Книга - Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Історiя Украiни «без брому». Розвиток державностi на украiнських землях
Петро Михайлович Кралюк


Великий науковий проект
Книга Петра Кралюка «Історiя Украiни „без брому“. Розвиток державностi на украiнських землях» розкривае iсторiю державних змiн на теренах Украiни вiд прадавнiх часiв до нашого сьогодення. Усупереч висловлюванню вiдомого украiнського письменника i полiтика початку ХХ ст. Володимира Винниченка, мовляв, не можна украiнську iсторiю читати без брому, тобто заспокiйливого, автор акцентуе увагу на тому, що бездержавнiсть – явище, характерне для багатьох народiв. Тому украiнцi у своему прагненнi створити власну державу були далеко не одинокi. Проте, проживаючи в рiзних краiнах i обiймаючи високi посади, вони зробили чимало для становлення, зокрема Угорського королiвства, Речi Посполитоi, Росiйськоi iмперii, Османськоi iмперii i врештi-решт здобули свою державу.



В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Петро Кралюк

Історiя Украiни «без брому». Розвиток державностi на украiнських землях



© П. М. Кралюк, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *


Історiя народу е також його заповiтом.

    Вiльгельм Швебель






Історii без страждань не бувае. Замiсть передмови


Письменник i полiтик, один iз вождiв украiнських «визвольних змагань» 1917–1921 рр. Володимир Винниченко якось заявив, мовляв, не можна украiнську iсторiю читати без брому, тобто заспокiйливого. Справдi, украiнське минуле, яке подавалося iсториками нацiонального спрямування, часто трактувалося як «iсторiя страждань». Вiдтодi, правду кажучи, не так багато змiнилося. І зараз нам продовжують пропонувати iсторичне бачення, де украiнський народ постае як жертва, його гноблять iншi народи (татари, поляки, росiяни i не тiльки). Вiн часто не мае своеi держави. А якщо й мае, то «ворiженьки» роблять чимало для того, щоб ii знищити. І часто це iм вдаеться.

Натомiсть чомусь забуваеться, що нацiональнi держави – це порiвняно недавнiй витвiр. Якщо звернутися до середньовiчних i ранньомодерних часiв, не кажучи вже про часи стародавнi, то бачимо, що тодi, як звичайно, були держави, у складi яких проживали рiзнi народи. Моноетнiчнi держави радше були винятком, анiж правилом. Та й навiть у Новi часи домiнували багатоетнiчнi держави iмперського типу. Отже, бездержавнiсть – явище, характерне для багатьох народiв. Тут украiнцi зi своею «складною iсторiею» зовсiм не самотнi.

Звичайно, хотiлося б бiльшого. Хотiлося, щоб украiнцi, точнiше iх предки-русини, у Середньовiччi й ранньомодернi часи мали свою державу, яка б у новочасний перiод трансформувалася в державу нацiональну. Проте не треба забувати, що цi самi нашi предки досягали успiхiв у начебто «чужих» державах, опиняючись на вищих щаблях. Вони зробили чимало для становлення Росiйськоi iмперii. Займали високi посади в Речi Посполитiй. Навiть деякi королi цiеi держави походили з Украiни й мали русинське (украiнське) походження. Русини-украiнцi вiдiгравали помiтну роль у Молдавському князiвствi. Руська (украiнська) аристократiя мала сильнi позицii в середньовiчному Угорському королiвствi. Та й навiть в Османськiй iмперii украiнцi давали знати про себе. Згадайте хоча б Роксолану! А в жилах деяких турецьких султанiв текла украiнська кров. Помiтне мiсце займали вони в комунiстичнiй iмперii – Радянському Союзi, який, зрештою, i розвалили.

Держави – це форми полiтичного життя. Вони постiйно змiнюються. Вiчних держав немае. Це розумiли нашi предки. Так, на початку XVII ст. украiнський поет Іван Домбровський написав латинською мовою поему «Днiпровi камени». Є в нiй такi слова:

Доля нерiдко бувае зрадлива: з пихатим зухвальством
Змiцнюе пiдданих, а королiв у в’язницях катуе.
Тож не бувае на свiтi нiчого тривкого, держави
Слабнуть щоднини, а з часом хирiють i мруть невблаганно[1 - Домбровський І. Днiпровi камени. Украiнська поезiя XVII ст. К., 1988. С. 112.].

До речi, у цьому творi маемо iсторiю державних змiн на теренах Украiни в часи Середньовiччя. Історiю, сповнену гордостi за предкiв. Виявляеться, у тi далекi часи украiнцi-русини могли писати свою iсторiю «без брому».

Тепер щодо страждань. Хiба вони випадали лише на долю украiнцiв? Почитайте Старий Завiт. Історiя давнiх евреiв сповнена кривавими вiйнами, масовими вбивствами, частими конфлiктами мiж «своiми», мiграцiями й примусовими виселеннями. А чи мало нащадкiв цих давнiх евреiв зазнавали гонiнь у часи Середньовiччя або в перiод Другоi свiтовоi вiйни?

Або вiзьмемо провiднi краiни Захiдноi Європи. Хiба мало потрясiнь було в iх iсторii? Величезнi руйнацii пiд час «великого переселення народiв», коли загинув цивiлiзований свiт – pax Romana, жорстокi напади норманiв, Столiтня й Тридцятилiтня вiйни, кривавi конфлiкти Нового часу, падiння старих i творення нових державних утворень… Список можна продовжувати.

Звернiмося до iсторii наших ближнiх сусiдiв. Чи була «рiвною» й «спокiйною» iсторiя Польщi? Мали поляки значнi втрати своеi людностi, територiй у часи Середньовiччя. Була лiквiдацiя ранньомодерноi Речi Посполитоi, яка могла б трансформуватися в польську нацiональну державу. Непростою була доля «вiдновленоi» Польщi в ХХ ст., особливо пiд час лихолiття Другоi свiтовоi вiйни. Щось подiбне можна сказати про угорцiв. Принаймнi вони, як звичайно, видiляють у своiй iсторii двi великi трагедii: битву пiд Могачем 1526 р., яка фактично стала початком лiквiдацii Угорського королiвства, й Трiанонський договiр 1919 р., за яким Угорська держава втратила велику частину своiх етнiчних територiй. Бiльш «щасливою» може видатися iсторiя румунiв – нащадкiв волохiв та молдаван. Проте варто пригадати, що останнi протягом майже чотирьох столiть перебували пiд владою османiв. Вiдносна успiшнiсть Румунii наприкiнцi ХІХ – першiй половинi ХХ ст., створеноi пiд протекторатом захiдноевропейських держав, власне, й була обумовлена цим протекторатом. Непростою була доля румун у «соцiалiстичнi часи», коли правив диктатор Нiколае Чаушеску. Зрештою, досi так i не реалiзована iдея Великоi Румунii. За межами Румунськоi держави продовжуе залишатися Молдавiя, значна частина населення якоi iдентифiкуе себе румунами.

А чи щасливою була доля росiян? Довгий час iхнi предки, серед яких була велика частка угро-фiнiв, перебували пiд владою киiвських князiв, а потiм пiд iгом Золотоi Орди. Власне, тодi предки росiян втратили свою етнiчну iдентичнiсть, зазнавши слов’янiзацii й русинiзацii. Потiм створення деспотичноi Московськоi держави, яка без особливого милосердя ставилася до своiх пiдданих. Чого варта лише опричнина! Виникнення ще однiеi деспотii (щоправда, дещо цивiлiзованоi) – Росiйськоi iмперii. Кривава громадянська вiйна 1918–1920 рр., що призвела до знищення немалоi частки росiйськоi елiти. Не такою вже й солодкою була доля росiян i в часи СРСР. Та i в нинiшнiй Росiйськiй Федерацii, попри культивування росiйського шовiнiзму, не все так виглядае однозначно.

Звичайно, можна говорити, що нашi страждання бiльшi, пригадуючи придушення козацьких i гайдамацьких повстань, знищення Гетьманщини, утиски украiнцiв в часи «нацiонального вiдродження» в Австро-Угорськiй i особливо в Росiйськiй iмперiях, загибель украiнських державних утворень пiд час «визвольних змагань» 1917–1921 рр., репресii проти украiнцiв у Польщi й Румунii в мiжвоенний перiод, Голодомор й терор у радянськiй Украiнi, криваву лiквiдацiю Карпатськоi Украiни 1939 р., величезнi втрати украiнцiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни, жорстокi репресii проти Украiнськоi Повстанськоi Армii…

Проте представники iнших народiв можуть доводити, що iхнi страждання не меншi, а то й бiльшi, пригадуючи тi чи iншi факти своеi iсторii. Взагалi «iсторii страждань» не обходяться без змiщення акцентiв, а то й певноi мiфологiзацii.

Та, попри страждання, украiнцi навчилися виживати в рiзних державних утвореннях: як своiх, так i чужих. До того ж нерiдко «чужi» держави вони намагалися зробити «своiми». У часи нацiоналiзму украiнцi не раз демонстрували волю створити свою державу, попри поширенi анархiчнi настроi в iхньому середовищi. Зрештою, вони вiдiграли провiдну роль у розвалi Радянського Союзу, проголосивши незалежнiсть Украiни. Хоча ця незалежнiсть далася й даеться непросто. Таке життя. «А хто борець, той здобувае свiт!»

Принагiдно хочеться нагадати: в часи нацiоналiзму, коли популярною стала iдея права народiв на полiтичне самовизначення i почали з’являтися нацiональнi держави, далеко не всi народи зумiли реалiзувати це право. До сьогоднi ведуть боротьбу за створення своеi держави курди. Зрештою, не лише вони. Навiть у цивiлiзованiй Європi е етноси, якi так i «не вiдбулися», не стали «повноцiнними народами». Наприклад, це стосуеться провансальцiв, бретонцiв, баварцiв, саксонцiв, сiлезцiв… Чимало европейських народiв (валлiйцi, каталонцi, кашуби, лужичани, помаки, ретороманцi, фламандцi, шотландцi та iншi), якi, здавалось би, «вiдбулися», не мають нi своiх держав, а iнодi навiть автономних утворень.

Украiнцi ж свою державу мають. І демонструють у сучасних умовах росiйськоi агресii волю до ii збереження. Чого не скажеш про наших пiвнiчних сусiдiв – бiлорусiв, якi близькi до iнтеграцii з Росiею.

Тобто не такi ми вже «пропащi» й «бiднi», як це нам дехто подае чи хоче подати. За плечима маемо значну етнiчну, а також державну традицiю. Інша рiч, що про останню знаемо не так багато. До того ж часто уявлення нашi про неi викривленi.




Украiнська держава й держави на украiнських теренах


Держава – це сукупнiсть iнституцiй полiтичного, адмiнiстративного, военного, судового, релiгiйного й культурного характеру, за допомогою яких здiйснюеться управлiння певною територiею й населенням, яке проживае на нiй.



Важливим елементом держави е iснування фiксованого письмового права.


Поняття держава в рiзних народiв мае рiзну етимологiю, яка вiдображуе iхнiй полiтичний досвiд. У Стародавнiй Грецii державу iменували полiтiею. Це слово походило вiд слова полiс, тобто мiсто. Приблизно те саме спостерiгаемо в англосакських народiв. І справдi, на початкових етапах держави часто виникали як укрiпленi поселення (мiста), що контролювали навколишню мiсцевiсть. Хоча не обов’язково. Треба мати на увазi, що iснували рiзнi типи держав. Державнiсть полiсного типу формувалася переважно в осiлих, землеробських народiв. Дещо по-iншому здiйснювалося ii формування в народiв кочових i морських. До того ж iз часом державнi органiзми зазнали значноi еволюцii.

Існували й iснують рiзнi форми держав, якi залежать вiд низки чинникiв:

– розвитку технологiй, зокрема iнформацiйних;

– географiчного становища;

– економiчноi дiяльностi населення;

– його етнiчного складу та ментальних i культурних особливостей;

– iсторичного й полiтичного досвiду народу.

В украiнськiй мовi утвердився термiн «держава». Саме це слово мае давньослов’янське походження. У «Лексиконi словенороському» (1627) украiнського фiлолога Памво Беринди держава визначаеться як сила, вельможнiсть або зверхнiсть, а вiдповiдником iй у грецькiй мовi е слово «кратос», тобто влада. У цьому ж словнику слово «державствую» трактуеться як паную, справую[2 - Беринда П. Лексикон славеноросскiй. К., 1627. С. 29.].

Термiн же «держава» в сучасному розумiннi прийшов до нас пiд впливом росiйськоi культури. У середньовiчнi часи державою називали символ влади московських царiв у виглядi кулi, яка увiнчувалася хрестом. Правителi Московii тримали державу в руках пiд час офiцiйних церемонiй. Сам же цей символ перейшов до них вiд ромейських (вiзантiйських) iмператорiв. Вiдповiдно, у росiян держава персонiфiкувалася з верховним правителем.

Приблизно таке ж розумiння зустрiчаемо в украiнцiв. Навiть зараз вони часто пов’язують уявлення про свою державу з особою президента. Щоправда, росiяни в планi персонiфiкацii державноi влади й верховного правителя, схоже, пiшли далi наших краян. Вони зазвичай мало вживають слово «держава», а переважно користуючись термiном «государство» – вiд слова государ, правитель.

Також в украiнськiй мовi були й iншi термiни для означення держави. Наприклад, у текстах ранньомодерних часiв зустрiчаемо термiн «панство». Його широко вживае автор анонiмного твору «Пересторога» (початок XVII ст.). У зазначеному творi читаемо, що «поляцi руськii панства [держави, князiвства – прим. автора] поосiдали»[3 - Пересторога. Украiнська лiтература XVII ст. К., 1987. С. 27.]. Тобто держава – це сукупнiсть панiв, людей, що мають власнiсть, доступ до влади. Таке розумiння вiдповiдало духу шляхетськоi демократii, яка iснувала в тогочаснiй Речi Посполитiй. Також у ранньомодерних украiнських текстах зустрiчаемо означення державного органiзму як «речi посполитоi», що е буквальним перекладом латинського термiну республiка (справа народна).

Можна говорити про наявнiсть низки державних утворень на теренах Украiни за перiод майже трьох тисяч рокiв. Функцiонували тут також раннi державнi утворення, що не мали певних елементiв державностi. Зокрема, у раннiх державах не було сформованого адмiнiстративного апарату й писаного права.

Не чiпатимемо питання про Трипiльську цивiлiзацiю. Чи мали трипiльцi ранню державу – це питання. Писемних джерел, якi б давали уявлення про неi, не збереглося.

Одними з перших раннiх держав на теренах Украiни, про якi е свiдчення у писемних джерелах, можна вважати держави кiммерiйцiв та скiфiв. Про них, зокрема, писав Геродот у своiй «Історii». Те саме можемо сказати про ранню державу сарматiв.

Також першими державами на украiнських землях варто вважати грецькi мiста-держави й еллiнiстичне Боспорське царство. Частина украiнських земель входила до складу Римськоi iмперii, а потiм – iмперii ромеiв, яку в нас звично iменують Вiзантiею.

У перiод «великого переселення народiв» на теренах Украiни iснувала низка раннiх держав. Це – держави готiв, гунiв, булгарiв, слов’ян тощо. Згодом тут з’являються доволi розвинутi держави iмперського типу – Аварський та Хозарський каганати.

Зрештою, у часи раннього Середньовiччя (у Х – на початку ХІ ст.) формуеться ще одна держава iмперського типу, в якiй домiнантним було слов’янське населення i яка отримала назву Русi (в лiтературi часто для ii означення використовуеться кабiнетний термiн «Киiвська Русь»). Цiй державi протистояли кочовi протодержави печенiгiв та половцiв.






Геродот, будинок Австрiйського парламенту, Вiдень



Пiсля Батиевоi навали 40-х рокiв ХІІІ ст. частина земель Киiвськоi Русi опинилася пiд контролем кочовоi iмперii Золотоi Орди. Землi ж нинiшньоi Правобережноi Украiни входили до складу вiдносно незалежного державного утворення, яке варто було б називати Руським королiвством, але яке в лiтературi традицiйно iменуеться Галицько-Волинським князiвством. Остання назва е кабiнетним термiном i не мае серйозноi документальноi пiдстави. Руське королiвство можна розглядати як наступника Русi Киiвськоi.

У серединi ХIV ст. вiдбулася дезiнтеграцiя Руського королiвства. Його землi були захопленi Польським, Угорським королiвствами, а також Великим князiвством Литовським. На землях пiвденно-схiдноi частини цього державного утворення сформувалася Молдавська держава, де значну частину населення становили слов’яни, а державною мовою була руська мова на старослов’янськiй основi.

У ХV ст. вiдбулася дезiнтеграцiя Золотоi Орди. Їi спадкоемцем стало Кримське ханство, територiя якого розташовувалася в межах сучасноi Украiни. Ця держава опинилася пiд протекторатом Османськоi iмперii. Сама ж ця iмперiя захопила землi на пiвденних теренах сучасноi Украiни, створивши еялети Кефе, Сiлiстрiйсько-Очакiвський та Кам’янецький.

1569 р. за Люблiнською унiею вiдбулося об’еднання Польського королiвства i Великого князiвства Литовського. Наслiдком цього стало виникнення держави федеративного типу, яку називають Рiччю Посполитою, тобто Республiкою. Саме тодi бiльшiсть земель, населених етнiчними украiнцями, увiйшли до складу цiеi держави як пiдпорядкованi Королiвству Польському.

Тодi на теренах Надднiпрянщини та Подiлля, що були околицями Речi Посполитоi, йшло формування новоi соцiальноi спiльноти – украiнського козацтва. У першiй половинi XVII ст. козаки заявили про себе в планi военно-полiтичному, пiднявши кiлька повстань i вимагаючи для себе бiльших привiлеiв. Вони витворили вiйськово-полiтичну структуру – Запорiзьку Сiч, яку дехто ладний трактувати як державу. Ця структура виникла поза Рiччю Посполитою фактично в опозицii до неi. Вона стала зосередженням анархiчних елементiв, якi не сприймали чиннi тодi державнi порядки.

У серединi XVII ст. вiдбулося масове повстання украiнських козакiв пiд проводом Богдана Хмельницького. Унаслiдок цього виникла Украiнська Гетьманська держава. Щоправда, вона так i не стала повнiстю самостiйною. Пiдсумком змагань кiлькох держав (Речi Посполитоi, Московii, а також Османськоi iмперii з васальним iй Кримським ханством) було розчленування Гетьманськоi держави, творення на ii основi кiлькох автономних державних структур. Це Гетьманат на Лiвобережнiй Украiнi (друга половина XVII – перша половина й середина XVIIІ ст.) пiд протекцiею Московii; Гетьманат на Правобережнiй Украiнi (друга половина XVII ст.) пiд захистом Речi Посполитоi; Ханська Украiна (Ганьщина), яка iснувала наприкiнцi XVII–XVIIІ ст. пiд протекцiею кримських ханiв й Османськоi iмперii.

У другiй половинi XVIIІ – на початку ХІХ ст. вiдбулося переформатування украiнських земель мiж iмперськими державами. Росiйська iмперiя анексувала Кримське ханство й вiдiбрала в Османськоi iмперii нинiшнi пiвденноукраiнськi землi. Також вона разом iз Австрiею й Пруссiею роздiлили Рiч Посполиту. Тому пiд владою Росiйськоi iмперii опинилася бiльшiсть украiнських земель – Лiвобережна Украiна, пiвдень разом iз Кримом й частина Правобережжя (Киiвщина, Подiлля, Волинь). Австрiйськiй iмперii залишилися землi Карпатськоi Русi, якi ранiше входили до Угорського королiвства, а пiсля його розпаду вiдiйшли до Трансiльванii (Семиграддя); Буковина, котра входила до Молдавського князiвства; а також землi Галичини, що належали Речi Посполитiй. Такий розподiл украiнських земель мiж зазначеними iмперськими державами зберiгався до кiнця Першоi свiтовоi вiйни.

Ця вiйна призвела до падiння Росiйськоi та Австро-Угорськоi iмперiй. 1917–1921 рр. на украiнських землях спостерiгалися бурхливi процеси, якi в нашiй лiтературi мають назву «визвольнi змагання» або «украiнська революцiя». Тодi на теренах Украiни з’явилося кiлька державних утворень, якi могли б стати украiнськими нацiональними державами. Це – Украiнська Народна Республiка, Украiнська Держава пiд керiвництвом гетьмана Павла Скоропадського, Захiдноукраiнська Народна Республiка. Також кримськi татари намагалися створити свое автономне державне утворення. Виникли тут i марiонетковi радянськi республiки: Украiнська, Донецько-Криворiзька, Таврiйська та iншi пiд керiвництвом бiльшовикiв. Окрiм того, були й тимчасовi формацii, якi заявляли про свiй державний статус – рiзноманiтнi «республiки». Наприклад, вiдомою була Холодноярська республiка. Насправдi цi формацii часто не мали низки елементiв, притаманних тогочасним «класичним» державам.

«Визвольнi змагання» не дали можливостi створити украiнську нацiональну державу. Украiнськi землi були захопленi рiзними державами. Найбiльша iх частка вiдiйшла бiльшовицькiй Росii, яка створила на цих землях пiдпорядковану iй Украiнську Соцiалiстичну Радянську Республiку, яка 1922 р. увiйшла до складу Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк (СРСР). Захiдну Волинь i Галичину анексувала Польща, Карпатську Русь-Украiну – Чехословаччина, Буковину, Мармарощину й Бессарабiю – Румунiя. Перед початком Другоi свiтовоi вiйни Закарпаття окупувала Угорщина, а на початку цiеi вiйни Волинь, Галичину, Буковину й Бессарабiю – СРСР.

Друга свiтова вiйна призвела до нового переформатування украiнських територiй. Бiльшiсть iз них опинилася в складi СРСР i адмiнiстративно входила до складу Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки (УРСР). Щоправда, за межами останньоi опинилося чимало етнiчних украiнських земель. Так, до складу Росiйськоi Радянськоi Федеративноi Соцiалiстичноi Республiки як основноi складовоi частини СРСР увiйшли заселенi украiнцями схiдна частина Донбасу, Кубань, т. зв. Жовтий i Зелений Клини, Воронiжчина, Бiлгородщина, Стародубщина тощо. До складу Бiлоруськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки – Берестейщина, до Молдавськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки – Приднiстров’я, де фактично домiнувало украiнське населення. Цi землi, що опинилися за межами УРСР, але входили до Радянського Союзу, зазнали тотальноi русифiкацii.

Деякi украiнськi етнiчнi територii пiсля Другоi свiтовоi вiйни не ввiйшли до складу СРСР, а дiсталися краiнам т. зв. «соцiалiстичного табору». Пiвденне Пiдляшшя, Холмщина, захiдна Галичина, значна частина Лемкiвщини вiдiйшли до Польськоi Народноi Республiки; Пряшiвщина й пiвденна частина Лемкiвщини – до Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки; Мармарощина й Пiвденна Буковина – до Румунськоi Соцiалiстичноi Республiки. Попри те, що в цих державах придiлялася певна увага задоволенню культурних потреб украiнцiв, вони тут зазнали денацiоналiзацii.

Однак 1954 р. до складу УРСР увiйшла Кримська область, де украiнське населення становило незначну частину. Також у складi УРСР були територii, де компактно проживало росiйське, румунське, молдавське, гагаузьке, угорське населення, представники деяких iнших нацiональних меншин.

1991 р. Украiна вийшла зi складу Радянського Союзу й стала незалежною державою. Ця подiя поставила крапку на iснуваннi СРСР. Вiдбувся загалом мирний демонтаж цiеi держави.



Як бачимо, на украiнських землях протягом трьох тисячолiть виникали, формувалися й зникали рiзнi державнi утворення, якi до того ж мали рiзне «етнiчне наповнення». Держави, якi сходили з iсторичноi арени, все ж полишали пiсля себе певнi державнi й правовi традицii, передаючи iх своiм наступникам. Хоча закономiрно далеко не завжди такий спадок приймався, а часто й свiдомо вiдкидався. Адже новопосталi держави виникали як заперечення своiх попередникiв.


Та все ж iмперii мирним шляхом не зникають. Росiйське керiвництво спровокувало низку регiональних конфлiктiв на теренах колишнього Радянського Союзу, створивши своi проросiйськi анклави. Такими можна вважати Нагiрний Карабах, Пiвденну Осетiю, Абхазiю й Приднiстров’я. Із самого початку iснування украiнськоi незалежностi були спроби вiдiрвати в Украiни Крим, де тодi вже переважало неукраiнське населення. Однак вони провалилися. І все ж це не означало, що Росiя вiдмовилася вiд Криму й «росiйськомовних територiй» Сходу й Пiвдня Украiни.

Скориставшись ослабленням влади в Украiнi пiсля Революцii гiдностi, 2014 р. Росiя анексувала Крим, а також створила проросiйськi марiонетковi Донецьку й Луганську «народнi республiки». Терени Украiнськоi держави де-факто зазнали переформатування, хоча й анексiя Криму, i «народнi республiки» не визнанi бiльшiстю краiн свiту.

Звичайно, змiннiсть державних утворень протягом iсторii була притаманна й iншим землям. Однак для Украiни характерний вiдносно високий динамiзм цих процесiв. Це зумовлювалося низкою чинникiв: вiдсутнiстю значних природних кордонiв для цiеi територii, яке робило ii «вiдкритою» для мiграцiй населення та експансii завойовникiв; поеднання на нiй кiлькох природних зон, що визначало творення тут рiзних культур (в широкому розумiннi), зокрема й культур полiтичних; детермiнована згаданими вище чинниками «змiшанiсть» населення, його вiдносна генетична й етнiчна «строкатiсть»; значнi зовнiшнi «рiзнобiчнi» культурнi впливи, якi робили украiнськi землi «перехрестям цивiлiзацiй».

У певному сенсi Украiна – «неспокiйна земля». Це не острiвець стабiльностi. Вона не для тих, хто любить спокiй. Проте в цiй неспокiйностi, плинностi е й своя перевага. Тут життя не застоюеться…




На свiтанку цивiлiзацii. Державнi утворення на украiнських теренах у стародавнi часи


Наявнiсть державних утворень на землях Украiни, як уже зазначалося, значною мiрою зумовлювалося географiчним положенням краю. Їi терени можна роздiлити на кiлька зон. На пiвночi маемо залiсненi територii, т. зв. Полiсся. Те саме стосуеться Карпат на заходi. З лiсовими регiонами межуе лiсостеп. Значну частину украiнських земель на пiвднi займають степовi простори. Ще одну природно-ландшафтну зону становив гiрський Крим. Кожен iз цих регiонiв мав свою господарську спецiалiзацiю. Та все ж мiж ними iснували певнi взаемозв’язки.

Окремо можна говорити про узбережжя Чорного й Азовського морiв. Тут велику роль вiдiгравали морськi акваторii, якi були не лише годувальниками мiсцевих жителiв. Море i в стародавнi часи, i пiзнiше вiдiгравало помiтну роль у комунiкацii. На цьому узбережжi ще в часи античностi з’явилося чимало факторiй, з яких вивозили зерновi, рибу, сiль, шкiру, хутро, мед, вiск, будiвельний лiс, продукцiю тваринництва, а також рабiв. Тут, власне, сходилися торговельнi шляхи, що поеднували Європу й Азiю. Натомiсть сюди завозили вино, оливкову олiю, рiзноманiтнi ремiсничi вироби, предмети розкошi й iншу продукцiю, яка поширювалася на нинiшнiх украiнських землях.

Поряд з осiлим населенням, яке, зокрема, займалося вирощуванням зернових, помiтну роль в iсторii Украiни вiдiгравало населення кочове. Украiнськi землi тривалий час були «мiсцем зустрiчi» землеробськоi й кочовоi цивiлiзацiй. Часто цi «зустрiчi» не були мирними. І все ж мiж землеробами й кочiвниками була не лише конфронтацiя, а й певна спiвпраця. Можна навiть говорити, що нинiшне населення Украiни – це своерiдний результат синтезу землеробiв i кочiвникiв.

Украiнськi терени заселялися ще з епохи палеолiту – давнього кам’яного вiку. Найдавнiшi стоянки людей сягають тут часу майже 1 мiльйона рокiв тому. Одна з таких знайдена бiля села Королево Закарпатськоi областi на березi рiчки Тиси. На нiй археологами були виявленi скребки, рубила, наконечники з каменю, вiк яких становить близько 800 тисяч рокiв. Окрiм Закарпатськоi областi, палеолiтичнi стоянки були знайденi також на теренах Житомирськоi областi, у середнiй течii Днiстра, на Донбасi й у Криму[4 - Федака С. Давнi цивiлiзацii на територii Украiни. Ужгород, 2018. С. 13–20.].

Протягом палеолiту вiдбувалися значнi змiни в еволюцii людських iстот, а також змiнювався й клiмат. Нинiшнi природно-ландшафтнi зони, про якi йшлося вище, сформувалися порiвняно недавно, у часи мезолiту (середнього кам’яного вiку), близько 10–8 тис. рокiв тому.

У часи неолiту (нового кам’яного вiку), протягом VI–III тисячолiть до н. е. вiдбулася господарська революцiя в iсторii людства, яку називають неолiтичною. Люди перейшли вiд збиральництва й полювання до обробiтку землi та розведення свiйських тварин. У них з’явилося значно бiльше харчових продуктiв i навiть iх лишки. З одного боку, це призвело до значного зростання населення, з iншого – до структуризацii суспiльств: появи вiйськових, своерiдних адмiнiстраторiв, служителiв культу, якi не займалися добуванням iжi. А внаслiдок появи структурованих суспiльств виникали раннi державнi органiзми[5 - Див. Давня iсторiя Украiни: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.].

Однiею з вiдомих археологiчних культур перiоду неолiту й мiдного вiку на теренах Украiни була Трипiльська культура[6 - Про Трипiльську культуру див. Енциклопедiя Трипiльськоi цивiлiзацii: у 2-х томах. К., 2004.]. Вiдома вона також пiд назвою культури Кукутенi (вiд назви молдавського села, де чи не вперше були здiйсненi розкопки i знайденi предмети цiеi культури).

Ця культура iснувала протягом тривалого часу: орiентовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках ii територiя охоплювала переважно терени нинiшнього Подiлля, Буковини та iсторичноi Молдови й частково Румунii. Пiзнiше вона поширилась також на терени Волинi, Киiвщини, причорноморських земель Буджаку. Загалом ii територiя сягала 350 тис. км


, на якiй, за рiзними оцiнками, проживало вiд 400 тис. до 2 млн осiб. Для тих часiв така кiлькiсть населення була великою.






Трипiльська керамiка






Монета НБУ, присвячена Трипiльськiй культурi



Поселення трипiльцiв розташувалися переважно в низьких мiсцях бiля рiчок. Щоправда, виявленi також поселення, розмiщенi на пiдвищених плато. Житла представники цiеi культури будували у виглядi заглиблених землянок або напiвземлянок. Зустрiчалося й чимало наземних примiщень. Деякi поселення були достатньо великими й сягали 10–15 тис. жителiв.

Трипiльцi переважно займалися землеробством i скотарством. Сiяли рiзнi сорти пшеницi, ячмiнь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кiз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну.

На трипiльських поселеннях знайденi залишки рiзноманiтних знарядь працi, якi, зокрема, використовувалися в землеробствi (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великi посудини грушоподiбноi форми для зерна, рiзноi форми горщики, миски, ложки, друшляки, бiноклеподiбний посуд) лiпили руками. З глини вироблялися також жiночi статуетки, моделi житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На нiй могли бути й пiктографiчнi написи. Орнаменти зустрiчаемо також на бiльшостi статуеток. Статуетки, глинянi моделi житлових примiщень та амулети мали ритуальне призначення i були пов’язанi з хлiборобськими культами. На вивчених археологами трипiльських поселеннях iнодi зустрiчаються вироби з мiдi. Це переважно прикраси: браслети, кiльця, гачки тощо. У поселеннi бiля села Корбуни в Молдовi знайдено великий скарб мiдних речей, переважно прикрас, якi датованi першою половиною V тисячолiття до н. е. Такий скарб дае пiдстави твердити про iснування в трипiльцiв потреби накопичення цiнних речей, а, отже, й майнового розшарування.



Дехто з фахiвцiв схильнi порiвнювати Трипiльську культуру з давнiми землеробськими цивiлiзацiями Єгипту й Межирiччя, де iснували держави.


У трипiльцiв могли бути певнi державнi утворення. На користь цього свiдчить низка чинникiв.

По-перше, завдяки вiдносно розвинутому землеробству й тваринництву в представникiв цiеi культури накопичувалися значнi лишки продукцii. Це також призводило до соцiальноi нерiвностi, до появи груп, якi безпосередньо не займалися виробництвом, а виконували вiйськовi, адмiнiстративнi та релiгiйнi функцii. Така соцiальна диференцiацiя потребувала державного органiзму.






Трипiльська керамiка



По-друге, наявнiсть великих поселень у трипiльцiв теж свiдчить на користь iснування в них держави. Адже, щоб такi поселення могли нормально функцiонувати, потрiбно, щоб вони мали свое управлiння, адмiнiстрацiю, певнi закони спiвжиття (бажано фiксованi).

По-трете, мiж окремими поселеннями трипiльськоi культури мусила iснувати комунiкацiя. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територiю, яка до того ж поступово збiльшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, якi цю комунiкацiю забезпечували.



Зараз е намагання утвердити думку, що украiнцi – це нащадки трипiльцiв. І що елементи цiеi культури (землеробство, гончарство, «трипiльська естетика» тощо) перейшли до нас. Однак простежити «трипiльську традицiю» i пов’язати ii з праукраiнським слов’янським населенням проблематично. Пiсля падiння трипiльськоi культури i до появи слов’ян на теренах Украiни проживали рiзнi етноси, якi творили тут своi культури й державнi утворення.


Однак сказати щось конкретне про iсторiю трипiльськоi культури та ймовiрне iснування у ii носiiв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про iхнi дiяння до нас не дiйшло.

Так само проблемно вести мову про спадок трипiльцiв. Звичайно, культура, яка проiснувала на наших землях близько трьох тисячолiть (бiльше, анiж наша писемна iсторiя), не могла зникнути безслiдно.

Окрiм племен трипiльськоi культури, на украiнських землях у перiод неолiту та мiдного вiку iснувало й iнше населення, яке не було настiльки розвинутим з погляду господарства. Ймовiрно, трипiльцi, досягши високоi стадii розвитку, «вичерпали себе», ставши об’ектом для експансii бiльш примiтивних, зате енергiйних племен. Такi речi не раз траплялися в iсторii людства.

У перiод бронзового вiку (ІІІ–ІІ тис. до н. е.) украiнськi землi стали тереном численних мiжплемiнних вiйн, про що свiдчать данi археологii (знахiдки кам’яноi та металевоi зброi). Хлiборобiв-трипiльцiв почали витiсняти рухливi кочовi племена. Із заходу це були представники культури кулястих амфор[7 - Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.], зi сходу – ямноi культури[8 - Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.].






Посуд племен шнуровоiкерамiки. Берлiнський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е.



Поширеною е думка, нiби то були давнi iндоевропейськi племена, якi своею прабатькiвщиною мали степовi терени мiж Днiпром та Уралом. У цих краях iндоевропейцi приручили коня. Це робило iхне пересування бiльш мобiльним, а також давало можливiсть бiльш ефективно вести вiйни. Зi своеi прабатькiвщини вони, здiйснюючи експансiю, освоiли значнi простори вiд Захiдноi Європи до Монголii та Індii[9 - Павленко Ю. Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.].



Археологiчними свiдченнями того, що в iндоевропейських племенах була соцiальна диференцiацiя та влада вождiв, е кургани, в яких ховали правителiв. У цих похованнях часто знаходимо рiзнi речi, якими за життя користувався небiжчик, зокрема, атрибут вождя – берл (скiпетр). Та знову ж таки вiдсутнiсть писемних згадок не дають нам можливостi сказати щось певне про раннi державнi утворення iндоевропейцiв.


Полiськi райони Украiни заселили племена шнуровоi керамiки (бойових сокир), якi вважаються предками германцiв, слов’ян та балтiв. У районах, прилеглих до Карпат, тривалий час проживали племена, що належали до прафракiйцiв та праiллiрiйцiв[10 - Свешнiков І. Історiя населення Передкарпаття, Подiлля i Волинi в кiнцi III – на початок II тисячолiття до нашоi ери. К. 1974.]. У степах, де була представлена зрубна культура[11 - Срубная культурно-историческая общность (проблемы формирования и периодизации). Куйбышев, 1985.], жили кочовi племена iранського походження – ймовiрнi предки кiммерiйцiв, скiфiв, сарматiв, аланiв. Виняток становили носii мар’янiвськоi й бондарихiвськоi культур пiвнiчного сходу Украiни. Схоже, вони були представниками фiно-угорських етносiв.

Є певнi пiдстави говорити, що в iндоевропейських племен вiдбулася соцiальна диференцiацiя й формувалися державнi органiзми. До того ж вiйни, якi вели iндоевропейцi, здiйснюючи експансiю, потребували державних iнститутiв. Ще в давнi часи в iндоевропейських спiльнотах склався тричленний подiл суспiльства: жерцi, воiни й виробники (скотарi, хлiбороби). Такий подiл знайшов вiдбиття в давньому украiнському фольклорi, законах Ману в Індii, у державному устроi Спарти, зрештою, навiть у теоретичнiй конструкцii Платона, яку вiн запропонував у трактатi «Держава»[12 - Платон. Держава. К., 2000.].

У XV–XII ст. до н. е. настав вiдносний перiод стабiльностi на украiнських теренах. Суспiльства бронзового вiку саме тодi досягли розквiту, поеднуючи хлiборобство з тваринництвом. Щоправда, господарство людностi в районi Полiсся розвивалося повiльнiше. Тут спостерiгався застiй. Натомiсть у Пiвнiчному Причорномор’i господарськi новацii поширювалися швидше, оскiльки цi регiони були пов’язанi з цивiлiзацiями Середземномор’я. Рiвень заможностi й соцiальна диференцiацiя населення, яке тут проживало, виявлялися чiткiше. Водночас це населення ставало об’ектом нападiв бiднiших, проте агресивнiших етносiв. Приблизно раз на три столiття Пiвнiчне Причорномор’я зазнавало нападiв нових племен, а це призводило до змiн археологiчних культур.

ІX–VІІ ст. до н. е. – ранньозалiзний вiк. У той час помiтно вдосконалилися знаряддя працi, що робило господарювання бiльш ефективним. Також ставало бiльше залiзноi зброi. Закономiрно, почастiшали вiйни, якi давали можливiсть енергiйним завойовникам захопити багатства мирних (i зазвичай багатших) племен.

Вiдтодi до нас дiйшли певнi письмовi вiдомостi про населення земель Украiни. Зокрема, збереглися згадки про кiммерiйцiв[13 - Треножкин А. Киммерийцы. К., 1976.]. Схоже, вони були нащадками носiiв пiзньозрубноi та бiлозерськоi культур бронзового вiку та володiли пiвденною частиною Украiни, ведучи кочовий спосiб життя.

Поширеною е думка, що вони належали до iранських племен. Поряд iз ними проживали iншi етноси. У Прикарпаттi та Буковинi жили вiдносно розвинутi фрако-iллiрiйськi племена гальштатськоi культури. На Захiднiй Волинi – племена спорiднених лужицькоi та висоцькоi культур, якi вважаються праслов’янськими. Також на Правобережнiй Украiнi (Схiднiй Волинi, Подiллi й Поднiпров’i) проживали осiлi землероби чорнолiськоi культури, яка, ймовiрно, з етнiчного погляду була мiшаною – праслов’яно-фракiйсько-iллiрiйською.






Нимрудський рельеф iз зображенням кiмерiйських воiнiв



Наприкiнцi VІІІ ст. до н. е. чорнолiсцiв пiдкорили кiммерiйцi. Останнi створили доволi сильну кочову державу, яка здiйснювала походи на розвинутi краiни Передньоi Азii. Вони в серединi VІІІ ст. до н. е. знищили Фригiю, розгромили Урарту й Лiвiю. У зв’язку з цими походами iх згадували ассiрiйськi писемнi джерела, iменуючи державне утворення кiммерiйцiв Гiмiра. Згадуються вони й у Бiблii.






Кiммерiйцi IX–III ст. до Р. Х.



Походи кiммерiйцiв у краiни Передньоi Азii, схоже, були викликанi тим, що iх почали витiсняти з Пiвнiчного Причорномор’я племена скiфiв. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історii» Геродота. Там наводиться така легендарна оповiдь: «Кiммерiйцi, коли побачили, що проти них виступило велике вiйсько, почали радитися, що iм робити. Тут iхнi думки подiлилися надвое, i кожна сторона вiдстоювала свою. І найдостойнiшою була думка царiв, а думка бiльшостi зводилась до того, що iм вигiднiше вiддалитися, нiж, залишившись, наражатися на небезпеку i чинити опiр численним ворогам. Проте думка царiв була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою краiну. Хоч як там було, нi бiльшiсть не хотiла послухатись царiв, нi царi – бiльшостi. Отже, першi вирiшили без бою залишити краiну загарбникам i тiкати вiд них, а царi вирiшили краще бути вбитими i похованими на батькiвщинi, але не тiкати з бiльшiстю, згадавши, як iм було добре тут i якi муки спiткають iх, якщо вони втечуть разом iз бiльшiстю. Скоро вони прийняли такi рiшення, вони роздiлилися, обидвi iхнi частини стали рiвними в числi i вони почали битися мiж собою. І всiх, кого в битвi було вбито, кiммерiйцi поховали…»[14 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. К., 1993. С. 183.].

Важко сказати, наскiльки ця легенда вiдповiдае дiйсностi. Проте не могла вона виникнути на порожньому мiсцi. І, ймовiрно, зображуе певнi iсторичнi реалii. З цiеi легенди випливало, що в кiммерiйцiв були царi, власне, вiйськовi ватажки. Однак останнi не мали абсолютноi влади. Важливi рiшення приймалися колективно, коли люди (малися на увазi озброенi чоловiки) доходили до тiеi чи iншоi думки. Такий устрiй можна назвати военною демократiею, яка передбачала iснування примiтивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кiммерiйцi мали кочову вое- нiзовану державу. Подiбнi державнi утворення були поширенi на теренах Украiни як у часи стародавнi, так i в перiод Середньовiччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проiснувало близько половини тисячолiття.

Щодо етнiчноi приналежностi кiммерiйцiв, то iх вважають iранським народом. На змiну iм у степах Украiни прийшло iнше iранське населення – скiфи, про яких маемо чимало писемних свiдчень. Частина кiммерiйцiв, як уже зазначалося, пiшла походом на краiни Передньоi Азii, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед мiсцевого люду. Інша ж частина лишилася в Пiвнiчному Причорномор’i, давши початок такому етносу, як таври.

Історiя кiммерiйцiв – це дiяння давно минулих днiв, якi майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кiммерiйцiв як жорстоких воякiв потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповiдань i повiстей про кiммерiйця Конана-варвара. У цього автора з’явилися послiдовники, якi створили ще чимало творiв про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творiв у США створювалися комiкси, кiнофiльми, серiал, вiдеоiгри. Одним з акторiв, який втiлив на екранi образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукцiя попкультури надто далека вiд iсторичних реалiй, е грою фантазii. Та все ж виявляеться, що дiяння давно минулих днiв не минають безслiдно.






Монети царiв ДобруджськоiСкiфii






Вояки скiфiв. Перемальовка з торевтики



Скiфи, заступивши кiммерiйцiв, стали панiвною люднiстю в степах Украiни у VІ–ІІІ ст. до н. е.[15 - Див.: Граков Б. Скiфи. К., 1947; Петров В. Скiфи: Мова i етнос. К., 1968; Рыбаков Б. Геродотова Скифия. М., 1979.] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скiфи, створивши доволi потужне державне утворення, чимало «наслiдили» в iсторii античних грекiв, народiв Передньоi Азii й навiть могутньоi Персii. Геродот скiфам присвятив окрему, четверту, книгу своеi «Історii». Щоправда, у нiй е легенди, якi викликають сумнiви. І все ж у цьому творi мiститься чимало iнформацii, яка, схоже, правдиво зображувала життя й дiяльнiсть скiфiв.

Загалом iз грецьких джерел випливало, що скiфи не були однорiдним народом. Вони, за Геродотом, розподiлялися на царських скiфiв, кочових скiфiв, скiфiв-землеробiв i скiфiв-орачiв. Ядро Скiфii становили царськi скiфи й скiфи-кочiвники, якi проживали у причорноморських i приазовських степах. Належали вони до iранських етносiв. Царськi скiфи панували над скiфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали iнших скiфiв своiми невiльниками»[16 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 185.]. Надднiпрянщину заселяли скiфи-землероби, а на захiд вiд них жили скiфи-орачi. І тi i тi займалися землеробством, але рiзнилися за способом веденням господарства i, ймовiрно, за етнiчними ознаками. Зi слiв Геродота можна зрозумiти, що скiфи-землероби сiють пшеницю (зерновi) для споживання. А скiфи-орачi ii не iдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця iнформацiя не зовсiм точна. Сумнiвно, що скiфи-орачi, сiючи зерновi, не споживали iх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалiк вiд грецьких мiст-колонiй, Ольвii зокрема, були, на вiдмiну вiд скiфiв-землеробiв, бiльш зорiентованими на товарно-грошовi вiдносини, передусiм на продаж зерна. Загалом складаеться враження, що Скiфiя була конгломератом племен, мiж якими iснували господарськi й етнiчнi вiдмiнностi. Однак над цим населенням панувала одна елiтарна верства – царськi скiфи, якi зумiли зосередити в своiх руках як владу, так i значнi матерiальнi цiнностi.



Скiфiя, на вiдмiну вiд держави кiммерiйцiв, це держава вищого, фактично iмперського типу. Вона рiзноетнiчна. Проте на чолi ii стоiть елiтарний етнос, який зосереджуе у своiх руках владу й експлуатуе пiдвладне йому населення. Цей своерiдний етнос-клас спираеться на вiйськову силу. І йому повиннi служити продуценти – землероби й скотарi.


У Геродота е свiдчення про особливе шанування скiфських царiв. Вiн розповiдае, що коли хворiе скiфський цар, то кличе ворожбитiв, якi зазвичай говорять, що хтось зi скiфiв порушив присягу бiля царського вогнища. І, мовляв, це е причиною хвороби. Цього чоловiка i його синiв, як ведеться, страчують, а iхне майно забирають.

Також Геродот описуе пишне поховання скiфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Пiсля цього труп на возi везуть до пiдвладних царевi племен. І цей об’iзд супроводжуеться вiдповiдними обрядами. Таким чином, на рiвнi символiчному демонструвалася пiдвладнiсть люду царевi. Пiд час поховання в могилу кладуть не лише речi, якими цар користувався, зокрема золотi чашi, а й спецiально вбитих його коней i слуг. А через рiк влаштовувалися поминки по царевi. Тодi ж убивали п’ятдесят його слуг-воiнiв. З опису такого поховання, а також iнших свiдчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символiчний капiтал».

На основi цих свiдчень Михайло Грушевський дiйшов висновку, що державний устрiй скiфiв мав «характер деспотичноi монархii»[17 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.].

Геродот спецiально наголошуе, що в могили скiфських царiв клали лише золотi речi, а не срiбнi чи бронзовi. Такi речi й предмети розкошi привозилися з Грецii. Натомiсть Скiфiя стала експортером зерна в цю краiну, ii житницею. Царськi скiфи, наскiльки можна судити, контролювали торгiвлю з греками, маючи з цього чималий зиск. Також джерелами iхнiх доходiв були завойовницькi походи, данина з пiдвладних племен, работоргiвля – власне, те, що можна називати «грабiжницькою економiкою».

В архаiчних суспiльствах часто з вiйськовими вождями конкурували служителi культу. Інодi вони навiть ставали провiдною елiтарною силою, як це, наприклад, бачимо в iндiйському ведичному суспiльствi. Цього не скажеш про скiфiв. Спецiальних служителiв культу, якi б здiйснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, якi так само служили царям, як й iншi пiдданi. Коли ж ворожiння виявлялися «неправильними», ворожбитiв страчували.

Однак, попри високий авторитет царiв, траплялися випадки, коли скiфи виступали проти своiх правителiв. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скiла, який почав переймати грецькi звичаi. Також е деякi свiдчення про боротьбу за владу серед скiфськоi верхiвки.

Вести мову про структуру Скiфськоi держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких подiлялася на окремi племена, якi мали певну автономiю. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунiкацii в скiфiв були обмеженi. Немае перевiрених даних про iснування в них писемностi. Не було в них i хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здiйснювати централiзоване управлiння великою територiею, яку займали скiфи, було проблематично. Вiдповiдно, населення й землi цiеi держави мусило подiлятися на окремi частини. Однак царськi скiфи намагалися iх контролювати. І, наскiльки можна судити, це iм вдавалося.






Фрагмент пекторалiз ТовстоiМогили, VI ст. до н. е.



У такiй державi iснувало свое право – переважно, звичаеве. Про деякi звичаi, якi фактично ставали правовою нормою, i пише Геродот. Хоча не виключено, що скiфськi правителi, якi мали вiдносно широкi контакти з греками, могли робити кроки до створення фiксованого на письмi права.

До звичаевого права варто вiднести правила шанування царiв, про що йшлося вище. Чимало норм скiфського права були орiентованi на те, щоб скiфськi воiни досягали успiхiв, воюючи зi своiми противниками. Геродот вiдзначае, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб’е скiф, вiн п’е його кров, а скiльки iнших вiн вб’е в битвi, то приносить до царя iхнi вiдтятi голови. За кожну голову йому дозволяеться отримати щось iз трофеiв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяеться…»[18 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 194.]. А ось як ще про один вiйськовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рiк кожен правитель областi, змiшавши вино з водою в кратерi, дае пити тим скiфам, якi повбивали ворогiв, а тi, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромленi, сидять осторонь: бо для скiфiв це найбiльша ганьба»[19 - Там само. С. 195.]. Завдяки вiйську, де культивувалися жорстокi звичаi, царськi скiфи й утримували владу.



Скiфiя вийшла переможцем у деяких грандiозних битвах, про якi говорили в античному свiтi. Передусiм це стосуеться невдалого походу перського царя Дарiя І Ахеменiда проти скiфiв. Цей правитель зiбрав величезне вiйсько (нiби до 100 тис. осiб) i пiшов 512 р. до н. е. в Пiвнiчне Причорномор’я, щоб розгромити скiфiв. Однак це йому не вдалося зробити, й вiн, фактично, зазнав поразки, полишивши землi своiх противникiв.


Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скiфами. Зазвичай вони скрiплювалися присягою. Також говорить вiн i про суперечки мiж скiфами, що вирiшувалися шляхом двобою «перед лицем царя».

Геродот спецiально зазначае, що скiфи «уникають запозичати iноземнi звичаi жодного народу i зокрема еллiнськi звичаi»[20 - Там само.]. Історик наводить розповiдi про царя Скiла та фiлософа Анахарсiса, який походив iз царського роду. І той i той сприйняли звичаi й релiгiйнi традицii грекiв, за що позбулися життя. Ймовiрно, скiфська елiта розумiла: iноземнi звичаi можуть розкласти iхне суспiльство.

І все ж чужоземнi, передусiм грецькi, культурнi впливи давали навзнаки, особливо серед скiфськоi верхiвки, яка охоче використовувала предмети розкошi, зробленi грецькими ремiсниками. Принаймнi скiфи чимало контактували з грецькими мiстами-колонiями на пiвнiчних берегах Чорного моря, а також з еллiнiстичним Боспорським царством. Також грецькi держави почали брати до себе на службу скiфiв. Так, у серединi V ст. до н. е. афiняни найняли триста скiфiв, якi виконували полiцiйнi функцii. Прикладом еллiнiзацii скiфiв можна вважати дiяльнiсть згадуваного Анахарсiса. Вiн зумiв iнтегруватися у давньогрецьке суспiльство. Античнi греки навiть вважали його одним зi своiх «семи мудрецiв». І хоча за таку iнтеграцiю йому довелося заплатити життям, все ж iз часом усе бiльше скiфiв наслiдували його приклад. «Вiрус еллiнiзацii» давав усе бiльше про себе знати в скiфському суспiльствi, яке ставало менш войовничим i яке в ІІІ ст. до н. е. здало своi терени агресивним, «не зiпсованих цивiлiзацiею» сарматам.

Та все ж скiфська держава проiснувала близько половини тисячолiття, часто наводячи страх не лише на сусiдiв, але й на жителiв вiддалених територiй. Навiть у Бiблii е згадки про жорстоких скiфiв[21 - Крисаченко В. Про згадки про скiфiв на сторiнках Бiблii. Украiна вiковiчна: знаковi постатi минулого. К., 2016. С. 20–26.].

Близько середини IV ст. до н. е. Скiфську державу очолив цар Атей. Вiн прагнув завоювати Фракiю, проте зустрiвся iз протидiею македонського правителя Фiлiппа, зазнав вiд нього поразки й загинув 339 р. А 331 р. до н. е. македонцi послали до Скiфii свое 30-тисячне вiйсько пiд командуванням полководця Зопiрiона. Однак воно було розбите. Завойовникам так i не вдалося пiдкорити скiфiв, як це вони зробили з персами.

У ІІІ–ІІ ст. до н. е. скiфiв iз Пiвнiчного Причорномор’я витiснили сармати, на що була низка причин. Це не лише «втрата войовничостi» пiд впливом еллiнiзацii, про що йшлося вище. Були й iншi чинники. Змiна клiматичних умов тодi створила проблеми для господарювання в степах Украiни. До того ж пiсля македонських завоювань головним постачальником зернових для античноi Грацii став Єгипет, заступивши Пiвнiчне Причорномор’я. Усе це призвело до зменшення ресурсiв скiфських правителiв, якi опинилися перед лицем грiзного ворога – сарматiв.

Проте навiть пiсля витiснення сарматами скiфiв зi степiв Пiвнiчного Причорномор’я, скiфськi державнi утворення збереглися. Одне з них – т. зв. Тавроскiфiя – була розташована переважно на теренах сучасного Криму. У серединi ІІ ст. до н. е. ця держава переживала пiднесення за правлiння царя Скiлура. Вiн зробив своею столицею Неаполь Скiфський. Вiдiбрав у грецького мiста-держави Херсонеса Керкiнiтиду (сучасна Євпаторiя) та Калос Лiмен. Жителi Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мiтридата VI. 110–109 рр. до н. е. понтiйське вiйсько завдало поразки скiфам. Фактично Тавроскiфiя перестала iснувати. Невдовзi пiсля розгрому скiфiв Мiтридат VI посiв престол Боспорського царства, яке мало володiння в Криму й на схiдному узбережжi Азовського моря. Цьому правителю пiдпорядкувалися грецькi мiста-держави й варварськi племена Криму. Скiфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскiльки можна судити, мали своi автономнi вiйськово-полiтичнi структури. Принаймнi вони неодноразово заявляли про себе пiд час вiйськових дiй на пiвостровi.

Інша скiфська держава з’явилася на теренах Добруджi, яку називали Малою Скiфiею. Свое iснування вона припинила десь на початку І ст. до н. е.

Однак, утративши державнiсть, скiфи не зникли. Їхнi поселення в складi рiзних держав зберiгалися ще тривалий час. Про скiфiв знали й далi говорили. Їх, наприклад, згадуе апостол Павло в посланнi до колосян. Там е такi слова: «…немае грека, нi юдея, нi обрiзання, нi варвара, нi скiфа, нi невольника, нi вiльного, а все й у всьому – Христос». Показово, що Павло згадуе лише три народи: грекiв, юдеiв та скiфiв. Про iншi вiн не веде мову, хоча, зрозумiло, знав про iхне iснування. Із цього можна зробити висновок: скiфи залишалися помiтним етносом у античному суспiльствi у ранньохристиянськi часи. Тодi ж виникла й iснувала навiть Скiфська епархiя з центром у мiстi Томи (нинiшня Констанца).






Кам’яна плита iз зображенням скiфського царя Палака, сина Скiлура. Одеський археологiчний музей



Як уже говорилося, у ІІІ–ІІ ст. степи Пiвнiчного Причорномор’я займають сармати[22 - Симоненко О. Сармати пiвнiчного Причорномор’я. Хронологiя, перiодизацiя та етно-полiтична iсторiя: автореферат дис. на здобуття наук. ст. док. iст. наук. Киiв, 1999; Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России. М., 2008.]. Вони нiби «перебирають естафету» у скiфiв. Власне, назва сармати стосуеться групи iраномовних племен, близьких i за мовою, i за культурою до скiфiв. Археологам навiть важко iнодi розрiзнити культури скiфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладi з давньоiранськоi означае «той, хто носить меч». І справдi, сарматськi племена вiдзначалися сильною войовничiстю.

Попередньо сармати проживали на степових теренах пiвденного Подоння й Поволжжя, пiвнiчного Передкавказзя та Прикаспiю, ведучи кочовий спосiб життя.

Уперше про сарматiв згадуе Геродот. Вiн пише, що сармати виникли внаслiдок шлюбiв мiж скiфськими юнаками й войовничими жiнками-амазонками. Звичайно, це легенда, як i багато iнших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певнi пiдстави. Роль жiнки в сарматському суспiльствi була бiльш значущою, анiж у скiфському соцiумi. Жiнки навiть опинялися на чолi сарматських державних утворень. Античний автор ІІ ст. н. е. Полiен розповiдае про сарматську царицю Амагу, яка жила на межi ІІІ–ІІ ст. до н. е. Їi чоловiк, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державнi справи. Амага начебто сама розставляла по всiй краiнi гарнiзони, вiдбивала напади ворогiв та допомагала сусiдам, яких ображали. Коли ж скiфське вiйсько оточило Херсонес i херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона разом зi 120 добiрними воiнами за добу подолала велику вiдстань i раптово з’явилася в станi скiфiв. Ця войовнича цариця вбила скiфського царя, а владу передала його синовi, наказавши правити справедливо i не ображати сусiдiв. Ще один античний автор Помпонiй Мела писав про сарматiв, що вони е войовничими i жорстокими i що в них навiть жiнки беруть участь у вiйнах нарiвнi з чоловiками.






Сарматський вершник. Рел’еф iз Танаiса. Початок III ст. н. е. Мармур



Власне, про войовничiсть сарматiв свiдчило чимало античних авторiв. Наприклад, Аммiан Марцеллiн, говорячи про сарматське плем’я аланiв, вiдзначав, що в них щасливим вважаеться той, хто помирае в бою. Тi ж чоловiки, якi помирають природною смертю, вважаються боягузами i над ними насмiхаються.

Не дивно, що така войовничiсть i допомагала сарматам здобувати перемоги над противниками й завойовувати новi територii.






Бiй римлян iз сарматами. (фрагмент з колони Траяна)



Загалом проблематично говорити про едину державу в сарматiв. Радше, можна вести мову про кiлька iхнiх ранньодержавних утворень, що виникали в окремих племен. Античний автор Страбон розмiщував на теренах Украiни племена язигiв та роксоланiв, якi фактично мали тут своi держави.

Римський iсторик Корнелiй Тацит (бл. 56–117 рр. н. е.) на сторiнках своiх творiв неодноразово згадуе сарматiв. Зокрема, повiдомляе про напад сарматiв-роксоланiв на дунайську провiнцiю Римськоi iмперii Мазiю 68 р. н. е., де вони «порубали двi когорти». Також Тацит пише, що сармати наймалися на службу до германських правителiв. Засланий до мiста Томи 8 р. н. е. римський поет Овiдiй iз жахом описував у своiх «Сумних пiснях» дiяння сарматських воякiв пiд мiстом. Також сармати не гребували втручатися в мiжусобну боротьбу, яка велася в Римськiй iмперii.

У І–ІІ ст. н. е. спочатку язиги, а потiм роксолани добилися того, що римляни виплачували iм данину за «охорону кордонiв». 60–70-ми рр. ІІ ст. сармати вели жорстоку вiйну з Римом, яка виснажила обидвi сторони. Зрештою, 179 р. язиги уклали мирний договiр iз iмператором Марком Аврелiем. Тодi ж кiнний загiн сарматiв кiлькiстю 8 тис. осiб був взятий на службу римлянами. Їх вiдправили служити в Британiю.

Проте вiдносини сарматiв iз Римом не були стабiльними – мир змiнювався вiйною i навпаки. При цьому сармати розселялися на окультурених i вiдносно багатих землях Римськоi iмперii.

У ІІІ ст. на землi Украiни прийшли германськi готськi племена зi Скандинавii, якi завдали поразки сарматам. У IV ст. сармати приедналися до гунiв i здiйснили разом iз ними напади на Римську iмперiю. Пiсля цього вони «розчинилися» серед iнших етносiв, зiйшовши з iсторичноi арени. Щоправда, у ранньомодернi часи в Украiнi та Польщi набув поширення сарматський мiф[23 - Кресiн О. Украiнський сарматизм. Мала енциклопедiя етнодержавознавства. К., 1996. С. 136.]. Шляхтичi Речi Посполитоi тодi розглядали себе як нащадкiв сарматiв.

Щодо сарматських державних утворень, iхнього права, то свiдчень про них дiйшло небагато. На чолi цих держав стояли вождi-царi, якi, як i в скiфiв, мали великий авторитет. Сарматськi держави – це держави кочовi, де доросле чоловiче населення було военiзованим. Закономiрно, у них домiнували чоловiки. Та все ж жiнки вiдiгравали вагому роль i навiть опинялися бiля керма влади.

Щодо права, яке iснувало в сарматiв, то, ймовiрно, воно не особливо рiзнилося вiд права скiфiв. Адже цi два iранськi етноси i з погляду культурного, i з погляду полiтичного були близькими. Це – звичаеве право, притаманне раннiм кочовим державам, якi були зорiентованi на «грабiжницьку економiку». Для такого права характерним був авторитет вождiв. Влада ж вождiв, як правило зазвичай мала деспотичний характер, оскiльки жорстке единоначалля необхiдне було пiд час постiйних военних походiв. Також це право заохочувало вiйськову доблесть. Тi чоловiки, якi виявляли себе на ратному полi, вшановувалися i користувалися привiлеями. Те саме стосувалося жiнок, якi в сарматському суспiльствi долучалися до вiйськовоi справи.

Окрiм кiммерiйцiв, скiфiв та сарматiв, якi «увiйшли в iсторiю», маючи своi кочовi держави, на теренах Украiни в стародавнi часи проживали й iншi племена. Зокрема, це фракiйськi етноси Прикарпаття та праслов’янськi Полiсся. Рiвень iхнього матерiального добробуту, як порiвняти з iранськими кочiвниками й землеробами степовоi зони, був нижчим. Вони не створили сильних i довготривалих державних утворень. До того ж часто ставали об’ектом нападiв з боку агресивних кочiвникiв, якi грабували iх, забирали в рабство.






Держава дакiв за часи правлiння Буребiсти, 82 р. до н. е.



Щоправда, були винятки. Фракiйськi племена (гети й даки) створили сильну державу на чолi iз царем Буребiстою[24 - Про Буребiсту див.: Cri?an I. H. Burebista ?i epoca sa. Bucure?ti, 1977.], який правив 70–44 рр. до н. е. Про нього так писав римський iсторик Страбон:



Кiммерiйцi, скiфи, сармати, фракiйцi виглядали на фонi iнших «варварських племен» Украiни часiв стародавнього свiту як «вiдносно цивiлiзованi». Однак тут виникла низка держав, що належали до «справжнього» тодiшнього цивiлiзованого свiту. Це були грецькi мiста-держави, а також Боспорське царство.


«Гет Буребiста, узявши в руки кермо влади над своiм народом, визволив його з великих знегод, породжених нескiнченними вiйнами, i так далеко просунув в справi ремесел, що за короткий строк створив велику iмперiю, пiдпорядкував собi бiльшiсть сусiдiв. Навiть римляни його боялися, бо вiн безстрашно переправлявся через Істр i здiйснював набiги на Фракiю до самоi Македонii й Іллiрii. Щоб змiцнити свою владу, Буресбiста радився в справах з Деценеем, знахарем, який перебував колись в Єгиптi i знав багато прикмет, за якими вiн вгадував бажання богiв. Вважалося, що Деценей, як свого часу i Замолксiс, був пройнятий божественним духом».

Ядром цiеi держави стали землi на пiвднi нинiшньоi Трансильванii в районi Орештiйських гiр. Вони були добре укрiпленi. Звiдси влада Буребiсти поширювалася на терени, де проживали племена дакiв та гетiв.

Буребiста здiйснював завойовницькi походи. Територiя його держави сягала Пiвденного Бугу. Вiйсько цього правителя захопило й знищило деякi грецькi мiста-колонii на узбережжi Чорного моря. Вело також вiйни з кельтами й римлянами.

Держава, створена Буребiстою, базувалася на вiйськовiй силi. Їi армiя, за свiдченням Страбона, налiчувала 200 тис. воiнiв. Саме тому вагомий вплив у цiй державi мала вiйськова знать. Помiтну роль вiдiгравали й служителi культу, зокрема, згадуваний Деценей.

Як свiдчив Страбон, Буребiсту вбили пiд час заколоту. Ймовiрно, це зробили знатнi люди, незадоволенi посиленням влади цього енергiйного правителя. Хоча не виключено, що до цього приклалися i римляни, для яких iснування потужноi дако-гетськоi держави створювало чималi проблеми.

Пiсля насильницькоi смертi Буребiсти його держава розпалася на чотири частини. У цiй ситуацii даки й гети не становили для Риму значноi загрози. З часом iхнi терени були завойованi римлянами.

Уже в серединi І тисячолiття до н. е. в Пiвнiчному Причорномор’i з’являються давньогрецькi поселення-колонii, якi мали переважно торгово-ремiсничий характер. Цi поселення мали державнi утворення на зразок еллiнських мiст-держав (полiсiв)[25 - Про це див.: Античная культура Северного Причерноморья в первые века новой эры. К., 1984; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяева А. С. Античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я. К., 1998; Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.].

Заселення грецькими колонiстами украiнських земель вiдбувалося в три етапи.

Перший припадае приблизно на середину VІІ ст. до н. е. Тодi засновуються поселення Борисфен (на сучасному островi Березань поблизу Очакова Миколаiвськоi областi) та Істрiя в Подунав’i.

Другий етап – перша половина та середина VІ ст. до н. е., коли Борисфен освоюе територiю по берегах Березанського та Бекшуйського лиманiв. Тут виникають численнi землеробськi поселення. На березi Днiпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очакiвського району Миколаiвськоi областi) борисфенiти заснували Ольвiю. На Боспорi Кiммерiйському (Керченський i Таманський пiвострови) виникають Пантiкапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нинi м. Тамань), Феодосiя тощо.

Третiй етап припадае на другу половину VІ – початок V ст. до н. е. Тодi грецькими переселенцями в Пiвнiчному Причорномор’i були закладенi колонii Нiконiй (с. Роксолани Одеськоi областi), можливо, Тiра, поселення на узбережжi Днiстровського та Бузького лиманiв. В останнiй чвертi VІ ст. до н. е. на захiдному узбережжi Криму засновуеться Керкiнiтiда (зараз м. Євпаторiя) i, можливо, невелике поселення на мiсцi майбутнього м. Херсонеса Таврiйського (неподалiк нинiшнього м. Севастополя). На Боспорi Кiммерiйському виникли мiста Фанагорiя (станиця Сiнна на Таманському пiвостровi), неподалiк вiд Пантiкапея – Тiрiтака, Нiмфей, Мiрмекiй, Пормфiй та iншi.

Переважно засновниками названих мiст-колонiй були вихiдцi з Іонii – одного з найбiльш розвинених регiонiв стародавньоi Грецii. Не iонiйським був лише Херсонес.

Упродовж майже тисячолiтнього iснування заснованих у Пiвнiчному Причорномор’i грецьких мiст тут перiодично вiдбувалася внутрiшня колонiзацiя, спрямована на розширення сiльських околиць. І лише як виняток засновувалися новi мiста-держави.

Головними районами античноi цивiлiзацii в Пiвнiчному Причорномор’i стали Ольвiя з численними довкiльними дрiбними поселеннями, група мiст на берегах Керченськоi протоки, якi з часом об’едналися у Боспорське царство, а також Херсонес iз приналежними йому землями Пiвденно-Захiдного та Захiдного Криму.






АнтичнiколонiiПiвнiчного Причорномор’я



Давньогрецькi мiста цього регiону пiдтримували жвавi економiчнi, полiтичнi й культурнi зв’язки з материнською Грецiею. Античнi дiячi культури виявляли чималий iнтерес до цих земель.

Повiдомлення про пiвнiчнопричорноморськi територii знаходимо в давньогрецьких описах, складених пiд час морських подорожей. Одними iз найдавнiших таких повiдомлень е оповiдь мореплавця Скiлака Карiандського (VІ ст. до н. е.) i «Опис Землi» Гекатея Мiлетського (бл. 546–480 рр. до н. е.). Завдяки iм вiдома точна дата заснування (647–646 рр. до н. е.) найпершоi у Пiвнiчному Причорномор’i колонii – Борисфена. Велику увагу землям Пiвнiчного Причорномор’я придiлив Геродот у своiй «Історii». Цей автор мiг побувати на цих землях, зокрема в Ольвii. Щоправда, достовiрних вiдомостей про це не маемо. І все ж не викликае сумнiвiв те, що вiн був непогано поiнформований про подii в цьому регiонi.

Згадки про Пiвнiчне Причорномор’я зустрiчаемо також у «Історii рослин» Феофраста (бл. 374–284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Дiодора Сицилiйського (бл. 90–21 рр. до н. е.), «Географii» Страбона (бл. 64/63 – бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географiчному пораднику» Клавдiя Птолемея (бл. 90–160 рр. н. е.) та iнших творах античних авторiв.

Пiвнiчнопричорноморська проблематика знайшла висвiтлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384–322 рр. до н. е.). Зокрема, вiн звертав увагу на зв’язки мiж Афiнами та Боспорською державою.






Руiни Ольвii



Своерiдним джерелом, в якому розглядаються деякi аспекти культури пiвнiчнопричорноморських мiст, е «Борисфенська промова» фiлософа-кiнiка Дiона Хризостома, написана наприкiнцi І ст. н. е.[26 - Греки на украiнських теренах. К., 2000. С. 28; Скржинская М. В. Античные писатели о Северном Причерноморье. Николаев, 1997. С. 10–11; Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004. С. 53; Дион Хризостом. Борисфенитская речь, прочитанная в Отечестве. Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 230, 232.]



Ольвiя, наслiдуючи грецькi мiста-держави, сформувалася як рабовласницька республiка. Полiтичнi права в нiй мали вiльнi чоловiки-громадяни, якi переважно були греками. Вони брали участь у загальних зборах, якi мали законодавчий характер; обирали виконавчi органи: архонтiв, стратегiв, агораномiв та iнших.


Однiею з головних грецьких колонiй у Пiвнiчному Причорномор’i стала Ольвiя (ця назва в перекладi з грецькоi мови означае щаслива)[27 - Про Ольвiю див.: Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование. М., 1989;.Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004.]. Також мiсто мало iншi назви – Сабiя, Борисфенiда, Ольвiополiс. Розташовувалася Ольвiя у дельтi Пiвденного Бугу й Днiпра (на мiсцi нинiшнього села Парутиного Очакiвського району Миколаiвськоi областi). Таке розташування робило мiсто важливим комунiкацiйним вузлом. Через Чорне море воно було пов’язане з античною Грецiею, а через Пiвденний Буг та Днiпро з багатьма теренами нинiшньоi Центральноi й Правобережноi Украiни.

Ольвiя була заснована вихiдцями з iонiйського Мiлета 647–646 рр. до н. е.

На початковому етапi цей полiс був невеликим поселенням. Проте вже у другiй половинi VI ст. до н. е. тут з’являються, окрiм жител (переважно землянок i напiвземлянок), священна дiлянка та головна площа (теменос i агора). У мiстi починають карбувати бронзову монету в формi дельфiнчикiв. Тодi ж навколо мiста виникають невеликi поселення – близько сiмдесяти. Тобто тодi Ольвiя з довкiльними землями формуеться як самостiйне мiсто-держава.

На початку V ст. до н. е. кiлькiсть сiльських поселень навколо мiста скорочуеться. Жителi цiеi держави зосереджуються в самiй Ольвii. Саме ж мiсто розбудовуеться. Зокрема, поширюеться будiвництво кам’яних будинкiв.






Ольвiя. «Зевсiв курган»



Населення полiса, у якому проживали як греки, так i вихiдцi з мiсцевих племен, займалося рибальством, землеробством, скотарством, а також виноградарством. У самому ж мiстi розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кiсткорiзне, прядильно-ткацьке тощо. Водночас Ольвiя була важливим торговим центром. Зi Скiфii, а потiм Сарматii сюди постачалися продукти рослинництва й тваринництва. Важливим предметом торгiвлi були раби. Цi товари частково залишалися в Ольвii, але значна частина вивозилася до «материнськоi» Грецii. Якщо на початку головним торговим партнером Ольвii був Мiлет, то пiсля пiдкорення його та iнших iонiйських мiст персами, ольвополiти налагодили торгiвлю з Афiнами, Коринфом, Родосом, Пергамом, а також еллiнiстичним Єгиптом i грецькими державами Малоi Азii. Звiдти до Ольвii везли вино, маслинову олiю, високоякiсний посуд, тканини, прикраси, iншi предмети розкошi. Грецькi товари купувалися як ольвополiтами, так i вивозилися далi до скiфiв, сарматiв та iнших жителiв тогочасноi Украiни. Також «варварам» ольвiйськi торгiвцi збували товари, що продукувалися в Ольвii.

Про розвиток торгiвлi у полiсi свiдчить випуск мiсцевоi монети, про яку вже йшлося.

Ольвiйська держава провадила багатосторонню зовнiшню полiтику. У V ст. вона уклала договiр iз «материнським» Мiлетом про подвiйне громадянство (iсополiтiю). У перiод пiднесення Афiн Ольвiя входила до Афiнського морського союзу.

Будучи тiсно пов’язаною зi скiфами, зокрема щодо торгiвлi, Ольвiйська держава опинилася пiд iхнiм протекторатом. Сталося це 40-ми рр. V ст. до н. е. Мiсто приваблювало скiфiв, особливо багатих. Дехто з них оселився тут. Геродот, як уже говорилося, згадував скiфського царя Скiла, який жив у Ольвii, одружився з еллiнкою й перейняв навiть деякi грецькi звичаi.

331 р. Ольвiю хотiли захопити македонськi вiйська пiд керiвництвом згадуваного уже Зопiрiона. Однак iм не вдалося це зробити. Македонцi, про що вже йшлося, були повнiстю розбитi скiфами, якi були протекторами ольвополiтiв. Таким чином Ольвiя зберегла свою незалежнiсть.

Жителi мiста, щоб захиститися, змушенi були будувати сильнi обороннi мури. Так, у Ольвii був знайдений декрет на честь багатого торговця Протогена, який видiлив значну суму на побудову оборонних укрiплень.

Змiна господаря степiв i втрата протекторату скiфiв не могла не вiдбитися на становищi Ольвii. У ІІ–І ст. до н.е. вона постiйно перебувала пiд загрозою варварських нападiв. Ольвополiти з метою захисту пiшли пiд протекторат понтiйського царя Мiтрiдата VI Євпатора. 48 рiк до н. е. став трагiчним для жителiв Ольвii. Фракiйське плем’я гетiв, очолюване вождем Буребiстою, захопило й зруйнувало мiсто. Здавалося, цьому полiсу прийшов кiнець. Однак вдале розмiщення на перехрестi торгових шляхiв сприяло його вiдродженню. У І ст. н. е. мiсто було вiдбудоване. Проте воно займало лише частину колишньоi Ольвii.

Та навiть тодi полiс своiми багатствами приваблював варварськi племена. Водночас грецькi мiста Причорномор’я цiкавили римлян. Останнi прагнули контролювати чорноморську торгiвлю. У ІІ ст. н. е. Ольвiя опинилася пiд владою римлян, якi розмiстили тут вiйськову залогу. Це сприяло вiдродженню мiста. Однак у ІІІ ст. воно зазнало нападiв i руйнувань iз боку готiв, а в наступному столiттi його знищили гуни. Пiсля цього Ольвiя вже не вiдродилася.

Мiсто Ольвiя проiснувало тривалий час (близько тисячi рокiв). Вiдiгравало воно важливу роль у чорноморськiй торгiвлi, ставши одним iз «ворiт» для давнього населення украiнських степiв у античний свiт.

Однiею з найбiльших грецьких колонiй у захiднiй частинi Пiвнiчного Причорномор’я стала Тiра (початкова назва Офiуза)[28 - Про Тiру див.: Крышковский П., Клейман И. Древний город Тира. К., 1988.], заснована наприкiнцi VI – на початку V ст. до н. е. вихiдцями з Мiлету на правому березi Днiстровського лиману. Зараз там розташований Бiлгород-Днiстровський Одеськоi областi – одне з найдавнiших мiст Украiни та Європи. Попри руйнування, рiзнi трансформацii, воно проiснувало близько двох iз половиною тисяч рокiв. Вiдоме було також пiд назвами Альба, Бiлгород, Акерман.

У V ст. до н. е. Тiра вела торгiвлю з Іонiею, Хiосом, Істрiею, Аттикою, iншими грецькими землями, а також iз грецькими мiстами-державами Пiвнiчного Причорномор’я. Вона досягнула помiтного рiвня розвитку Зберiгся запис вiд 425–424 рр. до н. е. про сплату Тiрою грошових внескiв до каси Афiнського морського союзу. Тодi ж у Тiрi починають будуватися фортечнi мури.

З другоi чвертi IV ст. до н. е. мiсто карбувало власну монету. Можна говорити, що воно стало «повноцiнним полiсом» iз вiдповiдними державними структурами й атрибутами.

Закономiрно, Тiра контактувала з «варварським свiтом», передусiм фракiйськими (гетськими) та скiфськими племенами. На мiсцi гетських поселень Нижнього Поднiстров’я й у скiфських курганах Днiстро-Дунайського межирiччя знайдено чимало предметiв грецького походження, якi потрапляли сюди передусiм iз Тiри.

У IV ст. до н. е. Нижне Поднiстров’я входило до могутньоi Скiфськоi держави на чолi з царем Атеем. Ймовiрно, саме тодi Тiра опинилася пiд ii протекторатом.

У ІІІ ст. цей полiс опинився в станi занепаду. Зокрема, це було пов’язано з частими нападами «варварського» племенi галатiв. Ймовiрно, з кiнця II ст. до н. е. Тiра потрапила в залежнiсть вiд Понтiйськоi держави Мiтрiдата VI Євпатора.






Залишки мiста Тiра



У серединi І ст. до н. е. Тiра, як i Ольвiя, зазнали руйнувань вiд гетських племен на чолi з Буребiстою. На певний час мiсто припиняе свое iснування.

Проте вже в І ст. Тiра вiдбудовуеться й стае найзначнiшим античним полiсом у Нижньому Поднiстров’i. З 47 р. в мiстi вiдновлюють карбування монети. Тодi ж мiсто потрапляе в залежнiсть вiд Римськоi iмперii, що загалом позитивно вiдбилося на його розвитку.

У Тiрi розмiщувався римський гарнiзон, на чолi якого стояв командир у чинi центурiона. Окрiм сухопутних пiдроздiлiв, у порту мiста перебувала Мезiйська ескадра римського флоту. Усе це давало можливiсть захистити мiсто вiд «варварських» нашесть.

У 60-х чи 70-х рр. ІІІ ст. римський гарнiзон покинув Тiру. Саме ж мiсто було зруйноване готами. Проте наступного столiття воно поступово вiдновлюеться. І надалi залишаеться значним центром у Нижньому Поднiстров’i.

Значним полiтичним, торговим i культурним осередком Пiвнiчного Причорномор’я став Херсонес Таврiйський[29 - Про стародавнiй Херсонес див.: Сорочан С., Зубарь В., Марченко Л. Жизнь и гибель Херсонеса. Харьков, 2001; Сорочан С., Зубарь М., Марченко Л. Херсонес, Херсон, Корсунь. К., 2003; Херсонес Таврический в третьей четверти VI–I вв. до н. э. Очерки истории и культуры. К., 2005.]. Вiн не належав до iонiйських колонiй. Засноване це мiсто було в 422–421 рр. до н. е. вихiдцями з Гераклеi Понтiйськоi, ймовiрно, на мiсцi уже iснуючого грецького поселення. Розмiщувався Херсонес бiля Карантинноi бухти в межах сучасного мiста Севастополя. Саме ж слово «херсонес» у перекладi з грецькоi означало пiвострiв.

Розквiт полiса припав на IV–II ст. до н. е. Тут розвивалася торгiвля, ремесла, рибний промисел, виноградарство. Тодi мiсто-держава карбувало свою монету. До його володiнь входив не лише Херсонес, а й Керкiнiтида й значнi терени на захiдному узбережжi Криму.






Руiни Херсонеса. Крим



Херсонес був рабовласницькою республiкою з демократичною формою правлiння. Вищим органом влади у ньому, як i в багатьох iнших грецьких полiсах, були збори вiльних громадян чоловiчоi статi, на яких приймали закони i розв’язували найважливiшi питання. Повсякденним життям мiста керували виборна рада та колегii, якi спостерiгали за всiею дiяльнiстю жителiв мiста. Для командування вiйськом обиралася колегiя стратегiв, яких пiзнiше замiнили архонти. Існували в Херсонесi також царi (базилевси), за якими, щоправда, зберiгалися почеснi релiгiйнi функцii. Охоронницею державного ладу була колегiя демiургiв.

У Херсонесi iснував народний суд i спецiальнi посадовi особи – дiкасти (суддi). Судовi рiшення приймалися таемним голосуванням, яке здiйснювалося за допомогою камiнцiв. Подiбна практика iснувала в багатьох iнших грецьких мiстах-державах.

У Херсонесi велика увага придiлялася фiнансовим питанням. Державна скарбниця перебувала у вiданнi рiзних осiб, якi обиралися народними зборами й звiтувалися перед ними про здiйсненi витрати. Так, агораноми спостерiгали за порядком на ринку, астiноми – за точнiстю мiр ваги та об’ему.

До найважливiших посадових осiб належали номофiлаки, якi мали право накладати покарання, призначати послiв тощо. Як звичайно, такi посади iснували в грецьких мiстах-державах, де були сильнi впливи аристократii. Займали iх вихiдцi з аристократичних родин.






Мiтрiдат VI Евпатор



Існувала в Херсонесi навiть посада гiмнасiарха, який займався питаннями фiзичного виховання. Власне, таким питанням в античних полiсах придiлялася велика увага.

Збереглася низка пам’яток полiтичноi думки, що виникли в Херсонесi й дають нам уявлення про його державний устрiй. Це «Присяга херсонесцiв», «Договiр Херсонеса з понтiйським царем Фарнаком І», «Декрет херсонесцiв на честь Дiофанта» та iншi.

Херсонесцям, як i жителям iнших мiст-держав пiвнiчного узбережжя Чорного моря, доводилося вести численнi вiйни. Так, у II ст. до н. е. полiс вiв тривалу вiйну зi скiфами. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до понтiйського царя Мiтрiдата VI Євпатора, який послав до Криму великий загiн на чолi з полководцем Дiофантом. Останнiй розгромив скiфiв. Проте пiсля цього полiс потрапив у залежнiсть вiд держави Мiтрiдата.

Пiсля смертi цього правителя ситуацiя в басейнi Чорного моря помiтно змiнилася. Херсонесцi захотiли позбутися залежностi вiд царiв Боспорськоi держави, ставши пiд римський протекторат. Гай Юлiй Цезар прийняв Херсонес пiд опiку Риму. Щоправда, пiзнiше римськi iмператори то пiдпорядковували полiс боспорським царям, якi були iхнiми союзниками, то надавали йому «свободу», якщо потрiбно було стримати амбiцii цих союзникiв.






Столиця Боспорського царства Пантiкапей



З другоi половини І ст. н. е. Херсонес став важливим осередком римських вiйськ у Пiвнiчному Причорномор’i. Тут розташувалася значна вiйськова залога, а в порту – велика флотилiя римлян.

Пiсля розпаду Римськоi iмперii на захiдну й схiдну, Херсонес вiдiйшов до схiдноi, яку в лiтературi iменують Вiзантiею. Саме в складi Вiзантii вiн пережив численнi навали «варварських» племен, залишаючись одним iз головних торгових i культурних центрiв у Пiвнiчному Причорномор’i в перiод Середньовiччя.

У XIV столiттi, коли торгiвлю на Чорному морi монополiзували генуезцi, створивши тут своi осередки, Херсонес почав занепадати. Саме тодi його кiлька разiв спустошили татарськi й литовськi вiйська. Остаточно вiн був знищений 1399 р. темником Золотоi Орди Едигеем.

Окрiм Херсонеса, на теренах Криму iснували iншi грецькi полiси, якi з часом увiйшли до Боспорського царства (Боспору Кiммерiйського)[30 - Про Боспорське царство див.: Гайдукевич В. Боспорское царство. М.-Л., 1949; Молев Е. Политическая история Боспора VI–IV вв. до н. э. Нижний Новгород, 1998; Молев Е. Боспор в эпоху эллинизма. Нижний Новгород, 1995; Талах В. Рожденный под знаком кометы: Митридат Эвпатор Дионис. Одесса, 2006.]. Вважаеться, що ця держава виникла близько 480 року до н. е. внаслiдок об’еднання грецьких мiст, якi тодi iснували на захiдному побережжi Керчинськоi протоки (Пантiкапей, Тiрiтака, Мiрмекiй) та схiдному (Гермонасса, Фанагорiя). Його столицею став Пантiкапей, який розташовувався на мiсцi сучасноi Керчi. А наприкiнцi V ст. до н. е. до складу Боспору ввiйшов Нiмфей, що належав Афiнськiй державi.

За часiв правлiння царя Левкона І (389/388–349/348 рр. до н. е.) кордони Боспору помiтно розширилися. Тодi було пiдкорено Феодосiю. Держава охоплювала увесь Керченський, а також Таманський пiвострови, пониззя рiчки Кубанi й Схiдного Приазов’я, якi були населенi мiсцевими «варварськими» племенами. У ІІІ ст. до нашоi ери Боспор заснував у гирлi Дону мiсто Танаiс. Склад населення держави, де проживали греки й «варвари», уподiбнювали Боспор до еллiнiстичних держав, якi виникли пiсля завоювань Олександра Македонського.

Саме в ІV–ІІІ ст. до н. е. Боспорська держава досягае високого рiвня економiчного розвитку. Тут розвивалися рiзноманiтнi ремесла й сiльське господарство. Особливу роль в економiцi Боспору вiдiгравала торгiвля хлiбом, яку вивозили до Грецii.






Монета Пантiкапей



У другiй половинi ІІ ст. до н. е. Боспорськiй державi почали загрожувати кримськi скiфи. Не маючи змоги протистояти iм, боспорський цар Перiсад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтiйському царевi Мiтрiдату VI Євпатору. Проти цього вибухнуло повстання пiд проводом Совмака, яке придушили. Боспор увiйшов до Понтiйського царства.






Траяновiвали на мапiз працiОлександра Вельтмана «Начертание древней истории Бессарабии» (1827)



Цар Мiтрiдат, ведучи боротьбу з Римом, намагався перетворити боспорськi володiння на свою опорну базу. Однак, зазнавши поразки, цей правитель 63 р. до н. е. покiнчив життя самогубством у Пантiкапеi. А Боспор опинився пiд римським протекторатом. У першi столiття тут правили царi династii Тиберiiв, яких затверджували римськi iмператори. На межi ІІ–ІІІ ст. н. е., коли Боспором правив цар Савромат ІІ, держава стала бiльш незалежною вiд римлян. Проте навала готiв у ІІІ ст. завдала iй тяжкого удару.

У 70-х рр. IV ст. Боспор, зазнавши нападу з боку гунiв, реально припинив свое iснування як державне утворення. Хоча на його руiнах продовжувалося життя. Адже географiчно Боспор розташовувався у вигiдному для торгiвлi мiсцi.

Загалом, розглядаючи державнi утворення на теренах сучасноi Украiни перiоду Античностi (І тис. до н. е. – V ст. н. е.), можна видiлити декiлька iх типiв.

На пiвночi та бiля Карпат проживали праслов’янськi й фракiйськi племена. Рiвень iхнього розвитку був порiвняно невисокий. У них спостерiгалося соцiальне розшарування. На користь цього свiдчать хоча б скарби античних монет, цiнних речей, що знаходять у цих регiонах. Закономiрно, у цих племен виникали (нехай навiть примiтивнi) державнi структури. Однак щось певне сказати про це ми не можемо. Практично писемних згадок про них не збереглося. Чи не единий виняток – згадки про дакiйсько-гетську державу Буребiсти.

Певну iнформацiю маемо про «варварськi» держави кiммерiйцiв, скiфiв i сарматiв. Це були военiзованi держави кочового типу, для яких притаманною була «грабiжницька економiка», а в полiтичному планi сильна влада вiйськових вождiв (царiв). Цi держави чинили напади як на сусiднi «варварськi» племена, так i на розвинутi регiони, де були кращi можливостi поживитися. Однак iснування цих держав не обмежувалося «грабiжницькою економiкою». Їх правителi намагалися здiйснювати контроль за торгiвлею на своiх територiях, що приносило iм чималi доходи.

Поряд iз цими «варварськими» державами на сучасних украiнських землях у античнi часи iснували й держави цивiлiзованi. Передусiм це грецькi полiси, якi виникли в Пiвнiчному Причорномор’i. Попри те, що iх населення займалося ремеслами й сiльським господарством, цi мiста-держави вiдiгравали важливу роль у товарообмiнi мiж «варварами» й грецьким свiтом. У планi полiтичному в цих державах утвердилося демократичне правлiння, де велику роль вiдiгравали народнi збори. Хоча в деяких iз них вiдчувалися помiтнi впливи аристократii.

У часи еллiнiзму на теренах Пiвнiчного Причорномор’я виникае держава нового типу, в якiй поеднуеться грецьке й «варварське» населення. Маеться на увазi Боспор. Це вже була монархiчна держава з вiдносно сильною царською владою. Зосередженiсть влади в руках одного правителя давало можливiсть бiльш ефективно давати вiдсiч зовнiшнiм ворогам й здiйснювати експансiю. Однак Боспорська держава наприкiнцi І ст. до н. е. опинилася пiд римським протекторатом, втративши частину своеi самостiйностi.

На початку нашоi ери Пiвнiчне Причорномор’я поступово прилучаеться до Римськоi iмперii. Спочатку протекторат римлян був установлений над Херсонесом та Боспорським царством. Найбiльших розмiрiв Римська iмперiя досягнула за правлiння Траяна. У двох вiйнах, якi вiн вiв 101–102 та 105–106 рр., йому вдалося перемогти дакiв та перенести кордон до Карпат i Днiстра. Були спорудженнi т. зв. Траяновi вали для захисту вiд «варварських» племен. Розташовувалися вони на територii Подiлля, Бессарабii та Добруджi, тобто частково на нинiшнiх украiнських землях. Дещо пiзнiше римський протекторат поширився на Тiру й Ольвiю. Отже, украiнськi землi мали стосунок до цiеi найбiльшоi держави античних часiв i знали римську державну традицiю.




Державнi утворення на сучасних украiнських землях





у перiод великого переселення народiв та в часи раннього Середньовiччя


У ІІІ–IV ст. н. е. в Європi вiдбуваються значнi змiни, до яких стосунок мали й украiнськi землi. Римська iмперiя, яка охоплювала басейн Середземномор’я, переживала непростi часи. Вона все бiльше ставала об’ектом нападiв «варварських» племен. До того ж у цiй державi поширюеться християнство, яке суперечило давнiм язичницьким культам. На початку IV ст. н. е. воно стае офiцiйно визнаною, а через якийсь час пануючою релiгiею iмперii. Зрештою, Римська iмперiя 395 р. була подiлена на захiдну й схiдну частини. А 476 р. захiдна частина припинила свое iснування. Цю дату вважають кiнцем перiоду Античностi, пiсля чого настали часи Середньовiччя.

Щоправда, означена дата значною мiрою е символiчною. Проте немае сумнiву, що в ІІІ–V ст. н. е. античне суспiльство «вiдходило», поступаючись новим реалiям, якi стосувалися полiтичного, економiчного, релiгiйного й культурного життя. Це був також перiод великого переселення народiв. Й украiнськi землi часто опинялися в епiцентрi його виру.

Зокрема, у ІІІ ст. н. е. на сучаснi украiнськi терени прийшли готи[31 - Про готiв на украiнських землях див.: Войтович Л. Готи на територii Украiни: результати дослiджень на початок ХХІ столiття. Археологiчнi дослiдження Львiвського унiверситету. Вип. 11. Львiв, 2008. С. 35–64; Вольфрам Х. Готы: от истоков до середины VI в. М., 2003; Глушко Ю. Омрiяна краiна дiтей Одина. К., 2008; Иордан. О происхождении и деяниях гетов. СПб., 2001.]. Готам, на вiдмiну вiд iнших народiв, якi населяли нашi землi в тi далекi часи, повезло. Про них чимало писали римськi автори. Зрештою, тут немае нiчого дивного, адже готи не раз створювали Римськiй iмперii серйознi проблеми. До того ж вiзантiйський iсторик Йордан написав великий твiр «Про походження i дiяння готiв», де виклав полiтичну iсторiю цього народу.

Вважаеться, що батькiвщиною готiв була Скандинавiя. Звiдси вони перебралися на пiвдень Балтики, на терени сучасноi пiвнiчноi Польщi, зокрема в район гирла Вiсли. А звiдси подалися на пiвдень, досягнувши украiнських земель. Сталося це наприкiнцi ІІ – у ІІІ ст. н. е. Саме тодi готи з’являються на Пiдляшшi, Люблiнщинi, Волинi, а потiм – у басейнах Днiпра, Пiвденного Бугу, Днiстра й Пруту.

Тут вони створили свою державу Оюм, що в перекладi означае «краiна вод». Узагалi в готiв пiд цiею назвою розумiли благодатну землю, яка мае чудовi природнi умови i на якiй добре жити людям. Такий собi «рай земний». Михайло Грушевський, аналiзуючи твори античний авторiв, доходив висновку «усi Готи… мали становити одну державу». На його думку, «пiд час довгоi вандрiвки на полудень, серед боротьби з рiжними народами, могли сi германськi ватаги сформувати ся в одну военну органiзацiю…»[32 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 145.].






Оюм на 375 рiк



Готи, прийшовши на украiнськi землi, витiснили мiсцевi iранськi сарматськi племена, знищили Ольвiю, Тiру, iншi грецькi мiста, завоювали Херсонес та Боспор, якi перетворили в базу для походiв проти римлян, а також завдали остаточного удару кримським скiфам. У серединi III ст. вони здiйснювали набiги на багатi землi Римськоi iмперii. Тодi готи базувалися переважно в причорноморських степах, роздiлившись на остготiв i вестготiв. Кордон мiж цими готськими племiнними об’еднаннями проходив по Днiстру.

Перший похiд готiв проти римлян вiдбувся 238 р. Пiсля нього кiлька десятилiть тривали вiйни мiж готами й римлянами, якi римськi автори назвали «скiфськими». Скiфами й далi римляни iменували населення Пiвнiчного Причорномор’я, незважаючи на iхню рiзну етнiчну приналежнiсть. Цi вiйни припинилися пiсля перемоги римлян пiд Наiссом 269 р. Однак iх наслiдком стала втрата iмперiею Дакii, яку вже не було сенсу захищати.

258 р. готам вдалося пiдкорити Крим, де вони тривалий час, аж до ХVІІІ ст., зберiгалися як окремий етнос[33 - Див.: Пиоро И. Крымская Готия. Очерки этнической истории Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. К., 1990.]. Протягом вiкiв у них у Криму iснували своi державнi утворення, якi часто перебували пiд протекторатом сильнiших сусiдiв, а то й завойовувалися ними. Також була окрема Готська епархiя православноi церкви.

У ХІV – ХV ст. у готiв сформувалася монархiчна держава – князiвство Феодоро або Готiя. Їi столицею стало мiсто Феодоро (сучасний Мангуп). Ця держава пiдтримувала зв’язки з Вiзантiйською й Трапезундською iмперiями, Золотою Ордою й Кримським ханством, конкуруючи з генуезцями, якi тодi домiнували в чорноморськiй торгiвлi. 1475 р. князiвство Феодоро пiдкорили турки, а останнiй правитель цiеi держави був страчений у Стамбулi.

Щодо готськоi держави Оюм, то вона пережила перiод пiднесення у ІV–V ст. Тодi ii очолив король Германарiх, який начебто прожив близько ста рокiв. Вiдповiдно до свiдчень Йордана, готська держава займала простори вiд Тиси до Волги, вiд Чорного до Балтiйського i навiть Бiлого морiв. Столиця ж ii знаходилася на сучасних украiнський землях – на берегах Днiпра – й мала назву Данпрастад (Данпрастадiр)[34 - Про пошуки Данпрастадiра i рiзнi версii щодо його локалiзацii див.: Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. К., 2009. С. 53–54.]. Держава Германарiха начебто стала праобразом Киiвськоi Русi, контролюючи торговi шляхи Схiдноi Європи. Це була держава, до складу якоi також входили пiдкоренi слов’янськi й фiнськi етноси.

Щоправда, Михайло Грушевський скептично ставився до думки про велетенськi розмiри держави Германарiха, вважаючи це легендою. Певно, варто погодитися з цим iсториком. Сумнiвно, що за тодiшнього стану комунiкацiй у Схiднiй Європi могло виникнути стабiльне державне утворення таких розмiрiв. Хоча не виключено, що готськi загони могли здiйснювати рейди зi своiх баз на пiвнiч, грабуючи й обкладаючи даниною мiсцеве населення.

375 р. племена гунiв перейшли Дон i зустрiлися з готами. Король Германарiх, якому тодi було понад сто рокiв, двiчi вступав у битву з ними, але зазнавав поразки. Вiн, не бажаючи потрапити в полон, закiнчив життя самогубством. Готська держава перестала iснувати. Чимало готiв приедналися до гунiв i рушили в похiд на терени Захiдноi Римськоi iмперii. Пiзнiше вони створили на землях цiеi держави своi «варварськi» королiвства.

Якась частина готiв залишилася на украiнських землях, «розчинившись» серед мiсцевого, зокрема слов’янського населення. Деякi слова з готськоi мови увiйшли до мови украiнськоi. Тобто можна твердити, що готи взяли участь у етногенезi украiнського народу i, вiдповiдно, в жилах деяких сучасних украiнцiв тече й готська кров.






Германарiх кидаевиклик гунам. Peter Nicolai Arbo, 1886



Писемнi джерела й данi археологii дають нам певне уявлення про готське суспiльство. Основну його масу становили вiльнi общинники, якi проживали в селах. Чоловiки брали участь у народних зборах та вiйськових походах.

Серед готiв вiдбулося розшарування. Римськi писемнi джерела розрiзняють простий народ i знать. З-помiж останнiх обиралися королi, керiвники вiйськових загонiв, посли.

У готiв мало поширення патрiархальне рабство. Раби були частиною майна готiв. Як звичайно, рабами ставали полоненики.

Незважаючи на те, що в готському суспiльствi видiлилася знать, однак соцiальна диференцiацiя не була сильною. Тому вiльнi общинники мали широкi права. Вiд них у полiтичному життi залежало чимало. Важливi питання розв’язувалися на народних зборах.

Вождi (королi) змушенi були прислухатися до рiшень цих зборiв. Щоправда, у военних умовах влада короля зростала. Римськi автори розрiзняють серед готських воiнiв народне ополчення i особливi загони воiнiв, якi пiдпорядковувалися королям чи вождям. Певно, варто говорити про посилення в готiв королiвськоi влади. Зокрема, таке вiдбулося за часiв правлiння короля Германарiха.






Реконструкцiя житла готiв (II–II ст.) поблизу Грубешова (Польща)



Попри те, що готи займалися хлiборобством, скотарством, рiзноманiтними ремеслами (особливо тут варто видiлити гончарство), велику роль у них вiдiгравала «грабiжницька економiка» й доходи вiд контролю за торговими шляхами. Вiйна стала важливим джерелом нагромадження багатств вождiв i королiв. Прагнення до наживи штовхали готiв до того, що вони ставали воiнами-найманцями. Римськi очiльники вербувала iх у свою армiю, пiдкупами переманювала до себе цiлi загони. Тому з часом готськi вождi почали вiдiгравати все бiльш помiтну роль в iсторii Римськоi iмперii.

Готи одними з перших серед «варварських» племен прийняли християнство. Їхнiм хрестителем став священик-мiсiонер Ульфiла (311–383)[35 - Waitz G. ?ber das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchst?cke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Hannover, 1840. P. 77.]. Вiн переклав значну частину Бiблii готською мовою, створивши для цього абетку. Таким чином у готiв з’явилася писемнiсть, що було важливим чинником для становлення держави з писаними законами. Інша рiч, що готи, якi зазнали сильного удару вiд гунiв i втратили свою державу Оюм, так i не змогли повною мiрою скористатися плодами роботи Ульфiли.

Як уже говорилося, готiв iз теренiв сучасноi Украiни витiснили гуни[36 - Про гунiв див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європi. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.]. Це був кочовий народ, який, iмовiрно, походив iз теренiв нинiшнiх Монголii та пiвнiчного Китаю й належав до тюркських народiв (щоправда, з приводу iхнього походження iснують й iншi версii).

Близько 370 р. гуни пiдкорили iранське плем’я аланiв, яке займало територiю на лiвому березi Дону. Пiсля цього вони на украiнських теренах розгромили готiв, лiквiдувавши державу Германарiха; удерлися до Пiвнiчного Причорномор’я, де зруйнували грецькi мiста-держави цього регiону. Пiд владою гунiв опинилося також слов’янське населення, яке проживало тодi на територiях сучасноi Украiни.

Зазнаючи тиску гунiв, готи пересувалися на захiд, вступивши на терени Римськоi iмперii. 378 р. вестготи розбили вiйсько iмператора Валента. А 410 р. вони першими серед варварiв пограбували Рим.






Ульфiла проповiдуеготам



Гуни також чинили напади на землi iмперii. 408 р. вони вдерлися до Фракii, 415 р. – в Іллiрiю, до 420 р. зайняли Паннонiю (сучасну Угорщину), фактично перетворивши ii в центр своеi кочовоi держави.



Дехто з украiнських патрiотично налаштованих авторiв намагався й намагаеться представити гунiв ледь не як слов’ян – предкiв сучасних украiнцiв. Праукраiнцем у них постае й Аттiла, який перетворився в Гатила. Однак тут маемо спробу видати бажане за дiйсне. Слов’яни, бувши частиною держави гунiв, все-таки не перетворили цю «швидкоплинну» державу в слов’янську.


У серединi V ст. держава гунiв досягла пiку своеi могутностi за часiв правлiння iхнього зверхника Аттiли, який, iмовiрно, народився в степах нинiшньоi Украiни. 445 р. пiсля вбивства вождя гунiв Бледи Аттiла зосередив у своiх руках владу й став одноосiбним правителем. Пiд його керiвництвом гуни своiми нападами створювали немалi проблеми як Схiднiй, так i Захiднiй Римським iмперiям. 451 р. вони вдерлися до Галлii й загрожували Риму. Аттiла виявляв бажання стати захiдноримським iмператором. Однак того ж 451 р. 20 червня у битвi на Каталаунських полях сучасноi Шампанi гуни не зумiли перемогти римлян i залишили Галлiю. Вiзантiйська ж iмперiя вiдкупилася вiд них багатою даниною. У тодiшнiх походах гунiв на землi Захiдноi й Схiдноi Римських iмперiй брали участь також слов’яни з украiнських теренiв. У цьому, власне кажучи, нiчого дивного немае. Держава гунiв була конгломератом рiзних етносiв: тюркських, готських, слов’янських тощо. Вiдповiдно, полiетнiчним було i ii вiйсько.[37 - Така версiя, зокрема, була викладена в iсторичному романi Івана Бiлика «Меч Арея», який вперше був виданий у Киевi в 1972 р. i який фактично тодi потрапив пiд заборону. У книзi була пiслямова, де автор намагався представити своi аргументи наукового характеру, що мали пiдтвердити його бачення iсторичних подiй. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стiльки твiр, що спираеться на науковi факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах пiслясталiнськоi «вiдлиги» й дисидентського руху.]






«Бiй гунiв з аланами». Johann Nepomuk Geiger, 1873 рiк



Пiсля смертi Аттiли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправдi, це закономiрно. Кочовi держави, в яких велику роль вiдiграе «грабiжницька економiка», зазвичай не вiдзначаються стабiльнiстю й не створюють стiйких державних iнститутiв. Часто сила такоi держави тримаеться на авторитетi вождiв. Варто харизматичному вождю пiти, як таке державне утворення починае руйнуватися.

На змiну держави гунiв на землi сучасноi Украiни прийшли iншi кочовi держави.

У V–VII ст. етнiчна ситуацiя на украiнських землях набула чiткоi полярностi. У лiсових та лiсостепових районах пiвночi й заходу зосереджувалися осiлi слов’янськi племена. Степовi простори сходу й пiвдня опанували кочовi тюрки. Пiвденний берег Криму, який традицiйно тяжiв до Римськоi iмперii, вiд початку правлiння iмператора Юстинiана І (роки правлiння – 527–565) увiйшов до складу Вiзантii. Щоправда, вiзантiйцям вдалося утримати лише Херсонес, який став iхньою базою в Пiвнiчному Причорномор’i.

Пiсля розпаду держави гунiв на теренах евразiйського степу сформувалася могутня держава, яка в лiтературi отримала назву Тюркський каганат (552–745)[38 - Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.]. Засновником цiеi держави вважаеться Ашина. Про нього е легенда, нiби вiн народився вiд вовка й гунськоi князiвни чи то вiд гунського царенка й вовчицi. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, вiд гунських очiльникiв.

Тюрки прославилися вмiнням робити з крицi чудову зброю, що стало важливим чинником iхньоi експансii. Адже така зброя часто була лiпшою за зброю iхнiх противникiв. Скориставшись мiжусобицями серед рiзних племен, нащадки Ашина опанували значну частину евразiйських степiв. 552 р. виникла Тюркська держава iмперського типу, на чолi якоi став каган Тумин. Останнiй доручив своему молодшому братовi Істемi пiдкорити захiднi степи, що й було зроблено.

Залишки недобитих вiйськом Істемi племен (приблизно 20 тис. чоловiк) зрештою злилися в один народ, який став вiдомий пiд назвою авари[39 - Етнонiм авари мае рiзнi тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтiвники або руйнiвники. Див. Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 131.]. Останнi, скориставшись чварами булгарських племен, якi жили на теренах сучасноi Лiвобережноi Украiни, пiдкорили iх. Також пiд iхньою владою опинилися й слов’янськi племена. У 60-тi роки VI ст. авари, створивши власну державу, стали господарями Паннонii й грозою Центральноi Європи. Верховнi правителi держави аварiв взяли собi титул кагана, розглядаючи себе як конкурентiв тюркських каганiв[40 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi. Сестра моя, Софiя… К., 2016. С. 68–69.].

Як i багато державних утворень того перiоду, Аварський каганат був державою полiетнiчною. Хоча, наскiльки можна судити, панiвним етносом у ньому були тюрки, принаймнi тюркською була знать, верхiвка. Також бiльшiсть державних посад у каганатi мали назви тюркського походження[41 - Лавренюк В. Авари (обри). Тернопiльський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопiль, 2004. Т. 1. С. 19.].

Початок заснування Аварського каганату вiдносять до 60-х рокiв VI ст. Занепад його припав на кiнець VIII ст. А в першi роки ІХ ст. ця держава зникла. Отже, вона проiснувала понад два з половиною столiття – час немалий, щоб «наслiдити» в iсторii.






Аттiла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа бл. 1843–847 рр.



До складу Аварського каганату, який можна трактувати як середньовiчну iмперiю, увiйшли значнi територii Центральноi та Схiдноi Європи. Окрiм частини нинiшнiх украiнських земель, до неi вiдносилися повнiстю або частково землi таких сучасних краiн, як Угорщина, Австрiя, Швейцарiя, Словаччина, Хорватiя, Румунiя, Польща, Литва, Македонiя та Бiлорусь.


Вiдомi iмена декого з аварських каганiв. Першим iз них був Баян. Таке саме iм’я мав i його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намiсниками кагана був тудун, який, iмовiрно, керував окремою частиною краiни, i югур – певно, верховний жрець. Данину в краiнi збирали так званi тархани. На мiсцях зберiгали владу вождi племен i родiв.

Аварське вiйсько переважно було кiнним й мало, як на той час, хороше озброення (луки, стрiли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрiнги. Це були кiльцеподiбнi дерев’янi укрiплення, оточенi земляними валами, ровами й загорожами. Хрiнги розташовувалися на незначнiй вiдстанi один вiд одного, щоб у разi нападу можна було швидко передати повiдомлення. Також у цих укрiплених мiсцях були запаси продовольства й награбоване добро.

Осердям Аварського каганату були переважно землi сучасноi Угорщини й Трансильванii. Столичний хрiнг був розташований у районi нинiшнього мiста Тiмiшоара.

Аварська держава була непогано органiзована, що й забезпечило ii тривале iснування на вiдмiну вiд держави гунiв. Авари змусили вiзантiйцiв платити собi данину. 626 р. вони разом зi слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Щоправда, зазнали поразки. Тодi авари звинуватили слов’ян, що вони не змогли взяти мiсто, й перебили тих зi слов’янських воiнiв, хто лишився живим пiсля штурму. На цьому експансiя аварiв припинилася.

Загалом на теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян[42 - Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. Wroclaw, 2009.]. Вони, як уже говорилося, здiйснювали походи разом iз аварами, передусiм на терени Вiзантii. Проте iхнi вiдносини з панiвним аварським населенням не були простим. Так, у «Повiстi минулих лiт» в описi давнiх часiв читаемо таке: «…iснували й обри, що воювали проти цесаря Іраклiя i мало його не схопили. Цi ж обри воювали проти слов’ян i примучили дулiбiв, що [теж] були слов’янами, i насильство вони чинили жiнкам дулiбським: якщо поiхати [треба] було обриновi, [то] не давав вiн запрягти нi коня, нi вола, а велiв упрягти три, або чотири, або п’ять жiнок у телiгу i повезти обрина, – i так мучили вони дулiбiв. Були ж обри тiлом великi, а умом гордi, i потребив iх бог, i померли вони всi, i не зостався анi один обрин. І есть приказка в Русi й до сьогоднi: «Погинули вони, як обри», – бо нема iхнього нi племенi, нi потомства»[43 - Лiтопис руський. К., 1989. С. 7.]. Оскiльки в цьому повiдомленнi згаданий ромейський (вiзантiйський) iмператор Іраклiй (роки правлiння – 610–641), то описуванi подii варто вiднести до першоi половини VIІ ст.



Наявнiсть писемностi е одним з iндикаторiв державностi. Вона потрiбна не лише для комунiкацii, але й для фiксацii державних законiв.


Звичайно, не слiд беззастережно вiрити «Повiстi минулих лiт». Ця пам’ятка, як вважають дослiдники, з’явилася не ранiше початку ХІІ ст. Однак у нiй зафiксована бiльш глибока iсторична пам’ять, що вiдображуе факт поневолення аварами слов’янського населення. Принаймнi слов’ян аварська елiта розглядала як пiдкорених пiдданих.

623 р. частина слов’янських племен пiднялася на повстання проти аварiв. Очолив його купець Само. Унаслiдок цього виникла одна з перших слов’янських держав. Їi в лiтературi зазвичай називають державою Само. До ii складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонцi. Проiснувала вона десь до середини VII ст. Потiм ii землi знову опинилися пiд владою аварiв[44 - Labuda G. Pierwsye panstwo slowianskie. Panstwo Samona. Wodyislaw Slaski, 2009.].

Не вiдомо, щоб аварськi правителi чеканили свою монету. Однак через територiю держави проходили торговi шляхи й, вiдповiдно, iснував грошовий обiг. Переважно тут використовувалися вiзантiйськi солiди.

У аварiв формувалася своя писемнiсть. Зокрема знайденi iхнi рунiчнi написи. Щоправда, вони не розшифрованi. Знайдений також на посудинi напис аварською мовою, виконаний грецькими лiтерами. Проте щодо iснування створених аварською державних документiв чогось певного сказати не можемо – вони не збереглися.

Вiдправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати згадувану поразку аварiв бiля стiн Константинополя 626 року. Саме тодi, як уже говорилося, виникла на частинi земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605–665), об’еднавши племена кутрiгурiв, утiгурiв i оногурiв, створюе середньовiчну державу – Велику Болгарiю, вигнавши аварiв iз Пiвнiчного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 року слов’янське плем’я хорватiв витiснило авар iз Далмацii.






Карл Великий



Попри цi поразки Аварський каганат зберiгся й проiснував ще майже двiстi рокiв. Смертельного удару цiй державi завдали франки. Тодiшнiй iхнiй король Карл Великий (742–814) 791 р. почав наступ проти аварiв. У його вiйську були й слов’янськi загони карантанцiв – предкiв сучасних словенцiв i хорватiв. У самому каганатi почалася смута. Були вбитi югур i каган. 796 р. франкам вдалося захопити головний хрiнг – столицю каганату. У Ахен, стольне мiсто франкiв, вiдправили вози, навантаженi скарбами, якi протягом столiть накопичували аварськi кагани. Щоправда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755–814). 803–804 рр. вiн захопив аварськi землi в середньому Подунав’i. У вiзантiйському збiрнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свiди) е така цiкава iнформацiя. Нiби Крум запитав полонених авар, вiд чого загинули iхнi провiдники i «увесь народ». На це полоненики вiдповiли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбiльш смiливi й розумнi серед нас; потiм злодii й неправеднi поедналися з суддями; потiм вiд хмiльного, коли вина побiльшало, усi стали пияками; потiм – через хабарництво; ще пiзнiше – через купцiв, оскiльки всi тi, хто стали купцями, ошукували один одного»[45 - Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm].

Ймовiрно, це письмове свiдчення загалом адекватно вiдображае ситуацiю. Аварський каганат, який виник як вiйськова й загарбницька держава, з часом цивiлiзувався. Верхiвка, а також певнi групи населення почали користуватися життевими благами. Тут розвивалася торгiвля, частина людей стала вiдносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звiдси – широке вживання спиртного). Водночас набули поширення «цивiлiзацiйнi вади» – хабарництво, пiдкуп суддiв, ошук, вивищення недостойних людей тощо. Це й призвело до понищення держави. Вона загинула не лише через напади зовнiшнiх ворогiв (франкiв, болгар), а й через внутрiшнiй розклад i дезорганiзацiю.

Пiсля загибелi Аварського каганату ii пiвденна частина опинилася в складi Болгарськоi держави. Елiта останньоi була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу болгарського хана Крума.






Хан Крум



Захiдна частина аварського каганату опинилася пiд владою франкiв. Останнi вирiшили «приручити» мiсцеве населення, християнiзувавши його. Спецiально для цього у Зальцбурзi 798 р. було засноване архиепископство. 805 р. християнську вiру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалiв франкiв. Вони мали своi володiння в межах Схiдноi марки Франкськоi держави iз центром бiля колишнього римського мiста Саварii (зараз територiя захiдноi Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у рiзноманiтних джерелах згадувалися авари й навiть т. зв. Аварське королiвство[46 - Про аварiв та iхню iсторiю див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.].

Ще одним тюркським етносом, який панував певний час у сучасних степах Украiни, були булгари чи болгари (в лiтературi iх також називають протоболгарами)[47 - Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар е дискутивне. Наприклад, поширеною е версiя про iранське походження цього народу. Проте вiдомо, що в «iсторичний перiод» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, вiдповiдно, е пiдстави вiднести iх до тюркських народiв. Схоже, що булгари асимiлювали рiзнi племена, серед iнших iндоевропейськi. Однак унаслiдок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.]. Як i авари, прийшли вони на нашi землi пiд час великого переселення народiв. Тут вони з’явилися внаслiдок гунськоi навали. Володар гунiв Аттiла панував також над булгарськими племенами, якi переважно кочували на землях Пiвнiчного Причорномор’я. Звiдси Аттiла часто черпав вiйськову силу для своеi армii[48 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi. Сестра моя, Софiя… К., 2016. С. 66.].






Хан Курбат



Наприкiнцi V ст. значну частину земель нинiшньоi Украiни займають два булгарськi племенi – кутригури й утигури[49 - Про давнiх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення Украiни та схiднi слов’яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернiвцi, 2001.]. Першi оселяються мiж нижнiм Днiпром та Азовським морем, контролюючи степи Криму, iншi – далi на схiд, на берегах Азовського моря й Таманського пiвострова. Цi булгарськi племена здiйснювали напади на землi Вiзантiйськоi iмперii. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до вiзантiйських iмператорiв. Також вiзантiйська дипломатiя пiдтримувала вiдносини з булгарськими племенами, iнодi спецiально зiштовхуючи iх, щоб вiдвернути вiд нападiв на iмперiю. Вiдомим булгарським правителем, який чинив напади на Вiзантiю, був Заберган (роки правлiння – 550–562). Близько 558 р. булгари (переважно кутригури) здiйснили набiги на Фракiю й Македонiю, пiдiйшли до стiн вiзантiйськоi столицi Константинополя. Однак саме тодi булгари зазнали нападiв з боку аварiв, якi вторглися на iхнi землi. До того ж аварiв на булгарiв нацьковувала (i не безуспiшно) Вiзантiя. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правлiння – 562–602). Подальша доля булгарiв, передусiм племенi кутригурдiв, була пов’язана з аварами.



У лiтературi поширена думка, нiби розпад Великоi Булгарii вiдбувся через те, що хан роздiлив володiння мiж своiми синами. Щоправда, згiдно з легендою, вiн заповiдав iм триматися разом.


Послаблення Аварського каганату наприкiнцi 20-х рокiв VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхнi племена об’еднав хан Кубрат[50 - Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.]. 632 р. вiн став на чолi новоствореноi держави, яка у вiзантiйських джерелах iменувалася Велика Булгарiя. Їi територiя охоплювала терени нинiшньоi пiвденноi Украiни, а також Кубань i землi на пiвнiч вiд Кавказу.

Цю державу можна вважати «вiзантiйським проектом», який мав на метi створити у Пiвнiчному Причорномор’i дружню до Вiзантii силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатовi, а, з iншого – стримувала напади кочових племен пiвночi на землi iмперii. Як вiдомо, Кубрат виховувався при iмператорському дворi в Константинополi. І там у дванадцятилiтньому вiцi навiть прийняв християнство. Ставши на чолi булгарських племен, вiн близько 634–641 рр. уклав союз iз вiзантiйським iмператором Іраклiем.






Кубрат iйого сини. Д. Гюдженов, 1926



Велика Булгарiя проiснувала до середини 60-х рокiв VIІ ст., власне до часу смертi хана Кубрата. До речi, вважаеться, що цей правитель був похований на теренах сучасноi Украiни[51 - Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. СПб., 1997.]. Існуе навiть його ймовiрна могила на Полтавщинi.



Чому розпалася Велика Булгарiя, що iснувала переважно на теренах нинiшньоi Украiни? По-перше, ця держава не була стiйким утворенням. Вона переважно iснувала завдячуючи сильнiй владi хана Кубрата, який водночас користувався пiдтримкою Вiзантii. По-друге, це була патронiмiчна держава, де правляча родина розглядала державу як власнiсть.


Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли пiд контроль значну частину простору, яким колись володiв цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’i, ставши данником хозар. Інший його нащадок – Котраг переселився зi своiми ордами на правобережжя Дону. Ймовiрно, вiн теж визнавав владу хазарiв. Ще частина булгар пiд проводом Кубратових синiв Кувера й Альцека стала пiдданими Аварського каганату.

Найбiльш вiдомим серед Кубратових синiв був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, вiн зi своiми ордами покинув терени сучасноi Украiни й подався на Дунай. Тут, пiдпорядкувавши собi мiсцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарськоi держави. Протягом столiття ii верхiвка зазнала слов’янiзацii. А 865 р. болгарський очiльник хан Борис (?–907) став християнином. Через певний час пiсля цього в Болгарii утвердилася в богослужiннi старослов’янська мова.

Терени цiеi християнськоi Болгарii охоплювали значну частину земель, що прилягали до нижнього Подунав’я. У перiод ii розквiту вони охоплювали й землi сучасноi пiвденно-захiдноi Украiни – Одеську область. Показово, що й нинi в цьому регiонi живе певна кiлькiсть болгар. Словом, тут «болгарська традицiя» виявилася достатньо живучою.

Ще одним булгарським середньовiчним утворенням стала Волзька Булгарiя. Вона виникла в результатi ослаблення Хозарського каганату. Булгарськi племена, що входили до цiеi держави, наприкiнцi VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осiлий спосiб життя. 922 р. правитель волзьких булгар Альмас (?–925) прийняв iслам. А хозарська верхiвка сповiдувала юдаiзм. Тим самим Волзька Булгарiя унезалежнилася вiд Хозарського каганату. Ця держава проiснувала значний час – аж до татарськоi навали наприкiнцi 30-х рокiв ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок i до iсторii русiв-украiнцiв.

Ще одна частина булгарських племен залишилася у Передкавказзi й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський пiвострiв, а також просунулися в бiк степу й лiсостепу Приднiпров’я. Цей етнос був вiдомий як «чорнi болгари».

Власне кажучи, бiльшiсть тогочасних держав були патронiмiчними. Оскiльки хан Кубрат розподiлив частини своеi держави мiж синами, то закономiрним стало ii розпад.

Бiльш стiйким кочовим державним утворенням у степах сучасноi Украiни став Хозарський каганат. Щодо етнiчного й суспiльно-полiтичного характеру цiеi держави, то тут немае однозначностi.

Уважаеться, що Хозарiя виникла в серединi VII ст., видiлившись iз захiдноi частини Тюркського каганату. На ii чолi стали кагани з династii Ашинiв. Ця держава контролювала землi Пiвнiчного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного пiвнiчно-захiдного Казахстану, Приазов’я, пiвнiчну частину Криму, а також степи й лiсостеп Схiдноi Європи й Днiпра. Спочатку центр каганату розташовувався на територii пiвнiчноi частини сучасного Дагестану, але пiзнiше перемiстився в пониззя Волги.

Поширеною е думка, що хозари були кочiвниками й розмовляли однiею з тюркських мов. Щоправда, Хозарський каганат, як середньовiчна iмперiя, був полiетнiчним, а його мешканцi займалися не лише скотарством, а й землеробством. До складу каганату входили слов’янськi племена – далекi предки сучасних украiнцiв. Велику роль у економiцi держави вiдiгравала транзитна торгiвля.

Через терени Хозарii проходили важливi торговi шляхи: воднi (Волгою та Днiпром), а також великий сухопутний «шовковий» шлях iз Китаю до Європи. Цiею транзитною торгiвлею переважно займалися евреi. Для них Хозарських каганат iз часом став «iхньою державою», де вони користувалися чималим впливом.

На початку ІХ ст. в каганатi вiдбувся державний переворот, i владу тут захопив Обадiя, який, схоже, був еврейського походження[52 - Цукерман К. Про дату навернення хозар до iудаiзму й хронологiю князювання Олега та Ігоря. Ruthenica. К., 2003. Т. ІІ. № 2. С. 54–84.]. Вiдтодi влада кагана стала символiчною. Вiн нiби репрезентував вищi божественнi сили, жив iзольовано у своему палацi i його лише раз на рiк показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народiв вiдiгравав священний правитель[53 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. К., 2005. С. 154.]. Натомiсть реальна влада опинилася в руках бекiв. Обадiя поширив у державi равiнiстичну форму юдаiзму, збудував синагоги й школи, запросив до краiни юдейських учителiв, установивши iм щедру плату. Показово, що вiдомi нам iмена каганiв зазвичай були тюркськими. Лише останнi кагани мають уже еврейськi iмена. І е свiдчення, що вони дотримувалися юдаiзму. Зате беки мали iмена еврейськi й, безперечно, iдентифiкували себе як юдеiв.






Хозарський каганат



Легенда про прийняття хозарами юдаiзму наводиться в листi царя (кагана) Йосипа з Хазарii до Хасдая iбн Шапрута, що мешкав у Іспанii[54 - Публiкацiю листа i його iнтерпретацiю див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. Ленинград, 1932.]. Лист датуеться нiби 930 р., хоча iснуе думка, що це фальсифiкат пiзнiшого перiоду. У цьому творi говориться, нiби за царя Булана, який був попередником Обадii, хозари здiйснювали вибiр вiри мiж християнством, мусульманством та юдаiзмом. І вибiр був зроблений на користь останнього. Дещо подiбну легенду маемо в «Повiстi минулих лiт», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.






Лев Гумiльов



Юдаiзм нiби став державною релiгiею в Хозарському каганатi, точнiше його верхiвки. Це не означало, що цю релiгiю прийняла бiльша частина населення.

У ІХ ст., завдячуючи транзитнiй торгiвлi, яка опинилася переважно в руках еврейських купцiв-рахдонiтiв, Хозарський каганат процвiтав. Його великi мiста були торговими, ремiсничими й, очевидно, адмiнiстративно-полiтичними осередками. Одне з таких мiст розкопали археологи бiля сучасного Харкова. Це т. зв. Салтовське городище. Його укрiплена частина займала територiю 120 гектарiв. Окрiм того, навколо цiеi укрiпленоi частини простягалися передмiстя на вiдстань до 3 кiлометрiв[55 - Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 162–163.]. Хозарська столиця Ітиль, яка була розташована в пониззi Волги, вражала подорожнiх своiми розмiрами. Довжина мiста сягала близько 10 кiлометрiв. Були там рiзноманiтнi культовi споруди, палаци правителiв, караван-сараi, банi, величезнi базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та iншi продукти. Сюди постiйно прибували кораблi й каравани з товарами. Життя мiста кипiло. Значну частину його населення становили евреi[56 - Заходер Б. Каспийский свод сведений о Востояной Европе. М., 1962. С. 140–143.]. Поряд iз ними проживало чимало представникiв iнших етносiв та вiросповiдань.



Суттевою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективнi чинники консолiдацii населення. У каганатi проживали представники рiзних етносiв: власне, хозари, iншi тюркськi племена, зокрема булгари, племена слов’янськi, евреi, можливо, й iншi етноси. Серед них були й кочiвники, i осiле населення, зорiентоване на землеробство, i такi, хто займалися торгiвлею (переважно евреi).


З приводу багатств цього державного утворення Лев Гумiльов писав таке: «Хозарський каганат – а точнiше, колонiя рахдонiтiв – у ІХ ст. володiв величезними багатствами, якi отримувалися вiд торгiвлi китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купцiв пiдтримували всi деспотичнi режими: iмператори династii Тан, Каролiнги, Аббасиди в Багдадi та Омейяди в Кордовi». Далi iсторик говорить про те, що каганат утримував своiм коштом добре навчену армiю – вiд 7 до 12 тис. чоловiк. Щоправда, воiни були… мусульманами. Й, вiдповiдно, не бажали воювати проти своiх одновiрцiв[57 - Гумилев Л. Открытие Хазарии. С. 310.]. Гумiльов навiть iменуе Хозарський каганат етнiчною та соцiально-полiтичною химерою. Інодi дослiдник у такiй характеристицi перебирав мiру, але певна частка iстини в цих твердженнях е. Справдi, багатство каганату виявилося «поверховим». Бiльша його частина концентрувалася в руках елiти. Простолюд практично вiд нього нiчого не мав.

Спосiб життя, мова, культура цих етносiв помiтно рiзнилися мiж собою. Не було мiж ними едностi й релiгiйнiй царинi. Юдаiзм, який сповiдували евреi i який став релiгiею верхiвки каганату, залишався релiгiею елiтарною, вiрою вiдносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армiя.



Основним консолiдацiйним елементом Хозарii були грошi. Каганат фактично став торговою корпорацiею, яка частину своiх велетенських прибуткiв вiддавала на армiю. Саме завдяки армii й утримувалися стабiльнiсть i порядок.


Про соцiальну консолiдацiю в каганатi говорити не варто. Вiдмiннiсть мiж верхiвкою й низами була дуже великою. Вони нiби жили в рiзних свiтах.

Такий стан речей не мiг зберiгатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорiентацiя чи переформатування торгових шляхiв, якi проходили через Хозарiю, могли боляче вдарити по державнiй системi каганату. Адже це могло призвести до скорочення доходiв, а, вiдповiдно, й до руйнацii наявноi системи вiдносин. Можна погодитися з такими мiркуваннями щодо економiки цiеi держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економiка в основному почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, який залежав не вiд внутрiшнiх, а вiд зовнiшнiх чинникiв»[58 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. С. 156.].

922 р. виникае мусульманська Волзька Булгарiя на волзькому торговому шляху, що донедавна перебував у сферi хозарського впливу. Подiбнi процеси вiдбуваються в Поднiпров’i, яке теж контролювали хозарськi правителi. Тут виникае державне утворення русiв, яке бере пiд свою опiку шлях «iз варяг у греки».

Наприкiнцi ІХ – на початку Х ст. Хозарська iмперiя починае розпадатися. На ii околицях виникають конкуруючi з нею держави. Руйнування ж каганату вiдбулося наприкiнцi Х ст. «Добили» цю державу руськi князi, зокрема Святослав. Його син Володимир уже iменувався каганом. Руси нiби перейняли державну традицiю Хозарськоi держави.



Можна говорити, що в другiй половинi ІХ ст. формуеться Руська держава. З часом вона набирае сили й стае суперником Хозарського каганату. Адже Русь «вiдiбрала» в хозарських правителiв не лише шлях «iз варяг у греки», а й частину великого «шовкового» шляху з Китаю до Європи.


Хоча в лiтературi поширена думка, що наприкiнцi Х ст. Хозарiя припинила свое iснування, це не зовсiм так. Схоже, вiдбулася ii значна трансформацiя. Хозарiя з держави iмперського типу перетворилася в «етнiчну державу». Їi терени були в степовiй зонi на пiвнiч вiд Кавказу. Принаймнi згадки про хозар в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаються в ХІ–ХІІ ст.

Закономiрно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраiнцями. Їм доводилося чимало воювати. Щоправда, й було вiдносно мирне спiвiснування, торговi контакти i навiть контакти культурнi. Цi стосунки знайшли вiдбиття в «Повiстi минулих лiт», хоча й помiтно мiфологiзоване. Це можна зрозумiти. Адже подii, пов’язанi з хозарами, про якi говориться в цьому лiтописному пам’ятнику, вiдносяться до ІХ – Х ст., коли лiтописання на Русi ще не було або воно робило першi кроки.

Добре вiдомою е лiтописна легенда про данину хозарам. У «Повiстi минулих лiт» говориться, що слов’янськi племена утискували рiзнi iноплемiнники: болгари, угорцi, авари. Серед них називаються й хозари, якi нiби хотiли пiдпорядкувати собi полян. Останнi жили в Поднiпров’i, а iхнiм стольним градом був Киiв, заснований Кием, Щеком i Хоривом. «І знайшли iх хозари, – говориться в «Повiстi минулих лiт», де йдеться про полян, – коли вони сидiли в лiсах на горах, i сказали хозари: «Платiте нам данину». Поляни тодi, порадившись, дали [iм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князевi своему i старiйшинам своiм, i сказали iм: «Ось, знайшли ми данину нову». А тi запитали iх: «Звiдки?» І вони сказали iм: «У лiсi на горах, над рiкою Днiпровською». А тi запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, i мовили старцi хозарськi: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [ii] однобiчним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечi. Сi будуть брати данину i з нас, i з iнших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своеi волi, а за божим повелiнням»[59 - Лiтотис руський. С. 10–11.].






Данина слов’ян хозарам. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Оповiдь ця мае суто легендарний характер i написана «заднiм числом», тодi вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок вiд руських князiв. Однак вона, безперечно, свiдчить, що поляни були пiдкоренi Хозарським каганатом. Киiв певний час був хозарською факторiею на шляху «iз варяг у греки». Про це е й iншi свiдчення на сторiнках «Повiстi минулих лiт». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, i з сiверян, i з вятичiв; брали вони по бiлiй вивiрцi – стiльки вiд диму»[60 - Там само. С. 12.].

Якщо довiряти цiй iнформацii, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, якi проживали на теренах нинiшньоi Киiвщини, а також у басейнах рiк Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цiнувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, хозари не накладали. Для них бiльш важливими були торговi шляхи, якi проходили Днiпром, Десною та Окою.

Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату, як уже говорилося, завдав князь Святослав (?–972). Спочатку в «Повiстi минулих лiт» говориться про те, що цей князь вирiшив пiдпорядкувати собi вятичiв, якi платили данину хозарам: «І пiшов вiн на Оку-рiку i на Волгу, i знайшов вятичiв, i сказав iм: «Кому ви данину даете?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даем»[61 - Там само. С. 38.]. Із цього запису випливае, що Святослав намагався взяти пiд контроль частину волзького торгового шляху, де господарювали хозари.






Реконструкцiя зовнiшностiкнязя Святослава за описом Льва Диякона. Федiр Солнцев



А пiд 965 р. в лiтописi читаемо таке: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своiм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [вiйська] битися, i сталася битва межи ними, [i] одолiв Святослав хозар i город iхнiй [столицю Ітiль], i [город] Бiлу Вежу взяв»[62 - Там само.].

Це повiдомлення часто трактуеться як загибель Хозарськоi держави. Проте згаданий похiд Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабiжницьких характер. Нiде чiтко не сказано, що руський можновладець оволодiв хозарськими землями. Пiсля цього походу князь спрямував своi походи в пiвденно-захiдному напрямку, на Дунай, де навiть збирався заснувати нову столицю.

Далi в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаемо фрагментарнi згадки про хозар. Пiд 1023 р. е згадка, що коли була усобиця мiж Ярославом i Мстиславом, то останнiй ходив проти свого суперника «з хозарами i з касогами»[63 - Там само. С. 85.]. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберiгали свою державну органiзацiю, але перебували в союзних чи навiть васальних вiдносинах iз руськими князями.

Ще одна згадка про хозар в лiтописi припадае на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань i посiк хозар[64 - Там само. С. 125.]. Отже, хозари проживали неподалiк Тмутороканя, тобто поряд iз Таманським пiвостровом. Нарештi пiд 1106 р. в «Повiстi минулих лiт» говориться про воеводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Вiн служив руському князю Святополку[65 - Там само. С. 160.]. Це, власне, остання згадка в руських лiтописах про хозар.

Згадуеться ще в «Повiстi минулих лiт» про жидiв хозарських, якi приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську вiру[66 - Там само. С. 52.].

Загалом у руських лiтописах даеться таке уявлення про хозар. Це войовничий народ, який пiдпорядкував полян та iншi слов’янськi племена. Однак киiвськi князi увiльнили слов’янське населення вiд хозарськоi залежностi, пiдпорядкувавши його собi. Також вони завдали хозарам нищiвноi поразки. І пiсля цього хозари опинилися в залежностi вiд русiв. Принаймнi в легендi про данину хозарам, яку давали поляни, е натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службi в руських князiв.



Цiлком можливо, що вiд хозарiв руськi князi перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачiв хозарськоi державноi традицii. Мае певне поширення навiть думка про iснування Руського каганату.


Тож, коли ведеться мова про хозар, не йдеться про iхне юдейство. Натомiсть у «Повiстi минулих лiт» е поняття «жиди хозарськi», якi хотiли нав’язати юдаiзм князевi Володимиру (960?–1015). Отже, хозари й жиди хозарськi – це не одне й те саме.[67 - Уперше питання про iснуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим 1862 р. Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. Див: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. Записки Императорской Академии наук. СПб, 1862. Т. 1. Прил. 3. С. 105–106.]

Одним iз головних джерел, що доводить iснування останнього, е Бертинськi анали. У цiй франкськiй хронiцi розповiдаеться про вiзантiйське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору iмператора Людовiка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складi цього посольства був народ рос, про якого повiдомляеться, що правитель його називався каганом[68 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2010. Т. 4. С. 19–20.]. Інформацiя про те, що правитель русiв iменувався каганом, зустрiчаеться також у арабських джерелах[69 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2009. Т. 3. С. 47–48.]. Каганом двiчi називаеться князь Володимир у «Словi про закон i благодать» Іларiона[70 - Тисяча рокiв украiнськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. К., 2001. Т. 1. С. 209.]. Тобто це не е опискою. Так справдi iменувалися верховнi правителi на Русi. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свiдчить одне з графiтi Софiйського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»[71 - Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI–XIV вв. К., 1966. С. 49–52.].



Поряд iз тюркськими народами на теренах Украiни в перiод великого переселення народiв та раннього Середньовiччя починають давати знати про себе слов’янськi етноси, виходячи на полiтичну арену. У творах латинських та вiзантiйських авторiв вони були вiдомi пiд назвами венеди, анти й склавiни.


Існуе чимала лiтература про Руський каганат. Щоправда, незначна кiлькiсть джерел не дае змоги дати вiдповiдь, що вiн являв собою. З цього приводу зустрiчаемо широкий спектр думок. І все ж можемо з певнiстю твердити: тюркський титул кагана носили руськi князi. Для них це був титул верховного правителя. Звiдки вони взяли його – вiд авар чи хозар? Останне видаеться бiльш певним. Проте, як би там не було, можемо однозначно констатувати: тюркськi традицii державотворення мали вплив на Русь-Украiну.

Якщо венеди проживали на нинiшнiх захiднослов’янських землях, то анти переважно зосереджувалися на центральноукраiнських теренах. Певно назва анти, яка вiдома з вiзантiйських джерел, не була самоназвою. Слово це, ймовiрно, iранського походження i означае людей, якi перебувають на околицi (малася на увазi околиця Вiзантiйськоi iмперii). Ця назва начебто вiдповiдае нинiшнiй назвi украiнцi. До речi, деякi автори, наприклад Михайло Грушевський[72 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 176.], убачали в антах наших далеких предкiв.

Анти створили союз племен, який у лiтературi отримав назву Антський союз[73 - Про антiв та iхню державнiсть див.: Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 15–18, 39–50.]. Багато дослiдникiв розглядають його як державне утворення. Існував вiн у IV–VII ст. рiзнi автори по-рiзному локалiзували територiю цього союзу: то мiж Днiпром i Днiстром, то мiж Дунаем i Азовським морем.

Головним заняттям антiв було землеробство iз застосуванням залiзного плугу. Також займалися вони тваринництвом, рiзними промислами – мисливством, рибальством, збиральництвом. Розвивалися в антiв i ремесла: залiзообробне, гончарне, склоробне тощо. Вiдповiдно, розвивалася й торгiвля, товарно-грошовi вiдносини.

Усе це призвело до соцiальноi диференцiацii. На мiсцях поселення антiв знаходять численнi скарби монет i дорогоцiнних речей.

Водночас названi чинники вели до творення державних iнститутiв. Однак, схоже, Антський союз так i не став монолiтною державою. Вiзантiйськi автори звертали увагу на полiтичну роздробленiсть антiв. Спираючись на цi свiдчення, Михайло Грушевський писав, що анти не мали сильноi полiтичноi органiзацii[74 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 176.]. Однак, незважаючи на це, анти могли виставити разом велику кiлькiсть воiнiв – близько 100 тис. чоловiк.

Антам доводилося воювати з народами, якi намагалися утвердитися на сучасних украiнських теренах. У IV ст. iхнiми суперниками стали готи. Існуе оповiдь про те, що готський король Вiнiтар 379 р. розгромив i убив антського князя Божа з синами та ще 70 антськими старiйшинами. І все ж готам не вдалося пiдкорити антiв.

Останнi пережили гунську навалу. Й, наскiльки можна судити, стали спiльниками гунiв у iхнiх походах. 518–527 рр. анти здiйснили походи на Балкани. А втiм вони знаходили спiльну мову з можновладцями Вiзантii, поступаючи до них на службу. Кiнець Антському союзу поклали авари. 559–565 рр. тривали анто-аварськi вiйни. 602 р. авари здiйснили напад на антiв, розгромивши iх. З того часу Антський союз практично припинив свое iснування.

Із послабленням Аварського каганату, до складу якого входили й слов’янськi племена, на його землях з’являються державнi утворення слов’ян. Першим iз них стала згадувана держава Само. Унаслiдок розпаду каганату виникла держава хорватiв у Далмацii. Показово, що титул ii верховних правителiв iменувався «баном» (вiд iменi Баян, як часто називали аварських правителiв)[75 - Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 140.]. Ймовiрно, на теренах занепалого Аварського каганату з’являеться й держава волинян (Валiнана), про яку е згадка у арабських джерелах.

Археологiчнi дослiдження дають пiдстави говорити про вiдносно високий розвиток Волинськоi землi в епоху раннього Середньовiччя. Тут iснували значнi поселення, якi займали площу близько 10 гектарiв i бiльше[76 - Прищепа Б. Погоринськi мiста в Х-ХІІІ ст. Рiвне, 2016. С. 41–54.]. Принагiдно зазначимо, що Киiв часiв князя Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географi» – пам’ятцi, яка вiдноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волинi, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 мiст[77 - Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалiзацii населення Центрально-Схiдноi Європи ІХ ст. Украiнський iсторичний журнал. 2009. № 5. С. 12–34.].

Арабський географ та iсторик Абу ль-Хасан Алi аль-Мас’удi (896–956) у своiй працi «Промивальнi золота й копальнi самоцвiтiв», яка була написана 943–947 рр., зокрема, говорив про сакалiба, тобто слов’ян, таке: «Вони складаються з рiзних племен, мiж якими йдуть вiйни, а також мають царiв. Дехто з них тримаеться християнськоi вiри, а саме яковiтського вiросповiдання, а е серед них такi, у яких немае святого письма, i вони не сповiдують нiякого божественного закону. Цi люди – язичники, божественнi закони iм узагалi невiдомi. …е серед них плем’я, в якому колись, у давнi часи був цар, а називався iхнiй цар Маджак (Маджк). Це плем’я називаеться валiнана (влiнана). Це плем’я в давнину мало владу над усiма племенами сакалiба, адже в них був цар, а всi iншi царi корилися йому»[78 - Цит. за: Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. Рiвне, 2016. С. 18.].

Наведене свiдчення аль-Мас’удi дае пiдстави говорити, що волиняни мали свое державне утворення. Адже вони панували над iншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, у них iснували механiзми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому пiдпорядковувалися iншi царi. Називаеться навiть iм’я царя – Маджак.

Держава волинян, за свiдченням аль-Масудi, iснувала «в давнину». Такою давниною цiлком могли бути подii столiтньоi давностi – орiентовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулiбiв, власне Волинь, теж була пiд владою аварiв. Тепер, коли зник iхнiй каганат, тут, схоже, постало свое державне утворення, що проiснувало до кiнця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Полiтичним центром цiеi держави стало мiсто Волинь – звiдси й походить назва Волинськоi землi[79 - Рiчинський А. Старий город Волинь. Наша Батькiвщина. 1938. Ч. 2. С. 38–49.]. Киiвський князь Володимир, пiдкоривши цю землю-державу, створив у нiй оплот-град, що отримав його iм’я (зараз це мiсто Володимир-Волинський)[80 - Головко В. Володимир-Волинський. Енциклопедiя iсторii Украiни: в 10 т. К. 2003. Т. 1. С. 620.]. До речi, тодiшнiй град Володимир розташований неподалiк мiста Волинь.

Ймовiрно, саме тодi з’явилося й державне утворення бiлих хорватiв на теренах сучасноi Галичини. Щоправда, письмових свiдчень про нього ми практично не маемо. Однак е епiзодичнi згадки про хорватiв у вiзантiйських та арабських джерелах. До того ж на Галичинi й Буковинi[81 - Возник І. Історико-культурний розвиток населення межирiччя Верхнього Сiрету та Середнього Днiстра в Х – XIV ст. К.-Чернiвцi, 2009. Ч. 1-2; Войтович Л. Прикарпаття в другiй половинi І тисячолiття н. е.: найдавнiшi князiвства. Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична. 2010. Вип. 45. С. 13–54; Михайлина М. Слов’яни VІІІ – ІХ ст. мiж Днiстром i Карпатами. К., 2007; Тимощук Б. Схiднi хорвати. Матерiали до археологii Прикарпаття i Волинi. Львiв, 1995. С. 214–218.], як i на Волинi, було чимало укрiплених мiст-городищ. Наприкiнцi XX ст. археологами на теренах Галичини було виявлено понад 40 колишнiх поселень, бiльшiсть з яких мають площу понад 20 гектарiв. Велика кiлькiсть давнiх городищ знайдена також на теренах Буковини. Побудованi вони були у VII–X ст. н. е. i належали бiлим хорватам. Найбiльшi серед них Стiльське[82 - Корчинський О. Ранньосередньовiчне мiсто на Верхньому Днiстрi. Матерiали i дослiдження з археологii Прикарпаття i Волинi. 2008. Вип. 12. С.267–282.] i Плiснеське городища[83 - Мицько І. Плiснеськ – батькiвшина княгинi Ольги. Конференцiя «Ольжинi читання». Плiснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львiв, 2006. С. 61–81; Филипчук М. Обороннi споруди Плiсненська. Стародавнiй Іскоростень i слов’янськi гради./Збiрка наукових праць. Коростень, 2008. Т. І. С. 220–229.].

Археологiчнi дослiдження першого iз них показали, що це городище iснувало в IX–XI ст. Площа його сягала 250 га, а довжина оборонних валiв – близько 10 кiлометрiв. Над валами височiли дерев’янi обороннi стiни та вежi. До них були прибудованi споруди житлового, господарського та вiйськового призначення. Бiля замку-дитинця мiстилося укрiплене передмiстя. У ньому розкопано кiлька десяткiв господарських та ремiсничих об’ектiв, садиби окремих заможних жителiв. Ще бiльшим було Плiсненське городище, площа якого становила понад 300 га. Тогочасний Киiв супроти цих городищ видаеться карликом.

Існування таких великих поселень однозначно свiдчать про високий рiвень економiчного розвитку й суспiльноi органiзацii. Тому е пiдстави вважати, що в бiлих хорватiв iснували державнi утворення. Ймовiрно, iхнiми столицями були Стiльське й Плiсненське городища.






Князь Володимир



Можливо, держави бiлих хорватiв виявилися занадто розвинутими й самодостатнiми. Археологiчнi данi говорять про те, що iх населення займалося землеробством, скотарством, розвивалися також ремесла. Однак зовнiшня торгiвля не вiдiгравала помiтноi ролi в iхньому життi. І не придiлялося багато уваги вiйськовiй справi. Унаслiдок чого бiлi хорвати стали жертвами бiльш енергiйних та военiзованих «варварiв».

Землi бiлих хорватiв завоював князь Володимир, про що е коротка згадка в «Повiстi минулих лiт»[84 - Лiтопис руський. С. 68.]. Сталося це 992 чи 993 року. Археологiчнi данi говорять, що це було жорстоке завоювання. Воiни князя Володимира знищили чимало мiст, багато з яких уже не вiдродилися. Цi подii можна хiба що порiвняти з пiзнiшим нашестям татар Батия.

«Однак, – зазначае Михайло Вiдейко, – населення все-таки залишилося – хтось вiдбудовував селища i святилища у святих горах. Когось примусили будувати фортецi для нових господарiв Хорватii. Їi назва зникла, однак iснування власного ранньодержавного об’еднання упродовж кiлькох столiть не могло не позначитися на подальшiй полiтичнiй ситуацii. Схоже на те, що киiвським князям так i не вдалося винищити мiсцеву елiту, яка увiйшла на сторiнки iсторii як «галицькi бояри». Сучаснi iсторики частенько закидали iм i непокору Рюриковичам, i безперервнi заколоти, i навiть «сепаратизм». Однак е пiдстави вважати, що з погляду галицьких бояр (i, цiлком вiрогiдно, що не лише бояр) iх дii були пiдпорядкованi цiлком благороднiй (i природнiй) метi: визволенню свого рiдного краю вiд влади чужинцiв»[85 - Вiдейко М. Украiна: вiд Русi до Святоi Русi. К., 2010. С. 224.].

Ще одне ранньослов’янське державне утворення на теренах Поднiпров’я в Полянськiй землi. Щоправда, археологiчнi матерiали не дають пiдстави говорити, що тут було багато розвинутих городищ. І все-таки у «Повiстi минулих лiт» е легенда про заснування князем Кием мiста Киева. Цей можновладець, судячи з лiтопису, не лише облаштував це та iншi мiста, а й здiйснив похiд на Вiзантiю[86 - Лiтопис руський. С. 4–6.]. Звичайно, цi свiдчення мають легендарний характер. Проте не могли вони з’явитися просто так. Їх можна вважати вiдгомоном спогадiв про iснування давньоi державноi традицii на Поднiпров’i.

Доволi розвинутим слов’янським регiоном на сучасних украiнських землях була Сiверщина. Тут теж могло iснувати державне утворення. Проте воно зазнало ударiв iз боку Хозарського каганату. І сiверяни не змогли стати сильними полiтичними гравцями.

Також державне утворення, схоже, iснувало в деревлян. Про це плем’я (щоправда, в негативному планi) чимало писала «Повiсть минулих лiт». З останньоi довiдуемося, що в деревлян були князi. Навiть називаеться iм’я одного з таких князiв, Мала, який сватався до княгинi Ольги[87 - Там само. С. 31.].

Можна погодитися з думкою, що «Кожна подiбна земля мала шанс перетворитися з часом на сповна самостiйну державу (князiвство, королiвство). Власне, такi процеси повсюдно вiдбувалися на заселених слов’янами землях у Європi. Найбiльш могутня елiта могла претендувати на роль регiонального лiдера, а то i могла позмагатися за об’еднання всiх слов’янських земель»[88 - Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 207.].



Саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли першi слов’янськi держави – держава Само, Великоморавська держава, хорватська держава в Далмацii, держава волинян (Валiнана) i Бiла Хорватiя. Авари нiби стали «державними вчителями» слов’ян.


Новi держави, що виникають, як правило, беруть собi за зразок устрiй наявних держав. Для творцiв перших слов’янських державних утворень зразком цiлком мiг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякi цiкавi паралелi. У каганатi iснувала система дерев’яних укрiплень – хрiнгiв. Приблизно те саме маемо на теренах Волинi, Галичини, а потiм – на Русi. Тут цi укрiплення iменувалися градами. Князi Володимир та Ярослав Мудрий, як i аварськi правителi, будували, зокрема, такi гради на околицях своеi держави з оборонною метою. Звичайно, у цьому не обов’язково простежувався безпосереднiй вплив авар. Та все ж…

Деяких киiвських князiв давньоруськi джерела, як уже говорилося, називають каганами, як i правителiв авар i хозар.

Нерiдко iсторiя видаеться парадоксальною. Авари в центрi Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовiчну державу. Пiд iхньою владою опинилася значна частина слов’ян, якi зазнавали гнiту з боку завойовникiв.

Проте слов’яни чимало навчилися у своiх поневолювачiв, перейнявши iхнiй державницький досвiд.

Хоча такими вчителями були й хозари. Принаймнi правителi Русi могли перейняти хозарський досвiд. Тим паче, що частина руських земель, зокрема Полянська земля, певний час перебували пiд владою хозар.

Перейнявши державний досвiд своiх поневолювачiв (авар i хозар), слов’яни створили свою могутню державу, яка кiлька столiть вiдiгравала важливу роль на теренах Схiдноi Європи.




Русь: iмперiя i конфедерацiя


Середньовiчною державою, що з’явилася на землях Украiни, стала Русь (iншi «кабiнетнi» назви – Киiвська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала iмперiею, створила в Схiднiй Європi полiтичний i культурний простiр, який попри дезiнтеграцiю Русi в серединi ХІІІ ст., зазнавши певних змiн, продовжував свое iснування протягом усiх середньовiчних часiв. Спадок Русi був актуалiзований у модернi часи. Його використовувала Росiйська iмперiя, що розглядала себе наступником Руськоi держави для здiйснення своеi експансiонiстськоi полiтики. У добу нацiоналiзму i навiть зараз спостерiгаемо змагання за спадок Русi мiж украiнцями й росiянами. Це змушуе нас уважно поставитися до Русi як держави та ii полiтичного й культурного спадку.

Історiя давньоi Русi ховаеться в «темрявi вiкiв». Головним ii джерелом е лiтописнi оповiдi. До нас вони дiйшли не в первiсному виглядi, а в пiзнiших списках. Найдавнiшi з них датуються кiнцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатiiвська група, до якоi належать списки: Іпатiiвський (початок XV ст.), Хлебнiковський (кiнець XVІ ст.), Погодiнський та Єрмолаiвський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентiiвсько-Троiцька група зi списками Лаврентiiвським (кiнець XІV ст.), Радзивiллiвським i Московсько-Академiчним (обидва з XV ст.) та нинi втраченим Троiцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого лiтопису[89 - Толочко О. П., Толочко П. П. Киiвська Русь. К., 1998. С. 14–15; див. також: Толочко П. П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х-ХІІІ ст. К., 2005.].

До того ж вважаеться, що найдавнiшi записи, якi використовувалися для укладання лiтописних зводiв, з’явилися не ранiше ХІ ст. Отже, говорити, що лiтописцi були свiдками подiй часiв становлення Русi, не варто. Лiтописнi повiдомлення записувалися й переписувалися в рiзний час, зазнаючи iнодi суттевих змiн. На лiтописцiв впливали рiзнi чинники iдеологiчного, полiтичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруськi писемнi пам’ятки.

Також е проблемною хронологiя давньоруських лiтописiв[90 - У книзi у разi посилання на давньоруськi лiтописнi джерела використовуеться традицiйне для них лiточислення вiд «початку свiту». Натомiсть паралельно зазначаються роки за лiточисленням «вiд Рiздва Христового».]. Нерiдко в них спостерiгаеться «змiщення дат» на кiлька рокiв, а то й на бiльш значнi перiоди[91 - Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М., 1977. С. 250–257.]. Інодi трапляеться, що лiтописець пiд однiею датою записуе низку подiй, якi вiдбулися в рiзний час.

Звичайно, окрiм лiтописiв, е iншi писемнi джерела, серед них i закордонного походження. Проте, на вiдмiну вiд лiтописiв, вони не дають цiлiсноi картини руськоi iсторii. Переважно цi твори стосуються окремих iсторичних моментiв. Окрiм того, такi джерела мають на собi не менший вiдбиток суб’ективiзму, нiж лiтописи. Та й писанi вони часто авторами, якi жили далеко вiд Русi, користувалися iнформацiею з других чи навiть третiх уст, а тому мали не зовсiм адекватнi уявлення про давньоруськi реалii. А раз так, то рiвень довiри до цих авторiв та iхнiх творiв зазвичай не вищий, нiж до наших лiтописiв.

Певну iнформацiю нам можуть дати археологiчнi джерела. Проте вони допомагають в осмисленнi загальних тенденцiй iсторичного розвитку, «створюють фон» для iсторичних подiй. Варто також враховувати, що «дiапазон iнтерпретацiй» цих джерел часто е достатньо широким. Не слiд забувати й те, що данi археологii за вiдповiдного подання використовувалися й використовуються в iдеологiчних цiлях для доведення «правоти» певних концепцiй iсторичного характеру.

Виходячи зi сказаного вище, зрозумiлим стае наше звернення до лiтописiв, передусiм «Повiстi минулих лiт» Іпатiiвського списку. Це не означае, що ми будемо слiпо йти за цим джерелом. Однак вважаемо, що воно дае можливiсть простежити головнi моменти в становленнi Русi як державного утворення.

Історики, посилаючись на лiтописнi джерела, витворили «канонiчну» схему становлення Руськоi держави. Починаеться вона iз «закликання варягiв».

У «Повiстi минулих лiт» пiд 6370-м роком (862 р. вiд Рiздва Христового) розповiдаеться таке. Буцiмто мешканцi землi, де проживали iльменськi слов’яни (пiзнiше ця земля почала iменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирiшили не давати цiеi данини i вигнали варягiв «за море». «І не було в них правди, i встав рiд на рiд, i були усобицi в них, i воювати вони мiж собою почали. І сказали вони: «Пошукаемо самi собi князя, який би володiв нами i рядив за угодою, по праву»[92 - Лiтопис руський. С. 12.].

Археологiчнi дослiдження нiби пiдтверджують цю версiю. Стара Ладога, яку вважають столицею iльменськоi Славii, звiдки закликали варягiв, була розташована на важливому торговому шляху, який вiв iз Балтiйського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських краiн Азii. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срiбло, срiбнi монети, якiснi ремiсничi вироби iз Середньоi Азii та Персii, екзотичнi продукти з тих краiн та Індii. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважаеться, на Русi iменували варягами. Нормани для здiйснення прибуткових торгових операцiй створювали корпорацii, якi мали вiйськовий i водночас торговий характер. Варто враховувати, що тодi вiйськова справа тiсно була пов’язана з торговою. Здiйснювати перевезення товарiв (особливо на значнi вiдстанi) без належноi вiйськовоi охорони було неможливо. Водночас торгово-вiйськовi ватаги часто самi чинили напади з метою збагачення.

Такi ватаги, очолюванi варягами, створювали на торгових шляхах своi факторii. Однiею з них i була Стара Ладога, яку варяги також iменували Алдейгьюборгом. Цi факторii зазвичай були космополiтичними за своiм складом. У них проживало як прийшле, так i мiсцеве населення. Правителi таких факторiй, маючи вiйськовi загони, намагалися мiсцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим лiтописне свiдчення, нiби варягам словени, тобто iльменськi слов’яни, та iншi племена цих земель платили данину.

У Старiй Ладозi (Алдейгьюборзi) на урочищi Плакун з 850 до 925 року iснувало окреме скандинавське кладовище, де були й жiночi поховання. Щоправда, його матерiали загалом скромнi. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншiсть у цiй факторii. Проте це була активна меншiсть, яка в поселеннi утримувала владу. Цiлком могло статися, що бiльшiсть мiсцевих жителiв постали проти цiеi меншостi й прогнали ii. Проте, як це часто трапляеться в таких випадках, вождi повсталих не подiлили отриману владу, почали воювати мiж собою. Тому з’явилися охочi закликати правителiв зi сторони. У низцi скандинавських «саг про давнi часи» розповiдаеться про вдалий напад норманiв на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього мiста[93 - Войтович Л. Княжа доба на Русi. Портрети елiти. Бiла Церква, 2006. С. 199.].

У «Повiстi минулих лiт» пiд роком 6370-м (862 р. вiд Рiздва Христового) так розповiдаеться про закликання варягiв: «Пiшли вони за море до варягiв, до русi. Бо так звали тих варягiв – русь, як ото однi звуться свеями, а другi – норманами, англами, iншi – готами – отак i цi. Сказали русi чудь, словени, кривичi i весь: «Земля наша велика i щедра, а порядку в нiй нема. Ідiть-но княжити i володiти нами»[94 - Лiтопис руський. С. 12.].

Як бачимо, до варягiв-русi звертаеться своерiдний «iнтернацiонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фiнськi (точнiше прибалтiйсько-фiнськi) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичi. Кривичi проживали на теренах верхiв’я Волги, Днiпра й Двiни[95 - Дермант А. Кривичи (историко-этнографический очерк). Предыстория белоруссов с древнейших времён до ХІІІ века. Минск, 2010. С. 211–241]. Ймовiрно, це самоназва цього субетносу. Принаймнi вона широко вживалася й використовувалася.



Попри мiфiчнiсть лiтописноi оповiдi про «закликання варягiв», маемо в нiй вiдносно адекватне вiдображення ситуацii, яка iснувала на теренах, котрi пiзнiше почали вважатися Пiвнiчною Руссю.


Певнi питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органiчним етнонiмом». Ця назва радше вказувала на те, що словени – швидше пришле слов’янське населення, яке опинилося в регiонi, де проживали угро-фiни[96 - Санкина С.Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. СПб., 2000.]. І iм важливо було вказати на свою слов’янську iдентичнiсть.

Пiд чуддю давньоруськi лiтописцi переважно розумiли прибалтiйсько-фiнськi етноси, якi проживали в районi Фiнськоi затоки[97 - Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь). Этнонимы. М., 1970. С. 194–203.]. Поширеною е думка, що це були предки естонцiв[98 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. С. 264.].

Весь – це також фiнське плем’я, яке проживало на схiд вiд Фiнськоi затоки, у районi т. зв. Мiжозер’я (озер Нево, Онега та Бiле). Власне, на цих теренах розташовувалася Стара Ладога (Алдейгьюборг). Уважаеться, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[99 - Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х-ХІІІ вв. М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь (по материалам поселения Крутик ІХ-Х вв.). Петрозаводск, 1991.].

Отже, тут живе фiнське й слов’янське населення. Проте воно «закликае» до себе правити варягiв. «Пiвнiчна Русь» нiби була конгломератом трьох етнiчних груп: варягiв, якi стали правлячою елiтою, фiнського й слов’янського населення.

Пiд тим же роком 6370-м (862 р. вiд Рiздва Христового) читаемо далi: «І вибралися трое братiв iз родами своiми i з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, i поставили город Ладогу. І сiв у Ладозi найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Бiлiм озерi, а третiй, Трувор, – в [городi] Ізборську. І од тих варягiв дiстала [свою] назву Руська земля»[100 - Лiтопис руський. С. 12.].

Цей уривок породив численну лiтературу. Вiн став одним iз головних аргументiв у т. зв. нормандськiй теорii, суть якоi зводиться до того, що Русь створили скандинави-нормани[101 - Про дискусii мiж норманiстами й антинорманiстами див.: Прiцак О. Походження Русi. Т. 1. С. 67–71; Клейн Л. С. Спор о варягах. М., 2009.]. Щоправда, якщо проаналiзувати «Повiсть минулих лiт», то не все так однозначно виглядае.

За десять рокiв до закликання варягiв-русi сам лiтописець говорить, що iснувала Руська земля. І цю землю вiн пов’язуе з Киiвщиною, там, де жили поляни. «В лiто 6360 [852], iндикта 15, – читаемо в «Повiстi минулих лiт», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102 - Лiтопис руський. С. 11.]. Тут само довiдуемося, що при цьому царевi «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому лiтописаннi; так от вiд цiеi дати почнемо i вiдлiк зробимо…»[103 - Там само.].

Пiсля цього запису даеться детальна хронологiя – скiльки рокiв минуло вiд Адама до потопу, вiд потопу до Авраама, вiд Авраама до Мойсея, вiд Мойсея до Давида, вiд Давида до ерусалимського полону, вiд цього полону до Олександра Македонського, вiд Олександра Македонського до Рiздва Христового, вiд Рiздва Христового до iмператора Костянтина, вiд iмператора Костянтина до iмператора Михайла.






Рюрик. Мiнiатюра з «Царського титулярника». VII ст.



Отже, згадавши основнi подii бiблiйноi, античноi та вiзантiйськоi iсторii, лiтописець саме вiд ромейського (вiзантiйського) iмператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князiв, уписуючи iх у цей хронологiчний ряд. І в цьому хронологiчному ряду не знаходить мiсця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем вiн називае Олега[104 - Там само.]. Цей фрагмент «Повiстi минулих лiт», що важливий не стiльки в сенсi iсторичному, скiльки в iдеологiчному, вказуе на те, що лiтописець, який писав свiй гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руськоi держави. Це не означае, що в iсторичнiй пам’ятi Рюрик не iснував. Про таку пам’ять свiдчить як Рюрикова легенда, наведена в лiтописi, так i те, що окремi князi «Володимирового племенi» мали iм’я Рюрик. А якщо так, то це iм’я сприймалося як князiвське, переходячи з поколiння в поколiння у представникiв руськоi аристократii.

Повiдомлення «Повiстi минулих лiт» вiд 852 року суперечить Рюрикiвськiй легендi, про яку вже йшлося. Якщо в першому разi чiтко сказано, що саме 852 року земля почала iменуватися Руською, то в Рюрикiвськiй легендi, яка зафiксована лiтописцем пiд 862 роком, маемо твердження, нiби якась частина варягiв називалася Руссю i саме цю частину закликали княжити у Старiй Ладозi (Алдейгьюборзi).



Звичайно, немае пiдстав заперечувати, що т. зв. варяги вiдiграли певну роль в економiчних i суспiльно-полiтичних процесах Давньоi Русi. Особливо це стосуеться пiвночi, де вони намагалися контролювати торговi шляхи з Балтiйського моря по Днiпру й по Волзi.


Лiтописнi варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежцi, датчани). З цього приводу варто звернутися до мiркувань Омеляна Прiцака. Вiн вважав, що вiкiнги й варяги, якi мало чим рiзнилися мiж собою, були професiйними воiнами, якi забезпечували охорону морськоi та рiчковоi торгiвлi. «Марно намагатися визначити нацiональнiсть вiкiнгiв i варягiв, – писав цей дослiдник. – Вони ii не мали. Це були просто професiонали, готовi стати на службу до будь-кого, кому потребувалося iхне вмiння i хто мiг платити за роботу»[105 - Прiцак О. Походження Русi. К., 1997. Т. І. С. 90.].

Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайнiсть. Все ж таки вiкiнги й варяги були вихiдцями з певних етнiчних середовищ (переважно пiвнiчногерманських), якi продовжували зберiгати свою iдентичнiсть хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представникiв захiднослов’янських етносiв, що осiли на пiвденному узбережжi Балтiйського моря.

Розповiдаючи про закликання варягiв, лiтописець лише пунктирно описуе дiяльнiсть Рюрика: вiн починае княжити в Старiй Ладозi (Алдейгьюборзi) й посилае своiх братiв у iншi важливi стратегiчнi пункти своеi землi. Щодо якихось iдеологiчних заходiв Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозумiло. Адже твiр писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку дiяльнiсть князя.

Чи можна вести мову про iснування держави Рюрика в Пiвнiчнiй Русi в ІХ ст.? Принаймнi «Повiсть минулих лiт» на це не вказуе. Про дiяння Рюрика нiчого не розповiдаеться, окрiм того, що вiн осiв у Старiй Ладозi, а його брати в iнших факторiях, Бiлому озерi та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолi вiйськово-торговоi корпорацii, яка, з одного боку, займалася торгiвлею мiж краiнами Сходу й Балтикою, а, з iншого боку, користаючись вiйськовою силою, визискувала мiсцеве населення, вимагаючи вiд нього данину, частина якоi йшла на власнi потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгiвлi вимагало письмовоi фiксацii даних. Тому у варягiв Рюрика мала б iснувати писемнiсть, хай навiть примiтивна. Певно, завдяки цiй писемностi й зберiглася пам’ять про цього варязького князя.

У корпорацii, на чолi якоi стояв Рюрик та його родичi, можна побачити початки державностi. Однак ця держава, здiйснюючи управлiння певною масою людей, мала на собi помiтну печать тимчасовостi.

По-перше, вона зберiгалася до того часу, поки iснував торговий iнтерес. Його зникнення вело до деградацii цього державного органiзму.

По-друге, ця держава «не мала територii». Тобто, звичайно, певна територiя, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика i його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали своi факторii. Землi, якi були навколо цих факторiй i з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходiв вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тодi як у факторiях бачимо вiдносно iнтенсивнi товарно-грошовi вiдносини.

З навколишнiх земель варягами бралася хiба що певна продукцiя, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, вiск, хутро, а також раби. Работоргiвля тодi давала значнi прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабiв на ринки тогочасноi Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, вiск, хутро й рабiв, треба було застосувати вiйськову силу. Це не завжди давало належну вiддачу, особливо, якщо доводилося здiйснювати походи на значнi вiдстанi. До того ж мiсцеве населення нерiдко чинило опiр варягам, якi збирали данину.

По-трете, така держава мала «розмите етнiчне обличчя». У факторiях жили представники рiзних племен-етносiв. Часто це були активнi елементи, якi вiдривалися вiд свого етнiчного корiння, такi собi космополiти епохи Середньовiччя. Цих людей еднав «голий iнтерес», нажива. Вiдсутнiсть етнiчноi едностi, а, вiдповiдно, й спiльних свiтоглядних, передусiм релiгiйних, уявлень робило таку державу нестiйкою.

Пiд 6387-м роком (879 р. вiд Рiздва Христового) в «Повiстi минулих лiт» е такий запис: «Помер Рюрик. Княжiння свое вiн передав Олеговi, що був iз його роду, вiддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[106 - Лiтопис руський. С. 13.]. Запис цей викликае чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюриковi, що той довiрив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолiтнiй? Адже вiн, згiдно з лiтописним свiдченням, княжив у Старiй Ладозi й Новгородi близько 17 рокiв. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дiтей. Щоправда, про сiм’ю Рюрика лiтопис мовчить.

Та, певно, немае сенсу шукати вiдповiдей на цi запитання. Лiтописний текст нам нiчого не скаже. Мовчать також iншi джерела. Звернемося краще до подальшоi лiтописноi розповiдi, яка становить чималий iнтерес. Отже, там читаемо:






Рюрик, малолiтнiй Ігор й Олег. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



«Вирушив Олег [у похiд], узявши багато своiх воiв – варягiв, чудь, словен, мерю, весь, кривичiв. І прийшов вiн до Смоленська з кривичами, i взяв город Смоленськ, i посадив у ньому мужа свого. Звiдси рушив униз [по Днiпру] i, прийшовши, узяв [город] Любеч i посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гiр киiвських, i довiдався Олег, що [тут] удвох Аскольд i Дiр княжать. І сховав вiн воiв у човнах, а iнших позаду зоставив, i сам прийшов [на берег Днiпра], несучи Ігоря малого. А пiдступивши пiд Угорське [i], сховавши воiв своiх, вiн послав [посла] до Аскольда й Дiра сказати, що: «Ми – купцi есмо, iдемо в Греки од Олега i вiд Ігоря-княжича. Прийдiть до рiднi своеi, до нас».

Аскольд же й Дiр прийшли. І вискочили всi iншi [воi] з човнiв, i мовив Олег Аскольдовi й Дiровi: «Ви оба е нi князi, нi роду княжого. А я есмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се син Рюрикiв».

І вбили вони Аскольда й Дiра, i вiднесли на гору, i погребли [Аскольда] на горi, яка нинi зветься Угорське i де ото нинi Ольмин двiр. А на тiй могилi поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлiкiйського]. А Дiрова могила – за святою Ориною.

І сiв Олег, князюючи, в Киевi, i мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, i варяги, й iншi, що прозвалися руссю»[107 - Лiтопис руський. С. 13.].

Отже, маемо в цiй оповiдi розповiдь про творення Русi Киiвськоi. Недаремно ii завершальним акордом е слова Олега, що Киiв тепер е матiр’ю городiв руських. Тобто, мовляв, центр Русi переноситься до Киева. Хоча не зовсiм зрозумiло, яке ж мiсто ранiше було матiр’ю городiв руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте нi одне, нi друге мiсто так не називаються.

Взагалi в цьому текстi, що не фраза, то запитання. Лiтописець нiчого не говорить, чому Олег покинув насидженi мiсця на пiвночi й подався на незнаний йому пiвдень, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.

Хто такi Аскольд i Дiр? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У лiтописi перед цим говориться, що вони були Рюриковi бояри.

І взагалi навiщо iх було вбивати? Судячи з «Повiстi минулих лiт», iхнiй злочин полягав у тому, що вони княжили в Киевi, не будучи князiвського роду.

Якщо ж Аскольд i Дiр були злочинцями, то навiщо було влаштовувати iх поховання, до того ж, судячи з лiтопису, урочисте?

Дещо незрозумiло виглядае й вiйськова хитрiсть Олега. Якщо з ним йшла велика кiлькiсть воiнiв, то для чого було обманювати Аскольда й Дiра, говорячи, що Олег i його супровiд е купцями. А, може, насправдi нiякого «множества воiв» не було? Може, була купецька валка з вiдповiдною вiйськовою охороною? Тому Олег i вдався до хитрощiв, пiдступно убивши Аскольда й Дiра. Складаеться враження, що була це вiйна мiж двома вiйськово-торговими корпорацiями без залучення великоi кiлькостi воiнiв.

Хоча подii могли розвиватися не зовсiм так, як це нам подае лiтописна оповiдь. Можливо, справдi, Олег вiв iз собою багато воiнiв. І вiн, використовуючи переважаючу силу, пiдкорив Киiв, знищивши мiсцевих князiв.

Нелогiчнi моменти оповiдi про завоювання Олегом Киева можуть дати основу для найрiзноманiтнiших домислiв та iнтерпретацiй. Однак сказати, як то «було насправдi», ми нiколи не зможемо.

І все ж цей текст, попри свою легендарнiсть, дещо пояснюе. Принаймнi дае можливiсть зрозумiти, чому варяги, т. зв. «русь», вирiшують покинути пiвнiч i податися в пiвденному напрямку.

Торговий шлях, який йшов iз Балтiйського моря, а далi по Волзi на Схiд i на якому лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати свое значення. Вiдповiдно, скорочувалися доходи варязькоi знатi, яка правила в цьому мiстi-факторii. Почався пошук нових доходних шляхiв. Імовiрно, з цим пов’язано те, що Рюрик, згiдно з лiтописною оповiддю, покидае Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засновуе нове мiсто-факторiю – Новгород.



У Х ст. шлях «iз варяг у греки» справдi став важливою торговою артерiею. Основними центрами на ньому були Киiв i Новгород. Перший орiентувався на торгiвлю з Вiзантiею. І саме це було одним iз головних чинникiв розквiту цього мiста, перетворення його в «матiр городiв руських».


Щоправда, ця подiя (заснування Новгорода) помiтно змiщена в часi. Не могло це мiсто з’явитися в ІХ ст. Археологiчнi розкопки показали, що виникло воно не ранiше кiнця Х – початку ХІ ст.[108 - Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 564.] Саме тодi вiдбулося змiщення торгових шляхiв на пiвночi Схiдноi Європи: втрачав значення волзький шлях i ставав перспективним шлях днiпровський.

Новгород саме лежав на шляху, який iз часом отримав назву «iз варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгiвлю з багатою Вiзантiею, точнiше – Константинополем, який саме тодi переживав пiдйом. Тому стае зрозумiлим похiд Олега на пiвдень. Пiд час цього походу, згiдно iз лiтописним свiдченням, Олег нiби пiдпорядковуе Смоленськ i Любеч – двi важливi факторii на шляху «iз варяг у греки». Проте його метою е Киiв.

Ми не знаемо, чи насправдi Олег назвав Киiв «матiр городiв руських», чи це вже домислили лiтописцiв. Рiч у тiм, що «матiр городiв», власне мiст, нагадуе переклад iз грецькоi термiну «митрополiя». Та як би не було, але за часiв Олега Киiв став головним мiстом Русi.

Щодо Новгорода, то вiн був зорiентований на балтiйську торгiвлю, яка тодi поступалася торгiвлi вiзантiйськiй. Через те Новгород нiби опиняеться на другому планi пiсля Киева.

У «Повiстi минулих лiт» описуеться шлях «iз варяг у греки». Маеться на увазi опис подорожi апостола Андрiя Первозванного. Перед розповiддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, – свiдчить лiтопис, – жили особно по горах сих [киiвських], то була тут путь iз Варяг у Греки, а iз Грекiв [у варяги]: по Днiпру, а у верхiв’i Днiпра – волок до [рiки] Ловатi, а по Ловатi [можна] увiйти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витiкае Волхов i впадае в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»[109 - Лiтопис руський. С. 3.]. Інакше кажучи, описуеться Балто-Чорноморський простiр, на якому утвердилася Руська держава. Своею подорожжю Андрiй Первозванний нiби освячуе цi терени. Особливим мiсцем святостi стають гори над Днiпром, де з часом мав постати Киiв.

Починався цей шлях, як можна зрозумiти з «Повiстi минулих лiт», iз Константинополя. Далi йшов через Корсунь у Криму. Вiдповiдно на цьому шляху були Киiв та Новгород. Запитання: де вiн завершувався? Такою точкою мало би бути мiсто на балтiйських берегах.

Омелян Прiцак спробував з’ясувати, де ж закiнчувався шлях «iз варяг у греки». Такою точкою вiн вважав Волiн (Юмне) – велике торгове мiсто в гирлi Одри (Одера), яке описав нiмецький середньовiчний автор Адам Бременський (1050–1081/5). Останнiй вiдзначав, що Юмне – «жваве мiсце для зустрiчi варварiв та грекiв з далеких земель»[110 - Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 883.]. Щоправда, в руських джерелах згадок про це мiсто немае. Нам видаеться, що, попри значення Волiна в балтiйськiй торгiвлi, це був не единий кiнцевий пункт на шляху «iз варяг у греки». Таких пунктiв, з якими вiв торгiвлю Новгород, на берегах Балтики було декiлька.

Чи правильна назва – шлях «iз варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Константинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «iз грекiв у варяги»? Напевно, нi. Торгiвцi й воiни зi Скандинавii та Русi прямували до Константинополя. Це була iхня мета. Хтось там збирався здiйснити вдалу торгову операцiю, а хтось найнятися на службу до вiзантiйського iмператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно – «iз варяг у греки».






Пам’ятник Андрiю Первозванному в Киевi






Пам’ятник засновникам мiста Киева



«Повiсть минулих лiт», яка, iмовiрно, отримала кiнцеву редакцiю на початку ХІІ ст., не розглядала, як це декому здаеться, Новгород i пiвнiч Русi як землi, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для лiтописця (i це зрозумiло!) е Киiвщина. Недаремно вiн у своему гранд-наративi перед тим, як описати закликання варягiв, говорить про заснування Киева трьома братами, Кием, Щеком i Хоривом, а також iхньою сестрою Либiддю. Тож спецiально пiдкреслюе, що всi вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Лiтописець, як уже говорилося, спецiально вказував: Кий був князем i навiть ходив на ромейського (вiзантiйського) цесаря, щоправда, не вiдомо, на якого саме. Окрiм того, Кий заснував мiсто Киевець на Дунаi[111 - Лiтопис руський. С. 4–6.]. І це показово. Адже на Дунаi жили слов’яни.

Звичайно, наведенi в лiтописi розповiдi про Кия е легендами, в яких важко видiлити «зерно правди». Проте цiкаво розглянути, як за допомогою цiеi легенди провадиться iдеологiя твору. У цьому сенсi слiд порiвняти Рюрика з Кием.



Враховуючи лiтописнi данi й деякi додатковi джерела, можемо припустити, що в серединi ІХ ст. в Киевi й Киiвськiй землi сформувався державний органiзм, який не поступався, а то й, можливо, був кращим, нiж варязька держава на пiвночi Русi.


Рюрик, як i Кий, дiе з двома братами (трiйця братiв – це фольклорний символ). Кий зi своiми кревняками у «Повiстi минулих лiт» постае як засновник Киева. Рюрик же з братами приходить на готове в Ладогу, Бiле озеро та Ізборськ. Лише з часом цей варяг засновуе Новгород.

Про дiяння Рюрика ми практично нiчого не можемо довiдатися. Якимись подвигами вiн не уславився. Інша справа – Кий. Цей князь iде в похiд на Вiзантiйську iмперiю, засновуе ще одне мiсто на Дунаi.

Загалом порiвняння Кия i Рюрика не на користь останнього.

Історiя полян, Киiвськоi землi, подаеться таким чином. Мовляв, iх утискували деревляни, тому вони сидiли в лiсах i на горах. Тодi, як уже говорилося, з них захотiли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Пiсля цього старцi хозарськi сказали, що недобра це данина, а поляни з часом будуть брати данину i з хозар, i з iнших народiв. І в майбутньому це збулося[112 - Там само. С. 10–11.].

Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чужих князiв, гiдно поступають iз хозарами, якi хочуть iх обкласти даниною. Вони виглядають краще як порiвнювати з мешканцями Словенськоi землi, якi закликали до себе Рюрика та його братiв.

Зрештою, як вiдзначалося, лiтописець фiксуе пiд 852 роком (за десять рокiв перед закликанням варяг!) похiд Русi на Царгород[113 - Там само. С. 11.].

З «Повiстi минулих лiт» можна зрозумiти, що 852 рiк був для Русi бiльш важливою датою, нiж рiк, коли закликали варягiв. Адже, по-перше, тодi, як зазначае лiтопис, наша земля почала iменуватися Руською. А коли краiна отримуе назву, це можна трактувати як початок полiтичноi iдентифiкацii й, вiдповiдно, iснування державного органiзму. Також iз «Повiстi минулих лiт» стае вiдомо, що саме тодi Русь, осередком якоi була Киiвщина, здiйснила великий вiйськовий похiд на Вiзантiю. Для такоi широкомасштабноi акцii потрiбна була вiдповiдна органiзацiя та iснування хоча б елементарних державних структур.

Як свiдчать вiзантiйськi джерела, тодi вiдбулося перше, так зване Фотiеве, хрещення Русi[114 - Рапов О.М. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в. Принятие христианства. М., 1988. С. 77–90.]. А для такого хрещення потрiбен був елементарний рiвень державноi органiзацii.

«Повiсть минулих лiт» дае певнi натяки щодо формування Киево-Руськоi держави. Там розповiдаеться про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд i Дiр. «І вiдпросилися вони [в Рюрика пiти] до Цесарограда з родом своiм, – читаемо в лiтописi пiд 6390-м роком (862 р. вiд Рiздва Христового), – i рушили обидва по Днiпру. Ідучи повз, узрiли вони на горi городок i запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешнi жителi] сказали: «Було трое братiв, Кий, Щек [i] Хорив, якi зробили город сей i згинули. А ми сидимо в городi iхньому i платимо данину хозарам». Аскольд, отож, i Дiр зостались удвох у городi цьому, i зiбрали багато варягiв, i почали володiти Полянською землею»[115 - Лiтопис руський. С. 12.].

У цьому повiдомленнi е суперечнiсть. Адже лiтописець перед тим писав, що ще за десять рокiв до того iснувала Руська земля i тодi Русь ходила вiйною на Царгород. Тепер виявляеться, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд i Дiр iх увiльнили вiд хозарськоi неволi.

Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повiсть минулих лiт», лiтописець (чи лiтописцi?) використовували рiзнi уривки, якi не завжди поеднувалися мiж собою. Не завжди iм вдавалося витворити на основi наявного лiтописного матерiалу «одну iдейну лiнiю». Це, зокрема, простежуеться в оповiдях, коли йдеться про початок Русi.

Нинi чимало дослiдникiв вважае, що до приходу в Киiв варяга Олега тут iснувала мiсцева династiя (можливо, також варязького походження). Представниками цiеi династii, власне, були Аскольд i Дiр.

Загалом, на нашу думку, зародження державних iнституцiй на Киiвщинi вiдбувалося приблизно таким чином. Ця територiя, так принаймнi випливае iз «Повiстi минулих лiт», опинилася в сферi впливу Хозарського каганату. Жителi Киiвщини платили хозарам данину, а мiсто Киiв було торговою факторiею на околицях цiеi держави. Каганат мав вплив на державотворчi процеси на Киiвськiй землi – вiн мiг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних державних iнституцiй.

Цiлком iмовiрно, що внаслiдок ослаблення Хозарського каганату на його околицi, в Полянськiй землi (Киiвщинi), сформувалося свое державне утворення. Його теж можна розглядати як вiйськово-торгову корпорацiю, до складу якоi належали активнi представники рiзних етносiв.

Зрештою, навiть «Повiсть минулих лiт» вказуе на полiетнiчнiсть Русi як державно-полiтичного об’еднання[116 - Там само. С. 6.]. Проте в кiнцевому пiдсумку перемогли слов’янськi елементи i, вiдповiдно, Русь отримала слов’янське обличчя.

«Повiсть минулих лiт» розглядае полян як слов’янське плем’я. Щоправда, кидаеться в очi те, що лiтописець протиставляе його iншим слов’янським племенам, що живуть поряд iз ним. Вiн намагаеться iдеалiзувати полян, говорить про iхнi добрi звичаi, хоробрiсть, розумнiсть тощо[117 - Лiтопис руський. С. 4–5, 8, 10–11.]. Власне, вони постають як елiтарне плем’я.

Ймовiрно, у Киевi формувалася своя вiйськово-торгова елiта, яка з часом почала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цiеi назви, то до сьогодення ведуться дискусii. Є прибiчники як скандинавськоi, так i слов’янськоi версiй ii походження. І все ж бiльш переконливо виглядае скандинавська версiя. Поготiв, що вона пiдтверджуеться «Повiстю минулих лiт». Спочатку термiн «Русь», схоже, використовувався варягами, якi прийшли на пiвнiч Схiдноi Європи. Це був своерiдний етнонiм, яким позначали правлячу варязьку елiту. Пiд останньою, як уже говорилося, могли розумiти не лише представникiв скандинавських, а й слов’янських етносiв. З часом цей етнонiм почав набирати полiтичного характеру – пiд «Руссю» почали розумiти державно-полiтичне об’еднання, яке поширювалося на певну територiю. Осереддям цiеi державно-полiтичноi землi стае Полянська земля з ii столичним Киевом. Не даремно останнiй iменуеться «матiр’ю городiв руських». Тобто це столичний град, вiд якого залежать iншi гради, що розкиданi в рiзних землях i контролюють певнi територii.

Ця елiтарна, власне, державно-полiтична Русь орiентувалася на заможну Вiзантiею. Звiдси грандiознi походи на цю iмперiю, якi здiйснювали Аскольд i Дiр. Вiзантiя, зi свого боку, змушена була шукати порозумiння з молодою державою, що постала у Поднiпров’i. Звiдси хрещення русiв за часiв константинопольського патрiарха Фотiя.

Однак динамiчний розвиток новопосталоi держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про дiяння останнього чимало говориться в «Повiстi минулих лiт». Розповiдаеться, зокрема, про його грандiознi походи на Царгород, укладення ним договорiв iз вiзантiйцями тощо. Наскiльки ця iнформацiя правдива, можна дискутувати. Однак вона не з’явилася на порожньому мiсцi й вiдбивае певнi реалii.






Вбивство Аскольда iДiра Олегом. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Прихiд Олега в Киiв – це був радше регрес, а не прогрес у твореннi Руськоi держави. Варяги не могли запропонувати бiльш розвинутi суспiльнi й полiтичнi вiдносини. Їм довелося чимало переймати вiд попереднiх киiвських князiв. Також варяги не захотiли приймати християнства й продовжували сповiдувати традицiйнi для них вiрування.


Схоже, вартим довiри е те, що Олег зумiв убити киiвських правителiв Аскольда й Дiра й оволодiти Киевом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другiй половинi ІХ ст. занепадае торговий шлях iз Балтiйського моря через Волгу до мусульманських краiн Сходу. Бiльш перспективним стае шлях iз Балтики на Вiзантiю («iз варяг у греки»). Киiв був одним iз головних опорних пунктiв на цьому шляху. Тому для варягiв важливо було взяти це мiсто пiд свiй контроль. До того ж багатство мiста, його зв’язок iз вiдносно близькими вiзантiйськими землями робило його центральним у балто-чорноморськiй торгiвлi.

Оволодiти Киевом варягам iз пiвночi було проблематично. Якщо Аскольд i Дiр могли органiзовувати масштабнi походи на Вiзантiю, то вони мали чимало вiйська. Завоювати мiсто, вступивши з ними у вiдкритий бiй, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому вiн вдався до хитрощiв. І саме завдячуючи iм, убив Аскольда й Дiра, заволодiвши Киевом. Принаймнi таке можна стверджувати, проаналiзувавши лiтописну оповiдь.

Не виключено, що в захопленнi Олегом Киева мiг вiдiграти не останню роль релiгiйно-iдеологiчний чинник. Аскольд i Дiр, прийнявши християнство з Вiзантii, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинникiв, якi волiли дотримуватися старих традицiйних вiрувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своiм, а то й навiть могли допомагати йому в захопленнi Киева.

Напевно, «держава Аскольда й Дiра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо iнакше, нiж «держава Олега» та його наступникiв. Ця держава, напевно, була б зорiентована в пiвденному напрямку. І велику б увагу придiлила витiсненню свого головного конкурента – Хозарського каганату. Власне кажучи, цi тенденцii були присутнi й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також пiвнiчний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «iз варяг у греки».

Держава, створена князем Олегом та його соратниками на мiсцi колишньоi «держави Аскольда i Дiра», загалом нагадувала нормандськi вiйськово-торговi корпорацii. Однак у нiй все бiльш значущим ставав збiр данини з пiдкореного Руссю населення. Вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянародний у своiй книзi «Про управлiння iмперiею» так описуе це явище: «Зимовий же й суворий спосiб життя тих таки росiв такий. Коли прийде мiсяць листопад, одразу ж iхнi архонти виходять з усiма росами з Кiава й вирушають у полюддя, котре iменуеться «кружiнням», а саме: у Славонii вервiанiв, другувитiв, кривичiв, севеiв та iнших слов’ян, котрi е пактiонами (данниками – прим. автора) росiв. Годуючись так протягом усiеi зими, вони знову, починаючи з квiтня, коли розтане крига на рiчцi Днiпро, повертаються до Кiава. Потiм же, як було мовлено, узявши своi моноксили, вони споряджають iх i вирушають до Романii (Вiзантii – прим. автора)»[118 - Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.]. Звичайно, така дiяльнiсть руських князiв була зорiентована на «грабiжницьку економiку». Проте, з iншого боку, вона призвела до освоення активними елементами територiй, утягування iх (хай навiть насильницьким шляхом) у торгiвлю, що мала «глобальний характер». Так вiдбувалося творення Руськоi держави – «кров’ю й залiзом».

Дещо про це творення оповiдае «Повiсть минулих лiт». Указуеться, що на початках свого княжiння в Киевi, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «i, примучивши iх, став iз них данину брати по чорнiй куницi»[119 - Лiтопис руський. – С. 13.]. До речi, тодi хутро цiнувалося високо. Далi йдеться про те, що вiн воював iз сiверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати iм данини хозарам[120 - Там само. С. 13–14.]. Перед тим сiверяни були пiд владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, якi теж були хозарськими данниками. Олег вiдпровадив до них послiв, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121 - Там само. С. 14.]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не змiг iх пiдкорити[122 - Там само.].

Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з лiтописних свiдчень, вiн продовжував панувати над пiвнiчними землями Схiдноi Європи. Пiд його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь i кривичi[123 - Там само. С. 13.]. Проте, схоже, вiн втратив iнтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стае Киiв на пiвднi, який вiн назвав «матiр’ю городiв руських». Олег намагаеться пiдкорити слов’янськi племена навколо цього мiста. Це йому вдаеться зробити з полянами й сiверянами, якi проживали переважно в межах сучасноi Пiвнiчноi Украiни, а також радимичами – племенi, яке займало пiвденно-схiднi терени сучасноi Бiлорусi.

Однак Олег не пiдкорив уличiв, якi жили в пониззi Днiпра, й тиверцiв, якi займали землi мiж Днiстром, Прутом i Дунаем. Пiдкорення цих племен давало б кращi можливостi контролювати частину шляху «iз варяг у греки» на пiвдень вiд Киева. Не перебували пiд владою Олега й слов’янськi племена, якi жили на Заходi Украiни. Та все ж iз ними варязький князь, ймовiрно, знаходив спiльну мову.

Про це свiдчить запис у «Повiстi минулих лiт» пiд 6415-м (907 р. вiд Рiздва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег органiзував грандiозний похiд на Константинополь. Й перелiчуються представники народiв, якi були у його вiйську. Окрiм варягiв, словен, чудi, кривичiв, мерi, полян, сiверян, деревлян та радимичiв, якi входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дулiби й тиверцi[124 - Там само. С. 16.]. Останнi, ймовiрно, стали союзниками руського князя в цьому походi, сподiваючись на поживу.



Населення Русi було не лише багатоетнiчне, а й дотримувалося рiзних вiрувань. Переважали дохристиянськi язичницькi вiрування. Проте й вони не були единими. Принаймнi серед язичникiв можна видiлити людей, якi дотримувалися давнiх слов’янських i скандинавських вiрувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвiдчив договiр князя Ігоря з вiзантiйцями.


Того ж нiби 907 р. Олег уклав iз цесарями (iмператорами) Леоном i Олександром договiр, за яким вiзантiйцi мали сплатити Русi данину, а також надати певнi пiльги руським купцям. Також у лiтописi е договори мiж русами й вiзантiйцями 912[125 - Там само. С. 18.] i 945[126 - Там само. С. 26–29.] рокiв. Останнiй укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорiв, то iснують певнi сумнiви в iхнiй автентичностi. Не вдаючись до iхнього детального аналiзу, усе ж вiдзначимо кiлька моментiв.

По-перше, представниками князiв Олега й Ігоря на переговорах е переважно люди зi скандинавськими iменами – Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуефаст, Іскусев тощо. Переважно такi самi iмена i в купцiв, якi згадуються в договорi 945 р. Лише в останньому серед послiв й купцiв з’являються поодинокi слов’янськi iмена. Так само скандинавськими були iмена князiв Олега й Ігоря. Те саме стосуеться й княгинi Ольги. Тобто е всi пiдстави твердити, що елiта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.

По-друге, в цих договорах i в супутнiй iнформацii про них загалом окреслюються межi тодiшньоi Русi. Так, у договорi 907 р. згадуються основнi руськi городи (мiста). Це Киiв, Чернiгiв, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорi 945 р. фiгурують лише Киiв, Чернiгiв та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основнi ii городи зосереджувалися переважно на пiвднi, у межах сучасноi Украiни.

Уже говорилося, представники яких етносiв були залученi до походiв на Константинополь. Це, власне, Русь та ii союзники. Ведучи мову про похiд Ігоря 944 р., лiтописець зазначае, що вiн залучив варягiв, русiв, полян, словен, кривичiв, тиверцiв. До того ж, найнявши ще печенiгiв[127 - Лiтопис руський. С. 25.]. Тобто за часiв правлiння Олега й Ігоря вiдбулося певне переформатування Русi в його пiвденному напрямку. Як бачимо, у походi князя Ігоря не згаданi фiнськi етноси. Чи випадково? А руси фiгурують як окремий етнос. Вони вiдокремлюються як вiд варягiв, так i вiд полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елiтарний прошарок, який, фактично, давав свое iм’я новопосталiй державi. Русь же загалом поставала як конгломерат етносiв i субетносiв, переважно слов’янських. Хоча елiта слов’янською не була. Також спостерiгалася тенденцiя порозумiння з народами, якi кочували в степах Украiни. Так, князь Ігор залучив до походу на Вiзантiю печенiгiв. А князь Олег зумiв порозумiтися з мадярами, якi теж певний час кочували украiнськими теренами.

Звичайно, процес творення новоi держави мав насильницький характер. І це викликало опiр. Князь Ігор, який заступив Олега на князiвському престолi, трагiчно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, якi стали данниками русiв, описуе «Повiсть минулих лiт»:

«Сказала дружина Ігоревi: «Отроки Свенельдовi вирядилися оружжям i одежею, а ми – голi. Пiди-но, княже, з нами по данину, хай i ти добудеш, i ми».

І послухав iх Ігор, пiшов у Деревляни по данину. І добув вiн [собi ще] до попередньоi данини, i чинив iм насильство вiн i мужi його. А взявши данину, вiн пiшов у свiй город [Киiв].

Та коли вiн повертався назад, вiн роздумав [i] сказав дружинi своiй: «Ідiте ви з даниною додому, а я вернусь i походжу iще». І вiдпустив вiн дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи бiльше майна.

Коли ж почули древляни, що вiн знов iде, порадилися древляни з князем своiм Малом i сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по однiй все стадо, якщо не уб’ють його. Так i сей: якщо не вб’емо його, то вiн усiх нас погубить».

І послали вони до нього [мужiв своiх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав еси всю данину». І не послухав iх Ігор, i древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря i дружину його, бо iх було мало. І похований був Ігор, i есть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах i до сьогоднi»[128 - Лiтопис руський. С. 30.].

Із цiеi розповiдi стае зрозумiлим, як функцiонувало полюддя. Киiвський князь, пiдпорядкувавши певнi племена, збирав iз них данину. Звичайно, можливим це було тодi, коли вiн мав при собi достатню кiлькiсть професiйних воiнiв-дружинникiв. Були певнi домовленостi щодо розмiру данини мiж киiвським князем i представниками мiсцевих елiт. Хоча цi розмiри чiтко не обумовлювалися. Не дивно, що киiвськi князi вдавалися до зловживань. Імовiрно, Ігор перейшов межу пiд час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, якi повстали. Повстання виявилося успiшним через те, що Ігор не мав при собi достатньоi кiлькостi воiнiв.






Княгиня Ольга. Федiр Солнцев



Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на вiйсько свого загиблого чоловiка, зумiла придушити деревлянське повстання. Такi дiяння Ольги були викликанi не лише тим, що вона хотiла помститися за смерть свого чоловiка (хоча i це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати киiвськими русами значних теренiв, якi платили iм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцiю. Іншi племена теж би захотiли вийти з пiдпорядкування Киеву.

Ольга та ii оточення усвiдомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повiсть минулих лiт», вона встановила погости (певно, пiд цим термiном малися на увазi вiйськово-адмiнiстративнi осередки) для збору данини, а також «ловища» i «знаки»[129 - Там само. С. 35.]. Дослiдники часто трактують таку дiяльнiсть Ольги як реформи. Однак останнi не варто переоцiнювати.

З приводу цього можна погодитися з такими мiркуваннями Олексiя й Петра Толочкiв: «Що ж до економiчноi сутi «реформ» Ольги, то, попри iх певну революцiйнiсть, вони були продовженням i розвитком усе тiеi ж «вiйськово-торговельноi корпорацii», якою була Киiвська держава й ранiше. Ольга все ще зорiентована на збирання данини зi схiднослов’янських племен i на збут ii до Константинополя. Справедливiсть сказаного пiдтверджуе той факт, що, упорядкувавши даниннi справи, Ольга, подiбно до своiх попередникiв на киiвському столi, вирушае до Константинополя»[130 - Толочко О. П, Толочко П. П., Киiвська Русь. К., 1998. С. 81.].

Ще одним важливим моментом у державотворчiй дiяльностi княгинi Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, лiтописна оповiдь про те, що ii хрестив сам вiзантiйський iмператор i навiть пропонував взяти з нею шлюб, е лише гарною легендою, яка мала на метi показати значущiсть княгинi. Адже правитель Вiзантii нiби сказав iй: «Достойна ти еси царствувати в городi сьому з нами»[131 - Лiтопис руський. С. 35.]. Тобто руська елiта, представником якоi була Ольга, пiднiмалася до рiвня iмперських правителiв.

Однак немае пiдстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправдi, не так важливо, де це сталося: у Константинополi чи в Киевi, де на той час уже були християни i мали свiй храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орiентувалася на Вiзантiю, чи шукала контакти з християнським Заходом (iснуе й така версiя)[132 - Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.]. Зрештою, у Х ст., попри iснування певних вiдмiнностей, християнство Вiзантii та римське християнство не були роздiленi.

Прийняття християнства руською княгинею мало кiлька важливих аспектiв.

По-перше, цим актом княгиня нiби долучала Русь до кола християнських народiв, до великого «християнського простору», який домiнував у Європi й мав помiтний вплив на теренах Азii. Прийнявши християнство, Ольга могла бiльш легко налагоджувати дипломатичнi стосунки з християнськими краiнами, отримувати вiд iх правителiв певнi преференцii.

По-друге, прийняття християнства, окрiм зовнiшньополiтичного аспекту, також мало аспект внутрiшньополiтичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи вiйськово-торговою корпорацiею, формувалася на основi рiзних етнiчних елементiв: слов’янських, нормандських, угро-фiнських, тюркських, iнших. Унаслiдок цього виник такий собi «iнтернацiонал», де представники рiзних етносiв дотримувалися рiзних традицiй, зокрема культурних та релiгiйних. Питання стояло, щоб цi традицii «переплавити», створити щось одне. Щоб це вiдбулося, необхiдно було витворити один символiчний свiт. У тi часи такий свiт формували переважно релiгiйнi системи. Християнство для рiзноетнiчноi Русi було загалом новою релiгiею (хоча якась частина русiв, контактуючи з вiзантiйцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у свiтi, а також значну культурну традицiю, християнська релiгiя якраз i могла зробити Русь единою. Саме завдяки християнськiй церквi забезпечувалася ця еднiсть за часiв правлiння Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також iнших можновладцiв Русi.

Правлiння наступника княгинi Ольги, Святослава Ігоровича, виглядае як «крок назад». Взагалi е багато неясних моментiв щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правлiння державою тощо. З приводу цього е рiзнi здогади.

Княжiння Святослава можна розглядати як протилежнiсть до правлiння Ольги.

Лiтопис вказуе, що Святослав вiдмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Вiн хотiв проводити свою полiтику, вiдмiнну вiд полiтики своеi родительки.

Проте це несприйняття стосувалося не лише iдеологiчноi сфери. Святославу не сидiлося в Киевi. Лiтопис представляе його як князя-войовника, що постiйно знаходився в походах.

Тут Святослав поводив себе як глава вiйськово-торговельноi корпорацii. Вiн не був мiцно прив’язаний до якогось одного мiсця, а шукав для себе й для своiх воiнiв такого осередку, де би була можливiсть максимально збагачуватися. У цьому нiчого нового немае. Як уже говорилося, варяги, якi контролювали Стару Ладогу, з часом втратили iнтерес до цiеi факторii й почали шукати бiльш вигiдне мiсце на шляху «iз варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи бiльш доходних шляхiв.

Спочатку вiн хотiв знайти свое «мiсце пiд сонцем» у схiдному напрямку. З цим пов’язанi походи князя на Хозарський каганат. Цi походи мали на метi встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звiдси похiд Святослава на в’ятичiв, що проживали у верхiв’ях Оки й середнiй течii цiеi рiчки, а також розгром Хозарського каганату, якому цi самi в’ятичi платили данину[133 - Лiтопис руський. С. 38.].

Похiд цього князя в Хозарiю, як уже говорилося, мав на метi не завоювання, а здобич, грабунок. Тому наступники Святослава на киiвському престолi теж воювали з Хозарським каганатом.






Пам’ятник князю Святославу. СтарiПетрiвцi Киiвщина



З часом Святослав зосередив свою увагу на бiльш перспективному Дунайському басейнi. У рiк 6475-й (967 р. вiд Рiздва Христового), читаемо в «Повiстi минулих лiт»: «Рушив Святослав на Дунай на Болгар, i в битвi одолiв Святослав болгар. І взяв вiн вiсiмдесят городiв по Дунаю, i сiв, князюючи, тут, у [городi] Переяславцi, [i] беручи данину з грекiв»[134 - Там само.].

Святослав заявляв, що йому «не любо» в Киевi жити i що хоче вiн княжити в Переяславцi на Дунаi, бо це е середина його землi. Проте цiкаво подивитися, як цей князь-войовник трактував цю «серединнiсть». «Адже там, – говорив вiн, маючи на увазi свою нову столицю Переяславець, – усi добра сходяться: iз Грекiв – паволоки, золото, вино й овочi рiзнi, а з Чехiв i з Угрiв – серебро й конi, iз Русi ж – хутро, i вiск, i мед, i челядь»[135 - Там само. С. 39.]. Окрiм того, як говорилося вище, цей князь, сидячи на Дунаi, збирався збирати ще й данину з грекiв, тобто з Ромейськоi (Вiзантiйськоi) iмперii.

Як оцiнити такi дiяння Святослава? Власне кажучи, вiн вiдмовився вiд «проекту Русi», який реалiзовувався на шляху «iз варяг у греки». Пiсля смертi Ольги, як свiдчить «Повiсть минулих лiт», цей князь посадив у Киевi Ярополка, а в деревлянах – Олега[136 - Лiтопис руський. С. 40.]. Отже, тодiшня Русь охоплювала незначну територiю: Полянську землю, власне Киiвщину, а також пiдпорядковану iй землю Деревлянську. Певно, деякi племена (сiверяни, радимичi, в’ятичi) платили киiвському князю данину, зберiгаючи вiдносну незалежнiсть. Щоправда, Киiв ще контролював вiддаленi факторii на пiвночi. Цi терени були для руських князiв малоцiкавими. Туди, у Новгород, Святослав вiддае на княжiння свого позашлюбного сина Володимира, «робичича», який, зрозумiло, мав статус нижчий у князiвському родi, нiж його брати[137 - Там само. С. 40–41.].



Святослав руйнував основи попередньоi Русi, можливiсть побудови держави на шляху «iз варяг у греки», творячи свою Дунайську iмперiю. Однак цей проект, який був небезпечний для Вiзантii, князь так i не встиг розгорнути. Цьому завадила його поразка у вiйнi з Вiзантiйською iмперiею, а потiм смерть вiд рук печенiгiв, яких, iмовiрно, напоумили зробити це вiзантiйцi.


З уривку «Повiстi минулих лiт», де йдеться про розподiл Святославом княжих столiв для синiв, стае зрозумiло, що цей князь перетворював Русь у периферiю своеi держави. Ця держава, i далi залишаючись переважно вiйськово-торговою корпорацiею, отримувала новий центр на Дунаi.

Державний проект Святослава видаеться не таким вже й безперспективним. За бажанням його можна вважати однiею з втрачених можливостей слов’янства. Державу на Дунаi у середньовiчний перiод будували болгари. Однак вiзантiйцi зробили чимало для того, щоб ця держава так i не стала сильною. Власне, Святослав i воював iз Болгарським царством. Пiсля падiння Вiзантii Дунайський басейн пiд свiй контроль спробували взяти турки-османи, що iм на певний час вдалося. У ранньомодернi часи проект Дунайськоi iмперii реалiзували, проте не слов’яни, а … нiмцi, витiснивши з цього регiону туркiв. Маеться на увазi iмперiя Габсбургiв. Значну частину мешканцiв цiеi iмперii становили слов’яни. До того ж немало пiдданих Габсбургiв походило з германiзованого й мадяризованого слов’янського населення. Проте панiвними елiтами тут переважно були люди, якi iдентифiкували себе як нiмцiв та угорцiв. Вони здiйснювали полiтику германiзацii та мадяризацii слов’ян iмперii. Це, зi свого боку, породжувало опiр. Тому в ХІХ ст., у перiод нацiоналiзму та «нацiональних вiдроджень», у Австрiйськiй iмперii зародився рух слов’янофiлiв, який пiдняв на щит iдею розвитку слов’янських народiв та iхньоi едностi.

Пiсля трагiчноi смертi Святослава його дунайський iмперський проект був «закритий» киiвськими можновладцями. Настав час для «руського проекту». Його початок припав на час князювання Володимира Святославича. Тодi вiдбулася трансформацiя вiйськово-торговоi корпорацii в територiальне утворення з певними державними iнституцiями. Власне, початки цього процесу можна спостерiгати ще за часiв князювання Олега.

Не будемо детально звертати увагу на прихiд до влади в Киевi Володимира i на його дiяльнiсть у «матерi городiв руських». Вiдзначимо лише головнi тенденцii. Як уже зазначалося, батько послав його княжити у вiддалений Новгород, що не вважалося престижним для князiвського сина.

Пiсля смертi Святослава 972 р. починаеться боротьба мiж його нащадками за владу на Русi. Переможцем на певний час стае Ярополк, якого батько посадив княжити у столичному Киевi. Ярополк вбивае свого брата Олега. Далi маемо його розбiрки з Володимиром: «Коли ж почув це Володимир у Новгородi, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утiк вiн за море. А Ярополк посадив посадникiв своiх у Новгородi i володiв один у Русi»[138 - Лiтопис руський. С. 45.].

Ярополку вдалося вiдносно легко оволодiти повнотою влади на Русi. Однак у цю боротьбу включився варязький чинник. Володимиру вдалося домовитися з варягами, щоб тi надали йому вiйськову допомогу. Починаеться мiжусобна боротьба мiж братами, яка тривала з 977 по 979 рр. Маючи пiд рукою варязьке вiйсько, Володимир вигнав iз Новгорода Ярополкового посадника.

На шляху «iз варяг у греки» вiн захоплюе Полоцьк, де вбивае князя Рогволода i його синiв. Бере собi за дружину дочку полоцького князя Рогнiду. Хоча остання не хоче вiддатися за «робичича» Володимира, бажаючи вийти замiж за киiвського князя Ярополка[139 - Там само.]. Володимир же, беручи в жони (хай i насильно!) Рогнiду, нiби пiдтверджуе свiй аристократичний статус. Вiн одружуеться з князiвною, попри свое «рабське походження».

Далi Володимир захоплюе з допомогою свого вiйська, в якому важливу роль вiдiгравали варяги, Киiв, убивае брата Ярополка й стае одноосiбним правителем Русi.

Проте в нього виникае проблема з варягами. Прибувши з Володимиром у Киiв, найманцi, вважаючи себе господарями становища, почали вимагати грошей[140 - Там само. С. 46–47.].

З лiтопису випливае: Володимир не лише не заплатив варягам, але й вирiшив iх делiкатно позбутися, вiдпровадивши у Вiзантiю на службу до iмператора. Щоправда, Володимир усе таки вибрав серед варягiв «мужiв добрих, i тямущих, i хоробрих», роздавши iм мiста. У «Повiстi минулих лiт» не вказуеться, що це за мiста. Проте з повiдомлення можна зрозумiти, що Володимир намагався створити територiальну державу. Це був важливий крок у державотвореннi. І в цьому державотвореннi, як уже говорилося, помiтну роль вiдiгравали скандинавськi елементи. Хоча почав набирати силу «слов’янський первень».

Русь iз центром у Киевi (особливо на ii початках) була не зовсiм слов’янською державою. Їi столиця та великi мiста були полiетнiчними. Як полiетнiчною була й руська елiта, в якiй помiтне мiсце займали варязькi елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в планi етнiчному Русь становила еднiсть не абсолютну, а дуже вiдносну»[141 - Брайчевський М. Вибранi твори. К., 1999. С. 356.].

Проте у цiй «вiдносностi» слов’янськi елементи виявилися сильнiшими. Цiкаво, що представники руськоi елiти, маючи на початках нормандськi iмена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга i т. д.) раптом змiнюють iх на слов’янськi. «Першим слов’янином» на киiвському столi став Святослав. Його iм’я типово слов’янське. Своiм синам вiн переважно дае (що показово!) теж слов’янськi iмена – Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, даеться iм’я варязьке[142 - Лiтопис руський. С. 40.]. Володимир також своiм синам дае в основному слов’янськi iмена – Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станiслав, Позвiзд, Судислав[143 - Лiтопис руський. С. 67.]. Те саме стосуеться Ярослава Мудрого та його наступникiв на киiвському столi. І це при тому, що руськi князi пiсля Володимира були християнами й мали iмена, що давалися iм при хрещеннi. Проте вони широко використовували не християнськi, а слов’янськi iмена. Присвоення ж iмен – це показник етнiчноi (й не лише етнiчноi!) iдентифiкацii. Отже, руськi князi переважно вважали себе слов’янами.

Взагалi дивно виглядае змiна iмен у «династii Рюриковичiв». Починаючи зi Святослава, як уже вiдзначалося, князi раптом (!) починають брати слов’янськi iмена, маргiналiзуючи iмена скандинавськi. Мимоволi напрошуеться думка, чи не вiдбулася пiсля смертi Ігоря «слов’янська революцiя», коли на змiну варязькоi династii прийшла династiя слов’янська. Зокрема, про таку «революцiю» вiв мову Лев Гумiльов.

У «Повiстi минулих лiт» прочитуеться певна iнформацiя про цю подiю. Наприклад, дивно виглядае прихiд до влади Святослава. 6453 року (945 р. вiд Рiздва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згiдно з повiдомленням «Повiстi минулих лiт», Святослав був ще малим. Хоча вiн уже мiг сидiти на конi i навiть спробував кинути списа[144 - Там само. С. 34.]. Принаймнi тодi йому було хоча б рокiв шiсть-сiм. Пiд 6463 роком (955 р. вiд Рiздва Христового) у лiтописi розповiдаеться про хрещення Ольги. Пiсля розлогоi оповiдi про цю подiю зустрiчаемо такi слова: «…молилась вона за сина i за людей у всi днi i ночi, вирощуючи сина свого до змужнiння його i до повнолiття його»[145 - Там само. С. 38.]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти – шiстнадцяти рокiв. За часiв Русi деякi князi в такому вiцi вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнiв». Державою продовжувала управляти Ольга, що в тi часи взагалi виглядало дивно. Принаймнi в iсторii Русi не зустрiчаемо випадкiв, коли на киiвському престолi опинялася жiнка.

За версiею «Повiстi минулих лiт», Святослав «вирiс i змужнiв» аж 6472 року (964 р. вiд Рiздва Христового). Тодi йому було близько двадцяти п’яти рокiв, а то й бiльше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шiсть рокiв, 6478-го (670 р. вiд Рiздва Христового) вiн уже нiби роздавав престоли своiм доросли синам[146 - Там само. С. 40.]. Виникае закономiрне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існуе версiя, що Святослав прийшов до влади в результатi перевороту, здiйсненого його прибiчниками, якi усунули владолюбну Ольгу вiд керма управлiння Руссю[147 - Королев А. С. История международных отношений на Руси в 40–70-е годы Х века. М., 2000. С. 151–173.]. Проте чи насправдi так було?

Звичайно, усi цi незрозумiлi речi щодо стосункiв Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутанiстю хронологii лiтопису, а також «полiтичною психологiею» (мовляв, Ольга не хотiла вiддавати владу). Проте, як тодi пояснити слов’янське iм’я Святослава? Адже його батько (якщо вiн справдi був батьком!) Ігор належав до варягiв. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, i друга носили нормандськi iмена. Проте чому батьки-варяги дають своему сину слов’янське iм’я?

А, може, насправдi Святослав не був сином Ігоря? Може, пiсля його трагiчноi кончини Ольга вийшла замiж за якогось мiсцевого слов’янського князя, який i перебрав владу в «матерi городiв руських»? Бо ж не даремно «Повiсть минулих лiт» пише про сватання до княгинi Ольги заможних та надiлених владою женихiв – i деревлянського князя Мала[148 - Лiтопис руський. С. 31], i навiть вiзантiйського iмператора[149 - Там само. С. 35.]. Вiд цього невiдомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином вiдбулася в Киевi «слов’янська революцiя».

Так, ця версiя багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснюе: i незрозумiлi речi з хронологiею, коли йдеться про Ольгу та Святослава, i те, що княжича довго не допускали до влади, i його слов’янське iм’я, i нарештi те, що Святослав не хотiв сидiти в Киевi, а прагнув розбудувати слов’янську iмперiю на Дунаi.



Та все ж «революцiя» вiдбулася. Киево-руська елiта вiдмовилася вiд «варязького первородства» й слов’я- нiзувалася. Вiдповiдно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це вiдбулося за правлiння Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементацiя» Русi на слов’янськiй основi.


Щоправда, залишаеться запитання: чому лiтописець приховав справжне iм’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легiтимного наступника, який походив iз роду варязьких конунгiв. Можливо, це була варязька реакцiя на «слов’янську революцiю».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповiдi «Повiстi минулих лiт» про цього князя чимало мiфологii. Лiтописне житiе князя подавалося в контекстi християнського моралiзаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вiрувань, автор подае його як грiшника. Вiн не лише встановлюе кумирiв, тобто язичницький iдолiв, бiля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здiйснюе насильства. До того ж вiн ще й «ненаситний на блуд»[150 - Там само. С. 49.]. Проте щойно вiн приймае християнство, як усе змiнюеться. Цей князь iз грiшника стае праведником. Значна частина оповiдi про Володимира в «Повiстi минулих лiт» – це переважно розповiдi, як вiн вибирав християнство.

Однак спробуемо дистанцiюватися вiд цього всього й знайти iнформацiю про те, що робив Володимир як князь – правитель Русi. Однiею з перших його справ було те, що вiн поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгородi[151 - Там само. С. 48.]. Це мiсто для князя, певно, мало немале значення. Тут вiн княжив певний перiод, звiдси розпочав похiд на «матiр городiв руських». Проте не лише такi «сентиментальнi моменти» були важливi для Володимира. Новгород став важливою торговою факторiею, який пов’язував Киiв iз Балтикою. Тому для киiвського князя важило те, щоб у цьому мiстi правила вiрна йому людина, бажано родич. Таким i був Добриня.

Довiдуемося дещо про походи Володимира. Лiтописець говорить про них мало, не вдаючись у деталi. Та все ж дещо дiзнатися можемо.

Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. вiд Рiздва Христового) пiшов «до Ляхiв i зайняв городи iх – Перемишль, Червен та iншi городи, якi е й до сьогоднi пiд Руссю»[152 - Лiтопис руський. С. 49.]. Щодо Червенських градiв, то iснуе чимало питань, якi мiськi поселення до них вiдносилися i де вони локалiзовувалися. Поширеною е думка, що цi гради розташовувалися в басейнi Захiдного Бугу, а одним iз найголовнiших серед них було мiсто Волинь[153 - Ляска В. Червен та «Червенськi гради»: iсторiографiчнi мiфи на тлi труднощiв археологii. Археологiчнi дослiдження Львiвського унiверситету. Львiв, 2014. Вип. 18. С. 167–211.].

Далi в «Повiстi минулих лiт» говориться, що Володимир «сього ж року i в’ятичiв… перемiг, i наклав на них данину од плуга, як i отець його брав»[154 - Лiтопис руський. С. 49.].

Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити пiд свiй контроль терени, якi не належали ранiше Русi (Перемишлянську землю, Червенськi городи), а також територii, що ранiше були пiд Руссю, але з певних причин вiдiйшли вiд неi (маються на увазi в’ятичi). Останнi виявляли непокору. Й Володимировi доводилося йти на них другий раз походом: у рiк 6490-й (982 р. вiд Рiздва Христового)[155 - Там само.].

Чим був викликаний iнтерес Володимира до територii в’ятичiв? Як уже говорилося, ця територiя лежала на торговому шляху iз Балтики через Волгу на схiд. Святослав пробував оволодiти цiею транспортною й комунiкацiйною артерiею. Однак не довiв справу до кiнця. Тим бiльше, що непокiрнi в’ятичi вийшли з його пiдпорядкування.

Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодiти Волзьким шляхом. Цим був пов’язаний його похiд на волзьких болгар, якi створили свое державне утворення в результатi розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територiю Середнього Поволжя. Пiд 6493-м роком (985 р. вiд Рiздва Христового) «Повiсть минулих лiт» фiксуе цей похiд[156 - Там само. С. 81.].

З лiтописного повiдомлення зрозумiло, що Володимир не змiг пiдкорити Волзьку Болгарiю. Цiкаво, що вiдразу пiсля iнформацii про цей похiд, у «Повiстi минулих лiт» йде повiдомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькi болгари й пропонували прийняти iслам[157 - Там само.]. А це свiдчило, що представники цього народу стояли на бiльш високому рiвнi, анiж руси. Адже вони сповiдували свiтову релiгiю! До того ж саме тодi iслам переживав пiднесення, а мусульманськi краiни «задавали тон» на широких просторах Азii й навiть Європи.

Загалом iснувала ймовiрнiсть того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навiть прийняла iслам. Омелян Прiцак вважав, що союз iз мусульманською Волзькою Болгарiею особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «iз варяг у греки», а й на шляху вiд Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгородi, «…то напевне запровадив би там тюркську версiю iсламу, i таким чином пiвнiчна частина схiдних слов’ян стюркiзувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Киева, змiнивши «пiвмiсяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змiнити iслам на грецьке християнство»[158 - Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. 1. С. 30–31.].

У дохристиянський перiод своеi дiяльностi Володимир, ймовiрно, спрямовував свою дiяльнiсть на укрiплення тилiв шляху «iз варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. вiд Рiздва Христового) здiйснив похiд на ятвягiв. Лiтописець навiть зазначае, що князь «взяв землю iх»[159 - Лiтопис руський. С. 49.]. Щоправда, це твердження е перебiльшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пiзнiше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останнi мешкали в межирiччi Нарева й Нiману, переважно на землях нинiшньоi Бiлорусii. Належали вони до балтськоi групи племен, були близькими до литовцiв i прусiв. Також Володимир 6492 року (984 р. вiд Рiздва Христового) з допомогою одного зi своiх воевод пiдкорив радимичiв[160 - Там само. С. 81.]. Хоча це плем’я ранiше платило киiвським князям данину, але, очевидно, вийшло з-пiд iхнього пiдпорядкування.



Одним iз важливих актiв державноi полiтики стало прийняття Володимиром християнства iз Вiзантii. Цю подiю «Повiсть минулих лiт» датуе 6496 роком (988 р. вiд Рiздва Христового). І саме цей рiк став загальновизнаною датою хрещення Русi.


Уже пiсля прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здiйснив похiд на хорватiв[161 - Там само. С. 68.]. Маються на увазi бiлi хорвати, якi проживали на теренах нинiшньоi Захiдноi Украiни, переважно Галичини.

Здiйснював Володимир також похiд на Крим, пiдкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Вiзантii[162 - Там само. С. 61–62.]. Проте зробив вiн це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцiй вiд вiзантiйського iмператора[163 - Немировський О. О. Печенiги. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.].

Можемо видiлити кiлька напрямкiв завойовницьких походiв Володимира.

Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодiти волзьким торговим шляхом. Загалом дii в цьому напрямку виявилися невдалими.

Другий напрямок – укрiплення тилiв шляху «iз варяг у греки». Це знайшло вияв у пiдкоренi радимичiв та розгромi ятвягiв.

Третiй напрямок – завоювання територiй на заходi: пiдпорядкування Червенських мiст, Перемишля й територii бiлих хорватiв. Це вiдкривало для Русi перспективи торгiвлi з краiнами Центральноi й навiть Захiдноi Європи.

Можна видiлити ще один напрямок – кримський, який мав на метi тиск на Вiзантiю.

Завойовницькi походи – це була лише один бiк медалi военноi полiтики Володимира. Була й другий бiк – оборонна. Чимало уваги князевi доводилося придiляти оборонi Киева й руських земель вiд печенiгiв. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русi, сумнiву немае[164 - Лiтопис руський. С. 68–73.]. Не даремно лiтописець так багато уваги придiляе печенiгам, опису оборони вiд iхнiх нападiв.

У «Повiстi минулих лiт» розповiдаеться, що пiсля прийняття християнства Володимир почав посилати своiх синiв на княжiння в рiзнi землi своеi держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвiтився сам, i сини його, i земля його. А було в нього синiв дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк i Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис i Глiб, Станiслав, Позвiзд, Судислав. І посадив вiн Вишеслава в Новгородi, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Туровi, [а] Ярослава в Ростовi. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгородi, то посадив вiн Ярослава в Новгородi, а Бориса в Ростовi, а Глiба в Муромi, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирi, Мстислава в Тмутороканi»[165 - Лiтопис руський. С. 67.].

Це повiдомлення мае певнi елементи мiфологiзацii. Лiтописець говорить про дванадцять синiв Володимира. Тут вiдразу виникае бiблiйна алюзiя з дванадцятьма апостолами. Враховуючи те, що у Володимира було багато жiнок i наложниць, синiв було бiльше.

Є певнi сумнiви, що акт вiдправлення синiв на княжiння в рiзнi сторони «держави Володимира» вiдбулося в один момент, вiдразу пiсля хрещення.

Наведений уривок нам дае уявлення про тогочасну Русь. Центром ii був Киiв, де перебував великий князь. Важливим престолом вважався престол новгородський. За часiв Володимирового батька, Святослава, такого ще не було. У Новгород Володимир вiдправляе свого найстаршого сина – Вишеслава. Важливими вважалися престоли в Полоцьку, Туровi та Ростовi. Перший iз них розташовувався фактично на шляху «iз варяг у греки» (нинi це територiя Бiлорусi).

Турiв був у басейнi Прип’ятi, яка поеднувала Киiв iз Полiссям та Волинню, зокрема Червенськими мiстами на Захiдному Бузi. Ця земля стала об’ектом експансii Володимира. Не даремно вiн ходив на ятвягiв, а також завоював Червенськi мiста. У наведеному повiдомленнi (щоправда, уже на другому планi) згадуеться престол у Володимирi. Безперечно, це нинiшне мiсто Володимир-Волинський, яке довгий час виконувало роль столицi Волинськоi землi.

Ще одним важливим престолом став Ростов. Це було мiсто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати Володимир. Згадуеться на другому планi престол у Муромi, який знаходився на рiчцi Ока (у районi проживання в’ятичiв) i мав стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянськiй землi, яка була тiсно пов’язана з Киевом i вже тривалий час перебувала пiд владою «матерi городiв руських». Ще як один другорядний престол згадана Тмутаракань. Щодо цього престолу висловлювалися рiзнi думки. Однак утвердилася версiя, що Тмутаракань була розташована на теренах нинiшнього Таманського пiвострова на мiсцi колишньоi грецькоi колонii Гермонаси[166 - Чхеiдзе В.М. Тмуторокань. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 104.].






Князь Володимир обираевiру. Територiя МАУП. Киiв



«Держава Володимира» виглядала таким чином. Усi шляхи в нiй вели до Киева, «матерi городiв руських». Це мiсто, яке донедавна було вiдносно невеликою факторiею на околицях Хозарського каганату, тепер перетворилося у важливий торговий i полiтичний центр, пов’язаний iз низкою земель.


Можна видiлити кiлька груп таких земель.

Перша група – це ближнi територii. До них варто вiднести Полянську землю (Киiвщину), а також пiдвладну iй землю Деревлянську.

Друга група – передусiм Словенська земля зi столицею в Новгородi. Вона, як i Киiв, лежала на торговому шляху «iз варяг у греки». До цiеi ж групи можна вiднести Полоцьку землю, яка теж була на цьому шляху.

Третю групу становили землi, якi входили у Волзький басейн або межували з ним. Оскiльки торговий шлях Волгою тодi був менш важливий, анiж шлях «iз варяг у греки», вiдповiдно, цi землi стали периферiйними.

Четверта група – це Волинь i Полiсся. Цi землi лежали на шляху мiж Киевом i Червенськими мiстами, а також землями бiлих хорватiв. То не був важливий торговий шлях, хоча iз часом вiн почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов’язував «матiр городiв руських» iз центральноевропейськими теренами. Мiг вiн бути й «запасним шляхом» iз Вiзантii в Балтику.



Русь за часiв Володимира почалася формуватися як середньовiчна держава, яка мала намiр взяти пiд свiй контроль певнi територii: передусiм такi, якi приносили доходи руськiй елiтi. Це переважно були землi, через якi проходили торговi шляхи.


Щодо п’ятоi групи, Тмутараканi, сказати щось певне проблемно.

Русь (i це, зрозумiло) не була однорiдною в етнiчному сенсi, про що вже велася мова. Наскiльки можна судити, у цiй державi, яка не мала чiтко окреслених кордонiв, переважало слов’янське населення. До нього варто вiднести полян, деревлян, жителiв Полiсся й Волинi, а також Полоцькоi та Новгородськоi земель. Слов’янське населення було представлене й на пiвнiчному сходi. Маються на увазi в’ятичi.

Помiтну групу в цiй державi становили угро-фiнськi племена. Про окремi з них неодноразово згадувала «Повiсть минулих лiт». Це чудь, меря, весь, ям i iншi. Вони жили переважно на пiвночi й пiвнiчному сходi, межуючи зi словенами й в’ятичами.

Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.

Наприклад, печенiги, а пiзнiше половцi часто чинили напади на руськi землi. Спосiб життя тюркських племен, якi були кочiвниками, помiтно вiдрiзнявся вiд способу життя осiлих русичiв. І все ж певна iнфiльтрацiя тюркських елементiв у руське середовище вiдбувалася. Наприклад, у пiзнiшi часи половецькi хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло вiдбуватися i на «нижчому рiвнi»[167 - Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1987. С. 159–179.]. Деякi тюркськi племена пiзнiше були «прирученi» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобукiв, якi оселилися на пiвднi Русi й охороняли ii кордони[168 - Котляр М. Ф. Клобуки чорнi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2007. Т. 4. С. 354.].

Щодо литовських племен, передусiм ятвягiв, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж iнфiльтрацiя представникiв цих племен у руське середовище вiдбувалася, щоправда, iнтенсивною вона стала пiсля зникнення Русi Киiвськоi, за часiв iснування Руського королiвства[169 - Руське королiвство – фактично офiцiйна назва державного утворення, яке iснувало на Правобережнiй Украiнi з середини ХІІІ – до середини XIV ст. У лiтературi це державне утворення переважно називаеться Галицько-Волинським князiвством. Щоправда, цей термiн е кабiнетним термiном.]. Останне охоплювало переважно землi Захiдноi Украiни.

Окрiм «насиджених» етнiчних елементiв, якi проживали на своiй територii, до складу руського соцiуму входили також мiгруючi елементи. Це стосуеться неодноразово згадуваних варягiв.

Певну роль у руському суспiльствi вiдiгравали й евреi. Про них говорять давньоруськi писемнi джерела. Так, одним iз варiантiв «вибору вiри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганатi юдаiзму. Євреi, судячи з документiв, займалися торгiвлею на Русi, i вже через це мали вплив на руський соцiум.

Пiсля лiтописного повiдомлення про прийняття християнства князем Володимиром i розподiл ним престолiв на Русi мiж своiми синами йде ще одне цiкаве повiдомлення, яке засвiдчуе про державотворчу дiяльнiсть цього князя. Ось як воно звучить: «І сказав Володимир: «Се недобре е, [що] мало городiв довкола Киева». І став вiн городи зводити по Деснi, i по Остру, i по Трубежу, i по Сулi, i по Стугнi. І став вiн набирати мужiв лiпших iз словен, i з кривичiв, i з чудi, i з в’ятичiв i ними населив вiн городи, бо була вiйна з печенiгами. І воював вiн iз ними, i одолiвав iх»[170 - Лiтопис руський. С. 67.]. Подiбне повiдомлення йде майже вiдразу пiсля нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Бiлгород, i набрав у нього [людей] з iнших городiв, i багато людей звiв у нього, бо любив вiн город сей»[171 - Там само.].

Звичайно, цi городи-укрiплення, про якi йшлося в першому повiдомленнi, будувалися задля оборони вiд печенiгiв, щоб захистити ядро Руськоi землi – Киiвщину. Десна, Остер, Трубiж, Сула протiкали теренами нинiшньоi Лiвобережнiй Украiни, i всi вони належали до басейну Днiпра. Стугна була на Правобережнiй Украiнi, на пiвдень вiд Киева. Цi мiсця були погано освоенi русами, i звiдси йшли печенiги на Киiв.

Наведенi повiдомлення наштовхують на певнi роздуми.

По-перше, Володимир, на вiдмiну вiд Святослава, уже сприймав свою державу не як вiйськово-торгову корпорацiю, яка могла перебазуватися, якщо змiниться торгова кон’юнктура. Для нього держава була вже постiйною територiею, яка потребувала захисту. З цiею метою вiн будував укрiпленi мiста. Нiчого подiбного нi Святослав, нi його попередники не робили. Принаймнi лiтописи не фiксують такоi iхньоi дiяльностi.

По-друге, будiвництво оборонних мiст потребувало того, що зараз ми називаемо державною програмою. Вiдповiдно, необхiднi були iнституцii, якi б реалiзовували ii. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрiбних людей, зорганiзувати iх тощо.

По-трете, iз повiдомлення видно, що на будiвництво цих укрiплень збирали людей iз рiзних племен: як слов’янських (словен, кривичiв, в’ятичiв), так i фiнських (чудi). Унаслiдок цього вiдбувалося змiшування етносiв. Такi будiвельнi проекти ставали своерiдним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-полiтична спiльнота, котра отримала назву Русь.

Окрiм оборонного будiвництва, Володимир здiйснював будiвництво церковне. Вiн наказав спорудити в Киевi церкву Успiння Пресвятоi Богородицi. Вона бiльш вiдома пiд назвою Десятинноi, оскiльки князь для неi вiддав десяту частину своiх доходiв[172 - Лiтопис руський. С. 70.].

Храмове будiвництво не лише змiнювало мiський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред мiста, нагадувала жителям i гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунiкацii.

З храмами пов’язувалися деякi консолiдуючi традицii. У «Повiстi минулих лiт» говориться про те, що пiсля побудови Десятинноi церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники елiти (бояри, посадники, старiйшини), а й «люди многii»[173 - Там само.]. Бiдним пiд час цього празника роздавали грошi. Безперечно, такi дiйства згуртовували киiвську громаду.






Пам’ятник Князю Володимиру Великому у Гданську



Окрiм того, Володимир для «кращих людей» щонедiлi органiзовував бенкети[174 - Там само. С. 71.]. Це теж був один iз засобiв консолiдацii соцiальноi верхiвки.

За часiв Володимира творена ним держава почала налагоджувати дипломатичнi стосунки iз Вiзантiею та iншими сусiднiми краiнами. У «Повiстi минулих лiт» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою вiзантiйських iмператорiв[175 - Там само. С. 63.]. А в перiод Середньовiччя династичнi шлюби якраз i були одним iз засобiв налагодження дипломатичних стосункiв мiж державами. Лiтописець спецiально зазначае: «І жив вiн (Володимир – прим. автора) iз князями навколишнiми у мирi – з Болеславом лядським, i з Стефаном угорським, i з Ондроником чеським, i був мир межи ними i дружба»[176 - Там само. С. 71.]. Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирнi вiдносини зi своiми християнськими сусiдами на Заходi. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичнi вiдносини iз сусiднiми державами, але загалом це мало ситуативний характер. Тепер же цi вiдносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалiзовувати «проект» територiальноi Руськоi держави. Не без того, що певнi передумови для цього «проекту» були закладенi ще ранiше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоений шлях «iз варяг у греки», налагоджувався збiр данини з певних територiй, спостерiгалися спроби встановити дипломатичнi стосунки з Вiзантiйською iмперiею. Окрiм того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його вiзантiйськiй версii.

У планi соцiальному Руська держава мала кiлька рiвнiв. Перший рiвень – це столична елiта. Їi представляли князi, члени князiвськоi родини, iхнi дружинники, iз середовища яких походили «кращi мужi», представники княжоi адмiнiстрацii, бояри тощо. Ця елiта намагалася контролювати не лише Киiв iз його торговим i ремiсничим населенням, а й землi, якi поступово ставали частиною Русi. У цi землi посилалися спецiальнi представники, серед них i члени князiвськоi родини.

Культурною й iнтелектуальною частиною елiти ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгинi Ольги, але за правлiння Володимира цей процес став бiльш iнтенсивним.

Звичайно, руська верхiвка Киева, намагаючись керувати великою територiею своеi держави, мусила йти на контакти з мiсцевими племiнними елiтами. Десь такi елiти були сформованi краще, десь гiрше. Цi контакти набували рiзного характеру. Інодi доходило до рiзкоi конфронтацii. Проте часто присланi з Киева намiсники шукали порозумiння з мiсцевими «кращими мужами», навiть налагоджували з ними родиннi стосунки. Таким чином формувалися на Русi регiональнi елiти. З часом це знайшло вияв у твореннi мiсцевих князiвств, якi, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанцiюватися вiд Киева. Щоправда, було це пiзнiше, уже пiсля правлiння Ярослава Мудрого.

Нижнiй ступiнь у руському суспiльствi займало населення пiдкорених племен. Були рiзнi ступенi його залежностi: починаючи вiд виплати данини й закiнчуючи рабством.



Загалом же соцiальна структура руського суспiльства була доволi складна. Мала вона як свiтськi елiтарнi верстви зi свою iерархiею, так i залежне вiд них населення, що теж було зовсiм неоднорiдним щодо соцiальноi стратифiкацii. Окремим соцiальним станом стало духовенство, яке мало свою iерархiю.


Також, як про окрему групу, можна вести мову про мiське населення, дiапазон стратифiкацii якого був дуже великий. Серед нього можна видiлити купцiв, якi наближалися до елiтарних верств; рiзних ремiсникiв, статус яких, радше, був близьким до статусу залежного населення.

Складною була й етнiчна структура руського суспiльства. Загалом переважало слов’янське населення, яке утворювало окремi племена (чи племiннi союзи). Цi племена можна розглядати як окремi етноси (iнодi iх iменують субетносами). Іншу значну частину становило фiно-угорське населення пiвночi й пiвнiчного сходу Русi, яке теж подiлялося на окремi племена-етноси.

Водночас до складу руського населення були iнфiльтрованi iншi етнiчнi елементи: нормандськi, греко-вiзантiйськi (особливо помiтнi вони були серед духовенства), литовськi, тюркськi, еврейськi тощо. Русь ставала «казаном», де «переварювалися» цi етноси й етнiчнi елементи. І в цьому «переварюваннi» далеко не останню роль вiдiгравала церква, яка всiх намагалася зробити християнами, що користуються в богослужбових цiлях церковнослов’янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацiй, мовою культури та державного управлiння. Згодом таку трансформовану мову почали iменувати руською.

Однак «проект» Руськоi держави Володимира був лише заявкою. Його потрiбно було ще реалiзувати, довести до завершення. Це вже зробив його наступник на киiвському престолi – Ярослав Мудрий.

Спочатку його батько послав княжити у Ростов, потiм – у Новгород[177 - Лiтопис руський. С. 67.]. Велике значення для молодого княжича стало його перебування в Новгородi, оскiльки це мiсто тодi почало вiдiгравати помiтну роль у життi Руськоi держави. Новгород був тiсно пов’язаний iз варязьким свiтом. Саме вiд варягiв допомогу отримав Володимир, щоб заволодiти киiвським престолом. Потiм цей «сценарiй» повторив Ярослав.

Хоча Володимир вiдправив своiх синiв правити в рiзнi землi держави, але це не означало, що в нiй настав мир i порядок. Якихось традицiй, чiтких законiв не iснувало. Багато що залежало вiд суб’ективного чинника – лояльностi й пошани синiв до батька. Проте не завжди ця лояльнiсть виявлялася.

За повiдомленням хронiста Тiтмара Мерзебурзького, близько 1013 р. проти Володимира органiзував змову Святополк, який княжив у Туровi[178 - Плахонiн А. Г. Болеслав І Хоробрий. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 331.]. Це показало, що Володимир, якому було вже за п’ятдесят рокiв (тодi досить поважний вiк!), не володiв повнiстю ситуацiею в своiй державi. Його сини-князi хотiли проводити самостiйну полiтику.

Ослабленням влади батька вирiшив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й вiдмовившись платити «уроки», власне, данину, що становила двi тисячi гривень.

«У рiк 6523 [1015], – читаемо в «Повiстi минулих лiт», – коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послiв] за море i привiв варягiв, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радостi. Володимир бо розболiвся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печенiги йшли на Русь, вiн послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, i в сiй же болiстi вiн i скончався мiсяця липня у п’ятнадцятий день»[179 - Лiтопис руський. С. 74].






Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкцiя М. М. Герасимова з черепа



Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподiвався, що його не покарають. До нього мала би доходити iнформацiя, що Володимир слабко тримае владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Двi тисячi гривень (доволi велика сума), якi становили двi третини доходiв новгородського князя, вiн мусив надсилати до Киева. Лише третину залишав у себе. Таке надмiрне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотiв сам бути розпорядником цих грошей чи принаймнi бiльшоi частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбi мiж синами цього князя за киiвський престол. Не будемо переповiдати ii драматичних колiзiй. Вiдзначимо лише, що в кiнцевому пiдсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали iменувати Мудрим. І саме з його дiяльнiстю пов’язане остаточне оформлення Русi як середньовiчноi держави iмперського типу.

Ярославу дiстався непростий спадок. До кiнця не сформована «держава Володимира» опинилася в станi дезорганiзацii. Влада киiвського князя не вiдзначалася мiцнiстю. Дехто з мiсцевих правителiв, якi належали до «Володимирового племенi», не особливо слухалися Ярослава. Деякi землi Русi, наприклад, Червенськi мiста, захопили iноземцi.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, мiж якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була подiлена на двi частини по Днiпру: Правобережна дiсталася Ярославу, лiвобережна – Мстиславу. Князi зумiли домовитися. Кожен мав свою частку володiнь i не зазiхав на землi брата. Ярослав нарештi змiг спокiйно сiсти в Киевi. Мстислав же княжив у Чернiговi, намагаючись це мiсто зробити справдi стольним градом. І справдi, як уже говорилося, сiверська (чернiгiвська) земля була доволi розвиненою. Вона цiлком могла претендувати на лiдерство серед слов’янських етносiв Схiдноi Європи.

Проте амбiтним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пiшов вiн iз життя. Пiд 6542-м роком (1034 р. вiд Рiздва Христового) лiтописець зафiксував, що «Мстислав вийшов на лови, i розболiвся, i помер»[180 - Лiтопис руський. С. 74.]. Пiсля цього Ярослав став единовладним правителем Руськоi землi. Збирання земель держави Володимира закiнчилося.






Пам’ятник Ярославу Мудрому в Киевi






Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІстолiття в Софiйському соборi



Ярославу вдалося завдати сильноi поразки кочiвникам-печенiгам, якi здiйснювали постiйнi напади на Русь.

Однiею з турбот Ярослава було розширення Руськоi держави, вiдвоювання забраних i завоювання нових земель.

Основнi вектори зовнiшньоi вiйськовоi експансii Ярослава були спрямованi в кiлькох напрямках.

Прiоритетним для нього був напрямок захiдний. Вiн прагнув повернути Русi тi мiста, якi були забранi польським королем Болеславом Хоробрим. Передусiм це стосувалося Червенських мiст над Захiдним Бугом. Також Ярослав втручався в польськi справи i став важливим гравцем у полiтичнiй боротьбi, яка велася в Польщi пiсля смертi Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певнi кроки в пiдпорядкуваннi фiно-угорських племен, котрi жили на пiвнiчно-схiдних теренах Європи.

Певну роль у зовнiшнiй полiтицi Ярослава вiдiгравала також експансiя на терени, де проживали литовськi племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традицiйними для руських князiв були походи на Вiзантiю. Ярослав теж здiйснюе такий похiд, посилаючи на цю вiйну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похiд не був вдалим у вiйськовому сенсi. Проте дозволив Ярославу отримати певнi бонуси у вiдносинах iз Вiзантiйською iмперiею.

Однiею iз головних заслуг Ярослава стала розбудова столицi Русi – Киева.

У «Повiстi минулих лiт» пiд 6545-м роком (1037 р. вiд Рiздва Христового) читаемо:

«Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi. Заложив вiн також церкву святоi Софii, премудростi Божоi, митрополiю, а потiм церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовiщення Святоi Богородицi. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовiщення на воротах, [щоб] давати завше радiсть городу сьому святим Благовiщенням Господнiм i молитвою Святоi Богородицi та архангела Гавриiла. Пiсля цього [вiн звiв] монастир святого Георгiя [Побiдоносця] i [монастир] святоi Орини»[181 - Лiтопис руський. С. 89.].

Проведенi археологiчнi дослiдження дають пiдстави говорити про грандiознiсть будiвництва Киева за часiв Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався вiд «мiста Володимира» i йшов у пiвденний бiк до нинiшнього Майдану Незалежностi, а звiдти тягнувся до Золотих ворiт. Далi вздовж сучасноi вулицi Ярославiв Вал вiн виходив на теперiшню Львiвську площу, а вже звiдти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валiв «мiста Володимира». У тих мiсцях, де вал проходив по вiдносно рiвнiй поверхнi, був викопаний глибокий рiв.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрiв. На ньому стояли дерев’янi заборола вистою до метрiв п’яти. Ширина його була двадцять сiм метрiв, а протяжнiсть три з половиною кiлометра. На той час це були грандiознi фортифiкацiйнi споруди, будiвництво яких потребувало виконання величезного обсягу робiт[182 - Раппорт П. А. Очерки истории русского военного зодчества Х – ХІІІ вв. М.-Л., 1956. С. 96–97.].

Територiя, яку оточували новi укрiплення, у сiм (!) разiв перевищувала «мiсто Володимира». Становила вона понад 70 гектарiв. Звичайно, Киiв тодi ще не «дотягував» до колишнiх столичних мiст Бiлоi Хорватii. Та все ж тодi це справдi було велике мiсто.

В’iхати до «мiста Ярослава» можна було через трое ворiт – Золотi, Лядськi та Жидiвськi. Залишки Золотих ворiт[183 - Івакiн Г. Ю. Золотi ворота в Киевi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2005. Т. 3. С. 379.] збереглися до наших днiв. Своею назвою вони, напевно, були зобов’язанi константинопольським Золотим воротам. Останнi слугували парадним в’iздом до вiзантiйськоi столицi. Киiвськi Золотi ворота так само були парадними.

Золотi ворота стали першокласною военно-iнженерною спорудою. Взяти ii приступом не вдалося жодному iз завойовникiв. Не могли iх узяти й воiни Батия 1240 року. Лише захопивши Киiв, вони зруйнували iх.

Головною спорудою часiв Ярослава, безперечно, стала Софiя Киiвська. Упродовж тривалого часу до Батиевого погрому 1240 р., а також i певний перiод пiсля нього вона була центром Киiвськоi митрополii. У ii примiщеннi вiдбувалися собори руських епископiв. Використовувалася Софiя Киiвська й для здiйснення свiтських обрядiв. Тут ставили на велике княжiння, приймали iноземних послiв, присягали на вiрнiсть тощо.

Тобто не варто розглядати Софiю Киiвську як суто сакральний храм. І в його оздобленнi, i функцiонуваннi було чимало елементiв та моментiв свiтського характеру. Щоправда, тодi у Русi Киiвськiй не iснувало чiткоi межi мiж профанним i сакральним. Свiтський князь мав частку своеi сакральностi, його влада трактувалася як священна, вiн навiть мiг втручатися в справи церковнi. Натомiсть священики мали свою частку свiтськостi, отримуючи доходи вiд мирян, i також втручалися в справи сiмейнi. Софiя ж Киiвська нiби демонструвала еднiсть сакральностi й профанностi.






Софiя Киiвська



Спорудження Софii Киiвськоi, а також iнших будiвель «мiста Ярослава» було не лише наслiдування константинопольських зразкiв, а виявом полiтичного суперництва з iмперiею. Реалiзацiя будiвельноi програми Ярослава мала пiднести авторитет держави й Руськоi православноi церкви[184 - Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 1996. С. 148.]. Храмове будiвництво, подiбне до киiвського, здiйснювалося i в iнших мiстах. 1045–1050 рр. був споруджений Софiйський собор у Новгородi. Також подiбний собор вирiс у тi часи у Полоцьку[185 - Раппорт П. А. Архитектура. Древняя Русь. Город, замок, село. М., 1985. С 156.].

За часiв Ярослава Мудрого i за його сприянням набула поширена в краiнi християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецькоi мови. Були це i богослужбовi книги, i рiзноманiтнi збiрники. Книга стала вiдносно доступною, особливо для представникiв елiтарних верств. Багато з них вмiли читати й навiть писати. Усе це разом узяте сприяло появi оригiнальних творiв. Останне, зокрема, засвiдчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лiдером у тому ареалi слов’янського свiту, де утвердився схiдний обряд.

Християнська Церква за часiв Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руськоi держави, будучи ii основним iнтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соцiальну стабiльнiсть, соцiальну комунiкацiю – горизонтальну й вертикальну.



Киiв за часiв Ярослава Мудрого перетворюеться в сакральне мiсце. Вiн отримуе не лише Софiю Киiвську, яка е конкурентом Софii Константинопольськоi, а й також Печерський монастир, який у певному сенсi е «замiнником» Афону. Складаеться враження, що за «рiвнем сакральностi» «матiр городiв руських» перевершуе столицю Вiзантii.


Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство i здiйснив певнi кроки для християнiзацii Русi, все ж складно говорити про значне поширення цiеi релiгii в його державi. Проблематично вести мову й про структуру християнськоi церкви на Русi за часiв Володимира. Вважаеться, що тодi було засновано кiлька епархiй. Чи iснувала тодi митрополiя – це залишаеться пiд питанням. «Повiсть минулих лiт» про митрополитiв за часiв Володимира нiчого не говорить. Перша там згадка про киiвського митрополита вiдноситься до 6547 року (1039 р. вiд Рiздва Христового). Називаеться його iм’я – Феопемпт[186 - Лiтопис руський. С. 92.]. Це були часи Ярослава, коли вже iснувала Софiя Киiвська. Щоправда, у Новгородському першому лiтописi е згадка про трьох киiвських митрополитiв до Феопемпта. Їхнi iмена – Леонтiй, Михаiл та Іоанн[187 - Там само.]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолi, – не вiдомо.

У «Повiстi минулих лiт» порiвняно небагато говориться про християнськi дiяння Володимира. Маемо на сторiнках лiтопису рiзнi мiфи про «вибiр вiри», а також суцiльну апологетику, коли язичник, а, отже, грiшник, Володимир протиставляеться християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретнi дiяння князя на користь Церкви лiтопис говорить дуже мало.

Інша справа – Ярослав Мудрий. Про його християнськi справи чимало йдеться на сторiнках «Повiсть минулих лiт».

Найважливiшою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софii Киiвськоi, а також комплексу церков i митрополичих споруд бiля цього храму. Подiбнi до Софii собори були побудованi в Новгородi та Полоцьку.

Одним iз головних повiдомлень «Повiстi минулих лiт», яке стосувалося церковноi дiяльностi Ярослава Мудрого, е iнформацiя про поставлення киiвським митрополитом Іларiона. Про це говориться пiд роком 6559 (1051 р. вiд Рiздва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларiона митрополитом Русi у святiй Софii, зiбравши епископiв»[188 - Там само. С. 95.].

Із цього повiдомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний iерарх, а князь Ярослав, тобто вiн е фактичним главою Церкви на Русi. Князь збирае собор епископiв, якi мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить епископiв на кафедри. Як це було, наприклад, iз Лукою Жидятою, якого вiн зробив новгородським епископом[189 - Там само. С. 88.].

Акт поставлення князем Ярославом Іларiона на митрополичу кафедру трактуеться як «бунт» проти Вiзантii. Адже Іларiон не був висвячений константинопольським патрiархом. Деякi автори говорять про антивiзантiйськi настроi самого Іларiона, якi вiн продемонстрував у своему творi «Слово про Закон i Благодать»[190 - Алпатов М. А. Русская историческая мысль и западная Европа ХІІ-XVII вв. М., 1973. С. 115.]. Справдi, там е перелiк християнських краiн i iхнiх вчителiв, але чомусь iз цього перелiку випала Вiзантiя.

З Ярославом Мудрим традицiйно пов’язуеться становлення руського права. Є тут чимало незрозумiлих i дискусiйних моментiв. Проте безсумнiвно одне: саме за цього князя почалася письмова фiксацiя права на Русi, принаймнi у вiдносно широких масштабiв.

Саме Ярославу Мудрому приписуеться створення т. зв. короткоi редакцii «Руськоi правди». Ця редакцiя дiйшла до нас у двох списках ХV ст., якi включенi у Новгородський перший лiтопис молодшого iзводу пiд 1016 роком[191 - Список згаданого лiтопису дiйшов до нас iз середини XV ст.]. Там умiщена розповiдь про перемогу Ярослава над Святополком, пiсля якоi вiн став княжити в Киевi, а новгородцям, що допомогли йому, вiн дав грошi, а також грамоту, де подавалася скорочена редакцiя «Руськоi правди»[192 - Вiлкул Т. Л. Руська правда. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 391.].

Існуе значна лiтература, яка стосуеться дослiджень «Руськоi правди», зокрема ii короткоi редакцii. Появу розширеноi редакцii цiеi пам’ятки права переважно пов’язують iз нащадками Ярослава Мудрого.

Одним iз найбiльш авторитетних дослiдникiв «Руськоi правди» е росiйський учений Олександр Зiмiн. У своiй фундаментальнiй монографii, присвяченiй цiй пам’ятцi, вiн окреслив таку сцену ii формування.

Цей дослiдник вважав, що ще до 1016 року могли iснувати якiсь записи общинного права, зробленi киiвськими князями. Свiдченням цього, на його думку, е договори Русi з греками. Так, у п’ятiй статтi договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подiбне е й у договорi 944 року. Шоста стаття цього документу вказуе, що злочинець караеться «По уставу i по закону руському». У часи князювання Володимира вiдбувався подальший розвиток права. Право звичаеве почало змiнюватися державним, власне князiвським.

Безперечно, у русiв iснувало свое звичаеве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питаннi можна погодитися iз Зiмiним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо iснування цього права, якi зафiксованi в договорах Русi з греками 911 та 944 рокiв? Існуе думка (i не безпiдставна), що цi договори не е автентичними, що вони пiзнiшi вставки в лiтописний текст. Хоча вони могли створюватися на основi якихось фiксованих документiв.

Також проблематично говорити й про якусь фiксацiю правових норм за часiв правлiння Володимира. Принаймнi немае свiдчень на користь цього. Хоча логiчно було б припустити, що такi явища вiдбувалися.

Зiмiн вважае, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року вiн уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував ii новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодiти Киевом. Цей документ, на думку дослiдника, е свiдченням правового оформлення процесу створення Руськоi держави. Вiднинi князь перестав бути главою напiврозбiйницькоi дружини, а став очiльником Русi як державного органiзму. Пiсля остаточноi перемоги Ярослава Мудрого над своiм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення[193 - Зимин А. А. Правда русская. М., 1999. С. 70–98.].

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русi. Так само важко говорити, що в короткiй редакцii «Руськоi правди» йде вiд Ярослава Мудрого, а що з’явилося в нiй пiсля з’iзду його синiв у Вишгородi 1072 року. Проте не будемо звертати на такi нюанси, що е важливими для iсторикiв права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руськоi правди». Дослiдники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не мае вiдповiдникiв нi у Вiзантii, нi в краiнах Європи.

Сумнiвно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у нiй була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще iснувала, то Ярославичi ii вже вiдмiнили[194 - Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки. К., 2001. Т. 1. С. 179.].



«Руська правда» не могла з’явитися в суспiльствi, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошовi вiдносини були зведенi до мiнiмуму. Таке право радше зародилося у вiйськово-торгових корпорацiях, якi були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «iз варяг у греки». Пiзнiше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дiевим i прийнятним воно було у великих мiських центрах – Киевi, Новгородi тощо. У Новгородi взагалi розглядали текст «Руськоi правди» мало як не священний. На ньому навiть приносили клятви.


«Руська правда» – це «конституцiя» суспiльства, де панують торговi вiдносини. Немае сенсу говорити про гуманiзм цього правового кодексу, як це роблять деякi патрiотично налаштованi дослiдники. «Руська правда» – доволi прагматичний i …цинiчний документ. У ньому все мае свою цiну, зокрема й життя людське. Тож цiна життя багатоi чи впливовоi людини помiтно вища, анiж простолюдина. Наприклад, у однiй зi статей читаемо: «Якщо уб’ють княжого мужа пiд час розбою, то плати верву 80 гривень тiй вервi, в якiй голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»[195 - Там само.]. За будь-який злочин можна вiдкупитися.

Окрiм «Руськоi правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларiону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковнi суди». Принаймнi в списковi цього документу, який дiйшов до нас, цi двое людей iменуються його авторами[196 - Оригiнальний текст «Устава князя Ярослава про церковнi суди» див.: Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 2002. С. 258–268.].

Маемо пiзнiй список цього «Уставу…». У ньому зустрiчаються слова, якi не були характерними для часiв давньоi Русi. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало пiдстави багатьом дослiдникам вбачати в «Уставi князя Ярослава про церковнi суди» пiзню пам’ятку. Однак е науковцi, що вважають, нiби цей правовий документ з’явився в часи давньоi Русi, можливо, навiть за Ярослава Мудрого[197 - Толочко П. Ярослав Мудрий. С. 256–257.].

Справдi, список «Уставу…» говорить про його редакцiю часiв Московського царства. І тут вiдображенi значною мiрою реалii тiеi держави. Однак не виключено, що була рання редакцiя цього документу, котра з’явилася в давнiй Русi i, можливо, справдi належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларiону.

Сам же «Устав…» являе собою кодекс сiмейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафiв отримуе митрополит. Інодi покарання е суто церковним – винуватця вiддають у монастир. Принаймнi «Устав…» виглядае не настiльки прагматичним, як «Руська правда».



Отже, хоча маемо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часiв Ярослава Мудрого. Формування права в Русi не вiдбувалося на основi традицiйного общинного права. Радше «Руська правда» це право iгнорувала.

На Русi формувалося право, в основi якого лежали торговi вiдносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезiнтеграцiя Русi в ХІІІ ст., у Схiднiй Європi продовжувала б розвиватися держава, зорiентована на економiку, яку ми зараз називаемо ринковою.



Патронiмiчний тип держави – полiтичний устрiй, за якого влада пануючоi династii та пiдпорядкована iй територiя розглядалися як нерозривно поеднанi. За такого устрою право на владу мав кожен член панiвного дому.


Також на право, що формувалося в Руськiй державi, помiтний вплив справило право вiзантiйське. Серед перекладноi лiтератури вiзантiйського походження, яка з’явилися на Русi, зустрiчаемо тексти правничого характеру.

У Вiзантii iснували спецiальнi збiрники церковних правил, якi iменувалися номоканонами (вiд грецьких слiв номос – закон, канон – правило). Особливо популярними там були два збiрники. Один iз них був складений у VI ст. антiохiйським адвокатом, а потiм патрiархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невiдомий автор у VIІ ст., а доповнений вiн був у ХІ ст.

Перший iз цих номоканонiв переклали старослов’янською мовою в Болгарii, а звiдти вiн перейшов на Русь. Другий прийшов на нашi землi безпосередньо з Вiзантii i був тут перекладений старослов’янською мовою.

На Русi номоканони отримали свою назву. Цi книги iменувалися Кормчими.

Руськi Кормчi загалом наслiдують вiзантiйськi номоканони, але мають своi особливостi. Перша iх частина, як i у iх вiзантiйських вiдповiдниках, мiстить церковнi правила. Фактично ця частина прийнята без змiн.

Чого не скажеш про другу частину, яка ввiбрала в себе вiзантiйськi закони, що стосувалися свiтського життя. Передусiм туди ввiйшли такi вiзантiйськi книги права, як Еклога i Прохiрон. Перша була збiркою законiв, виданих 741 р. iмператором Левом Ісавром та його сином Костянтином. Другий збiрник видав iмператор Василь Македонянин приблизно за сто рокiв пiсля появи Еклоги. Щоправда, окремi положення цих збiрникiв, якi були неактуальними для Русi, у Кормчих були випущенi.

Окрiм того, у Кормчi ввiйшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка вiзантiйського права з метою пристосування його до життя слов’янських народiв. Ба бiльше – до руських Кормчих увiйшли також збiрники руського права, наприклад, «Руська правда»[198 - Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56–58.].

Існування правничоi системи, становлення якоi, фактично, розпочалося за часiв Ярослава Мудрого, було однiею з головних ознак розвинутоi держави.

Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неi з позицii дня нинiшнього, застосовуючи критерii, характернi для сучасних держав, просто некоректно. Немае сенсу дискутувати, чия була ця держава: украiнцiв, росiян чи бiлорусiв. А, може, фiнiв, шведiв, норвежцiв?.. Передусiм була це держава саме Ярослава Мудрого, його сiм’i. Вiн i його домочадцi дивилися на неi як на свою власнiсть. І нiчого дивного в цьому не було. Так сприймали своi держави багато iнших правителiв у тi часи.

Існують свiдчення про десять дiтей Ярослава Мудрого. Вважаеться, що першим його сином був Ілля вiд першоi дружини князя Анни. Проте нi про цю першу дружину, нi про ii сина не маемо однозначно достовiрних даних. Тому, пишучи про них, дослiдники вдаються до гiпотез. Достовiрнi данi маемо про синiв Ярослава вiд його другоi дружини Інгiгерди. Із лiтописних джерел вiдомi iхнi iмена – Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Перший iз них помер ще за життя батька. Іншi сини вiдiгравали помiтну роль у полiтичному й культурному життi Русi пiсля смертi Ярослава Мудрого.

Трое дочок князя – Анастасiя, Єлизавета й Анна – були виданi за трьох европейських монархiв, вiдповiдно, за угорського, норвезького й французького[199 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. Бiла Церква, 2006. С. 305–322.]. Кожен iз цих шлюбiв мав на метi певнi полiтичнi розрахунки володаря Русi.

Загалом шлюбнi стратегii вiдiгравали важливу роль як у внутрiшнiй, так i зовнiшнiй полiтицi «сiм’i-держави».

«Сiм’я-держава» Ярослава Мудрого постае не лише на сторiнках лiтописних джерел. У захiднiй частинi центрального нефа Софii Киiвськоi збереглися рештки урочистоi композицii, де була зображена Ярославова родина[200 - Щоправда, iснуе версiя, нiби це зображення сiм’i князя Володимира. Проте, навiть якщо це так, то подiбне зображення також е свiдченням концепту «сiм’i-держави» й поширення його в тодiшньому руському суспiльствi.]. Таке зображення в храмi свiтських осiб говорить, що ця «сiм’я-держава» нiби отримувала сакральний статус. Їi влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральностi сприймали його владу. У одному з графiтi Софii Киiвськоi, де говорилося про смерть цього князя, вiн названий царем, тобто iмператором[201 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. С. 270.]. А iмператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але i церкви.

Щоб продемонструвати свiй високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срiбнi монети. Вони на однiй сторонi мали зображення святого Юрiя – Ярославового патрона. На iншiй – тризуб iз написом «Ярославле серебро»[202 - Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.]. Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русi. Це ще робив князь Володимир.

Наприкiнцi життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирiшив скласти заповiт, розподiливши землi мiж своiми синами. Це робилося для того, щоб утримувати еднiсть «сiм’i-держави». Ось як про це написала «Повiсть минулих лiт» пiд 6562 роком (1054 р. вiд Рiздва Христового):

«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще вiн був живий, наставив вiн синiв своiх, сказавши iм: «Осе я одходжу зi свiту сього. А ви, сини моi, майте межи собою любов, бо ви есте брати вiд одного отця i одноi матерi. І якщо будете ви в любовi межи собою, то й бог буде в вас, i покорить вiн вам противникiв пiд вас, i будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненавистi жити, у роздорах сварячись, то й самi погибнете, i землю отцiв своiх i дiдiв погубите, що ii надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замiсть себе, – стiл свiй, Киiв, найстаршому синовi своему, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай вiн вам буде замiсть мене. А Святославу даю я Чернiгiв, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ».

І так роздiлив вiн городи, заповiвши iм не переступати братнього удiлу, нi згонити брата свого [зi стола, i] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив вiн синiв своiх пробувати в любовi»[203 - Лiтопис руський. С. 98–99.].

Тобто, як бачимо, автор заповiту мислить категорiями «сiм’i-держави». Вiн спецiально пiдкреслюе, що брати-князi «вiд одного отця i одноi матерi». Держава, власне земля, яка iм передаеться, була набута «трудом великим» iхнiх предкiв. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братнiй злагодi.

Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Вiдсутнiсть чiтких правил успадкування земель у «сiм’i-державi» вело до жорсткоi конкуренцii, яка часто набувала форми збройноi боротьби. У лiтературi таку конкуренцiю часто називають «феодальною роздробленiстю».

Не вдаючись у перипетii цiеi боротьби, зазначимо, що руськi князi, яких у лiтературi називають Рюриковичами (хоча, насправдi, iх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила спiвжиття, зокрема успадкування земель, у своiй «сiм’i-державi».

1097 р. Ярославовi онуки зiбралися на свiй перший з’iзд у Любечi. На ньому був оголошений принцип, що кожен мае тримати отчину свою. У той час серед нащадкiв Ярослава видiлилося три лiнii. Одна з них походила вiд Ізяслава, старшого Ярославого сина. Їi представникiв iменували Ізяславовичам. Володiли вони Турово-Пiнською землею. Друга лiнiя, яка походила вiд Ярославового сина Святослава, укорiнилася на Чернiгiвщинi. Їi представникiв iменували Ольговичами – за iменем Святославового сина Олега. Третя лiнiя, Мономаховичi, якi походили вiд Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цiеi лiнii стали спадковими правителями на Волинi й у Володимиро-Суздальськiй землi.

Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповiдав, що його старший син мае правити у Киевi, а всi iншi мають його слухатись. Справдi, посiдання киiвського князiвського столу багато що означало. Принаймнi киiвський князь вважався старшим серед князiв, якi були нащадками Ярослава. Тому за киiвський стiл велася запекла боротьба. Так, iз середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на киiвському престолi князi змiнилися майже п’ятдесят разiв.

Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125)[204 - Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П’ять великих таемниць iсторичноi психологii. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.] вдалося поширити свою владу як великого князя на бiльшiсть руських земель. Вiн, будучи правителем у Переяславському князiвствi, яке межувало iз землями половцiв, прославився походами на цих кочiвникiв. 1113 р. Мономах зайняв киiвський великокнязiвський престол. На той час вiн мав поважний вiк – йому було 60 рокiв.

Прихiд Мономаха до влади вiдбувався в непростiй ситуацii. Саме тодi у Киевi вибухнуло повстання мiщан, якi на вiчi закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був пiти на поступки мiщанам. Вiн зменшив рези (вiдсотки) за позички, дещо полегшив становище закупiв, скасував холопство за борги. Це знайшло вiдображення у розширенiй редакцii «Руськоi правди» в доповненнi пiд назвою Статут Володимира Мономаха.

1117–1118 роках Мономах зосередив у своiх руках владу над бiльшiстю руських земель. Проводив вiн також активну зовнiшню полiтику.

Мономаху приписують твiр «Повчання» – напучення своiм синам-княжичам. Вiн складаеться з трьох самостiйних частин: власне «Повчання»[205 - Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладi сучасною украiнською мовою див.: Лiтопис руський / переклав Леонiд Махновець. С. 454–464.], «Лiтопису» життя князя («Автобiографii») та листа («грамотицы») постiйному полiтичному суперниковi Мономаха – князевi Олегу Святославичу. Усi складовi частини «Повчання» пов’язуе едине iдейне спрямування.

«Повчання» е автобiографiчним твором iз помiтними полiтологiчними аспектами. Зокрема, Мономах обгрунтовуе iдеал християнського властителя – князя, який гармонiйно поеднуе в собi державного мужа, охоронця своеi землi й адепта християнськоi вiри.






Князь Володимир Мономах



У контекстi християнських настанов Мономах акцентуе увагу на потребi дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цiлувати братам чи [iншому] кому, то [робiть се], лише вивiривши серце свое, що на нiм, [цiлуваннi], ви можете устояти, – тодi цiлуйте. А цiлувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [ii], не погубити душi своеi». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодiшнiми руськими реалiями. Не раз i не два князi порушували укладенi домовленостi. Однак серед ii кращих представникiв визрiвала iдея створення такого порядку, за якого б цi домовленостi дотримувалися.

Мономах закликае з повагою ставитися до ближнiх: «Старих шануй, як отця, а молодих – як братiв». Наголошуе на потребi шанобливого ставлення до духовних осiб, «щоб дiстати через iх молитву [милiсть] од Бога». Як християнин вiн розумiе тимчасовiсть, тлiннiсть свого життя: «Смертнi ми есмо, нинi – живi, а завтра – у гробi. Се все, що ти нам, [Боже], дав еси, – не наше, а твое, [його] нам поручив ти еси на небагато днiв». Звiдси заклик смирити гординю.



Час правлiння Мономаха став нiби останнiм акордом едностi Русi. Вплив Киева зменшувався. Натомiсть зростало значення окремих князiвств. На середину ХІІ ст. таких можна було видiлити близько п’ятнадцяти. Вони практично були самостiйними державними утвореннями i лише номiнально визнавали владу киiвського князя. Реально Руська держава перетворилася в конфедерацiю державних утворень.


Проте такий «християнський песимiзм» не заважае Мономаху бути активним, про що й свiдчить його «Поучення». Вiн дотримуеться думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрiбно вiдповiдально ставитися до своiх обов’язкiв: «У домi своiм не лiнуйтеся, а за всiм дивiться. Не покладайтесь на тивуна, нi на отрока, щоби не посмiялися тi, якi приходять до вас, нi з дому вашого, нi з обiду вашого. На вiйну вийшовши, не лiнуйтеся, не покладайтеся на воевод. Нi питтю, нi iдi не потурайте, нi спанню. І сторожiв самi наряджайте, i [на] нiч лише з усiх сторiн розставивши довкола [себе] воiв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знiмайте iз себе вборзi, не розглядiвши [все] через лiнощi, бо знагла людина погибае».

Створюваний Мономахом образ правителя випливав iз реалiй тогочасного життя Русi. Такий правитель передусiм воiн, який перебувае в ратних трудах. Праця для князя – благо. Вiн постiйно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успiху, мае усе тримати пiд своiм контролем. Важливим моментом у життi правителя е його християнська вiра. Зокрема, Мономах закликае своiх нащадкiв постiйно звертатися до Бога, молитися.

Та все ж можна говорити про вiдносну полiтичну еднiсть Русi. У ii князiвствах правили нащадки князiв Володимира й Ярослава, «Володимирове плем’я». Мiж ними зберiгалися родиннi зв’язки. А конфлiкти, що виникали мiж князями за володiння вотчинами, розглядалися як конфлiкти сiмейнi. Хоча часто вони були доволi жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрiм того, зберiгався й певний економiчний простiр, обумовлений iснуванням усталених торгових шляхiв, зокрема шляхом «iз варяг у греки». Існувала й релiгiйно-культурна еднiсть Русi: християнство схiдного обряду (православ’я), едина Киiвська митрополiя. Мовою церкви й водночас книжною елiтарною мовою була мова церковнослов’янська. Зрештою, зберiгалося значення Киева як «старiйшого города» в Руськiй землi, тобто як полiтичного й релiгiйно-культурного центру. Хоча маемо й факти руйнування князями цiеi столицi. Вiдомий погром Киева, здiйснений вiйськами володимиро-суздальського князя Андрiя Боголюбського 1169 р.

Подiбнi процеси були притаманнi багатьом середньовiчним державам Європи. Загалом Русь у полiтичному сенсi нагадувала Священну Римську iмперiю. Останнiми роками ii iснування навiть з’являеться полiтичний проект облаштування цiеi держави-конфедерацii за зразком згаданоi iмперii. Це проект князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об’еднав Волинь та Галичину, створивши пiд своiм управлiнням велике державне утворення на теренах Захiдноi Украiни[206 - Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. К., 2001: Кралюк П. М. Роман Мстиславович, князь волинський i галицький. Луцьк, 1999.].



Дезiнтеграцiя Русi-iмперii, витвореноi за часiв князiв Володимира та Ярослава, була явищем закономiрним. Забезпечувати дiеву комунiкацiю на величезних просторах цiеi держави було проблематично. У киiвських князiв не було нi достатньо ресурсiв, нi структур, з допомогою яких можна було б здiйснювати ефективне управлiння такою територiею. А уявлення про «сiм’ю-державу», де члени «Володимирового племенi» можуть мати своi удiли, iдеологiчно забезпечували усамостiйнення окремих князiвств.


З цим проектом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свiдченням Василя Татiщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Киевi, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрiй Руськоi землi. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир i всiм мiсцевим князям повiдомити, що Рюрика… вигнав iз Киева, говорячи iм таке: «Це, браття, знаете, що в Киевi е найголовнiший престол у Руськiй землi й належить княжити на ньому найстаршому i найрозумнiшому серед братii, щоб мiг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братii, щоб не ображав один одного i не нападав на чужу волость. А се нинi бачим, що не те робиться: нападають молодшi та невмiлi, котрi не можуть землю утримати i серед братii лад встановити, а й навiть себе оборонити. Через те виникае вiйна серед братii, приводять поганих i гублять землю Руську i забирають землi в братiв, якi iм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, i тому скинув я його, щоб встановити спокiй у землi Руськiй, доки вся братiя, погадавши про устрiй, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Киевi забере, нехай зiйдуться до Киева мiсцевi князi, володимирський i чернiгiвський, i галицький, i смоленський, i полоцький, i рязанський, i подумавши, виберуть старiшого i найбiльш гiдного мужа собi i затвердять хресним цiлуванням, як у iнших землях розумно робиться. Молодших князiв при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, мае собi найстаршого сина лишати в своiй вотчинi, а молодшим подiлити або там, або в Руськiй землi вiд Горинi й за Днiпро, оскiльки мiста там здавен тягнуться до Киева. А якщо хтось iз братii позаздрить iншому i наскочить на чужу волость, великий князь мае судити iз мiсцевими князями й помирити iх. А якщо на кого пiдуть вiйною половцi, або угри, або ляхи, або якийсь iнший народ, i сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то вiн, зв’язавшись iз братiею, мiсцевими князями, нехай пошле допомогу вiд всiеi землi Руськоi, скiльки потрiбно. А щоб мiсцевi князi не дрiбнилися, то не можна волостi мiж синами дiлити, але вiддати стiл пiсля себе одному старшому зi своею волостю. Меншим же дати на покорм по мiсту, або по селу. І вони мусять ходити пiд рукою старшого брата. Якщо немае в когось сина, тодi вiддати рiдному братовi. Якщо нема брата рiдного, тодi дати старiшому в його родi, аби руська сила не дрiбнилася. Разом добре: коли небагато князiв у Руськiй землi було i старiшого слухали, тодi всi навколишнi боялися й шанували i не смiли воювати, як бачимо нинi. І якщо вам любо, то зiйдемося до Киева i, подумавши, встановимо закон»[207 - Цит. за виданням: Татищев В. Н. История Российская. М.-Л., 1964. Т. 3. С. 328–329.].

Цей проект можна вважати яскравою пам’яткою полiтичноi думки наших далеких предкiв. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхiднiсть навести лад на теренах Русi, припинити усобицi й оборонити своi землi вiд чужинцiв.

Пропонувалося встановити виборнiсть великого руського князя найбiльш могутнiми князями. Подiбна система виборiв верховного правителя практикувалася в Священнiй Римськiй iмперii. Князь Роман Мстиславович був iз нею ознайомлений, оскiльки мав стосунок до справ у цiй державi.

Схоже, у Романа Мстиславовича були намiри перетворити Русь у своерiдну «християнську iмперiю» в Схiднiй Європi, яка б стояла на рiвнi зi Священною Римською iмперiею та Вiзантiею. При цьому полiтичним взiрцем для нього була саме захiдна Римська iмперiя.

Також у проектi Романа Мстиславовича передбачалася взаемодiя князiв для оборони руських земель, порядок престолонаслiдування в князiвствах Русi.



Дезiнтегрованiсть Русi стала одним iз головних чинникiв падiння цiеi держави-конфедерацii в серединi ХІІІ ст. Якщо перед тим руськi князi могли протистояти кочiвникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батием.


Якби вдалося реалiзувати цей проект, вiдцентровi тенденцii на Русi були би блокованi.

На жаль, проект Романа Мстиславовича так i не став реальнiстю. Проти нього виступив могутнiй володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гнiздо. Не знайшов Роман Мстиславович пiдтримки i серед iнших руських князiв. Незадовго пiсля висунення цього проекту, 1205 р., цей князь загинув.

У князiвствах, що входили до складу Русi як конфедерацii держав, виробилися своi системи управлiння, котрi в основних моментах були схожими. Хоча й iснували певнi вiдмiнностi, обумовленi мiсцевими особливостями[208 - Про систему управлiння в давньоруських князiвствах див.: Малиновський І. Стародавнiй державний лад схiдних слов’ян i його пiзнiшi змiни. Острог, 2016. С. 21–55; Однороженко О. Украiнська руська елiта доби Середньовiччя i раннього Модерну: структура та влада. К., 2011. С. 17–37.].

Очiльником держави вважався князь. Вiн здiйснював вiйськовi, управлiнськi, законодавчi та судовi функцii. Також це була особа, надiлена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втiлення землi, ii уособлена репрезентацiя.

Поряд iз князем до вищих органiв державноi влади належало вiче (народнi збори). До його складу входили «лiпшi мужi» – найавторитетнiшi представники громади столичного осередку землi. У бiльшостi земель вiче не було постiйним. Князь, як правило, звертався до вiча в неординарних випадках, коли вiн потребував легiтимацii неоднозначного рiшення. Вiче могло також закликати на правлiння князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль вiча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородськоi землi, де вiче, здебiльшого, ставало знаряддям у руках мiсцевих бояр-олiгархiв. І воно тут помiтно обмежувало владу князя. Натомiсть у пiвнiчно-схiдних землях Русi, де була сильна влада князiв, вiча не грали помiтноi ролi.

Князь, здiйснюючи управлiнськi функцii, спирався на воiнiв-дружинникiв, серед яких видiлялися старшi й молодшi. Зi старших дружинникiв сформувався елiтарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв’язував найважливiшi питання полiтичного й вiйськового характеру.

Осередком управлiння був княжий двiр, на чолi якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дiтей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшнi, а також ключники й тивуни, якi здiйснювали управлiння княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору – дворяни.

Центральна адмiнiстрацiя не мала чiткого розмежування з мiсцевою. Вiд князя на мiсцях владу здiйснювали тисяцькi, яких часом називали воеводами, а також посадники, що виконували вiйськово-адмiнiстративнi й судовi функцii.

1240 р. вiйсько ординцiв пiд проводом Батия взяло Киiв. Це поставило остаточний хрест на столичностi цього мiста в Руськiй землi. Водночас руськi князi опинилися (хто бiльшою, хто меншою мiрою) залежно вiд татарських правителiв Золотоi Орди. І полiтичним центром для них став золотоординський Сарай замiсть Киева.

Однак говорити про зникнення Русi пiсля татарськоi навали не варто. Полiтичнi, релiгiйнi й культурнi традицii цiеi середньовiчноi iмперii, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмiн, зберiгалися протягом тривалого часу.




Суперники Русi. Кочовi державнi утворення на теренах Украiни в Х – ХV ст.


Руська держава, попри те, що на початках ii становлення помiтну роль вiдiграли морськi й рiчковi кочiвники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осiлим населенням. Центр ii був на теренах сучасноi Украiни на Киiвщинi. Проте охоплювала ця держава переважно пiвнiчнi й захiднi украiнськi територii: Полiсся, передгiр’я Карпат й частково Карпати, а також лiсостеп.

Степ же й надалi перебував пiд владою кочiвникiв. Вони створили тут своi державнi утворення, базованi переважно на «грабiжницькiй економiцi». Не дивно, що кочiвники часто нападали на руськi землi, оскiльки мали змогу тут поживитися.

Так, ще за часiв князювання Олега в Киевi певний час значну частину украiнських степiв займали мадярськi племена[209 - Про це див.: Вiдейко М. Украiна: вiд Русi до Святоi Русi. К., 2010. С. 39–56.]. Їхня прабатькiвщина була в районi Уральських гiр. Звiдти вони перекочували в степи Приазов’я й Причорномор’я, опинившись пiд владою хозар. Згодом iз цих територiй iх витiснили печенiги. У другiй половинi ІХ ст. сiм мадярських племен кочували в межирiччi Днiпра й Днiстра. Тут до них 881 р. приедналися три хозарськi роди.

Саме тут, на землях мiж Днiстром i Днiпром виникла кочова держава, яку iменують Ателькузою, власне Межирiччям. Вона мала належну владну iерархiю. Їi зверхником вважався нагфейделем – великий князь. Головнокомандувач усiх вiйськ iменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське iм’я. Дьюлi пiдпорядковувався харкi – воевода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла мiг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош – батько Арпада, який заснував династiю угорських правителiв.

Одним iз головних занять мадярiв був грабiж. Вони здiйснювали напади на слов’янськi поселення, беручи мiсцевих жителiв у полон. Далi продавали iх як рабiв на невiльничих ринках у краiни Європи та Азii. Загалом нiчого тут дивного немае. Работоргiвлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов’янське населення. Цей «промисел» давав непоганi доходи.

На вiйськову потугу мадяр звернули увагу правителi Вiзантii й Великоi Моравii, бажаючи використати цих кочiвникiв. 894 р. вiзантiйський iмператор Лев Фiлософ залучив iх до вiйни з болгарами. Спочатку военна фортуна усмiхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярiв у великiй битвi на Пiвденному Бузi. Натомiсть зi сходу мадяр почали тiснити печенiги.

Незадовго пiсля цього мадяри з’являються пiд Киевом. У «Повiстi минулих лiт» маемо про це скупу iнформацiю: «Ішли угри мимо Киева горою, що зветься нинi Угорське. І, прийшовши до Днiпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як i половцi»[210 - Лiтопис руський. С. 14.]. Тобто лiтопис трактуе iх як кочiвникiв. Далi говориться, що угри (мадяри) перейшли Угорськi, власне Карпатськi, гори i завоювали землi, де жили слов’яни й волохи.

Що вiдбулося пiд стiнами Киева тодi, ми достеменно не знаемо. «Повiсть минулих лiт» про це мовчить. Натомiсть угорський лiтопис Gesta Hungarorum («Дiяння угорцiв») оповiдае, нiби тут вiдбулася битва, в якiй руси разом iз половцями (?) зазнали поразки вiд угорських вiйськ i змушенi були ховатися за киiвськими мурами. Пiсля переговорiв мадяри начебто взяли заручникiв, iжу, одяг i наклали на русiв данину. А пiсля цього вже подалися на захiд.

Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По-перше, воно з’явилося геть пiзнiше описуваних подiй – десь у ХІ чи ХІІ ст. По-друге, його анонiмний автор часто вдавався до фантазiй, намагаючись подати дiяння угорських вождiв у якнайкращому свiтлi.

Взагалi сумнiвно, що угорцi пiдкорили русiв i наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав iм одяг та iжу, щоб вони йшли собi далi. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах Украiни. Натомiсть за Карпатами з’явилася нова держава – Угорщина, назва якоi походить вiд iменi гунiв.

Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «iз варяг у греки» на пiвдень вiд Киева стала бiльш безпечною для русiв. Принаймнi можна було вже не боятися войовничих мадярiв. Це також вiдкривало русам дорогу для походiв на Константинополь. Тому незабаром пiсля того, як мадярами пiшли з-пiд Киева, князь Олег органiзував похiд на столицю Вiзантii.

Загалом же з часiв початку Русi до часiв правлiння Ярослава Мудрого в степах сучасноi Украiни панували печенiги[211 - Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. М., 2013; Плетенева С. Печенеги. Исчезнувшие народы: Сборник статей. М., 1988. С. 35–46; Прiцак О. Печенiги. Украiнський iсторик. 1970. № 1–3. С. 95–101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. Budapest, 1989.]. Першi згадки про них припадають на VIII ст. Печенiзька мова належала до тюркськоi групи мов. Щоправда, археологiчнi данi свiдчать, що серед печенiгiв переважали европеiди з невеликими домiшками монгольськоi кровi. Зовнiшньо вони мало вiдрiзнялися вiд русiв. Це опосередковано пiдкреслюють лiтописнi джерела. У «Повiстi минулих лiт» пiд 968 р. розповiдаеться така iсторiя. Того року печенiги взяли в облогу Киiв. У мiстi не було нi князя Святослава, нi великого вiйська. І ось один киiвський хлопець погодився пройти через табiр нападникiв i повiдомити руському вiйську, що Киiв у облозi. Вiн нiби вийшов iз мiста з вуздечкою, ходив серед печенiгiв i питав iхньою мовою: «Чи нiхто не бачив коня?». Печенiги сприймали його за свого. Потiм хлопець кинувся в Днiпро й поплив на iнший берег, щоб попередити руських воiнiв[212 - Лiтопис руський. С. 39.].






Перемога Кожум’яки над печенiгом. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Опис цього епiзоду багато про що говорить. По-перше, мешканцi тогочасного Киева мало чим зовнi вiдрiзнялися вiд печенiгiв. А, по-друге, виявляеться, що серед киян були люди, якi знали печенiзьку мову.

Отже, у русичiв iз печенiгами iснували певнi вiдносини. Вони не лише воювали, а й вели торгiвлю. Печенiги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомiсть отримувати вiд русiв продукти землеробства чи продукцiю «лiсового господарювання» – хутро, мед тощо.

Вважаеться, що на теренах сучасноi Украiни печенiги з’явилися в Х ст. І однiею з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслiдок чого степи сучасноi Украiни стали «вiльними» i тут запанували печенiги (хоча цей тюркський етнос за кiлька десятилiть до того опинився на украiнських теренах). Тож поява печенiгiв 968 р. пiд стiнами Киева – це не перший iхнiй похiд на Русь.

Щоб здiйснювати такi походи, потрiбен був певний рiвень державноi органiзацii. У печенiгiв iснували своi вiйськовi ватажки (князi), про якi пише «Повiсть минулих лiт». Укладали цi вождi також угоди з iноземними правителями.

«Повiсть минулих лiт» говорить, що печенiги мали стосунки з руським князем Ігорем. Пiд 915 р. читаемо: «Уперше прийшли печенiги на Руську землю i, вчинивши мир з Ігорем, пiшли до Дунаю»[213 - Лiтопис руський. С. 24.]. Щоправда, пiд 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенiгiв[214 - Там само.]. А 944 р. «печенiгiв вiн найняв, i, заложникiв у них взявши, рушив на Грекiв у човнах i на конях»[215 - Там само. С. 25.]. За наказом Ігоря печенiги пустошили Болгарську землю[216 - Там само. С. 26.].

Отже, iз цих лiтописних свiдчень випливае, що печенiги радше були союзниками, нiж ворогами Русi.

Розсварилися печенiги з русами за часiв правлiння князя Святослава. Саме тодi 968 р. вони беруть в облогу Киiв. Зрештою, печенiги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповiдаеться в лiтописi: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазi Днiпровi пороги – прим. автора), i напав на нього Куря, князь печенiзький. І вбили вони Святослава, i взяли голову його, i з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього»[217 - Там само.].

Доволi поширеною е версiя, що печенiги убили Святослава за намовою вiзантiйцiв, якi заплатили iм грошi. Справдi, мiж Вiзантiею й печенiгами iснували союзнi вiдносини.

Однак стосунки мiж русами й печенiгами, попри непорозумiння за часiв Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава i його наступник на киiвському престолi Ярополк пiдтримував iз печенiгами дружнi стосунки. У лiтописi розповiдаеться, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утiк перед вiйськами Володимира з Киева, радив своему пановi податися до печенiгiв i привести звiдти вiйсько[218 - Лiтопис руський. С. 46.]. Очевидно, Ярополк мiг звернутися до цих кочiвникiв i тi б йому не вiдмовили. Загалом цей тюркський етнос «вписувався» в полiтичну систему Русi: декому з князiв печенiги допомагали, а декому – шкодили. Пiзнiше приблизно так поводили себе половцi.

З печенiгами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному мiсцi лiтопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укрiплення, по рiчках: Деснi, Остру, Трубежу, Сулi, Стугнi. Бо «була вiйна з печенiгами»[219 - Там само. С. 67.].

Мiсто Переяслав, яке з часом стало своерiдним пiвденним форпостом Русi на межi зi степом, засноване було Володимиром на мiсцi битви iз цими кочiвниками[220 - Там само. С. 68–70.]. Князь навiть поставив Преображенську церкву у Василевi в подяку за те, що Бог допомiг йому врятуватися вiд печенiгiв[221 - Там само. С. 70.].

Конфлiктував iз печенiгами й син Володимира – Ярослав Мудрий. Натомiсть його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружнiх стосунках iз печенiгами й тi допомагали йому[222 - Там само. С. 82–83]. Отже, тодi як якась частина руський князiв, ведучи боротьбу за киiвський престол, зверталася до варягiв, то iнша частина – до печенiгiв.

У «Повiстi минулих лiт» е чимало легенд як про одних, так i про других. Проте, якщо про варягiв там легенди позитивнi, то про печенiгiв – негативнi. І нiчого дивного тут немае. Переможцями ставали князi, якi орiентувалися на допомогу варягiв, натомiсть князi, якi брали собi в союзникiв печенiгiв, програвали. Вiдповiдно, лiтописи писалися пiд диктовку переможцiв.

Лiтопис пiд 1034 р. подае iнформацiю, що Ярослав Мудрий учинив великий розгром печенiгiв пiд Киевом. І на цьому мiсцi вiн, як уже говорилося, спорудив храм святоi Софii[223 - Там само. С. 88–89.]. Нiби пiсля цiеi «лютоi сiчi» печенiги втратили позицii i з часом поступилися половцям.

Щоправда, з лiтопису вони не зникають. Печенiги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-помiж iнших тюркських кочових племен, якi мешкали на теренах сучасноi Украiни. Печенiги втратили свое самостiйне значення. Інодi вони опинялися на службi в руських князiв. Остання згадка про них у давньоруських лiтописах припала на 1169 р.[224 - Там само. С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.]

Наприкiнцi ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенiгiв, фактично, зникае. Сильних ударiв вона зазнали вiд половцiв. Частина печенiгiв переселилася на Балкани, де вони асимiлювалися з мiсцевими етносами. Ще одна iх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печенiги зберiгали автономiю аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на украiнських землях, змiшавшись з iншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищi.

На змiну печенiгам у степи Украiни прийшли половцi. Їхньою прабатькiвщиною варто вважати пiвнiчно-схiдну частину нинiшнього Казахстану й верхiв’я рiчки Іртиш. Це був степовий регiон. Тут половцi жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. Належали вони до тюркських етносiв.

У серединi ХІ ст., зазнавши тиску iнших кочових народiв, половцi вирушили на захiд, зайнявши степи Пiвнiчного Причорномор’я. Цi терени з часом навiть почали називати Дешт-i-Кипчак, або Поле половецьке[225 - Кудряшов К. Половецкая степь: Очерки исторической географии. М., 1948.]. Половцi мали своi кочовi державнi утворення, очолюванi ханами.

Тривалий час половцi контактували з русами. І цi контакти помiтно впливали на iсторiю украiнських земель. Уперше половцi з’явилися на кордонах Русi 1055 р. Тодi хан Блуш зi своею ордою пiдiйшов до Переяславського князiвства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030–1093), який правив у Переяславi, порозумiвся з ординцями й уклав iз ними мир[226 - Лiтопис руський. С. 99.]. З 60-х рокiв ХІ ст. половцi починають постiйно здiйснювати грабiжницькi напади на руськi землi. Першим вiдомим таким нападом був похiд хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[227 - Там само. С. 100.]. А 1068 р. половцi перемогли Ярославичiв, князiв Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битвi на рiчцi Альтi. Лiтописець iз болем писав: «За грiхи нашi напустив Бог на нас поганих…»[228 - Там само. С. 104.]. Ця лiтописна фраза багато що говорить. Тобто для русiв половцi були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернiгiвський князь Святослав Ярославич (1027–1076) завдав половцям поразки на рiчцi Снов. Навiть був захоплений хан Шурукан[229 - Там само. С. 106.].






Напад русiв на половцiв. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



90-тi роки ХІ ст. позначилися масштабними нападами половцiв на Русь. Причиною цьому стали, зокрема, усобицi мiж руськими князями. Лiтописець говорить, що нiби якiсь «мужi розважливi» казали iм: «Чого ви чвари маете межи собою? Поганi ж гублять землю Руськую»[230 - Лiтопис руський. С. 133.]. 1093 р. половцi, очолюванi ханами Тугорканом (?–1096) i Боняком, розгромили руських князiв у битвах на рiцi Стугнi, здобувши Торчеськ[231 - Там само. С. 133–134.]. А 1096 р. Боняк кiлька разiв нападав на Киiв та розорив його околицi. Навiть спалив у Берестовi княжий двiр[232 - Там само. С. 140–141.]. Щоправда, того ж року половцi зазнали поразки у битвi на рiцi Трубiж. У нiй загинув хан Тугоркан. Цiкаво, що останнiй доводився тестем киiвському князю Святополку Ізяславовичу (1050–1113). Тiло Тугоркана привезли в Киiв i поховали там[233 - Там само. С. 140–141.]. Іменем цього хана названий Труханiв острiв на Днiпрi.

Загалом походи руських князiв на половцiв углиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочiвники дiзнавалися про небезпеку, вони швидко тiкали: вiдводили своi вежi на колесах, а також вiдганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половцi почали вести напiвосiлий спосiб життя. Тодi степи Пiвнiчного Причорномор’я були вже подiленi мiж половецькими ордами. Їхнi вежi, тобто кочiв’я на колесах, було перенесено на землю. Стали вiдносно постiйними мiсця перебування половцiв, iхнi кочовi маршрути. У таких умовах цi кочiвники виявилися вразливими для руських воiнiв.

На початку ХІІ ст. руськi князi переломили ситуацiю й перейшли в наступ на половцiв. Киiвський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах органiзували низку походiв углиб степiв. 1103, 1107 i 1111 роками половцi зазнали значних поразок вiд руських князiв. А 1116 р. руси взяли iхнi «городи» Сугров, Шарукань i Балин[234 - Лiтопис руський. С. 176.]. Пiсля цього хоча чинилися половецькi напади на руськi землi, але вони не вiдзначалися масштабнiстю.






Половецькiвежi. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Натомiсть половцi не цуралися брати участь у мiжусобнiй боротьбi на Русi, отримуючи вiд цього чималий зиск. Ця тенденцiя намiтилася ще в 70-х роках ХІ ст. i отримала свiй подальший розвиток. Також руськi князi залучали половцiв до спiльних походiв на Угорщину й Польщу.

Надалi руси й половцi стають союзниками в боротьбi iз зовнiшнiми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[235 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218.]. Тому очiльники з одного й другого боку укладали численнi договори протягом ХІ–ХІІ ст. Мiстами, де укладались такi договори, були Канiв, Заруб, Корсунь, Трипiлля на Правобережжi й Сакiв, Малотин та Воiнь на Лiвобережжi[236 - Прiцак О. Половцi. Украiнський iсторик. 1973. № 1–2. С. 114.].

Щоправда, з кiнця 60-х рокiв ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобицi дедалi бiльше почали гнобити ii, половцi вiдновили походи на руськi землi. Особливо тут вiдзначилися хани Кобяк i Кончак. Проте руськi князi зумiли дати iм вiдсiч. 1183 чи 1184 року в битвi на рiчцi Орель князi Святослав Всеволодович i Рюрик Ростиславович розбили Кобяка[237 - Лiтопис руський. С. 332.].

1185 р. новгород-сiверський князь Ігор Святославич вирiшив самостiйно пiти на половцiв. Цей похiд, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревiм», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Пiсля цього хани Кончак i Гзак спустошили Переяславську землю й басейн рiчки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. iнтенсивнiсть половецьких набiгiв зменшилась, а руси активiзували своi походи в Степ[238 - Квiтницький М. Половцi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 350.].

З 90-х рокiв ХІ ст. руськi князi, маючи на метi певнi полiтичнi розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханiв. Часто такi шлюби укладали чернiгiвськi князi Ольговичi, якi мали з половцями добрi стосунки. Навiть Святополк Ізяславович, вiдомий своiми походами на половцiв, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж вiдзначився походами на половцiв, одружив свого сина Юрiя (Довгорукого) (1090–1157) iз дочкою хана Аепи, а другого сина Андрiя – з онукою Тугоркана.

Загалом такi шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревiм». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною[239 - Лiтопис руський. С. 346.]. Весiлля справили в Новгородi-Сiверському. До речi, й сам князь Ігор був напiвполовцем: його мати походила з половецького роду[240 - Половець В. Половцi. Чернiгiв, 2007. С. 41–43.].

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князiвська елiта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханiв, якi виходили замiж на руських князiв, приiжджали на Русь не самi, а з дiвчатами, якi служили iм. Тi також могли виходити замiж за руських дружинникiв. Такi шлюбнi вiдносини принаймнi свiдчать, що мiж Руссю й Половецьким полем не було непрохiдноi прiрви. Радше, навпаки, руси й половцi утворювали своерiдний симбiоз. На це вказував Лев Гумiльов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-i-Кипчак) й Киiвська Русь складали одну полiцентричну державу. Це було вигiдно обом етносам…»[241 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 222.].

Про цей симбiоз свiдчить вiдома битва на Калцi 1223 р., коли половцi й руськi князi зазнали поразки вiд татар[242 - Лiтопис руський. С. 379–381.]. Половцi, опинившись перед лицем татарськоi небезпеки, звернулися саме до руський князiв, сподiваючись отримати вiд них допомогу. І отримали. Тобто тодi Русь та Дешт-i-Кипчак справдi можна розглядати як «полiцентричну державу».

Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то ii половецька частина була «розвiяна».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-kraluk/istoriya-ukrayini-bez-bromu-rozvitok-derzhavnosti-na-ukrayins/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Домбровський І. Днiпровi камени. Украiнська поезiя XVII ст. К., 1988. С. 112.




2


Беринда П. Лексикон славеноросскiй. К., 1627. С. 29.




3


Пересторога. Украiнська лiтература XVII ст. К., 1987. С. 27.




4


Федака С. Давнi цивiлiзацii на територii Украiни. Ужгород, 2018. С. 13–20.




5


Див. Давня iсторiя Украiни: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.




6


Про Трипiльську культуру див. Енциклопедiя Трипiльськоi цивiлiзацii: у 2-х томах. К., 2004.




7


Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.




8


Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.




9


Павленко Ю. Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.




10


Свешнiков І. Історiя населення Передкарпаття, Подiлля i Волинi в кiнцi III – на початок II тисячолiття до нашоi ери. К. 1974.




11


Срубная культурно-историческая общность (проблемы формирования и периодизации). Куйбышев, 1985.




12


Платон. Держава. К., 2000.




13


Треножкин А. Киммерийцы. К., 1976.




14


Геродот. Історii в дев’яти книгах. К., 1993. С. 183.




15


Див.: Граков Б. Скiфи. К., 1947; Петров В. Скiфи: Мова i етнос. К., 1968; Рыбаков Б. Геродотова Скифия. М., 1979.




16


Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 185.




17


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.




18


Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 194.




19


Там само. С. 195.




20


Там само.




21


Крисаченко В. Про згадки про скiфiв на сторiнках Бiблii. Украiна вiковiчна: знаковi постатi минулого. К., 2016. С. 20–26.




22


Симоненко О. Сармати пiвнiчного Причорномор’я. Хронологiя, перiодизацiя та етно-полiтична iсторiя: автореферат дис. на здобуття наук. ст. док. iст. наук. Киiв, 1999; Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России. М., 2008.




23


Кресiн О. Украiнський сарматизм. Мала енциклопедiя етнодержавознавства. К., 1996. С. 136.




24


Про Буребiсту див.: Cri?an I. H. Burebista ?i epoca sa. Bucure?ti, 1977.




25


Про це див.: Античная культура Северного Причерноморья в первые века новой эры. К., 1984; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяева А. С. Античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я. К., 1998; Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.




26


Греки на украiнських теренах. К., 2000. С. 28; Скржинская М. В. Античные писатели о Северном Причерноморье. Николаев, 1997. С. 10–11; Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004. С. 53; Дион Хризостом. Борисфенитская речь, прочитанная в Отечестве. Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 230, 232.




27


Про Ольвiю див.: Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование. М., 1989;.Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004.




28


Про Тiру див.: Крышковский П., Клейман И. Древний город Тира. К., 1988.




29


Про стародавнiй Херсонес див.: Сорочан С., Зубарь В., Марченко Л. Жизнь и гибель Херсонеса. Харьков, 2001; Сорочан С., Зубарь М., Марченко Л. Херсонес, Херсон, Корсунь. К., 2003; Херсонес Таврический в третьей четверти VI–I вв. до н. э. Очерки истории и культуры. К., 2005.




30


Про Боспорське царство див.: Гайдукевич В. Боспорское царство. М.-Л., 1949; Молев Е. Политическая история Боспора VI–IV вв. до н. э. Нижний Новгород, 1998; Молев Е. Боспор в эпоху эллинизма. Нижний Новгород, 1995; Талах В. Рожденный под знаком кометы: Митридат Эвпатор Дионис. Одесса, 2006.




31


Про готiв на украiнських землях див.: Войтович Л. Готи на територii Украiни: результати дослiджень на початок ХХІ столiття. Археологiчнi дослiдження Львiвського унiверситету. Вип. 11. Львiв, 2008. С. 35–64; Вольфрам Х. Готы: от истоков до середины VI в. М., 2003; Глушко Ю. Омрiяна краiна дiтей Одина. К., 2008; Иордан. О происхождении и деяниях гетов. СПб., 2001.




32


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 145.




33


Див.: Пиоро И. Крымская Готия. Очерки этнической истории Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. К., 1990.




34


Про пошуки Данпрастадiра i рiзнi версii щодо його локалiзацii див.: Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. К., 2009. С. 53–54.




35


Waitz G. ?ber das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchst?cke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Hannover, 1840. P. 77.




36


Про гунiв див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європi. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.




37


Така версiя, зокрема, була викладена в iсторичному романi Івана Бiлика «Меч Арея», який вперше був виданий у Киевi в 1972 р. i який фактично тодi потрапив пiд заборону. У книзi була пiслямова, де автор намагався представити своi аргументи наукового характеру, що мали пiдтвердити його бачення iсторичних подiй. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стiльки твiр, що спираеться на науковi факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах пiслясталiнськоi «вiдлиги» й дисидентського руху.




38


Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.




39


Етнонiм авари мае рiзнi тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтiвники або руйнiвники. Див. Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 131.




40


Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi. Сестра моя, Софiя… К., 2016. С. 68–69.




41


Лавренюк В. Авари (обри). Тернопiльський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопiль, 2004. Т. 1. С. 19.




42


Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. Wroclaw, 2009.




43


Лiтопис руський. К., 1989. С. 7.




44


Labuda G. Pierwsye panstwo slowianskie. Panstwo Samona. Wodyislaw Slaski, 2009.




45


Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары. URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm




46


Про аварiв та iхню iсторiю див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. М., 2011. С. 639–662; История Венгрии. М., 1971. Т. 1. С. 75–80.




47


Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар е дискутивне. Наприклад, поширеною е версiя про iранське походження цього народу. Проте вiдомо, що в «iсторичний перiод» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, вiдповiдно, е пiдстави вiднести iх до тюркських народiв. Схоже, що булгари асимiлювали рiзнi племена, серед iнших iндоевропейськi. Однак унаслiдок булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.




48


Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi. Сестра моя, Софiя… К., 2016. С. 66.




49


Про давнiх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. София, 1994. Т. 1, ч. 1.; Приходнюк О. Степове населення Украiни та схiднi слов’яни (друга половина І тис. до н. е.). К. Чернiвцi, 2001.




50


Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Казань, 2012.




51


Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. СПб., 1997.




52


Цукерман К. Про дату навернення хозар до iудаiзму й хронологiю князювання Олега та Ігоря. Ruthenica. К., 2003. Т. ІІ. № 2. С. 54–84.




53


Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. К., 2005. С. 154.




54


Публiкацiю листа i його iнтерпретацiю див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. Ленинград, 1932.




55


Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 162–163.




56


Заходер Б. Каспийский свод сведений о Востояной Европе. М., 1962. С. 140–143.




57


Гумилев Л. Открытие Хазарии. С. 310.




58


Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. С. 156.




59


Лiтотис руський. С. 10–11.




60


Там само. С. 12.




61


Там само. С. 38.




62


Там само.




63


Там само. С. 85.




64


Там само. С. 125.




65


Там само. С. 160.




66


Там само. С. 52.




67


Уперше питання про iснуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим 1862 р. Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. Див: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. Записки Императорской Академии наук. СПб, 1862. Т. 1. Прил. 3. С. 105–106.




68


Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2010. Т. 4. С. 19–20.




69


Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2009. Т. 3. С. 47–48.




70


Тисяча рокiв украiнськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. К., 2001. Т. 1. С. 209.




71


Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI–XIV вв. К., 1966. С. 49–52.




72


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 176.




73


Про антiв та iхню державнiсть див.: Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 15–18, 39–50.




74


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. Т. І. С. 176.




75


Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 140.




76


Прищепа Б. Погоринськi мiста в Х-ХІІІ ст. Рiвне, 2016. С. 41–54.




77


Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалiзацii населення Центрально-Схiдноi Європи ІХ ст. Украiнський iсторичний журнал. 2009. № 5. С. 12–34.




78


Цит. за: Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. Рiвне, 2016. С. 18.




79


Рiчинський А. Старий город Волинь. Наша Батькiвщина. 1938. Ч. 2. С. 38–49.




80


Головко В. Володимир-Волинський. Енциклопедiя iсторii Украiни: в 10 т. К. 2003. Т. 1. С. 620.




81


Возник І. Історико-культурний розвиток населення межирiччя Верхнього Сiрету та Середнього Днiстра в Х – XIV ст. К.-Чернiвцi, 2009. Ч. 1-2; Войтович Л. Прикарпаття в другiй половинi І тисячолiття н. е.: найдавнiшi князiвства. Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична. 2010. Вип. 45. С. 13–54; Михайлина М. Слов’яни VІІІ – ІХ ст. мiж Днiстром i Карпатами. К., 2007; Тимощук Б. Схiднi хорвати. Матерiали до археологii Прикарпаття i Волинi. Львiв, 1995. С. 214–218.




82


Корчинський О. Ранньосередньовiчне мiсто на Верхньому Днiстрi. Матерiали i дослiдження з археологii Прикарпаття i Волинi. 2008. Вип. 12. С.267–282.




83


Мицько І. Плiснеськ – батькiвшина княгинi Ольги. Конференцiя «Ольжинi читання». Плiснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львiв, 2006. С. 61–81; Филипчук М. Обороннi споруди Плiсненська. Стародавнiй Іскоростень i слов’янськi гради./Збiрка наукових праць. Коростень, 2008. Т. І. С. 220–229.




84


Лiтопис руський. С. 68.




85


Вiдейко М. Украiна: вiд Русi до Святоi Русi. К., 2010. С. 224.




86


Лiтопис руський. С. 4–6.




87


Там само. С. 31.




88


Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. С. 207.




89


Толочко О. П., Толочко П. П. Киiвська Русь. К., 1998. С. 14–15; див. також: Толочко П. П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х-ХІІІ ст. К., 2005.




90


У книзi у разi посилання на давньоруськi лiтописнi джерела використовуеться традицiйне для них лiточислення вiд «початку свiту». Натомiсть паралельно зазначаються роки за лiточисленням «вiд Рiздва Христового».




91


Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М., 1977. С. 250–257.




92


Лiтопис руський. С. 12.




93


Войтович Л. Княжа доба на Русi. Портрети елiти. Бiла Церква, 2006. С. 199.




94


Лiтопис руський. С. 12.




95


Дермант А. Кривичи (историко-этнографический очерк). Предыстория белоруссов с древнейших времён до ХІІІ века. Минск, 2010. С. 211–241




96


Санкина С.Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. СПб., 2000.




97


Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь). Этнонимы. М., 1970. С. 194–203.




98


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. С. 264.




99


Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х-ХІІІ вв. М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь (по материалам поселения Крутик ІХ-Х вв.). Петрозаводск, 1991.




100


Лiтопис руський. С. 12.




101


Про дискусii мiж норманiстами й антинорманiстами див.: Прiцак О. Походження Русi. Т. 1. С. 67–71; Клейн Л. С. Спор о варягах. М., 2009.




102


Лiтопис руський. С. 11.




103


Там само.




104


Там само.




105


Прiцак О. Походження Русi. К., 1997. Т. І. С. 90.




106


Лiтопис руський. С. 13.




107


Лiтопис руський. С. 13.




108


Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 564.




109


Лiтопис руський. С. 3.




110


Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 883.




111


Лiтопис руський. С. 4–6.




112


Там само. С. 10–11.




113


Там само. С. 11.




114


Рапов О.М. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в. Принятие христианства. М., 1988. С. 77–90.




115


Лiтопис руський. С. 12.




116


Там само. С. 6.




117


Лiтопис руський. С. 4–5, 8, 10–11.




118


Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.




119


Лiтопис руський. – С. 13.




120


Там само. С. 13–14.




121


Там само. С. 14.




122


Там само.




123


Там само. С. 13.




124


Там само. С. 16.




125


Там само. С. 18.




126


Там само. С. 26–29.




127


Лiтопис руський. С. 25.




128


Лiтопис руський. С. 30.




129


Там само. С. 35.




130


Толочко О. П, Толочко П. П., Киiвська Русь. К., 1998. С. 81.




131


Лiтопис руський. С. 35.




132


Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.




133


Лiтопис руський. С. 38.




134


Там само.




135


Там само. С. 39.




136


Лiтопис руський. С. 40.




137


Там само. С. 40–41.




138


Лiтопис руський. С. 45.




139


Там само.




140


Там само. С. 46–47.




141


Брайчевський М. Вибранi твори. К., 1999. С. 356.




142


Лiтопис руський. С. 40.




143


Лiтопис руський. С. 67.




144


Там само. С. 34.




145


Там само. С. 38.




146


Там само. С. 40.




147


Королев А. С. История международных отношений на Руси в 40–70-е годы Х века. М., 2000. С. 151–173.




148


Лiтопис руський. С. 31




149


Там само. С. 35.




150


Там само. С. 49.




151


Там само. С. 48.




152


Лiтопис руський. С. 49.




153


Ляска В. Червен та «Червенськi гради»: iсторiографiчнi мiфи на тлi труднощiв археологii. Археологiчнi дослiдження Львiвського унiверситету. Львiв, 2014. Вип. 18. С. 167–211.




154


Лiтопис руський. С. 49.




155


Там само.




156


Там само. С. 81.




157


Там само.




158


Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. 1. С. 30–31.




159


Лiтопис руський. С. 49.




160


Там само. С. 81.




161


Там само. С. 68.




162


Там само. С. 61–62.




163


Немировський О. О. Печенiги. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.




164


Лiтопис руський. С. 68–73.




165


Лiтопис руський. С. 67.




166


Чхеiдзе В.М. Тмуторокань. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 104.




167


Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1987. С. 159–179.




168


Котляр М. Ф. Клобуки чорнi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2007. Т. 4. С. 354.




169


Руське королiвство – фактично офiцiйна назва державного утворення, яке iснувало на Правобережнiй Украiнi з середини ХІІІ – до середини XIV ст. У лiтературi це державне утворення переважно називаеться Галицько-Волинським князiвством. Щоправда, цей термiн е кабiнетним термiном.




170


Лiтопис руський. С. 67.




171


Там само.




172


Лiтопис руський. С. 70.




173


Там само.




174


Там само. С. 71.




175


Там само. С. 63.




176


Там само. С. 71.




177


Лiтопис руський. С. 67.




178


Плахонiн А. Г. Болеслав І Хоробрий. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2003. Т. 1. С. 331.




179


Лiтопис руський. С. 74




180


Лiтопис руський. С. 74.




181


Лiтопис руський. С. 89.




182


Раппорт П. А. Очерки истории русского военного зодчества Х – ХІІІ вв. М.-Л., 1956. С. 96–97.




183


Івакiн Г. Ю. Золотi ворота в Киевi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2005. Т. 3. С. 379.




184


Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 1996. С. 148.




185


Раппорт П. А. Архитектура. Древняя Русь. Город, замок, село. М., 1985. С 156.




186


Лiтопис руський. С. 92.




187


Там само.




188


Там само. С. 95.




189


Там само. С. 88.




190


Алпатов М. А. Русская историческая мысль и западная Европа ХІІ-XVII вв. М., 1973. С. 115.




191


Список згаданого лiтопису дiйшов до нас iз середини XV ст.




192


Вiлкул Т. Л. Руська правда. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 391.




193


Зимин А. А. Правда русская. М., 1999. С. 70–98.




194


Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки. К., 2001. Т. 1. С. 179.




195


Там само.




196


Оригiнальний текст «Устава князя Ярослава про церковнi суди» див.: Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 2002. С. 258–268.




197


Толочко П. Ярослав Мудрий. С. 256–257.




198


Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56–58.




199


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. Бiла Церква, 2006. С. 305–322.




200


Щоправда, iснуе версiя, нiби це зображення сiм’i князя Володимира. Проте, навiть якщо це так, то подiбне зображення також е свiдченням концепту «сiм’i-держави» й поширення його в тодiшньому руському суспiльствi.




201


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. С. 270.




202


Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.




203


Лiтопис руський. С. 98–99.




204


Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П’ять великих таемниць iсторичноi психологii. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.




205


Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладi сучасною украiнською мовою див.: Лiтопис руський / переклав Леонiд Махновець. С. 454–464.




206


Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. К., 2001: Кралюк П. М. Роман Мстиславович, князь волинський i галицький. Луцьк, 1999.




207


Цит. за виданням: Татищев В. Н. История Российская. М.-Л., 1964. Т. 3. С. 328–329.




208


Про систему управлiння в давньоруських князiвствах див.: Малиновський І. Стародавнiй державний лад схiдних слов’ян i його пiзнiшi змiни. Острог, 2016. С. 21–55; Однороженко О. Украiнська руська елiта доби Середньовiччя i раннього Модерну: структура та влада. К., 2011. С. 17–37.




209


Про це див.: Вiдейко М. Украiна: вiд Русi до Святоi Русi. К., 2010. С. 39–56.




210


Лiтопис руський. С. 14.




211


Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. М., 2013; Плетенева С. Печенеги. Исчезнувшие народы: Сборник статей. М., 1988. С. 35–46; Прiцак О. Печенiги. Украiнський iсторик. 1970. № 1–3. С. 95–101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. Budapest, 1989.




212


Лiтопис руський. С. 39.




213


Лiтопис руський. С. 24.




214


Там само.




215


Там само. С. 25.




216


Там само. С. 26.




217


Там само.




218


Лiтопис руський. С. 46.




219


Там само. С. 67.




220


Там само. С. 68–70.




221


Там само. С. 70.




222


Там само. С. 82–83




223


Там само. С. 88–89.




224


Там само. С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.




225


Кудряшов К. Половецкая степь: Очерки исторической географии. М., 1948.




226


Лiтопис руський. С. 99.




227


Там само. С. 100.




228


Там само. С. 104.




229


Там само. С. 106.




230


Лiтопис руський. С. 133.




231


Там само. С. 133–134.




232


Там само. С. 140–141.




233


Там само. С. 140–141.




234


Лiтопис руський. С. 176.




235


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218.




236


Прiцак О. Половцi. Украiнський iсторик. 1973. № 1–2. С. 114.




237


Лiтопис руський. С. 332.




238


Квiтницький М. Половцi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 350.




239


Лiтопис руський. С. 346.




240


Половець В. Половцi. Чернiгiв, 2007. С. 41–43.




241


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 222.




242


Лiтопис руський. С. 379–381.