Книга - Пригоди Шерлока Голмса

Пригоди Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У цiй книжцi Шерлок Голмс знову розслiдуе лондонськi злочини. Оповiдання «Скандал у Богемii», «П’ять апельсинових зерняток», «Блакитний карбункул», «Пригода зi строкатою стрiчкою» – пiзнiше, уже в 1920-х роках, незадовго до своеi смертi, сам Дойл назве одними з кращих своiх творiв. А у таких персонажах, як вiдчайдушна гувернантка мiс Гантер («Пригода з мiдяними буками»), гiдравлiк Вiктор Геттерлi («Випадок iз пальцем iнженера») чи лудильник Джон Горнер («Блакитний карбункул»), простi лондонцi – та й загалом англiйцi – легко впiзнавали самих себе.





Артур Конан Дойл

Пригоди Шерлока Голмса



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Скандал у Богемii



I

Для Шерлока Голмса вона завжди залишалася «Тiею жiнкою». Я нiколи не чув, щоб вiн називав ii якимось iншим iм’ям. В очах детектива вона затьмарювала всiх представниць своеi статi. Не те, щоб вiн мав до Ірен Адлер якесь почуття, подiбне на кохання. Усi почуття, особливо любов, були ненависнi холодному, виваженому й на диво врiвноваженому розуму детектива. Менi здаеться, що вiн був найдосконалiшою машиною для аналiзу та стеження, яку будь-коли бачив свiт. Але в ролi закоханого Голмс виявився б не на своему мiсцi. Вiн завжди згадував про нiжнi почуття не iнакше, як iз презирливою посмiшкою, глузуючи. Нiжнi почуття були в його очах чудовим об’ектом для спостереження, iдеальним засобом проникнення в людськi справи й мiркування. Але для досконалого мислителя допустити таке вторгнення почуття до свого витонченого й чудово налагодженого внутрiшнього свiту означало б внести туди сум’яття, яке звело б нанiвець усi досягнення його думки. Пiщинка, що втрапила в чутливий iнструмент, або трiщина в однiй iз його могутнiх лiнз – ось чим було б кохання для такого чоловiка, як Голмс. І все ж для нього iснувала одна жiнка, i це була покiйна Ірен Адлер, особа вельми сумнiвноi репутацii.

Останнiм часом я не часто бачився з Голмсом – мiй шлюб вiддалив нас. Мого особистого безхмарного щастя та суто родинних зацiкавлень, якi виникають у чоловiка, коли вiн уперше стае господарем власного домашнього вогнища, було досить, аби поглинути всю мою увагу. Тим часом Голмс, котрий ненавидiв своею богемною душею будь-який прояв свiтського життя, залишався жити в нашiй квартирi на Бейкер-стрит, оточений стосами своiх старих книжок, чергуючи тижнi захоплення кокаiном iз нападами марнославства, дрiмотний стан наркомана – iз дикою енергiею, властивою його натурi.

Як i ранiше, вiн був глибоко захоплений розслiдуванням злочинiв. Детектив присвячував своi непересiчнi здiбностi та надзвичайний дар спостережливостi пошукам ключiв до з’ясування тих таемниць, якi офiцiйна полiцiя визнала незбагненними. Час вiд часу до мене долинали якiсь чутки про його справи: про те, що його викликали до Одеси у зв’язку з убивством Трепова, про те, що йому вдалося пролити свiтло на загадкову трагедiю братiв Аткiнсонiв у Трiнкомалi, i, нарештi, про доручення голландського королiвського дому, яке детектив виконав винятково тонко та вдало.

Однак крiм такоi iнформацii про його дiяльнiсть, яку я так само, як i всi читачi, черпав iз газет, я мало знав про життя мого колишнього близького приятеля.

Якось уночi, це було 20 березня 1888 року, я повертався вiд пацiента (оскiльки тепер знову зайнявся приватною практикою), i мiй шлях привiв мене на Бейкер-стрит. Коли я проходив повз добре знайомi дверi, якi в моiй свiдомостi назавжди закарбувалися в спогадах про час мого сватання й з похмурими подiями «Етюду в багряних тонах», мене охопило гостре бажання знову побачити Голмса та дiзнатися, над якими проблемами зараз працюе його блискучий розум. Вiкна в оселi свiтилися, i, поглянувши вгору, я побачив його високу, худорляву постать, яка двiчi темним силуетом промайнула на опущенiй фiранцi. Вiн стрiмко й нетерпляче мiряв кроками кiмнату, низько опустивши голову та заклавши за спину руки. Менi, котрий знав усi його настроi та звички, таке метання з кутка в куток i весь його зовнiшнiй вигляд пояснювали багато. Детектив знову взявся до працi. Вiн скинув iз себе навiянi наркотиками примарнi мрii та розплутував нитки якоiсь новоi загадки. Я подзвонив, i мене завели в кiмнату, яка колись була частково й моею.

Господар зустрiв мене без проявiв захоплення. Такi емоцii вiн виказував дуже рiдко, але, менi здаеться, був радий, що я прийшов. Майже без слiв, детектив привiтним жестом запросив мене сiсти, пiдсунув до мене коробку сигар i вказав на погрiбець, де зберiгалося вино. Потiм зупинився перед камiном та оглянув мене своiм особливим i проникливим поглядом.

– Родинне життя вам на користь, – зауважив вiн. – Гадаю, Ватсоне, що з того часу, як я вас зустрiв, ви погладшали на сiм iз половиною фунтiв.

– На сiм.

– Справдi? Нi, нi, дещо бiльше. Трiшки бiльше, запевняю вас. І знову практикуете, як бачу. Ви менi не казали, що маете намiр впрягтись у роботу.

– А ви звiдки знаете?

– Бачу це, роблю висновки. Наприклад, звiдки я знаю, що ви нещодавно промокли до нитки й що ваша покоiвка надзвичайно байдужа й недбала?

– Любий Голмсе, – сказав я, – це вже занадто. Вас обов’язково спалили б на вогнищi, якби ви жили кiлька столiть тому. У четвер менi справдi довелося побувати за мiстом, i я повернувся додому геть брудний, але ж я переодягнув костюм, тож вiд дощу не залишилося й слiду. Що стосуеться Мерi-Джейн, то вона й справдi нестерпна, i дружина вже попередила, що хоче ii звiльнити. І все ж я не розумiю, як ви про це здогадалися.

Голмс тихо засмiявся та потер своi довгi нервовi руки.

– Простiше не бувае! – сказав вiн. – Моi очi повiдомляють менi, що з внутрiшнього боку вашого лiвого черевика, якраз там, куди падае свiтло, на шкiрi видно шiсть майже паралельних подряпин. Вочевидь, подряпини зробив хтось, хто дуже недбало обтирав край пiдошви, щоб видалити засохлий бруд. Звiдси я, як бачите, роблю подвiйний висновок, що ви виходили в негоду й що у вас дуже поганий взiрець лондонськоi служницi. А що стосуеться вашоi практики, – якщо в мою кiмнату входить джентльмен, вiд котрого тхне йодоформом, якщо в нього на вказiвному пальцi правоi руки чорна пляма вiд азотноi кислоти, а на цилiндрi – гулька, яка вказуе, куди вiн сховав свiй стетоскоп, я маю бути повним кретином, аби не впiзнати в ньому активного дiяча лiкарського свiту.

Я не мiг втриматися вiд смiху, слухаючи, з якою легкiстю вiн пояснив менi шлях своiх висновкiв.

– Коли ви пояснюете своi мiркування, – зауважив я, – все здаеться смiховинно простим, я i сам без проблем мiг би це збагнути. Але в кожному новому випадку я абсолютно приголомшений, поки ви не поясните менi хiд ваших думок. Тим часом гадаю, що зiр маю не гiрший за ваш.

– Згоден, – вiдповiв Голмс, закурюючи цигарку та розвалюючись у крiслi. – Ви дивитесь, але не спостерiгаете, а це – велика рiзниця. Наприклад, ви часто бачили сходи, що ведуть iз передпокою в цю кiмнату?

– Ще б пак.

– Наскiльки часто?

– Ну, кiлькасот разiв!

– Дуже добре. А скiльки там сходинок?

– Скiльки? Не звертав уваги.

– Отож-бо й воно, не звертали уваги. Однак бачили ж! У цьому вся суть. Ну, а я знаю, що сходинок – сiмнадцять, бо я i бачив, i спостерiгав. До речi, ви ж цiкавитеся тими незначними проблемами, у вирiшеннi яких полягае мое ремесло, i навiть спромоглися описати два-три з моiх маленьких дослiдiв. Тому вас може, либонь, зацiкавити ось цей лист.

Вiн перекинув менi аркуш товстого рожевого поштового паперу, що лежав на столi.

– Надiйшло з останньою поштою, – повiдомив детектив. – Прочитайте-но вголос.

Лист був без дати, без пiдпису й без адреси.

«Сьогоднi ввечерi, за чверть восьма, – йшлося в записцi, – до Вас прийде джентльмен, котрий сподiваеться отримати у Вас консультацiю в дуже вагомiй справi. Послуги, наданi Вами нещодавно однiй iз королiвських родин Європи, показали, що Вам можна довiряти справи надзвичайноi ваги. Такi вiдгуки про Вас ми звiдусiль одержали. Будьте вдома в цей час i не подумайте нiчого поганого, якщо Ваш вiдвiдувач буде в масцi».

– Це справдi таемничо, – зауважив я. – Як гадаете, що все це означае?

– У мене ж немае жодних даних. А висувати теорii, не маючи даних, небезпечно. Непомiтно для себе людина починае пiдтасовувати факти, щоб пiдiгнати iх до своеi теорii, замiсть того, щоб доводити ii фактами. Але сама записка! Якi можете зробити висновки з неi?

Я ретельно оглянув лист i папiр, на якому його написали.

– Автор цього листа, мабуть, заможна людина, – зауважив я, намагаючись наслiдувати прийоми свого приятеля. – Такий папiр коштуе не менш нiж пiвкрони за пачку. Дуже вже вiн мiцний i щiльний.

– Найкраще означення – нетиповий, – зауважив Голмс. – І це не англiйський папiр. Погляньте на свiтло.

Я так i зробив, i побачив на паперi водянi знаки: велике Е i маленьке g, вiдтак Р i велике G з маленьким t.

– Який висновок можете з цього зробити? – поцiкавився Шерлок.

– Це без сумнiву iм’я фабриканта або, швидше, його монограма.

– На жаль, ви помилилися! Велике G iз маленьким t – це скорочення Gesellschaft, що нiмецькою означае «компанiя». Це звичне скорочення, як наше С°. Р зазвичай означае Papier, папiр. Розшифруемо тепер Е. Зазирнiмо в iноземний географiчний довiдник…

Вiн хапнув iз полицi важкий фолiант у коричневiй палiтурцi.

– Eglow, Eglonitz… Ось знайшли: Egeria. Це мiсцина, де розмовляють нiмецькою, у Богемii, неподалiк вiд Карлсбада. Мiсце смертi Валленштайна[1 - Валленштайн – нiмецький полководець XVII ст.], славетне численними скляними заводами та паперовими фабриками… Ха-ха, друже, який iз цього зробите висновок?

Очi детектива блиснули трiумфом, i вiн випустив зi своеi люльки велику синю хмару.

– Папiр виготовили в Богемii, – сказав я.

– Еге ж. А чоловiк, який написав записку, – нiмець. Помiчаете дивно збудованi фрази: «Такi вiдгуки про вас ми звiдусiль одержали»? Француз або росiянин не мiг би так написати. Тiльки нiмцi так безцеремонно поводяться зi своiми дiесловами. Отже, залишаеться лише дiзнатися, чого треба цьому нiмцевi, котрий пише на богемському паперi й вважае за краще носити маску, аби не показувати свого обличчя… А ось i вiн сам, якщо не помиляюся. Вiн розвiе всi нашi сумнiви.

Ми почули рiзкий тупiт кiнських копит i вереск колiс, що ковзнули вздовж найближчого узбiччя. Незабаром хтось iз силою смикнув за дзвiнок.

Голмс присвиснув.

– Судячи зi звуку, парний екiпаж… Атож, – продовжував вiн, визирнувши у вiкно, – витончена маленька карета та пара рисакiв… по сто п’ятдесят гiней кожен. Так чи iнакше, але це справа пахне грiшми, Ватсоне.

– Гадаю, що менi краще пiти, Голмсе?

– Нi, нi, залишайтесь! Що я буду робити без мого бiографа? Справа обiцяе бути цiкавою. Буде шкода, якщо ви пропустите ii.

– Але ваш клiент…

– Нiчого особливого. Менi може знадобитися ваша допомога, i йому також… Ну, ось вiн i йде. Сiдайте в це крiсло, докторе, i будьте дуже уважнi.

Повiльнi, важкi кроки, якi ми чули на сходах i в коридорi, затихли перед самими нашими дверима. Потiм пролунав гучний i вольовий стукiт.

– Заходьте! – запросив Голмс.

Увiйшов чоловiк на зрiст не менше шести футiв i шести дюймiв[2 - Шiсть футiв i шiсть дюймiв – приблизно 1,9 м.] i тiлом, мов у Геркулеса. Вiн був одягнений розкiшно, але цю розкiш визнали б в Англii вульгарною. Рукави та вилоги його двобортного плаща були облямованi важкими смужками каракулю. Темно-синiй плащ, накинутий на плечi, був пiдбитий вогняно-червоним шовком i застебнутий на шиi пряжкою, оздобленою яскравим берилом. Чоботи, якi сягали половини литок i були обшитi вгорi дорогим коричневим хутром, доповнювали те враження варварськоi пишностi, яке спричиняв весь його вигляд. У руцi гiсть тримав крислатого капелюха, а верхню частину його обличчя затуляла чорна маска, що опускалася нижче вилиць. Цю маску, схожу на забрало, вiн, вочевидь, тiльки-но вдягнув, бо коли вiн увiйшов, рука прибульця ще була пiднята. Судячи з нижньоi частини обличчя, це був чоловiк незламноi волi: товста випнута губа та довге пряме пiдборiддя свiдчили про рiшучiсть, що переходить у впертiсть.

– Ви отримали мою записку? – спитав вiн низьким, грубим голосом iз помiтним нiмецьким акцентом. – Я iнформував вас, що прийду.

Гiсть поглядав то на одного з нас, то на другого, мабуть, не знаючи, до кого звернутися.

– Сiдайте, будь ласка, – запропонував Голмс. – Це мiй приятель i колега, доктор Ватсон. Вiн такий добрий, що iнодi допомагае менi в моiй роботi. З ким маю честь розмовляти?

– Можете називати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Розумiю, що цей джентльмен, ваш товариш, – людина, гiдна довiри, i я можу присвятити його в надзвичайно важливу справу? Якщо це не так, я волiв би розмовляти з вами наодинцi.

Я пiднявся, щоб пiти, але Голмс схопив мене за руку та штовхнув назад у крiсло:

– Спiлкуетесь або з нами обома, або нi з ким. У присутностi цього джентльмена можете сказати все, що повiдомили б менi вiч-на-вiч.

Граф стенув широкими плечима.

– У такому разi маю передусiм узяти з вас обох слово, що справа, про яку я зараз розповiм, залишиться в таемницi впродовж двох рокiв. Через два роки це вже не матиме значення. Зараз можу, не перебiльшуючи, сказати: уся ця iсторiя настiльки серйозна, що може вiдбитися на долi Європи.

– Слово честi, – видихнув Голмс.

– І мое.

– Даруйте менi цю маску, – продовжував дивний вiдвiдувач. – Коронована особа, за дорученням котроi я дiю, забажала, щоб посланець залишився для вас невiдомим, i повинен зiзнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.

– Це я помiтив, – сухо зронив Голмс.

– Обставини дуже делiкатнi, i необхiдно вжити всiх заходiв, щоб через них не виник величезний скандал, який мiг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династiй Європи. Простiше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнiв, королiв Богемii.

– Я так i думав, – пробурмотiв Голмс, зручнiше розташовуючись у крiслi та заплющуючи очi.

Прибулець iз явним здивуванням поглянув на байдужого чоловiка, котрий ледаче розлiгся, i котрого йому, без сумнiву, описали як найпроникливiшого та найенергiйнiшого з усiх европейських детективiв. Голмс повiльно розплющив повiки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клiента.

– Якщо ваша величнiсть буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив вiн, – менi легше буде вам щось порадити.

Вiдвiдувач схопився з крiсла й дуже збуджено заметушився кiмнатою. Потiм жестом вiдчаю зiрвав iз обличчя маску та жбурнув ii на пiдлогу.

– Маете рацiю, – вигукнув вiн, – я король! Навiщо менi намагатися приховати це?

– Справдi, навiщо? Ваша величнiсть ще не почала говорити, як я вже знав, що передi мною Вiльгельм Готтсрейх Сигiзмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський i спадковий король Богемii.

– Але ви розумiете, – сказав наш дивний гiсть, котрий знову сiв i потер рукою свое високе бiле чоло, – ви розумiете, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настiльки делiкатне, що я не мiг довiрити його комусь iз полiцiйних агентiв, не ризикуючи опинитися в його владi. Я приiхав iз Праги iнкогнiто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.

– Ну, то звертайтеся, – пiдбадьорив Голмс i знову склепив повiки.

– Якщо коротко, то факти такi: п’ять рокiв тому, пiд час тривалого перебування у Варшавi, я познайомився зi скандально вiдомою авантюристкою Ірен Адлер. Це iм’я вам, мабуть, знайоме?

– Будьте люб’язнi, докторе, погляньте в моiй картотецi, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.

Багато рокiв тому вiн запровадив систему реестрацii рiзних фактiв, що стосувалися людей i речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких вiн не мiг би вiдразу отримати iнформацiю. У цьому випадку я знайшов бiографiю Ірен Адлер мiж бiографiями еврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослiдження про глибоководних риб.

– Покажiть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсi 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна iмператорськоi опери у Варшавi, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондонi… правильно! Ваша величнiсть, наскiльки я зрозумiв, потрапила в тенета цiеi молодоi особи, писала iй компрометуючi листи й тепер хотiла б повернути iх назад.

– Саме так. Але звiдки ви дiзналися?

– Ви таемно одружилися з нею?

– Нi.

– Жодних документiв чи свiдоцтв?

– Немае.

– У такому разi, я вас не розумiю, ваша величносте. Якщо ця молода жiнка захоче використати листи для шантажу або з iншою метою, як вона доведе iхню автентичнiсть?

– Мiй почерк.

– Дурницi! Пiдробка.

– Мiй особистий поштовий папiр.

– Вкрали.

– Моя особиста печатка.

– Фальшивка.

– Моя свiтлина.

– Купили.

– Але ми сфотографованi разом!

– А ось це дуже погано! Ваша величнiсть справдi припустилася великоi помилки.

– Я збожеволiв вiд Ірен.

– Ви серйозно себе скомпрометували.

– Тодi я був усього лише принцом. Був молодий. Та менi й тепер лише тридцять.

– Свiтлину треба будь-що-будь повернути.

– Ми намагалися, але нам не вдалося.

– Ваша величнiсть мае погодитись на витрати: фотографiю треба купити.

– Ірен не бажае ii продавати.

– Тодi ii треба вкрасти.

– Було зроблено п’ять спроб. Я двiчi наймав злодiiв, i вони перевернули весь ii будинок. Раз, коли вона подорожувала, ми навiть обшукали ii багаж. Двiчi заманювали в пастку. Але не досягли нiяких результатiв.

– Жодних?

– Навiть дрiбних.

– Нiчого собi завдання! – засмiявся Голмс.

– Але для мене це дуже серйозна справа! – iз докором заперечив король.

– Авжеж, справдi. А що вона мае намiр зробити зi свiтлиною?

– Згубити мене.

– Але яким чином?

– Я вирiшив одружитися.

– Про це я чув.

– Із Клотiльдою Лотман фон Саксен-Менiнген. Можливо, ви знаете строгi принципи цiеi сiм’i. Сама Клотiльда – втiлення чистоти. Найменша тiнь сумнiву щодо мого минулого призвела б до розриву.

– А Ірен Адлер?

– Погрожуе, що надiшле фото батькам моеi нареченоi. І вона це неодмiнно зробить! Ви ii не знаете. У неi залiзна воля. Так-так, обличчя чарiвноi жiнки, а душа жорстокого чоловiка. Вона нi перед чим не зупиниться, аби не дати менi одружитися з iншою.

– Ви впевненi, що вона ще не надiслала фотографiю вашiй нареченiй?

– Однозначно.

– Чому?

– Вона сказала, що надiшле фотографiю в день моiх офiцiйних заручин. А це станеться найближчого понедiлка.

– То маемо лише три днi! – позiхнув Голмс. – І це дуже приемно, бо зараз менi треба зайнятися деякими важливими справами. Ваша величнiсть, звiсно, залишиться наразi в Лондонi?

– Певна рiч. Зможете знайти мене в готелi «Ленгем» пiд iм’ям графа фон Крамма.

– У такому разi, пришлю вам записку, повiдомлю, як просуваеться справа.

– Дуже буду радий. Я так хвилююся!

– Ну, а як щодо грошей?

– Витрачайте, скiльки вважатимете за потрiбне. Маете повну свободу дiй.

– Повну?

– О, я готовий вiддати за цю фотографiю будь-яку з провiнцiй мого королiвства!

– А на поточнi витрати?

Король витягнув з-пiд плаща важкий шкiряний мiшечок i поклав його на стiл.

– Тут триста фунтiв золотом i сiмсот асигнацiями, – повiдомив вiн.

Голмс написав розписку на сторiнцi свого блокнота й вручив королю.

– Яка в мiс адреса? – спитав вiн.

– Брайонi-лодж, Серпантайн-авеню, Сент-Джонсвуд.

Голмс занотував.

– І ще одне запитання, – сказав вiн. – Фотографiя була кабiнетного розмiру?

– Атож, кабiнетного.

– А тепер на добранiч, ваша величносте, сподiваюся, що скоро матимете хорошу звiстку… Бувайте, Ватсоне, – додав вiн, коли колеса королiвського екiпажа застукотiли по брукiвцi. – Будьте люб’язнi зайти завтра о третiй годинi, я б хотiв порадитися з вами з приводу цiеi справи.


II

Рiвно о третiй годинi я був на Бейкер-стрит, але Голмс ще не повернувся. Покоiвка повiдомила менi, що вiн вийшов iз домiвки ще по восьмiй. Я всiвся бiля камiна з намiром дочекатися свого приятеля, скiльки б не довелося чекати. Я дуже зацiкавився його розслiдуванням, хоча воно було позбавлене химерних i похмурих рис, притаманних тим двом злочинам, про якi я розповiв ранiше. Але своерiднi особливостi цього випадку та високе становище клiента надавали справi незвичайного характеру. Якщо навiть не брати до уваги сам змiст дослiдження, яке вiв мiй товариш, як вдало, з якою майстернiстю вiн вiдразу ж опанував усiею ситуацiею, i яка сувора, незаперечна логiка була в його висновках! Я зi справжнiм задоволенням стежив за швидкими, спритними прийомами, за допомогою яких Шерлок розгадував найзаплутанiшi таемницi. Я настiльки звик до його незмiнних трiумфiв, що навiть iмовiрнiсть невдачi не вкладалася в моiй головi.

Було близько четвертоi години, коли дверi вiдчинилися й до кiмнати зайшов захмелiлий грум[3 - Грум – слуга, що верхи супроводить кого-небудь, або просто хлопчик-лакей.] – iз бакенбардами, розпатланий, iз буряковим обличчям, одягнений бiдно та вульгарно. Хоча я звик до дивноi здатностi свого приятеля змiнювати свiй iмiдж, однак менi довелося тричi придивитися, перш нiж я переконався, що це справдi Голмс. Кивнувши менi на ходу, вiн зник у своiй спальнi, звiдки з’явився за п’ять хвилин у темному костюмi, коректний, як i завжди. Засунувши руки в кишенi, вiн простягнув ноги до палаючого камiна та кiлька хвилин весело реготав.

– Чудово! – вигукнув вiн, потiм закашлявся й знову розреготався, та так, що наприкiнцi аж знесилiв i в повнiй знемозi вiдкинувся на спинку крiсла.

– У чому рiч?

– Смiшно, неймовiрно смiшно! Упевнений, що ви нiколи не вгадаете, як я провiв цей ранок i що я врештi-решт зробив.

– Не можу собi навiть уявити. Вважаю, що ви спостерiгали за звичками або, можливо, за будинком мiс Ірен Адлер.

– Еге ж, але наслiдки були доволi незвичайнi… Однак розповiм усе, як воно було. На початку дев’ятоi я вийшов iз дому, перевтiлившись у безробiтного грума. Існуе дивовижна симпатiя, така собi спiвдружнiсть мiж усiма, хто мае справу з кiньми. Станьте грумом, i ви дiзнаетеся все, що треба. Я швидко знайшов Брайонi-лодж. Це крихiтна шикарна двоповерхова вiлла, вона виходить на вулицю, позаду неi розташовуеться сад. Масивний замок на садовiй хвiртцi. Із правого боку велика вiтальня, добре обставлена, з високими вiкнами, майже до пiдлоги, i з безглуздими англiйськими вiконними шпiнгалетами, якi могла б вiдчинити навiть дитина. За будинком нiчого особливого, крiм того, що до вiкна галереi можна дiстатися з даху каретного хлiву. Я обiйшов цей хлiв iз усiх бокiв i розглянув його дуже уважно, але нiчого цiкавого не помiтив. Потiм пiшов вулицею й побачив, як я й очiкував, у провулку, що примикае до стiни саду, стайню. Я допомiг конюхам чистити коней та отримав за це два пенси, склянку вiскi, два пакети тютюну й удосталь iнформацii про мiс Адлер, а також про iнших мiсцевих жителiв. Останнi мене анiтрохи не цiкавили, але я був змушений вислухати iхнi бiографii.

– А що ви дiзналися про Ірен Адлер? – поцiкавився я.

– О, вона запаморочила голови всiм чоловiкам у цiй частинi мiста. Вона – найчарiвнiша iстота з усiх, хто носить жiночий капелюшок на цiй планетi. Так кажуть в один голос усi серпантайнськi конюхи. Живе тихо, виступае iнодi на концертах, щодня о п’ятiй годинi дня виiжджае на прогулянку й рiвно о сьомiй повертаеться додому. Рiдко виiжджае в iнший час, крiм тих випадкiв, коли спiвае. Лише один чоловiк навiдуе ii – тiльки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягаеться, бувае у неi щодня, iнколи й двiчi на день. Його iм’я – мiстер Годфрi Нортон iз Темплу. Бачите, як вигiдно увiйти в довiру до кучерiв! Вони його возили додому вiд серпантайнських стаень разiв двадцять i все про нього знають. Вислухавши те, що вони менi довiрили, я знову пiшов туди, та неподалiк вiд Брайонi-лодж став обмiрковувати подальшi дii.

Цей Годфрi Нортон, вочевидь, вiдiграе iстотну роль в усiй справi. Вiн юрист. Це звучить зловiсно. Що iх пов’язуе i яка причина його частих вiдвiдин? Хто вона: його клiентка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клiентка, то, ймовiрно, саме йому вiддала на зберiгання ту свiтлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Вiд вирiшення цього питання залежить, продовжувати менi роботу в Брайонi-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплi. Це питання дуже делiкатне й розширюе поле моiх розшукiв… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозумiли всю ситуацiю, маю вiдкрити вам своi дрiбнi труднощi.

– Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.

– Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайонi-лодж пiд’iхав витончений екiпаж i з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, iз орлиним носом. Либонь, це i був той багатiй, про котрого я чув. Мабуть, вiн дуже поспiшав i був вкрай схвильований. Наказавши вiзниковi чекати, вiн пробiг повз покоiвку, яка вiдчинила йому дверi, з виглядом людини, що почуваеться в цiй оселi господарем.

Я пробув там десь iз пiвгодини й бачив крiзь вiкно вiтальнi, як вiн мiряе кроками кiмнату, збуджено розповiдае про щось i розмахуе руками. Їi я не бачив. Але ось вiн вийшов на вулицю, ще бiльше схвильований. Пiдiйшовши до екiпажа, вiн дiстав iз кишенi золотий годинник i заклопотано зиркнув на нього. «Женiть, як вихор! – гукнув вiн вiзниковi. – Спочатку до “Гросса та Генке” на Рiджент-стрит, а потiм до церкви Святоi Монiки на Еджвер-роуд. Пiвгiнеi, якщо доiдете за двадцять хвилин!»

Вони помчали, а я роздумував, чи не податися менi за ними, аж раптом до будинку пiд’iхало чарiвне маленьке ландо. Плащ на кучерi був напiврозчахнутий, вузол краватки стирчав пiд самим вухом, а ременi упряжi вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вiлли та скочила в ландо. Я бачив ii лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жiночка з таким обличчям, в яке чоловiки закохуються до безтями. «Церква Святоi Монiки, Джоне! – гукнула вона. – Пiвсоверена, якщо доiдете за двадцять хвилин!»

Це був випадок, якого не можна було впустити, Ватсоне. Я вже почав зважувати, що краще: бiгти за нею слiдом чи причепитися до задку ландо, аж раптом на вулицi з’явився кеб. Кучер двiчi зиркнув на такого непоказного клiента, але я заплигнув ранiше, нiж вiн устиг щось заперечити. «Церква Святоi Монiки, – звелiв я, – i пiвсоверена, якщо доiдете за двадцять хвилин!» Була за двадцять п’ять хвилин дванадцята, i, звiсно, неважко було здогадатися, в чому рiч.

Мiй кеб мчав стрiлою. Не думаю, щоб колись я iхав швидше, але екiпаж i ландо зi змиленими кiньми вже стояли бiля входу до церкви. Я розрахувався з кучером i вибiг сходами. У церквi не було нi душi, крiм тих, за ким я стежив, i священика, котрий, мабуть, звертався до них iз якимись докорами. Усi трое стояли перед вiвтарем. Я вирiшив прогулятися поруч, як випадковий вiдвiдувач, котрий ненароком зайшов до церкви. Раптом, на мiй подив, тi трое обернулися до мене, i Годфрi Нортон щодуху кинувся в мiй бiк.

«Слава богу! – закричав вiн. – Ви саме той, хто нам потрiбен. Ходiмо! Ходiмо!»

«У чому справа?» – спитав я.

«Ходiть, ходiть, добрий чоловiче, всього три хвилини!»

Мене мало не силою потягнули до вiвтаря, i, ще не встигнувши отямитись, я бурмотiв вiдповiдi, якi менi шепотiли у вухо, присягався в тому, чого зовсiм не знав, i взагалi допомагав шлюбу мiс Ірен Адлер iз мiстером Годфрi Нортоном.

Усе це сталося в одну мить, i ось джентльмен дякуе менi з одного боку, ледi – з iншого, а священик так i сяе посмiшкою. Це було найбезглуздiше становище, в якому я будь-коли побував. Спогад про нього й змусив мене зараз зареготати. Мабуть, iм забракло якихось формальностей, i священик навiдрiз вiдмовився здiйснити шлюбну церемонiю, якщо не буде свiдка. Моя вдала поява в церквi позбавила нареченого необхiдностi бiгти на вулицю в пошуках першого-лiпшого. Наречена дала менi соверен, i я маю намiр носити цю монету на ланцюжку для годинника як пам’ять про свою пригоду.

– Справа набула доволi несподiваних обертiв, – зауважив я. – Що ж буде далi?

– Ну, я зрозумiв, що моi плани опинилися пiд серйозною загрозою. Схоже було на те, що молодята збираються негайно вiдбути, i я повинен був дiяти швидко й енергiйно. Однак бiля дверей церкви вони розлучилися: вiн поiхав у Темпл, а вона – до себе додому. «Маю намiр проiхатися парком, як завжди, о п’ятiй годинi», – повiдомила вона, прощаючись. Бiльше я нiчого не чув. Вони роз’iхалися в рiзнi боки, а я повернувся, щоб вдатися до своiх приготувань.

– У чому вони полягають?

– Трохи холодного м’яса й гальба пива, – вiдповiв Голмс, смикаючи дзвiночок. – Я був дуже заклопотаний i зовсiм забув про iжу. Ймовiрно, сьогоднi ввечерi в мене буде ще бiльше клопотiв. До речi, докторе, менi знадобиться ваша допомога.

– Буду дуже радий.

– Ви не боiтеся порушувати закон?

– Анiтрохи.

– І небезпека арешту вас не лякае?

– Заради доброi справи готовий i на це.

– О, тодi все чудово!

– У такому разi, я до ваших послуг.

– Був упевнений, що можу на вас розраховувати.

– Але що ви задумали?

– Коли мiс Тернер принесе вечерю, усе вам поясню… А тепер, – сказав вiн, жадiбно накидаючись на скромну iжу, приготовану економкою, – маю пiд час трапези обмiркувати з вами всю справу, бо часу в мене залишилося мало. Зараз майже п’ята година. Через двi маемо бути на мiсцi. Мiс Ірен, або точнiше, мiсiс, повертаеться зi своеi прогулянки о сьомiй годинi. Мусимо прибути в Брайонi-лодж, щоб зустрiти ii.

– Що ж далi?

– А це я вже сам. Я пiдготував те, що мае статися. Наполягаю лише на одному: що б не трапилося, не втручайтеся. Зрозумiли?

– Я маю бути нейтральним?

– Саме так. І не робити нiчого. Ймовiрно, станеться невеличка прикрiсть. Не втручайтеся. Закiнчиться тим, що мене вiднесуть в оселю. Через чотири чи п’ять хвилин вiдчинять вiкно вiтальнi. Вам треба стати ближче до цього вiдчиненого вiкна.

– Гаразд.

– Маете спостерiгати за мною, бо я на вас покладаюся.

– Домовилися.

– І коли я пiдiйму руку, ось так, киньте в кiмнату те, що я вам для цього дам, i водночас кричiть: «Пожежа!» Ви все зрозумiли?

– Аякже.

– Тут немае нiчого небезпечного, – сказав детектив, виймаючи з кишенi згорток у формi сигари. – Це звичайна димова шашка, обладнана з обох кiнцiв капсулем, щоб спалахнути сама собою. Уся ваша робота зводиться до цього. Коли будете кричати «Пожежа!», ваш крик пiдхопить купа людей, пiсля чого зможете дiйти до кiнця вулицi, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподiваюся, усе просто?

– Я маю займати нейтральну позицiю, пiдiйти ближче до вiкна, спостерiгати за вами й за вашим сигналом кинути у вiкно цей предмет, потiм здiйняти гвалт про пожежу й очiкувати вас на розi вулицi.

– Дуже добре.

– Можете на мене розраховувати.

– Ну, i чудово. Мабуть, менi час уже братися готувати нову роль, яку доведеться сьогоднi зiграти.

Вiн зник у спальнi й через кiлька хвилин з’явився у виглядi люб’язного, простакуватого священика. Його крислатий чорний капелюх, мiшкуватi штани, бiлий комiрець, приваблива усмiшка та загальний вираз доброзичливоi цiкавостi були бездоганнi. Рiч не лише в тiм, що Голмс переодягнув костюм. Вираз його обличчя, манери, сама душа, здавалося, змiнювалися при кожнiй новiй ролi, яку йому доводилося грати. Сцена втратила в його особi генiального актора, а наука – тонкого мислителя, коли вiн став фахiвцем iз розслiдування злочинiв.

Ми вийшли з дому чверть на сьому, i до призначеного часу залишалося десять хвилин, коли опинилися на Серпантайн-авеню. Уже сутенiло, на вулицi тiльки-но засвiтилися лiхтарi, i ми прогулювалися повз Брайонi-лодж, чекаючи повернення його мешканцiв. Будинок був якраз такий, яким я собi його й уявляв за коротким описом Шерлока Голмса, але мiсцевiсть виявилася далеко не такою безлюдною, як очiкував. Навпаки: ця маленька, тиха вулиця на околицi мiста буквально кишiла народом. На одному розi курили та смiялися якiсь волоцюги, тут також був точильник зi своiм колесом, два гвардiйцi флiртували з нянькою, i кiлька гарно одягнених юнакiв ходили туди-сюди зi сигарами в ротi.

– Бачте, – зауважив Голмс, коли ми проходили перед будинком, – це весiлля значно спрощуе всю справу. Тепер свiтлина стае двосiчною зброею. Можливо, що Ірен так само не прагне, щоб фотографiю побачив мiстер Годфрi Нортон, як не хочеться нашому клiентовi, щоб вона потрапила на очi його принцесi. Питання тепер у тому, де ми ту фотографiю знайдемо.

– Справдi, де?

– Не повiрю, що Ірен носить ii при собi. Свiтлина кабiнетного формату занадто велика, тож ii не сховати в одязi. Ірен знае, що король здатен заманити ii кудись та обшукати. Двi такi спроби вже були. Отже, можемо бути впевненi, що з собою вона фотографiю не носить.

– Тодi де ж вона ii зберiгае?

– У свого банкiра або в свого адвоката. Можливе й те, й iнше, але сумнiваюся i в тому, i в iншому. Жiнки за своею природою схильнi до потаемностi та люблять оточувати себе таемницями. Навiщо iй посвячувати в свiй секрет когось iншого? Вона могла покластися на власне вмiння зберiгати речi, але навряд чи в неi була впевненiсть, що дiловий чоловiк, якщо вона довiрить йому свою таемницю, зможе втриматися вiд полiтичного або якогось iншого впливу. Крiм цього, згадайте, що вона вирiшила пустити в хiд фото найближчими днями. Для цього треба тримати його пiд рукою. Свiтлина мае бути в ii власному будинку.

– Але крадii двiчi перевернули цей будинок.

– Дурницi! Вони не знали, як треба шукати.

– А як будете шукати ви?

– Я й не буду шукати.

– А як же iнакше?

– Зроблю так, що Ірен покаже ii менi сама.

– Вона вiдмовиться.

– У тому-то й рiч, що не зможе… Але чую, що стукотять колеса. Це ii карета. Тепер ретельно виконуйте моi вказiвки.

У цю мить свiтло бiчних лiхтарiв карети з’явилося на закрутi, ошатне маленьке ландо пiд’iхало до дверей Брайонi-лодж. Коли екiпаж зупинився, один iз жебракiв, котрий стояв на розi, кинувся вiдчиняти дверцята в надii заробити мiдяк, але його вiдштовхнув iнший нероба, котрий пiдбiг iз тим же намiром. Виникла жорстока бiйка. Олii у вогонь пiдлили обое гвардiйцiв, котрi стали на бiк одного з волоцюг, i точильник, котрий iз таким же запалом взявся захищати iншого. В одну мить ледi, котра вийшла з екiпажа, опинилася в епiцентрi бiйки, в якiй люди дико лупцювали один одного кулаками та палицями. Голмс кинувся в натовп, щоб захистити ледi. Але, пробившись до неi, вiн раптом зойкнув i впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. Коли чоловiк упав, солдати кинулися навтьоки в один бiк, а безхатченки – в iнший. Кiлька перехожих, пристойнiших на вигляд, котрi не брали участi в сутичцi, пiдбiгли, щоб захистити ледi та надати допомогу пораненому. Ірен Адлер, буду, як i ранiше, так ii називати, вибiгла сходами, але зупинилася на майданчику та стала споглядати на вулицю. Їi чудова фiгура видiлялася на тлi освiтленоi вiтальнi.

– Бiдний джентльмен дуже поранений? – спитала вона.

– Вiн помер, – вiдповiли кiлька голосiв.

– Нi, нi, вiн ще живий! – вигукнув хтось. – Але вiн помре ранiше, нiж довезете його до лiкарнi.

– Оце смiливий чоловiк! – сказала якась жiнка. – Якщо б не вiн, вони вiдiбрали б у ледi i гаманець, i годинника. Їх тут цiла зграя, дуже небезпечна. Ого, вiн iще дихае!

– Йому не можна лежати на вулицi… Дозволите перенести його в будинок, ледi?

– Звiсно! Занесiть його у вiтальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!

Повiльно й урочисто Голмса занесли в Брайонi-лодж i поклали у вiтальнi, мiж тим, як я все ще спостерiгав за тим, що вiдбувалося, зi свого поста бiля вiкна. Лампи засвiтили, але фiранки не були опущенi, тож я мiг бачити Голмса, котрий лежав на диванi. Не знаю, чи дорiкало йому сумлiння за те, що вiн грав таку роль, я ж нi разу в життi не вiдчував глибшого сорому, нiж у тi хвилини, коли ця чарiвна жiнка, у змовi проти якоi я брав участь, доглядала з такою добротою та ласкою за пораненим. І все ж було б чорною невдячнiстю, якби я не виконав доручення Голмса. З важким серцем я дiстав з-пiд мого плаща димову шашку. «Урештi-решт, – подумав я, – ми не завдаемо iй шкоди, лише заважаемо iй нашкодити iншiй людинi».

Голмс звiвся на диванi, i я побачив, що вiн робить рух, як людина, котрiй бракуе повiтря. Служниця кинулася до вiкна та широко розчахнула його. Тiеi ж митi Голмс пiдняв руку. За цим сигналом я закинув у покiй шашку й вигукнув: «Пожежа!» Тiльки-но це слово встигло злетiти з моiх вуст, як його пiдхопила вся юрба. Добре й кепсько одягненi джентльмени, конюхи та служницi – усi заволали в один голос: «Пожежа!» Густi хмари диму клубочилися в кiмнатi та виривалися крiзь вiдкрите вiкно. Я бачив, як там, за вiкном, метушаться люди. Через мить почувся голос Голмса, котрий запевняв, що це хибна тривога.

Проштовхуючись крiзь натовп, я дiстався до рогу вулицi. Через десять хвилин, на мою радiсть, мене наздогнав Голмс, узяв пiд лiкоть, i ми покинули мiсце бурхливих подiй. Якийсь час вiн iшов швидко й не зронив жодного слова, поки ми не завернули в одну з тихих вулиць, що ведуть на Еджвер-роуд.

– Ви дуже вправно це виконали, докторе, – похвалив Голмс. – Якнайкраще. Все гаразд.

– Дiстали фотографiю?

– Я знаю, де вона схована.

– А як ви дiзналися?

– Ірен менi сама показала, як я й пророкував.

– Я все ж нiчого не розумiю.

– Я не роблю з цього якоiсь таемницi, – всмiхнувся детектив. – Усе було дуже просто. Ви, мабуть, здогадалися, що всi цi люди на вулицi були моiми спiльниками. Їх усiх найняв я.

– Про це я вже здогадався.

– У руцi я мав трохи вологоi червоноi фарби. Коли почалася бiйка, кинувся вперед, упав, притиснув руку до обличчя й устав закривавлений… Старий прийом.

– Це я також збагнув…

– Вони вносять мене в будинок. Ірен Адлер змушена прийняти мене, що ж iй залишаеться робити? Я потрапляю у вiтальню, у ту саму кiмнату, яка була в мене на пiдозрi. Фотографiя десь поблизу, або у вiтальнi, або в спальнi. Я твердо вирiшив з’ясувати, де саме. Мене кладуть на диван, я прикидаюся, що менi бракуе повiтря. Вони змушенi вiдчинити вiкно, i ви отримуете можливiсть зробити свою справу.

– А що вiд цього виграли ви?

– Дуже багато. Коли жiнка думае, що в ii будинку пожежа, iнстинкт змушуе ii рятувати те, що iй найдорожче. Це найбiльш домiнуючий iмпульс, i я не раз мав iз нього користь. У дарлiнгтонiвському скандалi я застосував його, i в справi з арнсворським палацом також. Замiжня жiнка рятуе дитину, незамiжня – скриньку з коштовностями. Тепер менi ясно, що для нашоi ледi в будинку немае нiчого дорожчого за те, що ми шукаемо. Вона кинулася рятувати саме це. Пожежну тривогу було бездоганно розiграно. Диму й лементу було досить, аби здригнулися навiть сталевi нерви. Ірен вчинила точно так, як я чекав. Свiтлина лежить у схованцi, за висувною дошкою, якраз над мотузкою вiд дзвiнка. Ірен в одну мить опинилася там, i я навiть побачив краечок свiтлини, коли вона наполовину витягнула ii. Коли ж я закричав, що це помилкова тривога, Ірен поклала фотографiю назад, глянула мигцем на шашку, вибiгла з кiмнати, i пiсля цього я ii не бачив. Я пiднявся i, вибачившись, вислизнув iз оселi. Менi захотiлося вiдразу дiстати свiтлину, але в кiмнату ввiйшов кучер i став пильно наглядати за мною, тому менi мимоволi довелося вiдкласти свiй грабунок до iншого разу. Зайва квапливiсть може згубити все.

– Ну, а що далi? – поцiкавився я.

– Нашi розшуки практично закiнчилися. Завтра я пiду до Ірен Адлер iз королем i з вами, якщо забажаете нас супроводжувати. Нас попросять зачекати у вiтальнi, але цiлком можливо, що, вийшовши до нас, ледi не знайде нi нас, нi фотографii. Можливо, що його величностi буде приемно своiми власними руками дiстати ту свiтлину.

– А коли ви пiдете туди?

– О восьмiй годинi ранку. Вона ще буде в лiжку, тож нам забезпечена повна свобода дiй. До того ж треба дiяти хутко, бо шлюб може повнiстю змiнити ii побут i звички. Я маю негайно надiслати телеграму королю.

Ми дiйшли до Бейкер-стрит i зупинилися бiля дверей нашого будинку. Голмс шукав у кишенях свiй ключ, коли якийсь перехожий сказав:

– На добранiч, мiстере Шерлок Голмс!

На вулицi в цей час було кiлька людей, але вiтання, мабуть, походило вiд перехожого стрункого юнака в довгому плащi.

– Я десь уже чув цей голос, – промовив Голмс, оглядаючи бiдно освiтлену вулицю, – але не зрозумiю, хто б це мiг бути.


III

Цю нiч я спав на Бейкер-стрит. Ми сидiли вранцi за кавою з грiнками, коли в кiмнату стрiмко увiйшов король Богемii.

– Ви справдi добули фотографiю? – вигукнув вiн, обiймаючи Шерлока Голмса за плечi та весело зазираючи йому в обличчя.

– Ще нi.

– Але ви сподiваетесь ii дiстати?

– Сподiваюся.

– У такому разi, ходiмо! Я згораю з нетерпiння.

– Нам потрiбна карета.

– Мiй екiпаж бiля дверей.

– Це спрощуе справу.

Ми зiйшли вниз i знову попрямували до Брайонi-лодж.

– Ірен Адлер вийшла замiж, – зауважив Голмс.

– Замiж? Коли?

– Вчора.

– За кого?

– За англiйського адвоката, його iм’я Нортон.

– Але вона, звiсно, не кохае його?

– Сподiваюся, що кохае.

– Чому сподiваетеся?

– Бо це позбавить вашу величнiсть усiх майбутнiх неприемностей. Якщо ледi закохана у свого чоловiка, отже, вона байдужа до вашоi величностi, i тодi в неi немае пiдстав шкодити планам вашоi величностi.

– Так-так. І все ж… О, як я хотiв би, щоб вона була достойна мене! Яка б iз неi була королева!

Вiн занурився в похмуру мовчанку, яку не порушував, поки ми не виiхали на Серпантайн-авеню.

Дверi вiлли Брайонi-лодж були вiдчиненi, i на сходах стояла лiтня жiнка. Вона з якоюсь дивною iронiею витрiщалася на нас, поки ми виходили з екiпажа.

– Мiстер Шерлок Голмс? – спитала вона.

– Авжеж, це я, – вiдповiв мiй приятель, запитально й здивовано поглянувши на неi.

– Так i е! Моя господиня попередила мене, що ви, ймовiрно, зайдете. Сьогоднi вранцi, о п’ятiй п’ятнадцять, вона поiхала зi своiм чоловiком на континент iз Черiнгкросського вокзалу.

– Що?! – Шерлок Голмс вiдсахнувся назад, блiдий вiд смутку та несподiванки. – Хочете сказати, що вона покинула Англiю?

– Атож. Назавжди.

– А папери? – хрипко спитав король. – Усе втрачено!

– Поглянемо! – Голмс шпарко пройшов повз служницю й кинувся до вiтальнi.

Ми з королем подалися за ним. Усi меблi в кiмнатi були безладно розкиданi, полицi порожнi, шухляди висунутi. Либонь, господиня поспiхом порпалася в них, перед тим, як накивати п’ятами.

Голмс кинувся до мотузки дзвiнка, вiдсунув маленьку висувну планку i, встромивши у сховок руку, витягнув звiдти свiтлину та листа. Це була фотографiя Ірен Адлер у вечiрнiй сукнi, а на листi був напис: «Мiстеру Шерлоку Голмсу. Вручити, коли вiн прийде».

Мiй приятель розiрвав конверт, i ми всi трое взялися читати листа. Вiн був датований минулою нiччю, й ось що там було написано:

«Любий мiстере Шерлок Голмс, ви справдi чудово все це розiграли. Спочатку я поставилася до вас iз довiрою. До пожежноi тривоги в мене не було жодних пiдозр. Але потiм, коли я збагнула, як видала себе, то не могла не задуматися. Уже кiлька мiсяцiв, як мене попередили, що якщо король вирiшить найняти посередника, то обов’язково звернеться до вас. Менi дали вашу адресу. І все ж ви змусили мене викрити те, що хотiли дiзнатися. Незважаючи на моi пiдозри, я не хотiла думати погано про милого, доброго, старого священика… Але ви ж знаете, що я теж акторка. Чоловiчий костюм для мене – не новина. Я часто користуюся тiею свободою, яку вiн дае. Я послала кучера Джона постежити за вами, а сама побiгла нагору, одягла мiй прогулянковий костюм, як я його називаю, i спустилася вниз, якраз коли ви вже йшли. Я подалася за вами до ваших дверей i переконалася, що мною справдi цiкавиться знаменитий Шерлок Голмс. Потiм я доволi необережно побажала вам на добранiч i поiхала в Темпл, до чоловiка.

Ми вирiшили, що, оскiльки нас переслiдуе такий сильний супротивник, найкращим порятунком буде втеча. Й ось, прийшовши завтра, ви знайдете гнiздо спорожнiлим. Що стосуеться фотографii, то ваш клiент може бути спокiйний: я кохаю чоловiка, кращого за нього. А вiн кохае мене. Король може робити все, що йому заманеться, не остерiгаючись завад iз боку тiеi, кому заподiяв стiльки зла. Я збережу в себе свiтлину тiльки заради моеi безпеки, заради того, щоб у мене залишилася зброя, яка захистить мене в майбутньому вiд будь-яких ворожих зазiхань короля. Натомiсть залишаю тут iншу свiтлину, яку йому, можливо, буде приемно зберегти у себе, i залишаюся, любий мiстере Шерлок Голмс, вiдданою вам Ірен Нортон, з дому – Адлер».

– Що за жiнка, о, що за жiнка! – вигукнув король Богемii, коли ми всi трое прочитали це послання. – Хiба я не казав вам, що вона спритна, розумна та заповзятлива? Хiба вона не була б чудовою королевою? Хiба не шкода, що вона менi не пара?

– Наскiльки я пiзнав цю ледi, менi здаеться, що вона справдi зовсiм iншого рiвня, нiж ваша величнiсть, – холодно зауважив Голмс. – Шкодую, що не змiг довести справу вашоi величностi до вдалiшого фiналу.

– Навпаки, любий сер! – вигукнув король. – Бiльшоi удачi й бути не може. Я знаю, що ii слово непорушне. Фотографiя тепер така ж безпечна, нiби ii спалили.

– Радий чути це вiд вашоi величностi.

– Я нескiнченно зобов’язаний вам. Будь ласка, скажiть, як можу винагородити вас? Цей перстень…

Вiн зняв iз пальця смарагдову каблучку й поклав ii у долоню Голмсу.

– У вашоi величностi е щось цiннiше для мене, – сказав Голмс.

– Вам варто лише назвати.

– Ця фотографiя.

Король здивовано поглянув на детектива.

– Фотографiя Ірен?! – вигукнув вiн. – Будь ласка, якщо вона вам потрiбна.

– Дякую, ваша величносте. У такому випадку, ця справа завершена. Маю честь побажати вам усього найкращого.

Голмс уклонився i, не помiчаючи руки, простягнутоi йому королем, разом зi мною вирушив додому.

Ось i вся розповiдь про те, як у королiвствi Богемiя мало не вибухнув дуже гучний скандал i як хитрi плани мiстера Шерлока Голмса зруйнувала мудра жiнка. Голмс весь час насмiхався над жiночим розумом, але останнiм часом бiльше не чую його знущань. І коли вiн згадуе Ірен Адлер або ii фотографiю, то завжди промовляе, як почесний титул: «Та жiнка».




Спiлка рудих


Це сталося восени минулого року. У Шерлока Голмса сидiв якийсь лiтнiй джентльмен, дуже повний, вогняно-рудий. Я хотiв було увiйти, але побачив, що вони обое захопилися бесiдою, i поквапився забратися. Однак Голмс затягнув мене до кiмнати та зачинив за мною дверi.

– Ви прийшли дуже вчасно, мiй любий Ватсоне, – привiтався вiн.

– Я боявся вам завадити. Менi здалося, що ви маете справу.

– Авжеж маю, i навiть дуже цiкаву.

– Може, я краще зачекаю в сусiднiй кiмнатi?

– Нi-нi… Мiстере Вiлсон, – сказав детектив, звертаючись до товстуна, – цей джентльмен неодноразово люб’язно допомагав менi в багатьох найбiльш вдалих розслiдуваннях. Не сумнiваюся, що й у вашiй справi вiн буде менi дуже корисний.

Гладун пiдвiвся з крiсла та кивнув, а його маленькi оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.

– Сiдайте сюди, на диван, – запропонував Голмс.

Вiн опустився в крiсло i, як завжди у хвилини задуми, з’еднав подушечки пальцiв обох рук докупи.

– Я знаю, мiй любий Ватсоне, – зазначив вiн, – що ви подiляете мiй потяг до всього незвичайного, усього, що порушуе наше одноманiтне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подiй, то не нотували б моi скромнi пригоди iз таким ентузiазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякi з ваших оповiдок дещо прикрашають мою дiяльнiсть.

– Зайва скромнiсть, вашi пригоди завжди здавалися менi дуже цiкавими, – заперечив я.

– Не далi, як учора, пригадую, що казав вам, що найсмiливiша фантазiя неспроможна уявити собi таких незвичайних i дивовижних випадкiв, якi зустрiчаються в буденному життi.

– Я тодi ж вiдповiв вам, що дозволяю собi сумнiватися в правильностi вашоi думки.

– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацiю, бо iнакше я б закидав вас стiлькома дивовижними фактами, що ви були б змушенi погодитися зi мною. Ось хоча б iсторiя, яку менi зараз розповiв мiстер Джабез Вiлсон. Обставини, в яких вона сталася, цiлком пересiчнi та буденнi, однак менi здаеться, що за все свое життя я не чув кращоi iсторii… Будь ласка, мiстере Вiлсон, повторiть свою розповiдь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мiй приятель, доктор Ватсон, вислухав ii вiд початку до кiнця, але й для того, щоб менi самому не втратити навiть найменшоi дрiбницi. Звiсно, коли менi починають розповiдати про якийсь випадок, тисячi подiбних iсторiй виринають у моiй пам’ятi. Але цього разу змушений визнати, що нiчого схожого я нiколи не чув.

Гладкий клiент iз певною пихою випнув груди, витягнув iз кишенi плаща брудну, зiм’яту газету та розклав ii на своiх колiнах. Поки вiн, витягнувши шию, пробiгав очима стовпчики оголошень, я уважно розглядав його та намагався, наслiдуючи манеру Шерлока, вгадати за одягом i зовнiшнiм виглядом, що це за людина.

На жаль, моi спостереження не дали майже нiяких результатiв. Одразу можна було помiтити, що наш вiдвiдувач – звичайнiсiнький крамар, самовдоволений, товстий i повiльний. Його штани були мiшкуватi, сiрi, у клiтинку. Його не дуже охайний темний сюртук був розстебнутий, а на темнiй жилетцi виднiвся масивний мiдний ланцюг, на якому замiсть брелока бовтався просвердлений наскрiзь квадратний шматочок якогось металу. Заношений цилiндр i вицвiлий коричневий плащ зi зморщеним оксамитовим комiром лежали кинутi на крiслi. Коротко кажучи, скiльки б я не вдивлявся в цього чоловiка, не змiг побачити нiчого вартого уваги, крiм вогняно-рудого волосся. Було ясно, що вiн вкрай здивований якоюсь неприемною подiею.

Моi погляди не уникли проникливих очей Шерлока Голмса.

– Певна рiч, будь-кому ясно, – усмiхнувся вiн, – що наш гiсть колись займався фiзичною працею, нюхае тютюн, що вiн франкмасон, який був у Китаi, i що впродовж останнiх мiсяцiв йому доводилося багато писати. Крiм цих очевидних фактiв, я не мiг бiльше нiчого вгадати.

Мiстер Джабез Вiлсон випростався в крiслi i, не вiдриваючи вказiвного пальця вiд часопису, витрiщився на мого приятеля.

– Яким чином, мiстере Голмс, ви змогли все це дiзнатися? – поцiкавився вiн. – Звiдки знаете, наприклад, що я займався фiзичною працею? Я й справдi почав свою кар’еру корабельним теслею.

– Вашi руки розповiли менi про це, мiй любий сер. Ваша права рука бiльша за лiву. Ви працювали нею бiльше, тому м’язи на нiй розвиненi краще.

– А нюхання тютюну? А франкмасонство?

– Про франкмасонство здогадатися неважко, адже ви, всупереч суворому статуту свого ордену, носите шпильку для краватки iз зображенням дуги та кола.

– Отакоi! Я й забув про неi… Але як ви здогадалися, що менi доводилося багато писати?

– Про що ж iще можуть свiдчити ваш лискучий правий рукав i витерта матерiя на лiвому рукавi бiля лiктя!

– А Китай?

– Лише в Китаi могла бути витатуйована рибка, що прикрашае ваше праве зап’ястя. Я вивчав татуювання, i менi доводилося навiть писати про них науковi статтi. Звичай фарбувати риб’ячу луску в нiжно-рожевий колiр притаманний лише Китаю. Побачивши китайську монетку на ланцюжку вашого годинника, я остаточно переконався, що ви були в Пiднебеснiй.

Мiстер Джабез Вiлсон голосно зареготав.

– Он воно що! – сказав вiн. – Я спочатку подумав, що ви хтозна якими хитрими методами вiдгадуете, а, виявляеться, це так просто.

– Гадаю, Ватсоне, – звернувся до мене Голмс, – що я помилився, коли пояснив, яким чином дiйшов до своiх висновкiв. Як ви знаете, Omne ignotum pro magnifico[4 - Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невiдоме показують величним.], i моiй скромнiй славi загрожуе крах, якщо буду такий вiдвертий… Ви знайшли оголошення, мiстере Вiлсон?

– Знайшов, – пiдтвердив той, тримаючи товстий червоний палець у центрi газетного стовпчика. – Ось воно. З цього все й почалося. Прочитайте самi, сер.

Я взяв газету й прочитав:

«Спiлка рудих на виконання заповiту покiйного Єзекii Гопкiнса з Лебанона, Пенсiльванiя (США), вiдкривае нову вакансiю для члена спiлки. Пропонуеться платня чотири фунти стерлiнгiв на тиждень за суто номiнальну роботу. Кожен рудий, не молодший двадцяти одного року, котрий перебувае при здоровому глуздi та тверезiй пам’ятi, може виявитися придатним для цiеi роботи. Звертатися особисто до Дункана Росса в понедiлок, об одинадцятiй годинi, в офiс спiлки на Флiт-стрит, Попс-корт, 7».

– Що, чорт забирай, це може означати? – вигукнув я, двiчi прочитавши надзвичайне оголошення.

Голмс безгучно засмiявся й увесь якось зiщулився в крiслi, а це слугувало безпомилковою ознакою, що вiн дуже задоволений.

– Чи не занадто пересiчне оголошення, як гадаете? – спитав вiн. – Ну, мiстере Вiлсон, продовжуйте свою оповiдку та розкажiть нам про себе, свiй дiм i про те, яку роль зiграло це оголошення у вашому життi. А ви, докторе, запишiть, будь ласка, що це за газета та ii дату.

– «Морнiнг кронiкл». 27 квiтня 1890 року. Рiвно два мiсяцi тому.

– Дуже добре. Продовжуйте, мiстере Вiлсон.

– Як я вам уже казав, мiстере Шерлок Голмс, – сказав Джабез Вiлсон, витираючи лоб, – у мене е маленька позичкова каса на Кобург-сквер, неподалiк вiд Сiтi. Спочатку моi справи йшли не дуже добре, за останнi два роки прибуткiв вiд неi вистачало хiба на те, щоб сяк-так заробляти на прожиття. Колись я мав двох помiчникiв, але тепер залишився лише один; менi важко було б платити i йому, але вiн погодився працювати на пiвставки, щоб мати можливiсть вивчити мою справу.

– Є iм’я в цього невибагливого юнака? – поцiкавився Шерлок Голмс.

– Вiнсент Сполдiнг, i вiн уже не юнак. Важко сказати, скiльки йому рокiв. Кращого помiчника менi не знайти. Я чудово розумiю, що вiн цiлком мiг би обiйтися й без мене та заробляти вдвiчi бiльше. Але, врештi-решт, якщо вiн задоволений, навiщо ж я вселятиму йому думки, якi завдадуть шкоди моiм iнтересам?

– Справдi, навiщо? Вам, бачу, дуже пощастило: маете помiчника, котрому платите набагато менше, нiж платять за таку ж роботу iншi. Не часто зустрiчаються такi безкорисливi службовцi в наш час.

– О, у мого помiчника е своi недолiки! – замахав руками мiстер Вiлсон. – Я нiколи не зустрiчав людину, котра б настiльки пристрасно захоплювалася фотографiею. Клацае апаратом, коли треба працювати, а потiм пiрнае в льох, як зайча в нору, i проявляе там своi пластинки. Це його головний недолiк. Але в усьому iншому вiн хороший працiвник.

– Сподiваюся, вiн i досi служить у вас?

– Атож, сер. Вiн i чотирнадцятирiчне дiвчисько, яка трохи куховарить i замiтае пiдлогу. Бiльше нiкого не маю, я вдiвець, до того ж бездiтний. Ми трое живемо дуже скромно, сер, пiдтримуемо вогонь у багаттi та сплачуемо рахунки – ось i всi нашi заслуги… Це оголошення вибило нас iз рiвноваги, – продовжував мiстер Вiлсон. – Сьогоднi виповнилося якраз вiсiм тижнiв iз того дня, коли Сполдiнг увiйшов у мiй офiс iз цiею газетою в руцi та сказав:

«Хотiв би я, мiстере Вiлсон, аби Всевишнiй створив мене рудим».

«Чому?» – здивувався я.

«Тому, – пояснив вiн, – що вiдкрилася нова вакансiя в Спiлцi рудих. Тому, хто ii займе, вона дасть добре заробити. Там, схоже, бiльше вакансiй, нiж кандидатiв, i виконавцi заповiту ламають собi голову, не знаючи, що робити з грiшми. Якби мое волосся було здатне змiнити свiй колiр, я неодмiнно скористався б цiею вигiдною пропозицiею».

«А що це за Спiлка рудих?» – зацiкавився я.

Бачите, мiстере Голмс, я зазвичай сиджу вдома, й оскiльки менi не доводиться бiгати за клiентами, бо вони самi приходять до мене, то iнодi я цiлими тижнями не виходжу надвiр. Ось чому мало знаю про те, що вiдбуваеться у свiтi, i завжди радий почути щось новеньке…

«Невже ви нiколи не чули про Спiлку рудих?» – широко вирячив очi Сполдiнг.

«Нiколи».

«Це дуже дивно, адже ви один iз тих, що мае право зайняти вакансiю».

«А багато можна заробити?» – перепитав я.

«Близько двохсот фунтiв стерлiнгiв на рiк максимум, але робота дрiбна й до того ж така, що не заважае людинi займатися якоюсь iншою справою».

«Розкажiть менi все, що знаете про цю спiлку», – попросив я.

«Як ви самi бачите, – розповiдав Сполдiнг, показуючи менi оголошення, – у Спiлцi рудих е вакансiя, а ось i адреса, за якою можна звернутися за довiдкою, якщо захочете дiзнатися всi подробицi. Наскiльки я знаю, цю спiлку заснував американський мiльйонер Єз Гопкiнс, великий дивак. Вiн сам був вогняно-рудий i спiвчував усiм рудим на свiтi. Вмираючи, залишив пiсля себе гору грошей i заповiв використати iх для полегшення долi тих, у кого волосся яскраво-рудого кольору. Менi казали, що цим щасливцям платять чудову платню, а роботи не вимагають вiд них майже нiякоi».

«Але ж рудих мiльйони, – сказав я, – i кожен буде прагнути зайняти це вакантне мiсце».

«Не так багато, як вам здаеться, – заперечив вiн. – Оголошення, як бачите, стосуеться лише лондонцiв, причому тiльки дорослих. Цей американець народився в Лондонi, прожив тут свою юнiсть i хотiв зробити щасливим свое рiдне мiсто. Крiм цього, наскiльки я чув, у Спiлку рудих не мае сенсу звертатися тим, у кого волосся свiтло-руде або темно-руде, – там потрiбнi люди з волоссям яскравого, слiпучого, вогняно-рудого кольору. Якщо хочете скористатися цiею пропозицiею, мiстере Вiлсон, доведеться пiти до офiсу Спiлки рудих. Але чи варто вам вiдволiкатися вiд ваших головних справ заради кiлькасот фунтiв?..»

Як ви самi можете бачити, джентльмени, у мене справжне яскраво-руде волосся вогняно-червоного вiдтiнку, i менi здавалося, що, якщо справа дiйде до змагання рудих, у мене, мабуть, таки буде шанс зайняти вакансiю, що звiльнилася. Вiнсент Сполдiнг як людина, котра добре розумiеться на таких справах, мiг би менi добряче прислужитися, тому я звелiв зачинити вiконницi на весь день i попросив його супроводжувати мене до примiщення спiлки. Вiн дуже зрадiв, що сьогоднi йому не доведеться працювати, i, замкнувши офiс, ми подалися за адресою, вказаною в оголошеннi.

Я побачив видовище, мiстере Голмс, яке менi бiльше нiколи не доведеться спостерiгати! З пiвночi, iз пiвдня, зi сходу та заходу всi люди, у волоссi котрих був хоча б найменший вiдтiнок рудого кольору, кинулися в Сiтi. Вся Флiт-стрит була заповнена рудими, а Попс-корт нагадував вiзок гендляра, котрий торгуе апельсинами. Нiколи не думав, що в Англii е стiльки рудих. Тут були всi вiдтiнки рудоi барви: солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, вiдтiнок iрландських сеттерiв, жовчi, глини; але, як i зазначав Сполдiнг, голiв живого, яскравого, вогняного кольору було дуже небагато. Однак, побачивши таку юрбу, я впав у вiдчай. Сполдiнг не розгубився. Не знаю, як це йому вдалося, але вiн штовхався й просувався так завзято, що зумiв провести мене крiзь натовп, i ми опинилися на сходах, що ведуть у примiщення. Сходами рухався подвiйний людський потiк: однi пiдiймалися, сповненi приемних надiй, iншi ж спускалися в зневiрi. Ми протиснулися вперед i незабаром опинилися всерединi…

– Надзвичайно цiкава з вами трапилася iсторiя! – зауважив Голмс, коли його клiент замовк, щоб освiжити свою пам’ять дрiбкою тютюну. – Будь ласка, продовжуйте.

– Там не було нiчого, крiм пари дерев’яних крiсел i простого соснового столу, за яким сидiв маленький чоловiчок, ще рудiший за мене. Вiн перекидався кiлькома словами з кожним iз кандидатiв, коли вони пiдходили до столу, i в кожному знаходив якийсь недолiк. Мабуть, зайняти цю вакансiю було не так уже й легко. Проте, коли ми за чергою пiдiйшли до столу, маленький чоловiчок зустрiв мене набагато привiтнiше, нiж iнших кандидатiв, i, як тiльки ми увiйшли, замкнув дверi, щоб поговорити з нами без стороннiх.

«Це мiстер Джабез Вiлсон, – вказав мiй помiчник. – Вiн хотiв би зайняти вакансiю в спiлцi».

«І вiн цiлком гiдний того, щоб ii зайняти, – втiшився чоловiчок. – Давно менi не траплялося бачити таку бездоганну чуприну!»

Вiн вiдступив на крок, схилив голову набiк i дивився на мое волосся так довго, що я аж знiяковiв. Потiм раптом кинувся вперед, схопив мою руку й почав мене гаряче вiтати.

«Було б несправедливо з мого боку зволiкати, – видихнув вiн. – Однак, сподiваюся, ви пробачите менi, якщо я вдамся до певних запобiжних заходiв». Вiн вчепився в мое волосся обома руками й смикнув так, що я аж завив вiд болю.

«У вас на очах сльози, – сказав незнайомець i вiдпустив мене. – Отже, все гаразд. Вибачте, але нам доводиться бути обережними, бо нас двiчi дурили за допомогою перук i один раз – за допомогою фарби. Я мiг би розповiсти вам про такi нечеснi витiвки, що ви би втратили довiру до людства».

Вiн пiдiйшов до вiкна й щодуху гукнув, що вакансiя вже зайнята. Стогiн розчарування долинув знизу, юрба розповзлася в рiзнi боки, i незабаром в усiй цiй мiсцинi не залишилося жодного рудого, крiм мене та того, хто мене наймав.

«Мое iм’я мiстер Дункан Росс, – назвався вiн, – я також отримую пенсiю з того фонду, який залишив нам наш щирий добродiй. Ви одруженi, мiстере Вiлсон? Маете сiм’ю?»

Я вiдповiв, що бездiтний удiвець. На його обличчi з’явився вираз скорботи.

«Боже милий! – похмуро зронив вiн. – Та це ж дуже серйозна завада! Як прикро, що ви неодруженi! Фонд був створений для збiльшення популяцii рудих, а не лише для пiдтримки iхнього життя. Яке нещастя, що ви виявилися нежонатим!»

При цих словах мое обличчя витягнулося, мiстере Голмс, бо я почав остерiгатися, що мене не вiзьмуть. Але господар помiркував i заявив, що все обiйдеться:

«Заради когось iншого ми не стали б порушувати правила, але людинi з таким волоссям можна пiти назустрiч. Коли можете приступити до виконання ваших нових обов’язкiв?»

«Це трохи важко, адже я зайнятий в iншiй справi», – замислився я.

«Не турбуйтеся про це, мiстере Вiлсон! – заспокоiв мене Вiнсент Сполдiнг. – З тiею роботою я впораюся й без вас».

«Скiльки часу я буду зайнятий?» – поцiкавився я.

«З десятоi до другоi».

У позичкових касах головна робота вiдбуваеться пiсля обiду, мiстере Голмс, особливо по четвергах i п’ятницях, напередоднi зарплати, тож я вирiшив, що непогано буде заробити дещицю й у ранковi години. До того ж я знав, що мiй помiчник – людина надiйна та цiлком може виконати мою роботу, якщо доведеться.

«Такий графiк мене влаштовуе, – погодився я. – А скiльки ви платите?»

«Чотири фунти на тиждень».

«А в чому полягае робота?».

«Робота суто номiнальна».

«Що ви називаете суто номiнальною роботою?»

«Весь призначений для роботи час вам доведеться перебувати в нашому офiсi або принаймнi в будiвлi, де вiн розмiщуеться. Якщо ви хоча б раз вiдлучитесь у робочий час, то втратите цю посаду назавжди. Заповiт особливо наполягае на точному виконаннi цього пункту. Вважатиметься, що ви не виконали наших вимог, якщо хоча б раз покинете офiс у визначений час».

«Якщо йдеться всього про чотири години на добу, менi, звiсно, й на гадку не спаде кудись вiдлучатися», – запевнив я.

«Це дуже важливо, – наполягав мiстер Дункан Росс. – Потiм жодних вибачень навiть слухати не станемо. Нiякi хвороби чи справи не зможуть стати виправданням. Ви маете перебувати в примiщеннi, а iнакше втратите роботу».

«А в чому ж ця робота полягае?»

«Вам доведеться переписувати «Британську енциклопедiю». Перший том – у цiй шафi. Чорнило, пера, папiр i бiбулу дiстанете самi, ми ж надаемо стiл i крiсло. Зможете приступити до роботи завтра ж?»

«Певна рiч», – пiдтвердив я.

«У такому разi, бувайте, мiстере Джабез Вiлсон. Дозвольте менi ще раз привiтати вас iз тим, що вам вдалося отримати таку гарну посаду».

Вiн кивнув. Я вийшов iз кiмнати й подався додому разом iз помiчником, радiючи своiй незвичайнiй удачi. Весь день мiркував про цю подiю й до вечора трохи занепав духом, оскiльки менi почало здаватися, що вся ця справа – звичайнiсiньке шахрайство, хоча менi нiяк не вдавалося вгадати, у чому може полягати суть такоi витiвки. Здавалося неймовiрним, що iснуе такий заповiт i що люди згоднi платити такi шаленi грошi за переписування «Британськоi енциклопедii». Вiнсент Сполдiнг щодуху намагався пiдбадьорити мене, але, лягаючи спати, я твердо вирiшив вiдмовитися вiд цiеi справи. Однак уранцi я подумав, що варто хоча б сходити туди про всяк випадок. Купивши на пеннi чорнила, прихопивши гусяче перо та сiм великих аркушiв паперу, я вирушив до Попс-корту. На мiй превеликий подив, там усе було гаразд. Я дуже зрадiв. Стiл був уже готовий для моеi роботи, i мiстер Дункан Росс чекав на мене. Вiн звелiв менi почати з лiтери А i вийшов; однак час вiд часу повертався в примiщення, щоб переконатися, що я працюю. О другiй годинi вiн попрощався зi мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, i замкнув за мною дверi офiсу.

Так вiдбувалося день у день, мiстере Голмс. У суботу мiй господар виклав передi мною на стiл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув i другий тиждень, i третiй. Щоранку я приходив туди рiвно о десятiй i рiвно о другiй iшов. Потроху мiстер Дункан Росс почав заходити в офiс лише вранцi, а з часом i зовсiм перестав там з’являтися. Проте я, звiсно, не наважувався вийти з кiмнати навiть на хвильку, адже не мiг бути упевнений, що вiн не прийде, i не хотiв ризикувати такою вигiдною роботою.

Минуло вiсiм тижнiв; я переписав статтi про абата, артилерiю, архiтектуру, Аттику й вже сподiвався незабаром перейти до лiтери В. Витратив цiлу купу паперу, i написане мною вже ледь помiщалося на полицi. Аж раптом усе скiнчилося.

– Скiнчилося?

– Атож, сер. Сьогоднi вранцi. Я пiшов на роботу, як завжди, о десятiй годинi, але дверi виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось вiн, читайте самi.

Вiн простягнув нам картон завбiльшки iз аркуш iз нотатника. Там було написано:

«Спiлка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».

Ми з Шерлоком Голмсом довго розглядали i цю коротку записку, i сумне обличчя Джабеза Вiлсона; нарештi кумедний бiк подii затулив вiд нас усе iнше: не втримавшись, ми зареготали.

– Не бачу тут нiчого смiшного! – спересердя вигукнув наш клiент, схопившись iз крiсла й почервонiвши до коренiв свого пекучого волосся. – Якщо ви, замiсть того, щоб допомогти менi, маете намiр насмiхатися надi мною, я звернуся за допомогою до когось iншого!

– Нi-нi! – заперечив Голмс i знову всадив гостя в крiсло. – Вашу справу я не покину нiзащо на свiтi. Вона буквально освiжае менi душу своею новизною. Але в нiй, даруйте, таки е щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?

– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обiйшов сусiднi офiси, але там нiхто нiчого не чув. Нарештi, я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсi, i спитав, чи не зможе вiн менi пояснити, що сталося зi Спiлкою рудих. Вiн вiдповiв, що нiколи не чув про таку органiзацiю. Тодi я спитав, хто такий мiстер Дункан Росс. Вiн вiдповiв, що це iм’я чуе вперше.

«Маю на увазi, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кiмнату № 4».

«Рудого?»

«Авжеж».

«Його iм’я Вiльям Моррiс. Вiн юрист, орендував у мене примiщення тимчасово – його постiйний офiс ремонтували. Вчора поiхав».

«Де ж його можна знайти?»

«У його постiйному офiсi. Вiн залишив свою адресу: Кiнг-Едвард-стрит, 17, бiля собору святого Павла».

Я подався за цiею адресою, мiстере Голмс, але там виявилася протезна майстерня; у нiй нiхто нiколи не чув нi про мiстера Вiльяма Моррiса, нi про мiстера Дункана Росса.

– Що ж ви зробили пiсля цього? – спитав Голмс.

– Повернувся додому на Кобург-сквер i порадився зi своiм помiчником. Вiн нiчим не мiг менi допомогти. Радив зачекати й сказав, що, ймовiрно, менi повiдомлять щось поштою. Але мене це не влаштовуе, мiстере Голмс. Не хочу поступатися таким чудовим мiсцем без бою, й оскiльки чув, що ви даете поради бiдним людям, котрi потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.

– І добре зробили, – похвалив Голмс. – Ваш випадок – чудова нагода, i я щасливий, що маю можливiсть зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйознiша, нiж може здатися на перший погляд.

– Куди вже серйознiша! – бiдкався мiстер Джабез Вiлсон. – Я позбувся чотирьох фунтiв на тиждень.

– Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Голмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спiлку. Навпаки, ви, наскiльки я зрозумiв, стали багатшими фунтiв на тридцять завдяки iй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, якi починаються на лiтеру А. Тож, по сутi, ви нiчого не втратили.

– Не сперечаюся, все це так, сер. Але менi хотiлося б знайти iх, дiзнатися, хто вони такi та навiщо так надi мною покепкували, якщо тiльки це був жарт. Забава обiйшлася iм досить дорого: вони заплатили за неi тридцять два фунти.

– Ми спробуемо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте менi задати вам кiлька запитань, мiстере Вiлсон. У вас давно працюе помiчник… Той, хто показав вам оголошення?

– На той час десь близько мiсяця.

– Де ви його знайшли?

– Вiдгукнувся на мое оголошення у газетi.

– Лише вiн вiдгукнувся на ваше оголошення?

– Нi, вiдгукнулося загалом десь десятеро.

– Чому ж вибрали саме його?

– Бо вiн меткий i дешевий.

– Вас спокусила можливiсть платити йому пiвзарплати?

– Атож.

– Який вiн на вигляд, той Вiнсент Сполдiнг?

– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодноi волосини на обличчi, хоча йому вже пiд тридцять. На чолi мае бiлу плямочку вiд опiкiв кислотою.

Голмс випростався й розхвилювався.

– Я так i думав! – сказав вiн. – А ви не помiчали дiрочок для кульчикiв у його вухах?

– Помiтив, сер. Вiн пояснив менi, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

– Гм! – мовив Голмс i вiдкинувся на спинку крiсла в глибокiй задумi. – Вiн досi у вас?

– О, так, сер, я тiльки-но його бачив.

– Вiн добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

– Не можу поскаржитися, сер. Утiм, уранцi в моiй касi майже нема чого робити.

– Цього досить, мiстере Вiлсон. За день-два матиму честь повiдомити вам, що думаю про цю подiю. Сьогоднi субота… Сподiваюся, у понедiлок всi ми вже щось знатимемо.

– Ну, Ватсоне, – спитав Голмс, коли наш вiдвiдувач пiшов, – що про все це думаете?

– Нiчого не думаю, – вiдповiв я вiдверто. – Справа ця видаеться менi якоюсь таемничою.

– Загальне правило таке, – сказав Голмс, – чим дивнiший випадок, тим менше в ньому виявляеться таемничого. Якраз тривiальнi, безбарвнi злочини розгадати найважче, подiбно до того, як найважче розшукати в натовпi людину з пересiчними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розiбратися якнайшвидше.

– Що маете намiр робити? – уточнив я.

– Курити, – вiдповiв детектив. – Це завдання якраз на три люльки, i попрошу вас хвилин iз десять не звертатися до мене.

Вiн скоцюрбився в крiслi, пiдняв худi колiна до яструбиного носа й довго сидiв у такiй позi, заплющивши очi, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоiсь дивноi птицi. Я дiйшов висновку, що вiн заснув, i сам уже почав дрiмати, аж раптом вiн схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рiшення, i поклав свою люльку на камiн.

– Сарасейт грае сьогоднi в Сент-Джеймс-холi, – повiдомив вiн. – Що думаете про це, Ватсоне? Можуть вашi пацiенти обiйтися без вас упродовж кiлькох годин?

– Сьогоднi справ не маю. Моя практика забирае в мене не надто багато часу.

– У такому разi, натягайте капелюха й гайда. Передусiм менi треба дiстатися Сiтi. Десь по дорозi поiмо.

Ми доiхали в метро до Олдерсгейта, звiдти пiшли пiшки до Кобург-сквер, де вiдбулися всi тi подii, про якi нам розповiдали вранцi. Кобург-сквер – маленька сонна площа iз жалюгiдними претензiями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинкiв свiтять вiкнами на крихiтний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кiлька бляклих лаврових кущiв ведуть важку боротьбу з насиченим кiптявою повiтрям. Три позолочених кулi та брунатна вивiска, що висiла на розi з написом «Джабез Вiлсон», виведена бiлими лiтерами, вказували, що тут розташувалося пiдприемство нашого рудого клiента.

Шерлок Голмс зупинився перед дверима, спрямував на них очi, що яскраво поблискували з-пiд примружених повiк. Потiм повiльно пiшов вулицею, згодом повернувся до рогу, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою вiн разiв зо три сильно луснув цiпком по брукiвцi, потiм пiдiйшов до дверей i постукав. Дверi негайно ж вiдчинив кмiтливий, чисто поголений юнак, котрий запросив нас увiйти.

– Дякую, – сказав Голмс. – Я хотiв лише спитати, як пройти звiдси на Стренд.

– Третiй поворот праворуч, четвертий лiворуч, – миттю вiдповiв помiчник мiстера Вiлсона й зачинив дверi.

– Але ж i спритник! – зауважив Голмс, коли ми знову рушили вулицею. – Вважаю, що за спритнiстю вiн займае четверте мiсце в Лондонi, а за хоробрiстю, мабуть, навiть трете. Я про нього дещо знаю.

– Можливо, – доклався я, – помiчник мiстера Вiлсона вiдiграе важливу роль у цiй Спiлцi рудих. Упевнений, ви питали дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.

– Не на нього.

– А на що ж тодi?

– На його колiна.

– І що побачили?

– Те, що й очiкував.

– А навiщо ж гримали по брукiвцi?

– Любий докторе, зараз час для спостережень, а не для балачок. Ми – розвiдники у ворожому таборi. Нам вдалося дещо дiзнатися про Кобург-сквер. Тепер обстежуемо вулицi, якi прилягають до неi з iншого боку.

Рiзниця мiж Кобург-сквер i тим, що ми побачили, коли завернули за рiг, була настiльки ж великою, як рiзниця мiж картиною та ii зворотним боком. За рогом проходила одна з головних артерiй мiста, що з’еднуе Сiтi з пiвнiччю та заходом. Ця велика вулиця була сповнена екiпажами, що рухалися двома потоками праворуч i лiворуч, а на тротуарах чорнiли роi пiшоходiв. Дивлячись на ряди прекрасних крамниць i розкiшних офiсiв, важко було собi уявити, що позаду цих самих будинкiв розташована така убога, безлюдна площа.

– Дозвольте менi роздивитися, – попросив Голмс, зупинившись на розi й уважно розглядаючи кожен будинок, один за одним. – Хочу запам’ятати розташування будiвель. Вивчення Лондона – моя пристрасть… Спочатку знаходиться тютюновий магазин Мортiмера, пiсля нього – газетна крамничка, далi – Кобурзьке вiддiлення «Мiського та примiського банку», далi – вегетарiанський ресторан, ще далi – депо фiакрiв Мак-Ферлейна. А там уже наступний квартал… Ну, докторе, свое ми зробили! Тепер можемо трохи розважитися: канапка, горнятко кави – i в краiну скрипок, де все солодке, млосне та гармонiйне, де немае рудих клiентiв, котрi докучають нам головоломками.

Мiй приятель пристрасно захоплювався музикою. Вiн був не лише дуже здiбним виконавцем, але й неабияким композитором. Весь вечiр просидiв у крiслi, цiлком щасливий, легко ворушачи довгими тонкими пальцями в такт музицi: його м’яко усмiхнене обличчя, його вологi, затуманенi очi нiчим не нагадували Голмса-детектива, безжалiсного хитрого Голмса, переслiдувача бандитiв. Його дивовижний характер складався з двох стрижнiв. Менi часто спадало на гадку, що його приголомшлива своею точнiстю проникливiсть народилася в боротьбi з поетичною задумою, яка становила основну рису цього чоловiка. Вiн постiйно переходив вiд цiлковитоi розслабленостi до надзвичайноi енергiйностi. Я вже добре знав, iз яким бездумним спокоем вiн вiддавався своiм iмпровiзацiям i нотам вечорами. Але коли мисливська пристрасть раптово охоплювала детектива, властива йому блискуча сила мислення наростала до ступеня iнтуiцii, i люди, незнайомi з його методою, починали вважати, що перед ними не людина, а якась надприродна iстота. Спостерiгаючи за ним у Сент-Джеймс-холi й помiтивши, з якою повнотою його душа вiддаеться музицi, я вiдчував, що тим, за ким вiн полюе, буде непереливки.

– Ви, докторе, збираетеся, звiсно, йти додому, – сказав вiн, коли концерт скiнчився.

– Додому, куди ж iще?

– А менi ще треба залагодити одну справу, яка забере в мене три-чотири години. Ця подiя на Кобург-сквер – дуже серйозна рiч.

– Серйозна?

– Там готуеться великий злочин. У мене е всi пiдстави вважати, що ми ще встигнемо йому запобiгти. Але все ускладнюеться через те, що сьогоднi субота. Увечерi менi може знадобитися ваша допомога.

– О котрiй годинi?

– Десь о десятiй, не ранiше.

– Рiвно о десятiй буду на Бейкер-стрит.

– Красно дякую. Майте на увазi, докторе, що справа буде небезпечна. Вiзьмiть iз собою свiй армiйський револьвер.

Вiн помахав менi рукою, круто обернувся й миттю зник у натовпi.

Я не вважаю себе дурнiшим за iнших, але завжди, коли маю справу з Шерлоком Голмсом, мене гнiтить важке усвiдомлення власноi тупостi. Адже я чув i бачив те саме, що й вiн, однак, судячи з його слiв, вiн знае та розумiе не лише те, що трапилося, але й те, що буде далi, менi ж уся ця справа, як i ранiше, видаеться незрозумiлим безглуздям.

Дорогою додому я знову пригадав усю надзвичайну розповiдь рудого переписувача «Британськоi енциклопедii», нашi вiдвiдини Кобург-сквер, i тi зловiснi слова, якi Голмс сказав менi на прощання. Що означае ця нiчна експедицiя та для чого потрiбно, щоб я прийшов озброеним? Куди ми вирушимо з ним i що доведеться робити? Голмс натякнув, що безбородий помiчник власника позичковоi каси – вельми небезпечна особа, здатна на великi злочини.

Я з усiх сил намагався розгадати цi загадки, але в мене нiчого не вийшло, тому вирiшив чекати ночi, яка мала пояснити менi все.

О чверть на десяту я вийшов iз дому i, пройшовши Гайд-парком, через Оксфорд-стрит, опинився на Бейкер-стрит. Бiля пiд’iзду стояли два кеби, i, увiйшовши до передпокою, я почув гомiн голосiв. Застав у Голмса двох людей. Детектив жваво бесiдував iз ними. Одного я знав – це був Пiтер Джонс, офiцiйний агент полiцii; iнший був довготелесий, худий, похмурий чоловiк у блискучому цилiндрi та гнiтюче бездоганному смокiнгу.

– Тепер уже всi е! – оголосив Голмс, застiбаючи матроську куртку й беручи з полицi мисливський стек iз важким держаком. – Ватсоне, ви, здаеться, знайомi з мiстером Джонсом iз Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас мiстеровi Меррiвезеру. Мiстер Меррiвезер також вiзьме участь у нашiй нiчнiй пригодi.

– Як бачите, докторе, ми з мiстером Голмсом знову полюемо разом, – озвався Джонс зi своiм звичним пихатим i поблажливим виглядом. – Наш приятель – безцiнний чоловiк. Але на самому початку ловiв йому потрiбна допомога старого гончака для переслiдування звiра.

– Боюся, що ми вполюемо не звiра, а качку, – похмуро зауважив мiстер Меррiвезер.

– Можете цiлком довiритися мiстеровi Голмсу, сер, – з повагою промовив агент полiцii. – У нього своi власнi улюбленi методи, якi, дозволю собi зауважити, дещо абстрактнi та фантастичнi, але, однак, дають блискучi результати. Маю визнати, що бували випадки, коли вiн мав рацiю, а офiцiйна полiцiя – нi.

– Якщо вже ви так кажете, мiстере Джонс, отже, все гаразд, – хитро прижмурився незнайомець. – І все ж, зiзнаюся, менi шкода, що сьогоднi не доведеться зiграти мою звичну партiю в робер. Це перший суботнiй вечiр за двадцять сiм рокiв, який я проведу без карт.

– У сьогоднiшнiй грi ставка бiльша, нiж у ваших картярських iграх, – зауважив Шерлок Голмс, – i сама гра цiкавiша. Ваша ставка, мiстере Меррiвезер, – тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв. А ваша ставка, Джонсе, – людина, котру ви давно хочете спiймати.

– Джон Клей – убивця, злодiй, грабiжник i шахрай, – зазначив Джонс. – Вiн iще молодий, мiстере Меррiвезер, а вже найметкiший злодiй у краiнi: нi на кого iншого я не одягнув би кайданки так охоче, як на нього. Вiн надзвичайна людина, цей Джон Клей. Його дiд був герцогом, сам вiн навчався в Ітонi й Оксфордi. Його мозок такий самий витончений, як i його пальцi, i хоча ми на кожному кроцi натикаемося на його слiди, вiн досi залишаеться невловимим. На цьому тижнi вiн обкраде когось у Шотландii, а наступного вже збирае грошi на будiвництво дитячого притулку в Корнуеллi. Я ганяюся за ним уже кiлька рокiв, а ще жодного разу його не бачив.

– Сьогоднi вночi матиму честь вам його представити. Менi також доводилося разiв зо два натикатися на подвиги мiстера Джона Клея, i я цiлком згоден iз вами, що вiн наймайстернiший злодiй у краiнi… Вже одинадцята година, i нам час виступати. Ви двое iдьте першим кебом, а ми з Ватсоном поiдемо другим.

Пiд час нашоi довгоi поiздки Шерлок був не надто товариський: сидiв вiдкинувшись i насвистував мелодii, якi сьогоднi почув на концертi. Ми iздили нескiнченною плутаниною освiтлених вулиць, поки нарештi не дiсталися до Фаррiнгтон-стрит.

– Тепер уже зовсiм близько, – заспокоiв мiй приятель. – Меррiвезер – директор банку, який особисто зацiкавлений в усiй справi. Джонс також нам знадобиться. Вiн хороший хлопець, хоча нiчого не тямить у своiй професii. Втiм, у нього е одна безперечна чеснота: вiн вiдважний, як бульдог, i чiпкий, як рак. Якщо схопить когось своею клешнею, то вже не випустить… Ми приiхали. Ось i вони.

Ми знову зупинилися на тiй самiй люднiй i жвавiй вулицi, де були вранцi. Заплативши вiзникам i слiдуючи за мiстером Меррiвезером, ми увiйшли в якийсь вузький коридор i прошмигнули в бiчнi дверцята, якi вiн вiдiмкнув для нас. За дверцятами виявився iнший коридор, дуже короткий. В кiнцi коридору були масивнi залiзнi дверi. Вiдчинивши iх, ми спустилися кам’яними схiдцями гвинтових сходiв i пiдiйшли до ще одних дверей, настiльки ж важких. Мiстер Меррiвезер зупинився, щоб засвiтити лiхтар, i повiв нас темним коридором, що пахнув землею. Минувши ще однi дверi, ми опинилися у великому склепi чи льосi, заставленому кошиками та важкими скринями.

– Згори проникнути сюди ой як не легко, – зауважив Голмс, пiднявши лiхтар й оглянувши стелю.

– Знизу також, – додав мiстер Меррiвезер, грюкнувши цiпком по плитах, якими була викладена пiдлога. – Хай йому грець, звук такий, нiби там порожнеча! – вигукнув вiн iз подивом.

– Змушений попросити вас не галасувати, – сердито буркнув Голмс. – Через вас уся наша експедицiя може закiнчитися невдало. Будьте люб’язнi, сядьте на одну з цих скринь i не заважайте.

Солiдний мiстер Меррiвезер iз ображеним виглядом сiв на кошика, а Голмс опустився на колiна й за допомогою лiхтаря та лупи взявся вивчати щiлини мiж плитами. За кiлька секунд, задоволений результатами свого дослiдження, вiн пiднявся й сховав лупу до кишенi.

– Маемо ще мiнiмум годину, – зауважив вiн, – бо вони навряд чи вiзьмуться за справу ранiше, нiж поважний лихвар засне. А от коли вiн засне, вони не гаятимуть нi хвилини, бо чим ранiше закiнчать роботу, тим бiльше часу матимуть для втечi… Ми перебуваемо, докторе, як ви, без сумнiву, вже здогадалися, у пiдвалах вiддiлення одного з найбагатших лондонських банкiв. Мiстер Меррiвезер – голова правлiння банку. Вiн пояснить нам, що змушуе найзухвалiших злочинцiв саме зараз iз особливою увагою ставитися до цих пiдвалiв.

– Ми зберiгаемо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здiйснено спробу його вкрасти.

– Ваше французьке золото?

– Атож. Кiлька мiсяцiв тому нам знадобилися додатковi кошти, i ми позичили тридцять тисяч наполеондорiв у банку Францii. Але нам навiть не довелося розпаковувати цi грошi, i вони досi лежать у наших пiдвалах. Кошик, на якому я сиджу, мiстить двi тисячi наполеондорiв, поскладаних мiж аркушами свинцевого паперу. Рiдко в одному вiддiленнi банку тримають стiльки золота, скiльки зберiгаеться в нас зараз. Якимось чином про це дiзналися, i це змушуе директорiв напружитися.

– Маете всi пiдстави для неспокою, – озвався Голмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчоi години все буде скiнчено. Доведеться, мiстере Меррiвезер, прикрити цей лiхтар чимось темним…

– І сидiти в темрявi?

– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зiграти свою партiю в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дii ворога зайшли настiльки далеко, що залишити тут свiтло було б ризиковано. До того ж нам треба помiнятися мiсцями. Вони вiдчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподiяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережнi. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабiжникiв свiтло, хапайте iх. Якщо вчинять стрiлянину, Ватсоне, стрiляйте в них без вагань.

Я поклав свiй заряджений револьвер на вiко дерев’яноi скринi, а сам зачаiвся за нею. Голмс накрив лiхтар i залишив нас у цiлковитiй пiтьмi. Запах нагрiтого металу нагадував нам, що лiхтар не згасили й що свiтло готове спалахнути будь-якоi митi. Моi нерви, напруженi вiд очiкування, були придушенi цiею раптовоi темрявою та цiею холодною вогкiстю пiдземелля.

– Для втечi вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобург-сквер, – прошепотiв Голмс. – Сподiваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?

– Інспектор i два офiцери чекають iх бiля головного входу.

– Отже, ми заткнули всi дiрки. Тепер залишаеться лише мовчати та чекати.

Як повiльно тягнувся час! По сутi, минула всього година з чвертю, а менi здавалося, що нiч уже скiнчилася, i надворi свiтае. Моi ноги втомилися й затерпли, оскiльки я боявся навiть ворухнутися, нерви були напнутi. І раптом я помiтив мерехтiння свiтла внизу. Спочатку це була слабка iскра, що промайнула в просвiтi мiж плитами пiдлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потiм без жодного шуму в пiдлозi з’явився отвiр, а посеред освiтленого простору – рука – бiла, жiночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стримiла з пiдлоги. Потiм вона зникла так само раптово, як виникла, i все знову занурилося в пiтьму. Лише крiзь вузеньку щiлину мiж двома плитами пробивалося слабке свiтло.

Однак за мить одна iз широких бiлих плит перекинулася з рiзким скрипiнням, i на ii мiсцi опинилася глибока квадратна яма, з якоi линуло свiтло лiхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невiдомий пильно поглянув навсiбiч: двi руки вперлися в край отвору; плечi пiднялися з ями, потiм пiднявся й увесь тулуб; колiно вперлося в пiдлогу. За мить незнайомець уже стояв на пiдлозi бiля ями на повний зрiст та допомагав вилiзти своему товаришевi, такому ж маленькому та гнучкому, iз блiдим обличчям i з кучмою яскраво-рудого волосся.

– Все гаразд, – прошепотiв вiн. – Стамеску й лантухи маеш?.. Дiдько! Стрибай, Арчi, стрибай, а я вже дам собi раду.

Шерлок Голмс схопив його за комiр. Другий злодiй прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успiху: я почув трiск матерii, що рветься. У свiтлi лiхтаря блиснуло дуло револьвера, але Голмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руцi, i револьвер iз дзенькотом упав на кам’яну пiдлогу.

– Марно, Джоне Клею, – сказав Голмс м’яко. – Ви не маете жодних шансiв.

– Бачу, – вiдповiв той зовсiм спокiйно. – Але товаришевi моему вдалося втекти, i ви спiймали лише полу його пiджака.

– Трое людей чекають його за дверима, – запевнив Голмс.

– То он воно як! Чисто спрацьовано! Вiтаю.

– А я вас. Ваша вигадка з рудими дуже оригiнальна та вдала.

– Зараз ви побачите свого приятеля, – озвався Джонс. – Вiн краще вмiе пiрнати в нори, нiж я. А тепер я одягну на вас кайданки.

– Заберiть своi бруднi руки, будь ласка! Не чiпайте мене! – верескнув наш бранець пiсля того, як на нього одягнули наручники. – Можливо, ви й не знаете, що в менi тече королiвська кров. Будьте люб’язнi, називати мене «сер» i казати менi «будь ласка», коли звертаетеся до мене.

– Дуже добре, – усмiхнувся Джонс. – Будь ласка, сер, пiдiймiться нагору й будьте ласкавi сiсти в кеб, який вiдвезе вашу свiтлiсть у полiцiю.

– Оце вже краще, – спокiйно зазначив Джон Клей.

Церемонно вклонившись, вiн безтурботно пiшов пiд наглядом детектива.

– Мiстере Голмс, – Меррiвезер вивiв нас iз комори, – навiть не знаю, як наш банк зможе вiддячити вам за цю послугу. Вам вдалося запобiгти найбiльшiй крадiжцi.

– Я мав своi власнi порахунки з мiстером Джоном Клеем, – вiдмахнувся Голмс. – Витрати на сьогоднiшню справу були незначнi, i ваш банк безумовно вiдшкодуе iх менi, хоча, по сутi, я вже нагороджений тим, що пережив едину в своему родi пригоду та почув чудову оповiдку про Спiлку рудих…

– Бачте, Ватсоне, – пояснив менi Шерлок Голмс рано вранцi, коли ми сидiли з ним на Бейкер-стрит за склянкою вiскi iз содовою, – менi з самого початку було ясно, що единою метою цього фантастичного оголошення про Спiлку рудих i переписування «Британськоi енциклопедii» може бути лише усунення з дому не надто розумного лихваря на кiлька годин щодня. Спосiб, який вони вибрали, звiсно, курйозний, однак завдяки йому вони цiлком домоглися свого. Весь цей план, без сумнiву, з’явився в головi Клея через колiр волосся його спiльника. Чотири фунти на тиждень слугували для Вiлсона приманкою, а що таке чотири фунти для тих людей, якi розраховували отримати тисячi! Вони помiстили в газетi оголошення. Один шахрай орендував тимчасовий офiс, iнший умовив свого господаря сходити туди, й обое отримали можливiсть щоранку користуватися його вiдсутнiстю. Тiльки-но я почув, що помiчник вдовольняеться половиною платнi, то зрозумiв, що для цього в нього е поважнi причини.

– А як ви здогадалися про iхнiй задум?

– Пiдприемство нашого рудого клiента – незначне, у всьому примiщеннi немае нiчого такого, заради чого варто було б затiвати таку складну гру. Отже, вони мали на увазi щось, що перебувае за його межами. Що це може бути? Я згадав про пристрасть помiчника до фотографii, про те, що вiн зловживае цiею звичкою, щоб для чогось лазити в льох. Льох! Ось iнший кiнець заплутаноi нитки. Я докладно розпитав Вiлсона про цього таемничого помiчника й збагнув, що маю справу з одним iз найбезжальнiших i найзухвалiших злочинцiв Лондона. Вiн щось робить у льосi, щось складне, бо йому доводиться працювати там по кiлька годин щодня впродовж двох мiсяцiв. Чим же вiн може там займатися? Тiльки одним: копанням ями, що веде до якоiсь iншоi будiвлi. Дiйшовши такого висновку, я закликав вас i вирушив ознайомитися з тим мiсцем, де це все вiдбуваеться. Ви були дуже здивованi, коли я луснув цiпком по брукiвцi. Я ж хотiв дiзнатися, куди прокладають рiв – перед фасадом чи позаду. Виявилося, що не перед фасадом. Я подзвонив. Як i очiкував, менi вiдчинив помiчник. У нас уже бували з ним певнi сутички, але ми нiколи не бачили один одного в обличчя. Та й цього разу я йому в обличчя не зазирав. Хотiв лише побачити його колiна. Ви могли б i самi помiтити, якi вони в нього були бруднi, зiм’ятi, протертi. Вони свiдчили про багато годин, проведених за копанням ями. Залишалося лише з’ясувати, куди саме вiн копав. Я завернув за рiг, побачив вивiску «Мiського та примiського банку» i зрозумiв, що завдання виконане. Коли пiсля концерту ви вирушили додому, я поiхав до Скотленд-Ярду, а звiдти – до голови правлiння установи.

– А звiдки ви дiзналися, що вони спробують грабувати саме цiеi ночi? – спитав я.

– Зачинивши офiс Спiлки рудих, вони наче повiдомляли, що бiльше не мають потреби у вiдсутностi мiстера Джабеза Вiлсона, – iншими словами, iхнiй пiдкоп готовий. Було ясно, що вони спробують скористатися ним якнайшвидше, адже, по-перше, пiдкоп можуть виявити, а по-друге, золото можуть перевезти в iнше мiсце. Субота iм особливо зручна, бо вона дае iм зайву добу для втечi. На пiдставi всiх цих мiркувань я дiйшов висновку, що вони здiйснять спробу пограбування цiеi ночi.

– Вашi мiркування просто чудовi! – вигукнув я в щирому захопленнi. – Ви створили такий довгий ланцюг, i кожна ланка в ньому бездоганна.

– Цей випадок врятував мене вiд гнiтючоi нудьги, – позiхнув Шерлок Голмс. – На жаль, вiдчуваю, що вона знову починае докучати менi! Усе мое життя – суцiльне зусилля уникнути сумноi одноманiтностi наших життевих буднiв. Маленькi загадки, якi часом розгадую, допомагають менi досягнути цiеi мети.

– Ви справжнiй добродiй людства, – зауважив я.

Голмс стенув плечима:

– Мабуть, я й справдi можу чимось прислужитися. L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout[5 - L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – нiщо, робота – все.], як писав Гюстав Флобер у листi до Жорж Санд.




Справа про iдентифiкацiю


– Мiй любий друже, життя набагато химернiше, нiж усе, що здатна створити людська уява, – зауважив Шерлок Голмс, коли ми з ним сидiли бiля камiна в його помешканнi на Бейкер-стрит. – Нам i на гадку би не спало багато речей, якi насправдi е чимось цiлком банальним. Якби ми з вами могли, взявшись за руки, вилетiти з вiкна i, витаючи над цим величезним мiстом, трохи пiдняти дахи та зазирнути до будинкiв, то порiвняно з викритими нами надзвичайними збiгами, задумами, непорозумiннями, незбагненними подiями, якi, прокладаючи собi шлях крiзь численнi поколiння, призводять до зовсiм неймовiрних результатiв, усе красне письменство з його умовностями та заздалегiдь приреченими розв’язками здалося б нам пласким i тривiальним.

– І все ж ви мене не переконали, – заперечив я. – Справи, про якi читаемо в газетах, зазвичай, показанi в доволi вiдвертому та непривабливому виглядi. Натуралiзм полiцiйних звiтiв доведений до краю, i слiд визнати, що це не робить iх хоч трохи цiкавими чи мистецькими.

– Для того, щоб досягнути справдi реалiстичного ефекту, потрiбен ретельний вiдбiр, певна стриманiсть, – зазначив Голмс. – А цього якраз i бракуе полiцiйним звiтам, де набагато бiльше мiсця вiдводиться вульгарним сентенцiям мирового суддi, нiж подробицям, в яких i полягае суть справи для уважного спостерiгача. Повiрте, немае нiчого менш природного, нiж банальнiсть.

Я всмiхнувся й похитав головою.

– Розумiю, чому ви так мiркуете. Звiсно, перебуваючи в становищi неофiцiйного консультанта та помiчника жителiв трьох континентiв, котрi неабияк заплуталися в своiх справах, ви постiйно маете справу з усiлякими дивними та фантастичними явищами. Але влаштуемо практичний експеримент, поглянемо, наприклад, що написано тут, – запропонував я, пiдiймаючи з пiдлоги ранкову газету. – Вiзьмiмо перший-лiпший заголовок: «Жорстоке поводження чоловiка з дружиною». Далi е пiвстовпчика тексту, але я, навiть не читаючи, упевнений, що там нiчого нового немае. Без сумнiву, згаданi iнша жiнка, пиятика, качалка, синцi, сповнена спiвчуття сестра або власниця квартири. Навiть бульварний писака не змiг би надряпати нiчого бiльш грубого.

– Боюся, що ваш приклад невдалий, як i вся ваша аргументацiя, – не погодився Голмс, беручи газету. – Це – справа про розлучення Дандеса, i так вийшло, що я займався з’ясуванням деяких дрiбних обставин, пов’язаних iз нею. Чоловiк був непитущим, жодноi iншоi жiнки не було, а скарга полягала в тому, що вiн завiв собi звичку пiсля iжi виймати штучну щелепу та жбурляти нею в дружину, що, погодьтеся, навряд чи примариться пересiчному новелiсту. Вiзьмiть дрiбку тютюну, лiкарю, i зiзнайтеся, що я поклав вас на обидвi лопатки з вашим прикладом.

Вiн простягнув менi старовинну золоту табакерку з великим аметистом на кришцi. Пишнiсть цiеi речi настiльки не пов’язувалася з простими та скромними звичками мого приятеля, що я не змiг втриматися вiд зауваження з цього приводу.

– Авжеж, я зовсiм забув, що ми з вами вже кiлька тижнiв не бачилися, – сказав вiн. – Це невеличкий сувенiр вiд короля Богемii в подяку за мою допомогу в справi з листами Ірен Адлер.

– А перстень? – спитав я, глянувши на чудовий дiамант, що виблискував у нього на пальцi.

– Подарунок голландськоi королiвськоi родини. Але ця справа настiльки делiкатна, що я не маю права довiритися навiть вам, хоча ви люб’язно взяли на себе турботу описати деякi з моiх скромних здобуткiв.

– А зараз пригледiли якiсь справи? – поцiкавився я.

– Десять-дванадцять, але жодноi цiкавоi. Тобто всi вони по-своему важливi, але менi чомусь байдужi. Розумiете, я виявив, що саме незначнi справи дають грунт для спостережень, тонкого аналiзу причин i наслiдкiв, якi единi й складають усю красу слiдства. Великi злочини, здебiльшого, дуже простi, бо мотиви серйозних злочинiв переважно очевиднi. А серед цих справ нiчого цiкавого немае, якщо не брати до уваги одну вельми заплутану iсторiю, що сталася в Марселi. Не виключено, однак, що не мине й кiлькох хвилин, як у мене буде вибагливiша справа, бо я вже бачу одну з моiх клiенток.

Кажучи це, вiн пiднявся з крiсла, пiдiйшов до вiкна та задивився на тиху, сiру лондонську вулицю. Поглянувши через його плече, я побачив на протилежному боцi велику жiнку у важкому хутряному боа, iз помiтним волохатим червоним пером на кокетливо заломленому набiк крислатому капелюшку. З-пiд цих пишних обладункiв вона нерiшуче зиркала на нашi вiкна, раз у раз пориваючись уперед i нервово мнучи застiбку рукавички.

Раптово, як плавець, що стрибае у воду, вона кинулася через вулицю, i ми почули рiзкий дзвiнок.

– Знайомi симптоми, – мовив Голмс, кидаючи в камiн недопалок. – Нерiшучiсть бiля дверей завжди свiдчить про сердечнi справи. Вона хоче просити поради, але боiться: справа, либонь, занадто делiкатна. Але й тут бувають рiзнi вiдтiнки. Якщо жiнку глибоко образили, вона вже не вагаеться i, зазвичай, обривае шворку. У цьому випадку також можна припустити любовну iсторiю, проте ця дiвчина не так сердита, як стривожена або засмучена. А ось i вона. Зараз усi нашi сумнiви будуть розвiянi.

У цю мить у дверi постукали, i хлопчик у куртцi з гудзиками доповiв про прибуття мiс Мерi Сазерленд, яка височiла позаду його маленького чорного силуету, немов торговельний корабель у повному оснащеннi, що прямуе слiдом за крихiтним лоцманським ботом. Шерлок Голмс привiтав вiдвiдувачку з властивою йому невимушеною чемнiстю, потiм зачинив дверi i, посадивши ii в крiсло, оглянув пильним i водночас характерним для нього неуважним поглядом.

– Вам не здаеться, – спитав вiн, – що при вашiй короткозоростi надто втомливо так багато друкувати на машинцi?

– Спочатку я втомлювалася, але тепер друкую наослiп, – вiдповiла вона.

Раптом, зрозумiвши сенс його слiв, вона сiпнулася й зi страхом поглянула на Голмса. На ii широкому щирому обличчi з’явилося неймовiрне здивування.

– Ви мене знаете, мiстере Голмс? – вигукнула вона. – Інакше звiдки все це дiзналися?

– Неважливо, – засмiявся Голмс. – Усе знати – мiй фах. Можливо, я навчився бачити те, чого iншi не помiчають. Інакше навiщо вам було би приходити до мене за порадою?

– Я прийшла тому, що чула про вас вiд мiсiс Етеридж, чоловiка котроi ви так швидко знайшли, коли всi, навiть полiцiя, вважали його загиблим. О, мiстере Голмс, якби ви так само допомогли й менi! Я незаможна, але все ж маю ренту в сто фунтiв на рiк i, крiм цього, заробляю друкуванням на машинцi, i готова вiддати все, аби дiзнатися, що сталося з мiстером Госмером Енджелом.

– Чому ви так квапилися звернутися до мене за порадою? – спитав Шерлок Голмс, склавши кiнчики пальцiв i дивлячись на стелю.

На невибагливому личку мiс Мерi Сазерленд знову з’явився переляк.

– Так, я й справдi мало не вилетiла з дому, – пiдтвердила вона. – Мене розлютила байдужiсть, iз якою мiстер Вiндiбенк, тобто мiй батько, поставився до цiеi справи. Вiн не хоче йти нi в полiцiю, нi до вас, нiчого не бажае робити, лише каже, що нiчого страшного не сталося, ось я й не витримала, абияк одягнулася й вирушила прямо до вас.

– Ваш батько? – уточнив Голмс. – Скорiше, вiтчим. Адже у вас рiзнi прiзвища.

– Атож, вiтчим. Я називаю його батьком, хоча це смiшно – вiн усього на п’ять рокiв i два мiсяцi старший за мене.

– А ваша матiнка жива?

– О, так, мама жива й здорова. Не дуже я була задоволена, коли вона вийшла замiж, i настiльки швидко пiсля смертi татка, причому новий чоловiк рокiв на п’ятнадцять за неi молодший. У тата була паяльна майстерня на Тоттенгем-Корт-роуд – прибуткова справа, i мама продовжувала вести ii за допомогою старшого майстра, мiстера Гардi. Але мiстер Вiндiбенк змусив ii продати майстерню: йому, бачте, не личить, бо вiн комiвояжер iз продажу вин. Вони отримали чотири тисячi сiмсот фунтiв разом iз вiдсотками, хоча батько, якби був живий, отримав би набагато бiльше.

Менi здавалося, що Шерлоку Голмсу набридне ця буденна розповiдь, але вiн, навпаки, слухав дуже уважно.

– І ваш особистий прибуток походить iз цiеi суми? – спитав вiн.

– О нi, сер! У мене своi статки, я отримала спадок вiд дядька Неда iз Окленда. Капiтал у новозеландських цiнних паперах, чотири з половиною вiдсотки рiчних. Загалом двi з половиною тисячi фунтiв, але я можу отримувати лише вiдсотки.

– Все це дуже цiкаво, – зазначив Голмс. – Отримуючи сто фунтiв на рiк, та ще й пiдпрацьовуючи, ви, певна рiч, маете можливiсть мандрувати та дозволяти собi iншi розваги. Переконаний, що на прибуток у шiстдесят фунтiв самотня жiнка може жити цiлком безбiдно.

– Я могла б обiйтися й меншим, мiстере Голмс, але ви ж розумiете, що не хочу обтяжувати сiм’ю, тому, поки живу з ними, вiддаю грошi на господарство. Звiсно, це тимчасово. Мiстер Вiндiбенк щокварталу отримуе моi вiдсотки та вiддае iх мамi, а я вже живу з друкування на машинцi. Два пенси за сторiнку, i часто менi вдаеться друкувати навiть по п’ятнадцять-двадцять сторiнок на день.

– Ви дуже чiтко описали менi всi обставини, – схвалив Голмс. – Дозвольте вiдрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона. У його присутностi можете не критися, наче перебуваете наодинцi зi мною. А тепер, будь ласка, розкажiть детальнiше про вашi взаемини з мiстером Госмером Енджелом.

Мiс Сазерленд спаленiла та почала нервово смикати краечок свого жакета.

– Я познайомилася з ним на святi газiвникiв. Татусевi завжди надсилали квитки, а тепер вони згадали про нас i прислали й квитки мамi. Мiстер Вiндiбенк не хотiв, щоб ми йшли на бал. Вiн узагалi не хоче, щоб ми кудись ходили. А коли я згадую про якийсь пiкнiк у недiльнiй школi, вiн скаженiе. Але цього разу я вирiшила неодмiнно пiти, бо яке вiн мае право не пускати мене? Не треба знатися з такими людьми, каже вiн, але ж там збираються всi татковi друзi. І ще вiн сказав, нiби менi немае що одягнути, хоча в мене е ще жодного разу не ношена червона оксамитова сукня. Бiльше аргументiв вiн не знайшов i поiхав до Францii в справах фiрми, а ми з мамою та мiстером Гардi, нашим колишнiм майстром, пiшли на свято. Там я й познайомилася з мiстером Госмером Енджелом.

– Вочевидь, повернувшись iз Францii, мiстер Вiндiбенк був дуже невдоволений тим, що ви ходили на бал? – спитав Голмс.

– Нi, вiн анiтрохи не розсердився. Лише засмiявся, стенув плечима й зронив: нема сенсу забороняти щось жiнцi, вона однаково це вчинить.

– Розумiю. Отже, на балу газiвникiв ви й познайомилися з джентльменом на iм’я Госмер Енджел?

– Атож, сер. Я познайомилася з ним того вечора, а наступного дня вiн прийшов дiзнатися, чи щасливо ми дiсталися додому, i пiсля цього ми, тобто я, двiчi була з ним на прогулянцi, а потiм повернувся батько, i мiстер Госмер Енджел бiльше не мiг нас навiдувати.

– Не мiг? А чому?

– Бачите, батько не любить гостей i постiйно каже, що жiнка мае вдовольнятися своiм сiмейним колом. А я на це вiдповiдала мамi: авжеж, жiнка повинна мати свое власне коло, але в мене його наразi ще немае!

– Ну, а мiстер Госмер Енджел? Вiн не вдавався до спроб iз вами зустрiтися?

– Через тиждень батько знову вирушав до Францii, i Госмер написав менi, що до вiд’iзду вiтчима нам краще не бачитися. Вiн запропонував менi поки що листуватися й писав щодня. Вранцi я сама забирала листи зi скриньки, тому батько нiчого не знав.

– На той час ви вже заручилися з цим джентльменом?

– Аякже, мiстере Голмс. Ми заручилися вiдразу ж пiсля першоi ж прогулянки. Госмер… мiстер Енджел… служить касиром в офiсi на Леднголл-стрит i…

– У якому саме?

– У тому-то й бiда, мiстере Голмс, що я не знаю.

– А де вiн живе?

– Сказав, що ночуе на роботi.

– І ви навiть не знаете його адреси?

– Нi, знаю лише, що офiс на Леднголл-стрит.

– Куди ж ви адресували вашi листи?

– У поштове вiддiлення Леднголл-стрит, до запитання. Вiн сказав, що за адресою офiсу краще не писати, бо товаришi його засмiють, якщо дiзнаються, що листи вiд дiвчини. Тодi я запропонувала друкувати своi листи на машинцi, як вiн i сам робив, та вiн не захотiв. Сказав, що листи, написанi моею власною рукою, дорогi йому, а коли вони надрукованi, йому здаеться, що мiж нами е щось чуже. Тепер розумiете, мiстере Голмс, як вiн мене кохав i який був уважний до дрiбниць.

– Це про щось свiдчить. Я завжди притримувався думки, що дрiбницi найсуттевiшi, – мовив Голмс. – Можливо, ви пригадаете ще якiсь дрiбницi, що стосуються мiстера Госмера Енджела?

– Вiн був дуже сором’язливий, мiстере Голмс. Бiльш охоче гуляв зi мною ввечерi, нiж удень, не любив привертати до себе увагу. Був дуже стриманий i чемний. Навiть голос у нього був тихий-тихий. Вiн розповiдав, що в дитинствi часто хворiв на ангiну та запалення гландiв, тож у нього ослабли голосовi зв’язки, тому й спiлкувався пошепки. Вiн добре одягався, дуже акуратно, хоча й просто, а от очi в нього були слабкi, як i в мене, тому носив темнi окуляри.

– Ну, а що сталося, коли ваш вiтчим, мiстер Вiндiбенк, знову поiхав до Францii?

– Мiстер Госмер Енджел прийшов до нас i запропонував узяти шлюб, поки батько не повернувся. Вiн був надзвичайно схвильований i змусив заприсягтися на Бiблii, що я завжди й в усьому буду йому вiрною. Мама погодилася, що вiн правильно зробив, – це, мовляв, е доказом його кохання. Матiнка з самого початку дуже добре до нього ставилася, вiн iй подобався навiть бiльше, нiж менi. Потiм вирiшили, що краще вiдсвяткувати весiлля ще до кiнця тижня. Я iм кажу, як же без батька, а вони обое почали переконувати, щоб я про це не турбувалася, що батьковi можна розповiсти й пiзнiше, а мама сказала, що залагодить усе сама. Менi це не дуже сподобалося, мiстере Голмс. Звiсно, смiшно просити згоди батька, коли вiн всього на кiлька рокiв старший за мене, але я нiчого не хотiла робити потай i тому написала йому в Бордо – там е французьке вiддiлення його фiрми, але лист повернувся назад у день мого весiлля.

– Лист його не застав?

– Атож, сер, вiн якраз перед тим поiхав до Англii.

– Яка невдача! Отже, весiлля призначили на п’ятницю? Церемонiя мала вiдбутися в церквi?

– Авжеж, але дуже скромно. Ми мали вiнчатися в церквi Святого Спасителя бiля Кiнгс-Кросс, а потiм поснiдати в готелi «Сент-Пенкрес». Госмер приiхав за нами екiпажем, але оскiльки нас було трое, то посадив нас iз мамою, а сам узяв кеб, що саме опинився на вулицi. Ми доiхали до церкви першими й узялися чекати. Потiм пiд’iхав кеб, але звiдти нiхто не вийшов. Тодi кучер злiз iз козел та зазирнув досередини, але там нiкого не було! Вiн не мiг зрозумiти, куди подiвся пасажир, адже на власнi очi бачив, як той сiдав у кеб. Це сталося в п’ятницю, мiстере Голмс, i з того часу й гадки не маю, що з ним сталося.

– Менi здаеться, вiн вчинив iз вами дуже безсоромно, – зауважив Шерлок Голмс.

– О нi, сер! Вiн добрий i хороший, вiн не мiг мене покинути. Весь ранок повторював, що я маю бути йому вiрною, що б не трапилося. Навiть якщо станеться щось непередбачене, я завжди мушу пам’ятати, що дала йому слово честi й що рано чи пiзно вiн повернеться, тож я буду змушена дотримати обiцянки. Якось дивно було чути це перед самим весiллям, але те, що сталося потiм, надае сенсу його словам.

– Безумовно. Отже, ви вважаете, що з ним сталося якесь нещастя?

– Авжеж, сер, i гадаю, що вiн передбачив якусь небезпеку, iнакше не казав би таких дивних речей. І менi здаеться, що його страхи справдилися.

– Але ви не знаете, що б це могло бути?

– Нi.

– Ще одне запитання. Як поставилася до цього ваша матiнка?

– Вона дуже розгнiвалася, сказала, щоб я навiть не згадувала про цю iсторiю.

– А ваш батько? Ви розповiли йому, що сталося?

– Аякже. Вiн вважае, що сталося якесь нещастя, але Госмер усе ж повернеться. Який сенс везти мене до церкви та ховатися, дивувався вiн. Якби наречений позичив у мене грошi або одружився й перевiв на свое iм’я моi статки, тодi можна було б пояснити його поведiнку, але Госмер дуже педантичний щодо грошей i жодного разу не взяв у мене навiть шилiнга. Що ж могло статися? Чому вiн не пише? Я з розуму сходжу, вночi не можу заснути.

Юнка витягла з муфти хустинку та гiрко заридала.

– Я займуся вашою справою, – повiдомив Голмс i пiдвiвся, – не сумнiваюся, що ми залагодимо проблему. Не думайте нi про що, не хвилюйтеся, а головне, спробуйте забути про Госмера Енджела, наче його й не було.

– Отже, я нiколи бiльше його не побачу?

– Боюся, що так.

– Але що ж iз ним трапилося?

– Я все з’ясую. І хотiлося б мати точний опис його зовнiшностi, а також усi його листи.

– У суботу я помiстила в часописi «Кронiкл» оголошення про його зникнення, – сказала вона. – Ось вирiзка й чотири його листи.

– Дякую. Яка ваша адреса?

– Камбервелл, Лайон-плейс, 31.

– Адреси мiстера Енджела ви не знаете. А де працюе ваш батько?

– Фiрма «Вестгауз i Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони найбiльшi iмпортери кларету.

– Дякую. Ви дуже вичерпно виклали свою справу. Залиште листа в мене та пам’ятайте мою пораду. Забудьте про цю подiю раз i назавжди.

– Дякую, мiстере Голмс, але це не в моiх силах. Я залишуся вiрною Госмеру й чекатиму його.

Незважаючи на безглуздий капелюшок i простакувате личко, наша вiдвiдувачка мимоволi вселяла повагу шляхетнiстю та вiрнiстю. Вона поклала на стiл папери й пiшла, пообiцявши прийти ще раз, якщо виникне потреба.

Кiлька хвилин Шерлок Голмс сидiв мовчки, склавши кiнчики пальцiв, витягнувши ноги та розглядаючи стелю. Потiм вiн узяв iз полицi стару глиняну люльку, яка завжди служила йому порадником, розкурив ii й довго сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла та потопаючи в густих хмарах блакитного диму. На його обличчi застигла цiлковита байдужiсть.

– Цiкава iстота ця дiвчина, – озвався вiн нарештi. – Набагато цiкавiша, нiж ii iсторiя, до речi, доволi тривiальна. Якщо зазирнете в мою картотеку, то знайдете чимало аналогiчних випадкiв, наприклад, Андоверську справу 1877 року. Щось подiбне сталося й торiк у Гаазi. Загалом, стара iсторiя, хоча в нiй е i деякi новi деталi. Однак сама дiвчина дае багатющий матерiал для спостережень.

– Ви, либонь, побачили багато такого, що для мене виявилося невидимим, – зауважив я.

– Не невидимим, а непомiченим, Ватсоне. Ви не знали, на що звертати увагу, й упустили все iстотне. Я нiяк не можу переконати вас, яке значення може мати рукав, нiготь на великому пальцi або шнурiвка вiд черевикiв. Цiкаво, що ви можете сказати на пiдставi зовнiшностi цiеi дiвчини? Опишiть менi ii.

– Ну, на нiй був сiро-блакитний солом’яний капелюшок iз розлогими крисами та цегляно-червоним пiр’ям. Чорний жакет, оторочений чорним стеклярусом. Сукня брунатна, швидше навiть темно-коричневого вiдтiнку, зi смужками червоного оксамиту на шиi та рукавах. Сiрi рукавички, протертi на вказiвному пальцi правоi руки. Черевички я не розгледiв. У вухах золотi кульчики у виглядi маленьких круглих пiдвiсок. Загалом, це дiвчина цiлком заможна, хоча й дещо вульгарна, щира та безтурботна.

Шерлок Голмс тихенько заплескав у долонi й усмiхнувся.

– Чудово, Ватсоне, ви робите успiхи. Правда, упустили всi iстотнi деталi, зате добре засвоiли метод, i у вас тонке вiдчуття кольору. Нiколи не покладайтеся на загальне враження, друже мiй, зосередьте увагу на дрiбницях. Я завжди спочатку дивлюся на рукави жiнки. А коли маеш справу з чоловiком, мабуть, краще починати з колiн штанiв. Як ви помiтили, у цiеi дiвчини рукави були обшитi оксамитом, а це матерiал, який легко протираеться й тому добре зберiгае слiди. Подвiйну лiнiю трохи вище зап’ястя, у тому мiсцi, де друкарка торкаеться рукою столу, видно чудово. Ручна швейна машина залишае такий самий слiд, але лише на лiвiй руцi, i до того ж на зовнiшньому боцi зап’ястя, а в мiс Сазерленд слiд проходив через все зап’ястя. Потiм я поглянув на ii обличчя i, побачивши на перенiссi слiди пенсне, зробив зауваження щодо короткозоростi та роботи на друкарськiй машинцi, що ii дуже вразило.

– І мене вразило.

– Але це ж цiлком очевидно! Я поглянув на ii взуття й дуже здивувався, помiтивши, що на нiй рiзнi черевики; на одному носак був помережаний, на другому ж – зовсiм гладкий. Далi, один черевик був застебнутий лише на два нижнi гудзики з п’яти, а другий – на перший, третiй i п’ятий гудзики. Коли молода дiвчина, загалом акуратно одягнена, виходить iз дому в рiзних, застебнутих не на всi гудзики черевиках, то не потрiбно бути вкрай розумним, щоб сказати, що вона дуже поспiшала.

– А що ще ви помiтили? – поцiкавився я, як завжди, захоплюючись проникливiстю мого товариша.

– Я помiтив, мiж iншим, що перед вiдходом iз дому, вже зовсiм одягнена, вона щось писала. Ви звернули увагу, що в неi протерлася рукавичка на вказiвному пальцi правоi руки, але не розгледiли, що i рукавичка, i палець забрудненi фiолетовим чорнилом. Вона писала поспiхом i надто глибоко вмочила перо. Це, ймовiрно, сталося сьогоднi вранцi, iнакше плями не були б настiльки помiтнi. Все це дуже цiкаво, хоча й елементарно. Але повернiмося до справи, Ватсоне. Прочитайте менi опис зовнiшностi мiстера Госмера Енджела, поданий в оголошеннi?

Я пiднiс газетну вирiзку до свiтла i прочитав:

«Зник безвiсти вранцi 14-го джентльмен на iм’я Госмер Енджел. Зрiст – п’ять футiв i сiм дюймiв, мiцноi статури, смаглявий, чорнявий, невелика лисина на макiвцi; густi чорнi бакенбарди та вуса; темнi окуляри, легкий дефект мови. Одягнений у чорний пiджак на шовковiй пiдкладцi, чорний жилет, у кишенi носить годинника з золотим ланцюжком, сiрi твiдовi штани, коричневi гетри поверх мештiв iз гумками з обох бокiв. Працював в офiсi на Леднголл-стрит. Кожному, хто повiдомить…» тощо.

– Цього досить. Що стосуеться листiв, – сказав Голмс, пробiгаючи iх очима, – вони дуже банальнi й нiчого не дають для характеристики мiстера Енджела, хiба тiльки, що вiн цитуе Бальзака. Однак е одна обставина, яка вас, певна рiч, вразить.

– Вони надрукованi на машинцi, – здогадався я.

– Головне, що й пiдпис також надрукований на машинцi. Погляньте на акуратне «Госмер Енджел» унизу. Є дата, але немае адреси вiдправника, крiм Леднголл-стрит, а це якось невизначено. Але важливий сам пiдпис, i ми можемо його вважати доказом.

– Доказом чого?

– Любий друже, невже ви не розумiете, яке значення мае цей пiдпис?

– Щиро кажучи, нi. Можливо, вiн хотiв залишити за собою можливiсть заперечувати справжнiсть пiдпису в разi пред’явлення позову за порушення обiцянки одружитися.

– Нi, суть не в цьому. Щоб вирiшити це питання, я напишу два листи: один – фiрмi в Сiтi, друге – вiтчиму молодоi дiвчини, мiстеру Вiндiбенку, i попрошу його зайти до нас завтра о шостiй годинi вечора. Спробуемо вести перемовини з чоловiчою частиною родини. Поки не отримаемо вiдповiдi на цi листи, ми зовсiм нiчого не зможемо вдiяти, тому вiдкладемо цю справу.

Знаючи про тонку проникливiсть мого приятеля та його надзвичайну енергiйнiсть, я був упевнений, що якщо вiн так спокiйно ставиться до розкриття цiеi дивноi таемницi, отже, мае на це вагомi пiдстави. Я знав лише один випадок, коли вiн зазнав невдачi, – iсторiя з королем Богемii та зi свiтлиною Ірен Адлер. Однак пам’ятав i про таемничий «Знак чотирьох», i про незвичайнi обставини «Етюду в багряних тонах», тому давно переконався, що, якщо вже вiн не зможе розплутати якусь загадку, отже, ii просто не iснуе.

Голмс усе ще курив свою чорну глиняну люльку, коли я пiшов, нiтрохи не сумнiваючись, що до мого повернення наступного вечора в його руках уже будуть усi нитки справи про зникнення нареченого мiс Мерi Сазерленд.

Назавтра я цiлий день провiв бiля лiжка важкохворого пацiента. Лише близько шостоi вечора я нарештi звiльнився, стрибнув в екiпаж i поiхав на Бейкер-стрит, остерiгаючись запiзнитися до розв’язки цiеi маленькоi драми. Однак Голмса я застав, коли той куняв у крiслi. Величезна кiлькiсть пляшок, пробiрок та iдкий запах соляноi кислоти свiдчили про те, що вiн присвятив весь день своiм улюбленим хiмiчним дослiдам.

– Ну що, з’ясували, у чому рiч? – спитав я, коли ввiйшов до покою.

– Авжеж, це був бiсульфат барiю.

– Нi-нi, я питаю про цю таемничу iсторiю.

– Ах он воно що! Я думав про солi, над якими працював. А в цiй iсторii нiчого таемничого немае. Втiм, я ще вчора казав, що деякi деталi достатньо цiкавi. Шкода лишень, що цього мерзотника не можна притягнути до вiдповiдальностi.

– Але хто ж цей iндивiд, i навiщо вiн покинув мiс Сазерленд?

Голмс розтулив рота, щоб вiдповiсти, але в цю мить у коридорi почулися важкi кроки, пiсля чого у дверi постукали.

– Це вiтчим дiвчини, мiстер Джеймс Вiндiбенк, – поiнформував Голмс. – Вiн повiдомив, що буде о шостiй годинi. Заходьте!

Увiйшов чоловiк рокiв тридцяти, середнього зросту, плечистий, поголений, чорнявий, iз ввiчливими вкрадливими манерами та надзвичайно гострим, проникливим поглядом сiрих очей. Вiн запитально поглянув на Голмса, потiм на мене, поклав свiй цилiндр на буфет i з легким поклоном сiв на найближче крiсло.

– Доброго вечора, мiстере Джеймс Вiндiбенк, – привiтався Голмс. – Гадаю, що цей лист на машинцi, в якому ви обiцяете прийти до мене о шостiй годинi вечора, написали ви?

– Атож, сер. Даруйте, що трохи запiзнився, але, бачте, я не завжди маю достатньо часу. Дуже шкодую, що мiс Сазерленд потурбувала вас цими дурницями: менi здаеться, що краще не посвячувати стороннiх у сiмейнi неприемностi. Я рiшуче заперечував проти ii намiрiв звернутися до вас, але ви, мабуть, помiтили, яка вона нервова й iмпульсивна, i вже якщо щось задумала, переконати в зворотному ii нелегко. Певна рiч, я нiчого не маю проти вас особисто, адже ви не пов’язанi з державною полiцiею, але все ж неприемно, коли сiмейне горе стае загальним надбанням. Крiм цього, навiщо даремно витрачати грошi. Ви все одно не знайдете цього Госмера Енджела.

– Навпаки, – спокiйно заперечив Голмс, – маю всi пiдстави вважати, що зможу знайти мiстера Госмера Енджела.

Мiстер Вiндiбенк сiпнувся та впустив рукавичку.

– Дуже радий це чути, – пробелькотiв вiн.

– Чи ви знали, що будь-яка друкарська машинка мае iндивiдуальнi особливостi такою же мiрою, як i почерк людини? – спитав Голмс. – Якщо виключити абсолютно новi машинки, то годi й шукати двох, якi друкували б цiлком однаково. Однi букви зношуються сильнiше за iншi, деякi – тiльки з одного боку. Зауважте, наприклад, мiстере Вiндiбенк, що у вашiй записцi буква e розпливаеться, а у лiтери r немае хвостика. Є ще чотирнадцять характерних ознак, але цi одразу ж кидаються у вiчi.

– У нашому офiсi на цiй машинцi пишуть усi листи, i шрифт, без сумнiву, трохи стерся, – погодився наш вiдвiдувач, спрямувавши на Голмса проникливий погляд.

– А тепер, мiстере Вiндiбенк, покажу вам щось дуже цiкаве, – продовжував Голмc. – Маю намiр найближчим часом написати невелику роботу на тему «Друкарськi машинки та злочини». Це питання цiкавить мене вже давно. Ось чотири листи, написанi зниклим. Усi вони надрукованi на машинцi. Погляньте: у них усi e розпливаються й у всiх r немае хвостикiв, а якщо скористатися моею лупою, можна також виявити й iншi чотирнадцять ознак, про якi я згадував.

Мiстер Вiндiбенк пiднявся з крiсла й вхопив свого капелюха.

– Не можу гаяти час на безглузду балаканину, мiстере Голмc, – сказав вiн. – Якщо зможете затримати цього чоловiка, хапайте його й повiдомте менi.

– Ясно, – заявив Голмc, пiдiйшов до дверей i обернув ключ у замку. – У такому разi повiдомляю, що я його затримав.

– Як! Де? – вигукнув Вiндiбенк, смертельно зблiд, озираючись, як пацюк, що потрапив у пастку.

– Не варто, справдi, годi, – чемно промовив Голмс. – Ви тепер нiяк не зможете вiдвертiтися, мiстере Вiндiбенк. Усе це дуже ясно, i ви зробили менi дуже нечемний комплiмент, припустивши, що я не зможу вирiшити таке просте завдання. Сiдайте, i поспiлкуемося.

Наш гiсть упав на крiсло. Обличчя його викривилося, на чолi виступив пiт.

– Це… це – непiдсудна справа, – бурмотiв вiн.

– Боюся, що ви маете рацiю, але, мiж нами кажучи, Вiндiбенку, з таким жорстоким, егоiстичним i безсердечним шахрайством я ще не стикався. Зараз спробую розповiсти, як розвивалися подii, а якщо я в чомусь помилюся, то виправте мене.

Вiндiбенк сидiв зiщулившись i низько понуривши голову. Вiн почувався цiлковито спустошеним. Голмс поклав ноги на решiтку камiна, вiдкинувся назад i, заклавши руки до кишень, узявся розповiдати швидше собi самому, нiж нам:

– Чоловiк одружуеться з жiнкою, набагато старшою за нього самого, спокусившись на ii грошi; вiн також користае з прибуткiв своеi падчерки, оскiльки вона живе з ними. Для людей iхнього кола це вельми солiдна сума, i втратити ii – вiдчутний удар. Заради таких грошей варто й потрудитися. Пасербиця мила, щира, але ii серце жадае кохання, i жодних сумнiвiв, що завдяки ii помiтнiй зовнiшностi й чималим прибуткам вона недовго залишиться неодруженою. Замiжжя ii, однак, означае втрату рiчного прибутку в сто фунтiв. Що ж робить вiтчим, аби цьому запобiгти? Вiн вимагае, щоб вона сидiла вдома, забороняе iй зустрiчатися з людьми близького iй вiку. Скоро вiн переконуеться, що цих заходiв недостатньо. Дiвчина починае пручатися, наполягати на своiх правах i, нарештi, заявляе, що хоче пiти на якийсь бал. Що ж робить тодi ii метикуватий вiтчим? Розробляе план, який робить бiльше честi його розуму, нiж серцю. З вiдома своеi дружини та з ii допомогою вiн змiнюе свою зовнiшнiсть, приховуе за темними окулярами своi проникливi очi, наклеюе вуса та пишнi бакенбарди, приглушуе свiй дзвiнкий голос до улесливого шепоту i, зловживаючи короткозорiстю юнки, з’являеться як мiстер Госмер Енджел i усувае конкурентiв своiм наполегливим залицянням.

– Це був жарт, – простогнав наш вiдвiдувач. – Ми не думали, що вона так захопиться.

– Можливо. Та що б там не було, молода дiвчина таки закохалася. Вона знала, що вiтчим у Францii, i тому не могла нiчого запiдозрити. Вона була задоволена увагою цього джентльмена, а гучне схвалення з боку матерi ще бiльше посилило ii почуття. Чудово розумiючи, що реального результату можна досягнути лише рiшучими дiями, мiстер Енджел навiдуеться в будинок. Почалися побачення, потiм заручини, якi мали б нашкодити дiвчинi вiддати свое серце iншому. Але весь час дурити неможливо. Уявнi поiздки до Францii вельми обтяжливi. Залишався один вихiд: довести справу до такоi драматичноi розв’язки, щоб у душi молодоi дiвчини залишився одвiчний слiд i вона на якийсь час збайдужiла б до залицянь iнших шанувальникiв. Звiдси вимога присягнути на Бiблii, натяки на можливiсть несподiваних подiй у день весiлля. Джеймс Вiндiбенк хотiв, аби мiс Сазерленд була мiцно пов’язана з Госмером Енджелом i навiть не здогадувалася про його долю. Тодi, за його розрахунками, вона щонайменше десять рокiв цуралася б чоловiкiв. Вiн довiз ii до дверей церкви, але далi йти не мiг i тому вдався до старого виверту: увiйшов в карету через однi дверцята, а вийшов через iншi. Гадаю, що подii розгорталися саме так, мiстере Вiндiбенк?

Тим часом наш вiдвiдувач встиг таки опанувати себе й пiднявся з крiсла. Холодна посмiшка була на його блiдому обличчi.

– Може, так, а може, i нi, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Але якщо ви такi розумнi, то вам варто було б знати, що зараз закон порушуете саме ви. Я нiчого протизаконного не зробив, ви ж, замкнувши мене в цiй кiмнатi, чините насильство над особистiстю, а це право переслiдуе.

– Авжеж, закон, як ви кажете, у вашому випадку безсилий, – погодився Голмс, вiдмикаючи та вiдчиняючи дверi, – проте ви заслуговуете на прочуханку. Якби в цiеi молодоi дiвчини був брат або приятель, йому варто було б гарненько вiдшмагати вас батогом.

Побачивши нахабну посмiшку Вiндiбенка, вiн вибухнув.

– Це не входить у моi обов’язки, але, присягаюся Господом, що не вiдмовлю собi в задоволеннi.

Вiн ступив, щоб зняти зi стiни мисливський стек, але не встиг простягнути руку, як на сходах почувся дикий тупiт, важкi вхiднi дверi гучно грюкнули, i ми побачили у вiкно, як мiстер Вiндiбенк щодуху мчить вулицею.

– Безпардонний мерзотник! – засмiявся Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла. – Цей юнак котитиметься вiд злочину до злочину, поки не скiнчить на шибеницi. Ще б пак, справа певним чином була не позбавлена цiкавостi.

– Я не зовсiм вловив хiд ваших мiркувань, – зауважив я.

– Певна рiч, iз самого початку було ясно, що цей мiстер Госмер Енджел мав якусь причину для своеi дивноi поведiнки; так само очевидно, що единий, кому цi подii могли би бути вигiдними, – вiтчим. Той факт, що наречений i вiтчим нiколи не зустрiчалися, а навпаки, один завжди з’являвся за вiдсутностi iншого, також щось та й значив. Темнi окуляри, дивний голос i пишнi бакенбарди пiдказували думку про переодягання. Моi пiдозри пiдтвердилися тим, що пiдпис на листах був надрукований на машинцi. Либонь, мiс Сазерленд добре знала почерк Вiндiбенка. Як бачите, усi цi окремi факти, а також i багато iнших, не таких значних деталей влучали в одну точку.

– А як ви iх перевiрили?

– Натрапивши на слiд, було вже неважко знайти докази. Я знаю фiрму, в якiй працюе цей чоловiк. Я взяв опис зовнiшностi зниклого, поданий в оголошеннi, й, усунувши з нього все, що могло бути викликане переодяганням (бакенбарди, окуляри, голос), надiслав прикмети фiрмi з проханням повiдомити, хто з iхнiх комiвояжерiв схожий на цей опис. Ще ранiше я помiтив особливостi друкарськоi машинки й написав Вiндiбенку на службову адресу, запрошуючи його зайти сюди. Як я й очiкував, вiдповiдь його також була надрукована на машинцi, шрифт якоi виявляв тi ж дрiбнi, але характернi дефекти. Тiею ж поштою я отримав листа вiд фiрми «Вестгауз i Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони повiдомили, що за всiма ознаками це мае бути iхнiй службовець Джеймс Вiндiбенк. От i все!

– А як же бути з мiс Сазерленд?

– Якщо я розкрию iй таемницю, вона не повiрить. Згадайте стару перську приказку: «Небезпечно забирати в тигрицi тигреня, а в жiнки – ii оману». У Хафiза стiльки ж мудростi, як i в Горацiя, i стiльки ж знання життя.




Таемниця Боскомськоi долини


Одного ранку, коли ми з дружиною снiдали, покоiвка подала менi телеграму вiд Шерлока Голмса: «Чи не могли б ви звiльнитися на два днi? Викликаний на захiд Англii зв’язку трагедiею Боскомськiй долинi. Буду радий якщо приеднаетеся до мене. Повiтря пейзаж чудовi. Виiздiть Паддiнгтона 11.15».

– Ти поiдеш? – поцiкавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.

– Навiть не знаю. Нинi маю дуже багато пацiентiв…

– О, Анструзер iх прийме! Останнiм часом ти маеш стомлений вигляд. Поiздка пiде тобi на користь. І ти завжди так цiкавишся справами, що iх розслiдуе Шерлок Голмс.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250746) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Валленштайн – нiмецький полководець XVII ст.




2


Шiсть футiв i шiсть дюймiв – приблизно 1,9 м.




3


Грум – слуга, що верхи супроводить кого-небудь, або просто хлопчик-лакей.




4


Omne ignotum pro magnifico (лат.) – усе невiдоме показують величним.




5


L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout (франц.) – людина – нiщо, робота – все.