якi заходи проти мене тепер стануть зайвими. Все йшло на краще. Я мiг би зачекати й довше, але його намiр переiхати в Америку змусив мене дiяти. Вiн нiзащо не залишив би такий компрометуючий документ. Тому потрiбно було щось зробити – i негайно. Намагатися викрасти альбом уночi – марно. Але можна було спробувати щастя ввечерi, якби вдалося вiдвернути його увагу. Зручний момент настав, коли ви прийшли до нього зi своiм блакитним блюдцем. Я повинен був знати напевне, де ховають книжку, i розумiв, що матиму на пошуки всього кiлька хвилин, час був обмежений вашим знанням китайськоi керамiки. Тому я взяв iз собою мiс Вiнтер. Хiба я мiг собi уявити, що саме вона так обережно несла в маленькому згортку пiд плащем! Я думав, що вона лише хотiла менi допомогти, але виявилося, що в неi були власнi намiри.

– Барон здогадався, що я прийшов вiд вас.

– Я остерiгався цього з самого початку, однак певний час ви утримували його увагу, i я встиг узяти бажане, хоча менi не вдалося залишитися непомiченим… А, сер Джеймс, дуже радий, що ви прийшли.

Наш високоповажний друг з’явився на запрошення Голмса. З глибокою увагою вiн вислухав розповiдь про те, що сталося.

– Ви зробили диво, справжне диво, – невпинно повторював вiн. – Але якщо калiцтво барона настiльки серйозне, як описуе його доктор Ватсон, тодi можна вважати, що ми досягнули нашоi мети завадити весiллю навiть без цiеi жахливоi книжки.

Голмс похитав головою.

– Такi жiнки, як мiс де Мервiль, не зупиняються перед подiбними перешкодами. Понiвеченого мученика вона кохатиме ще бiльше. Е, нi. Ми маемо зруйнувати моральний iдеал, а не тiлесний. Тiльки ця книжка зможе повернути ii на землю, iнших методiв немае. Це почерк барона. Вона не залишиться байдужою до того, що тут написано.

Сер Джеймс пiшов, прихопивши з собою альбом i коштовне блюдце. Менi також уже слiд було пiти, i я спустився разом iз ним на вулицю. Полковника Демерi чекала невелика карета. Вiн стрибнув у неi, наказав вiзниковi iхати швидко й одразу зник iз поля зору. Сер Джеймс повiсив свiй плащ на дверцята екiпажа для того, щоб прикрити зображення герба та девiз, але я таки побачив iхне вiдображення в нашому вiкнi й аж роззявив рота вiд подиву. Тiеi самоi митi я повернувся назад i пiднявся сходами до покою Голмса.

– Я дiзнався iм’я нашого клiента! – вигукнув я, згоряючи вiд нетерпiння. – Даруйте, Голмсе, але ж це…

– Це вiдданий приятель i благородний джентльмен, – закiнчив Голмс, стримуючи мiй гарячий порив. – Нехай це буде нашою маленькою таемницею вiдтепер i назавжди.

Не знаю, яким чином альбом барона потрапив до рук мiс де Мервiль. Можливо, сер Джеймс передав його особисто або, що ймовiрнiше, таке делiкатне завдання виконав батько молодоi ледi, у будь-якому разi результат виявився якнайсприятливiшим. За три днi в «Морнiнг Пост» з’явилася замiтка, де йшлося про те, що весiлля барона Грюнера та мiс Вiолетти де Мервiль скасоване. Та сама газета помiстила перший звiт про слухання справи мiс Кiттi Вiнтер за звинуваченням ii у завданнi ушкоджень сiрчаною кислотою. Стали вiдомими такi пом’якшувальнi обставини, що покарання, наскiльки пригадую, було настiльки незначним, наскiльки це можливо за такi злочини. Шерлоку Голмсу погрожували судовим позовом за крадiжку, але якщо мета шляхетна, а клiент такий вiдомий, то навiть суворий англiйський закон стае гнучким i гуманним. Цього разу мiй приятель уникнув лави пiдсудних.




Блiдий вояк


Менi часом здаеться, що свiтогляд мого приятеля Ватсона занадто обмежений. Зате, дiйшовши до якогось рiшення, вiн наполегливо домагаеться його реалiзацii. Так, вiн довгий час умовляв мене описати хоча б один випадок моеi професiйноi кар’ери. Вочевидь, я сам пiдкинув йому цю iдею, докоряючи за прагнення потурати смакам публiки замiсть того, щоб триматися сухих фактiв.

– Вашi описи надуманi, – не раз казав я йому.

– Тодi спробуйте взятися за справу самi, Голмсе, – вiдповiдав на докори Ватсон.

Й ось я вирiшив прислухатися до його поради. Маю зiзнатися, що тепер розумiю мого товариша й усiх iнших людей, котрi беруться за перо. Писати цiкаво не так легко, як я собi уявляв, а випадок, про який маю намiр розповiсти, повинен був задовольнити цю вимогу. До того ж ця пригода належить до числа найдивнiших подiй у моiй практицi, хоча чомусь Ватсон не згадуе про неi в своiх нотатках.

У моему записнику зазначено, що подii, з яких я почну свою розповiдь, вiдбулися в сiчнi 1903 року незабаром пiсля закiнчення англо-бурськоi вiйни[4 - Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880-го по 1881 рiк (Перша англо-бурська вiйна) i з 1899-го по 1902 рiк (Друга англо-бурська вiйна).]. У той час я залишився самотнiм. Мiй вiрний Ватсон одружився й залишив нашу парубоцьку квартиру на Бейкер-стрит. Либонь, одруження стало единим проявом егоiзму з його боку за весь час нашоi багаторiчноi дружби.

Отже, того дня мене навiдав мiстер Джеймс К. М. Додд, високий, широкоплечий i засмаглий англiець. Я зазвичай сiдаю спиною до вiкна, а клiента саджу навпроти таким чином, аби свiтло падало йому на обличчя. Так я вчинив i цього разу.

Мiстер Додд, мабуть, не знав, з чого почати розповiдь. Я не допомагав йому, адже виграний час давав менi нагоду постежити. Помовчавши, я вирiшив вразити його певними висновками про його персону. Як я переконався, це дуже корисно, бо неодмiнно викликае щирiсть i довiру клiентiв.

– Ви, здаеться, нещодавно прибули з Пiвденноi Африки? – спитав я.

– Атож, сер, – вiдповiв вiн здивовано.

– Імовiрно, служили в кавалерii?

– Саме так.

– У Добровольчому корпусi?

– І це правда. Мiстере Голмс, ви чарiвник! – розгублено мовив мiй вiдвiдувач.

Я всмiхнувся.

– Усе дуже просто. Хiба не ясно, що чоловiк iз мужньою поставою, вiйськовою виправкою та засмагою, явно не лондонського походження, щойно приiхав з театру вiйськових дiй, тобто з Пiвденноi Африки. Крiм цього, ви носите бороду, отже, не кадровий вiйськовий. Ваша постава видае кавалериста. Що ж до Добровольчого корпусу, то з вашоi вiзитноi картки видно, що ви бiржовий маклер iз Трогмортон-стрит. До якого ж iще полку ви могли вступити?

– Це дивно, як ви бачите все до дрiбниць, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.

– Я бачу не бiльше, нiж ви, але вмiю аналiзувати те, що бачу, – вiдповiв я, – однак навряд чи ви навiдали мене лише для того, щоб переконатися в моiй спостережливостi. Що сталося в Старому Таксберзькому парку?

– О, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.

– Мiй любий сер, немае нiчого надприродного в тому, що я сказав. На конвертi вашого листа стояв саме такий штемпель. Ви писали, що просите термiново прийняти вас, отже, сталося щось дуже важливе.

– Маете рацiю. Але з того часу подii набули ще гiршого спрямування. Полковник Емсворд просто вигнав мене…

– Тобто вигнав?

– Та так. Менi довелося забиратися геть. Це ще той iндивiд, той полковник Емсворд! Я б i секунди не провiв у його товариствi, якби не Годфрi.

Я неквапливо запалив люльку й вiдкинувся на спинку крiсла.

– Може, ви все ж поясните менi, в чому рiч, мiстере Додд?

Мiй вiдвiдувач хитро примружився.

– А я вже було вирiшив, що ви про мене знаете все, – всмiхнувся вiн. – А якщо серйозно, то викладу всi факти, а ви, сподiваюся, поясните менi, що вони можуть означати. Минулоi ночi я не мiг заснути й на мить – намагався все збагнути. Але чим бiльше мiркую, тим неймовiрнiшим менi здаеться все, що сталося.

Отже, я потрапив до вiйська в сiчнi 1901-го, приблизно два роки тому. У нашому ескадронi служив молодий Годфрi Емсворд. Вiн пiшов на вiйну добровiльно – у його жилах текла войовнича кров. У всьому полку не було хлопця, кращого за Годфрi. Ми добряче заприятелювали, це була така дружба, яка можлива лише коли люди живуть однаковим життям, дiлять тi самi радощi й смуток. Увесь рiк ми воювали плiч-о-плiч, разом терплячи всi примхи похiдного життя. А потiм Годфрi поранили й вiдiслали в шпиталь. Я отримав один лист iз Кейптауна, де був розташований медичний заклад, i ще один iз Англii, зi Саутгемптона. З того часу – жодного слова, розумiете, мiстере Голмс, жоднiсiнького слова вiд мого найближчого приятеля за шiсть мiсяцiв. Коли вiйна скiнчилася i я повернувся додому, то одразу ж написав батьковi Годфрi, питаючи про його сина. Вiдповiдi не було. Знову написав. Цього разу я отримав коротке та сухе послання. Батько Годфрi повiдомляв, що його син подався в навколосвiтню подорож i не повернеться ранiше, нiж через рiк. Ця вiдповiдь мене не задовольнила. Уся iсторiя здавалася напрочуд дивною. Я не мiг повiрити, що такий хлопець, як Годфрi, був здатен за короткий час забути свого найкращого товариша. Мене стурбувала ще одна обставина. Годфрi був единим спадкоемцем великого статку. З його розповiдей я знав, що вiн не ладнав iз батьком. У старого був огидний характер, а Годфрi бiльше не мiг терпiти цього. Нi, менi страшенно не сподобалася вся ця справа, i я вирiшив дiзнатися iстину, чого б це менi не коштувало. Певний час я займався залагодженням особистих справ. Але зараз маю намiр присвятити весь свiй час i сили з’ясуванню лише одного питання: долi мого приятеля.

При цих словах сiрi очi вiдвiдувача блиснули, а його квадратна щелепа рiшуче стиснулася. Я з цiкавiстю поглянув на свого спiврозмовника. Мiстер Джеймс Додд справляв враження чоловiка, котрого набагато краще мати в числi своiх друзiв, нiж ворогiв.

– Що ж ви зробили далi? – поцiкавився я.

– Подумав, що найкраще було б вiдвiдати Таксберзький парк у Бедфордi, де мiститься маеток родини Емсвордiв. З цiеi метою я написав листа матерi Годфрi. Правду кажучи, я бiльше не хотiв мати справу з його суворим батьком. Я написав, що я – близький приятель Годфрi, i що ми разом служили в Пiвденнiй Африцi. Якщо вона не заперечуе, я б iз задоволенням побалакав iз нею про сина. До речi, додав я, незабаром буду неподалiк вiд Бедфорда й мiг би на короткий час заiхати в Таксберзький парк. У вiдповiдь отримав люб’язне запрошення вiдвiдати маеток Емсвордiв. Я сiв у потяг i поiхав. Поки я дiстався вiд станцii до будинку, уже стемнiло. Родинний замок Емсвордiв виявився масивною спорудою, в архiтектурi якоi змiшалися стилi всiх епох. Середня частина будiвлi, витримана в елизаветинському стилi, химерно поеднувалася з пiзнiшими прибудовами у вiкторiанському. Навколо замку розташовувався прекрасний великий парк. Усерединi оселi стiни були оздобленi червоним деревом i обвiшанi численними картинами в масивних рамах. У всьому будинку панував дух старовини та похмуроi таемничостi.

Мене зустрiли слуги – дворецький Ральф, старезний, як i самi стiни будинку, i його дружина, ще старiша. Але, незважаючи на вiдразливу зовнiшнiсть, жiнка менi сподобалася. Я згадав, що вона колись була нянькою Годфрi. Мiй приятель часто розповiдав менi, що пiсля матерi вiн нiкого на свiтi так не любив, як свою стару няньку. Потiм до мене вийшли полковник i його дружина. До матерi Годфрi, маленькоi тендiтноi жiнки, я вiдразу ж вiдчув симпатiю. Зате його батько менi геть не сподобався. Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.

– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.

Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.

– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.

– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.

– Чи можу я поглянути на них, сер?

– Звiсно.

Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.

– Ну, i що далi? – спитав вiн.

– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?

– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося. Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.

– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.

Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.

– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.

– Маете зрозумiти причини моеi наполегливостi, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…

– Знаю, знаю, – обiрвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте мое терпiння, мiстере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в мое приватне життя. Сiмейнi справи стосуються лише мене й бiльше нiкого. Стороннiй, хоч би як доброзичливо вiн не був налаштований, не в змозi правильно оцiнити подii, що вiдбуваються в тiй чи iншiй родинi. Затямте це. Щиро раджу припинити вашi даремнi пошуки та зайнятися чимось iншим. А тепер, мiстере, зайдiть до моеi дружини. Вона прагне почути вiд вас усе, що ви зможете пригадати про Годфрi.

Це був глухий кут, мiстере Голмс. Сувора непохитнiсть батька Годфрi, здавалося, вiдбирала в мене будь-яку надiю. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся нi на мить, поки не дiзнаюся правду.

Обiд у величезнiй похмурiй iдальнi минув понуро. За столом нас було лише трое. Мати Годфрi жадiбно випитувала в мене подробицi життя ii сина. Але батько був похмурий i мовчазний. У мене був такий пригнiчений настрiй, що за першоi ж нагоди я подякував господинi та пiшов до призначеноi менi кiмнати.

Це було велике, бiдно обставлене примiщення, яке справляло таке ж гнiтюче враження, як i все обiйстя. Але, розумiете, мiстере Голмс, пiсля похiдного армiйського життя я був не надто прискiпливим до iнтер’еру. Визирнув у вiкно. Нiч була ясною й мiсячною.

Я зачинив вiкно, опустив фiранку, засвiтив лампу й сiв iз книжкою бiля розпаленого камiна.

Але недовго я залишався наодинцi. Почувся обережний стукiт у дверi, i до кiмнати увiйшов старий слуга з оберемком дров.

– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я боявся, що дров у камiнi забракне й що ви змерзнете. У цих кiмнатах дуже вогко.

Ідучи, Ральф затримався на порозi.

– Розумiете, сер, – вибачаючись промовив вiн, – я випадково почув те, що ви розповiдали за обiдом про мiстера Годфрi. Рiч у тiм, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обое дуже любимо молодого господаря. Ви, здаеться, казали, що мiстер Годфрi вiдзначився на вiйнi?

– В усьому полку не було нiкого, хто мiг би зрiвнятися з Годфрi хоробрiстю та шляхетнiстю, – гаряче повiдомив я. – Якби не вiн, навряд чи я сидiв би тут i балакав iз вами.

Старий задоволено потер зморшкуватi руки.

– Еге ж, сер. Таким вiн був завжди. В усьому парку немае жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Нiщо не могло налякати його. Авжеж, – зi сльозами в голосi додав Ральф, – вiн був незвичайною дитиною, i… незвичайною людиною.

При цих словах я схопився з мiсця.

– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так нiби Годфрi вже немае серед живих! Що це означае? Негайно кажiть заради бога!

Я мiцно схопив старого за плече. Вiн намагався звiльнитися, та не змiг.

– Не знаю, що ви маете на увазi, сер, – пробурмотiв вiн, – я не маю права втручатися не в своi справи. Краще запитайте в господаря.

– На одне запитання ви все ж менi вiдповiсте, Ральфе. Інакше не випущу вас iз цiеi кiмнати. То Годфрi живий чи мертвий?

Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов вiд сильного болю. Очi наповнилися сльозами. Мiцно стиснутi губи не могли вимовити нi звуку. Нарештi вiн прошепотiв:

– Краще б вiн помер.

Розгубившись вiд несподiванки, я вiдпустив його плече. Слуга скористався цим i вислизнув iз кiмнати.

Можете уявити собi, мiстере Голмс, якi смутнi почуття пробудили в менi слова старого. «Що ж мiг зробити Годфрi такого, щоб любий слуга волiв би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настiльки серйозний, що вiн зачiпае честь сiм’i, а суворий глава родини сховав його вiд усього свiту, щоб скандал не отримав розголосу? Годфрi завжди був вiдчайдухом. Водночас вiн легко пiддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негiдникiв, котрi скористалися його довiрливiстю та щирiстю. У такому випадку, – думав я, – мiй обов’язок бути з Годфрi в цей важкий для нього час».

З такими думками я випадково пiдняв голову, i… кого, мiстере Голмс, я побачив в саду бiля мого вiкна, як гадаете? Його ж, Годфрi Емсворда!

У цьому мiсцi мiй вiдвiдувач так розхвилювався, що не мiг вiдразу продовжити свою розповiдь.

– Я вас слухаю дуже уважно, мiстере Додд, – сказав я. – Ваша iсторiя стае все цiкавiшою.

– Обличчя Годфрi було притиснуте до шибки, – продовжував мiй гiсть. – Я не зовсiм щiльно затулив вiкно фiранкою й чiтко бачив усю фiгуру Годфрi. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було блiде, як смерть, такоi бiлизни я нiколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Годфрi справив на мене жахливе враження, i не лише через неприродну бiлизну обличчя, що примарно вiдсвiчувало в темрявi ночi. На якусь секунду його очi зустрiлися з моiми. Його погляд, жалюгiдний i сповнений провини, вразив мене. Це було настiльки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужностi та веселоi безтурботностi, що я аж здригнувся вiд жаху. Помiтивши, що я витрiщився на нього, вiн одразу ж вiдсахнувся вiд вiкна й зник у темрявi.

Але я недарма прослужив рiк чи навiть два, це навчило мене дiяти блискавично та зберiгати спокiй. Не встиг Годфрi зникнути, як я пiдбiг до вiкна й спробував вiдчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заiржавiли й не вiдразу пiддалися. Та вже через хвилину я бiг стежкою, яку, як я вважав, обрав Годфрi.

Стежина була освiтлена тьмяним свiтлом мiсяця, i менi здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Годфрi, але вiдповiдi не отримав. Добiгши до розвилки стежок, я нерiшуче зупинився й раптом виразно почув грюкiт дверей, якi хтось зачинив. Я збагнув, що Годфрi сховався вiд мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплiвся назад. Залишок ночi я витратив, намагаючись пояснити тi дивнi факти, з якими зiткнувся.

За снiданком господар будинку був не таким суворим, як напередоднi. Мiсiс Емсворд зауважила, що неподалiк маетку е певнi пам’ятки, якi варто оглянути. Я негайно ж скористався цiею нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свiй вiзит ще на добу. Мiй план не викликав захоплення господаря, проте дозвiл я таки отримав. Отож я вирiшив витратити весь день на пошуки тих таемничих дверей, за якими зник мiй товариш. Якби Годфрi забажав, вiн легко мiг би ховатися вiд мене в самому будинку – там без проблем помiстився б цiлий полк. Однак я був упевнений, що Годфрi десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.

Пiсля снiданку моi господарi, мабуть, зайнялися своiми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула вiдокремлена хатинка, розташована наприкiнцi бiчноi алеi. Чи не звiдси долинув до мене вiдгук дверей, якими хтось грюкнув? Я пiдiйшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив iз виглядом людини, котра безцiльно тиняеться парком. У цей час iз хатинки вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз широкою бородою i, на мiй подив, ретельно замкнув за собою дверi. Побачивши мене, вiн рiзко випрямився.

– Хто ви такий? Ви тут гiсть? – не вiтаючись, поцiкавився вiн.

Я пояснив, що приiхав навiдати батькiв свого щирого приятеля Годфрi.

– Шкода, що його зараз немае, – додав я, – бо вiн був би дуже радий побачити мене.

– Авжеж, дуже шкода. Сподiваюся, що iншого разу вам пощастить бiльше.

З цими словами мiй спiврозмовник сухо вклонився й пiшов у напрямку до будинку, менi ж не залишалося нiчого iншого, як послiдувати його прикладу. Вiдiйшовши на кiлька крокiв, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоiть за деревом i слiдкуе за мною.

І все ж менi вдалося достатньо добре розгледiти споруду, коли я проходив повз неi. Вiкна були щiльно зашторенi, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумiв, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – i мене викриють. Тодi менi просто запропонують забратися геть, i моi пошуки нi до чого не призведуть. Тому я вирiшив дочекатися ночi. Коли все стихло, я непомiтно вислизнув iз вiкна та попрямував до таемничого будиночка. Крiм фiранок на вiкнах були ще й вiконницi. Через одну з них пробивалося свiтло. Якраз у цьому мiсцi вiкно було затулене нещiльно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледiти внутрiшнiй iнтер’ер кiмнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Бiля столу сидiв мiй ранковий знайомий. Вiн курив люльку й щось читав.

– Що саме? – перервав я Додда.

Той був здивований моiм запитанням.

– Невже це мае якесь значення?

– Дуже важливе.

– Я не звернув уваги…

– Можливо, ви хоча б помiтили, що вiн тримав у руках – книжку, газету чи журнал?

– Мабуть, ця рiч все ж нагадувала журнал, – зваживши, вiдказав Додд, – але тодi менi було не до таких дрiбниць.

У кiмнатi перебував ще один чоловiк. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнiвався, що це був Годфрi. Я впiзнав його поставу, плечi, шию. Вiн сидiв обличчям до камiна в позi людини, пригнiченоi великим горем. Я застиг бiля вiкна, як укопаний. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку: поруч зi мною стояв полковник Емсворд.

– Так от, виявляеться, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловiсно сказав вiн. – Будьте ласкавi послiдувати за мною.

Вiн обернувся й пiшов у напрямку до будинку. Я понуро послiдував за ним. Полковник зберiгав мовчанку, поки ми не опинилися в моiй кiмнатi. Там вiн поглянув на мене з ледве прихованою злiстю й звелiв, блискаючи очима:

– Ви поiдете завтра вранцi найпершим потягом. Екiпаж чекатиме вас о пiв на восьму. Мое найбiльше бажання – нiколи вас бiльше не бачити.

Я не знайшов, що вiдповiсти, пробурмотiв якiсь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…

– Не варто говорити про це, – пiдняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негiдно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моiй дружинi й менi купу неприемних хвилин. І нарештi, ви, гiсть у цiй оселi, виявилися звичайнiсiньким шпигуном. Що далi?

Тут моi нерви не витримали, мiстере Голмс, i я вiдповiв також рiзко:

– Мiстере Емсворд, я бачив Годфрi тут, у вашому парку. Бiльше того, переконаний, що вiн став жертвою насильства. Не знаю, навiщо ви ховаете свого сина вiд людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Годфрi нiщо не загрожуе, я буду всiма силами прагнути розгадати таемницю, яка його оточуе, що б ви там не казали й не робили.

Старий загарчав i загрозливо пiдсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, i вiн ударить мене. Полковник був величезним на зрiст, сухорлявим i жилавим, i я мимоволi подумав, що впоратися з ним буде зовсiм не просто. Якийсь час вiн свердлив мене пронизливим поглядом своiх сiрих очей, що майже сховалися пiд густими бровами, потiм круто обернувся на пiдборах i вийшов iз кiмнати. Природно, менi довелося вдосвiта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, мiстере Голмс, сподiваючись, що ви зумiете допомогти менi в справi, що зараз мене хвилюе бiльше за все на свiтi.

Ось такими були факти, якi менi виклав Джеймс Додд.

Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирiшення поставленоi проблеми не становило значних труднощiв, оскiльки число варiантiв логiчного рiшення було доволi обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання мiстило в собi певнi не позбавленi цiкавостi моменти та несподiванi закрути, якi й спонукали мене його описати. Я вирiшив застосувати свiй звичний метод логiчного аналiзу та передусiм задати кiлька запитань моему вiдвiдувачу.

– Скiльки слуг у будинку?

– Наскiльки я зрозумiв, лише двое: Ральф i його дружина. Сiм’я Емсвордiв живе дуже скромно.

– Отже, у хатинцi нiхто не прислуговуе?

– Мабуть, нi, якщо не брати до уваги того бороданя. Втiм, вiн не схожий на слугу.

– А ви, випадково, не помiтили, як передаеться iжа з кухнi в будиночок?

– Одного разу я бачив, як Ральф iз кошиком у руцi йшов парком. Але тодi не звернув на це жодноi уваги.

– Ви розпитували когось в околицях?

– Аякже. Я спiлкувався з начальником станцii, а також iз власником сiльського заiзду. Обое одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, вiдтак подався в навколосвiтню подорож. Ця версiя, вочевидь, не викликае сумнiвiв у навколишнiх жителiв.

– Ви нiкому не казали про своi пiдозри?

– Звiсно ж, нi.

– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, мiстере Додд, ваша iсторiя варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поiдемо в Старий Таксберзький парк разом.

У той час я якраз закiнчував двi справи. Одну з них згодом описав мiй приятель Ватсон пiд назвою «Пригода в елiтнiй школi», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делiкатним, що вимагае негайних дiй, адже поточнi подii могли спричинити небажанi полiтичнi наслiдки. Тому тiльки через тиждень я змiг впритул зайнятися проблемою зникнення Годфрi Емсворда. Ми поiхали в Бедфорд утрьох: мiстер Додд, ваш покiрний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повiдомив моему клiентовi наступне:

– Це мiй старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й нi. Все з’ясуеться на мiсцi.

Звiти Ватсона, без сумнiву, привчили читачiв до певних моiх дивацтв. Я не люблю зайвих слiв, а ще бiльше не люблю розкривати своi думки, поки зайнятий обмiрковуванням того чи iншого заплутаного випадку.

Додд був здивований, але промовчав, i ми продовжили подорож утрьох. У потязi я задав своему клiентовi кiлька запитань, вiдповiдi на якi призначалися для вух нашого мовчазного супутника.

– Ви цiлком упевненi, що того вечора бачили за вiкном обличчя вашого товариша?

– Не маю навiть найменшого сумнiву з цього приводу.

– Але ви казали, що Годфрi дуже змiнився?

– Змiнився лише колiр його обличчя: воно набуло неприродного блiдого, як сметана, вiдтiнку, нiби намащене бiлою фарбою.

– Не пригадуете, все обличчя було вкрите цiею дивною блiдiстю, чи лише його частина?

– Здаеться, що окремi частини обличчя особливо видiлялися бiлизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вiкна. По ньому нiби бiлi смуги пробiгали.

– Ви гукнули вашого приятеля?

– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспiшно.

Для мене випадок був майже зрозумiлим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на мiсцi. Нарештi ми дiсталися до дивноi будiвлi, яку описував мiй клiент. Наш мовчазний супутник залишився в екiпажi. Ми з Доддом подзвонили в параднi дверi. Нам вiдчинив старий Ральф, одягнений у лiврею. Ми попросили повiдомити про нас господаревi. Менi впало у вiчi те, що на руках слуги були цупкi шкiрянi рукавички, якi вiн, побачивши нас, хутко зняв i поклав на столик у холi.

Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своiх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я вiдразу ж вiдчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся вiд столика, на якому лежали рукавички. Я миттю пiдiйшов до столика й нагнувся, нiбито для того, щоб зав’язати шнурiвку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумнiву, запах походив саме вiд них. Ця деталь остаточно вирiшила цю справу.

На жаль, менi доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповiдаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, менi вдаеться навiть його тримати в незнаннi до самого кiнця.

Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабiнету, де ми якийсь час залишалися самi. Почулися важкi квапливi кроки, i в кiмнату увiйшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очi блищали. У руках чоловiк тримав нашi вiзитiвки. Побачивши гостей, вiн розiрвав папiрцi на дрiбнi шматочки й почав оскаженiло топтати iх.

– Чи я вам не казав, – прогарчав вiн, звертаючись до мiстера Додда, – що вам вiдмовлено в гостинностi тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосуеться вас, сер, – звернувся вiн до мене, – то все сказане стосуеться й вас також. Знаю, чим ви займаетеся. Можете проявляти своi таланти деiнде, але не в моему домi.

– Я не покину вашоi оселi, – твердо вiдповiв Додд, – поки не почую особисто вiд Годфрi, що вiн перебувае тут не з примусу, а з власноi волi.

Замiсть вiдповiдi Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.

– Ральфе, – сказав вiн слузi, котрий увiйшов, – зателефонуйте в полiцiю та попросiть прислати двох констеблiв. Скажiть, що в будинок вдерлися грабiжники.

– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – мiстере Додд, в одному пунктi полковник Емсворд мае цiлковиту рацiю. Проти його волi ми не маемо права перебувати тут нi хвилини. З iншого боку, наш шановний господар мае розумiти, що нашi дii викликанi виключно дружнiми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче придiлити менi кiлька хвилин для розмови, я зумiю змiнити його погляди на це питання.

– Ви дуже помиляетеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очi. – Я нiколи не змiнюю своiх думок. Ральфе, робiть те, що я наказав! Якого бiса зволiкаете? Телефонуйте в полiцiю!

– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання полiцii не у ваших iнтересах, мiстере Емсворд.

Із цими словами я вирвав аркуш iз блокнота, написав на ньому кiлька слiв i показав полковнику.

– Ось що привело нас сюди, – додав я.

Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонiв, а потiм вся кров вiдiйшла вiд його обличчя.

– Звiдки ви знаете? – задихаючись, прошепотiв вiн, важко опускаючись на крiсло.

– Знати все – мiй фах, – спокiйно вiдказав я.

Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, мiркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потiм вiн зiтхнув i мовив:

– Ну, що ж, якщо ви наполягаете на побаченнi з Годфрi, я дам вам таку можливiсть. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.

Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Пiдiйшли до кiнця алеi та зупинилися бiля того самого таемничого будиночка, про який розповiдав Додд.

– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий iшов попереду, – пiдiть попередьте мiстера Годфрi й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.

За кiлька хвилин нам назустрiч вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз густою бородою. Крайне здивування застигло на його обличчi.

– Я не очiкував вашого вiзиту, полковнику Емсворд, – сказав вiн. – Боюся, що це завадить нашим планам.

– Нiчого не можу вдiяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений пiти на цей крок. Чи може мiстер Годфрi прийняти нас?

– Ще б пак. Вiн чекае всерединi.

З цими словами Кент увiйшов у будинок, спонукаючи нас пiти за ним. Ми увiйшли у велику, простору кiмнату. Бiля камiна спиною до дверей стояв чоловiк.

– Годфрi, друже, я нарештi дiстався до тебе, – вигукнув Додд i кинувся до нього, але Годфрi вiдсахнувся.

– Не торкайся мене, Джиммi. Тримайся вiд мене подалi, друже. Можеш помилуватися мною на вiдстанi. Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?

Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.

– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джиммi, – похмуро зронив Годфрi. – Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джиммi, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.

– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…

– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помiтив. Через це менi довелося щодуху втiкати у свiй сховок.

– Господи, Годфрi, але що це все означае?

– Ну, що ж, розповiм усе, що сталося. Це почалося з того бою бiля Преторii, пiд час якого мене поранили.

– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.

– Трое наших хлопцiв – Симеон, Андерсен i я – вiдбилися вiд iнших i потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумiв якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомнiсть i не випав iз сiдла.

Коли я прийшов до пам’ятi, була вже нiч. Я почувався зовсiм знесиленим вiд втрати кровi. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаеш цю пронизливу до кiсток вогкiсть, нiтрохи не схожу на наш здоровий, приемний морозець?

Словом, у мене не попадав зуб на зуб, i я вiдчував, як останнi сили залишають мене. На мiй подив, я раптом побачив доволi великий будинок iз безлiччю вiкон. Я вiдчував, що моя едина надiя залишитися в живих – доповзти до цього рятiвного притулку. Спотикаючись i щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ганку, ступив у дверi, смутно побачив, як у туманi, велику кiмнату, заставлену лiжками, доповз до одного з них, що було порожне, i звалився у нетямi…

Вранцi я чи то прокинувся, чи то вийшов iз забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, вiд якого здригаюся досi. Уяви собi велику, залиту сонцем кiмнату з бiлими стiнами та рiвними рядами однакових лiжок. Бiля мене стояла iстота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик iз величезною, як куля, i зовсiм голомозою головою. Вiн жваво щось бурмотiв, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще бiльше, бо вiн простягнув до мене страшнi, темнi, викривленi руки, що бiльше нагадували мацаки якоiсь дивовижноi тварини.

Неподалiк вiд лiжка стояла група людей, котрi з цiкавiстю розглядали мене. Я поглянув на них, i мене охопив крижаний жах. Це були нещаснi, спотворенi, розпухлi iстоти з деформованими кiнцiвками, iз обличчями, вкритими страшними виразками. Усi вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки вiд смiху. Їхнiй пекельний регiт досi дзвенить у моiх вухах.

Лютий карлик, вочевидь, власник лiжка, схопив мене за плече своiми страшними мацаками. Мiж нами виникла боротьба. Із моеi рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силi була явно на його боцi. У головi моiй запаморочилося, i я знову знепритомнiв.

Прийшов до пам’ятi я вже в iншiй кiмнатi. Бiля мене не було нi страшного карлика, нi iнших чудовиськ. Бiля вiкна стояв лiтнiй, незнайомий менi чоловiк, котрий, помiтивши, що я опритомнiв, звернувся до мене.

– Як почуваетеся? Зараз зроблю вам перев’язку.

– Де я, лiкарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурнiло.

– Краще не питайте, юначе. Вашi рани вилiковнi, але тут вас пiдстерiгае набагато бiльша небезпека, нiж на полi бою. Ви потрапили в лепрозорiй. Нещаснi, котрих бачили вранцi, – прокаженi.

Я застогнав вiд жаху.

– Отже, я провiв нiч у лiжку прокаженого? – прошепотiв я.

– Атож, дуже ризикований вчинок, – пiдтвердив лiкар, – я маю до цiеi хвороби iмунiтет, але все ж не наважився б на такий крок.

– Усе було скiнчено, Джиммi. Мене прирекли на життя, гiрше за смерть. І все ж, пiсля того, як мене привезли в шпиталь у Преторii, я весь час сподiвався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Пiсля виписки я поiхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшноi недуги починають з’являтися на моему обличчi. Я все розповiв батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мiй вiд’iзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалiк пiд наглядом надiйного лiкаря, який би не зрадив мою таемницю. В iншому разi мене б вiдправили в лепрозорiй, де я був би приречений до кiнця своiх днiв перебувати в товариствi таких самих нещасних, яким був я. Нiкому не можна було розповiдати мою таемницю. Навiть тобi, Джиммi, друже мiй. Я знав, що моя вiдсутнiсть стане для тебе великим ударом, та що я мiг вдiяти? Ось i вся моя iсторiя.

Годфрi замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповiддю. Вiн сидiв, згорбившись i затуливши обличчя руками.

– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таемницю, – озвався батько Годфрi. – Ось цей чоловiк, – вказав вiн на мене, – про все здогадався. Тодi я вирiшив, що безпечнiше вiдкритися йому повнiстю.

– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, мое втручання виявиться корисним. Скажiть, – звернувся я до Кента, – ви фахiвець iз захворювань такого типу?

– Я маю тi ж знання в цiй галузi, якi зазвичай мае кожен освiчений медик, – сухо вiдповiв вiн.

– Не сумнiваюся у вашiй компетентностi, лiкарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультацiя ще з одним фахiвцем. Гадаю, що ви не показували мiстера Годфрi жодному iншому медику, оскiльки боялися посвятити ще когось у свою таемницю?

Мiстер Емсворд ствердно кивнув.

– Я це передбачав, – правив я далi. – В екiпажi сидить мiй старий приятель сер Джеймс Сондерс, вiдомий фахiвець iз подiбних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?

– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонiвши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахiвцем.

– У такому разi попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, i…

Але полковник перебив мене.

– А самi зайдiмо до мого кабiнету, де, сподiваюся, мiстер Голмс пояснить вам, яким чином вiн зумiв проникнути в нашу таемницю.

Й ось тут я збагнув, як менi бракуе мого вiрного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зi мною не було, i менi довелося самому виступити з промовою до моеi маленькоi аудиторii, до якоi приедналася й мати Годфрi.

– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишаеться, i мае бути правдою, якою б неймовiрною вона не здавалася. При цьому кожен iз варiантiв, що залишилися, мав бути ретельно продуманим i перевiреним Я застосував цей принцип i до цiеi сумноi справи. Менi здавалися можливими три пояснення дивноi подii, про яку менi повiдав мiстер Додд. Чому юнака тримали вiдокремлено, без будь-яких контактiв iз зовнiшнiм свiтом?

Насамперед вiн мiг бути причетним до якогось злочину. Другий варiант полягав у тому, що вiн несповна розуму, а батьки хочуть запобiгти його перебуванню в божевiльнi. І, нарештi, третiй. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагае його безумовноi iзоляцii. Усi три можливостi були однаково вiрогiдними, але кожна з них вимагала вичерпних доказiв. Варiант, пов’язаний зi злочином, не витримував серйозноi критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоений у цих краях. По-друге, у такому випадку сiм’я мiстера Годфрi була б зацiкавлена в тому, щоб вiдiслати його якнайдалi, а не тримати злочинця в себе пiд боком.

Варiант, пов’язаний iз божевiллям, здавався менi iмовiрнiшим. Його пiдтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а пiд наглядом якогось чоловiка, iмовiрно, лiкаря. Пригадуете, мiстере Додд, я питав вас, чи не помiтили ви, що читав чоловiк, котрий жив iз вашим приятелем! Я сподiвався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варiанту свiдчили такi факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би вiн можливiсть вiльно розгулювати парком навiть уночi. Крiм цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таемничiсть? Зрештою, немае нiчого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у вiдокремленому примiщеннi пiд постiйним наглядом квалiфiкованого лiкаря. Нi, теорiя шаленства також не годилася.

Отож залишався третiй варiант, правда, найменш iмовiрний iз усiх, але факти пiдтверджували саме його. Юнак воював у Пiвденнiй Африцi. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячi батьки, якби iхнiй син став жертвою страшного захворювання? Передусiм потрiбна найсуворiша секретнiсть щодо мiсця перебування нещасного. Згiдно iз законом, хворий на проказу пiдлягае негайному переселенню в лепрозорiй. Батьки ж його помiщають близько до себе, але в доволi вiдокремленому мiсцi, щоб вiн не мiг спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Пiсля цього з ним поселяють надiйну людину, ймовiрно, лiкаря. У цьому випадку стае зрозумiлим i дивний стан шкiри – звичайний результат страшноi недуги, i прогулянки нещасного ночами, i багато iнших фактiв.

Я вирiшив дiяти так, буцiмто ця теорiя вже доведена. Пiсля приiзду в маеток я помiтив ще одну цiкаву деталь, яка розсiяла моi останнi сумнiви. Ральф, котрий носить iжу в хатинку, одягае при цьому рукавички. Коли вiн вiдчинив нам дверi, на руках у нього цi рукавички були. Завдяки своему гострому нюху я вiдразу вiдчув запах дезiнфiкуючих засобiв, якими вони були просякнутi.

На цьому мiсцi мою розповiдь обiрвав прихiд сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчi знаменитого медика було щось подiбне на посмiшку. Вiн швидкими кроками пiдiйшов до мiсiс Емсворд i мiцно потиснув iй руку.

– Найчастiше менi доводиться бути провiсником горя, – звернувся сер Джеймс до всiх нас. – Але сьогоднi можу втiшити вас, джентльмени. У Годфрi Емсворда нiякоi прокази немае. О, бачу, його матiнка вражена цiею щасливою новиною. Докторе Кент, займiться, будь ласка, мiсiс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побiлiння шкiри – справдi поширений наслiдок прокази. Але в цьому випадку маемо справу iз захворюванням, що викликае неправильну пiгментацiю шкiри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, ii важко лiкувати, але, безумовно, вона не iнфекцiйна й не мае нiчого спiльного зi справжньою проказою. Цiкаво, що симптоми надзвичайно схожi, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут вiдiграють важливу роль психологiчнi фактори, про якi ми ще дуже мало знаемо. Можливо, що психiчна травма, величезна напруга та страх, якi вiдчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тiсному контактi з прокаженими, i викликали фiзичнi змiни органiзму, подiбнi до тих, яких вiн остерiгався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що мiсiс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що вiд щастя не вмирають!




Випадок iз камiнцем Мазарiнi


Доктору Ватсону було приемно знову опинитися в неприбранiй кiмнатi на другому поверсi на Бейкер-стрит, яка колись стала вiдправною точкою багатьох його чудових пригод. Вiн оглянув науковi таблицi та мапи на стiнi, обпечену кислотою полицю для хiмiкатiв, футляр для скрипки, що стояв у кутку, вiдро для вугiлля, в якому колись лежали старi люльки та тютюн. Нарештi його очi зупинилися на свiжому й усмiхненому обличчi Бiллi, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зi самотнiстю та замкнутiстю, що оточували таемничу постать видатного детектива.

– У вас, здаеться, змiн узагалi не вiдбуваеться, Бiллi. І ви також не змiнюетеся. Сподiваюся, те саме можна сказати i про нього?

Бiллi з певним неспокоем поглянув на зачиненi дверi спальнi.

– Я думаю, що вiн у лiжку, спить, – промовив вiн.

Була сьома вечора прекрасного лiтнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обiзнаний iз нетрадицiйним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повiдомленню.

– Це, мабуть, означае розслiдування справи?

– Атож, сер, вiн зараз дуже важко працюе. Тому боюся за його здоров’я. Вiн блiдне, худне i нiчого не iсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його панi Гадсон. – «О сьомiй тридцять завтра», – вiдповiв вiн. Ви ж його знаете, коли вiн занурюеться справу.

– Авжеж, Бiллi, знаю.

– Вiн за кимось стежить. Вчора був робiтником, котрий шукае роботу. А сьогоднi вирядився старою бабою. Я його не впiзнав, хоча мав би вже вивчити цi витiвки.

Бiллi з посмiшкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.

– Це частина вбрання старенькоi, – пояснив вiн.

– І що в нього зараз за справа, Бiллi?

Бiллi стишив голос, наче повiдомляв якусь велику державну таемницю.

– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межi цiеi кiмнати. Це справа про дiамант корони.

– Ви про крадiжку камiнця вартiстю сто тисяч фунтiв?

– Саме так, сер. Вони хочуть його повернути, сер. Тому ми й приймали прем’ер-мiнiстра та мiнiстра внутрiшнiх справ на цiй канапi. Пан Голмс був до них дуже люб’язний. Вiн не поводив себе зверхньо i пообiцяв, що зробить усе, що зможе. Тодi е лорд Кантлмiр…

– Ага!

– Аякже, сер, ви ж знаете, що це означае. Вiн дуже гне кирпу, сер, якщо можна так сказати. Я ще можу порозумiтися з прем’ер-мiнiстром i не маю нiчого проти мiнiстра внутрiшнiх справ, вiн здаеться добре вихованим i люб’язним, але терпiти не можу цього лорда. І пан Голмс також, сер. Розумiете, вiн не вiрить у пана Голмса, i заперечував проти його залучення. Швидше за все, вiн був би тiльки радий, аби пан Голмс провалився.

– А пан Голмс це знае?

– Пан Голмс завжди знае все, що треба знати.

– Тодi будемо сподiватися, що вiн не зазнае невдачi, i що лорд Кантлмiр спiймае облизня. Менi цiкаво, Бiллi, навiщо потрiбна ця фiранка на вiкнi?

– Пан Голмс повiсив ii туди три днi тому. Там у нас е дещо цiкаве.

Бiллi пiдiйшов i вiдсмикнув фiранку, що затуляла нiшу бiля вiкна.

Доктор Ватсон не змiг стримати вигуку здивування. Там ховалася копiя його давнього друга, халат i все iнше, обличчя обернене на три чвертi до вiкна й опущене вниз, нiби читае невидиму книжку, тодi як тiло сидiло глибоко у фотелi. Бiллi взяв до рук голову та потримав ii в повiтрi.

– Ми нахиляемо ii пiд рiзними кутами, щоб усе виглядало реалiстично. Я б не наважився торкнутися до нього, якби фiранка не була опущена. Але коли вона пiднята, можна бачити силует через дорогу.

– Ми вже використовували щось подiбне ранiше.

– Це було ще до мене, – сказав Бiллi.

Вiн розсунув штори та поглянув на вулицю.

– Якiсь люди спостерiгають за нами звiдти. Я бачу одного хлопця бiля вiкна. Можете самi поглянути.

Ватсон уже ступив крок уперед, аж тут дверi спальнi вiдчинилися, i на порозi з’явилася довготелеса, худорлява постать Шерлока, обличчя блiде та пiдтягнуте, але крок i витримка були такими ж бадьорими, як завжди. Одним стрибком вiн опинився бiля вiкна та поправив фiранку.

– Так буде краще, Бiллi, – озвався вiн. – Ви ризикували своiм життям, юначе, а я поки що не можу обiйтися без вас. О, Ватсоне, приемно знову вас бачити у вашому старому помешканнi. Ви з’явилися у небезпечну хвилину.

– Я так i подумав.

– Можете йти, Бiллi. Цей хлопчик – проблема, Ватсоне. Наскiльки виправдано дозволяти йому ризикувати життям?

– А в чому небезпека, Голмсе?

– У раптовiй смертi, сьогоднi ввечерi може щось трапитись.

– І що саме?

– Що мене вб’ють, Ватсоне.

– Ви, мабуть, глузуете, Голмсе.

– Навiть мое обмежене почуття гумору могло б вигадати кращий жарт, нiж цей. Але доки ми можемо насолоджуватися життям, чи не так? Алкоголь дозволено? Газована вода та сигари – на старому мiсцi. Дозвольте ще раз запропонувати вам ваш улюблений фотель. Сподiваюся, ви ще не стали зневажати мою люльку та мiй жалюгiдний тютюн? Вони менi зараз часто замiнюють iжу.

– Але чому б не краще поiсти?

– Тому що розумовi здiбностi загострюються, коли голодуеш. Звiсно, ви як лiкар, мiй любий Ватсоне, маете визнати, що травлення вiдбирае кров, дуже потрiбну для мозку. А я – мозок, Ватсоне. Решта мене – лише додаток. Тому маю рахуватися з мозком.

– А що це за небезпека, Голмсе?

– Ага. У вашому випадку не зайвим було б запам’ятати iм’я й адресу вбивцi. Ви зможете передати iх Скотленд-Ярду, з моею любов’ю та прощальним благословенням. Його iм’я – Сильвiус, граф Негретто Сильвiус. Запишiть це, обов’язково запишiть! Мурсайд-Гарденс, 136, Пiвнiчний схiд. Занотували?

Чесне обличчя Ватсона засмикалося вiд тривоги. Вiн занадто добре знав величезнi ризики, на якi наражае себе Шерлок, i добре тямив, що сказане ним, швидше за все, применшення, а не перебiльшення. Ватсон завжди був людиною дii, тому не став гаяти часу.

– Розраховуйте на мене, Голмсе, у найближчi днi.

– Ваша мораль навiть на трохи не покращилася, Ватсоне. Ви додали брехню до всiх iнших своiх вад. Ваш вигляд мае ознаки зайнятого медика, котрого щогодини чекають пацiенти.

– Вони не такi важливi. А чому ви не можете заарештувати цього хлопця?

– Можу, Ватсоне. Тому вiн так i турбуеться.

– То чому б не зробити це?

– Бо я не знаю, де дiамант.

– А, Бiллi менi казав, що зникла коштовнiсть корони.

– Атож, великий жовтий камiнець Мазарiнi. Я розкинув своi тенета й уже спiймав у них рибу. Але не камiнчик. Тож яка користь вiд iхнього арешту? Певна рiч, ми можемо зробити свiт кращим, ув’язнивши iх. Але це не те, чого я хочу. Я хочу камiнець.

– І цей граф Сильвiус – одна з ваших рибин?

– Авжеж, вiн акула, що кусаеться. Інша риба – боксер Сем Мертон. Непоганий хлопець, але граф його використовуе. Сем не акула. Вiн велика, дурна, бараняча голова. Але вiн усе одно плутаеться в моiх тенетах.

– А де зараз цей граф Сильвiус?

– Я весь ранок вештався бiля його носа. Ви ж бачили мене в ролi староi ледi, Ватсоне. Я ще нiколи не був таким переконливим. Вiн навiть одного разу пiдняв мою парасольку. «До ваших послуг, мадам», – сказав вiн. Граф – наполовину iталiець, а ви знаете цей пiвденний темперамент, коли ти дуже люб’язний у доброму гуморi, але сам чорт у кепському. Життя сповнене химерних подiй, Ватсоне.

– Це ж могло стати трагедiею.

– Можливо, й могло. Я подався за ним до майстернi старого Штраубензе на Майнорiс. Вiн виготовив пневматичну рушницю – дуже гарна робота, наскiльки я розумiю, i менi здаеться, вона зараз встановлена у протилежному вiкнi. Бачили манекен? Звiсно, Бiллi вам його показав. Будь-коли куля може вцiлити в цю прекрасну голову. Гей, Бiллi, в чому рiч?

Хлопець знову зайшов до кiмнати з карткою на тацi. Шерлок зиркнув на неi з пiднятими бровами та зваженою посмiшкою.

– Власною персоною. Я такого не очiкував. Треба брати вола за роги, Ватсоне! Цей добродiй дуже нервовий. Можливо, ви чули про його репутацiю стрiльця на далекi вiдстанi. Це й справдi було б трiумфальним закiнченням його чудовоi спортивноi кар’ери, додавши мене до свого списку. І це ще один доказ того, що вiн вiдчувае: я наступаю йому на п’яти.

– То викличте полiцiю.

– Я, мабуть, так i зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вiкно, Ватсоне, i поглянути, чи хто не волочиться на вулицi?

Ватсон насторожено поглянув крiзь щiлину у фiранцi.

– Так, бiля дверей стоiть якийсь брутальний хлопець.

– Це Сем Мертон, вiрний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Бiллi?

– У приймальнi, сер.

– Приведи його, коли я задзвоню.

– Слухаюсь, сер.

– Якщо мене не буде в кiмнатi, все одно його впустiть.

– Слухаюсь, сер.

Ватсон зачекав, поки дверi не зачинять, а потiм серйозно звернувся до свого товариша.

– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Вiн вiдчайдушний чоловiк, котрого нiщо не зупинить. Можливо, вiн прийшов вас вбити.

– Це мене не здивувало б.

– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.

– Ви б жахливо заважали.

– Йому?

– Нi, мiй любий друже, менi.

– Ну, я нiяк не можу вас покинути.

– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже нiколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограете ii до кiнця. Цей добродiй прийшов iз якоюсь метою, але вiн може залишитися заради моеi.

Голмс дiстав свiй нотатник i накидав кiлька рядкiв.

– Вiзьмiть кеб до Скотленд-Ярду i передайте це Югелу з карного розшуку. Повертайтесь iз полiцiею. Тодi й вiдбудеться арешт.

– Зроблю це з радiстю.

– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камiнчик.

Вiн торкнувся дзвоника.

– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихiд надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього е свiй спосiб.

Отже, кiмната була порожня, коли Бiллi за хвилину ввiв туди графа Сильвiуса. Знаменитий мисливець, спортсмен i дендi був великим, смуглим чолов’ягою, з грiзними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот iз тонкими губами, i довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Вiн був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогi перснi справляли неприемний ефект. Коли дверi за ним зачинилися, гiсть оглянув примiщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто пiдозрюе пастку на кожному кроцi.

Вiн аж сiпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комiр халата, що виступали над спинкою фотеля у вiкнi. Спершу на його обличчi застигло здивування. Та потiм у його чорних очах убивцi блиснуло свiтло жахливоi надii. Вiн iще раз озирнувся, щоб переконатися, що свiдкiв немае, а потiм, навшпиньки, пiднявши товстого цiпка, пiдiйшов до мовчазноi фiгури. Вiн присiв i замахнувся для удару, коли з вiдчинених дверей спальнi його привiтав холодний i сардонiчний голос:

– Не ламайте, графе! Не чiпайте!

Вбивця вiдступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчi. На якусь мить вiн iще раз пiдняв опущений цiпок, нiби перекидаючи свою лють зi зображення на оригiнал, але в твердому поглядi сiрих очей i глузливiй усмiшцi детектива було щось, що змусило його руку опуститися.

– Гарна дрiбничка, – зауважив Шерлок, пiдходячи до своеi копii. – Їi зробив французький модельер Тавернье. Вiн настiльки ж майстерно виготовляе восковi вироби, як i ваш приятель Штраубензе пневматичнi рушницi.

– Що ви маете на увазi, сер?

– Покладiть капелюха i цiпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш вiзит i справдi дуже доречний, бо я хотiв поговорити.

Граф скривився та насупив своi важкi та густi брови.

– Я також хотiв побалакати з вами, Голмсе. Ось чому я прийшов. Не заперечую, що тiльки-но мав намiр убити вас.

Шерлок присiв на край столу.

– Я так i зрозумiв, що ви замислили щось подiбне до цього, – промовив вiн. – Але чому?

– Бо ви перейшли менi дорогу, чим неабияк роздратували мене. Адже ви посилаете своiх шпигунiв стежити за мною.

– Моiх шпигунiв! Запевняю, це не так!

– Нiсенiтниця! Я помiтив, що за мною стежили. Щонайменше двое задiянi в цiй грi, Голмсе.

– Це дрiбницi, графе Сильвiус, але, можливо, ви будете достатньо люб’язнi, коли звертаетеся до мене. Ви ж розумiете, що в своiй професii я повинен спiлкуватися з половиною негiдникiв у мiстi, i маете погодитесь, що виняткiв не роблю нi для кого.

– Що ж, пане Голмс, гаразд.

– Чудово! І запевняю вас, що ви помиляетесь щодо моiх нiбито шпигунiв.

Граф Сильвiус зневажливо засмiявся.

– Іншi люди можуть тямити так само добре, як i ви. Вчора це був якийсь спортсмен. А сьогоднi – лiтня жiнка. Цiлий день ходили за мною в назирцi.

– Справдi, сер, ви робите менi комплiменти. Старий барон Доусон сказав напередоднi своеi страти, що в моему випадку те, що втратила сцена, здобув закон. А тепер ви вихваляете моi маленькi перевтiлення.

– То це все були ви… особисто?

Шерлок стенув плечима.

– Можете побачити в кутку парасольку, яку ви так ввiчливо подали менi на Майнорiс, перш нiж щось запiдозрити.

– Якби я знав, то ви, можливо, нiколи…

– Не побачив знову цього скромного житла. Я це чудово усвiдомлював. Ми всi схильнi помилятися, про що потiм шкодуемо. Але ви мене не впiзнали, тож ми зараз тут!

Густi брови графа насупилися ще дужче над його загрозливими очима.

– Те, що ви сказали, лише погiршуе справу. Отже, це були не вашi шпигуни, а ви самi лiзете в чужi справи! Ви зiзналися, що переслiдували мене. Чому?

– Та годi вам, графе. Ви ж звикли стрiляти левiв в Алжирi.

– Ну, то й що?

– Чому?

– Чому? Це спорт… хвилювання… небезпека!

– І, без сумнiву, можливiсть звiльнити краiну вiд хижака?

– Точно!

– Моi причини такi ж!

Граф схопився на ноги, i його рука мимоволi потягнулася до кишенi на стегнi.

– Сiдайте, сер, краще сiдайте! Була ще одна, важлива причина. Менi потрiбен цей жовтий дiамант!

Граф Сильвiус вiдкинувся на спинку крiсла зi злою посмiшкою.

– Дзуськи! – видихнув вiн.

– Ви ж знали, що я за це вас переслiдую. Справжня причина вашоi появи тут сьогоднi – бажання дiзнатися, що я знаю про цю справу та наскiльки важливо мене прибрати. Ну, маю вам сказати, що з вашоi точки зору в цьому справдi iснуе необхiднiсть, адже я знаю все, крiм того, про що ви менi зараз скажете.

– Ага! І чого ви ще не знаете?

– Де зараз дiамант корони.

Граф хитро поглянув на свого спiвбесiдника.

– І ви хочете це знати, правильно? Й як, до дiдька, я маю вам сказати, де вiн?

– Можете i скажете.

– Справдi?

– Ви не станете блефувати зi мною, графе Сильвiус.

Очi Голмса, коли вiн дивився на вiдвiдувача, звузилися та загрозливо блиснули, вони були як два сталевi леза.

– Я дивлюся на вас, наче крiзь скло. І бачу вас до глибини душi.

– Тодi, природно, ви бачите, де зараз дiамант!

Шерлок грайливо плеснув у долонi, а потiм глузливо покивав пальцем.

– Ви знаете, самi це визнали!

– Я нiчого не визнавав.

– А тепер, графе, якщо будете розсудливi, то ми зможемо домовитися. Якщо нi, то ви постраждаете.

Граф Сильвiус закотив очi до стелi.

– І ви ще говорите про блеф! – зронив вiн.

Голмс у задумi поглянув на нього, наче гросмейстер, котрий обмiрковуе свiй вирiшальний хiд. Потiм вiн вiдсунув шухляду столу та витягнув звiдти пухкий нотатник.

– Знаете, що я зберiгаю в цiй книжечцi?

– Нi, сер, i не хочу знати!

– Вас!

– Мене?

– Атож, сер, вас! Ви весь тут – усi подii вашого мерзенного та небезпечного життя.

– Прокляття, Голмсе! – вигукнув граф iз палаючими очима. – Мiй терпець мае межi!

– Все тут, графе. Реальнi факти про смерть староi панi Гарольд, котра залишила вам маеток Блаймер, який ви так швидко проциндрили.

– Це лише вашi мрii!

– І повна iсторiя життя панни Мiннi Воррендер.

– Облиште! Ви нiчого з цим не зможете вдiяти.

– Тут е ще багато, графе. Ось пограбування потяга на шляху до Рiв’ери 13 лютого 1892 року. Ось пiдроблений чек того ж року банку «Кредит Лiон».

– Нi, тут ви помиляетесь.

– Отже, не помилився в усьому iншому! А тепер, графе, ви граете у карти. Коли суперник мае всi козирi, то немае сенсу продовжувати.

– Який стосунок мае ця вся ця розмова до тiеi коштовностi, про яку ви згадували?

– Потерпiть, графе. Стримайте ваш нетерплячий розум! Дозвольте менi детально ознайомити зi справою. Я маю все, що свiдчить проти вас i вашого охоронця.

– Ви знущаетеся!

– У мене е свiдчення кебмена, котрий вiдвiз вас до Вайтхоллу, i кебмена, котрий вас привiз. У мене е свiдчення швейцара, котрий бачив вас бiля вiтрини. У мене е свiдчення Айкi Сандерса, котрий вiдмовився розпиляти камiнець. Айкi вас заклав, тож руки вгору.

Жили напнулися на чолi графа. Його засмаглi, волохатi руки стискалися в конвульсiях стриманих емоцiй. Вiн намагався щось сказати, але слова не вилiтали з його вуст.

– Ось карти, якими я граю, – зауважив Шерлок. – Я виклав iх на стiл. Але однiеi карти бракуе. Це король дiамантiв. Я не знаю, де камiнчик.

– І нiколи не дiзнаетесь.

– Нi? Будьте розумнiшими, графе. Розгляньте всi аспекти ситуацii. Вас загратують на двадцять рокiв. Так само, як i Сема Мертона. Й який зиск вам зi свого дiаманта? Жодного. Але якщо вiддасте його, справа до суду не дiйде. Нi ви, нi Сем нам не потрiбнi. Ми хочемо камiнець. Вiдмовтеся вiд нього, й обiцяю, що ви зможете вийти на свободу, якщо будете гiдно поводитись у майбутньому. Бо якщо знову схибите, це буде востанне. Але цього разу я отримав доручення здобути камiнь, а не вас.

– А якщо я вiдмовлюся?

– Тодi… тодi, на жаль! Ми отримаемо вас, а не камiнчик.

На виклик з’явився Бiллi.

– Думаю, графе, що було б також добре запросити i вашого колегу Сема на цю нараду. Зрештою, його iнтереси також мають бути представленi. Бiллi, за вхiдними дверима ти побачиш великого та потворного джентльмена. Попроси його зайти.

– А якщо вiн вiдмовиться, сер?

– Жодного насильства, Бiллi. Якщо скажеш йому, що граф Сильвiус хоче його бачити, вiн обов’язково зайде.

– Що ви зараз будете робити? – поцiкавився граф, коли Бiллi зник.

– Тут щойно був мiй приятель Ватсон. Я йому сказав, що в моi тенета потрапили акула й окунь; зараз я смикаю за тенета, i вони обое вигулькують iз води.

Граф пiднявся з крiсла, тримаючи руку за спиною.

З кишенi халата Голмса стирчало щось загрозливе.

– Ви не помрете у своему лiжку, Голмсе.

– Менi також часто спадало це на думку. А це важливо? Зрештою, графе, ви також, iмовiрнiше, зустрiнете смерть у перпендикулярнiй позицii, нiж у горизонтальнiй. Але такi роздуми про майбутне занадто хворобливi. Чому б не вiддатися нестримнiй насолодi сьогодення?

Чорнi грiзнi очi головного злочинця раптово спалахнули поглядом дикого звiра. Постать Шерлока нiби зiбралася, вiн напружився i приготувався до несподiванок.

– Даремно тримати пальця на гачку револьвера, друже, – сказав вiн тихо. – Ви ж прекрасно знаете, що не наважитесь ним скористатися, навiть якщо я дам вам час його висмикнути. Неприемнi та галасливi речi, цi револьвери, графе. Краще вiддати перевагу пневматичнiй зброi. Ой! Здаеться, я чую легкий крок вашого партнера. Доброго дня, пане Мертон. Доволi нудно стовбичити на вулицi, чи не так?

Боксер-чемпiон, мiцно збудований юнак iз дурнуватим та упертим обличчям, котрий зупинився на порозi, незграбно застиг бiля дверей, поглядаючи на господаря кiмнати зi спантеличеним виразом обличчя. Манера спiлкування Голмса була незвичною для нього. І хоча вiн невиразно вiдчував ворожiсть, проте не знав, як на це реагувати. Тож звернувся за допомогою до свого бiльш проникливого товариша.

– Що за гра зараз коiться, графе? Чого хоче цей хлопець? Що в нього?

Його голос був глибоким i хриплим.

Граф стенув плечима, а вiдповiв Шерлок:

– Якщо дозволите сказати це двома словами, пане Мертон, я буду змушений повiдомити, що все вирiшено.

Боксер усе ж звернувся за поясненнями до свого соратника:

– Вiн намагаеться бути смiшним, чи як? Та я зараз не в гуморi.

– Нi, якраз навпаки, – заперечив Голмс. – Думаю, що можу пообiцяти, що вам незабаром буде не до жартiв. А тепер прошу вашоi уваги, графе Сильвiус. Я зайнятий чоловiк i не можу гаяти час даремно. Я пiду до тiеi спальнi, порадьтеся за моеi вiдсутностi. Ви можете пояснити своему товаришу, як складаеться справа, не соромлячись мене. Я спробую зiграти на своiй скрипцi баркаролу з «Казок Гофмана». За п’ять хвилин повернуся за вашою остаточною вiдповiддю. Ви добре втямили альтернативу, чи не так? Або ви, або камiнь.

Шерлок пiдiйшов до стiни, узяв скрипку i пройшов повз вiдвiдувачiв. Кiлька хвилин по тому через зачиненi дверi спальнi ледь чутно зазвучала жалiслива мелодiя.

– В чому справа? – запитав Мертон стурбовано, коли його супутник обернувся до нього. – Вiн знае про камiнь?

– Вiн забагато знае, можливо, навiть усе.

Жовтувате обличчя боксера стало блiдим, як сметана.

– Айкi Сандерс видав нас.

– То це вiн? Я йому голову вiдiрву, навiть якщо мене за це повiсять.

– Нам це не надто допоможе. Необхiдно вирiшити, що робити зараз.

– Стривайте, – промовив боксер, пiдозрiло поглядаючи на дверi спальнi. – Вiн хитрий лис, на будь-що здатен. Вiн, часом, не пiдслуховуе?

– Як вiн може пiдслуховувати пiд цю музику?

– Маеш рацiю. Можливо, хтось стоiть за фiранкою. Занадто багато iх у цiй кiмнатi.

Вiн озирнувся i раптом уперше побачив манекен бiля вiкна i застиг, вказуючи на нього, не в змозi й слова промовити.

– Це лише манекен, – пояснив граф.

– Пiдробка, правильно? Але вражае! Мадам Тюссо навiть позаздрила б. Як живий, одяг та все iнше. Але чорт побрав би цi фiранки!

– Дайте iм спокiй! Ми ж марнуемо час, а його в нас небагато. Вiн може заарештувати нас за цей камiнець.

– Дiдька лисого, вiн не зможе!

– Але вiн дозволить нам утекти, якщо скажемо йому, де камiнчик.

– Що! І вiдмовитися вiд нього? Вiдмовитися вiд ста тисяч фунтiв?

– Так, iншого виходу немае.

Мертон почухав свою коротко пiдстрижену потилицю.

– Вiн там сам. Якщо його вбити, нам не буде чого боятися.

Граф похитав головою.

– Вiн озброений i готовий до нападу. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи вдасться звiдси вибратися. Крiм цього, цiлком можливо, що полiцiя вже знае, якi у нього е докази. Стривай! Що це?

Вiд вiкна почувся якийсь неясний звук. Обидва чоловiки стрепенулися, але надалi все було тихо. За винятком однiеi дивноi фiгури, що сидiла в крiслi, кiмната, безумовно, порожнiла.

– Це щось на вулицi, – сказав Мертон. – А тепер погляньте сюди, шефе, у вас е мiзки. І ви можете зрозумiти як нам звiдси вибратись. Якщо моi кулаки зараз нi до чого, вирiшувати вам.

– Я дурив i розумнiших чоловiкiв, нiж вiн, – озвався граф. – Камiнець тут, у моiй потаемнiй кишенi. Я не ризикую залишати його деiнде. Його можна сьогоднi ж переправити з Англii та розпиляти на чотири частини в Амстердамi вже до недiлi. Вiн нiчого не знае про Ван Седдара.

– Я думав, що Ван Седдар поiде наступного тижня.

– Вiн мусив, але тепер мае плисти наступним пароплавом. Комусь iз нас необхiдно проскочити з камiнчиком на Лайм-стрит i сказати йому.

– Але фальшиве дно ще не готове.

– Ну, доведеться сприймати все, як е, щоб не втрачати жодноi хвилини.

Знову вiдчувши небезпеку, яка в спортсмена в кровi, вiн зупинився й уважно визирнув у вiкно. Той слабкий звук i справдi долинув iз вулицi.

– Що ж стосуеться Голмса, – продовжував вiн, – то його можемо достатньо легко обдурити. Розумiете, цей клятий дурень нас не заарештуе, якщо зможе дiстатися до камiнця. Ми й пообiцяемо йому камiнчик. Спрямуемо його по хибному шляху, i перш нiж вiн виявить, що заблукав, дiамант уже буде в Голландii, а ми покинемо краiну.

– Менi це подобаеться! – з посмiшкою вигукнув Сем Мертон.

– Ви пiдете до голландця i скажете йому, щоб поквапився. Я переконаю цього нездару в тому, що камiнець у Лiверпулi. Чорти б побрали цю музику, як вона мене дратуе! А коли вiн виявить, що здобич не в Лiверпулi, камiнець розпиляють на четверо, а ми опинимося у вiдкритому морi. Пiдiйдiть сюди, щоб вас не було видно в щiлину для ключа. Ось цей камiнець.

– Цiкаво, як ви наважилися носити його при собi.

– А що ще може бути безпечнiше? Якщо ми зумiли поцупити його з Вайтхолла, то хтось iнший мiг би викрасти його з мого житла.

– Дайте поглянути на нього.

Граф Сильвiус кинув застережний погляд на свого товариша i не зважав на його немиту руку, що простягнулася до нього.

– Невже ви думаете, я вiдберу його у вас? Обережно, пане, я вже втомився вiд ваших натякiв.

– Ну, гаразд, не ображайтесь, Семе. Ми не можемо дозволити собi чвар. Пiдiйдiть до вiкна, якщо хочете роздивитися цю красу, як слiд. Тепер тримайте проти свiтла! Ось!

– Дякую!

Шерлок пружиною вистрибнув iз крiсла манекена та вихопив коштовнiсть. Тепер вiн тримав ii в однiй руцi, а iншою спрямував револьвер у голову графа. Двое лиходiiв вiд подиву роззявили пельки. Перш нiж вони оговтались, Голмс натиснув на електричний дзвiнок.

– Жодного насильства, панове, жодного опору, прошу вас! Бережiть меблi! Вам повинно бути вже ясно, що ваша позицiя програшна. Полiцiя чекае внизу.

Розгубленiсть графа перемогла його лють i страх.

– Але хай йому грець, як? – прохрипiв вiн.

– Ваше здивування цiлком природне. Ви ж не знаете, що за цiею фiранкою е ще однi дверi, що ведуть до моеi спальнi. Менi здалося, що ви мене почули, коли я змiстив фiгуру, але удача була на моему боцi. Це дало менi шанс вислухати всю вашу бесiду, яка була б не такою вiдвертою, якби ви знали про мою присутнiсть.

Граф махнув, як переможений.

– Ми здаемося, Голмсе. Тепер я вiрю, що ви сам диявол.

– У будь-якому разi недалеко втiк вiд нього, – вiдгукнувся Шерлок iз чемною посмiшкою.

Тугодум Сем Мертон лише тепер спромiгся оцiнити ситуацiю. Коли вiдгомiн важких крокiв долинув зi сходiв, вiн нарештi порушив тишу.

– Здаеться, фараон! – сказав вiн. – Нiяк не второпаю, що з цiею скрипучою скрипкою! Я досi ii чую.

– Ще б пак, – вiдповiв Голмс. – Маете цiлковиту рацiю. Нехай ще пограе! Сучаснi грамофони – чудовий винахiд.

Полiцiя з’явилася блискавично, кайданки клацнули, а злочинцiв повели до кеба, що iх очiкував. Ватсон залишився з Шерлоком, аби привiтати зi свiжим листочком, що прикрасив його лавровий вiнок. І знову iхню розмову перервав неспокiйний Бiллi зi своею тацею.

– Лорд Кантлмiр, сер.

– Кличте його, Бiллi. Це знаменитий пер, котрий представляе iнтереси найвищих осiб, – дозволив Голмс. – Це вiрний i вiдданий чоловiк, котрий належить до старого режиму. Змусимо його бути чемним? Посмiемо дозволити собi таку примху? Вiн iще не знае нiчого з того, що сталося.

Дверi вiдчинилися, щоб показати тонку, сувору постать iз довгим обличчям i вiкторiанськими, чорними, як смола, вусами, що навряд чи пасували до його похилих плечей i невпевненоi ходи. Шерлок ступив уперед i простягнув руку, на яку гiсть не вiдреагував.

– Як справи, лорде Кантлмiр? Цiеi пори року холодно, але в примiщеннi доволi тепло. Чи можу я взяти вашого плаща?

– Нi, дякую, я його не знiматиму.

Голмс наполегливо смикнув за рукав.

– Дозвольте вам допомогти! Мiй колега, доктор Ватсон, мiг би вас запевнити, що перепади температури бувають дуже пiдступними.

Його свiтлiсть iз певною нетерплячкою звiльнився вiд руки детектива.

– Менi й так зручно, сер. Я не маю намiру тут затримуватися. Я просто зазирнув, щоб дiзнатися, як просуваеться завдання, яке на вас покладене.

– Усе складно… дуже складно.

– Я боявся, що ви так скажете.

У словах i манерi старого аристократа виразно проглядалася насмiшка.

– Кожна людина врештi-решт усвiдомлюе своi межi, пане Голмс. Що ж, принаймнi, це вилiкуе нас вiд грiха самовдоволення.

– Авжеж, сер, мене збили з пантелику.

– Хто б сумнiвався.

– Особливо мене вразив один момент. Можливо, ви змогли б менi допомогти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250736) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Перевал Шплюген в Альпах сполучае Швейцарiю й Італiю.




2


Перевал Гайбер у пiвнiчно-схiднiй частинi Афганiстану – головнi ворота в Індiю (а тепер – у Пакистан). Йдеться про епiзод Другоi англо-афганськоi вiйни (1878–1880).




3


Апашi – паризькi вуличнi хулiгани.




4


Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880-го по 1881 рiк (Перша англо-бурська вiйна) i з 1899-го по 1902 рiк (Друга англо-бурська вiйна).