Книга - Поклик Ктулху

Поклик Ктулху
Говард Фiлiпс Лавкрафт


Ктулху, Дагон, Йог-Сотот i багато iнших – це темнi божества, придуманi Говардом Лавкрафтом в 1920-i роки, придбали згодом таку популярнiсть, що сотнi творцiв фантастики, включаючи Нiла Геймана i Стiвена Кiнга, до сих пiр продовжують розширювати його мiфологiю.Кожен монстр в лавкрафтовскому свiтi уособлюе собою одну з незлiченних граней хаосу. Криються в глибинах океану або перебувають в глибинi непрохiдних лiсiв, сплячi в египетських пiрамiдах або замурованi в гiрських печерах, якi з'явилися на нашу планету з зiрок або з безоднi незлiченних столiть, вони незмiнно ворожi людству i непiдвладнi розуму. І едине, що залишаеться людинi – це триматися насторожi…





Говард Фiллiпс Лавкрафт

Поклик Ктулху



(Знайдено серед паперiв покiйного Френсiса Вейланда Терстона з Бостона)


«А що як могутнi сили та iстоти й досi живуть серед нас … цi живi втiлення тих давнiх часiв, коли розум iснував у формах, якi з'явилися ще задовго до того, як у цей свiт прийшли люди … швидкоплинна пам'ять про них дiйшла до нас лише у виглядi пiсень та вiршiв, переказiв i легенд, де iх називали богами, монстрами та рiзними iншими мiфiчними iстотами …»

    Алджернон Блеквуд






Частина 1

Жах, вiдображений у глинi


Людина не здатна до кiнця осягнути свiй власний розум, i у цьому, я думаю, полягае найщедрiший i наймилосерднiший дарунок, отриманий нею вiд матiнки-природи. Ми не бiльше, нiж аборигени, якi безтурботно живуть на островi невiгластва, який з усiх бокiв оточений чорними водами нескiнченностi, тим самим наче показуючи нам, що вiдпливати далеко вiд берегiв може бути вкрай небезпечно. Рiзнi науки, кожна з яких розвивалась у своему власному напрямку, до цих пiр не завдавали людству багато шкоди. Але одного разу цi розрiзненi знання зiллються воедино i вiдкриють настiльки жахливi перспективи реальностi та нашого жахливого мiсця у нiй, що ми або з'iдемо з глузду вiд такого осяяння, або втечемо вiд цього смертоносного свiтла знань подалi до темного та неосвiченого, але принаймнi безпечного свiту нового Середньовiччя.

Теософи здогадувалися про важливiсть космiчного циклу, в якому наш свiт i людство – це лише тимчасовi величини. Своi припущення про дивних древнiх iстот, якi дожили до наших днiв, вони намагалися приправляти заспокiйливим оптимiзмом, щоб не наводити на людей цiлковитий жах. Але не здогадки теософiв вiдкрили менi очi на цi таемничi та забороненi питання. Питання, вiд однiеi думки про якi мене охоплюе страх, питання, якi не дають менi спокiйно спати вночi. Як i всi жахливi проблиски iстини, це усвiдомлення спалахнуло передi мною в результатi випадкового поеднання, здавалося б, абсолютно не пов'язаних мiж собою речей – у даному випадку староi газетноi статтi та нотаток померлого професора. Я сподiваюся, що бiльше нiхто не буде шукати цей зв'язок. Якщо я виживу, я нiколи свiдомо не буду додавати ланки до цього моторошного ланцюжку знань. Думаю, професор теж планував зберегти у таемницi те, що дiзнався, i напевно знищив би всi своi записи, якби не його раптова смерть.

Вперше я дiзнався про це взимку 1926–1927 рокiв незабаром пiсля того, як помер мiй двоюрiдний дiдусь Джордж Геммелл Енджелл, почесний професор семiтських мов в Унiверситетi Брауна, Провiденс, штат Род-Айленд. Професор Енджелл був вiдомим фахiвцем зi стародавнiх написiв i до нього часто зверталися за допомогою керiвники вiдомих музеiв, тож його смерть у вiцi дев'яноста двох рокiв не пройшла непомiченою у науковому свiтi, а ii таемничi обставини ще бiльше пiдiгрiвали загальний iнтерес. На професора напали, коли вiн повертався з пристанi пiсля свого вiзиту до Ньюпорту. За словами свiдкiв, вiн раптово впав пiсля того, як зiткнувся зi схожим на матроса негром, який несподiвано вийшов iз темного закутку за крутим схилом пагорба. Ця дорога була найкоротшою вiд набережноi до будинку покiйного на Вiльямс-стрiт. Лiкарi не виявили жодних видимих пошкоджень i пiсля довгих суперечок дiйшли висновку, що причиною смертi стало якесь незрозумiле ураження серця, викликане рiзким пiдйомом по крутому пагорбу дуже лiтньою людиною. Тодi я не бачив причин заперечувати проти цього висновку, але останнiм часом у мене виникае все бiльше питань i сумнiвiв.

Оскiльки мiй двоюрiдний дiдусь помер бездiтним вдiвцем, то на мене, як на його спадкоемця, був покладений обов'язок ретельно перебрати та переглянути його записи i документи. Для цього я зiбрав його численнi теки та ящики та вiдвiз iх у свою квартиру в Бостонi. Бiльша частина матерiалiв була передана мною до Американського археологiчного товариства i буде пiзнiше опублiкована. Але один з ящикiв старого особливо привернув мою увагу. Чесно кажучи, його вмiст мене надзвичайно спантеличив i менi зовсiм не хотiлося показувати його стороннiм. Вiн був замкнений i ключа вiд нього нiде не було, але потiм менi в голову прийшла думка оглянути кишенi пiджака покiйного професора. Там я дiйсно знайшов необхiдний ключ i вiдкрив ящик, але коли я це зробив, то зiткнувся з ще бiльш складною загадкою. Бо що мiг означати дивний глиняний барельеф i на перший погляд абсолютно не пов'язанi мiж собою записи, нотатки та вирiзки з газет, якi я там знайшов? Невже це були якiсь старечi забобони та iншi надприроднi дурницi? Я вирiшив вiдшукати ексцентричного скульптора, чие дивне творiння явно стало причиною порушення душевного спокою мого дядька.

Барельеф мав вигляд грубого прямокутника розмiрами десь дванадцять на п'ятнадцять сантиметрiв i товщиною близько двох сантиметрiв. Вiн був явно виготовлений нещодавно, проте його дизайн був далекий вiд сучасного мистецтва за стилем i манерою виконання. І хоча примiтивнi форми кубiзму та футуризму численнi й вигадливi, вони часто не здатнi передати ту загадкову закономiрнiсть лiнiй, яка таiться у древнiх написах i предметах культури. Але написи на барельефi без сумнiву здавалися архаiчними, хоча, незважаючи на те, що я був добре знайомий з науковими дисертацiями та колекцiями мого двоюрiдного дiда, я нiяк не мiг iдентифiкувати цей конкретний вид письма або хоча б вiддалено встановити його приналежнiсть до тiеi чи iншоi писемностi.

Над цими лiтерами або iероглiфами було зображено щось або хтось, однак таке iмпресiонiстське виконання не дозволяло чiтко зрозумiти, що саме там було зображено. Це було щось на зразок портрету або символу чудовиська, складно було тодi сказати напевне, але я точно знав, що таке могла породити лише хвора фантазiя. Якщо я скажу, що моя уява побачила у цьому всьому одночасно зображення восьминога, дракона i якоiсь невдалоi карикатури на людину, не думаю, що буду далекий вiд iстини. М'ясиста голова зi щупальцями вiнчала гротескне, вкрите лускою тiло, а за спиною у цього створiння було щось на зразок крил. Але навiть не окремi деталi, а саме загальнi обриси всiеi цiеi iстоти робили ii такою моторошною та жахливою. Фiгура була зображена на тлi архiтектурних споруд, якi вiддалено нагадували циклопiчну кладку з великих тесаних кам'яних брил.

До цього дивного барельефа, крiм цiлоi купи вирiзок з газет, додавалися зовсiм свiжi записи, сумбурнi та заплутанi, але охайно написанi рукою самого професора Енджелла. Серед них був рукопис пiд назвою «КУЛЬТ КТУЛХУ», причому написана назва була ретельно виведеними друкованими лiтерами, щоб уникнути помилкового прочитання такого дивного словосполучення. Рукопис був роздiлений на два роздiли, перший називався «1925 рiк. Сновидiння Г. Е. Вiлкокса (Томас-стрiт, 7, Провiденс, Род-Айленд)», а другий «Виступ iнспектора Джона Р. Леграсса (Бьенвiлль-стрiт, 121, Новий Орлеан, Лос-Анджелес) на конференцii Американського археологiчного товариства в 1908 роцi – з нотатками на цю тему – i доповiдь професора Вебба». Решта документiв представляли собою короткi замiтки, деякi з них розповiдали про дивнi сни людей, деякi листки паперу були повнiстю пописанi цитатами з теософських книг i журналiв, особливо часто зустрiчалися працi В. Скотта-Еллiота, а саме його «Атлантида та Загублена Лемурiя». Також там були записи про стародавнi таемнi товариства та культи з посиланнями на уривки з таких робiт в областi мiфологii та антропологii, як «Золота гiлка: Дослiдження магii та релiгii» Джеймса Фрезера i «Культ вiдьом у Захiднiй Європi» Маргарет Мюррей. Вирiзки з газет в основному стосувалися жахливих психiчних захворювань i спалахiв групового божевiлля та манii навеснi 1925 року.

У першiй частинi рукопису мiстилась одна дуже дивна iсторiя. Виявляеться, 1 березня 1925 року до професора Енджелла звернувся один худорлявий молодий чоловiк, який мав дуже знервований та вкрай неохайний вигляд. Власне вiн i принiс той страшний глиняний барельеф, який я знайшов у ящику. Барельеф цей був тiльки нещодавно виготовлений i глина навiть ще не встигла повнiстю висохнути. Гостя звали Генрi Ентонi Вiлкокс, i мiй дядько впiзнав у ньому молодшого сина однiеi вельми шанованоi сiм'i, про яку вiн чув лише краем вуха, проте знайомий з ними не був. Цей молодий чоловiк вивчав скульптуру в Род-айлендськоi школi дизайну i жив у студii мистецтв Флер-де-Лiз, яка знаходилася неподалiк. Вiлкокса вважали дуже талановитим юнаком, хоча i досить ексцентричним, i вiн з дитинства привертав загальну увагу своiми дивними iсторiями i снами, якi вiн мав звичку всiм розповiдати. Вiн називав себе «психiчно надчуттевим», але приземленi люди старого торгового мiста вважали його звичайнiсiньким диваком. Вiн нiколи особливо не брав участь у свiтському життi, тому поступово коло його спiлкування звузилось до невеликоi групи естетiв, i то з iнших мiст. Незабаром навiть у студii мистецтв, в якiй жив Вiлкокс, i яка, до речi, вважалася досить консервативною, його почали вважати безнадiйним i просто ненормальним.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63100777) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.