Книга - Його прощальний уклін

Його прощальний уклiн
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Зарубiжнi авторськi зiбрання
До цiеi збiрки, виданоi в розпал Першоi свiтовоi вiйни, 1917 року, увiйшли 8 оповiдань, написаних переважно в 1910-тi роки. Автор розповiдае про кращого нiмецького шпигуна в Англii, фон Борка, який готуеться до вiд'iзду на батькiвщину iз секретними документами i якому невтямки, що Шерлок Голмс уже вийшов на його слiд («Його прощальний уклiн»). «Пригода з картонним пуделком», «Випадок iз багряним колом», «Зникнення ледi Френсiс Карфекс» – в усiх цих справах, за словами того ж таки доктора Ватсона, славетний сищик справдi «перевершуе самого себе».





Артур Конан Дойл

Його прощальний уклiн



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2018

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Передмова


Друзi пана Шерлока Голмса дуже втiшаться, коли почують, що вiн, як i ранiше, живий i здоровий, хоча i страждае вiд поодиноких нападiв ревматизму. Вже багато рокiв вiн живе на маленькiй фермi в горах за п’ять миль вiд Істбурна, де однаково дiлить свiй час мiж захопленням фiлософiею та сiльським господарством. Перебуваючи на пенсii, вiн вiдмовляеться навiть вiд заманливих пропозицiй взятися за ту чи iншу справу, заявляючи, що пiшов у вiдставку раз i назавжди.

Однак iз наближенням вiйни з Нiмеччиною вiн знову вирiшив надати в розпорядження уряду свое настiльки видатне поеднання iнтелектуальних здiбностей i практичних навичок. Звiт про iсторичнi результати цього розслiдування й увiйшов у «Його прощальний уклiн», своерiдний епiлог пригод Шерлока Голмса.

Щоб доповнити цю збiрку та надати iй закiнченого вигляду, я додав кiлька звiтiв i про колишнi справи мого товариша, якi довгий час пролежали в моему архiвi та з рiзних причин не публiкувалися ранiше.

Джон Г. Ватсон, доктор медицини




Пригода у Вiстерiя-Лодж





Частина 1

Дивний випадок iз мiстером Джоном Скоттом Екклзом


Як записано в моему нотатнику, це сталося холодного вiтряного дня наприкiнцi березня 1892 року. Коли ми снiдали, Голмсу принесли телеграму, i вiн одразу ж нашкрябав вiдповiдь. Мiй приятель нiчого не сказав iз цього приводу, але було помiтно, що отримана звiстка займае його – Шерлок iз задуманим обличчям стояв бiля камiна, курив люльку й час вiд часу зиркав на телеграму. Раптом вiн обернувся до мене, i в його очах з’явився пустотливий вiдблиск.

– Гадаю, Ватсоне, що вас уже можна вважати лiтератором, – мовив вiн. – Як ви розумiете слово «гротеск»?

– Щось дивне, незвичайне, – вiдгукнувся я.

Голмс похитав головою:

– Тут явно маеться на увазi щось бiльше. Вiдчуваеться прихований натяк на дещо трагiчне та жахливе. Якщо ви пригадаете якiсь iсторii, якими ви лякали терплячу публiку, то збагнете, як часто гротеск переростае в злочин. Згадайте ту невелику справу зi Спiлкою рудих. Спочатку це був суцiльний гротеск, який вилився у вiдчайдушну спробу грабунку. Або ще приклад: найгротескнiша з наших справ, випадок iз п’ятьма апельсиновими зернятами, пiдгрунтям якого виявилася змова вбивць. Тому слово «гротеск» тепер змушуе мене пильнувати.

– А що, в текстi е це слово? – спитав я.

Голмс прочитав телеграму вголос:

– «Зi мною тiльки-но сталася неймовiрна та гротескна iсторiя. Чи можна звернутися до вас за порадою? Скотт Екклз, поштове вiддiлення, Черiнг-Кросс».

– Чоловiк це чи жiнка? – поцiкавився я.

– Певна рiч, чоловiк. Жодна жiнка не стала б посилати телеграму з оплаченою вiдповiддю – вона просто прийшла б сама.

– Ви його приймете?

– Любий Ватсоне, ви ж знаете, як я нудьгую з того часу, як ми кинули до в’язницi полковника Каразерса. Мiй мозок подiбний до двигуна болiда для перегонiв, який розлетиться на шматки, якщо не буде виконувати роботу, для якоi призначений. Життя стало нудним, у газетах порожньо, ризик i романтика, схоже, вивiтрилися з кримiнального свiту. А ви ще питаете, чи готовий я зайнятися новою справою, якою б тривiальною вона не виявилася. А ось, якщо не помиляюся, i наш клiент.

На сходах почулися розмiренi кроки, i за хвильку до кiмнати постукав та увiйшов кремезний високий чоловiк iз сивими бакенбардами, котрий мав доволi серйозний i респектабельний вигляд. Жорсткi риси його обличчя та пихатi манери видавали всю iсторiю його життя. Вiд самих гетрiв до окулярiв у золотiй оправi це був консерватор, взiрцевий парафiянин, бездоганний громадянин, котрий послiдовно та скрупульозно дотримуеться всiх загальноприйнятих правил. Якiсь дивнi подii, однак, позбавили його звичного самовладання та залишили на ньому помiтнi слiди у виглядi розпатланого волосся, розпашiлих щiк, неспокiйного погляду та метушливих жестiв. Вiн одразу ж заговорив про свою справу.

– Зi мною трапилася зовсiм незвичайна та неприемна пригода, мiстере Голмс, – сказав вiн. – У життi не опинявся в таких ситуацiях. Це просто обурливо й не схоже нi на що. Дуже прошу дати менi хоч якiсь пояснення.

Вiн насупився й важко дихав вiд гнiву.

– Заради бога сiдайте, мiстере Скотт Екклз, – заспокiйливим тоном промовив Голмс. – Насамперед я хотiв би запитати, чому ви прийшли саме до мене?

– Розумiете, сер, ця справа, схоже, не з тих, якими займаеться полiцiя, i все ж, коли ви дiзнаетеся факти, то зрозумiете, що я не мiг залишити все так, як е. Приватнi детективи – люди, до котрих у мене немае жодноi симпатii, але все ж, почувши ваше iм’я…

– Зрозумiло. Тодi наступне запитання: чому ви не прийшли вiдразу?

– Що ви хочете цим сказати?

Голмс зиркнув на годинник.

– Зараз п’ятнадцять хвилин по другiй, – сказав вiн. – Телеграму ви вiдправили о першiй, але, зважаючи на ваш одяг i зовнiшнiй вигляд, важко не збагнути, що вашi неприемностi почалися ще вранцi, коли ви прокинулися.

Наш клiент пригладив кучму волосся й провiв рукою по неголенiй щоцi.

– Маете рацiю, мiстере Голмс. Менi й на гадку не спало подбати про зовнiшнiсть. Я був дуже радий, що вибрався з того будинку. Потiм я, перш нiж iхати до вас, зайшов до власникiв будинку, i вони сказали, що мiстер Гарсiя завжди регулярно платив за оренду й що у Вiстерiя-Лодж досi все було гаразд.

– Зачекайте, сер, – засмiявся Голмс. – Ви зовсiм, як мiй приятель доктор Ватсон, котрий мае кепську звичку розповiдати iсторii, починаючи з кiнця. Будь ласка, зберiться з думками та розкажiть менi чiтко й послiдовно, що це були за подii, якi погнали вас за порадою та допомогою незачесаним й неохайним, iз розв’язаними шнурiвками й у неправильно застебнутому жилетi.

Наш вiдвiдувач похмуро оглянув себе:

– Розумiю, що збоку це виглядае жахливо, мiстере Голмс. За все мое життя я не можу пригадати жодного випадку, коли б дозволив собi щось таке. Але впевнений, що пiсля того, як я розповiм вам усе про цю дивну справу, що я зараз i зроблю, ви менi пробачите.

Однак розповiдь його була задушена в зародку. У передпокоi пролунав галас, i мiсiс Гадсон, вiдчинивши дверi, впустила до кiмнати двох здоровенних чолов’яг офiцiйного вигляду. Одного з них ми добре знали – це був iнспектор Грегсон iз Скотленд-Ярду, енергiйний хоробрий i доволi здiбний полiсмен. Вiн привiтався за руку з Голмсом i вiдрекомендував нам другого вiдвiдувача, iнспектора Бейнса з полiцiйного управлiння графства Суррей.

– Ми працюемо разом, мiстере Голмс, i слiд привiв нас сюди, – Грегсон глянув своiми бульдожими очима на нашого вiдвiдувача. – Ви ж мiстер Джон Скотт Екклз iз Попгем-гаузу в Лi?

– Так.

– Ми весь ранок сьогоднi йдемо за вами по п’ятах.

– Ви, без сумнiву, вистежили його за телеграмою, – додав Шерлок.

– Саме так, мiстере Голмс. Ми взяли слiд на вокзалi Черiнг-Кросс, на поштi, i вiн привiв сюди.

– Але чому ви мене шукаете? – здивувався наш вiдвiдувач. – Чого ви хочете?

– Хочемо почути вiд вас, мiстере Скотт Екклз, про подii, якi минулоi ночi спричинили смерть мiстера Алоiзiя Гарсii з Вiстерiя-Лодж, що неподалiк вiд Ешера.

Наш клiент пiдвiвся, широко розплющивши очi. Барва зникла з його здивованого обличчя.

– Смерть? Ви хочете сказати, що вiн помер?

– Атож, сер, помер.

– Як це сталося? Нещасний випадок?

– Вбивство. Справжнiсiньке, жодних сумнiвiв.

– О боже! Це ж жахливо. Ви вважаете… Хочете сказати, що пiдозрюете мене?

– У кишенi вбитого виявили вашого листа, iз якого ми дiзналися, що ви мали намiр провести минулу нiч у його будинку.

– Я так i зробив.

– О, справдi? Ви це не заперечуете?

На свiт божий з’явився бланк офiцiйного полiцiйного протоколу.

– Зачекайте хвильку, Грегсоне, – попросив Шерлок Голмс. – Усе, що вам треба, це зафiксувати свiдчення, правильно?

– Аякже, i маю попередити мiстера Скотта Екклза, що все, що вiн скаже, може бути використано проти нього.

– Мiстер Екклз саме збирався розповiсти нам про цю справу, коли ви увiйшли. Гадаю, Ватсоне, що брендi з содовою йому не нашкодить. Тепер, сер, раджу не звертати уваги на те, що ваша аудиторiя збiльшилася, i викласти нам усе, як би ви зробили це, якби вас не перервали.

Наш вiдвiдувач залпом хильнув брендi, i його обличчя знову порожевiло. Пiдозрiло поглянувши на полiцiйний протокол, вiн розпочав свою незвичайну оповiдку.

– Я неодружений, – сказав вiн. – Чоловiк я товариський, маю багато друзiв. Серед них – сiм’я пивовара на прiзвище Мелвiлл, котрий уже покинув справи й живе в маетку Елбемерл-Меншн у Кенсiнггонi. За його столом я кiлька тижнiв тому познайомився з хлопцем на прiзвище Гарсiя. Як я зрозумiв, вiн був iспанцем i мав якийсь стосунок до iспанського посольства. Вiн чудово спiлкувався англiйською та вирiзнявся хорошими манерами. Це був, мабуть, найвродливiший чоловiк iз усiх, кого я зустрiчав.

Якимось чином ми з цим парубком близько потоваришували. Вiн, здавалося, iз самого початку був до мене прихильним, i не минуло двох днiв iз часу нашого знайомства, як вiн навiдав мене в моiй оселi. Слово за словом, й усе скiнчилося тим, що вiн запросив мене пожити кiлька днiв у нього у Вiстерiя-Лодж, це мiж Ешером та Окшоттом. Учора ввечерi я, дотримуючись обiцянки, подався до Ешера.

Гарсiя описував менi свое обiйстя. Вiн жив там iз вiрним слугою, спiввiтчизником, котрий йому в усьому допомагав. Цей хлопчина розмовляв англiйською й вiв усе господарство в будинку. Ще Гарсiя згадував, що в нього чудовий кухар-мулат, котрого вiн пiдiбрав пiд час своiх мандрiв. Також вiн додав, що той смачно готуе. Пам’ятаю, як Гарсiя зауважив, що вiн не очiкував знайти такий дивний будинок у самому серцi Суррею, i я з цим погодився, хоча потiм виявилося, що вiн набагато дивнiший, нiж я думав.

Я прибув на мiсце – це за двi милi на пiвдень вiд Ешера. Будинок цiкавий своею архiтектурою, стоiть вiддалено вiд дороги, до нього веде звивиста пiд’iзна алея, обсаджена з двох бокiв вiчнозеленим чагарником. Це старовинна споруда, яка явно потребуе ремонту. Коли моi речi вивантажили на зарослу травою дорiжку перед заляпаними безбарвними дверима, я засумнiвався, чи розумно вчинив, вирушивши до людини, котру майже не знаю. Однак вiн сам вiдчинив менi й вельми приязно привiтався. Мене доручили слузi, меланхолiйному смаглявому чоловiку, котрий узяв мiй саквояж i провiв мене в призначену менi спальню. Будинок був якийсь похмурий. Вечеряли ми наодинцi, i хоча господар щосили намагався мене розважити, думки його, здавалося, весь час блукали десь далеко, та й розмовляв вiн настiльки бурхливо та незрозумiло, що я насилу його розумiв. Вiн безперестанку постукував пальцями по столу, гриз нiгтi та виявляв iншi ознаки нервового збудження. Сам обiд не був нi добре сервiрований, нi смачно приготований, а присутнiсть похмурого мовчазного слуги нiяк не сприяла пожвавленню атмосфери. Можу запевнити, що багато разiв упродовж цього вечора менi спадало на думку, що треба знайти якийсь слушний привiд i повернутися додому до Лi.

Пригадую одну деталь, що може мати стосунок до тiеi справи, яку ви, шановнi правоохоронцi, розслiдуете. Тодi я не надав цьому значення. Коли обiд закiнчився, слуга подав господаревi записку. Я помiтив, що пiсля цього той став ще похмурiшим i здичавiлiшим, нiж ранiше. Вiн облишив спроби пiдтримувати розмову та сидiв тепер, безперервно курячи цигарки та занурившись у власнi думки, нi словом не обмовившись, про що думае. Близько одинадцятоi я з радiстю пiшов спати. Через якийсь час Гарсiя зазирнув до моеi кiмнати – я на той час уже згасив свiтло – i спитав, чи я не дзвонив. Я заперечив. Вiн вибачився, що потурбував мене такоi пiзньоi пори – було, як вiн сказав, близько першоi години ночi. Пiсля цього я мiцно заснув аж до ранку.

Тепер пiдходжу до найцiкавiшоi частини моеi iсторii. Коли я прокинувся, вже зовсiм розвиднiлося. Зиркнувши на годинник, я побачив, що вже близько дев’ятоi ранку. Я настiйливо наголосив напередоднi, щоб мене розбудили о восьмiй, i був дуже здивований такою забудькуватiстю. Схопившись, я подзвонив слузi. Жодноi реакцii. Я знову й знову смикав шворку дзвiнка. Результат був таким самим. Тодi я вирiшив, що дзвiнок зламаний. Так-сяк одягнувшись, я в огидному настроi поквапився вниз, щоб попросити теплоi води для вмивання. Уявiть собi мое здивування, коли я виявив, що там нiкого немае. Я вийшов у коридор i голосно гукнув. Тиша. Тодi я обiйшов усi кiмнати. Нiде не було нi душi. Увечерi господар показував менi, де його спальня. Я постукав у дверi. Вiдповiдi не отримав. Натиснув на клямку й увiйшов. Кiмната була порожня, лiжко – застелене. Гарсiя зник разом iз усiма. Усi трое чужинцiв – господар, лакей i кухар – щезли! Так закiнчився мiй вiзит до Вiстерiя-Лодж.

Голмс усмiхнувся та потер руки, подумки додавши цей дивний iнцидент до своеi колекцii надзвичайних подiй.

– Ваша iсторiя, наскiльки я розумiю, абсолютно унiкальна, – сказав вiн нашому вiдвiдувачу. – Можна спитати вас, сер, що ви робили далi?

– Я оскаженiв. Спочатку менi спало на гадку, що я став жертвою якогось дивного та безглуздого розiграшу. Я склав речi, зачинив за собою вхiднi дверi й з валiзою в руках подався до Ешера. З’явившись в офiсi братiв Алленiв, котрi керують земельною власнiстю в тiй мiсцевостi, я дiзнався, що будинок, який я тiльки-но покинув, здали в оренду. Менi здалося, що навряд чи його винайняли заради того, щоб мене розiграти, i що суть справи, ймовiрно, у тому, що господар зник, аби не платити за оренду. Березень закiнчуеться – якраз кiнець кварталу. Однак виявилося, що це не так. Агент подякував менi за попередження, але сказав, що орендна плата виплачена авансом. Тодi я вирушив до Лондона й вiдвiдав iспанське посольство. Цього чоловiка в установi не знали. Потiм я зайшов до Мелвiлла, у чиему будинку вперше зустрiв Гарсiю, але з’ясувалося, що той знав його, може, навiть гiрше, нiж я сам. Нарештi, отримавши вiд вас вiдповiдь на свою телеграму, я прийшов до вас, оскiльки чув, що ви – людина, здатна дати добру пораду в складнiй ситуацii. Однак iз того, що ви тут сказали, iнспекторе, я збагнув, що ви можете продовжити мою розповiдь, i що сталася якась трагедiя. Можу вас запевнити, що кожне сказане мною слово – чистiсiнька правда й що крiм того, що я зараз розповiв, бiльше нiчого про долю цього чоловiка не знаю. І мое едине бажання – допомогти закону, чим тiльки зможу.

– Не сумнiваюся в цьому, мiстере Скотт Екклз, – вiдповiв iнспектор Грегсон вельми доброзичливим тоном. – Абсолютно нiяких сумнiвiв. Маю сказати, що все у вашiй оповiдцi вiдповiдае фактам, якi маемо й ми. Наприклад, записка, яку принесли пiд час обiду. Вам вдалося помiтити, куди вона щезла?

– Ще б пак. Гарсiя зiм’яв ii та жбурнув до камiна.

– Що ви на це скажете, мiстере Бейнс?

Сiльський детектив був гладким дебелим рудоволосим чоловiком, чие обличчя не виглядало грубим лише через надзвичайно свiтлi очi, майже прихованi бровами, та масивнi складки щiк. Ледаче всмiхнувшись, вiн вийняв iз кишенi зiм’ятий опалений папiрець.

– Там була камiнна решiтка, мiстере Голмс. Вiн не докинув папiрець до вогню, i я витягнув записку неушкодженою з-пiд решiтки.

Голмс схвально всмiхнувся:

– Ви, мабуть, дуже ретельно оглядали будинок, якщо знайшли такий крихiтний клаптик паперу.

– Авжеж, мiстере Голмс. Такий мiй метод. Прочитати записку, мiстере Грегсон?

Лондонський iнспектор кивнув.

– Вона написана на звичайному паперi кремового кольору без водяних знакiв розмiром у чверть аркуша. Вiдрiзана двома надрiзами маленьких ножиць. Записка була складена тричi та запечатана фiолетовим воском, причому печатку наклали поспiхом, а потiм пройшлися по згинах паперу якимось гладким предметом овальноi форми. Адресована вона мiстеровi Гарсiя з Вiстерiя-Лодж. Текст такий: «Нашi звичайнi барви – зелений i бiлий. Зелений – вiдчинено, бiлий – замкнено. Другий поверх, перший коридор, сьомi дверi праворуч, зелена завiса. Бог у помiч. Д.». Почерк жiночий, написано ручкою з тонким пером, однак адреса нашкрябана або iншою ручкою, або взагалi iншою людиною. Букви грубшi, та й натискали на перо, як бачите, дужче.

– Дуже цiкава записка, – зауважив Голмс, перечитавши ii. – Мушу зробити вам комплiмент, мiстере Бейнс, за те, що, вивчаючи ii, придiлили стiльки уваги деталям. Можу додати лише кiлька дрiбних штрихiв. Гладкий овальний предмет – це, без сумнiву, запонка, бо що ще може мати таку форму? Ножицi, якими вiдрiзали папiрець, – манiкюрнi. Крiм того, що надрiзи короткi, чiтко видно, що вони трохи кривi.

Сiльський iнспектор усмiхнувся.

– А я вже вирiшив, що вичавив iз записки все, що можна, але бачу, що можна було й бiльше, – заявив вiн. – Мушу зауважити, я мало що зрозумiв iз тексту записки, крiм того, що затiвалася якась справа i, як завжди, в усьому винна жiнка.

Мiстер Скотт Екклз пiд час цього дiалогу нетерпляче вовтузився в крiслi.

– Дуже радий, що ви знайшли записку, оскiльки це пiдтверджуе мою розповiдь, – сказав вiн. – Однак прошу зауважити, я так i не почув, що сталося з мiстером Гарсiя та з його слугами.

– Що стосуеться Гарсii, – вiдгукнувся Грегсон, – дати вiдповiдь легко. Сьогоднi вранцi його знайшли мертвим на Окшоттському пустирi, приблизно за милю вiд свого будинку. Голова його повнiстю розплющена за допомогою якогось важкого предмета, наприклад лантуха з пiском або чогось подiбного – таким важко завдати глибокоi рани, але можна розколоти череп. Спершу його, вочевидь, оглушили ззаду, але нападник продовжував бити його ще довго пiсля того, як той помер. Це був якийсь напад лютi. Злочинець не залишив жодних слiдiв i взагалi нiчого, що могло б слугувати доказом.

– Жертву не пограбували?

– Нi, навiть не намагалися.

– Усе це дуже кепсько, просто жахливо, – невдоволено буркнув мiстер Скотт Екклз, – але менi здаеться, ви невиправдано суворо чините зi мною. Я ж не винен, що моему гостинному господарю заманулося пройтися вночi, i десь там його спiткав цей вельми сумний кiнець. Чому ж ви вирiшили, що до цiеi справи причетний я?

– Дуже просто, сер, – вiдповiв iнспектор Бейнс. – Єдиним документом, виявленим у кишенях убитого, був лист, в якому йдеться про те, що ви маете намiр провести з ним той самий вечiр, коли його забили до смертi. Саме за конвертом вiд цього листа ми встановили iм’я й адресу вбитого. Ми дiсталися до його будинку о десятiй годинi й не знайшли там нi вас, нi будь-кого iншого. Я телеграфував мiстеру Грегсону, щоб вiн знайшов вас у Лондонi, поки я оглядатиму вiллу Вiстерiя-Лодж. Пiсля цього я сам приiхав до мiста, приеднався до мiстера Грегсона – й ось ми тут.

– Можливо, нам буде краще повернути цю справу в офiцiйне русло, – пiднявся Грегсон. – Вам доведеться пiти з нами до Скотленд-Ярду, мiстере Скотт Екклз, аби ми могли узяти вашi свiдчення письмово.

– Звичайно, я негайно ж пiду туди з вами. Вважаю себе вашим клiентом, мiстере Голмс. Дуже прошу вас не шкодувати грошей i працi, щоб дiстатися до iстини.

Мiй приятель обернувся до сiльського iнспектора.

– Сподiваюся, ви не заперечуватимете нашоi з вами спiвпрацi?

– Вважатиму за честь, сер.

– Ви проявили неабияку моторнiсть i дiловитiсть у всiх своiх дiях. Я хотiв би дiзнатися, чи е якiсь данi про те, о котрiй годинi був убитий той чоловiк?

– Труп лежав там iз першоi години ночi. У цей час почався дощ, а вiн помер, без сумнiву, до цього.

– Але ж це зовсiм неможливо, мiстере Бейнс, – вигукнув наш клiент. – Голос Гарсii нi з чим не сплутаеш. Готовий заприсягтися, що саме вiн заходив до моеi спальнi та говорив зi мною в той самий час.

– Факт дуже цiкавий, але, без сумнiву, неймовiрний, – усмiхнувся Голмс.

– У вас е якась гiпотеза? – спитав Грегсон.

– Справа не здаеться менi надто складною, хоча в нiй, звiсно, е певнi незвичайнi та цiкавi деталi. Треба ще з’ясувати ряд фактiв, перш нiж я вiзьму на себе смiливiсть висловити свою остаточну думку. До речi, мiстере Бейнс, ви знайшли в будинку ще щось незвичне?

Інспектор кинув на мого товариша якийсь дивний погляд.

– Знайшли, – вiдповiв вiн. – Там було кiлька дуже цiкавих предметiв. Можливо, коли я закiнчу своi справи тут, ви зможете поiхати до нас i повiдомити менi своi мiркування про них?

– Я повнiстю у вашому розпорядженнi, – мовив Голмс i смикнув за мотузку дзвiнка. – Проведiть джентльменiв, мiсiс Гадсон, i будьте ласкавi, пошлiть хлопчика вiдправити цю телеграму. Нехай оплатить вiдповiдь.

Пiсля вiдходу вiдвiдувачiв ми деякий час сидiли мовчки. Голмс зосереджено курив, насупивши брови так, що вони нависли над його проникливими очима, потiм енергiйно похитав головою, схиливши ii вперед.

– Ну що, Ватсоне, – поцiкавився вiн, несподiвано обернувшись до мене, – що про це думаете?

– Про цю мiстифiкацiю мiстера Скотта Екклза – нiчого.

– А про вбивство?

– Ну, якщо розглядати його в зв’язку зi зникненням слуг убитого, то схоже, вони були якимось чином причетнi до вбивства та втекли вiд правосуддя.

– Ця точка зору мае право на iснування. Але якщо слiдувати iй, то дуже дивно, погодьтеся, що двое слуг, змовившись проти господаря, нападають на нього тiеi ж ночi, коли в нього гiсть, тодi як iм нiхто не заважав вчинити це будь-якоi iншоi ночi на цьому тижнi.

– Тодi навiщо ж вони втекли?

– Саме так, навiщо вони втекли? Це найважливiший факт. Інший важливий факт – дивна пригода з нашим клiентом, Скоттом Екклзом. Отже, любий Ватсоне, чи здатен людський розум запропонувати гiпотезу, що пояснила б цi два найважливiших факти? Якщо знайдеться той, хто пояснить до того ж iснування цiеi таемничоi записки з ii вельми дивною фразеологiею… що ж, у такому разi приймемо ii, згоден, за тимчасову гiпотезу. Якщо ж новi факти, якi ми здобудемо в ходi слiдства, будуть укладатися в загальну схему, то наша гiпотеза може поступово перетворитися в розгадку таемницi.

– А у нас е гiпотеза?

Голмс вiдкинувся назад у своему крiслi, напiвзаплющивши очi.

– Мусите визнати, любий Ватсоне, що жодного розiграшу там бути не могло. Як показали наслiдки, затiвалася страшна справа, i запрошення Скотта Екклза до Вiстерiя-Лодж мае до цього якийсь стосунок.

– Але який?

– Проаналiзуемо подii по черзi. Якоюсь неприродною, якщо придивитися, виглядае ця дивна дружба мiж молодим iспанцем i Скоттом Екклзом. Саме перший iз них форсував подii. Вiн навiдав Екклза в передмiстi на iншому кiнцi Лондона мало не наступного дня пiсля того, як познайомився з ним, i нав’язав такi близькi дружнi взаемини, що запросив його до себе до Ешера. Отже, що ж вiн хотiв вiд Екклза? Навiщо той був йому потрiбен? Особисто я не вважаю його чарiвною людиною. Вiн не надто розумний i загалом не пара меткому розумом iспанцю. Чому ж тодi саме його Гарсiя обрав з усiх можливих людей, як найбiльш годящого для якоiсь певноi мети? Чи е в нього хоч якась виняткова чеснота? На мiй погляд, е. Вiн е втiленням британськоi респектабельностi. Це той самий чоловiк, чиi свiдчення зможуть переконати iншого британця. Ви, можливо, помiтили, що обое iнспекторiв нi на хвилину не засумнiвалися в його свiдченнях, хоча тi були достатньо незвичнi.

– Але що вiн мав засвiдчити?

– У цьому випадку – нiчого, але якби справи обернулися iнакше, то дуже багато. Так я розумiю цей випадок.

– Мабуть, вiн мав пiдтвердити його алiбi?

– Звiсно, любий Ватсоне, саме вiн мав засвiдчити його алiбi. Припустiмо, що всi мешканцi Вiстерiя-Лодж – спiвучасники в якiйсь змовi. Справу, якою б вона не була, мали здiйснити до першоi години ночi. Трохи пересунувши стрiлки годинника, вони могли вiдправити спати мiстера Екклза ранiше, нiж вiн мiркував, але в будь-якому разi очевидно, що коли Гарсiя зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночi, насправдi було близько опiвночi. Якщо Гарсiя мав намiр зробити те, що хотiв, i повернутися до першоi години ночi, йому потрiбне було мiцне алiбi, яке б захистило його вiд будь-яких звинувачень. Тому вiн i скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому судi, що обвинувачений до згаданоi години не виходив iз дому. Так вiн намагався убезпечити себе про всяк випадок.

– Так-так, зрозумiло. Але чому зникли iншi?

– Поки що я не маю всiх необхiдних фактiв, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення, не маючи даних, – даремна рiч.

– А записка?

– Який там текст? «Нашi барви – зелений i бiлий». Нагадуе про перегони. «Зелений – вiдчинено, бiлий – замкнено». Це, без сумнiву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомi дверi праворуч, зелена завiса». Либонь, домовляються про зустрiч. За всiм цим може стояти ревнивий чоловiк. У будь-якому разi справа явно була ризикованою, iнакше вона не написала б «Бог у помiч». «Д» – без сумнiву, ii iм’я.

– Цей чоловiк – iспанець. Гадаю, що «Д» означае Долорес, дуже поширене в Іспанii iм’я.

– Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б iспанцевi iспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнiвно, англiйка. Що ж, нам залишаеться набратися терпiння та чекати, поки цей блискучий iнспектор заiде за нами. Поки ж можемо подякувати долi, яка позбавила нас вiд нестерпно виснажливих мук неробства на кiлька годин.

Ще до повернення сiльського iнспектора прийшла телеграма – вiдповiдь на ту, яку послав Голмс. Вiн прочитав ii i збирався було вкласти в свiй нотатник, але спiймав мiй запитливий погляд. Засмiявся та перекинув менi папiрець через стiл.

– Ми, здаеться, будемо обертатися у вищих сферах, – прокоментував детектив.

Телеграма була списком iмен i адрес:

«Лорд Геррiнгбi, маеток «Глибока балка»; сер Джордж Фоллiот, «Окшоттськi вежi»; мiстер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурдi-Плейс»; мiстер Джеймс Бейкер Вiльямс, «Фортон-Олд-хол»; мiстер Гендерсон, «Високi склепiння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижнiй Волслiнг».

– Найпростiший спосiб звузити поле дiяльностi, – пояснив Голмс. – Без сумнiвну, Бейнс iз його методичним розумом уже розробив схожий план.

– Я все ж не розумiю…

– Згадайте, друже, ми ж уже дiйшли висновку, що в записцi, отриманiй Гарсiею, призначене побачення або таемна зустрiч. Якщо найпростiше тлумачення тексту i е найправильнiшим, то для того, щоб потрапити на цю зустрiч, йому треба було пiднятися на другий поверх i знайти в коридорi сьомi за лiком дверi. Усе це дуже виразно вказуе на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що вiн не може стояти далi, нiж за одну-двi милi вiд Окшотта, адже Гарсiя йшов саме в тому напрямку i сподiвався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зiрвалося його алiбi, актуальне до першоi години ночi. Оскiльки великих будiвель неподалiк вiд Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свiй звичний метод i, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив iх надiслати менi список таких будiвель. Саме вiн i мiститься в цiй телеграмi, тому серед цих даних може виявитися iнший кiнець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.

Була вже майже шоста година, коли ми в супроводi iнспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графствi Суррей.

Ми з Голмсом взяли з собою все необхiдне для ночiвлi й орендували затишну кiмнату в сiльському заiздi, який називався «Бугай». Нарештi ми були готовi скласти компанiю iнспектору та навiдатися до Вiстерiя-Лодж. Був холодний похмурий березневий вечiр, дув пронизливий вiтер, невеликий дощ перiщив в обличчя. Загалом погода цiлком вiдповiдала дикiй мiсцевостi з обидвох бокiв дороги та трагедii, що сталася там, куди ми йшли.




Частина ІІ

Тигр iз Сан-Педро


Пройшовши кiлька миль цими холодними мiсцями, що навiвали смуток, ми пiдiйшли до дерев’яних ворiт, за якими вiдкривалася похмура каштанова алея. Звивиста пiд’iзна дорiжка привела нас до зануреного в пiтьму невисокого будинку, який здавався чорним як смола на тлi сiрувато-синього неба. У вiкнi лiворуч вiд входу мерехтiв тьмяний вогник.

– Я залишив там констебля, – сказав Бейнс, – постукаю у вiкно.

Вiн перетнув газон i кiлька разiв неголосно постукав по склу. Крiзь мутне скло я заледве розгледiв чоловiчка, котрий сидiв на ослiнчику перед камiном. Раптом вiн миттю схопився, i я почув переляканий зойк, що пролунав у кiмнатi. Через кiлька секунд дверi вiдчинив бiлий як крейда полiсмен, котрий важко дихав. Свiчка мерехтiла в його тремтячих руках.

– У чому рiч, Волтерзе? – рiзко спитав Бейнс.

Полiсмен витер хустинкою чоло й полегшено зiтхнув.

– Добре, що ви прийшли, сер. Вечiр тягнувся нескiнченно довго, а моi нерви виявилися не такими мiцними, як я думав.

– Вашi нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що менi доведеться розмовляти про те, чи е у вас нерви.

– Розумiете, сер, цей будинок порожнiй, стоiть вiддалiк, та ще й цi моторошнi предмети на кухнi. Коли ви постукали у вiкно, я подумав, що вiн прийшов знову.

– Хто прийшов знову?

– Чорт, сер, наскiльки можу вважати. Вiн пiдходив до вiкна.

– Хто пiдходив до вiкна й коли?

– Години двi тому. Вже майже стемнiло. Я сидiв на крiслi й читав. Не знаю, що змусило мене пiдняти голову. За вiкном виднiлося обличчя, що витрiщилося на мене крiзь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде менi снитися ночами.

– Та заспокойтеся, Волтерзе. Хiба так мае доповiдати полiсмен?

– Маете рацiю, сер, я все розумiю, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було бiлим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий вiдтiнок вийде, якщо змiшати глину з молоком. Тепер про його розмiри: воно вдвiчi бiльше за ваше, сер. Виглядало так: великi виряченi очi, що палають, i ряд бiлих зубiв, як у хижого звiра. Кажу вам, сер, я не мiг навiть пальцем ворухнути чи зiтхнути, поки вiн не обернувся й не зник. Я вибiг iз дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нiкого не знайшов.

– Якби я не знав, що ви сумлiнний працiвник, Волтерзе, то пiсля цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навiть це й був дiдько власною персоною, констебль, котрий стоiть на посту, не може дякувати Боговi за те, що не змiг його спiймати. Сподiваюся, що все це – не лише вашi галюцинацii та розхитанi нерви.

– Ну, це принаймнi можна легко перевiрити, – заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового лiхтарика. – Отакоi, – почав вiн свою доповiдь, пiсля того, як побiжно оглянув газон, – черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розмiру. Якщо конституцiя пропорцiйна, це, вочевидь, справжнiй велетень.

– І куди вiн подiвся?

– Схоже, продерся крiзь кущi та вийшов на дорогу.

– Що ж, – спохмурнiв iнспектор i задумався, – ким би вiн не був i чого б не хотiв, у нас з вами е нагальнiшi справи. Зараз, мiстере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.

У численних спальнях i вiтальнях навiть при ретельному оглядi нiчого виявити не вдалося. Либонь, мешканцi цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь iнтер’ер аж до найдрiбнiших речей належав фiрмi, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс i компанiя, Верхнiй Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом iз мiстером Марксом, але виявилося, що той нiчого не знае про свого клiента, крiм того, що той справно за все платив. Серед особистоi власностi господаря було ще багато всiляких речей, у тому числi кiлька люльок, книжки, двi з них iспанською, старовинний револьвер i гiтара.

– Вiд усього цього мало користi, – зронив Бейнс, вештаючись кiмнатами зi свiчкою в руках. – А зараз, мiстере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.

Це було маленьке похмуре примiщення з високою стелею, розташоване в заднiй частинi будинку. В одному кутку лежала солом’яна пiдстилка, що слугувала, вочевидь, кухаревi ложем. Стiл був захаращений брудними тарiлками та недоiдками – це були залишки вчорашньоi вечерi.

– Погляньте-но сюди, – звернув увагу Бейнс. – Що про це скажете?

Вiн пiдняв свiчку й освiтив дивний предмет, який стояв на однiй iз полиць кухонноi шафи. Вiн був такий зморщений i висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що вiн чорний, тьмяний i дещо нагадуе карликову людську постать. З першого погляду я вирiшив, що це мумiя негритянського немовляти. Потiм менi здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так i не зрозумiв, тварина це чи людина. Подвiйний ланцюжок бiлих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.

– Дуже цiкаво. Справдi, вкрай цiкаво, – промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловiсну релiквiю. – Щось iще?

Бейнс мовчки пiдiйшов до раковини та простягнув до неi руку зi свiчкою. По нiй були розкиданi шматки розiрваноi на дрiбнi шматки великоi бiлоi птахи – нiжки, крила, нутрощi. Голмс вказав на увiнчану гребiнцем вiдiрвану голову.

– Бiлий когут, – сказав вiн. – Дуже цiкаво! Це справдi незвичайна рiч.

Але найзловiснiший експонат мiстер Бейнс зберiг наостанок. Вiн витягнув з-пiд раковини цинкове вiдро, бiльш нiж наполовину наповнене кров’ю. Потiм узяв зi столу дерев’яну тарiлку, на якiй лежали маленькi шматочки обвуглених кiсток.

– Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з камiна. Вранцi тут був лiкар. Каже, що це не людськi останки.

Голмс усмiхнувся й потер руки.

– Можу привiтати вас, iнспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Вашi здiбностi, даруйте на словi, перевищують наявнi у вас зараз можливостi.

У маленьких оченятах Бейнса вiдбилося задоволення.

– Маете рацiю, мiстере Голмс. Мимоволi загниваеш у цiй провiнцii. Такi справи, як ця, дають людинi шанс видiлитися, i сподiваюся, що я не втрачу його. Що думаете про цi кiстки?

– Швидше за все належали ягнятi або козенятi.

– А бiлий пiвень?

– Це щось дивне, мiстер Бейнс, дуже дивне, майже унiкальне, як ви знаете.

– Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивнi люди, котрi займалися вкрай незвичними справами. Один iз них мрець. Його власнi слуги пiшли за ним i вбили господаря? Якщо так, то ми iх спiймаемо – за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь iншоi думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсiм iнша.

– Отже, маете теорiю?

– Аякже, i я буду ii розробляти самостiйно. Це питання моеi професiйноi репутацii. Ви вже заробили собi iм’я, а менi ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливiсть сказати потiм, що розплутав цю справу без вашоi допомоги.

Голмс щиросердно засмiявся.

– Гаразд, iнспекторе, – вiдповiв вiн. – Ідiть своiм шляхом, а я пiду своiм. Моi данi завжди будуть у вашому розпорядженнi, якщо виникне потреба. Здаеться, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому мое подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успiхiв.

За багатьма невловимими ознаками, якi, мабуть, не помiтив би нiхто, крiм мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слiд. Хоча збоку вiн здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпiння, навiть неспокiй. До того ж вiн був у дуже гарному гуморi, що зайвий раз пiдтверджувало: гра почалася. За своею звичкою вiн нiчого не казав, я ж, як завжди, нiчого й не питав. Ця давно усталена традицiя мене влаштовувала – я брав участь у ловах i надавав моему колезi допомогу при полюваннi на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дiзнаюся.

Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все бiльше й бiльше. Минали днi, а мiй товариш так i не просунувся у своему розслiдуваннi. Одного ранку вiн виiхав до Лондона, i з його кинутого мимохiдь натяку я дiзнався, що вiн побував у Британському музеi. Крiм цiеi единоi своеi поiздки, детектив здiйснював лише довгi прогулянки, зазвичай на самотi, або спiлкувався з численними сiльськими плiткарями, iз котрими познайомився.

– Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за мiстом, буде для вас безцiнним, – зауважив вiн. – Яке задоволення спостерiгати, як вкриваеться зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на лiщинi! Озброiвшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керiвництвом з ботанiки, ви зможете з користю провести час.

Вiн i сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мiзерним збором трав.

Якось пiд час наших мандрiвок ми натрапили на iнспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмiшцi, а маленькi очi блиснули, коли вiн привiтався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тiеi дещицi, що вiн сказав, ми зрозумiли, що вiн не був розчарований ходом подiй. Однак мушу визнати, я неабияк здивувався, коли днiв за п’ять пiсля вбивства, розгорнувши ранкову газету, виявив набранi великими лiтерами заголовок i пiдзаголовок:



«Окшоттська таемниця розгадана

Арешт iмовiрного убивцi»



Я прочитав це вголос, i Голмс аж пiдскочив у крiслi, немов його ужалили.

– Чорт забирай! – скрикнув вiн. – Ви що, хочете сказати, що Бейнс його спiймав?

– Схоже, що так, – видихнув я, пробiгаючи очима замiтку:

«Велике хвилювання в Ешерi та його околицях викликала отримана вчора пiзно ввечерi звiстка про арешт чоловiка, причетного до окшоттського вбивства. Як вiдомо, мiстер Гарсiя з Вiстерiя-Лодж був знайдений мертвим на Окшоттському пустирi, а на його тiлi виявили слiди жорстокого насильства. Тiеi ж ночi його слуга та кухар утекли, що побiчно доводить iхню причетнiсть до вбивства. Передбачаеться, хоча й не доведено, що загиблий джентльмен мав у будинку якiсь цiнностi й що iхне викрадання могло стати спонукальним мотивом злочину. Інспектор Бейнс, котрий займаеться розслiдуванням цiеi справи, доклав усiх зусиль, щоб виявити мiсце, де ховалися втiкачi. У нього були пiдстави вважати, що вони не далеко заiхали, а вiдсиджуються в якомусь притулку, який вони пiдготували заздалегiдь. Однак iз самого початку було ясно, що врештi-решт iх виявлять, оскiльки, за свiдченням кiлькох крамарiв, котрi його бачили, у кухаря вельми незвичайна зовнiшнiсть – це величезний страхiтливий на вигляд мулат iз обличчям кавового кольору явно негроiдного типу. Його помiтили пiсля вбивства – констебль Волтерз виявив його та намагався затримати того ж вечора, коли той, набравшись нахабства, знову з’явився у Вiстерiя-Лодж. Інспектор Бейнс вирiшив, що цей вiзит мав якусь певну мету i, можливо, повториться. Вiн скасував чатування в будинку, але залишив у кущах засiдку. Мулат потрапив у пастку, його затримали вчора ввечерi пiсля запеклоi сутички, пiд час якоi вiн жорстоко вiдлупцював констебля Даунiнга. Очiкуеться, що пiсля того, як затриманий постане перед мировим суддею, його вiдправлять до в’язницi. Сподiваемося, що цей арешт сприятиме розгадцi таемницi».

– Нам треба негайно побачитися з Бейнсом, – вигукнув Голмс, натягаючи капелюха. – Якраз встигнемо перехопити його, поки вiн не пiшов.

Ми квапливо рушили сiльською вулицею i, як i очiкували, застали iнспектора, коли той уже вiдчиняв дверi свого будинку.

– Бачили газету, мiстере Голмс? – спитав вiн, подаючи нам свiй екземпляр.

– Авжеж, мiстере Бейнс, бачив. Будь ласка, не вважайте нахабством iз мого боку, якщо висловлю вам дружне застереження.

– Застереження, мiстере Голмс?

– Я уважно вивчив цю справу, i не особливо впевнений, що ви на слушному шляху. Менi б не хотiлося, щоб ви зайшли занадто далеко, перш нiж переконаетеся, що помилилися.

– Дуже люб’язно з вашого боку, мiстере Голмс.

– Запевняю, що турбуюся про ваше добро.

Менi здалося, що iнспектор мало не пiдморгнув Голмсу одним iз своiх маленьких оченят.

– Ми з вами домовилися працювати незалежно один вiд одного, мiстере Голмс. Я так i роблю.

– Так, звiсно. Не ображайтеся на мене.

– Що ви, сер, я ж розумiю, що ви хочете менi допомогти. Але в кожного з нас свiй пiдхiд до справи, мiстере Голмс. У вас один метод, у мене, можливо, iнший.

– Нi слова бiльше про це.

– Завжди буду радий подiлитися з вами своiми новинами. Цей хлопець – справжнiй дикун, дужий, як ломова коняка, i злий, як чорт. Мало не вiдкусив Даунiнгу великого пальця, перш нiж вони з ним упоралися. Майже не розмовляе англiйською, i ми вiд нього нiчого не почули, крiм мукання.

– І ви вважаете, що е докази того, що це вiн убив свого господаря?

– Я цього не казав, мiстере Голмс, цього я не казав. У кожного з нас е своi маленькi хитрощi. Пускайте в хiд вашi, а я, з вашого дозволу, користуватимуся своiми. Така наша умова.

Коли ми закiнчили розмову з Бейнсом, то рушили назад, а Голмс стенув плечима:

– Нiяк не можу збагнути цього чоловiка. Схоже, обраний ним шлях веде до прiрви. Що ж, як вiн каже, кожен iз нас мае йти своею дорогою. Потiм переконаемося, що з цього вийде. Однак е щось в iнспекторi Бейнсу, чого я не здатний зрозумiти.



– Сiдайте в це крiсло, Ватсоне, – вказав Шерлок Голмс, коли ми повернулися до нашоi кiмнати в «Бугаевi». – Я хочу, щоб ви краще зрозумiли суть ситуацii, оскiльки сьогоднi вночi менi може знадобитися ваша допомога. Якщо дозволите, я розповiм, наскiльки просунулася ця справа. Хоча спершу вона виглядала простою, та потiм несподiвано виникли певнi труднощi у зв’язку з цим арештом. Тут е безлiч прогалин, якi нам доведеться заповнити. Почнемо з записки, яку Гарсiя отримав перед смертю. Вiдкинемо версiю Бейнса й вважатимемо, що слуги Гарсii до злочину не причетнi. Гарсiя запросив до себе в гостi Скотта Екклза, що мiг зробити винятково з метою забезпечити собi алiбi. Отже, саме Гарсiя задумав якусь справу, мабуть, злочинну, яку треба було здiйснити тiеi самоi ночi, коли вiн вирушив назустрiч своiй загибелi. Я кажу «злочинну», бо лише людина, котра замислила щось недобре, так пiклуеться про свое алiбi. Хто ж тодi, найiмовiрнiше, вiдiбрав йому життя? Певна рiч, той, проти кого запланували злочин. Отже, ми з вами наразi ще не зiйшли з твердого грунту. Ясно, чому зникли слуги Гарсii. Усi вони були спiльниками в злочинi, що готувався. Якби його вдало здiйснили, а Гарсiя повернувся б, свiдчення нашого «справжнього британця» розсiяли б усi можливi пiдозри i все зiйшло би iм iз рук. Але справа виявилася небезпечною. Тому вони домовилися, що якщо Гарсiя не повернеться, обидва його помiчники сховаються в притулку, який вони заздалегiдь пiдготували, а згодом спробують ще раз. Усе це вичерпно пояснюе подii, чи не так?

Весь заплутаний клубок, здавалося, миттево розплутався перед моiми очима. Як завжди, я дивувався, що сам не зрозумiв таких очевидних речей.

– Але чому ж повернувся хтось iз слуг?

– Можна припустити, що, втiкаючи, вiн у поспiху забув щось цiнне, щось таке, без чого не мiг обiйтися. Це пояснюе його наполегливiсть, правильно?

– Згоден. Що ж далi?

– Далi згадаемо про записку, яку отримав за обiдом Гарсiя. Вона вказуе на те, що в змовникiв у ворожому таборi був спiльник. Питання в тому, де ж розмiстився той ворожий табiр? Я вже казав вам, що це може бути лише великий будинок, а число таких в окрузi обмежене. Першi днi, якi провiв у цьому селищi, я присвятив систематичним прогулянкам околицями, пiд час яких у перервах мiж ботанiчними дослiдженнями обстежив усi цi великi будiвлi та збирав iнформацiю про сiмейну iсторiю iхнiх мешканцiв. Один i тiльки один iз цих будинкiв привернув мою увагу. Це старовинний замок часiв Якова І, що називаеться «Високi склепiння». Розташоване воно за милю вiд Окшотта та за пiвмилi вiд мiсця вбивства. Решта будiвель належать доволi прозаiчним i шанованим людям, далеким вiд усiлякоi романтики. А ось мiстер Гендерсон iз «Високих склепiнь» – що не кажiть, незвичайний чоловiк, iз котрим можуть траплятися загадковi подii. Тому я зосередив свою увагу на ньому та на мешканцях його будинку.

Дивнi це люди, Ватсоне, i найдивнiший iз них – сам господар будинку. Менi вдалося зустрiтися з ним пiд слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що вiн майже не сумнiваеться в тому, чим насправдi я займаюся. Йому близько п’ятдесяти рокiв; це мiцний рухливий чоловiчок, iз сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися – як в iмператора. Вiн несамовитий i владний, його пергаментне обличчя приховуе пристрасний дух чоловiка. Вiн чи то iноземець, чи довго жив у тропiках – весь пожовк i висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш i секретар мiстер Лукас – без сумнiву, iноземець, бо шкiра в нього темна, шоколадного вiдтiнку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловiк розмовляе iз отруйною ввiчливiстю. Як бачите, Ватсоне, маемо двi групи iноземцiв – одна у Вiстерiя-Лодж, друга – у «Високих склепiннях», тож нашi прогалини починають заповнюватися.

Цi двое людей, судячи з усього, близькi друзi й е головними серед мешканцiв будинку. Але там е ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двiйко дiтей, дiвчатка – одинадцять i тринадцять рокiв. Їхня гувернантка, мiс Барнет, – англiйка, iй рокiв сорок. Також там е ще один довiрений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сiм’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон – великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на мiсцi. У «Високi склепiння» вiн повернувся лише кiлька тижнiв тому пiсля рiчноi вiдсутностi. Можу додати, що вiн казково багатий, i якi б у нього не були примхи, йому легко iх задовольняти. Що стосуеться решти, у його оселi багато лакеiв, покоiвок, дворецьких та iншоi рознiженоi вiд неробства челядi, якою повняться всi поважнi замiськi вiлли англiйськоi шляхти.

Усi цi подробицi я дiзнався частково вiд сiльських плiткарiв, а частково шляхом спостереження за будинком. Немае кращого джерела iнформацii, нiж звiльненi слуги, котрi затаiли образу на господарiв. Менi пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б iз ним не зустрiвся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас е своя система. Це була моя система, що дозволила менi знайти Джона Ворнера, колишнього садiвника з «Високих склепiнь», звiльненого через хвилинну забаганку хазяiна. У нього, своею чергою, е друзi серед слуг, котрi живуть у будинку. Їх об’еднують страх перед господарем i неприязнь до нього.

Дивнi люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак цi люди таки дивнi. У будинку е два крила; слуги живуть в одному, родина господаря – у другому. Мiж собою iх нiщо не пов’язуе. Єдиний, хто спiлкуеться i з тими, i з iншими, – довiрений слуга Гендерсона, котрий прислуговуе господарям за столом. Усе готове подають до дверей, якi i е единим сполученням мiж обома частинами будинку. Гувернантка та дiти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкiрий секретар слiдуе за ним по п’ятах, як тiнь. Серед слуг поширенi чутки, що господар страшенно чогось боiться. «Продав душу нечистому в обмiн на своi грошi, – припустив Ворнер, – а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звiдки взялися цi люди й хто вони – нiхто зi слуг не знае. Господарi дуже жорстокi. Гендерсон двiчi бив лакея батогом, i лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрi компенсацii, врятував його вiд суду.

Отже, Ватсоне, оцiнiмо тепер ситуацiю з урахуванням цiеi новоi iнформацii. Можна з упевненiстю сказати, що лист Гарсii прийшов iз цього дивного будинку та мiстив запрошення щодо реалiзацii якоiсь заздалегiдь задуманоi справи. Хто його написав? Хтось iз тих, хто живе в будинку, причому ми знаемо, що це жiнка. Хто ж це, як не мiс Барнет, гувернантка? Всi ознаки вказують на неi. У будь-якому разi можемо прийняти це як гiпотезу; потiм переконаемося, до чого це призведе. Хочу додати, що вiк i характер мiс Барнет виключають мое початкове припущення про те, що тут е якась любовна iнтрига.

Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Гарсiею та користувалася його довiрою. Чого ж тодi можна було вiд неi очiкувати, коли вона дiзналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробi вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в ii серцi мали залишитися гiркота та ненависть до його вбивцi, тому вона, без сумнiву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разi можна з нею побачитися та спробувати заручитися ii пiдтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловiсну обставину: з дня вбивства мiс Барнет нiхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спiткала ii тiеi ж ночi така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або ii просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.

Маете зрозумiти складнiсть ситуацii, Ватсоне. У нас немае жодних фактiв, на якi ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логiчна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жiнки нiчого не означае, оскiльки будь-хто з мешканцiв цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж ii життю зараз, можливо, загрожуе небезпека. Все, що я можу зробити, – це спостерiгати за будинком i поставити мого помiчника Ворнера чатувати бiля ворiт. І водночас ми не маемо права залишатися пасивними спостерiгачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.

– Що пропонуете?

– Я знаю, де ii кiмната. Туди можна потрапити з даху бiчноi прибудови. Мiй план полягае в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогоднi вночi та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таемницi.

Маю сказати, що це була малоприемна перспектива. Старовинний будинок iз його атмосферою насильства, дивними та зловiсними мешканцями, у якому на нас чекали невiдомi небезпеки, так само, як i той факт, що в очах закону ми будемо змушенi поставити себе в незручне становище, – усе це охолоджувало мiй запал. Однак у залiзнiй логiцi Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися вiд будь-якого з задуманих ним планiв, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так i тiльки так можна було знайти вихiд iз становища.

Я мовчки потиснув моему колезi руку. Жереб був кинутий.

Однак нашому розслiдуванню не довелося закiнчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятоi години, i вже починало сутенiти, коли в нашу кiмнату увiрвався збуджений чоловiк.

– Вони поiхали, мiстере Голмс. Останнiм потягом. Ледi вдалося вирватися, i я довiз ii сюди кебом.

– Дуже добре, Ворнере! – вигукнув Голмс, схопившись на ноги. – Прогалини заповнюються, Ватсоне!

У кебi сидiла жiнка, напiвпритомна вiд нервового виснаження. На ii худому, змарнiлому обличчi були помiтнi слiди нещодавнiх переживань. Голова жiнки безсило опустилася на груди, i коли вона пiдняла ii та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорнi зiницi ii сiрих очей. Їi задурманили опiумом.

– Я стояв на вартi бiля брами, як ви й наказали, мiстере Голмс, – почав свою розповiдь наш помiчник i колишнiй садiвник. – Коли екiпаж виiхав iз ворiт, я подався за ним на станцiю. Ледi йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити ii сiсти в потяг, жiнка прокинулася й вчинила опiр. Вони запхали ii до вагона, та ледi таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов iй на допомогу, посадив у кеб – i ось ми тут. Нiколи не забуду обличчя у вiкнi вагона, що витрiщилось на мене, коли я ii вiв. Якби вiн мiг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.

Ми вiднесли дiвчину нагору, поклали на диван, i незабаром два горнятка мiцноi кави прояснили ii свiдомiсть, розвiявши дурман. Голмс викликав iнспектора Бейнса та пояснив йому ситуацiю.

– Що ж, сер, ви даете менi саме ту iнформацiю, яка потрiбна, – тепло сказав iнспектор, потиснувши руку моему приятелю. – Я iз самого початку йшов тим самим слiдом.

– Що?! Ви стежили за Гендерсоном?

– Знаете, мiстере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепiннях», на одному з дерев там сидiв я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.

– Навiщо ж тодi ви заарештували мулата?

Бейнс усмiхнувся.

– Я був певний, що Гендерсон, як вiн себе називае, вiдчувае, що опинився пiд пiдозрою, i тому зачаiться й нiчого не робитиме, поки йому загрожуе небезпека. Я навмисно заарештував iншу людину, щоб вiн вирiшив, що ми дали йому спокiй. Я знав, що вiн тепер захоче звiдси втекти й дасть нам шанс дiстатися до мiс Барнет.

Голмс поклав руку на плече iнспектора.

– Ви далеко просунетеся в службi. Бо маете iнтуiцiю та природне чуття.

Бейнс аж почервонiв вiд задоволення.

– Весь тиждень на станцii чергував наш переодягнений спiвробiтник. Вiн стежив за мешканцями «Високих склепiнь», куди б вони не iздили. Однак вiн, либонь, розгубився, коли мiс Барнет вдалося вирватися. На щастя, ii пiдiбрала ваша людина i все скiнчилося щасливо. Ми не можемо нiкого заарештувати, поки вона не дасть свiдчення, тому чим ранiше вона це зробить, тим краще.

– Вона поступово очунюе, – зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. – Але скажiть менi, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?

– Гендерсон, – вiдповiв iнспектор, – це дон Мурiльйо, котрого колись називали Тигром iз Сан-Педро.

Тигр iз Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвiтлила всю iсторiю життя цiеi людини. Вiн був вiдомий як найбезсовiснiший i найкровожерливiший iз усiх, хто будь-коли правив у краiнi, яка претендуе на те, щоб називатися цивiлiзованою. Дужий, безстрашний i енергiйний, вiн упродовж десяти-дванадцяти рокiв змушував усiх тремтiти перед ним i терпiти його огиднi звички. Його iм’я вселяло жах у всiй Центральнiй Америцi. Потiм все населення краiни поголовно повстало проти нього. Але вiн був не менш хитрий, нiж жорстокий, i за перших ознак грози, що наближалася, перевiз усi своi скарби на корабель, команда якого складалася з вiдданих йому людей. Коли наступного дня повстанцi взяли приступом палац, вiн виявився порожнiм. Диктатор, двое його дiтей, секретар i всi цiнностi зникли. З того дня вiн щез невiдомо куди, i чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для плiток у пресi.

– Атож, сер, дон Мурiльйо, Тигр iз Сан-Педро, – повторив iнспектор. – Якщо ви розгорнете будь-який довiдник, мiстере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро – зелений i бiлий, тi ж, що й у записцi. Вiн тепер називае себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далi до Мадрида, Рима, Парижа, перш нiж вiн потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дiстатися.

– Вони виявили його торiк, – озвалася мiс Барнет, котра вже сiла й з готовнiстю вступила в бесiду. – Один замах на його життя вже був, але потвору оберiгав якийсь злий фатум. Ось i цього разу те саме – загинув шляхетний лицар Гарсiя, а чудовисько залишилося цiлим i неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним – ще й ще, поки колись правосуддя не здiйсниться. Це так само неминуче, як i те, що завтра зiйде сонце.

Долонi тонких рук жiнки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побiлiло вiд ненавистi.

– Але яким чином ви, мiс Барнет, виявилися причетною до цiеi iсторii? – поцiкавився Голмс. – Як може англiйська ледi брати участь у такiй кривавiй справi?

– Я беру участь у нiй, бо iнакше нiщо в свiтi не допомогло б здiйснитися правосуддю. Яке дiло англiйському закону до рiчок кровi, пролитих кiлька рокiв тому в Сан-Педро, або до цiлого корабля скарбiв, награбованих цим чоловiком? Для вас це те саме, що злочин, скоений на iншiй планетi. Але ми пам’ятаемо все. Ми осягали iстину в жалi та муках. Для нас жоден чорт у пеклi не може бути гiршим за Хуана Мурiльйо, i не буде нам спокою на Землi, поки його жертви волають до неба про помсту.

– Не сумнiваюся, що вiн такий, яким ви його описуете, – сказав Голмс. – Я чув, що це був справжнiй звiр. Але що вiн зробив особисто вам?

– Я вам розповiм. Цей негiдник узяв собi за звичку вбивати пiд будь-яким приводом кожного, хто згодом мiг стати для нього небезпечним суперником. Мiй чоловiк (авжеж, джентльмени, мое справжне iм’я – синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондонi. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на свiтi шляхетнiшоi людини. На жаль, Мурiльйо дiзнався, що це непересiчна особистiсть, пiд якимось приводом вiдкликав його на батькiвщину, а там звелiв розстрiляти. Передчуваючи свою долю, Вiктор Дуранда вiдмовився взяти мене з собою. Його майно конфiскували, а я залишилася в скрутi й з розбитим серцем.

Потiм тиранiя нарештi впала. Мурiльйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але тi численнi люди, чиi долi вiн понiвечив, чиi рiднi та близькi були приреченi на муки й смерть, не могли залишити все так, як е. Вони об’едналися в таемну спiлку, яка iснуватиме, поки мета не буде досягнута. Пiсля того як ми впiзнали в цьому Гендерсонi деспота, менi доручили проникнути в його будинок i стежити за його перемiщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цiлком успiшно могла це робити. Вiн, звiсно, й уявити не мiг, що жiнка, котра сидить iз ним щодня вiч-на-вiч за обiднiм столом, – та сама, чийого чоловiка вiн через годину пiсля його повернення на батькiвщину вiдправив на той свiт. Я всмiхалася йому, займалася з його дiтьми та чекала. Перший замах стався в Парижi, але був невдалим. Ми разом iз Мурiльйо гарячково мандрували всiею Європою, щоб сховатися вiд погонi, i нарештi повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще пiд час першого свого вiзиту до Англii.

Однак тут його також пiдстерiгали месники. Знаючи, що вiн повернеться до цього будинку, Гарсiя, син чиновника, котрий займав ранiше одну з керiвних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своему скромному житлi, яке дiлив з двома вiдданими помiчниками. Всi трое аж палали бажанням помсти, та й причини у всiх були тi самi. Довгий час Гарсiя нiчого не мiг вдiяти, бо негiдник був напоготовi й нiколи не виходив iз будинку без свого посiпаки Лукаса, точнiше Лопеса, як його звали в днi колишньоi величi. Ночами, однак, вiн був у кiмнатi сам, i месник мiг би до нього дiстатися. У визначений заздалегiдь вечiр я мала вiдправити моему соратнику записку з остаточними iнструкцiями, оскiльки Мурiльйо не втрачав пильнiсть i щоразу ночував в iншiй кiмнатi. Я мала переконатися, що дверi вiдчиненi, i подати сигнал – поставити бiля вiкна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з бiлим абажуром, якщо замах краще вiдкласти.

Але все пiшло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе пiдозри секретаря Лопеса. Вiн пiдкрався до мене ззаду та накинувся, як тiльки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кiмнату й влаштували надi мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б пiдняли мене на своi ножi, якби знали, як уникнути наслiдкiв. Нарештi пiсля довгоi наради вони дiйшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирiшили назавжди позбутися Гарсii. Менi затулили рота шматою, i Мурiльйо почав викручувати менi руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала iм вiдiрвати менi руку. Лопес написав адресу на моiй записцi, запечатав ii своею запонкою та вiдiслав зi своiм слугою Хосе. Як вони його вбили, я не знаю. Можу сказати лише, що вiн загинув через Мурiльйо, бо Лопес залишився вартувати мене. Мабуть, убивця сховався в заростях чагарнику, через якi прокладена стежина, та вдарив Гарсiю, коли той проходив нею. Спершу вони хотiли дозволити йому увiйти до будинку й убити його там, нiбито прийнявши за грабiжника. Але потiм вирiшили, що якщо виявляться причетними до цiеi справи й будуть змушенi давати свiдчення, то вiдразу ж вiдкриються iхнi справжнi iмена i полювання за ними почнеться знову. Убивши Гарсiю, вони сподiвалися налякати переслiдувачiв i позбутися iх.

Усе б добре для них закiнчилося, якби я не знала, що вони зробили. Не сумнiваюся, що були митi, коли життя мое висiло на волосинi. Я була замкнена в своiй кiмнатi, залякана найжахливiшими погрозами, зi мною поводилися вкрай жорстоко, щоб зламати мiй дух. Погляньте на цей шрам на моему плечi та синцi на обох руках. З того часу, як я спробувала закликати на допомогу з вiкна, вони запхали до мого рота ганчiрку. Мое ув’язнення тривало п’ять днiв, i весь цей час менi давали так мало iжi, щоб лише душа не розлучилася з тiлом. Сьогоднi вранцi менi принесли ситний снiданок, але пiсля iжi менi стало зле, бо туди щось пiдсипали. Наче увi снi пригадую, як мене чи то вели, чи то тягли до екiпажа, а потiм – до потяга. Тiльки коли колеса вже сiпнулися, я раптом збагнула, що мое звiльнення залежить вiд мене самоi. Тому я вистрибнула з вагона, вони спробували затягнути мене назад, i якби не допомога цього доброго чоловiка, котрий потiм посадив мене у кеб, я б нiколи вiд них не втекла. Зараз, дякуючи Боговi, я назавжди вирвалася з iхнiх рук.

Усi ми, затамувавши подих, слухали цю незвичайну розповiдь. Мовчання порушив Голмс.

– Ще не все завершено, – похитав вiн головою. – Розслiдування позаду, тепер справа за юристами.

– Однак, – озвався я, – досвiдчений адвокат зобразить це вбивство як самозахист. У минулому вони могли здiйснити сотнi злочинiв, але ж судити iх можна лише за цей останнiй.

– Ну-ну, – весело сказав Бейнс, – я кращоi думки про нашi закони. Самозахист – це одне, а пiдготований напад на людину з метою вбивства – зовсiм iнше, яку б небезпеку вона не становила. Тому ми, цiлковито погоджуючись iз законом, зможемо притягнути до вiдповiдальностi нашу парочку з «Високих склепiнь» наступноi виiзноi сесii суду в Гiлфордi.

Сталося, однак, так, що вiдплата наздогнала Тигра зi Сан-Педро не вiдразу. Хитрий i зухвалий, вiн зi своiм компаньйоном збив погоню зi слiду, увiйшовши в багатоквартирний будинок на Едмонтон-стрит i вийшовши з нього через запасний вихiд на Керзон-сквер. Пiсля цього iх в Англii бiльше не бачили. Приблизно за шiсть мiсяцiв маркiза Монтальву та його секретаря синьйора Рулле вбили в iхньому номерi мадридського готелю «Ескурiал». Убивць не знайшли. До нас на Бейкер-стрит завiтав iнспектор Бейнс iз описом прикмет убитих: смагляве обличчя секретаря, владнi риси, кущистi брови та глибоко посадженi очi господаря. У нас не залишилося сумнiвiв, що правосуддя нарештi здiйснилося.

– Це справа – суцiльний хаос, любий Ватсоне, – зауважив Голмс, закурюючи свою вечiрню люльку. – Вам не вдасться викласти ii в тiй стислiй формi, яка так припала вам до душi. Вона вiдбувалася на двох континентах, дiяли в нiй двi групи загадкових незнайомцiв, i хiд ii ще бiльше ускладнила присутнiсть нашого гiдного приятеля, мiстера Скотта Екклза, що доводить, до речi, що запросивши його покiйний Гарсiя проявив вельми винахiдливий розум i добре розвинений iнстинкт самозбереження. Справа ця примiтна лише тим, що, опинившись у справжнiсiньких нетрях, ми з нашим хитромудрим помiчником Бейнсом строго дотримувалися фактiв i таким чином вибралися з хащi вузькою та звивистою стежкою. Є щось таке, що залишилося для вас незрозумiлим?

– Чому повернувся кухар-мулат?

– На мою думку, через ту дивну iстоту, яку ми виявили на кухнi. Цей чоловiк – майже дикун iз глухих лiсiв Сан-Педро, i це був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в притулку, який заздалегiдь приготували, де, без сумнiву, жив хтось iще з iхнiх спiльникiв, мулата переконували залишити настiльки помiтний предмет побуту там, де вiн е. Але той не мiг iз цим змиритися, i наступного ж дня повернувся на вiллу розвiдати, як справи. Однак, зазирнувши у вiкно, побачив, що в будинку влаштувався полiсмен Волтерз. Зачекавши ще три днi, вiн зважився здiйснити чергову спробу, на що його штовхнула чи то його вiра, чи то забобоннiсть. Інспектор Бейнс зi звичною для нього передбачливiстю применшив у розмовi зi мною значення цього iнциденту, але насправдi ж вiн розумiв його важливiсть i влаштував кухаревi пастку, в яку той i потрапив. Щось iще, Ватсоне?

– Роздерта птаха, вiдро з кров’ю, обвугленi кiстки, i взагалi загадка цiеi дивноi кухнi.

Голмс усмiхнувся й погортав записник.

– Я провiв цiлий ранок у Британському музеi, вивчаючи лiтературу з цього питання. Ось уривок iз книги Еккермана «Шаманство та негритянськi релiгii»: «Справжнiй iдолопоклонник не робить нiчого серйозного без жертвоприношення, покликаного умилостивити його огидних богiв. У найвiдповiдальнiших випадках цей ритуал набувае форми людського жертвоприношення, що супроводжуеться людожерством. Найчастiше в жертву приносять бiлого пiвня, якого розривають на шматки, або чорного цапа, якому перерiзають горлянку, а тiло потiм спалюють».

– Як бачите, наш приятель кухар – справжнiсiнький ортодокс у питаннях ритуалу. Це i е гротеск, Ватсоне, – зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свiй нотатник, – проте, як я вже мав нагоду зауважити, вiд гротескного до жахливого – лише крок.




Пригода з Картонним пуделком


Вибираючи кiлька типових справ, що iлюструють чудовi переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскiльки це можливо, знайти серед них найменш сенсацiйнi, але водночас такi, що вiдкривали б найширше поле для його талантiв. Однак, на жаль, практично неможливо вiдокремити сенсацiйне вiд кримiнального, i лiтописець опиняеться перед дилемою: мае або пожертвувати подробицями, вкрай необхiдними для його звiту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матерiали, якi дае йому не вибiр, а випадок. Пiсля цього короткого вступу переходжу до своiх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подiй.

Був неймовiрно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, i слiпучий вiдблиск сонця на жовтiй цеглi будинку навпроти рiзав очi. Важко було повiрити, що це тi самi стiни, якi так похмуро виглядали крiзь зимовий туман. Фiранки в нас були спущенi наполовину, i Голмс, пiдiбгавши ноги, лежав на диванi, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індii звик терпiти спеку краще, нiж холод, i тридцять три градуси вище нуля не дуже менi докучали. Але у вранiшнiх часописах не було нiчого цiкавого. Парламент роз’iхався. Усi поiхали за мiсто, i я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсi. Однак вичерпаний банкiвський рахунок змусив мене вiдкласти вiдпустку, а що стосуеться мого товариша, то нi сiльська мiсцевiсть, нi море нiяк не вабили його. Детективовi подобалося зачаiтися серед п’яти мiльйонiв людей, перебираючи iхнi долi та чуйно ловлячи кожну чутку або пiдозру про нерозгаданий злочин. Любовi до природи не знайшлося мiсця серед безлiчi його чеснот, i вiн зраджував собi лише тодi, коли залишав у спокоi мiського лиходiя та брався вистежувати його сiльського побратима.

Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я вiдклав нудну газету i, вiдкинувшись на спинку крiсла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля iх обiрвав.

– Маете рацiю, Ватсоне, – кинув вiн. – Це зовсiм безглуздий спосiб вирiшувати суперечки.

– Зовсiм безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що вiн угадав мою невисловлену думку, аж пiдстрибнув у крiслi та здивовано витрiщився на нього.

– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собi, як таке можливо.

Вiн щиро засмiявся, побачивши мое здивування.

– Пригадуете, – сказав вiн, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок iз оповiдання По, в якому спостерiгач логiчно мiркуе та вiдстежуе внутрiшнiй перебiг думок свого спiврозмовника, ви були схильнi розглядати це просто як tour de force[1 - Фокус, вигадка (франц.).] автора. Я ж сказав, що постiйно займаюся тим самим, але ви менi не вiрили.

– Таке скажете!

– Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви вiдклали часопис i задумалися, я був радий можливостi прочитати вашi думки й урештi увiрватися в них на доказ того, що не вiдстав вiд вас нi на крок.

Але я зовсiм не був задоволений таким поясненням.

– У тому уривку, який ви менi прочитали, – зазначив я, – спостерiгач робить своi висновки на пiдставi дiй людини, за якою вiн спостерiгае. Наскiльки я пригадую, ця людина спiткнулася об купу камiння, перевела погляд на зiрки тощо. А я спокiйно сидiв у крiслi. Який же ключ тодi мiг дати вам?

– Ви несправедливi до себе. Людина мае риси обличчя як засiб для вираження емоцiй, i вашi вiрно служать вам.

– Хочете сказати, що прочитали моi думки на обличчi?

– На обличчi й особливо в очах. Імовiрно, ви самi не можете тепер згадати, з чого почалися вашi мiркування.

– Не можу.

– Тодi я вам скажу. Вiдклавши газету (це й було дiею, яка привернула до вас мою увагу), ви пiвхвилини сидiли з вiдсутнiм виглядом. Потiм вашi очi зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портретi генерала Гордона, i з того, як змiнилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрi Ворда Бiчера, котрий без рамки стоiть на ваших книжках. Потiм поглянули вгору на стiну, i ваша думка стала яснiшою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, вiн якраз займе порожнiй простiр i добре виглядатиме поряд iз портретом Гордона.

– Ви просто простежили за мною! – вигукнув я.

– Досi я навряд чи мiг помилитися. Але тут вашi думки повернулися до Бiчера, i ви поглянули на нього уважно, навiть допитливо. Потiм перестали жмуритися, але продовжували дивитися на портрет, i ваше обличчя стало задумливим. Ви згадували епiзоди кар’ери Бiчера. Я чудово розумiв, що при цьому ви не можете не думати про ту мiсiю, яку вiн виконував за дорученням жителiв пiвночi пiд час Громадянськоi вiйни, бо пам’ятаю ваше обурення з приводу того, як його зустрiли найменш терпимi з наших спiвгромадян. Ви були настiльки обуренi, що, природно, думаючи про Бiчера, не могли не згадати й це. Коли за секунду ви вiдвели погляд вiд портрета, я припустив, що вашi думки звернулися до Громадянськоi вiйни, а помiтивши, як стиснулися вашi губи, заблищали очi, а руки стиснули пiдлокiтники крiсла, я вже не сумнiвався, що ви справдi думаете про вiдвагу, виявлену обома сторонами в цiй запеклiй боротьбi. Але потiм на ваше обличчя знову лягла тiнь, i ви похитали головою – мiркували про жахи вiйни та зайвi людськi жертви. Ваша рука потягнулася до староi рани, а губи скривилися в усмiшцi – я зрозумiв, що безглуздiсть такого способу вирiшення мiжнародних конфлiктiв стала вам зрозумiла. І я погодився, що це безглуздо, i був радий з’ясувати, що всi моi висновки виявилися правильними.

– Без винятку! – пiдтвердив я. – Але й тепер, коли ви менi все пояснили, зiзнаюся, що не перестаю дивуватися.

– Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би вiдволiкати цим вашу увагу, якби ви не засумнiвалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирiшення якого може виявитися важчим, нiж цей маленький досвiд читання думок. Ви бачили в газетi коротеньку замiтку про дивовижний вмiст пакета, надiсланого поштою такiй собi мiс Кашинг на Крос-стрит у Кройдонi?

– Нi, не зауважив.

– Отже, ви ii пропустили. Киньте-но менi часопис. Погляньте ось тут, пiд фiнансовим оглядом. Чи не будете такi люб’язнi прочитати ii вголос?

Я пiдняв газету, яку вiн кинув менi назад, i прочитав згадану замiтку. Вона називалася «Страшна посилка».



«Мiс Сьюзен Кашинг, котра проживае на Крос-стрит, у Кройдонi, стала жертвою обурливого жарту, якщо тiльки не виявиться, що ця подiя мае зловiснiший сенс. Учора о другiй годинi дня листоноша принiс iй невеликий пакет, загорнутий у папiр. Це була картонна коробка, наповнена грубою сiллю. Висипавши сiль, мiс Кашинг перелякалася, бо виявила два людських вуха, вiдрiзаних, мабуть, зовсiм нещодавно. Коробку вiдправили поштою з Белфаста напередоднi вранцi. Вiдправник не вказаний, а таемничiсть справи ускладнюеться тим, що мiс Кашинг, незамiжня особа п’ятдесяти рокiв, доволi самотня та мае настiльки мало знайомих i кореспондентiв, що дуже рiдко отримуе поштою хоча б щось. Однак кiлька рокiв тому, живучи в Пенджi, в ii будинку винаймали кiмнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через iхню галасливiсть i розбещенiсть. Полiцiя вважае, що потворний вчинок, можливо, здiйснили цi юнаки, котрi мали зло на мiс Кашинг i хотiли ii налякати, пославши цей сувенiр iз анатомiчного театру. Певноi слушностi цiй версii додае той факт, що один зi студентiв ранiше жив у Пiвнiчнiй Ірландii, наскiльки знае мiс Кашинг, у Белфастi. А наразi тривае енергiйне слiдство, яке доручили мiстеровi Лестрейду, одному з найкращих агентiв нашого карного розшуку».

– З «Дейлi кронiкл» усе, – сказав Голмс, коли я дочитав статтю. – Тепер послухаемо нашого приятеля Лестрейда. Вранцi я отримав вiд нього записку, в якiй вiн пише:

«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподiваемося довести ii до кiнця, адже в нас виникли певнi труднощi у зв’язку з вiдсутнiстю матерiалу. Ми, певна рiч, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було вiдправлено багато посилок, i про цю вони нiчого не можуть сказати й не пам’ятають ii вiдправника. Коробка пiвфунтова, з-пiд патокового тютюну, i вона нам нiчого не дае. Припущення щодо студента-медика все ще здаються менi найвiрогiднiшими, але якщо у Вас е кiлька вiльних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в полiцiйному вiддiлку».

– Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поiхати зi мною до Кройдона з часткою надii на нову справу для ваших анналiв?

– Я саме думав, чим би зайнятися.

– Тодi у вас буде що робити. Задзвонiть, аби нам принесли черевики, i, будь ласка, пошлiть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень знiму халат i наповню портсигар.

Поки ми iхали потягом, пройшов дощ, i в Кройдонi спека була не така гнiтюча, як у столицi. Перед вiд’iздом Голмс вiдправив телеграму, i Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений i схожий на тхора, зустрiв нас на станцii. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила мiс Кашинг.

Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манiрними; на вибiлених кам’яних ганках стояли жiнки у фартухах. Пройшовши десь iз половину вулицi, Лестрейд зупинився та постукав у дверi. На сигнал вийшла дiвчинка-служниця. Нас завели до вiтальнi, де сидiла мiс Кашинг. Вона мала спокiйне обличчя, великi лагiднi очi та сивiючi коси, що затуляли скронi. Вона вишивала серветочку для крiсла, а поруч стояв кошичок iз рiзнобарвними шовками.

– Ця капость лежить у коморi, – буркнула вона, коли Лестрейд увiйшов до кiмнати. – Хоч би ви iх i зовсiм забрали!

– Я так i зроблю, мiс Кашинг. Я тримав iх тут лише для того, щоб мiй приятель мiстер Голмс мiг поглянути у вашiй присутностi.

– А чому в моiй присутностi, сер?

– На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.

– Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсiм нiчого про це не знаю?

– Саме так, мiсiс, – сказав Голмс заспокiйливо. – Не сумнiваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цiею справою.

– Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Менi нiколи не доводилося бачити свое iм’я в пресi, i полiцiя в моiй оселi не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, мiстере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.

Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увiйшов усередину й винiс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кiнцi стежки була лавка, ми сiли на неi, i Голмс узявся розглядати предмети, якi Лестрейд передавав йому один за одним.

– Дуже цiкава мотузка, – зауважив Шерлок, пiдiймаючи ii до свiтла й обнюхуючи. – Що скажете про неi, Лестрейде?

– Вона просмолена.

– Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумнiву, ви також помiтили, що мiс Кашинг розрiзала мотузку ножицями, це видно з двох зрiзiв iз кожного боку. Це дуже важливо.

– Не розумiю, що тут важливого, – вiдмахнувся Лестрейд.

– Важливо, що вузол залишився цiлим i що цей вузол – особливий.

– Вiн зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, – не без вдоволення зауважив Лестрейд.

– Ну, годi про мотузку, – всмiхнувся Голмс, – тепер займiмося упакуванням. Обгортковий папiр iз виразним запахом кави. Як, ви цього не помiтили? Тут не може бути жодних сумнiвiв. Адреса написана друкованими лiтерами, доволi кострубато: «Мiс С. Кашинг, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», i дуже неякiсним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потiм змiнили на «о». Отже, посилку вiдправив чоловiк (адже почерк явно чоловiчий), не дуже освiчений, котрий не знае Кройдона. Пiдемо далi. Коробка жовта, пiвфунтова, з-пiд патокового тютюну, нiчим не примiтна, якщо не брати до уваги двох вiдбиткiв великих пальцiв у лiвому нижньому кутку. Наповнена грубою сiллю, яку застосовують для зберiгання шкiр i для iнших промислових цiлей, пов’язаних iз сировиною. І в солi перебувае вельми своерiдне послання.

З цими словами вiн витягнув обидва вуха i, поклавши собi на колiно дошку, почав уважно iх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабiч, схилилися вперед i дивилися то на цi страшнi сувенiри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарештi вiн поклав iх назад у коробку та якийсь час сидiв у глибокiй задумi.

– Ви помiтили, звiсно, – сказав вiн нарештi, – що це непарнi вуха.

– Атож, я це помiтив. Але якщо це жарт якихось студентiв-медикiв, iм легко було послати як два непарних вуха, так i пару.

– Саме так, але це не жарт.

– Ви впевненi?

– Багато що про це свiдчить. Для роботи в анатомiчному театрi в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помiтно. Крiм цього, вони свiжi. Вiдрiзанi тупим iнструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далi, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт i аж нiяк не грубу сiль. Повторю: це не жарт, маемо справу iз серйозним злочином.

Легке тремтiння пробiгло моiм тiлом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурнiле обличчя. За цим рiшучим вступом таiлося щось дивне, незрозумiле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.

– Безумовно, дещо суперечить версii з дотепником, – погодився вiн, – але проти iншоi версii е вагомiшi аргументи. Ми знаемо, що ця жiнка впродовж останнiх двадцяти рокiв як у Пенджi, так i тут, жила тихим i добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обiйстя. З якоi ж ласки злочинець стане посилати iй доказ своеi провини, тим бiльше, що вона (якщо тiльки вона не чудова акторка) розумiеться на цьому так само мало, як i ми?

– Це i е завдання, яке треба вирiшити, – вiдповiв Шерлок, – i я, зi свого боку, почну з гiпотези, що моi мiркування правильнi й що було скоене подвiйне вбивство. Одне з цих вух жiноче, маленьке, гарноi форми, з проколом для кульчика. Друге – чоловiче, засмагле, i також iз проколом для сережки. Цi двое людей, мабуть, мертвi, iнакше ми б уже почули про них. Сьогоднi п’ятниця. Посилку вiдправили вранцi четверга. Отже, трагедiя сталася в середу, або у вiвторок, або й ранiше. Якщо цих двох людей убили, хто, крiм самого iхнього вбивцi, мiг послати мiс Кашинг доказ свого злочину? Будемо вважати, що вiдправник пакета i е тiею особою, котру ми шукаемо. Але в зловмисника мають бути вагомiшi причини для вiдправки цього пакета мiс Кашинг. Що ж це за причини? Вочевидь, необхiднiсть повiдомити iй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподiяти iй бiль. Але тодi вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знае? Сумнiваюся. Бо якщо знае, то навiщо було кликати полiцiю? Могла б закопати вуха, i нiхто нiчого не дiзнався б. Так би вона вчинила, якби хотiла покрити злочинця. А якщо не хотiла його покривати, то назвала б його iм’я. Ось головоломка, яку доведеться вирiшувати.

Вiн промовляв швидко, високим, дзвiнким голосом, байдуже дивлячись поверх садовоi огорожi, потiм швидко схопився на ноги й пiшов до будинку.

– Хочу задати кiлька запитань мiс Кашинг, – сказав вiн.

– У такому разi я вас покину, – сказав Лестрейд, – бо маю тут iще одну справу. Гадаю, що вiд мiс Кашинг менi бiльше нiчого не треба. Ви знайдете мене в полiцiйному вiддiлку.

– Ми зайдемо туди дорогою на станцiю, – вiдгукнувся Голмс.

За хвилину ми знову опинилися у вiтальнi, де мiс Кашинг продовжувала спокiйно та безтурботно вишивати свою серветку. Коли ми увiйшли, вона поклала ii на колiна й спрямувала на нас вiдкритий допитливий погляд своiх блакитних очей.

– Я переконана, сер, – зронила вона, – що це помилка, i посилка призначалася зовсiм не менi. Я кiлька разiв казала про це джентльменовi зi Скотленд-Ярду, але вiн тiльки смiеться з мене. Наскiльки я знаю, на свiтi в мене немае ворогiв, то з якого б це дива раптом хтось вирiшив так покепкувати з мене?

– Я схиляюся до такоi самоi думки, мiс Кашинг, – заявив Голмс i сiв поруч iз господинею. – Менi здаеться, бiльш нiж iмовiрно… – тут вiн замовк, i я, зиркнувши в його бiк, iз подивом помiтив, що вiн уп’явся очима в ii профiль. Подив, а потiм i задоволення промайнули на його енергiйному обличчi, але, коли жiнка поглянула на нього, щоб дiзнатися причину його мовчанки, детектив уже цiлком опанував себе. Тепер i я, своею чергою, пильно поглянув на ii гладко зачесанi сивiючi коси, охайний очiпок, маленькi позолоченi кульчики, спокiйне обличчя, але не побачив нiчого, що могло б пояснити таке хвилювання мого товариша.

– Хочу дещо у вас спитати…

– Як менi набридли цi запитання! – роздратовано вигукнула мiс Кашинг.

– Гадаю, що у вас е двi сестри.

– Звiдки ви дiзналися?

– Як тiльки зайшов до кiмнати, то помiтив на камiнi груповий портрет трьох жiнок, одна з яких, без сумнiву, ви самi, а iншi настiльки схожi на вас, що спорiдненiсть очевидна.

– Авжеж, маете рацiю. Це моi сестри – Сара та Мерi.

– А ось тут, поруч зi мною, висить iнший портрет, зроблений у Лiверпулi, портрет вашоi молодшоi сестри та якогось чоловiка, судячи з одягу – стюарда. Бачу, що вона тодi не була замiжня.

– Ви дуже швидко все помiчаете.

– Це мiй фах.

– Ну, що ж, ви не помилилися. Але вона вийшла замiж за мiстера Браунера за кiлька днiв пiсля цього. Коли зробили свiтлину, вiн служив на американськiй лiнii, але так кохав мою сестру, що не мiг витерпiти довгоi розлуки з нею й перевiвся на пароплави, якi ходять мiж Лiверпулем i Лондоном.

– Часом не на «Конкерор»?

– Нi, на «Мей дей», наскiльки я знаю. Джим якось приiжджав сюди до мене в гостi. Це було до того, як вiн порушив свою обiцянку не торкатися чарки. Пiзнiше вiн постiйно зловживав алкоголем, коли бував на березi, i навiть вiд дещицi ставав, наче причинний. Ех! Поганий то був день, коли його знову потягнуло до пляшки. Спочатку вiн посварився зi мною, потiм iз Сарою, а тепер Мерi перестала нам писати, i ми не знаемо, що з ними.

Ця тема неабияк хвилювала мiс Кашинг. Як i бiльшiсть самотнiх людей, вона спочатку соромилася, але таки розговорилася. Розповiла нам купу подробиць про свого зятя-стюарда, а потiм, перейшовши до своiх колишнiх квартирантiв, студентiв-медикiв, довго перелiчувала всi iхнi провини, назвала iхнi iмена та назви лiкарень, де тi працювали. Голмс слухав уважно, час вiд часу задаючи запитання.

– Тепер про вашу другу сестру, Сару, – наполiг вiн. – Якось дивно, що ви не живете в одному будинку, якщо обидвi незамiжнi.

– Ах! Ви не знаете, який у неi гидкий характер, iнакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переiхала до Кройдона, i ми жили разом донедавна. Лише два мiсяцi минуло, як ми роз’iхалися. Менi дуже прикро казати лихе про рiдну сестру, але Сара завжди пхае носа куди не слiд i вередуе.

– Ви кажете, що вона посварилася з вашими лiверпульськими родичами?

– Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навiть оселилася там, аби бути поруч iз ними. А тепер не знае, як мiцнiше облаяти Джима Браунера. Останнi пiвроку, що жила тут, тiльки й розповiдала, що про його пиятику й огиднi звички. Мабуть, вiн спiймав ii на якiйсь плiтцi та сказав iй кiлька теплих слiв, тодi все й почалося.

– Дякую, мiс Кашинг, – пiдвiвся Голмс i вклонився. – Ваша сестра Сара живе, здаеться, у Воллiнгтонi, на Нью-стрит? На все добре, менi дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справi, до якоi, як ви кажете, не маете жодного стосунку.

Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проiжджав кеб, i Шерлок його зупинив.

– Чи далеко звiдси до Воллiнгтона? – поцiкавився вiн.

– Десь близько милi, сер.

– Чудово. Сiдайте, Ватсоне. Треба кувати залiзо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язанi деякi повчальнi деталi. Гей, зупинiться бiля телеграфу, коли проiжджатимемо бiля нього.

Голмс вiдправив коротку телеграму й решту шляху сидiв у кебi, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися вiд сонця. Наш вiзник зупинився бiля будинку, схожого на той, який ми тiльки-но покинули. Мiй супутник звелiв йому чекати, але як тiльки вiн узявся за дверний молоток, дверi раптово вiдчинилися, i на порозi з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим цилiндром у руцi.

– Мiс Кашинг удома? – спитав Голмс.

– Мiс Сара Кашинг серйозно хвора, – вiдповiв той. – З учорашнього дня в неi з’явилися симптоми важкоi недуги мозку. Як ii лiкар, я нiяк не можу взяти на себе вiдповiдальнiсть i пустити когось до неi. Раджу зайти днiв за десять.

Вiн одягнув рукавички, зачинив дверi та пiшов вулицею.

– Ну що ж, не можна, то й не можна, – бадьоро зауважив Голмс.

– Ймовiрно, вона б не змогла або й не захотiла б нам щось розповiдати.

– А менi зовсiм i не потрiбно, щоб вона менi щось казала. Я хотiв лише поглянути на неi. Втiм, менi здаеться, що й так маю все, що треба… Вiдвезiть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснiдати, а потiм поiдемо до нашого приятеля Лестрейда в полiцiйний вiддiлок.

Ми чудово поснiдали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й iз великим натхненням розповiв, як вiн за п’ятдесят п’ять шилiнгiв купив у одного еврея, котрий гендлюе вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдiварi, яка коштувала щонайменше п’ятсот гiней. Вiд скрипок вiн перейшов до Паганiнi, i ми майже годину просидiли за пляшкою кларету, поки вiн розповiдав менi одну за одною iсторii про цього незвичайного чоловiка. Було вже далеко за полудень, i гарячий вiдблиск сонця змiнився приемним м’яким свiтлом, коли ми приiхали в полiцiйний вiддiлок. Лестрейд чекав на нас бiля дверей.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250762) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Фокус, вигадка (франц.).