Книга - Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

Петро Конашевич-Сагайдачний – творець украiнськоi нацii?
Петро Михайлович Кралюк


Великий науковий проект
Ця книга присвячена видатному полководцю, гетьману Петру Конашевичу-Са-гайдачному. Автор придiляе увагу творенню образу цього персонажа як у iсторичнiй, так i художнiй лiтературi. Розглянуто його дiяльнiсть у контекстi iсторичних подiй на початку XVII ст. Провiдною е думка, що Петро Конашевич-Сагайдачний часто опинявся в «точках бiфуркацii» i вiд його дiй залежав подальший розвиток украiнських земель, зокрема це стосуеться чорноморських походiв гетьмана, походу на Моско-вiю, а також участi в Хотинськiй битвi. У цьому сенсi Петро Конашевич-Сагайдачний визначив низку векторiв становлення новочасноi украiнськоi нацii.





КРАЛЮК Петро Михайлович

ПЕТРО КАНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ – ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ?





Вступне слово


Петру Конашевичу-Сагайдачному як iсторичному персонажу загалом таланило. Таланило не лише на полi бою. Пiд його керiвництвом чи за його активноi участi було здобуто кiлька важливих перемог. Вiн зумiв взяти Кафу – одне з найбiльших мiст Європи XVII ст., яке до того ж було добре укрiплене. Мав вiн шанси взяти й Москву – однак, у силу певних обставин, це не вдалося зробити. Завдяки украiнським козакам, яких очолив Сагайдачний, була виграна вiйськами Речi Посполитоi грандiозна Хотинська битва 1621 р., що мала цивiлiзацiйне значення.

Окрiм вiйськових подвигiв, Сагайдачний прославився й тим, що завдяки його пiдтримцi була вiдновлена православна iерархiя на украiнських та бiлоруських землях у 1620—1621 рр.






Петро Конашевич-Сагайдачний



Сагайдачний нiби опинявся в «точках бiфуркацii», коли iснував вибiр iсторичного розвитку. І вiд дiянь цiеi людини частково залежало, яким цей вибiр буде. Хоча, звiсно, iснували чинники, якi виявлялися «сильнiшими за нього». Тим паче, що Сагайдачний не належав до знатного роду, не займав високих посад у структурi влади Речi Посполитоi. Був людиною, яка «сама себе зробила».

Свого часу Сагайдачний став фольклорним персонажем. У третiй частинi «Енеiди» Івана Котляревського, де йдеться про те, якi пiснi спiвали троянцi, власне украiнськi козаки, зустрiчаемо такi слова:

«Про Сагайдачного спiвали,
Либонь спiвали i про Сiч,
Як в пiкiнери набирали,
Як мандровав козак всю нiч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход…»[1 - Котляревський І. Енеiда. – К., 2008. – С. 84.]

Котляревський чудово знав украiнськi звичаi, побут, фольклор кiнця XVIII ст. І це знайшло вiдображення в його творi. Прикметно, що серед козацьких очiльникiв вiн згадуе лише Сагайдачного. Також про цього дiяча як про популярного фольклорного персонажа говорить Микола Гоголь. У своiй повiстi «Вечiр напередоднi Івана Купала» письменник, нiби представляючи фольклорний репертуар украiнцiв, писав: «Але нi дивнi речi про старовину, про наiзди запорожцiв, про ляхiв, про молодецькi дiла Пiдкови, Пiвтора-Кожуха i Сагайдачного не чiпали нас так, як оповiдi про якусь старовинну чудну справу…»[2 - Гоголь М. Избранные произведения в двух томах. – К., 1983. – Т. 1. – С. 46—47.]

Правда, записанi дещо пiзнiше фольклорнi твори (переважно починаючи з 20-х рр. ХІХ ст.) не говорять про особливу популярнiсть цього дiяча. Можливо, тодi вже пiснi й оповiдi про Сагайдачного забулися й не були зафiксованi фольклористами. І все ж е одна вiдносно вiдома пiсня, де фiгуруе Сагайдачний[3 - Див.: Максимович М. Малороссийские песни. – М., 1827. – С. 254; Исторические песни малорусского народа. – К., 1875. – Т. 2. – С. 11.]. Ось ii «народний» варiант:

«Ой на горi та й женцi жнуть, (2)
А попiд горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть.
Попереду Дорошенко (2)
Веде свое вiйсько, Вiйсько Запорiзьке хорошенько.
Гей, долиною, гей, широкою,
Хорошенько.
А позаду Сагайдачний, (2)
Що промiняв жiнку на тютюн та люльку, необачний.
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний.
«Гей, вернися, Сагайдачний, (2)
Вiзьми свою жiнку, вiддай тютюн-люльку, необачний!
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний!»
«Менi з жiнкою не возиться, (2)
А тютюн та люлька козаку в дорозi знадобиться!
Гей, долиною, гей, широкою,
Знадобиться».
Ой на горi та й женцi жнуть, (2)
А попiд горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть».

Як бачимо, в цiй пiснi Сагайдачний постае не в найкращому свiтлi й iменуеться «необачним». Хоча його можна сприйняти i як «типового запорожця», що не переймаеться сiмейним життям, а високо цiнуе тютюн та люльку, котрi можна трактувати як ознаки вiльного козака. До речi, саме таким постае головний герой вiдомоi повiстi Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Вiн не особливо зважае на свою жiнку, але тютюн i люлька для нього багато важать. Вiн навiть потрапив у полон до полякiв, бо вирiшив повернутися за своею люлькою.






Іван Котляревський



Однак дослiдники дискутують, чи насправдi Сагайдачний iз наведеноi пiснi е Петром Конашевичем-Сагайдачним. Висловлювалися думки, що це могли бути iншi козацькi провiдники, якi носили таке iм’я. До того ж iснують дещо вiдмiннi вiд наведеного варiанту пiснi, де Сагайдачний постае ще в гiршому свiтлi.

Зате Сагайдачному поталанило у високiй лiтературi, яка була орiентована на елiтарнi, освiченi верстви. При його похованнi були проголошенi й опублiкованi жалобнi вiршi, складенi пiд керiвництвом ректора Киiвськоi братськоi школи Ка-сiяна Саковича[4 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук // Украiнська поезiя XVII ст. (перша половина): антологiя. – К., 1988. – С. 160—183.]. Цi вiршi якiсно рiзнилися вiд подiбних творiв, поширених у тогочаснiй украiнськiй лiтературi. Їх можна вважати шедевром, своерiдною драмою, в якiй розглядалася тема життя й смертi великоi людини. І хоча цей твiр пiсля його публiчного проголошення через певний час був забутий, однак зберiгся його надрукований текст. У ХІХ ст. його заново «вiдкрили» i вiн став популярною лектурою для дослiдникiв. Твiр неодноразово передруковувався. І, зрозумiло, на нього часто посилалися науковцi. Вiн навiть для них став основою для реконструкцii бiографii Сагайдачного.

Згадували про Сагайдачного в козацьких лiтописах, а також у вiдомiй «Історii русiв». Є про нього згадки й у польськомовних мемуарних текстах, де велася мова про Хотинську битву 1621 р. І це зрозумiло. Адже Сагайдачний був одним iз головних героiв цiеi битви. Не обiйшли його увагою й украiнськi iсторики «доби нацiоналiзму», вписавши цю постать в украiнський нацiональний iсторичний наратив. З’явилася також низка художнiх творiв про Сагайдачного, деякi з яких були доволi поширеними.

Пам’ять про Сагайдачного цiнуеться i в сучаснiй Украiнi. Вiн залишаеться помiтним персонажем у нашiй iсторичнiй свiдомостi. Хоча й поступаеться iншим першорядним нацiональним героям. Принаймнi його зображень немае на украiнських гривнях… Хоча в 2000 р. Нацiональним банком Украiни була випущена 10-гривнева монета iз портретом цього козацького гетьмана. Ще ранiше, в 1995 р., випущена була поштова марка iз його ж зображенням.






Фрегат «Гетьман Сагайдачний». 1994 р.



На честь цього полководця був названий флагман Вiйськово-Морських Сил Украiни, фрегат «Гетьман Сагайдачний». Пам’ятник Сагайдачному був поставлений у Севастополi в 2008 р. Це була одна з ознак украiнськоi присутностi в Криму, яка викликала невдоволення в росiйських шовiнiстiв. Не дивно, пiсля росiйськоi окупацii пiвострова в 2014 р. цей монумент був демонтований i переданий до Харкова, де його встановили[5 - Див.: У Харковi вiдкрили «вiдвойований» в анексованому Криму пам’ятник Сагайдачному// http://tyzhden. ua/ News/144257]. Зате пiд час росiйсько-украiнськоi вiйни, у 2017 р., в районному центрi Донецькоi областi Мангуш полк «Азов» вiдкрив пам’ятник Сагайдачному. Тим самим бiйцi цiеi вiйськовоi формацii хотiли продемонструвати, що Приазов’я, яке хотiли захопити проросiйськi сепаратисти, е украiнською землею. Пам’ятники Сагайдачному свого часу були також вiдкритi у тих мiсцях, якi пов’язанi з дiяльнiстю цього полководця – у Хотинi (1991) та в Киевi на Подолi (2001). Створений був також у 1992 р. музей Сагайдачного в селi Кульчицi Самбiрського району Львiвськоi областi, де також встановлено пам’ятник. Поширена гiпотеза, що нiби саме там народився козацький гетьман. Іменем Сагайдачного названа Нацiональна академiя сухопутних вiйськ у Львовi, Киiвський iнститут водного транспорту, Запорiзький iнститут Мiжрегiональноi академii управлiння персоналом. У 2010 р. Верховна Рада Украiни прийняла постанову «Про вiдзначення 440-рiччя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного». Наступного ж року архiерейський собор Украiнськоi автокефальноi церкви канонiзував цього дiяча в чинi «благовiрний гетьман». Видано в Украiнi також низку книг про Сагайдачного.






Пам'ятник Петровi Сагайдачному в Хотинi



Тобто можемо сказати, що Сагайдачний – чiльна особа в украiнському нацiональному пантеонi. Також вiн е важливою фiгурою в украiнсько-росiйському iдеологiчному протистояннi.

Проте Сагайдачний нас цiкавить не в iпостасi нацiонального героя, де, закономiрно, е немала частка мiфологiзацii. Вiн нам бiльш цiкавий як iсторичний дiяч, завдяки якому були визначенi деякi вектори розвитку украiнського ранньомодерного соцiуму, тобто як людина, що стояла бiля витокiв новочасноi Украiни.




Сагайдачний у лiтературi – iсторичнiй та художнiй





Перший панегiрик Сагайдачному


Як уже вiдзначалося, вiдразу пiсля смертi Петру Конашевичу-Сагайдачному був присвячений лiтературний твiр високоi вартостi – жалобнi вiршi авторства Касiяна Саковича (бл. 1578— 1647)[6 - Про Касiяна Саковича див.: Бичко А., Бичко Б. Свiтлотiнь Касiяна (Калiкста) Саковича. – К., 2005.]. Говорячи про цей твiр, дослiдники, як правило, мало звертають увагу на його автора. А даремно.

Частково тут спрацьовують конфесiйнi та iдеологiчнi моменти. Адже Сакович – особа неоднозначна. Вiн двiчi змiнював конфесiйну приналежнiсть: спочатку перейшовши з православ’я в унiю, а потiм – з унii до римо-католикiв, заявивши, що обрядовiсть i догматика унiатiв мае чимало хиб. Тобто автори православноi спрямованостi трактували Саковича як зрадника. Негативне ставлення до нього було i в прихильникiв унii.






Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного iз книги вiршiв К. Саковича. 1622 р.



Виглядало парадоксально. Поетичний «пам’ятник» гетьману Сагайдачному, який вiдiграв важливу роль у збереженнi православ’я на украiнських землях, створила людина, котра зрадила православ’я й у кiнцевому результатi опинилася в таборi «латинникiв».

Але повернемося до особи Саковича. Народився вiн у родинi православного священика в мiстечку Потеличi на захiдних теренах Галичини. Тобто був земляком Сагайдачного, який теж походив iз цього регiону. Не виключено, що чинник земляцтва вiдiграв певну роль – тому Сакович постарався, створюючи твiр-шедевр про козацького провiдника.

Навчався автор цього твору в Кракiвськiй та Замойськiй академiях. Особливо на нього вплинуло навчання в Замостi. Невипадково у «Вiршах…» вiн згадуе гетьмана Яна Замойського, який заснував i Замость, i Замойську академiю. При цьому Ян Замойський подаеться як iдеальний полiтик, який дбае про спокiй у державi та пiклуеться про освiту.[7 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.] Сакович також твердить, що Сагайдачний брав приклад iз Замойського. Тим самим вiн фактично порiвнював видатного полiтика й культурного дiяча Речi Посполитоi iз козацьким гетьманом.






Ян Замойський



У 1620 р. у Краковi Сакович видав польською мовою свiй твiр «Аристотелiвськi проблеми…», а через п’ять рокiв – «Трактат про душу». І перший, i другий твори викладали погляди Аристотеля на людину. Можна говорити, що Сакович був одним iз перших мислителiв, який намагався утвердити аристотелiвську лiнiю в украiнськiй фiлософii. До того часу в нiй панував християнський неоплатонiзм. Із часом аристотелiзм укорiнився в Киево-Могилянськiй академii. Водночас Сакович утверджував позитивне ставлення до фiлософii в украiнськiй культурi. У передмовi «Аристотелiвських проблем…» читаемо наступне: «В природi людини, як стверджуе князь фiлософiв – Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набувае досконалостi, коли речi пiзнаються своiми причинами…» На думку Саковича, «найбiльша мудрiсть, найвища фiлософiя i найпотрiбнiша теологiя е пiзнання себе»[8 - Сакович К. Арiстотелiвськi проблеми // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – К., 1988. – С. 338.]. У той же час деякi тодiшнi украiнськi культурнi дiячi, наприклад Іван Вишенський, негативно ставилися до фiлософii в ii аристотелiвському варiантi як до ворожоi «латинськоi мудростi».



Взагалi Сакович виглядав «бiлою вороною» серед тогочасних украiнських iнтелектуалiв. Занадто багато було в нього «захiдного». Давалося взнаки «захiдне походження» (його рiдний Потелич знаходився майже на пограниччi iз захiдним, «латинським» свiтом), а також навчання у Замойськiй академii, де культивувався ренесансний дух.


Позитивне трактування фiлософii спостерiгаемо не лише в зазначених трактатах, а й у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У них автор неодноразово апелюе до античних фiлософiв. Особливо багато уваги придiляе поглядам Сенеки. Сакович не лише посилаеться на цього фiлософа, а й часто без посилань використовуе його думки, зокрема мiркування Сенеки про смерть. Для тогочасноi украiнськоi культури, котра, в силу певних обставин, вiдзначалася консерватизмом та iзоляцiонiзмом щодо захiдних впливiв, такий пiдхiд видавався «новим словом»[9 - Про фiлософськi погляди Касiяна Саковича див.: Кралюк П. Історiя фiлософii Украiни. – К., 2015. – С. 211—216.]. Пiсля закiнчення студiй у Замойськiй академii Сакович працював домашнiм вчителем Адама Кисiля – вiдомого полiтичного дiяча часiв Хмельниччини. Пiзнiше служив дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлi. Звiдси виiхав до Киева в 1620 р., де став ченцем i прийняв чернече iм’я Касiян (при народженнi йому було дано iм’я Калiкст). У 1620—1624 рр. працював ректором Киiвськоi братськоi школи. Тут у 1622 р. i написав «Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У 1624 р. переiхав до Люблiна, де був проповiдником у православному братствi.






Адам Кисiль



Прозахiдна й ренесансна орiентацii Саковича були не останньою причиною того, що цей дiяч порвав iз консервативним православ’ям i перейшов у табiр унiатiв. Хоча, звiсно, були й iншi, зокрема матерiальнi, чинники. У 1625 р. ставши унiатом, Сакович обiйняв посаду архiмандрита в мiстi Дубнi. Дубнiвським архiмандритом вiн лишався до 1639 р., допоки його не позбавили цього сану. Опiсля того кiлька рокiв мандрував, побував у рiзних монастирях – у Дерманi, Холмi, Люблiнi, Супраслi, Вiльнi. Пiд час цих мандрiвок написав кiлька полемiчних творiв. У 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку вiру i вступив до чернечого ордену августинцiв. При цьому намагався iдейно обгрунтувати свiй черговий конфесiйний перехiд, опублiкувавши кiлька полемiчних творiв, у яких пiддав критицi й православну, й унiатську церкви. Найбiльш знаною серед цих творiв е «Перспектива…». Цей твiр був опублiкований у 1642 р. i викликав черговий сплеск полемiки. У ньому автор критикував догматичнi й обрядовi аспекти православ’я. При цьому Сакович вказував на антиiнтелектуалiзм, що пануе в середовищi як православних, так i унiатських священикiв; виступав поборником просвiтництва. Помер цей дiяч у Краковi в санi католицького священика.

Сакович виявився не лише «iдейним перебiжчиком», а й «змiем-спокусником», який заманював на бiк унiатiв iнших украiнських культурних дiячiв. Вiн пiдтримував добрi стосунки з Кирилом Транквiллiоном-Ставровецьким, письменником i друкарем, який зазнав переслiдувань iз боку православних консерваторiв i котрий так само, як Сакович, став прихильником унii. Сакович також допомiг перейти в унiю визначному украiнському письменнику-полемiсту Мелетiю Смотрицькому, який у серединi 20-х рр. ХVII ст. опинився в станi гострого конфлiкту з консервативно налаштованими православними iерархами.






Мелетiй Смотрицький



Однак повернемося до «Вiршiв на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Писалися вони тодi, коли Сакович був ще у православному таборi. Тому у «Вiршах…» звучить критика унiатiв та католикiв-езуiтiв; прославляються дiяння Сагайдачного, котрi були спрямованi на змiцнення православ’я, високо оцiнюеться його iнiцiатива висвячення православних iерархiв для украiнських та бiлоруських земель. І все ж у «Вiршах…» немае моментiв, якi б свiдчили про консервативну спрямованiсть автора. Навпаки, вiн вiдверто демонструе прихильнiсть до захiдних культурних цiнностей ренесансного типу.

Наприклад, iз самого початку «Вiршiв…» звучить гiмн свободi людини, яка ренесансними дiячами трактувалася як одна з найбiльших цiнностей[10 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 160—161.].

«Вiршi…» представляють дещо iншу концепцiю людського безсмертя на вiдмiну вiд тiеi, яка була притаманна традицiйному середньовiчному християнству. У перiод Середньовiччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсi релiгiйному: людина мае воскреснути тодi, коли настане кiнець свiту i Страшний суд, саме на цьому судi будуть вiддiленi праведники вiд грiшникiв (у залежностi вiд дiянь своiх) й, вiдповiдно, праведники житимуть у царствi небесному, а грiшники – у пеклi. Така концепцiя не передбачала iндивiдуалiзацii. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнськоi спiльноти (нехристияни ж розглядалися як невiрнi). Ця людина мае дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання iх визначае ступiнь ii праведностi/грiховностi, а також долю в загробному життi.

Ренесанс певним чином видозмiнюе цю концепцiю. Звiсно, християнське розумiння безсмертя залишаеться, проте поряд iз суто релiгiйним розумiнням з’являеться розумiння свiтське. Вiдповiдно до ренесансних поглядiв, людина може завдяки своiм дiянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадкiв. При цьому потрiбно зафiксувати цi дiяння в письмовiй формi, зокрема у поетичному словi.

У «Вiршах…» якраз маемо втiлення таких ренесансних поглядiв. Звiсно, автор не вiдкидае християнського розумiння безсмертя. У творi багато говориться про те, що земне життя не мае особливоi цiнностi, що необхiдно думати й турбуватися про життя потойбiчне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про дiяння Сагайдачного, про те, що саме своiми вчинками вiн заслужив собi славу й що ця слава впродовж багатьох вiкiв зберiгатиметься:

«На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Нi, вона у забуттi, певне, не настане!
Поки Днiстер iз Днiпром многорибнi плинуть,
Поти справи всi твоi славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у лiтах – маеш славу вiчну!
Бо, як Грецiя звиша Нестора-героя,
Ахiллеса, Аякса, а Гектора – Троя,
І атенцi як царя хвалять Перiклеса,
Честять славного в одно ще й Темiстоклеса,
Рим смiливого свого хвалить Курцiуса,
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русi хай дiстане славу,
В вiчну пам’ять те iм’я занесуть по праву,
Щоб военнii його подвиги всi знали,
Щоб народи те iм’я завжди шанували»[11 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 178.].

Сакович у «Вiршах…» порiвнюе Сагайдачного з правителями Античностi, наприклад iз Перiклом. Завдяки чому вiн нiби постае «правителем Русi». А такi порiвняння, власне, й були притаманнi ренесансним творам.

Сакович дае зрозумiти, що дiяння Сагайдачного мають бути описанi. Лише б так вони «…у вiках залишились жити…». Для цього, власне, й потрiбнi «Вiршi…».

Ось як у типовому ренесансному дусi починаеться опис дiянь козацького гетьмана:

«Хто хотiв би найповнiш дiло описати
Конашевича Петра й свiтовi подати,
В грецького поета той мусiв би Гомера
Зичить розуму або ще й у Демосфена»[12 - Там само. – С. 171.].

При цьому вчинки гетьмана подаються як взiрець для наслiдування нащадками.

Структура ж «Вiршiв…» виглядае таким чином. Спочатку йде традицiйний вiрш на герб. Однак це вiрш не на герб героя, а на герб Вiйська Запорозького. Тим самим нiби вказувалося, що «Вiршi…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожцi своiми рицарськими дiлами здобули собi вiльнiсть, свободу[13 - Там само. – С. 161.].

Стверджуеться, що за плечами запорожцiв – велика традицiя, вони – нащадки давнiх русичiв, якi за часiв князя Олега штурмували Царгород i якi хрестилися за князя Володимира[14 - Там само.].

Зараз же запорожцi змальовуються як захисники Речi Посполитоi вiд татар i туркiв[15 - Там само. – С. 161—162.].

Фактично тут у поетичнiй формi були озвученi iдеi, репрезентованi в творi «Протестацiя» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та iншими iерархами Феофанового свячення, яких пiдтримував i якими опiкувався Сагайдачний[16 - Йов Борецький та iншi. Протестацiя // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – С. 323.]. Про цей твiр бiльш детальнiше буде вестися мова далi.

Пiсля передмови запорiзькому козацтву у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маемо панегiрик запорозькому козацтву, йдуть вiршi спудеiв Киiвськоi братськоi школи. Їх двадцять. Пiсля кожного вiрша стоiть прiзвище спудея. Виникае питання: чи цi вiршi лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеi брали участь у iхньому написаннi? Правда, на початку «Вiршiв…» чiтко сказано, що автором вiршiв е Сакович. Однак не виключено, що спудеi складали вiршi пiд керiвництвом учителя. Це могли бути такi собi вправи з пiiтики, якi отримували практичну спрямованiсть.

Цiкавим е склад учнiв, якi проголошували вiршi. Трое з них належали до мiщанського клану Балик, представники якого вiдiгравали немаловажну роль у життi тогочасного Киева, обiймаючи керiвнi посади в мiському самоврядуваннi. Очевидно, значна частина iнших учнiв теж була з мiщан. Помiтну частину становили дiти, котрi походили зi священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовiрно, родич автора «Вiршiв…»), Іван Тарнавський, Єремiя Ставровецький та Лукаш Беринда. Останнiй – це син вiдомого книжника Памви Беринди. Звiсно, могли бути й iншi дiти зi священицьких родин, але нам складно iх iдентифiкувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеiв були й дiти шляхетського та козацького походження.

Серед спудеiв, котрi фiгурують у «Вiршах…», можемо видiлити одного, який у подальшому став помiтною фiгурою в культурному життi Украiни та Молдови. Це – Стефан Почаський, один iз соратникiв Петра Могили, поет i освiтнiй дiяч, засновник Гощанського й Ясського колегiумiв. Саме вiн був першим спудеем, який читав вiршi.

Варто видiлити кiлька смислових блокiв твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вiршi, в яких прославляеться Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:

«Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став вiн прокладати.
У Перемишльських краях вирiс, у Пiдгiр’i,
В церквi схiдноi його виховали вiрi.
Вiн пiшов до Острога для наук поштивих,
Що там квiтли, як нiде, за благочестивих
Тих князiв, котрi там мудрiсть покохали.
Щоби юнi до наук схильностi набрали.
І для рiдноi землi користi ставали»[17 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 171—172.].

Говорить Сакович i про шлях Сагайдачного до запорiзького козацтва:

«Конашевич в Острозi десять лiт проживши
І науки у письмi в нашому навикши,
Здiбнiсть у душi вiдкрив сильну для звитяжства,
В Запорозьке вiн пiшов славнее рицарство.
І отам немало теж помiж них живучи,
Дiла рицарського скрiзь пильно стережучи,
Досягнув, що вiйсько те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, туркiв розбивало»[18 - Там само. – С. 172.].




Йов Борецький



Згадуються також деякi дiяння, котрi зробили Сагайдачного вiдомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:

«Вiн за гетьманства свого взяв був мiсто Кафу —
Цiсар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч вiн ворога розбив,
Однi каторги[19 - Пiд каторгами розумiються турецькi гребнi галери.] розбив, iншii топив.
Із неволi християн безлiч увiльняв,
За що з воiнством його Бог благословляв.
За найбiльшую собi мае нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
Землякiв своiх – грiхи вчинком покутуе,
А умре, напевне, вiн – в небо помандруе.
Дiзнавав не однократ турчин препоганий
Його мужнiсть i прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, вiдае волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І iнфляндчик скуштував його вiйська сили,
Як iх рицарi отi, мов траву, косили.
І пiвнiчний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо iм дався знати!
Там звитяжство немале вiн явив iдучи,
Городи й мiста у них мiцнii псуючи»[20 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 172.].

Конкретно згадуеться тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невiльникiв. Далi загально говориться, що вiн громив туркiв i татар. Йдеться i про його походи на Волощину, а також на прибалтiйськi землi. Доволi дипломатично Сакович говорить про похiд Сагайдачного на Московiю. Власне, Московiя тут не називаеться, а говориться про «пiвнiчний край». Варто враховувати, що в той час i Сагайдачний, i верхiвка украiнського православного духовенства намагалися встановити добрi вiдносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Вiршах…», коли йде мова про похiд Сагайдачного в «пiвнiчний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував мiцнi городи, тобто замки, й мiста. Але Сакович спецiально вказуе, нiби Сагайдачний, беручи християнськi, власне православнi, мiста не руйнував церкви:

«А як мiсто у вiйнi християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжствi пам’ятав про свiй стан учтивий»[21 - Там само. – С. 173.].

Сакович звертае увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речi Посполитоi:

«Вiру з мужнiстю тверду, у якiй статечно
Вiн прожив, ii стерiг дбало i сердечно.
Завше пана короля з вiйськом вiн просив,
Щоб святую вiру той нам огородив.
Обiцяючи йому охотнiш служити,
Як релiгiю король зводить оградити.
Це з-за того почалась домова вiйна,
У державi короля множиться вона.
Як за вiру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин»[22 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.].

Закономiрно, що у «Вiршах…» чимало мiсця придiлено вiдновленню православноi iерархii на украiнських та бiлоруських землях, ролi в цiй акцii Сагайдачного. Ось як про це говориться в творi:

«А як просьбу ту король i сенат одклали[23 - Маеться на увазi вiдкладення питання щодо легального статусу православноi церкви й православноi iерархii в Украiнi та Бiлорусi.],
Патрiарха отодi саме зустрiчали,
Із землi святоi був, iз Єрусалима,
Де з’явилася у свiт православна вiра.
Патрiарха наш гетьман з вiйськом привiтавши
В Киевi, поклон йому доземний поклавши,
З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирiв могли православних мати
В своiй церквi назамiсть тих владик-унiтiв,
Котрих мае наш народ всiх за езуiтiв.
Бо iз ними унiат заразом мудруе,
Як пiд папу пiдвести нас усiх, мiркуе.
Тож обрали однодуш iз людей духовних
Мужiв чесних, у письмi вправних i шановних.
Патрiарховi тодi iх презентували
І щоб вибрати владик посвятить жадали.
Із екзархом патрiарх iх тодi побачив,
Це жадання вдовольнив, посвятив, означив.
Йов Борецький освятивсь на митрополiю,
А владики – кожен взяв там епископiю.
Так отправивши усе, щоб не мали лиха,
Найсвятiший патрiарх в Грецiю поiхав.
В охоронi наших вiйськ славних Запорозьких
Лицар той його провiв до границь волоських.
Дозвiл дав йому король це чинити дiло,
Вiйсько Запорозькее також повелiло»[24 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 174.].

Пiсля оповiдi про вiдновлення православноi iерархii Сакович веде мову про битву пiд Хотином. Хоча, власне, вiн не називае це мiсто. Але для слухачiв i читачiв було зрозумiло, про що йдеться. У «Вiршах…» говориться, що турчин «наспiв запорожцiв»:

«З вiйськом рушив немалим вiн на землю нашу,
Вже призначили свого до мiст наших башу.
В Запорозькому кошi вiн хотiв поснiдати,
А в обозi у ляхiв мислив пообiдати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Вiйсько наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було iх у шiсть крат, прудко утiкали
Перед нашими вони – сильно притирали,
І снiданок, i обiд разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона шлючи!
Те не кожен захотiв, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звiдав добре силу,
Що лихi його уста позаоч блюзнили.
Вiн священикiв хотiв в плуга запрягати,
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало вiйська з ним у доми вернулось»[25 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.].

Сакович, як бачимо, передае намiри, якi нiби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останнiй хотiв швидко розгромити запорожцiв i ляхiв (полякiв). Також вiн сподiвався завоювати украiнськi й польськi землi, поставивши тут свого правителя – башу. Вiдповiдно, Сакович поширюе рiзного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священикiв, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-украiнцями. Загалом автор «Вiршiв…» перебiльшував турецьку небезпеку для украiнських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фонi цiеi небезпеки бiльш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битвi пiд Хотином. Цiкаво, що у «Вiршах…» майже не говориться про участь полякiв у нiй. А лаври дiстаються запорозьким козакам i Сагайдачному.

Цим «Вiршi…» принципово вiдрiзняються вiд тодiшнiх творiв про битву пiд Хотином. Зрозумiло, в польських творах про цю подiю акцентувалася увага на ролi шляхетського вiйська. Хоча й були згадки про запорозьких козакiв. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройнi сили Речi Посполитоi в цiй битвi. Таким вiн постае i в iсторичних хронiках того перiоду. Те саме можна сказати i про вiдому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».






Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.



У «Вiршах…», як бачимо, зовсiм iнший погляд. Переможцями тут постають запорозькi козаки на чолi з гетьманом Сагайдачним. Це був украiнський пiдхiд – вiдмiнний вiд «загальноприйнятого». Варто вiдзначити, що такий пiдхiд все ж мав деяке поширення в захiдноевропейськiй лiтературi XVII ст. Стосуеться це, зокрема, творiв Мiшеля Бодье «Загальна iсторiя туркiв», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королiвство», П. Рiкоута «Турецькi iсторii»[26 - Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992. – С. 102—105.]. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадае. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.

Далi Сакович говорить, що чимало козакiв загинуло у битвi пiд Хотином. Також важко був пораненим i Сагайдачний:

«Наших досить полягло в битвi i у ранах,
Що вiд зброi узяли нехристiв поганих.
Всi зi сповiддю iшли на велику бойню —
Плату в небi заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битвi заставляли —
За вiтчизну стоячи, крiвцю проливали.
І на плацi бойовiм гетьмана влучили,
Вiн до Киева прибув майже iзомлiлий.
Всякi лiки довгий час пильно заживав,
Лiкарям його король кошти видiляв»[27 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.].

Завершуе Сакович оповiдь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показуе, що гетьман повiвся як справжнiй християнин, покаявшись i пожертвувавши своi маетки на благi справи:

«А як лiки не дали помочi нi мало,
У хворобу бiльшу ще тiло потрапляло,
То про лiки для душi вiн почав гадати,
Щоб себе з мастил грiха пильно очищати.
Отож плястри отакi в тому прикладав:
Гойнi сльози i жалi за грiхи зливав.
Кiлька тижнiв так на смерть тiло готувавши,
Жалем, сповiддю грiхи власнi познiмавши,
Семикратно на одрi маслопосвящався,
До святоi таiни щиро причащався.
Всю маетнiсть роздiлив: дещо на шпиталi,
Церквам i монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Бiля церкви Братськоi в Киевi лежить.
Себе в Братство оте вiн з вiйськом уписав
І на нього в дар грошей досить вiдказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчае,
Того, хто свое життя в свiтi завершае:
В вiрi протривав святiй наш гетьман статечно
І вiтчизну боронив, щоб жила безпечно.
Вiн маетнiстю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догiднi справи,
Що служитимуть душi, як помре небавом.
Львiвське братство, хоч вiдсiль неблизьке, побачив,
В мiстi церкву надiлив, братствовi призначив
Суму немалу грошей, iм у дар послав,
Щоб науки там цвiли, пильно зажадав.
Звiдусюди тож тепер богомiлля мае,
З тим нехай душа його в небi спочивае»[28 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175—176.].

Якщо звернемося до давньоруських лiтописiв, зокрема лiтопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подiбним чином описувалися смертi деяких князiв. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останнiй не лише як християнин готуеться до смертi, але й робить щедрi пожертви на церковнi справи[29 - Лiтопис руський / переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 444—448.]. Сагайдачний, звiсно, не князiвського роду. Але Сакович нiби прирiвнюе його до давньоруських князiв. Оскiльки на початку «Вiршiв…» запорозькi козаки розглядаються продовжувачами давнiх русiв, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядае цiлком логiчно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозумiти.



Пiд пером Касiяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провiдником Русi-Украiни, яка вела своi початки вiд Русi Киiвськоi.


І не так важливо, чи подiбнi iдеi пропонував сам Сакович, чи вiн виконував замовлення iерархiв Феофанового свячення. Головне, що цi iдеi набували поширення. Народжувалася нова Русь-Украiна – принаймнi iдеологiчно.

Окрiм опису дiянь Сагайдачного, маемо великий блок вiршiв, у яких йдеться про смерть. Основнi iдеi тут такi: нiхто не може уникнути смертi, вона невблаганна; смерть робить усiх рiвними, i не так важливо, жила людина в багатствi чи в бiдностi. Багато в чому розмисли про смерть у «Вiршах…» нагадують такi ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, якi вмiщенi Саковичем у згадуваному його творi «Аристотелiвськi проблеми…».

Останнiй блок «Вiршiв…» – це своерiдний заповiт гетьмана. Спочатку вiн звертаеться до своеi дружини, потiм – до товаришiв, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом е думка, що не треба тужити за земним життям, а слiд думати про життя потойбiчне:

«Дiла самi лишились – iду до Суддi я,
За душу помолитись, Дружино, волiю.
Пригадувати будеш, про себе пам’ятай,
Що теж умерти мусиш – таке не забувай.
З тобою я довiчно уже розлучаюсь,
Коханая Дружино, iз жалем прощаюсь.
В пiдземний край я тiлом iду почивати,
Хiба на судi можем зiйтись. Оглядати
Почнемо, хто що сiяв – оте i пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло вiзьмемо.
Дай Боже нам з тобою одне одне зрiти
І в небi Христа-бога довiчно хвалити.
Прощаюся я з вами, славне лицарство,
Над котрим мав у свiтi щасливе начальство.
Коли кого образив, прохаю, простiте,
Образи й моi вини в собi не носiте,
Просiте всi за мене у господа-Бога,
Менi ж хай вiльна буде до неба дорога»[30 - Лiтопис руський / пер. Л. Махновець. – К., 1989. – С. 177—178.].

Подiбнi твори, якi були написанi на погреб видатних осiб i мали на метi увiковiчнити пам’ять про них, були поширенi в тогочаснiй Захiднiй та Центральнiй Європi, зокрема в Польщi. Звiсно, для Украiни це не було нове слово. Однак «Вiршi…» все ж рiзнилися вiд подiбного типу творiв, котрi з’явилися на украiнських землях. По-перше, вони рiзнилися змiстовно. Твiр Саковича вiдзначався високим рiвнем фiлософiчностi. Навiть можна сказати таке: це – своерiдний фiлософський трактат, викладений у поетичнiй формi. Водночас твiр мав вираженi моменти iсторичностi. У ньому викладалися деякi факти, описувалися знаковi iсторичнi подii, давалася iм оцiнка. Звiсно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подiях. Тому не випадково украiнськi iсторики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Вiршiв…» як до iсторичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твiр, який загалом вiдзначався високими художнiми якостями, а твiр зi значними елементами драматизацii. Двадцять спудеiв, якi читали вiршi, були своерiдними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякi з них навiть декламували вiршi не «вiд себе», а вiд iменi реальних персонажiв – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламацiя вiршiв перетворювалась у своерiдну виставу. Зазначенi особливостi й робили «Вiршi…» унiкальним твором у тогочаснiй украiнськiй лiтературi.

Вони нiби поставили високу планку, до якоi було непросто дотягнутися iншим авторам, що писали про Сагайдачного.




Сагайдачний у «козацькiй лiтературi»


Твором, який став помiтним явищем украiнськоi iсторiографii кiнця XVIIXVIII ст., була «Хронiка з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (?—1677)[31 - Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.]. Хоча вiн не дiйшов до друкарського верстата, проте iснував у численних списках. Зрештою, те саме можна сказати про багато iнших украiнських iсторiографiчних творiв того перiоду. Вони, як правило, поширювалися в рукописних варiантах. Стосуеться це козацьких лiтописiв, а також «Історii русiв», про якi буде вестися мова далi.

Про автора «Хронiки…» вiдомо наступне. Народився вiн десь у першiй чвертi ХVII ст. у Киевi у мiщанськiй родинi. Освiту здобував у Киево-Могилянськiй академii, отримав тут знання з латинськоi, грецькоi, польськоi та церковнослов’янськоi мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладi, у 1653—1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став iгуменом Киево-Михайлiвського монастиря.

Софонович свою мiсiю бачив у тому, щоб нагадати освiченим украiнцям про iхню далеку державну iсторiю: «У Русi я народився у вiрi православнiй, за слушну рiч вважав, аби вiдав сам i iншим руським синам показав, звiдки Русь почалася i як держава Руська, з початку ставши, до цього часу йде»[32 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 56.].

Козацька тема в Сафоновича фактично ще е маргiнальною. Вiн, як бiльшiсть iсторикiв того часу, головну увагу придiляв дiяльностi монарших осiб i державних структур, якi керувалися цими особами. Вiдповiдно, iсторiя козацтва, хоча про неi й говориться, стоiть на задньому планi. Софонович лише зрiдка згадуе козацьких провiдникiв. Хоча в «Хронiцi…» описуеться чимало подiй, пов’язаних iз дiяльнiстю Сагайдачного, вiн, як правило, тут не фiгуруе. Наприклад, Софонович пише, що в 1619 р. польський королевич Владислав ходив до Москви i на свято Покрови намагався здобути це мiсто. Однак те, що з ним було козацьке вiйсько пiд проводом Сагайдачного, згадок немае. Те саме можна сказати про опис висвячення ерусалимським патрiархом Феофаном iерархii для православноi церкви Украiни й Бiлорусi в 1620—1621 рр. Як вiдомо, цей процес здiйснювався пiд захистом козакiв, очолюваних Сагайдачним. Але про це не говориться нiчого.



Єдина згадка про Сагайдачного у «Хронiцi…» в Софоновича вiдноситься до опису Хотинськоi битви 1621 р. Сама ж битва трактуеться як зiткнення польського вiйська пiд керiвництвом королевича Владислава й турецькоi армii, очолюваноi iхнiм «царем». Правда, лiтописець говорить, що до польських вiйськ прилучилося вiйсько козацьке з гетьманом Сагайдачним.


Згадуе Софонович i про нiчнi вилазки козакiв, навiть пише, що вони тихо пробралися до намету «царя турецького». Той перелякався i втiк з намету. А тим часом козаки перебили багато туркiв[33 - Там само. – С. 225.].

Погляд Софоновича на Хотинську битву не дуже рiзнився вiд поглядiв польських авторiв. Лiтописець знаходився на позицiях роялiзму. Тому для нього головним героем битви пiд Хотином стае королевич Владислав. Натомiсть Сагайдачний як би опиняеться в тiнi цiеi монаршоi особи. Такий пiдхiд, як бачимо, помiтно вiдрiзнявся вiд пiдходу, який ми бачили у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…».

Однак у XVIII ст. в украiнськiй лiтературi з’являеться низка творiв iсторiографiчного характеру, де акцент робиться на дiяннях козацтва та, вiдповiдно, iхнiх провiдникiв. Це не значить, що автори цих творiв вiдходили вiд роялiзму. Вони, як правило, з повагою ставляться до монархiв – особливо тих, якi близькi iм, зокрема до московських православних царiв. І все ж дiяння монархiв для них не становлять особливого iнтересу. Їх бiльше цiкавить дiяльнiсть козацьких ватажкiв – передусiм Богдана Хмельницького. Але у полi iхнього зору опиняеться також Сагайдачний.

Цi твори отримали назву козацьких лiтописiв. За формою вони справдi нагадують лiтописну лiтературу. Подii переважно викладаються тут за хронологiчним принципом. Та все ж автори далеко не завжди вдаються до строгоi фiксацii фактiв. У цих творах зустрiчаються й певнi розмисли, домисли, вигаданi промови. Цi лiтописи нерiдко балансують мiж творами iсторiографiчного характеру й художньоi лiтературою.

Типовим козацьким лiтописом можна вважати Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки[34 - Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992.]. Саме вiн заклав у iсторичних творах основнi елементи козацькоi апологетики, якi використовувалися i в XVIII столiттi, й в пiзнiшi часи.



Мали козацькi лiтописи виражений iдеологiчний характер. Для них важливою стала апологiя запорiзького козацтва й, вiдповiдно, його провiдникiв.


Про Грабянку знаемо наступне: з 1686 р. вiн був на вiйськовiй службi – спочатку козаком Гадяцького полку, потiм – з 1702 р. гадяцьким сотником, полковим осавулом, з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. Був учасником рiзноманiтних вiйськових кампанiй. Брав участь у депутацii козацькоi старшини на чолi з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Пiд Коломацькими чолобитними, котрi вимагали повернення козацтву старих привiлеiв, зокрема права вибирати гетьмана, пiдпис Грабянки стоiть першим серед пiдписiв представникiв Гадяцького полку. Пiсля передачi чолобитних Грабянка разом з Павлом Полуботком та iншими представниками старшини восени 1723 р. був арештований та ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi. Звiдти його звiльнили лише пiсля смертi Петра І. Пiсля звiльнення Грабянка став полковим обозним, а з 1730 р. – гадяцьким полковником. Загинув пiд час кримського походу на татар у 1738 р.






Лiтопис Григорiя Грабянки



Лiтопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищi гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладi сучасною украiнською мовою) звучить так: «Історiя пресильноi i вiд початку полякiв щонайкривавiшоi небувалоi битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорiзького, що точилася з поляками в час панування найяснiших королiв польських Владислава, а потiм Казимира, i яка почалася в 1648 роцi та за лiт десять пiсля смертi Хмельницького так i не скiнчилася; цей перебiг з писань рiзних лiтописцiв та з щоденника, на тiй вiйнi писаного, в мiстi Гадячi зусиллями Григорiя Грабянки зiбраний та самобутнiми свiдченнями старих жителiв пiдтверджений року 1710».

Отож, назва багато про що говорить. У центрi «Історii…» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядаеться як унiкальна подiя – «небувала битва», що не мала аналогiв i фактично не скiнчилася до дня сьогоднiшнього. Грабянка також дае зрозумiти, що використовував iнформацiю з рiзних лiтописцiв, а також свiдчень «старих жителiв». Вказуеться й дата написання твору – 1710 рiк.

Це був складний в iсторii украiнського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькiй спiльнотi. Остання втратила довiру в очах росiйського iмператора, почала зазнавати вiд нього переслiдувань. У такiй ситуацii козацькiй старшинi важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоiнство, показати «славнi дiяння» козакiв.

У Лiтописi Грабянки замiсть реальноi iсторii твориться iсторiя героiзована й мiфологiзована. «…щоб звершення цi не пiшли в забуття, я замислив оцю iсторiю написати на незабудь нащадкам, – писав лiтописець. – Я вибирав дещо з щоденникiв наших воiнiв, що перебували у вiйську, дещо з духовних та мирських лiтописцiв, наскiльки мiг знайти в них щось достовiрне, долучав розповiдi очевидцiв, що ще й нинi в живих ходять, i iх розповiдi пiдтверджують слова лiтописцiв. І хай читач не думае, що я щось додаю вiд себе, нi – кажу тiльки те, про що повiдали iсторики, що пiдтвердили очевидцi, а я тiльки зiбрав те i записав. А багато ж якi з нинiшнiх преславних вiйськових виправ славу писану щонайдревнiших царiв явно побивають i до нащадкiв так i не сягають»[35 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 11—12.]. Щоправда, тут Грабянка видае бажане за дiйсне. Звертаючись до тих чи iнших творiв, вiн часто подавав свою iнтерпретацiю, яка могла розходитися (й суттево!) з iнтерпретацiею першоджерела.



Нерiдко Григорiй Грабянка використовував рiзнi чутки, якi йому iмпонували. Вiн вигадував не лише дiалоги й промови iсторичних персонажiв, а й документи.


Лiтописець згадуе рiзних дiячiв минулого. І говорить, що про них нiхто б не згадував, якби iхнi дiяння не були описанi. Тут мимоволi напрошуються деякi паралелi з текстами украiнських ренесансних авторiв.

Хоча в центрi Лiтопису Грабянки знаходиться особа Богдана Хмельницького та повстання пiд його проводом, все ж говорить вiн про iнших козацьких провiдникiв, зокрема i про Сагайдачного. Щоправда, iнформацiя про цього козацького гетьмана в нього не завжди точна. Є в нього й неточностi в хронологii подiй.

Грабянка пише, що в 1606 р. «Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорiзьким назвався, i забажавши щастя свое спробувати, ходив iз вiйськом запорiзьким по водi на Кафу (мiсто турецьке), повоював його добре, силу бранцiв християнських з неволi звiльнив i з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильнiсть та ласку мав у запорожцiв та у полякiв»[36 - Там само. – С. 28—29..].

Як вiдомо, похiд Сагайдачного на Кафу вiдбувся в 1616 р. Говорячи про цей похiд, Грабянка спецiально акцентуе увагу на тому, що козацький гетьман звiльнив велику кiлькiсть християнських невiльникiв i повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранцiв пiд час своiх походiв на туркiв, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрiчалася у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касiяна Саковича. Повторюе ii також Грабянка. Далi ця думка неодноразово транслювалася як в украiнськiй iсторичнiй лiтературi, так i художнiй.

Далi Грабянка пише про битву пiд Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навiть на пiдмогу вiйська запорiзького, вiн (тобто Сагайдачний. – П. К.) зiбрав на Украiнi козакiв i рушив, як i гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»[37 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 29.].

Тут маемо низку iсторичних невiдповiдностей. Битва пiд Цецорою вiдбулася не в 1608-му, а в 1620 роцi. Сагайдачний же участi в цiй битвi не брав. Тобто Грабянка приписуе цьому козацькому ватажку вчинки, якi вiн не робив.

Натомiсть лiтописець мовчить про похiд Сагайдачного на Московiю. Чи вiн про це не знав? Чи спецiально замовчував? Нам видаеться, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позицiях украiнського автономiзму, все ж змушений був демонструвати лояльнiсть до влади росiйського царя. Тому, напевно, свiдомо проiгнорував факт походу Сагайдачного на Московськi землi. Таке iгнорування цiеi подii стане характерним для козацькоi лiтератури.

Грабянка звертае увагу на Хотинську битву й участь у нiй Сагайдачного. Вiн пише: «…року 1621, пiсля перемоги на Цоцорi, Осман, цар турецький, з величезною силою прямуе на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолi польського вiйська супроти турок; а оскiльки турок було набагато бiльше анiж полякiв, то польське вiйсько трималося подалi вiд турецького»[38 - Там само.]. Загалом описуючи цю подiю, Грабянка дотримуеться роялiзму, з повагою говорить про польського короля Сигiзмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказуе, що король звернувся до запорiзьких козакiв за допомогою: «…Жигмонт вiдрядив гiнця до козакiв за пороги i, пообiцявши волю та серебро, просив iх допомоги»[39 - Там само. – С. 29—30.]. Натомiсть Сагайдачний подаеться як вiрний польському королю. Вiн поспiшае йому на допомогу i разом з очолюваним ним Вiйськом Запорозьким вiдiграе важливу роль у Хотинськiй битвi: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство i сповiльнений рух на помiч королевичу, вдруге перебрав собi гетьманську булаву, зiбрав шiсть тисяч козакiв реестрових та запорiзьких i чимдуж поспiшив пiд Хотин на пiдмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обiч королевича в осадi i коли настав час битви, вiйсько запорiзьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, i огонь i меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипiла того дня сiча велика i багато в той день полягло турок, а козакiв i полякiв мало. З помiччю божою, що оберiгае християн вiд поганих, козаки застукали сонних туркiв, пробралися до iхнього становиська i цiлу нiч рубали ворогiв у iхнiх наметах, а коли настав ранок, оглядiлися турки, побачили безлiч своiх перебитими i доповiли про все царю своему, серце у того занiмiло вiд страху i вiн запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вiчний»[40 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 30.]. Загалом iз цього опису складаеться враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити вiйсько Речi Посполитоi й попросили миру. Тобто проводиться iдея про вирiшальну роль козацтва в цiй битвi.

Грабянка спецiально звертае увагу, що Сагайдачний за цi своi дiяння був пошанований владою Речi Посполитоi: «За справи цi Сагайдачний у короля та Речi Посполитоi удостоiвся поваги та вiдстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорiзький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок i татар, то турки б в Росii (так у той час iменувалися землi Украiни й Бiлорусii. – П. К.) та Польщi з церков i кастьолiв стайнi для коней поробили»[41 - Там само.].

Говорить Грабянка i про смерть Сагайдачного, вказуючи при цьому, що той був оборонцем православноi вiри: «Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорiзький, великий оборонець вiри православноi та ктитор Братського монастиря i школ латинських – преставився; тiло його вiддане землi в Киевi, у Братському монастирi, i схоронене було з великим сумом вiйська запорiзького i всього люду православного»[42 - Там само.].

Варто вiдзначити, що Грабянка писав про Сагайдачного тодi, коли той давно помер – з того часу минуло понад вiсiмдесят рокiв. Як правило, за такий час народна усна пам’ять про дiяча «стираеться». А для збереження пам’ятi потрiбна письмова традицiя. Грабянка якраз був одним iз тих, хто формував писемний образ Сагайдачного. У цьому образi можна видiлити кiлька моментiв: по-перше, Сагайдачний iменуеться Грабянкою гетьманом – що, безперечно, пiдiймало статус цього козацького ватажка; по-друге, Сагайдачний подаеться як вiйськовий дiяч, що воюе проти туркiв i визволяе християнських бранцiв; звертаеться, зокрема, увага на його морський похiд на Кафу; по-трете, вiн постае як чiльний герой Хотинськоi битви 1621 р.

Однiею з найвизначнiших пам’яток «козацькоi лiтератури», яку можна вважати продовженням козацьких лiтописiв, е «Історiя русiв»[43 - Бердник О. С. «Исторiя Русовъ» як метатекст. – Донецьк, 2002; Оглоблин О. П. Люди староi Украiни. – Мюнхен, 1959; Janowski L. O tak zwanej «Historyi Rusоw». – Krakоw, 1913.]. Твiр справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякi твори Кобзаря е своерiдною переiнтерпретацiею сюжетiв «Історii…» Пiд впливом цього твору перебували також Микола Костомаров i Пантелеймон Кулiш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історii…».



Використовували «Історiю русiв» iншi украiнськi автори ХІХ ст., зверталися до неi Микола Гоголь i Олександр Пушкiн, а також окремi росiйськi письменники та iсторики.


Перша згадка про «Історiю Русiв» припадае на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повiтi Чернiгiвськоi губернii, де iснувала сильна традицiя козацького лiтописання. Твiр поширювався в рукописних копiях. У 1846 р. його опублiкував Осип Бодянський, вiдомий вчений, прихильник слов’янофiльства, у Москвi в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруцi був зазначений автор твору – покiйний тодi епископ Георгiй Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумнiви щодо авторства цiеi особи.

До сьогоднi питання авторства твору не е вирiшеним. Називалися рiзнi iмена ймовiрних творцiв «Історii русiв». На основi аналiзу твору можемо хiба що констатувати наступне: його автор жив у другiй половинi ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Киево-Могилянськiй академii, а також десь у Росii; служив у росiйськiй армii, воював з турками, добре знав пiвдень Украiни, Молдавiю та Крим; жив на Чернiгiвщинi. Принаймнi в книзi часто говориться про подii на Стародубщинi – пiвнiчнiй частинi Чернiгiвськоi губернii.

Характеризуючи «Історiю русiв», Валерiй Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину iсторичного розвитку Украiни вiд найдавнiших часiв до другоi половини ХVІІІ столiття, власне, до 1769 року.

Автор працював у традицiях так званих козацьких лiтописiв, тими лiтописами вiн i користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ столiття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та iсторичне право кожного народу на самостiйний державно-полiтичний розвиток, а боротьба украiнського народу за визволення – головний змiст книги. Загалом автор не мав на метi писати iсторiю Украiни, а дав свою мис-ленну картину цiеi iсторii»[44 - Шевчук В. Нерозгаданi таемницi «Історii русiв» // Історiя русiв / пер. І. Драча. – К., 1991. – С. 18.].






Валерiй Шевчук



Автор «Історii…» подае свою версiю виникнення назви «козаки». Вiн вважае, що в давнi часи козакiв iменували козарами, якi були хоробрими воiнами. Потiм iх перейменували: «Цi воiни, часто своiм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у вiйнах з iхнiми ворогами, перейменованi Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарiв на Козакiв, – i така назва назавжди вже у них залишилась»[45 - Там само. – С. 38.].

Основна увага в «Історii русiв» звертаеться на дiяльнiсть козацтва наприкiнцi XVI—XVIII ст., коли воно вийшло на суспiльну арену й оформилося як окремий соцiальний стан. Тут автор, звiсно, не мiг обiйти увагою постать Сагайдачного.



«Історiя русiв» намагалася дати широку картину iсторii украiнського народу, починаючи з найдавнiших часiв. Але увага переважно акцентувалася на козаках та iхнiх провiдниках. Вони нiби альфа й омега украiнськоi iсторii.


Інформацiя про цього козацького провiдника в «Історii…» не завжди точна. Ставитися до неi варто обережно. Однак заслуговуе на увагу образ Сагайдачного, представлений у цьому творi.






Обкладинка книги «Історiя русiв»



Зокрема, автор «Історii…» стверджуе, що саме цей козацький провiдник перший почав iменуватися гетьманом, вживати цей титул. Ось як про це говориться: «На продовження на Малоросiю Польських утискiв полки Малоросiйськi деякi погодженi на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумiвшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собi за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, вiн перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому i всi наступнi Гетьмани в титулах своiх додавати Вiйсько Запорозьке почали, iх наслiдуючи, титулувались також Полковники i Сотники Малоросiйськi, та й саме вiйсько Малоросiйське часто Запорозьким вiйськом називалось. А увiйшла назва ся узвичаена, як для вiдрiзнення тих полкiв, котрi були у послуху Коронних Гетьманiв, так i для втримування прав своiх на вибори, якi Поляки при всiх нагодах забороняли i припиняли в селах Малоросiйських; а Запорозькi Козаки, навпаки, увiйшовши у вибори Малоросiйськi, ранiше для них чужi, i бувши далекими вiд сiл i вiд зносин з Поляками, могли зручно зберiгати права i свободи вiйськовi i одвертати вiд них насильства Полякiв»[46 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84.].

Із наведених слiв випливае наступне. Мовляв, у кiнцi XVI ст. малоросiйськi полки переживали утиски вiд полякiв. Частина з них перебувала пiд владою коронного гетьмана (очевидно, малися на увазi козаки реестровi). Друга ж частина порозумiлася iз запорожцями й обрали собi гетьмана. З того й часу з’явилися гетьмани Вiйська Запорiзького. А першим серед них став Сагайдачний.

У такому трактуваннi подiй «Історii русiв» можна запримiтити певну модернiзацiю. Автор перенiс уявлення про полковий устрiй Вiйська Запорiзького XVIII ст. на минулi часи. Наприкiнцi XVI ст. iснувало реестрове козацтво, пiдконтрольне владi Речi Посполитоi, й козацькi маси, якi фактично жили на «нiчийнiй землi» i були пов’язанi iз Сiччю Запорiзькою. Власне, Сiч була iхнiм центром.



За часiв Сагайдачного вiдбулася реорганiзацiя украiнського козацтва, почав оформлятися його полковий устрiй. Козаки спроможнi були виставляти багатотисячне вiйсько для здiйснення вiйськових походiв. Вiдповiдно, у них з’явилася потреба мати своi структурнi пiдроздiли (сотнi й полки), а також свого головнокомандувача, якого й почали iменувати гетьманом.


Сагайдачний став одним iз перших козацьких провiдникiв, який почав широко й офiцiйно (!) перед владою Речi Посполитоi вживати гетьманський титул. Це i знайшло вiдображення в «Історii русiв».

Далi в цьому творi, як i в Лiтописi Грабянки, звертаеться увага на боротьбу Сагайдачного проти татар i туркiв, зокрема на його морськi походи, визволення ним християнських бранцiв: «…Гетьман Сагайдачний, дiзнавшись, що Татари Кримськi, скориставшись замiшаннями Малоросiйськими, вчинили на прикордоннi селища напади i забрали до Криму багато бранцiв Малоросiйських, вiдправився з пiшим вiйськом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина вiйськ попливла до мiста Кефи (маеться на увазi Кафа. – П. К.), а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькiй пристанi на берег i пройшла мимо Кефських гiр до того ж таки мiста i, вчинивши атаку на те мiсто з моря та з гiр, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, вiйсько забрало i звiльнило, а жителiв винищило до ноги i мiсто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до мiста Козлова, зробив з його передмiстям те саме, що i Кефi; а жителi, зачинившись у замку, благали пощади i випустили всiх бранцiв з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицiю закiнчивши, повернувся з полоненими i великою здобиччю у своi межi»[47 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84—85.].

Так само, як i в Лiтописi Грабянки, в «Історii русiв» нiчого не говориться про похiд Сагайдачного на Москву. Це, як зазначалося, було темою небажаною. В образi Сагайдачного, представленого в «Історii русiв», на перший план виходять антитатарськi й антитурецькi моменти, а також почасти моменти антипольськi й антиунiтськi.

У цьому творi говориться, що поляки йшли супроти Сагайдачного. Вони чинили iнтриги, позбавили його гетьманства, спричинили обрання на цю посаду спочатку Дем’яна Кушку, а потiм – «вибрали Гетьманом старшину Козацького на прiзвисько Бородавка; але Сагайдачний, спiймавши його в роз’iздах по Малоросii i пiдбурюваннях, вiддав до суду вiйськового, котрий i засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, i розстрiляно його перед вiйськом. Поляки, бачачи, що всi вiйська Малоросiйськi прихильнi до Сагайдачного, i маючи потребу в його помочi, щоб вiдбивати Туркiв, якi йшли вiйною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросiю»[48 - Там само. – С. 85.].

Така iнтерпретацiя подiй видаеться сумнiвною. Наскiльки вiдомо, Бородавка не належав до прихильникiв влади Речi Посполитоi – радше, навпаки. Натомiсть у дiяльностi Сагайдачного часто зустрiчаемо пропольськi моменти.

В «Історii русiв» чимало уваги придiлено, що цiлком закономiрно, Хотинськiй битвi (хоча саме мiсто Хотин у творi не згадуеться). Ось як розповiдаеться про неi: «Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всi вiйська Малоросiйськi i мавши вказiвку вiд Короля Жигимонта III, вирушив разом з вiйськами Польськими супроти Турок i, зустрiвши iх за Днiстром на Буковинi, повiв супроти них фальшиву атаку з самими легкими вiйськами; а пiхоту тим часом влаштував зi своею кiннотою та артилерiею на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азiатським запалом, гнали легкi вiйська в повному розпалi i безладдi; а тii, завжди подаючись назад з легкими перестрiлками, робили перед ними звичайне коло маяком i завели Туркiв в середину вилаштуваних вiйськ Польських i Малоросiйських мiж висотами i чагарями. Вiйська тii, раптово зробивши з двох бокiв сильнi залпи артилерiею та мушкетами, повергли Туркiв цiлi тисячi; а кiннота, обхопивши з тилу i з бокiв, перемiшала iх i цiлковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямi то в той, то в iнший бiк, були всi перебитi i переколотi, а врятувались лише тi, котрi покидали зброю свою i знамена на землю i посходили в одну балку, де, лiгши ниць, благали пощади i тодi ж дiстали ii. Звитяжцям дiсталась в здобич вся артилерiя Турецька, увесь iхнiй обоз iз запасами i вся зброя, у живих та мертвих зiбрана; мерцiв же iхнiх при похованнi нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, i в тому числi семеро Пашiв рiзних ступенiв i сiмнадцятеро iнших чиновникiв; та втекли з обозу i поховалися по хащах та байраках понад тисячу»[49 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 85—86.]. Звiсно, в цьому описi е чимало перебiльшень i невiдповiдностей.

«Історiя русiв» представляе Сагайдачного не лише як переможця в битвi пiд Хотином. Автор цього твору приписуе цьому полководцю вчинки, якi той не робив. Зокрема, говориться, що пiсля Хотинськоi битви, очоливши украiнськi козацькi вiйська й вiйська польськi, гетьман продовжив похiд на територiю Молдавii й Валахii, переслiдуючи туркiв. Вiн нiбито розгромив турецьку армiю пiд Галацом i взяв це мiсто. У нього було бажання й далi переслiдувати туркiв, але з ними уклав мир польський король. Тому Сагайдачний вiдпустив польськi вiйська, а з козацькими вiйськами подався в Украiну. У той час нiби до нього дiйшли вiдомостi про те, що татари вчинили напади на украiнськi землi й набрали тут чимало бранцiв. Сагайдачний же зi своiм вiйськом розгромив татар. Автор «Історii русiв», вдаючись до фантазii, так описуе цю перемогу, якоi не було: «Гетьман, вiдправившись на цiлу нiч з вiйськом своiм до Самари, напав тут удосвiта на табiр Татарський, розлого розташований по течii рiки; перший пострiл з гармат i мушкетiв i вчинений крик розiгнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив i до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що дiяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табiр, кололи i рубали iх майже без жодноi оборони. Бранцi обох статей, уздрiвши неждану собi допомогу, розв’язували одне одного i взялися також до Татар з найлютiшою ожорсточенiстю. Списи i шаблi Татарськi, зоставленi на нiч в купi, були для полонених готовою зброею, i Татари од власноi зброi гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всiх до останку, так що не залишилось iз них нiкого, хто б сповiстив у Крим про iхню погибель. Весь табiр Татарський з усiм тим, що вони мали, дiстався переможцям як здобич, а бранцi Малоросiйськi, до кiлькох тисяч обох статей душ, не тiльки що визволенi з неволi, але й нагородженi кiньми та речами Татарськими задосить, i повернулися вони до своiх осель, рiвно ж i Гетьман зi своiм вiйськом прибув у резиденцiю свою благополучно i зi славою багатою»[50 - Там само. – С. 87.].

Як вiдомо, пiсля Хотинськоi битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворiв i не брав участi у вiйськових походах. В «Історii русiв» же змальовуеться iнша картина. Автор цього iсторичного наративу творив мiф про Сагайдачного, вдаючись до перебiльшень i вигадок. Для чого це вiн робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Вiйська Запорiзького. Таке звеличення задавало певний тон у розповiдях про наступних козацьких гетьманiв.

У «Історii русiв» нiчого не говориться про участь Сагайдачного у вiдновленнi православноi iерархii Украiни й Бiлорусii – що виглядае доволi дивно. Ймовiрно, автор «Історii…» про це не знав. Однак вiн представляе гетьмана як борця проти унii й людину, що всiляко пiдтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрiшнiй нелад урядовий i вiйськовий, поборював завзято Унiатство, повертав з нього церкви, i в тому числi i соборну Киiвську Софiю, будував заново iх, i зокрема спорудив Братський Киiвський монастир на Подолi…; надав тому монастиревi заможнi села i поновив у ньому з допомогою Митрополита Киiвського Петра Могили стародавню Киiвську Академiю, засновану з часiв останнього хрещення Русi, але вiд нашестя на Русь Татар приховану по рiзних монастирях i пещерах»[51 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 88.].

Отже, «Історiя русiв» знову приписувала Сагайдачному дiяння, якi той не робив – вiдновлення Софii, Киiвськоi академii i т. д. Тобто вiн постае не лише як вiйськовий, але i як культурний дiяч. У творi навiть спецiально зазначаеться: «Поляки, поважаючи хоробрiсть i заслуги Сагайдачного, не смiли при ньому явно чинити в Малоросii свого зухвальства, та й сама улюблена iхня Унiя трохи притихла i охолола»[52 - Там само.].

«Історiя русiв» нiби стала лебединою пiснею «козацькоi лiтератури». Їi образи перейшли, зазнавши певноi трансформацii, як у подальшi iсторичнi наративи украiнських авторiв, так i в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти туркiв i татар, визволитель iз неволi християнських бранцiв, а також як захисник православ’я.




Украiнськi iсторiографи про Сагайдачного


У ХІХ ст. в Украiнi з’явилися працi про ii iсторiю, якi мали науковий характер i писалися на основi рiзноманiтних джерел. З одного боку, такi працi знаходилися в руслi тодiшньоi европейськоi тенденцii творення нацiональних iсторiй. З iншого боку, оскiльки Украiна була колонiею царськоi Росii, вони переважно використовували схему росiйськоi iсторii, транслюючи певнi уявлення росiйськоi iмперськоi iсторiографii. Вперше представив свою схему украiнськоi iсторii, вiдмiнну вiд росiйськоi, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.

У цих працях, якi широко використовували козацьку лiтературу, певна увага була придiлена й постатi Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповiдалося про украiнську iсторiю, стала «Історiя Малоi Росii» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання працi побачило свiт у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання i, безперечно, мала чималий вплив на формування iсторичноi свiдомостi украiнцiв. Тому iй мусимо придiлити увагу.

Інiцiатором i промотором створення згаданого iсторичного наративу став князь Микола Репнiн-Волконський (1778—1845)[53 - Конопка Н. О. Життевий шлях малоросiйського генерал-губернатора М. Г. Репнiна (1778— 1845) // Науковi записки Нацiонального унiверситету «Острозька академiя»: iсторичнi науки. – Острог, 2006. – Вип. 7. – С. 316—337; ii ж. Микола Григорович Репнiн: дипломат, полiтик, урядовець. – Острог; Нью-Йорк, 2016.]. Вважаеться, що вiн походив iз роду давнiх чернiгiвських князiв. Був одружений з онукою останнього украiнського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певнi генетичнi украiнськi коренi. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рiк, Репнiн був малоросiйським генерал-губернатором, керуючи територiею колишньоi Гетьманщини. Князь намагався використовувати козакiв як вiйськову силу, захищаючи iхнi iнтереси. Вiн навiть почав виношувати план вiдродження украiнського козацтва. Дехто з мiсцевих малоросiйських «автономiстiв» ладний був бачити в його особi можливу кандидатуру на гетьмана Украiни. Адже пiсля лiквiдацii Гетьманщини частина козацтва жила iлюзiями про ii вiдновлення. Однак це все викликало супротив урядових кiл Петербурга – що, вважаеться, однiею з причин вiдставки князя з посади малоросiйського генерал-губернатора.






Микола Репнiн-Волконський



Репнiн знав про те, яке значення надавав iмперський Петербург творенню «правильного» росiйського iсторичного наративу. Знав вiн i про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзiна офiцiйним iсториком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною iсторiею Росii. Якраз у 1816 р., коли Репнiн загiтував Бантиш-Каменського взятися за написання iсторii Украiни, почали виходити першi томи «Історii держави Росiйськоi» Карамзiна. Проект написання «Історii Малоi Росii», котрим опiкувався князь, можна трактувати як таку собi регiональну альтернативу iмперському iсторiографiчному проекту.



Виявляючи помiрне козакофiльство, М. Репнiн-Волконський пiдтримав деякi украiнськi культурнi проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярii генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання iсторii Украiни.


Бантиш-Каменський при допомозi Репнiна зiбрав та систематизував значний матерiал, на основi якого видав «Історiю Малоi Росii». Репнiн пiдготовкою й публiкацiею цiеi працi фактично дав свою вiдповiдь на «iсторiографiчний виклик» iмперського Петербурга. Адже при «вписаностi» в загальноросiйську схему iсторii «Історiя Малоi Росii» показувала особливостi украiнських земель, передусiм Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.

При написаннi «Історii Малоi Росii» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку лiтературу, в т. ч. «Історiю русiв». З неi вiн черпав не лише фактаж, а й оцiнки тих чи iнших подiй.






Дмитро Бантиш-Каменський



Звiсно, в своему наративi Бантиш-Каменський не мiг оминути особу Сагайдачного. Спочатку вiн дае йому таку характеристику, намагаючись говорити про рiзнi сторони дiяльностi козацького гетьмана – як позитивнi, з його точки зору, так i негативнi.

Пiд 1606 р. Бантиш-Каменський зазначае: «Тодi козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергiйний, малослiвний, ворог розкошi, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменшi злочини, непомiрний у чуттевих насолодах, якi прискорили його смерть. Вiн зброею своею нанiс страх i спустошення майже у всiх турецьких i татарських мiстах, що лежали бiля Чорного моря, переслiдував туркiв до стiн самого Стамбулу; перемогами своiми налаштував полякiв проти себе i Порту Османську проти Польщi»[54 - Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – К., 1993. – С. 106 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].






Д. Бантиш-Каменський. «Історiя Малоi Россii». Обкладинка книжки. 1822 р.



У цiй характеристицi Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинськоi битви. Загалом же автор, розповiдаючи про iсторичнi подii, допускав неточностi. Сумнiвно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далi в «Історii Малоi Росii» говориться, що вiн у 1612 р. взяв Кафу, звiльнивши там християнських невiльникiв. Як вiдомо, ця подiя сталася в 1616 р.

Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти туркiв i татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землi Московii. Це подаеться як «темна пляма» в його дiяльностi: «Історiя, передаючи знаменитi подвиги героiв, не може приховувати дiянь, якi компрометують iхню славу. Конашевич пiдняв в 1618 р. меч свiй проти спiввiтчизникiв: перетворив у попiл Єлець, Лiвни та iншi прикордоннi росiйськi мiста; допомагав з двадцятьма тисячами козакiв польському королевичу Владиславу в осадi Москви; спустошив околицi цього мiста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Вiн дiяв таким чином для особистоi вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довiру вiд уряду польського, справедливий докiр вiд потомства»[55 - Там само. – С. 107.].

Далi Бантиш-Каменський спецiально звертае увагу на контакти мiж Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди вiн у 1620 р. послав посольство на чолi з Петром Одинцем. І хоча послiв не допустили до царя Михайла, але iм дали грошi, сукна, лисячi шапки, тафту. «З ними, – читаемо в «Історii Малоi Росii», – вiдправленi до Конашевича похвальна грамота й триста рублiв для нього i його вiйська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»[56 - Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – С. 108.]. Зрозумiло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навiть виявляв милiсть до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постае не в найкращому свiтлi.

Багато мiсця в «Історii Малоi Росii» присвячено Хотинськiй битвi 1621 р. i участi в нiй козакiв та Сагайдачного. У творi провiдною е думка, що вони вiдiграли важливу роль у цiй баталii. Натомiсть польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозумiти з iнтерпретацii Бантиш-Каменського, не дало можливостi козакам добитися перемоги над турками. А пiсля Хотинськоi битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останнiх, щоб запорожцi не здiйснювали морських походiв[57 - Там само. – С. 109—110.].

Бантиш-Каменський зазначав, що при Сагайдачному православнi почали вiльно споруджувати храми й монастирi. Говориться, що тодi була вiдновлена й православна iерархiя патрiархом Феофаном. І все ж iсторик особливо не звертае уваги на роль козацького гетьмана в цих процесах.

Натомiсть веде мову про його благочестя, вдаючись до поширення вигадок. Розповiдае, нiби Сагайдачний в останнi роки свого життя став ченцем: «…великий муж цей, вiрний по гроб клятвами своiми, полишив земну велич, славу свiту, щоб посвятити себе справам мiцнiшим, що ведуть до вiчностi, прийняв чернецтво, заспокоiв совiсть, але i в скромнiй обителi продовжував служити вiтчизнi: вiдновив власними коштами Киево-Братський монастир, у якому перебував, а також мiсцеве училище…». І «кiнчив з честю в 1622 роцi славне життя»[58 - Там само. – С. 110.].

Бантиш-Каменський, використовуючи «Історiю русiв», стверджуе, що саме Сагайдачний першим iз козацьких провiдникiв почав писатися гетьманом запорiзьким. При ньому поляки не могли гнобити украiнцiв (малоросiян). Тодi ж i «притихла унiя»[59 - Там само.].

Ще одним великим наративом iсторii Украiни, який з’явився невдовзi пiсля згадуваноi роботи Бантиш-Каменського, стала «Історiя Малоросii» Миколи Маркевича (1804—1860). У 1842—1843 рр. вiн випустив цю роботу в п’яти томах. Правда, лише першi два томи були авторським викладом iсторii, три ж останнi – це збiрники документальних матерiалiв. При написаннi своеi працi Маркевич переважно використовував «Історiю русiв», а також «Історiю Малоi Росii» Бантиш-Каменського.



Представлений Бантиш-Каменським в «Історii Малоi Росii» образ Сагайдачного подавався у дусi росiйськоi iмперськоi iсторiографii. При описi його дiяльностi акцент робився на боротьбi козацького гетьмана проти туркiв i татар. Вказувалося на пiдступи полякiв щодо нього й козакiв. Водночас засуджувався похiд Сагайдачного на Московiю.


Звiсно, Маркевич не мiг обiйти особу Сагайдачного, про якого вiн говорить у першому томi своеi працi[60 - Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1. – Глава VIII.]. Однак чогось нового про нього вiн практично не сказав. Як i в «Історii русiв», говориться, що Сагайдачний почав називати себе гетьманом – причому обох берегiв Днiпра. Також iнформацiю з цiеi книги використовував Маркевич при описi походiв Сагайдачного на туркiв i татар.

Проте, на вiдмiну вiд «Історii русiв» Маркевич все ж чимало уваги придiляе походу Сагайдачного на Московiю. Тут вiн переважно черпае матерiал у Бантиш-Каменського. Правда, на вiдмiну вiд останнього, iсторик намагаеться виправдати козацького гетьмана. Говорить, що пiд час цього походу Сагайдачний був союзником Польщi й, вiдповiдно, чесно виконував союзницькi зобов’язання.






Николай Маркевич



Похiд Сагайдачного на Московiю нiби став «каменем спотикання» для деяких украiнських iсторикiв, якi жили й творили в Росiйськiй iмперii. Стосуеться це, зокрема, Михайла Максимовича (1804—1873) – першого ректора Імператорського унiверситету Святого Володимира, органiзованого в Киевi в 1834 р.

Максимович спробував створити першу наукову бiографiю Сагайдачного. У 1850 р. в альманасi «Киевлянин» вiн опублiкував роботу «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного». При написаннi ii використовував широке коло джерел, у тому числi «Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касiяна Саковича.






Титульний лист книжки М. Маркевича «Історiя Малоросii». 1842 р.



Максимович, як i його попередники, багато говорить те, як козацький гетьман воював проти туркiв i татар, визволяв християнських бранцiв. Але не обходить увагою й похiд Сагайдачного на Московiю. При цьому в оцiнцi цього походу дискутуе з Бантиш-Каменським. Зокрема, пише: «… Сагайдачному довелося оголити меч на единовiрну Москву. За це iсторик Бантиш-Каменський накладае на славного гетьмана «докiр вiд потомства. Але iсторик не повинен забувати, що Киiвська Русь належала тодi Польськiй коронi, i Запорiзьке вiйсько звалося «вiйськом його королiвськоi милостi», що Сагайдачний iшов на Москву не для себе, а на допомогу своему королевичу, який все ще iменувався царем московським… Осада Москви доручена була королевичем гетьману Сагайдачному… Доля ii була в небезпецi, оскiльки ii вiйсько було малочисельне»[61 - Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – К., 1876. – Т. 1. – С. 360—361 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].






Михайло Максимович



І все ж Максимович для реабiлiтацii Сагайдачного за його московський похiд наводить не лише цей аргумент, звертаючи увагу на те, що козацький гетьман був пiдданим Речi Посполитоi. Вiн творить благочестиву легенду, стверджуючи, що Сагайдачний не взяв «единовiрну Москву» саме з релiгiйних мiркувань. Описуючи штурм козацькими загонами Москви, Максимович говорить наступне: «Опiвночi Сагайдачний зi всiм своiм вiйськом був уже бiля Арбатських ворiт, i вже з допомогою петарди був зроблений пролом у воротах Острожних. Але при першiй сутичцi з московiтами гетьман припинив осаду… Чому? Через те, я так думаю, що осада Москви була йому не на думцi… Його козацьке серце могло противитися вiд думки, що вiн почав крушити единовiрну йому росiйську столицю для того, щоби вiддати ii в руки iновiрця… І, може бути, такi роздуми з’явилися в нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонiв своiх позвала православний народ до ранковоi молитви на свято Покрови, i руки козакiв, що чинили осаду, мимоволi потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»[62 - Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – Т. 1. – С. 362.].

У наведеному уривку маемо бiльше белетристики, художнього домислу, анiж вiдображення реалiй iсторii. До того ж Максимович не стверджуе, що саме так було, а дае зрозумiти, що так могло бути i це е його особисте бачення.

Незважаючи на те, що чимало iсторикiв скептично поставилися до наведеноi Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих мiркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помiтного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному планi як набожну людину, що шанувала своiх одновiрцiв. З iншого, вона вiдповiдала стереотипам росiйськоi iсторiографii, згiдно з якими Москва була оплотом православноi вiри. Через те православнi (а такими були Сагайдачний i його козаки) не повиннi були чинити iй шкоди.

Чималий iнтерес до постатi Сагайдачного виявляв Пантелеймон Кулiш (1819—1897) – видатний украiнський iсторик, етнограф i письменник. Вiн навiть зробив цього козацького гетьмана героем одного зi своiх драматичних творiв, про що буде вестися мова далi.






Пантелеймон Кулiш



Велику увагу Сагайдачному Кулiш придiлив в «Історii возз’еднання Русi». У нiй дослiдник, вiдмовившись вiд романтично-нацiонального погляду на iсторiю Украiни, став на позицii позитивiзму i багато iсторичних моментiв переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, i дiянь Сагайдачного. Кулiш спробував осмислити iх у планi iсторiософському, показавши, що вiд цього полководця залежало багато в планi розвитку Украiни.

Історик надав загалом позитивну характеристику особi Сагайдачного в зазначенiй працi. Звертав увагу на потребу козацтва в лiдерах – «людях вищого розряду, людях статечних, iнтелiгентних i навiть знатних». Таким, на його думку, i був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля бiльшостi, але сама бiльшiсть, своею чергою, пiдпорядковувалась iнодi впливу таких осiб, якi дiяли iз Сагайдачним»[63 - Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 266 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].

Також Кулiш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такi «тихi й енергiйнi» характери привели до возз’еднання Русi[64 - Там само. – С. 254.]. Гетьман, мовляв, спрямовував дiяльнiсть козацтва на благо руського народу, опiкувався народними iнтересами (маючи на увазi передусiм релiгiйнi iнтереси православного населення), утримував козакiв вiд дiй, що могли негативно позначитись на долi украiнцiв. Кулiш вважав, що Сагайдачний своею полiтикою стримування козацькоi сваволi зробив для вирiшення польсько-козацького та релiгiйного конфлiктiв бiльше, анiж будь-хто.

У такiй характеристицi гетьмана простежуються вiдвертi мосвофiльськi акценти. Це зрозумiло. У час написання «Історii возз’еднання Русi» Кулiш знаходився на проросiйських позицiях. Зрештою, цей твiр видавався в Росii, проходив цензуру, тому без вiдповiдних проросiйських акцентiв важко було обiйтися.

Неоднозначно оцiнював Кулiш московськiй похiд Сагайдачного 1618 р. Вiн iменував його трiумфом у тому сенсi, що гетьман там мав «подвiйну перемогу» – над козацтвом, яке «рвалося битися з ляхами», i над шляхетством, яке приписувало Сагайдачному покiрнiсть[65 - Там само. – С. 272.]. Дослiдник гостро критикував цього дiяча за розорення Московського царства, бо вiн «не щадив у ньому нi церков, нi монастирiв»[66 - Там само. – С. 325.].

Цiкавим е погляд Кулiша на роль Сагайдачного в Хотинськiй битвi 1621 р. Зокрема, вiн вiдзначав деспотизм гетьмана пiд час цих подiй. Але такий деспотизм, на думку дослiдника, був необхiдний. Сагайдачний, писав Кулiш, знав, що «вiльний козак» пiдпорядковуеться лише деспотичнiй силi. Однак «якби козаки не були поеднанi в одне цiле пiд залiзною рукою свого вождя», не було б перемоги[67 - Там само. – С. 139.].

Щодо значення Хотинськоi битви, ii наслiдкiв i ролi в цьому всьому козацького гетьмана, то Кулiш зазначав наступне: «1621 рiк був для Сагайдачного таким моментом, у який роль Хмельницького могла б ним розiграна з бiльшим достоiнством перед судом iсторii, без зради рiдноi землi «на поталу» мусульманському вiйську i без перетворення культивованоi краiни на руiну. Мало того: йому б не закидали, як Хмельницькому, те, що вiн мстився за особисту образу. Вiн би помстився за зневагу над народною релiгiею, за вiдiбрання церковних маеткiв, за присвоення папою 2169 церков православних, порахованих нунцiем Торресом. Вiн би став Кромвелем, але без Кромвелiвського терору, i за чистотою вiдносин своiх до диктаторськоi влади, по мовчазнiй полiтицi, яка би реалiзовувалася в свiтлих справах, а не в манiфестацiях, став би подiбним до великого генiя чесноi полiтики Нового часу – Вiльгельма Мовчазного, Оранського. Але не по-нашому, як бачимо, дивився на шляхту й на козакiв Сагайдачний. Вiн шляхту цiнував вище нас, а козакiв, без сумнiву, нижче. Цiлком може бути, що його, як людину натури високоi, злякала перспектива збройного подiлу земель, багатств, прав, яка не злякала «козацького батька». Вiн обмежився скромною роллю керiвника контингенту; все iнше вiддав силi речей та роботi часу»[68 - Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 87.].

Що мав Кулiш на увазi? Вiн нiби вдаеться до «альтернативноi iсторii», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повiвся iнакше i вiдмовився брати участь iз козаками в Хотинськiй битвi 1621 р. Вiн би тодi повторив те, що пiзнiше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського вiйська помстився за «зневагу народноi релiгii», тобто православ’я, i «визволив» би Украiну вiд ляхiв, зробивши це без кривавих ексцесiв. Тодi б за своiми дiяннями Сагайдачний мiг дорiвнятися до вождя англiйськоi революцii Олiвера Кромвеля чи вождя революцii нiдерландськоi Вiльгельма Оранського, якого Кулiш особливо високо цiнував.

І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цiнуе козакiв. Вiн очолюе козацький контингент, бере участь у Хотинськiй битвi й пускае все на самоплив. Отже, цей полководець не реалiзував можливiсть «створення Украiни», яка перед ним вiдкривалася. Пiзнiше це зробив Богдан Хмельницький.

Певна частка правди в цих мiркуваннях була. У 1621 р. вiд Сагайдачного, безперечно, залежало дуже багато, зокрема подальшi сценарii розвитку подiй на украiнських землях. Теоретично вiн мiг зайняти нейтральну, а то й протурецьку позицiю, мотивуючи це тим, що православна церква на землях Русi-Украiни зазнае переслiдувань вiд полякiв-католикiв. До речi, в той час серед православних Украiни й Бiлорусii поширювалася думка, нiби в Османськiй iмперii православнi мають бiльшi свободи й можливостi для задоволення своiх релiгiйних потреб, анiж в умовах Речi Посполитоi. Але Сагайдачний зайняв позицiю пропольську. Ця позицiя допомогла зберегти украiнськi землi в складi Речi Посполитоi – принаймнi на деякий час. Це добре чи погано? Вiдповiдь, звiсно, залежить вiд свiтоглядноi позицii того, хто дае вiдповiдь.

Не можна сказати, що поставлене Кулiшем в «Історii возз’еднання Русi» питання щодо оцiнки дiяльностi Сагайдачного, можливостей iнших варiантiв його дiй, зацiкавило украiнських дослiдникiв. Занадто воно було дражливим. Украiнська ж iсторiографiя продовжувала героiзувати цього гетьмана.






Володимир Антонович



Зокрема, це бачимо у Володимира Антоновича (1834—1908) – одного з провiдних украiнських iсторикiв другоi половини ХІХ ст., учителя Михайла Грушевського, а також лiдера громадiвського руху, який набув поширення на теренах Надднiпрянськоi Украiни в 60—90-х рр. ХІХ ст. Героiзацiю цим дослiдником Сагайдачного, в принципi, можна зрозумiти. Адже в другiй половинi ХІХ ст., особливо пiсля Валуевського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. посилились гонiння на украiнську культуру в Росiйськiй iмперii. В таких умовах украiнськi дiячi були зорiентованi на героiзацiю знакових фiгур своеi iсторii, а не на те, щоб iнiцiювати дискусii щодо iхньоi оцiнки, як це зробив Кулiш.

У роботi «Про козацькi часи на Украiнi» Антонович писав наступне: «На початку XVII ст. на чолi Запорожжя ми зустрiчаемо чоловiка вельми талановитого, з великим полiтичним хистом… Чоловiк цей Петро Конашевич-Сагайдачний…»[69 - Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – К., 1991. – С. 71.] Розповiдаючи про цього козацького гетьмана, iсторик придiляе велику увагу взяття ним Кафи в 1616 р. «Значення цього факту для того часу, – писав вiн, – легко зрозумiти, коли згадаемо, що в Кафi був найбiльший торг невiльниками на всю Туреччину»[70 - Там само. – С. 72.]. Далi Антонович зазначае: «… цiлком зрозумiло, що той, хто здолав взяти Кафу, це гнiздо невiльникiв, повинен був придбати собi величезну славу i популярнiсть на Украiнi»[71 - Там само. – С. 73.].

Історик веде мову про похiд Сагайдачного на землi Московii. Але веде мову про це обережно. Про те, що козацький ватажок брав i нищив московськi мiста, розорював землi московiтiв, нiчого не говориться. Сагайдачний, стверджуе Антонович, пiшов на допомогу королевичу Владиславу, який опинився у важкому становищi пiд Москвою. Мовляв, козацький ватажок, вважав iсторик, «пообiцяв визволити королевича iз бiди, а йому дано за те владу i над Киiвською Украiною. Справдi, Конашевичевi пощастило визволити Владислава. Таким робом, вiн справив свiй обов’язок»[72 - Там само. – С. 77.]. Отже, виходило, нiби похiд на Московiю Сагайдачного – це виконання ним обов’язку пiдданого Речi Посполитоi. Тобто козацький провiдник у цьому випадку поставав як благородний рицар.

Водночас Антонович представляе Сагайдачного органiзатором козацьких полкiв на украiнських землях. Вiн, мовляв, збирався стати володарем «Киiвськоi Украiни». Але цьому протидiяли поляки.

У той час Речi Посполитiй почала загрожувати Туреччина, де султанський престол зайняв Осман ІІ, який хотiв розправитися з поляками. «У таких критичних обставинах, – писав Антонович, – не маючи нiзвiдки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного i козакiв, що сидiли ближче до туркiв i найлiпше вмiли з ними воювати»[73 - Там само. – С. 79.].

Козацький провiдник висунув низку умов. Зокрема, задоволення релiгiйних потреб православних i розширення прав козакiв. Вiн також нiби вимагав вiд полякiв, «щоб вони видали йому старшого, яким на той час був Бородавка, родом украiнець, але вiрний слуга i прихильник польського уряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду i велiв розстрiляти перед польським табором»[74 - Там само. – С. 81—82.]. Маемо в даному випадку сумнiвну iнтерпретацiю подiй. На угоду з урядовими колами Речi Посполитоi, як уже зазначалося, охочiше йшов Сагайдачний, а не Якiв Бородавка, якого козаки обрали гетьманом. Видавати останнього «вiрним слугою i прихильником польського уряду» доволi сумнiвно. Однак Антоновичу йшлося про те, щоб представити Сагайдачного захисником козацьких вольностей i загалом iнтересiв украiнцiв. Мовляв, цей дiяч хоча й готовий був спiвпрацювати з поляками – але лише на певних умовах.

І ось отримавши запевнення вiд полякiв, що поставленi ним умови будуть виконанi, Сагайдачний повiв козацьке вiйсько пiд Хотин, де йому вдалося розгромити туркiв. «Всi iсторики признають, що тiльки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати вельми численну турецьку армiю 1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще бiльшоi слави…»[75 - Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – С. 82.]

«Своiм полiтичним тактом, – пiдсумовував Антонович, – Сагайдачний був чоловiк видатний для свого часу i вельми корисний для народного дiла. Вернувши Украiнi ii споконвiчний громадський, виборний лад в церковному та свiтському життi, що виходив iз iнстинктiв украiнського народу, Сагайдачний додав народовi сили до дальшоi боротьби, а разом iз тим змоги вести ту боротьбу»[76 - Там само. – С. 83.].



Звертав Антонович увагу й на культурну дiяльнiсть Сагайдачного, на те, що для нього багато важило «дiло просвiти». Для iсторика цей козацький гетьман – своерiдний iдеал дiяча, що працював задля народних iнтересiв.


Отже, фактично Антонович створив образ Сагайдачного як такого собi громадiвця. Тут вiн мимоволi екстраполював уявлення, що були притаманнi громадiвського руху, на минулi часи. Сагайдачний дбае про украiнський народ, захищае його вiд турецькоi експансii. Також вiн вiдстоюе iнтереси украiнцiв перед урядом Речi Посполитоi. Нарештi дбае про освiту народу.

Наскiльки такий образ вiдповiдав iсторичним реалiям? Безперечно, Антонович спирався на певнi факти. Інше питання – як вiн iх iнтерпретував. До того ж дослiдник часом вiльно переосмислював iсторичний фактаж, а то й домислював його. Загалом же Антонович конструював такий образ козацького провiдника, який був йому потрiбний. Образ, що мав би послужити «зразком iз минулого».






Іван Каманiн



Одним iз учнiв Антоновича був Іван Каманiн (1850—1921), який написав роботу «Нарис гетьманства Петра Сагайдачного», опублiковану в 1901 р. У цiй працi вiн розглядае бiографiю свого героя, час i обставини його приходу до влади, вiйськову та адмiнiстративну дiяльнiсть, вiдносинам козацького провiдника з Османською iмперiею, Рiччю Посполитою та Московiею. Це була спроба дати вiдносно повну наукову бiографiю Сагайдачного. Правда, Каманiн, як iсторик-архiвiст, розумiв, що «питання про подii в гетьманство Петра Конашевича Сагайдачного» належать до таких, якi «можуть бути вирiшенi з деякою, бiльше чи менше близькою до iстини ймовiрнiстю»[77 - Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – 1901. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 3 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).]. Адже документiв, якi висвiтлювали дiяльнiсть гетьмана, зберiглося не так i багато. Тому в його бiографii маемо чимало «бiлих плям».

Каманiн, як i його вчитель Антонович, звеличував Сагайдачного, iменував його вождем, людиною, яка облаштувала Украiну i визволила ii жителiв вiд «пiдданства i ярма робiтничого»[78 - Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 5, 9.]. Розглядаючи зовнiшню полiтику гетьмана, iсторик вважав, що той дiяв у iнтересах козацького стану, розумiючи полiтичну та економiчну ситуацiю. Є в згаданiй роботi Каманiна й «москвофiльська лiнiя». В принципi, це зрозумiло. Згадана робота видавалася в царськiй Росii. І автору важливо було наголосити на «московськiй орiентацii» свого героя, свiдомо чи несвiдомо перебiльшуючи ii значення. Вiн навiть стверджував таке: «…Сагайдачний, оберiгаючи Москву вiд козацьких походiв, бачив у нiй природню i едину союзницю малоросiйського народу в його боротьбi проти полонiзацii й покатоличення»[79 - Там само. – С. 15.].



Вiдносини козацького гетьмана Сагайдачного з урядовими колами Речi Посполитоi Іван Каламанiн трактував як мудрi полiтичнi кроки. І взагалi в особi Сагайдачного Каманiн бачив попередника Богдана Хмельницького.


Звеличення Сагайдачного маемо також в «Історii запорiзьких козакiв» Дмитра Яворницького (1855—1940), який став вiдомим дослiдником украiнського козацтва. Цей iсторик писав, що Сагайдачний прославився «як военними, так i цивiльними справами, дiючи на Украiнi за православну вiру й народнiсть однаково майстерно i шаблею, i пером»[80 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах / з рос. пер. І. Сварник. – Львiв, 1991. – Т. 2. – С. 124.]. Цьому козацькому гетьману вiн присвятив окрему розвiдку[81 - Яворницький Д. І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Днiпропетровськ, 1991.].






Дмитро Яворницький



Яворницький звертае увагу на вiйськову дiяльнiсть Сагайдачного, його походи проти туркiв, татар, московiтiв. При цьому, на жаль, допускае певнi неточностi, використовуе недостатньо пiдтвердженi данi. Закономiрно, багато говорить про морськi походи Сагайдачного, зокрема про його похiд на Кафу в 1616 р. Веде мову вiн i про похiд на Московiю в 1618 р. Пiсля цього походу, стверджуе вiн, як i Антонович, Сагайдачний «отримав титул гетьмана Украiни, ставши управителем тiеi частини Украiни, яка визнавала себе козацькою»[82 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.]. Але якщо для Антоновича таке гетьманування трактувалося як позитив, то Яворницький вважае, що воно мало й негативнi сторони. «З того часу, – писав вiн, – рiзниця мiж запорiзькими й городовими козаками позначилась iще рiзкiше, а водночас й iсторiя тих та iнших почала рiзкiше вiдхилятися в рiзнi боки»[83 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.].

Не мiг оминути Яворницький i питання участi Сагайдачного в Хотинськiй битвi 1621 р. «На цю вирiшальну вiйну, – зазначав iсторик, – вийшов сам султан Осман iз пiвмiльйонною армiею, маючи намiр розчавити Польщу й обернути ii на турецьку провiнцiю. Поляки могли протиставити пiвмiльйоннiй армii лише 57 тисяч чоловiк пiд проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як i пiд час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не вiдразу виконав прохання королевича, вiн висунув перед ним такi умови: по-перше, аби польський уряд офiцiйно визнав владу козацького гетьмана на Украiнi; по-друге, аби скасував усi обмеження щодо козацтва; по-трете, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це i видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Пiсля того Сагайдачний зiбрав сорокатисячну армiю i рушив до Хотина»[84 - Там само. – С. 133—134.].

Тут Яворницький транслюе поширену в тогочаснiй украiнськiй iсторiографii версiю, що гетьман Якiв Бородавка нiби був «слугою» полякiв. Тому його й переслiдував Сагайдачний, який вiдстоював козацькi й загалом украiнськi iнтереси.

Говорячи про Хотинську битву, Яворницький дае зрозумiти, що вона була виграна завдяки Сагайдачному й украiнським козакам. Натомiсть замiсть вдячностi козаки отримали вiд полякiв обмеження своiх прав, зокрема iм заборонили виходити в Чорне море й воювати там проти туркiв.

Попри загалом героiзацiю Сагайдачного в украiнськiй iсторiографii, провiдний украiнський iсторик кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Михайло Грушевський (1866— 1834) демонстрував доволi стримане ставлення до цього iсторичного персонажа. У своiй «Історii Украiни-Руси», а також в «Історii украiнськоi лiтератури» вiн присвячуе деяку увагу цьому iсторичному дiячовi. При цьому Грушевський як iсторик-позитивiст використовував документальнi свiдчення i намагався уникати домислiв. Вiн вказував, що в документах Сагайдачний фiгуруе не ранiше 1616 р. І лише про останнi роки його дiяльностi е свiдчення писемних джерел. Історик зазначав: «Але мало про кого з визначнiших наших людей сих часiв знаемо так небагато про нього»[85 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 369.].






Михайло Грушевський



Грушевський вважав (i не безпiдставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» i «статочнiших». Йому доводилося протистояти «свавiльникам», власне козацьким низам, якi позбавляли його гетьманства й ставили на чолi запорожцiв своiх представникiв[86 - Там само. – С. 372.]. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» iшов на порозумiння з владою Речi Посполитоi. І це не додавало йому популярностi серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромiсна полiтика, ii мета i результати не могли бути оцiненi вiдповiдно, i популярним в них Сагайдачний не був нiколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своiм змiцненню й зростi свого престiжу»[87 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 373.].

Історик писав про морськi походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похiд козацького гетьмана на землi Московii в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання вiдновлення православноi iерархii в 1620—1621 рр., участi в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме цi двi подii, на його думку, найбiльше послужили героiзацii гетьмана. Тодi, мовляв, похвальнi гiмни про нього записали у «двох ворожих тодiшнiх сторон – православноi Руси i католицько-шляхетськоi Польщi»[88 - Там само. – С. 371.].

Зокрема, Грушевський писав: «І веденi залiзною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з iсторii Хотинськоi кампанii iсторiю незрiвнянних подвигiв вiдваги i самовiдречення на користь i честь держави-мачохи, що наповнила подивом i признанням очевидцiв – полякiв, а нас, потомкiв сих героiв, наповнюють мiшаним почуттям гордости, жалю i стиду за сi рабськi геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кiнець кiнцем, як виявляло ся, була злочином перед власними нацiональними iнтересами»[89 - Там само. – С. 472.].



Доволi детально в «Історii Украiни-Руси» Грушевський розповiдае про Хотинську битву 1621 р., говорить про ii значення для долi украiнських i польських земель. При цьому iсторик тут солiдаризуеться не зi своiм учителем Антоновичем, а з Кулiшем.


Справдi, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державi, яка для них була «мачухою», «нерiдною». Однак тут фактично маемо перенесення уявлень доби нацiоналiзму на ранньомодернi часи, коли новочаснi нацii лише починали зароджуватися. Рiч Посполита початку XVII ст. була iмперською багатоетнiчною державою, в якiй, щоправда, домiнував польський елемент – зокрема, в планi культурному[90 - Про це див.: Камiнський А. С. Історiя Речi Посполитоi як iсторiя багатьох народiв, 1505—1795. Громадяни, iхня держава, суспiльство, культура. – К., 2011.]. Для шляхти та й загалом iнших верств населення цiеi держави бiльше важили не етнiчнi, а становi, релiгiйнi, полiтичнi чинники. Правда, в межах Речi Посполитоi в ранньомодернi часи йшов процес формування кiлькох новочасних нацiональних спiльнот – польськоi, украiнськоi, бiлоруськоi, литовськоi, почасти нiмецькоi. Це був непростий процес – зi своiми «припливами» й «вiдливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служiння цiй державi е «злочин перед власними нацiональними iнтересами».

Також варто враховувати, що Грушевський, працюючи у Львiвському унiверситетi, зустрiчався з антиукраiнськими дiями польських шовiнiстiв. Якраз наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст., коли вiн там викладав, на Галичинi спостерiгалося протистояння мiж поляками й украiнцями. Цей чинник вiдiграв не останню роль у формуваннi антипольських настроiв у цього вченого, якi знайшли вияв у його iсторичних працях, зокрема в «Історii Украiни-Руси».

Незважаючи на таке стримане ставлення Грушевського до постатi Сагайдачного i навiть звинувачення козацького гетьмана в «зрадi нацiональним iнтересам», у проукраiнськи орiентованiй iсторiографii утвердився позитивний образ цього козацького провiдника. Йому, як правило, давалася висока оцiнка. Це, наприклад, бачимо в рiзноманiтних книгах-синтезах з iсторii Украiни. Так, в «Історii украiнського народу» Олександри Єфименко (1848—1918) вiдзначаеться, що «фактично сила козацького вiйська пiд керiвництвом Сагайдачного… сильно зросла»[91 - Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 206.]. Дмитро Дорошенко (1882—1951) в «Нарисi iсторii Украiни» писав, що «Петро Конашевич-Сагайдачний е найбiльш видатною фiгурою, яку висунула украiнська козаччина перед Богданом Хмельницьким, i одним з видатнiших украiнських дiячiв взагалi. Його особа й дiяльнiсть заслужили високу оцiнку вже з боку сучасникiв i перейшли в потомство, вкритi ореолом слави»[92 - Дорошенко Д. І. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 204.].

Не менш високу оцiнку Сагайдачному як реформатора козацтва дала в своiй «Історii Украiни» Наталiя Полонська-Василенко (1884—1973). «Сагайдачний, – писала вона, – провiв грунтовну реформу козацтва, перетворивши окремi партизанськi ватаги на регулярне вiйсько з суворою дисциплiною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавiю, Лiвонiю, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Кафу, де був найбiльший ринок невiльникiв, i звiльнив iх»[93 - Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – К., 1993. – С. 440.].

Як бачимо, Полонська-Василенко фактично транслюе поширену ще в козацькiй лiтературi думку, нiби походи Сагайдачного на турецькi землi мали благородну мету – звiльнення бранцiв.

Хоча iсторик у своiй роботi значною мiрою використовуе напрацювання Грушевського, проте часто iнакше оцiнюе дiяльнiсть козацького гетьмана, нiж метр украiнськоi iсторiографii. Зокрема, вона вважае, що Сагайдачний фактично став народним лiдером Украiни: «Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначнiй вiйськовiй дiяльностi; вiн, перший з козацьких гетьманiв, поеднав iнтереси активнiших груп украiнського громадянства – козацтва, мiщанства i духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманiв, поширив свою дiяльнiсть на Киiв, який знову став полiтичним осередком новоi Украiни»[94 - Там само. – С. 411.].






Наталiя Полонська-Василенко



Полонська-Василенко вважала, що «Коротка доба Сагайдачного мае велике значення в iсторii Украiни. З одного боку – вiн пiднiмае престиж украiнського козацтва, якому завдано тяжкого удару пiд Солоницею. Завдяки полiтицi Сагайдачного козаки виступають на перше мiсце в суспiльствi Украiни i перебирають на себе значення провiдноi верстви, яку втрачае поволi украiнська шляхта, що польонiзуеться i переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тiльки, як оборонцi селян, але й як протектори Православноi Церкви. З другого боку – своею дiяльнiстю Сагайдачний повернув Киеву значення культурного, релiгiйного осередку Украiни. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Киiв, з його хоробрим козацтвом, е правдивим спадкоемцем слави Киева княжих часiв: встановлювалося iдею тяглостi iсторичного процесу, iсторична традицiя перетривала, здавалося б, прiрву, що наслiдком татарських руйнувань та чужоземних окупацiй вiддiляла княжу Украiну-Русь вiд польського воевiдства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення – Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентiй Зизанiй, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленоi Киiвськоi Православноi Церкви – були галичани. Цим пiдкреслювалася соборнiсть Украiни, цим знову зв’язувалися в единий нацiональний органiзм розiрванi ходом iсторii ii частини. Шiсть рокiв тримав Сагайдачний владу в своiх руках – i за цi роки перегорнув сторiнку iсторii, уможлививши наступнi подii – постання держави Хмельницького»[95 - Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – С. 444—445.].

Спецiально наводимо цi розлогi мiркування Полонськоi-Василенко, оскiльки вони видаються нам вартими серйозноi уваги. Дослiдниця проводить думку, що дiяльнiсть Сагайдачного стала важливим чинником у становленнi новочасноi украiнськоi нацii. Значною мiрою саме завдяки йому, вважае Полонська-Василенко, козацтво перетворилося в провiдну верству Украiни, вiдтiснивши шляхту. І справдi, козацтво, точнiше нащадки козацькоi старшини, вiдiграло помiтну роль в украiнському новочасному нацiотвореннi. А «козацька iдея» i в ХІХ, i навiть у ХХ ст. була однiею iз стержневих iдей украiнськоi нацiональноi свiдомостi. Окрiм того, стверджуе Полонська-Василенко, дiяльнiсть Сагайдачного сприяла перетворення Киева в головний центр новочасноi украiнськоi нацii. З цим теж варто погодитися.



За часiв Сагайдачного Киiв нiби повертае собi статус неофiцiйноi столицi Русi-Украiни, перетворюеться в ii релiгiйно-культурний центр, навiть стае мiстом-символом – «другим Єрусалимом».


Нарештi Полонська-Василенко говорить про соборницьку дiяльнiсть Сагайдачного. Мовляв, вiн сам, будучи галичанином, привiв у Киiв гроно релiгiйних i культурних дiячiв з галицьких земель. Тим самим нiби поеднав Надднiпрянську Украiну й Галичину. У цих мiркуваннях дослiдницi, щоправда, можна побачити перенесення прагнень украiнцiв кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст. жити в однiй своiй державi на минулi часи. У зазначений перiод украiнськi землi були подiленi мiж рiзними державами. І все ж частка правди в цих мiркуваннях Полонськоi-Василенко була. У часи Сагайдачного, як вiдзначалося вище, йшла емiграцiя активних елементiв iз заходу Украiни, переважно Волинi й Галичини, на «вiльнi землi» Поднiпров’я. У результатi таких переселень останне перетворилося в «плавильний котел», завдяки якому й вiдбувалося становлення новочасноi украiнськоi нацii зi своiм оригiнальним обличчям.

Але якщо для украiнських iсторикiв нацiонального спрямування Сагайдачний був персонажем позитивним (адже вiн вiдiграв помiтну роль у розвитку козацтва!), то цього не скажеш про iсторикiв радянських. Останнi мали дотримуватися класового пiдходу. Для них позитивними героями були «народнi персонажi» – тi, якi представляли соцiальнi низи й вiдстоювали iхнi iнтереси. Сагайдачний не дуже пiдходив до «народного героя». Адже вiн, радше, представляв козацьку верхiвку. До того ж iшов на спiвробiтництво iз владою Речi Посполитоi. А це, безперечно, в очах украiнських радянських iсторикiв було чималим «грiхом». Ще бiльшим «грiхом» для них був похiд Сагайдачного на землi Московii в 1618 р., про що вони, як правило, волiли мовчати.

Показовим е образ козацького гетьмана, представлений у «Історii УРСР», що вийшла у восьми томах i десяти книгах. Окрiм того, це видання побачило свiт росiйською мовою в десяти томах. Причому росiйськомовне видання було бiльш повне i виглядало краще. Зрештою, такий пiдхiд можна зрозумiти. У Радянському Союзi (особливо в перiод «розвинутого соцiалiзму») все росiйське i росiйськомовне мало виглядати краще вiд культурноi продукцii iнших народiв «соцiалiстичноi вiтчизни».

Згадана «Історiя УРСР» була радянським гранд-наративом iсторii Украiни. Тут подавався «марксистсько-ленiнський погляд» на подii минулого, де головний акцент робився на соцiально-економiчних процесах i класовiй боротьбi. Також велика увага придiлялася проявам «дружби украiнського й росiйського народiв», прагненню украiнського народу приеднатися до братiв-росiян.

У такiй схемi iсторii Сагайдачному не могло бути придiлено багато уваги. Переважно говориться про його боротьбу проти туркiв. Буквально одним абзацом йшлося про здобуття ним Кафи в 1616 р. Висловлювалася думка, що це, мабуть, був найбiльший морський похiд козакiв. «… козацький флот, – зазначаеться у цьому виданнi, – пiд проводом гетьмана Сагайдачного здобув i спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османськоi Порти на пiвнiчному узбережжi Чорного моря, i визволив з полону кiлька тисяч бранцiв»[96 - Історiя Украiнськоi РСР: у 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 1, кн. 2. – С. 243.].

Далi в цiй роботi спецiально пiдкреслюеться, що Сагайдачний вiдстоював iнтереси козацькоi старшини й нехтував, вiдповiдно, iнтереси народних мас, «жив у згодi з панами». За це й козацькi низи скинули його з гетьманського становища, обравши на його мiсце Якова Бородавку.



Цiкавою була логiка радянських iсторикiв, якi сповiдували класовий пiдхiд. Якщо спiвпраця Сагайдачного з владою Речi Посполитоi – це негатив, то така ж спiвпраця з московською владою – позитив. Словом, доводилося вiдступати вiд класового пiдходу, коли поставало питання iнтересiв Росii.


Звiсно, про похiд козакiв, очолюваних Сагайдачним, на землi Московii в 1618 р. мова не йшла. Зате говорилося, що козацький гетьман у 1620 р. послав у Москву делегацiю на чолi з Петром Одинцем. Козаки, мовляв, виявили бажання служити московському царю. Натомiсть, цар обдарував козакiв грiшми, дорогим одягом, а Сагайдачному послав грамоту. Цей факт трактувався позитивно в контекстi питання про «росiйсько-украiнську дружбу»[97 - Там само. – С. 244.].

В «Історii УРСР» звертаеться увага, що Сагайдачний зi своiми козаками охороняв ерусалимського патрiарха Феофана, який вiдновив православну iерархiю Киiвськоi митрополii. Говориться й про те, що гетьман «разом з усiм реестровим вiйськом вступив у Киiвське братство». Однак цiкаво, як трактуеться в роботi ця подiя. «Таким чином, – читаемо в нiй, – реестрова старшина прагнула змiцнити союз iз православною церквою, а також iз заможним мiщанством, представленим братствами. В очах реестровоi верхiвки це було важливою передумовою для змiцнення свого становища в Надднiпрянщинi, з одного боку, i для боротьби з грiзним антифеодальним рухом, на чолi якого стояв гетьман Бородавка, – з другого»[98 - Історiя Украiнськоi РСР: У 8 т., 10 кн. – Т. 1, кн. 2. – С. 246.]. До речi, в «Історii УРСР» даеться зрозумiти, що в той час iснувало в украiнських козакiв два гетьмани. Сагайдачний був гетьманом «панiв», реестровцiв, а Бородавка – «народним гетьманом».

Як бачимо, автори зазначеноi працi не зраджували класового пiдходу, коли мова йшла про питання, якi стосувалися iнтересiв украiнськоi етнiчноi спiльноти. Якщо для Грушевського, iнших проукраiнськи орiентованих iсторикiв вiдновлення православноi iерархii Киiвськоi митрополii, а також запис украiнського козацтва до братства Киiвського були важливими нацiональними актами, то в «Історii УРСР» – це вiдстоювання iнтересiв козацькоi верхiвки, фактично панiв.

Звiсно, в згаданому радянському гранд-наративi автори не могли обiйти питання Хотинськоi битви 1621 р. Звертаеться увага на роль у нiй украiнського козацтва. Ведеться мова й про Сагайдачного. Але вiн певним чином вiдсуваеться на заднiй план. Це зрозумiло. Адже на першому планi мали знаходитися народнi маси. Зрештою, в «Історii УРСР» не обiйшлося без того, щоб кинути тiнь на Сагайдачного. Там читаемо: «На маршi, коли козаки були недалеко вiд коронного вiйська, Сагайдачний при пiдтримцi своiх прихильникiв схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» i через кiлька днiв стратив. Козацькi низи втратили мужнього ватажка»[99 - Там само. – С. 249.]. Загалом же тут маемо перекручення iсторичного факту. Бородавку стратили не на маршi, а в козацькому таборi пiд Хотином.

По-своему показовi висновки, якi робляться в «Історii УРСР» щодо Хотинськоi битви. Там, зокрема, читаемо: «У Хотинськiй вiйнi украiнське козацтво своею мужнiстю i вiйськовою майстернiстю вписало нову славну сторiнку в iсторiю спiльноi боротьби свободолюбивих слов’янських та iнших народiв проти турецькоi i татарськоi агресii»[100 - Там само. – С. 251.]. Словом, коли не виходило вести мову про спiльну боротьбу росiйського й украiнського народiв, то можна було при потребi використати iдею «слов’янськоi едностi».



У радянськi часи були певнi перiоди, коли iсторики в бiльшiй чи меншiй мiрi могли знаходитися на проукраiнських нацiональних позицiях. Це стосувалося 20-х рр. ХХ ст., перiодiв «вiдлиги» й «перебудови». У той час вони активно зверталися до козацькоi теми, виходили дослiдження з iсторii козацтва. І в цих дослiдженнях були спроби героiзувати Сагайдачного, вказати на значення його дiяльностi в украiнськiй iсторii.


Однiею з найбiльш вiдомих дослiдниць козацтва часiв «вiдлиги» й «перебудови» стала Олена Апанович (1919— 2000). Вона мала певний стосунок i до дисидентського руху. Принаймнi украiнськi дисиденти шанували ii. Навiть називали «козацькою матiр’ю». Сама ж Апанович зазнала переслiдувань в 1972 р. – ii звiльнили з роботи.

Цiкаво, що «козацька мати» за походженням не була украiнкою. Народилася в Росii. Їi батько був бiлорусом, мати – полькою. Однак Апанович «стала украiнкою» й перенялася козацькою iдеею.

Вона написала низку наукових робiт з iсторii украiнського козацтва, в яких також зверталася увага на дiяльнiсть Сагайдачного. Апанович намагалася героiзувати цього гетьмана. Їй належав сценарiй науково-популярного фiльму «Райськi острови Сагайдачного», а також вистава «Гетьмани-будiвничi украiнськоi культури».






Олена Апанович



Вiдомою ii науково-популярною роботою стали «Розповiдi про запорiзьких козакiв». У нiй Апанович говорить, що Хотинська битва 1621 р. викликала чималий резонанс. Рiзнi автори прославляли украiнське козацтво. Прославлений був i гетьман Сагайдачний, якого автор подае як видатного персонажа iсторii.

«Польськi поети, – писала Апанович, – складали поеми про подii пiд Хотином, якими зачитувалися сучасники. Бояновський, Бартош Зiморович, Напольський, Рудомiна, Твардовський, Пашковський, Сарбевський, Потоцький i багато анонiмних поетiв оспiвували героiчнi дiяння запорозьких козакiв, якi, за словами польських авторiв, «вкрили себе славою». Скрiзь переписувалися, перекладалися, друкувалися щоденники учасникiв вiйни Любомирського, Прокопа Збiгневського, Яна Остророга, Титлевського, а також листи Замойського i Збаразького…

Звiстка про перемогу швидко розiйшлася широким вiдлунням по Європi. На берегах Адрiатики про подвиг украiнських i польських воiнiв писав хорватський поет Іван Гундулич. В краiнах Заходу, особливо в Нiмеччинi, були вiдомi також писанi латиною i живими мовами польськi хронiки й монографii, повнiстю чи частково присвяченi Хотинськiй вiйнi…

У цiй переважно апологетичнiй лiтературi щодо Польщi вiдзначалася i видатна роль козацтва у Хотинськiй вiйнi i полководницьке ii керманича Петра Конашевича Сагайдачного» .

Правда, у цих мiркуваннях Апанович щодо прославлення украiнських козакiв i, зокрема, Сагайдачного е деяка гiперболiзацiя. У бiльшостi згаданих авторiв, якi писали про Хотинську битву, можна зустрiти оповiдi про козакiв, iхнього гетьмана. Однак у цiй битвi iм, як правило, вiдводилася допомiжна роль. А на перший план цi автори висували королевича Владислава, гетьмана Яна Кароля Ходкевича й шляхетське вiйсько, очолюване цими провiдниками. Проте Апанович можна зрозумiти. Для неi, людини, що жила «козацькою iдеею», за яку до того ж зазнала утискiв, важливо було показати славнi дiяння козакiв, iхнiх ватажкiв, зокрема Сагайдачного.



У часи незалежноi Украiни в украiнськiй iсторiографii нiби вiдбулася «реабiлiтацiя» Сагайдачного, який увiйшов до пантеону украiнських нацiональних героiв козацького перiоду. Щоправда, це, радше, був герой другого плану. На першому мiсцi опинилися Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.


Як уже говорилося, в незалежнiй Украiнi було зроблено чимало для вшанування пам’ятi Сагайдачного. Хоча, за великим рахунком, у книгах-синтезах, присвячених iсторii Украiни, що виходили в перiод незалежностi, йому не особливо придiлялася увага. Згадувалося в них про морськi походи цього козацького ватажка, взяття ним Кафи в 1616 р., iнодi – про походи на московськi землi у 1618 р., про сприяння Сагайдачного у вiдновленнi православноi iерархii в 1620—1621 рр. i, звичайно, про його участь у Хотинськiй битвi 1621 р.

Небагато говорилося про нього i в «Історii украiнського козацтва» – виданнi, яке претендувало на те, щоб на широкiй документальнiй основi створити узагальнений образ козацького феномена. В дослiдженнi, правда, зазначаеться, що початок XVII ст., час дiяльностi Сагайдачного, – важливий перiод в козацькiй iсторii. «У першi десятирiччя XVII ст., – читаемо в цiй книзi, – енергii козацтва вже вистачало на дiяльнiсть майже одночасно на кiлькох напрямках. Це була так звана героiчна доба його iсторii. Якщо все попередне столiття було довгим перiодом накопичення кiлькiсних i якiсних змiн у козацтвi, якi ставали помiтними лише в порiвняно довгий промiжок часу, перiодом, коли козацтво тiльки визначало своi прiоритети i набиралося досвiду, то тепер ситуацiя принципово змiнилася. Рiзке зростання чисельностi козацтва, що припало саме на цю добу, вiдкрило перед ним новi можливостi в масштабах дiяльностi»[101 - Історiя украiнського козацтва: нариси: у 2 т. – 2-е вид. – К., 2011. – Т. 1. – С. 338.]. Зокрема, вiдзначалося, що козаки здiйснювали напади на турецькi мiста-фортецi на березi Чорного моря. «Одним iз найважливiших за значенням, – говорилося там, – став напад козакiв на Кафу, центр турецьких володiнь у Криму, здiйснений у 1616 р. козацькою флотилiею на чолi з Петром Сагайдачним»[102 - Там само.]. Звiсно, йшлося в книзi й про Хотинську битву 1621 р. При цьому вiдзначалося, що «фактично основою збройних сил» Речi Посполитоi «в цiй кампанii стали украiнськi козаки на чолi з Петром Сагайдачним»[103 - Там само. – С. 339.].

Хоча загалом в «Історii украiнського козацтва» на ролi Сагайдачного в iсторичних процесах особливо увага не зверталася. Принаймнi в даному випадку роль провiдника в трактуваннi подiй вiдходила на заднiй план. На передньому ж планi опинилися народнi маси.

Та все ж з’явилися науковi роботи, у т. ч. монографiчнi дослiдження, де наголошувалося на особливiй ролi Сагайдачного в подiях, якi вiдбувалися на украiнських землях на початку XVII ст. До таких, зокрема, можна вiднести роботу Вiктора Брехуненка про Хотинську битву 1621 р.[104 - Брехуненко В. «Дивна то i несказанна мужнiсть…» Козаки у Хотинськiй вiйнi 1621 р. – К., 2013.]

Також до праць такого плану належить науково-популярна книга Олександра Гуржiя та Вадима Корнiенка «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний». У нiй автори переважно акцентують увагу на вiйськовому талантi свого героя. Вони вважають, що вiн часто вдавався до нетрадицiйних для тогочасноi вiйськовоi справи дiй. А це давало йому можливiсть здобувати успiхи на полi бою. З такими мiркуваннями варто погодитися.

Водночас цi автори стверджували, що завдяки Сагайдачному вiдбулося переформатування козацтва, перетворення його у серйозну вiйськову силу, яка вимагала для себе вiдповiдних станових прав.

«Бойовi перемоги Сагайдачного, – пишуть Гуржiй та Корнiенко, – сприяли зростанню мiжнародного визнання козацтва. Вiн докорiнно реорганiзував козацьку вiйськову систему на Запорiжжi – партизанськi ватаги перетворив на регулярнi полки, якi при потребi досягали сорока тисяч i в яких запанувала сувора дисциплiна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром вiдiграв вирiшальну роль у суспiльних процесах всiеi Украiни, а особливо Надднiпрянщини. До того запорожцi не мали такоi сили i слави, як за його часiв»[105 - Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004. – С. 29.].

Тут i далi зазначенi автори солiдаризуються з поглядами Наталii Полонськоi-Василенко, котра, як уже вiдзначалося, висловлювала подiбнi думки. При цьому Гуржiй та Корнiенко спецiально звертають увагу на особистi якостi Сагайдачного – не лише на його вiйськовий, а й полiтичний та органiзацiйний таланти.

«При цьому, – вiдзначають цi автори, – багато значив i особистий фактор – постать самого гетьмана – талановитого полководця, полiтика й державного дiяча. Великою заслугою його стало поеднання чисто козацьких iнтересiв i прагненнями усього народу i, зокрема, з тодiшнiми мiщанськими та духовними освiченими колами»[106 - Там само.].

Гуржiй та Корнiенко говорять про значення навчання Сагайдачного в Острозькiй академii. Воно, на iхню думку, дозволило йому зрозумiти культурнi потреби украiнськоi спiльноти й стати ii лiдером. «Очевидно, – пишуть вони, – не без впливу настроiв, якi панували в Острозькiй академii, Сагайдачний сприйняв задуми та iдеi сучасних йому органiзаторiв украiнськоi культури, персонально увiйшов у найтiснiший зв’язок iз киiвськими духовно-освiтнiми дiячами. Тодi у Киевi утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та iншi поборники православ’я, метри тогочасноi науки й освiти. Для посилення ролi Киiвського братства вiн записався до нього з усiм запорозьким вiйськом i у такий спосiб узяв цей заклад пiд особистий захист i протекцiю. Вiн словом i дiлом активно формував еднiсть у поглядах селянства, мiщанства, духовенства та козацтва»[107 - Там само. – С. 29—30.].

Однак, говорячи про Сагайдачного як про «нацiонально лiдера», Гуржiй та Корнiенко вiдзначають, що гетьман фактично репрезентував iнтереси козацькоi верхiвки i йшов на порозумiння iз урядовими колами Речi Посполитоi: «Петро Сагайдачний був добрим полiтиком i належав до помiркованоi частини козацькоi старшини, яка, реально оцiнюючи тогочаснi можливостi Вiйська Запорозького, намагалася вiдстояти нацiональнi iнтереси украiнського народу через переговори i компромiси з польським урядом»[108 - Там само. – С. 30—31.].

При цьому такi компромiси й переговори для Гуржiя та Корнiенко зовсiм не зрада iнтересiв украiнських народних мас, як це трактували радянськi iсторики. На iхню думку, то мудра полiтика, яка мала на метi добитися автономii в Речi Посполитiй. «Петро Сагайдачний, – вiдзначають вказанi автори, – дбав про мирнi вiдносини з Польщею, бо реально оцiнював ii вiйськову та полiтичну силу. Водночас постiйно використовував в iнтересах украiнцiв конфлiкти шляхетськоi влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосiб ослабити iх, а в межах Речi Посполитоi вибороти собi незалежне самоуправлiння – автономiю»[109 - Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – С. 31.].

Низку робiт i монографiй про Сагайдачного, його ролi в iсторii написав Петро Сас[110 - Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молодi роки. – К. 2006; його ж. Витоки украiнського нацiетворення. – К., 2010; його ж. Запорожцi у польсько-московськiй вiйнi наприкiнцi Смути (1617—1618). – Бiла Церква, 2010; його ж. Петро Конашевич-Сагайдачний – гетьман Вiйська Запорозького // Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011. – С. 138—176; його ж. Хотинська вiйна 1621 р. – Бiла Церква, 2012; його ж. Чесний рицар Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2012; його ж. Полководець Петро Сагайдачний. – К., 2014.]. У цих працях вiн намагався реконструювати бiографiю козацького гетьмана, розглядав його участь у военних кампанiях, а також у релiгiйно-культурному життi Украiни. Для Саса цей дiяч – одна з визначних постатей украiнського нацiонального пантеону героiв: «… Петро Конашевич-Сагайдачний – визначний украiнський полководець, гетьман Вiйська Запорозького перших десятилiть XVII ст. Його подвиги справляли неабияке враження на сучасникiв. В уявi нащадкiв вiн нерiдко поставав у легендарному серпанку…»[111 - Сас П. М. Полководець Петро Сагайдачний. – С. 7.]

Загалом, ведучи мову про украiнську iсторiографiю ХІХ – початку ХХ ст., можемо констатувати, що в нiй Сагайдачний постае як один iз видатних козацьких провiдникiв. Переважно в роботах зверталася увага на його боротьбу проти туркiв i кримських татар. Це однозначно трактувалося як позитив. Особливо акцент робився на його участi в Хотинськiй битвi 1621 р.

Часто проблемно виглядало трактування участi Сагайдачного в походi на московськi землi в 1618 р. Тут зустрiчаемо й негативне висвiтлення такоi дiяльностi, й свiдоме замовчування цiеi подii. Хоча маемо й вiдносно детальний розгляд цього факту, а то й навiть його позитивну оцiнку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45061520) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Котляревський І. Енеiда. – К., 2008. – С. 84.




2


Гоголь М. Избранные произведения в двух томах. – К., 1983. – Т. 1. – С. 46—47.




3


Див.: Максимович М. Малороссийские песни. – М., 1827. – С. 254; Исторические песни малорусского народа. – К., 1875. – Т. 2. – С. 11.




4


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук // Украiнська поезiя XVII ст. (перша половина): антологiя. – К., 1988. – С. 160—183.




5


Див.: У Харковi вiдкрили «вiдвойований» в анексованому Криму пам’ятник Сагайдачному// http://tyzhden. ua/ News/144257




6


Про Касiяна Саковича див.: Бичко А., Бичко Б. Свiтлотiнь Касiяна (Калiкста) Саковича. – К., 2005.




7


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.




8


Сакович К. Арiстотелiвськi проблеми // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – К., 1988. – С. 338.




9


Про фiлософськi погляди Касiяна Саковича див.: Кралюк П. Історiя фiлософii Украiни. – К., 2015. – С. 211—216.




10


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 160—161.




11


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 178.




12


Там само. – С. 171.




13


Там само. – С. 161.




14


Там само.




15


Там само. – С. 161—162.




16


Йов Борецький та iншi. Протестацiя // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – С. 323.




17


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 171—172.




18


Там само. – С. 172.




19


Пiд каторгами розумiються турецькi гребнi галери.




20


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 172.




21


Там само. – С. 173.




22


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.




23


Маеться на увазi вiдкладення питання щодо легального статусу православноi церкви й православноi iерархii в Украiнi та Бiлорусi.




24


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 174.




25


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.




26


Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992. – С. 102—105.




27


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.




28


Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175—176.




29


Лiтопис руський / переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 444—448.




30


Лiтопис руський / пер. Л. Махновець. – К., 1989. – С. 177—178.




31


Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.




32


Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 56.




33


Там само. – С. 225.




34


Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992.




35


Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 11—12.




36


Там само. – С. 28—29..




37


Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 29.




38


Там само.




39


Там само. – С. 29—30.




40


Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 30.




41


Там само.




42


Там само.




43


Бердник О. С. «Исторiя Русовъ» як метатекст. – Донецьк, 2002; Оглоблин О. П. Люди староi Украiни. – Мюнхен, 1959; Janowski L. O tak zwanej «Historyi Rusоw». – Krakоw, 1913.




44


Шевчук В. Нерозгаданi таемницi «Історii русiв» // Історiя русiв / пер. І. Драча. – К., 1991. – С. 18.




45


Там само. – С. 38.




46


Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84.




47


Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84—85.




48


Там само. – С. 85.




49


Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 85—86.




50


Там само. – С. 87.




51


Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 88.




52


Там само.




53


Конопка Н. О. Життевий шлях малоросiйського генерал-губернатора М. Г. Репнiна (1778— 1845) // Науковi записки Нацiонального унiверситету «Острозька академiя»: iсторичнi науки. – Острог, 2006. – Вип. 7. – С. 316—337; ii ж. Микола Григорович Репнiн: дипломат, полiтик, урядовець. – Острог; Нью-Йорк, 2016.




54


Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – К., 1993. – С. 106 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).




55


Там само. – С. 107.




56


Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – С. 108.




57


Там само. – С. 109—110.




58


Там само. – С. 110.




59


Там само.




60


Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1. – Глава VIII.




61


Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – К., 1876. – Т. 1. – С. 360—361 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).




62


Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – Т. 1. – С. 362.




63


Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 266 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).




64


Там само. – С. 254.




65


Там само. – С. 272.




66


Там само. – С. 325.




67


Там само. – С. 139.




68


Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 87.




69


Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – К., 1991. – С. 71.




70


Там само. – С. 72.




71


Там само. – С. 73.




72


Там само. – С. 77.




73


Там само. – С. 79.




74


Там само. – С. 81—82.




75


Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – С. 82.




76


Там само. – С. 83.




77


Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – 1901. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 3 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).




78


Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 5, 9.




79


Там само. – С. 15.




80


Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах / з рос. пер. І. Сварник. – Львiв, 1991. – Т. 2. – С. 124.




81


Яворницький Д. І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Днiпропетровськ, 1991.




82


Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.




83


Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.




84


Там само. – С. 133—134.




85


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 369.




86


Там само. – С. 372.




87


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 373.




88


Там само. – С. 371.




89


Там само. – С. 472.




90


Про це див.: Камiнський А. С. Історiя Речi Посполитоi як iсторiя багатьох народiв, 1505—1795. Громадяни, iхня держава, суспiльство, культура. – К., 2011.




91


Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 206.




92


Дорошенко Д. І. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 204.




93


Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – К., 1993. – С. 440.




94


Там само. – С. 411.




95


Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – С. 444—445.




96


Історiя Украiнськоi РСР: у 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 1, кн. 2. – С. 243.




97


Там само. – С. 244.




98


Історiя Украiнськоi РСР: У 8 т., 10 кн. – Т. 1, кн. 2. – С. 246.




99


Там само. – С. 249.




100


Там само. – С. 251.




101


Історiя украiнського козацтва: нариси: у 2 т. – 2-е вид. – К., 2011. – Т. 1. – С. 338.




102


Там само.




103


Там само. – С. 339.




104


Брехуненко В. «Дивна то i несказанна мужнiсть…» Козаки у Хотинськiй вiйнi 1621 р. – К., 2013.




105


Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004. – С. 29.




106


Там само.




107


Там само. – С. 29—30.




108


Там само. – С. 30—31.




109


Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – С. 31.




110


Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молодi роки. – К. 2006; його ж. Витоки украiнського нацiетворення. – К., 2010; його ж. Запорожцi у польсько-московськiй вiйнi наприкiнцi Смути (1617—1618). – Бiла Церква, 2010; його ж. Петро Конашевич-Сагайдачний – гетьман Вiйська Запорозького // Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011. – С. 138—176; його ж. Хотинська вiйна 1621 р. – Бiла Церква, 2012; його ж. Чесний рицар Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2012; його ж. Полководець Петро Сагайдачний. – К., 2014.




111


Сас П. М. Полководець Петро Сагайдачний. – С. 7.