Книга - Професор Вільчур

Професор Вiльчур
Тадеуш Доленга-Мостович


Зарубiжнi авторськi зiбрання
За свое недовге життя (а прожив вiн усього 41 рiк) вiдомий польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) створив 16 романiв, вiсiм з яких були екранiзованi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Кар’ера Никодима Дизми», «Щоденник панi Ганки», «Знахар». «Професор Вiльчур» е продовженням роману «Знахар». Минуло три роки вiдтодi, як Рафал Вiльчур, колишнiй сiльський знахар, а насправдi талановитий хiрург, повернувся до Варшави й знову очолив створену ним самим клiнiку. Вiн багато й успiшно оперуе, читае лекцii студентам i навiть не пiдозрюе, що його слава i визнання не всiм до вподоби. Подружжя Добранецьких не зупиниться нi перед чим, щоб забруднити чесне iм’я професора Вiльчура i вижити його iз власноi клiнiки. Не в змозi бiльше терпiти iнтриги, самотнiй i розгублений професор повертаеться у далеке село в бiлоруськiй глибинцi, де його знали як знахаря Антонiя. Там вiн вiдкривае народну лiчницю, котру збудували самi селяни. А допомагае професоровi у всьому молода лiкарка Люцiя, яка вже давно закохана у нього…





Тадеуш Доленга-Мостович

Професор Вiльчур



Tadeusz Dolega-Mostowicz

PROFESOR WILCZUR



ISBN 978-966-03-9300-4



© Т. М. Ярмолюк, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


?










Роздiл І


Професор Єжи Добранецький повiльно поклав телефонну слухавку i, не дивлячись на дружину, сказав нiби байдужим тоном:

– У суботу в нас загальнi збори Асоцiацii лiкарiв.

Панi Нiна, не вiдводячи вiд нього погляду, запитала:

– А що iще хотiв Бернацький? Бо це вiн дзвонив?

– Та, дрiбницi. Звичайнi органiзацiйнi питання, – махнув рукою Добранецький.

Вона надто добре знала свого чоловiка, щоб умiти проникнути пiд маску байдужостi на його обличчi. Жiнка вiдчула удар, який знову звалився на чоловiковi плечi, вiн укотре зазнав поразки, важкоi поразки, що його знову спiткала невдача, яку хотiв приховати вiд неi.

Ах, цей слабкий чоловiк, цей чоловiк, який не вмiе боротися, який здае позицiю за позицiею i все сильнiше його виштовхують у тiнь, в сiрi ряди другорядних лiкарiв. У цю мить вона ненавидiла його.

– Що мав на увазi Бернацький? – наполегливо запитала дружина.

Добранецький пiдвiвся, став ходити кiмнатою i заговорив тоном всепрощаючого переконання:

– Напевне… Вони мають рацiю… Це належить Вiльчуровi… Та й менi вiдпочинок належить. Я стiльки рокiв був головою Асоцiацii… І ми не повиннi забувати, що Вiльчур заслуговуе на якусь моральну компенсацiю за все, що вiн пережив.

Панi Нiна засмiялася коротко й гостро. В ii великих зелених очах зблиснула зневажлива iронiя. На скривлених вустах, тих прекрасних вустах, яких вiн не мiг позбутися навiть пiд час роботи, вимальовувалася лiнiя майже огиди:

– Компенсацii?.. Але ж вiн давно ii вже отримав з надлишком! Ти слiпий, чи що?! Вiн вiдбирае в тебе одну посаду за другою. Видер у тебе керiвництво клiнiкою, слухачiв, пацiентiв, доходи… Компенсацii!

Добранецький зсунув брови i промовив тоном, який не допускав заперечення:

– Йому це все належить. Вiльчур – великий вчений, блискучий хiрург.

– А хто тодi ти? Коли я шiсть рокiв тому виходила за тебе, то вiрила, що ти сам думаеш, що ти найкращий хiрург i знаменитiсть у науцi.

Добранецький змiнив тон. Вiн сперся на край письмового столу i, схилившись над дружиною, нiжно почав:

– Кохана Нiно, ти повинна зрозумiти, що е якiсь градацii, е певна iерархiя, е рiзнi ступенi можливостi й людських цiнностей… Як же ти можеш звинувачувати мене у надмiрнiй самокритицi, аби визнати, що я поступаюсь мiсцем Вiльчуровi i мушу поступатися з багатьох причин?.. А зрештою…

– Зрештою, – перебила вона його, – нам немае про що говорити. Ти добре знаеш мою думку з цього приводу. Якщо тобi не вистачае амбiцiй i волi до перемоги, то я маю iх вдосталь. Я нiколи не погоджусь на роль дружини якогось нуля. І застерiгаю тебе, що якщо станеться так, що врештi-решт тобi доведеться виiхати, щоб практикувати, до якогось Мухосранська, то я з тобою не поiду.

– Нiно, не перебiльшуй.

– Бо на цьому все закiнчиться. Ти думаеш, я не знаю. Вже зараз Вiльчур пiдтримуе доцента Бернацького. Вони зiпхнуть тебе на саме дно! Я не маю за що забрати свою шубу вiд кравця! Звичайно, тебе це зовсiм не стосуеться, але я цього не потерплю, я не створена для того, щоб бути дружиною якогось нездари. І я тебе попереджаю…

Вона не закiнчила, але в ii голосi забринiла занадто очевидна погроза.

Професор Добранецький тихо сказав:

– Ти мене не любиш, Нiно, ти нiколи мене не любила.

Вона заперечно похитала головою.

– Ти помиляешся. Але я можу кохати лише справжнього чоловiка. Справжнього – означае бойового, переможця, того, хто не мае меж жертовностi для своеi жiнки.

– Нiно, – проказав вiн з викликом у голосi, – хiба я не роблю все, що в моiх силах?

– Ти нiчого не робиш. Ми щораз бiднiшаемо, щораз менше з нами рахуються, нас зiштовхують у тiнь. А я не створена жити в тiнi, i пам’ятай, що я тебе попередила про це!

Жiнка встала i пiшла до дверей. Коли ii рука була вже на клямцi, Добранецький вигукнув:

– Нiно!

Вона повернула голову. В ii очах, якi свiтилися гнiвом, вiн побачив лише байдужий холод.

– Що iще ти хочеш менi сказати?

– Що ти вимагаеш вiд мене?.. Як менi поступати?..

– Як?..

Панi Нiна зробила три кроки в бiк чоловiка i рiшуче сказала:

– Знищ його! Усунь з дороги! Стань таким же безжальним, як i вiн, i тодi ти зможеш зберегти свое становище!

Вона на мить затрималась i додала:

– І мене… Якщо тобi на цьому залежить.

Залишившись наодинцi, Добранецький важко опустився у фотель i задумався. Нiна нiколи не кидала слiв на вiтер. Вiн так добре усвiдомлював, що любить ii, що без неi життя втратить весь сенс i свою цiннiсть. Коли вiн шiсть рокiв тому просив ii руки, вiн мiг вважати, що не просить милостi. Хоча вiн i був набагато старший за неi, але був успiшним вiдомим лiкарем, ба бiльше – уславним. І тiшився добрим здоров’ям.

З цiеi точки зору останнi три роки вiдбилися на ньому фатально. Професiйнi та грошовi негаразди пiдiрвали нервову систему. Хоча вiн i приховував вiд Нiни дедалi частiшi печiнковi напади, але не мiг приховати iх наслiдкiв. Вiн усе бiльше гладшав, погано спав, на набряклому обличчi пiд очима з’явилися зеленкуватi мiшки.

Нiна навiть не здогадувалася, як тяжко вiн переживае своi невдачi. Вона звинувачувала його у вiдсутностi амбiцiй, його, того, хто протягом усього свого життя керувався лише амбiцiями, амбiцii якого пiдняли його на саму вершину слави!

Занепад почався саме того фатального дня, коли було знайдено, коли, власне, вiн сам знайшов, зниклого професора Рафала Вiльчура. Як же добре вiн запам’ятав той день! Темна зала судових засiдань, де на лавi пiдсудних сидiв бородатий мужик у якомусь лахмiттi, знахар, сiльський вiщун з далеких околиць, якого судили за незаконну практику, за операцii, що здiйснювалися за допомогою примiтивних iржавих слюсарних iнструментiв, за операцii, що врятували життя багатьом бiдним селянам з вiддалених сiл.

Знахар…

Професор Єжи Добранецький був першим i единим, хто впiзнав у ньому свого колишнього керiвника i вчителя, професора Рафала Вiльчура, пiсля зникнення якого протягом кiльканадцятьох рокiв вiн поступово, але впевнено займав, здобував та досягав його становища в науцi, лiкарськiй практицi й життi.

Чи мав вiн право тодi приховати свое вiдкриття, чи мав право засудити Вiльчура на подальше iснування в бiдностi та несвiдомостi того, ким вiн е, незнання свого прiзвища, титулiв, походження?.. Сьогоднi професор Добранецький не хотiв думати про це. Вiн знав одне: той пам’ятний день три роки тому став прокляттям його життя.

Рафал Вiльчур легко вилiкувався вiд багаторiчноi амнезii. Пам’ять свою вiн вiдновив так само швидко, як i втратив, а з пам’яттю повернув усе, що було його свiтом до трагiчного випадку. Вiн повернувся на свою кафедру, причому Добранецький отримав другорядну посаду, взяв на себе керiвництво лiкарнi та унiверситетськоi хiрургiчноi клiнiки, а його гучне вiднайдення зробило його ще бiльш вiдомим. Слава, грошi, вiдзнаки…

Ось i сьогоднi знову вимагали вiд Добранецького добровiльно вiдмовитися вiд посади голови профспiлки i запропонувати кандидатуру Вiльчура, який може розраховувати на одноголосну пiдтримку. Так, вони всi вважають це цiлком зрозумiлим. Вони – це колеги, вони – це всi пацiенти, вони – це студенти медичного факультету. Для них всiх само собою зрозумiло, що першiсть належить Вiльчуровi. І, зрештою, вiн сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружинi, що й вiн так вважае.

Але це – неправда.

У ньому все бунтувало проти реальностi, проти необхiдностi постiйно вiдмовлятися вiд набутих посад. Що бiльше невдачi гнули його до землi, то сильнiше i сильнiше зростав його гнiв, розпач i ненависть. І тому вiн боявся розмов з Нiною про це. Вiн боявся, щоб вiд ii пристрасного i нестримного характеру iскра вибуху не перенеслася на накопиченi в ньому поклади бунту.

І iх було все бiльше й бiльше. Сьогоднi Нiна вперше сказала йому чiтко, сказала безжально, що не мае за що забрати шубу. Хоча у неi iх було багато, спокiйно могла б обiйтись без новоi, але ii слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, вiн пишався тим, що нiколи нi в чому iй не вiдмовляв, що засипав ii дорогими подарунками, що для неi купив цей палацик на вулицi Фраскатi, що для неi тримав численну прислугу, розкiшнi автомобiлi, що для неi влаштовував чудовi вечiрки. Можливо, не тiльки для неi, може, й для себе, але в цьому багатствi найбiльшою розкiшшю було знайти в ii очах спалах гордостi, гордостi за панування, гордостi бути першою, що забезпечувало iй у свiтi становище i слава чоловiка.

Нiна… Втратити ii… Для Добранецького це було б неподобством, i вiн знав: якщо дива не станеться – катастрофа неминуча. Протягом трьох рокiв його доходи постiйно зменшувалися, але вiн нiколи не мiг прийняти рiшення знизити рiвень життя свого дому. Якщо брак грошей змушував його обмежувати себе, вiн обмежував витрати, намагаючись приховати це вiд дружини. Вiн працював дедалi бiльше й бiльше, робив усе бiльше операцiй, не гордуючи навiть невеликими гонорарами, якi часто капали йому в розстрочку вiд майже бiдних пацiентiв. При цьому зростала заборгованiсть. Пiд iпотеку палацику довелося взяти серйозну позику, але вiдсотки не було чим сплатити.

«Та, зрештою, – похмуро подумав вiн, – я мiг би iз цим впоратися i навiть переiхати у якесь скромнiше житло, якби Нiна могла сприйняти це, не драматизуючи».

Сам Добранецький усе бiльше страждав вiд втрати свого високого становища у свiтi, котре, як йому здавалося, вiн здобув назавжди за вiдсутностi Вiльчура.

Не далi, як учора вiн пережив нове приниження. На лекцiю не з’явився жоден студент. Вiн вибiг з аудиторii, нiби його гнали глузливi погляди порожнiх стiн. Вiн був близький до самогубства. Все закiнчилося болiсною печiнковою колькою, i потiм цiлий день через надмiрну дозу беладонни вiн вiдчував шум у вухах. На щастя, того дня вiн провiв ряд легких i простих операцiй, якi не вимагали особливоi напруги уваги та винахiдливостi й пройшли цiлком успiшно.

«Знищ його…» – так сказала Нiна. Вiн коротко засмiявся сумним смiхом. Як же вiн мiг знищити Вiльчура!.. Чи в унiверситетських коридорах за поли ловити студентiв i тягнути iх на своi лекцii, чи мститися цим молодим лiкарям, якi бажають асистувати Вiльчуровi на операцiях у клiнiцi, чи викрадати у нього багатих пацiентiв, бо ж конкуренцiя тут не рахуеться, хоч всi знали, що Добранецький значно дешевше бере за операцii i – о сором! – навiть принижуеться до знижки цiни. Вiн поглянув на годинник. Наближаеться п’ята. Сьогоднi був день прийняття Нiни. Невдовзi почнуть сходитися гостi. Дедалi менше гостей. Їх салон ставав усе менш привабливим для знайомих. Бiльше бувало тiльки тодi, коли попередньо розходилася звiстка, що прийде професор Вiльчур.

«Знищ його», – сказала Нiна.

Знищити Вiльчура означало знищити його славу, означало знищити вiру пацiентiв у непогрiшимiсть його дiагнозу, в твердiсть його руки.

Добранецький пiдвiвся i почав ходити кiмнатою. Були й iншi способи. Крутитися, як мураха, а скорiше рити, як крiт, пiдривати цю вiру, використовуючи тi слабкостi, якi залишилися у Вiльчура з часiв його амнезii. Тiльки Добранецький гребував такими засобами боротьби. Знав, що Вiльчур зi свого знахарського перiоду зберiг особливу любов до рiзного виду трав i рiзноi мазi сумнiвноi цiнностi, вiн також знав, що тi примiтивнi засоби не можуть завдати шкоди хворим, i не схвалював поведiнки Нiни, яка використовувала найменшу нагоду, щоб висмiяти це знахарство i вживати всю свою чарiвнiсть, щоб заразити власною iронiею рiзних молодих лiкарiв, якi бували в iхньому домi.

Агiтацiя проти Вiльчура, яку вона проводила таким способом, давала незначнi результати. Численнi анекдоти почали кружляти у лiкарнях i клiнiках, i коли доходили до нього, Добранецький упiзнавав злий жарт своеi дружини. Лiкарський молодняк з властивим для свого вiку несприйняттям усього, що не дихае сучаснiстю, охоче пiдхоплював цi iронiчнi нотки, щоб пiднести власне значення через применшення престижу визнаного майстра. Також iнодi траплялося, що саме такi людцi категорично радили своiм пацiентам не запрошувати на консилiум Вiльчура, але це бувало рiдко.

Кiлька тижнiв тому в декiлькох варшавських газетах з’явилися згадки та колонки з використанням анекдотичного матерiалу. Хоча iм’я Вiльчура там не називали, кожен мiг легко здогадатися, про кого йшлося. Добранецький також звинуватив Нiну в авторствi цих речей. Останнiм часом вiн калька разiв зустрiчав у них вдома кiлькох журналiстiв, якi нiколи ранiше у них не бували. Раптове зацiкавлення Нiни людьми з преси не могло пройти повз увагу Добранецького.

Усi цi дii Нiни викликали у нього не тiльки огиду. Це також викликало в нього сумне переконання у безсиллi цих половинчастих заходiв у боротьбi за iснування.

– Знищ його, – сказала вона, – якщо я тобi дорога…

Добранецький прикусив губу i зупинився бiля вiкна. Крiзь голе вiття осiннiх дерев просвiчувалися густi бiлi вогники лiхтарiв, якi ставали дедалi яскравiшими у темрявi, яка згущувалась. Далеке мiсто монотонно гуло. Неподалiк на мокрому асфальтi зашурхотiли шини, i перед дверима палацику зупинилася машина.

Першi гостi. Слiд було перевдягнутися.




Роздiл II


Професор Вiльчур на мить замовк. Його очi повiльно просувалися по аудиторii, заповненiй до краю. Настала цiлковита тиша. Вiн вiдчував, що у цiй залi кожне його слово потрапляе просто до сердець, i кожне серце реагуе на нього яскравим резонансом.

– Тому що поклик лiкаря, – знову залунав його голос, – це творiння тiеi найбiльшоi i найпрекраснiшоi любовi, любовi до ближнього, яку Бог посiяв у наших загрубiлих серцях. Призначення лiкаря – це вiра у братерство, це високе свiдчення людськоi спiльноти. І коли ви вирушаете у свiт, щоб виконувати свою мiсiю, перш за все пам’ятайте про одне: любiть.

Професор Вiльчур хвилину ще стояв нерухомо i мовчав, потiм посмiхнувся, ледь кивнув головою i своiм важким, пружним кроком вийшов з аудиторii.

Скiльки разiв, скiльки сотень разiв пiсля лекцii вiн проходив цим широким коридором i його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторii, коли вiн залишав ii. Але сьогоднi це була не звичайна лекцiя i не про звичнi речi говорив професор Вiльчур своiм слухачам. І вiн сам також не був у звичному настроi.

Останнiми тижнями до нього долинали дедалi дивнiшi й болiснiшi для нього повiдомлення. Спочатку вони так його здивували, що вiн навiть не мiг зорiентуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумiлим, навiть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подiбнi образливi речi розповiдали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навiть про молодого Кольського, це вразило б Вiльчура так само сильно.

До цього дня вiн не хотiв i не мiг повiрити, що ця наклепницька кампанiя проти нього була органiзованою акцiею i походила з одного джерела. Вiн не вiрив, бо не мав ворогiв. Нiкому не бажав зла, нiкого не кривдив. Протягом усього життя вiн був вiрний настановам, якими закiнчив сьогоднiшню лекцiю.

«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи свiтлим коридором.

Тiльки перед дверима деканату вiн поглянув на годинник. Була одинадцята. У першiй кiмнатi, на свое здивування, Вiльчур побачив кiлькох невiдомих чоловiкiв. Коли увiйшов, вони встали, i секретар пояснив:

– Це панове з преси. Вони хотiли попросити пана професора про iнтерв’ю.

Вiльчур усмiхнувся.

– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох рокiв ви нарештi змогли задовольнити цiкавiсть своiх читачiв. Ви набриднете iм моею персоною i моiми переживаннями.

– Нi, професоре, – сказав один журналiст. – Цього разу нам iдеться про вашого нового пацiента.

– Про пацiента? Якого пацiента?

– Про Леона Доната.

Вiльчур розвiв руками.

– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нiчого серйозного. Наскiльки менi вiдомо зi звiту моiх мiланських колег, операцiя буде легкою i навiть немае ризику якихось тривiальних наслiдкiв.

– Однак, пане професоре, це операцiя на горлi, яке приносить кiлька мiльйонiв злотих на рiк. Ну й популярнiсть Доната. Пане професоре, ви розумiете, що ця операцiя – сьогоднi найцiкавiша подiя не лише у Варшавi, а й у всiй Європi, та навiть у всьому свiтi. Усе, що ви б хотiли сказати нам про неi, завжди буде сенсацiею.

– Ну гаразд, – погодився Вiльчур. – Мушу вже iхати в клiнiку i дорогою надам вам усю iнформацiю.

Великий чорний лiмузин професора чекав унизу. Вони сiли в нього, i поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналiсти ретельно записували у своiх нотатниках аргументи Вiльчура.

Через свою зайнятiсть професор лише зараз усвiдомив, що в цей день до його клiнiки справдi будуть зверненi мiльйони очей шанувальникiв великого спiвака. Доктор Люцiя Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням вiдзначала новину про рiшення Доната, який, не довiряючи iталiйським, французьким та нiмецьким хiрургам, вирiшив доручити операцiю на горлi саме йому, професоровi Вiльчуру, i тому вирiшив здiйснити далеку подорож до Варшави.

З описiв та фотографiй виходило, що ця операцiя мала б пройти легко й без ускладнень. Вiльчур не мiг не дивуватися побоюванням спiвака, для якого голос був усiм сенсом iснування, а незначна невпевненiсть руки хiрурга пiд час операцii позбавила б його слави та колосальних доходiв.

Приiхавши в клiнiку, Вiльчур помiтив, що тут також пануе збудження. Насамперед в очiкуваннi на приiзд спiвака перед воротами зiбралася величезна юрба. У холi та коридорах був великий рух. Вiльчур попрощався з журналiстами i по дорозi до свого кабiнету ще зазирнув до кiмнати чергового лiкаря. Вiн застав тут медсестру i поцiкавився:

– Хто сьогоднi чергуе?

– Доктор Канська, пане професоре.

Вiн кивнув головою:

– Це добре.

У себе в кабiнетi вiн побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збудженi розмовою, але замовкли, коли увiйшов Вiльчур. Вони привiталися, пiсля чого Кольський коротко й по-дiловому розповiв Вiльчуровi про стан здоров’я кiлькох пацiентiв i закiнчив так:

– Пане професоре, iнженера Лiнгiса ви мали самi сьогоднi оглянути. Панi Лясковська i пан Римський також просили, щоб пан професор iх особисто вiдвiдав. Це все на третьому поверсi. Той бiдака, якого ввечерi привезли з розтрощеним тазом, зранку дiстав внутрiшнiй крововилив i перебувае в агонii. Здаеться, що йому вже бiльше нiчого не допоможе.

– Дякую, пане-колего, – вiдповiв Вiльчур i, глянувши на годинник, додав: – Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операцiйна готова?

– Так, пане професоре.

– Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? – Вiльчур звернувся до Добранецького. – Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.

Добранецький знизав плечима.

– Цiлком безнадiйна справа. Один шанс на сотню.

Поки Вiльчур надягав халат, пiд вiкнами щораз голоснiше лунали вигуки. Лiкарi обмiнялися посмiшками. Вони порозумiлися без слiв. Але Кольський зауважив:

– Усе ж люди цiнують мистецтво бiльше, нiж здоров’я. Нiкому б з нас нiхто б не зробив таких овацiй.

– Ви забуваете, колего, про професора Вiльчура та його популярнiсть, – легенько докинув Добранецький.

– Ця популярнiсть полягае не в тому, що я лiкар, а в тому, що я був пацiентом, – вiдповiв Вiльчур i вийшов з кабiнету. Вiдразу за ним вийшов Кольський.

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя нiби застигло. За мить вiн натиснув дзвiнок. Увiйшла медсестра.

– У якiй палатi розмiстили Доната? – коротко запитав вiн.

– У чотирнадцятiй, пане професоре.

– Моя операцiя о першiй?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повiдомлено. Дякую, панi.

Коли медсестра вийшла, Добранецький пiдвiвся i подивився на годинник. Почекав пiвгодини, а потiм пiшов. На другий поверх вели широкi мармуровi сходи. Палата номер чотирнадцять була бiля них. Вiн постукав i увiйшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатовi. Побачивши Добранецького, вiн весело вигукнув:

– О, професоре! Як менi приемно вас бачити. Будете мене сьогоднi дорiзати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаете, – Добранецький затримав руку спiвака у своiй, – але навiщо ви використовуете множину? Ви чiтко вимагали, щоб вас оперував Вiльчур. Ви втратили довiру, шановний маестро, до свого колишнього лiкаря.

– Я маю до вас повну довiру, пане професоре, – вимушено засмiявся Донат.

– Дайте спокiй цим справам, – вiльним тоном вiдповiв Добранецький. – Розкажiть менi, що з вами сталося, та не про вашi мистецькi успiхи, бо цим преса аж гуде, а про вашi приватнi iсторii. Ви все ще так безконтрольно насолоджуетесь своiми любовними успiхами?

Донат щиро засмiявся:

– Але ж цього нiколи не забагато! – Його очi загорiлися.

– Вам слiд бiльше берегти серця жiнок у переносному значеннi та, власне, i не в переносному також, – пожартував Добранецький.

Це вiн сказав не без пiдстав. Донат, незважаючи на свiй прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юностi мав слабке серце. Його мати, користуючись тiсними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.

Донат саме жваво розповiдав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у дверi. Це була доктор Канська. Згiдно з регламентом вона повинна була оглянути пацiента перед операцiею. Однак, зауваживши професора й пацiента, вже готових до операцii, вона зупинилася у дверях.

– Ви мене шукаете? – спитав Добранецький. – Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкавi, панi-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаете, палата 62. Незабаром вiн йде пiд нiж. Кiлька змiцнюючих iн’екцiй, якщо ви будете вважати за доцiльне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспiшити.

Лiкар Люцiя хотiла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зi словами:

– А що далi, маестро?

– Дуже красива дiвчина, – зацiкавився Донат. – Це лiкарка?

– Так, це наша молода лiкарка-терапевт, – пояснив Добранецький.

Через кiлька хвилин лiкар Кольський з’явився з медсестрою.

– Маестро, вже час в операцiйну.

Операцiя почалася вчасно. Вона не належала нi до важких, нi до складних. Однак з метою убезпечити горло пацiента застосування мiсцевоi анестезii було не рекомендоване, i Доната мали оперувати пiд загальним наркозом.

Пiд час операцii асистували доктор Янушевський i доктор Кольський. Сильне свiтло прожектора вiдбивалося на дзеркальному диску i, збiльшене, освiтлювало внутрiшню дiлянку оперованого горла. Праворуч, окрiм залози, був трохи темнiший, нiж навколишня слизова, нарiст у формi половини лiсового горiха. Так насправдi поки що це не загрожувало голосовi Доната, i нiколи, як доброякiсна пухлина, не могла загрожувати його здоров’ю, але останнiм часом вона збiльшувалась i ii безпечнiше було видалити. Принагiдно треба було б видалити невеликi спайки, якi залишилися вiд торiшньоi ангiни. Усе це разом, як передбачив професор Вiльчур, не мала би зайняти бiльше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин.

У тишi операцiйноi зали електричний годинник з незмiнною точнiстю вибивав секунди. Довша стрiлка власне наближалася до одинадцятоi хвилини, коли доктор Кольський, спостерiгаючи за пульсом пацiента, швидко повернувся до фельдшера за своею спиною i нетерпляче махнув рукою.

Слiв не треба було.

Вправнi пальцi фельдшера вже наповнили шприц, i за мить голка занурилася пiд шкiру пацiента. Минуло ще двi хвилини, i процедуру треба було повторити.

На вiсiмнадцятiй хвилинi професор Вiльчур змушений був перервати операцiю.

Операцiйну наповнював тупiт швидких крокiв. Вiзок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Новi iн’екцii.

На двадцять п’ятiй хвилинi пацiент помер.

Причина смертi не вимагала нiяких пояснень. Усiм було зрозумiло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вiльчур зняв рукавички й маску, на його обличчi застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, i все ж смерть людини в клiнiцi пiд час його операцii, операцii настiльки тривiальноi, була для нього ударом.

Вiн iще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагiчний випадок, якi матиме наслiдки. Для нього особисто жахливим було те, що в клiнiцi, якою вiн керував, через якусь незрозумiлу недбалiсть, чиюсь помилку чи непоряднiсть вбито чоловiка, який iще пiвгодини тому з посмiшкою i довiрою вiддав в його руки турботу про свое здоров’я та життя.

У поглядах персоналу Вiльчур побачив вiдображення власних думок. Вiн без жодного слова вийшов з операцiйноi. У роздягальнi повiльно зняв халат, нiби був перевантажений неймовiрною втомою.

Зайшовши до свого кабiнету, вiн застав там майже весь старший склад клiнiки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блiдий i з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люцiя Канська та ще декiлька iнших. Панувала цiлковита тиша. Професор Вiльчур пiдiйшов до вiкна i через деякий час, не дивлячись на лiкарiв, запитав:

– Хто з колег-терапевтiв сьогоднi чергував?

Пiсля невеликоi паузи обiзвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:

– Я, пане професоре.

– Панi? – нiби з легким здивуванням запитав Вiльчур. – Ви його обстежили перед операцiею?

Тепер вiн повернувся i з докором подивився на неi. Власне вона, до якоi мав найбiльшу симпатiю, якiй найбiльше довiряв, якiй, як молоденькiй лiкарцi, передрiкав найкраще майбутне, саме вона так жахливо знехтувала…

– Чи ви його забули оглянути?

Доктор Люцiя кивнула головою:

– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав менi обстежити iншого пацiента… тому я подумала, що Доната вiн уже оглянув сам… Так я зрозумiла, ось таке в мене склалося враження.

Очi присутнiх звернулися до Добранецького, який трохи почервонiв i знизав плечима.

– Чи оглянув його колега? – спитав Вiльчур.

Гнiв спалахнув у поглядi Добранецького.

– Я? З якоi причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.

Його високо пiднята голова i напруженi риси обличчя виражали обурення.

– Менi здавалось… – почала доктор Люцiя зi сльозами в голосi, – у мене склалося враження…

– І що з того? – iронiчно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуете своi обов’язки, обов’язки, вiд яких залежить життя пацiента, лише тодi, коли ви нiчого не думаете, якщо у вас немае якихось там вражень?..

Доктор Люцiя покусувала губи, щоб не розплакатися.

Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:

– Я зустрiв колегу в коридорi, i вона сказала менi, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…

Добранецький нахмурився.

– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кiлькома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби менi прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.

Сльози котились по обличчю Люцii. Їi губи тремтiли, коли вона говорила:

– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали менi зрозумiти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… нiколи…

Останнi слова заплуталися i розпливлись у схлипуваннi.

– Якщо тут i е чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разi не панни Люцii!

На обличчi професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Вiн зробив крок назад i вигукнув:

– То так? То це такi методи? Я бачу, що проти мене затiваеться якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести вiдповiдальнiсть за вiдсутнiсть дисциплiни у клiнiцi, за необов’язковiсть деяких привiлейованих спiвробiтникiв?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О нi, дорогi моi панi й панове! Я не боюся iнтриг i брехнi. Не боюся вiдповiдальностi, коли це насправдi падае на мене, але тепер, коли ви змушуете мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу вiдверто. Скiльки рокiв я керував цим закладом, i в мене подiбнi випадки були цiлком виключенi. У мене панувала абсолютна дисциплiна, у мене нiхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усiею вiдповiдальнiстю виконувати своi чiтко визначенi обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керiвником, але тодi не було можливостi жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядкiв, якi зараз панують тут. Вони вбили Доната, i заради Бога, я не вiдповiдаю за це!..

Не лише промовленi слова, але й поза, вираз обличчя та очi Добранецького нiби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всiх.

Серед тишi пролунав голос професора Вiльчура:

– Я б хотiв попросити колегу заспокоiтися i не виносити вироки. Нiхто проти вас не плете iнтриг, нiхто не ставить пiд сумнiв вашi заслуги, нiхто вас не звинувачуе. Я вiдповiдальний за все, що вiдбуваеться у клiнiцi, я несу вiдповiдальнiсть.

– Саме так. І я так думаю, – вiдповiв Добранецький з iронiчною напiвусмiшкою, кивнув головою i вийшов з кабiнету.

Пiсля звiстки про смерть Доната на операцiйному столi у клiнiцi запанував гнiтючий настрiй. Ясно, що новина швидко розiйшлася мiстом, i менш нiж за годину в холi клiнiки було повно журналiстiв та редакцiйних фотографiв.

У мiстi тiльки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухi факти, але вже у самих заголовках мiстився вирок: «Великий спiвак Леон Донат помер пiд ножем професора Вiльчура», «Перед операцiею не обстежено серце», «Жертва ганебноi недбалостi у клiнiцi професора Вiльчура».

Варшаву трясло. Кiлькатисячний натовп шанувальникiв померлого спiвака зiбрався перед клiнiкою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вiльчура й лiкарiв узагалi. Лiкар Жук, який саме виходив з клiнiки, мало не постраждав, а полiцiя з трудом змогла розiгнати натовп, щоб дати дорогу каретi «швидкоi допомоги», яка везла якогось пацiента.

У самiй клiнiцi панував похоронний настрiй. Лише один професор Вiльчур, певно, не переривав своiх щоденних занять. Вiн, здавалося, не помiчав виразу обличчя пiдлеглих чи iхню нервознiсть, здавалося, вiн не знав про нервознiсть, яка охопила мiсто, нiби й не чув галасу натовпу пiд вiкнами.

Професор щойно закiнчив вечiрнiй обхiд пацiентiв i спускався вниз, коли привезли нового пацiента. Доктор Кольський, який асистував професоровi, хотiв зайнятися його прийомом, але Вiльчур сам пiдiйшов до лiкаря «швидкоi допомоги», щоб забрати пацiента. З нош, з якими двое фельдшерiв прямували до приймального покою, пролунав тихий стогiн, густi краплi чорноi кровi позначали дорогу.

– Що це? – запитав професор Вiльчур.

Лiкар «швидкоi допомоги» пояснив: бiйка з ножами, стан безнадiйний, кiлька глибоких ран грудноi клiтки й живота. Тiльки негайна операцiя може допомогти. Тому вiн привiз його саме сюди, бо це було найближче.

– Будь ласка одразу на стiл, – звернувся Вiльчур до Кольського.

Кольський на секунду затнувся:

– Його буде оперувати доктор Ранцевич?

– Нi, я сам цим займусь, – вiдповiв Вiльчур.

Кольський побiг давати вказiвки, потiм подбав, щоб з пораненого зняли його лахмiття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кiлька свiжих неглибоких порiзiв, що кривавили. Вiн помирав у муках. Нерiвномiрне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.

Операцiйна була готова. Прийшла доктор Люцiя, блiда, як папiр, з червоними вiд тривалого плачу очима.

– Йдiть же додому, – з проханням у голосi сказав Кольський. – Я про все подбаю. А тут навiть немае причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операцiйноi.

З’явився професор Вiльчур. Вiн схилився над пацiентом i випростався, потираючи рукою очi.

– Хто це? Я знаю цього чоловiка. Я точно його колись бачив.

– «Швидка» лише назвала iм’я й прiзвище, – пояснив Кольський. – Це Кипрiян Омела.

– Омела? – повторив професор. – Звiдки я його знаю?

На порозi з’явився санiтар i повiдомив, що все готове. Пiсля того, як було знято тимчасовi пов’язки, виявилося, що рани були не такi глибокi й небезпечнi, як це заявляв лiкар «швидкоi допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увiйшло у м’язи живота i широко зачепило шлунок. Легенi були неушкодженi, але дуже велика й тривала втрата кровi була найсерйознiшою i найнебезпечнiшою загрозою.

– Другий труп у цiй кiмнатi за один день, – шепнула одна з медсестер докторовi Кольському. – Чому професор робить цю операцiю сам?

Кольський нiчого не вiдповiв. Тим часом професор Вiльчур своiми незграбними руками з дивовижною майстернiстю зашивав одне поранення за iншим. Однак його думка працювала, нiби шукаючи подобу цiеi людини в пам’ятi.

«Омела, – повторив вiн подумки. – Кипрiян Омела… з упевненiстю я його знаю».

Операцiя закiнчилася. Хворого живим забрали зi столу. Іскорка життя, яка тлiла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорiтися. Його помiстили на четвертий поверх у палату для пацiентiв, якi не платили, а професор Вiльчур просто з операцiйноi попрямував у канцелярiю, де на нього вже чекали комiсар полiцii та слiдчий.

Пiд тиском громадськостi влада змушена буда грунтовно розслiдувати справу про смерть Доната. Професора Вiльчура було повiдомлено, що у справi вже е свiдчення усiх найважливiших осiб, якi були залученi до операцii, i слiдчий дав зрозумiти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцiю Канську, яка пiд час розслiдування не заперечувала своеi вини. Це також пiдтверджують свiдчення професора Добранецького, але вiн покладае вину на погану органiзацiю роботи в клiнiцi.

Професор Вiльчур мусив докласти чимало зусиль та аргументiв, щоб переконати iх у тому, що доктор Канська не несе нiякоi вiдповiдальностi, що професора Добранецького також не можна нi в чому звинуватити. Виною всьому непорозумiння й тiльки непорозумiння. Нiхто не може говорити про злу волю, але непорозумiння подiбного роду насправдi не можуть виникати у клiнiцi, i тут Добранецький мае рацiю, приписуючи провину за смерть Доната поганiй органiзацii роботи.

– Я вiдповiдаю за органiзацiю, – пiдсумував професор Вiльчур, – i я один винуватий.

– Так, професоре, – сказав слiдчий, складаючи папери у свiй портфель, – тут не йдеться про якийсь кримiнальний процес. Однак ви повиннi бути готовi до того, що сiм’я святоi пам’ятi Леона Доната або страховi компанii, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйознi фiнансовi претензii. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегiдь узгодити цi питання зi своiм адвокатом.

– Дякую, пане слiдчий, – мовив Вiльчур.

Уже була десята, коли Вiльчур вийшов з лiкарнi. Внизу вiн побачив Люцiю, яка чекала на нього. Його зворушив ii вигляд. Йому промайнуло в думцi, що ця бiдна дiвчина у розпачi, прибита подiями, в центрi яких вона мимоволi опинилася, може здiйснити якесь безумство.

Вiн посмiхнувся i взяв ii пiд руку:

– Ну, шановна панi, бiльше твердостi, бiльше твердостi. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковостi всiх своiх дiй. І жоден лiкар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слiд подвоiти увагу, але не можна впадати у депресiю.

Люцiя скрушно похитала головою:

– Нi, пане професоре. Це не депресiя. Це вiдчай вiд думки, що пан професор може бути переконаний у моiй недбалостi. Усi обставини проти мене… Я хотiла б, щоб ви дали менi можливiсть усе пояснити…

Вiльчур сильнiше стиснув ii руку.

– Але, дорога панно Люцiе…

– Нi, нi, пане професоре, – перебила вона його. – Об’ективно кажучи, я заслуговую на осуд i знаю, що ви не можете надалi спiвпрацювати зi мною. Наражати себе на роботу зi мною. Я готова до всього. Я просто хочу, щоб ви менi повiрили, щоб ви не сумнiвалися в менi… Моя вина – це не байдужiсть i навiть не легковажнiсть… Можливо, тiльки дуже велика довiра до доброi волi й вiдданостi… професоровi Добранецькому… Я вiдповiдатиму за всi наслiдки… Якщо навiть заберуть право на лiкарську практику, хай буде!.. Але повiрте менi…

– Та, я вiрю, вiрю, люба панi, – запевнив Вiльчур. – І ви можете бути спокiйна, нiхто у вас нiчого не забере, як i колись, ви залишитесь у клiнiцi, i моя довiра до вас не зменшиться нi на йоту.

Якусь мить вони йшли мовчки, i Вiльчур заговорив незвичайно рiзким, як на нього, тоном:

– Ви молода, дуже молода, i тому я пробачу вам, i це едина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнiвались у добрiй волi професора Добранецького, добрiй волi будь-якого лiкаря. Лiкар може помилятися, але в свiтi немае такого, чуете мене, такого, який би без будь-якоi причини мiг би поставити пiд загрозу смертi пацiента. Ви як лiкар повиннi зрозумiти… Ви повиннi в це вiрити! У той момент, коли перестаеш вiрити в це, треба перестати бути лiкарем.

Люцiя обiзвалася виправдувальним тоном:

– Я тiльки хотiла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…

– Давайте бiльше не будемо про це говорити, – рiшуче перебив ii Вiльчур. – Нехай Бог боронить вас вiд того, хто звiряеться в якихось своiх… Ну, даймо цьому спокiй. Подивiться, яка гарна нiч. Скiльки зiрок.

Вiн нахилився до неi з посмiшкою.




Роздiл ІІІ


Змiст ранкових газет викликав на обличчi Нiни Добранецькоi рум’янець. Вона наказала привезти усi, й не було жодноi газети, яка б не помiстила iнтерв’ю з ii чоловiком. Майже у кожнiй були суворi коментарi, якi засуджували недбалiсть у клiнiцi, котра роками була вiдома своiм зразковим порядком та високим рiвнем знань лiкарiв. Деякi видання навiть вимагали вiдставки професора Вiльчура, iншi висловлювали побоювання: якщо в цiй клiнiцi таким недбалим чином поставилися до свiтовоi слави багатого пацiента, то як там узагалi лiкують звичайних людей. У всiх публiкацiях також нагадувалося, що багаторiчна амнезiя професора Вiльчура не могла не залишити слiду на сучасному станi його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навiть тих, якi офiцiйно наука давно визнала нiкчемними або навiть шкiдливими.

Інтерв’ю, яке дав ii чоловiк, видалося Нiнi занадто слабким. Цей чоловiк пропустив найкращу нагоду, щоб розчавити, нарештi, цiлковито знищити опонента i вiдкинути його вiд аудиторii. Зайвими були цi перебiльшенi комплiменти на адресу Вiльчура. Необхiдно було чiткiше пiдкреслити його вiк i додати щось як свiдчення симптомiв рецидиву амнезii. Перегорнувши газети, панi Нiна натиснула на дзвiнок.

– Пан професор уже встав? – спитала вона служницю.

– Пан професор пiшов уже годину тому.

– Годину тому? – здивувалася панi Нiна.

Вчора вона не бачила свого чоловiка. Про смерть Доната дiзналася з надзвичайних додаткiв до щоденних газет. Кiлька разiв намагалася по телефону зв’язатися зi своiм чоловiком, але в клiнiцi iй завжди вiдповiдали, що вiн не може пiдiйти. Вiн повертався додому пiзно вночi, коли вона вже спала. А сьогоднi перед восьмою вiн вийшов з дому, чого майже нiколи не робив.

– Можеш йти i приготуй менi ванну, – вiдпустила вона служницю.

Панi Нiна вирiшила дiяти. Перш за все потрiбно було з’ясувати, який резонанс серед знайомих викликали статтi у ранковiй пресi, i постаратися схилити рiзнi впливовi особистостi, щоб максимально критично поставились до особи Вiльчура. Це не було надто важке завдання в атмосферi, яку створили випадки. Кожен iз спiврозмовникiв панi Нiни розумiв, що панi Добранецька, як дружина заступника й найближчого спiвробiтника Вiльчура, може мати бiльш детальну та багатшу, нiж преса, iнформацiю про перебiг операцii та причини смертi Доната.

І панi Нiна не розчарувала цих очiкувань.

Вона мала великi контакти i вмiла говорити переконливо. Як результат плiтки й коментарi навколо трагiчноi подii зростали, набуваючи форми найфантастичнiших гiпотез, здогадок та пiдозр. Варшава була так насичена цим питанням, що воно не могло зникнути зi сторiнок газет. Це не була кампанiя, спрямована безпосередньо проти особи професора Вiльчура, але, по сутi, це був удар по його становищу у свiтi медицини та по славi хiрурга.

Панi Нiна не належала до людей, якi перебирають засобами боротьби, вона також не належала до людей, якi вiдмовляться вiд будь-якого кроку, якщо цей крок може наблизити до мети. Через кiлька днiв саме з цiеi причини у неi з чоловiком дiйшло до гостроi суперечки.

Пiд час консилiуму в одного з пацiентiв професор Добранецький почув вiд доктора Гриневича таке безглузде звинувачення щодо Вiльчура, що навiть з почуття пристойностi йому довелося заперечити. Закид полягав у тому, що в деяких випадках Вiльчур замiсть медикаментозного лiкування, нiбито як знахар, вдаеться до «замовляння». Добранецький навiть на мить запiдозрив, що Гриневич вдався до пiдступних провокацiй щодо нього.

– Дурницi, шановний колего, – сказав вiн скривившись. – Як можна вiрити таким недоречностям?

– Моя сестра це почула вiд вашоi дружини, – вiдповiв лiкар.

Добранецький щось пробурмотiв про непорозумiння, яке, мабуть, тут сталося, але, повернувшись додому, вiн почав жорстоко докоряти дружинi.

– Ти дiйсно не знаеш мiри i не маеш почуття здорового глузду. Бо таким чином ти компрометуеш мене. Зрештою, не можна людям впарювати безглуздi речi, яким жодна мудра людина не повiрить.

Панi Нiна знизала плечима:

– І все ж бачиш, що повiрили.

– Або вдавали, що вiрять, – наголосив чоловiк.

– Мiй любий, будь певен: якщо про когось говориш погано, завжди тобi повiрять.

– І все ж я прошу тебе, Нiно, припинити своi дii. Вiльчур чудово розумiе, кому може залежати на знищеннi його репутацii. У його поведiнцi щодо мене останнiм часом я зауважив бiльшу дистанцiю й холод. Коли його вивести з рiвноваги, вiн може сильно нашкодити менi.

– Яким чином?

– Дуже просто. Вiн може звинуватити мене у наклепницькiй кампанii проти нього.

Жiнка iронiчно посмiхнулася:

– Кому пред’явити звинувачення?

– Не мае значення. В академiчних колах, у профспiлцi i, ймовiрно, в пресi. Не забувай, що вiн досi користуеться великим авторитетом. І одна летальна операцiя… не може перекреслити такий авторитет.

Професор Добранецький мав рацiю. Смерть Доната не змогла знищити авторитет професора Вiльчура, але серйозно похитнула його. Це дуже яскраво показали вибори пiд час щорiчних профспiлкових зборiв.

Становище Вiльчура все ще було настiльки мiцним, що Добранецький вважав за доцiльне зняти свою кандидатуру на посаду голови i висунути кандидатуру Вiльчура. Вiдбулося голосування й обрали Вiльчура. Але якщо iще два тижнi тому вибiр був би одноголосним, то тепер вiн вiдбувся лише з невеликою перевагою голосiв, кiлька голосiв було проти i багато утрималось.

Вiльчур не був присутнiй на зборах. Заглиблений у своi турботи, вiн просто забув про них. Коли йому повiдомили про результати, написав короткого листа до профспiлки, заявивши, що не може прийняти посаду голови. Вiн виправдовувався втомою i тим, що молодшi мають займати громадськi посади. Насправдi йому було гидко вiд думки, що, приймаючи посаду, йому доведеться постiйно зустрiчатися з тими, хто голосував проти нього, хто повiрив у ганебнi плiтки й наклепи, якi кружляють мiстом i знаходять вiдгомiн у багатьох щоденниках, бiльше того, навiть у фахових журналах.

У нього були й iншi неприемностi. А саме одного дня до нього звернувся представник страховоi компанii, в якiй Донат був застрахований на колосальну суму. Компанiя стояла на позицii, що професор Вiльчур несе вiдповiдальнiсть за смерть спiвака i вiн також повинен сплатити страхову суму. А для Вiльчура це означало розорення.

Незважаючи на це, вiн без вагань сказав, що готовий заплатити всю суму. Чи мiг вiн пiддаватися свiдченням в судi, покладатися на висновки експертизи, виносити на денне свiтло усi тi пiдозри, якi стосуються не лише його, але й Люцii Канськоi, Кольського й багатьох iнших? Вони б усi мали б постати перед судом i, безумовно, хтось iз них порушив би цю справу, висунув би цi претензii, вiд одноi згадки про якi Вiльчура охоплювали жах i огида.

Нi, вiн не мiг погодитися на це.

Таким чином за один день вiн втратив майже все свое майно. Клiнiка, вiлла, житловий будинок на вулицi Пулавськiй – усе це перейшло у власнiсть страхового товариства. Керiвництво цього товариства виявило добру волю, залишивши Вiльчура на чолi клiнiки та призначивши йому вiдносно високу платню й право до кiнця життя займати вiллу. Завдяки цьому справу було вирiшено тихо i без розголосу, на чому найбiльше залежало Вiльчуровi. На перший погляд, нiчого не змiнилося. Нiхто не знав про те, що у клiнiцi Вiльчур перестав бути всесильним паном i тепер залежав вiд голови страхового товариства «Тухвиця».

Зрештою, i сам Вiльчур не вiдчув змiни. Багато рокiв вiн не надавав великого значення грошам. Колись, коли його дружина, свiтлоi пам’ятi Беата, ще була з ним, вiн працював по кiльканадцять годин на добу, вiрив, що великою розкiшшю, автiвками, дорогим хутром та прикрасами може забезпечити iй радiсть i щастя. Й ось одного разу вона все це залишила, залишила й пiшла, взявши маленьку Марiолу. Разом з ii вiдходом розвiялися його iлюзii. Усi зусилля, зробленi до цього часу, вся наполеглива i вперта боротьба за iснування здавалася смiшним непорозумiнням, безглуздим зусиллям, трагiчною помилкою.

А потiм настали роки… зовсiм iншi роки… Хто знае, чи не слiд iх благословити, тi роки, проведенi на шляхах волоцюги, роки, проведенi серед добрих людей, коли праця iз сокирою в руцi або з важким мiшком на спинi була роботою за простий шматок хлiба… Втрата пам’ятi. Так. Багато рокiв вiн не знав, хто вiн, звiдки вiн, як його звати. А втрата пам’ятi тодi не була для нього благом? Чи не повинен вiн благословити Бога за те, що вiдiбрав йому свiдомiсть минулого, свiдомiсть смертельноi рани, завданоi його серцю, до безпам’ятi закоханому серцю, жiнкою, яку кохав понад усе…

Попiл часу притрусив минуле, попiл часу притрусив волосся…

З минулого йому лишилась тiльки Марiола… Чи лишилася?..

Вiн бачив ii лише один раз протягом трьох рокiв, пiсля того як вона вийшла замiж. Вiн не ображався нi на неi, нi на Лешека. Що ж, у кожного свое життя. Молодi птахи вилiтають зi своiх гнiзд, будуючи свое, i нiколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америцi, i хоча вони часто пишуть, все бiльше й бiльше вiдчуваеться з iхнiх листiв ця вiдстань у тисячi кiлометрiв, цю перепону багатьох тисяч iнших, вiдмiнних, чужих умов життя, якi вiддiляють iх вiд нього.

«Я iм не потрiбний, – думав Вiльчур, – а при iхньому багатствi вони навiть не вiдчують втрати, якщо пiсля мене нiчого не отримають».

Пiсля смертi… Вперше його осiнила думка, що вiн уже старий. Досi безлiч щоденноi працi та його невтомна енергiя приховували перед його очима той факт, що вiн наближаеться до того вiку, коли бiльшiсть людей думае лише про смерть. Коли Вiльчур прочитав цi слова в iнтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смiшними й нiкчемними, як i решта його пiдступного судження. Минали днi i тижнi, а вiн дедалi бiльше задумувався про свою старiсть.

Хоча Вiльчур щодня о сьомiй ранку був на ногах, а о восьмiй – в клiнiцi, як правило, пообiднiй час проводив вдома. Переважно на самотi.

Вiн вiдчував втому. Через постiйнi нападки, на якi вiн не реагував, його нервовий стан погiршувався, а це позначалося на здоров’i та самопочуттi професора.

Тодi вiн почав пити. Це не була залежнiсть. Просто старий, досвiдчений Юзеф, слуга Вiльчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:

– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це пiде вам на користь.

З того дня, пiсля обiду, коли вiн сiдав у кабiнетi перед камiном, поруч з чашечкою чорноi кави на столику стояла пляшка коньяку. Кiлька чарок чудово розiгрiвали його, допомагали вiдволiктися вiд неприемноi реальностi, дарували iлюзiю гарного настрою i задоволення. І найбiльше присипляли нерви, нерви, яким останнiм часом справдi був потрiбен спокiй.

Постiйнi нападки на Вiльчура вплинули навiть на його найближче оточення. У клiнiцi, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чiтко дрейфували в бiк Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його пiдтримкою у зв’язку з наближенням нового перiоду його влади.

Ставлення Вiльчура до Добранецького нiби зовсiм не змiнилося. Вимушенi щодня контактувати в клiнiцi, як i ранiше, вони спiлкувалися мiж собою, брали участь в консилiумах i нарадах. Однак обидва намагалися мiнiмiзувати взаемнi контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретаревi, щоб вiдтепер йому не давали пацiентiв з четвертого поверху (безплатне вiддiлення), Вiльчур без будь-яких протестiв прийняв це до вiдома i з того часу сам робив обхiд у тому вiддiленнi.

Власне, у цьому вiддiленнi вiн пережив несподiваний випадок. Пiд час одного з обходiв зустрiв чоловiка, якого привезли до нього пiд iменем Кипрiяна Омели, а точнiше Омела впiзнав Вiльчура.

Це було так: професоровi дали знати, що той пацiент опритомнiв. Коли Вiльчур увiйшов до його палати i нахилився над хворим, той розплющив очi i довго вдивлявся в обличчя професора, потiм ледь усмiхнувся i сказав:

– How do you do, darling[1 - Як справи, дорогий (англ.). – Тут i далi прим. перекладача.]!

– Звiдки я вас знаю? – спитав Вiльчур.

Пацiент в усмiшцi оголив гнилi зуби.

– Нас представив церемонiмейстер на прийомi у княгинi Монтекукули.

Професор засмiявся.

– Авжеж, я також пiзнаю ваш голос i те, як ви говорите.

– Це не важко, mon cher[2 - Мiй дорогий (фр.).]. У мене е звичка змiнювати голос лише один раз у життi. У перiод хлоп’ячоi мутацii. Що ж до того, як я говорю, я нiколи не перестаю бути вишуканим.

Професор пiдтягнув стiлець i сiв.

– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав вiн.

Омела заплющив очi.

– Якби я мiг ще дивуватися iще чомусь на цьому свiтi, то б здивувався, що ми не зустрiчаемось на тому. Який збiг обставин! Якщо мене не зраджуе пам’ять, пан добродiй багато рокiв тому був позбавлений можливостi продовжувати свое життя i був вiдправлений ad patres[3 - До праотцiв (лат.).]. Кiлька щирих друзiв нещодавно вiдправили мене в тому ж напрямку. І ось ми зустрiчаемось у теплiй лiкарнi. Ви лiкар?

– Так, – пiдтвердив Вiльчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порiзали.

– Менi дуже прикро, що я вас турбував, signore[4 - Пане (iт.).]. Mille grazzia[5 - Правильно mille grazie – сто разiв дякую (iт.).]. Але оскiльки ви лiкар, перш за все скажiть менi, чи не вiдрiзали менi якоiсь кiнцiвки.

– Нi. Ви будете цiлком здоровий.

– Це дуже приемна новина. Приемна для Дрожджика, який там напевно сумуе за мною i виплакуе своi красивi очi. Ви, dottore[6 - Лiкарю (iт.).], пригадуете Дрожджика?

– Дрожджика? – нахмурився професор.

– Так, my dear[7 - Мiй дорогий (англ.).], я говорю про вiдомий еtablissement[8 - Заклад (фр.).] Дрожджик, rue[9 - Вулиця (фр.).] Вiтебська quinze[10 - П’ятнадцять (фр.).]… Третьорозрядний, з точки зору доннощикiв, ресторан, але першокласний у соцiальному, моральному та товариському планi. Еtablissement Дрожджик. Це вам нiчого не говорить? Rendez-vous[11 - Зустрiч (фр.).] елегантноi Варшави. High life[12 - Високий свiт, добiрне товариство (англ.).]… Там, власне, ми мали честь i задоволення…

Професор Вiльчур потер лоб.

– Хiба?.. То це ви… ви… мене тодi зачепили на вулицi?..

– Si, amico[13 - Так, друже (iт.).]. Toczno tak, tak imienno[14 - Так точно, саме так (рос.).]. Ми увiйшли до Дрожджика, щоб при сорокап’ятивiдсотковому алкогольному напоi розв’язати деякi абстрактнi проблеми, що нам цiлком вдалося. Наскiльки я пам’ятаю, у вас тодi були якiсь неприемностi i, на жаль, занадто роздутий гаманець в кишенi. З цього дня я використовував ваш приклад як аргумент, коли проповiдував доброчеснiсть бiдностi. Я завжди вважав, що багатство не приносить щастя. Якби у вас тодi не було стiльки грошей, вас би не вгрiли ломом по головi i не топили б у ямi, з якоi вибирали глину.

Омела глянув Вiльчуровi в очi й додав:

– Nein, mein Herr[15 - Нi, мiй пане (нiм.).], vous vous trompez[16 - Ви помиляетесь (фр.).]. Я в цьому участi не брав. Про все я дiзнався наступного дня. Мiськi плiтки. Легенда. Ще одна легенда до роздумiв про нiкчемнiсть людських речей.

Вiльчур рефлекторно потягнувся до тiменi, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Менi навiть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто вiдвiдував Омелу, який до того ж швидко одужував. Вiн також рекомендував паннi Люцii взяти його пiд свою опiку, i та з подвiйним завзяттям узялася за нього. Повз Вiльчура не могло пройти те, з якою жертовнiстю ця молода дiвчина вiддаеться роботi, нiби компенсуючи допущену помилку. Вiн не мiг не помiтити, що Люцiя ставиться до нього з особливою симпатiею, ii очi випромiнювали тепло, щире спiвчуття, дружбу й нiби якесь прохання.

Інодi вони разом виходили з клiнiки, i тодi вона супроводжувала його додому. Найчастiше Вiльчур говорив про професiйнi справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Вiн дiзнався, що Люцiя – сирота. Вона родом iз Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшавi. На ii виховання та освiту вплинула дядькова дружина, яка померла кiлька рокiв тому. Люцiя розповiла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий iнженер, який прикинувся, що любить ii, виявився людиною нiкчемною, i тодi вона розiрвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вiльчур, – той колега Кольський дуже вами зацiкавлений.

Люцiя легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю i цiную його якостi, але це не тi якостi, якi могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хiба в жiнки викликають почуття будь-якi якостi?.. Не краса, не молодiсть, чи… я не знаю… шарм, грацiя?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Нi, професоре. Те, про що ви згадали, може зацiкавити лише дуже неглибоких жiнок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловiковi багатство його душi, волiла б знайти в ньому щось на зразок великоi бiблiотеки переживань, думок, трагедiй i злетiв, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це поганi порiвняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннiм iнструментом, щоб мiстила в собi стiльки функцiй i звукiв, яких би я за все життя не могла вiдкрити i знайти, i не думаю, що я виняток з цiеi точки зору. Менi здаеться, що це дуже жiночне, притаманне усiм жiнкам… Ця жадiбнiсть – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, якi наш розум не охоплюе i якi можна цiнувати й шанувати… Бо, тiльки шануючи, можна кохати.

Бiлий снiг вкривав вулицi Варшави i трохи скрипiв пiд ногами. Свiтло лiхтарiв розбивалося в синюватих смугах тiнi. Вкритi снiгом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вiльчур пiсля тривалоi паузи. – Ви коли-небудь переконаетесь, що це неправда.

– Я цього нiколи не дiзнаюсь, – впевнено сказала вона, але вiн, здаеться, не почув ii слiв i продовжив:

– Саме молодiсть диктуе вам цi слова, саме молодiсть пiдказуе цi думки. У вас немае досвiду. Любов… любов слухаеться тiла… пiдкоряеться законам природи, а дух? Дух – це привид, його мiсце абстрактне i нiщо цьому не зарадить.

У його голосi забринiли гiркi нотки, i Люцiя сказала:

– Я в цьому не переконана i вважаю, що професор надто песимiстично дивиться на цi речi.

– Бо я в цьому переконався, – сумно посмiхнувся Вiльчур. – Може, колись я вам оповiм, може, колись. Як попередження. А тепер: ось мiй дiм. Дякую вам за приемну прогулянку i розмову. Ви добра людина, панно Люцiе.

На прощання вiн поцiлував iй руку.

Знiмаючи шубу в передпокоi, вiн поглянув в дзеркало i помiтив, що неголений.

– Юзефе, – сказав вiн до слуги, – нагадуй менi щоранку, що менi слiд голитися.

– Щодня все приготоване, – з обуренням в голосi зауважив слуга.

– Так, але я не завжди про це пам’ятаю, не завжди пам’ятаю…

Сказанi слова нагадали професоровi про сьогоднiшню статтю в однiй з газет, де знову мусолили питання про смерть Доната. Якийсь мракобiс, котрий сховався за лiтерами «доктор X. Y.», стверджував, що повне зцiлення вiд амнезii майже неможливе. Пам’ять, на думку цього невiгласа, нiколи не повертаеться повнiстю, а приступи мають повторюватися.

Який абсурд. І, використовуючи такi штучки, вони намагаються змусити його вiдмовитися вiд посади. Якби вони знали, що зараз клiнiка належить страховому товариству, вони б неодмiнно знайшли новi способи для iнтриги.

Вiльчур переодягнувся в домашнiй халат i сiв перед камiном. Юзеф принiс гарячу ароматну каву й вечiрнi газети. Може, вiн навмисно виклав iх таким чином, чи, можливо, це був просто збiг обставин, коли, глянувши на них, на першiй же шпальтi Вiльчур прочитав заголовок: «Професор Вiльчур виплатив родинi свiтлоi пам’ятi Леона Доната мiльйонне вiдшкодування».

Минуло кiлька хвилин, перш нiж вiн потягнувся за газетою.

«З’ясувалося, читав вiн, що страхове товариство, в якому був застрахований трагiчно загиблий у клiнiцi професора Вiльчура всесвiтньо вiдомий польський спiвак Леон Донат, пригрозило нещасному хiрурговi позовом про вiдшкодування збиткiв. Враховуючи, що такий процес професор Вiльчур, зрозумiло, програв би через те, що смерть великого тенора наступила внаслiдок ганебноi недбалостi та безладу, якi панували в клiнiцi професора, йому довелося сплатити запаморочливу суму в розмiрi двох з половиною мiльйонiв злотих. Аби покрити цю суму, клiнiка професора, його вiлла, майже все, що йому належало, перейшло у власнiсть товариства. Важко не спiвчувати вiдомому хiрурговi за те, що на нього звалилась така раптова руiна, але, з iншого боку, нехай цей випадок стане попередженням для всiх тих лiкарiв, якi легковажно ставляться до життя довiрених iм пацiентiв…»

Вiльчур вiдклав газету i прошепотiв:

– Таки сталося…

Знову пiдкинули хмизу у вогонь. Чиясь нерозбiрливiсть чи затяте шпигунство. Знову пiдхопили плiтки, знову розпочнеться нова оргiя нападок…

– Я не iстиму, я не голодний, – сказав вiн слузi, коли той повiдомив, що вечеря на столi.

– Може, хоч чашку бульйону?

– Нi, дякую. Дай, Юзеф, менi ще кави… Так, i коньяку.

Тiеi ночi професор Вiльчур зовсiм не лягав спати. Багато спожитоi кави та алкоголю зробили свою справу, i вранцi у дзеркалi вiн побачив свое сiре, стомлене i набрякле обличчя. Незважаючи на втому, вiн змусив себе старанно поголитись i рiвно о восьмiй з’явився у клiнiцi.

Не важко було помiтити, що вчорашня газетна iнформацiя тут уже була вiдома всiм. Доповiдаючи про програму дня i стан хворих, доктор Жук так насправдi й не наважився запитати Вiльчура нi про що, але його погляд свiдчив, що питання крутилися на кiнцi язика.

Програма передбачала шiсть операцiй: одну трепанацiю черепа, три операцii зi складання зламаних кiсток кiнцiвок та операцiю апендициту у чотирнадцятирiчноi дiвчинки, яку привезли вночi. Окрiм першоi, всi операцii були легкими та звичайними.

Пiсля годинного обходу професор перейшов в операцiйну. Вiд того пам’ятного випадку з Донатом вiн додатково оглядав кожного пацiента особисто, перевiряючи стан його серця, чи страждае вiн на пiдвищену чутливiсть до будь-якого зi знеболюючих засобiв. Це забирало багато часу, але вiн волiв краще покладатися лише на себе.

Перша операцiя тривала понад годину i пройшла iдеально. Гнiйну iнфекцiю мозку було розрiзано й очищено. Наступнi теж пройшли легко. Останню ж Вiльчур вирiшив вiдкласти на пiвгодини. Вiн мусив вiдпочити. Безсонна нiч i нервове напруження зробили свою справу. Коли вiн сидiв у кабiнетi, зайшов Добранецький, привiтався i сказав:

– Казав менi Ранцевич, що ви втомились. Може, до цiеi операцii на апендицит призначити когось iншого?

– Нi, дякую, пане, – блiда посмiшка з’явилася на обличчi Вiльчура.

– Бо я зараз вiльний… Можливо…

– Нi. Дуже дякую, – Вiльчур не мiг приховати роздратованого тону.

Вiн пiдвiвся i натиснув на дзвiнок.

– Пацiентку в операцiйну, – пролунав за дверима голос санiтара.

Добранецький пiшов. Вiльчур вiдчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом, налив досить велику дозу в склянку i запив водою.

На той момент, коли вiн приступив до операцii, вiн був абсолютно спокiйний i впевнений у кожному своему русi. Косий розрiз був точно вимiряний. Кiлька крапель кровi на бiлiй жировiй основi та синьо-фiолетовий клубок кишок. Розпечений дрiт електричного апарату коротким, рiзким шипiнням виконав свое завдання, й опухле хробакоподiбне охвiстя апендиксу опинилось у склянцi з формалiном. Операцiя пiдходила до кiнця. На сорок п’ятiй хвилинi професор Вiльчур наклав шви.

– …дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, – доктор Жук рахував iнструменти.

Хвору вивели з операцiйноi.

– Бракуе одного, – спокiйно сказав доктор Жук.

Мить розгубленостi. Професор Вiльчур, який уже знiмав маску, сказав хрипким голосом:

– Назад на стiл.

Черевну порожнину довелося вiдкрити вдруге, щоб дiстати з живота невеликий металевий предмет, який виблискував нiкелем. Спека в операцiйнiй i втома довели до того, що Вiльчур останнiм зусиллям волi утримував свiй мозок у свiдомостi, а руки – пiд контролем. Вiн вiдчував, що зараз знепритомнiе. На щастя, вiн витримав до кiнця.

Пацiентку забрали, коли вона вже прокидалася вiд наркозу. Похитуючись, Вiльчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Вiн зняв маску i кiлька хвилин стояв, притулившись до пiдвiконня. До нього повiльно поверталася свiдомiсть i сили. Вiн також зрозумiв, що шум, який вiн чуе, це наслiдок надто великоi кiлькостi брому. Вiльчур повiльно попрямував до роздягальнi. Санiтар допомiг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх i, навiть не заходячи до свого кабiнету, вийшов на вулицю.

Тим часом в лiкарнi гуло, як у вулику. Справдi, залишати хiрургiчнi iнструменти в черевнiй порожнинi – це досить поширенi випадки серед хiрургiв, що потребуе повторноi операцii, але професор Вiльчур був вiдомий своею неймовiрною свiдомiстю i сприйнятливiстю, i нiколи нiчого подiбного з ним не траплялося.

Асистенти також помiтили слабкiсть професора, а доктор Жук, уважно спостерiгаючи за ним, навiть передбачав непритомнiсть i приготувався особисто замiнити професора, аби закiнчити операцiю, якщо дiйде до нещасного випадку.

Тепер уся елiта клiнiки зiбралася в кабiнетi професора Добранецького, який сказав:

– Ми всi поважаемо його, ми визнаемо його заслуги, ми дуже йому симпатизуемо, але ми не повиннi закривати очi на очевиднi факти: вiн стара людина, йому потрiбен вiдпочинок, вiн нiчого не хоче слухати. Адже подiбнi випадки будуть траплятися щораз частiше. Я справдi не знаю, що робити.

Серед загальних пiдтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люцii Канськоi:

– Тут нiчого не треба робити. Тут треба повiдчиняти вiкна й вивiтрити цю огидну атмосферу, над створенням якоi працюють недоброзичливi люди. Слiд протидiяти бридким плiткам, брехнi та наклепам. Я не знаю, чи змiг би хтось пiдтримувати спокiй i рiвновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, пiдступних iнтриг, пiдкилимних iгор, якими оточили професора Вiльчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються тi, хто хоче довести професора Вiльчура до руiни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як вiн, не зiгнеться пiд тягарем пiдлостi нiкчемних iнтриганiв, усi поряднi люди стануть на його бiк!..

Професор Добранецький зблiд i нахмурив брови.

– Ми всi на його боцi, – чiтко промовив вiн.

– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очi.

Добранецький не мiг приховати свого обурення:

– Моя дорога панi. Тодi, коли ви ще носили шкiльну форму, я опублiкував бiографiю професора Вiльчура! Ви занадто молода i забагато дозволяете собi нехтувати певною вiдстанню мiж нами. Вважаю, що менi не треба бiльш чiтко це пояснювати.

Доктор Люцiя розгубилася: насправдi мiж нею i Добранецьким була така вiдстань, як мiж генералом i рядовим, i лише раптове обурення дозволило iй на мить забути про це.

Скориставшись тим, що Добранецький пiсля останнього слова вiдвернувся до доцента Бернацького, Люцiя вийшла з кабiнету. Кольського вона знайшла на третьому поверсi, вiн саме закiнчував перев’язку. Їi так трясло, що вiн спитав:

– Щось трапилось?

Люцiя заперечливо похитала головою:

– Нi, нiчого. Нiчого важливого. Тiльки вони знову задумують лихе… Я хотiла з вами поговорити.

– Гаразд, – кивнув вiн. – За п’ять хвилин я вiльний. Зачекайте у моiй кiмнатi.

В його очах була тривога i сум.

Коли Кольський увiйшов, Люцiя сидiла за письмовим столом i плакала:

– Який огидний, який бридкий свiт…

Кольський обережно взяв ii за кiнчики пальцiв i переконливо сказав:

– Вiн завжди був таким. Боротьба за iснування – це не дитяча забава чи товариська гра, а вiйна, постiйна вiйна, в якiй i зуби, й кiгтi е такою ж гарною зброею, як i слова. Це важко усвiддомлювати. Проте так, очевидь, мае бути. Ну, заспокойтесь, панно Люцiе, заспокойтесь.




Роздiл IV


Голова Тухвич задумливо постукував олiвцем по стосику тонких аркушiв, надрукованих на машинцi.

– Я читав вашу доповiдну записку, пане професоре, – сказав вiн, не пiдносячи очей на Добранецького, який сидiв з iншого боку письмового стола, – я прочитав i мушу сказати, що ви ставите мене у надзвичайно неприемне становище. Звичайно, я мушу погодитися з деякими вашими аргументами, але i з точки зору юридичноi, i з точки зору особистоi я тут нiчого не можу зробити.

Добранецький зарухався на своему стiльцi:

– Пробачте, але я нiчого не зрозумiв.

На обличчi Тухвича намалювалося нетерпiння:

– Бачите, пане професоре, я не розумiюсь на тих ваших лiкарських справах. Я фiнансист, i тут я знаю своi обов’язки. Отже, професор Вiльчур поступив з нами надзвичайно fair[17 - Чесно, порядно (англ.).]. Вiн вчинив як джентльмен. Звiсно, вiн мiг не брати на себе провину, мiг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна рiч, що у такому разi я мав би право домагатися вiд власника клiнiки спiввiдповiдальностi i суд обов’язково це б визнав. Однак я сумнiваюся, що ми тодi б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобов’язаний йому якщо не вдячнiстю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair…

– Але, мабуть, не цiною життя наступних пацiентiв, – саркастично продовжив Добранецький.

– Звичайно. Якщо це так, як ви говорите i як ви тут написали, я визнаю, що професор Вiльчур повинен вiдiйти. Але я не можу примусити його до цього. Я уклав з ним угоду, на пiдставi якоi вiн залишиться керiвником клiнiки, скiльки захоче. По-друге. Є також третiй пункт. Бачите, пане, я безмежно вдячний Вiльчуру. Вiн багато рокiв лiкував мою матiр, свого часу врятував iй життя.

У кабiнетi запанувала тиша. Голова повiльно запалив люльку.

– З усiх цих аргументiв, – сказав Добранецький, – единим важливим аргументом е ваша угода з Вiльчуром. Але й тут я знаходжу вихiд. Не могли б ви придумати щось на зразок пенсii? Я вважаю, що професор Вiльчур мiг погодитися на таке вирiшення. Пiд деяким тиском, звичайно.

– Але я не можу чинити жодного тиску, – заперечив голова.

Добранецький зробив паузу.

– Оскiльки товариство, якого ви е головою, власник клiнiки, вам повинно залежати на renommеe[18 - Репутацiя (фр.).] медичного закладу, адже головна цiннiсть – репутацiя i ще раз репутацiя. Як тiльки клiнiка почне втрачати репутацiю найкращоi подiбноi клiнiки в столицi, ii доходи зменшаться, а отже, й об’ективна цiннiсть.

– Я це добре розумiю, – зiзнався голова. – Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираемось залишити ii для себе. Ми готовi продати клiнiку першому-лiпшому покупцевi, який вiдгукнеться. Продати навiть з певними втратами.

Очi Добранецького ожили:

– Ми могли б поговорити про це через кiлька мiсяцiв.

– Ви, пане професоре? – запитав голова.

Добранецький зробив невизначений жест.

– Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лiкарiв, якi б створили спiлку. Природно, про це можна було б говорити лише у разi, якби керiвництво перейшло в iншi руки. Не зрозумiйте мене погано, пане голово. Менi байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазi насамперед безпеку пацiентiв та пiдтримку рiвня закладу, якого, смiливо можу сказати, я е спiвтворцем.

Голова пiдвiвся.

– Я подумаю про все це, пане професоре, i незабаром дам вам вiдповiдь.

– Я буду з нетерпiнням чекати цього, оскiльки продовження поточного стану справ дiйсно загрожуе серйозними наслiдками.

Голова провiв Добранецького до дверей i знову опустився у свiй величезний фотель. Дiйсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприемний присмак. Якби це залежало вiд нього, якби вiн не був вiдповiдальний за фiнанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою i залишити справи рухатися своiм шляхом.

Йому не подобався Добранецький. Звичайно, вiн знав, що це широко визнана й шанована особистiсть, вчений великоi ваги i людина, яка вiдiграе значну роль в суспiльному життi Варшави. Однак ставлення професора до Вiльчура здалося Тухвичу неприемним i, можливо, навiть нечесним.

З iншого ж боку, до вух голови доходили чутки, якi пiдтверджувалися даними з доповiдноi записки Добранецького.

Того вечора голова Тухвич за вечерею розповiв дружинi всю справу i почув таку пораду:

– Любий мiй, найкраще, якщо тобi побачитися з Вiльчуром й вiдкрито поговорити з ним.

– Маеш рацiю, – зiзнався вiн. – Я так i зроблю наступного тижня.

Про те, що Добранецький передав доповiдну записку, у клiнiцi було вiдомо, оскiльки в ii редагуваннi взяли участь кiлька лiкарiв, прихильникiв ii автора. Звичайна рiч, не вдалося дотримати таемницi, i незабаром ця iнформацiя потрапила до вiдома Вiльчура. Вiн це вислухав мовчки, посмiхнувся, знизав плечима i нiчого не сказав. Наступного дня у присутностi кiлькох людей вiн звернувся до Добранецького:

– Менi належиться коротка вiдпустка. Оскiльки наближаеться Рiздво, хотiв би попросити колегу про замiну, якщо у вас немае iнших планiв.

– Жодних. На свята залишаюсь у Варшавi. А ви iдете? Надовго?

– На два, може, на три тижнi. Принаймнi маю такий намiр.

– Може, до доньки, в Америку?

– О нi, – неохоче вiдповiв Вiльчур, – це занадто далека дорога.

Згадка про Марiолу засмутила його. Всього кiлька днiв тому отримав вiд неi чималого листа. Новини про смерть Доната вже дiйшли до них, а також i те, що Вiльчуровi довелося сплатити величезне вiдшкодування, яке його знищило. Марiола також знала про кампанiю у Варшавi проти ii батька, але з листа не чути було спiвчуття, якого йому бракувало.

«Нас дуже хвилюють Вашi проблеми, тату, – писала Марiола. – Але Лешек мае рацiю, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому вiцi, тату, слiд дбати про свое здоров’я бiльше, нiж про здоров’я iнших. Слава Богу, наше матерiальне становище дозволяе, щоб тато мiг вiдпочивати. Лешек, який зараз перебувае у бiзнесових справах у Фiладельфii, вчора зателефонував менi й попросив запевнити тата, що вiн надсилатиме йому тисячу доларiв щомiсяця, i навiть бiльше, якщо татовi не вистачить».

Окрiм цього единого абзацу, у листi було ще багато iнформацii про матерiальний успiх Лешека та про якiсь незрозумiлi успiхи iх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вiльчура. Єдинi близькi йому люди вважали, що виконають свiй обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як i клiка Добранецького, вважали, що вiн мусить вiдмовитися вiд улюбленоi професii, що вiн бiльше не може працювати, що повинен поступитися мiсцем молодшим.

Вони не розумiли, що для нього вiдмова вiд роботи була б гiршою за смерть, що це було б визнанням, що анi свiтовi, анi самому собi вiн бiльше не потрiбен, що став мотлохом, просто використаним iнструментом, який викидають на смiтник. І це тодi, коли вiн хоче бiльше працювати, дiяти, бути корисним як нiколи…

Вiн сказав Добранецькому неправду.

Вiн нiкуди не збирався iхати. Просто деякий час хотiв подихати самотнiстю, не бачити людей, дати спокiй нервам, вiдновити колишнiй спокiй, зосередити своi думки i знайти в собi тi сили, якi дозволили б йому пережити кампанiю ворогiв.

Вiн також наказав слузi, щоб усiм, без винятку, говорити, що «професор невiдомо куди поiхав на кiлька тижнiв», i нiкого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумiв доручення господаря i вiдправляв вiд порога i знайомих, i пацiентiв професора. Вiн навiть не набридав iнформуванням про те, хто приходив. Про це професор теж не питав.

Першi два днi Вiльчур провiв у лiжку, затим почав читати вiдкладенi на потiм фаховi журнали та кiлька наукових праць, яких вiн ще не знав. Однак його дiева натура почала швидко бунтуватися. Вiн дедалi частiше кидав погляд на годинник, який тепер нi до чого не пiдштовхував. Незабаром професор виявив, що цей вiдпочинок насправдi втомлюе його бiльше, нiж робота. Пiсля такоi констатацii вiн приступив до впорядкування своiх записiв та iнших матерiалiв, якi протягом року збирав для запланованоi науковоi працi про хiрургiчне лiкування саркоми. Коли Вiльчур усе пiдготував, одразу розпочав писати, а оскiльки кожна робота поглинала його повнiстю, то з раннього ранку до пiзньоi ночi вiн не вставав з-за письмового стола, лише поспiхом iв обiд чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що нiяк не втiшило Вiльчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клiнiкою, i це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви. Вiльчур витягнув з бiблiотеки кiлька томiв давно забутих i колись улюблених поетiв, але навiть це не могло заповнити його вiльний час, якого тепер було вдосталь. Вiн безцiльно ходив кiмнатами, годинами вистоював бiля вiкна, дивлячись у порожнечу не надто людноi вулицi.

Вiн навiть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив i що говорив.

Одного разу, стоячи бiля вiкна, вiн побачив чоловiка, який нiс ялинку. Вiн подивився у календар i виявив, що був Святвечiр. Минуло вже багато рокiв, вiдколи ця дата втратила для нього емоцiйний сенс, який вона мала тодi, коли була родина, коли вiн сидiв за рiздвяним столом з Беатою, коли пiд ялинкою височiли стоси подарункiв для маленькоi Марiоли…

І раптом Вiльчура перейняло просто болюче почуття самотностi. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, спiвробiтникiв, колег.

Нi, нiхто з них не був йому близький, з жодним iз них вiн не мав теплих стосункiв…

Люцiя… Професор посмiхнувся. Так. Це блискуча, генiальна iдея. Вiн зателефонуе i запросить ii на Святвечiр. Панна Люцiя не вiдмовиться…

Захоплений цiею iдеею, професор Вiльчур почав швидко гортати телефонний довiдник. Однак, знайшовши номер Люцii, завагався.

Важко було уявити, щоб ця молода дiвчина не запланувала щось на Рiздво, щоб ii скорiше не запросив хтось iнший, хтось, безумовно, цiкавiший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де дiти, де вона зануриться в атмосферу сiмейного тепла, того тепла, якого вiн так зараз прагнув. Швидше за все ii запросила родина Кольського, чи, можливо, тi ж Зажецькi, про яких вона часто згадувала.

Професор закрив телефонний довiдник. Вiн таки не мав права користуватися ii прихильнiстю – можливо, з жалю – i забрати в неi цей прекрасний вечiр для задоволення його примхи.

Однак Вiльчур не мiг перестати думати про Люцiю, про ii хороше, нiжне та чуйне ставлення до себе, про стосунки, в яких найкращi, найблагороднiшi почуття звучали так виразно. У будь-якому разi вiн вирiшив побачити ii в один з найближчих днiв, а сьогоднi треба було зробити iй приемнiсть. Подумавши, вiн натиснув кнопку дзвiнка i сказав Юзефу, що входив до кiмнати:

– Юзефе, пiдiть до найближчого квiткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд i попросiть вiдправити доктору Люцii Канськiй. Адреса е у телефоннiй книзi.

– Пане професоре, картку напишете?

– Нi, нi, – заперечив Вiльчур, – нiякоi картки.

– А якого кольору мають бути троянди?

Вiльчур незадоволено нахмурив брови.

– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, якi вони там бувають…

– Червонi, жовтi, бiлi.

– Бiлi? Нехай будуть бiлi.

– Що робити, коли бiлих не буде? – педантично запитав слуга.

– Ой-й, не набридай менi, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь iз тiею панею в магазинi.

– Так, пане професоре.

Юзеф повернувся за годину i сказав, що за порадою панi в магазинi вибрав рожевi троянди.

– Бо та панi питала, для кого, то я сказав, що це для молодоi та надзвичайно красивоi особи, але без любовних намiрiв. Тому вона вирiшила, що найбiльше пiдiйдуть рожевi, бо…

– Добре, добре, – буркнув Вiльчур. – Дякую, Юзефе.

Коли слуга пiшов, Вiльчур пробурмотiв:

– Цей Юзеф дуже розбалакався.

Насправдi в цьому був винен сам Вiльчур, бо останнiми днями з нудьги вiн витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутiнках, що Юзеф сперечаеться з кимось у передпокоi, пiзнiше покликав його, щоб запитати, хто то був i чого хотiв.

– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Вiн вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, i наважився, прошу вибачення, сказати, що вiн ваш друг.

– Друг? – здивувався Вiльчур. – А вiн не назвав свого прiзвища?

– Так, просто тiльки якесь дивне прiзвище. Вiн не виглядав, як еврей, але прiзвище його цiлком еврейське. Якийсь Шекспiр.

Професор засмiявся.

– Як його звали, Вiльям?

– Саме так, пане професоре. І горiлкою вiд нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвiдповiдальна, може, навiть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшавi, то вiн розказуе, вибачаючись, що йому вистарчить якоiсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприемне, спiральне тiло чи щось таке. Пiсля того як вiн назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав i викинув його за дверi. Зрозумiло, що я одразу помив руки, бо вiд такого й рiзнi бактерii можуть перескочити на людину.

У той же час у зачиненiй кiмнатi, яка не використовувалася взимку i виходила на терасу, почувся трiск розбитоi шибки. Юзеф пiдскочив до дверей. Ледь вiн встиг iх вiдчинити, як на порозi з’явився Кипрiян Омела.

– Шекспiр! – вигукнув Юзеф. – Вiн увiрвався! Полiцiя! Я тебе провчу!

Вiн схопив прибульця за комiр, а позаяк переважав його зростом i силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.

Без особливого обурення в голосi Омела вигукнув:

– Президенте, накажи своему титановi Атласу заспокоiтися i припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.

Разом з останнiм словом вiн блискавично дав Юзефовi штурхана пiд ребра. Той його негайно вiдпустив i, проклинаючи, вiдскочив на кiлька крокiв.

– Юзефе, залиш його в спокоi, – сказав професор Вiльчур.

– Може, викликати полiцiю, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.

Омела змiряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони i накажи осiдлати мене. Дозволь йому, президенте, вiддатися в руки полiцii. Не стримати слiз вiд того, що такоi фiзii, як у нього, ще немае в полiцейському альбомi. Альбом був би захоплений вiд його гiдноi фiзii. Тепер вiдiйди, негiдний Лепорелло[19 - Лепорелло – слуга Донжуана з опери Моцарта «Дон Жуан».], i залиш нас у спокоi, бо надходить вечiр.

Професор подав знак рукою, i Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.

– О дарителю всякоi розкошi, – поспiшно заверещав Омела, – накажи своему мамлюковi, darling, принести трохи якоiсь iдкоi рiдини, якою ми можемо наповнити кишкiвники. Як хiрург, ти повинен знати, що нiщо не мае такого позитивного впливу на загоення ран, як сорокап’ятивiдсотковий спиртовий розчин. Доведи лiкування до кiнця.

Професор посмiхнувся:

– Коли тебе виписали з клiнiки?

– Сьогоднi, my beautiful friend[20 - Мiй дорогий друже (англ.).]. Aujourd’hui[21 - Сьогоднi (фр.).]. Туманного грудневого ранку я вийшов в холодний i чужий свiт… І накажи подати менi води во iм’я любовi до ближнього чи во iм’я любовi у будь-яке iнше iм’я, яке цiеi митi спаде тобi на думку.

Професор вiдповiв ствердним кивком на запитальний погляд слуги. Кипрiян Омела вiльно розсiвся у фотелi i, коли Юзеф вийшов, коротко засмiявся.

– Ну й профан, темна маса. Вiн думав, що, зачиняючи передi мною дверi, перешкодить менi зауважити тебе, дорогий учителю. Були такi часи, що дверi були для мене бар’ером. Запевняю тебе, що це були давнi часи. У мене е дивна звичка не вiрити, що когось немае вдома, коли я одночасно бачу його через вiкно. А власне, йдучи сюди, у вiкнi я побачив твое погруддя, darling.

Професор пояснив:

– Я нiкого не приймаю, бо хочу вiдпочити. Ось чому слуга отримав розпорядження…

– Satis[22 - Досить (лат.).]. Я прощаю тебе. Я великодушний i поблажливий. Я також iнодi шукаю усамiтнення, але це трапляеться лише у тих випадках, коли, розпоряджаючись вiдносно незначною кiлькiстю алкоголю, я можу сподiватись на чиюсь люб’язну спiвучасть у споживаннi. Я думаю, ти, мiй любий ескулапе, ховаешся з якоiсь iншоi причини. Не важливо. Я ж мав би подякувати тобi за те, що моi передчаснi останки ти якось позшивав i привiв до стану публiчного використання. Насправдi ж я не знаю, чи не образив ти цим вiчнiсть, яка нервово чекае на мене. Уяви собi ангельськi хори та не менш ефектнi сатанинськi хори, якi перекрикують один одного за всiма правилами оперного спiву в суперечцi за мою шляхетну душу. І ось тим часом один тип, якийсь homo simplex[23 - Проста людина (лат.).], який володiе химерною здатнiстю зшивати людськi кишки, виривае в них цю бажану здобич.

Вiльчур розсмiявся.

– Це було не так важко.

– У будь-якому разi, я вважав за доцiльне вiдвiдати тебе, mon cher. І вiдвiдую. Пробач, що мiй жакет мае дещо закороткi поли i я не виглядаю, може, gentleman-like[24 - Як джентльмен (англ.).], але зовнiшнiсть сто разiв компенсуеться урочистим внутрiшнiм настроем. Дивись менi в очi i побачиш мою святково вбрану душу. Без перебiльшення, мушу зiзнатися тобi, любий кардинале, що я вiдчув до тебе нiчим не обгрунтовану симпатiю й потяг, який би стурбував мене самого, якби не цiлковита переконанiсть у тому, що питання, якi належать до департаменту Ероса, я вже давно лiквiдував на взаемне, тобто мое й Ероса, задоволення. Любов, cher ami, – це винахiд людей, якi не люблять думати, для яких мислення даеться дуже важко. Що стосуеться мене, то я нiколи цього в собi не помiчав. Я думаю так легко, як ти, наприклад, легко вирiзаеш ножичком викрутаси на людському тiлi, щоб задовольнити свiй iнстинкт рiзника.

Увiйшов Юзеф з гордовитою мiною, повноi зневаги, несучи на пiдносi двi пляшки, коньяк i горiлку, а також чарки та каву. Поглянувши на нього, Омела вигукнув:

– Вiтаю тебе, паладине, мажордоме i поважний прислужнику! Я радий, що для свого господаря ти принiс горiлку, а для мене коньяк. Я ж, однак, спостерiгаю в тебе спалахи iнтелекту. Можеш розраховувати на мою милiсть, охоронцю домашнього вогнища. Коли професор викине тебе, приходь до мене. Хто знае, хто знае…

Слуга з непохитним спокоем поставив свiй пiднос на стiл i велично вийшов.

Вiльчур сказав:

– А ти знаеш, приятелю, що сьогоднi Святвечiр? Може, ми проведемо цей вечiр разом?

Омела задумливо насупив брови.

– Хоча в мене вже е запрошення до прем’ер-мiнiстра та князя Радзивiлла, але я волiю краще залишитися з тобою. Менi ти сподобався, оскiльки я переконався, що ти вмiеш слухати. Це не штука бути звичайною дурною людиною, яка постiйно базiкае, щоб виставляти напоказ свою душевну порожнечу, – мистецтво полягае у вмiннi слухати, а отже, carissime[25 - Найдорожчий (iт.).], я залишуся з тобою за умови, що твоя гостиннiсть не обмежиться лише кiлькiстю алкоголю, яку я бачу в цих карафках, а твоя маломовнiсть – теперiшнiми межами.

Уже стало темно, i Вiльчур увiмкнув свiтло. З сусiдньоi iдальнi долинали звуки пiдготовки до вечерi. Юзеф накривав на стiл. Професор зазирнув туди i сказав:

– Юзефе, вечеря на двi особи.

Вiн був задоволений з товариства цього дивного чоловiка. Його балаканина дiяла заспокiйливо. Пiд прикриттям неконтрольованого базiкання таiлися iнодi навiть якiсь глибокi або несподiванi думки, якiсь дивнi асоцiацii, котрi вiдводили думку вiд власних справ, спонукуючи до абстрактного мислення. Що бiльше Вiльчур мiг би бажати тепер?

Коли вони сiли за стiл, Омела iв мало, натомiсть багато пив i ще бiльше говорив. Юзеф з неприхованою огидою змiняв йому тарiлки i пiдносив наповненi карафки.

– Ти менi подобаешся, друже, – Омела постукав слугу по плечу. – Можеш розраховувати на мене. Якщо твiй патрон одного чудового дня тебе пошле у вiдставку, зв’яжися зi мною. Буду рекомендувати тебе своему постiйному гофiрантовi – постачальниковi до суду, – з усiх точок зору поважному i шановному Дрожджиковi. Просто скажи вiдверто, чи зможеш ти досить вправно викидати менш симпатичних гостей за дверi?

На сповному гiдностi обличчi Юзефа намалювався вираз раптового бажання. Вiн зробив пiвкроку вперед, а його руки здiйснили такi рухи, нiби вiн негайно хотiв довести, що нiчого краще не може зробити, нiж викинути небажаних гостей за дверi. Омела ж не звернув на це жодноi уваги i промовив до Вiльчура:

– Ти коли-небудь замислювався, signore, про дивну таемницю соцiологiчного механiзму, в якiй завжди е певна кiлькiсть людей, яким подобаеться бути залежними вiд iншого? Заздалегiдь визначенi парii. Раби долi з власного примусу. Їхня мiсiя – служити…

– Кожен комусь чи чомусь служить, – зауважив Вiльчур.

Омела похитав головою.

– Tournement de t?te[26 - Тут: омана (фр.).], amigo. Я нiкому не служу. Я. Ось маеш мене у всiй своiй красi. Нiкому й нiчому. Свобода. Ти розумiеш слово «свобода»? Я зрозумiв його понад тридцять рокiв тому. Колись i я був рабом, рабом з незлiченною кiлькiстю господарiв. Отже: держава, а значить, нацiя, а отже, i релiгiя, i, таким чином, почуття найрiзноманiтнiших видiв i калiбрiв, а отже й честь, амбiцii… Не перелiчити. І раптом одного прекрасного дня я побачив, як страшенно обплутаний цим всiм. Я спочатку був вражений, а потiм мене охопив порожнiй смiх. І ось я зробив грацiозний стрибок i вискочив iз того цього смiтника – звiльнений, незалежний, вiльний. Я навiть не озирнувся назад, щоб побачити, яке смiття залишив пiсля себе. І нiщо не зможе сьогоднi порушити мою свободу.

– Полiцiя, я думаю, – пробурмотiв Юзеф собi пiд нiс.

Омела почув це зауваження. Вiн пiдняв палець i, звертаючись до слуги, сказав:

– О темна масо! Всеiдний ссавець, думкою пов’язаний зi своiм тiлом. Ти нiколи не потрапиш в бочку Дiогена, нiколи нiякий дирижабль не пiднiме твiй дух над власним тiлом. Odi profanum vulgus[27 - Ненавиджу неосвiчений натовп (лат.).]!… Звичайно, я часто й охоче просиджую у в’язницi, але дух мiй не втрачае своеi свободи. Spiritus flat ubi vult[28 - Дух летить, куди хоче (лат.).]. Навiть тодi, коли бракуе спирту. Налий менi ще й вiдiйди, бо твоя присутнiсть затьмарюе менi перспективу вiчностi.

Вiльчур кивнув:

– Юзефе, можете вже йти.

Юзеф охоче скористався цим дозволом, але перед тим як пiти на кухню, ретельно позачиняв усi кiмнати, шафи i шухляди. Цей Шекспiр не викликав у нього найменшоi довiри. Юзеф навiть схилявся до думки, що було б доцiльно негайно подзвонити в полiцiю, i довго не мiг заснути, роздумуючи над тим, чи зробив вiн помилку, залишивши професора наодинцi з цим огидним чоловiком.

– Отже, iмператоре, – тим часом мовив Омела, хитаючи перед носом порожньою чаркою, яку щойно перехилив. – Отже, iмператоре. І знову я бачу тебе не в найкращiй формi. Тодi, наскiльки моя генiальна пам’ять не пiдводить мене, якась жiнка розiрвала тобi серце… Послухай мене: дай чортовi те, що його, – всiх жiнок, всiх – вiд найстаршоi вiдьми з Лисоi гори аж до наймолодшоi школярки. Це його департамент. Хай iх усiх чорт забере! Чи можуть оточувати розумного чоловiка створiння, з обох кiнцiв загрузлi у своiй обмеженостi? Обмеженостi мозку i тiснотi туфлiв. А в серединi живiт i якiсь там репродуктивнi частини. Яке задоволення може дати людинi прикладання своiх вуст, повторюю, до розмальованого ротового отвору iстот з курячими мiзками, тваринними iнстинктами, позбавленими совiстi! Нi, володарю, це не гiдне порядноi людини заняття. Погану тему ти собi обрав для трагедii.

Професор Вiльчур ледь усмiхнувся:

– Помиляешся. Немае нiякоi трагедii. Я не переживаю жодноi трагедii.

Омела заплющив лiве око, а iнше, закривавлене, пильно вдивлялося в обличчя Вiльчура.

– І все-таки ти чогось зажурився, darling. Я поганий тенiсист, не сильний в боксi, та й спiваю не найкраще, а ще гiрше граю на органi, але психолог з мене пречудовий. Я не закликаю тебе звiрятися менi. Не люблю сповiдi. Одна з найнуднiших речей у свiтi – слухати про чужi грiхи. Але цього разу я змилуюсь над тобою. Знай пана. Бо треба тобi ще й це знати, графе, що я едина людина у свiтi, перед якою смiливо можеш викласти все, не боячись зустрiти iронiю, спiвчуття, Schadenfreude[29 - Радiсть вiд неуспiху iншого (нiм.).], жаль чи будь-якi подiбнi мерзоти. Я буду байдужим як стiна. Бо мене нiби створили для цього, хоча евреi винайшли свою стiну плачу кiлька тисяч рокiв тому. Сiдай сюди, рабiне, бiля мого пiднiжжя i плач. Над ким ти хочеш плакати, amigo? Дiти, вдови, сироти, невдачi у бiзнесi, крах на фондовiй бiржi чи взагалi свiтова скорбота?

Вiльчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… поганi люди.

Омела вибухнув смiхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне i Копернику! Вiдкривачу нових iстин! Що за одкровення, що за спостережливiсть! Шановний радник помiтив, що люди поганi? А якими ж вони мають бути? Ти б хотiв змiнити iх, maestro, на ангельськi хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слiд було б зробити стерильними, звiльнити вiд усього цього, що складае змiст життя. Ти хiрург, ти виконуеш три ампутацii: ампутацiю кишенi, ампутацiю шлункiв, ну й так далi. Тодi вони стануть як ягнята. Поганi люди… Немае iнших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич i пережовуе власне сало, або розлюченi собаки, що стрибають до горла. Інших немае.

Омела встав i, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху лютi:

– Немае, немае, немае!..

– Я не подiляю твого песимiзму, друже, – спокiйно сказав Вiльчур. – Я сам знаю iнших…

– На Марсi? На Мiсяцi?.. На якiй планетi?! – заволав Омела.

– На нашiй. На Землi.

– То так? – глумливо засмiявся Омела i, раптом заспокоiвшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати менi адресу, будь ласка?

Вiльчур пiдпер пiдборiддя рукою.

– Багато таких адрес я мiг би назвати, друже. Є багато хороших людей.

– У такому разi, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твое здоров’я, святий Франциску. Твое здоров’я.

Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем пiдняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув i махнув рукою:

– Reverendissime[30 - З найвищою повагою (лат.).], я знаю лише одну адресу: твою. Іншоi дати не можу, бо не маю постiйного мiсця проживання. Скеровую зацiкавлених: Еtablissement Дрожджик. Poste restante[31 - Пошта до запитання (фр.).].

– Це неправда, – сказав Вiльчур. – Їх багато. Тiльки, бачиш, iх важко розпiзнати. Вони менш активнi, нiж поганi. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайнятi своею мирною працею, iх влаштовуюе простий шматок хлiба, i тi, iншi, борються за iснування per fas et nefas[32 - Не перебираючи в засобах; гiдним i негiдним чином (лат.).].

– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш подiл, my dear[33 - Мiй дорогий (англ.).], згода. Але в такому разi вiзьми до уваги, що цi активнi просто харчуються тими. Тi, хто не бореться за iснування, просто виконують роль пашi. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере ii, i немае трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке мiсто? Мiсто – винахiд сатани, а село – трава. Мiста пожирають села. Що бiльше вони iдять, тим захланнiшими стають. L’appetit vient en mangeant[34 - Апетит приходить пiд час iди (фр.).]. Цi чудовиська розростаються, задихаються у лихоманцi пожирання i купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Мiста…

Вiн знову налив чарку i продовжив:

– Ненавиджу мiсто, але воно приваблюе мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тiльки тому, що я сам його продукт. Отакi-от справи!

Омела пiдвiвся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спiтнiле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподiбнi п’янi очi, обiрваний одяг – усе складало потворне й загрозливе цiле.

– Ось chef-d’oeuvre[35 - Шедевр (фр.).], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр мiста, оце цвiт нашоi цивiлiзацii, це квiнтесенцiя прогресу!..

Вiльчур здригнувся. Справдi, в словах свого дивного гостя вiн вiдчував якусь правду, дiйсно трагiкомiчна постать Омели якимось чином асоцiювалася з тим, що вiн говорив.

Професор пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна.

«Мiсто, – думав вiн, – мiсто хтивих звiрiв…»

Вулиця була порожня. Звiдкись здалеку долинали якiсь стiйкi звуки. Минув деякий час, перш нiж вiн iх розпiзнав: дзвони.

Дзвонили до Рiздвяноi всеношноi…




Роздiл V


Повернувшись вiд друзiв, Люцiя знайшла у своiй кiмнатi великий букет троянд. Вона захоплювалася квiтами, але цi стали неприемною несподiванкою для неi. Звичайно, вона не сумнiвалася, що прислав iх Кольський, хоча картки серед квiтiв не було.

«Навiщо вiн це робить, навiщо?» – з сумом подумала вона.

У такому анонiмному способi передачi квiтiв було щось студентське i разом з тим щось мiщанське. Стiльки разiв давала йому зрозумiти, що вiн не може розраховувати нi на що, окрiм спимпатii i дружби з ii боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчеснiсть i характер, але вiн був для неi лише колегою.

Скiльки разiв траплялося так, що вони сам на сам залишалися у кабiнетi i не мали термiновоi роботи, Кольський завжди намагався спрямувати розмову на суто особисте. І iй коштувало чималих зусиль i дипломатичного такту, щоб запобiгти цьому. Люцiя не хотiла йому нашкодити. Вiн же, схоже, не розумiв мотивiв, якими вона керувалась, або не вiдчував у ii поведiнцi того, що не мiг розраховувати на ii почуття, але вiн постiйно повертався до своеi теми.

Власне, iй не було чим йому докоряти Кольському. Можливо, лише тим, що його повнiстю поглинула кар’ера, що вiн постiйно працював, навчався, удосконалювався, намагався заробити бiльше i краще, просто вiн не мiг зрозумiти ii поведiнку. Бо, не далi, як кiлька днiв тому, вони майже посварилися через це.

– Я не розумiю вашого ставлення до свого майбутнього, – сказав вiн. – Ви витрачаете час на практику, яка не тiльки не приносить вам анi гроша доходу, але й не просувае вас у здобуваннi досвiду чи медичних знань.

– Тому що ви егоiст, – байдуже зауважила Люцiя.

Вiн щиро обурився:

– Я взагалi не егоiст, тiльки вважаю, що для того щоб роздавати, треба спочатку мати. Що ж, коли я справдi буду лiкарем у повному значеннi цього слова, коли матиму гарну практику, яка дозволить менi та моiй майбутнiй родинi процвiтати, я запевняю вас, панно Люцiе, що так само, як i ви сьогоднi, буду опiкуватись дитячими сиротинцями чи притулками для старих. Професор Вiльчур, якого ви поставили так високо, запевняю вас, i я знаю це поза всяким сумнiвом, на початку своеi кар’ери не хворiв надмiрною фiлантропiею, тiльки працював над собою i для себе.

Люцiя знизала плечима.

– Йдеться не про благодiйнiсть. Ви мене зовсiм не розумiете. Я доглядаю за бiдними не через фiлантропiю.

– Ну, це не мае значення. Можемо назвати це, якщо вам так зручно, почуттям соцiальноi вiдповiдальностi.

– Зовсiм нi, пане Яне. Не може бути мови про обов’язок там, де е задоволення. Я це роблю для себе. Менi подобаеться те, що я можу бути придатна, що я справдi потрiбна тим людям, якi не можуть дозволити собi лiкаря, кращого лiкаря.

– Згода. Я приймаю це з одним застереженням: спочатку потрiбно стати тим кращим лiкарем, бiльше часу присвятити вивченню клiнiчних хвороб, а не якихось там стандартних захворювань, якi вас нiчого не навчать.

Люцiя просто подивилась йому в очi.

– Скажiть менi, чи такi гiршi лiкарi, власне як я, не будуть тiй бiднотi потрiбнi?

Це роздратувало Кольського:

– Авжеж, але навiщо вам займатися цим, грузнучи в ньому за рахунок своiх здiбностей та можливостей на майбутне!

– О, бачите: егоiзм. Моi здiбностi, моi можливостi. Але ви не берете до уваги те, що я, можливо, просто не шукаю iнших можливостей, що, можливо, я знаходжу найбiльше задоволення в цьому, а не в iншому використаннi своiх здiбностей. Який же ви смiшний у тiй своiй слiпотi. Вам здаеться, що всi люди повиннi мати такi ж смаки й бажання, як i ви.

– Не тi самi, лише розумнi, розсудливi!

Люцiя хотiла вiдповiсти йому, що розрахунок в його iнтерпретацii зводиться до питань бухгалтерii, але зупинила себе.

У будь-якому разi пiсля цiеi розмови iхнi стосунки трохи охололи, й отриманi нинi троянди Люцiя сприйняла як своерiдну форму вибачення. Цей здогад ii трохи роздратував. З кiлькох причин. Перш за все вона знала про дуже жорстоку ощадливiсть Кольського, який зi своiх зрештою невеликих доходiв мав би витратити чималу суму на цi квiти, звичайно, не без задньоi думки i не без того, що вiн нiколи не забуде цих витрат.

По-друге, у неi було вроджене небажання отримувати будь-що вiд людей, яким вона не могла або не хотiла вiддячити. Нарештi, Люцiя розумiла, що анонiмнiсть вiдправки – це особлива жертва з боку Кольського. Вiрила, що вiн належить до того типу людей, якi, може, не переслiдують мету розголосу, але завжди прагнуть пiдкреслити свою присутнiсть у рiзних справах, у яких вони беруть участь.

Цi негативнi риси характеру Кольського не викликали обурення Люцii, вона скорiше поблажливо дивилася на них. Незважаючи на це, вона вирiшила висловити претензii за надiсланi квiти й чiтко пiдкреслити, що не бажае подiбних доказiв пам’ятi.

Одразу пiсля Рiздва саме виникла така нагода. Уже пiзно ввечерi, працюючи в лабораторii клiнiки над мiкроскопiчним дослiдженням кровi одного з пацiентiв, Люцiя почула за собою кроки Кольського. Скориставшись тим, що може висловити своi зауваження, не дивлячись в очi Кольському, вона впевнено сказала:

– Добре, що ви прийшли. Я власне хотiла з вами поговорити. Чому ви робите такi речi? Повiрте, я навiть не можу вам подякувати, бо для мене це не було приемнiстю.

Кольський по-справжньому здивувався:

– Я не знаю, про що ви говорите, панно Люцiе.

– Не прикидайтесь. Я кажу про квiти. Ви робите безглуздi витрати, якiсь подарунки, якi не пiдходять анi вам, анi менi.

– Я нiчого не знаю про жоднi квiти, – твердо сказав вiн.

Їй спало на думку, що вiн зараз належним чином оцiнюе безглуздiсть своеi iдеi та використае анонiмнiсть посилки, щоб не признатися iй.

– Я не думала, що ви маете так мало громадянськоi смiливостi, – холодно сказала Люцiя.

Кольський довго мовчав.

– Панно Люцiе, – нарештi почав вiн, – тут якесь непорозумiння. Хтось хотiв пожартувати над вами, надi мною чи над нами двома i пiдписався моiм iм’ям. Менi нiколи не бракувало громадянськоi мужностi, й чому менi соромно було б надсилати вам квiти? І я б це зробив точно, – додав вiн пiсля певного вагання, – якби я не знав, що вам властивi подiбнi симптоми… дружнi почуття не знайшли б схвалення.

Люцiя повернула голову i здивовано подивилася на нього: не було сумнiвiв, що вiн говорить правду.

– Отже, цi троянди не вiд вас?.. Їх надiслали анонiмно… Отже, я думала… Дуже прошу вас, вибачте.

Ситуацiя для обох була дуже неприемна. Люцiя почувалася так, нiби намагаеться переконати його, що вiн обожнюе ii бiльше, нiж це е насправдi. Кольський був у вiдчаi, що припустився ганебноi помилки i не зробив Люцii невеликий рiздвяний подарунок. Могло здатися, що вiн узагалi не пам’ятае про неi. А може, Люцiя свiдомо заговорила про цi троянди, щоб пiдкреслити його неуважнiсть?..

Вiн стояв бiля лабораторного стола i збентежено дивився на ii ледь схилену фiгуру в бiлому лiкарському халатi, на свiтле волосся, на бiльший, нiж завжди, рум’янець, на дуже бiлi руки, можливо, дещо широкуватi й занадто мускулистi, якi манiпулювали бiля мiкроскопу.

– Дуже прошу вибачення, – повторила Люцiя.

– Ой, немае за що, – нiяково сказав вiн.

– Є за що, бо я пiдозрювала вас у тому, що ви робите дурницi, – по-дiловому вiдповiла вона.

– Це не була нiяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про рiздвяний подарунок для вас.

Люцiя легенько стенула плечима.

– Я не бачу жодноi причини, щоб ви пам’ятали про рiздвяний подарунок для мене. Найменшоi.

Кольський вагався.

– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаемо найближчими для себе…

Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люцiя перервала його смiхом:

– Саме так. Чи не занадто довго ми близькi? Здаеться, ви вже маете бути у своему вiддiленнi. Вже за чверть одинадцята.

Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.

– Чому ви не хочете мене почути, панно Люцiе? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я вiдчуваю, що вiдчуваю вже давно, чим живу, що наповнюе моi думки… Чому ви…

Не вiдриваючись вiд мiкроскопа, вона поспiхом сказала:

– Тому що це непотрiбно i безглуздо.

– Ви знаете, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув вiн.

– Я знаю, що вам так вважаеться. – Вона швидко виймала скельця з мiкроскопа. Зробила кiлька записiв на формулярi i встала.

Вiн перегородив iй шлях:

– Панно Люцiе, ви не пiдете, поки не вислухаете мене. Чому?.. У чому моя провина?

– Я нi в чому вас не звинувачую.

– Тодi чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, вiдштовхуете моi почуття?

Вона скрушно похитала головою:

– Я не вiдкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу вiдповiсти вам тим самим.

– Чи я цього вимагаю вiд вас? Чи вимагаю вiд вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собi говорити про мою любов. Я просто хочу мати надiю, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серцi прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрiбка симпатii, доброзичливостi, ласки…

Вона подивилася йому просто в очi.

– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозумiли. Я вiдчуваю до вас велику симпатiю, доброзичливiсть, але я знаю, що це дуже мало порiвняно з тим, що я можу, що я мала б вiдчувати до людини, з якою б хотiла пов’язати свое життя. Я не дитина, менi вже 26 рокiв. Ви повиннi знати, що я можу на життя, на людей i на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприемнiшим серед моiх колег, i якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобiгти цiй розмовi, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже цiную. Але, оскiльки ви змусили мене це зробити, то мiй обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю i нiколи не полюблю.

Кольський стояв блiдий з якоюсь безнадiйною посмiшкою на губах. Жаль огорнув серце Люцii.

– Менi дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самi визнаете, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, нiж якби я обманювала вас якимись обiцянками, яких я не можу й нiколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаете менi навiть тiнi надii? – тихо запитав вiн.

– Навiть тiнi, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люцiя зiбрала зi столу формуляри i попрямувала до виходу. Коли вона була бiля дверей, вiн вигукнув:

– Панно Люцiе, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаете iншого?

– Це так важливо? – спитала вона пiсля паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю iншого.

– І ще одне. Ви любите… Вiльчура?

Люцiя нiчого не сказала. Кольський пiдiйшов до неi.

– Але це безумство, панно Люцiе… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати вiд нього?.. Ви знаете, як я шаную i обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвiдомлював жахливий абсурд самого поеднання: вiн i ви. Вiн, який закiнчуе життя, i панi, яка щойно розпочинае його. Вiн, у якого безперечно народилося i згасло багато почуттiв, i панi, яка iх зовсiм не зазнала. Це божевiлля. Я його поважаю i багато чим йому завдячую, але я люблю вас i я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люцiе, подумайте, що вiн може вам дати! Що вiн може вам дати!..

На обличчi Люцii з’явилася усмiшка.

– Дати?.. Дати?.. Як же зовсiм ви мене не знаете… Вiн так багато менi дасть, вiн дасть менi все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.

Люцiя дивилася на Кольського, але вiн вiдчув, що вона його не бачить. В ii очах водночас був смуток i посмiшка.

Вона постояла ще мить, потiм повiльно повернулася й пiшла. Кольський кiлька хвилин не мiг рушити з мiсця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатiя. Вiн стояв перед чимось, чого вiн насправдi не мiг зрозумiти, вiн не мiг би розсудити за категорiями здорового глузду, мiрками, якi вiн звик застосовувати до людських речей, мiрками, заснованими на правах, у якi вiн вiрив. І раптом вiн зрозумiв, що зовсiм не знае Люцiю, що не мае поняття про ii психiку, про психiку жiнок взагалi.

Незважаючи на те, що йому було понад тридцять рокiв, Кольський мав недостатньо досвiду в цiй галузi. Вiн походив з незаможноi родини, з раннього вiку був вiдданий власнiй долi, розвинув у собi iнстинкт виживання та розумiння тих законiв, якi керують боротьбою за iснування. А через те, що вiн не вмiв вiддаватися нiчому наполовину, вчепився в реальнiсть, реальнiстю для нього була робота i постiйний стимул: вперед, бiльше, краще!

Пiд таким гаслом протiкало його життя. На особистi задоволення та розваги рiдко вдавалося увiрвати кiлька годин, а своi знайомства з жiнками вiн, власне, вважав розвагою. Поки не зустрiв Люцiю.

У вiддiленнi все було в порядку. Нiч обiцяла бути спокiйною. Вiн мiг спокiйно лягти у черговiй кiмнатi, щоб поспати, але спати зовсiм не хотiлось. Вiн поступово впорядковував своi думки, з них все чiткiше i зрозумiлiше почав поставати проект: оскiльки Люцiя така нерозсудлива, слiд зробити все, щоб створити труднощi для неi, щоб зробити неможливим допущення таких помилок, якi могли б вплинути на все ii майбутне.

Природно, будь-якi умовляння не допоможуть. Щодо цього у нього не було iлюзiй. Залишилося тiльки якимось ефективним способом вiдсунути ii вiд Вiльчура. Але як?.. Вiдтак, вiн довго не мiг знайти вiдповiдi. Якби вiн був у таких близьких та приязних стосунках з професором, щоб можна було дозволити собi вести вiдкриту й чесну розмову з ним, у нього був би певний шанс здiйснити свiй задум. Кольський не сумнiвався в тому, що цю доброзичливу людину легко переконати. На жаль, сама справа була надто iнтимна, надто особиста, щоб ii можна було порушити, а крiм того, наражали б Кольського на те, що Люцiя, дiзнавшись про несвоечасне втручання, взагалi розiрве з ним усякi стосунки.

Нi, це не пiдходило.

Вiдкритим залишалося ще одне питання. Усi в клiнiцi усвiдомлювали, що незабаром, через рiк, може, через пiвроку, професор Вiльчур пiд тиском громадськостi вiдмовиться й пiде з клiнiки. Досi Кольський з сумом думав про таку можливiсть, але тепер це йому здавалося вкрай бажаною можливiстю. Через Люцiю. Щодо неi, то вiн був переконаний, що зможе, незважаючи на суперечку мiж нею та професором Добранецьким, утримати ii посаду в клiнiцi. Вiн знав, що Добранецький рахуеться з ним, з його повагою серед колег i що в перший перiод своеi влади не наважиться занадто радикально запроваджувати змiни, уникатиме конфлiктiв i намагатиметься об’еднати персонал. І тодi якось вляжеться. Зрештою, Люцiя як лiкар мае великi переваги: працьовитiсть, обов’язок, iнтуiцiю. З часом Добранецький помириться з нею…

Цi мiркування дали можливiсть Кольському зробити висновок, що в його власних iнтересах, i перш за все в iнтересах Люцii, не слiд нiчого робити, щоб якнайдовше затримати Вiльчура на посадi. Навпаки, доцiльно спiвпрацювати з тiею групою, яка працюе над прискоренням його вiдставки. Доктор Кольський з важким серцем прийняв таке рiшення, але не мiг прийняти iншого.

Люцiя тiеi ночi також довго не могла заснути. Їi обурила й засмутила розмова з Кольським, до якоi вiн так жорстоко i непотрiбно довiв. Вона вiдчула великий жаль за вiдсутнiсть делiкатностi. Насправдi вона боялася, що iхнi стосунки бiльше не зможуть повернутися до колишньоi свободи та тiеi колегiальностi, яку вона так цiнувала. Вiн нiчого не здобув своею незграбнiстю, а тiльки все зiпсував. Люцiя, йдучи додому, дорiкала собi за те, що надто лагiдно поводилася з ним. Потрiбно було чiткiше сказати, що таке цi зiзнання i як вона оцiнюе його несвоечасну наступальнiсть.

Лише у своiй кiмнатi, зайнята тими думками, вона побачила троянди у вазi i подумала: «Якщо вони не вiд нього, то хто iх прислав?..»

У неi було не багато знайомих, серед них же, мабуть, немае жодного, хто мав би право на щось подiбне. Люцiя знала, що подобаеться iще декiльком колегам i, можливо, молодому Зажецькому, але вони, безумовно, знали також, що нiчого вiд неi не можуть очiкувати.

Тодi хто?..

І раптом кров ударила ii у голову. Божевiльна, смiшна, зухвала iдея! І все-таки щось iй пiдказувало, щось запевняло, щось утверджувало у найглибшому переконаннi, що це саме вiн – професор Вiльчур – послав цi квiти.

Серце забилося сильнiше й швидше. Вона довго вдивлялася у рожевий букет, нiби чекаючи вiд нього пiдтвердження своеi здогадки. І нарештi, вона нiби отримала це пiдтвердження, на ii обличчi з’явилась посмiшка.

Нi, нi. Їi iнтуiцiя у цьому випадку не могла пiдвести. Як би з радiстю вона пригорнула цi квiти до грудей…

Вона нахилилася над ними. Нiздрi вловили слабкий i ледь помiтний аромат. Прохолоднi пелюстки нiжно торкалися гарячих щiк i багато з них густим дощем опали на стiл.

Отож-бо! Отже вiн пам’ятав про неi, думав про неi. Пам’ятав саме на Святвечiр.

І вона була така простодушна! Повiрила йому, коли сказав, що вiн iде!.. Звичайно, вiн – у Варшавi. Усi свята провiв тут. На самотi. Сам-один…

Вона гарячково поглянула на годинник. Було вже пiсля дванадцятоi. Незважаючи на це, вирiшила зателефонувати. Вона знала, що професор нiколи рано не лягае спати, що у будь-якому разi щось дiзнаеться вiд Юзефа.

З нервовим поспiхом накручувала диск апарата. Довгий час у трубцi рiвномiрно гуло, перш нiж нарештi почувся хрипкий незнайомий голос:

– Душе грiшна, що тобi треба?

– Це… це помешкання професора Вiльчура? – невпевнено запитала Люцiя.

– Справдi. Ти здогадалася, дiвчинко. Це його теперiшнiй дiм. Und mein Liebchen, was willst du noch mehr[36 - І, моя кохана, чого хочеш? (Нiм.)]?

– Чи я могла б просити пана професора? – на мить завагавшись, озвалася здивована Люцiя.

– Залежно про що, полуничко. Якщо про золотий годинник i грудочку цукру, то так. Якщо про те, щоб вирiзати хробаковидне охвiстя, – я б не радив. Якщо йдеться про партiю гольфа, то про це не може бути й мови. Якщо про руку, справа запiзнилася рокiв на тридцять. Якщо про чарку алкоголю, нiчого з цього не вийде, бо я накладу свое вето. Отже, хоч Святе Письмо каже: «Просiть, i дасться вам», зауваж, бiлоголова, що не сказано там, що дасться тобi те, про що просиш. Наприклад, попросиш пряник з мигдалем, а отримуеш жовту лихоманку з ускладненнями. Просиш натхнення, а приносять яечню iз чотирьох яець на салi. Bo?te ? surprises[37 - Шкатулка з несподiванкою (фр.).]. Чаша омани долi. Suprise-party[38 - Вечiрка з сюрпризом (англ.).]з Провидiнням. Отже, про що йдеться, mia bella[39 - Моя красуне (iт.).]?

– Я б хотiла попросити пана професора до телефону, – сказала перестрашена Люцiя.

– Нездiйсненно, – безапеляцiйно сказав хрипкий голос. – Неможливо з трьох причин. Primo, професор не у Варшавi. Secundo, не далi, як годину тому я зумiв переконати його i вiн признав мою рацiю, що розмови з жiнками – марна трата часу. А tertio, навiть якби вiн зараз був у Варшавi i якби вiн хотiв втратити чверть години на розмову з тобою, вiн все одно б не мiг цього зробити, бо лежить тут пiд одним зi столiв, не виявляючи анi найменшого бажання повернути свiдомiсть. Addio, signora[40 - Прощавайте, сеньоро (iт.).], good-bye[41 - До побачення (англ.).]. Vale et me ama[42 - Будь здорова i люби мене (лат.).]!

І сказаши це, вiн поклав слухавку.




Роздiл VI


Секретар голови Тухвича доповiв:

– Пан професор Вiльчур сьогоднi повернувся з вiдпустки i готовий прийняти вас навiть негайно. Вiн запитав, чи у вас все в порядку. Я сказав, що так.

Тухвич кивнув.

– Добре. Дякую. Прошу розпорядитися, щоб шофер пiд’iжджав.

За десять хвилин вiн вже був у клiнiцi. Його тут же запросили до кабiнету професора Вiльчура, який пiдвiвся, щоб привiтати гостя.

– Я приймаю вас як гостя чи як пацiента, або як шефа? – запитав вiн з посмiшкою.

Голова Тухвич тепло i довго тиснув професоровi руку.

– Слава Богу, на здоров’я не скаржусь. З паном професором я б хотiв трохи поговорити про справи.

– До ваших послуг, – кивнув Вiльчур, вказуючи гостевi на фотель.

Тухвич зручно розсiвся i, набиваючи люльку, сказав:

– Ви дуже коротко вiдпочивали, дорогий професоре. Виглядаете, зроблю вам еврейський комплiмент, не особливо.

Дiйсно, вiдпустка не сприяла покращенню стану здоров’я Вiльчура, i це було видно по ньому.

– Робота – це моя стихiя, – сказав вiн серйозно. – Нiщо так не втомлюе, як бездiяльнiсть.

– Я дещо знаю про це, – зiзнався Тухвич. – Це переходить у плоть i кров. Це стае залежнiстю, небезпечною залежнiстю. Я знайомий iз цим. Здаеться, ми з вами одного вiку, а я й досi не маю бажання кинути роботу, хоч i здогадуюсь, що, як i в мене, так i у вас, пане професоре, молодшi й амбiтнi хотiли б зiштовхнути керiвника, щоб зайняти його мiсце.

Професор Вiльчур нахмурив брови. Насправдi, вiн з самого початку був пiдготовлений до такоi теми розмови.

– Я передбачав, – сказав вiн, – що iнтриги проти мене дотягнуться до вас у виглядi плiток або розумних пропозицiй.

Голова скрушно похитав головою.

– Нi, пане професоре. Вони дiйшли бiльш безпосереднiм способом. Просто я отримав доповiдну записку, пiдписану кiлькома лiкарями з нашоi клiнiки, записку, про яку я просто й вiдверто хотiв з вами поговорити. Будь ласка, оцiнiть це, пане професоре, що я приiхав сюди без якихось особливих намiрiв. Я просто хочу представити вам цю справу i залишити за вами вирiшальний голос. Я цiлком впевнений у вашiй чесностi та самокритицi.

– Я вам за це щиро вдячний, пане голово, – кивнув Вiльчур.

– Не хочу чинити найменшого тиску на ваше рiшення. Найменшого, – продовжував Тухвич. – Я просто не знаю цього. Я отримав односторонне представлення справи. Додам, що маю враження, про що я щойно згадував, що вашi противники менше керуються об’ективними мотивами, а бiльше – своею амбiцiею. Незважаючи на це, я вважаю, що акцiя, розпочата проти вас пiдпорядкованим вам медичним персоналом, дорогий професоре, не може не вплинути на злагоджене функцiонування медичного закладу. Цi стосунки потребують зцiлення. Коротше кажучи, або ви визнаете власний вiдхiд за бажаний, або вам доведеться усунути тих, хто вас засуджуе. Теперiшня ситуацiя не може тривати довше.

Вiльчур похмуро вiдповiв:

– Я цiлком з вами, пане голово, погоджуюсь. Я хотiв би почути звинувачення, якi менi були висунутi.

Голова потягнувся до свого портфеля.

– У мене тут копiя доповiдноi записки. Я не брав оригiнал з собою, бо на ньому е пiдписи. Звичайно, ви розумiете, я маю зобов’язання щодо певноi таемницi.

– Без сумнiву, – визнав Вiльчур.

– Природно, якщо ви приймете рiшення номер два, я вручу вам оригiнал, щоб ви могли прийняти вiдставку його авторiв. Поки що я вам подаю копiю.

Вiн передав Вiльчуровi кiлька машинописних сторiнок. Професор заглибився у читання. Як i передбачав, вiн не знайшов у доповiднiй записцi жодних нових чи значущих обвинувачень. Тут все крутилося довкола пiдозри, що амнезiя залишила тривалий слiд на його психiцi, що шарлатанство спотворило його медичнi методи, що органiзацiя клiнiки зiпсувалася через халатнiсть, мляве управлiння та фаворизацiю деяких спiвробiтникiв. Додано ряд газетних публiкацiй на пiдтвердження того, що клiнiка втрачае свою бездоганну репутацiю, свое давно вiдоме реноме найкращого лiкувального закладу столицi.

Вiльчур склав папiрцi i повернув iх Тухвичу з iронiчною посмiшкою.

– І яка ваша думка з цього приводу? – серйозно запитав Тухвич.

Професор Вiльчур взяв олiвець.

– Я вiдповiм по черзi на всi звинувачення. Отже, що стосуеться амнезii, то жоден фахiвець не згадуе анi словом, щоб йому колись трапилось виявити у будь-кого зi своiх пацiентiв ii рецидиви. Нiхто. Пане голово, ви, безумовно, здогадуетесь, що менi довелося самому дуже цiкавитися цим питанням i що пiсля вiдновлення свiдомостi я вивчив усе, що коли-небудь було написано на цю тему.

– Це зрозумiло, – пiдтвердив Тухвич.

– Тож перше обвинувачення вiдпадае. Друге щодо мого знахарства просто смiшне. Я не припускаю, щоб хтось з авторiв цiеi доповiдноi записки мав би бiльше медичних знань, нiж я. Я не припускаю хоча б через те, що бiльшiсть персоналу, який тут працюе, черпали цi знання власне у мене. Черпали i черпають. Отже, це правда, що пiд час своеi знахарськоi практики я пiзнав кiлька засобiв, невiдомих офiцiйнiй медицинi або вiдкинутих нею. На практицi цi засоби виявилися добрими й ефективними. Чому я не маю iх використовувати? Медицина не претендуе на непогрiшнiсть. Тi панове, якi пiдписали доповiдну записку, мабуть, вважають себе непогрiшними. Залишилися ще два обвинувачення. Перше стосуеться поганоi органiзацii роботи клiнiки, внаслiдок чого вона втрачае свою добру репутацiю. Пане голово! Цю клiнiку заснував я, ii я органiзував багато рокiв тому i вважаю, що маю право сказати, що ii добра репутацiя на сьогоднiшнiй день – це моя робота.

– Безперечно, – сказав голова.

– Це правда, – продовжив Вiльчур, – що останнiм часом ця марка почала псуватися. Давайте об’ективно розглянемо, чому. Отже, нi з якоi iншоi причини, тiльки тому, що люди, якi вирiшили мене зняти, намагаються цю репутацiю зiпсувати. Це звичайна агiтацiя. Я не буду називати прiзвищ. Я не буду подавати факти. Я запевняю вас, що я знаю, хто i яким чином працюе на шкоду клiнiцi. Я до тепер нiкого жодним чином не покарав. Я дуже довiряв людям. Думав, що вони опам’ятаються, задумаються, що заговорить iхня совiсть. Зрештою, i в те, що суспiльство побачить цi грубi нитки, якими шита вся ця нешляхетна справа. Я розчарувався. Нарештi, останнiй закид. Кажуть, що я старий i стомлений, що послаблення порядку в клiнiцi – результат вичерпання моеi енергii та управлiнських навичок. Пане голово, визнаю, що останнiм часом моя енергiя пiдупала, моi нерви перебувають у станi, який бажае багато кращого, мое здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мiй стан мае причину, едину причину, яка полягае у цьому жорстокому наклепi та пiдривних дiях, якi ведуть моi вороги. Я розумiю, що вас як представника товариства, якому належить клiнiка, навряд чи хвилюе, чому впали цiнностi керiвника закладу. Для вас важливий результат, об’ективний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашоi чемностi й прийняти рiшення, яке ви хотiли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирiшенням цього питання.

– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своему. Я повторюю, що цiлком довiряю вашiй об’ективностi i знаю, що ваше рiшення буде тiльки едино вiрним.

Вiльчур замислився. Довго мовчав i нарештi вiдповiв:

– Добре, пане голово. Будь ласка, дайте менi кiлька днiв. Я подумаю над цим, а оскiльки обвинувачення проти мене були у письмовiй формi, я також хочу вiдповiсти на них письмово. Повiрте, я ще не маю жодного рiшення. Мушу всю цю справу обдумати, мушу грунтовно вивчити ситуацiю, менi потрiбно перевiрити, чи пiсля усунення незадоволених у мене буде достатньо персоналу для функцiонування клiнiки. Пане голово, ви не згадали менi, скiльки пiдлеглих пiдписали цю доповiдну записку, але, знаючи iх усiх вiдносно добре, я можу запевнити вас, що серед них, безумовно, бiльшiсть тих, хто з такою ж пристрастю буде захищати мене, як тi, що виступили проти мене.

Голова пiдвiвся.

– І я в цьому переконаний. Я залишаю вам цю копiю доповiдноi записки i чекатиму вашоi вiдповiдi. Ще раз щиро запевняю вас, дорогий професоре, у моiй повазi та найбiльшiй дружбi.

Пiсля того як Тухвич вийшов, Вiльчур довго роздумував. Червона лампочка над дверима його кабiнету не згасала, i раз у раз рiзнi люди, якi хотiли бачити його, даремно заглядали до приймальнi.

На двох аркушах паперу Вiльчур виписував iмена тих лiкарiв, якi б прийняли той чи iнший бiк. На початку першого фiгурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гiпотетичний опис показав, що Вiльчур може розраховувати на лояльнiсть бiльшостi персоналу. Вiн вирiшив негайно взятися за справу i по черзi провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.

Вiн привiтав його без слова, вказав на мiсце i, вручивши йому пам’ятку, сказав:

– Кiлька колег просто написали власне таку мотивацiю з вимогою, щоб я вiдiйшов вiд керiвництва клiнiки. Можливо, ви будете ласкавi прочитати це.

Кольський трохи почервонiв i занурився в читання. Коли закiнчив, пiдвiв очi на професора.

– Тепер у мене до вас е прохання, – сказав Вiльчур. – Йдеться про вашу чеснiсть, абсолютну чеснiсть. Скажiть менi свою думку про цей текст.

– Це… чи, – почав заiкатися Кольський, – це потрiбно, пане професоре?

Вiльчур ствердно кивнув:

– Для мене – так, i ще раз прошу вас про абсолютну щирiсть.

Кольський був помiтно знервований i невпевнено почав:

– Ну… зрозумiло… сам факт подання такоi доповiдноi записки, на мою думку, е своерiдною непристойнiстю… Я гадаю, що навiть Асоцiацiя лiкарiв могла б зробити з неi якiсь висновки… Я знаю, дисциплiнарнi. Колеги так не роблять. У всякому разi, я думаю, вони повиннi були попередити вас, пане професоре, про такий крок. Якщо вони цього не зробили, нiчого не може iх виправдати. Витягувати внутрiшнi справи клiнiки… це справдi непристойно.

Вiн ковтнув слину i замовк.

– А що ви думаете про змiст доповiдноi записки? – спитав Вiльчур.

– Зi змiстом також не можна погодитись, – поступово опановуючи себе, сказав Кольський. – Звинувачення, висунутi тут проти пана професора, без сумнiву, перебiльшенi…

– Перебiльшенi, – повторив Вiльчур пiдголосом.

– Так, пане професоре. Перебiльшенi. А деякi навiть не мають пiдстав. Можна було б у них навiть побачити злу волю авторiв. Наприклад, цi рецидиви амнезii або схильнiсть пана професора до використання медикаментiв, якi зазвичай тепер не вживаються. Це цiлком несерйознi претензii.

Вiльчур, який сподiвався, що цей документ викличе у його асистента вибух обурення, з подивом слухав його спокiйнi, по сутi справи i навiть нiби холоднi розмiрковування.

– Бiльше того, – продовжив Кольський, – доповiдна записка вiдредагована з очевидною ворожiстю до пана професора. Якби це було адресоване менi, то викликало б у мене недовiру й пiдiрвало б мою вiру в добрi намiри авторiв i змусило б думати, що для особистоi вигоди, а не для блага клiнiки вони експлуатують важливi аспекти ситуацii.

Професор Вiльчур трохи звiв брови i, не дивлячись на Кольського, запитав:

– А якi цi важливi аспекти ситуацii?

Кольський на мить завагався.

– Оскiльки пан професор наполягав на тому, щоб я чесно висловив свою думку…

– Про це менi йдеться, – пiдкреслив Вiльчур.

– Тодi я буду чесним. Ви знаете, пане професоре, з яким пiетизмом, пошаною i вдячнiстю я до вас ставлюсь. Однак, об’ективно кажучи, цим панам не можна вiдмовити в тому, що вони стверджують, нiби пан професор втомлений, i наслiдки цiеi втоми вкрай негативно впливають на роботу клiнiки. Пан професор рiдко й епiзодично придивляеться до того, що тут дiеться. А тут вiдбуваються поганi речi. Персонал збуджений, iнтригам, плiткам, взаемнiй гризнi кiнця-краю немае. Словом, анархiя. Щоб керувати таким великим закладом, ви самi це визнаете, потрiбна мiцна i надiйна рука, мiцнi нерви i, зрештою, майже постiйна присутнiсть на робочому мiсцi. Я знаю, пане професоре, те, що я кажу, неприемне для вас, але, позаяк ви мене запитали, хочу справу поставити вiдкрито.

Вiн закiнчив, i запанувала довга тиша. Нарештi професор Вiльчур встав. Хотiв посмiхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не мiг змусити себе посмiхнутися.

– Дякую вам, колего, – сказав вiн.

Кольський без слiв залишив кабiнет. Коли за ним зачинилися дверi, Вiльчур впав у фотель.

І ось раптом, з найменш очiкуваного боку вiн зазнав болiсного удару, завданого рукою, вiд якоi вiн чекав найбiльшоi допомоги.

Отже, чи справдi вiн так сильно втратив самокритику?.. Хiба вiн не може побачити в собi того занепаду, який чiтко бачать не тiльки вороги, але й друзi? Чи й справдi вiн став людиною безпорадною, шкiдливим стариганом, перешкодою для iнших?.. Той, хто все ще вiдчувае стiльки сил, вiри та бажання працювати?..

Вiльчур iз сумом глянув на письмовий стiл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Вiн повiльно взяв iх, зiм’яв i жбурнув у смiтник. Чому вiн повинен звертатися до iнших? Усi вони, якщо зможуть видобути iз себе лише щирiсть, як Кольський, без сумнiву повторять йому те саме. Викликати iх тiльки для того, щоб пережити iще кiлька принижень, вислуховувати цi жахливi нищiвнi слова – вiн вiрив, що вони несправедливi, але вимовленi вони були з переконанням у своiй правотi…

Бiй програно. Вiльчур розумiв це i зумiв поступити так, як наказувала його совiсть.

Вiн також спокiйно вийняв аркуш паперу i написав на ньому:

«Шановний пане голово! Помiркувавши i вивчивши ситуацiю в клiнiцi, я дiйшов висновку, що едино правильним рiшенням буде мiй вiдхiд. Оскiльки пiсля такого рiшення менi було б занадто важко перебувати тут навiть ще кiлька днiв, дозволяю собi передати керiвництво професоровi Єжи Добранецькому, моему нинiшньому заступниковi, який дуже добре ознайомлений зi справами закладу. Висловлюю свою повагу – Рафал Вiльчур».

Склавши аркуш вчетверо, вiн поклав його в конверт, заадресував до голови Тухвича i натиснув кнопку дзвоника.

– Будь ласка, зараз же вiдправте це, – сказав вiн сторожевi, – i, прошу, повiдомте професора Добранецького, що я хочу з ним поговорити.

На Добранецького не довелося довго чекати. Однак Вiльчур зумiв так опанувати себе, що цiлком вiльно привiтав його:

– Будь ласка, сiдайте. Я хотiв поговорити з вами, якщо у вас е час.

Добранецький подивився на годинник.

– У мене двадцять хвилин до операцii.

– О, я стiльки не заберу.

– Що сталося? – спитав Добранецький.

– Нещодавно тут у мене був голова Тухвич. Вiн сказав, що деякi нашi лiкарi пiдписали доповiдну записку з вимогою, щоб я вiдiйшов вiд справ. Вiн не назвав менi жодних iмен. Я читав цей документ i маю пiдстави вважати, що це ви його автор. Автор та iнiцiатор.

Добранецький трохи покусував губи, але пiдвiв голову i подивився Вiльчуровi в очi.

– Так. І не збираюсь заперечувати це.

– І у вас немае пiдстав, – пiдхопив Вiльчур.

– І в мене немае пiдстав, – пiдтвердив Добранецький. – Я не належу до людей, якi чогось бояться i безпринципово волiють змиритися з тим, що, на iхню думку, вважають поганим, замiсть будь-якими способами протистояти тому.

Вiльчур усмiхнувся.

– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотiв з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив передi мною альтернативу, давши менi plein pouvoir[43 - Цiлковита свобода (дiй) (фр.).] щодо вибору: або взяти в своi руки управлiння клiнiкою й усунути з неi тих, хто дiе, обманюючи громадськiсть iй на шкоду, або самому вiдiйти.

Вiн замовк, очiкуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблiд, але не обiзвався анi словом. Вiльчур змiряв його зневажливим поглядом:

– Рiшення Тухвич залишив менi. Я вже вирiшив. Я щойно вiдправив йому листа з моею вiдставкою.

На щоках Добранецького з’явилися червонi плями.

– Я ж повiдомляю про це вам, бо в тому листi я заявив, що керiвництво закладом передаю у вашi руки. Отже, я хотiв запитати, чи зробите ви менi невеличку послугу, щоб прийняти клiнiку?

Губи Добранецького поворухнулися, але вiн нiчого не сказав.

– Це менi б полегшило ситуацiю, – спокiйно сказав Вiльчур. – Якби я передавав керiвництво комусь iншому, менi б довелося витратити багато часу на пояснення та подiбнi речi, тодi як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орiентуетесь у всьому. Я щойно сьогоднi повернувся з вiдпустки i менш обiзнаний з поточними справами, нiж ви. Отже, ви погоджуетесь?

– Я згоден, – коротко вiдповiв Добранецький.

Вiльчур пiдвiвся.

– У такому разi справу вирiшено, i я прощаюся з вами.

Добранецький теж пiдвiвся:

– Прощавайте, пане професоре.

Вiн простягнув руку Вiльчуровi, але той похитав головою:

– Нi, прошу пана. Руки вам подати не можу.

Добранецький якусь мить стояв мов скам’янiлий, потiм раптом повернувся i швидко вийшов з кабiнету.

Професор Вiльчур мав тут ще багато роботи. По шафах, в кабiнетi, на письмовому столi, по рiзних шухлядах у нього було багато приватних книг, записiв, начеркiв лекцiй тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли вiн закiнчив цю роботу, на вулицi вже темнiло.

Вiн одягнувся i, проходячи через приймальню, побачив Люцiю. Вона на нього чекала тут.

– Доброго вечора, панно Люцiе, – втiшився вiн. – Я думав, що сьогоднi вас немае у клiнiцi. Чому ви не зазирнули до мене?

– Але я була тут, пане професоре, я проходила кiлька десяткiв разiв, а над вашими дверима все горiла червона лампочка.

– Так, так. Я був дуже зайнятий.

– У вас сьогоднi закiнчилася вiдпустка?

– Сьогоднi, – пiдтвердив Вiльчур.

– Який ви недобрий, пане професоре! На Рiздво ви ж були у Варшавi, а я про це нiчого не знала.

Вiн засмiявся до неi.

– Як ви дiзналися?

– У мене було аж два докази вашоi присутностi.

Вiльчур зацiкавився:

– Аж два?

– Так, я вам дзвонила, пане професоре.

– Юзеф нiчого не сказав менi про це.

– Бо це зовсiм не Юзеф пiдняв слухавку, а якийсь дивний чоловiк. Менi здалося, що… що… Перепрошую, але вiн менi здався психiчно хворим.

– Психiчно хворим?

– Так. Вiн плiв такi нiсенiтницi i був, здаеться, зовсiм п’яний.

Професор засмiявся i махнув рукою.

– Ах, зрозумiло. Це Омела. Ви його знаете. Наш колишнiй пацiент. Дуже приемна людина.

– Приемна людина? – здивувалася Люцiя. – Здаеться, був такий злодiй у безплатному вiддiлi.

– Саме вiн, – пiдтвердив Вiльчур. – Вiн якийсь здекласований iнтелiгент. Виявити, ким вiн був до цього, неможливо. Сьогоднi вiн справдi злодiй. Я навiть не знаю його iменi. Я познайомився з ним багато рокiв тому, якщо мене не зраджуе пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогоднi вiн мае прiзвище Омела, через рiк вiн, ймовiрно, змiнить його на якесь зручнiше. Так, це дивна людина. Звичайно, вiн – злодiй…

– І п’яниця, – додала Люцiя. – Менi було б соромно повторити вам, пане професоре, що вiн менi виговорював… Ви справдi пили з ним, пане професоре?

– Я трохи випив… трохи забагато, – усмiхнувся Вiльчур. – Але що це, панi в шубi? Ви виходите?

– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав менi, що ви незабаром будете йти.

– Це чудово. Тодi ходiмо.

На дворi був легенький морозець. Легенi iз задоволенням вдихали освiжаюче повiтря. Вони перейшли на iнший бiк вулицi. Професор Вiльчур зупинився i почав розглядати будiвлю клiнiки. Майже всi вiкна свiтилися м’яким бiлим свiтлом. Високий пiднесений фасад будiвлi, який панував над оточенням, мав у собi щось гiдне, спокiйне i незмiнне.

Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведiнкою, Люцiя подивилася на його обличчя й побачила двi сльози, що бiгали по щоках.

– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?

Вiн повернув голову в ii бiк i посмiхнувся.

– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душi… багато…

– Залишили?

– Так, панно Люцiе. Залишив. Я бiльше нiколи не повернуся сюди. Це прощання.

– Про що ви говорите, пане професоре!

– Так, панно Люцiе. Сьогоднi я був тут востанне. Я подав у вiдставку, передав керiвництво професоровi Добранецькому… Я вже старий, панно Люцiе.

Люцiя не могла вiдповiсти, горло стиснуло, вона тремтiла, мов у лихоманцi. Вiльчур помiтив це й обережно взяв ii пiд руку.

– Ходiмо вже. Зрештою, нiчого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старi поступаються мiсцем молодшим. Так було з початку свiту. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люцiе…

– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.

– Нiчого страшного. Всi так переконували мене, що менi треба вiдпочивати, i я нарештi iм повiрив. Облишмо i не говорiмо бiльше про це. Як ви провели свята?

Вона похитала головою.

– Ох, пане професоре, я справдi не можу зiбратися з думками. Це впало на мене, як грiм з ясного неба.

Вiн коротко засмiявся.

– Ну, не зовсiм ясного. Ця хмара довгий час нависла над моею головою, i там не стiльки було грому, скiльки якогось шипiння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тiшить лише те, що едина блискавка з неi впала з моеi волi… Отож, скажiть, як ви провели Рiздво.

– Чому ви питаете, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаете, що для мене це не могли бути веселi свята.

– Чому нi? Ви молода, талановита, життя для вас вiдкрите. Ви щойно його розпочинаете. Якi турботи були у вас?

Замiсть вiдповiдi вона мiцнiше притиснула лiктем його руку. Вiн замовк, i так мовчки вони йшли довгий час.

– Лише одну мить протягом усього Рiздва я була щасливою, дуже щасливою. Це тодi, коли я здогадалася, що це ви менi прислали тi троянди.

Професор вiд здивування прокашлявся.

– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люцiя. – Хоча ви були такi недобрi, пане професоре, що не написали жодного слова i не дали менi знати, що ви у Варшавi. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженоi до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.

– Я, старий егоiст, подумав про вас на Святвечiр i зiзнаюся, що менi в голову навiть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.

Люцiя зробила паузу i глянула йому в очi. У ii поглядi було стiльки тепла i радостi, що аж защемiло його серце. Щоб прикрити свое зворушення, вiн почав говорити:

– Я сидiв самотньо, як борсук у ямi, тому й не дивно, що найдивнiшi iдеi спадали людинi на думку. І саме на Святвечiр. Що ж, ходiмо, не стiймо тут, бо блокуемо вуличний рух. Святвечiр, ялинка, сiно пiд скатертиною. Спогади. Все це вибивае людину з рiвноваги.

– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зi щирим докором в голосi.

– Я вчасно одумався. Насправдi менi хотiлося того вечора бути у вашому товариствi, але ви, безсумнiвно, знайшли бiльш приемне i веселе товариство, яке бiльше пiдходить до вашого вiку…

– Нi, нi, ви говорите нещиро, – перебила вона. – Ви ж знаете, що я хотiла б провести з вами не лише цей вечiр, але й усi вечори, всi вечори до кiнця мого життя.

Його голос тремтiв, коли вiн звернувся до неi неприемним голосом:

– Не говорiть менi дурниць!

– На все життя, – повторила Люцiя.

Вiльчур вимушено засмiявся.

– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навiть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорiв залишилося до кiнця мого життя. Але не варто говорити про подiбнi речi. Бо це смiшно, хтось iнший мiг би нас пiдслухати i добре посмiятися. У мене дочка майже вашого вiку i я мiг би бути вашим батьком. А як же ще.

– Але це не мае нiякого значення, – жваво запротестувала Люцiя.

– Мае, й завелике.

– Для мене мае значення те едине, що я люблю вас, що я обожнюю вас i просто не уявляю собi, як я могла б жити на вiдстанi вiд вас…

Тепер зупинився Вiльчур.

– Панно Люцiе, – серйозно сказав вiн, дивлячись у ii сяючi очi. – Ви ще дуже недосвiдчена. Повiрте менi, почуття дами у всiй красi та свiжостi – результат просто непорозумiння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою i, нарештi, спiвчувати з приводу того, що нещодавно мене спiткало. Але це не любов. Через мiсяць чи через рiк це мине, бо це повинно минути, i тодi ви переконаетесь, що в цей момент, що сьогоднi нерозважливо ви наближаетеся до безоднi. На щастя, на краю цього провалля стоiть бар’ер, який зупинить вас, цей бар’ер – це мiй досвiд i мое знання про життя. Дорога дитино, колись ви будете менi за це вдячна. Колись пригадаете моi слова.

Люцiя сумно посмiхнулася:

– Пане професоре, я й не очiкувала iншоi вiдповiдi. Я знаю, що я вас не варта. Нi в якому разi. І я знала, що саме такою буде ваша вiдповiдь. Так, бо як же iще можна вiдповiсти жiнцi, на любов якоi в душi немае вiдгуку.

– Ви помиляетеся, панно Люцiе, – Вiльчур нахмурився. – Те, що ви менi сказали, те, що ви вiдчуваете, – це для мене великий, великий i цiнний дарунок. Людина, яка у своему життi зазнала так мало теплих почуттiв, вмiе iх високо цiнувати. Однак це не означае, панно Люцiе, що вона зможе вiдповiсти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихае, душа втрачае своi соки бадьоростi, стае терпкою й жилавою, висихае на пергамент. Треба це розумiти, панно Люцiе.

– Не вiрю, – похитала вона головою. – Три роки я спiлкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич i життеву силу вашоi душi. Ваше серце свiже, як серце дитини. Ви ж любите людей?

Професор задумливо рушив вперед.

– Так, дорога панi, але це щось iнше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всi нерви, не становить сенсу днiв i ночей. Як би це вам сказати? Мiж люблячим серцем юнака i моiм така рiзниця, як мiж палаючим багаттям i тихенькою церковцею… Бачите, ось цi двi любовi, два рiзних кохання…

Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленнi перехожi.

– І ви нiколи не кохали? – спитала Люцiя.

Вiльчур пiдняв голову так, нiби вдивлявся в якусь точку мiж зiрками, i нарештi сказав:

– Я кохав колись… Їi звали Беата.

Здавалося, вiн наче забув про присутнiсть Люцii i говорив, як сам з собою:

– Вона була молода й красива i нiколи мене не кохала. Була моею дружиною. Давно це було, багато рокiв тому… Була моею дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом i метою мого життя. Кожна моя думка була думкою про неi, кожен мiй вчинок був вчинком для неi. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в тi роки, також пам’ятаю, що я не мiг, не мiг завоювати ii серце. Я, мабуть, був надто товстошкiрим, обсипав ii ласкавими словами, тремтiв вiд думки, що якась найменша ii примха не буде задоволена… Але у неi не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотiла покохати. А я не мiг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в ii очах я бачив якийсь наче страх передi мною, безмежну вiдстань, яка вiддiляла ii думки, ii свiт вiд мого. Вона була зразковою дружиною, навiть бували хвилини, коли я починав вiрити, що ми зблизимось. Однак iлюзii швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цiею мовчазною, незрозумiлою для мене iстотою, певне такою ж незрозумiлою для мене, як i я був незрозумiлим для неi. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клiтку до слона. Вона довiряе йому, але боiться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знае як вiдреагуе цей великий важкий звiр.

Вiльчур замовк, через деякий час Люцiя запитала:

– Вона померла?

Професор ствердно кивнув головою i раптом оживився:

– Ходiмо. Зайдемо до мене, я покажу вам ii фотографiю.

І нiби не очiкував найменшого протесту вiд Люцii, одразу повернув до свого дому. Люцiя йшла поруч, усе в нiй всерединi тремтiло. Їi власнi зiзнання, а тепер ще й зiзнання професора розбурхали в нiй страшенну плутанину думок i почуттiв. Ах, чому ж вона не жила ранiше, чому ж вона не пiзнала його ранiше за ту, глупу i негiдну, яка не могла оцiнити свого щастя.

Люцiя знала, що Вiльчур колись був одружений i вже багато рокiв вiн удiвець. Три роки тому вона навiть мимохiдь познайомилася з його дочкою панi Чинською, до якоi вiдчувала справжню симпатiю. Про романтичне минуле родини Вiльчурiв по мiсту кружляло так багато суперечливих iсторiй, що важко було вiдрiзнити правду вiд уявних речей. Бiльше того, Люцiя не мала схильностi цiкавитися тим, що спонукае iнших жiнок копатися в чужих справах. Щодо Вiльчура, то вона навiть i надалi хотiла, щоб вiн залишався для неi загадковою фiгурою – напiвлегендарною-напiвреальною. Вона хотiла пiзнавати його день за днем, так як сторiнка за сторiнкою розкриваеться розповiдь про трагiчнi переживання улюбленого героя, iсторiя його життя, лабiринти його душi.

З приводу рiзних професiйних питань Люцiя вже кiлька разiв вiдвiдувала вiллу професора. Вiн завжди приймав ii у вiтальнi. Цього разу вперше запросив ii до кабiнету. Вiн увiмкнув свiтло i, нiчого не сказавши, вказав на великий портрет над камiном.

З широкоi срiблястоi рами на Люцiю споглядала великими, нiби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дiвочим овалом обличчя. Смуток нiби оповив невеликi вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукнi.

Хвиля ревнощiв стисла серце Люцii. Їй видалося, що ця панi на портретi у сто разiв красивiша за неi, незрiвнянно витонченiша i делiкатнiша.

– Вона мала на iм’я Беата… – почула за собою тихий голос Вiльчура. – Одного разу я повернувся i застав будинок… порожнiм. Вона пiшла, вона покинула мене, покинула мене задля iншого, заради любовi.

Люцiя вiдчула, як ii серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вiльчура i гарячково, несамовито плачучи, почала ii цiлувати, нiби тими поцiлунками хотiла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподiяну отою…

– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люцiе! – обурено вигукнув Вiльчур, раптово повернувшись до реальностi. – Дайте менi спокiй, це нi на що не схоже.

Вiн посадовив ii, тремтячу вiд плачу, у фотель, окинув поглядом кiмнату в пошуках карафки з водою. На столику бiля камiна стояв коньяк. Професор налив келишок i подав Люцii, звертаючись твердо й водночас нiжно, як зазвичай переконував своiх пацiентiв слухатися його:

– Випийте це зараз.

Люцiя послушно пiдкорилася його наказу i повiльно заспокоiлась, а Вiльчур тим часом говорив:

– Ви повиннi контролювати своi нерви, шановна панi. Тримати себе в руках. Що ж ви за лiкар, якщо чужi страждання виводять вас iз рiвноваги настiльки, що в старому поштивому професоровi ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцiлунку? А може, таким чином ви хотiли вшанувати мою старiсть?.. Вiдiбрати у мене решту iлюзiй? І як ви зараз виглядаете? Будь ласка, витрiть цi непристойнi сльози.

Вiн подав iй свого великого носовичка, а Люцiя, витираючи очi, все промовляла:

– Ненавиджу ii… Ненавиджу…

Сидячи у фотелi вона потроху заспокоювалась.

– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вiльчур.

Люцiя заперечила порухом голови.

– Дякую i дуже перепрошую за цей спалах iстерики. Поводжусь справдi огидно.

– Через ввiчливiсть i тактовнiсть я не смiю перечити, – навмисне сказав Вiльчур невдоволеним тоном. – Не смiю перечити. Ви поводитеся так, як анемiчна учениця жiночоi школи пiсля перенесеноi золотухи.

Професор хотiв розсмiшити дiвчину, але його слова не потрапили до свiдомостi Люцii.

– Ви… ви все ще кохаете ii? – спитала вона i прикусила губу, щоб знову не розплакатись.

Брови Вiльчура зiйшлися.

– Дорога панi, минуло вже стiльки рокiв, стiльки води утекло, стiльки разiв навеснi ii могила вкривалася новою травою… Час робить свое… У мене залишилася пам’ять, гiркi й болiснi спогади. Шрам. Я пробачив. Ось i все.

Вiн на мить задумався й додав:

– Бачите, i з цього ви можете дiзнатися, що робить час. Усе минае. Те, що колись здавалося нам всесвiтом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою i не можемо зрозумiти, чому тодi пiддалися iлюзii.

– О нi, – сказала Люцiя, – але ж ви досi вважаете, що та жiнка була для вас всесвiтом. Справжне кохання, навiть згасле, все одно залишаеться чимось великим.

Вiльчур махнув рукою.

– Це у таких самiтникiв, як я. Хто знае, що б я сьогоднi думав про Беату, якби незабаром пiсля ii вiдходу на моему шляху постала якась iнша жiнка… якесь нiжне серце, якесь глибоке почуття…

Вiн посмiхнувся i додав:

– Але на своему шляху я не зустрiв нiжних сердець. Жiнки моею дорогою не ходять.

Люцiя посмiхнулася.

– Вони ходять, але ви iх не бачите. Коли ж з’являються такi наполегливi й поводяться нав’язливо, то ви iх позбуваетесь за допомогою проповiдi про рiзницю у вiцi.

– Це не проповiдь, – сказав вiн нiжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вiк, панно Люцiе. Слiд також враховувати, що власне я людина кiнчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловiк, викинутий за борт, – переконував ii серйозно Вiльчур. – Подумайте, якi в мене можуть бути перспективи. Я б мiг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постiйний контакт з усiма цими людьми, вiд погляду на яких мене верне. Я хiрург. Зрештою, я не можу робити операцiю вдома i в результатi буду змушений просити надати операцiйну. Ви самi розумiете, що пiсля моеi вiдставки сьогоднi наражати себе на будь-якi запитання, коментарi, зауваження чи навiть косi погляди було б вище моiх сил. Отже, то що ж менi залишаеться? Догоряти. Panis bene merentium[44 - Хлiб для заслужених; перен. пенсiя (лат.).]. І без масла. Бо мусите знати, що я повнiстю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваемо, вже не е моею власнiстю. Мене ласкаво залишили тут доживати вiку…

Професор сумно посмiхнувся.

– Доживати в надii, що життя скоро закiнчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергiйно протестувала Люцiя. – Але ж вам залишаеться, поки ви не позбудетеся цiеi, зрештою, зрозумiлоi дратiвливостi на пунктi зустрiчi з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова дiяльнiсть. Унiверситетськi лекцii, клiнiка, лiтературна творчiсть…

Вiльчур задумався.

– Нi, це не в моему характерi. Я можу писати лише тодi, коли писання заповнюе вiльний вiд активноi роботи час; а щодо лекцiй… Дорога панi, й звiдти мене вигризуть. Нi, менi нiчого не залишилося. От лише як замкнутися в домi й чекати смертi. Вона ж не забариться. Так уже це в природi влаштоване, що непотрiбне зникае саме собою. І я вiдчуваю, що я непотрiбний.

– Власне, це я маю на увазi, пане професоре. Я маю на увазi те, що ви почуваетеся непотрiбним. Я хочу переконати вас, що це просто миттевий настрiй, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життева сила не ослабла, що ваша генiальнiсть чи енергiя зовсiм не зменшилися. Це тимчасова депресiя.

– Не вiрю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про раковi пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рiк до неi не зазирав. Менi замало багатьох матерiалiв. Треба було б iх збирати, шукати й сортувати, i я вам скажу вiдверто, що не вiдчуваю найменшого бажання робити це.

– Тодi я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовiдданiсть з вашого боку. Ви добре знаете, панно Люцiе, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це нiяка не жертва. Ви за це видiлите менi частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зi своiм iм’ям мое. «У спiвпрацi з доктором Люцiею Канською». Така честь – не будь-що.

Пiсля тривалого наполягання Люцii Вiльчур, хоч i неохоче, остаточно вирiшив, i наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила пiсля обiду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слiд додати матерiал, вилучали бiблiографiчнi деталi з професiйних журналiв. Перед вечором вони спiлкувалися за кавою, пiсля чого Люцiя прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, вiдiбраних з бiблiотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люцii, депресiя Вiльчура не проходила. Вiн часто вiдкладав авторучку i впадав у роздуми на кiлька годин, пiсля чого вже був не в змозi не лише працювати, але навiть розмовляти з Люцiею.

Одного разу вона застала його п’яним. Люцiя була близька вiдчаю, але все-таки вирiшила i все ще твердо вiрила, що щось станеться i змiнить ситуацiю, змiнить ставлення Вiльчура.

Так пролетiло два мiсяцi. Час Люцii минав мiж працею для професора i заняттями в клiнiцi та пошуками роботи в якомусь iншому медичному закладi, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрiчала жодних утискiв, на якi очiкувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клiнiцi все йшло по-старому, нiяких змiн i зрушень не вiдбувалося. Але атмосфера стала зовсiм iншою. Бiльш чутливi, а до них належала Люцiя, вiдчували це на кожному кроцi. Тут нiхто нiколи не згадував прiзвища Вiльчура. Ця тиша нiби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, вiдвернулись вiд нього, забули.

З Кольським вона стикалася дедалi рiдше. З часу iхньоi принциповоi розмови вiн не намагався повернутися до тiеi теми, але не змiнився щодо неi. Про приватнi справи вони взагалi не говорили. Тому вiн не знав, що Люцiя спiвпрацюе з професором Вiльчуром. Вiн також не знав, що вона шукае iншу роботу. Лише одного разу, коли вiн пiсля розмови з Добранецьким мимохiдь запевнив, що ii становище в клiнiцi не порушено, вона вiдповiла коротко:

– Менi все одно.

Насправдi iй було не все одно. Через надлишок лiкарiв у Варшавi вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люцiя безрезультатно вiдвiдала десятки установ. Записували ii адресу та номер телефону й обiцяли повiдомити, коли вiдкриеться вакансiя.

Тим часом прийшов березень, а з ним i рання весна цього року. На вулицях було все бiльше ошатно вбраних жiнок i чоловiкiв у костюмах. Дерева випускали першi пуп’янки, деякi кущi вже ледь зазеленiли.

При цьому Люцiя не могла не помiтити, що з кожним днем професор стае все похмурiшим i що його зовнiшнiй вигляд також погiршуеться. Вона вирiшила також виводити його на прогулянки. Спершу вiн навiть не хотiв про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих мiсць, де можна було зустрiти знайомих.

– У селi зараз мае бути чудово… Чи ви знаете весну в сiльськiй мiсцевостi?

– Я лише неясно пригадую ii з дитинства.

– Ви багато втратили. Весна на селi… Земля пахне, ви розумiете? Земля пахне i повiтря пахне. Птахи. Дуже багато птахiв. Заклопотанi, збентеженi лiтають, щебечуть, поспiшають, несуть якiсь стебельця, якiсь соломинки, якiсь клаптики моху… І жайворонки високо в небi… І корiв гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провiв кiлька таких весен на далеких околицях, у Бiлорусi… Ви там колись бували?

– Нi, нiколи.

– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порiзана пагорбами, мiж якими – озера, густi лiси, вистеленi ялiвцем й лiщиною. Хати соломою вкритi… Не всi. Тi, заможнiшi – черепицею або дерев’яним гонтом. Але взагалi – бiднота. Бiднi люди, убогi, простi… Хорошi люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Вiн стверджував, що всi люди поганi. Але вiн говорив про мiсто. O! Якби вiн пiзнав той край, пiзнав би тих людей… Може, вiн i мав рацiю. Мiсто – це чудовисько. Воно асфальтом i бетоном вiддiлило людину вiд землi. Звiдки iй черпати своi почуття? Почуття виходять iз землi, як i всi живильнi соки. У мiстi вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишаеться тiльки мозок, запалений боротьбою за iснування, мозок, який нездатний думати, тiльки ком-бi-ну-ва-ти! Планувати якiсь махiнацii. Щоб швидше, бiльше, спритнiше. Людина не бачить себе, не бачить свiту. Погляньте на цi будинки. Вони закривають обрiй. Оточують нас з усiх бокiв… Залишаються тiльки невеликi отвори, нiби тунелi, через якi ми можемо вибратися з цього монстра. Кiлька дорiг, кiлька залiзничних колiй.

Професор задумався, а потiм продовжив:

– На прикордоннi е таке маленьке мiстечко. Радолiшки. Кiлька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця i десь тисяча чи двi тисячi жителiв. Через Радолiшки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрiсканою i грубою вiд старостi корою. Дорога нiби бита, але восени й навеснi на нiй стоять калюжi, а влiтку вiтер здiймае хмари пилу. За мiстечком дорога повертае на пiвдень, i вже через кiлька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, iнший менший, нiби нагадуе нирку. Тут береги лагiднi, луг поволi сходить до самоi води, дно пiщане, тут баби на дошцi прачами перуть бiлизну, а по той бiк, де буяе розлога вiльха, купаються… Але це лише вiд Івана Купала. Там вiрять, що ранiше купатися – шкодити здоров’ю… Натомiсть нижнiй став круглий, як нiби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней i сюди гонять худобу на водопiй. Із шумом, пiнячись, спадае каскадом вода, а зверху долинае постiйний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, iнодi на воду сяде чирок чи якийсь перелiтний лебiдь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрi люди, простi люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…

Вiльчур задумався.

– Ви не сумуете за ними? – спитала Люцiя.

– Що ви кажете? – наче отямився вiн.

– Я питала, чи ви не сумуете за ними.

На обличчi Вiльчура засяяла посмiшка.

– Хотiв би iх побачити. Багато що там напевно змiнилося. Три роки. Василь оженився, Наталка пiдросла. Ольга i Зоня теж, мабуть, знайшли собi чоловiкiв… Добродушнi баби.

Вiн засмiявся i повернувся до Люцii.

– Зоня навiть хотiла на собi оженити… То ж була б радiсть, якби я заiхав туди…

Люцiя подумала, що справдi така поiздка до Радолiшок, про якi професор згадуе з таким теплом, iдеально пiдiйшла б йому. Це б заспокiйливо вплинуло на його нерви, дозволило б одiрватися вiд недавнiх переживань. Вiн повернеться з неi вiдпочилим i з новим запасом енергii.

– Знаете що, пане професоре, а чому б вам не вiдвiдати iх? – сказала вона.

– Вiдвiдати? – здивувався Вiльчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приемно згадуете iх. Це б стало приемною розвагою для вас. Ви так довго не виiжджали з Варшави.

Вiльчур глянув на неi.

– Отакоi, – сказав вiн. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.

Люцiя засмiялась.

– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цiеi поiздки, хоча знаю, що там, пiд Радолiшками, зачаiлась Соня чи Зоня i чекае на вас.

Вони обое засмiялися. Професор уже давно не був у такому гарному настроi, i Люцiя розумiла, що настрiй цей навiяли спогади про той млин. Вона вирiшила кувати залiзо, поки гаряче.

– Серйозно, я не бачу жодноi причини, чому б вам вiдмовити собi у цьому задоволеннi.

– А ви знаете, що це зовсiм не погана думка, i, думаю, що й вони б зрадiли моiм вiдвiдинам.

– І ви б трохи розважилися, побачили б старi мiсця, якi так любите, дихнули б iншого повiтря. Насправдi зараз у Варшавi вас нiчого не тримае. А така гарна весна надворi.

З цього дня пропозицiя Люцii не давала спокою Вiльчуровi. Дiйсно, перспектива вiдвiдати млин Прокопа здавалася йому дедалi привабливiшою. Вiн оживився, розповiдав Люцii новi подробицi про млин i його життя там. За тиждень, постiйно заохочуваний нею, вiн нарештi сказав iй:

– Я вирiшив. Я iду в Радолiшки. Тiльки перед тим нам слiд закiнчити збiр матерiалу для першого тому, а ви його впорядкуете, поки я буду вiдсутнiй.

Вона дуже зрадiла з такого його рiшення i з подвiйним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на ii старання, стало зрозумiло, що це затягнеться щонайменше на мiсяць, i Люцiя почала побоюватись, що тим часом професор може змiнити свою думку щодо Радолiшок.

І це справдi сталося, але через цiлком непередбачувану причину.

Одного дня, коли Люцiя, як звичайно, прийшла пiсля обiду, в кабiнетi професора застала страшний безпорядок. Усi шухляди були висунутi, на тахтi порозкладенi купи книжок, на пiдвiконнi лежали вiдкритi футляри з хiрургiчними iнструментами.

– Що сталося? – здивовано запитала вона.

Вiльчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Вiн навiть забув привiтатися з нею.

– Панно Люцiе, – урочистим тоном вимовив вiн, – знайшов. Я знайшов вихiд для себе i тепер знаю, що зроблю, i знаю, для чого живу. Я покидаю Варшаву назавжди. Так, панно Люцiе. Я був божевiльний або непритомний, якщо ранiше цього не розумiв. Так, я повертаюся до них. Назавжди. Тут нав’язали менi, що я непридатний, але там, там, я знаю, що буду придатний. Там я доведу собi й iншим, що я не е непотрiбним мотлохом, що я ще можу працювати, багато рокiв працювати на благо людей. Тiльки не тих тутешнiх, поганих людей поганого мiста. Я ж там був такий щасливий. Ви бачите, що таке мiсто. Отруюе, робить тупим. Серед цих вулиць, цiеi суети, поспiху, пристрастей людина забувае, ким вона сама е, забувае своi уподобання i бажання. Я потрапив у цей вир i, нiби одурманений, крутився у ньому, не розумiючи, що це не мое мiсце, що все мене тягне туди, до тих людей!

Збуджений, вiн ходив кiмнатою i безперестану говорив:

– Я все продумав. Продаю речi, меблi, бiблiотеку, рiзний мотлох, таким чином пiдзбираю трохи грошей, за якi зможу сяк-так влаштувати собi невеличку амбулаторiю у млинi, зручну аптечку та подiбнi речi. Ви навiть не уявляете, який я щасливий. На всю околицю е лише один лiкар, який, крiм того, бiдуе i не може дозволити собi безкоштовне лiкування селян. Зрештою, вiн не хiрург. Вони пригадають старi часи, часи, коли я був знахарем, але тепер все буде зовсiм iнакше. У мене будуть дезiнфiкуючi засоби та першокласнi iнструменти. Хо-хо-хо, там на мене чекае багато роботи. Я вже пригадав, що дочка гайового з радолiських лiсiв мае пухлину печiнки, ви розумiете? Звичайно, я не мiг iй нiчим допомогти, не маючи гiдних iнструментiв. Але зараз спробую. Минуло три роки. Можливо, вона ще жива.

Люцiя стояла нерухомо i з жахом водила за професором очима. Вiн говорив щось iще, але вона вже не чула цього, повнiстю охоплена думкою, що вiн виiде, назавжди виiде, що вона не зможе бачити його щодня, допомагати йому, наглядати за ним, пiклуватися про його справи, його здоров’я. Їй стало гiрко вiд усвiдомлення того, що вiн вирiшив поiхати i навiть не подумав, який удар це буде для неi. І йому навiть не прийшло в голову, скiльки вона страждатиме вiд такого його кроку. Вiн не подумав про неi, не взяв ii до уваги. Ось i зараз вiн, схоже, не помiчав ii. Вiльчур швидким кроком по дiагоналi перейшов кiмнату i сказав:

– Я припустився шаленоi помилки, що взагалi звiдтам поiхав. Бо й для чого, навiщо, якщо менi там було так добре. Там мое мiсце, там вiдпочину вiд цього мiста, там знайду довiру й прихильнiсть. Ось так. У цьому полягае щастя, а якщо не щастя, то у будь-якому разi почуття задоволення, вiдчуття корисностi. Це просто виходить на одне.

Професор говорив про них, говорив про себе, проте жодним словом не згадав про неi. Однак Люцiя не вiдносила себе до тих жiнок, якi легко здаються. Десь у пiдсвiдомостi раптом народилося рiшення. Наступноi митi ця думка знайшла вiдображення у ii словах:

– Я поiду з вами, пане професоре.

Спочатку вiн не зрозумiв.

– Як ви кажете?

Люцiя чiтко повторила:

– Я кажу, що поiду з вами.

– Це iдеально, – зрадiв вiн. – Але я б бiльше хотiв, щоб ви просто приiхали до мене в гостi, коли я оселюся там i все влаштуеться. Ха, я вам там все покажу. Ви побачите, як там красиво i приемно…

– Нi, пане професоре, – перебила Люцiя його. – Я хочу iхати з вами. Їхати i залишитися з вами там.

Вiльчур з недовiрою глянув на неi.

– Що за жарти?

– Нiякi не жарти. Я поiду з вами.

– Яка недоречна думка!

– Чому недоречна?

– Ну, як же ви у такому вiцi на глуху провiнцiю? Нi, навiть нема про що говорити.

– А я все одно поiду, – стояла на своему Люцiя.

Вiльчур зупинився перед нею.

– Чи можу я знати, чому? Чому ви маете туди iхати?

– Допомагатиму вам.

– Але менi не потрiбна нiяка допомога.

– Ви говорите неправду. Пiд час кожноi операцii потрiбна допомога.

Вiльчур обурився.

– Для цього не потрiбна допомога лiкаря. Просто будь-який сiльський хлопець чи баба допоможуть.

– Не можу повiрити, аби хтось незнайомий з медициною мiг бути кориснiшим, нiж квалiфiкований лiкар. А крiм того, ви самi сказали, що там буде великий наплив хворих, що вам часто доводилося доручати робити перев’язки комусь неквалiфiкованому. Я знаю, що можу бути вам користною. Зрештою, i вам також потрiбен жiночий догляд. Чому б я не мала iхати? Мене з Варшавою також нiчого не пов’язуе. Тут мене нiчого не тримае.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tadeush-dolenga-mostovich/profesor-vilchur/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Виноски





1


Як справи, дорогий (англ.). – Тут i далi прим. перекладача.




2


Мiй дорогий (фр.).




3


До праотцiв (лат.).




4


Пане (iт.).




5


Правильно mille grazie – сто разiв дякую (iт.).




6


Лiкарю (iт.).




7


Мiй дорогий (англ.).




8


Заклад (фр.).




9


Вулиця (фр.).




10


П’ятнадцять (фр.).




11


Зустрiч (фр.).




12


Високий свiт, добiрне товариство (англ.).




13


Так, друже (iт.).




14


Так точно, саме так (рос.).




15


Нi, мiй пане (нiм.).




16


Ви помиляетесь (фр.).




17


Чесно, порядно (англ.).




18


Репутацiя (фр.).




19


Лепорелло – слуга Донжуана з опери Моцарта «Дон Жуан».




20


Мiй дорогий друже (англ.).




21


Сьогоднi (фр.).




22


Досить (лат.).




23


Проста людина (лат.).




24


Як джентльмен (англ.).




25


Найдорожчий (iт.).




26


Тут: омана (фр.).




27


Ненавиджу неосвiчений натовп (лат.).




28


Дух летить, куди хоче (лат.).




29


Радiсть вiд неуспiху iншого (нiм.).




30


З найвищою повагою (лат.).




31


Пошта до запитання (фр.).




32


Не перебираючи в засобах; гiдним i негiдним чином (лат.).




33


Мiй дорогий (англ.).




34


Апетит приходить пiд час iди (фр.).




35


Шедевр (фр.).




36


І, моя кохана, чого хочеш? (Нiм.)




37


Шкатулка з несподiванкою (фр.).




38


Вечiрка з сюрпризом (англ.).




39


Моя красуне (iт.).




40


Прощавайте, сеньоро (iт.).




41


До побачення (англ.).




42


Будь здорова i люби мене (лат.).




43


Цiлковита свобода (дiй) (фр.).




44


Хлiб для заслужених; перен. пенсiя (лат.).