Книга - Ярослав Мудрий

Ярослав Мудрий
Петро Михайлович Кралюк


Великий науковий проект
(Великий наук. проект) ISBN 978-966-03-8088-2. У пропонованiй книзi йдеться про одного iз найвiдомiших князiв перiоду Давньоi Русi – Ярослава Мудрого (983/987— 1054). Автор показуе, що саме цей князь створив повноцiнну Руську державу як середньовiчну iмперiю на теренах Схiдноi Європи. Саме за його часiв остаточно утвердилося християнство на руських землях, була створена Киiвська митрополiя, iнтенсивно розвивалася освiта й книжнiсть, здiйснювалася грандiозна розбудова Киева як столичного мiста, почало утверджуватися письмове право замiсть традицiйного усного. Також у роботi показано, як iнтерпретувалася дiяльнiсть Ярослава Мудрого в украiнськiй та росiйських культурах i як велася та ведеться «боротьба» за цього князя мiж росiянами й украiнцями. К77





Петро Кралюк

Ярослав Мудрий





У тiнi iнших


Не можна сказати, що постатi Ярослава Мудрого придiлено мало уваги в лiтературi й мистецтвi. Про нього написано чимало статей, а останнiм часом з’явилися про цього князя й монографiчнi дослiдження, книжки. Вiн е героем художньо-лiтературних творiв i навiть художнiх фiльмiв. Йому поставленi (хай i поодинокi) пам’ятники.

Однак коли порiвняти те, що зробив князь Ярослав Мудрий, яку роль вiдiграв вiн у iсторii Давньоi Русi, з пам’яттю про нього, то кидаеться в очi певна невiдповiднiсть.

Саме Ярослав Мудрий створив Русь як державний органiзм. Закладенi ним пiдвалини руськоi державноi традицii зберiгалися не одне столiття в перiод Середньовiччя, зазнавши трансформацii в ранньомодернi часи. Проте на це чомусь (?) не звертаеться увага. Ярославу Мудрому тут вiдведена роль на задньому планi.

Фундатором Русi традицiйно вважаеться варяг Рюрик. Хоча те, що ми знаемо про цього князя, е, радше, плодом мiфологii, а не вiдображенням iсторичних реалiй. «Походження i дiяльнiсть князя Рюрика дослiджуеться протягом останнiх трьох столiть i продовжуе залишатися однiею з найбiльш дискусiйних проблем»[1 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – Бiла Церква, 2006. – С. 196.], – зазначае вiдомий iсторик, що вивчае давньоруськi князiвськi роди, Леонтiй Войтович. Зрештою, говорити про створення Рюриком державного органiзму Русi дуже проблематично.






Рюрик. Мiнiатюра з «Царського титулярника». VII ст.



Безперечно, бiля витокiв Руськоi держави стояв батько Ярослава Мудрого – Володимир Святославич. За його часiв Киiв утверджуеться як столиця цього державного органiзму. Нагадаймо, що батько Володимира, Святослав, мав план перенести свiй стольний град на Дунай. Говорив вiн матерi Ользi й боярам своiм: «Не любо менi е в Киевi жити. Хочу жити я в Переяславцi на Дунаi, бо то е середина землi моеi»[2 - Лiтопис руський / за Іпатiiвським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 39. Тут i далi цитати з «Повiстi минулих лiт» даються в перекладi Леонiда Махновця. Це обумовлено тим, що книга мае науково-популярний характер. Цитування в оригiналi давньоруського лiтопису створило би деякi труднощi для певноi групи читачiв. Так само в перекладi сучасною украiнською мовою цитуються iншi давньоруськi тексти.]. Дунай же в тi далекi часи трактувався як слов’янська рiка. У «Повiстi минулих лiт» сказано, що «по довгих же часах сiли слов’яни по Дунаевi, де есть нинi Угорська земля i Болгарська. Од тих слов’ян розiйшлися вони по Землi i прозвалися iменами своiми…»[3 - Там само. – С. 2.].

Дунай як «головна рiчка» часто фiгуруе в украiнському фольклорi, чого не скажеш про Днiпро. Перша пiсня, записана розмовною украiнською мовою, починаеться словами «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»[4 - Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. – К., 1984. – Т. 42. – С. 55.]

Тому можна зрозумiти князя Святослава, який хотiв облаштувати столицю на Дунаi. Це була «його земля». І на цiй землi, у Придунав’i, вiн прагнув творити свою iмперiю. «Держава Святослава» не було утворенням з усталеними державними iнституцiями. Це була вiйськово-торгова корпорацiя, яка жила з вiйськовоi здобичi та торгiвлi. Для цiеi корпорацii територiя не мала особливого значення. Значення мали передусiм торговi шляхи, якi давали прибуток. Тому центр цiеi «держави» мiгрував, переходив iз одного мiсця на iнше.

Князь же Володимир, «розвернув» творення iмперii, зробивши своею столицею Киiв на Днiпрi, на шляху iз «варяг у греки». Вiн також здiйснив певнi кроки для християнiзацii Русi. У той час як його батько, Святослав, ладний був творити язичницьку iмперiю.

Володимир зробив спробу полiтичного освоення теренiв Схiдноi Європи, пославши в ii землi княжити своiх синiв. Таким чином закладалися основи для патронiмiчноi держави-федерацii. Недаремно в перiод Середньовiччя й ранньомодернi часи схiдноевропейськi князi в своiх генеалогiях намагалися вивести свiй рiд вiд Володимира Святославича або його нащадкiв, репрезентуючи себе як «Володимирове плем’я». Термiн же Рюриковичi – це вiдносно пiзне творiння новочасноi росiйськоi iсторiографii. І вiн мав певний полiтичний пiдтекст.






Княжий знак-тризуб великого князя Киiвського Володимира Святославича






Володимир Святославич на пам’ятнику «Тисячолiття Росii» у Великому Новгородi



Однак, незважаючи на заслуги князя Володимира, загалом складно говорити, що за його правлiння сформувалася Руська держава. Не встановив цей князь i порядку престолонаслiдування, що е важливим елементом патронiмiчних держав (хоча певнi спроби в цьому планi робилися). Також, наскiльки можемо судити, Християнська церква на Русi за Володимирових часiв була слабо структурованою. Немае однозначностi щодо того, чи iснувала у перiод правлiння Володимира Киiвська митрополiя. За часiв Ярослава Мудрого вона вже iснувала, а резиденцiею киiвських митрополитiв стала Софiя Киiвська.

Пiсля Володимира Русь як держава могла вiдбутися, але й могла не вiдбутись. Образно кажучи, вiн створив можливiсть для iснування держави. А чи ця можливiсть стане дiйснiстю – вже залежало вiд його нащадкiв.

Ярослав Мудрий зробив цю можливiсть дiйснiстю. За часiв його правлiння Русь вiдбулася як держава-iмперiя – остаточно й безповоротно. І для цього треба було прикласти чималi зусилля.

Однак, з рiзних причин, це не було належним чином оцiнено. «Історична справедливiсть» – рiч дуже вiдносна.






Ярослав Мудрий. Портрет iз «Царського титулярника». ХVII ст.



Ярослав Мудрий нiби опинився в тiнi iнших можновладцiв Давньоi Русi. Передусiм затiнив його батько – Володимир Святославич. Постать Ярослава Мудрого губилася й у тiнi ще одного Володимира, його внука – Мономаха, котрий уславився як своiми походами, так i державотворчою дiяльнiстю. Якщо брати церковний вимiр, то тут Ярослав Мудрий затiнюеться не лише постатями Володимира й Ольги, що вважаються хрестителями Русi, а й своiх братiв – Бориса та Глiба, котрi однi з перших серед руських князiв були зарахованi до сонму святих. Навiть дiти Ярослава Мудрого затiнюють його. Наприклад, iнодi про нього згадують як про батька Анни Ярославни – королеви Францii.

Що е причиною такоi «затiненостi»? За великим рахунком, у цьому був винен сам Ярослав Мудрий. У його особi маемо в дечому нетипового для Середньовiччя правителя. Вiн не вiдзначився вiйськовими походами, не був щедрим, роздаючи грошi дружинникам – як це робили iншi князi. Ярослав, говорячи сучасною термiнологiею, належав до державних менеджерiв. Його дiяльнiсть, на перший погляд, не виглядала ефектно. Вiн пiклувався про культуру, книжникiв, дбав про розвиток Церкви, розбудовував Киiв та мiста своеi держави. Така робота не особливо цiнувалася сучасниками. Це ми спостерiгаемо на прикладi «Повiстi минулих лiт», де загалом стримано описуються дiяння цього князя. Проте з яким захопленням лiтописець пише про Ярославового брата-конкурента Мстислава, котрий передусiм прославився своiми блискучими вiйськовими походами. Ось як у цьому лiтописному зводi характеризуеться цей князь: «Був же Мстислав дебелий тiлом, рудий лицем, мав великi очi. [Вiн був] хоробрий у бою, i милостивий, i любив дружину велико, i не жалiв [для неi], нi питва, нi iжi не боронив»[5 - Лiтопис руський. – С. 87.]. Чогось подiбного, коли заходила мова про Ярослава Мудрого, лiтописець не демонстрував.

Також Ярослав Мудрий буцiмто не дуже займався, кажучи по-сучасному, само-пiаром. Зате пропагував дiяння свого батька i своiх братiв. Не без його сприяння з’явилося вiдоме «Слово про Закон i Благодать» Іларiона Киiвського, де маемо апологiю князя Володимира. Мав вiн, певно, причетнiсть i до появи творiв про князiв-страстотерпцiв – Бориса й Глiба, якi були канонiзованi. Хоча не виключено, що Ярослав, прославляючи свого батька й братiв, прагнув «погрiтися» в променях iхньоi слави.

Звiсно, Ярослав Мудрий фiгурував у рiзноманiтних лiтературних творах, що з’явилися в перiод Середньовiччя. Вiн е одним iз персонажiв вiдомого «Житiя Бориса i Глiба». Цей твiр користувався популярнiстю в середньовiчнi часи, а канонiзованi князi Борис та Глiб стали знаковими фiгурами в руському православ’i. Зберiглося понад 170 спискiв цього житiя, найдавнiшi з яких приписуються преподобному Нестору-лiтописцю та Якову Мнiху. Дослiдник «Житiя Бориса i Глiба» Борис Успенський так писав про вплив цього твору на руську свiдомiсть: «Історiя Русi мислиться як iсторiя християнськоi краiни, i Борис та Глiб як першi руськi святi знаменують початок цiеi iсторii: вони освячують цю краiну, е ii покровителями i в певному сенсi виправдовують ii iснування; тому, власне, вони й сприймаються як апостоли»[6 - Успенский Б. А. Борис и Глеб: восприятие истории в Древней Руси. – М., 2000. – С. 42.].

Правда, в «Житii Бориса i Глiба» Ярослав Мудрий – персонаж другого плану. Вiн посилае гiнця до князя Глiба, аби попередити його про небезпеку: «Не йди, брате (маеться на увазi те, щоб той не вiдходив вiд Смоленська, куди прибув. – П. К.), отець твiй помер, а брат е вбитий вiд Святополка»[7 - Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 57.].

Персонажем другого плану е князь Ярослав i у згадуваному творi Іларiона Киiвського «Слово про Закон i Благодать». Тут вiн «губиться» на фонi свого батька Володимира, постаючи продовжувачем його справ:

«Вельми добрий i вiрний, покiрний твiй син Георгiй (Ярослав Мудрий у цьому мiсцi називаеться своiм християнським iменем. – П. К.), якого Господь настановив наступником пiсля тебе, наслiдником твоеi влади.

Не порушуе вiн твоiх уставiв, а утверджуе iх, не поменшуе набуткiв твого благовiр’я, а примножуе iх, не говорить, а дiе, i що не докiнчене тобою – докiнчуе, як Соломон пiсля Давида. А ще дiм Божий Святоi Премудростi поставив на святiсть i посвячення мiста твого, яке прикрасив всiлякою красою – золотом i срiблом, i камiнням коштовним, i посудом священним, якими церква величаеться i славиться по всiх околичних краiнах, бо ж iншоi такоi не знайдеться на всiй пiвночi земнiй вiд сходу до заходу. І славний город твiй Киiв величчю як вiнцем увiнчав, а людей твоiх i город святий всеславний доручив скорiй на помiч християнам Святiй Богородицi, iй же i церкву на великих воротах спорудив на честь першого Господнього празника – Святого Благовiщення, аби благословення, яке архангел дав дiвицi, було i городу сьому»[8 - Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки: у дев’яти томах. – К., 2001. – Т. 1. – С. 213.].

Хоча, як бачимо, на адресу Ярослава Мудрого тут сказано багато хороших слiв, але всi його дii – це нiби вiдблиск великих справ Володимира, який утвердив християнську вiру на Русi.

У такому ж ключi трактуються дiяння Ярослава Мудрого в «Повiстi минулих лiт» (за Іпатiiвським списком). Там спецiально звертаеться увага на те, що Ярослав значно посприяв християнiзацii руськоi землi: «І при нiм стала вiра християнська плодитися в Русi i розширятися…» Далi в цьому текстi говориться, що за часiв правлiння цього князя з’явилися монастирi, почала зростати кiлькiсть ченцiв. Сам же Ярослав любив священнослужителiв, церковнi устави тощо. Любив i церковнi книги. Наказував iх перекладати з грецькоi мови на слов’янську, переписувати iх[9 - Лiтопис руський. – С. 89.].

Таке славослiв’я на адресу Ярослава е зрозумiлим. Лiтописи, як правило, укладали люди церковнi. Для них речi, якi стосувалися релiгiйних справ, стояли на першому мiсцi. Вiдповiдно, християнiзацiя Русi сприймалася цими людьми як чи не найбiльша заслуга цього можновладця. Проте, попри всi Ярославовi заслуги щодо християнiзацii, цей князь постае лише як продовжувач справ свого батька: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засiе, а iншi пожинають i iдять поживу вдосталь, – так i сей. Отець бо його Володимир землю зорав i розм’якшив, себто хрещенням просвiтив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирiв, засiяв книжними словами серця вiруючих людей, а ми пожинаем, учення приймаючи книжнее»[10 - Там само.].

У лiтописi Ярослав представлений як книжник. Вiн не лише «списуе» книги, тобто наказуе iх переписувати, але й даруе цi книги в церкви[11 - Там само. – С. 91.]. Хоча в лiтописних оповiдях нерiдко говориться про те, як руськi князi допомагали церквi, священнослужителям, проте вказiвки на книжнiсть правителя – це не стiльки правило, як виняток. Книжником був Володимир Мономах, який навiть залишив пiсля себе твори, передусiм вiдоме його «Поучення» своiм дiтям[12 - Там само. – С. 452—464.]. Також «Галицько-Волинський лiтопис» говорить про книжника-фiлософа, князя Володимира Васильковича, котрий так само, як i Ярослав Мудрий, не лише кохався в книгах, але й органiзовував iхню переписку й дарував iх монастирям i церквам[13 - Про князя Володимира Васильковича див.: Кралюк П. Любомудри Володимирii. – Луцьк, 2010. – С. 3—92.].

Дiяння князя Ярослава Мудрого щодо християнiзацii Русi не могли бути не помiченi й належним чином не поцiнованi. І все ж такi справи не викликали захоплення лiтописцiв. Захоплення викликали iншi речi – переможнi битви, звитяги полководцiв. Можна в цьому побачити парадокс християнськоi свiдомостi (хоча, власне, не тiльки християнськоi): декларованi вищi цiнностi часто сприймалися як iдеал, до якого треба рости й рости. І такi цiнностi нерiдко iгнорувалися в життевих реалiях. Натомiсть цiнувалися справи конкретнi, часто кривавi. Тому саме життевiсть, «кров» викликали зацiкавленiсть i, як правило, «врiзалися в пам’ять».

У цьому – «несправедливiсть iсторii». «У Церквi, як i в миру, – вiдзначав Петро Толочко, – перевагу мають не послiдовнi праведники, а грiшники, що розкаялись i навернулися до новоi iстини, мученики й страстотерпцi, якi без спротиву й особливоi користi вiддали свое життя, й навiть юродивi. Ярослав не грiшив i не каявся, як це було з Ольгою та Володимиром, не помер мученицькою смертю, як Борис i Глiб чи Михайло Чернiгiвський, але вiрою i правдою служив своiй батькiвщинi впродовж усього життя. Коли б вiн не вiдзначився нiчим iншим, крiм будiвництва храму Софii, то й тодi заслуговував би на вiчну пам’ять нащадкiв»[14 - Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 11.].

Звiсно, можна розмiрковувати про цю «несправедливiсть», дошукуватися ii причин. Можливо, та «несправедливiсть» обумовлена передусiм нашими неадекватними уявленнями про iсторичний процес. А можливо, якимись потаемними речами, котрi приховала вiд нас iсторiя. Але не будемо про це. Краще сприйматимемо «несправедливiсть iсторii» як данiсть.

Ярослав Мудрий став не лише героем давньоруських творiв. Вiн фiгуруе в скандинавських сагах пiд iменем Ярiцлейва – конунга Гольмгарда, тобто правителя Новгорода. Таким вiн е в «Сазi про Еймунда». У цьому творi розповiдаеться про те, що варяг Еймунд разом iз воiнами був найнятий Ярiцлейвом. Останнiй воюе iз конунгом Бурiцлавом. У сазi Бурiцлава позбавляють життя варяги, пiдiсланi Ярiцлейвом[15 - Сказание об Эймунде Ринговиче и Рагнаре Агнаровиче, скандинавских витязях, поселившихся в России в начале ХІ века / перевел с исландского и критически объяснил О. Сенковский. – СПб., 1834.].

Дехто з дослiдникiв, використовуючи спiвзвучнiсть iмен, почав вважати, нiби пiд Бурiцлавом розумiеться князь Борис[16 - Див.: Котляр М. Ф. Чи Святополк убив Бориса i Глiба? // Украiнський iсторичний журнал. – 1989. – № 12. – С. 110—123; Його ж. Князь Окаянный? Был ли Святополк убийцей своих братьев Бориса и Глеба // Родина. – 2000. – № 12. – С. 35—39; Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного. – Минск, 1990.]. А раз так, то виходить, що вбивцею Бориса був Ярослав. І що вiн спецiально, аби приховати цей злочин, вирiшив приписати вбивство князевi Святополку, який через своi злодiяння отримав прiзвисько Окаянний. Насправдi, вважають опоненти цих дослiдникiв, аналiз саги не дае пiдстав так твердити. Тут пiд Бурiцлавом, ймовiрно, розумiеться князь Святополк, який разом iз польським королем Болеславом воював проти Ярослава. Творцi саги, варiант якоi дiйшов до нас iз ХІІІ ст., не особливо орiентуючись у руських реалiях, поеднали iмена союзникiв, у результатi чого вийшов Бурiцлав[17 - Толочко П. П. Дворцовые интриги на Руси. – СПб., 2003. – С. 40—53.].

У «Сазi про Еймунда» Ярослав, чи то Ярiцлейв, постае переважно в негативному свiтлi. Вiн, будучи скупим, постiйно торгуеться з хоробрими вiкiнгами, не хоче давати iм грошi. Зрештою, тi йдуть вiд нього до iншого князя – Вартiлава.

Ця сага також представляе Ярiцлейва як не дуже розумного правителя, котрий не вмiе прорахувати наперед своi кроки. Розумнiшою е навiть його дружина – Інгiгерда, донька шведського короля Олафа. У такому «пiдняттi» Інгiгерди над Ярiцлейвом можна побачити не лише вияв «скандинавського нацiоналiзму». Водночас це було й приниження Ярiцлейва. У тi далекi патрiархальнi часи жiнки в планi iнтелектуальному, як правило, ставилися нижче чоловiкiв. Тут бачимо ситуацiю зовсiм iншу.



«Сагу про Еймунда» варто розглядати як твiр, що компрометував Ярослава Мудрого. Для норманiв, якi йшли на службу до киiвського князя, вiн був чужаком. І якихось сентиментiв вони до нього не мали – тим паче, що той не належав до щедрих «роботодавцiв».


У ранньомодернi часи, коли представники украiнських елiт, наприклад князi Острозькi, витворюючи своi мiфiчнi генеалогii, зверталися до давньоруського спадку, на постать Ярослава Мудрого увага майже не зверталася. Як правило, на першому планi фiгурували iншi князi – Володимир Святославич, Володимир Мономах й Данило Романович[18 - Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi / предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 63—110.]. У популярнiй на той час «Хронiцi европейськоi Сарматii» полонiзованого iталiйця Олександра Гваньiнi (1534/38—1614) Ярослав Мудрий згадуеться епiзодично, переважно коли йдеться про вiйни короля Болеслава Хороброго з цим князем. Причому вiн тут представлений як антигерой, що зазнае поразок вiд польського можновладця[19 - Гваньiнi О. Хронiка европейськоi Сарматii Ю. Мицика. – К., 2007. – С. 82, 84, 403, 458.]. У принципi, це зрозумiло. Адже «Хронiка…» представляла польську вiзiю подiй. І в цiй вiзii Ярослав не мав особливих шансiв постати в образi героя позитивного.

У «Хронiцi з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (?—1677) хоча постатi Ярослава Мудрого й придiлено чимало уваги, однак автор далекий вiд того, щоб звеличувати цього князя. Правда, звертае увагу, як i давньоруськi лiтописцi, на те, що Ярослав зробив чимало для християнiзацii Русi, побудував Софiйський собор, прикрашав церкви тощо[20 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх / пiдготовка тексту до друку, передмова, коментарi Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1992. – С. 69—74.]. Тобто Феодосiй Софонович загалом йшов за руською лiтописною традицiею в представленнi Ярослава Мудрого.






Микола Карамзiн.

Портрет кiстi В.А. Тропiнiна (1818)



Саме в ранньомодернi часи за пiклування в поширеннi християнства цей князь удостоiвся наймення «Мудрий». І заслуга тут належала Росiйськiй православнiй церквi[21 - Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996. – С. 126.]. Правда, Феофан Прокопович (1681 – 1736), якого варто вважати iдеологом Росiйськоi iмперii, iменував Ярослава… Хоробрим. Подаючи генеалогiю руських князiв та описуючи iхнi дiяння, про цього князя вiн говорив дуже коротко. Не звертав увагу на його християнське просвiтництво, а лише на те, що Ярослав перемiг польського короля Болеслава й зробив собi покiрними грекiв, тобто вiзантiйцiв[22 - Прокопович Ф. Фiлософськi твори: в трьох томах. – К., 1981. – Т. 3. – С. 317.]. Взагалi такий пiдхiд Прокоповича видаеться дивним. Адже цей дiяч займав високе становище в iерархii Росiйськоi православноi церкви, намагався реформувати ii. І тому, здавалось би, мав би придiлити увагу християнському просвiтництву Ярослава Мудрого.

Не придiлялася велика увага цьому князю i в росiйськiй iмперськiй iсторiографii ХІХ ст. Вiдомий iсторик Микола Карамзiн (1766—1826) коротко говорить про правлiння Ярослава Мудрого. Називае його «монархом всiеi Росii», вказуючи, що той володарював «вiд берегiв моря Больтiйського до Азii, Угорщини й Дакii». Серед заслуг Ярослава Карамзiн називае його перемогу над печенiгами, у результатi упорядкування та переклад з польськоi чого «Росiя назавжди звiльнилася вiд iхнiх жорстоких нападiв». На честь цiеi перемоги, вказуеться, Ярослав побудував Софiю Киiвську. Вiдзначае iсторик також релiгiйнiсть князя, майже повторюючи слова давньоруського лiтописця: «Цей государ… дуже любив церковнi статути, духовних пастирiв i особливо чорноризцiв; не менше любив вiн i книги божественнi: велiв iх перекладати з грецькоi на слов’янську мову, читав iх день i нiч, багато iх переписав i наказав покласти в церквi Софiйськiй для народного вжитку»[23 - Н. М. Карамзин об истории государства Российского. – М., 1990. – С. 53.].

Ось i майже все. Карамзiн у розповiдi про Ярослава близько половини тексту присвячуе його дочкам – Єлизаветi, Аннi й Анастасii, якi вийшли замiж за iноземних монархiв. Історик дае панегiричну характеристику князю – в дусi роялiстськоi лояльностi, але без якогось захоплення: «Ярослав заслужив у лiтописах iм’я государя мудрого; не здобув зброею нових земель (насправдi цей князь завоював новi землi й пiдпорядкував iх Руськiй державi. – П. К.), але повернув утрачене Росiею в бiдах мiжусобиць; не завжди перемагав, але завжди показував мужнiсть; заспокоiв вiтчизну i любив свiй народ»[24 - Там само. – С. 55.].

«Історiя…» Карамзiна мала великий вплив на росiйське суспiльство в першiй половинi ХІХ ст., зрештою – i в наступнi часи. Цей твiр значною мiрою визначив уявлення росiян на свою iсторiю в «еру нацiоналiзму». Однак у цiй iсторii Ярославу Мудрому вiдводилося загалом скромне мiсце. Вiн всього лише продовжувач справ свого батька – Володимира. Нових земель не завоював – а це для тогочасноi росiйськоi свiдомостi було мiнусом. До видатних полководцiв не належав. Сумнiвно, що такий персонаж мiг стати знаковою фiгурою для росiйського нацiоналiзму, викликати зацiкавлення в iсторикiв та письменникiв.

Не придiляе постатi Ярослава Мудрого багато уваги й Сергiй Соловйов (1820 – 1879) у своiй «Історii Росii з найдавнiших часiв» – першому гранд-наративi росiйськоi iсторii. Вчений цiлком справедливо вказав на те, що Ярослав «не заслужив такоi приемноi пам’ятi в народi, як його батько; незважаючи на це, його дiяльнiсть мае важливе значення в нашiй iсторii»[25 - Соловйов С. М. Сочинения: в 18 кн. – М., 1988. – Кн. 1, т. 1. – С. 210.]. Це значення Соловйов бачив передусiм у тому, що Ярослав сприяв утвердженню християнства на Русi. Але вiн звертав увагу ще на один момент: «…Ярослав не був князем лише в значеннi вождя дружини, який прагнув у далекi сторони за завоюваннями, славою та здобиччю; Ярослав, як бачимо, був бiльш князем-урядником краiни»[26 - Там само. – С. 211.]. Із таким пiдходом вченого до оцiнки цiеi iсторичноi постатi варто погодитися.






С. М. Соловйов



Соловйов звертав чимало уваги на моменти державотворення в дiяльностi правителiв Русi. Стосувалося це й Ярослава Мудрого. І тому iсторик вважав, що народ Ярославову дiяльнiсть по достоiнству не оцiнив.

Звiсно, Ярослав Мудрий трактувався в росiйськiй iмперськiй iсторiографii як персонаж росiйськоi нацiональноi iсторii, яка нiби мае витоки в давньоруських часах. Тому в царськiй Росii зустрiчаемося з фактами вшанування пам’ятi цього князя. У 1838 р. у Киевi на його честь назвали вулицю[27 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий]. Цей князь був зображений i на вiдомому пам’ятнику 1000-лiття Росii, поставленому в Новгородi[28 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Тысячелетие_России.].






Ярослав Мудрий на пам’ятнику «Тисячолiття Росii» у Великому Новгородi



Були також спроби з боку представникiв украiнськоi iсторiографii вписати особу Ярослава Мудрого в контекст украiнськоi нацiональноi iсторii. Постатi цього князя придiлив певну увагу видатний iсторик, один iз активних дiячiв украiнського «нацiонального вiдродження» середини ХІХ ст. Микола Костомаров (1817—1885). Вiн е автором нарису «Киiвський князь Ярослав Володимирович»[29 - Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 203—212.]. Правда, цей нарис мае «двоякий» характер. Історик веде мову про Ярослава Мудрого як про руського князя. Багато хто, читаючи цей текст, сприймав його як персонажа росiйськоi iсторii. І не враховував те, що Костомаров вiв мову про двi Русi. Одна Русь – пiвденна, котра пiзнiше стала Украiною. Саме ця Русь i е першопочатковою. Є й iнша Русь, що виникла на пiвнiчному сходi давньоруських земель i дала початок Росii. Фактично це нова Русь, що бере початок вiд староi, першопочатковоi Русi[30 - Його ж. Двi руськi народностi. – К., 2012.].

Для Костомарова Ярослав Мудрий передусiм персонаж пiвденноруськоi, тобто украiнськоi, iсторii. Хоча цей князь, вважав вчений, мав стосунок i до iсторii росiйськоi, чи великоросiйськоi. Даючи загальну характеристику цьому дiячевi, Костомаров писав: «Княжiння Ярослава може видатися продовженням княжiння Володимира, як у стосунках киiвського князя з пiдкореними землями, так i щодо сприяння поширенню на Русi нових начал життя, принесених християнством»[31 - Його ж. Исторические произведения. Автобиография. – С. 203.]. Оповiдаючи про дiяння князя, iсторик звертав увагу на те, що цей князь переважно займався внутрiшнiм облаштуванням держави. І що «часи Ярослава ознаменувалися поширенням християнськоi релiгii по всiм руським землям»[32 - Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 211.]. Микола Костомаров спецiально вказував на поширеннi християнства на всi руськi землi. Зокрема, звертав увагу на придушення Ярославом язичницьких бунтiв на теренах Суздальщини, яка стала «колискою» для росiйськоi народностi.






М. І. Костомаров



Але якщо Костомаров вписував Ярослава Мудрого й загалом iсторiю давньоi Русi в контекст iсторii украiнськоi, здiйснюючи це в прихованiй формi, то Михайло Грушевський (1866—1934) це зробив у формi вiдкритiй. Такий пiдхiд бачимо в його «Нарисi iсторii украiнського народу», де була представлена схема iсторii Украiни, що брала свiй початок з часiв Киiвськоi Русi[33 - Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 15—65.]. Ця концепцiя реалiзовувалася в гранд-наративi Грушевського «Історiя Украiни-Руси». Уже назва твору багато про що говорила. Із неi випливало: Украiна е продовженням Русi. Тому в назвi на перший план був поставлений термiн «Украiна», що набув у той час значного поширення. Але та сама «Украiна» трактувалася як «актуальна Русь».

Ярослав Мудрий у цьому творi постае персонажем украiнськоi iсторii. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 рокiв (рахуючи вiд смерти Володимира), що було останнiм «единовлаством» на Руси, i полишило справдi важнi слiди в житю схiдно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фiгура Ярослава виступае досить слабо; iндивiдуальних прикмет його в нашiй традицii ми не маемо майже зовсiм. Очевидно, в його особi, в характерi не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазiю сучасникiв, вiдбитися в памяти суспiльности i викликати перекази, легенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозумiло, що зручний, обережний полiтик, любитель книжного почитания i монашого жития – Ярослав i не мав чим заiнтересувати суспiльнiсть…»[34 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 43.]






М. С. Грушевський



З такою характеристикою патрiарха украiнськоi iсторiографii можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок рокiв перебування на княжому столi – це небагато. І в тi часи, i в наступнi – то немалий строк для правителя. За цей час змiнюеться майже два поколiння. По-друге, дивно також читати, що в характеристицi Ярослава Мудрого в творах давнiх авторiв не зустрiчаемо «iндивiдуальних прикмет». Вони е! І про них ми далi будемо вести мову. Було б лише бажання iх пошукати.

На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензiй. Були це й претензii специфiчнi, викликанi тими умовами, в яких довелося жити й дiяти iсторику. Наприклад, вiн закидав киiвському князевi те, що той допомагав польському князю Казимиру Вiдновителю, зокрема посприяв у завоюваннi Мазовii. «Сим Ярослав, – писав iсторик, – дуже сильно помiг Казимирови в вiдбудуванню Польщi i тим, розумiеться, зробив тим лиху прислугу своiй державi на пiзнiше»[35 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІІ. – С. 24.]. У цих мiркуваннях маемо вiдверту проекцiю сучасноi для iсторика ситуацii на подii давно минулих днiв. Грушевський, коли писав цi слова, працював професором у Львiвському унiверситетi, викладаючи украiнську iсторiю. У той час i в унiверситетi, i на Галичинi було засилля польськоi шляхти, яка утискала украiнцiв. Тому украiнцi, зокрема представники украiнського нацiонального руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своiх ворогiв.






Казимир I Вiдновитель



Грушевський, як вiдомо, належав до народницького напрямку в украiнськiй iсторiографii. І вiд нього годi було чекати високоi оцiнки Ярослава Мудрого як державного дiяча (цей момент мало цiкавив iсторика).

Дещо iнакше до оцiнки постатi Ярослава Мудрого пiдходили прихильники державницькоi школи в украiнськiй iсторiографii. Один iз найбiльш яскравих ii представникiв Дмитро Дорошенко (1882—1951) вiдзначав, що Ярослав «заокруглив межi своеi держави», повернувши не лише втраченi пiсля смертi князя Володимира землi, а й пiдпорядкував низку фiнських племен[36 - Дорошенко Д. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 52.]. Говорив вiн також про те, що «сформування й об’еднання такоi держави було дiлом не тiльки щасливих походiв, але й зручноi дипломатii»[37 - Там само. – С. 53.]. Звертав увагу i на династичнi зв’язки князя.

При цьому Дорошенко вiв мову також про слабкi сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолiдована й сильна всерединi, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих схiднослов’янських племен, опертий на рiзнi умови географiчно-етнографiчного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собi опору в стремлiннi княжоi династii до якнайбiльшоi децентралiзацii й вироблення собi якнайбiльшого обсягу влади, в ролi намiсникiв великого князя Киiвського. Власне, цьому сприяла сама система управлiння, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своiм синам окремi землi в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була подiлена на сiм частин в руках його синiв, котрi негайно почали змагатися за киiвський престол»[38 - Там само. – С. 53—54.].



«Пропольська» дiяльнiсть Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалii далекого ХІ столiття. Зрештою, iсторик чомусь «забув» «антипольськi заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здiйснював походи на терени Польщi, завдаючи полякам вiдчутних ударiв.


Якщо в росiйськiй та украiнськiй нацiональних iсторiографiях було намагання привласнити спадок Киiвськоi Русi, зробити його своiм, то радянська iсторiографiя спробувала тут знайти «компромiсну» формулу. Радянським вченим, який обгрунтовував концепт давньоруськоi народностi, був Володимир Мавродiн (1908— 1987). Йому належить низка робiт, зокрема «Утворення Давньоруськоi держави та формування давньоруськоi народностi», де вiн проводив iдею iснування такого етносу[39 - Мавродин В. В. Древняя Русь: (Происхождение русского народа и образование Киевского государства). – М., 1946; Його ж. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971 та iн]. Такий концепт вiдповiдав «iнтернацiональнiй формулi» радянськоi держави, котра трактувалася як «добровiльний союз народiв».

Представлення Киiвськоi Русi як «колиски» росiян, украiнцiв та бiлорусiв збереглося i в постсталiнський перiод[40 - У нинiшнiй час концепт давньоруськоi народностi не користуеться популярнiстю, зокрема в Украiнi. Та все ж е його адепти. Наприклад, це стосуеться Петра Толочка. Див.: Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – К., 2010.]. Правда, в ньому акцент робився на «росiйськостi» Русi. Дослiдження давньоруського спадку було прерогативою переважно росiйських радянських iсторикiв, якi, вiдповiдно, в проросiйському дусi iнтерпретували середньовiчну iсторiю. Через те в радянськiй iсторiографii Русь сприймалася передусiм як Росiя.

В iсторii цiеi «русифiкованоi» Русi певне мiсце вiдводилося й князю Ярославу Мудрому. Вiн, щоправда, за часiв СРСР не дочекався спецiального монографiчного дослiдження. А ставлення метрiв радянськоi iсторiографii, якi займалися проблемами Киiвськоi Русi, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’ективно боротьба Ярослава Мудрого вiдповiдала iнтересам едностi держави, але досягнення ним «самовладдя» не обiйшлося без моральних втрат[41 - Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 483—486.]. Приблизно таке ставлення зустрiчаемо i в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софii Киiвськiй, проте в життi вiн не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образi цього князя, на думку iсторика, варто вiднести на рахунок придворних лiтописцiв[42 - Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. – М., 1982. – С. 414—416.]. Не будемо дискутувати, наскiльки така оцiнка е справедливою. Вiдзначимо лише, що в радянськiй iсторiографii нерiдко спостерiгалося моралiзаторство при оцiнцi дiячiв минулого.



Історики перiоду сталiнiзму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братнiх народiв» – росiйського, украiнського та бiлоруського. Вiдповiдно, вважалося, що iснувала едина давньоруська народнiсть.


По-своему цiкавою е характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративi украiнськоi радянськоi iсторiографii «Історiя Украiнськоi РСР». Тут, безперечно, був представлений офiцiйний погляд. Украiна в цiй працi трактувалася передусiм як УРСР, чи точнiше – частина СРСР, а iсторiя цього квазi-утворення «поширювалася» не лише на радянський перiод, а й «проектувалася» на подii дорадянського минулого. Правда, цiннiсть iсторii дорадянського перiоду була «нижчоi проби». Але навiть у цiй «низькопробнiй iсторii» спостерiгалося намагання знайти «iдеологiчно правильнi моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що вiн забезпечив Киiвськiй Русi, начебто далекiй предтечi радянськоi держави, авторитет у мiжнародних стосунках. Там читаемо: «У галузi зовнiшньоi полiтики Ярослав, як i його батько, бiльше покладався на дипломатiю, нiж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «перiод розрядки», коли його керiвники прагнули зменшити протистояння iз краiнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаемо далi, «зумiв забезпечити для Киiвськоi Русi визнання й високий авторитет на мiжнароднiй аренi. Мiжнародне становище тоi чи iншоi краiни в епоху Середньовiччя нерiдко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава i чим бiльшим авторитетом користувався ii володар, тим бiльше було бажаючих серед iноземних правителiв порiднитися з ними. Королi майже всiх захiдних держав вважали за честь вступити у династичнi зв’язки з Ярославом Володимировичем»[43 - Історiя Украiнськоi РСР: у восьми томах, десяти книгах. – К., 1977. – Т. 1, кн. 1. – С. 323.]. В «Історii Украiнськоi РСР» також звертаеться увага на широку будiвельну дiяльнiсть Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права[44 - Там само. – С. 324—325.].

Попри загалом стримане ставлення радянськоi iсторiографii до особи Ярослава Мудрого, його образ став вiдносно популярним у драматургii, лiтературi й кiнематографii. Митцi побачили в цьому киiвському князевi «перспективного персонажа». Його особа почала позитивно трактуватися в радянському iдеологiчному дискурсi у часи сталiнiзму, а потiм уже й у постсталiнськi часи.

У зв’язку з цим вiдбулася цiкава iсторiя з останками Ярослава Мудрого. Вони знаходилися в спецiальному саркофазi, що, очевидно, був привезений iз Вiзантii. Протягом столiть ця релiквiя перебувала в Софiйському соборi i нiхто не чiпав ii. Однак у 1934 р. це культове примiщення стало музеем, а з 1935 р. собор був вiдкритий для вiдвiдувачiв. 1936 р. саркофаг Ярослава Мудрого вiдкрили. Зрозумiло, такi дii санкцiонувалися вищим радянським керiвництвом. У 1939 р. останки iз саркофага перевезли до Ленiнградського iнституту етнографii та антропологii, де з них склали два скелети – чоловiчий i жiночий. Проведена там експертиза цих останкiв дала пiдстави вважати, що чоловiчий скелет належав Ярославу Мудрому. Щодо жiночого кiстяка, то експерти його не iдентифiкували.






М. М. Герасимов



Використовуючи чоловiчi останки, росiйський радянський антрополог i скульптор Михайло Герасимов (1907—1970) вiдтворив ймовiрний портрет Ярослава Мудрого. Зазначимо, що цей скульптор створив низку портретiв знакових фiгур росiйськоi iсторii – Андрiя Боголюбського, Івана Грозного, Федора Ушакова. Саме в цей перiод у Радянському Союзi активно переписувалася iсторiя. І здiйснювалося це переважно в проросiйському нацiональному дусi. Творилася iконографiя росiйських нацiональних героiв. Деякi роботи Герасимова якраз перебували в цьому трендi. Тому можна зрозумiти вилучення останкiв Ярослава Мудрого iз саркофага. Потрiбен був автентичний портрет цього князя, який мав бути долучений до пантеону «видатних росiян». Створений Герасимовим портрет Ярослава Мудрого став канонiчним. Вiн зображуеться в рiзних книгах, пiдручниках… Навiть на украiнськiй купюрi номiналом у двi гривнi.






Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкцiя






2 гривнi (2003)



І все ж Ярослав Мудрий не став помiтною фiгурою в радянському мистецтвi. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни бiльш затребуваними для радянського агiтпропу виявилися iншi iсторичнi персонажi, наприклад Богдан Хмельницький, що воював з поляками (нагадаймо: Друга свiтова вiйна почалася з нападу нацистськоi Нiмеччини та Радянського Союзу на Польщу), або Олександр Невський, який отримав перемогу над нiмецькими рицарями. «Історичний багаж» Ярослава в той перiод виявився не дуже актуальним. Хоча насправдi Ярославовi Мудрому довелося повоювати з поляками. І такi «польськi сюжети» при бажаннi можна було б використати для створення вiдповiдних пропагандистських художнiх творiв.

Однак все ж пiд час Другоi свiтовоi вiйни з’явився один вартий уваги художньо-лiтературний твiр, присвячений цьому дiячевi. Належить вiн перу Івана Кочерги (1881—1952), письменника працьовитого й талановитого, який зумiв пристосуватися до реалiй доби сталiнiзму. Маеться на увазi його драма «Ярослав Мудрий»[45 - Кочерга І. Вибранi твори. – К., 2005. – С. 185—296.]. Писався згаданий твiр у перiод нiмецькоi окупацii Украiни, коли Кочерга виiхав до Уфи (до того мiста в той час перебралися радянськi украiнськi столичнi iнституцii). Завершена драма була в 1944 р., пiсля повернення письменника в Киiв. Того ж року твiр опублiкували в журналi «Украiнська лiтература». У 1946 р. з’явилося окреме його видання.

Драма «Ярослав Мудрий» вважалася (й загалом справедливо) одним iз найкращих творiв Кочерги. Вона ввiйшла в радянський канон украiнськоi лiтератури й вивчалася в школах.






І. А. Кочерга



Не будемо аналiзувати сюжетнi лiнii твору – це справа лiтературознавцiв. Вiдзначимо лише: твiр писався в перiод, коли в СРСР з’явився гострий запит на патрiотичнi твори, в т. ч. на такi, якi зверталися до героiчних сторiнок минулого Росii та iнших народiв СРСР. Вiдповiдно, вони потрiбнi були для мобiлiзацii народних мас в умовах военного лихолiття.



У 1944 р. драму «Ярослав Мудрий» поставили в Харкiвському академiчному украiнському драматичному театрi iм. Тараса Шевченка. У 1947 р. ця постановка була удостоена Сталiнськоi премii. На той час це була найвища державна нагорода в СРСР.


Головний герой драми «Ярослав Мудрий» пiклуеться про еднiсть своеi держави – Русi, про ii оборону вiд чужоземних загарбникiв. Тут напрошувалася паралель iз подiями Другоi свiтовоi вiйни. Є в творi й iншi военнi алюзii. Так, у «Ярославi Мудрому» чимало уваги придiлено варязькiй темi. Варяги – це германцi, тобто близькi до нiмцiв. Т. зв. норманську теорiю, згiдно з якою варяги були засновниками Русi, використовували нацистськi пропагандисти. У «Ярославi Мудрому» спецiально акцентуеться увага на тому, що Русь – слов’янська держава. І хоча в жилах Ярослава нiби тече частка варязькоi кровi, вiн iдентифiкуе себе як русина-слов’янина:

«…З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю (тобто кров слов’янську. – П. К.),
Що е з народом вiрний мiй зв’язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Киева до Ладоги живе.
І не заброд Ісландii суворих, —
Мене своiм вiн предком назове»[46 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 239.].

Свою дружину, шведку Інгiгерду, Ярослав закликае «русифiкуватися», вважати себе руською княгинею. Коли жiнка в суперечцi з ним використовуе скандинавськi назви руських мiст, вiн кидае iй:

«Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Є Новгород – i час би пам’ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!»[47 - Там само. – С. 238.]

Варяги в творi загалом зображенi негативно: вони знущаються над русичами, плетуть iнтриги. Навiть Інгiгерда готуе змову проти свого чоловiка. Чи не единим позитивним персонажем-варягом у драмi е норвезький витязь Гаральд, що сватаеться до Єлизавети, доньки Ярослава.

Загалом для твору характерне антизахiдництво.






Монета, яку чеканив Гаральд, з його зображенням



Наприклад, донька Ярослава Анна, яку вiддають замiж за французького короля, сприймае це негативно.

Для неi Францiя – варварська краiна. Ось що вона говорить, не бажаючи iхати на Захiд:

«Адже мене король французький свата,
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться iхати в Париж!
А це для мене наче гострий нiж!
Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,
Доми холоднi, вулицi бруднi.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,
Не кажучи уже про кавуни»[48 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 230.].

Зараз цi слова можна сприйняти як пародiю. Але в той час такi слова сприймалися радянськими людьми цiлком поважно.

Ярослав Мудрий у драмi Кочерги суворий, але справедливий. У його образi мимоволi простежуються «сталiнськi риси». Вiн не щадить ворогiв. Але його треба зрозумiти. Адже князю доводиться воювати не лише з ворогами зовнiшнiми, а й внутрiшнiми. Останнi творять рiзнi змови, якi можуть знищити Руську державу.






Анна Ярославна






Єлизавета Ярославна



А цiллю князя саме i е благо своеi краiни. Звертаючись до доньки Єлизавети, вiн каже:

«…мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд i лiлiй тихий сад.
Як дикий лiс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Киiв наш i Русь,
Хто осквернить насильством справу миру…»[49 - Кочерга І. Вибранi твори. – С. 225.]

Рефреном у драмi е слова «ранiш закон, а потiм благодать». Це нiби апеляцiя до вiдомого «Слова про Закон i Благодать» Іларiона Киiвського. Насправдi ж у згаданому «Словi…» маемо зовсiм iнше трактування протиставлення закону й благодатi, а також iншу iнтерпретацiю цих понять. Для Іларiона (про це буде йти далi) закон – то Старий Завiт. А благодать – Завiт Новий. У драмi Кочерги поняття «закон i благодать» отримують трактування в дусi сталiнiзму. Закон – жорсткий порядок. Благодать – то благоденство, щасливе життя, яке мае наступити у перспективi. Ярослав (чи то Сталiн) через установлення закону веде свiй народ до благодатi. Вiн каже:

«Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких.
А щоб людей добру призвичаiти,
Чимало князь голiв стинае злих…
Бо кроткий вiк без кровi не создать, —
Ранiш закон, а потiм благодать.
Людей учу я страхом i книжками…»[50 - Там само. – С. 211.]

Те, що «Ярослав Мудрий» Кочерги – не скiльки реконструкцiя iсторii, як використання iсторii для потреб дня сьогоднiшнього, розумiли i навiть говорили сучасники драматурга. У коректнiй формi про це сказав Максим Рильський. «Кочерга, – вказував вiн, – драматург-мислитель, драматург-новатор. Вiн дивиться на життя своiми очима, а це означае – художник… Можливо, що iсторичний Ярослав був не таким, яким його малюе тов. Кочерга. Навiть напевне. Але це – постать мудрого полiтика, проводиря для вiдображення якого дае всi пiдстави iсторiя. П’еса Кочерги – проекцiя минулого в сучасне…»[51 - Барабан Л. І. М. Т. Рильський та І. А. Кочерга // Радянське лiтературознавство. – 1984. – № 8. – С. 62.] Хоча правильнiше було б сказати: сучасного – в минуле.

Такий сталiнський «Ярослав Мудрий» не користувався великою популярнiстю. З часом про цю п’есу забули. На сьогоднi вона цiкава переважно фаховим лiтературознавцям.

Загалом iдеологiчний проект радянського агiтпропу «Ярослав Мудрий» виявився не дуже ефектним. Проте подii, пов’язанi з вийнятими iз поховання останками князя, були досить цiкавими.

1940 р. вивезенi кiстяки iз саркофага Ярослава Мудрого були повернутi до Киева. Існують про це офiцiйнi акти. Останки зберiгалися у фондах музею Софii Киiвськоi. Тут вони перебували й пiд час нiмецькоi окупацii мiста.






Собор Святоi Софii Киiвськоi



У пiслявоенний перiод у середовищi украiнськоi дiаспори набула поширення версiя, що кiстяк Ярослава Мудрого вивезли з Киева в 1944 р. 1954 р. Іван Огiенко (митрополит Іларiон) надрукував у Вiннiпегу замiтку пiд назвою «Де останки великого князя Киiвського Ярослава Мудрого?». У нiй вiн писав про те, що в 1944 р. «нiмцi, виходячи з Киева, дозволили забрати – на прохання декого з украiнцiв – i останки великого князя Ярослава. Цi останки разом з Чудотворним образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ вiку) опинилися в руках однiеi особи. Коли цю особу 1952 р. запитано, де вона подiла останки великого князя Ярослава i де Чудотворний образ святого Миколая, вiдказала: «Схованi на емiграцii в добрих руках». Особа ця живе тепер у Нью-Йорку, i зовсiм не ясно, чому вона ховае великi й святi пам’ятки всеукраiнського значення… Це ж пам’ятки всього украiнського народу, а не окремоi особи».

Радянськi спецслужби уважно слiдкували за украiнською емiграцiею. Тим паче в полi iхнього зору була така фiгура, як Огiенко. Його повiдомлення про перебування останкiв Ярослава Мудрого в Пiвнiчнiй Америцi виглядало аж нiяк не фантастично. Адже iкона Миколая Мокрого опинилася в Сполучених Штатах. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, вивезенi украiнськими емiгрантами. Зараз ця iкона знаходиться в церквi Святоi Трiйцi в Бруклiнi (Нью-Йорк). Можливо, тут перебувають i останки киiвського князя.

Окрiм публiкацii Огiенка, з’явилися й iншi повiдомлення в украiнськiй емiграцiйнiй пресi про те, що кiстяк Ярослава Мудрого знаходяться в Америцi. Це питання широко обговорювалося в середовищi украiнськоi дiаспори.

Очевидно, щоб припинити цi «iнсинуацii украiнських буржуазних нацiоналiстiв», було вирiшено кiстяки, якi свого часу були забранi iз саркофага Ярослава Мудрого, повернути з фондiв на мiсце. Сталося це в 1964 р. Тодi були складенi вiдповiднi документи. А туристам, що вiдвiдували Софiю Киiвську, екскурсоводи говорили, що в саркофазi е останки Ярослава Мудрого. Говорилося про це й, звiсно, представникам зарубiжних туристичних делегацiй, котрi спецiально вiдвiдували Софiйський собор.






І. І. Огiенко



Якраз у цей час, у 1962—1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман про Ярослава Мудрого «Диво»[52 - Загребельний П. Твори: в шести томах. – К., 1979. – Т. 2. – С. 5—575.]. У 1968 р. твiр побачив свiт. Загребельний, як вiдомо, мав добрi стосунки з вищим компартiйним керiвництвом Украiни, зокрема Володимиром Щербицьким. Зрештою, вiн сам належав до високих функцiонерiв Спiлки письменникiв Украiни – органiзацii, яка прискiпливо контролювалася компартiйними структурами.






П. А. Загребельний



У романi три сюжетнi лiнii, якi часом пересiкаються. Це – лiнiя сучасна, де дiють професори Гордiй Отава та його син Борис. Пiд час нiмецькоi окупацii Киева Гордiя хоче використати штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Пропонуе йому реставрувати фрески Софii Киiвськоi.

Друга сюжетна лiнiя – iсторiя будiвничого Софii Киiвськоi Сивоока, який був таемно похований пiд плитами побудованого ним храму. Мимоволi тут простежуеться паралель iз похованням Ярослава Мудрого в саркофазi в Софii Киiвськiй.

Ця лiнiя протиставляеться княжiй лiнii – iсторii Ярослава Мудрого. Не князь створюе Софiю Киiвську, а Сивоок. Проте Ярослав наказуе знищити пергамент, у якому було написано про Сивоока, i написати новий, де говорилось би, що саме вiн, князь, заклав храм Софii. У цьому ж храмi пiсля його побудови Ярослав стае уже не князем, а кесарем.



Не виключено, що Загребельному порекомендували написати «правильний» роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що цей князь створив цiннi культурнi релiквii, якi хотiли забрати нiмецькi окупанти, але iх все ж вдалося врятувати.


У романi «Диво» маемо типове протиставлення в дусi народництва елiти, представником якоi е Ярослав Мудрий, та народу, яскравим репрезентантом котрого е робоча людина, будiвельник Сивоок. Це протиставлення простежуеться навiть на «мiстично-сакральному рiвнi». Прах Сивоока (позитивного героя, «праведника») таемно схований у Софiйському соборi, де вiнчався на царство князь (персонаж, радше, негативний), який часто творив недобрi й негiднi вчинки. Це нiби натяк на те, що останки Ярослава Мудрого, захованi в саркофазi Софii Киiвськоi, не мають великоi цiнностi. Цiннiсть мае прах простолюдина пiд плитами храму-дива.

Сама ж Софiя Киiвська представлена в романi не стiльки як християнське культове примiщення, а як витвiр народного духу: «Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував державнiсть Киiвськоi Русi, може, тому й не боялися звинувачень у богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Киiв i найперше плюндрували собор Софii, i кожен намагався зiтерти його з земноi поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не будований був, а вирiс iз щедроi киiвськоi землi, став ii продовженням, гучним ii криком, ii спiвом, мелодiею, барвою»[53 - Там само. – С. 293.].

У контекстi iсторii зникнення останкiв Ярослава Мудрого iз Софii Киiвськоi для нас цiкавi не стiльки сюжетнi лiнii Ярослава Мудрого й Сивоока в романi «Диво», скiльки сюжетна лiнiя батька й сина Отав. У одному мiсцi твору Адальберт Шнурре говорить професору Гордiю Отавi:

«Так от: Украiна повинна буде стати для нас постачальником хлiба, сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до однозначностi, до примiтиву. Нiякоi iсторii, нiяких спогадiв про минулу велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця».

Далi цей герой роману розповiдае про план вивезення культурних цiнностей з Киева: «Вашого народу вже немае. Украiна вся завойована вiйськами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутне. Нас ждуть справи невiдкладнi. Саме провидiння послало мене, щоб не тiльки порятувати вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав можливiсть реабiлiтацii духовноi. Вiдкрию вам ще одну велику таемницю, про яку тут не може знати нiхто. Ми органiзовуемо небачено великий музей свiтовоi культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж вмiстимо в музеi…»[54 - Загребельний П. Твори: в шести томах. – С. 287.]

Як бачимо, в романi «Диво» робився вiдвертий натяк на те, що нiмцi планували вивозити iз Софii Киiвськоi цiнностi. В iншому фрагментi твору маемо твердження, що вони дещо iз собору таки вивезли:

«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь внутрiшньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…

– І! – не витерпiв усе-таки Шнурре.

– В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали…

– Ви про деякi речi, що там зберiгалися? – перебив його Шнурре. – Ми iх просто заховали в надiйному мiсцi…

Отава не став уточнювати, яке те «надiйне мiсце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»[55 - Там само. – С. 298.].

Дiалог занадто промовистий. Особливо вказiвка, що з собору нiмцi вилучили деякi речi й сховали в «надiйному мiсцi». Звiсно, все це можна списати на авторську фантазiю: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складаеться враження, що Загребельний знав: останкiв Ярослава Мудрого в Киевi нема, iх вивезли. На це вiн «передбачливо натякав». А сам твiр, схоже, писався, щоб «реабiлiтувати» iхне зникнення. Принаймнi це могло бути одне iз завдань роману.

Цiкаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Цi два романи навiть побачили свiт одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «лiтературними генералами» в Украiнi, спiлкуючись, могли знати творчi плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожi мiж собою. Однак основний «персонаж» i «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творi маемо дещо схожу апеляцiю до минулого. В певному сенсi, це були твори-конкуренти, як i конкурентами на нивi лiтератури були Загребельний i Гончар.

Незадовго пiсля публiкацii «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублiкований ще один iсторичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Францii»[56 - Ладинский А. Исторические романы. – М., 1989. – С. 177—475.] Антонiна Ладинського (1896—1961). Твiр з’явився пiсля смертi автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 роцi.

Взагалi постать Ладинського доволi цiкава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Бiлого руху, денiкiнець, який опинився в Грецii, потiм на Близькому Сходi, зрештою у Францii, де жив у мiжвоенний перiод i пiзнiше, аж до 1950 р. Писав поезiю, iсторичну белетристику. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни став членом органiзацii «Союз росiйських патрiотiв», яка створена була не без пiдтримки СРСР. Імовiрно, Ладинський спiвпрацював iз радянськими спецслужбами. Тим паче, що його молодший брат, який жив у Радянському Союзi, став полковником КДБ. У 1946 р. Ладинський прийняв радянське громадянство. У 1950 р. його змусили покинути Францiю, запiдозривши в роботi на радянськi спецслужби. У 1950— 1955 рр. вiн жив у НДР, в Дрезденi, а пiзнiше до самоi смертi в Москвi. Причому там втрапив у пiкантну iнтимну iсторiю: переманив молоду дружину брата-кегебiста, на квартирi якого мешкав.

Ладинського прийняли до Спiлки письменникiв СРСР, що можна сприймати як визнання його письменницьких заслуг. В останнi роки життя вiн працював над великою iсторичною трилогiею про Киiвську Русь. До ii складу ввiйшли романи «Коли впав Херсонес…» про князя Володимира Святославича (цей твiр письменник опублiкував, перебуваючи ще на емiграцii), згадуваний роман «Анна Ярославна – королева Францii», а також «Останнiй шлях Володимира Мономаха».

Звiсно, у «Аннi Ярославнi…» Ладинський не мiг обiйти постать Ярослава Мудрого. Останнiй постае як книжник-iнтелектуал, який розумно здiйснюе управлiння своею державою. У романi князь пригадуе про своi дiяння при читаннi книжок. «Ярослав, – пише Ладинський, – не мiг спати i, щоб скоротити нiчнi години, читав книжки, лежачи в постелi, i це ввiйшло для нього у звичку. Адже скiльки хотiлось довiдатися з повiстей, що на це не вистачало би часу вдень, коли треба було радитися про державнi справи, розбирати судовi справи, бути присутнiм на богослужiннях, виiжджати на лови звiрiв. Так вiн полюбив книжне читання бiльше життя…»[57 - Там само. – С. 195.] Цi слова можна сприймати як вiльну iнтерпретацiю автором лiтописного тексту, де говориться, що Ярослав Мудрий багато читав, у т. ч. i вночi. Правда, цей князь не е головним героем твору. Тут вiн «губиться» в тiнi своеi дочки.

Те саме можна сказати про радянський фiльм «Ярославна, королева Францii», при написаннi сценарiю якого використовувався згадуваний роман Ладинського. Фiльм був знятий на кiностудii «Ленфiльм» i вийшов на екрани в 1978 р. Автором сценарiю був Володимир Валуцький, головним режисером – Ігор Масленнiков. Фiльм не розповiдае нi про Русь, нi про давню Францiю. У ньому йдеться про далеку дорогу, яку довелося здолати Аннi Ярославнi вiд Киева до Парижа[58 - https://www. youtube.com/watch? v=-_3MwoWEFvY].

Якщо в цьому фiльмi князь Ярослав фактично е епiзодичним персонажем, то цього не скажеш про iнший радянський фiльм – «Ярослав Мудрий», знятий на Киiвськiй кiностудii iменi Олександра Довженка та кiностудii «Мосфiльм». На екрани вiн вийшов у 1981 р. Сценарiй фiльму написали Павло Загребельний, Михайло Вепринський i Григорiй Кохан. Останнiй же був i головним режисером. Фiльм замислювався як епiчний твiр, що мав на метi показати велич Русi. Подiбнi епiчнi твори були притаманнi радянському кiнематографу епохи «застою».

Хоча у фiльмi нiби показуеться Киiвська Русь, насправдi ця Русь виявилася занадто русифiкованою. Одяг дiйових осiб був стилiзацiею одягу московiтiв допетровського перiоду. Мовою фiльму була мова росiйська, де поняття руський i росiйський звучали iдентично, наприклад, «русская земля». Росiйською мовою цитувалися й руськi лiтописи. Глядач, дивлячись цей фiльм, мимоволi сприймав Киiвську Русь як Росiю.

«Ярослав Мудрий» мав двi серii. У першiй розповiдалося про дитинство, молодiсть i непростий шлях князя до влади. У другiй йшлося про дiяльнiсть Ярослава, коли вiн оволодiв киiвським престолом.

Завершуеться фiльм епiчним гепi-ендом: пiд стiнами Киева русичi, чи то – «русские», вщент розбивають печенiгiв. Пiсля чого Ярослав виголошуе патрiотичну промову про могутнiсть Русi[59 - https://www. youtube.com/watch? v=0azmkU4hM7A].



Складно говорити про захоплюючий динамiчний сюжет фiльму «Ярослав Мудрий». Чимось вiн нагадував барвистий патрiотичний лубок – особливо це стосувалося другоi серii. У нiй показано, як князь Ярослав займаеться державними справами, розбудовуе свою столицю – Киiв, переймаеться питаннями культури, примiром, вiдвiдуе школу, де суворий вчитель, що не жалiе для своiх учнiв букiв, змушуе iх писати «Печенiг – ворог русича». Ну, чим не радянська контрпропаганда часiв «застою»!


Фiльм «Ярослав Мудрий» так i не став помiтним явищем у радянськiй кiнематографii. На це була низка причин. Художньо фiльм вийшов слабким. Не мав вiн чiткоi сюжетноi лiнii. Чимало сцен виглядали як надуманi. Зрештою, надуманим була й епiчнiсть фiльму. Сумнiвно, що вiн мiг пробудити тодi в радянських людей сильнi патрiотичнi почуття. Адже вийшов цей кiнофiльм на екрани у пiк «застою», коли вiдчувалася невiдповiднiсть декларованих «партiею й урядом» цiнностей i життевих реалiй. Тому апеляцiя до «величi в минулому» на фонi соцiальноi й економiчноi деградацii не викликала захоплення – радше, байдужiсть чи навiть роздратування.

Цiкавi метаморфози з образом Ярослава Мудрого вiдбулися в пострадянський перiод, коли Росiя й Украiна стали окремими державами. Можна говорити, що мiж цими краiнами було i е змагання за князя Ярослава Мудрого та його спадок. І вiдбуваеться воно в рiзних формах.

Зокрема, це змагання знайшло певний вияв у сферi науковоi та науково-популярноi лiтератури. Так, книг, якi б широко висвiтлювали бiографiю Ярослава Мудрого, нi в царськiй Росii, нi в Радянському Союзi не було. Але вони почали з’являтися останнiм часом i в Украiнi, i в Росii. Передусiм варто вiдзначити виданi в 1996 та 2002 роках монографii Петра Толочка, де вiн подав наукову бiографiю князя[60 - Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996; Його ж. Ярослав Мудрий. – К., 2002.]. У 2009 р. з’явилася науково-популярна книжка про Ярослава Мудрого, випущена видавництвом «Фолiо» в серii книг про видатних украiнцiв[61 - Духопельников В. М. Ярослав Мудрый. – Харьков: Фолио, 2009. —128 с. – (Знаменитые украинцы).]. Науково-популярною е книга професора Нацiонального юридичного унiверситету Григорiя Демиденка «Ярослав Мудрий – великий князь Русi»[62 - Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид., допов. i змiн. – Харкiв, 2015.], яка мала кiлька видань. Автор цiеi книжкивважае, що в iснуючих «життеписах великого князя авторська увага зосереджена головним чином на аналiзi рiзних джерел, вiдображеннi в них окремих бiографiчних фактiв, спiрних питаннях iхнього трактування, що безперечно важливо, але за якими губляться факти життя, особистiсть, задуми й вчинки великого киiвського князя, його полiтика, законотворчiсть, без чого нашi уявлення про нього залишаються неповними та спрощеними». Цi гранi його образу Демиденко вважае визначальними i намагаеться iх осмислити[63 - Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид.,  допов. i змiн. – С. 4.]. Автор ставить перед собою надзавдання – створити «справжнiй» образ Ярослава Мудрого. Питання, правда, в тому, наскiльки ця «справжнiсть» сприймаеться читачами, зокрема фахiвцями-iсториками.

Також своiм завданням Демиденко бачить те, щоб розвiнчати рiзнi публiкацii, в яких компрометуеться Ярослав Мудрий[64 - Там само. – С. 5.]. І справдi, останнiм часом як в Украiнi, так i в Росii з’явилися публiкацiй такого типу. Це не лише згадуванi роботи, в яких «доводиться», нiби Ярослав Мудрий вбив Бориса й Глiба, а публiкацii, де пiддаеться сумнiву те, що цей князь наказав побудувати Софiю Киiвську. Одним iз таких «розвiнчувачiв» був скандальний проросiйський публiцист Олесь Бузина[65 - Див.: Бузина О. Тайная история Украины-Руси. – К., 2007. – С. 56—60.].






П. П. Толочко



Цiкавим, на нашу думку, е погляд на Ярослава Мудрого вiдомого украiнського вченого-сходознавця, професора Гарвардського унiверситету Омеляна Прiцака (1919— 2006). Вiн не присвятив постатi цього князя якогось спецiального дослiдження. Але в його фундаментальнiй працi «Походження Русi» висловлено низку важливих концептуальних положень щодо дiяльностi Ярослава Мудрого. Саме цього князя (а не Рюрика, Олега чи Володимира) вчений вважае творцем Руськоi держави.

Оскiльки мiркування Прiцака видаються нам дуже важливими, звернемо на них бiльше уваги. Передусiм вчений вважав, що держава, як органiзацiйна структура, може запозичуватися народом у iнших народiв, де вона iснуе. Вiн писав: «Держава е однiею з найвизначнiших iдей i найвищих досягнень розвинутоi урбанiстичноi цивiлiзацii. Вона виникае не спонтанно, а запозичуеться у народiв, у яких уже iснуе. Переймання такоi iдеi народами, якi не витворили власноi держави, обумовлене розумiнням ii важливостi й доцiльностi, тому тi народи добровiльно пiддаються пiд провiд досвiдчених iноземних навчителiв»[66 - Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. І. – С. 31.]. Русь, судячи з мiркувань Прiцака, це якраз такий випадок, коли вiдбувалося «державне запозичення».

Учений розглядае Руську державу як кагант, вказуючи на схiднi, хозарськi запозичення «державноi iдеi». «Історiя каганату Русiв, – пише вiн, – складаеться з трьох фаз: волзького перiоду (бл. 839—930), днiпровського (бл. 930—1036) та киiвського (1036—1169). Протягом двох перших – руси володiли переважно торговими шляхами й племенами, а не територiями. У разi потреби вони знищували суперникiв (таких як полоцькi Ільфiнги), збирали данину й контролювали торжища уздовж двох основних торгових шляхiв: волзько-двiнського, важливого протягом ІХ i першоi половини Х ст., з його двома вiдгалуженнями до мусульманських торговельних центрiв – Булгарii та Ітиля, i днiпровського торговельного шляху Х ст., з варяг, через Киiв, до грецького Константинополя, згодом мiжнародного економiчного центру. Третiй, киiвський, перiод знаменував собою початок культурноi консолiдацii Русi й спробу ii “нацiоналiзацii”»[67 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 99.].

Із цiеi схеми випливало, що Ярослав Мудрий започаткував перiод «культурноi консолiдацii Русi», власне, коли Русь стала державою. Прiцак дав таку характеристику дiяльностi цього князя:

«У 1036 роцi Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Киевi, розгромив печенiгiв (кочових спадкоемцiв хозарiв) i утвердив свiй варiант Римськоi iмперii, iдеологiчним центром якоi був Софiйський собор у Киевi, а пiдгрунттям – система новгородських законiв. Безперечно, що це певною мiрою пiдштовхнуло його до введення як сакральноi (священноi) й законноi мови його володiнь саме церковнослов’янськоi, яка пiсля занепаду Дунайськоi Болгарii знову втратила свого власника.

Ярослав також почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжоi мандрiвноi дружини на киiвськiй, чернiгiвськiй та переяславськiй землях. Як результат таких дiй назви «Русь» i «Руська земля», що засвiдченi в другiй половинi ХІ ст. i побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значеннi, а саме виключно щодо Пiвденноi Русi (нинiшня Украiна). І лише тодi почала вiдбуватися культурна революцiя. Вiдштовхуючись вiд полiетнiчноi, багатомовноi й безтериторiальноi спiльностi з культурою «нижчого» рiвня, Киiвська Русь почала досягати рiвня новоi, «вищоi» культури, оволодiвши писемною й правовою слов’янською мовою.

Зростання Киiвськоi Русi як полiтичного i релiгiйного центру – закономiрне, бо, якщо зважити, занепад незалежноi болгарськоi держави на Дунаi залишив церкву i слов’янський обряд, з його вiдносно цiлiсним зведенням духовних i державно-полiтичних текстiв, без господаря; саме це дало можливiсть Киiвськiй Русi оволодiти цiею культурою без загрози втрати власноi самобутностi. Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовнiсть стала основою для злиття слов’янських полян i неслов’янських елементiв Русi у едину «Руську землю». Територiя киiвського, чернiгiвського й переяславського князiвств, якi пiзнiше утворили Центральну Украiну, була обрана мiсцем постiйного заселення досi мандрiвноi Русi.

Доти «Русь» представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiею, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своiх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiею. Для висвячення династii Ярослава у християнськiй легiтимностi потрiбно було створити культ його двоюрiдних братiв Бориса i Глiба, синiв болгарськоi княжни. Вони були канонiзованi киiвським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, вiдразу по iхнiй смертi (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайнiй боротьбi за владу. Властивий фундатор руськоi династii, Ярослав, успiшно створив собi образ доброго брата, який помщаеться за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до iхньоi загибелi), а також присвоiв собi й своiй династii харизму святих Бориса й Глiба».

Далi Прiцак веде мову про значення борисоглiбського культу, Киево-Печерського монастиря, укладання лiтописiв у релiгiйно-культурнiй консолiдацii Русi. «Саме тодi, – робить висновок вчений, – пiд час Киiвського перiоду, з появою власноi iсторичноi свiдомостi й почала поставати Русь як законна iсторична сутнiсть»[68 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 100—101.].






І. Бiлiбiн. Святi Борис та Глiб на кораблi



Можна не погоджуватися з окремими мiркуваннями Прiцака, вказувати йому на деякi неточностi, однак, на нашу думку, вiн вiрно вказав основнi тенденцii державотворення Давньоi Русi. Варто з ним погодитися i в тому, що саме за часiв Ярослава Мудрого Русь вiдбулася як повноцiнна держава.

На жаль, мiркування Прiцака щодо формування Руськоi держави практично «не були помiченi» в украiнськiй iсторiографii, представники якоi в переважнiй бiльшостi й далi дотримуються поглядiв Михайла Грушевського, розглядаючи Киiвську Русь як украiнську державу.

Пiсля розпаду Радянського Союзу не лише в Украiнi, а й в Росii з’явилися науковi й науково-популярнi роботи про Ярослава Мудрого. Зокрема, це монографiя Олексiя Карпова, що вийшла у вiдомiй серii «Жизнь замечательных людей», витримавши кiлька видань[69 - Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 2010.]. У 2012 р. «Императорским Русским историческим обществом» видана нова книга про великого князя аматора-iсторика Вiктора Торопа[70 - Тороп В. Ярослав Мудрый. – Быково, 2012.].

У незалежнiй Украiнi маемо певне шанування пам’ятi князя Ярослава. У низцi украiнських мiст е вулицi, названi на його честь. Є така вулиця в Киевi, де вона, як уже говорилося, iснувала з царських часiв. У 1955 р. у цьому мiстi ще з’явився провулок, названий iменем цього князя. Вулицi Ярослава Мудрого е у Львовi, Харковi, Бiлiй Церквi, Васильковi, Жидачовi, Мостиськах, Борщовi, Тлумачi, Кам’янцi-Бузькiй, Лубнах, Петропавлiвськiй Борщагiвцi, Роздiльнiй. У 2007 р. у Харковi на його честь названий був навiть майдан. Також Нацiональний юридичний унiверситет, який е в цьому мiстi, носить iм’я Ярослава Мудрого. Нацiональна парламентська бiблiотека Украiни змiнила свою назву i вiд 14 грудня 2016 р. iменуеться «Нацiональна бiблiотека Украiни iменi Ярослава Мудрого». У деяких украiнських мiстах поставленi пам’ятники цьому князю. Це – Киiв, Харкiв i Бiла Церква. Також йому встановлений бюст у Полтавi.






Пам’ятник Ярославу Мудрому в Харковi








Пам’ятник Ярославу Мудрому в Киевi






Погруддя Ярослава Мудрого бiля Полтавського юридичного iнституту НЮУ



У Росii пам’ятник Ярославу Мудрому е в Ярославлi. Адже вважаеться, що це мiсто ним було засноване. Щоправда, перша згадка про Ярославль вiдноситься до 1071 р. i стосуеться подiй, якi вiдбулися пiсля смертi Ярослава Мудрого. Зараз же вважаеться, нiби мiсто заснували в 1010 р., хоча ця дата документально не пiдтверджена. Саме цей рiк нiби був останнiм роком княжiння Ярослава Мудрого в Ростовськiй землi, на теренах якоi й знаходиться нинiшнiй Ярославль. 2010 р. офiцiйно було вiдзначено 1000-лiття з часу заснування цього мiста[71 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярославль]. До цiеi дати росiяни зняли художнiй фiльм «Ярослав. Тисячу рокiв тому» (автор сценарiю – Марина Кошкiна, головний режисер – Дмитро Коробкiн). Хоча фiльм позицiонували як «бiографiю», насправдi в ньому вiд реальноi бiографii князя мало що лишилося. Сюжет кiнотвору базувався на фантазiях та легендарнiй основi. Там йдеться про боротьбу Ярослава з работоргiвцями, про його любовну iсторiю з донькою вождя племенi «ведмедiв» Райдою, про об’еднання племен навколо Ростова й поширення християнства. І, звiсно, про заснування Ярославля на мiсцi язичницького капища племенi «ведмедiв».

Фiльм «Ярослав. Тисяча рокiв тому» не мав комерцiйного успiху. Касова виручка вiд його прокату становила менше третини витрат на нього. Радше, фiльм мав значення пропагандистське. Вiн був показаний у Ярославлi у зв’язку зi святкуванням 1000-лiтнього ювiлею мiста. Показали його й на сторожовому кораблi «Ярослав Мудрий», який входить до Балтiйського флоту Росii[72 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав._Тысячу_лет_назад].






Ярославль – мiсто в Росii



Ще одним об’ектом пам’ятi в Росii про Ярослава Мудрого варто назвати Новгородський унiверситет, який носить iм’я цього князя[73 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Новгородский_государственный_университет_имени_Ярослава_Мудрого].

Ярослав Мудрий удостоiвся зображень i на грошових знаках. Його портрет е на украiнських банкнотах. У 2001 р. Нацбанк Украiни випустив срiбну монету iз портретом цього князя номiналом 10 гривень. Також на росiйськiй купюрi номiналом 1000 рублiв зображене мiсто Ярославль i скульптура легендарного засновника мiста – Ярослава Мудрого[74 - https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Владимирович_Мудрый].

Загалом, якщо порiвнювати шанування Ярослава Мудрого в Украiнi й Росii, то видаеться, що лiдером е Украiна.

23 серпня 1995 р. Указом Президента Украiни Леонiда Кучми для нагородження громадян за видатнi особистi заслуги перед Украiнською державою в галузi державного будiвництва, змiцнення мiжнародного авторитету Украiни, розвитку економiки, науки, освiти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодiйну, гуманiстичну та громадську дiяльнiсть було засновано орден князя Ярослава Мудрого 5-ти ступенiв. Схоже, iнiцiатором заснування цього ордена був тодiшнiй глава президентськоi адмiнiстрацii Дмитро Табачник. Принаймнi вiн мав вiдношення до цiеi справи.






Орден князя Ярослава Мудрого І ступеня



Табачник також забезпечив перемогу Ярослава Мудрого в телепроектi каналу «Інтер» «Великi украiнцi», який реалiзовувався з 16 листопада 2007-го по 16 травня 2008 р.[75 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий] Звiсно, Ярослав Мудрий не займав i не займае помiтне мiсце в iсторичнiй свiдомостi украiнцiв. Сумнiвно, що за нього масово голосували пiд час проведення телепроекту. Тому Табачник вдався до «накручування» голосiв. Робилося це ним, зокрема, для того, щоб не допустити перемоги Степана Бандери. Для Табачника, як для проросiйського полiтика, важливо було, щоб переможцем у телепроектi став не нацiоналiст, а iсторичний персонаж, прийнятний як для украiнцiв, так i для росiян. На його думку (чи на думку його кураторiв?), для цього непогано надавався саме Ярослав Мудрий, який мае стосунок i до украiнськоi, i до росiйськоi iсторii.

Попри це «накручування», яке скомпрометувало проект i завершилось скандалом, вихiд на перше мiсце Ярослава Мудрого мав для украiнцiв певнi позитиви, котрi не були поцiнованi. По-перше, ця «перемога» вказувала на те, що украiнцi сприймають Киiвську Русь як свiй iсторичний спадок, свою державу. По-друге, на перше мiсце вони поставили князя, який фактично прославився розбудовою державних структур, вiдзначався конструктивною дiяльнiстю в сферi права, культури. Це нiби свiдчило про високу державницьку свiдомiсть наших громадян.

Отакий парадокс – неблагi намiри нiби дали благий результат.

«Змагання» за Ярослава Мудрого в Украiнi спостерiгалося не лише в сферi полiтичнiй, але й церковнiй. 9 березня 2004 р. Священний синод Украiнськоi православноi церкви (УПЦ), яка знаходиться в пiдпорядкуваннi Московського патрiархату, у зв’язку з 950-лiттям з дня смертi цього князя благословив внести в святцi УПЦ та встановити день пам’ятi Ярославу Мудрому в день його упокоення 5 березня (20 лютого за старим стилем)[76 - http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/877]. Передбачалося, що цей князь шануватиметься як небесний покровитель державних дiячiв, юристiв, прокурорiв, будiвничих храмiв, бiблiотекарiв, наукових працiвникiв, учителiв, студентiв тощо[77 - http://orthodoxy.org.ua/data/svyatiy-pokrovitel-ukrayinskih-studentiv-i-prezidentiv.html]. Тут, певно, теж не обiйшлося без Табачника, який почав себе позицiонувати вiрним УПЦ.

Згодом, у 2008 р., майже таке «дзеркальне рiшення» щодо Ярослава Мудрого прийняв помiсний собор Украiнськоi православноi церкви Киiвського патрiархату. У зв’язку з 1020-лiттям хрещення Русi вiн благословив приеднати благовiрного великого князя Киiвського до лику святих для загального церковного шанування i занести його iм’я в православний церковний календар. Пам’ять про нього було визначено святкувати 4 березня (20 лютого за старим стилем)[78 - https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34661/]. У невисокосний рiк дата святкування припадала на 5 березня[79 - http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1100: sviatyi-blahovirnyi-velykyi-kniaz-yaroslav-mudryi&catid=19&Itemid=37].

Хоча УПЦ е фiлiею Росiйськоi православноi церкви, проте вона мае деяку самостiйнiсть. Інiцiатива цiеi церковноi структури вплинула на Московський патрiархат. Зрештою, встановлення шанування киiвським патрiархатом Ярослава Мудрого як святого змусило вищу iерархiю Росiйськоi православноi церкви вдатися до вiдповiдних крокiв. 8 грудня 2005 р. з благословення московського патрiарха Алексiя ІІ 5 березня (20 лютого) було внесено в мiсяцеслов як день пам’ятi благовiрного князя Ярослава Мудрого. А 3 лютого 2016 р. визначенням архiерейського собору Росiйськоi православноi церкви встановили його загальноцерковне шанування[80 - http://www.patriarchia.ru/db/text/4367765.html].

Ще одна резонансна iсторiя, пов’язана з Ярославом Мудрим, це виявлення зникнення останкiв князя iз Софiйського собору. 10 вересня 2009 р. саркофаг князя було вiдкрито з метою вивчення його вмiсту. Проте там виявився лише жiночий скелет. Чоловiчого не було.

Де зараз перебувають останки князя Ярослава – достеменно не вiдомо[81 - Куковальська Н. Таемницi саркофага Ярослава Мудрого // http://www. istpravda. com. ua/articles/2013/09/30/137267/]. А сама iсторiя iз його зниклим скелетом набрала мiстично-детективного характеру.



Розповiдi про перебування останкiв Ярослава Мудрого за кордоном не е безпiдставними. Керiвництво Нацiонального заповiдника «Софiя Киiвська» за пiдтримки державних структур спробувало дiзнатися, де вони знаходяться, й повернути iх на батькiвщину. На жаль, цi дii не дали потрiбного результату.


Хоча вiдкриття саркофага в 2009 р. стало поганою новиною щодо збереження останкiв Ярослава Мудрого, але мало воно й позитивний аспект. Знайдений в ньому скелет виявився жiночим. На думку дослiдникiв, це були останки дружини Ярослава Мудрого – Інгiгерди. Проведена експертиза встановила, що череп належав жiнцi вiком 45—55 рокiв, яку за комплексом кранiологiчних ознак можна вiднести до пiвнiчних европеоiдiв. Правда, дослiдження скелета викликало низку питань. Експерти вiдзначили невiдповiдностi мiж будовою черепа i кiсток. Отже, цi останки потребують подальшого дослiдження.

На основi черепа був реконструйований вигляд Інгiгерди. І ми тепер знаемо, як виглядала дружина Ярослава Мудрого.

Восени 2016 р. украiнська телекомпанiя «1+1 Продакшн» розпочала роботу над багатосерiйним фiльмом «Інгiгерда». Цей серiал позицiонують як «Величне столiття» по-украiнськи, де в центрi фiльму е жiнка, що визначае хiд iсторii[82 - https://1plus1.ua/novyny/velicne-stolitta-po-ukrainski-11-media-pocala-robotu-nad-bagatoserijnou-istoricnou-dramou-ingigerda]. Також е проект створення спiльного украiнсько-французького фiльму «Анна Ярославна». Чи дiйде справа до його зйомок – час покаже. А поки там що маемо нещодавно виданий видавництвом «Фолiо» роман Валентина Чемериса «Анна Киiвська – королева Францii»[83 - Чемерис В. Анна Киiвська – королева Францii. – Харкiв: Фолiо, 2016.].

Як бачимо, Ярослав Мудрий знову опиняеться в тiнi iнших. Тепер переважно жiнок.

У 2017 р. iм’я Ярослава Мудрого голосно прозвучало – до того ж на мiжнароднiй аренi. Правда, знову в тiнi його дочки Анни Ярославни. 29 травня, пiд час вiзиту Президента Росii Володимира Путiна до Францii, цей очiльник дозволив собi сказати таке: «Освiчена французька публiка знае про росiйську Анну – королеву Францii. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генрiха І i зробила iстотний внесок у розвиток Францii, будучи однiею iз засновниць щонайменше двох европейських династiй – Бурбонiв i Валуа, – одна з яких досi править в Іспанii». У цьому спiчi росiйський президент вирiшив «приватизувати» для росiйськоi iсторii не лише Анну Киiвську, але й ii батька (адже вiн для нього – «наш великий князь»!), а також усю iсторiю Русi. В принципi, нiчого дивного немае. Подiбнi речi робилися задовго до Путiна. Вiн лише в черговий раз озвучив мiфи росiйськоi iмперськоi iсторiографii.

На це висловлювання майже блискавично вiдреагував Президент Украiни Петро Порошенко. Наступного дня пiсля згаданого виступу Путiна вiн, коментуючи ратифiкацiю парламентом Нiдерландiв угоди про асоцiацiю та зону вiльноi торгiвлi Украiни й Євросоюзу, висловився таким чином: «Кремль, уражений хронiчною украiнофобiею, капостив нам на кожному кроцi, i все це робилося з единою метою – унеможливити ратифiкацiю угоди, поховати ii та, вiдповiдно, зупинити курс Украiни на возз’еднання з нашою европейською родиною (маеться на увазi угода про асоцiацiю Украiни з ЄС. – П. К.). Саме возз’еднання, бо iсторично ми були ii частиною. До речi, з часiв давньоукраiнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путiн намагався на очах всiеi Європи «вкрасти» до росiйськоi iсторii».






П. А. Порошенко



До цiеi своерiдноi дискусii про Анну Ярославну пiдключилися iншi високi достойники як з украiнського, так i росiйського боку. Мiнiстр закордонних справ Украiни Павло Клiмкiн заявив, що коли Анну Ярославну вважати росiянкою, то тодi треба вважати Олександра Пушкiна украiнським поетом, «адже украiнськi Одеса й Крим неодноразово надихали його творчий генiй». Натомiсть заступник комiтету Совета Федерацii Росii з закордонних справ Андрiй Клiмов в уже звичнiй для росiйських очiльникiв грубiй манерi заявив, що своiм висловлюванням Порошенко виглядае «як iдiот» i таким чином намагаеться пiдтримати «хоч як-небудь антиросiйську iстерiю». А вiдповiдальний секретар Росiйського iсторичного товариства Андрiй Петров вiдзначив, що твердження Порошенка про «викрадення» Путiним Анни Ярославни не вiдповiдае iсторичнiй дiйсностi[84 - https://www.gazeta.ru/politics/2017/06/26_a_10739771.shtml#page2].

Словом, маемо типову боротьбу iсторичних мiфологем, яка вiдбуваеться у сучасному полiтичному контекстi. За великим рахунком, середньовiчна iмперiя, котра звично в нас iменуеться Русь чи Киiвська Русь, це не Украiна, а тим бiльше – не Росiя. Хоча вона мала iсторичний стосунок до становлення однiеi й другоi.

Мiфологеми Киiвськоi Русi вiдiгравали й вiдiграють помiтну роль у сучасних нацiональних дискурсах Украiни й Росii. Якщо провести паралель, то Русь до Росii й Украiни мае приблизно такий стосунок, як Римська iмперiя до Румунii й Італii вiдповiдно. Румуни взяли назву в римлян i вважають себе iхнiми нащадками, хоча терени нинiшньоi Румунii були вiддаленою, «варварською» провiнцiею Римськоi iмперii, куди ледь сягали римськi культурнi впливи. Жителi Апеннiнського пiвострова, який був осердям Римськоi iмперii, зараз називають себе не римлянами, а iталiйцями. Так само з росiянами й украiнцями. Першi виникли на «варварськiй околицi» Русi, але, в силу рiзних iсторичних обставин, присвоiли собi назву Русi й Росii (остання – похiдна вiд Русi). Украiнцi, якi зараз живуть на землях, що були осердям Русi (зрештою, у давнi часи пiд Руссю розумiли переважно землi навколо Росii (остання – похiдна вiд Русi). Украiнцi, якi зараз живуть на землях, що були осердям Русi (зрештою, у давнi часи пiд Руссю розумiли переважно землi навколо Киева), хоча й втратили свою «руську назву», але саме з iхнiх земель «пiшла Руська земля». Вiдповiдно, як iталiйцi мають набагато бiльше прав претендувати на давньоримський спадок, анiж румуни, так само украiнцi мають бiльше прав претендувати на спадок Русi, анiж росiяни.

Нiби арбiтром у спорi президентiв Росii й Украiни щодо того, кому належить Анна Ярославна, став президент Францii Еммануель Макрон. Приймаючи 26 червня у Францii Петра Порошенка, вiн вiдзначив, що президент Украiни вшанував Анну Киiвську, королеву франкiв (малося на увазi те, що той вiдвiдав ii мiсце поховання). І що це е дуже важливо для стосункiв мiж Украiною i Францiею, якi мають давню iсторiю[85 - https://www. youtube.com/watch? v=VJS0W6pvT2A].






Еммануель Макрон



Як бачимо, змагання мiж Росiею й Украiною за Ярослава Мудрого i його спадок тривае. І, схоже, триватиме далi. Виявляеться, занадто важливою фiгурою для украiнськоi i росiйськоi iсторii е цей князь – навiть коли вiн знаходиться в тiнi iнших.




Русь до Ярослава


Чи iснувала Руська держава до Ярослава? А якщо iснувала – то яка?

І в украiнськiй, i в росiйськiй iсторiографiях переважае однозначна вiдповiдь: так, iснувала. Розходження починаються, коли постае питання про природу цiеi держави, зокрема про ii етнiчнiсть.

У росiйськiй iсторiографii домiнуючою е думка, що ця держава була росiйською, чи принаймнi була предтечею Росii. При цьому акцентуеться увага на тому, що нiби, згiдно з лiтописними даними, початки цiеi держави в Новгородi. А Новгород – територiя росiйська.

Натомiсть в украiнськiй iсторiографii акцент робиться на тому, що столицею Русi був Киiв, центральнi ii терени знаходилися в межах нинiшньоi украiнськоi етнiчноi територii. Отже, Русь була державою украiнською.






Собор Святоi Софii. Великий Новгород



Взагалi iсторiя Давньоi Русi ховаеться в «темрявi вiкiв». Головним ii джерелом е лiтописнi оповiдi. На жаль, до нас вони дiйшли не в первiсному виглядi, а в пiзнiших списках. Найдавнiшi з них датуються кiнцем XIV ст., основна ж частина – XV – XVII ст. Це – Іпатiiвська група, до якоi належать списки: Іпатiiвський (початок XV ст.), Хлебнiковський (кiнець XVІ ст.), Погодiнський та Єрмолаiвський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентiiвсько-Троiцька група зi списками Лаврентiiвським (кiнець XІV ст.), Радзивiллiвським i Московсько-Академiчним (обидва з XV ст.) та нинi втраченим Троiцьким (XІV—XV ст.); окрему групу становлять списки Новгородського першого лiтопису[86 - Толочко О. П., Толочко П. П. Киiвська Русь. – К., 1998. – С. 14—15; див. також: Толочко П. П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005.].

Проблемною е хронологiя давньоруських лiтописiв[87 - У книзi при посиланнi на давньоруськi лiтописнi джерела використовуеться традицiйне для них лiточислення вiд «початку свiту». Натомiсть паралельно зазначаються роки за лiточисленням «вiд Рiздва Христового».]. Нерiдко в них спостерiгаеться «змiщення дат» на кiлька рокiв, а то й на бiльш значнi перiоди[88 - Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977. – С. 250—257.]. Зустрiчаються й такi випадки, коли лiтописець пiд однiею датою записуе низку подiй, що вiдбувалися в рiзний час.

Звiсно, окрiм лiтописiв, е iншi писемнi джерела, у тому числi зарубiжного походження. Але, на вiдмiну вiд лiтописiв, вони не дають цiлiсноi картини руськоi iсторii. Переважно цi твори стосуються окремих iсторичних моментiв. До того ж такi джерела мають на собi не меншу печать суб’ективiзму, нiж лiтописи. Та й писанi вони часто авторами, якi жили далеко вiд Русi, користувалися iнформацiею з других чи навiть третiх уст, а тому мали не зовсiм адекватнi уявлення про давньоруськi реалii. А раз так, то рiвень довiри до цих авторiв i iхнiх творiв, як правило, не вищий, нiж до наших лiтописiв.



Вважаеться, що найдавнiшi записи, якi використовувалися при укладаннi лiтописних зводiв, з’явилися не ранiше ХІ ст. Отже, говорити, що лiтописцi були свiдками подiй часiв становлення Русi, не варто. Лiтописнi повiдомлення записувалися й переписувалися в рiзний час, зазнаючи iнодi суттевих змiн. На лiтописцiв впливали рiзнi чинники – iдеологiчного, полiтичного й культурного характеру. Все це треба враховувати, використовуючи давньоруськi писемнi пам’ятки.


Певну iнформацiю нам можуть дати археологiчнi джерела. Проте вони допомагають у осмисленнi загальних тенденцiй iсторичного розвитку, «створюють фон» для iсторичних подiй. Варто також враховувати, що «дiапазон iнтерпретацiй» цих джерел часто е достатньо широким. Не слiд забувати й те, що данi археологii при вiдповiднiй подачi використовувалися й використовуються в iдеологiчних цiлях для доведення «правоти» певних концепцiй iсторичного характеру.

Виходячи з вищесказаного, зрозумiлим стае наше звернення до лiтописiв, передусiм «Повiстi минулих лiт» Іпатiiвського списку. Це не значить, що ми будемо слiпо йти за цим джерелом. Однак вважаемо, що воно дае можливiсть простежити головнi моменти в становленнi Русi як державного утворення.

Історики, посилаючись на лiтописнi джерела, витворили «канонiчну» схему становлення Давньоруськоi держави. Якщо вiдкинути деталi, то вона виглядае таким чином.

Перший етап – закликання варягiв.

У «Повiстi минулих лiт» пiд 6370 роком (862-м вiд Рiздва Христового) розповiдаеться: буцiмто мешканцi землi, де проживали iльменськi слов’яни (пiзнiше ця земля почала iменуватися новгородською), спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирiшили не давати цiеi данини i вигнали варягiв «за море». «І не було в них правди, i встав рiд на рiд, i були усобицi в них, i воювати вони мiж собою почали. І сказали вони: “Пошукаемо самi собi князя, який би володiв нами i рядив за угодою, по праву”»[89 - Лiтопис руський. – С. 12.].

Археологiчнi дослiдження нiби пiдтверджують цю версiю. Стара Ладога, яку вважають столицею iльменськоi Славii, звiдки закликали варягiв, знаходилася на важливому торговому шляху, котрий вiв iз Балтiйського моря через Волзький водний шлях до багатих мусульманських краiн Азii. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срiбло, срiбнi монети, якiснi ремiсничi вироби iз Середньоi Азii та Персii, екзотичнi продукти з тих краiн та Індii. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, котрих, вважаеться, на Русi iменували варягами. Нормани для здiйснення прибуткових торгових операцiй створювали корпорацii, якi мали вiйськовий i водночас торговий характер. Варто враховувати, що в той час вiйськова справа тiсно була пов’язана з торговою. Здiйснювати перевезення товарiв (особливо на значнi вiдстанi) без належноi вiйськовоi охорони було неможливо. Водночас торгово-вiйськовi ватаги часто самi здiйснювали напади з метою збагачення.

У Старiй Ладозi, на урочищi Плакун, у 850—925 рр. iснувало окреме скандинавське кладовище, де були й жiночi поховання. Правда, його матерiали загалом скромнi. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншiсть у цiй факторii. Проте це була активна меншiсть, яка в поселеннi утримувала владу. Цiлком могло статися, що бiльшiсть мiсцевих жителiв постали проти цiеi меншостi й прогнали ii. Але, як це часто трапляеться у таких випадках, вождi повсталих не подiлили отриману владу, почали воювати мiж собою. Тому з’явилися охочi закликати правителiв зi сторони. У низцi скандинавських «саг про давнi часи» розповiдаеться про вдалий напад норманiв на Стару Ладогу й захоплення цього мiста[90 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 199.].



Вiйськово-торговi корпорацii, очолюванi варягами, створювали на торгових шляхах своi факторii. Однiею з них i була Стара Ладога. Такi факторii, як правило, були «космополiтичними» за своiм складом. У них проживало як прийшле, так i мiсцеве населення. Правителi цих факторiй, маючи вiйськовi загони, намагалися мiсцевих людей, що жили в околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим лiтописне свiдчення, нiби варягам словени, тобто iльменськi слов’яни, та iншi племена з цих земель платили данину.


У «Повiстi минулих лiт» пiд роком 6370-м (862-м вiд Рiздва Христового) розповiдаеться так про закликання варягiв: «Пiшли вони за море до варягiв, до русi. Бо так звали тих варягiв – русь, як ото однi звуться свеями, а другi – норманами, англами, iншi – готами – отак i цi. Сказали русi чудь, словени, кривичi i весь: “Земля наша велика i щедра, а порядку в нiй нема. Ідiть-но княжити i володiти нами”»[91 - Лiтопис руський. – С. 12.].

Як бачимо, до варягiв-русi звертаеться своерiдний «iнтернацiонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фiнськi (точнiше – прибалтiйсько-фiнськi) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичi. Кривичi проживали на теренах верхiв’я Волги, Днiпра й Двiни[92 - Дермант А. Кривичи: (ист.-этногр. очерк) // Предыстория белорусов с древнейших времён до ХІІІ века. – Минск, 2010. – С. 211—241.]. Ймовiрно, це самоназва цього субетносу. Принаймнi вона широко вживалася й використовувалася.

Певнi питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органiчним етнонiмом». Ця назва, радше, вказувала на те, що словени – це пришле слов’янське населення, яке опинилося в регiонi, де проживали угро-фiни[93 - Санкина С. Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. – СПб., 2000.]. Їм важливо було вказати на свою слов’янську iдентичнiсть. А що така iснувала, свiдчить «Повiсть минулих лiт», де багато говориться про слов’ян, iхнiй етногенез[94 - Лiтопис руський. – С. 2—3.].

Принагiдно варто вказати, що, окрiм iльменських слов’ян, iснуе ще два слов’янськi етноси з подiбними назвами – словени та словаки. Щодо перших, то вони опинилися далеко на Заходi в оточеннi германського й романського населення. Тому слов’янська iдентифiкацiя стала для них важливим чинником етнiчного самозбереження. Приблизно те саме можна сказати про слов’янське населення Центральноi Європи, яке пiдкорили угорцi. Певна його частина, чинячи опiр мадяризацii, iдентифiкувала себе як словакiв.

Пiд чуддю давньоруськi лiтописцi переважно розумiли прибалтiйсько-фiнськi етноси, якi проживали в районi Фiнськоi затоки[95 - Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь) // Этнонимы. – М., 1970. – С. 194—203.]. Поширеною е думка, що це були предки естонцiв[96 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 264.]. Їх намагався пiдпорядкувати Ярослав Мудрий, про що буде вестися мова далi. Варто говорити про вiдносно високий рiвень iнтегрованостi чудi в руське суспiльство. Михайло Брайчевський вiдзначав, що «власнi iмена з коренем «чуд» мали велике поширення на Русi». «Так, в Киевi, – писав цей iсторик, – вiдомий боярин Чудин мав свiй двiр на територii киiвського Кремля (город Володимира). Цей боярин i його брат Туки вiдiгравали помiтну роль в суспiльному життi Русi ХІ ст. Зокрема, Чудин був одним з укладачiв так званоi «Правди Ярославичiв» – юридичного кодексу другоi половини ХІ ст. Вiдомi топонiми з цим же коренем (Чудинцева вулиця i Чудинцева брама в Новгородi, село Чудин на Житомирщинi, село Чуднiв – там же, село Чудинiвцi – на Вiнничинi i т. п.). Все це свiдчить, що вихiдцi з чудi вiдiгравали певну роль в iсторii Русi не тiльки на пiвнiчно-захiднiй ii околицi, а на корiнних руських землях»[97 - Брайчевський М. Вибранi твори. – К.; Нью-Йорк, 1999. – С. 369.].

Весь – це також фiнське плем’я, що проживало на схiд вiд Фiнськоi затоки – у районi т. зв. Мiжозер’я (озера – Нево, Онега та Бiле). Власне, на цих теренах знаходилася Стара Ладога. Вважаеться, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[98 - Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х—ХІІІ вв. – М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь: (по материалам поселения Крутик ІХ—Х вв.). – Петрозаводск, 1991.].

Отже, незважаючи на мiфiчнiсть лiтописноi оповiдi про «закликання варягiв», маемо в нiй вiдносно адекватне вiдображення ситуацii, яка iснувала на теренах, котрi пiзнiше почали вважатися Пiвнiчною Руссю. Тут живе фiнське й слов’янське населення. Але воно «закликае» до себе правити варягiв. «Пiвнiчна Русь» нiби була конгломератом трьох етнiчних груп – варягiв, якi стали правлячою елiтою, фiнського й слов’янського населення.

«Суспiльства Балтiйського регiону… – писав Омелян Прiцак, маючи на увазi, зокрема, протодержавнi утворення, що виникли на схiд вiд Фiнськоi затоки, – звичайно ж не нацiональноi культури в сучасному розумiннi. Дани, фризи й руси були полiетнiчною, багатомовною, безтериторiальною спiльнiстю морських кочовикiв та жителiв почасти «схiдних», а подекуди полiсних мiст i торговельних поселень. Руси й фризи виступали мiжнародними торговцями, що пiдтверджуе теорiю про створення ринку як економiчноi органiзацii саме торговцями, а не селянами чи ремiсниками. Цей тип спецiалiзованого суспiльства «нижчоi» культури ще не знав лiтератури чи сакральних текстiв – основи культури «вищоi». У мiських торговельних поселеннях користувалися кiлькома мовами залежно вiд функцiй. Мiсцевою спiлкувалися сiм’i чи роди, а двi чи бiльше linguae francae служили для професiйного вжитку. Таким чином, оте професiйне суспiльство типу «нижчоi культури» не було обмежене нi певною конкретною територiею, нi «вищою» релiгiею (священний закон), об’явлення якоi закрiплюеться письмом (писемна мова)»[99 - Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 95.].






В. Верещагiн . Закликання князiв варязьких



Але повернемося до «Повiстi минулих лiт». Пiд тим же роком 6370-м (862-м вiд Рiздва Христового) читаемо далi: «І вибралися трое братiв iз родами своiми i з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, i поставили город Ладогу. І сiв у Ладозi найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Бiлiм озерi, а третiй, Трувор, – в [городi] Ізборську. І од тих варягiв дiстала [свою] назву Руська земля»[100 - Лiтопис руський. – С. 12.].

Цей уривок породив численну лiтературу. Вiн став одним iз головних аргументiв у т. зв. норманськiй теорii, суть якоi зводиться до того, що Киiвську Русь створили скандинави-нормани[101 - Про дискусii мiж норманiстами й антинорманiстами див.: Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 67—71; Клейн Л. С. Спор о варягах. – М., 2009.]. Правда, якщо проаналiзувати наведений фрагмент «Повiстi минулих лiт», то не все так однозначно виглядае. Русь, судячи з цього тексту, трактуеться як одне з племен варягiв, яких нiби можна вважати пiвнiчногерманськими народами. Туди лiтописець вiдносить шведiв, норманiв, англiв та готiв. Бiльше немае нiяких реальних згадок про русь як про скандинавське плем’я. Тому закономiрно виникае питання, звiдки воно взялося?






Князь ладозький



До того ж ще за десять рокiв до закликання варягiв-русi сам лiтописець говорить, що iснувала Руська земля. І цю землю вiн пов’язуе з Киiвщиною, там, де жили поляни. «В лiто 6360 [852], iндикта 15, – читаемо в «Повiстi минулих лiт», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102 - Лiтопис руський. – С. 11.]. Тут же довiдуемося, що при цьому царевi «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому лiтописаннi; так от вiд цiеi дати почнемо i вiдлiк зробимо…»[103 - Там само.]

Пiсля цього запису даеться детальна хронологiя – скiльки лiт минуло вiд Адама до потопу, вiд потопу до Авраама, вiд Авраама до Мойсея, вiд Мойсея до Давида, вiд Давида до ерусалимського полону, вiд цього полону до Олександра Македонського, вiд Олександра Македонського до Рiздва Христового, вiд Рiздва Христового до iмператора Костянтина, вiд iмператора Костянтина до iмператора Михайла.

Отже, згадавши основнi подii бiблiйноi, античноi та вiзантiйськоi iсторii, лiтописець саме вiд iмператора Михайла ІІІ (840—867) веде мову про руських князiв, вписуючи iх у цей хронологiчний ряд. І в цьому хронологiчному ряду не знаходить мiсця для варязького князя Рюрика. А це показово!






Рюрик дозволяе Аскольду i Дiру вiдправиться iз походом на Царгород.

Радзивiллiвський лiтопис



Першим руським князем вiн називае Олега[104 - Лiтопис руський. – С. 11.]. Цей фрагмент «Повiстi минулих лiт», котрий важливий не стiльки в планi iсторичному, як iдеологiчному, вказуе на те, що лiтописець, який писав свiй гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Давньоруськоi держави. Це не значить, що в iсторичнiй пам’ятi Рюрик не iснував. Про таку пам’ять свiдчить як Рюрикова легенда, наведена в лiтописi, так i те, що окремi князi «Володимирового племенi» мали iм’я Рюрик. А якщо так, то це iм’я сприймалося як князiвське, переходячи з поколiння в поколiння в представникiв руськоi аристократii.

Повiдомлення «Повiстi минулих лiт» вiд 852 року суперечить Рюрикiвськiй легендi, про яку вже йшла мова. Якщо в першому випадку чiтко сказано, що саме 852 року земля почала iменуватися Руською, то в Рюрикiвськiй легендi, яка зафiксована лiтописцем пiд 862 роком, маемо твердження, нiби якась частина варягiв iменувалася Руссю i саме цю частину закликали княжити в Старiй Ладозi.






Князь Олег.

Радзивiллiвський лiтопис



Звiсно, немае пiдстав заперечувати, що т. зв. варяги вiдiграли певну роль у економiчних i суспiльно-полiтичних процесах Давньоi Русi. Особливо це стосуеться пiвночi, де вони намагалися контролювати торговi шляхи з Балтiйського моря по Днiпру й по Волзi. Важливим осередком на цьому шляху, як вiдзначалося, була Стара Ладога, де нiби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких iнших осередках землi iльменських слов’ян археологами знайденi свiдчення про перебування тут представникiв скандинавських народiв[105 - Див.: Прiцак О. Походження Русi. – К., 2003. – Т. ІІ. – С. 561—562.]. Хоча, з iншого боку, навiть прихильники норманськоi теорii змушенi визнати, що скандинавського археологiчного матерiалу на Пiвночi Русi не так i багато.

Лiтописнi варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежцi, датчани). З цього приводу варто звернутися до мiркувань Омеляна Прiцака. Вiн вважав, що вiкiнги й варяги, якi мало чим рiзнилися мiж собою, були професiйними воiнами, котрi забезпечували охорону морськоi та рiчковоi торгiвлi. «Марно, – писав цей дослiдник, – намагатися визначити нацiональнiсть вiкiнгiв i варягiв. Вони ii не мали. Це були просто професiонали, готовi стати на службу до будь-кого, кому потребувалося iхне вмiння i хто мiг платити за роботу»[106 - Його ж. Походження Русi. – Т. І. – С. 90.].

Звiсно, таку точку зору можна сприймати як крайнiсть. Все-таки вiкiнги й варяги були вихiдцями з певних етнiчних середовищ (переважно пiвнiчногерманських), якi хоча б частково продовжували зберiгати свою iдентичнiсть. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представникiв захiднослов’янських етносiв, якi осiли на пiвденному узбережжi Балтiйського моря.

У цьому сенсi вартими уваги видаються мiркування Петра Толочка: «Аналiз археологiчних матерiалiв показуе, що в VIII—X ст. у балтiйському регiонi сформувалася своерiдна культура, у створеннi якоi зробили свiй внесок нормани, сакси, каролiнги i слов’яни». Історик, посилаючись на археологiчнi матерiали мiст, якi були включенi в балтiйську торгiвлю, показуе, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до нiмецьких писемних джерел, вiн говорить, що середньовiчнi хронiсти вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох пiвденнобалтiйських торгових мiст – Хайтхабу, Рерiка, Старигарда, Волiна, Зеебурга, Щецiна та iнших. Тому, «тiсна i тривала взаемодiя скандинавiв (датчан та шведiв) i захiдних слов’ян неухильно вела до певного iх етномовного зближення, а, може, й до асимiляцii на переважаючiй етнiчнiй основi. Вражаючий феномен вживання вже першого поколiння варягiв на Русi не може знайти задовiльного пояснення, якщо не припустити, що iще до приходу на береги Волхова i Днiпра вони були вже значною мiрою слов’янами»[107 - Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 43—45.].

Поширення серед вчених набула думка, що лiтописний Рюрик – це данський вiкiнг Рорiк, який жив у серединi ІХ ст. (помер орiентовно в 876—882 рр.). Вiн мав рiзнi володiння на теренах Данii, зокрема в 857 р. володiв датським узбережжям Балтiйського моря[108 - Про це бiльш детальнiше див.: Пчелов Е. В. Происхождение династии Рюриковичей //Труды Историко-архивного института. – Т. 34. – Вып. 1. – М., 2000. – С. 158—173.]. Саме в той час Рорiк мiг оволодiти Ладогою, прибувши сюди на запрошення мiсцевих жителiв. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варягiв, серед яких були б представленi й слов’яни.

Данцi стали найближчими сусiдами пiвнiчно-захiдних слов’ян i пiдтримували з ними постiйнi контакти. Наприклад, вони були пов’язанi зi слов’янським князiвством руян на островi Рюген, що знаходиться поряд iз сучасною Данiею. Руянськi князi, якi вiдомi ще з Х ст., брали участь у полiтичнiй боротьбi Данii[109 - Херрман Й. Ободриты, лютичи, руяне // Славяне и скандинавы. – М., 1986. – С. 338—359.]. На островi Рюген iснували топонiми з коренем «рус». Чи не звiдти в Схiдну Європу «примандрував» цей етнонiм?[110 - Про можливi зв’язки Рюгена й Новгородськоi землi див.: Кралюк П. Язичницька Аркона // День. – 2012. – № 149—150; № 159—160.]






Король Рорiк



Правда, щодо походження етнонiма «рус» чи «русь» iснують рiзноманiтнi теорii. Сумнiвно, що це питання буде розв’язане. Адже вiдсутнiсть належного комплексу джерел не дае змоги це зробити, породжуючи найрiзноманiтнiшi iнтерпретацii.

Існують певнi археологiчнi матерiали, керамiчнi комплекси т. зв. балтiйського типу, якi засвiдчують зв’язок Новгородськоi землi з пiвнiчно-захiдними слов’янами. На цей зв’язок також вказують данi лiнгвiстики, що фiксують захiднослов’янськi елементи в новгородському дiалектi[111 - Северная Русь и её соседи в эпоху Раннего Средневековья. – Ленинград, 1982. – С. 44, 158.].

Князi, якi приходять з Новгородськоi землi й пiдкорюють Пiвденну Русь, здебiльшого, приносять iз собою язичництво. Наприклад, це стосувалося князiв Олега й Володимира. Також з великими труднощами в Новгородi утверджуеться християнство. Новгородськi волхви пiднiмають повстання, противлячись християнiзацii[112 - Хабергаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». – М., 1979. – С. 108—115.].



Звiсно, Новгородська земля i економiчно, й культурно була пов’язана з Балтiйським регiоном. На жаль, цi моменти не е належним чином вивченi й осмисленi. Особливо це стосуеться релiгiйно-культурноi сфери. Якщо прослiдкувати iсторiю Новгородськоi землi дохристиянського перiоду, то бачимо, що вона виступала як один iз найпотужнiших осередкiв язичництва.


Чи випадково це? Не забуваймо, що в пiвнiчно-захiдних слов’ян iснувало авторитетне язичницьке святилище на мисi Аркона острова Рюген. Там знаходилася статуя бога Святовита, якiй приносили жертви. Згадане святилище проiснувало аж до 1168 р., коли Аркону захопили данцi й насильно хрестили мiсцеве населення[113 - Ганина Н. А. Аркона, Каренца, Ругард, Ральсвик: о статусе и соотношении рюгенских центров власти // Ранние государства Европы и Азии. – М., 2011. – С. 35—40.]. Мимоволi напрошуються паралелi з Новгородом, де так само хрестили мiсцевих жителiв «мечем i вогнем». Можливо, язичницький вплив Аркони давав знати про себе на Новгородськiй землi – що й пояснюе ii «язичницьку стiйкiсть».

Розповiдаючи про закликання варягiв, лiтописець лише пунктирно описуе дiяльнiсть Рюрика: вiн починае княжити в Ладозi й посилае своiх братiв у iншi важливi стратегiчнi пункти своеi землi. Щодо якихось iдеологiчних заходiв Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозумiло. Адже твiр писав християнин. І в нього не було нiякого бажання говорити про язичницьку дiяльнiсть князя.

Чи можна вести мову про iснування держави Рюрика в Пiвнiчнiй Русi в ІХ ст.? Принаймнi «Повiсть минулих лiт» на це не вказуе. Про дiяння Рюрика нiчого не розповiдаеться – окрiм того, що вiн осiв у Старiй Ладозi, а його брати в iнших факторiях, Бiлому озерi та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолi вiйськово-торговоi корпорацii, яка, з одного боку, займалася торгiвлею мiж краiнами Сходу й Балтикою, а, з другого боку, користаючись вiйськовою силою, визискувала мiсцеве населення, вимагаючи вiд нього данину, частина якоi йшла на власнi потреби варягiв, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгiвлi вимагало письмовоi фiксацii даних. Тому у варягiв Рюрика мала б iснувати писемнiсть – хай навiть примiтивна. Певно, завдяки цiй писемностi й збереглася пам’ять про цього варязького князя. У корпорацii, на чолi якоi стояв Рюрик та його родичi, можна при бажаннi побачити «початки державностi». Однак ця протодержава, здiйснюючи управлiння певною масою людей, мала на собi помiтну печать тимчасовостi.

По-перше, вона зберiгалася до того часу, поки iснував торговий iнтерес. Його зникнення вело до деградацii цього державного органiзму.

По-друге, ця протодержава «не мала територii». Тобто, звiсно, певна територiя, яку контролював Рюрик та його брати, була. Але для них вона не мала великого значення. Для Рюрика i його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали своi факторii. Землi, якi знаходилися навколо цих факторiй i з яких збиралася данина, мали, радше, другорядне значення. Великих доходiв вони не давали. На них панувало натуральне господарство – у той час як у факторiях бачимо вiдносно iнтенсивнi товарно-грошовi вiдносини.

Із навколишнiх земель варягами бралася хiба що певна продукцiя, що користувалася попитом на ринку. Як правило, нею були мед, вiск, хутро, а також раби. Але щоб це взяти, треба було застосувати вiйськову силу. Це не завжди давало належну вiддачу – особливо, коли доводилося здiйснювати походи на значнi вiдстанi. До того ж мiсцеве населення нерiдко чинило протидiю варягам, якi збирали данину.






Ім’я ruRikr на фрагментi рунiчного каменя, використаного для будiвництва церкви Норрсунде (Norrsunda), Уппланд, Швецiя



По-трете, така протодержава мала «розмите етнiчне обличчя». У факторiях жили представники рiзних племен-етносiв. Часто це були активнi елементи, якi вiдривалися вiд свого етнiчного корiння, такi собi космополiти епохи Середньовiччя. Цих людей еднав «голий iнтерес», нажива. Вiдсутнiсть етнiчноi едностi, а, вiдповiдно, й спiльних свiтоглядних, передусiм релiгiйних, уявлень робило таку протодержаву нестiйкою.

Хоча проблемно вести мову про «державу Рюрика», все ж росiйська iсторiографiя та й загалом росiйська «iсторична пам’ять» ведуть початки своеi державностi вiд цього князя. Чому так? Щоб зрозумiти це, необхiдно звернутися до реалiй становлення Росiйськоi iмперii.

Батьком цiеi держави був Петро І, який став на шлях модернiзацii Росii. Вiн зробив ставку на залучення iноземних, передусiм нiмецьких спецiалiстiв. Вихiдцi з Нiмеччини зайняли вищi державнi посади в iмперii. Особливо засилля нiмцiв спостерiгалося в часи правлiння iмператрицi Анни Іванiвни. Онiмечилася навiть правляча династiя Романових.

Такий стан речей потребував iдеологiчного виправдання. У Росiйськiй академii наук почала розроблятися так звана норманська теорiя. Вперше ii оприлюднив для широкоi публiки офiцiйний iмперський iсторiограф, нiмець Гергард Фрiдрiх Мiллер (1705—1783) у 1749 р., виступивши з доповiддю «Походження племенi та iменi росiйського». Основна думка, що прозвучала в цiй доповiдi, така: початки держави росiйськоi сягають 862 р., коли предки новгородцiв закликали варягiв Рюрика, Синеуса й Трувора[114 - Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus // Вопросы языкознания. – 1991. – № 6. – С. 115.]. Щоправда, Мiллер не був тут першим. Певнi напрацювання в цьому планi були зробленi його попередником Готлiбом Зiгфрiдом Байером (1694—1738). Певно, далеко не випадково ця теорiя була оприлюднена саме за часiв правлiння Єлизавети Петрiвни. Ця iмператриця обмежила вплив нiмцiв при царському дворi. Натомiсть тут все бiльшу роль почали вiдiгравати слов’янськi елементи, в т. ч. вихiдцi з Украiни. Вiдповiдно, нiмцям треба було захистити своi позицii, зокрема в планi iдеологiчному. Адже норманська теорiя «науково доводила» значення германського елемента в росiйському державотвореннi. Якщо спроектувати цю теорiю з минулого на iмперськi реалii Росii XVIII ст., то випливало, що без нiмцiв росiйським самодержцям аж нiяк не обiйтися. Однак теорiя Мiллера про норманське походження Русi викликала вкрай негативну реакцiю тодiшнiх росiйських вчених. Тому «батьковi норманiстiв» довелося вiдступити.

І все ж у росiйськiй iсторiографii з часом утвердилася норманська теорiя. Вона фактично стала офiцiйною. Їi так чи iнакше визнавали стовпи росiйськоi iсторiографii – Василь Татiщев, Микола Карамзiн, Михайло Погодiн, Сергiй Соловйов, Василь Ключевський та iншi. Хоча ця теорiя мала антислов’янський i, зрештою, антиросiйський характер. Адже з неi випливало, що слов’яни нездатнi створити свою державу. Для цього iм треба закликати варягiв, сирiч нiмцiв.






Л. А. Серяков. С. М. Соловйов






В. О. Ключевський



Однак, незважаючи на антислов’янськiсть чи навiть антиросiйськiсть, норманська теорiя виявилася прийнятною для росiян у iхнiх змаганнях з украiнцями за спадщину Давньоi Русi. Адже з неi випливало, що Русь пiшла iз земель, якi в часи Середньовiччя належали Новгородськiй республiцi. Ця територiя вважалася росiянами «споконвiчно росiйською», великоруською. Недаремно пам’ятник «Тисячолiття Росii» з’явився не в Киевi, а в Новгородi. До того ж у 1862 р., коли виповнилося 1000-лiття закликання варягiв. Хоча, якщо керуватися лiтописними свiдченнями, Руська держава, яка розкинулась на схiдноевропейських просторах, виникла в 882 р., коли князь Олег, вирушивши з пiвнiчних земель, завоював мiста на Поднiпров’i, в т. ч. Киiв, де став княжити, назвавши цей град «матiр’ю городiв руських». Проте Киiв не удостоiвся честi стати мiсцем для монументу Тисячолiття Росii. Удостоiвся, як бачимо, Новгород. Найсмiшнiше в цiй iсторii те, що встановлення пам’ятника «Тисячолiття Росii» було примiтивною фальсифiкацiею iсторii. Адже Новгорода в часи «закликання варягiв» просто не iснувало. Варягiв Рюрика кликали в Стару Ладогу. І це чiтко простежуеться в «Повiстi минулих лiт». Там говориться про те, що через два роки пiсля закликання варягiв померли Синеус i Трувор. І тодi «Рюрик узяв волость усю один». Далi вiн пiшов до Ільменського озера й поставив тут город над рiчкою Волховом, назвавши його Новгородом, де нiбито й почав княжити[115 - Лiтопис руський. – С. 12.]. Уже сама назва цього града говорить, що вiн був новим мiстом – у порiвняннi зi старими мiстами, наприклад Ладогою.

Однак ще е питання, чи Новгородська земля в давнi часи вважалася Руссю i е «питомою росiйською землею». І на перше, й на друге питання, радше, вiдповiдь негативна, анiж позитивна. Якщо звернемося до «Повiстi минулих лiт», то бачимо, що в цьому лiтописному зводi Руссю переважно iменувалася Киiвська земля. І лише з часом це полiтичне поняття, яке трансформувалося в етнонiм, «перейшло» на iншi «руськi землi», у т. ч. й на землi Великого Новгорода[116 - Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii й Бiлорусi. – К., 2015. – С. 9—92.]. Також не можна сказати, що на теренах Новгородськоi землi були поширенi топонiми з коренями «рос» чи «русь» – на вiдмiну вiд украiнських земель.

У цьому планi варто звернутися до спостережень i мiркувань Михайла Брайчевського:

«Давно вже помiчено, що термiн «Русь» в давньоруських джерелах виступае в двох значеннях: вузькому та широкому… В загальному планi Русь – це територiя Киiвськоi держави i, вiдповiдно, ii населення (включаючи всi групи племен, у т. ч. i деякi неслов’янськi). Щодо цього всi частини тоi держави е Руссю – i Новгород, i Залiсся, i Галич, i Киiв, i Тьмуторокань, i т. д., i т. п.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-kraluk/yaroslav-mudriy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – Бiла Церква, 2006. – С. 196.




2


Лiтопис руський / за Іпатiiвським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 39. Тут i далi цитати з «Повiстi минулих лiт» даються в перекладi Леонiда Махновця. Це обумовлено тим, що книга мае науково-популярний характер. Цитування в оригiналi давньоруського лiтопису створило би деякi труднощi для певноi групи читачiв. Так само в перекладi сучасною украiнською мовою цитуються iншi давньоруськi тексти.




3


Там само. – С. 2.




4


Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. – К., 1984. – Т. 42. – С. 55.




5


Лiтопис руський. – С. 87.




6


Успенский Б. А. Борис и Глеб: восприятие истории в Древней Руси. – М., 2000. – С. 42.




7


Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 57.




8


Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки: у дев’яти томах. – К., 2001. – Т. 1. – С. 213.




9


Лiтопис руський. – С. 89.




10


Там само.




11


Там само. – С. 91.




12


Там само. – С. 452—464.




13


Про князя Володимира Васильковича див.: Кралюк П. Любомудри Володимирii. – Луцьк, 2010. – С. 3—92.




14


Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 11.




15


Сказание об Эймунде Ринговиче и Рагнаре Агнаровиче, скандинавских витязях, поселившихся в России в начале ХІ века / перевел с исландского и критически объяснил О. Сенковский. – СПб., 1834.




16


Див.: Котляр М. Ф. Чи Святополк убив Бориса i Глiба? // Украiнський iсторичний журнал. – 1989. – № 12. – С. 110—123; Його ж. Князь Окаянный? Был ли Святополк убийцей своих братьев Бориса и Глеба // Родина. – 2000. – № 12. – С. 35—39; Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного. – Минск, 1990.




17


Толочко П. П. Дворцовые интриги на Руси. – СПб., 2003. – С. 40—53.




18


Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi / предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 63—110.




19


Гваньiнi О. Хронiка европейськоi Сарматii Ю. Мицика. – К., 2007. – С. 82, 84, 403, 458.




20


Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх / пiдготовка тексту до друку, передмова, коментарi Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1992. – С. 69—74.




21


Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996. – С. 126.




22


Прокопович Ф. Фiлософськi твори: в трьох томах. – К., 1981. – Т. 3. – С. 317.




23


Н. М. Карамзин об истории государства Российского. – М., 1990. – С. 53.




24


Там само. – С. 55.




25


Соловйов С. М. Сочинения: в 18 кн. – М., 1988. – Кн. 1, т. 1. – С. 210.




26


Там само. – С. 211.




27


https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий




28


https://ru.wikipedia.org/wiki/Тысячелетие_России.




29


Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 203—212.




30


Його ж. Двi руськi народностi. – К., 2012.




31


Його ж. Исторические произведения. Автобиография. – С. 203.




32


Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 211.




33


Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 15—65.




34


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 43.




35


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІІ. – С. 24.




36


Дорошенко Д. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 52.




37


Там само. – С. 53.




38


Там само. – С. 53—54.




39


Мавродин В. В. Древняя Русь: (Происхождение русского народа и образование Киевского государства). – М., 1946; Його ж. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971 та iн




40


У нинiшнiй час концепт давньоруськоi народностi не користуеться популярнiстю, зокрема в Украiнi. Та все ж е його адепти. Наприклад, це стосуеться Петра Толочка. Див.: Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – К., 2010.




41


Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 483—486.




42


Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. – М., 1982. – С. 414—416.




43


Історiя Украiнськоi РСР: у восьми томах, десяти книгах. – К., 1977. – Т. 1, кн. 1. – С. 323.




44


Там само. – С. 324—325.




45


Кочерга І. Вибранi твори. – К., 2005. – С. 185—296.




46


Кочерга І. Вибранi твори. – С. 239.




47


Там само. – С. 238.




48


Кочерга І. Вибранi твори. – С. 230.




49


Кочерга І. Вибранi твори. – С. 225.




50


Там само. – С. 211.




51


Барабан Л. І. М. Т. Рильський та І. А. Кочерга // Радянське лiтературознавство. – 1984. – № 8. – С. 62.




52


Загребельний П. Твори: в шести томах. – К., 1979. – Т. 2. – С. 5—575.




53


Там само. – С. 293.




54


Загребельний П. Твори: в шести томах. – С. 287.




55


Там само. – С. 298.




56


Ладинский А. Исторические романы. – М., 1989. – С. 177—475.




57


Там само. – С. 195.




58


https://www. youtube.com/watch? v=-_3MwoWEFvY




59


https://www. youtube.com/watch? v=0azmkU4hM7A




60


Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К., 1996; Його ж. Ярослав Мудрий. – К., 2002.




61


Духопельников В. М. Ярослав Мудрый. – Харьков: Фолио, 2009. —128 с. – (Знаменитые украинцы).




62


Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид., допов. i змiн. – Харкiв, 2015.




63


Демиденко Г. Г. Ярослав Мудрий – вeликий князь Русi: наук.-попул. нарис. – 3-те вид.,  допов. i змiн. – С. 4.




64


Там само. – С. 5.




65


Див.: Бузина О. Тайная история Украины-Руси. – К., 2007. – С. 56—60.




66


Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. І. – С. 31.




67


Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 99.




68


Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 100—101.




69


Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 2010.




70


Тороп В. Ярослав Мудрый. – Быково, 2012.




71


https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярославль




72


https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав._Тысячу_лет_назад




73


https://ru.wikipedia.org/wiki/Новгородский_государственный_университет_имени_Ярослава_Мудрого




74


https://ru.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Владимирович_Мудрый




75


https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий




76


http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/877




77


http://orthodoxy.org.ua/data/svyatiy-pokrovitel-ukrayinskih-studentiv-i-prezidentiv.html




78


https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34661/




79


http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1100: sviatyi-blahovirnyi-velykyi-kniaz-yaroslav-mudryi&catid=19&Itemid=37




80


http://www.patriarchia.ru/db/text/4367765.html




81


Куковальська Н. Таемницi саркофага Ярослава Мудрого // http://www. istpravda. com. ua/articles/2013/09/30/137267/




82


https://1plus1.ua/novyny/velicne-stolitta-po-ukrainski-11-media-pocala-robotu-nad-bagatoserijnou-istoricnou-dramou-ingigerda




83


Чемерис В. Анна Киiвська – королева Францii. – Харкiв: Фолiо, 2016.




84


https://www.gazeta.ru/politics/2017/06/26_a_10739771.shtml#page2




85


https://www. youtube.com/watch? v=VJS0W6pvT2A




86


Толочко О. П., Толочко П. П. Киiвська Русь. – К., 1998. – С. 14—15; див. також: Толочко П. П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005.




87


У книзi при посиланнi на давньоруськi лiтописнi джерела використовуеться традицiйне для них лiточислення вiд «початку свiту». Натомiсть паралельно зазначаються роки за лiточисленням «вiд Рiздва Христового».




88


Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977. – С. 250—257.




89


Лiтопис руський. – С. 12.




90


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 199.




91


Лiтопис руський. – С. 12.




92


Дермант А. Кривичи: (ист.-этногр. очерк) // Предыстория белорусов с древнейших времён до ХІІІ века. – Минск, 2010. – С. 211—241.




93


Санкина С. Л. Этническая история средневекового населения Новгородской земли. – СПб., 2000.




94


Лiтопис руський. – С. 2—3.




95


Агеева Р. А. Об этнониме чудь (чухна, чухарь) // Этнонимы. – М., 1970. – С. 194—203.




96


Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 264.




97


Брайчевський М. Вибранi твори. – К.; Нью-Йорк, 1999. – С. 369.




98


Голубева Л. А. Весь и славяне на Белом озере Х—ХІІІ вв. – М., 1973; Голубева Л. А, Кочкуркина С. И. Белозерская весь: (по материалам поселения Крутик ІХ—Х вв.). – Петрозаводск, 1991.




99


Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 95.




100


Лiтопис руський. – С. 12.




101


Про дискусii мiж норманiстами й антинорманiстами див.: Прiцак О. Походження Русi. – Т. І. – С. 67—71; Клейн Л. С. Спор о варягах. – М., 2009.




102


Лiтопис руський. – С. 11.




103


Там само.




104


Лiтопис руський. – С. 11.




105


Див.: Прiцак О. Походження Русi. – К., 2003. – Т. ІІ. – С. 561—562.




106


Його ж. Походження Русi. – Т. І. – С. 90.




107


Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 43—45.




108


Про це бiльш детальнiше див.: Пчелов Е. В. Происхождение династии Рюриковичей //Труды Историко-архивного института. – Т. 34. – Вып. 1. – М., 2000. – С. 158—173.




109


Херрман Й. Ободриты, лютичи, руяне // Славяне и скандинавы. – М., 1986. – С. 338—359.




110


Про можливi зв’язки Рюгена й Новгородськоi землi див.: Кралюк П. Язичницька Аркона // День. – 2012. – № 149—150; № 159—160.




111


Северная Русь и её соседи в эпоху Раннего Средневековья. – Ленинград, 1982. – С. 44, 158.




112


Хабергаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет». – М., 1979. – С. 108—115.




113


Ганина Н. А. Аркона, Каренца, Ругард, Ральсвик: о статусе и соотношении рюгенских центров власти // Ранние государства Европы и Азии. – М., 2011. – С. 35—40.




114


Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus // Вопросы языкознания. – 1991. – № 6. – С. 115.




115


Лiтопис руський. – С. 12.




116


Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii й Бiлорусi. – К., 2015. – С. 9—92.