Книга - Середземноморське перехрестя

Середземноморське перехрестя
Андрiй Харук

Мацей Франц


Великий науковий проект
Видання присвячено подiям Другоi свiтовоi вiйни на Середземному морi, головним аспектом яких стала боротьба противникiв за панування на комунiкацiях. Поряд з конвойними битвами висвiтленi також десантнi операцii, удари по вiйськово-морських базах, операцii пiдводних човнiв i сил спецiальних операцiй тощо, тобто увесь спектр бойових дiй на морi. Проаналiзовано технiчний рiвень флотiв супротивникiв, особливостi процесу прийняття рiшень, полiтичнi та економiчнi чинники, якi впливали на результат морських битв.





Мацей Франц, Андрiй Харук

Середземноморське перехрестя



Серiя «Великий науковий проект» заснована у 2018 роцi



Художник-оформлювач М. С. Мендор



Рекомендовано до друку рiшенням Вченоi ради Нацiональноi академii сухопутних вiйськ iменi гетьмана Петра Сагайдачного (протокол № 10 вiд 02.05.2019)



Рецензенти:

О. Й. Дем’янюк, доктор iсторичних наук, професор, Волинський iнститут пiслядипломноi педагогiчноi освiти

І. Я. Соляр, доктор iсторичних наук, доцент, Інститут украiнознавства iменi І. Крип’якевича НАН Украiни



© М. Франц, А. Харук, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Передмова


Книга, яку ви тримаете в руках, присвячена бойовим дiям Другоi свiтовоi вiйни на Середземному морi. Цей театр военних дiй був одним з основних, однак в украiнськiй iсторiографii вiн i досi залишаеться бiлою плямою. Наше ж дослiдження покликане бодай частково заповнити цю прогалину. З огляду на тривалiсть середземноморськоi кампанii та ii рiзностороннiсть, ми зосередили увагу лише на одному аспектi – бойових дiях на морi. Военнi кампанii на сушi та в повiтрi аналiзуемо лише побiжно – настiльки, щоб зрозумiти бойовi дii флотiв.

Коли ми спробуемо узагальнити хiд бойових дiй на Середземному морi, то побачимо, що суть iх зводилась до контролю над лiнiями комунiкацiй. Італiя i Нiмеччина вважали своiм головним завданням утримати сполучення у напрямку з пiвночi на пiвдень – вiд Апеннiнського пiвострова до Пiвнiчноi Африки. Для Великобританii та ii союзникiв життево важливими були лiнii комунiкацiй iз заходу на схiд – вiд Гiбралтару до Александрii. У центрi цього гiгантського перехрестя знаходилась Мальта – «острiвець безпеки» для антигiтлерiвськоi коалiцii i «кiстка в горлi» для краiн Осi. Доля вiйни на Середземноморському театрi военних дiй вирiшувалась саме тут. Спроби подолати криваве перехрестя переростали у справжнi конвойнi битви за участю десяткiв кораблiв та сотень лiтакiв, драматизм яких мiг би стати гiдним сюжетом для кiнопостановок найкращих режисерiв. Однак конвойнi баталii були далеко не единим складником бойових дiй. Десантнi операцii, удари по вiйськово-морських базах, дii пiдводних човнiв i сил спецiальних операцiй, виставлення i тралення мiнних загороджень, постачання гарнiзонiв на вiддалених островах – ось далеко не повний перелiк того, чим займались флоти противникiв на Середземному морi.

Що ж впливало на результат боiв? Тут можна говорити про низку чинникiв. Технiчний рiвень озброення, кiлькiсна перевага чи рiвень пiдготовки морякiв i пiлотiв були далеко не единими з них. Часто долю зiткнення вирiшували особливостi ланцюга управлiння, наявнiсть чи вiдсутнiсть ресурсiв, зрештою, полiтичнi рiшення вищого керiвництва краiн. Усе це проаналiзовано в нашiй книзi – звичайно, у тiй мiрi, наскiльки це дозволяе ii скромний обсяг.




Роздiл 1

Характеристика театру военних дiй i сил супротивникiв





1.1. Середземне море як театр военних дiй


Середземне море з географiчноi точки зору не е акваторiею цiлком закритою, але з вiйськовоi назвати його вiдкритим не можна. На заходi його замикае Гiбралтарська протока, над якою панувала одна з найважливiших британських вiйськових баз – Гiбралтар. Хоч пiд час вiйни нiмецькi й iталiйськi пiдводнi човни неодноразово форсували цю протоку, назвати це вiльним проходом аж нiяк не можна. Упродовж усiеi вiйни Гiбралтарська протока перебувала пiд повним контролем британського флоту. Ще бiльш надiйно британцi контролювали пiвденно-схiдний вихiд зi Середземного моря – Суецький канал, поблизу якого знаходилась велика вiйськово-морська база Александрiя. Пiвнiчно-схiдний вихiд – до Чорного моря через Босфор i Дарданелли – перебував пiд контролем нейтральноi Туреччини; до того ж, вiн не вiв до вiдкритого океану. Таким чином, зi стратегiчноi точки зору Середземне море е закритим i чiтко вiдокремленим вiд iнших акваторiй, де точились боi Другоi свiтовоi вiйни. Водночас слiд враховувати, що вiйна на морi в серединi ХХ столiття вже не була зiткненням виключно морських сил – надзвичайно велику роль у нiй вiдiгравала авiацiя. Середземне море, вiдносно невелике й оточене зусiбiч берегами, було вкрай вразливе для дiй авiацii, яка вiдчутно впливала на способи ведення бойових дiй у 1939—1945 рр.

Значення Середземного моря для економiки воюючих сторiн важко переоцiнити. Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни Великобританiя отримувала через середземноморськi комунiкацii 90 % каучуку, 28 % мiдi й залiзноi руди, 19 % нафти. Втрата Великобританiею контролю над цими комунiкацiями могла мати наслiдки, порiвнянi з можливою поразкою у «Битвi за Атлантику». Ще бiльшим було значення середземноморських комунiкацiй для Італii. Ця краiна повнiстю залежала вiд постачання сировини ззовнi: з-за кордону вона отримувала 95 % нафти, близько 100 % мiдi, коксу, коксiвного вугiлля, 95 % деревини й целюлози, 50 % залiзноi руди. Переважна бiльшiсть цих вантажiв надходила морським шляхом. Тож для Італii вiйна на морi була, без перебiльшення, вiйною за iснування.

Усю акваторiю Середземного моря можна чiтко подiлити на двi частини: захiдну та схiдну. Поеднанi вони Сицилiйською протокою – единим можливим шляхом для конвоiв та з’еднань флоту, який перебував пiд контролем Італii. Однак iталiйське домiнування тут було не абсолютним – йому загрожувала потужна британська морська й авiацiйна база на Мальтi. Завдяки цьому британцi могли дiяти на комунiкацiях, що поеднували iталiйську метрополiю з володiннями у Пiвнiчнiй Африцi. До того ж, Мальта становила плацдарм для прикриття власних конвоiв на трасi Гiбралтар – Александрiя.

Захiдна частина Середземного моря на початку Другоi свiтовоi вiйни контролювалась французьким флотом. Використовуючи головну базу в Тулонi та низку баз у пiвнiчно-африканських володiннях, вiн мiг ефективно сковувати дii iталiйських вiйськово-морських сил. Пiдтримку французам забезпечувало гiбралтарське з’еднання британського флоту. Певне занепокоення викликала позицiя Іспанii, де пiсля перемоги у 1939 р. у громадянськiй вiйнi генерала Франциско Франко влада належала силам, iдеологiчно близьким до iталiйського фашизму. Однак можливий вступ Іспанii у вiйну на боцi Італii та Нiмеччини не становив значноi загрози – ii флот був нечисленним i до того ж суттево послабленим громадянською вiйною. Таким чином, у захiднiй частинi Середземного моря союзники могли розраховувати на повне панування французького й британського флотiв та вiльне функцiонування власних морських комунiкацiй.






Британськi вiйськовi кораблi на Мальтi. Цей острiв був ключовою базою британського Королiвського флоту на Середземному морi



У схiднiй частинi Середземного моря ситуацiя була бiльш заплутаною. Британцi сподiвались, що, опираючись на Мальту й Александрiю, а також меншi бази у Порт-Саiдi та Хайфi, зможуть контролювати цю акваторiю. Італiйцi, зi свого боку, мали сучасну базу в Таранто та низку баз у Адрiатицi. Невизначеною була доля грецьких баз, зокрема Криту, оволодiння яким могло суттево змiнити розстановку сил у регiонi. Нарештi, лишалась Туреччина, потенцiйний вступ якоi у вiйну теж мiг призвести до неочiкуваних результатiв. Не було певностi щодо позицii Югославii. Краiна ця не мала потужного флоту, але сама можливiсть ii виступу на англо-французькому боцi змушувала iталiйцiв видiляти певнi морськi сили для блокади югославських портiв. Важливим чинником лишалась i Грецiя, флот якоi теж був невеликим, але в самiй краiнi пробританськi й антиiталiйськi настроi були ще сильнiшими, нiж у Югославii. Італiйська окупацiя Албанii навеснi 1939 р. призвела до загострення ситуацii в регiонi й погiршення геополiтичного становища Грецii.

Суттевою проблемою для британцiв була вiддаленiсть акваторiй, де мали б вестися бойовi дii, вiд власних баз. Особливо несприятливим було становище у схiднiй частинi Середземного моря. Александрiя знаходилась надто далеко вiд iталiйського та грецького узбережжя, що унеможливлювало швидку реакцiю флоту на дii противника. Використання бази на Мальтi для постiйного перебування там великого з’еднання кораблiв було неможливим, оскiльки острiв знаходився в межах радiуса дii iталiйськоi авiацii. Розумiючи це, Великобританiя чинила тиск на Грецiю, намагаючись органiзувати вiйськово-морську базу на одному з грецьких островiв, однак реалiзувати цей план не вдалось.






Середземноморський театр военних дiй



Ще одним чинником, який слiд враховувати, аналiзуючи Середземноморський театр военних дiй (ТВД), були iталiйськi володiння у Схiднiй Африцi – Еритрея та Італiйське Сомалi. Хоч iталiйський флот мав тут дуже невеликi сили, але дiючи в обмеженiй акваторii Червоного моря вони могли суттево ускладнити рух на комунiкацiях, що пов’язували Александрiю з портами Індiйського океану. Плануючи своi дii, британське командування мусило враховувати цей чинник.

Середземноморський ТВД був складним для усiх сторiн конфлiкту. Складна берегова лiнiя, наявнiсть чисельних вiйськово-морських баз, розгалужена мережа аеродромiв i можливiсть дiй авiацii берегового базування практично над усiею акваторiею робили цей район особливо складним для дiй вiйськових флотiв. Слiд також пам’ятати, що для усiх сторiн конфлiкту завоювання панування над морем не було самоцiллю – головним завданням лишалось забезпечення власних морських комунiкацiй.

На момент початку повномасштабних бойових дiй на Середземному морi, тобто в серединi 1940 р., геостратегiчна ситуацiя була цiлком вiдмiнною вiд тiеi, яка iснувала до початку Другоi свiтовоi вiйни, i яку враховували у своiх планах британськi, французькi та iталiйськi штабiсти. Щоправда, сподiвання на нейтралiтет Іспанii та Туреччини цiлком виправдались. Але, з iншого боку, нiхто не сподiвався, що Францiя зазнае блискавичноi поразки. Капiтуляцiя Францii означала, що британський флот лишався сам на сам з iталiйським. Це потребувало посилення корабельних з’еднань у Середземному морi. Але Великобританiя, на вiдмiну вiд Італii, вела бойовi дii на кiлькох iнших важливих акваторiях. Це ускладнювало видiлення необхiдних сил на постiйнiй основi й змушувало маневрувати, у разi пильноi потреби перекидаючи з’еднання кораблiв з iнших акваторiй.

Важливi змiни не на користь Великобританii вiдбулись навеснi 1941 р., коли Італiя та Нiмеччина окупували Югославiю i Грецiю. Внаслiдок цього Адрiатичне море стало для iталiйцiв практично внутрiшнiм, i тут тепер не треба було утримувати з’еднання флоту. Здобуття грецьких островiв, насамперед Криту, дозволило суттево розширити радiус дii нiмецькоi авiацii, що створило серйозну загрозу для британського флоту у схiднiй частинi Середземного моря.

Наступнi роки вiйни принесли динамiчнi змiни на Середземноморському ТВД. Якщо у 1940—1941 рр. спостерiгався регрес оперативних можливостей британськоi сторони i нарощування таких можливостей для Італii та Нiмеччини, то пiсля операцii «Торч» становище докорiнно змiнюеться. Оволодiння узбережжям Пiвнiчноi Африки означало для союзникiв вiдновлення домiнування у Захiдному Середземномор’i. Мальта знову повернула собi значення важливоi морськоi бази. Суттево скоротились комунiкацiйнi лiнii союзникiв, а морське «поле бою» перемiстилось в район Апеннiнського пiвострова. Цi сприятливi умови були повною мiрою використанi союзниками пiд час десантних операцiй на Сицилii та у континентальнiй Італii, успiх яких означав докорiнний перелом у ходi вiйни на Середземному морi на користь антигiтлерiвськоi коалiцii.

Середземне море пiд час Другоi свiтовоi вiйни було досить специфiчним театром военних дiй. Цей театр, хоч i вiдокремлений вiд iнших морських ТВД, надзвичайно залежав вiд ходу бойових дiй на них. Ще бiльшою була залежнiсть вiд результатiв бойових дiй на сушi. Змiни в розстановцi сил у вiйнi зумовлювали змiни в концепцii використання вiйськово-морських сил та морських комунiкацiйних лiнiй. Тому, розглядаючи дii на Середземноморському ТВД, ми завжди повиннi пам’ятати про цей вплив.




1.2. Італiйськi вiйськово-морськi сили та iхнi завдання


Флот Італii е ровесником об’еднаноi iталiйськоi держави – датою його «народження» вважаеться 17 березня 1861 р., коли було проголошено утворення Королiвства Італiя. Упродовж наступних десятилiть цей флот розвивався як середземноморський (без океанських амбiцiй). Завданням його стало забезпечення панування у «Маре Нострум» – «Нашому морi». Це наклало вiдбиток на склад флоту i характеристики його кораблiв.






Лiнкор «Конте дi Кавур», а за ним «Джулiо Чезаре» i «Кайо Дуiлiо». 1940 р.



На момент закiнчення Першоi свiтовоi вiйни Італiя мала п’ять сучасних лiнкорiв-дредноутiв, чотири з яких («Конте дi Кавур», «Джулiо Чезаре», «Андреа Дорiа» i «Кайо Дуiлiо») дослужили до наступного свiтового конфлiкту. Упродовж 1933—1937 рр. «Конте дi Кавур» та «Джулiо Чезаре» пройшли кардинальну модернiзацiю. Кораблi отримали цiлком нову силову установку (приблизно втричi потужнiшу вiд попередньоi) та революцiйну систему протиторпедного захисту. Кiлькiсть гармат головного калiбру скоротилась з 13 до 10, але iхнiй калiбр збiльшився з 305 до 320 мм. Повнiстю була замiнена артилерiя середнього калiбру (12 нових 120-мм гармат у шести баштах) i зенiтна (вiсiм 100-мм i 12 37-мм гармат, а також 12 13,2-мм кулеметiв). Кораблi отримали новi щогли i надбудови, удосконалену систему керування вогнем, посилене бронювання. У 1937—1940 рр. схожу за обсягом модернiзацiю пройшли лiнкори «Андреа Дорiа» та «Кайо Дуiлiо». До бойового складу флоту вони повернулись невдовзi пiсля вступу Італii у вiйну.

Незважаючи на модернiзацiю, старi дредноути не могли протистояти новим французьким лiнiйним кораблям типiв «Дюнкерк» та «Рiшелье». Тому у 1934 р. в Італii почалось будiвництво лiнкорiв «Вiтторiо Венето» та «Лiтторiо», головне озброення яких складалось з дев’яти 381-мм гармат, а допомiжне – з 12 152-мм гармат, такоi ж кiлькостi 90-мм зенiток, а також 20 37-мм i 16 20-мм зенiтних автоматiв. Цi лiнкори поповнили склад флоту буквально напередоднi вступу Італii у вiйну – у березнi та квiтнi 1940 р. У 1938 р. почалось будiвництво ще двох однотипних кораблiв – «Рома» та «Імперо». Перший з них увiйшов до складу флоту у червнi 1942 р., а другий так i не був добудований.






Італiйськi крейсери пiд час огляду флоту



Крiм лiнiйних кораблiв основною ударною силою iталiйського флоту були крейсери, якi подiлялись на два пiдкласи – важкi (з 203-мм гарматами головного калiбру) та легкi (зi 152-мм артилерiею). У складi флоту знаходилось сiм важких крейсерiв, побудованих на рубежi 1920—1930-х рокiв. Вони належали до трьох типiв. Перший становили крейсери «Тренто» i «Трiесте», другий – «Зара», «Фiуме», «Горiцiя» та «Пола» i третiй – «Больцано». Вiдрiзняючись певними деталями, кораблi усiх трьох типiв мали однакове головне озброення (вiсiм 203-мм гармат у чотирьох баштах) i могли розвивати досить високу швидкiсть (35—36 вузлiв)[1 - 1 морський вузол дорiвнюе 1 морськiй милi (1852 м) на годину].

Легких крейсерiв iталiйський флот мав 14. Два з них – це колишнi нiмецькi кораблi, отриманi пiсля Першоi свiтовоi вiйни. У 1930-х роках вони вже були безнадiйно застарiлими. Іншi 12 кораблiв належали до типу «Кондотьерi». Усi вони вступили до складу флоту упродовж 1931—1937 рр. Тип «Кондотьерi» подiляеться на п’ять груп. До першоi належали «Альберiко да Барбiано», «Альберто дi Джуссано», «Бартоломео Коллеонi» i «Джованнi делле Банде Нере», до другоi – «Луiджi Кадорна» й «Армандо Дiаз», третьоi – «Раймондо Монтекукколi» i «Муцiо Аттендоло Сфорца», четвертоi – «Еммануеле Фiлiберто Дука д’Аоста» й «Еугенiо дi Савойя», п’ятоi – «Луiджi дi Савойя Дука дельi Абруццi» i «Джузеппе Гарiбальдi». Проектуючи кожну наступну групу, iталiйськi iнженери намагались посилити захищенiсть кораблiв та пiдвищити iх морехiднi якостi, зберiгаючи склад основного озброення (вiсiм 152-мм гармат у чотирьох баштах) i високу швидкiсть (34—37 вузлiв). Цiлком закономiрно це вело до збiльшення розмiрiв кораблiв: якщо стандартна водотоннажнiсть крейсерiв першоi серii трохи бiльше 6,5 тис. тонн, то для п’ятоi цей показник перевищував 9,5 тис. тонн.

Наприкiнцi 1930-х рокiв в Італii спроектували новий тип легкого крейсера, названий «Капiтанi Романi». Цi кораблi розглядались як противага для французьких «супересмiнцiв» типiв «Террiбль» i «Могадор». Маючи стандарту водотоннажнiсть близько 3,4 тис., «Капiтанi Романi» розвивали швидкiсть 41 вузлiв, а iхне основне озброення складалось з восьми 135-мм гармат. Будiвництво серii з 12 кораблiв почалось у 1939 р., але до вересня 1943 р. (капiтуляцii Італii) флот отримав лише три крейсери цього типу, якi майже не брали участi в бойових дiях.






Мiноносець «Дженерале Марчелло Престiнарi». 1923 р.



Першими iталiйськими ескадреними мiноносцями, побудованими пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни, стали три кораблi типу «Леоне» (увiйшли до бойового складу у 1924 р.). Вони мали потужне озброення (вiсiм 120-мм гармат) i значнi розмiри (стандартна водотоннажнiсть 1550 т), а вiдповiдно – були досить дорогими. Тому наступна серiя – чотири кораблi типу «Селла», якi були готовi у 1926—1927 рр. – була значно меншою (970 т) i мала слабше озброення (чотири 120-мм гармати). До початку Другоi свiтовоi вiйни у складi флоту лишилось тiльки два кораблi цього типу, ще два навеснi 1940 р. продали Швецii. Однак практично одночасно з кораблями типу «Селла» iталiйський флот поповнився ще двома серiями дуже подiбних невеликих есмiнцiв – «Сауро» (чотири одиницi) i «Турбiне» (вiсiм).

У 1925 р., паралельно з будiвництвом есмiнцiв типу «Селла», iталiйцi повернулись до проектування великих ескадрених мiноносцiв, реагуючи таким чином на розвиток кораблiв цього класу у Францii i намагаючись дотриматись паритету з цiею краiною у галузi вiйськово-морських озброень. Новi кораблi, поряд iз класичними для есмiнцiв завданнями, мали також виконувати функцii розвiдникiв при з’еднаннях флоту (ця функцiя ранiше традицiйно покладалась на легкi крейсери), а також лiдерiв флотилiй менших есмiнцiв. Так з’явились кораблi типу «Навiгаторi» – однi з найвiдомiших iталiйських есмiнцiв, якi взяли участь у Другiй свiтовiй вiйнi. 12 кораблiв цього типу поповнили склад флоту у 1929—1931 рр. Стандартна водотоннажнiсть цих кораблiв становила близько 1920 т. Основне озброення складалось з шести 120-мм гармат у трьох спарених установках. Їх доповнювали чотири 37-мм зенiтки та шiсть 13,2-мм кулеметiв. Крiм того, кораблi несли по два спарених 533-мм торпедних апарати. Максимальна швидкiсть кораблiв типу «Навiгаторi» становила 36 вузлiв – на думку iталiйських конструкторiв, цього було цiлком достатньо, оскiльки кораблi, з якими мали взаемодiяти цi есмiнцi, не розвивали вищоi швидкостi. Головними достоiнствами «Навiгаторi» мали стати потужне озброення i добра маневренiсть. Конструкторам вдалось реалiзувати цi якостi, однак корпуси нових есмiнцiв виявились надто легкими i немiцними, що негативно позначилось на iхнiх морехiдних характеристиках та стiйкостi до бойових ушкоджень.

Усi вади i достоiнства «Навiгаторi» були притаманнi i для наступноi серii есмiнцiв – восьми кораблiв типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали бiльшу швидкiсть (38 вузлiв) мали слабше артилерiйське озброення (чотири 120-мм гармати), але сильнiше торпедне (тритрубнi торпеднi апарати замiсть двотрубних).

Зростання уваги до швидкiсних характеристик есмiнцiв проявилось у кораблях типiв «Маестрале» (1615 т; чотири одиницi, 1934 р.) та «Орiанi» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкiсть 41—41,5 вузлiв, а до того ж мали кращi морехiднi властивостi нiж попередники.

Останнiм типом есмiнцiв, спроектованим до початку вiйни, був «Солдатi», який багатьма фахiвцями вважаеться найбiльш вдалим з усiх iталiйських кораблiв цього класу. У первиннiй конфiгурацii корабель мав стандартну водотоннажнiсть 1650 т i мiг розвивати швидкiсть до 39 вузлiв. Однак через встановлення додаткового зенiтного озброення водотоннажнiсть зросла, а швидкiсть зменшилась до 36—37 вузлiв. Головне озброення, як i на кораблях попереднiх типiв, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенiтне озброення було нетиповим: хоч зростаюча роль авiацii у бойових дiях на морi не була таемницею для iталiйських конструкторiв, вони вирiшили вiдмовитись вiд 37-мм автоматичних гармат. На есмiнцях типу «Солдатi» встановили лише 12 13,2-мм зенiтних кулеметiв. Досвiд вiйни показав, що цього недостатньо, i на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмiнцi типу «Солдатi» вiдзначались гармонiйним зовнiшнiм виглядом, добрими морехiдними якостями, але, як i есмiнцi попереднiх типiв, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблiв «Солдатi» першоi серii увiйшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другоi – у 1942 р. (ще два не були добудованi).

У роки Першоi свiтовоi вiйни Італiя у значнiй кiлькостi будувала мiноносцi – вiдносно невеликi i недорогi кораблi, якi добре пiдходили на роль «витратного матерiалу». Пiсля завершення вiйни iталiйськi конструктори продовжували розвивати цей клас кораблiв. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблi типу «Палестро» – вiдносно великi (925 т), але слабко озброенi (двi 76-мм гармати i два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серiя мiноносцiв типу «Дженералi» (шiсть одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильнiше озброеною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенiтки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудованi чотири кораблi типу «Куртаноне», якi мали ще бiльшi розмiри (890 т) i потужнiше озброення (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, двi 76-мм зенiтки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

Пiсля перерви тривалiстю понад десять рокiв iталiйський флот у 1935—1938 рр. поповнився одразу 32 кораблями типу «Спiка» (щоправда, два з них у 1940 р. продали Швецii). Стандартна водотоннажнiсть iх становила 780 т, максимальна швидкiсть сягала 34 вузлiв, а озброення складалось з трьох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметiв i чотирьох однотрубних 450-мм торпедних апаратiв.

Розвитком проекту «Спiка» став «Арiете». Цi кораблi вiдрiзнялись слабшою артилерiею головного калiбру (двi 100-мм гармати), але посиленим зенiтним (десять 20-мм автоматичних гармат) i торпедним (два тритрубних 450-мм апарати) озброенням. Із запланованих 42-х кораблiв iталiйськi корабельнi встигли розпочати будiвництво 16-ти, але до капiтуляцii тiльки один увiйшов до бойового складу. Ще 13 мiноносцiв добудували нiмцi для свого флоту.

Поряд з, так би мовити, «наступальними» мiноносцями типу «Спiка», iталiйцi розвивали пiдклас ескортних мiноносцiв, призначених для оборони конвоiв. Кораблi типу «Орса» (чотири одиницi, 1936—1937 рр.) мали трохи бiльшi розмiри, збiльшену автономнiсть, але меншу швидкiсть (28 вузлiв). Озброення iх складалось з двох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметiв та двох двотрубних 450-мм торпедних апаратiв. Вже пiд час вiйни (у 1942—1943 рр.) флот поповнили 16 мiноносцiв «Анiмозо», якi вiдрiзнялись вiд типу «Орса» дещо збiльшеними розмiрами i посиленим зенiтним озброенням (8—12 20-мм зенiтних автоматiв).

На початку Другоi свiтовоi вiйни Італiя могла похвалитись другим у свiтi за чисельнiстю пiдводним флотом (за цим показником ii випереджав тiльки СРСР). Процес оновлення пiдводного флоту, що залишився пiсля Першоi свiтовоi вiйни i складався виключно з невеликих субмарин, розпочався у 1925 р., коли було замовлено три прототиповi серii пiдводних човнiв (по чотири одиницi в кожнiй). Двi з цих серiй – типи «Гоффредо Мамелi» (за проектом Вiрджiнiо Каваллiнi) i «Веттор Пiзанi» (автор проекту Курiо Бернардiс) – належали до пiдкласу середнiх човнiв. Вони характеризувались водотоннажнiстю 830/1100 т (тут i далi для пiдводних човнiв у чисельнику наведена надводна водотоннажнiсть, а в знаменнику – пiдводна), вiдносно невеликою дальнiстю плавання (4300 миль), надводною швидкiстю 15—17 вузлiв (пiдводна становила 7,5—9 вузлiв). Озброення складалось з шести 533-мм торпедних апаратiв, однiеi 100-мм гармати i двох 13,2-мм зенiтних кулеметiв. Третiй же тип – «Балiлла» – став взiрцем для океанських пiдводних човнiв далекоi дii. За озброенням субмарини типу «Балiлла» майже не вiдрiзнялись вiд двох iнших серiй (лише 100-мм гармата була замiнена на 120-мм), але дальнiсть плавання сягала 12 000 миль. Зрозумiло, що й розмiри iх були бiльшими – водотоннажнiсть становила 1450/1900 т.

У 1926 р. почалось будiвництво першого iталiйського пiдводного крейсера «Етторе Фiерамоска». За проектом передбачалось озброiти корабель шiстьма торпедними апаратами, шахтами для 24-х мiн, 203-мм гарматою i навiть невеликим гiдролiтаком для розвiдки. Однак надалi проект вiдкоригували задля здешевлення. Зрештою, флот Італii отримав у 1931 р. човен, який за озброенням та iншими параметрами не перевищував тип «Балiлла», однак мав суттевi вади, зокрема, надто довгий час занурення.

Першi спроби створити iталiйцями власний тип океанського човна слiд визнати не надто вдалими. Але на допомогу прийшов випадок: завдяки цiновому демпiнгу iталiйська корабельня у 1931 р. виграла конкурс португальського флоту на два таких човни. Коли ж Португалiя через фiнансовi клопоти вiдмовилась вiд iх придбання, субмарини у 1935 р. увiйшли до iталiйського флоту пiд назвами «Глауко» й «Отарiа». Цi вiдносно невеликi човни (водотоннажнiсть 1070/1320 т), вiдзначались великою дальнiстю плавання (майже 10 тис. миль) i доброю маневренiстю, особливо пiдводною. Озброення складалось з двох 100-мм гармат i восьми 533-мм торпедних апаратiв. Португалii запропонували дещо менший (i дешевший) проект пiдводного човна, але й цього разу замовник не змiг оплатити замовлення, i у 1937 р. iталiйський флот поповнився ще двома «португальцями» – «Арго» та «Велелья».

У 1931 р. iталiйський флот замовив ще одну «варiацiю на тему» океанського пiдводного човна, проект якого розробив В. Каваллiнi. «П’етро Мiкка», який увiйшов до складу флоту, став найбiльшим iталiйським пiдводним човном, збудованим до вiйни (1567/1967 т). Вiн нiс досить рiзноманiтне озброення (шiсть 533-мм торпедних апаратiв, двi 120-мм гармати, два 13,2-мм кулемети, 40 мiн), але загалом не виправдав надiй, що покладались на нього i, до того ж, виявився надто дорогим.

У 1930—1931 рр. флот поповнився двома серiями (по чотири одиницi) середнiх пiдводних човнiв – типи «Бандiера» i «Сквало». Подiбнi за габаритами й озброенням до типiв «Мамелi» й «Пiзанi», вони були визнанi надто дорогими для масового будiвництва – а iталiйський флот потребував саме масових субмарин, оскiльки Францiя розгорнула велику програму будiвництва пiдводних човнiв. У такiй ситуацii штаб iталiйських ВМС поставив перед К. Бернардiсом завдання спроектувати пiдводний човен, який не поступався б за бойовими можливостями середнiм субмаринам, але мав водотоннажнiсть не бiльшу за 600 т. Результатом стала поява типу «600», розтиражованого у 49 екземплярах. Зокрема, у 1931—1934 рр. до складу флоту увiйшли сiм кораблiв типу «Аргонаута» i 12 «Сирена», в 1936 р. – десять пiдводних човнiв типу «Перла», а у 1936—1938 рр. – 20 субмарин типу «Адуа» (три з них були невдовзi перепроданi Бразилii).

Субмарини «типу 600» виявились загалом вдалими бойовими одиницями, оптимiзованими для дiй у Середземному морi. Незважаючи на скромнi розмiри, вони несли досить потужне озброення – 6—8 533-мм торпедних апаратiв, одну 100-мм гармату i два 13,2-мм кулемети. Човни мали мiцну конструкцiю корпусу, добрi маневренi характеристики (як у надводному, так i у пiдводному положеннi), а також достатню швидкiсть занурення.

Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни iталiйський флот знову звернувся до iдеi будiвництва великих пiдводних човнiв. У 1938—1939 рр. його склад поповнили п’ять субмарин типа «Бендетто Брiн» (1016/1205 т), у 1939—1940 рр. – чотири типу «Люццi» (1166/1484 т). У 1939 р. почалось будiвництво серii з чотирьох човнiв типу «Аммiральi» – великих (1653/2136 т) океанських крейсерiв з великою дальнiстю плавання (13 500 миль) i потужним озброенням (14 450-мм торпедних апаратiв, двi 100-мм гармати, чотири 13,2-мм кулемети). Однак до бойового складу iх ввели вже у 1941 р.

Загалом (iз врахуванням тих типiв, якi ми не згадали у нашому оглядi) в iталiйському флотi на момент вступу краiни у вiйну знаходилось 115 пiдводних човнiв.

Командувачем вiйськово-морських сил Італii (як i кожного iншого виду збройних сил) формально був Бенiто Муссолiнi. Однак у безпосередне керiвництво дiями флоту дуче не втручався. Фактичне керiвництво здiйснював державний секретар ВМС (у 1940 р. – адмiрал Доменiко Каваньярi). Йому пiдпорядковувалось верховне командування ВМС (Супермарина), очолюване адмiралом Одоардо Сомiльi. Треба зазначити, що система управлiння збройними силами Італii в цiлому i флотом зокрема була дуже складною й заплутаною. Лише в червнi 1941 р., коли Італiя вже рiк воювала, Генеральний штаб отримав право координацii дiй усiх видiв збройних сил. До цього кожен з цих видiв нiби вiв свою власну вiйну.

На початку Другоi свiтовоi вiйни iталiйський флот був подiлений на два з’еднання – 1-ше (командувач вiце-адмiрал Інiго Кампiонi; базувалось в Таранто) i 2-ге (вiце-адмiрал Рiккардо Паладiнi; базувалось у Спецii). 1-ше з’еднання включало усi п’ять лiнкорiв, шiсть важких i шiсть легких крейсерiв i 24 есмiнцi, 2-ге – один важкий та шiсть легких крейсерiв, а також 16 есмiнцiв. Значна частина невеликих кораблiв пiдпорядковувалась командуючим вiйськово-морських районiв, якi вiдповiдали за оборону узбережжя та прибережних морських шляхiв. Свое окреме командування, очолюване адмiралом Марiо Фаланголе, мав пiдводний флот.

З точки зору оснащення iталiйський флот загалом не поступався своiм супротивникам – ВМС Великобританii та Францii. Італiйськi кораблi були достатньо сучаснi та чисельнi. Загальною iх вадою вважалась недостатня захищенiсть порiвняно з британськими кораблями аналогiчних класiв (особливо це стосувалось легких крейсерiв). Корабельнi гармати найбiльших калiбрiв вiдзначались високою дальнiстю стрiльби i непоганою точнiстю, хоча частина iталiйських лiнкорiв мали головну артилерiю меншого калiбру, нiж iх британськi вiзавi. До того ж, iталiйськi гармати мали тенденцiю до швидкого зносу стволiв. Артилерiя менших калiбрiв, хоч i не усi ii взiрцi були найсучаснiшими, вважалась достатньо надiйною. 120-мм гармати, якi встановлювались на есмiнцях, та 37-мм зенiтки фiрми «Бреда» належали до найкращих свiтових взiрцiв у своiх класах. Торпеди iталiйського виробництва мали високу точнiсть i надiйнiсть.

Якщо спробувати визначити якийсь чинник, що серйозно обмежував дii iталiйського флоту, то ми повиннi в першу чергу вiдзначити проблему нафти, нестача якоi вiдчувалась упродовж усiеi вiйни. Можливостi ж поповнення ii запасiв були дуже обмеженi. Дефiцит iнших видiв сировини не справляв значущого впливу на поповнення флоту – корабельнi працювали упродовж усiеi вiйни, будуючи новi кораблi та ремонтуючи ушкодженi.

Упродовж мiжвоенних десятилiть Італiя фiнансувала будiвництво бойових кораблiв загальним тоннажем майже 600 тис. тонн. Це коштувало величезних зусиль як для бюджету держави, так i для суднобудiвноi промисловостi. Однак цi заходи були необхiдними для утримання iталiйським флотом паритету з флотом французьким.




1.3. Королiвський британський флот на Середземному морi


Середземноморський флот (Mediterranean Fleet) був другим за силою i чисельнiстю угрупуванням британських ВМС пiсля Флоту метрополii (Home Fleet). Його значення полягало у можливостi контролювати усе Середземне море, спираючись на три головнi бази: Гiбралтар, Мальту й Александрiю. Командувач Середземноморського флоту пiдпорядкувався Адмiралтейству. У 1939 р. цю посаду обiймав вiце-адмiрал сер Ендрю Б. Каннiнгхем, який довший час служив на Середземномор’i i добре знав специфiку регiону. Користуючись значною свободою у своiх дiях у тактичному планi, командувач Середземноморським флотом мiг здiйснювати великi операцii лише з санкцii Першого лорда Адмiралтейства i прем’ер-мiнiстра. Така позицiя зумовлювалась особливим ставленням британського керiвництва й громадськоi думки до Королiвського флоту – вiн був не просто вiйськово-морською силою, але й гарантiею безпеки Сполученого Королiвства.

Ситуацiя щодо оновлення корабельного складу британського флоту в мiжвоенний перiод була досить складною. Пацифiстський настрiй лейбористських урядiв та досить обережна поведiнка урядiв консерваторiв призвели до хронiчного недофiнансування, через що Королiвський флот швидко старiв. Вже не могло бути й мови про вiдновлення полiтики «стандарту двох держав» (Two Power Standard), за якою Королiвський флот мав бути сильнiший вiд двох наступних у свiтовому рейтингу флотiв разом узятих (законодавчо закрiпленоi у 1899 р.). Реально навiть «стандарту однiеi держави» Великобританiя утримувати не могла. Поки Королiвський флот старiв, французький, iталiйський, а з 1930-х рокiв – i нiмецький, активно модернiзувались.

З 15 лiнiйних кораблiв, якi входили до складу ВМС Великобританii у 1939 р., п’ять належало до типу «Куiн Елiзабет» (крiм флагманського корабля серii – «Ворспайт», «Велiент», «Барем» та «Малайя»). Кораблi, введенi до складу флоту ще у 1913—1915 рр., мали досить потужне озброення головного калiбру – вiсiм 381-мм гармат. Однак з п’яти одиниць лише «Ворспайт» у мiжвоенний перiод пройшов повну модернiзацiю (зi встановленням системи протиторпедного захисту, оновленням силовоi установки, посиленням бронювання палуби, удосконаленням зенiтного озброення та iн.). Саме вiн, а також «Барем» (який пройшов модернiзацiю у меншому обсязi) вiдiграли головну роль у бойових дiях на Середземномор’i.






Лiнкор «Рiвендж». 1920 р.



Майже такими ж старими були п’ять лiнкорiв типу «Р» – «Рiвендж». «Ройял Соверiн», «Ройял Оук», «Резолюшн» та «Ремiллес» (1916—1917 рр.). За основним озброенням вони вiдповiдали попереднiй серii, однак серйозним модернiзацiям не пiддавались, через що на час Другоi свiтовоi вiйни iм виразно бракувало швидкостi, щоб змагатися з сучаснiшими лiнкорами. Два лiнiйних крейсери «Рiнаун» та «Рiпалс» (1916 р.), хоч i розвивали досить високу швидкiсть (31 вузол порiвняно з 21 вузлом для лiнкорiв типу «Р»), мали слабше озброення (шiсть 381-мм гармат) i були значно гiрше захищенi.

Справжньою гордiстю Королiвського флоту був лiнiйний крейсер «Худ» – найбiльший для свого часу бойовий корабель у свiтi (стандартна водотоннажнiсть 41 125 т). Спроектований з урахуванням урокiв морських битв Першоi свiтовоi вiйни, вiн поеднував потужне озброення (вiсiм 381-мм гармат) з досить сильним бронюванням i високою швидкiстю (31 вузол). Королiвський флот замовив чотири таких кораблi, однак через укладення Вашингтонськоi угоди з обмеження вiйськово-морських озброень добудований був лише один з них (у 1920 р.).






Британськi вiйськовi кораблi у Гiбралтарi



Єдиними британськими лiнкорами, збудованими у мiжвоенний перiод, стали «Нельсон» i «Роднi» (1927 р.). Вони отримали максимальне озброення, яке дозволялось Вашингтонською угодою (дев’ять 406-мм гармат), але мали недостатню, як на часи Другоi свiтовоi вiйни, швидкiсть – 23 вузли.

Вихiд Японii (а пiзнiше де-факто – Францii та Італii) з мiжнародних договорiв щодо обмеження вiйськово-морських озброень, а також наростаючi масштаби вiдновлення нiмецького флоту змусили консервативний уряд Невiлла Чемберлена наважитись на асигнування значних коштiв для розбудови Королiвського флоту. У 1937 р. почалось будiвництво п’яти нових лiнкорiв – «Кiнг Джордж V», «Прiнс оф Велс», «Дьюк оф Йорк», «Хоув» та «Енсон». Кораблi стандартною водотоннажнiстю 38 000 т могли розвивати швидкiсть понад 29 вузлiв. Головний калiбр гармат був менший, нiж у попередникiв – 356 мм, але зате кiлькiсть таких гармат зросла до десяти. Кораблi цього типу увiйшли до складу флоту вже пiд час вiйни, значно посиливши його бойовий потенцiал.

Британський флот напередоднi вiйни мав досить значну кiлькiсть авiаносцiв, проте належали вони до рiзних типiв i були далеко неоднаковi за бойовим потенцiалом. «Фьюрiес», «Корейджес» i «Глорiес» у 1920-х рр. були переобладнанi з легких лiнiйних крейсерiв. Перший з них мiг нести 36 лiтакiв, два iнших – по 48. Висока швидкiсть (30 вузлiв) дозволяла iм без проблем взаемодiяти зi з’еднаннями артилерiйських кораблiв. Хоч цi авiаносцi поступались новим американським чи японським кораблям аналогiчного класу, варто пам’ятати, що супротивники Королiвського флоту на Атлантицi та Середземному морi авiаносцiв взагалi не мали. Ще один авiаносець «Ігл» був у роки Першоi свiтовоi вiйни переобладнаний з недобудованого чилiйського лiнкора. Незважаючи на значнi розмiри, вiн мав невеликий ангар (лише на 25 лiтакiв), а до того ж, швидкiсть не перевищувала 24 вузлiв. Першим же авiаносцем, спецiально збудованим у цiй якостi, був «Гермес». Корабель, який увiйшов до складу флоту у 1919 р., був, власне, експериментальним – вiн вмiщав лише пiвтора десятки лiтакiв. Як навчальний корабель використовувався авiаносець «Аргус», переобладнаний в роки Першоi свiтовоi вiйни з пасажирського лайнера.

Новий етап розвитку авiаносцiв розпочався з будiвництвом корабля «Арк Ройял», яке завершилось у 1937 р. За стандартноi водотоннажностi 22 000 т корабель вмiщав 72 лiтаки i мiг розвивати швидкiсть 31 вузол. «Арк Ройял» став вiдправною точкою для розвитку великих авiаносцiв, якi у роки Другоi свiтовоi вiйни стали основною ударною силою провiдних флотiв. Розвитком конструкцii «Арк Ройяла» стали чотири авiаносцi, якi увiйшли до складу флоту вже пiсля початку вiйни – у 1940—1941 рр. («Іластрiес», «Формiдейбл», «Вiкторiес» та «Індомiтейбл»). За рахунок зменшення чисельностi авiагрупи, цi кораблi отримали броньовану палубу, що суттево пiдвищило iхню стiйкiсть проти атак з повiтря.

Якщо лiнiйнi кораблi були втiленням престижу Королiвського флоту, а авiаносцi – його модерновостi, то крейсери визначали реальну присутнiсть флоту в усiх важливих для iнтересiв Сполученого Королiвства акваторiях. Саме на них покладалось забезпечення безпеки комунiкацiйних шляхiв, вiйськових баз та сфер економiчних iнтересiв. Для вирiшення цих завдань, за оцiнками британських фахiвцiв, потрiбно було щонайменше 70 крейсерiв.

Першу свiтову вiйну Королiвський флот завершив, маючи у своему складi велику кiлькiсть крейсерiв, яких теоретично мало б вистачити на довгi роки служби. Однак ухвали Вашингтонськоi конференцii призвели до появи нового пiдкласу «вашингтонських» крейсерiв з 203-мм артилерiею, яких британцi не мали. Це зумовило необхiднiсть iнвестувати в будiвництво нових важких крейсерiв.

Упродовж мiжвоенних десятилiть Великобританiя побудувала 17 важких крейсерiв: сiм типу «Кент» (з них два для Австралii), чотири типу «Лондон», i по два типiв «Дорсетшир» i «Йорк». Кораблi першого типу поповнили флот у 1927—1928 рр. За стандартноi водотоннажностi 10 000 т вони були озброенi вiсьмома 203-мм гарматами. Бронювання крейсерiв типу «Кент» було слабким (через що iх прозвали «консервними бляшанками»), а швидкiсть – суттево меншою, нiж у iталiйських вiзавi (31,5 вузла). Кораблi типiв «Лондон» (1929 р.) i «Норфолк» (1930 р.) мало вiдрiзнялись вiд попередникiв. Усi цi три серii часто об’еднують в единий тип «Каунтi» («Графство»).

Остання серiя британських важких крейсерiв стала прикладом пошуку шляхiв зниження водотоннажностi i, вiдповiдно, здешевлення кораблiв. Досягти цього можна було трьома способами: послабити бронювання, зменшити потужнiсть силовоi установки або послабити озброення. Два перших варiанти одразу вiдкинули, бо британськi важкi крейсери й так не вiдзначались потужним бронюванням i великою швидкiстю. Лишалось тiльки послаблення озброення – що й зробили на крейсерах типу «Йорк» (1930—1931 рр.). Замiсть восьми 203-мм гармат цi кораблi отримали шiсть, а замiсть восьми 102-мм зенiток – тiльки чотири. Завдяки цьому стандартну водотоннажнiсть вдалось зменшити з 10 000 до 8700 т.

Новi легкi крейсери у Великобританii в перше повоенне десятилiття не будувались – усi ресурси були зосередженi на спорудженнi «вашингтонських» крейсерiв. Першою сучасною серiею легких крейсерiв стали вiсiм кораблiв типу «Лiндер» (з них три для Австралii; 1933—1936 рр.). Досить великi кораблi (7000 т) несли потужне озброення (вiсiм 152-мм гармат, вiсiм 102-мм зенiток, 12 12,7-мм зенiтних кулеметiв, два чотиритрубних 533-мм торпедних апарати). Незважаючи на обмежене бронювання (яке захищало тiльки сховища боезапасу) i меншу порiвняно з iталiйськими конкурентами швидкiсть (32,5 вузла), «Лiндери» вважались досить вдалими кораблями. У 1935—1937 рр. Королiвський флот поповнили чотири крейсери типу «Арет’юза» (здешевлений варiант «Лiндера» стандартною водотоннажнiстю 5250 т з шiстьма гарматами головного калiбру замiсть восьми).

Зрив угод про обмеження вiйськово-морських озброень у 1930-х роках дозволив британському Адмiралтейству забути про договiрнi обмеження, У 1936—1939 рр. склад Королiвського флоту поповнили десять легких крейсерiв типу «Таун» («Мiсто»). Перша серiя цього типу (п’ять кораблiв типу «Саутгемптон») мали стандартну водотоннажнiсть 9100 т, друга серiя («Глостер», «Лiверпуль» i «Манчестер») була на кiлькасот тонн важчою, а третя («Белфаст» i «Единбург») перевищила показник 10 000 т, ранiше прийнятий як верхня межа для важких крейсерiв. Британськi «мiста» мали потужне озброення (12 152-мм гармат у чотирьох баштах) i непогану захищенiсть, яка полiпшувалась з кожною наступною серiею.

Британськi легкi крейсери 1930-х рокiв можна визнати взiрцевими кораблями у своему класi. Вони суттево переважали iталiйськi «однокласники», i навiть не без шансу на успiх могли вести бiй з важкими крейсерами.






Есмiнець «Сiкх» (типу «Трайбл»)



Концепцiя використання есмiнцiв у британському Королiвському флотi упродовж мiжвоенного перiоду зазнавала змiн. У 1920-х роках цi кораблi орiентувались на взаемодiю з головними силами флоту (захист iх вiд ворожих атак) i здiйснення масованих торпедних атак ворожих корабельних з’еднань. Згодом до цього додались завдання охорони комунiкацiй i супроводу конвоiв, протидii пiдводним човнам, а зi зростанням ролi авiацii у вiйнi на морi – забезпечення протиповiтряноi оборони.

Незважаючи на таку широку гаму завдань, британцi спочатку вiдкинули концепцiю будiвництва великих есмiнцiв, вiддаючи прiоритет iхнiй чисельностi. Новi есмiнцi повиннi були поеднувати високу швидкiсть зi значним радiусом дii, мати унiверсальну артилерiю i потужне торпедне озброення.

Британцi не розпочали будiвництво нових есмiнцiв одразу пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни, оскiльки не вiдчували гостроi потреби у кораблях цього класу – Королiвський флот завершив вiйну, маючи у своему складi значну кiлькiсть сучасних есмiнцiв. Перший новий есмiнець «Амазон» був замовлений тiльки у 1924 р. i увiйшов до складу флоту у 1926 р. Корабель мав стандартну водотоннажнiсть 1350 т i завдяки потужнiй паротурбiннiй силовiй установцi мiг розвинути швидкiсть 37 вузлiв. Винятково важливе значення для британського флоту мала значна дальнiсть плавання – 4800 миль (на економiчнiй швидкостi 15 вузлiв). Озброення корабля складалось з чотирьох 120-мм гармат i двох тритрубних 533-мм торпедних апаратiв. «Амазон» виявився настiльки вдалим, що послужив прототипом для ще 70 есмiнцiв «абеткових» серiй (iх назви починались з лiтер латинського алфавiту вiд «А» до «І»). Саме цi кораблi становили основу британських флотилiй есмiнцiв напередоднi та пiд час Другоi свiтовоi вiйни.

Лише в серединi 1930-х рокiв Адмiралтейство звернулось до iдеi будiвництва великих есмiнцiв, результатом чого стали кораблi типу «Трайбл» («Плем’я»). Маючи стандартну водотоннажнiсть 1850 т, вони несли потужне озброення (чотири спаренi 120-мм артустановки, зчетверений 40-мм зенiтний автомат, двi зчетверенi установки 12,7-мм кулеметiв, один чотиритрубний торпедний апарат). Максимальна швидкiсть «Трайблiв» сягала 36 вузлiв, а дальнiсть плавання становила 5700 миль. У 1938—1939 рр. британський флот поповнили 16 таких кораблiв, а вже пiд час вiйни три есмiнцi збудували для Австралii та вiсiм – для Канади.

Спираючись на досвiд будiвництва «Трайблiв», британцi розгорнули масове будiвництво кораблiв нових «абеткових» серiй – вiд «J» до «Z». Напередоднi та пiд час вiйни було закладено близько 200 цих есмiнцiв, з яких понад 140 ввели до складу флоту. Вiдрiзняючись складом озброення та iншими деталями, усi вони характеризувались значною автономнiстю, доброю морехiднiстю та унiверсальнiстю.

Британська концепцiя ведення морськоi вiйни напередоднi 1939 р. була прямим наслiдком досвiду багатовiкового панування флоту Великобританii на морях i океанах. Головними завданнями флоту вважались: охорона власноi територii вiд вторгнення з моря; забезпечення перевезень вiйськ; охорона власноi морськоi торгiвлi та протидiя морським сполученням противника. Цi елементи доктрини морськоi вiйни, фактично, лишались незмiнними принаймнi з XVIII столiття. Британцi були переконанi, що здобуття переваги на морi через змагання двох вiйськових флотiв не зможе запобiгти рiзним атакам проти власного морського транспорту. Тому значно бiльше, нiж перевагу на морi, вони цiнували свободу пересування морем, однiею зi складових якоi була можливiсть збереження у таемницi дислокацii власних сил. Британцi вважали, що це змусить противника розпорошувати власнi сили у пошуках британського флоту, одночасно видiляючи великi ресурси для охорони своiх комунiкацiй. Вiйна на морi в баченнi британцiв була не стiльки зiткненням лiнiйних флотiв, своерiдним «новим Трафальгаром», скiльки введенням противника в оману, майстерним використанням дезiнформацii для забезпечення власних iнтересiв. Це не перекреслювало iдею великоi морськоi битви, але робило ii зовсiм не обов’язковою для перемоги. Британцi чудово розумiли, що навiть найбiльша перемога забезпечить лише тимчасове панування над морем.

Суттевою модифiкацiею концепцii морськоi вiйни порiвняно з епохою вiтрильного флоту стала вiдмова вiд iдеi блокади ворожих портiв. Було визнано, що поява механiчних силових установок, торпед, пiдводних човнiв, зрештою авiацii робить присутнiсть блокуючих сил поблизу ворожого узбережжя надто ризикованим.

У роки Першоi свiтовоi вiйни Великобританiя дотримувалась досить простих схем дiй на морi. Вона намагалась захистити своi торговельнi шляхи, забезпечити постачання необхiдних товарiв на Британськi острови й запобiгти будь-яким спробам атаки з боку моря. Стримування нiмецького флоту вiд спроб пiдтримати своi сухопутнi вiйська пiд час боiв на теренах Бельгii та Пiвнiчноi Францii розглядалось як другорядна мета – так само, як i блокування ворожого флоту в Пiвнiчному морi й недопущення виходу його в океан. Найбiльшою несподiванкою для британцiв стала активнiсть нiмецького пiдводного флоту. Саме цей чинник змусив повернутись до концепцii конвоювання власних торгових суден. Іншим новим чинником стала активнiсть ворожоi авiацii. Хоча лiтаки були ще досить примiтивними, вже в роки Першоi свiтовоi вiйни вони змушували вiйськово-морське командування рахуватись iз загрозою з повiтря – хай поки що це не була загроза знищення, а лише передчасного виявлення з боку ворожоi повiтряноi розвiдки.

У мiжвоенний перiод британська концепцiя вiйни на морi суттевих модифiкацiй не зазнала. Як i ранiше, кiстяк флоту мали становити великi артилерiйськi кораблi. Численнi крейсери й есмiнцi мали супроводжувати головнi сили флоту, а також охороняти власнi комунiкацii. Роль авiаносцiв та морськоi авiацii зводилась лише до розвiдки сил противника, щонайбiльше – до того, аби сповiльнити втечу ворожого флоту перед тим, як його розгромить артилерiя власних лiнкорiв. Така консервативна концепцiя не надто годилась для закритих (чи майже закритих) акваторiй, якi повнiстю перебували в межах радiуса дii авiацii берегового базування, де постiйно дiяли ворожi субмарини i не було шансiв зберегти таемницю при пересуваннi з’еднань флоту й торгових конвоiв. А саме таким i було Середземне море…




1.4. Французький вiйськово-морський флот


Завершення Першоi свiтовоi вiйни стало для Францii справжнiм святом. Краiна-переможець могла визначати умови миру, ставши господарем мирноi конференцii у Версалi. Однак стан французького флоту у той же час викликав серйозне занепокоення. Ще напередоднi Першоi свiтовоi вiйни Францiя не була в станi конкурувати на морi з Великобританiею, Нiмеччиною чи Сполученими Штатами. Вiйна тiльки поглибила цю проблему. Оскiльки для Францii вирiшальним був саме сухопутний фронт, туди й скеровувались основнi матерiальнi ресурси, а будiвництво флоту фiнансувалось за залишковим принципом.

Величезнi людськi втрати, яких зазнала Францiя у вiйнi, зробили для французькоi громадськоi думки неприйнятною iдею участi у будь-якому наступному великому збройному конфлiктi. Пацифiстськi настроi були дуже серйозним чинником, який впливав на формування вiйськовоi та вiйськово-морськоi полiтики Францii у мiжвоенний перiод. Слабкiсть Францii проявилась на Вашингтонськiй конференцii з вiйськово-морських озброень, коли краiна змушена була погодитись на встановлення паритету свого флоту з флотом Італii. Але остання поки що не поширювала сферу своiх iнтересiв поза Середземне море. Францiя ж мусила дбати i про Атлантику, i про безпеку своiх розлогих колонiальних володiнь.

Перша повоенна програма розвитку французького флоту була ухвалена у квiтнi 1922 р. Вона передбачала перебудову лiнкора «Беарн» у авiаносець, а також будiвництво трьох легких крейсерiв (Францiя зовсiм не мала сучасних кораблiв цього класу), 12 есмiнцiв та 11 пiдводних човнiв. У наступнi роки програма оновлення флоту постiйно розширювалась. За перiод з 1922 по 1930 рр. у Францii було розпочато (або заплановано) будiвництво 168 нових бойових кораблiв, з яких близько 70 увiйшло до складу флоту. Результат цiлком непоганий – якщо врахувати фiнансовi проблеми краiни, ii величезнi борги та пацифiстський настрiй громадськостi. Посилення складу флоту було настiльки значним, що довелось видiлити додатковi iнвестицii для розбудови вiйськово-морських баз та складiв палива.






Легкий крейсер «Дюге Труен»



Першими французькими крейсерами, побудованими у мiжвоенний перiод, стали три кораблi типу «Дюге Труен» (увiйшли до складу флоту у 1926 р.). Вони стали першими у свiтi крейсерами з лiнiйно-пiдвищеним розташуванням артилерii головного калiбру (вiсiм 155-мм гармат у чотирьох баштах). Саме ця схема швидко стала стандартом для усiх iнших крейсерiв. Досить швидкохiднi (33 вузли), цi крейсери були практично позбавленi бронювання.

Першi французькi важкi крейсери – «Дюкень» (1927 р.) i «Турвiль» (1928 р.) – фактично були збiльшеним варiантом «Дюге Труена» (10 000 т замiсть 7250 т) iз замiною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як i попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Вiдзначаючись високою швидкiстю (33 вузли) i досконалими морехiдними якостями, «Дюкень» i «Турвiль» мали надто малу дальнiсть плавання.

Наступнi чотири важкi крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкiсть зменшилась до 32 вузлiв, що вважалось цiлком адекватною цiною за посилення захищеностi, а склад головного озброення лишився попереднiм. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерiв став «Альжерi» (1934 р.). Проектуючи цей корабель, конструктори пiшли на подальше зниження швидкостi (до 31 вузла), натомiсть товщину броньового пояса збiльшили з 60 до 110 мм. Головне озброення лишалось попереднiм (вiсiм 203-мм гармат), але зенiтне значно посилилось. Якщо попереднi важкi крейсери мали вiсiм 75-мм або 90-мм зенiток, то «Альжерi» нiс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрiбнокалiберноi зенiтноi артилерii. Цей корабель мiг успiшно протистояти будь-якому iталiйському важкому крейсеровi. «Альжерi» мав стати початком серii однотипних кораблiв, однак угоди з обмеження озброень стали цьому на завадi, i вiн так i залишився одинаком.

У пiдкласi легких крейсерiв французи спочатку на перший план поставили швидкiсть. Так з’явився «Емiль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розiгнатись до 34 вузлiв. Крейсер нiс потужне озброення (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсiм не мав броньового захисту. Хибнiсть такоi концепцii була очевидною, i наступна серiя з шести легких крейсерiв типу «Ла Галiссоньер» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збiльшення водотоннажностi до 7600 т i зниження швидкостi до 31 вуз.

У 1926—1931 рр. ВМС Францii поповнили есмiнцi типiв «Бурраск» (12) i «Л’Адруа» (14 одиниць). Цi кораблi мали стандартну водотоннажнiсть 1320—1380 т. Озброення iх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зенiток i двох тритрубних 550-мм торпедних апаратiв. Есмiнцi розвивали швидкiсть 33 вузли. Дальнiсть плавання була порiвняно невеликою – 2150 миль.






Лiнкор «Дюнкерк»



Поряд з будiвництвом загалом посереднiх есмiнцiв «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на бiльший калiбр артилерii, вони вважались гiршими вiд британських есмiнцiв «абеткових» серiй), Францiя розвивала пiдклас «супересмiнцiв» – швидкiсних i з потужним озброенням. У 1926—1927 рр. були збудованi шiсть кораблiв типу «Шакал» (2150 т). Озброенi п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенiтками i двома тритрубними торпедними апаратами, цi кораблi розвивали швидкiсть понад 35 вузлiв i могли успiшно протистояти будь-якому iншому кораблевi свого класу у свiтi. Наступнi серii французьких «супересмiнцiв» були ще потужнiшими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шiсть кораблiв типу «Гепард» увiйшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шiсть «Егль» – у 1931—1934 рр., шiсть «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шiсть «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цiеi лiнii стали «Могадор» i «Вольта», якi поповнили флот навеснi 1939 р. Цi «супересмiнцi» мали стандартну водотоннажнiсть 2885 т, розвивали швидкiсть 39 вузлiв i були озброенi вiсьмома 138-мм гарматами (у чотирьох баштах).






Есмiнець типу «Бурраск»



У 1932 р. французи знову повернулись до iдеi будiвництва вiдносно невеликих есмiнцiв, призначених для супроводу нових лiнкорiв «Дюнкерк» та «Страсбург». 12 кораблiв типу «Ле Ардi» були закладенi у 1936—1939 рр. Шiсть з них були введенi до бойового складу флоту буквально в останнi днi перед капiтуляцiею Францii, решту так i не вдалось добудувати. Есмiнцi «Ле Ардi» мали стандартну водотоннажнiсть 1770 т, а головне озброення складалось з шести 130-мм гармат у трьох спарених установках.

Якщо легкi сили французького флоту у перше повоенне десятилiття розвивались досить динамiчно, то лiнiйнi перебували в стагнацii. До початку 1930-х рокiв у строю залишалось три лiнкори типу «Курбе», озброенi 12 305-мм гарматами, i три типу «Бретань» (з десятьма 340-мм гарматами). Усi вони увiйшли до складу флоту напередоднi та на початку Першоi свiтовоi вiйни. Будiвництво в Нiмеччинi «кишенькових панцирникiв» типу «Дойчланд» було використане французьким урядом як привiд для оновлення лiнiйного флоту. У 1932 i 1934 рр. були закладенi лiнiйнi кораблi «Дюнкерк» i «Страсбург» (увiйшли до складу флоту у 1937 i 1938 рр.). Вони стали першими у свiтi швидкохiдними лiнкорами, поеднуючи потужне бронювання, властиве класичним дредноутам, з високою швидкiстю (31 вузол), притаманною лiнiйним крейсерам. Озброення кораблiв складалось з восьми 330-мм гармат (у двох баштах), 16 130-мм унiверсальних гармат та дрiбнокалiберних зенiток.

Будiвництво «Дюнкерка» i «Страсбурга» стало поштовхом до новоi гонки вiйськово-морських озброень в Середземному морi: Італiя розпочала спорудження лiнкорiв типу «Лiтторiо», а Францiя вiдповiла закладкою «Рiшелье» (1935 р.), «Жан Бар» (1936 р.) та «Клемансо» (1939 р.). Новi французькi кораблi за бронюванням поступались лише японському «Ямато» та нiмецькому «Бiсмарковi», переважаючи iталiйськi та британськi «однокласники». Артилерiя головного калiбру складалася з восьми 380-мм гармат у двох баштах. Їх доповнювали дев’ять 152-мм гармат (у трьох баштах), 12 100-мм i вiсiм 37-мм зенiток. Однак до капiтуляцii Францii «Рiшелье» ввести до бойового складу не встигли, на «Жан Бар» не були завершенi будiвельнi роботи, а «Клемансо» взагалi знаходився на стапелi (зрештою, його так i не добудували). Таким чином, на початок Другоi свiтовоi вiйни ВМС Францii мали два сучасних лiнкори («Дюнкерк» i «Страсбург») та п’ять старих: «Курбе», «Парi» (третiй корабель цього типу – «Жан Бар» – виключили з бойового складу флоту у 1937 р.), «Бретань», «Лоррен» i «Прованс».

На момент початку Другоi свiтовоi вiйни французький флот перебував у процесi перебудови й оновлення. Готовнiсть його до вiйни була назагал гiрша, нiж флоту iталiйського. До того ж, з огляду на военно-полiтичний союз з Великобританiею, Францiя мусила рахуватись з прiоритетнiстю Атлантичного ТВД порiвняно з Середземноморським. А оскiльки Італiя у вереснi 1939 р. оголосила про свiй нейтралiтет, пiдготовка французького флоту до можливих бойових дiй на Середземному морi була досить поверховою.




1.5. Іншi учасники конфлiкту


Крiм перелiчених нами краiн, участь (хоч i лише епiзодичну) у бойових дiях Другоi свiтовоi вiйни на Середземному морi взяли флоти Югославii та Грецii. Поступово нарощували розмах своiх операцiй крiгсмарине – вiйськово-морськi сили Нiмеччини. Пiсля вересня 1943 р. саме крiгсмарине лишались единою силою, яка намагалась протистояти флотам союзникiв. Нарештi, двi держави – Іспанiя та Туреччина – займаючи стратегiчно важливе положення, дотримувались нейтралiтету.

Грецiя у мiжвоенний перiод не iнвестувала надто значних коштiв у розбудову флоту. Найбiльшими його кораблями були лiнкори «Кiлiкiс» i «Лемнос» – колишнi американськi кораблi додредноутноi епохи, придбанi у 1914 р. З 1931 р. цi кораблi служили як плавучi батареi зi скороченими екiпажами. Третiй великий корабель – панцирний крейсер «Георгiос Авероф» – був введений до складу флоту у 1912 р., але в серединi 1920-х рокiв пройшов модернiзацiю i частково зберiгав свiй бойовий потенцiал. Легкий крейсер «Еллi» (1914 р.) вже на час Першоi свiтовоi вiйни був морально застарiлим.






Грецький панцирний крейсер «Георгiос Авероф»



Обмеженiсть фiнансових ресурсiв краiни не дозволяла у мiжвоенний перiод iнвестувати у будiвництво крупних кораблiв. Як наслiдок, найсучаснiшими кораблями грецького флоту були есмiнцi. У 1932—1933 рр. флот поповнили чотири кораблi типу «Контурiотiс», побудованi в Італii за модифiкованим проектом «Дардо», а на початку 1939 р. увiйшли до бойового складу «Василевс Георгiос І» та «Васiлiса Ольга» – кораблi, збудованi у Великобританii за модифiкованим проектом «G» (однiеi iз серiй «абеткових» есмiнцiв). Однак це поповнення не дозволило повнiстю замiнити старi есмiнцi, i у складi флоту лишалась низка кораблiв цього класу, побудованих ще до Першоi свiтовоi вiйни.

Загалом ВМС Грецii мали 29 боездатних кораблiв сумарною водотоннажнiстю близько 35 000 тонн. Слабкiсть власних збройних сил i наростаюча загроза експансii з боку фашистськоi Італii змушували грецький уряд шукати шляхiв змiцнення безпеки краiни. Почалось зближення зi своiм споконвiчним супротивником – Туреччиною, яку теж непокоiли iталiйськi амбiцii щодо панування на Середземному морi. Зростали пробританськi настроi. Крiм того, з’явились плани розбудови флоту за рахунок придбання 16 нових есмiнцiв та кiлькох пiдводних човнiв, однак на завадi його реалiзацii стала економiчна слабкiсть краiни. Загалом Грецiя була не готова до вiйни, а ii флот не становив реальноi загрози для iталiйського.






Югославський транспорт гiдролiтакiв «Змай»



Постале пiсля Першоi свiтовоi вiйни Королiвство сербiв, хорватiв i словенцiв (Югославiя) починало розбудову своiх вiйськово-морських сил фактично з нуля. Першими ii кораблями стали кiлька трапикiв i мiнних загороджувачiв. У 1928—1930 рр. флот поповнився чотирма пiдводними човнами середнiх розмiрiв (два були побудованi у Великобританii i два – у Францii). У 1932 р. до складу ВМС Югославii увiйшов побудований в Англii лiдер есмiнцiв «Дубровнiк» (1880 т), озброений чотирма 140-мм гарматами, двома 84-мм i шiстьма 40-мм зенiтками, а також двома тритрубними торпедними апаратами. Нарештi, у 1939 р. флот поповнили три есмiнцi типу «Београд» (1210 т; чотири 120-мм гармати, чотири 40-мм зенiтки, два тритрубних торпедних апарати), перший з яких побудувала французька фiрма, а два iнших – югославська корабельня у м. Сплiт. Серед iнших кораблiв югославського флоту вiдзначимо транспорт гiдролiтакiв «Змай» (1931 р.) та вiсiм сучасних торпедних катерiв, придбаних у Нiмеччини. Загалом ВМС Югославii напередоднi Другоi свiтовоi вiйни були досить сучасними, але надто нечисленними, щоб становити серйозну небезпеку для Італii.




Роздiл 2

Першi мiсяцi вiйни





2.1. Першi морськi операцii та пiдводна вiйна


На момент вибуху Другоi свiтовоi вiйни акваторiя Середземного моря була досить спокiйною: Італiя оголосила про свiй нейтралiтет, а ймовiрнiсть появи тут нiмецьких кораблiв вважалась вкрай низькою. Однак вже 3 вересня 1939 р. французькi й британськi кораблi, якi перебували у цьому районi, були приведенi у бойову готовнiсть. Вiдлуння вiйни блискавично досягло Середземного моря – насамперед, завдяки оголошенiй Великобританiею економiчнiй блокадi Нiмеччини. Уряд Сполученого королiвства сподiвався, що, як i пiд час попередньоi вiйни, цi заходи завдадуть потужного удару нiмецькiй економiцi.

ВМС Великобританii одразу ж приступили до патрулювання середземноморських вод з метою контролю за судноплавством i пошуку военноi контрабанди. Зокрема, з бази на Мальтi здiйснювали патрулювання кораблi 3-i флотилii есмiнцiв, з Александрii – важкий крейсер «Шропшир» та iншi бойовi кораблi. І хоч вже на початку жовтня склад Середземноморського флоту був скорочений (зокрема, у Пiвденну Атлантику була переведена 3-я флотилiя есмiнцiв), дii союзникiв щодо провадження морськоi блокади були послiдовними й ефективними. 1 грудня 1939 р. запроваджуються «морськi сертифiкати», якi мали отримувати судна нейтральних краiн пiсля огляду представниками союзникiв у визначених нейтральних портах. Упродовж перших мiсяцiв вiйни було конфiсковано понад 300 тис. тонн вантажiв, призначених для Нiмеччини, i реквiзовано 71 нiмецьке торгове судно. Але вiд блокади страждала не лише Нiмеччина – вона стала серйозним ударом по економiцi нейтральних краiн, насамперед Італii. Властi Рима вкрай негативно сприйняли рiшення Великобританii, оголошене 1 грудня 1939 р., вiдповiдно до якого усi товари нiмецького походження визнавались военною контрабандою – незалежно вiд того, кому вони адресувались. Це поставило хрест на життево важливих для iталiйськоi економiки поставках нiмецького вугiлля морським шляхом. Не випадково саме в цей час уряди Францii та Великобританii почали переговори щодо закупiвлi в Італii озброення (насамперед, лiтакiв), намагаючись таким чином компенсувати втрати iталiйськоi економiки вiд блокади, а одночасно сподiваючись, що це стане додатковим стримуючим фактором вiд вступу Італii у вiйну на боцi Нiмеччини.

З огляду на розвиток военноi ситуацii британцi та французи концентрували морськi сили у Пiвнiчнiй Атлантицi та Пiвнiчному морi, скоротивши свою присутнiсть на Середземномор’i. Бiльшiсть кораблiв iталiйського флоту залишалась у своiх базах, але пiдводнi човни вийшли в море, контролюючи пересування кораблiв потенцiйних противникiв. Бiльшою мiрою це стосувалось французького флоту, зосередженого в захiднiй частинi акваторii, меншою – британського, основною зоною активностi якого були египетськi води.

Одразу пiсля нападу Нiмеччини на Польщу кораблi ВМС Францii були приведенi до стану пiдвищеноi бойовоi готовностi. Хоч французи i не палали бажанням гинути «за Гданськ», але пам’ятали про своi союзницькi обов’язки. Вже 2 вересня на бiльшiсть французьких кораблiв був завантажений боекомплект, вони поповнили запаси палива. Того ж дня з Тулона вийшла в море 3-тя ескадра (п’ять важких крейсерiв i вiсiм великих есмiнцiв), прямуючи до Орана. Коли 3 вересня Францiя вступила у вiйну проти Нiмеччини, кораблi вже перебували у новiй базi, залишаючись там до 19 вересня. Ця передислокацiя була викликана побоюваннями французького командування, що вiйськово-морськi бази метрополii зазнають ударiв люфтваффе. Пiвнiчно-африканськi ж порти були у цьому вiдношеннi цiлком безпечними. Італiя поставилась до цього перебазування цiлком iндиферентно – воно не означало посилення французького флоту на Середземномор’i, а лише його передислокацiю.

Станом на 1 вересня 1939 р. на Середземному морi перебували старi французькi лiнкори, сiм важких i три легких крейсери, близько пiвсотнi есмiнцiв та мiноносцiв. Вони становили серйозну силу, особливо коли врахувати ще й з’еднання британського Середземноморського флоту. На початку жовтня 1939 р. вiдбуваеться перегрупування морських сил союзникiв – вони починають формувати з’еднання для пошуку нiмецьких рейдерiв, якi дiяли в Атлантицi. Середземне море було в цьому сенсi акваторiею цiлком спокiйною – надводнi кораблi противника не мали жодного шансу проникнути сюди. Однак французький флот видiлив частину своi сил (есмiнцi типу «Бурраск») для охорони морських комунiкацiй мiж Ораном та Марселем. Це була найкоротша траса, якою доставлялись рiзноманiтнi вантажi та вiйська з африканських колонiй до метрополii. Ще одним важливим завданням, яке виконували безпечнi середземноморськi бази, був ремонт ушкоджених кораблiв. Наприклад, есмiнець «Ураган», пошкоджений 5 грудня 1939 р. в Атлантицi внаслiдок зiткнення з торговим судном, проходив ремонт в Бiзертi. Добре обладнаний порт у Тулонi слугував основним осередком технiчного обслуговування кораблiв французького флоту.

Назагал дiяльнiсть французького флоту в першi мiсяцi вiйни була дуже iнтенсивною. З 3 вересня 1939 р. до 25 червня 1940 р. його кораблi забезпечили проведення 175 конвоiв у складi 1437 суден. Зрозумiло, що бiльшiсть з них йшла атлантичними маршрутами, але значна частина – через Середземне море. Воднi шляхи Середземного моря служили також для перекидання вiйськ з пiвнiчно-африканських колонiй. Часто такi перевезення здiйснювали бойовi кораблi – бiльш швидкiснi порiвняно з цивiльними суднами. Наприклад, легкий крейсер «Прiмоге» 7 березня 1940 р. в Оранi прийняв на облавок бiйцiв 10-го полку марокканських стрiльцiв, а вже за два днi висадив iх у Тулонi.

Позицiя Італii щодо вступу у вiйну лишалась невизначеною. У дискусii мiж Б. Муссолiнi та начальником Генерального штабу маршалом П’етро Бадольо фiгурувала друга половина 1941 р. як час, коли Італiя та ii збройнi сили будуть готовi до вступу у вiйну. Тобто iталiйське вiйськово-полiтичне керiвництво розглядало нейтралiтет на початку вiйни лише як паузу, яка дала б змогу краще пiдготуватись до бойових дiй i обрати зручний момент для вступу у вiйну.

Французьке командування чудово розумiло непевнiсть позицii Італii, небезпiдставно побоюючись «удару в спину». Тому у квiтнi 1940 р. воно перевело на Середземне море (до бази Мерс-ель-Кебiр поблизу Орана) найновiшi боездатнi лiнкори «Дюнкерк» i «Страсбург». Поява цих потужних кораблiв нейтралiзувала можливу загрозу з боку iталiйського флоту. Крiм того, це дало змогу перевести старi лiнкори «Бретань», «Лоррен» i «Прованс» пiд командуванням вiце-адмiрала Рене Годфруа до Александрii. Проте за кiлька днiв «Бретань» i «Прованс» повернулись до Мерс-ель-Кебiр, де й зоставались до виходу Францii з вiйни. Натомiсть у травнi до Александрii прибув легкий крейсер «Дюге Труен». Сили вiце-адмiрала Годфруа становили французьку ескадру схiдноi частини Середземного моря («з’еднання Х»). Поява цих кораблiв у британськiй базi не лише демонструвало спiвпрацю обох союзникiв – воно стало суттевою пiдтримкою для досить невеликого в той час з’еднання британського флоту в Александрii.

Квiтень i травень 1940 р. для французького флоту на Середземному морi був часом рутинноi патрульноi та конвойноi служби. Як i в попереднi мiсяцi вiйни, вiн демонстрував значно бiльшу активнiсть, нiж британський флот – останнiй зосереджував своi основнi зусилля в Атлантицi. Супроводжуючи конвоi в захiднiй частинi Середземномор’я, французькi моряки зi зростаючим занепокоенням спостерiгали фактичну мобiлiзацiю iталiйського флоту. Останнiй повiльно, але систематично пiдвищував свою бойову готовнiсть, зосереджуючи своi корабельнi з’еднання у ключових портах. Ще 12 квiтня Муссолiнi вiддав наказ про пiдготовку флоту до вiйни. Згодом Італiя оголосила 12-мильну смугу вздовж узбереж Італii, Албанii та Лiвii «небезпечною» для iноземних суден. За кiлька днiв було заявлено, що усi держави повиннi розглядати води Сицилiйськоi протоки як замiнованi, а суднам слiд користуватись безпечною Мессiнською протокою. Слова не розходились зi справами: у Сицилiйську протоку вийшли мiннi загороджувачi, якi пiд прикриттям крейсерiв та есмiнцiв почали ставити мiни мiж Сицилiею та Тунiсом. Зрозумiло, що цi дii не могли лишитись непомiченими Францiею i Великобританiею, але вони нiяк не вiдреагували.






Мiни на палубi одного з iталiйських крейсерiв



Крiм захiдноi частини Середземного моря, Італiя посилювала свою присутнiсть i в схiднiй – у районi архiпелагу Додеканес. Чисельнiсть дислокованих тут вiйськ була доведена до 22 тис. осiб. Враховуючи складнiсть сполучення з цим вiддаленим районом у разi початку вiйни, iталiйцi зосередили тут запаси, яких вистачило б на шiсть мiсяцiв автономного функцiонування (щоправда, палива вдалось накопичити тiльки на два мiсяцi). Ще однiею важливою проблемою для Італii було утримання морськоi комунiкацii зi своiми володiннями на берегах Червоного моря. Однак проблема ця не мала легкого вирiшення: единий шлях пролягав через Суецький канал, контрольований Великобританiею. У разi вступу Італii у вiйну на боцi Нiмеччини цей шлях одразу був би закритий для iталiйських суден, а единим способом розблокувати його був би наступ сухопутних вiйськ з боку Лiвii.

Вступ Італii у вiйну був лише питанням часу. Пришвидшила його поразка Францii. У червнi 1940 р. Італiя ще не завершила своiх военних приготувань: запаси стратегiчних матерiалiв i сировини були надто малi, не вистачало сучасних танкiв, а процес модернiзацii авiацii тiльки розпочався. Однак можливiсть територiальних набуткiв коштом Францii була надто цiнна, щоб далi вiдкладати вступ у вiйну. Муссолiнi казав: «Щоб брати участь в мирi, нам потрiбно взяти участь у вiйнi». «Ми потребуемо, – заявив вiн у розмовi з П. Бадольо, – кiлькох тисяч загиблих, щоб брати участь в мирнiй конференцii як переможцi».

Якою ж мала бути вiйна у баченнi iталiйського керiвництва? Адмiрал Анджело Ячiно згадував: «Стратегiчна директива була короткою: оборона на суходолi й у повiтрi на усiх кордонах, крiм Ефiопii, на морi ж наступ до межi наших можливостей». Тобто, саме флот трактувався як головна наступальна сила, сухопутнi вiйська й авiацiя мали лише забезпечувати його дii. Цiлi були визначенi просто й однозначно, але з реалiзацiею iх могли виникнути проблеми – iталiйський флот не мав жодноi переваги над флотами противникiв (французьким та британським). Незважаючи на це, Італiя неухильно йшла до вiйни. 7 червня усiм iталiйським торговим суднам було наказано повернутись до власних портiв, а якщо це було неможливо – якомога швидше йти у нейтральнi порти. Рiшення це було запiзнiле – 218 суден (загалом 1,2 млн. брт[2 - брт – брутто-реестрова тонна.] – близько третини усього тоннажу iталiйського торговельного флоту) були iнтернованi в нейтральних портах. Це означало втрату сотень суден, якi були б зовсiм не зайвими для постачання iталiйських вiйськ у Пiвнiчнiй Африцi. Вiйна була для дуче шансом здобути для Італii гiдне (у його баченнi) мiсце у свiтi, побудувавши iмперiю на кшталт Римськоi. Однак ця гiгантоманiя не мала нiчого спiльного з реальними можливостями iталiйськоi держави. Якщо Францiя на той час була вже фактично переможена, й Італiя могла розраховувати на участь у ii подiлi, то Великобританiя ще зберiгала значний военний потенцiал, особливо на морi.

10 червня 1940 р. Італiя вступила у вiйну. Вiдповiдний акт оголосив сам Б. Муссолiнi з балкона Палаццо Венецiя в Римi, в присутностi десяткiв тисяч iталiйцiв, якi з ентузiазмом вiтали цю подiю. Нiхто тодi не сподiвався, до яких наслiдкiв це призведе. За висловом Фiлiппа Форо, знаного дослiдника iсторii фашистськоi Італii, «оголошуючи вiйну Францii та Великобританii 10 червня 1940 р. Муссолiнi сподiвався досягти значних успiхiв за невелику цiну. Розраховуючи вести вiйну паралельно з вiйною, яку вела Нiмеччина, вiн сподiвався досягти стратегiчноi мети – перетворити Італiю на велику державу в басейнi Середземного моря». Сам Муссолiнi у зверненнi до iталiйцiв формулював мету так: «Беремось до зброi, щоб пiсля розв’язання проблем наших сухопутних кордонiв, розв’язати також проблеми наших кордонiв на морi». Наскiльки складним було це завдання, i як небагато спiльного воно мало з реальнiстю, свiдчить хоча б такий факт: станом на 1 липня 1940 р. запаси нафти в Італii становили 1,67 млн тонн. Цього мало б вистачити флотовi на пiвтора року вiйни – але що робити далi, нiхто не знав. Незрозумiло було, якими шляхами поповнювати витраченi запаси, – просто Муссолiнi не думав, що вiйна затягнеться. Ще однiею потенцiйною проблемою, яку не усвiдомлював дуче, було досить прохолодне ставлення до нього з боку офiцерiв флоту. У середовищi останнiх дуже сильними були монархiчнi настроi, а сам король Вiктор Еммануiл ІІІ розглядав флот як основну свою опору. Сприйняття королем фашизму поширювалось i на флотських офiцерiв, якi в переважнiй бiльшостi не були фанатиками дуче. Серед офiцерського корпусу вiйськово-морських сил вважалось, що Муссолiнi погано орiентуеться у потребах флоту i не повинен втручатись в управлiння ним. Така позицiя в тоталiтарнiй державi часто провадила до паралiчу рiшень, ба, навiть своерiдного «iталiйського страйку» при ухваленнi конкретних рiшень – не тiльки в мирний час, але й пiд час вiйни.






Адмiрал Ендрю Каннiнгем



На момент вступу Італii у вiйну на Середземному морi були зосередженi значнi сили французького флоту. Найпотужнiше з’еднання пiд командуванням Марселя Женсуля знаходилось в Мерс-ель-Кебiрi. Воно складалось з чотирьох лiнкорiв, трьох легких крейсерiв, 11 есмiнцiв та чотирьох пiдводних човнiв. У Тулонi перебувало з’еднання вiце-адмiрала Дюпла (чотири важкi крейсери, вiсiм есмiнцiв, п’ять пiдводних човнiв). Крiм того, загони кораблiв перебували в Алжирi (три легкi крейсери, чотири есмiнцi), Бiзертi (три есмiнцi та 13 субмарин), Бейрутi (три важкi й один легкий крейсери, три есмiнцi, два пiдводнi човни) та Александрii (лiнкор i три субмарини). В Александрii знаходились i основнi сили британського Середземноморського флоту пiд командуванням адмiрала Ендрю Каннiнгема: три лiнкори, авiаносець, шiсть легких крейсерiв, 16 есмiнцiв i десять пiдводних човнiв. Гiбралтарське з’еднання було трохи слабшим (два лiнкори, легкий крейсер i 13 есмiнцiв).

Готуючись до вiйни, командування ВМС Італii зосередило головнi сили флоту у трьох з’еднаннях. Найпотужнiше з них (очолюване Інiго Кампiонi) базувалось в Таранто i складалось з чотирьох лiнкорiв, трьох важких i п’яти легких крейсерiв, 20 есмiнцiв, восьми мiноносцiв i 22 пiдводних човнiв. Саме цi кораблi мали стати до бою з головними силами британського Середземноморського флоту. Вiд ефективностi дiй з’еднання Кампiонi значною мiрою залежало завоювання панування на театрi военних дiй.

У Палермо на Сицилii базувалась ескадра вiце-адмiрала Карло Каттанео (чотири важкi i три легкi крейсери, 16 есмiнцiв, вiсiм мiноносцiв, десять субмарин). Нарештi, трете велике з’еднання – ескадра пiд командуванням вiце-адмiрала Рiккардо Палладiнi – базувалось в Неаполi. Воно налiчувало чотири легкi крейсери, чотири есмiнцi, 14 мiноносцiв i 11 пiдводних човнiв.

Усi три з’еднання базувались в пiвденнiй частинi Італii, в добре захищених базах, i могли легко маневрувати мiж схiдною i захiдною частинами Середземного моря. У Спецii знаходився четвертий загiн, очолюваний контр-адмiралом Аiмоне дi Савойя-Аоста (один лiнкор, чотири есмiнцi, 13 мiноносцiв i 18 пiдводних човнiв). Цi сили, спiльно з вiсьмома мiноносцями i 18 субмаринами, якi базувались в Кальярi (о. Сардинiя) мали оперувати на французьких i британських комунiкацiях та охороняти власне узбережжя. Зовсiм невеликi сили призначались для дiй в Адрiатицi – шiсть мiноносцiв i чотири пiдводнi човни, основною базою яких була Венецiя.

Кiлька загонiв кораблiв було розмiщено в iталiйських колонiях. На островi Лерос знаходились чотири есмiнцi та вiсiм субмарин. Спiльно iз силами, дислокованими в Тобруку (вiсiм есмiнцiв, дев’ять пiдводних човнiв) вони мали максимально утруднити британцям використання бази в Александрii. Нарештi, в Червоному морi знаходились сiм есмiнцiв, два мiноносцi, чотири канонiрськi човни та вiсiм пiдводних човнiв. Цi сили створювали серйозну потенцiйну загрозу для суден, що рухались через Суецький канал.

Командний склад iталiйських ескадр був добре пiдготовленим, адмiрали досконало знали можливостi своiх кораблiв та iхнiх екiпажiв. Формально вони користувались повною самостiйнiстю в питаннях керiвництва своiми з’еднаннями, але насправдi кожна бiльш-менш значна операцiя, кожен вихiд великих кораблiв у море мусили узгоджуватись з вищим командуванням. Це суттево обмежувало iнiцiативу iталiйських адмiралiв, якi менше боялись ворога, анiж негативноi оцiнки своiх дiй з боку командування. Противники iталiйцiв, насамперед британцi, значно бiльше довiряли своiм адмiралам. Тому британськi командувачi охочiше вступали в бiй, не боялись ризикувати i, як наслiдок, неодноразово завдавали поразки iталiйському флотовi.

Вже на початку бойових дiй далеко не кожен iталiйський офiцер був переконаний в можливостi Італii перемогти у вiйнi. Скажiмо, адмiрал Д. Каваньярi у своiх доповiдях вiйськово-полiтичному керiвництву краiни завжди наголошував, що Італiя мае невигiдне географiчне розташування, яке робить ii вразливою вiд атак ворожих флотiв як зi сходу, так i з заходу. Вiн вважав, що навiть спроба утримати пiд контролем хоча б центральну частину Середземного моря обов’язково призведе до зiткнення з головними силами Великобританii та Францii. Це означатиме неминучi значнi втрати для iталiйського флоту. Однак думка Каваньярi не була взята до уваги.

Союзники формально подiлили зони вiдповiдальностi у Середземному морi. Схiдна частина перебувала пiд контролем адмiрала Е. Каннiнгема, якому пiдпорядковувались не лише британськi, але й французькi кораблi, що перебували у цiй акваторii. У захiднiй частинi функцii командувача виконував французький адмiрал Жан-П’ер Естева. Усi спiрнi питання союзники мали вирiшувати консенсусом, що, зрозумiло, могло призвести до затягування процесу ухвалення рiшень та затримки з вiддачею вiдповiдних наказiв. Однак така система реально працювала лише з вересня 1939 р. до середини червня 1940 р., а справжнiм випробуванням для неi став тiльки дуже короткий перiод мiж вступом Італii у вiйну та капiтуляцiею Францii.

Сумарнi британськi й французькi морськi сили на Середземноморському ТВД на момент початку тут бойових дiй були приблизно рiвними iталiйським. Однак можливостi британськоi промисловостi (навiть без врахування французькоi) суттево перевищували iталiйський потенцiал. Незважаючи на зусилля, вжитi фашистським урядом у 1930-х роках, подолати цей дисбаланс не вдалось.

Вступ у вiйну Італii означав фактичний початок дiй на Середземному морi. Як вже зазначалось, завданням французького флоту був контроль захiдноi частини моря. Задля цього французькi сили були подiленi на три з’еднання: 2-гу ескадру в Тулонi, 3-тю в Мерс-ель-Кебiрi (Оран) i окремий дивiзiон крейсерiв в Алжирi. Пiдтримували iх британськi кораблi, якi базувались у Гiбралтарi.

Незважаючи на наявнiсть на Середземноморському ТВД досить значних i боездатних сил, французьке командування в першi днi пiсля вступу Італii у вiйну не вдавалось до жодних наступальних дiй. Зрештою, пасивнiсть ВМС Францii не була новиною – вона спостерiгалась вiд самого початку Другоi свiтовоi вiйни. Італiйський флот теж, здебiльшого, вдавався до оборонних дiй, головними з яких були постановки мiнних загороджень задля убезпечення власних комунiкацiйних лiнiй. В нiч на 10 червня есмiнцi «Ланчiере» i «Коррацiере» та мiноносцi «Поллюче» i «Калiпсо» пiд прикриттям легких крейсерiв виставили 438 мiн мiж островом Лампедуза й узбережжям Тунiсу. Ще 640 мiн виставили мiннi загороджувачi «Буккарi» i «Сцилла» мiж островами Пантеллерiя i Сицилiя. В нiч на 12 червня iталiйцi виставили 800 мiн, завершивши блокування Сицилiйськоi протоки. Наступними мiсяцями iталiйський флот продовжував мiнно-загороджувальнi операцii – головним чином, у районi Мальти.

Якщо надводнi сили iталiйського флоту в першi днi вiйни провадили головно обороннi дii, то пiдводнi розгортались для наступальних операцiй. Вiдповiдний план пiд позначенням «8тер» був ухвалений ще 25 травня 1940 р., однак реалiзували його у бiльш «ощадному» варiантi – зокрема, вiдмовились вiд тiеi його частини, яка передбачала прорив чотирьох субмарин у води Атлантики через Гiбралтарську протоку. Загалом у море в першi днi вiйни вийшло 63 пiдводнi човни. До французького Лазурного берега скерували пiдводнi човни «Венiеро», «Негеллi», «Гондар», «Фiерамоска» i «Моченiго». До берегiв Корсики вийшли чотири субмарини типу «Н», а в районi порту Бастiя пiдводний човен «Перла» 13 червня поставив загородження з 32-х мiн. Низка субмарин розпочали бойове патрулювання на морських трасах мiж Францiею та ii пiвнiчно-африканськими колонiями. Кiлька човнiв (головним чином, старих типiв) патрулювали на пiдходах до власних баз. У район Мальти був скерований лише один пiдводний човен – iталiйське командування, вочевидь, не вважало, що ця британська база буде активно використовуватись. Натомiсть 22 субмарини зайняли позицii у захiднiй частинi ТВД: поблизу островiв Крит i Родос, на пiдходах до Александрii та у Егейському морi. Пiдводний човен «П’етро Мiкка» в нiч на 12 червня виставив 20 мiн на пiвнiчний схiд вiд Александрii. Ще 40 мiн у цьому районi iталiйськi субмарини виставили наступноi ночi, але британцi швидко виявили i знешкодили цi загородження.

11 червня першi розвiдувальнi польоти над французькими вiйськово-морськими базами здiйснила iталiйська авiацiя. 13 червня Тулон зазнав першого бомбардування, здiйсненого 13-м бомбардувальним полком. З 28 двомоторних лiтакiв «Фiат» BR.20M, якi брали участь у цiй операцii, була втрачена одна машина. Жодних суттевих ушкоджень французькiй вiйськово-морськiй базi завдати не вдалось. Ще ранiше, 11 червня, зазнала першого нальоту Мальта. 55 тримоторних бомбардувальникiв «Савойя» SM.79 кiлькома хвилями з’явились над найбiльшим мiстом i портом острова – Валеттою. Нечисленнi британськi винищувачi не змогли протидiяти нальотовi, але суттевих руйнувань цей удар теж не спричинив. Наступнi нальоти на Мальту призвели до ушкодження кiлькох кораблiв i суден (наприклад, 17 червня – есмiнця «Даймонд»). В нiч на 17 червня iталiйськi бомбардувальники також з’явились над вiйськовими об’ектами на Корсицi та морською базою в Бiзертi. Загалом же ефективнiсть дiй авiацii в першi тижнi вiйни виявилась неочiкувано низькою. Нальоти французьких бомбардувальникiв на Геную, Кальярi, Палермо чи iталiйських на Мальту, Марсель, Тулон, Бiзерту не призводили до якихось значних руйнувань. З iншого боку, винищувальна авiацiя обох сторiн була вкрай пасивною i не змогла протидiяти цим нальотам.

Сили союзникiв у схiднiй частинi ТВД дiяли активнiше, нiж на заходi. 11 червня з Александрii вийшла в море ескадра у складi лiнкорiв «Ворспайт» i «Малайя», авiаносця «Ігл», п’яти крейсерiв i дев’яти есмiнцiв. Разом з британцями вирушили i французькi кораблi – три важких i один легкий крейсери. З’еднання мало здiйснити пошук противника поблизу пiвденного узбережжя Італii. Видiленi з його складу легкi крейсери «Лiверпуль» i «Глостер» вирушили до лiвiйського порту Тобрук, де вiдбулась вогнева дуель мiж британськими кораблями й оборонцями бази – iталiйською береговою артилерiею i старим панцирним крейсером «Сан Джорджiо», який використовувався як плавуча батарея. В результатi обстрiлу, а згодом – атаки торпедоносцiв «Свордфiш» з авiаносця «Ігл», «Сан Джорджiо» був серйозно ушкоджений i сiв на дно. Крiм того, британцi потопили iталiйський тральщик, а ще кiлька кораблiв зазнали ушкоджень. Дуже активно використовувалась палубна авiацiя: вже першого дня вiйни «Свордфiшi» з «Ігла» прикривали конвоi MS-1 i MF-1, якi йшли з Мальти до Александрii. Згодом вони супроводжували конвоi з Пiрея до Александрii, здiйснювали пошук пiдводних човнiв поблизу Мальти. В липнi британська авiацiя потопила в гаванi Тобрука есмiнцi «Зеффiро», «Остро» i «Нембо», велике транспортне судно «Лiгурiя» та кiлька менших. Це змусило iталiйське командування вiдмовитись вiд використання цього порту.

Завдяки повiтрянiй розвiдцi iталiйське командування своечасно виявило вихiд з’еднання противника з Александрii 11 червня. Назустрiч йому з Мессiни вирушили важкi крейсери «Пола», «Тренто» i «Больцано», а з Таранто – «Зара», «Фiуме» i «Горiцiя». Забезпечували iхнi дii два легкi крейсери та 17 есмiнцiв. Однак зустрiч ворожих з’еднань так i не вiдбулась – нi iталiйськi, нi британськi кораблi не змогли знайти противника в морi, i без втрат повернулись до власних баз.

Вранцi 13 червня з алжирських портiв вийшло в море сильне з’еднання французького флоту в складi шести легких крейсерiв i 19 есмiнцiв. Завданням його був пошук нiмецьких лiнiйних крейсерiв «Шарнхорст» i «Гнейзенау», якi нiбито пройшли в Середземне море через Гiбралтарську протоку. Звiстка про цей прорив виявилась хибною, натомiсть французьке з’еднання ледь саме не перетворилось з «мисливцiв» на «дичину» – його спробувала атакувати iталiйська субмарина «Дандоло». Однак ii вчасно помiтив екiпаж гiдролiтака, який навiв есмiнцi «Брестуа» i «Булонне». Атака «Дандоло» була зiрвана.

У той же день французький флот розпочав першу наступальну операцiю проти iталiйського узбережжя. З Тулона вийшли важкi крейсери «Альжерi», «Фош», «Дюпле» i «Кольбер» у супроводi 11 есмiнцiв. Перша пара о 4:30 наступного дня почала обстрiл порту Вадо, друга у той же час вiдкрила вогонь по газовому i металургiйному заводах поблизу Генуi. В обох випадках французьким кораблям довелось вести вогневу дуель з береговими батареями, якi змогли ушкодити есмiнець «Альбатрос» (загинуло 12 морякiв, а сам корабель був тимчасово виведений з ладу). Натомiсть спроби мiноносця «Калатафiмi» i двох торпедних катерiв атакувати французькi крейсери виявились безуспiшними. Близько 14:00 кораблi повернулись до Тулона.

У вiдповiдь на цю атаку iталiйське командування вислало есмiнцi «Турбiне», «Нембо» й «Аквiлоне» для обстрiлу порту Соллум в Єгиптi (неподалiк вiд кордону з Лiвiею). Операцiя ця не призвела до якихось значних втрат з боку союзникiв, а ii морально-пропагандистський ефект був мiзерним порiвняно з обстрiлом французькими кораблями континентальноi частини Італii.






Пiдводний човен «Баньолiнi»



13 червня вiдбулась ще одна знакова подiя – британський Королiвський флот зазнав першоi втрати на Середземному морi. Неподалiк Криту субмарина «Баньолiнi» торпедувала i потопила крейсер ППО «Калiпсо». Ця атака стала свiдченням того, що iталiйським пiдводникам не бракувало вiдваги i вмiння для боротьби з ворожими бойовими кораблями – адже саме для цього iх i готували у передвоенний час. Адмiрал Е. Каннiнгем змушений був визнати, що пiдводна зброя може становити серйозну загрозу для крейсерських сил. Увечерi того ж дня пiдводний човен «Наяде» двома торпедами вiдправив на дно норвезький танкер «Оркангер». У вiдповiдь на це британське командування вiдправило на пошук ворожих субмарин легкi сили з Александрii. Італiйцi, своею чергою, вислали в море кораблi 2-i ескадри, але ворожi з’еднання знову не змогли знайти одне одного.

Як бачимо, обидвi сторони зазнали перших втрат внаслiдок активностi легких сил, без зiткнення головних сил флотiв. Британська сторона з самого початку захопила iнiцiативу, намагаючись «викликати на бiй» iталiйськi кораблi. Активнiсть британських кораблiв вела до порушення функцiонування iталiйських комунiкацiй, постiйно тримала противника в напрузi.

Французькi кораблi 12—20 червня патрулювали схiдну частину Середземного моря. 13 червня ледве не були втраченi пiдводнi човни «Архiмед» i «Паскаль». В обох випадках субмарини були виявленi у надводному положеннi iталiйськими гiдролiтаками, зазнали атаки глибинними бомбами, але лишились неушкодженими. 16 червня французький флот здобув одну з перших перемог у вiйнi з Італiею. Неподалiк Балеарських островiв ескортний корабель «Ла Кюрьоз» потопив субмарину «Прована» – перший iталiйський пiдводний човен, втрачений у Другiй свiтовiй вiйнi. Втрата «Провани» стала наслiдком невдалоi атаки французького конвою у складi п’яти суден, який йшов з Орана пiд ескортом «Ла Кюрьоз» i «Коммандан Борi». Субмарина непомiтно зайняла позицiю для атаки i випустила торпеду, однак ii слiд помiтили з французьких кораблiв. Внаслiдок атаки глибинними бомбами «Прована», очевидно, зазнала ушкоджень, оскiльки вимушена була пiднятись на поверхню. «Ла Кюрьоз» таранним ударом буквально розрiзав навпiл корпус пiдводного човна, який пiшов на дно разом з усiм екiпажем. Французький же корабель, хоч i зазнав ушкоджень, змiг благополучно повернутись до Орана.

Втрата «Провани» не призвела до зниження активностi iталiйських субмарин – атаки на французькi конвоi тривали, однак без якогось помiтного результату. Одночасно вже в першi днi вiйни частину пiдводних човнiв було направлено для виконання транспортних завдань: з важливими вантажами до портiв Пiвнiчноi Африки вирушили «Зоеа», «Брагадiн» i «Коррiдонi», а на о. Лерос – «Атропо». Усi вони благополучно добрались до пунктiв призначення. Однак сам факт залучення цiнних бойових кораблiв для постачання гарнiзонiв свiдчив про нездатнiсть iталiйського флоту захистити власнi морськi комунiкацii. Проявившись вже на початку вiйни, ця проблема з плином часу загострювалась дедалi бiльше, i транспортнi функцii поступово стали одними з основних для iталiйських пiдводних човнiв. До того ж, пiдводнi човни не були единими бойовими кораблями, якi використовувались у ролi транспортiв. 19 червня 11-та напiвфлотилiя есмiнцiв вийшла з Неаполя до Бенгазi. Кораблi везли до Лiвii протитанковi гармати та 300 чоловiк iх обслуг. У наступнi мiсяцi значення таких рейсiв для забезпечення бойових дiй у Пiвнiчнiй Африцi постiйно зростало. Це вiдволiкало бойовi кораблi вiд iхнiх головних завдань i змушувало вносити суттевi корективи у плани вiйни на морi. Замiсть супроводу власних великих кораблiв та пошуку ворожих сил iталiйськi есмiнцi змушенi були виконувати роль тривiальних транспортiв.

Активнiсть пiдводних човнiв обох сторiн у першi тижнi вiйни на Середземному морi була дуже велика. Однак пiдготовка iхнiх екiпажiв часто не вiдповiдала вимогам военного часу, що призводило до втрат. У другiй декадi червня британський Середземноморський флот одну за одною втратив три субмарини, потопленi iталiйськими есмiнцями та мiноносцями: «Одiн» (13 червня), «Гремпус» (16 червня) i «Орфеус» (19 червня). Французи втратили пiдводного човна «Морз», який 16 червня загинув на власному мiнному полi поблизу берегiв Тунiсу. Італiйцi, крiм вже згаданоi «Провани», 20 червня втратили «Дiаманте», який став жертвою британськоi субмарини «Партiен». 27—29 червня жертвами британських легких сил i морськоi авiацii стали субмарини «Аргонаута», «Уебi Шебелi», «Рубiно» i «Лiуццi». Якщо додати ще чотири пiдводнi човни, втраченi у Червоному морi, то виходить, що за першi три тижнi вiйни iталiйський флот скоротився на десять субмарин. Цi втрати аж нiяк не компенсувались поодинокими успiхами – як, наприклад, потоплення 22 червня пiдводним човном «П’ер Каппонi» невеликого шведського пароплава «Ельгьо».

Визначальний вплив на хiд бойових дiй на Середземноморському ТВД мала ситуацiя на сухопутному фронтi. Поразка Францii стала неминучою пiсля того, як 17 червня уряд маршала Анрi Петена звернувся до Нiмеччини з проханням про перемир’я. Однак поки йшла пiдготовка до його укладення, бойовi дii тривали. 21 червня, буквально напередоднi капiтуляцii Францii, розпочалась остання спiльна операцiя французького та британського флотiв на Середземному морi. З Александрii вийшов лiнкор «Лоррен» у супроводi британських крейсерiв «Орiон», «Нептун», австралiйського «Сiдней» та чотирьох есмiнцiв. Кораблi обстрiляли склади в районi Бардii – порту в Лiвii, неподалiк вiд кордону з Єгиптом. Італiйська сторона нiяк не вiдреагувала на цей рейд. У той же час крейсери «Сюффрен» i «Дюге Труен», дiючи за наказом адмiрала Каннiнгема, прикривали вiд можливого нападу iталiйських крейсерiв п’ять британських есмiнцiв, якi обстрiлювали iнший лiвiйський порт – Тобрук. 23 червня британсько-французьке з’еднання знову вийшло з Александрii, маючи намiр обстрiляти порт Аугусту на Сицилii. Однак коли кораблi вже знаходились в морi, адмiрал Каннiнгем отримав повiдомлення про капiтуляцiю Францii, пiдписану 22 червня. І хоч вона стосувалась тiльки Нiмеччини (вiдповiдна угода мiж Францiею та Італiею була пiдписана 24 червня), операцiю було вирiшено припинити. Кораблi повернулись до бази.

Напередоднi капiтуляцii Францii ii керiвництво вжило зусиль для того, щоб запобiгти захопленню кораблiв i суден нiмецькими вiйськами. 18 червня 1940 р. адмiрал Жан де Лаборде – командувач Морських сил на Заходi – отримав наказ негайно евакуювати з Бреста усi кораблi, здатнi вийти в море. Завдання було нелегким – адже в порту в той момент знаходилось 83 вiйськових кораблi та 75 цивiльних суден. Завдяки енергiйним дiям де Лаборде та його офiцерiв до 22:00 наказ був виконаний, i порт спорожнiв. Бiльшiсть кораблiв i суден перейшли до Дакара, частина – до Касабланки, але деякi – до середземноморських портiв Пiвнiчноi Африки. Туди ж попрямували й кораблi з Тулона. Частина французьких кораблiв опинилась у британських базах, якi на той момент ще вважались союзницькими. Навiть на порозi поразки Францiя не збиралась здавати флот вороговi. Саме цього боялась Великобританiя – адже захоплення нiмцями кораблiв французького флоту означало те, що шалька терезiв у вiйнi на морi схилиться на бiк Нiмеччини. Однак запевненням французiв, що вони не здадуть флоту, британцi не вiрили – адже недавно вони так само запевняли, що не капiтулюють i будуть воювати разом з Великобританiею до переможного завершення вiйни.

Поразка Францii призвела до паузи у бойових дiях на Середземному морi. Французькi кораблi повернулись до своiх баз. Британське командування, несподiвано кинуте союзником, мусило цiлковито переглянути своi погляди щодо подальшого ведення бойових дiй, iталiйцi ж пасивно спостерiгали за розвитком ситуацii. Щоправда, в морi перебувало близько 30 iталiйських субмарин, але жодними успiхами вони похвалитися не могли.

Позицii Нiмеччини та Італii щодо долi Францii суттево рiзнились. Муссолiнi наполягав на повнiй капiтуляцii французького флоту й авiацii, а також передачi Італii Корсики, Савойi, Нiцци та частини Тунiсу. Гiтлер не був прихильником таких радикальних заходiв. Вiн побоювався, що настiльки радикальнi вимоги призведуть лише до одного результату: французькi вiйськовi кораблi та авiацiя перейдуть до британських баз. Нiмеччина не без пiдстав вважала, що краще залишити французькi збройнi сили, насамперед флот, у «сплячому» станi пiд контролем слабкого уряду Вiшi, нiж вiддати iх британцям. Зрештою, ця точка зору перемогла. Францiя Вiшi зберегла усi колонii i вiйськово-морський флот, але кораблям було наказано залишатись у базах, спустивши прапори до середини щогли.

Характерно, що у ВМС Францii не знайшлось офiцера рiвня генерала Шарля де Голля, який вирiшив би продовжувати боротьбу на боцi Великобританii. Цей факт красномовно свiдчить про ставлення офiцерського корпусу французького флоту до свого вчорашнього союзника. З iншого боку, де Голль вже в липнi 1940 р. почав створення структур ВМС Вiльноi Францii.

Основнi сили французького флоту на час капiтуляцii знаходились в базах Пiвнiчноi Африки. У Мерс-ель-Кебiрi перебували чотири лiнкори i шiсть великих есмiнцiв. В Алжирi перебували чотири важких i три легких крейсери, не рахуючи дрiбнiших кораблiв. Цi сили з урахуванням кораблiв, якi лишались в Тулонi, могли стати важливим чинником, спроможним схилити шальку терезiв на Середземному морi на користь того, хто зумiе заволодiти кораблями. Припущення про те, що французи передадуть своi кораблi Нiмеччинi чи Італii видавалось малоймовiрним, однак британське военно-полiтичне керiвництво мусило рахуватись з такою можливiстю – бо вона означала цiлковиту втрату контролю над акваторiею Середземного моря.




2.2. Британсько-французька вiйна


Поразка Францii призвела до кардинальноi змiни геостратегiчноi ситуацii на Середземноморському ТВД. Величезнi акваторii, якi досi перебували пiд контролем союзникiв, вiдтепер стали для британського Королiвського флоту неприязними (прибережнi зони, що залишились пiд контролем уряду Вiшi) або й ворожими (вiдкрите море, звiдки пiшов французький флот, а його мiсце зайняв iталiйський). Уся попередня концепцiя вiйни на Середземному морi, якоi дотримувалась Великобританiя, за одну хвилю перетворилась в руiни. Щоправда, Британiя зберiгала потужне з’еднання в Александрii (чотири лiнкори, авiаносець, сiм легких крейсерiв, 12 есмiнцiв, 12 пiдводних човнiв), але сили цi були заблокованi у схiднiй частинi моря. До того ж, база в Александрii мала слабкi технiчнi можливостi – особливо для ремонту великих кораблiв.






Авiаносець «Арк Ройял» – активний учасник операцii «Катапульта»



З огляду на нову стратегiчну ситуацiю, британське командування 28 червня 1940 р. утворило з’еднання «Н», базою якого став Гiбралтар. Очолюване вiце-адмiралом Джеймсом Соммервiллом, воно на той момент складалось з лiнiйних кораблiв «Худ», «Велiент», «Резолюшн», авiаносця «Арк Ройял», легкого крейсера, чотирьох есмiнцiв та кiльканадцяти менших кораблiв.

Суттево зросло значення Мальти, яка перетворилась на своерiдний помiст, що пов’язував обидва британськi з’еднання. Вже наприкiнцi червня 1940 р. британцi розпочали велику конвойну операцiю МА.3 – проведення трьох груп суден з рiзноманiтними вантажами до Александрii. Безпосередню охорону забезпечували легкi крейсери «Кейптаун» i «Каледон» та чотири есмiнцi, а сили далекого прикриття складались з лiнкорiв «Ройял Соверiн» та «Ремiллес», авiаносця «Ігл» i восьми есмiнцiв. Додатково назустрiч конвою з Александрii вирушила 7-ма ескадра крейсерiв (п’ять кораблiв), яка мала перебрати охорону груп транспортiв у египетських водах.

Повiтряне прикриття забезпечували лiтаючi човни з 201-i ескадрильi Королiвських повiтряних сил. Саме вони виявили у Тiрренському морi три iталiйськi есмiнцi. Це були «Есперо», «Зеффiро» та «Остро», якi здiйснювали черговий транспортний рейс до Тобрука, перевозячи протитанковi гармати з обслугами та боеприпаси. Зрозумiло, що англiйцi деталей завдання не знали, тому трiйка есмiнцiв була сприйнята як потенцiйна загроза конвою, i до неi скерували 7-му ескадру крейсерiв, яка 28 червня виявила противника. Незважаючи на величезну перевагу ворога, iталiйськi кораблi прийняли бiй. Головний удар дiстався «Есперо», який, зрештою, був потоплений (з 225 членiв екiпажу врятувалось менше сотнi). Два iншi есмiнцi, поставивши димовi завiси, зумiли вiдiрватись вiд противника i благополучно дiстатись до мети. З британськоi сторони втрат практично не було – лише «Лiверпуль» отримав одне влучання 120-мм снарядом.

Зiткнення у Тiрренському морi показало, що акваторiя мiж Італiею та Лiвiею перетворюеться на особливо «гарячий» район – адже тут перетинались траси британських й iталiйських конвоiв. Крiм безпосереднiх атак на морi, великого значення набували удари по портах, де концентрувались транспорти й ескортнi кораблi. Це чудово розумiли обидвi сторони, але першими успiшно скористались з нагоди британцi. 5 липня сiм торпедоносцiв «Свордфiш» з авiаносця «Ігл» перелетiли на египетський аеродром Сiдi Барранi i пiсля дозаправки завдали удару по Тобруку. У цьому портовi були потопленi есмiнець «Зеффiро» i транспорт «Манцонi», а ще один есмiнець i два транспорти зазнали ушкоджень. Британцi ж втратили тiльки один лiтак, збитий зенiтками.

Активною в той час була також iталiйська авiацiя. Їi лiтаки кiлька разiв атакували британськi конвоi, змусивши, зрештою, двi з трьох груп транспортiв повернутись на Мальту. Таким чином, перша британська велика конвойна операцiя завершилась невдачею. З iншого боку, операцiя МА.3 дала цiнний досвiд органiзацii проведення конвоiв у обмеженiй акваторii, переконливо показавши необхiднiсть попереднього завоювання панування на морi та в повiтрi. Варто вiдзначити, що кiлькома днями ранiше (25 червня) розпочали свою першу конвойну операцiю iталiйцi. Вони зумiли без втрат провести два транспорти у супроводi допомiжного крейсеру «Рамб ІІІ» i двох мiноносцiв з Неаполя до Триполi.

Хоч конвойнi операцii й були вкрай важливими, прiоритетним для Великобританii у той час було вирiшення долi французького флоту. Керiвництво краiни було сповнене рiшучостi зробити все, щоб французькi кораблi не потрапили до рук нiмцiв та iталiйцiв – навiть цiною прямого збройного зiткнення з недавнiм союзником.

24 червня 1940 р. командувач ВМС Францii адмiрал Жан Дарлан вiддав наказ усiм кораблям зайти у порти Францii або ii колонiй. Однак тi кораблi, якi знаходились в портах Великобританii, так само, як i загiн, що базувався в Александрii, виконати цей наказ не могли – британцi одразу ж заблокували iх. Видаючи наказ, Дарлан дiяв виключно в iнтересах Францii – тож чи мiг вiн дивуватись, що й властi Великобританii будуть дiяти в iнтересах своеi краiни? Вже 27 червня британський Военний кабiнет з iнiцiативи В. Черчилля ухвалив рiшення про проведення операцii «Катапульта», яка мала на метi знищення французьких кораблiв. Пiдставою для цього ста висновок Комiтету планування при урядi, в якому зазначалось, що можливий вступ ослабленоi поразкою Францii у вiйну на боцi Третього рейху буде мати менш неприемнi наслiдки, нiж заволодiння Нiмеччиною французькими кораблями. Сам Черчилль пiзнiше згадував: «Це було неприемне рiшення, найбiльш неприродне й болюче з усiх, якi менi коли-небудь доводилось ухвалювати…»

Справу дещо спрощувало те, що певна частина французького флоту вже перебувала пiд британським контролем. Насамперед це стосувалось з’еднання в Александрii, до якого входили лiнкор «Лоррен», важкi крейсери «Дюкень», «Турвiль», «Сюффрен», легкий «Дюге Труен», три есмiнцi та чотири пiдводнi човни. А ось кораблi в Мерс-ель-Кебiрi, Алжирi, Оранi, Тулонi, а також Касабланцi i Дакарi становили потенцiйну небезпеку. Навiть якщо б вони не дiстались нiмцям, британський Королiвський флот змушений був би видiлити частину сил для контролю за iх можливими дiями. Тобто, знищення французького флоту з точки зору Великобританii було оптимальним виходом.






Адмiрал Джеймс Соммервiлл



Лiквiдацiю кораблiв, зосереджених у Мерс-ель-Кебiрi (новi лiнкори «Дюнкерк» i «Страсбург», старi «Бретань» i «Прованс», шiсть великих есмiнцiв, гiдроавiатранспорт «Коммандан Тест» i низка менших кораблiв), доручили з’еднанню «Н». Його командувач вiце-адмiрал Соммервiлл отримав вiдповiдний наказ 1 липня, а 3 липня його кораблi – лiнiйний крейсер «Худ», лiнкори «Велiент» i «Резолюшн», авiаносець «Арк Ройял», легкi крейсери «Ентерпрайз» i «Арет’юза» у супроводi 11 есмiнцiв – пiдiйшли до французькоi бази. Перш нiж вiдкрити вогонь, Соммервiлл звернувся до французького командувача адмiрала Марселя Женсуля з ультиматумом. Йому було запропоновано кiлька рiшень, прийнятних для британцiв: вирушити з британським з’еднанням для продовження боротьби проти Нiмеччини та Італii; перевести кораблi зi скороченими екiпажами до британських портiв, де передати iх властям Великобританii; перевести кораблi зi скороченими екiпажами i пiд британським супроводом до котрогось iз французьких портiв у Вест-Індii (наприклад, Мартинiки), де б вони були демiлiтаризованi або вiдданi пiд контроль нейтральних на той момент Сполучених Штатiв. Друга i третя опцii передбачали репатрiацiю французьких морякiв на батькiвщину, перша i друга – повернення кораблiв Францii пiсля вiйни та виплату вiдшкодування за iхне ушкодження або знищення пiд час бойових дiй. Якщо ж для Женсуля жодна з цих опцiй не буде прийнятною, йому пропонувалось упродовж шести годин затопити своi кораблi – iнакше Соммервiлл «мае наказ уряду Його Королiвськоi Величностi вжити усiх заходiв, аби не допустити, щоб вашi кораблi потрапили до рук нiмцiв чи iталiйцiв».

Французький флот опинився в жахливому становищi – до того ж, з власноi вини. Кораблi перебували у базi, зовсiм не готовi до бою. На пiдходах до Мерс-ель-Кебiра не були розгорнутi жоднi патрульнi сили – надводнi, пiдводнi чи повiтрянi. Зрозумiло, що Францiя формально вже не перебувала у станi вiйни, але ж нi Дарлан, нi його оточення не могли всерйоз розраховувати, що Великобританiя не намагатиметься нейтралiзувати французький флот. Зрештою, ситуацiя з’еднання адмiрала Годфруа в Александрii, якому британцi обмежили постачання палива й води i фактично заборонили вихiд у море, не була таемницею. Французька байдужiсть щодо власноi безпеки в цiй ситуацii е вражаючою. Ситуацiя зi з’еднанням Женсуля вкотре переконливо доводить, що у вiйнi не можна сподiватись на те, що з тобою не трапиться нiчого лихого – це пряма дорога до поразки.

Вранцi 3 липня ситуацiя в Мерс-ель-Кебiрi була невтiшною для французiв. Їхнi кораблi стояли в бухтi, на якорях або бiля причалiв. У вiдкрите море вiв вузький прохiд, який був взятий на прицiл британськими кораблями. Наявнiсть авiаносця у складi з’еднання «Н» не тiльки забезпечувала британцям прикриття з повiтря, але й дозволяла здiйснювати розвiдку, а у разi потреби – завдати повiтряного удару.

Вiце-адмiрал Соммервiлл вiд самого початку опонував iдеi атакувати вчорашнього союзника, однак був сповнений рiшучостi виконати наказ. Водночас вiн до останнього сподiвався використати найменшу можливiсть уникнути кровопролиття. Ведення переговорiв вiн доручив коммандеровi Седриковi Холланду, командировi авiаносця «Арк Ройял». О 7:00 на есмiнцi «Фоксхаунд» той прибув до Мер-с-ель-Кебiра. Без перешкод корабель дiстався до головноi якiрноi стоянки, де зупинився перед закритим боновим загородженням – першою помiтною ознакою того, що таки йде вiйна. З флагманського лiнкора «Дюнкерк» до есмiнця вiдправили моторний човен з лейтенантом Бернаром Дюфо, який прийняв конверт з ультиматумом. Почались десятигодиннi переговори, якi нi до чого не привели. Зрештою, з боку французiв це було лише затягуванням часу: ще о 8:45 адмiрал Женсуль вiдправив Дарлановi радiограму, в якiй запевняв про свою готовнiсть вiдповiсти силою на застосування сили. Вичерпавши усi можливостi переговорiв та перебуваючи пiд сильним тиском з Лондона, Соммервiлл наказав вiдкрити вогонь. О 16:56 пролунали першi залпи – британськi кораблi почали обстрiлювати порт з дистанцii близько восьми миль. Адмiрал Женсуль негайно вiддав накази вiдкрити вогонь у вiдповiдь i усiм кораблям вийти в море. Але виконання обох наказiв було ускладнене. Найсильнiшi кораблi – лiнкори «Дюнкерк» i «Страсбург» – були пришвартованi таким чином, що iхня головна артилерiя виявилась звернутою у бiк суходолу. Незрозумiло, чому французьке командування вирiшило саме так розмiстити своi лiнкори та чому упродовж цiлого дня, доки велись переговори, воно не вжило зусиль задля бiльш рацiонального розташування кораблiв та пiдготовки iх до виходу в море. Така поведiнка не найкращим чином свiдчить про якiсть пiдготовки французьких офiцерiв. Безумовно, частина провини за втрати, зазнанi у Мерс-ель-Кебiрi, лежить i на них.






Лiнiйний крейсер «Худ»



Першим вогонь у вiдповiдь (через 90 секунд пiсля падiння перших британських снарядiв) вiдкрив лiнкор «Прованс». Однак за деякий час вiн був пошкоджений i сiв на мiлину. О 17:09 затонув лiнкор «Бретань», в який влучило кiлька важких снарядiв. «Дюнкерк» отримав чотири снаряди калiбру 381 мм i почав набирати воду. На кораблi спалахнула пожежа i командировi довелось посадити його на мiлину. Лише «Страсбург» завдяки енергiйним дiям свого командира Луi Коллiне зумiв вирватись з порту, вiдстрiлюючись вiд нападникiв. За ним рушили шiсть есмiнцiв. Кораблi взяли курс на Тулон. Тричi iх намагались атакувати торпедоносцi з «Арк Ройяла», але безуспiшно: заважав зенiтний вогонь кораблiв i протидiя французьких винищувачiв з берегових аеродромiв.

Через 13 хвилин пiсля першого британського залпу з гордовитоi французькоi ескадри не зосталось майже нiчого. Три лiнкори були виведенi з ладу, четвертий у супроводi есмiнцiв утiкав. Решта кораблiв не становили жодноi бойовоi вартостi. Британцi здобули цiлковиту перемогу. Вiце-адмiрал Соммервiлл наказав припинити вогонь, i о 19:25 кораблi з’еднання «Н» лягли на курс до Гiбралтару.

В Александрii, де перебувала ескадра адмiрала Годфруа, кровопролиття вдалося уникнути – головним чином, завдяки добрим особистим стосункам мiж британським й французьким командувачами. До того ж, якраз у той момент, коли йшли переговори, над базою з’явились iталiйськi бомбардувальники. Британськi й французькi кораблi об’еднаними силами вiдбили налiт, що сприяло досягненню компромiсу в перемовинах. Французькi кораблi на почесних умовах залишались в Александрii аж до 1943 р.

4 липня адмiрал Естева, прагнучи пом’якшити враження вiд втрат, опублiкував повiдомлення про те, що ушкодження кораблiв у Мерс-ель-Кебiрi е незначними i невдовзi вони будуть вiдремонтованi. Реакцiя британського Адмiралтейства не забарилась – 5 липня з’еднання «Н» знову було скеровано до французькоi бази iз наказом довершити знищення французьких кораблiв. На свiтанку 6 липня торпедоносцi «Свордфiш» з авiаносця «Арк Ройял» завдали удару по Мерс-ель-Кебiру. Торпедами був серйозно пошкоджений лiнкор «Дюнкерк» i потопленi два допомiжних судна. Втрати британцiв склали один лiтак, збитий французькими винищувачами.

Операцiя «Катапульта» призвела до серйозного послаблення французького флоту на Середземному морi, але не означала закiнчення британсько-французького конфлiкту на цьому ТВД. Базу в Тулонi, куди пiсля операцii «Катапульта» були вiдведенi кораблi з пiвнiчно-африканських портiв, британцi атакувати не збирались. Але ще лишались деякi сили в Сирii та Бейрутi – два есмiнцi, три пiдводнi човни i низка дрiбнiших кораблiв. Цi мiзернi сили не викликали занепокоення керiвництва Великобританii аж до весни 1941 р., коли в сусiдньому Іраковi спалахнув антибританський заколот Рашида Алi аль-Гайланi. Переворот, що призвiв до усунення прибiчникiв Британii вiд влади, був пiдтриманий Нiмеччиною та Італiею, а уряд Вiшi дозволив транзит нiмецьких та iталiйських вiйськових лiтакiв до Іраку через територiю Сирii. У вiдповiдь на це вiйськово-полiтичне керiвництво Великобританii 14 травня 1941 р. ухвалило рiшення про збройну iнтервенцiю на теренах Сирii та Лiвану.

Головну роль в операцii, яка отримала назву «Експортер», вiдводилась сухопутним вiйськам та авiацii. Однак наявнiсть у регiонi французьких кораблiв робила необхiдним залучення флоту. Загальне керiвництво операцiею здiйснював генерал Арчибальд Вейвелл, а за морську ii частину вiдповiдав адмiрал Каннiнгем. З огляду на завантаженiсть Королiвського флоту завданнями в iнших акваторiях, для участi в «Експортерi» були видiленi вiдносно скромнi сили – з’еднання «В» у складi легких крейсерiв «Ейджекс», «Феб», «Ковентрi» та восьми есмiнцiв. Командував ним вiце-адмiрал Едвард Л. С. Кiнг.

Бойовi дii почались 8 червня, але ще за два днi до того з Порт-Саiда вийшли в море есмiнцi «Хотспур» i «Айсiз», якi ескортували десантний корабель «Гленджил». 7 червня вирушили основнi сили з’еднання «В», якi мали виконувати функцii далекого прикриття операцii. 8 червня британськi кораблi зазнали кiлькох нальотiв з повiтря, а наступного дня крiм авiацii з’еднання «В» двiчi намагались атакувати пiдводнi човни – однак безрезультатно. 9 червня «Гленджил» успiшно висадив батальйон командос у районi гирла рiчки Лiтанi. Вранцi того ж дня з Бейрута вийшли в море французькi есмiнцi «Гепард» i «Вальмi». Рухаючись уздовж узбережжя, вони розпочали обстрiл британських вiйськ поблизу Сiдона. Хоч обстрiл був нетривалий i не надто iнтенсивний, вiн викликав негайну реакцiю англiйцiв. Вони скерували до узбережжя чотири власних есмiнцi, але знайти супротивника не змогли. Коли три британськi кораблi лягли на курс до Хайфи (для дозаправки), о 10:20 неподалiк Сiдона знову з’явились «Гепард» i «Вальмi». Вони атакували самотнiй есмiнець «Янус», який швидко був уражений п’ятьма снарядами i втратив хiд. Порятунком для нього стало повернення трьох iнших есмiнцiв. Пiсля артилерiйськоi дуелi i кiлькох спроб торпедних атак французькi кораблi, якi вистрiляли бiльшiсть свого боекомплекту, об 11:46 вийшли з бою i на повнiй швидкостi пiшли до Бейрута. Пошкоджений «Янус» був вiдбуксируваний до порту.

Сутичка поблизу Сiдона, хоч номiнально i завершилась перемогою французiв (вони серйозно пошкодили ворожий корабель), але жодного значення для боротьби за панування на морi не мала. Французький загiн змушений був залишити поле бою, а через використання значноi частини снарядiв його бойовi можливостi суттево скоротились – бо поповнити боекомплект не було жодноi можливостi.

Загiн вiце-адмiрала Кiнга, 10 червня поповнений легким крейсером «Лiндер» i чотирма есмiнцями, а 12-го – ще чотирма есмiнцями, продовжував блокувати узбережжя Лiвану та Сирii, час вiд часу обстрiлюючи французькi вiйська. 14 червня крейсери «Ковентрi» та «Лiндер» зустрiли в морi «Гепард» i «Вальмi», але бiй не вiдбувся – французькi кораблi, використовуючи свою перевагу у швидкостi, вiдiйшли на пiвнiч.

Активно дiяла авiацiя обох сторiн. 15 червня французькi бомбардувальники «Мартiн» 167F атакували зайнятий британцями порт Сiдон. Хоча прямих влучань зафiксовано не було, есмiнцi «Айсiс» та «Айлекс» отримали ушкодження вiд близьких вибухiв. Наступного дня англiйська авiацiя взяла реванш: торпедоносцi «Свордфiш», що базувались на Кiпрi, за 50 миль вiд сирiйського узбережжя потопили есмiнець «Шевалье Поль». Цей корабель вийшов з Тулона 11 червня i мав доправити до Сирii вантаж боеприпасiв, у тому числi 800 138-мм снарядiв, брак яких паралiзував дii «Гепарда» i «Вальмi». Ввечерi 16 червня, коли звiстка про загибель «Шевалье Поля» досягла Тулона, французьке командування вислало з аналогiчною мiсiею есмiнець «Вокелiн». Цей корабель 21 червня зумiв благополучно дiстатись Бейрута, але наступного дня, вже перебуваючи в порту, був серйозно пошкоджений авiацiею i затонув. День 22 червня виявився важким i для есмiнця «Вальмi»: пiд час чергового виходу в море разом з «Гепардом» вiн отримав пряме влучання 152-мм снаряда з крейсера «Лiндер». Британський загiн, який складався з двох крейсерiв та шести есмiнцiв, ледь не знищив французькi кораблi, але тi врятувались, вiдiйшовши пiд захист берегових батарей. А вночi проти 24 червня «Вальмi» зазнав нових ушкоджень вiд близького вибуху авiабомби.

Французькi вiйськово-морськi сили в Сирii та Лiванi поступово танули, а жодного способу посилити iх не було. Вночi проти 23 червня сiло на мiлину авiзо «Елан». 25 червня англiйська субмарина «Партiан» неподалiк Бейрута торпедувала французьку «Суффлер», яка затонула разом з усiм екiпажем. Британськi ж кораблi дiяли цiлком вiльно, систематично обстрiлюючи об’екти на узбережжi.

29 червня есмiнцi «Гепард», «Вокелiн» i «Вальмi» вийшли до Салонiк. У цей порт на теренi окупованоi нацистами Грецii уряд Вiшi скерував (зрозумiло, за згодою нiмецьких властей) пiдкрiплення для Сирii та Лiвану: кiлька сотень солдат, зенiтнi та протитанковi гармати, боеприпаси, запаснi частини для лiтакiв. Однак 7 липня французькi кораблi, що знаходились за 200 миль вiд сирiйського узбережжя, змушенi були повернути до Салонiк через iнтенсивнi нальоти британськоi авiацii (22 липня вони прибули до Тулона, приеднавшись до головних сил флоту). Не вдалось доставити пiдкрiплення з Салонiк i двом французьким торговим суднам: одне було потоплене торпедоносцями «Альбакор», а друге зрештою опинилось в Бiзертi. 9 липня з Бейрута до Бiзерти вийшли уцiлiлi французькi пiдводнi човни. Днем ранiше Бейрут залишили 11 надводних кораблiв i суден. Не маючи шансiв прорватись до французьких портiв, вони зайшли в турецьку Александретту, де були iнтернованi.

10 липня командуючий французькими вiйськами в Сирii та Лiванi генерал Денц вирiшив розпочати переговори про припинення бойових дiй. За чотири днi вони завершились капiтуляцiею. За ii умовами 25 тисяч французьких вiйськовослужбовцiв пасажирськими лайнерами були перевезенi до контрольованих урядом Вiшi портiв Пiвнiчноi Африки.

Пiдводячи пiдсумки кампанii в Сирii та Лiванi, треба вiдзначити, що французькi надводнi сили, незважаючи на величезну кiлькiсну перевагу британського флоту, дiяли досить активно. Однак вплинути на результат кампанii вони не змогли. Пiдводнi ж човни провели в морi лише 17 днiв. Тричi вони намагались атакувати противника, але безуспiшно.

Кампанiя в Сирii та Лiванi стала останнiм французько-британським зiткненням у Середземному морi до часу операцii «Торч» – висадки союзникiв у Пiвнiчнiй Африцi.




2.3. Битви бiля мису Стiло i мису Спада


Заходи з нейтралiзацii французького флоту на кiлька тижнiв стали головною проблемою для британських сил на Середземному морi. Однак це не означало цiлковитого припинення дiй проти Італii. Обидвi сторони в той час ще не мали чiтких концепцiй ведення бойових дiй у нових умовах. Ключовим питанням ставало забезпечення проведення конвоiв: для Італii – до Пiвнiчноi Африки, для Великобританii – на Мальту.

Перша спроба iталiйського флоту органiзувати проведення конвою, як ми вже згадували, закiнчилась втратою есмiнця «Есперо». 6 липня 1940 р. iталiйський флот почав значно масштабнiшу операцiю. З Неаполя вийшли в море лайнери «Есперiа» i «Калiтеа», танкер «Веттор Пезанi» i транспорт «Марко Фоскарiнi», з Катанii на Сицилii – транспорт «Франческо Барбаро». Судна везли 2190 солдат, 72 танки, 237 автомобiлiв, 5270 тонн палива i понад 10 тис. тонн iнших вантажiв. Безпосередню охорону конвою, який отримав шифр ТСМ, забезпечували вiсiм есмiнцiв та чотири мiноносцi. Їх «пiдстраховували» легкi крейсери «Бартоломео Коллеонi» та «Джованнi делле Банде Нере». Операцiя пройшла успiшно – конвой досяг Бенгазi, де розвантажився, а 21 липня судна повернулись до Неаполя.

Практично одночасно з операцiею ТСМ свою конвойну операцiю пiд шифром МА.5 проводив британський Королiвський флот. 9 i 10 липня з Мальти до Александрii вийшли конвоi MF-1 i MS-1 (вiдповiдно, три i п’ять суден). Одним iз завдань цiеi операцii була евакуацiя з Мальти цивiльного населення. Назустрiч конвоям з Александрii вирушили основнi сили британського Середземноморського флоту: з’еднання «А» (п’ять легких крейсерiв i один есмiнець), «В» (лiнкор «Ворспайт» пiд прапором адмiрала Каннiнгема i п’ять есмiнцiв) та «С» (лiнкори «Малайя», «Ройял Соверiн», авiаносець «Ігл» i флотилiя есмiнцiв). 9 липня цi з’еднання мали вийти на позицiю за 120 миль вiд мису Пассеро на Сицилii, де до них мало приеднатись з’еднання «D», сформоване з кораблiв, якi базувались на Мальтi. Видiлених мало вистачити не лише для захисту конвоiв, але й для ведення наступальних дiй проти iталiйського флоту. Вчасне виявлення ворожих сил покладалось на чотиримоторнi лiтаючi човни «Сандерленд», якi базувались на Мальтi.

Задля вiдвернення уваги iталiйського командування 8 липня з Гiбралтару в район Майорки вийшло з’еднання «Н» – лiнкори «Худ» i «Резолюшн» у супроводi есмiнцiв. Демонстративний маневр виявився вдалим – кораблi були помiченi розвiдувальними лiтаками, i на певний час стали прiоритетною загрозою. 9 липня з’еднання «Н» кiлька разiв зазнавало нальотiв iталiйськоi авiацii, але кораблi зумiли уникнути влучань бомб. 11 липня з’еднання повернулось до Гiбралтару.

Однак маскування не було повним – iталiйськi шпигуни в Александрii вчасно сповiстили про вихiд у море британського Середземноморського флоту. Назустрiч вирушили головнi сили iталiйського флоту – лiнкори «Джулiо Чезаре» i «Конте дi Кавур», шiсть важких i вiсiм легких крейсерiв у супроводi есмiнцiв. Командував ними адмiрал І. Кампiонi. Чiтких вказiвок вiд вищого керiвництва вiн не отримав. Адмiралу було рекомендовано уникати втрат у зiткненнi з переважаючими силами противника i вдаватись до активних дiй лише в разi, якщо сили охорони конвою ТСМ будуть атакованi британцями. Італiйське командування не вiддало наказ про вихiд у море найновiших лiнкорiв «Лiтторiо» i «Вiтторiо Венето», мотивуючи це тим, що на кораблях ще проводяться останнi роботи i на них перебувають цивiльнi робiтники. Водночас адмiрал Карло Бергамiнi у рапортi на iм’я Д. Каваньярi вiдзначав, що обидва кораблi готовi до виходу в море, екiпажi, хоч i не завершили навчання, здатнi забезпечити iх правильне функцiонування, а наявнiсть на лiнкорах цивiльних робiтникiв жодним чином не впливае на боездатнiсть. Судячи з цього, можна стверджувати, що вище керiвництво iталiйського флоту просто не бажало ризикувати найновiшими кораблями. В результатi з’еднання Кампiонi суттево поступалось силам Каннiнгема: лiнкори останнього мали 381-мм гармати головного калiбру, а iталiйськi – 320-мм. Прагнення перемоги в iталiйського командування виявилось менш сильним, нiж прагнення не зазнати поразки. Якщо для мирного часу намагання завершити усi роботи на кораблях до iхнього виходу на завдання е цiлком природним, то военний час вимагае рiшучого й нешаблонного мислення – а цього, власне, забракло iталiйцям. Як наслiдок, вже на момент вступу в бiй iхне з’еднання знаходилось у програшному становищi. Дотримання довоенних стереотипiв, шаблоннiсть рiшень позбавили iталiйцiв шансу здобути перемогу в першому у Другiй свiтовiй вiйнi бойовому зiткненнi великих кораблiв на Середземному морi.

В нiч на 8 липня пiдводний човен «Бейлуль» виявив у морi великий загiн англiйських кораблiв, який рухався в бiк Мальти. Вiце-адмiрал Кампiонi наважився вступити в бiй, сподiваючись на перевагу свого з’еднання у швидкостi, бiльшiй кiлькостi крейсерiв та пiдтримку авiацii берегового базування. Повiдомлення про виявлення в морi гiбралтарського з’еднання тiльки прискорило дii Кампiонi – вiн прагнув не допустити об’еднання британських сил.

Адмiрал Каннiнгем теж знав про присутнiсть в морi iталiйського з’еднання – о 5:15 8 липня вiн отримав вiдповiдне повiдомлення з пiдводного човна «Фенiкс». Каннiнгем вiдкоригував курс своiх кораблiв, розраховуючи перехопити iталiйцiв на зворотному шляху з Лiвii. Обидва з’еднання, таким чином, опинились на курсах, що мали перетнутись поблизу мису Стiло (схiдне узбережжя Калабрii).

Задля уточнення мiсця знаходження противника адмiрал Каннiнгем вислав «Свордфiшi» з авiаносця «Ігл», однак знайти iталiйськi кораблi вони не змогли. Натомiсть ворожа авiацiя виявилась бiльш ефективною. О 9:51 над з’еднанням Каннiнгема з’явились 72 бомбардувальники SM.79. Прорвавшись через зенiтний вогонь, вони скинули бомби з великоi висоти, досягнувши влучання в крейсер «Глостер». На кораблi загинуло 18 осiб (у тому числi його командир), була знищена частина зенiтноi артилерii. Іншi кораблi, iнтенсивно маневруючи, зумiли уникнути влучань, хоча тiльки поблизу флагманського лiнкора «Ворспайт» вибухнуло близько 50 бомб. Якби авiацiя продовжувала нальоти, то шанси завдати ушкоджень британським кораблям були б дуже значнi. Однак цього не сталося.

Близько 15:10 Каннiнгем, нарештi, отримав довгождане повiдомлення вiд повiтряноi розвiдки: один з лiтаючих човнiв «Сандерленд» виявив iталiйське з’еднання в складi двох лiнкорiв, шести крейсерiв та семи есмiнцiв. Понад двi години лiтак стежив за рухом ескадри, доки вичерпання палива не змусило пiлотiв повернутись на базу. Тепер жоднi сумнiви зникли – Каннiнгем переконався, що в море вийшли головнi сили iталiйського флоту. Продовження власноi конвойноi операцii за таких обставин вiн визнав надто небезпечним, i за його наказом конвоi повернулись до Валетти. Сам же Каннiнгем рушив до ворога. Перше велике зiткнення британського та iталiйського флотiв стало неминучим.

Найважливiшим завданням iталiйського флоту було успiшне проведення конвою до пiвнiчно-африканських портiв. Швидкохiднi лайнери «Есперiа» i «Калiтеа» пiд прикриттям кiлькох мiноносцiв прискорились до 18 вузлiв i рушили до Бенгазi. Вважалось, що вони мають дiстатись мети без проблем. А ось доля повiльнiших суден викликала деякi побоювання. Головнi сили флоту пiд командуванням І. Кампiонi мали не допустити британськi кораблi до конвою. Саме цим i керувався iталiйський командувач, обираючи курс свого з’еднання. Цiлком слушно розраховуючи, що гiбралтарська ескадра не вiзьме участi у битвi, Кампiонi мiг розраховувати на успiх. Трьом британським лiнкорам вiн протиставив два власних. Щоправда, противник мав 381-мм артилерiю головного калiбру, а iталiйськi кораблi – лише 320-мм, але останнi переважали у швидкостi й маневреностi. До того ж, iталiйцi мали значно бiльше крейсерiв. Тобто назагал сили противникiв можна визнати приблизно рiвними.

Нiч для обох супротивникiв минула спокiйно – з’еднання йшли визначеними курсами назустрiч неминучiй битвi. Вранцi 9 липня британська повiтряна розвiдка знову виявила iталiйськi кораблi. Пiсля проведення конвою до Бенгазi вони рухались у напрямку до Таранто. Побоюючись, що противник зумiе вислизнути, Каннiнгем вирiшив роздiлити своi сили, залишивши позаду повiльне з’еднання «С», i одночасно наказав провести повiтряну атаку. На завдання вiдправили 15 торпедоносцiв «Свордфiш» з авiаносця «Ігл». Італiйськi лiнкори вони не знайшли, натомiсть атакували важкi крейсери, але жодного влучання не добились. Тим часом головнi британськi сили прискорились до 18 вузлiв з таким розрахунком, щоб вiдрiзати противниковi шлях до Таранто.

Повiтряна атака продемонструвала Кампiонi, що британський флот знаходиться неподалiк, а у його складi е авiаносець. Італiйська ж авiацiя того дня була на диво пасивною, незважаючи на успiшнi дii напередоднi.

Лiтаки з «Ігла» повернулись на авiаносець о 14:25, а вже о 14:47 першi кораблi обох флотiв встановили вiзуальний контакт. Це стало наслiдком скерування назустрiч противниковi на бiльшiй швидкостi легких сил британського флоту. Позаду них йшов «Ворспайт» – найшвидший лiнкор з’еднання Каннiнгема.

Першими в бiй вступили легкi крейсери загону вiце-адмiрала Дж. Товi й iталiйськi легкi крейсери «Луiджi дi Савойя» i «Джузеппе Гарiбальдi». Італiйцi, використовуючи бiльшу дальнiсть стрiльби своiх гармат, о 15:20 першими вiдкрили вогонь з дистанцii 21 600 м. За двi хвилини вiдповiли британськi крейсери. Однак вогонь з обох сторiн був неточний. Лише один снаряд з «Джузеппе Гарiбальдi» влучив у крейсер «Нептун» i пошкодив катапульту та гiдролiтак, який знаходився на нiй. О 15:27 розпочали вогневу дуель з крейсером «Сiдней» ще два iталiйськi кораблi – «Альберiко да Барбiано» та «Альберто дi Джуссано». Їхнi залпи лягали значно точнiше, але за якусь мить озвався головний калiбр «Ворспайта», що змусило iталiйськi крейсери вiдiйти на безпечну вiдстань. Італiйських лiтакiв у повiтрi не було – незважаючи на те, що iхнi береговi аеродроми знаходились неподалiк мiсця битви.






Легкий крейсер «Джузеппе Гарiбальдi»



О 15:45 з палуби «Ігла» стартувала чергова хвиля торпедоносцiв, однак атака ними важких крейсерiв «Больцано» i «Тренто» виявилась безуспiшною.

Незабаром на дистанцiю вiдкриття вогню вийшли обидва iталiйськi лiнкори, однак вiдповiдно до проведеного ранiше розподiлу цiлей по «Ворспайту» стрiляв тiльки «Джулiо Чезаре», а «Конте дi Кавур» очiкував на вхiд у радiус дii своiх гармат «Малайi». Така ситуацiя стала можливою завдяки маневрам «Ворспайта», який навмисне сповiльнив свiй хiд, щоб повiльнiша «Малайя» могла його наздогнати. Бiй лiнкорiв йшов класично – на паралельних курсах, завдяки чому кораблi могли використовувати усю мiць артилерii головного калiбру. Результат його мiг визначити один вдалий залп. Вогонь лiнкорiв намагались пiдтримати iталiйськi важкi крейсери – як тiльки iм вдавалось вийти на дистанцiю стрiльби.

Близько 16:00 артилеристам «Джулiо Чезаре» вдалось взяти «Ворспайт» у «вилку»: один залп лiг перед ворожим лiнкором, а другий – за ним. Пiсля вiдповiдного коригування третiй залп неминуче призвiв би до накриття ворожого корабля, але часу на це у iталiйцiв не було: у ту ж мить 381-мм снаряд «Ворспайта» влучив у верхню палубу «Джулiо Чезаре» поблизу кормовоi труби. Його уламки викликали кiлька пожеж, дим вiд яких проник до котельного вiддiлення. Частину котлiв довелось вимкнути, через що швидкiсть корабля знизилась. На якийсь час лiнкор залишився без електрики. Хоч пожежi вдалось швидко лiквiдувати, ушкодження «Джулiо Чезаре» були серйозними. Адмiрал Кампiонi наказав есмiнцям поставити навколо свого флагманського корабля димову завiсу, у яку увiйшов i «Конте дi Кавур». Обидва лiнкори пiд захистом димовоi завiси змiнили курс i почали вiддалятись вiд противника. Британськi лiнкори теж вiдкоригували курс, увесь час продовжуючи стрiляти наослiп. Тягар бою з iталiйського боку лiг на важкi крейсери, якi й так вже деякий час обстрiлювали «Ворспайт» й «Малайю». До бою знову вступили британськi крейсери. Це одразу ж далося взнаки. О 16:05 важкий крейсер «Больцано» отримав три безпосереднiх влучання 152-мм снарядами з крейсера «Нептун». Наслiдком одного з них стало заблокування стерна. «Больцано» вийшов з бойового порядку i почав описувати циркуляцiю, однак за кiлька хвилин екiпаж зумiв усунути несправнiсть, i корабель, розiгнавшись до 36 вузлiв, повернувся на свое мiсце в бойовому порядку iталiйських крейсерiв.

О 16:06 Кампiонi прийняв рiшення про вихiд з бою, оскiльки його флагманський корабель втратив едину перевагу над британськими лiнкорами – швидкiсть. Пiд прикриттям димовоi завiси й торпедноi атаки есмiнцiв головнi сили iталiйського флоту вийшли з бою. Атака есмiнцiв виявилась безрезультатною, натомiсть два з них – «Алфiерi» i «Фреччiя» – були пошкодженi артилерiйським вогнем британських крейсерiв.

Адмiрал Каннiнгем не наполягав на продовженнi бою – його турбувала поява iталiйських лiтакiв, помiчених о 16:41. Однак тi замiсть англiйських кораблiв помилково атакували власнi (на щастя для iталiйцiв, усi бомби схибили). Остаточно битва закiнчилась о 16:45, а за 15 хвилин британськi кораблi взяли курс на Александрiю.

Пiсля закiнчення битви бiля мису Стiло iталiйськi кораблi через Мессiнську протоку рушили до своiх баз у Неаполi та Спецii. Тим часом британцi вiдновили призупинену конвойну операцiю. Прикриття для обох груп транспортiв мали забезпечити лiтаки з авiаносця «Ігл». 10 липня вони здiйснили налiт на порт Аугуста на Сицилii, де потопили есмiнець «Леоне Панкальдо». Кораблевi, який неушкодженим вийшов iз битви бiля мису Стiло, на цей раз вистачило однiеi торпеди, яка влучила в район машинного вiддiлення. На затопленому есмiнцi загинуло 16 морякiв.

З’еднання Каннiнгема на зворотному шляху було 11 липня атаковане iталiйськими лiтаками, але за участю винищувачiв з «Ігла» цей напад вдалось вiдбити. Загалом iталiйська авiацiя проявила себе у битвi бiля мису Стiло вкрай пасивно. Зовсiм не було використано ту обставину, що битва вiдбувалась в межах радiуса дii власних бомбардувальникiв. Тi з’явились лише пiд кiнець бою, i не добились жодних успiхiв. Слабка органiзацiя взаемодii флоту й авiацii залишалась слабким мiсцем збройних сил Італii.

Обидва ушкодженi кораблi – «Джулiо Чезаре» i «Больцано» – були скерованi на ремонт до Спецii. Ушкодження були не надто важкими, i за мiсяць кораблi повернулись до бойового складу флоту. Галеаццо Чiано, зять Муссолiнi й мiнiстр закордонних справ Італii, писав пiсля битви: «Правдива боротьба на морi точиться не мiж нами й Англiею, а мiж авiацiею i флотом…»

Пiдсумки битви бiля мису Стiло однозначно оцiнити складно. З одного боку, британцi ушкодили два iталiйських важких кораблi, не зазнавши при цьому серйозних втрат. З iншого – iталiйцi змогли спокiйно провести важливий конвой, а ушкодження «Джулiо Чезаре» й «Больцано» виявились значно менш серйозними, нiж видавалось спочатку. Бiльшiсть дослiдникiв розглядають цю битву як перемогу Великобританii, але таке твердження видаеться нам необгрунтованим. Обидвi сторони зберегли здатнiсть ведення вiйни на морi. Тобто, перше велике зiткнення обох флотiв, фактично, завершилось внiчию.

Битва бiля мису Стiло дозволила обом сторонам зробити кiлька важливих висновкiв. Головним з них стало нове розумiння основного завдання флотiв, яким на даному етапi вiйни стало забезпечення власних комунiкацiй з одночасним прагненням до порушення iх у противника. Панування на морi у списку прiоритетiв перемiстилось на друге мiсце. Італiйцi усвiдомили важливе значення баз в архiпелазi Додеканес, з яких флот мiг серйозно загрожувати британським комунiкацiям у схiднiй частинi Середземномор’я. Однак на момент вступу Італii у вiйну тут не було значних сил iталiйського флоту. На порядку денному постало скерування у цю акваторiю великих кораблiв.

У серединi липня 1940 р. командування ВМС Італii ухвалило рiшення вислати на о. Лерос 2-гу ескадру легких крейсерiв («Джованнi делле Банде Нере» i «Бартоломео Коллеонi») пiд командуванням контр-адмiрала Фердiнандо Касардi. Командування сподiвалось, що швидкiснi й добре озброенi кораблi зможуть серйозно обмежити британське судноплавство у цьому районi.

Італiйськi крейсери вийшли з Триполi 17 липня, близько 22:00. Кораблi, дотримуючись режиму тишi в ефiрi, на швидкостi 24 вузли вирушили до Криту. О 6:00 19 липня вони пiдiйшли до захiдного узбережжя цього острова, збираючись пройти протокою мiж Критом i острiвцем Антiкiтiра, пiсля чого взяти курс на Лерос. Італiйцi не сподiвались зустрiти на цих водах британськi кораблi. Однак iнформацiя iхньоi розвiдки виявилась хибною. Пiвнiчнiше Криту патрулювали чотири есмiнцi зi складу британськоi 2-й флотилii, а для пiдтримки цього загону на свiтанку 18 липня з Александрii вийшов легкий крейсер «Сiдней» у супроводi есмiнця «Хейвок» (з тiеi ж 2-i флотилii).

Ворожi загони йшли назустрiч один одному, не пiдозрюючи про присутнiсть противника. Вранцi 19 липня британськi есмiнцi перебували в районi мису Спада на пiвнiчно-захiдному узбережжi Криту – власне, поблизу тiеi вузькоi протоки, якою збирались пройти iталiйськi крейсери. «Сiдней» перебував за 40 миль на пiвнiч вiд есмiнцiв.






Бiй бiля мису Спада



О 7:17 19 липня на одному з iталiйських крейсерiв помiтили чотири кораблi, розпiзнанi як британськi есмiнцi. За п’ять хвилин iталiйськi кораблi були помiченi з есмiнця «Хiроу». На кораблях обох загонiв прозвучали сигнали бойовоi тривоги. Італiйський командувач був впевнений у своiй перевазi, тому вирiшив не вiдриватись вiд противника, а навпаки – вiдкрити вогонь головним калiбром. Вiн мiг цiлком розраховувати на успiх з огляду на перевагу своiх кораблiв у артилерii. Розумiв це i командувач британським загоном коммандер Нiколсон. Вiн негайно повернув на пiвнiч, у бiк крейсера «Сiдней». Есмiнцi почали передавати радiограми, iнформуючи про поточну ситуацiю командира австралiйського крейсера коммандера Дж. А. Коллiнза. Той, не порушуючи зi свого боку режиму радiомовчання, мiг вибрати зручний для себе момент вступу в бiй, що мало стати цiлковитою несподiванкою для iталiйцiв.

Тим часом британськi есмiнцi на швидкостi 30 вузлiв йшли на пiвнiч, лiниво вiдстрiлюючись з кормових гармат. Італiйцi намагались вести вогонь повними бортовими залпами, тому мусили постiйно маневрувати. Вогонь обох сторiн не був анi надто iнтенсивний, анi точний. До 8:00 жодна зi сторiн не здобула переваги. Британськi снаряди просто не долiтали до iталiйських крейсерiв. Самi ж есмiнцi, вмiло маневруючи i ставлячи димовi завiси, змогли уникнути влучань. За цих обставин Касардi наказав збiльшити швидкiсть до 32 вузлiв i змiнити курс на схiдний, щоб наблизитись до есмiнцiв i знищити iх.

Однак ефект був далеким вiд очiкуваного. Італiйцi випустили британськi есмiнцi з поля зору i о 7:48 були змушенi припинити вогонь, продовжуючи рухатись на великiй швидкостi у бiк британських есмiнцiв. На палубах iталiйських крейсерiв нiхто не сподiвався, що там iх чекае набагато сильнiший противник. Раптом о 8:29 бiля iталiйських кораблiв пiднялись фонтани води вiд вибухiв снарядiв калiбру бiльшого вiд 120 мм. Це було однозначним свiдченням того, що на горизонтi з’явився значно потужнiший корабель противника. Касардi усвiдомив, якоi помилки вiн допустився, вiдмовившись вранцi 19 липня вiд проведення повiтряноi розвiдки з використанням гiдролiтакiв своiх крейсерiв. Та робити було нiчого – iталiйцi негайно вiдкрили вогонь у вiдповiдь, цiлячись на спалахи залпiв австралiйського крейсера. Одночасно вони змiнили курс на пiвденний, до берегiв Криту. Тепер обидва противники йшли паралельними курсами, ведучи вогонь повними бортовими залпами. Австралiйський крейсер намагався пристрiлятись по одному з ворожих кораблiв, але безуспiшно. Упродовж 45 хвилин тривав безрезультатний обмiн залпами. Італiйськi крейсери по черзi ховались за димовою завiсою, що змушувало «Сiдней» постiйно переносити вогонь з одного корабля на iнший. Нарештi о 9:15 перший снаряд влучив в «Бартоломео Коллеонi». Крейсер змушений був зменшити швидкiсть. Дистанцiя мiж ним i британськими кораблями скоротилась до 16000 м i зменшувалась надалi. Тепер по «Бартоломео Коллеонi» вiв вогонь не лише «Сiдней», але й британськi есмiнцi, чиi 120-мм снаряди спустошували палубу iталiйського крейсера. На кораблi спалахнула пожежа, яка охопила бойовий мiсток. Це унеможливило ефективне керiвництво боротьбою за живучiсть. Черговий снаряд iз «Сiднея» пробив палубу i здетонував у котельному вiддiленнi «Бартоломео Коллеонi». Надходження пари до турбiн припинилось. Корабель зупинився, на ньому зникла електрика. Фактично, доля «Бартоломео Коллеонi» була вирiшена. Ситуацiю не мiг врятувати единий iталiйський снаряд, який, нарештi, влучив у переднiй комин «Сiднея» – ушкодження не були суттевими, а втрати особового складу обмежились одним пораненим моряком.

Коммандер Коллiнз залишив бiля ушкодженого крейсера есмiнцi «Хайперiон», «Хейвок» i «Айлекс». Вони мали добити ворожий корабель, а згодом зайнятись порятунком його екiпажу. «Сiдней» же разом з есмiнцями «Хiроу» i «Хастi» продовжував погоню за «Джованнi делле Банде Нере». Через вищу швидкiсть iталiйського крейсера i вичерпання боезапасу носових башт «Сiднея» погоню о 10:37 довелось припинити. «Джованнi делле Банде Нере» благополучно дiстався до Бенгазi.

Три есмiнцi, якi лишились бiля ушкодженого «Бартоломео Коллеонi», продовжили артилерiйський обстрiл. Його екiпаж намагався вiдповiдати з 100-мм зенiток (цi гармати мали ручнi механiзми наведення i могли працювати навiть за вiдсутностi електрики). З кожною хвилиною на палаючому кораблi залишалось усе менше морякiв, якi намагались евакуюватись, використовуючи рятувальнi плоти. Зрештою, британцi припинили обстрiл – вони бачили, що доля крейсера вирiшена. О 9:35 «Хайперiон» випустив чотири торпеди по нерухомому кораблю, ще двi додав «Айлекс». Але крейсер вперто лишався на плаву. Тому о 9:52 «Хайперiон» випустив ще одну торпеду, яка й поставила крапку в кар’ерi крейсера. О 9:59 «Бартоломео Коллеонi» затонув за шiсть миль вiд узбережжя Криту. На кораблi загинуло 250 морякiв, включаючи його командира, решту були врятованi британськими есмiнцями.

Другий iталiйський крейсер – «Джованнi делле Банде Нере» – отримав два влучання 152-мм снарядiв з «Сiднея», внаслiдок чого загинули вiсiм i були пораненi 16 морякiв. Однак сам корабель не потребував серйозного ремонту i пiсля короткоi стоянки в Бенгазi мiг повернутись до Італii. Адмiрал Каннiнгем, знаючи, що крейсер вiдiйшов у бiк Лiвii, вирiшив, що вiн мiг сховатись у порту Тобрук. За його наказом шiсть «Свордфiшiв» з «Ігла» перелетiли на аеродром Сiдi Барранi, звiдки здiйснили налiт на Тобрук. І хоч крейсера там не було, «здобич» британських авiаторiв виявилась непоганою: вони потопили есмiнцi «Нембо» та «Остро», а також транспорт «Серене».

Битва бiля мису Спада завершилась цiлковитою перемогою британського Королiвського флоту. Вiн не допустив посилення iталiйськоi ескадри на Додеканесах, а також знищив сучасний легкий крейсер практично без втрат зi свого боку. Чинниками перемоги стало досконале керiвництво боем коммандера Коллiнза, а також добра взаемодiя крейсера «Сiдней» з есмiнцями. Однак, напевне, вирiшальне значення мали помилки iталiйського командувача: вiдмова вiд повiтряноi розвiдки, брак iнформацii про противника i надмiрна вiра в силу власного загону. Тобто успiх британцiв став наслiдком помилок iталiйцiв. Битва мала велике пропагандистське значення: британськi кораблi вiтали в Александрii так, нiби вони здобули успiх рiвня нового Трафальгару. Серед iталiйських же морякiв поглиблювались песимiстичнi настроi: iхнiй флот все нiяк не мiг здобути хоч маленьку перемогу над британським.

Італiйська пропаганда намагалась компенсувати вiдсутнiсть реальних успiхiв вигаданими. В комюнiке, яке пiдсумовувало результати першого мiсяця вiйни, вiдзначалось: «Втрати англiйського флоту склали 32 потоплених i 58 ушкоджених кораблiв. Потопленi: 2 легкi крейсери, 7 есмiнцiв, 12 пiдводних човнiв i 10 торгових суден, важко ушкодженi: 5 лiнкорiв, 13 крейсерiв, 10 есмiнцiв, 3 пiдводнi човни, 3 авiаносцi i 24 торгових судна. Італiйський флот за вказаний перiод втратив крейсер «Коллеонi», 3 есмiнцi, 8 пiдводних човнiв i три менших кораблi, у тому числi 2 торпедних катери».

19 липня, в той самий день, коли вiдбувся бiй бiля мису Спада, тривала чергова iталiйська конвойна операцiя мiж Бенгазi й Неаполем. Транспорти повертались до Італii пiсля доставки до Лiвii вантажiв i поповнень. Їх перехiд забезпечували два легкi крейсери i три есмiнцi. Жодноi протидii з боку англiйцiв не було, всi судна благополучно дiстались до мiсця призначення. Британцi наприкiнцi липня також без втрат провели конвой AN-2, який вирушив з Александрii до кiлькох портiв Егейського моря.

30 липня з портiв Пiвденноi Італii вийшов конвой у складi 11 швидкохiдних транспортiв, прикриття якого забезпечували 11 важких i легких крейсерiв, 23 есмiнцi i 14 менших ескортних кораблiв. Видiлення такого потужного ескорту зумовлювалось повiдомленнями про перебування британського з’еднання в морi мiж Критом i Мальтою. Побоювання виявились марними, й усi судна без проблем доставили свiй вантаж до лiвiйських портiв. Днем пiзнiше, 31 липня, з Неаполя вийшов конвой у складi десяти транспортiв, якi везли майже 50 тисяч тонн озброення, боеприпасiв i палива. Його прикривали два легких крейсери та кiлька есмiнцiв. Ця операцiя теж завершилась успiшно. Однак iталiйцi зiткнулись з iншою проблемою – недостатньою пропускною спроможнiстю лiвiйських портiв. Порт у Триполi мiг щомiсяця приймати 45 тисяч тонн вантажiв, у Бенгазi – 24 тисячi, у Тобруку – лише 18 тисяч. Тим часом, кожна iталiйська дивiзiя щомiсяця потребувала близько 10 тисяч тонн рiзних вантажiв. Накопичення вiдповiдних запасiв перед початком наступу було нелегкою справою, а наступне пiдтримання темпу постачання – ще важчою.

Британський флот тим часом вiдносно спокiйно проводив конвоi з Александрii до Мальти. 2 серпня з’еднання «Н» вийшло в море. Лiтаки з його авiаносця мали бомбардувати вiйськовi об’екти в районi Кальярi. Одночасно лiнкори «Ворспайт», «Ремiллес» i «Малайя» з важким крейсером «Кент» вирушили в район Бардi для обстрiлу iталiйських берегових об’ектiв. Усi цi акцii не зустрiли протидii з боку iталiйського флоту – його увага у той час була зосереджена на постановцi нових мiнних загороджень в Сицилiйськiй протоцi i довкола Мальти.

15 серпня в дiю знову вступили крупнi кораблi Середземноморського флоту – лiнкор «Барем» обстрiляв Бардi i Форт Капуццо. 17—18 серпня цi ж об’екти були обстрiлянi «Ворспайтом» та «Малайею». Цi та iншi операцii Середземноморського флоту мали велике значення для полiпшення морально-психологiчного стану населення Великобританii та ii збройних сил – адже лiто 1940 р. було для них дуже важким. Прем’ер-мiнiстр В. Черчилль у своiй промовi 14 липня говорив: «Все вказуе на те, що вiйна буде довгою i важкою. Сьогоднi не можна передбачити, як далеко вона сягне. Англiя готова до нiмецькоi атаки. Ми не пiдемо на жоднi перемовини з Нiмеччиною. Багато краiн були отруенi й розкладенi Нiмеччиною ще до того, як почались бойовi дii. Так було у Францii. Ми в Англii не боiмося таких методiв. Якщо справа дiйде до вторгнення на Британськi острови, запевняю, що ми будемо обороняти кожне село, кожне мiстечко, кожну садибу. Лондон швидше перетворимо в купу руiн, нiж дозволимо поневолити. З Америки надходить все бiльше допомоги. Англiйський флот зараз е потужнiшим, нiж на початку вiйни. Продовольства маемо бiльше, нiж будь-коли ранiше. Озброюватись мусимо не лише на 1941 рiк, але й на 1942 рiк, коли вiйна з оборонноi перейде в наступальну».

Італiйцi намагались активiзувати дii на ворожих комунiкацiях, скеровуючи для цього новi кораблi, а часом i цiлi з’еднання свого флоту. Водночас вони мусили визнати, що спроба пiдводного наступу зазнала фiаско. Якщо на самому початку вiйни британцi втратили кiлька транспортних суден, то пiсля запровадження на Середземному морi системи конвоiв iталiйськi пiдводнi човни вже не становили великоi загрози – на вiдмiну вiд нiмецьких «У-ботiв» на Атлантицi. Італiйськi пiдводники не перейняли нiмецькоi тактики «вовчих зграй» – вони дiяли iндивiдуально, що не сприяло результативностi бойових походiв. До того ж, торпеди iталiйського виробництва були далекими вiд досконалостi. Тому основну загрозу для торгового флоту союзникiв становили не субмарини, а морська авiацiя та надводнi кораблi.

Важливим засобом протидii ворожим конвоям iталiйське командування вважало встановлення мiнних загороджень на iхнiх трасах. Скажiмо, в нiч на 6 серпня два легких крейсери виставили 394 мiни в протоцi Пантеллерiя, а на початку жовтня есмiнцi виставили 350 мiн у районi Мальти. Заходи цi дали результат. Зокрема, 23 серпня 1940 р. на одному з цих загороджень пiдiрвався i затонув британський есмiнець «Хостайл».

Суттевим посиленням британського Середземноморського флоту став найновiший авiаносець «Ілластрiес», який прибув на ТВД у серпнi. Крiм власних лiтакiв, вiн мав досконалий радар RDF, що суттево пiдвищило можливостi ППО. Саме вчасно – бо в другiй половинi серпня активiзувались iталiйськi торпедоносцi. 15 серпня вони здiйснили налiт на Александрiю. Хоча жодна торпеда в цiль не влучила, сама поява iталiйських лiтакiв над головною базою Середземноморського флоту стала для британцiв прикрою несподiванкою, змусивши переглянути погляди на органiзацiю системи ППО.

Втрати союзникiв у першi мiсяцi вiйни на Середземному морi були невеликими – лише 13 суден тоннажем 64 183 брт. Однак надалi вони суттево зросли – в першому пiврiччi на дно пiшло 131 судно союзникiв тоннажем 392 709 брт. На щастя для британцiв бiльшiсть – 124 одиницi – становили грецькi судна, втраченi пiд час кампанii в Грецii. Пiсля ii завершення британцям вдалось обмежити втрати свого торговельного флоту, не допустивши колапсу системи постачання.

Морська вiйна на Середземноморському ТВД у першi мiсяцi пiсля вступу Італii у вiйну була «малою вiйною», де головну роль вiдiгравали легкi й ескортнi сили. Противники намагались забезпечити проведення без втрат власних конвоiв, а одночасно – перешкодити провести конвоi противника. Єдине за цей перiод зiткнення головних сил флотiв – битва бiля мису Стiло – стала опосередкованим наслiдком саме конвойних операцiй.




Роздiл 3

Мальта, Таранто, Матапан





3.1. Мальта


Значення цього острова для вiйни на Середземному морi найкраще вiдобразив Вiнстон Черчилль: «З часiв Нельсона Мальта була вiрним британським постом, який охороняв вузький i надзвичайно важливий морський коридор через центральну частину Середземного моря. Нiколи ще ii стратегiчне значення не було настiльки великим, як пiд час останньоi вiйни». Розумiли це й iталiйцi, для яких Мальта була буквально як «бiльмо на оцi». Однак iхнi атаки на острiв спочатку не були надто результативними. Хоча першi iталiйськi лiтаки з’явились над Мальтою вже 11 червня 1940 р., до грудня на острiв було скинуто лише 283 тонни бомб. Звичайно, вони спричинили жертви i руйнування, однак не могли виключити Мальту з системи вiйськових баз британського Королiвського флоту.

Обидвi сторони скерували до бою значнi сили, що призвело до значноi iнтенсифiкацii бойових дiй довкола Мальти. Британцi намагались за будь-яку цiну утримати острiв, а для цього потрiбно було забезпечити постiйну присутнiсть на ньому потужного авiацiйного угрупування. В першi тижнi боiв там було лише три лiтаки-винищувачi, а перекинути додатковi машини можна було лише з авiаносцiв – Мальта знаходилась поза досяжнiстю винищувачiв з будь-якоi з британських берегових баз. Кожна спроба передислокацii на острiв додаткових лiтакiв перетворювалась у великомасштабну операцiю iз залученням потужних сил флоту.

Першу спробу посилення винищувального прикриття Мальти, вiдому як операцiя «Харрi», британцi провели з 31 липня по 2 серпня 1940 р. Авiаносець «Аргус» доставив 12 винищувачiв «Харрiкейн», якi 2 серпня стартували з його палуби i благополучно приземлились на Мальтi. Ескорт «Аргуса» складався з чотирьох есмiнцiв, а для його далекого прикриття вийшло в море все з’еднання «Н» – три лiнкори, авiаносець «Арк Ройял», три легкi крейсери i вiсiм есмiнцiв. Крiм того, вiдволiкаючий маневр здiйснювали кораблi з Александрii – два лiнкори й авiаносець «Ігл» пiд ескортом кiлькох есмiнцiв. Перелiк задiяних сил дозволяе уявити, наскiльки великих зусиль потребувала доставка на Мальту лише дюжини винищувачiв.

29 серпня британцi розпочали чергову велику операцiю пiд кодовою назвою «Хетс». Їi головним завданням було переведення з Гiбралтару до Александрii нового авiаносця «Ілластрiес». Корабель вийшов в море у складi з’еднання «F», яке включало також лiнкор «Велiент» i крейсери ППО «Калькутта» i «Ковентрi». Якби основне завдання реалiзувати не вдалось, то «Ілластрiес» мав повернутись до Гiбралтару, а його лiтаки (12 винищувачiв «Фулмар» та 22 торпедоносцi «Свордфiш») посилили б авiацiйне угрупування на Мальтi. Операцiю забезпечували з’еднання «Н» (лiнкор «Рiнаун», авiаносець «Арк Ройял», легкий крейсер «Шеффiлд» та 13 есмiнцiв); воно ж прикривало i конвой з трьох транспортiв, який вирушив на Мальту з Гiбралтару. Цi сили вийшли в море на другий день операцii, 30 серпня. Лiтаки з «Арк Ройяла» завдали бомбового удару по невеликому портовому мiсту Ельмас на Сардинii. Завдяки цьому увага iталiйськоi повiтряноi розвiдки зосередилась на захiдному напрямi, а з’еднання «F» без жодних перешкод змогло пройти Сицилiйською протокою. У схiднiй частинi Середземного моря його прохiд забезпечували основнi сили александрiйськоi ескадри. Італiйське командування вислало в море основнi сили свого флоту – п’ять лiнкорiв (включаючи найновiшi «Лiтторiо» i «Вiтторiо Венето»), 10 крейсерiв, 34 есмiнцi. Однак повiтряна розвiдка не змогла надати своечасну й достовiрну iнформацiю про мiсцезнаходження британських кораблiв, i зустрiч двох флотiв не вiдбулась. «Ілластрiес» благополучно дiстався Александрii, суттево посиливши британський Середземноморський флот.

Лiтаки «Ілластрiеса» одразу ж включились до бойових дiй. Першим успiхом стала атака Бенгазi в нiч на 17 вересня 1940 р., пiд час якоi «Свордфiшi» 816-i ескадрильi потопили мiноносець «Бореа» i два транспорти, а лiтаки 819-i ескадрильi виставили мiнне загородження поблизу порту, на якому пiдiрвались i затонули есмiнець «Аквiлон» i два невеликих транспорти. В захiднiй частинi Середземного моря головну роль тим часом вiдiгравав старий авiаносець «Аргус». Його завданням була доставка винищувачiв на рубiж, звiдки вони могли долетiти до Мальти. Кожен з цих рейсiв супроводжувався виходом у море сильного прикриття зi складу з’еднання «Н», однак далеко не завжди вдавалось досягти цiлковитого успiху. Наприклад, у ходi операцii «Вайт», яка розпочалась 17 листопада 1940 р., з 14 лiтакiв (12 «Харрiкейнiв» i два «Ск’юа»), якi стартували з палуби «Аргуса», до Мальти дiстались лише п’ять.

Рубiж 1940/41 року вiдзначався певним затишшям у бойових дiях довкола Мальти. Однак навеснi 1941 р. на водах i в повiтрi довкола острова знову стало гаряче. Для британського Королiвського флоту ключовими завданнями були постiйна доставка на Мальту винищувачiв (для компенсацii втрачених у повiтряних боях) та проведення конвоiв iз постачанням. У березнi 1941 р. пароплав «Парракомб» доставив на острiв 21 «Харрiкейн». Ще 12 таких же лiтакiв перелетiло 3 квiтня з «Аргуса», а 23—27 квiтня з «Арк Ройяла». В останньому випадку це були «Харрiкейни» новоi модифiкацii – Мк.ІІ, з потужнiшими двигунами. Завдяки цьому дислокованi на Мальтi винищувальнi ескадрильi могли ефективнiше протистояти ворожiй авiацii. Доставку лiтакiв з Великобританii до Гiбралтару у квiтнi-червнi 1941 р. забезпечував ще один авiаносець – «Фюрiес». За мiсяць – з кiнця квiтня до кiнця червня 1941 р. – вiн здiйснив спiльно з «Арк Ройялом» три походи в Середземне море. За кожним разом пара авiаносцiв випускала вiд 48 до 64 «Харрiкейнiв», частина з яких летiла на Мальту, а частина – ще далi, до Єгипту. В промiжках мiж цими походами «Фюрiес» ще встигав «змотатись» до Великобританii за новими лiтаками. 27 червня «Арк Ройял» почав рейс через усе Середземне море. Пiд час операцii «Рейлвей І» вiн доставив з Гiбралтару на Мальту 21 «Харрiкейн», а потiм зайшов до Александрii i на зворотному шляху (операцiя «Рейлвей ІІ») «пiдкинув» на острiв ще 25 винищувачiв. Цi операцii дозволили створити на Мальтi досить сильне угрупування винищувальноi авiацii. Однак завдання постачання гарнiзону й населення острова усiм необхiдним, як i ранiше, лишалось вкрай актуальним. На Мальту морським шляхом доводилось возити буквально все – паливо, боеприпаси, продовольство…






Пiдводний човен «Рорквел»



Найбiльш термiновi й важливi вантажi доводилось доставляти пiдводними човнами, зокрема, великими мiнними загороджувачами «Рорквел» i «Кашалот». У кожному з рейсiв цi субмарини привозили на острiв двi тонни медикаментiв та близько 100 тонн авiацiйного бензину. Однак це була лише крапля в морi потреб, якi обчислювались тисячами й десятками тисяч тонн. Такi обсяги можна було доставити лише великими надводними транспортами пiд надiйним прикриттям з моря та повiтря. Це вимагало органiзацii комплексних операцiй, кожна з яких передбачала проведення конвоiв як з Гiбралтару, так i з Александрii, а також повернення порожнiх суден з Мальти. Зокрема, в ходi операцii «Іксесс» у сiчнi 1941 р. з Гiбралтару було без втрат проведено чотири судна, одне з яких доставило на Мальту 12 винищувачiв, 4000 тонн боеприпасiв i 3000 тонн насiнневоi картоплi, а iншi три везли озброення i технiку британського експедицiйного корпусу в Грецii i пунктом iхнього призначення був Пiрей. Одночасно здiйснювалось проведення двох суден з вантажем з Александрii на Мальту i повернення дев’яти порожнiх транспортiв з Мальти до Александрii. Усi транспорти досягли мети, однак ескортовi довелось вiдбивати несамовитi атаки нiмецьких пiкiрувальникiв та iталiйських торпедоносцiв. Пiсля полудня 10 сiчня авiаносець «Ілластрiес» зазнав удару групи Ju 87, якi добились шести прямих влучань бомб. На авiаносцi була пошкоджена льотна палуба, виведено з ладу половину озброення та стерно. Корабель змушений був зайти у Валетту для аварiйного ремонту. Атаки лiтакiв продовжувались i наступного дня. Найбiльшим успiхом стало пошкодження трьома прямими влучаннями легкого крейсера «Саутгемптон». Пожежу, яка спалахнула на кораблi, приборкати не вдалось, i крейсер довелось добити торпедами з iнших британських кораблiв.

«Ілластрiес» перебував на Мальтi до 23 сiчня. Незважаючи на неодноразовi нальоти ворожих лiтакiв, якi прагнули за будь-яку цiну добити авiаносець, сяк-так полатаний корабель ввечерi 23 сiчня залишив острiв i за два днi безперешкодно досяг Александрii.

19—23 березня 1941 р. у рамках операцii МС-9 британцi без втрат провели на Мальту чотири транспорти з Хайфи та Александрii, у квiтнi були теж без втрат проведенi конвойнi операцii MD.2 i MD.3.






Швидкiсний мiнний загороджувач «Менксмен»



Наприкiнцi квiтня – у травнi 1941 р. британський Королiвський флот провiв великомасштабну конвойну операцiю «Тайгер»/MD.4, яка мала на метi не тiльки доставку вантажiв на Мальту, але й перекидання пiдкрiплень до Єгипту. Останнi зазвичай доставлялись бiльш безпечним кружним шляхом – довкола Африки. Але з огляду на поразку в Грецii становище британських вiйськ в Єгиптi було критичним, тому вiйськово-полiтичне керiвництво Великобританii вирiшило ризикнути, направивши пiдкрiплення найкоротшим, але небезпечним шляхом. Транспорти й кораблi ескорту на шляху зазнавали атак iталiйськоi авiацii, однак вони були безрезультатними. Єдина втрата – пароплав «Емпайр Сонг» – була зумовлена пiдривом на мiнi. Опiвднi 12 травня конвой прибув до Александрii, доставивши 238 танкiв, 64 винищувачi «Харрiкейн» та iншi важливi вантажi.

21—24 липня британцi здiйснили операцiю «Сабстенс», пiд час якоi на Мальту було проведено сiм транспортних суден i доставлено 65 тисяч тонн вантажiв та п’ять тисяч солдат (частину бiйцiв i вантажу боеприпасiв везли не транспорти, а бойовi кораблi – легкi крейсери «Аретюза», «Единбург» та швидкiсний мiнний загороджувач «Менксмен»). Прикриття, як зазвичай, забезпечувало з’еднання «Н». Теж як зазвичай кораблi зазнавали iнтенсивних атак з повiтря. Італiйськi торпедоносцi 23 липня зумiли добитись влучань у легкий крейсер «Манчестер» i есмiнець «Фiрлесс». «Манчестер» зумiв повернутись до Гiбралтару, а ось есмiнець довелось затопити. Ще один есмiнець «Файрдрейк» пiдiрвався на мiнi, але його вдалось вiдбуксирувати до Гiбралтару. Отримав торпеду i транспорт «Сiлвер Стар», однак, незважаючи на ушкодження, вiн зумiв дiйти до Мальти. Таким чином, операцiя «Сабстенс» завершилась повним успiхом. Однак у Гiбралтарi ще лишалось 1700 солдат, якi не потрапили на Мальту – лайнер «Лiнестер», який мав iх везти, напередоднi операцii «Сабстенс» сiв на мiлину. Завдання доставки цього контингенту виконали крейсери «Аретюза», «Ермiон» i мiнний загороджувач «Менксмен», якi у супроводi трьох есмiнцiв вийшли з Гiбралтару 31 липня. Пiд час цього рейсу есмiнцi «Коссак» i «Маорi» обстрiляли аеродром Альгеро на Сицилii, а крейсер «Ермiон» таранним ударом потопив iталiйську субмарину «Тембiен».

У серпнi й першiй половинi вересня британський флот провiв кiлька менших операцiй. Зокрема, операцiя «Майнсмiт» мала на метi постановку мiнного загородження поблизу Лiворно. Їi головним учасником був загороджувач «Менксмен», а для його прикриття 22 серпня в море вийшло з’еднання «Н» – лiнкор «Нельсон», авiаносець «Арк Ройял», крейсер «Ермiон» та п’ять есмiнцiв. Італiйська розвiдка на цей раз вчасно повiдомила про вихiд ворожих кораблiв у море, i назустрiч iм вирушили основнi сили флоту – лiнкори «Вiтторiо Венето» i «Лiтторiо», чотири важких i три легких крейсери, 15 есмiнцiв. Однак вони шукали противника на пiвденнiй схiд вiд Сардинii, а англiйськi кораблi дiяли значно пiвнiчнiше, в Лiгурiйському морi. «Менксмен» успiшно виконав завдання, а лiтаки з «Арк Ройяла» здiйснили налiт на аеродром Тьемпо на Сардинii. Італiйський же флот, хоч i розминувся зi з’еднанням «Н», все ж зазнав втрат: важкий крейсер «Больцано» був атакований пiдводним човном «Трiумф». Торпеда ушкодила корму корабля, i його ледь вдалось вiдбуксирувати до Мессiни.

9 i 13 вересня пiд час операцiй «Статус І» i «Статус ІІ» авiаносцi «Арк Ройял» i «Фюрiес» забезпечили перекидання на Мальту 59 винищувачiв.

До жовтня 1941 р. британцi провели загалом 13 операцiй з постачання Мальти. Пiд час них на острiв перекинули 327 лiтакiв (з них 300 «Харрiкейнiв»), завдяки чому вiн був прикритий достатньо ефективним «парасолем» протиповiтряноi оборони. Протидiю iталiйцiв мальтiйським конвоям не можна визнати надто ефективною: з 31 транспортного судна, вiдправленого на острiв, було потоплене лише одне. Британцям вдалось втримати стратегiчно важливу позицiю в центрi Середземномор’я, значення якоi не переставав пiдкреслювати В. Черчилль. «Мальта з Єгиптом i Гiбралтаром – це лiнiя оборони едностi Імперii» – такi слова пролунали з його вуст пiд час одного з виступiв у травнi 1941 року.




3.2. Удар у серце iталiйського флоту: налiт на Таранто


Не помилимось, якщо скажемо, що бiльшiсть читачiв знайомi з японським нальотом на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. та його наслiдками. Однак маловiдомим фактом лишаеться те, що взiрцем для планування цiеi операцii став налiт британськоi палубноi авiацii на головну базу iталiйського флоту Таранто.

Ідея авiацiйного удару по Таранто у випадку вiйни з Італiею з’явилась ще у 30-х роках минулого столiття, а остаточно конкретизувалась у 1938 р. Їi автором був морський офiцер Артур Л. Лiстер. Вiн в роки Першоi свiтовоi вiйни служив на лiнкорi «Куiн Елiзабет», який певний час базувався саме в Таранто. Якийсь час ця iдея лишалась суто теорiею, але вступ Італii у вiйну перевiв ii у практичну площину. Командувач британського Середземноморського флоту адмiрал Каннiнгем був палким ii прихильником, однак у своему розпорядженнi вiн мав лише застарiлий авiаносець «Ігл», який не годився для рейду через надто малу швидкiсть i невеликий склад авiагрупи. Однак на початку вересня 1940 р. до Александрii прибуло з’еднання на чолi з новим авiаносцем «Ілластрiес», командував яким – ну звiсно ж – контр-адмiрал Лiстер! Командування флоту приступило до планування операцii, яка отримала кодову назву «Джаджмент» («Правосуддя»). Вiдповiдно до плану, удар мали завдавати двi хвилi по 15 торпедоносцiв «Свордфiш», причому частина машин мала нести не торпеди, а освiтлювальнi бомби – налiт передбачалось провести вночi. Спочатку рейд запланували на 21 жовтня 1940 р. – нiч повного Мiсяця, а до того ж, символiчну дату: 135-ту рiчницю Трафальгарськоi битви. Однак на завадi стала пожежа, яка спалахнула в ангарi «Ілластрiеса» 18 жовтня. Рейд довелось перенести на нiч з 11 на 12 листопада.






Авiаносець «Ілластрiес»



Розвiдку бази в Таранто здiйснили двомоторнi бомбардувальники «Мерiленд», якi стартували з Мальти. Як i слiд було очiкувати, база в була складною цiллю: ii прикривали 105 зенiтних гармат та 109 кулеметiв, 90 аеростатiв загородження, прожектори i звуковловлювачi. До цього додавались сотнi стволiв зенiток на кораблях. На момент атаки в Таранто перебувало усi шiсть iталiйських лiнкорiв, сiм важких i два легких крейсери, 28 есмiнцiв, 16 пiдводних човнiв та низка дрiбнiших кораблiв. Однак повiтряна розвiдка британцiв зумiла виявити слабкi мiсця: базу можна було атакувати з боку суходолу – тут ii не захищали аеростати загородження. Головнi об’екти атаки – лiнiйнi кораблi – стояли на рейдi, де глибини сягали 20—25 м. Вони були захищенi протиторпедними сiтями, однак цi сiтi сягали глибини лише сiм метрiв, тодi як британськi авiацiйнi торпеди могли йти на глибинi до 12 м, i до того ж мали магнiтнi пiдривники – а значить, не потребували безпосереднього влучання в корабель. Британцi грунтовно пiдiйшли до пiдготовки рейду. Група пiлотiв, визначена для участi в ньому, провадила iнтенсивнi тренування, метою яких було освоення методики застосування торпед на мiлководдi. Самi торпеди додатково обладнувались дерев’яними стабiлiзаторами, якi запобiгали iхньому зануренню бiльше нiж на 15 метрiв. Пiлоти торпедоносцiв мали виконати ювелiрну роботу, скинувши торпеди так, щоб вони пройшли нижче протиторпедних сiток, але водночас не вдарились в дно затоки. На останньому етапi тренувань вiдпрацьовувалась взаемодiя у складi ударних хвиль лiтакiв з рiзним бойовим навантаженням: торпедами, фугасними та освiтлювальними бомбами.






Аерофотознiмок бази Таранто пiсля атаки торпедоносцiв



Для участi в операцii «Джаджмент» командувач Середземноморським флотом подiлив своi сили на три групи. До першоi увiйшли авiаносцi «Ілластрiес» та «Ігл», якi й мали виконувати основне завдання, а також iхнiй безпосереднiй ескорт – чотири крейсери i стiльки ж есмiнцiв. Друга група – лiнкори «Ворспайт», «Велiент», «Малайя», «Ремiллес», чотири крейсери i дюжина есмiнцiв – становила сили далекого прикриття. В момент удару по Таранто вона мала знаходитись мiж iталiйською базою та авiаносцями, прикриваючи останнi вiд можливоi атаки з боку ворожого флоту. Третя група (три легкi крейсери i два есмiнцi) мала завдати удару по iталiйських комунiкацiях у протоцi Отранто. Крiм того, двi групи лiтакiв берегового базування видiлялись Королiвськими повiтряними силами. Перша з них мала забезпечити розвiдку об’екта удару, а друга – бомбити сухi доки Таранто (це мало б завадити ремонтовi ушкоджених торпедоносцями кораблiв).

В останнiй момент британцям довелось переглянути план – на авiаносцевi «Ігл» виявили несправностi, якi потребували тривалого докового ремонту. Адмiрал Каннiнгем, не бажаючи далi вiдкладати операцiю, вирiшив провести ii за участю лише «Ілластрiеса». На останнiй передали частину «Свордфiшiв» з «Ігла», але й так чисельнiсть ударноi групи довелось скоротити з 30 до 24 лiтакiв. Тепер кожна ударна хвиля мала складатись з 12 «Свордфiшiв» – шести з торпедами, чотирьох з фугасними бомбами i двох з освiтлювальними.








Британське командування доклало максимальних зусиль для маскування удару, намагаючись створити метушню в Середземному морi. В перiод з 4 по 14 листопада воно запланувало проведення одразу десяти операцiй рiзного масштабу, що мало заплутати розвiдку противника й ускладнити ворожому командуванню визначення прiоритетiв. До найбiльших операцiй, що здiйснювались у цей час, належали:

– проведення конвою AN-6 з Єгипту в порти Егейського моря;

– проведення конвою MW-3 з Єгипту на Мальту;

– передислокацiя лiнкора «Барем», важкого крейсера «Бервiк», легкого «Глазго» та трьох есмiнцiв з Гiбралтару до Александрii (операцiя «Коат»);

– доставка легкими крейсерами «Ейджекс» i «Сiдней» з Порт-Саiда пiдкрiплення на о. Крит (бухта Суда).

4 листопада з Александрii та Порт-Саiда вийшли конвоi AN-6 i MW-3, наступного дня порт залишили крейсери «Ейджекс» i «Сiдней» з бiйцями 14-i пiхотноi бригади. Пiсля висадки пiхотинцiв на Критi вони долучились до основних сил адмiрала Каннiнгема, якi вийшли в море 6 листопада. У той же день Гiбралтар залишив лiнкор «Барем» iз супроводом. Його перехiд прикривало все з’еднання «Н». 9 листопада лiтаки з авiаносця «Арк Ройял» бомбили аеродром Кальярi на Сардинii, пiсля чого основнi сили адмiрала Соммервiлла повернулись до Гiбралтару, а «Барем» з ескортом неподалiк вiд Мальти приеднався до ескадри Каннiнгема.






Торпедоносець «Свордфiш»



Заходи оперативного маскування, вжитi британцями, виявились цiлком успiшними. Коли противник виявив головнi сили Середземноморського флоту, то вирiшив, що вони вийшли в море задля прикриття чергового конвою. Обмеженню ситуацiйноi обiзнаностi сприяла й активна робота ППО британських кораблiв – iхнi зенiтки збили аж вiсiм iталiйських лiтакiв-розвiдникiв. Пiсля зустрiчi в районi Мальти об’еднанi сили британцiв спочатку взяли курс на Александрiю – i iталiйцi цiлком логiчно сприйняли це як завершення операцii. Та насправдi це був лише початок…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-vanovich-haruk/seredzemnomorske-perehrestya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


1 морський вузол дорiвнюе 1 морськiй милi (1852 м) на годину




2


брт – брутто-реестрова тонна.