Книга - Іван Мазепа

Іван Мазепа
Тетяна Таiрова-Яковлева


Великий науковий проект
Напевно, немае в украiнськiй iсторii особистостi бiльш суперечливоi, яка перiодично викликае непримиреннi дискусiйнi баталii в середовищi обивателiв i знавцiв. Черговим приводом для такого сплеску стала свого часу книга Т. Таiровоi-Яковлевоi «Іван Мазепа». Це документально обгрунтоване дослiдження назвали «першою в Росii правдивою книгою про гетьмана Івана Мазепу». Не зрадник iмперii i царя, а неординарна особистiсть, рiзнобiчно обдарована, неабиякого розуму, сили духу та патрiотичноi самосвiдомостi. Ця книга – украiнський переклад тiеi самоi, гучноi, доопрацьований автором. Т. Таiрова-Яковлева звертаеться до читача зi вступним словом, дещо за цi роки змiнилося у самому «мазепознавствi» – деякi факти i констатацii автором вiдкоригованi й доповненi. Все це надае книзi ще бiльшоi науковоi цiнностi й глибини, вiдкриваючи нам все нового Мазепу…





Тетяна Таiрова-Яковлева

Іван Мазепа





До украiнського читача


Бiографiя Івана Мазепи була написана мною в 2005 роцi для широко вiдомоi серii «Жизнь замечательных людей». Вихiд бiографii Мазепи саме в цiй серii (2007 р.) викликав величезний резонанс. Деякi досi не можуть менi пробачити, що украiнський гетьман, ставлення до якого в Росii далеко не позитивне, став завдяки цiй книзi «замечательным человеком» («чудовою людиною»). При цьому забуваеться, що коли створювалася серiя ЖЗЛ у кiнцi XIX ст., «замечательный» у росiйськiй мовi означало «вiдомий». А вже вiдомим Іван Мазепа е, безумовно, не лише в Украiнi й Росii, але й далеко за iхнiми межами.

З моменту видання росiйськоi версii минуло десять рокiв. Багато було зроблено в «мазепознавствi», зокрема i я, авторка, ввела до наукового обiгу сотнi документiв, понять i фактiв. Тому украiнська версiя моеi бiографii Мазепи вiдредагована з урахуванням новiтнiх знань i досягнень iсторичноi науки. Якiсь висновки уточнилися, якiсь акценти посилилися. Принципових змiн книга не зазнала, автором збережена структура i пiдходи.

Але це науково-популярна книга. Наукова – тому що в нiй немае художньоi вигадки або лiтературних перебiльшень. Популярна – тому що в нiй немае науковоi полемiки, автор викладае власну версiю подiй, оминаючи суперечки та розбiжностi. Усi, хто хоче краще знати джерела або наукову аргументацiю Т. Таiровоi-Яковлевоi, мае звертатися до ii наукових публiкацiй, посилання на якi е в книзi.

Із задоволенням представляю украiнському читачевi мою версiю бiографii Івана Мазепи.




Вступ


Іван Мазепа – разом з Богданом Хмельницьким – мабуть, найвiдомiший дiяч Украiни епохи Гетьманщини. При цьому в Росii й на заходi про нього знають в основному з поем О. С. Пушкiна i Д. Байрона (боюся, що навiть багато iсторикiв), а в Украiнi – з купюр гривень. Абсолютно несподiвано в XXI столiттi Мазепа перетворився на фiгуру, яка стала активно використовуватися «патрiотами» як у Росii, так i в Украiнi. При цьому обидвi сторони використовують тiльки примiтивнi шаблони «зрадник» або «герой», iнших фарб, окрiм бiлоi й чорноi, для Мазепи зазвичай не знаходять, у деталi й подробицi заглиблюються дуже рiдко. Дивно, як полiтичний спектакль з анафемою, влаштований Мазепi Петром I для досягнення абсолютно певних завдань, на триста рокiв укорiнився в свiдомостi бiльшостi росiйських iсторикiв. Прокляття «зради» – звинувачення, яке сприймалося сучасниками лише як привiд для знищення автономii Украiни, прирекло форми аксiоми й незаперечного грiха. І навпаки, Мазепi намагаються приписати iдеi й прагнення, такi як державнiсть, у сучасному значеннi цього слова, або евроiнтеграцiю, якi були абсолютно неможливi у кiнцi XVII – на початку XVIII ст.






Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козакiв.

М. Бернiгерот. Гравюра першоi половини XVIII ст.



Мазепу виривали iз складного й суперечливого перiоду козацьких воен, упродовж якого всi гетьмани Украiни, починаючи з Богдана Хмельницького, пiд впливом геополiтичних i внутрiшнiх чинникiв багаторазово мiняли полiтичних союзникiв, i розглядали його договiр з Карлом XII як щось небувале i ганебне.



Парадокс полягае в тому, що навiть автори, що обезсмертили iм’я Мазепи – Байрон, Рилеев, Пушкiн, Гюго, Словацький, Чайковський – створювали романтичний образ, дуже далекий вiд iстини.


Нагромадження мiфiв i штампiв настiльки щiльно оточуе фiгуру Мазепи, що його негативно оцiнювали навiть найвидатнiшi iсторики Украiни, котрi прославили у своiх працях епоху Гетьманщини, – Микола Костомаров i Михайло Грушевський. Правда, обое вони тiльки поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно й обмежувалися першим тенденцiйним враженням без глибокого аналiзу джерел.






Пам’ятник у Коломацi (Харкiвська область), на мiсцi обрання Мазепи гетьманом Украiни



Проте, Іван Степанович Мазепа – особа настiльки видатна й багатогранна, що для його зображення потрiбна вся палiтра фарб. У його життi було стiльки пригод, крутих поворотiв, ударiв долi й незмiнного заступництва фортуни, що будь-яка художня вигадка тьмянiе на цьому фонi. Природжений полiтик, обдарований полководець i дипломат, людина вiдважна, честолюбна й цiлеспрямована, – вiн був уособленням епохи украiнського духовного вiдродження й розквiту козацтва. Поет i фiлософ, прекрасно вихований, казково багатий, з прозорливим та iронiчним розумом, вiн двадцять рокiв успiшно лавiрував в океанi полiтичноi боротьби, залишаючись бiля керма Украiни. Як будь-яка видатна особистiсть, вiн, зрозумiло, збуджував заздрiсть i ненависть ворогiв. Переживши безлiч зрад i доносiв, вiн практично нiкому не вiдкривав свою душу. І лише з небагатьох творiв Мазепи, що дiйшли до нас, можна вгадати таемного романтика, в серцi якого кипiли ретельно приховуванi пристрастi та мрii.

Саме такого, iстинного Мазепу ми постараемося витягнути з-пiд мiшури мiфологii, що повивае його, i представити читачевi об’ективний портрет, вивiренi факти – якi дозволять вам самим вирiшувати: засуджувати або виправдовувати.




Роздiл 1

Козацька Украiна. Сiм’я Мазеп


Люблiнська унiя 1569 року, що об’еднала Литву i Польщу, набатом вiдгукнулася в украiнських землях. Польща – амбiтна, сильна, з могутньою армiею, честолюбною шляхтою, сталою культурою i власною системою цiнностей, – дуже скоро дала зрозумiти, що тихi часи Великого князiвства Литовського вiдiйшли в минуле. Традицii Киiвськоi Русi, на якi спиралася i якi цiнувала литовська аристократiя, рушилися на очах. Замiсть руськоi мови – польська, замiсть православ’я – католицизм. Енергiйно вводилося фольварочне господарство, з його жорсткою системою вичавлювання прибуткiв й каторжними умовами для крiпакiв. Нове адмiнiстративне дiлення – за польським зразком (воеводства, староства), новi чиновники, нова влада.

З особливою жадiбнiстю польська шляхта дивилася на украiнськi землi – родючi, малонаселенi, що межували з Диким полем – величезними територiями, запустiлими з часiв татаро-монгольського нашестя. Там була принадна перспектива для збагачення, розширення своiх володiнь на шкоду iнтересам мiсцевоi елiти.

Украiнськi князiвськi роди, нащадки Рюрика, виявилися нездатними протистояти цьому натиску. Почалися змiшанi з поляками шлюби, окатоличування. Перспектива стати елiтою могутньоi Речi Посполитоi iх цiлком влаштовувала. Абсолютно в iншому положеннi була украiнська шляхта[1 - Шляхта – назва дворянства в Речi Посполитiй, що мала право брати участь в управлiннi державою, зокрема, в роботi мiсцевих сеймиков, обирати депутатiв на сейм, брати участь у виборi короля i т. iн.]. Православна у своiй бiльшостi, розчарована в наслiдках Люблiнськоi унii, вона на кожному кроцi стикалася з утиском своiх прав, з кепкуванням i зневагою з боку польськоi влади, а частенько – i з безпосереднiм посяганням на свою власнiсть. Поляки смiялися над малограмотними православними попами, над неосвiченими шляхетними русинами, над вiдсталою армiею й господарством. Найобразливiше полягало в тому, що багато що з цього було правдою. Рiч Посполита кiнця XVI столiття була цiлком сучасною европейською державою, що чванилась своею шляхетскою демократiею, красувалась блискучою латинню, мала армiю, що прославилася в Європi, мiцними родинними зв’язками при французькому дворi й до того ж користувалася незмiнною прихильнiстю й пiдтримкою римського папи.

У Ватиканi вже бачили реальну перспективу розповсюдити на украiнськi землi вплив католицькоi церкви, обiцяли польському королевi небеснi нагороди за таку благу справу i всiляко мусували плани церковноi унii. Майже вiдразу пiсля Люблiнськоi унii в Украiнi з’являються езуiти, якi вiдкривають безкоштовнi школи (переважно для дiтей шляхти) й активно ведуть свою пропаганду.






«Люблiнська унiя». Ян Матейко. 1869 р.



Украiнська шляхта не могла не бачити, що багато православних священикiв i ченцi справдi загрузли в лiнощах, розпустi, обжерливiстi та мракобiссi. Напiвграмотнi й незнайомi з грецькою мовою, вони були дуже слабкi в богослов’i й абсолютно не могли протистояти витонченим працям своiх католицьких опонентiв. Украiнськi шляхтичi стали все частiше вiддавати в езуiтськi коледжi своiх дiтей, не маючи гiдноi православноi альтернативи й не бажаючи, щоб тi вiдставали в освiтi порiвняно зi своiми польськими однолiтками. Здавалося, i тут все пiде шляхом поступового ополячування й окатоличування.



На початку XVII столiття в Украiнi друкарнi були при багатьох православних братствах. Для порiвняння, в Москвi в цей час iснували тiльки двi друкарнi в Кремлi, що знаходилися пiд суворим контролем патрiарха.


Проте, абсолютно несподiвано для католицькоi церкви й польськоi шляхти, ефект на украiнських землях вийшов протилежний. Одним iз кращих учнiв езуiтських колегiумiв стае майбутнiй лiдер украiнського визвольного руху Богдан Хмельницький. Як вiдповiдь на кепкування i докори в богословськiй безпорадностi, в Украiнi з’являеться цiла мережа православних братств, головними дiйовими особами яких були украiнська шляхта i козацтво, що зароджувалося. Православнi братства, якi створювалися на грошi добровiльних пожертвувань, засновували школи, вiдкривали друкарнi, друкували книги. Перша друкарня була створена в Украiнi в 1573 роцi у Львовi. Потiм друкарнi з’явилися в Острозi, в Киево-Печерськiй лаврi й iнших мiсцях.

На Волинi виникае знаменитий православний гурток Костянтина Острозького, першочерговим завданням якого стало видання Острозькоi Бiблii на церковнослов’янскiй мовi. Робота острозьких учених була, по сутi, iсторико-фiлологiчними дослiдженнями богословського напряму, спрямованою на виправлення помилок переписувачiв. Вони робили текстологiчнi порiвняння, переклади з грецькоi й коментарi схiднохристиянськоi класики. В Острозi iснувала й школа, в якiй викладали граматику, арифметику, астрономiю, геометрiю, музику, риторику й дiалектику, доповненi основами поетики i фiлософii. Учнi паралельно вивчали грецьку, латину й церковнослов’янську. Серед випускникiв Острозькоi школи були майбутнi киiвський митрополит Йов Борецький i гетьман Петро Сагайдачний.






Петро Конашевич-Сагайдачний






Йов Борецький



Кiнець XVI столiття стае перiодом справжнього украiнського вiдродження, часом появи блискучих полемiчних праць i богословських трактатiв. Величезна бiльшiсть украiнськоi шляхти бачила саме в православ’i можливiсть збереження нацiональноi iдентичностi й спосiб протистояти польсько-католицькому натиску. Традицiя братств перетворювала церкву в Украiнi в тiсну сiм’ю, в якiй забувалися становi вiдмiнностi, спiльно вирiшувалися матерiальнi та iншi проблеми. Існувала й традицiя обрання вищого духовенства (аж до митрополита) за участю прихожан-мирян, що ще бiльше об’еднувало православнi парафii.

Проте церковна унiя 1596 року (вiдома, як «Берестейська»), досягнута частково завдяки пiдкупу ряду православних iерархiв, частково завдяки силовому тиску, поставила православну церкву на територii Речi Посполитоi поза законом. Вiдбираються церкви, монастирi, виганяються священики. Будь-який опiр караеться силою. Саме за цих умов стае ясно, що мирним шляхом вiдстояти свою iдентичнiсть буде неможливо. Починаеться епоха козацьких воен, що з’едналася з украiнським вiдродженням по сутi й у цiлях.

Козацтво в Украiнi значно вiдрiзнялося вiд аналогiчних явищ на пiвднi Росii. Правда, починалося воно так само: буйнi голови втiкали у вiльнi краi в пошуках свободи, здобичi й пригод. Географiчне положення Украiни, своерiдного буфера на шляху турецько-татарськоi агресii в Рiч Посполиту й Московську державу, ще бiльше сприяло швидкому зростанню козакiв. Але були й вiдмiнностi. Ідеi державностi не були властивi Вiйську Донському. А саме украiнське козацтво поклало основу державностi пiд iменем Вiйська Запорiзького або Гетьманщини. В Украiнi козаками частенько ставали люди родовитi, яким не подобалися порядки в Речi Посполитiй, а самi козаки – швидко перетворювалися на полiтичну опозицiю, захисникiв православ’я i вiдповiдно – нацiональноi iдеi.

Ще привабливiшим для украiнськоi шляхти стало козацтво пiсля утворення легальних «реестрових» полкiв на службi в польського короля. Така служба вiдкривала перспективу кар’ерного зростання «серед своiх», отримання соцiальних i матерiальних пiльг i позбавлення вiд свавiлля польськоi влади.



Справжнiм сплавом украiнськоi елiти i козацтва стае прославлена Киево-Могилянська академiя, перший вищий учбовий заклад у Схiднiй Європi, що дав десятки полiтичних i духовних лiдерiв Украiнi й Росii.


Поступово реестровi, передусiм iхня старшина[2 - Старшина – загальна назва верхiвки украiнського козацтва. Сюди входили «генеральна старшина» – генеральний писар, обозний, осавул i т. iн., а також полковники.], починають претендувати на адмiнiстративнi функцii в районах, вiдведених iм для життя польським урядом в Украiнi. Козацтво стае грiзною силою, не зважати на яку в польському урядi вже не могли. Усi повстання проходять пiд знаком захисту православ’яi розширення пiльг козацтва. На початку XVII столiття козаки домагаються офiцiйного вiдновлення православ’я в Речi Посполитiй, вiдстоюють вiд домагань унiатiв Киево-Печерську лавру i зводять на посаду митрополита Йова Борецького, а пiсля його смертi – Петра Могилу.

Повстання Богдана Хмельницького докорiнно мiняе усю ситуацiю в Речi Посполитiй i в Схiднiй Європi. Поляки зазнають нищiвноi поразки. Вся реальна влада на величезних територiях Киiвського, Чернiгiвського й Брацлавського воеводств переходить до рук козацькоi старшини. Десятки тисяч колишнiх крiпакiв стають вiльними i поповнюють лави козацьких полкiв. Крим, Туреччина, Москва, Трансiльванiя, Швецiя й iншi, зацiкавленi в Схiднiй Європi краiни, розпочинають переговори з Хмельницьким.

Вже через декiлька мiсяцiв повстання, вiйськовi перемоги оформлюють нове полiтичне утворення – Гетьманщину. Виникае адмiнiстративна i фiнансова системи управлiння. Створюеться зовнiшня полiтика новоi держави, формуеться ii елiта.






Митрополит Петро Могила.

Невiдомий художник. XVII ст.






Богдан Хмельницький.

Гравюра В. Гондiуса. 1651 р.



Роки повстання Хмельницького стають вододiлом для украiнськоi шляхти. Деяка ii частина, налякана розмахом повстання, вiдхрещуеться вiд козацьких iдей i стае союзниками полякiв. Але дуже багато шляхтичiв усiею душею приймають iдеi Гетьманщини i стають ii лiдерами i натхненниками. Виговськi, Богун, Кричевський, Гоголь, Гуляницькi, Нечаi та iншi – саме iм украiнська козацька держава була зобов’язана своiми успiхами в боротьбi з сильним i досвiдченим супротивником. Шляхтичi посiдають у вiйську Хмельницького посади писарiв, керують генеральною канцелярiею, тобто головним органом управлiння Гетьманщини, виконують дипломатичнi доручення.

Звичайно, шляхтою керували передусiм полiтичнi амбiцii – можливiсть отримання реальноi влади й участi в управлiннi краiною. Дуже багатьох iз них штовхали до повсталих особистi образи на полякiв (це стосуеться й самого Б. Хмельницького, й І. Виговського, i багатьох iнших «шляхетних козакiв»), усвiдомлення неможливостi втiлити своi таланти й честолюбство в межах польсько-католицькоi Речi Посполитоi. З iншого боку, украiнська шляхта, що зробила «козацький» вибiр, ставала послiдовним i вiрним носiем iдей Гетьманщини. На вiдмiну вiд «покозачених» колишнiх крiпакiв, що «втрачали тiльки своi ланцюги», вони за законом Речi Посполитоi втрачали дуже багато, включаючи свое шляхетство, майно i право на життя: усi шляхтичi-послiдовники Хмельницького оголошувалися «банитами», тобто засудженими до страти й позбавленими усiх привiлеiв.






Іван Виговський.

Невiдомий художник. XIX cт.



Серед тих украiнських шляхетских прiзвищ, якi взяли найактивнiшу участь у повстаннi Хмельницького, була i сiм’я Мазеп.

Мазепи походили з бiлоцеркiвських бояр. У 1572 р. «земянин киiвський» Михайло Мазепа отримав вiд Сигiзмунда-Августа ІІ землi по р. Кам’яницi (Михайло Мазепа в цьому привiлеi йменувався «шляхетнiм»)[3 - Slownik geograficzny krоlestwa polskiego i innych krajow slowianskich. T. VI. Warszawa, 1885. S. 183.] i «хутор на Каменице», пiзнiше названий Мазепинцями[4 - Слiд зазначити, що в документах присяги в Переяславi мовиться: «Степан Михайлов сын Мазепа». (Грушевский М. С. К истории Переяславской рады 1654 р. // Доклады АН СССР, № 16. – С. 302).]. Михайло Мазепа був батьком Адама Степана, син якого – Іван Мазепа – i е героем нашоi розповiдi.

Доля Мазеп дуже схожа з iншими православними шляхетськими родами, тими ж Хмельницькими або Виговськими. Освiченi, талановитi, володiли невеликими, але мiцними господарствами. Вони мали всi пiдстави претендувати на помiтну роль у своiй краiнi, але пiддавалися переслiдуванню польськоi влади i були не в змозi реалiзувати своi можливостi. Звiдси – звернення до козацтва i участь у козацьких повстаннях.

Бiографiя Івана Мазепи повна неточностей, мiфiв i фальсифiкацiй. Навiть у найпопулярнiших працях про нього (як-от монографiя Миколи Костомарова), навiть у сучасних наукових украiнських довiдкових виданнях зустрiчаються мiстифiкацii й помилки. Це, зокрема, вiдноситься до легендарного Федора Мазепи, полкового суддi, який нiбито брав участь у повстаннi Северина Наливайка у кiнцi XVI ст. i був страчений поляками у Варшавi. Фiгура цього псевдородича згадуеться багатьма бiографами І. Мазепи, тодi як вiн був усього лише вигадкою автора «Історii Русiв» – лiтературно-пропагандистського твору кiнця XVIII столiття[5 - Те, що Ф. Мазепа не був соратником С. Наливайка i не був страчений у Варшавi, доводить детальне дослiдження цього повстання, написане нещодавно: С. Леп’явко. Козацькi вiйни кiнця XVI ст. а Украiнi. – Чернiгiв, 1996.].






Микола Костомаров






Северин Наливайко






«Лiтопис Самовидця».

Титульна сторiнка киiвського видання 1878 року.






Обкладинка книги «Історiя русiв»



І все ж Мазепи справдi козакували. Так, сучасний подiям «Лiтопис Самовидця», писав, що Мазепи «у вiйську значнi». Батько Івана – Адам Степан Мазепа[6 - Подвiйне iм’я було поширене серед православноi украiнськоi шляхти – наприклад, Богдан Зиновiй Хмельницький. Т. Люта намагалася у своiх працях довести, що йшлося про рiзних людей (зокрема, що Адам Мазепа не був батьком І. Мазепи). Але в нашiй статтi ми навели безперечнi докази, що йдеться про одну людину – Степана Адама Мазепу, бiлоцеркiвського отамана й пiдчашого чернiгiвського. (Таiрова-Яковлева Т. Г. К биографии казацких старшин. // Theatrum humanae vitae. Студii на пошану Н. Яковенко. Киiв: Laurus, 2012. – С. 535—538.)] – був вхожий у вищi польськi кола. Про це свiдчить один цiкавий факт. Будучи засудженим на iнфамiю[7 - Інфамiя – покарання для шляхти в Речi Посполитiй – безчестя, що супроводжувалося позбавленням громадянських прав.] i страту за вбивство якогось польського шляхтича Я. Зеленського (швидше за все – пiд час наiзду[8 - Наiзд – озброений напад шляхти, яка зазвичай таким чином вирiшувала в Речi Посполитiй спiрнi питання зi своiми сусiдами.] – звичайного явища тих часiв), Мазепа-батько зумiв отримати охоронний лист вiд самого короля за пiдписом Єжи Оссолiнського, великого коронного канцлера Речi Посполитоi[9 - Архив Юго-Западной Руси (далi – АЮЗР.) Т. 1. Ч. III. № СХ. С. 397—400.]. Сталося це в 1645 роцi, приблизно тодi, коли захисту в короля домагався й iнший украiнський козакуючий шляхтич – Богдан Хмельницький. Владислав IV, як вiдомо, сподiвався використати козакiв у боротьбi зi свавiльними магнатами, звiдси й покровительство Мазепi в обхiд рiшень трибуналiв.






Портрет Єжи Оссолiнського. Б. Стробел. Близько 1635 р.



Вiдомо, що Мазепи пiдтримали повстання Хмельницького i зайняли високе становище в рiдному Бiлоцеркiвському полку. У 1654 роцi там числилися Мирон i Юско Мазепи, i обидва присягнули на вiрнiсть росiйському царю[10 - Присяжна книга 1654 р. – С. 40, 70.].

Батько Івана – Адам Степан Мазепа – був бiлоцеркiвським отаманом[11 - Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далi – Актi ЮЗР). Т. X. № 7. С. 405.]. Одразу пiсля присяги царю в Переяславi в 1654 р.[12 - Грушевский М. С. К истории… С. 302.] вiн разом зi своiми родичами, теж украiнською шляхтою Бiлоцеркiвського полку Трущинськими i Мокiевськими (якi присягнули царевi[13 - Присяжнi книги 1654 р. Бiлоцеркiвський та Нiжинський полки. К., 2003. – С. 27.]), зробив безпрецедентну спробу закрiпити елiтне положення шляхти серед козакiв. Вiд iменi украiнськоi шляхти вони подали росiйським воеводам проект розподiлу старих польських воеводств i урядiв[14 - Там же. № 4. С. 248. М. Грушевский писав iз цього приводу: «Тим дивовижнiше, що така абсолютно нiкчемна купка мала смiливiсть звернутися до царського посольства з проектом розподiлу старих земських урядiв». – Грушевский М. К истории… С. 305.].

Факт сам по собi дуже показовий, який свiдчить, що Мазепам зовсiм не були чужi iдеi державностi й участi в управлiннi власною краiною.

Один з популярних мiфiв про Мазепу, закладених ще в петровськiй антимазепинськiй пропагандi й пiдхоплених Костомаровим, – це його нiбито «пропольськi» i навiть «прокатолицькi» симпатii[15 - Сучасний канадський iсторик О. Субтельний, автор блискучоi працi про «мазепинцiв», i той в деякiй мiрi пiддався цьому настрою i написав, що Мазепа втiлювали симбiоз польськоi католицькоi шляхти й украiнського православного козацького оточення. У вiдступi вiд православноi вiри абсолютно безпiдставно звинуватив І. Мазепу i вiдомий росiйський iсторик Б. Н. Флоря. (Флоря Б. Н. Тема конфессионного протистояния в «Летописи» С. Величко. // Вестник церковной истории. 2013. № 3—4. – С. 259—269).]. На наш погляд, Мазепи навпаки – яскраво виражений приклад войовничого украiнського православ’я, в найкращому розумiннi цього слова.






Герб Бiлоцеркiвського полку





Звинувачення в унiатствi й навiть протестантизмi звучали з метою виправдати богословськи необгрунтовану анафему.


Мiж iншим, навiть Самiйло Величко, який недолюблював з особисих причин Мазепу, у своему лiтописi характеризував його як «шляхтича козакоруского»[16 - «Лiтопис» Самiйла Величка (далi – Величко С. Летопись). Т. II. – С. 342.].

Глибокий iнтерес Івана Мазепи до православного богослiв’я, величезнi кошти, якi вiн жертвував на будiвництво православних церков i монастирiв, мали серйозну сiмейну традицiю. Найяскравiшою фiгурою тут була мати Івана – в дiвоцтвi Марина Мокiевська. Взагалi мати Мазепи, що вiдiграла дуже велику роль в його життi, яку вiн пережив усього лише на рiк (вона дожила приблизно до 90 рокiв), була видатною особистiстю. На вiдмiну вiд Московськоi держави, де жiнки вищого суспiльства у бiльшостi випадкiв нудьгували в теремах, в Украiнi XVII столiття вони частенько грали значну роль у полiтицi. Деякi схильнi бачити в цьому спадщину традицiй Киiвськоi Русi, iншi – захiдний вплив.

Батько i брат Марини були старшинами у Хмельницького й загинули в боях з поляками – батько пiд Чортковим (1655 р.), а брат – пiд Охматовим («Дрижиполе») у тому ж роцi. Сама вона була активним дiячем украiнськоi православноi церкви – зокрема, «сестрою» Луцького православного братства. В його реестрi е такий запис: «Марина Мазепина, подчашина черниговска»[17 - Лазаревский А. Заметки о Мазепе. // Киевская Старина (далi – КС). 1898. Июнь. – С. 411.].






Марина Мазепа (Марiя Магдалина).

Портрет кiнця XVII – початку XVIII cт.






Патрiарх Адрiан



Пiсля смертi чоловiка в 1665 р. вона прийняла постриження пiд iм’ям Марii Магдалини i незабаром стала настоятелькою найвпливовiшого жiночого монастиря – Вознесенського в Киево-Печерську. Згодом вона поеднувала цю посаду з iншою: iгуменя Успенського монастиря в Глуховi. У 1688 i 1692 рр. вона iздила до Москви зi старицями та слугами, отримала там дари: об’яр, байберек, камку i сукно, а також пожертву на ii монастирi[18 - Сборник выписок из архивных бумаг о Петре Великом. Т. I. С. 314; Листи Івана Мазепи. Т. 1. К., 2003. № 17. – С. 107—108.]. Добилася панi Мазепа вiд самого патрiарха Адрiана дозволу перенести глухiвськой монастир у вiдлюднiше мiсце[19 - АЮЗР. Ч. I. Т. V. N CVII. – C. 345—348.], а вiд Петра I отримала села i млин для Вознесенського монастиря[20 - Архiв ІІ СПБ РАН. Ф. 68. Киевская казенная палата. № 86.]. Прибутки ii обителям йшли про запас. В очолюваних нею монастирях, особливо в киiвському, великого розвитку досягли вишивки срiблом, золотом i шовками[21 - Терещук О. Пам’ятнi речi Марii Магдалини Мазепиноi в колекцii Нацiонального музею iсторii Украiни // Іван Мазепа та його доба. Історiя, культура, нацiональна пам’ять. К., 2008. – С. 422—439.]. Марiя Магдалина була жiнкою з твердим, рiшучим i владним характером. До самоi смертi вона дуже сильно впливала на сина, про що мова пiде далi.

Вплив Марii Магдалини видно i у випадку з ii дочкою, сестрою Івана Олександрою. Вийшовши замiж пiсля смертi першого чоловiка за польського аристократа Яна Войнаровського – киiвського земського суддю, ловчого овруцького й писаря володимирського, Олександра незабаром покинула чоловiка через релiгiйнi розбiжностi (вiн був католиком) i вiддалилася в Печерський монастир до матерi. Ми ще говоритимемо, який шквал невдоволення i який тиск на Мазепу-гетьмана викличе цей вчинок його сестри у Польщi.

У складний i суперечливий перiод козацьких воен мало хто наважувався захищати своi релiгiйнi переконання. Тому така послiдовнiсть i завзятiсть Мазеп заслуговуе поваги.






Портрет царя Олексiя Михайловича.

Невiдомий художник. Кiнець 1670-х – початок 1680-х рокiв



Про участь Адама Мазепи у вiйнах Хмельницького пiсля 1654 р. ми нiчого не знаемо аж до моменту, коли померлого Богдана Хмельницького змiнюе новий гетьман – украiнський шляхтич Іван Виговський. В Украiнi починаеться сумний перiод так званоi Руiни. Внутрiшнi негаразди, боротьба за владу рiзних угрупувань старшини, невдоволення «чернi», що прагнула потрапити до привiлейованого козацького стану, ускладнюються втручанням сусiднiх держав. Рiч Посполита i Туреччина вирiшують, що це слушний момент пiдпорядкувати своiй владi Украiну, а Москва намагаеться урiзати права гетьманiв, заграючи з iх полiтичними опонентами i черню. Результат виявляеться прямо протилежний планам оточення Олексiя Михайловича: Іван Виговський пiдписуе з Рiччю Посполитою Гадяцький договiр, що декларуе створення триединоi держави – Польщi, Литви i Князiвства Руського[22 - Гадяцький договiр – знаменита угода, пiдписана І. Виговським з поляками в вереснi 1658 року.]. Украiна повинна була отримати широку автономiю, власний сейм, монету та iншi привiлеi. Серед посланцiв Виговського на польський сейм, який повинен був затвердити Гадяцький договiр, був i Адам Мазепа[23 - Записки Перетятковича. К вопросу о сношениях Польщи с казаками 1657—1659 гг. К., 1873. – С. 13.]. Вiн – прибiчник «державного угрупування» козацькоi старшини, що бажала сама управляти своею краiною. Разом зi Виговським Адам Мазепа отримуе нагороди вiд сейму (зокрема, пiдтвердження своiх прав на Каменицю, тобто – зняття iнфамii)[24 - Volumina legum. T. IV. Petersburg, 1859. – S. 304.]. У привiлеi Яна Казимира 1659 року «шляхтичевi й жовнiровi» Адаму Мазепi на село Мазепинцi пiдкреслювалося, що це давалося з урахуванням заслуг самого Адама перед гетьманом Іваном Виговським i «враховуючи, що його син Іван знаходиться при Нас для послуг нашоi Речi Посполитоi». Але поляки вiдкидають значну частину умов Гадяцького договору i вiдштовхують вiд себе Украiну.

Тепер уже нiщо не могло зупинити нестримно наростаючу Руiну. Пiсля недовгого повернення «пiд руку» пана, тобто Яна Казимира, Украiна розкололася. Лiвобережжя залишилося за Москвою (частково добровiльно, частково завдяки тривалим вiйськовим експедицiям), Правобережжя знову визнало польського короля. Значну частину старшини й шляхти опанувала апатiя й розчарування.

Саме у цей складний час, на початку 60-х рокiв XVII ст., на полiтичну арену Речi Посполитоi виходить юний, але повний честолюбних надiй Іван Мазепа.




Роздiл 2

Дитинство i юнiсть Мазепи


Уся бiографiя Івана Мазепи пронизана безлiччю легенд i фактичних помилок. Навiть своiй свiтовiй популярностi, що зберiгаеться до цього дня, Мазепа зобов’язаний не стiльки своiм подвигам, заслугам i досягненням, скiльки двом любовним романам, один з яких узагалi плiд лiтературноi фантазii, а другий насправдi був дуже далекий вiд знаменитоi iнтерпретацii Пушкiна. Багато в чому Мазепу спiткала доля д’Артаньяна, яскравого i цiкавого iсторичного дiяча, що залишився в тiнi лiтературноi вигадки А. Дюма. Тому перед нами стоiть дуже складне завдання крок за кроком вiдокремити зерна вiд плевел, зберiгаючи безстороннiсть i суворо дотримуючись фактiв.






Портрет графа д’Артаньяна з фронтиспису «Мемуарiв» Г. де Куртиля. 1700 р.



Бiлоцеркiвський полк, де жила сiм’я Мазепи i в якому, як ми бачили, далеко не останню роль грав його батько, був одним з центрiв правобережного козацтва.

Навiть iз датою народження Мазепи, як i ранiше, е рiзночитання. Здавалося б, цiлком безперечно можна вважати, що народився вiн 20 березня 1639 року за новим стилем у родовому селi Мазепинцi на Правобережнiй Украiнi[25 - Рiк народження визначений за листом Ф. Орлика, в якому вiн пише: «менi вже 70 рокiв, стiльки, скiльки було покiйному Мазепi у Бендерах», тобто в 1709 р. День i мiсяць народження були визначенi Т. Падурою на основi запису в Кременецькому езуiтському молитовнику.]. Проте, в бiльшостi росiйських довiдникiв (i навiть у лiбрето опери «Мазепа») як i ранiше, фiгуруе помилкова дата – 1644 рiк (услiд за Костомаровим), що робить нашого героя на 5 рокiв молодшим. Дитинство Мазепи випало на бурхливi роки повстання Хмельницького.






Герб села Мазепинцi



Достеменно вiдомо зi спогадiв довiреного секретаря i одного з небагатьох близьких гетьмановi людей – Пилипа Орлика (ми ще говоритимемо про те, що iсторичний Орлик не мав нiчого спiльного з пушкiнським катом Кочубея), що Мазепа навчався в знаменитому Киево-Могилянському колегiумi, що отримав вiд польського короля в 1659 р. статус академii. Учився вiн там, мабуть, у кiнцi 40-х – на початку 50-х рокiв XVII столiття, можливо, поступивши туди вiдразу пiсля отримання його батьком охоронного листа в 1645 р. (у колегiум зазвичай поступали в 7—12 рокiв). За даними козацького Лiтопису Самiйла Величка (сучасника Мазепи i випускника того ж навчального закладу), той закiнчив навчання в Академii класом риторики[26 - Величко С. Летопись. Т. II. – С. 342.]. Звiдси – прекрасне знання мов, що вражало сучасникiв. Мазепа окрiм украiнськоi, польськоi i, швидше за все, росiйськоi, вiльно володiв латиною (за спогадами французького дипломата Жана Балюза, «блискучим i глибоким знанням цiеi мови мiг змагатися з кращими нашими батьками-езуiтами»), говорив по-iталiйськи i по-нiмецьки. Орлик свiдчить, що дуже добре Мазепа знав i татарську, якою в тi часи володiли багато хто з козацькоi старшини.






Пилип Орлик. Портрет гетьмана. XIX cт.






«Лiтопис Самiйла Величка». Заголовна сторiнка рукопису.

Перша третина XVIII cт.






Самiйло Величко



Киево-Могилянка давала й непоганi знання древнiх авторiв – Платона, Аристотеля. У рiзнi хвилини свого життя Мазепа цитував по пам’ятi Горацiя й Овiдiя. Улюбленим його твором був «Державець» Мак’явеллi. Не зовсiм звичайний образ для козацького лiдера: вiн самотньо проводить вечiр у своему наметi серед вiйськового стану за томом латинських вiршiв. Однак саме в «могилянцi» Мазепi, мабуть, прищепили любов до поезii – там студенти вивчали лiтературу вiд грецькоi класики до Ренесансу, а також класи пiiтики – вiршування. Надалi майбутнiй гетьман сам писатиме вiршi, якi й нинi вражають глибоким фiлософським змiстом, трагiчнiстю i точнiстю форми[27 - До речi, сам А. Пушкiн в пiслямовi до поема «Полтава» писав, що дума, написана Мазепою, «примiтна не лише в iсторичному сенсi».]. А також грати на торбанi («шляхетський» тип бандури).

Ректором академii в роки, коли там учився Мазепа, був вiдомий православний дiяч Лазар Баранович. Активний прибiчник Хмельницького, вiн мав прищеплювати своiм студентам iдеали козацькоi вольностi. Згодом учень Барановича гетьман Мазепа жертвуватиме величезнi грошi на будiвництва храмiв у його епархii, всiляко сприятиме зусиллям учителя iз поширення iдей просвiти в Украiнi.






Н. Мак’явеллi. «Державець».Улюблена книга Мазепи






Торбан. Улюблений музичний iнструмент майбутнього гетьмана






Головний корпус Киево-Могилянського колегiуму в XVII cт.



Курс риторики зазвичай завершували в 16—18 рокiв. Приблизно у 1655—1657 р. молодого Мазепу посилають учитися на захiд[28 - Бiльшiсть бiографiв Мазепи абсолютно бездоказово вважають, що вчитися на захiд Мазепу послав король. Так, І. Бутич пише, що це сталося в 1656 роцi. Але, враховуючи, що його батько в цей час був серед старшин Б. Хмельницкого, це являеться абсолютно неможливим. Набагато вiрогiднiше припустити, що Мазепу послали на захiд через Киево-Могилянську академiю, можливо, саме в 1656 р., тим бiльше, що багато ii студентiв продовжували свою освiту за кордоном.]. І. Бутич (на жаль, без посилання на джерело) пише, що Мазепа вивчав артилерiю в Голландii, в мiстi Девентерi[29 - Унiверсали Івана Мазепи. К.-Львiв, 2002. – С. 21]. Крiм того, вiн був в Італii, Нiмеччинi[30 - Про це писав Орлик у листi до свого сина.] й Парижi, на пiвднi Францii й навiть на прийомi в Луврi на святкуваннi Пiринейского миру (1659 р.)[31 - Про це сказав сам Мазепа в розмовi з Жаном Балюзом.]. Величко говорить, що в цей перiод Мазепа закiнчив курс фiлософii – вищий етап у системi освiти того часу[32 - Величко С. Летопись. – Т. II. – С. 342.].

Поворотним моментом у життi Івана став вибiр його батька – прибiчника гетьмана І. Виговського й Гадяцького договору. В умовах загострення вiдносин iз Москвою до iдеi Князiвства Руського були прихильнi багато видатних дiячiв Украiни – І. Богун, О. Гоголь. Отримавши разом з гетьманом нагороди вiд польського сейму, Степан Мазепа потiм у 1659 роцi роздiлив i його долю. Це був складний час. Прибiчникiв Виговського переслiдували, Юрiй Немирич був розтерзаний черню, як i посланець гетьмана, що зачитав на радi статтi Гадяцького договору. Виговський вимушений був вiдiйти вiд справ i задовольнитися формальним титулом воеводи киiвського. Так само почесно, пiд iм’ям подчашого чернiгiвського (1662 р.[33 - Slownik geograficzny… T. VI. – S. 185.]), вiдсторонився вiд полiтики й Степан Мазепа. Бажаючи вберегти сина, вiн у 1659 р., мабуть, вiдразу пiсля повернення Івана з Європи, вiдправляе його до польського короля з листами вiд Виговського. Поляки в цей перiод заграють iз старшиною, прагнучи утримати хоч невелику iх частину на своему боцi, i Іван отримуе посаду королiвського покоевого – почесний придворний сан, що надае право знаходитися при особi короля[34 - Уперше в документах І. Мазепа iменуеться «покоевым короля» в листах І. Виговського вiд жовтня 1659 року, тобто вже пiсля скинення Виговського згетьманства. – ПКК. Т. III. N LXXXII. – C. 361. Тодi ж, у 1659 р., Ян Казимир упривiлеi Степану Адаму вiдзначае, що його син знаходиться «при боку нашем».]. Факт далеко не винятковий – на польськiй територii вчилися дiти багатьох козацьких старшин, наприклад, знаменитого полковника О. Гоголя.






Портрет Лазаря Барановича.

Невiдомий художник. Перша половина XIX ст.






Іван Богун.

Портрет роботи невiдомого автора, XVII cт.



Є вiдомостi, що при польському королевi знаходився i син легендарного запорозького отамана Івана Сiрка. Сам майбутнiй гетьман пояснював, що батько хотiв дати можливiсть синовi «навчатися поводженню з людьми бiля королiвськоi особи, а не де-небудь у корчмах». Однак у лiтературi часто слiдом за французом де ла Невiлем помилково пишуть, що Мазепа був «пажем». Тодi як «покоевий» – це одна з офiцiйних почесних придворних посад Речi Посполитоi, як i «конюший», «кравчий» та iншi.






Іван Сiрко.

Фрагмент картини І. Репiна «Запорожцi пишуть листа турецькому султану»



Мазепi було всього двадцять рокiв, але вiн був добре освiчний, мав широкий кругозiр i величезнi амбiцii. До нас дiйшли спогади людини, що зустрiчала його в цей перiод життя. Француз Жан Балюз писав, що «в молодостi бачив пана Мазепу, красивого i стрункого, при дворi»[35 - Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдньоевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. – С. 104.].

Молодий красень-козак, що володiв европейськими мовами, не мiг не видiлятися в оточеннi Яна Казимира. Навряд чи сам король – колишнiй кардинал i фанатичний католик, вiдомий своею грубуватiстю й непримиреннiстю до козакiв, мiг мати до нього теплi почуття. Проте е непевнi данi, що королева, француженка Марiя Людовiка, протегувала юному Івану. Побiчно про це говорить i той факт, що Мазепу «добре знав» французький посол при варшавському дворi – батько згадуваного Жана Балюза. Саме по собi близьке знайомство дрiбного придворного (до того ж – козака) з iноземним послом викликае багато цiкавих мiркувань. Інший французький посол де Бонак пiзнiше писав: «Як я чув вiд панi воеводини бiльськоi, гетьман Мазепа, окрiм iнших своiх здiбностей, легко приваблюе до себе своiми чарами жiнок, якщо тiльки хоче цього». Здатнiсть цю свою Мазепа не втратив аж до самоi старостi.






Марiя Луiза Гонзага (вона ж – Марiя Людовiка).

Ю. ван Егмонт. 1650 р.






Жан Луi д’Юссон, маркiз де Бонак



Про «придворний» перiод життя Мазепи ми знаемо достовiрно тiльки два епiзоди, але дуже показових. Перший вiдноситься до його взаемин iз Яном Пасеком, автором знаменитих «Спогадiв», що принiс европейську популярнiсть iменi Мазепи, хоча i в далеко не найвигiднiшому свiтлi. Саме Пасек приписав Івану епiзод, який надалi використали Байрон i Пушкiн, – що нiбито за любовну iнтригу з якоюсь замiжньою шляхтянкою ображений чоловiк пустив його скакати зв’язаного й голого на дикому конi. Вiдомо, що Пасек наводить у своему творi багато фантазiй i лiтературних вигадок, отже, спробуемо розiбратися, що ж було насправдi.






Титульна сторiнка «Спогадiв» Я. Пасека видання 1929 року






«Ян Хризостом Пасек у битвi пiд Ляховичами 1660 р.» Ю. Коссак. XIX cт.



У 1661 роцi Пасек випадково зустрiвся з Мазепою, що iхав з Варшави до короля в Гродно. Іван вiдразу ж здогадався, що Пасек прямуе до литовських конфедератiв в якостi посланця свого командира, воеводи руського, i поспiшив повiдомити про це королю. Пасек був заарештований, але зумiв виправдатися перед сенаторами[36 - Pasek J. Pamietniki. – S. 211—212.]. Проте, безумовно, затаiв злiсть на «нобiлiтованого козака», як вiн сам iменував Мазепу. У своему «Пам’ятнику» Пасек наводить дуже цiкавий i показовий випадок iх чергового зiткнення. Сталося це в «останньому покоi, перед тим, де був король», тобто в приймальнi. Пасек, прийшовши до Яна Казимира, побачив там Мазепу (адже той був «покоевим»). Поляк, за власним висловом, був «добре напiдпитку» й вiдразу обмiнявся з Мазепою декiлькома гострими фразами, а потiм ударив його по обличчю. Іван схопився за шаблю, Пасек теж. Придворнi кинулися до них, кричачи «Стiй, стiй! Король тут за дверима». При цьому, як вiдзначае Пасек, нiхто не став на сторону Мазепи. Ситуацiя дуже показова. Мазепа, проявив кмiтливiсть i, дотримуючись iнтересiв короля, заарештував бунтаря-конфедерата. Тепер його публiчно образив опонент, i все одно симпатii його польських колег були на сторонi п’яного забiяки-конфедерата. Найприкметнiше, як це пояснював Пасек: «той був трохи шахрай i до того ж козак, нещодавно нобiлiтований»[37 - Там же. – С. 321.]. Цей опис вiн завершував наступним пасажем: Мазепа «пiшов iз покою трохи не плачучи; не так йому було боляче вiд удару, як вiд того, що придворнi не визнавали його за колегу». Епiзод цей чудово характеризуе ставлення середнього польського шляхтича до украiнських козакiв, навiть до шляхетноi старшини. Тут можна згадати, як iнший поляк-шляхтич Миколай Ємйоловський писав у 1659 роцi у своему особистому щоденнику з обуренням, оцiнюючи умови Гадяцького договору: «козакiв, простих селян 2000 чоловiк званням шляхетства польського нагороджено»[38 - Jemiolowski M. Pamietnik. Lwоw, 1850. – S. 135.]. Тобто рiзницi мiж «хлопом», «селянином» i «козаком» польський шляхтич не бачив.






Ян II Казимир.

Р. Шульц. Близько 1658 р.



Король формально примирив Мазепу з Пасеком, змусивши iх публiчно обнятися, але останнiй, як вважають сучаснi iсторики, вирiшив по-своемупомститися «козаковi» i приписав йому в своему «Пам’ятнику» адюльтерну iсторiю з панi Фальбовською. Можливо, схожий епiзод i мав мiсце десь у Речi Посполитiй, але явно не з Мазепою (хоча не виключено, що той i справдi користувався прихильнiстю польських шляхтянок). Пасек у своему творi заявляе, що Мазепа «вiд сорому» поiхав геть з Польщi i що нiбито не знае, що з ним далi стало. Це явна брехня, оскiльки в 90-тi роки XVII столiття, коли Пасек писав свiй «Пам’ятник», про Мазепу, тодi вже гетьмана Украiни, знали в Речi Посполитiй всi. Пише Пасек, що Мазепу «вiддали на навчання до французiв»[39 - Pasek J. Pamietniki. – S. 327.], але, як ми говорили вище, цей епiзод його бiографii, мабуть, мав мiсце ще до служби при польському дворi.

Сам по собi любовний роман iз замiжньою жiнкою не був явищем рiдкiсним для тiеi епохи: Богдан Хмельницький сам одружився на вiнчанiй за католицьким обрядом Оленi Чаплинськiй. Але навiть якщо роман Мазепи з Фальбовською мав мiсце, то скачки на конi – виключно вигадка Пасека. «Брехун», як про нього висловлювалися сучасники, i жвавий модний письменник, вiн явно запозичував сюжет з античноi трагедii Сенеки «Іполит», аналогiчноi за змiстом. Сенеку Пасек мав прочитати, навчаючись в езуiтському колегiумi в Равi, i згодом визнав яскравий «сюжет з конем» чудовою помстою Мазепi.

Епiзод «з конем» – вигадка Пасека i з хронологiчноi точки зору. Його зiткнення з Мазепою в придворному покоi сталося в 1662 роцi (приблизно на початку лiта), i вiдповiдно кара Фальбовського повинна була мати мiсце пiсля цього. Але «поiхати з Польщi» Іван у кiнцi 1662 року нiяк не мiг, оскiльки в кiнцi сiчня 1663 року король послав його (як свого «покоевого») до гетьмана Правобережноi Украiни Павла Тетерi[40 - 26 лютого 1663 року І. Мазепа був вiдправлений Тетерею назад до короля. – Памятники, изданнiе киевской Археографической Комиссией (далi – ПКК). Т. IV. N LIX. – C. 271.]. Зi своiм завданням Мазепа впорався успiшно, i в кiнцi березня Ян Казимир доручае йому незвичайно урочисту й почесну мiсiю – вiдвезти Тетерi «клейноди», тобто символи гетьманськоi влади. При цьому багато питань для обговорення з гетьманом доручалися Мазепi «на словах». Король настiльки високо цiнував молодого козака, що вважав за можливе на наступному етапi його поiздку до гетьмана Лiвобережноi Украiни Якима Сомка, з яким у полякiв були вкрай напруженi стосунки[41 - Інструкцiя І. Мазепi з коронноi канцелярii, 31 березня 1663 р. – Pisma do wieku Jana Sobieskiego. N 49. – S. 214—221.]. Усе це, безумовно, доводить, що вигадка Пасека про «ганебну втечу» Мазепи з Польщi не мае пiд собою нiякоi основи. Якби над ним дiйсно висiло «ганебне тавро», вiн не мiг би отримати такого почесного завдання вiд короля.






Павло Тетеря



Мiсiя «з клейнодами» до правобережного гетьмана – це другий вiдомий епiзод «придворного життя» Мазепи. Зустрiли його у Тетерi вкрай недоброзичливо. Гетьман був ображений, що клейноди були привезенi йому вiд короля «персоною такою маловажною» i нагадував, що його попередникам вони вручалися польськими сенаторами. Королевi було написано гнiвне послання, що досить ясно iлюструе, що вiдбувалося у Тетерi. Вiд iменi Вiйська Запорозького заявлялося, що гетьмановi заборонено приймати регалii з рук Мазепи, «як особи зовсiм незначноi, свого брата-козака, невiдомого нi там, нi тут нiякою заслугою: вiн бо не дорiс ще до такоi честi, i мiцно журило його за те, що вiн, не давши собi звiту в тому, хто вiн такий i яке його звання, зважився покласти на себе той обов’язок»[42 - Лист П. Тетерi королевi, 2 травня 1663 р. – ПКК. Т. IV. N LXV. – C. 295.].






Клейнод гетьмана Івана Мазепи – мощехранительниця



У якусь мить свiт Мазепи завалився, виявившись повiтряним замком, збудованим на пiску. Надалi йому ще кiлька разiв належало починати все наново, опинившись на межi загибелi. Кожного разу вiн мужньо тримав удар долi й знаходив у собi сили, щоб розпочати спочатку. Але, напевно, тодi вперше, в двадцять чотири роки, було особливо важко. Несподiвано вiдверто i жорстко, йому дали зрозумiти, що в Польщi вiн завжди буде тiльки «козаком-схизматиком», людиною другого сорту, без права претендувати на багато що. А для козакiв – вiн був «ляхом», нiкому не вiдомим i нiкому не потрiбним. Усi його знання мов, европейська освiта i неабиякий розум – нiчого не означали. І тепер, у двадцять чотири роки, пiсля довгих рокiв наполегливого навчання i працi, потрiбно було розпочинати все спочатку, якщо його не влаштовувала роль середняка, що покiрно зносить усi удари оточення.

Мазепа робить непростий, але вiрний вибiр – вiн залишаеться в Украiнi. Вiн зрозумiв, що тут вiн свiй, «козак», хоч i невiдомий. А в Польщi – вiн теж «козак», i означае – чужий. На все свое довге життя вiн збереже свою неприязнь до «шляхетськоi республiки», що не зумiла оцiнити його належним чином, i з таемним задоволенням спостерiгатиме початок падiння Речi Посполитоi.

Пiсля невдалого перебування у Тетерi, пiд час походу полякiв на Лiвобережжi (тобто в кiнцi 1663 р.), як пише «Лiтопис» С. Величка, Мазепа ухилився вiд королiвськоi служби i залишився при своему батьку[43 - Величко С. Летопись. – Т. 2. – С. 342. Те, що Іван був пiд час походу при королевi – не викликае сумнiву, оскiльки зберiгся «Реестр тих, хто був з королем й. м. за Днiпром», пiдписаний особисто Яном Казимиром. У ньому значиться Іван Мазепа (Iwan Mazepa) – показово, що саме Іван, а не Ян або Іоанн. – Swiat pogranicza. Warszawa, 2003. – S. 184.]. Тут не можна забувати про зв’язки Степана Мазепи з Іваном Виговським, який виходить у 1663 роцi з тiнi небуття й очолюе старшинську змову на Правобережнiй Украiнi, спрямовану проти Польщi. У цiй змовi брали участь такi видатнi дiячi Украiни, як Іван Богун (вiн очолював змову серед козакiв, що були при королевi), Петро Дорошенко, Остафiй Гоголь, Михайло Ханенко, митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський i багато iнших. Цiлком iмовiрно, що С. Мазепа теж не залишився в сторонi вiд цих подiй, тим бiльше, що iхнiй епiцентр був у районi Бiлоi Церкви – недалеко вiд родового гнiзда Мазеп[44 - Детальнiше про цi подii див. Яковлева Т. Руiна Гетьманщини: вiд Переяславськоi ради-2 до Андрусiвськоi угоди (1659—1667 рр.). К., 2003.]. Змова зазнала невдачi, Виговський i Богун були розстрiлянi, багато хто заарештований. У цiй ситуацii, ще й в умовах того, що почалося повстання на Правобережжi, Мазепа i залишаеться в Украiнi. До того ж у 1665 роцi помирае його батько, у 1666 роцi Дорошенко укладае союз iз Туреччиною, спрямований проти полякiв, у 1667 роцi помирае королева Марiя Людовiка, а в 1668 роцi зрiкаеться престолу Ян Казимир. Украiна вже нiколи добровiльно не буде з Польщею, i тiльки на бiлому конi переможця вступить Мазепа в польськi землi.






Йосип Нелюбович-Тукальський, митрополит Киiвський, Галицький та всiеi Русi.

Гравюра 1843 року






Петро Дорошенко.

Невiдомий автор. XIX ст.






Михайло Ханенко.

Невiдомий автор. XVII ст.



Слiд зазначити, поширений мiф, що Мазепа спочатку «зрадив росiйського царя», а потiм «зрадив польського короля». Присягати в Переяславi в чотирнадцять рокiв вiн не мiг, до того ж у цей час учився в киiвському колегiумi. Нiяких вiдомостей, що вiн присягав королю в 1659 р., також немае. До того ж, якщо присяга королевi й мала мiсце – то вiн «зрадив» його так само, як Б. Хмельницкий, П. Дорошенко i тисячi iнших старшин i козакiв, йдучи за геополiтичним вибором Гетьманщини.

У будь-якому разi, роблячи в кiнцi 60-х рр. XVII ст. свiй вибiр на користь козакiв (що взагалi-то було природним наслiдуванням сiмейних традицiй), Мазепа ставив себе в непросту ситуацiю. У нього були молодiсть, сили й вiйськовi навички – непоганий багаж, щоб починати кар’еру у Вiйську Запорозькому. Жан Балюз вiдзначав його «велику вiйськову вiдвагу». Документи донесли до нас чудовий епiзод, як Мазепа пiд час поiздки до Москви пiддався нападу розбiйникiв, але вправно зумiв вискочити в них з-пiд носа[45 - «І в той деревне учинился пожар. И те де люди, покиня ево побежали однимать пожару, а он де в то время с товарищи того двора уехали верхами». – Росiйський Державний Архiв Давнiх Актiв (далi – РДАДА). – Ф. 229. Оп. 1. № 141. Арк. 76.]. Здатнiсть не втрачати голову в критичнiй ситуацii – вона або е, або ii немае зовсiм. Холоднокровнiсть i особиста мужнiсть були властивi Мазепi, зокрема й у полiтицi. Але сили i спритностi було явно нежлстатньо, щоб добитися життевого успiху. З його честолюбством i амбiцiями такий шлях був занадто довгим i уразливим. І Мазепа прийняв рiшення, що вiдразу мiняло його статус: приблизно в 1668 роцi вiн одружився з удовою Ганною Фридрикевич, старшою його за вiком i з двома дiтьми. Значною перевагою Ганни були ii родиннi зв’язки. Батько – Семен Половець – знаменитий козацький старшина, полковник бiлоцеркiвський ще при Богданi Хмельницькому. У кiнцi 60-х рокiв XVII столiття вiн мав звання генерального осавула, а потiм i суддi в Петра Дорошенка. Перший чоловiк Ганни (вiн загинув десь у 1665 роцi[46 - Принаймнi у кiнцi листопада 1664 року С. Фридрикевич був живий i пiдписував iнструкцiю козацьким послам на сейм. – Украiна модерна. 1999—2000. № 4—5. – С. 407.]) – Самуiл Фридрикевич – був бiлоцеркiвським полковником у Тетерi, а потiм у гетьмана С. Опари. Рiдна сестра Ганни була дружиною Дорошенка[47 - Цей факт про те, що друга дочка С. Половця була у шлюбi за П. Дорошенком, наводить американський дослiдник козацькоi генеалогii Г. Гаецький. У новiтнiй працi про старшинськi роди В. Кривошеi говориться тiльки про двох дружин (дочки Яненка-Хмельницького та Єропкиноi). В. Степанков говорить про трьох дружин, не називаючи iх поiменно. Тому вважаю, що данi Г. Гаецького достовiрнi. – G. Gajecki. The Cossack Administration of the Hetmanate. Harvard, 1978. V. 2. P 571.]. Таким чином, завдяки своему одруженню Мазепа вiдразу ставав близькою i довiреною людиною в оточеннi гетьмана Дорошенка. Це зайвий раз доводить, що над Мазепою не панувала нiяка «пляма ганьби» в стилi небилиць Пасека – можна не сумнiватися, що iнакше йому б не дозволили порiднитися з вищою козацькою елiтою Правобережжя.



Шлюб Мазепи доводить, що всупереч шаблону, що використовуеться в певного роду лiтературi, вiн абсолютно свiдомо зробив свiй «козацький» вибiр, розiрвавши усi нитки, що зв’язували його з Варшавою.


Звичайно, нi про який «бурхливий роман» з Фридрикевич принаймнi з боку Мазепи, мови не йшло. Без сумнiву – шлюб за розрахунком. Вчинок, що безумовно, свiдчить про честолюбство нашого героя i про його пристрасне бажання зробити кар’еру. Втiм, навряд чи в iсторii були полiтичнi або вiйськовi дiячi, позбавленi честолюбства. Але, з iншого боку, як ми побачимо нижче, Мазепа дотримуватиметься вiрностi дружинi аж до ii смертi, а також пiклуватися про ii дiтей. У самого гетьмана дiтей не було, дочка, що народилася, незабаром померла.

Слiд зазначити ще один момент: саме впродовж цих декiлькох непростих рокiв Мазепа перетворився iз запального й зарозумiлого молодика, який хапався за шаблю в приймальнi короля й наважувався вiдправитися до гетьмана з регалiями влади, у того Мазепу, який так i залишився для iсторикiв загадкою. У потайного, що недовiряв нiкому, стриманий на емоцii та ховав за сiмома печатками своi мрii i плани. Тiльки маючи величезну силу волi й незвичайну цiлеспрямованiсть, вiн мiг учинити це перетворення, що дозволило йому стати успiшним дипломатом i полiтиком.

Дуже показовi два незалежнi вiдгуки людей, що добре особисто знали надалi Мазепу. Орлик писав: «…вiд покiйного Мазепи навчився я, що коли у свою чергу треба висловити свою думку, то нерiдко бувае краще зовсiм промовчати». А Жан Балюз вiдзначав, що коли Мазепа «розмовляе, то бiльше любить мовчати й слухати iнших. Вiн належить до тих людей, що вiддають перевагу або взагалi мовчати, або говорити i не сказати»[48 - Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдньоевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. С. 105.]. І це при тому, що, як ми можемо судити з окремих нюансiв i епiзодiв, що дiйшли до нас, Мазепа залишався в душi гордiем, здатним на нестримну пристрасть, не позбавленим марнославства, що усвiдомлюе свою перевагу, i небайдужим до зовнiшнiх атрибутiв своеi влади. За навмисним самоприниженням перед росiйськими «временщиками» ховалися блискучий розум i усвiдомлення власноi переваги, за холодною розважливiстю кар’ериста – палкий романтизм людини, що вiрить у своi iдеали.

Багато хто негативно оцiнюе цю двоiстiсть Мазепи, вважаючи його лицемiром. Але хiба могла iнша людина вирвати Украiну з хаосу Руiни, знаходити компромiси з протиборчими таборами, будувати i створювати, перемагати й об’еднувати? Історiя вiдповiдае однозначно – зробити це змiг тiльки Мазепа.

Його кар’ера у Петра Дорошенко почалася в страшний для Украiни час. Руiна охоплюе всю територiю Гетьманщини – у буквальному i переносному значеннi цього слова. Як лютi шулiки, билися за украiнськi землi Московська держава, Рiч Посполита i Туреччина. За Андрусiвським договором 1667 року Лiвобережжя залишилося за Москвою, а Правобережжя – за Польщею. Інтереси гетьманiв i Украiни при цьому, зрозумiло, не враховувалися. Можна тут вiдзначити, що Рiч Посполита, вибравши шлях iмперськоi експансii, через сто рокiв повторила долю роздiленоi Украiни.






Іван Брюховецький. Невiдомий художник. XVII ст.



У самiй Гетьманщинi, як звичайний наслiдок революцiйних подiй, починаеться кривава боротьба за владу, в якiй кожне угрупування жадало загибелi iншоi. На Правобережнiй Украiнi гетьман Тетеря втiк, кинувши булаву. На його мiсце обрали Опару, але за короткий час його вбили, i гетьманом став Петро Дорошенко, який, наслiдуючи приклад Хмельницького, уклав союз iз Кримом (грудень 1666 року). Вiн починае похiд на Лiвобережжя, прагнучи знову об’еднати Украiну. Гетьман Лiвобережноi Украiни Іван Брюховецький, що проводив промосковську полiтику, своею спробою провести перепис населення для встановлення жорстких податкiв викликав загальне невдоволення. В умовах наступу Дорошенка, на Лiвобережнiй Украiнi спалахнуло масове повстання проти Брюховецького. Вiн склав булаву перед Дорошенком, але це не врятувало його вiд загибелi – його розтерзали козаки. На якийсь недовгий час Гетьманщина знову об’едналася пiд булавою единого гетьмана. Але скористатися моментом Дорошенко не зумiв. Вiн поiхав до Чигирина (гетьманськоi резиденцii на Правобережжi), залишивши своiм заступником Дем’яна Многогрiшного. Спокуса владою виявилася занадто велика. Многогрiшний присягнув на вiрнiсть Москвi в обмiн на булаву лiвобережного гетьмана (березень 1669 року).






Дем’ян Многогрiшний.

Портрет роботи невiдомого художника XVII cт.



Дорошенко, хоч i не визнавав «самозванця», але готовий був з ним спiвпрацювати, щоб домагатися вiд Москви поступок, широких автономних прав, на яких вiн готовий був визнати владу росiйського царя. Для того, щоб мати на переговорах з Москвою вагомiшi аргументи, Дорошенко уклав договiр з Туреччиною про спiльне звiльнення правобережних земель Украiни вiд польського володарювання. У травнi 1672 року султан виступив з величезною армiею, взяв неприступну твердиню Речi Посполитоi Кам’янець-Подiльський i обложив Львiв. Поляки, у жаху, пiдписали 7 жовтня 1672 року Бучацький договiр, за яким вiдмовилися вiд домагань на Украiну. У Москви тепер були розв’язанi руки, щоб прийняти Дорошенка разом з Правобережжям.

Але Руiна робила свою темну справу. Жадання влади опановувало серця. Старшина органiзувала змову проти Многогрiшного. За угодою з московськими воеводами його заарештували i вiдправили до Москви (березень 1672 року). Там колишнього гетьмана пiддали тортурам i, не добившись нiяких доказiв його провини, разом iз сiм’ею навiки заслали в Сибiр. Лiвобережним гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича, ставленика старшини, повнiстю лояльного Москвi. Самойлович хоч i був прибiчником iдеi об’еднаноi Гетьманщини, але побоювався, що единим гетьманом стане Дорошенко.






Іван Самойлович.

Портрет роботи невiдомого художника. Близько 1690 року






«Ян ІІІ Собеський у лавровому вiнку».

Ю. Шимонович-Семигиновський. 1677 р.



Одначе зовнiшня ситуацiя теж мiняеться. Польський военачальник Ян Собеський отримав блискучу перемогу над турками пiд Хотином, i незабаром пiднесена шляхта обрала його польським королем на мiсце померлого Михайла Вишневецького. На Правобережжi росло невдоволення проти Дорошенка через грабежi його союзникiв татар i туркiв. До того ж йому доводилося воювати ще з одним самозваним «гетьманом» – Михайлом Ханенком, що орiентувався на Польщу. Самойлович усiляко налаштовував царський уряд проти Дорошенка, i в Москвi почали холонути до iдеi «единоi Украiни», здiйснення якоi уявлялося все бiльш складним i далеким.

Ось у такий страшний час Мазепа стае близькою до Дорошенка людиною. Задушлива атмосфера Руiни – загальноi пiдозрiлостi, недовiри й виказування повинна була залишити невитравний слiд у душi Івана. Орлик згодом писав про Мазепу: «…усiм вiдомо, як вiн нiкому не вiрив i як важко було заслужити його довiру». Десь у цi роки Мазепа пише свою поему, одну з трьох що дiйшли до нас (точнiше – думу), в якiй з болем i гнiвом мiркуе про трагiчну долю Украiни. Жорстокий докiр вiн кидае своiм спiввiтчизникам:

Всi спокою щиро прагнуть,
А не в один гуж тягнуть,
Той направо, той налiво,
А всi браття, то-то диво!
Нема ж любовi, нiма ж згоди
Од Жовтоi узявши Води[49 - Маеться на увазi перша перемога Б. Хмельницкого над поляками у травнi 1648 р.];
През незгоду всi пропали,
Самi собi звоювали.

Вiн засуджував гетьманiв, що укладають союз iз невiрними, продаються за грошi полякам або прислуговують Москвi. Така полiтика, на думку Мазепи, призводила до величезних бiд в Украiнi:

Од всiх сторiн ворогують,
Вогнем, мечем руйнують.
Од всiх нема ж зичливостi
Анi слушноi учтивостi;
Мужиками називають,
А пiдданством дорiкають.

На одвiчне питання «що робити» Мазепа вiдверто вiдповiдав: «Я сам бiдний, не здолаю» i закликав «без жадноi полiтики» взятися за руки:

А за вiру хоч умрiте,
І вiльностей боронiте!

Ця поема Мазепи, без перебiльшення, е однiею з найвiрнiших оцiнок сутi Руiни.

Працювалося з Дорошенком непросто. Хоча вiн був старший за Івана тiльки на дванадцять рокiв i свого часу теж учився в Киево-Могилянськiй академii, але вони походили з рiзних свiтiв. З юних рокiв Дорошенко служив у козацьких вiйськах, пройшовши все повстання Хмельницького вiд рядового до полковника. Суворий, жорсткий i похмурий – з ним було складно знаходити спiльну мову. Але дозволю собi припустити, що iдеали единоi, сильноi Гетьманщини, в якi так свято i безкорисливо вiрив Дорошенко, назавжди залишилися священними i для Мазепи. Своерiдним символом цих iдей сдугував усе той же Гадяцький договiр, за який боровся батько Івана, якого тепер домагався вiд полякiв Дорошенко i до якого знову звернуться старшини Мазепи в тривожному 1707 роцi.

Дорошенко цiлком оцiнив «розторопнiсть i допитливiсть» – характеристика «Лiтопису» Самiйла Величка[50 - «для своеi росторопностi и цекавости». – Величко С. Летопись. Т. II. С. 342.] – молодого козака. Правда, займав вiн в оточеннi гетьмана дуже своерiдне мiсце – йому довiряли, його цiнували, до нього ставилися з повагою, але офiцiйного звання не давали й тримали на деякiй дистанцii. Іван брав участь у вiйськових експедицiях Дорошенка, влiтку 1672 року очолював гарнiзон захопленого козаками Крехова[51 - Щоденник польського посольства, 27 серпня 1672 року. – Pisma do wieku J. Sobieskiego. T. II. N 425. S. 1100.] (в околицях Львова). Поляки зi злiстю писали, що в Креховi Мазепа вiддав католицький монастир «вороговi святого хреста на розграбування»[52 - Сiверянський лiтопис. 2003. № 5—6. Док. № 6. С. 18. У Ю. Мицика ця польська звiстка помилково датована 1669 роком, хоча вона, мабуть, вiдноситься до 1672 р.]. Але в основному вiн займався дипломатичною дiяльнiстю.

Бiографи Мазепи (навiть О. Оглоблин, Д. Яворницький та iн.) вважали, що Мазепа тiльки одного разу (чи двiчi) iздив з дорученнями гетьмана в Туреччину. Насправдi можна говорити, що Мазепа стае основним кур’ером Дорошенка в його переговорах зi своiми татарсько-турецькими союзниками. Перша згадка про його поiздки вiдноситься до весни 1673 року. Росiяни впiймали дорошенкiвського осавула, який пiд тортурами повiдомив, що гетьман вiдправив до Криму козака, «прозвища ему Мазепа», за ордою, i що той вже прислав гiнця зi звiсткою, що хан виступае з Криму з усiею кримською i ногайською ордою[53 - Акты ЮЗР. Т. XI. № 68. С. 231.]. У вереснi того ж 1673 року Мазепу зустрiчають у Рашковi на кордонi з Молдавiею. Разом з товмачем[54 - Тобто з перекладачем.] вiн iхав з турецькоi землi, вiд султана, куди його вiдправив Дорошенко[55 - Синбирский сборник. Малороссийские дела. № 13. С. 12—13.]. Найцiкавiше, що в обох випадках Мазепу, який очолював посольства, iменують просто «козаком». Повторюся, що реальна його роль при гетьманському дворi була незрiвнянно вища.






Присяга короля Яна Казимира на Гадяцькому договорi, пiдписаному 10 червня 1659 року



Навеснi 1674 року в Переяславi призначаеться загальна рада для обрання гетьмана единоi Украiни – «обох берегiв». Це була iсторична подiя. Очiкувалося, що правобережнi козаки теж вiзьмуть участь у виборах. Ханенко, порвавши з поляками, склав на радi клейноди. Дорошенко все ж не поiхав i послав своiм представником на раду Івана Мазепу (!) iз заявою про прийняття пiдданства Москвi. Важко сказати, як Мазепа представився на радi. У царськiй грамотi до Дорошенка говорилося: «…прислал к ним в Переясловль генерального своего писаря Ивана Мазепу…»[56 - Акты ЮЗР. Т. XII. N 112. C. 332.]. На це Дорошенко заперечував: «…послали есмi, хотя не генералного писаря, однако нам верного приятеля, господина Мазепу…»[57 - Там же. № 133. С. 425.]. Дуже прикметне формулювання! «Вiрний приятель», але «господин». Довiрчо, шанобливо, але пiдкреслено не «генерального писаря» (перша пiсля гетьмана посада в Гетьманщинi). Невже Мазепа з природженого честолюбства так представився росiйським послам?

27 березня 1674 року в Переяславi представники 10 полкiв Украiни обрали единим гетьманом Івана Самойловича. Була принесена присяга на вiрнiсть царю, i укладенi черговi пункти угоди з Москвою. Але по поверненнi Мазепи Дорошенко змiнив свое рiшення про пiдданство царю i зберiг союз з Туреччиною. Як стверджував згодом Мазепа, правобережного гетьмана пiдбив на це кошовий отаман Іван Сiрко. Утiм, цiлком можливо, Іван у даному випадку вигороджував Дорошенка i мстився запорожцевi. Пiдстави в нього для цього, як ми побачимо нижче, були.






Корсунь. Малюнок Н. Ордi. 1870 р.



Якщо знову ж таки вiрити словам Мазепи, Дорошенко пiсля Переяслава був на нього злий. Коли Іван просився з’iздити в Корсунь до дружини, Дорошенко звинуватив його в зрадi («що он де хочет изменить»). Гетьман, зокрема, докоряв Мазепi, що його «соболями прельстил» Ромодановський. Дорошенко навiть зажадав вiд Мазепи присягнути, що вiн нiчого поганого в Переяславi про нього не говорив. Мазепа був змушений у присутностi митрополита Тукальского присягнути на вiрнiсть Дорошенку.

Наближався черговий поворотний момент у долi Мазепи. Цього разу – дуже трагiчний. Дорошенко вiдправляе його до турецького вiзиря. Мiсiя ця була дуже важлива i вiдповiдальна, враховуючи ситуацiю, що складалася, те, що багато правобережних полковникiв перейшли до Самойловича, син Дорошенка зазнав поразки, i Москва була як нiколи сильна. Дорошенко в листi до вiзиря писав про Мазепу як про «свого вiрного»[58 - Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 508.]. Мазепа вiз листи гетьмана до хана i вiзиря, п’ятнадцять полонених козакiв – мабуть, для пiдтвердження лояльностi Дорошенка турецькому двору. З ним також було дев’ять татар, що служили провiдниками й охороною. Мазепа iхав добре вiдомим йому маршрутом, через Дике поле[59 - Диким полем називали величезнi незаселенi простори, що лежали на пiвдень вiд кордону Кам’янець—Винниця—Умань аж до Криму. Цi поля зазвичай були мiсцем здобичi вiльних козакiв i татарських чамбулiв.], що приховало стiльки небезпек.

При переправi через рiчку Інгул на них напали запорожцi. Збереглося багато, правда, досить сухих описiв цiеi подii. В результатi короткоi кривавоi сутички частина татар була убита, iншi потонули в рiчцi, козаки звiльненi. А Мазепа? Мазепа потрапив у полон до запорожцiв.

За цiею логiкою подii вiн не мiг залишитися живим. У кривавiй i жорстокiй бiйнi, коли всi тi, що супроводжували його загинули. Проте ми ще не раз зможемо переконатися, що сам Бог берiг Мазепу.

Запорожцi – вiльнi, хвацькi лицарi, що не визнавали угод, присяг i договорiв, служили то королевi, то царевi, то самому бiсовi, вважали себе «захисниками християн», але наспрвдi стали одними з головних винуватцiв Руiни. Вони ненавидiли «реестрових» козакiв, тим бiльше – шляхетну старшину, не визнавали недоторканостi чужих послiв – тим бiльше до «невiрних». Ненавидiли вони i Дорошенка, як пiдданого султана. Потрапити в iх руки, щойно омитi кров’ю, коли в повiтрi панувала смерть, а звiльненi полоненi волали до помсти!

Мазепа пiзнiше сухо заявляв: вiн вiд них не тiкав, бою з ними не чинив, i листи, що були при нiм, вiддав Сiрку[60 - «Расспрос» Мазепи в Москвi. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 561—562.]. Чинити опiр великому загону запорожцiв, так само як i намагатися втiкати вiд них – означало вiрну смерть. Але i залишитися, i добровiльно вiддати себе iм у руки – можна було тiльки, не втративши цiлковите самовладання. Утiм, потрiбно визнати – Мазепа мiг бути хоробрим, зустрiчати небезпеку з холодною головою i з гiднiстю дивитися в обличчя смертi. Вiн чинив так завжди, в найтяжчi хвилини свого життя. Так само вiн триматиметься i на смертному одрi. У нас немае нiяких пiдстав вважати, що при фатальнiй зустрiчi з запорожцями вiн поводився iнакше.

Першим про взяття в полон Мазепи написав польському магнатовi, пiдчашому серадзькому, переяславський полковник Дмитро Райча. У його словах, що «Іван Мазепа, який вашiй милостi… як розумiю, вiдомий», потрапив «у руки Івана Сiрка» – проглядала iронiя[61 - Синбирский сборник. Т. 1. М., 1844. С. 212.]. Райча не мiг припустити, що його власне життя за декiлька рокiв знаходитиметься в руках цього самого Мазепи, вже – гетьмана. Але тодi вiн був правий – поляки могли трiумфувати – колишнiй «покоевий» мав безславно померти вiд тортур запорожцiв.

Джерела рiзняться в подробицях, що вiдбувалося далi. Сам Мазепа говорив, що залишався з Сiрком у степу майже п’ять тижнiв[62 - «Расспрос» Мазепи в Москвi. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 558—559.]. Сiрко пiзнiше згадував, що запорозьке вiйсько «дарувало Мазепу душею i здоров’ям» – тобто дарувало йому життя (але не свободу). Значить, як мiнiмум, таке питання, чи варто йому жити, пiднiмалося. Самiйло Величко, що мав тiснi зв’язки iз Запорожжям[63 - Детальнiше про цей див: Таирова-Яковлева Т. Г. К биографии автора казацкой летописи Самойла Величко. // Studia Slavica et Balcanica. 2016. № 2 – C. 76— 88.] у своему «Лiтописi» говорить, що на радi запорожцi, почувши свiдчення звiльнених ними козакiв i прочитавши листи, що були з Мазепою, тут же хотiли його «растерзати i убити». Але зробити цього не дали Сiрко та iншi «товаришi» (тобто заслуженi козаки). Величко приводить напiвлегендарне повiдомлення, що там, на радi, хтось iз отаманiв (ймовiрно – сам Сiрко) нiбито сказав запорожцям «пророчi» слова: «Панове братя, просим вас не убивайте сего человека, может он вам и отчизне нашой впред згодитися». Вiйсько послухалося, зберегло Мазепi життя, але закувало його в «крепкие кандалы»[64 - Втiм, далi Величко наводить явно неправдивi данi, що нiбито Мазепа провiв у кандалах «несколько лет» i був вiдпущений запорожцями тiльки пiсля довгого умовляння Самойловича i пiсля виплати iм вiдкупного. Тут позначаеться та неприязнь, яку Величко вiдчував до Мазепи, що став винуватцем його полонення i безславного закiнчення кар’ери. До того ж Величко писав у роки, коли iм’я Мазепи знаходилося пiд найсуворiшою забороною й анафемою. Звiдси – прагнення додати принизливi для Мазепи деталi, а з iншого боку – показати, що той був усiм зобов’язаний Самойловичу. (Величко С. Летопись. Т. II. С. 341—342).].



Можна не сумнiватися, що, знаходячись у руках запорожцiв, Мазепа пережив однi з найстрашнiших i принизливiших хвилин свого життя. Назавжди вiн збереже свою приховану ненависть i вiдразу до Запорожжя.


Цiлком можливо, що Сiрко цiлеспрямовано «полював» за Мазепою, який трохи не привiв Дорошенка до пiдданства царя (чого, як ми пам’ятаемо, Сiрко категорично не хотiв). З iншого боку, залишаючи йому життя, кошовий отаман проявляв полiтичний прагматизм – полонений Мазепа був сильним аргументом i в переговорах з Дорошенком, i з Самойловичем.

Звичайно, Сiрко не чекав, що за його полоненого почнеться справжня полiтична боротьба. 3 серпня Іван Самойлович (гетьман «обох берегiв» Украiни) повiдомив царя, що Сiрко i запорожцi з метою заслужити царську милiсть упiймали дорошенкiвського посла Мазепу i звiльнили полонених лiвобережних козакiв. Сiрко прислав Самойловичу знайденi в Мазепи листи, але гетьман цим не задовольнився i почав вимагати видачi самого посланця[65 - Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 496—498.]. Вийшов i царський указ кошовому, щоб той прислав Мазепу[66 - Собрание государственых грамот и договоров (далi —СГГИД). – Ч. IV. № 96. С. 315—316.]. Але Сiрко вiдмовлявся. Важко однозначно сказати, що утримувало знаменитого отамана, котрий iз власного досвiду знав про росiйський Сибiр. Чи позначалася запорозька традицiя «не видавати», чи вiн не хотiв остаточно сваритися з Дорошенком, посилаючи його найближчого помiчника на розправу. Сам Мазепа, як i ранiше знаходячись у полонi в запорожцiв, ймовiрно i не здогадувався, на якому рiвнi найвпливовiшi полiтики боролися за голову його – ще майже нiкому не вiдомого козака.

Окрiм Самойловича, у битву за Мазепу вступив Григорiй Григорович Ромодановський – знаменитий росiйський воевода i полководець. Ромодановський прославився своiми дiями в Украiнi ще з 50-х рокiв XVII столiття. Воював з Виговським, Богуном, Юрiем Хмельницьким, неодноразово не без допомоги своеi армii повертав Украiну до присяги царевi. Вiдрiзнявся жорсткiстю, якщо не жорстокiстю, безумовним вiйськовим талантом i вiдмiнним знанням мiсцевоi ситуацii. Син його, до речi, вчився в Киево-Могилянськiй академii. Ромодановський особисто написав Сiрку, вимагаючи видати Мазепу. Отримавши вiдмову, вiн, не вагаючись, послав людей до Харкова, заарештував дружину Сiрка, а зятя його велiв доставити до себе. Зятевi отамана було, мабуть, зроблено вiдповiдний наказ, пiсля чого вiн був вiдправлений до Сiрка. Кошовий отаман здався i прислав Мазепу в Черкаси, де знаходилися гетьман i Ромодановський[67 - Сам Г. Г. Ромодановський у своiй вiдписцi до царя не вдаеться до таких подробиць. Але ось його офiцер Є. Буличов, прибувши в Москву, дав детальний звiт про те, як йшли справи з видачею Мазепи. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 174. С. 590—591.]. У своему супровiдному листi до Самойловича Сiрко люб’язно писав, що «за бажанням твоiм» посилае Мазепу «для словесноi розмови про намiр Дорошенка».

Найдивовижнiше полягало в тому таемному листi, який знаменитий отаман направив гетьмановi: «…зело и покорно велможности твоей прошение свое приносим о Иване Мазепе…твоя милость, яко отец милосердiй, покажи милость свою, чтоб он в неволе не бiл…». Свое прохання Сiрко пояснював тим, що скажуть – «войско дарили его (тобто Мазепу. – Т. Т.-Я.) здоровьем и волею», а, мовляв, «Серко засылает в неволю». Лист закiнчувався наступними словами: «И повторе велможности твоей, добродея своего, прошу о том человеке»[68 - Лист І. Сiркы гетьману І. Самойловичу. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 173. С. 585— 586.]. Можу з упевненiстю сказати, що нiколи – нi до цього, нi пiсля, Сiрко так нi за кого не просив.

Можна припустити, що Мазепа iхав з важким серцем. Як пiзнiше згадувала старшина, Мазепу «кошовий Сiрко прислав у нужденному одязi до Самойловича»[69 - Возняк М. Бендерська комiсiя по смертi Мазепи. // Іван Мазепа. Варшава, 1939. Т. 1. C. 133.]. З вогню та в полум’я. Вiд свавiльних запорожцiв у ворожий стан Самойловича, що ненавидiв Дорошенка i все, що з тим було пов’язано. Ось тут i слiд згадати про один з найяскравiших талантiв Мазепи. Орлик писав про нього: «Нiхто не мiг краще обiйтися з людиною, притягнути ii до себе. Не досягнувши з першого разу своеi мети, вiн не складав зброю, не переставав улещувати людину доти, доки не робив своею». Самойлович став одним з перших, хто не встояв перед «чарами» Мазепи (зауважу, таких буде маса, не виключаючи самого Петра I). Вже за декiлька днiв пiсля офiцiйний допиту в Черкасах гетьман писав «пойманному дорошенкову козаку» (офiцiйне вислiв iз росiйських документiв того перiоду): «Мой ласкавый господине Мазепо! Как я говорил вашей милости и дал слово, что при имуществе своем и при здоровье со всем домом своим пребiвати будешь, то и повторяю»[70 - Лист гетьмана І. Самойловича – І. Мазепi. – Там же. № 160. С. 535.].

Як ми бачили вище, росiяни без вагань застосовували тортури до дорошенкiвськоi старшини. Правда, пiсля Переяславськоi угоди вони прагнули перетягти правобережних козакiв на свою сторону, а Мазепа, незважаючи на свiй низький офiцiйний статус, був людиною непростою. Але недооцiнювати дивовижнi здiбностi самого Мазепи, що зумiв украй несприятливi обставини обернути на свою користь, теж не доводиться.

У грiзного Ромодановського теж, мабуть, залишилося прихильне враження про першу розмову з Мазепою. Втiм, вiн уже спiлкувався з ним у Переяславi[71 - Цiкаво, що Олексiй Карандеев, що теж був на допитi Мазепи, мав iншу думку, нiж Ромодановський. Вiн дуже злiсно писав про нього бояриновi А. Матвееву: «и его… лукав ответ, творит себя невинным». – Акты ЮЗР. Т. XI. № 171. С. 570.]. У своему листi до царя Ромодановський iменував його «Іваном Мазепою», не «Івашкой», як завжди росiяни писали про «зрадникiв», i передавав отриманi вiд нього вiдомостi про Дорошенка. Зокрема, Мазепа розповiв Ромодановскому, що Ян Собеський хоче укласти мирну угоду з турецьким султаном. Ця звiстка повинна була стати неприемною несподiванкою для Москви i пiдняти значущiсть свiдчень Мазепи. Потрiбно вiддати йому належне, нi тодi, в Черкасах, нi пiзнiше в Москвi Мазепа не сказав нiчого шкiдливого для Дорошенка – крiм того, що i так було вiдомо зi знайдених при ньому листiв, i навпаки, всiляко його виправдовував.

Переконавшись, що гетьманський посол мае важливi вiдомостi, Ромодановський приймае рiшення послати його до царя – з росiйським офiцером, нiжинським писарем i «провожатiми». Це вже точно, як у казцi: «i полонений, i не полонений». Подii розвивалися швидко: 16 липня Сiрко послав Мазепу в Черкаси, а 25 липня вiн був уже вiдправлений до Москви. Вiдпускаючи його, Самойлович був настiльки турботливим, що в своему листi давав усiлякi настанови, як краще себе тримати в росiйськiй столицi. Зокрема, радив розповiсти «что ни есть о замыслах Дорошенковых, о договорах Собесского с Турком, о хане, о Сирке… и малого не утаив дела». І навiть наставляв, щоб Мазепа в дорозi виклав усi цi вiдомостi «статьями», щоб зручнiше було давати звiт у Малоросiйському приказi «или где будет надобно». І на завершення: «…подай Бог вам счастливой путь и скорiй к нам возврат. Чего желая, Богу вас предаю»[72 - Лист гетьмана І. Самойловича – І. Мазепi. – Там же. № 160. С. 535.]. Один факт звернення «на вi» до полоненого чого вартий…

Але навiть цим гетьман не обмежився. Вiн пише царевi супровiдний лист, в якому просить Мазепi «у всьому дати вiру», а потiм майже дослiвно повторюе благання Сiрка про швидкий його вiдпуст, щоб вiйсько не докоряло, «будто мы людей вашему царскому величеству и нам склонных посылаем на заточение…»[73 - Лист гетьман І. Самойловича царю. – Там же. № 173. С. 580—581.].

Мазепа на той час свiдчив уже в Москвi. Повторивши вже сказане в Черкасах, вiн не забув насолити запорожцям i iх отамановi. Вiн пояснював рiшення Дорошенка не визнавати Переяславську угоду тим, що посланцi Сiрка вiдрадили гетьмана посилати булаву – «и чтоб им Запорожцам соединиться с ним Дорошенком заодно так, как было при бывшем гетмане Хмельницком, также и с ханом Крымским»[74 - «Расспрос Мазепи в Москвi». – Там же. № 170. С. 557—558.]. Це було правдою, але таким чином Мазепа в Москвi не лише захищав свого гетьмана, але й сiяв недовiру до Сiрка. З не меншим задоволенням розкривав вiн i плани полякiв. «Понад словесний наказ, служачи великому государевi», вiн повiдав про прагнення Собеського, домовившись iз Туреччиною, вдарити по Московськiй державi.

У пiдсумку Мазепа справив на дякiв посольського приказу добре враження. Йому дозволили бачити «царского величества пресветлые очи», цар нагородив козакiв, що супроводжували його, i йому самому велiв дати пару соболiв «три рубля»[75 - Акты ЮЗР. Т. XI. № 178. С. 597.],тобто досить дешевих. Мине всього декiлька рокiв, i Мазепа отримуватиме в Москвi нагороди, рiвнi цiлому статку. Але тодi, для напiвполоненого з непевним положенням, це було вже блискучим початком кар’ери.

15 серпня в столицю прискакав черговий гонець Самойловича з проханням гетьмана вiдпустити Мазепу. 22 серпня цар написав Сiрку, що вказав iхати Мазепi в Украiну i «жить ему велели с женою и с детьми при своих добрах на сей стороне Днепра»[76 - Там же. № 184. С. 610—611.].

Так, усупереч своiй волi i переконанням, Мазепа потрапив на Лiвобережжя до Івана Самойловича. Життя знову належало починати наново.




Роздiл 3

Шлях до гетьманськоi булави


У тридцять п’ять рокiв Мазепа утрете починав свое життя наново. Усi колишнi успiхи й заслуги залишилися на Правобережнiй Украiнi, i тепер треба було затвердитися у ворожому йому станi старшини, де всi дивилися на нього як на дорошенкiвского наближеного, такого, що дивом уникнув Сибiру i плахи. Для того, щоб краще зрозумiти усю складнiсть положення, в якому виявився Мазепа, потрiбно познайомити читача з тими людьми, хто складав елiту Лiвобережноi Украiни i зосереджував у своiх руках мiсцеву владу.

Іван Самойлович, гетьман «обох берегiв», був сином священика, що отримав початкову освiту в Киево-Могилянськiй академii. Уся його «козацька» кар’ера, починаючи з писаря в Прилуцькому полку (в серединi 50-х рокiв, у перiод повстання Хмельницького), була пов’язана з Лiвобережжям. При гетьмановi Іванi Брюховецькому вiн був чернiгiвським полковим осавулом, при Дем’янi Многогрiшному – генеральним (вiйськовим) суддею. Йому належали великi маетностi на Лiвобережжi. Його обрання гетьманом було вигiдне старшинi, яка прагнула припинити сваволю «чернi», покiнчити з полiтичною Руiною й економiчною розрухою. У нього були честолюбнi плани вiдтворення единоi Гетьманщини, поширення своеi влади на Слобiдську Украiну. Для усього цього був потрiбний тямущий i обiзнаний помiчник. До того ж, що було особливо важливо в страшнi роки поголовноi зради, – вiрний помiчник.

Мазепа, як уже говорилося вище, «зачарував» гетьмана. С. Величко, незважаючи на вороже до нього ставлення, визнае, що той служив вiрно, охоче i добре, як людина розумна, в усiх справах старанний i послужливий. До того ж, проявивши на допитах лояльнiсть по вiдношенню до Дорошенка, вiн довiв свою здатнiсть бути вiдданим. Важливу роль грав i той факт, що Мазепа, за влучним виразом С. Величка, «при нищете своей тогдашней» повнiстю залежав вiд Самойловича i був неспроможний вести «свою гру», на вiдмiну вiд багатих i впливових лiвобережних старшин.

Генеральна старшина i полковники Лiвобережжя являли тiсне сплетiння двох десяткiв прiзвищ, багатих i впливових, порiднених шлюбами, кумiвством та iншими зв’язками.






Герб роду Полуботкiв – рiзновид гербу Пржиятель, шляхетського гербу Речi Посполитоi, а потiм – i Росiйськоi iмперii



Верхiвку цiеi полiтичноi пiрамiди очолював Леонтiй Полуботок – генеральний бунчужний, потiм осавул i, нарештi, полковник переяславський, родич i друг Самойловича з чернiгiвськоi елiти. Пальму першостi дiлив з ним Василь Дунiн-Борковський – украiнський лiвобережний шляхтич, полковник чернiгiвський, а потiм обозний генеральний. Серед найвпливовiших i найбагатших полковникiв були також Якiв Лизогуб – полковник чернiгiвський, i Федiр Жученко, полтавський полковник, тесть Василя Кочубея. За винятком Лизогуба, усi вони стануть опозицiею й особистими ворогами Мазепи-гетьмана. Втiм, аж до самого останнього моменту, поки булава не опинилася в руках Івана, вони не бачитимуть у ньому загрози своiй владi.

Абсолютно iншi стосунки були в Мазепи з миргородським полковником Данилом Апостолом, ще одним лiвобережним земельним магнатом. Непросто вони складалися, але в основi об’еднання лежали загальнi iдеали, налiт «польськоi», тобто захiдноi культури, вiдданiсть «державнiй iдеi» i широкий кругозiр. Свого часу батько Апостола служив сотником у польського магната Яреми Вишневецького, потiм одружився з дочкою миргородського полковника Лiсницького i з 70-х рокiв сам очолив цей полк. Його молодий 28-рiчний син Данило (вiн був на 15 рокiв молодшим за Мазепу) зайняв при Самойловичi пост полковника, змiнивши свого старiючого батька. Це був унiкальний випадок «спадковостi» в Гетьманщинi, i багато хто недолюблював багатого молодика, на додаток одруженого з польською панною.[77 - Горобець В. Данило Апостол. // Істория Украiни в особах. К., 2000. С. 226— 227.]






Василь Дунiн-Борковський. Фрагмент парадного портрета.

Невiдомий художник. Кiнець XVII – початок XVIII ст.






Данило Апостол



Що стосуеться тих, хто перейшов на Лiвобережжi «дорошенкiвцiв», а таких було немало, то тут у Мазепи справи теж iшли по-рiзному. Михайло Вуяхевич, що був писарем у Дорошенка, а потiм генеральним суддею у Самойловича, надалi пiдтримував Мазепу i користувався його заступництвом. А ось iнший писар Дорошенка – Василь Кочубей, стане його запеклим ворогом. Кочубеi були вiдомим i впливовим козацьким родом на Лiвобережжi. Недаремно писав Пушкiн – «богат и знатен Кочубей». У вереснi 1675 року Василь прибув до Самойловича, кинувши Дорошенка i сподiваючись на нагороду[78 - Сам Самойлович писав царевi, що челядник Кочубея втратив листи, якi той вiз вiд султана, i Кочубей, не наважившись повернутися до Дорошенка, «прямо на сю сторону пошол». – Акты ЮЗР. Т. XII. № 84. С. 246.],яку незабаром i отримав у виглядi посади голови генеральноi канцелярii, що робила його другою пiсля гетьмана людиною в Украiнi.

Нiколи, незважаючи на всi зусилля Мазепи, Кочубей не зможе змиритися з тим, що гетьманський уряд дiстанеться пiсля Самойловича не йому – лiвобережному старшинi, що добровiльно перейшов на службу до царя, а правобережному вискочню, у кайданах привезеному запорожцями на Лiвий берег. Цi почуття Кочубея подiлятиме i його свояк Іван Іскра, правнук знаменитого козацького гетьмана Якова Остряницi.

На тлi десяткiв сiл i тисяч золотих, що були у мiцних лiвобережних старшинських родiв, фiнансове становище Мазепи було нiкчемне. Правда, через родичiв дружини вiн мав деяке родичаня з Самойловичем[79 - О. Оглоблин наводить такi генеалогiчнi данi: Ганна Мазепа була тiткою по матерi Д. Горленкы, який був одружений на рiднiй племiнницi дружини І. Самойловича.] – але занадто далеке, щоб на нього покладатися. Розраховувати можна було лише на власнi сили i здiбностi. Всi маетки його сiм’i пропали на Правобережжi. Довгi роки йому доводитиметься думати про хлiб насущний, i це при його амбiцiях i честолюбствi!






Ярема Вишневецький.

Д. Шульц. Третя чверть XVII cт.






Василь Кочубей, генеральний писар i генеральний суддя Вiйська Запорозького



Утiм, вiн не опускав руки, i йому мало не вiдразу вдалося стати дуже впливовою людиною гетьманського двору, причому – як i у випадку з Дорошенком – його реальна роль була набагато вищою за офiцiйно займану посаду. Величко пише, що Мазепа «скоро дослужился до ласки и респекту» i став гетьманським дворянином. Існуе легенда, наведена «Історiею Русiв», яка мандруе по багатьох бiографiях Мазепи, що нiбито вiн був вихователем у гетьманських дiтей. Легенда ця нiяк не пiдтверджена джерелами, тим паче, що пiсля 1672 року обидва сини Самойловича знаходилися в Москвi в якостi заручникiв, а з 1675 року залишалися там по черзi. При цьому з ними були учитель Павло Ясниковський i колишнiй iгумен батуринского монастиря Ісакiй[80 - Інститут рукописiв Нацiональноi бiблiотеки Украiни iм. В. І. Вернадського. (далi – ІР НБУВ). – Ф. I. № 3893. Л. 5; РДАДА Ф. 124. Малороссийские дела. Оп. 3. № 278. Арк. 1.].

Для утримання сiм’i, яку царський указ пропонував Мазепi перевести на Лiвобережжя, Самойлович дарував йому село Малий Самбiр у Прилуцькому полку. Туди переiхала Ганна з дiтьми. Фiнансове становище Мазепи було таким складним, що для обробки землi йому довелося об’еднатися з сусiдом – заможним козаком. Дружина залишилася займатися господарством, а Мазепа постiйно перебував при гетьманському дворi, готовий до будь-яких доручень. Тут слiд зазначити, що Ганна Мазепа i надалi була лише тiнню свого чоловiка, нiколи не претендувала на значну роль i практично не згадуеться в джерелах аж до самоi своеi смертi в 1702 роцi. При цьому потрiбно вiддати належне Мазепi, вiн забезпечив майбутне ii дiтям (власних дiтей у Мазепи не було). Син Криштоф став сотником седнiвським (коли Іван Степанович став гетьманом), а дочка Марiя вийшла замiж за сина бiлоцеркiвського полковника М. Громика, сотника смiлянського. Узагалi для украiнськоi шляхти i козацькоi старшини тiснi сiмейнi зв’язки були типовим явищем. Мазепа завжди пiклуватиметься про свою сестру, племiнникiв i далеких родичiв. Незважаючи на славу завойовника сердець, джерела не наводять нiяких натякiв про романи Мазепи за життя Ганни. І тiльки пiсля ii смертi у гетьмана-вдiвця з’являться Мотря Кочубей i Анна Дольська.

Мабуть, саме в цей, «самойловичiвський», перiод свого життя Мазепа став особливо потайним i обережним. Глибоко в душi ховав вiн своi честолюбнi амбiцii. Частенько доводилося приховувати власну, дуже авторитетну думку з багатьох питань, кривити душею, а ще бiльше – мовчати. Старшина повинна була бачити тiльки тямущого, старанного козака. Пристрасть до фiлософii i мистецтва, захоплення поезiею i римськими авторами доводилося на якийсь час вiдкласти убiк. Особливо небезпечно було розкритися в очах власного покровителя – Самойловича. Той хворобливо переживав свое низьке походження («попович»). Перiодично влаштовував «чистку» серед старшини (якi йому це потiм, при переворотi, пригадали), одружив свого сина з онукою гетьмана Івана Сулими i, йдучи слiдами Хмельницького, мрiяв про створення правлячоi династii[81 - Ідея створення гетьманськоi династii не раз виникала в Украiнi. Сам Б. Хмельницький прагнув зробити своiм спадкоемцем свого старшого сина Тимофiя, а пiсля загибелi його – заповiдав старшинi обрати молодшого сина Юрiя, абсолютно нездатного до управлiння. Подальшi гетьмани теж прагнули своiми родинними зв’язками пiдтвердити право на булаву. З дочкою Б. Хмельницкого одружився брат І. Виговського, потiм – П. Тетеря, з родичкою Богдана був одружений П. Дорошенко. Одного зi своiх синiв готував у гетьмани й І. Самойлович.]. Один невiрний крок, зарозумiле слово або вчинок – i Мазепа мiг попрощатися зi своею кар’ерою. Як тут не згадати запального молодика в приймальнi короля Яна Казимира. «Нiкому не вiрив», напише Орлик. Звичайно, в обстановцi постiйних доносiв, запеклоi боротьби за становище в уряды, не кажучи вже про булаву. Адже приховувати свiй «природний аристократизм», гординю i неабиякi здiбностi було зовсiм не просто. Його освiта впадала в вiчi – Величко так i писав: «…был придворным, беглым во всяких речах».

Мазепi вистачало розуму, щоб усвiдомлювати всю складнiсть своеi ситуацii. І саме в цi роки вiн починае шукати покровителiв в iнших колах. Там, де його дарування i знання могли оцiнити за заслугами: в середовищi украiнського духовенства i московськоi знатi.






Димитрiй Ростовський (Туптало).

Невiдомий художник. Остання третина XVII cт.






Варлаам Ясинський, митрополит Киiвський.

Невiдомий художник. 1684 р.



Ми вже згадували про те, що сiм’я Мазепи була тiсно пов’язана з украiнським православ’ям. На якомусь етапi «самойловичiвського перiоду» Іван поновлюе знайомство зi своiм учителем – колишнiм ректором Киево-Могилянськоi академii, а нинi чернiгiвським епископом Лазарем Барановичем. Саме тут, у Чернiговi, вiн познайомився i з Димитрiем Тупталом (Тупталенком), майбутнiм святим Димитрiем Ростовським. У 1675 роцi Баранович посвятив Туптала в iеромонахи, а з 1679 року вiн служив у гетьманськiй церквi в Батуринi[82 - Історiя украiнськоi культури. Т. III. К., 2003. С. 578.]. За гетьманування Мазепи при його безпосереднiй пiдтримцi й участi Д. Туптало почне видавати своi знаменитi «Житiя святих».

У кiнцi 60-х рокiв мати Мазепи приймае в Киевi iночество, i ii вiдданий син, поза сумнiвом, стае частим гостем у киiвських монастирях. Звiдси походить дружба Мазепи з архiмандритом Киево-Печерськоi лаври Варлаамом Ясинським, теж його колишнiм професором. Іван пiзнiше згадував про нього: «…отець пастир i благодетель мiй великий». Надалi, ставши гетьманом, Мазепа зробить безпосереднiй вплив на обрання Ясинського киiвським митрополитом. Тодi ж Іван знайомиться ще з однiею «висхiдною зiркою» украiнського православ’я – Стефаном Яворським. Безумовно, пiдтримка впливового i тiсно пов’язаного з козацтвом вищого духовенства допомагало входженню Мазепи в елiту лiвобережноi старшини. Та все ж час показав, що до таких контактiв його штовхало не честолюбство, а швидше велiння душi. Факт, який визнавали навiть недоброзичливцi Мазепи, – вiн був глибоко вiруючим[83 - Тiльки в XXI ст. знайдуться голоси, якi засумнiваються в релiгiйностi Мазепи. Мазепу можна звинувачувати в честолюбствi, гординi – але в тому, що вiн не був iстинно православною людиною – це жахлива несправедливiсть, що не мае пiд собою нiяких пiдстав.]. Але не обмеженим фанатиком, а освiченою людиною неабиякого розуму, для якоi певнi християнськi цiнностi були священними. Мазепа жваво цiкавився богословськими питаннями, знався на них. Як тiльки у нього з’являться грошi та влада, вiн усiляко пiдтримуватиме украiнське духовне вiдродження, робитиме все можливе й неможливе, щоб сприяти справжньому розквiту православноi думки в Украiнi.

«Самойловичiвський» перiод життя Мазепи – це, безумовно, час, коли створювалися всi тi численнi нитки його контактiв, якi згодом дозволили Мазепi-гетьмановi бути в курсi всiеi зовнiшньоi полiтики Центрально-Схiдноi Європи. Як ми вже вiдзначали, вiн умiв мовчати, але ще краще вiн умiв слухати.

А враховуючи його знання мов, у чому вiн значно перевершував своiх сучасникiв i спiввiтчизникiв, «чути» вiн мiг значно бiльше за iнших. Саме ця обставина робила його незамiнним в очах Самойловича, який регулярно починае, незважаючи на офiцiйно низьке звання Мазепи, доручати йому своi найскладнiшi й найделiкатнiшi мiсii.






Стефан Яворський, митрополит Рязанський i Муромський.

Невiдомий художник. Початок XVIII cт.





Саме пiд час численних поiздок за дорученням гетьмана в Москву Іван зумiв проявити себе в Посольському приказi i перед московською знаттю як обiзнана, корисна i вiрна людина.


Перша така поiздка, про яку збереглася iнформацiя, вiдноситься до лютого 1676 року, тобто всього через пiвтора роки пiсля своеi вимушеноi появи у Самойловича. Гетьман вiдправив Мазепу, вже «товарища войскового»[84 - Вiйськовий товариш – ранг у Вiйську Запорозькому.] у Москву разом з Леонтiем Полуботком i ще двома старшинами[85 - Акты ЮЗР. Т. XII. № 144. С. 490.]. В iнструкцii Самойлович писав про вкрай важливу звiстку, отриману вiд Мазепи. Той, будучи у хана, чув, що татарам тепер не були страшнi калмики, оскiльки хан мае у них свою людину, Юсуп-мурзу, котрий про все повiдомляе хана, i своiми порадами вiдмовляе калмикiв вiд вiйськових походiв[86 - Там же. № 156. С. 555.]. Ураховуючи, що всi останнi десятилiття Москва використала калмикiв як головну стримуючу силу проти татар, ця iнформацiя Мазепи була надзвичайно важлива. Зрозумiло, отримати ii могла тiльки люди-на, вхожа в кримську елiту й володiла татарською мовою. Не доводиться дивуватися, що через рiк Мазепа вже особисто очолюе посольство Самойловича до Москви – в якостi «товарища войскового знатного»[87 - Письмо И. Самойловича царю. – Актi ЮЗР. Т. XIII. № 3. С. 8.]. Вiн привiз царевi подарунки i, випереджуаючи приiзд гетьманського сина, доповiдав у делiкатнiй справi – розправi Самойловича над нiжинським протопопом С. Адамовичем i стародубським полковником П. Рославцем (першого постригли, другого вiддали «за караул»)[88 - Там же. С. 22, 24.]. Це було першим випадком серйозного «чищення» старшинськоi опозицii гетьманом i дуже показово, що, посилаючись на складну вiйськову обстановку, вiн посилае замiсть себе доповiсти про неi в Москвi саме Мазепу.

Военнi подii мiж тим дiйсно розгорталися бурхливо. У 1676 роцi росiйськi вiйська i Самойлович здiйснюють похiд до Чигирина, де знаходився Дорошенко, i той, не бажаючи кровопролиття, 19 вересня вийшов з мiста i склав клейноди перед Ромодановським. Дорошенка вiдправили на почесне заслання до Москви, а потiм у В’ятку, де вiн служив воеводою. Йому вже нiколи не дозволять повернутися в Украiну, вiн житиме у своiх росiйських маетках, одружиться з росiянкою, i правнучка гетьмана Дорошенка вiд цього шлюбу (Наталiя Гончарова) стане дружиною Олександра Пушкiна, автора поеми про Мазепу. Воiстину, шляхи Господнi несповiдимi…






Князь Василь Голiцин iз нагородною медаллю.

Невiдомий художник. XVII cт.



Мазепа теж брав участь у Чигиринських походах i був присутнiм при капiтуляцii свого колишнього гетьмана. Саме в цей час вiн знайомиться з людиною, якiй судилося вiдiграти ключову роль в його подальшiй долi. Йдеться про Василя Васильовича Голiцина, родовитого князя, ровесника Мазепи, який тодi теж був ще на самому початку своеi кар’ери. Його роль в iсторii Росii явно недооцiнюеться iсториками, а його значення в iсторii Украiни —взагалi не вiдбито в науковiй лiтературi. Саме тому дозволю собi нагадати читачевi деякi добре вiдомi сторiнки росiйськоi iсторii, тiсно пов’язанi з долею Мазепи.

Традицiйно позитивне ставлення до табору Петра I зазвичай перетворювало царiвну Соф’ю i усiх ii прибiчникiв на чолi з Голiциним в антигероiв. Тiльки небагато iсторикiв[89 - Наприклад, В. Буганов.] визнавали, що саме Голiцин став першим освiченим реформатором Московськоi держави, безпосереднiм по-передником петрiвськоi епохи.

Утiм, Василь Васильович дiйсно був фiгурою дуже суперечливою. Вiн, мабуть, перший з московськоi елiти став вiдкритим прибiчником «Заходу» – сам добре говорив латиною, був ввiчливий з iноземцями, мав величезну бiблiотеку, зокрема, з безлiччю iноземних видань, частенько одягався на «захiдний» манер. Його будинок у Москвi став першим столичним палацом, в якому постiйно бували iноземнi посли i гостi. Французький посол де Невiль, особисто знайомий з князем, приписував йому план перетворення Московськоi держави – на зразок захiдних держав. Нiяких документальних пiдтверджень планiв Голiцина не збереглося, але тi реформи, якi вiн проводив, прийшовши до влади, дають деяке уявлення про його намiри. При цьому князь був людиною величезних амбiцiй, якi зростали в мiру збiльшення його впливу при царському дворi.

З Мазепою його об’еднувала «культурна» близькiсть. Обое були прихильники заходу i виключно освiченими для своеi епохи людьми. Для Голiцина фiгура Мазепи, що вiльно говорив латиною, мала стати променем сонця в темному просторi чужого йому козацького середовища. Але ми ще багато говоритимемо про те, як непросто було Мазепi зберiгати милiсть Василя Васильовича.






Цар Федiр ІІІ Олексiйович



Доля розпорядилася так, що саме Украiна стала нарiжним каменем у кар’ерi Голiцина. Уперше тут вiн з’явився в 1675 роцi, ще в чинi стольника, командуючи вiйськами, присланими для охорони мiст вiд татар. Смерть царя Олексiя Михайловича i сходження на престол Федора Олексiйовича вмить змiнюе становище князя, вiн стае боярином i вже в цьому новому званнi прибувае на украiнський кордон, у Путивль улiтку 1676 року. Командувач росiйськими вiйськами Г. Г. Ромодановський, гетьман Самойлович i всi воеводи отримують наказ писати про всi «вiстi» Голiцину, який у свою чергу повiдомляв про них з «нарочним» царю[90 - Буганов В. И. «Канцлер» предпетровской поры. // Вопросы истории. 1971. № 10. С. 145—146.]. Гетьманський посланець до Москви Мазепа теж, напевно, не об’iжджав стороною прикордонний Путивль, за декiлька десяткiв верст вiд Батурина.






Мiсто Батурин.

З гравюри XVIII cт.



У 1677 роцi починаеться новий чигиринський похiд, в якому вiйська Ромодановського i Самойловича розгромили татар пiд Бужиним. Голiцин, вже «боярин и воевода, наместник черниговский»[91 - Акты ЮЗР. Т. XIII. № 119. С. 83.], теж отримав наказ виступити в Украiну, причому Самойлович висловлювався про нього, як про «высоком и знатном царства Московского человеке»[92 - Лист гетьмана І. Самойловича І. Сiрку. – Акты ЮЗР. Т. XIII. № 59. С. 230.]. Проте в самих битвах Голiцин участi не брав, тому всi лаври переможцiв дiсталися украiнському гетьмановi й Ромодановському. Знаменитий шотландський офiцер Патрiк Гордон (той самий, що прославився в подальшому на службi у Петра Першого), учасник чигиринського походу, писав у своему щоденнику, що Голiцин i Ромодановський сварилися один з одним через старшинство, а тому й не бачилися[93 - «настаивая на формальностях, не виделись друг с другом». – Гордон П. Дневник 1677—1678. Т. 3. М., 2005. С. 28.]. Гордон також згадував, що Голiцин затаiв злiсть на гетьмана за те, що той в суперечках пiд Чигирином став на бiк Ромодановського[94 - «бо тодi в суперництвi i розбратi генералiсимуса з боярином Ромодановським той вiдверто взяв сторону останнього». Гордон П. Дневник 1684—169. М., 2009. С. 143.]. Голiцин цього нiколи не забував, i з цiеi митi у нього встановлюються неприязнi стосунки з гетьманом, якому це згодом коштувало булави й життя.






Патрiк Гордон



Як же сталося, що Мазепа виявився далекогляднiшим за Самойловича, i «поставив» на вiрну людину з числа московськоi знатi? Цьому можна дати рiзнi пояснення. Голiцин, на вiдмiну вiд того ж Ромодановського, був людиною iншого поколiння. Де ла Невiль писав, що в усiй Московськiй державi були на той час чотири людини, що говорили латиною[95 - Россия глазами иностранцев. С. 490.]. Вiн iнакше дивився на багато речей, за ним не тягнувся шлейф негативного досвiду украiнськоi Руiни. Розмовляти з ним було простiше, так само як i знаходити цiлi, що об’еднували iх. Амбiтний прагматик, Голiцин розглядав Украiну як плацдарм для своеi кар’ери. Мазепа, з його знанням польського свiту i турецько-татарських реалiй, здався йому дуже вiдповiдною кандидатурою для втiлення власних планiв. Бiографи Голiцина вiдзначають, що вiн був дуже спостережливим i, поза сумнiвом, добре вивчив козацьку старшину. Правда, Голiцин швидше за все мав не зовсiм iстинне уявлення про свого союзника. Мазепа писав йому, проявляючи справжнi здiбностi учня Мак’явеллi: «…знаешь ваша княжая вельможность мою простую душу и простое сердце»[96 - Лист І. Мазепи В. В. Голiцину. – Листи І. Мазепи. Т. I. № 100. С. 242.]. Або театральнi постановки в Киево-Могилянськiй академii навчили Івана так добре лицедiяти? «Вразумел, ваша княжая вельможность, своим премудроразсмотрительным разумом мою плоть и нрав от десятка лет мене зная, что нет такой зависти, чтобы я был на чие здоровье или на чие имение посягатель…»[97 - Лист І. Мазепи В. В. Голiцину. – Листи І. Мазепи. Т. I. № 87. С. 221.].

Мазепа впевнено просувався на службi у Самойловича. Про його роль при дворi гетьмана свiдчить, наприклад, повiдомлення воеводи В. Тяпкiна про перебування в Батуринi восени 1677 року. Самойлович прислав за ним «ближнего своего человека Ивана Мазепу с коретою». Мазепа привiз Тяпкiна до ганку, де iх зустрiла генеральна старшина[98 - Акты ЮЗР. Т. XIII. № 83. С. 321.]. Тут слiд зазначити, що при Богданi Хмельницькому аналогiчну роль у церемонiалi виконував сам Іван Виговський[99 - Воссоединение Украины с Россией. T. II. N 181. C. 425.] – генеральний писар, по сутi – канцлер Гетьманщини. Інший приклад особливого становища Мазепи: в 1678 роцi його призначають опiкуном над дiтьми гадяцького полковника, що помер, разом з генеральним осавулом Л. Полуботком, генеральним суддею П. Животовським i гадяцьким полковником М. Василевичем. Найцiкавiше, що власноручний пiдпис Мазепи стоiть на цьому документi поряд з прiзвищем всесильного Полуботка, але без вказiвки якого-небудь звання[100 - Духовна Ф. Криницького, осiнь 1678. – Сiверянський лiтопис. 2003. № 5—6. Док. № 7. С. 19—20.].

Черговий чигиринський похiд улiтку 1678 року став трагiчною сторiнкою в iсторii Гетьманщини. Перед загрозою наступу численноi турецькоi армii Ромодановський, всупереч думцi Самойловича, прийняв рiшення знищити стару гетьманську резиденцiю[101 - Чигирин був столицею Гетьманщини з часiв Богдана Хмельницького.]. Верхнiй замок Чигирина i його укрiплення були пiдiрванi, росiйсько-украiнськi вiйська вiдступили, а турки завершили розорення славного мiста. Багато хто iз старшин розглядав це як нацiональну трагедiю i символ знищення правобережного козацтва.



Укладений у 1681 роцi Бахчисарайський мир з Портою, за яким мiж Днiпром i Бугом створювалася «буферна зона», а все украiнське населення було зiгнане на Лiвобережжя, остаточно руйнував надii Самойловича втiлити в реальнiсть його титул гетьмана «обох берегiв» i ставив хрест на завоюваннях Богдана Хмельницького.


Нiяких вiдомостей про те, що з цього приводу думав Мазепа, зрозумiло, не збереглося. Ми можемо лише припустити, що перетворення рiдних йому мiсць на «буфер», знищення, як його потiм назве Т. Шевченко, «святого Чигирина» – славноi столицi Богдана Хмельницького i Дорошенка – не могли не ранити його серце. Чи думав вiн тодi, що саме йому належало спробувати знову вирвати Правобережжя з-пiд влади полякiв? Можна сказати майже напевно – свое серце вiн нiкому не вiдкривав.

У березнi 1679 року Мазепа знову приiжджае до Москви за дорученням гетьмана[102 - РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. Оп. 229/1. Ст. 105—107.]iз завданням домогтися надсилання в Украiну росiйських вiйськ для захисту вiд турецько-татарського наступу. Записи, що збереглися, про переговори Мазепи з головою Посольського приказу думним дяком Ларiоном Івановим характеризують його як смiливого i розумного спiврозмовника. Зокрема, вiн домагався присилання великого вiйська – але без бояр i воевод, тiльки з одним командиром. Мазепа пояснював, що «бояре и воеводi… меж себя учнут местами» рахуватися, один одному полкiв не дадуть. Лопухин вiдповiдав, що такого бути не може. Але Мазепа навiв приклад недавнiх подiй пiд Чигирином, коли вiд рейтар i городових дворян «только крик бiл великой»[103 - РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. Оп. 1. № 141. Л. 59—63.]. Такi смiливi розмови «вiйськового товариша» наводять на багато роздумiв. По-перше, вiн повинен був уже добре знати Іванова, щоб пускатися з ним у такi ризикованi одкровення. По-друге, тут чутна явна критика росiйськоi системи «местничества», такоi ненависноi Голiцину. І, нарештi, Мазепа повинен був добре орiентуватися в московських настроях (зокрема, знати про невдоволення дiями Ромодановського пiд Чигирином), щоб наважуватися звинувачувати росiйських воевод у вiйськовiй невдачi торiшнього походу. Важко сказати, де проходила межа мiж дорученням Самойловича i власною iнiцiативою Мазепи. Але цi заяви Лопухiну вiн робив точно не «з наказу» гетьмана.

Близько двох мiсяцiв продовжилося перебування Мазепи в Москвi, i в результатi в травнi вийшов указ про негайний виступ до Киева «бояром и воеводам, со многими полки»[104 - Книги разрядные. Т. II. С. 1152—1153.]. Можна не сумнiватися, що перебування в столицi Мазепа використав для змiцнення своiх контактiв i встановлення корисних знайомств.

Узимку 1680 року вiн знову приiжджае до Москви за дорученням Самойловича. Цього разу йшлося про поширення влади гетьмана на Слобiдську Украiну. Пов’язано це було з тим, що «зiгнане» украiнське населення Правобережжя попрямувало саме на слобiдський регiон. Слiд зазначити, що цей регiон давно заселявся утiкачами з Украiни. Можна згадати хоч би вiйсько Я. Остряницi, що оселилося в Чугуевi у 1638 роцi й вiдбудувало цю фортецю. Переговори Мазепа вiв разом з племiнником гетьмана Михайлом Самойловичем. Москва вiдповiла категоричною вiдмовою.

У 1680 роцi в Украiнi знову з’являеться Голiцин в якостi командувача росiйськими вiйськами. Правда, вiйськових дiй йому вести не довелося, але перебування вiйськ Голiцина вiдiграли вирiшальну роль на росiйсько-турецьких мирних переговорах. 13 сiчня 1681 року був укладений Бахчисарайський договiр. Уже в лютому 1681 р. Самойлович направляе в Москву до Голiцина Мазепу «значного товарища войскового», з дорученням усе розповiсти «усно»[105 - РДАДА. Ф. 210. Розряд. Оп. 13. № 1139. Арк. 5.].

Голiцин на той час наближався до вершини влади. Вiн отримав нагороди[106 - СГГИД.... Ч. IV. № 164. С. 482—484.], повернувся до Москви, i його кар’ера стала просуватися iз запаморочливою швидкiстю. Здiбностi, розум, освiта i висока «порода» роблять його провiдним боярином в оточеннi Федора Олексiйовича. Цар доручае йому займатися реформами оподаткування i вiйськово-окружноi. За його безпосередньоi участi в сiчнi 1682 року Земський собор оголошуе про вiдмiну мiсництва («местничества»). Це була революцiйна змiна, що вiдкривала шлях до оновлення Московськоi держави. Але варто вiдзначити, що вiдмiна мiсництва i для самого Голiцина усувала родовитiших конкурентiв дорогою до влади.

Цар Федiр Олексiйович на цей час був уже тяжко хворий, i 27 квiтня 1682 року вiн помирае. Починаеться епоха стрiлецьких бунтiв, разом з Хованщиною, що залили Москву. Вона докорiнно мiняе долю Голiцина, рiвно ж i Самойловича i Мазепи.

В умовах загибелi багатьох бояр i розгубленостi серед Наришкiних, правителькою при малолiтньому царi Петровi й хворобливому Іоаннi стае Софiя Олексiiвна. Царiвна Софiя – це ще один мiф традицiйноi росiйськоi iсторiографii[107 - Хьюз Л. Царевна Софья.],згiдно з яким усi попередники Петра найчастiше виставлялися поборниками варварства. Насправдi вже той факт, що фаворитом Софii, ii найближчим сподвижником став саме Василь Голiцин, прихильник «захiдноi iдеi», вiдповiдним чином характеризуе i саму правительку.

Софiя познайомилася з Голiциним пiд час хвороби Федора Олексiйовича: вiн – його найближчий боярин, автор реформ i проектiв, вона – улюблена сестра, що нiжно доглядае за братом. Правда царiвна була не просто «сестрою». Це була талановита, честолюбна молода жiнка, що жадала вирватися з «терему» й отримати владу. Прекрасний оратор, тонкий полiтик i мужня людина[108 - Богданов А. П. Первые российские дипломаты. М., 1991. С. 36.]. Вважаеться, що ii учителем був знаменитий бiлоруський полемiст (тiсно пов’язаний з украiнським духовним вiдродженням) Симеон Полоцький, що проповiдував, мiж iншим, вiльне становище жiнки. Саме з його легкоi руки при дворi Олексiя Михайловича з’явився театр та iншi «захiднi» нововведення. Бiльшiсть iсторикiв, починаючи з С. Соловйова, вважають незаперечним факт любовного зв’язку Голiцина з царiвною. Сучасники подiй так i писали, що Голiцин був «ii голантом», i що про це «все государство ведало»[109 - Архив Куракина. Ч. I. С. 54.]. На наш погляд, листи, що збереглися, i роль всесильного фаворита, яку вiдiгравав при дворi Софii князь, не залишають сумнiвiв у цьому[110 - Наприклад, Софья писала в листi до Голiцина пiд час Кримського походу: «как увижу в объятьях свих тебя» i визнавала «я верна грешная пред Богом и недостойна». – Устрялов Н. История царствования Петра Великого. Т. 1 Спб., 1858. С. 382—384. У зв’язку з цим, сумнiви, висловленi Л. Х’юз про характер взаемовiдносин Софii й Голiцина, виглядають просто як спроба вiдiйти вiд старих шаблонiв.].






Симеон Полоцький.

Лiтографiя 1818 року



Жiнка, що вирвалася з терема, зробила собi фаворитом одруженого чоловiка, не втратила голову в морi кровi, пролитоi стрiльцями, – безумовно, була явищем видатним у допетровськiй Русi. Безперечно i те, що зiрка Голiцина з оголошенням Софii правителькою засяяла в усьому блиску. Як писав сучасник подiй боярин А. Матвеев, «боярин князь Василий Васильевич Голицiн вступил в великую ее, царевину, и в крайнюю к ней милость»[111 - Записки А. Матвеева. // Рождение Империи. М., 1997. С. 400.]. Потрiбно вiддати князевi належне, саме вiн здiйснив розробку i реалiзацiю плану придушення «смути». Але влада, що дiсталася йому в нагороду, була безмiрною. Вiн вiдразу ж отримуе в управлiння Посольський приказ, а разом з ним Малоросiйський, Іноземний i Рейтарський, ставши практично канцлером краiни. За «Троiцький похiд», що поклав кiнець смутi, Голiцину були також данi величезнi пожалування i, нарештi, – найпочеснiший в тi часи титул «Царственные большие печати и государственнiх великих посольских дел оберегатель, ближайший боярин и наместник Новгородский»[112 - Буганов В. И. «Канцлер» предпетровской поры. // Вопросы истории. 1971, № 10. С. 149.].

Пiд час кривавоi рiзанини 1682 роки був убитий i давнiй суперник Голiцина – прославлений воевода Г. Г. Ромодановський (мiж iншим, стрiльцi звинуватили того в «здачi» Чигирина[113 - Записки А. Матвеева. С. 379.]). Тепер вплив князя в Украiнi мав стати абсолютним.

Проте подii московськоi смути не могли не вiдгукнутися в Гетьманщинi. Туди один за одним приходили суперечливi накази присягати то Петру, то двом братам, то правительцi. До того ж старший гетьманський син Семен Самойлович, полковник стародубський, сам опинився у вереснi 1682 року в селi Воздвиженському пiд час знаменитого Троiцького походу, в розпал Хованщини[114 - Восстание в Москве 1682 г. М., 1976. № 63. С. 85]. Його приiзд був використаний Софiею як привiд, щоб викликати Хованських i розправитися з ними[115 - Там же. № 75, 76, 83, 84.]. Семен своiми очима бачив увесь хаос, що панував у Москвi, те, що влада не контролювала подii. Дозволю висловити собi припущення, що саме безвладдя в Москвi дозволяе Самойловичу докорiнно змiнити свою поведiнку.

Збереглася сучасна дума, написана «кимось iз ближнiх пiдручних» Самойловича пiсля його падiння[116 - В iсторiографii переважае думка, що дума ця «Ей Іване, поповичу Гетьмане» була написана Мазепою, адже тiльки про нього з «найближчого оточення» гетьмана вiдомо, що вiн писав вiршi. Та й за стилем вона дуже схожа з тими творами, якi достовiрно належать Мазепi.]. У нiй дуже яскраво описуеться, як гетьман на початку був «хорошим всем паном», але потiм протиставив себе усiм станам, давню вольнiсть вiйська став ламати, iгноруючи раду, хотiв усiх пересварити. Усiх людей вiн «за нiщо» вважав, «пiднiжками» називав i зневажав, сини його стали нестерпно пихатi, вiд них були утиски нестерпнi[117 - Величко С. Летопись. Т. Ш. С.16—17.]. Це свiдоцтво збiгаеться i з думкою старшини, висловленою в iх доносi в 1687 роцi. Сини Самойловича дiйшли до того, що роз’iжджали по Украiнi в позолоченiй каретi, купленiй гетьманом у Гданьську[118 - Величко С. Летопись. Т. Ш. С. 21.].

Ймовiрно, змiни в поведiнцi гетьмана зачiпали й Мазепу. Вiн продовжував просуватися по службi, у 1681 роцi отримав звання вiйськового осавула, що офiцiйно вводило його в елiту «генеральноi» старшини[119 - РДАДА. Ф. 210. Стовпцi Бiлгородського столу. № 1139.]. Можна припустити, що успiхи в кар’ерi давалися нелегко. Мазепа пiзнiше у 1693 роцi згадував про «суворiсть» Самойловича[120 - Оглоблин. С. 75.]. Проте вiн залишався найважливiшому провiдником полiтики гетьмана, його довiреною особою i постiйним гостем у Москвi. Самойлович доручав йому найбiльш складнi завдання. Так Мазепа встановлюе торговi зв’язки з московським купецьким двором, транспортуючи туди горiлку i домагаючись високоi цiни. Без певних зв’язкiв отримати на це дозвiл царя не мiг i сам гетьман[121 - ІР НБУВ. Ф. I. № 3893. Л. 4об.].

Особливо важливо вiдзначити, що з середини 80-х рокiв Мазепа стае важливою ланкою в украiнськiй полiтицi Голiцина. У бiографiях князя зазвичай не робилося спроб розiбратися в його планах. Орiентир на захiд – ось основний постулат цих робiт. Правда iнодi уточнення, що Захiд в очах Голiцина представляла Польща (тiй же латинi, по зауваженню де ла Невiля, вiн вчився у польських наставникiв), тобто Рiч Посполита (а не Голландiя, як за Петра). Як уже говорилося вище, в планах Голiцина Украiна була нарiжним каменем. Його зовнiшня полiтика була орiентована на союз iз Польщею. Але для цього потрiбна була тиха й контрольована Украiна.






Афанасiй Ордин-Нащокiн.

Невiдомий автор. Репродукцiя ХІХ ст. з картини бiльш раннього перiоду



У Голiцина було вiрне розумiння серйозностi турецько-татарськоi загрози. У цьому вiн, по сутi, наслiдував полiтику Ордина-Нащокiна, провiдного росiйського дипломата епохи Олексiя Михайловича. Порта змiцнювалася. Пiсля Чигиринських походiв турки дiйшли в 1683 роцi до Вiдня. Польський король i полководець Ян Собеський розривався мiж необхiднiстю вiйськового союзу з Москвою i небажанням поступитися Украiною. У головi Голiцина виникали й честолюбнi плани виходу до Чорного i Середземного морiв, опертi на православний рух проти турецьких завойовникiв[122 - Богданов А. П. Первые российские дипломаты. М., 1991. С. 50.]. Але для цього потрiбно було змусити Польщу поступитися, i не дозволяти Украiнi перешкоджати цим планам.

Головним проектом Голiцина стосовно Украiни, реалiзованим у перiод гетьманства Самойловича, стала реформа украiнськоi православноi церкви, точнiше – пiдпорядкування Киiвськоi митрополii московському патрiарховi. Уперше ця iдея була висловлена московською владою ще у 1654 роцi, зразу пiсля прийняття Украiни «пiд високу руку» царя. Тодi вище украiнське духовенство виступило категорично проти, i питання зам’яли. У 1659 роцi Москва спробувала силою нав’язати свою волю, але Украiна у вiдповiдь розiрвала договiр з царем. Тепер, у 1685 роцi, ситуацiя змiнилася. Голiцин вирiшив скористатися смертю киiвського митрополита, щоб вирiшити питання про пiдпорядкування украiнськоi церкви Москвi. У цьому питаннi Самойлович виявився його союзником, оскiльки кандидатом на пост митрополита гетьман висував свого родича Гедеона Святополка-Четвертинського, що заздалегiдь погодився прийняти благословення вiд московського, а не константинопольського патрiарха. В украiнському православ’i була традицiя вiльного обрання митрополита за участю свiтських осiб. Гетьман вiдправив на вибори Мазепу разом з чотирма полковниками, зокрема В. Борковського i Л. Полуботка[123 - Архив ЮЗР. Ч. I. T. I. N XIV. C. 65—66.], причому основне доручення давалося саме нашому героевi[124 - Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Т. 14. С. 374.]. Двоiстiсть ситуацii полягала в тому, що другим кандидатом на посаду митрополита був Лазар Баранович, у якого з Самойловичем була незлагода. Баранович i сам не поiхав у Киiв i не послав нiкого з чернiгiвськоi епархii[125 - Соловьев С. М. История… Т. 14. С. 375.]. Мазепа, як ми говорили вище, був близький з Барановичем, а з Четвертинським у нього завжди залишалися напруженi стосунки[126 - Оглоблин. С. 171.]. Проте саме йому доручив цю непросту мiсiю Самойлович. Незважаючи на протидiю ряду духовних iерархiв, 8 липня 1685 року митрополитом обрали Четвертинського.






Митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський).

Невiдомий художник. 1690 р.



Спiльний успiх гетьмана i Голiцина у справi перепiдпорядкування украiнськоi церкви практично вiдразу був затьмарений особистою трагедiею. У Самойловича померла його дочка, бояриня Шереметева, а також старший син Семен, полковник стародубський, з яким вiн пов’язував надii на передачу булави. Цi обставини спробували використати супротивники Мазепи. Особливе становище в гетьмана, швидка i успiшна кар’ера викликали заздрiсть i ненависть. З’являються пiдкиднi листи, складенi (як пiдозрював Іван Степанович) племiнником Самойловича Михайлом Галицьким. У доносi Мазепу звинувачували в тому, що вiн отруiв Шереметеву i Семена. А заразом писали, що i хвороба самого гетьмана (у Самойловича були якiсь проблеми з очима) була викликана отрутою Мазепи[127 - ІР НБУВ. Ф. I. № 3893. Арк. 8.].

Ми напевно нiколи не дiзнаемося, як Мазепа доводив свою невиннiсть. Швидше за все звинувачення були занадто безглуздими, щоб iм повiрили. Та до того ж його врятувала ситуацiя, що склалася, в якiй його знання i досвiд були необхiднi гетьмановi. Рiч у тому, що в Самойловича виникають розбiжностi з головною лiнiею зовнiшньоi полiтики уряду Софii – вiн виступае супротивником вiчного миру з Рiччю Посполитою.



Незважаючи на всi своi зусилля, Іван Степанович залишався на Лiвобережжi «чужим», до того ж занадто «вченим», щоб не викликати пiдозр.


Ідея Голiцина полягала в тому, щоб добитися вiд полякiв остаточного затвердження Андрусiвского договору 1667 року, по якому Лiвобережна Украiна залишалася за Москвою, а Правобережна – за Польщею. Голiцин розраховував використати скрутне становище Яна Собеського, щоб закрiпити за собою Киiв i отримати в одноосiбне правлiння Запорожжя (за договором 1667 року воно було в спiльному правлiннi двох держав). На бiльше князь Василь не претендував, оскiльки своею метою ставив вiйськовий союз iз Рiччю Посполитою проти Порти.

Саме у цьому питаннi вiн докорiнно розходився з Самойловичем, втiм, як i з багатьма iншими старшинами. Ще в лютому 1684 року гетьман вiдмовився послати своiх представникiв на переговори з поляками, заявивши, що «Послать мне худiх людей – ничего по них не будет; а послать добрiх – и им непригоже за хребтом стоять»[128 - Соловьев. Т. 14. С. 366.]. У листопадi того ж року при зустрiчi з думним дяком Украiнцевим Самойлович вже висловився категорично проти вiйни з Портою. На мiркування про захист православ’я гетьман заявив, що молдавани «люди непостiйнi, всякому пiддаються». Може статися, що король польський вiзьме iх собi: що ж, через них з ним сваритися? А Криму нiякими заходами не завоюеш i не утримаеш[129 - Там же. С. 370.]. Не менш безапеляцiйно вiдмахувався вiн i вiд мiркування про союз з цiсарем i «християнськими государями», тобто про европейську Священну лiгу, стати союзником якоi мрiяв Голiцин.



Гетьман у настановах своiм послам висловлювався не стiльки проти самого вiчного миру, але проти передбачуваноi вiйни з Кримом i проти закрiплення за Польщею Правобережжя. Можна не сумнiватися, що Мазепа повнiстю роздiляв цю полiтику Самойловича i намагався донести ii обгрунтованiсть до московських воевод.


У сiчнi 1685 року до Москви був вiдправлений Кочубей з проханням домагатися збереження за царями (отже – i за гетьманом) Правобережжя[130 - РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. -Оп. 1. № 90.]. На це було суха вiдповiдь, що перемир’я з Польщею порушувати не можна. Через рiк, 20 лютого 1686 року, до Москви приiхав Мазепа разом з гетьманським сином Григорiем[131 - Архив ЮЗР. Ч. 1. Т. V. N XXX. C. 133.]. Мiсiя була таемною. В офiцiйнiй iнструкцii Самойловича так i говорилося, що про вiчний мир посланцi повиннi усно говорити при царському дворi «кому належит»[132 - Бантыш-Каменский. Источники малороссийской истории. T. 1. С. 289—296.].

Мазепа i Григорiй були i в московського патрiарха Іоакима, який iх «люб’язно прийняв», але нiчого про мету свого вiзиту вони йому не сказали[133 - Архив ЮЗР. Ч. I. T. V. N XXXI. C. 135.]. Самойлович пiзнiше (явно грiшивши проти iстини) запевняв патрiарха, що його син приiжджав виключно з метою висловити вдячнiсть царям – i нiчого не втаював[134 - Там же. N XXXIII. C. 141.].

Переговори у Голiцина йшли важко: 39 посольських з’iздiв про кордон тiльки у 1684 роцi! Опозицiя була i в боярськiй думi. Зокрема, проти договору з Рiччю Посполитою висловлювався Петро Іванович Прозоровський[135 - Архив Куракина. Т. I. C. 51—52. За його словами, в думi проти миру з Польщею були П. Прозоровський, Ф. П. Салтиков та iн. бояри. Пiд час перевороту Наришкинiх П. І. Прозоровський був серед тих бояр, якi отримали нагороди за пiдтримку Петра.] прибiчник Петра. Швидше за все Наришкiни теж були на сторонi Самойловича.






Патрiарх Іоаким.

Невiдомий художник. XVII cт.



Остаточнi переговори почалися 24 березня 1686 року. З росiйського боку iх очолювали В. Голiцин i Б. Шереметев. 6 травня договiр було пiдписано. Згiдно з його статтями, росiяни повиннi були виплатити полякам 200 тисяч рублiв за iх вiдмову вiд Киева, який тепер остаточно переходив пiд владу росiйського царя. Лiвобережжя, Киiв (а також правобережнi Трипiлля, Стайки, Василькiв) i Запорожжя залишилися за Москвою, Киiвщина (вiд Стайок до Чигирина) перетворювалсь в нейтральну незаселену зону, Волинь i Галичина вiдходили до Польщi (хоча за Бахчисарайським миром вони вiдходили до Росii), Подiлля залишалося пiд турками. Москва вступала у Священну лiгу.

Росiйськi iсторики зазвичай оцiнюють Вiчний мир як великий дипломатичний успiх Голiцина, польськi – як свою велику поразку, а сучаснi украiнськi – як нацiональну трагедiю Украiни. Слiд поставити питання: чи можна було змусити Яна Собеського (який ридаючи пiдписав договiр у Львовi) пiти ще на великi поступки i вирвати хоч би частину Правобережжя, на чому наполягав Самойлович? Адже Собеський щойно зазнав поразки в Молдавii i знаходився в скрутному вiйськовому становищi. Чи, може, Голiцин керувався виключно прагненням стати «захiдним союзником», увiйти до Священноi лiги й уславитися визволителем християн? Хитке положення фаворита, та й самоi правительки, вимагало значних подвигiв.






Борис Шереметев.

Невiдомий автор. Початок XVIIІ cт.



Самойлович був розлючений. Заборонив служити в церквах подячнi молебнi з нагоди миру, при всякiй нагодi висловлювався негативно про договiр i про його можливi наслiдки. Кiнець кiнцем, Неплюеву було велено зробити Самойловичу догану. Гетьман злякався i просив вибачення, яке формально було прислано, але насправдi Голiцин ще бiльше затаiв злiсть на Самойловича за протидiю своiм планам.

А що ж Мазепа? Як ставився до перспективи «воювати Крим» вiн, що вiдмiнно знав i польський i турецький свiт, що особисто спiлкувалося з мiсцевою знаттю i знав iх традицii? Якщо брати до уваги подальшу полiтику Мазепи-гетьмана, то вiн не вiрив полякам, мрiяв про повернення Правобережжя i вважав, що Крим завоювати не можна, але воювати з Туреччиною i вийти до Чорного моря – можна. У цьому його думка збiгалася з думкою iншого вiйськового експерта – Гордона.

Тепер наступним кроком пiсля Вiчного миру для Голiцина повиннi були стати вiйськовi дii проти Порти. Починаеться перший Кримський похiд. Очолив його особисто князь Василь.

Попри те, що деякi iсторики схильнi вважати похiд мало не першим успiхом росiйських царiв на пiвднi[136 - Наприклад, А. П. Богданов вважае, що перший Кримський похiд був надзвичайно корисним для союзникiв. – С. 56—57.], у бiльшостi своiй iсторiографiя одностайна у своiй негативнiй оцiнцi. Сучасникам походу його провал теж був очевидним. Де ла Невiль скромно згадував, що Голiцин «був больше великим державним мужем, нiж полководцем»[137 - Россия глазами иностранцев. С. 491.]. Самойлович у своему звiтi прямо писав про невдачу, а старшинi говорив про «погану i гнюсну» московську вiйну[138 - РДАДА. Ф 124. Оп. 2. № 11. Арк. 7.].

Передусiм похiд страшенно затягнули. Тiльки у травнi, на початку найжаркiшого в степах часу, армiя виступила в похiд. У Голiцина було 100 тисяч чоловiк i ще 50 тисяч козакiв приедналося з Самойловичем. Мазепа разом з генеральною старшиною i полковниками теж пiшов у Крим. Татар так i не зустрiли, зате почалася страшна степова пожежа, вiд якоi всi задихалися. Не було нi води, нi трави для коней. Голiцин вимушено повернувся.

Ситуацiя була i без того напруженою. У Москвi багатьом боярам неподобалося непомiрне пiдвищення Голiцина. Софiя, за виразом Соловйова, була «сильно налякана» i шукала шляхи «прикрити» свого фаворита, щоб той не повертався з «ганьбою» в Москву. Головним пунктом у виробленому планi стала спроба звинуватити козакiв i особисто Самойловича в саботажi походу. «Пустили чутку, що козаки, причому навiть з потурання, якщо не за наказом гетьмана пiдпалили траву в степу навмисно, щоб перешкоджати нашому просуванню в Крим»[139 - Гордон П. Дневник 1684—1690. С. 141.]. Те саме говорилося i в наказi Софii, з яким назустрiч вiйськам, що поверталися, вiдправили ii головного повiреного Ф. Шакловитого[140 - СГГИД. – Ч. ІV. -№ 186. – с. 542—543.].

І ось ми пiдходимо до одного з найважливiших епiзодiв у життi Мазепи: до отримання ним гетьманськоi булави. В iсторiографii цi обставини обросли стiйкими штампами, якi, на думку iх авторiв, вiдповiдали образу «гетьмана-зрадника». Раз уже зрадник, то скрiзь, завжди i у всьому. Спрощено штамп цей виглядае таким чином: зрадивши свого благодiйника Самойловича, Мазепа написав на нього донос, пiдкупив Голiцина за «тридцять серебренников» (точнiше – за 10 000 рублiв)[141 - Згiдно iз запискою І. Мазепи, вiн послав Голицину 5 800 червоних золотих, 3 000 рублiв у копiйках, 1200 рублiв у талярах битих, що складало 10 000 рублiв. – Устрялов. Т. I. Додаток № VIII. C. 356.] i таким чином отримав булаву. Ця версiя була сформульована Костомаровим, а потiм успiшно перекочувала в працi багатьох росiйських i радянських iсторикiв.

Що ж говорять факти? Ми знаемо про роль на Коломацькiй радi Голiцина i старшини, але ми не можемо простежити роль Мазепи[142 - Борщак І. Людина й iсторичний дiяч. // Іван Мазепа. К., 1992. С. 57.]. Зазвичай це пояснюють мистецтвом Мазепи вести полiтичнi iнтриги. Але менi здаеться, що правда набагато прозаiчнiша. Поза сумнiвом, наш герой мрiяв про владу i булаву. Але в Коломацькiй iнтризi i вiн, i Самойлович, i Украiна були лише пiшаками в грi iстинних вершителiв долi Росiйськоi iмперii, що зароджувалася, – передусiм Голiцина.

Друга версiя подiй називае справжньою причиною повалення Самойловича його непопулярнiсть серед козакiв[143 - Ця версiя викладена: Хьюз Л. Царевна Софья. С. 256; Соловйов С. Т. 14. С. 382—383. Третя версiя вважае, що виступ старшини був органiзований Голiциним: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа. С. 73.].

Невдоволення старшини поведiнкою Самойловича i його синiв, бажанням гетьмана затвердити спадкову владу, порушенням «козацьких вольностей» – безперечно. Про це писали самi старшини у своему «доношении» (по сутi – доносi), про це пишуть козацькi лiтописи i, що ще бiльше важливо, про це говорить Гордон. Але те, що Голiцин «не потребував» виправдань, це виглядае дуже сумнiвно. Ще й як потребував! Шведський резидент у Москвi фон Кохен прямо писав, що Голiцин вирiшив звалити провину за власнi помилки на Самойловича[144 - Опублiковано: Bushkovitch. P. 153.]. Тому швидше за все першочергова роль у цих подiях належала саме князевi Василю. Історики вочевидь недооцiнюють роль Голiцина, а точнiше – той блискучий план, який був ним реалiзований на Коломацькiй радi.

Ми знаемо, що Голiцин ненавидiв Самойловича ще з часiв Чигиринських походiв. Ми знаемо, що за роки московськоi смути гетьман осмiлiв i став перетворюватися на удiльного князя, багатого i свавiльного. Ми знаемо, що Самойлович наважувався вiдкрито виступати проти вiчного миру й Кримськоi вiйни – двох основних напрямiв зовнiшньоi полiтики Голiцина. Украiна виривалася з Руiни, ставала економiчно сильною й непокiрною частиною Московськоi держави. Це нiяк не могло влаштовувати уряд Софii, що у своему хиткому положеннi побоювалася будь-якоi опозицii.



Таким чином, збiглися три чинники: бажання Голiцина повалити свавiльного гетьмана, бажання уряду Софii знайти «цапа-вiдбувайла» за невдачу в Криму i злiсть старшини на знахабнiлого «поповича».


Чому саме Мазепа? Багато iсторикiв абсолютно бездоказово пишуть, що змова була очолена саме ним[145 - Буганов В. І. Вказ. твiр. С. 152 та iн.]. Насправдi його пiдпис на «доношении», тобто доносi старшини на Самойловича, стоiть тiльки четвертим пiсля Борковського, Вуяхевича i писаря Прокоповича, чиею рукою i був написаний донос. А увiнчувала всi пiдписи рука Василя Кочубея внизу листа окремо вiд iнших, немов вiзуючи документ[146 - РДАДА. Ф. 124. Оп. 2. № 11. Арк. 9 зв.]. Саме Кочубей, як ми побачимо далi, гратиме ключову роль i при поваленнi гетьмана. Навiть вороже налаштований до Мазепи Величко i той не називае його серед лiдерiв змови. Ми неодноразово пiдкреслювали, що Мазепа не був i не мiг бути лiдером лiвобережноi старшини.






Мелентiй (Михайло) Вуяхевич-Височинський.

Невiдомий художник. XVII cт.



Таким чином, усi розмови про «таемну керiвну роль» Мазепи – це тiльки припущення. Що стосуеться «хабаря» Голiцину, то це насправдi так смiшно (коли йдеться про всемогутнього «Царственнее большие печати и государственных великих посольских дел оберегателе»), що якби ця байка не кочувала навiть росiйськими довiдковими виданнями, то взагалi не варто було б про неi згадувати. Поки залишимо цей епiзод на совiстi Костомарова, i розберемо його трохи пiзнiше. Так що ж, «культурна близькiсть»? Те, що обое (Голiцин i Мазепа) могли похизуватися в розмовi латиною? Орiентир на захiд? Так, усе це. Інтелектуал-Мазепа, поза сумнiвом, значно бiльше iмпонував Голiцину, нiж чванливий козацький «попович», серед величезних багатств якого не знайшлося й декiлькох книжкових томiв. Але дозволю собi висловити крамольну думку, що це занадто лестить моему героевi. Вкладаючи до рук Мазепи булаву, Голiцин збирався не стiльки використати його здiбностi й знання (хоча i iх у деякiй мiрi), скiльки думав зробити з нього свого «марiонеткового» гетьмана.

Це був диявольський план. Князь Василь знав, що Мазепа був порiвняно бiдний, чужий лiвобережнiй старшинi i не занадто популярний серед козакiв. Вiдповiдно, ставши гетьманом, вiн не зможе вести свою гру, а буде вимушений повнiстю виконувати волю свого благодiйника. Тиха покiрна Украiна на чолi зi «своею людиною», повнiстю залежною вiд нього, – ось iдеал, який утiлював у життя Голiцин. Ідеал, який був закрiплений в Коломацьких статтях, прийнятих на радi. Правда, свого обранця князь Василь все ж недооцiнив.

Зрозумiло, невiрно представляти роль Мазепи як пасивне очiкування, коли його зроблять гетьманом. Певною мiрою вiн дiйсно вiв гру «сiрого кардинала», таемну i потайну. Головним було переконати старшину, що вiн е тимчасовим i безпечним суперником у боротьбi за булаву, а Голiцина – в тому, що вiн скромний i вдячний виконавець його волi.

Подii перевороту розвивалися блискавично. 7 липня в козацькому обозi вiйськ, що поверталися, над рiчкою Кiльченню складаеться «доношение», яке вiддають «у руки» Голiцину. Вiн термiново посилае його в Москву з супровiдним листом. 12 липня в табiр Голiцина прибув посланець правительки Софii – сам Ф. Л. Шакловитий [147 - Шакловитий «урочисто запитав у боярина та його товаришiв, а також улюдей усiх чинiв про iх здоров’я звичайним i наймилостивiшим чином, вихваляв iх службу i спонукав додавати найбiльшi старання i надалi». Гордон П. Дневник 1684—1690. С. 144.]. 16 липня табiр стае над рiчкою Коломак. Туди 17 липня прибувае гонець з указом вiд Софii заарештувати Самойловича й обрати нового гетьмана[148 - Грамота «царiв» i правительки Софii вiд 17 липня 1687 р. – СГГИД. Ч. IV. № 186. С. 542—543.]. Виконання доручалося Голiцину, «как господь бог вразумит и наставит». Князь оточив двома московськими полками гетьманський похiдний двiр[149 - Величко С. Летопись. Т. III. С. 14.], а Кочубей доповiв про готовнiсть змовникiв. Самойлович здогадався, що вiдбуваеться, провiв нiч у молитвах, очiкуючи свою загибель, а вранцi, одягнувшись, за виразом Величка, як годиться перед смертю, перейшов у похiдну церкву. Саме туди явилася генеральна старшина з полковниками. Вуйца Волошин[150 - Величко С. Летопись. С. 15. У Невiля цю фразу сказав Д. Райча. – С. 494.] вимовив знамениту фразу: Пане гетьман, тебе вимагае вiйсько. Гетьмана посадили на дерев’яний вiз i повезли в стан Голiцина.

Перш нiж приступити до обрання нового гетьмана, Голiцин чiтко визначив правила гри. Очевидець подiй так i пише: «Головнi з козакiв прибули до генералiсимуса i слухали читання статей, на яких присягали колишнi гетьмани, – бiльшiсть тих, що обумовленi за Глухiвським договором; деякi також були доданi, а iншi розширенi до бiльшоi честi, влади i верховенства царського уряду над козаками, на що всi погодилися»[151 - Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 149.].

Тепер слiд було зайнятися виборами нового гетьмана. Хотiли послати за духовенством i козаками в найближчi полки. Але несподiвано обстановка ускладнилася. Стали доходити вiдомостi про бунти. У Гадяцькому полку вбили полковника. Тягнути з безвладдям було не можна. 24 липня ввечерi зiбралася старшина, щоб з’ясувати волю Голiцина. Вiн указав на Мазепу[152 - Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 149.]. Можна не сумнiватися, що i Кочубей i Борковський були розчарованi. Але як сперечатися, коли навкруги стояли росiйськi стрiльцi. 25 липня в присутностi Голiцина зiбралася рада, на якiй вигукнули iм’я Мазепи, а iншi пропозицii заглушили. Гордон так описуе раду, що обирала наступника Самойловича: «Спершу було недовге мовчання, потiм хтось поблизу назвав iм’я Мазепи, що було пiдхоплене i понеслося далi, так що неначе всi кричали: «Мазепу в гетьмани»! Іншi закликали за Борковського, але iх скоро заглушили»[153 - Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 150.].

Іван Мазепа був обраний гетьманом, отримав клейноди й присягнув на вiрнiсть царям i правительцi. Рiк потому вiн так i писав Голiцину: «своею мя возвел на уряд гетьманский рукою»[154 - Листи I. Мазепи. Т. 1. № 100. С. 242.].






Юрiй Хмельницький



Величко, апологет Самойловича, з докором пише, що Мазепа став ворогом гетьмана, «добродееви своему»[155 - Величко С. Летопись. Т. III. С. 15.]. Але, кидаючи услiд за ним цей докiр у «зрадi патрону», iсторики грiшать проти об’ективностi. Згадаемо: Самойлович змiстив Многогрiшного, якого заслали в Сибiр. Многогрiшний, спокусившись булавою з рук росiйських, зрадив Дорошенка (тут уже факт «зради» безперечний). А як бути з усiма iншими украiнськими гетьманами? Дорошенко – Опара, Юрiй Хмельницький – Іван Виговський i так далi й таке iнше. Боротьба за владу, що стала звичайною в Гетьманщинi. У 1687 роцi Мазепа був винен тiльки в одному: вiн знав i не попередив. Але, по-перше, як i бiльшiсть старшин, вiн цiлком щиро вважав усунення справедливим. А по-друге, що б змiнилося, попередь вiн гетьмана? Йти проти Голiцина з його стотисячним вiйськом було неможливо. Тiкати – в умовах тiеi ворожоi старшини, що оточувала Самойловича – не можна.

Поза сумнiвом, як людина глибоко релiгiйна, Мазепа не мiг згодом не мучитися цим епiзодом. Наслiдком його роздумiв стала, зокрема, поема «Ей Іване, поповичу гетьмане»[156 - Ця поема була наведена С. Величком – «н?кто з ближних его подручних такiе зложил и написав о нем р?чи». Враховуючи, що в той час, коли Величко писав свiй лiтопис, iм’я Мазепи знаходилося пiд забороною, вiн не вказав автора. Але iнших поетiв в оточеннi Самойловича iсторики не знають.]. У нiй вiн докоряв колишньому гетьману за неповагу «в войску волности и вс?м станом (сословиям – Т. Т.-Я.) належитой годности», за прагнення «в страхе сурово» правити, за спроби всiх посварити («жеби никто ни с ким не ?л хл?ба»).

У 1693 роцi Мазепа знову подумки повернувся до повалення Самойловича i, немов виправдовуючись, говорив Вiнiусу, що хоча вiн разом iз старшиною «били челом» – то лише домагаючись вiдставки гетьмана. А «чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в ссылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего челобитья, ни прошения… не бывало»[157 - Оглоблин. С. 82.]. Пiдписуючи чолобитну, Мазепа мiг мати на увазi долю Дорошенка, тобто дiйсно вважати, що Самойлович за минулi заслуги отримае «почесне заслання».

Що стосуеться моральноi сторони прийняття булави, то якби Мазепа вiдмовився пiти назустрiч недвозначно висловленiй волi Голiцина, вiн поплатився б кар’ерою або головою. Але цього мало. Його мiсце тут же зайняв би Кочубей (до речi, теж облагодiяний Самойловичем) або хто-небудь ще. Черга iз старшин, що претендували на булаву, була довгою.



Доля Самойловича насправдi була вирiшена ще тодi, коли вiн уперше виступив проти Голiцина. І Мазепа назавжди засвоiв цей урок: як небезпечно вiдкрито висловлювати свою думку сильним свiту цього.


Мазепа заплатив за булаву. Я маю на увазi не тi «тридцять серебрянникiв», про якi вже згадувалося. Вiн прийняв булаву на умовах уже укладених старшиною Коломацьких статей, якi робили гетьмана, по сутi, марiонетковим правителем. Саме цей документ е найяскравiшою iлюстрацiею голiцинськоi полiтики по вiдношенню до Украiни.

Традицiйнi посилання на «статтi Богдана Хмельницького» в Коломацькому документi виглядають як насмiшка над тим часом, коли Гетьманщина знаходилася пiд номiнальним контролем Москви. Голiцин замахнувся навiть на основу козацькоi демократii: тепер «утiкачiв» слiд було видавати росiйськiй владi. Самого гетьмана теж не можна було обирати i знiмати без царського указу. Але що було корiнною вiдмiннiстю Коломацьких статей вiд усiх попереднiх, це те, що вони перетворювали гетьмана на абсолютно безпорадну фiгуру. Йому заборонялося «переменять генеральную старшину», тобто, по сутi, вiн був не вiльний вибирати собi основних помiчникiв (читач, який коли-небудь мав справу з кадровим питанням, повинен тут поспiвчувати Івану Степановичу). Старшинi i козакам прямо наказувалося «проведывать и писать великим государям» на випадок якщо гетьмани стануть «чинити какие ссорi», тобто встановлювалася i заохочувалася система доносiв на гетьмана. До того ж, згiдно з Коломацькими статтями, при гетьмановi в Батуринi, нiбито «для охранения и целости», повинен був знаходитися Московський стрiлецький полк. І, нарештi, Голiцин вирiшив вiдмiнити систему «оренд», введену Самойловичем у 1678 р. Вiдповiдно до неi винокурiння, шинкарства, а також дiгтярна i тютюнова торгiвля, i млини вiддавалися на вiдкуп орендарям[158 - Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далi – Акты ЮЗР). Спб., 1878. Т. ХIII. № 163. С. 717—718.], якi давали гетьманськiй казнi величезнi прибутки[159 - За свiдченням Самойловича, оренди тiльки з Лубенського полку давали 17 000 злотих.]. На цi грошi, зокрема, утримувалися найбоездатнiшi найманi охотницькi полки.

На довершення усiх цих реформ князь Василь декларував в Коломацьких статтях початок процесу «русифiкацii» (у дусi декларацiй Катерини II в 60-тi роки XVIII столiття). Гетьмановi пропонувалося «народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять», при цьому слiд було не допускати «голосов таких», що Украiна е Гетьманщиною, а не просто частиною «Их Царского Пресветлого Величества Самодержавной Державы». У цьому положеннi статей уперше явно оголошувалося прагнення царського уряду перетворити Украiну на область на звичайних правах, що входить до складу Росiйськоi держави.






Титульна сторiнка Коломацьких статей.

25 липня 1687 року



Єдине, чого досягла старшина, це гарантiй вiйськового захисту. Факт цей вирiшальний для розумiння трагiчних подiй фiналу гетьманства Мазепи, а тому слiд його особливо пiдкреслити. У статтях говорилося, що в разi наступу на Украiну ворожих або Заднiпровских вiйськ, царi повиннi були посилати на допомогу «скорые посылки». Особливо пiдкреслювалося: «и не так как прежде сего бывало, что войско Запорожское писало, прося себе о скорых посылках», а вороги тим часом Украiну «до последней пагуби привели и изнищали». Це прохання було повнiстю задоволене i обiцяно «войско Запорожское и Малороссийской народ держать в милости своей государской и от неприятеля во всякой обороне».

Зрозумiло, стаючи гетьманом тодi, на Коломацi, Мазепа не мав можливостi змiнити статтi. Вiн мiг не прийняти булаву. Або прийняти, а потiм домагатися iнших умов. Надалi. Мазепа вибрав друге.

Голiцин, добившись у Коломацьких статтях таких досягнень, не позбавив себе i щедроi нагороди. У вiдповiдь на прохання гетьмана i старшини передати майно Самойловичiв у вiйськовий скарб, князь Василь вирiшив вiддати тiльки половину, а другу забрав у царську казну. Враховуючи, що йшлося про мiльйони (!) (ми ще детально говоритимемо про скарби Самойловича i iх роль у долi Мазепи), можна не сумнiватися, що значна частина «царськоi долi» потрапила в руки фаворита. Тут також можна згадати свiдоцтво І. Желябузького, що, коли з нагоди Вiчного миру було видано з царськоi казни 200 000 рублiв польським послам, цю суму «князь Василь Васильович Голiцин з тими польськими послами роздiлив навпiл»[160 - Желябужский И. А. Дневные записки // Рождение iмперii. С. 266—267.]. Швидше за все аналогiчна доля спiткала й грошi Самойловича. Невiль так i писав, що при конфiскацii майна Голiцина було знайдено «100 000 червiнцiв у скринi», як вважали, узятих «з майна гетьмана Івана Самойловича»[161 - Невiль. С. 509.]. Пiд час «Бендерськоi комiсii»[162 - Бендерська комiсiя – створена старшиною пiсля смертi І. Мазепи для оцiнки його спадщини.] 1709 року старшина теж писала, що Голiцину до Москви передали багато майна Самойловича.

Що стосуеться легенди про «хабар», даний Голiцину, згiдно з якою Мазепа нiбито став гетьманом, то серйозно про це можуть говорити лише тi, хто не знае реалiй двору Софii Олексiiвни. Всемогутнiй коханець-фаворит, що походив з древнього i багатого князiвського роду, думав про те, як зробити свою царiвну самодержавною царицею. Абсолютна влада i полiтика цiкавили Голiцина. Вiн зовсiм не був Меншиковим, що не соромився красти на кожному кроцi дрiбницi. Так що легенда Костомарова про приношення Мазепи в десять тисяч рублiв, виглядае просто смiшно. Дрiбний, буденний подарунок, без якого не iснувало Московське царство. Але нiяк не плата за гетьманство. Численнi й щедрiшi «подношения» Мазепа потiм робитиме й iншим росiйським сановникам, включаючи Меншикова i Шереметева[163 - Наприклад, думному дяковi О. Украiнцеву та дякам Посольського приказу Мазепа посилав вино. – Листи I. Мазепи. Т. 1. № 121. С. 286. Про хабарi перiоду доносу Кочубея мовиться нижче.]. Це було звичайним явищем того часу. Голiцин у 1687 р. був настiльки упевнений у своiх силах i настiльки захоплений своiми династичними планами, що йому i в голову не приходило радитися. Вiн вибрав того, що здавався йому вiдповiдним кандидатом i зробив його гетьманом. За це вiн чекав не хабаря, а покiрностi.

Прийнявши булаву, Мазепа принiс свою знамениту клятву «перед святим Евангилием»: бути у царськоi величностi «в вечном подданстве верно и постоянно польскому королю и султану турецкому и хану крiмскому не изменит»[164 - Присяга І. Мазепи на Коломаку. – Унiверсали Івана Мазепи. Киiв—Львiв, 2002. С. 63.]. Дивне формулювання. Зазначимо на майбутне, що договiр зi шведським королем вона не передбачала.

У результатi зусиль Голiцина Мазепа виявився правителем, позбавленим прибуткiв, оточеним внутрiшнiми шпигунами i до того ж контрольованим росiйськими вiйськами. Його спроби отримати дозвiл приймати «присiльнiе листi от окрестнiх государей» зустрiла категоричну вiдмову. Адже уряд Софii постiйно користуватиметься вiдомостями гетьманських «шпигунiв» в сусiднiх краiнах, що, по сутi, порушувало статтi й створювало прецедент для розправи, якби таке бажання виникло. Прямо на радi Голiцин наказав Мазепi повiдомляти про всi справи (окрiм «не подлиннiх и мелких»)[165 - Листи I. Мазепи. Т. 1. № 55. С. 167.], не приховуючи своiх намiрiв повнiстю контролювати кожен крок гетьмана i всю ситуацiю в Украiнi.

Виникае питання: як оцiнити те, що Мазепа прийняв гетьманство в таких умовах? Прагненням до влади за всяку цiну? Чи вiрив вiн у те, що зможе зробити для своеi краiни бiльше, нiж хто-небудь iнший? Чи сподiвався вiн iз часом змiнити статтi або хоча б добитися iх «заморожування»? Або не думав про майбутне, а просто використав шанс, що випав на його долю? Честолюбство, кар’еризм, безпринципнiсть. Нехай цi каменi кидають тi, хто вважае себе безгрiшним. Мало хто вiдмовився б вiд булави, якби опинився на мiсцi Мазепи. І нехай назвуть хоч би одного правителя Украiни, який би зробив для своеi краiни стiльки, скiльки зробив за свое гетьманство Мазепа. Усупереч усiм i всьому. І передусiм усупереч Голiцину i умовам Коломацьких статей.




Роздiл 4

Початок гетьманства: Мазепа i Голiцин


Мрiя Мазепи здiйснилася. У сорок вiсiм рокiв вiн став гетьманом «вiйська запорiзького обох сторiн Днiпра». Правда, було дуже багато «але». На iншому боцi Днiпра за умовами Вiчного миру йому пiдкорявся тiльки Киiв. Влада його, зусиллями Голiцина, була вкрай урiзаною, його оточувала чужа йому лiвобережна старшина, озлоблена тим, що якийсь прибулець запанував над ними в обхiд iхнiх власних планiв.

Узагалi обрання Мазепи сталося абсолютно несподiвано для багатьох пiд тиском Голiцина i в обхiд сильнiших претендентiв (включаючи генерального писаря В. Кочубея). Явно не на такий результат розраховували старшини, подаючи свiй донос на Самойловича. Вони повиннi були ненавидiти цього пройдисвiта, що буквально викрав у них з рук булаву. Або сподiватися, що Мазепа буде фiгурою «прохiдною», тимчасовою, яку замiнять при першiй слушнiй нагодi. Адже Коломацькi статтi давали великий простiр для такоi «слушноi нагоди».

І ось у цих складних умовах, коли, здавалося, все було проти нього, Мазепа проявив себе як талановитий державний дiяч i полiтик, стриманий, обережний i неквапливий, як майстер полiтичного компромiсу. Нiкому не перечив, послужливо i запопадливо поводячись iз ворогами й однодумцями, вiн умiв наполягти на своему, поволi, але рiшуче здiйснюючи своi плани.



З роками, проведеними при владi, приходило почуття свiдомостi власноi гiдностi й значущостi. Вiд усiеi фiгури гетьмана, незважаючи на середнiй зрiст, вiяло силою i владнiстю. Його важкий, пронизливий погляд мало хто витримував.


Попри те, що в 1709 роцi за наказом Петра все, що було пов’язано з Мазепою, включаючи його портрети, знищувалося, iсторiя донесла до нас зображення гетьмана й описи його сучасниками. Це була людина середнього, швидше невисокого зросту, що особливо впадав у вiчi на тлi рославих козакiв. Зате вiн до кiнця своiх днiв зберiг струнку i сильну фiгуру, позбавлену такого властивого козацькiй старшинi животика (згадаемо, наприклад, важкого й обрезклого Кочубея). Аж до самоi смертi гетьман скакав верхи, захоплюючи оточення своiм умiнням, тодi як бiльшiсть його однолiткiв пересувалися у вiзках[166 - Безумовно, верхова iзда, якою захоплювався Мазепа, була одним iз секретiв його чоловiчого довголiття й активностi.]. Деякий час Мазепа носив невелику, шляхецьку бороду, але потiм, коли почалася кампанiя Петра по бородоголiння, вiн змiнив ii в 1700 роцi на довгi вуса[167 - Богословский М. М. Петр I. Материалi для биографии. Т. 4. М., 2007. С. 365.]. Мазепа зовсiм не був красенем (хоча Балюз i називае його таким в молодостi). Але яскравий iнтелект, що випромiнював, розумнi й пронизливi очi, природна грацiя притягували i зачаровували людей. Що вже говорити про бiльш раннi роки, якщо навiть у 1708 роцi шведи, наче змовившись, писали у своiх щоденниках, що Мазепа «дуже захоплюе своiми жестами», «нашi очi полонили його бiлi руки, тонкi, повнi грацii… величнiсть, почуття гiдности й суворiсть, яку злагiднювала елеганцiя»[168 - Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдноевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. С. 56—57.].

Вiн був дуже закритою людиною. Це поширена фраза, яку повторювали багато сучасникiв з оточення Мазепи. Роки вивчення бiографii гетьмана переконують, якi повну мiру його закритостi навряд чи усвiдомлювали навiть люди, що близько його знали. Жан Балюз, що так прагнув розкрити таемнi думки Мазепи i залишив яскравий опис гетьмана та його двору, не мiг i уявити, що за пiдсумками його вiзиту той склав детальне i украй негативне повiдомлення Петру, зневажливо висмiюючи француза й розкриваючи його справжнi плани[169 - Донесення Мазепи про Жана Балюза ми плануемо опублiкувати в однiй з наших статей.].

Мазепа не був звичайним правителем, який, досягнувши влади, бездумно й фанатично тримаеться за неi всiма силами, витрачаючи зусилля лише на внутрiшню боротьбу й страшенно боячись суперникiв. Ведучи складну полiтичну гру, вiн зберiгав свiй внутрiшнiй свiт, повний захоплень i глибокого сенсу. Особистi речi (рахiвниця i торбан), що збереглися, вiршi, написанi не для офiцiозу чи на замовлення, але для себе, «в стiл», вiдкривають Мазепу як людину, занурену наодинцi з собою в глибокi роздуми, зокрема про високi, фiлософськi предмети, що любила грати на музичних iнструментах та перечитувати античних авторiв. Із власноi волi й велiння душi Мазепа вiдвiдував ученi диспути в киiвськiй академii, вiв бесiди латиною зi студентами, не пропускав новi постановки в театрi. Любив i вмiв займатися господарством i фiнансовими проблемами. Вiн умiв зупинитися i замислитися, подивитися на подii з боку. Майже з перших рокiв гетьманства вiн створював милий йому свiт украiнського бароко. І як справжня рiч у собi лише дуже рiдко, в хвилину слабкостi або крайнього роздратування, вихлюпував на оточення справжнi емоцii, якi ним оволодiвали.

Цiею яскравою й багатосторонньою особою керували, безумовно, честолюбство й упевненiсть у власних силах. Без цих якостей полiтичними лiдерами не стають. Але дуже небагато, досягаючи вершини влади, здатнi, як i ранiше, замислюватися про високi матерii й порiвнювати з ними власнi кроки. Дiючи за тiльки йому вiдомим планом, керований таемними думками й бажаннями, не дiлячись ними нi з ким, а якщо й дiлячись – то частiше всього лише частково або умисно дезiнформуючи оточення, Мазепа був загадкою для сучасникiв i залишаеться складною фiгурою для iсторикiв.

Саме входження у владу гетьмана виявилося нелегким. Украiною прокотилася хвиля бунтiв. Ще вiдразу пiсля усунення Самойловича багато козакiв розiйшлися з табору й стали розбурхувати людей. Почалися розправи над орендарями, iх грабували i вбивали[170 - Величко С. Летопись. Т. III. С. 53—54.]. Будинки багатьох полковникiв теж були розграбованi за iх вiдсутностi[171 - Невiль. С. 495.]. Частина старшини опинилося в опозицii, не погоджувалися зi змiщенням гетьмана. Іноземцi повiдомляли, що велика частина Украiни не визнала Мазепу[172 - Bushkovitch. P. 153—154.]. Вiн був навiть вимушений просити в Голiцина 4000 росiйських солдатiв, якi супроводжували його до Батурина[173 - Невiль. С. 495.]. Син Самойловича Григорiй разом з прилуцьким полковником Л. Горленком збирався шукати пiдтримки в Криму.






Портрет-гравюра гетьмана Вiйська Запорозького Івана Мазепи, надрукована вперше у нiмецькому виданнi 1704 року. Д. Бейел.



Бунти поширювалися i серед простих козакiв, як вiдповiдь на жорстку полiтику гетьманськоi адмiнiстрацii останнiх рокiв. У Гадяцькому полку забили осавула Кияшку. Потiм жертвою став сам полковник Л. Горленко i його писар: iх, побивши, кинули в пiч, що горiла, i засипали землею ще живих. Усюди вiдбувалося побиття старшини, погрожували компанiйцям i сердюкам. Усе це вiдбувалося в тих частинах, якi не були в головному обозi, оточеному московськими вiйськами. Залишений в Украiнi за наказного гетьмана Д. Апостол писав, що не в змозi утримати ситуацiю. Послали за допомогою до сiвського воеводи Леонтiя Неплюева. Вiн оточив бунтiвникiв, а старшина видала Григорiя Самойловича. Син гетьмана, який ще нещодавно хвалився, що проiде по всiй Украiнi в золотiй каретi, принижено кланявся воеводi й поклав до його нiг свiй полковницький пернач. Це його, проте, не врятувало, i незабаром Григорiй Самойлович був страчений Неплюевим «за зраду». Усе його майно забрав воевода. Самого колишнього гетьмана пiд сильною охороною вiдiслали до Орла, а потiм – до Сибiру.

Зауважимо, що Григорiй був страчений Неплюевим без жодного узгодження з Мазепою (ще один приклад, наскiльки обмеженою була гетьманська влада). Цi подii показали вирiшальну роль, яку вiдiгравали в Гетьманщинi росiйськi вiйська i воеводи. Показали вони й ненависть козакiв до старшини, а також те, що гетьмановi слiд було покладатися лише на сердюкiв i «компанiйцiв». Втiм, Мазепi знову пощастило: внаслiдок бунту природним чином вiдмiнялися положення Коломацьких статей про «не замiну» старшини: «зрадникiв» слiд було покарати, i Голiцин не став цьому опиратися.



Вiддамо належне Мазепi, вiн нiколи не був прибiчником крутих заходiв. Важко сказати, що це було: природна обережнiсть або християнське милосердя. Швидше за все i те й iнше. Але полiтика Мазепи в першi роки його гетьманства – яскравий приклад стриманостi.


Отримавши булаву, Іван Степанович зiткнувся з такою кiлькiстю проблем, що важко навiть припустити, з чого вiн збирався почати. Ми передусiм спробуемо розiбратися в його фiнансовому положеннi. Вiд Самойловичiв у вiйськовий скарб надiйшли величезнi кошти. За пiдрахунками старшини, iх можна було оцiнити в мiльйони[174 - Тiльки грошовi кошти, переданi в гетьманську казну, складали: 2458 червоних золотих, 23716 талерiв, 1143 левка, 1907 рублiв 6 алтин срiбних копiйок, 2 рублi 25 алтин турецьких грошей росiйського рахунку, 2 пiвталяра з чвертю таляра, 4 пiвлевка, 34 чвертки з пiвчверткою 3 орлянки, 15404 рублi 4 алтин чехiв. – Русская Историческая Библиотека (далi – РИБ). T. VIII. С. 965—966.]. Окрiм маеткiв та багатого господарства, було конфiсковано безлiч дорогоцiнних речей, зброi, посуду, одягу та iншого[175 - Срiбнi миски з гербом Самойловича залишалися в Мазепи аж до втечi в Бендери. – Оглоблин. С. 84.]. Саме цi скарби стали основою майбутнього фантастичного багатства Мазепи. Втiм, потрiбно визнати дивовижний факт: при першiй же нагодi гетьман пожертвував значнi суми з цих грошей опальним спадкоемцям Самойловича. Так, коли дочка останнього виходила замiж за князя Четвертинського, iй була дана тисяча iмперiалiв у виглядi приданого. А коли настала пора вiнчатися його внучцi – та отримала вiд Мазепи тисячу золотих, срiбний посуд i коштовностi. Коли потiм зять Самойловича Четвертинський потрапив у татарський полон, Мазепа заплатив за нього три тисячi золотих. Нарештi, займаючись будiвництвом у Киево-Печерськiй лаврi, Мазепа збудував там вежу з церквою в iм’я святого Івана Кущника, патрона тодi вже покiйного Івана Самойловича. І мало того. Коли в присутностi росiйських воевод складалися описи майна сiм’i Самойловича, з’ясувалося, що пропала скриня з соболиним кунтушем. Старшина пояснила, що та скриня була вiддана за наказом Івана Мазепи дружинi колишнього гетьмана. Таким чином, Іван Степанович, ризикуючи прогнiвити росiйських воевод, вiддав шубу нещаснiй жiнцi, що вiд’iжджала до Сибiру.

Чи було це спробою спокутувати свою провину? У будь-якому разi усi перерахованi вчинки можна оцiнити як дуже щедрий i благородний жест. Я б навiть сказала – людяний. Якщо Мазепа поступав так, подумки знову i знову звертаючись до подiй Коломацькоi ради, то називати його бездушним навряд чи справедливо.

Отже, вiн став, нарештi, багатий. Втiм, у першi роки гетьманства про багатство ще навряд чи можна говорити. Вiдмiна оренди дуже позначилася на державному скарбi. Мазепа постiйно скаржився Голiцину на нестачу грошей. «Из небольшой казны войсковой»[176 - Там же. № 29. С. 128.]… «у нас никаких доходов нет, а росходы непрестаннiе имеем, яко же и сами вы ведаете что ныне аренды нет»[177 - Там же. № 70. С. 188.]. Вiн писав, що не може вiдправляти в Москву запорожцiв (якi постiйно приiжджали в гетьманську столицю, щоб звiдти iх послали до царя за нагородами), оскiльки вiд цього «до конца скарбец войсковой истощитца»[178 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 22. С. 117.]. Ймовiрно, в цих скаргах не без долi лукавства, позаяк добро Самойловича складало величезний капiтал. Але Мазепа був занадто добрим господарем, щоб не знати: грошi мають властивiсть швидко закiнчуватися. А раз прибуткiв – катма, то й витрати слiд було всiляко обмежити.






Михай ло Миклашевський .

Невiдомий художник. 1706 р.



Утiм, це нiяк не вiдбивалося на тих щедрих нагородах, якi вiн роздавав старшинi. Ледве ставши гетьманом, Мазепа просить дати царську жалувану грамоту на два села Кочубею[179 - Там же. № 35. С. 136.], потiм йому ж – на млин[180 - Там же. № 55. С. 166.]. Такi ж царськi жалуванi грамоти стараннями Мазепи отримав генеральний осавул М. Миклашевський[181 - Там же. № 136. С. 304], а потiм генеральний хорунжий І. Ломиковський[182 - Там же. № 153. С. 333.], ряд вiйськових товаришiв та iншi старшини. Жан Балюз згодом писав, що Мазепа пiдкорив свою старшину «розкiшними прийомами у своiй резиденцii»[183 - Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа… С. 105.].

Ще одним напрямом гетьманських щедрот були монастирi. Десятками обчислюються унiверсали Мазепи, що пiдтверджують старi пожалування й новi. Киiвський Братський, киiвський Миколо-Пустинський, лубенський Мгарський, киiвський Золотоверхо-Михайлiвський, киiвський Видубицький, Троiцький Кирилiвський, киiвський Фролiвський, киiвський Межигiрський – це тiльки частина монастирiв, облагодiяних Мазепою в цей перiод. На його прохання вони отримують i царськi жалуванi грамоти.



Величко згадуе, що у Мазепи були традицiйнi «воскресные обеды». Важко сказати, на якому етапi свого гетьманства Іван Степанович ввiв цю традицiю, але, безумовно, вiн з перших днiв прагнув всiляко задобрити старшину.


Серед монастирiв, що користувалися заступництвом Мазепи, безумовно, був i Вознесенський дiвочий монастир, iгуменею якого була його мати Марiя Магдалина. Пожалування матерi – це едина ознака в голiцинський перiод використання своеi влади в особистих цiлях. Утiм, навряд чи можна розглядати як особисту користь пожалування монастиревi, навiть якщо враховувати, що iгуменею там була його мати.

Узагалi, як вже говорилося вище, Марiя Магдалина була жiнкою чудовою. Користуючись заступництвом свого сина, вона, окрiм iгуменства Вознесенським киiвським монастирем, поширюе свiй вплив на глухiвский Преображенський[184 - Архiв ІІ СПб РАН. Ф. 68. № 69.], отримуе право посилати черниць в Москву «за милостинею» (при цьому iм царський уряд надавав пiдводи й поденну платню)[185 - Там же. № 68.]. Їi рiшучiсть, енергiя й цiлеспрямованiсть були рисами, успадкованими вiд неi Мазепою. Магдалина, безумовно, пишалася своiм сином-гетьманом, поза сумнiвом, мала на нього значний вплив, а Іван до самоi ii смертi залишався вiдданим i дбайливим сином. При цьому Марiя Магдалина дбайливо посилала своему любому синовi-гетьмановi свiжi овочi з власного монастирського городу[186 - Батуринский архив. № 309. С. 164.].






Вознесенський монастир (Печерськ)



Як ми вже говорили вище, вплив матерi простежуеться в тiсному зв’язку Мазепи з украiнським православ’ям. Хоча всi попереднi гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, теж жертвували пожалування монастирям, але Іван Степанович робив це вже на iншому якiсному (i кiлькiсному) рiвнi.

Недоброзичливцi можуть оцiнити цi щедрi пожертвування виключно як «замолювання грiхiв». Проте факти свiдчать, що вже в цей перiод Мазепа стае покровителем украiнського православ’я. У сiчнi 1688 року вiн домагаеться вiд Голiцина пiдтвердження прав Киево-Печерськоi лаври на друкарню[187 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 7. С. 92—98.], а вже в квiтнi посилае князевi нову книгу, надруковану там, – «Венец Христов»[188 - Там же. № 47. С. 153.]. Цю ж книгу Мазепа представив i царям[189 - Там же. № 74. С. 194.]. Вiн вступаеться за архiмандрита Ясинського, що не догодив Голiцину[190 - Там же. № 47. С. 153. та iн.].

Зусиллями Мазепи Голiцину представили «Житiя святих», написанi iгуменом батуринського монастиря Дмитром – майбутнiм святим Димитрiем Ростовським (Туптало)[191 - Там же. № 83. С. 213—214.]. Мазепа дуже турбувався про сприятливий для Дмитра результат i писав з нагадуваннями про нього Голiцину навiть з походу на Самару.






Патрiарх Московський Іоаким (1620—1690).

Невiд. худ. XVII ст.






Архiмандрит Інокентiй

(Гiзель). Невiдомий художник. XVII cт.



Але справа ця складалася дуже непросто. Супротивником виявився сам патрiарх московський Іоаким. Це була людина фанатична, мстива i жорстока, вiн «не терпiв нiякого прояву вiльнодумства, з пiдозрою ставився до будь-якого незалежного судження»[192 - Лобачев С. В. Патриарх Никон. СПб., 2003. С. 256.]. Саме за його розпорядженням спалили в пустозерському острозi протопоп Авакум i його товаришi[193 - Там же.]. Покiнчивши з Никоном, Іоаким розпочинае боротьбу з усiма «новшествами» в православ’i. Жорстока боротьба розгортаеться з його iдейними супротивниками, передусiм iз Сильвестром Медведевим, про що ми ще говоритимемо нижче. Украiнське православ’я теж здавалося Іоакиму неканонiчним. З його подання на соборi в сiчнi 1690 р. практично всi украiнськi богословськi книги оголосили еретичними – починаючи вiд Катехiзису Петра Могили (майбутнього святого) i включаючи тексти Інокентiя Гiзеля, Лазаря Барановича, Сильвестра Косова, Іоанникiя Галятовського i т. iн.[194 - Живов В. Из церковной истории времен Петра Великого. Исследования и материалы. М., 2004. С. 27.]. Іоаким вiдмовився благословити видання «Житiя святих» через побоювання, «дабы чего в тех книгах не было противного церкви». Мало того, вiн посилае архiмандритовi Киево-Печерськоi лаври Варлааму Ясинському, де друкувалися цi книги, лист з доганою за видання книг без попереднього дозволу[195 - Архив ЮЗР. Ч. I. T. V. N LXXIX. C. 280—284.]. Ясинський був ображений i засмучений[196 - Там же. № 159. С. 347.]. Вiн звернувся по допомогу i пораду до Мазепи, який знову використав увесь свiй вплив на Голiцина, щоб цей почин успiшно завершився.

Поступово стаючи покровителем просвiти, Мазепа розбирався i з iншими внутрiшнiми проблемами. Головною для нього залишалися запорожцi. Ми вже зазначали, що Мазепа мав усi пiдстави iх, м’яко кажучи, не любити. У листах до Москви вiн не приховуе свого ставлення до вiльноi Сiчi: «…вони, запорожцi, в своiх промовах завжди багатослiвнi й непостiйнi»[197 - Там же. № 60. С. 173.].






Іоаникiй Галятовський.

Невiдомий художник. XVIII чи XIX cт.






Варлаам Ясинський



Потрiбно тут нагадати, що тiльки пiсля Вiчного миру Запорожжя потрапило пiд юрисдикцiю московського царя. Вiльне рицарство абсолютно не освоiлося з цiею новою ситуацiею, а точнiше – трактувало ii по-своему. За роки Руiни в запорожцiв затвердилася практика постiйноi змiни полiтичних орiентацiй. У цьому ж ключi вони продовжували дiяти й тепер. Полiтика Мазепи, що прагнув навести порядок у своiх володiннях, iх абсолютно не влаштовувала. Запорожцi постiйно вимагали вiд царя, в особi гетьмана, грошей за свою «службу», крiм того, при кожнiй слушнiй i незручнiй нагодi бажали особисто iхати в Москву, де сподiвалися отримати додатковi нагороди. Щоб не сваритися iз запорожцями вiдкрито, Мазепа був вимушений видавати тим, хто приiжджав грошi[198 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 26. С. 124; № 29. С. 128—129 i iн.], посилаючи iх до царя. Крiм того, вiн вiдправляв iм «хлiбнi запаси», причому запорожцi, за його словами, навiть не бажали самi iх забирати, а вимагали, щоб пiдводи доставлялися в Запорожжя[199 - Там же. № 43. С. 146.]. Мазепа часто скаржився, що запорожцi писали йому «зело непотребные слова и выговоры свои…»[200 - Там же. № 52. С. 161.].

Узагалi гетьман не довiряв Низовому вiйську i, як пiдтвердив час, був у цьому абсолютно правий. Показово, що вже в березнi 1688 року, коли запорожцi запитували його, як здiйснюватиметься похiд на Крим, Мазепа «ничего до них запорожцiв на те не вiдписав»[201 - Там же. № 29. С. 129.].






Новобогородицька фортеця.

Кiн. XVII – поч. XVIII ст.

Реконструкцiя Олександра Харлана



Виконуючи рiшення Коломацьких статей, Іван Степанович приступив до будiвництва порубiжноi фортецi, яка повинна була служити перешкодою татарським набiгам, базою для майбутнiх Кримських походiв, а також – форпостом проти запорожцiв. Із завданням Мазепа впорався блискуче, уперше проявивши своi здiбностi вiйськового стратега. 14 червня 1688 року вiн iз загоном вийшов з Батурина i прийшов на рiчку Самару, де вибрав зручне мiсце – за 5 верст вiд Днiпра, «с доступом кораблей, запасом дров и трав». Тут була закладена Новобогородицька фортеця, що е нинi в межах сучасного мiста Днiпро. Проект був виконав голандський iнженер полковник Вазаль. Це будiвництво запорожцi небезпiдставно оцiнили як образу i «збиток»[202 - Там же. № 78. С. 201.]. Будiвництво йшло повним ходом. Сам гетьман залишався в «таборi пiд Самарою». У кiнцi липня вiн уже докладав, що «в первых числех августа та крепость станет в своем совершенстве»[203 - Там же. № 81. С. 207.].

Запорожцi не вiдразу повнiстю усвiдомили всю загрозу своiй «вольностi», що походила вiд новоi фортецi. Упродовж лiта вони тiльки ремствували, а в вереснi вже «в безумии своем кричали» на воеводу Г. І. Косагова через будiвництво мiста[204 - Там же. № 94. С. 234.]. Мазепа не без зловтiхи писав: «…учинив к Самаре поспешение прилежнiм поспехом тот город сделали что запорожцi и осмотретца не могли». Тепер Новобогородицьке мiсто вже досягло своеi досконалостi[205 - Там же. № 107. С. 258.]. У жовтнi за докладно розробленим Мазепою планом компанiйський полковник І. Новицький здiйснив вдалий похiд на Очакiв[206 - РДАДА. Малороссийские дела. Оп. 3. № 569.].



Досить цiкаво вiдзначити, що Голiцин не нагородив Мазепу за цi успiшнi й своечаснi дii. Або вiн вважав iх простим виконанням своiх обов’язкiв, або хотiв усi заслуги на пiвденному фронтi приписати виключно собi.


Однак протистояння гетьмана iз запорожцями тривало i поглиблювалося. Показовим е факт, що коли пiдготували донос на гетьмана, донощики збиралися, якщо iх не нагородять у Москвi, йти до Запорожжя, де «за теж басни сорные» розраховували вiд отамана кошового i вiд Вiйська Низового отримати «особную милость»[207 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 100. С. 243.]. Невдоволенi полiтикою гетьмана запорожцi звинувачували його в усiх смертних грiхах, зокрема, нiби iм не були вiдданi всi грошi, що iм належали.

Ситуацiя загострилася напередоднi пiдготовки нового Кримського походу. Мазепа побоювався з боку запорожцiв якого-небудь «шкiдництва» i не вважав, що вони зможуть надати допомогу в походi[208 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 111. С. 265, 267.]. Напередоднi виступу iм були висланi до Дикого Поля сотники для пiдпалу сухих трав. Запорожцi iх перехопили, палити траву не дали, а сотникiв «узяли за караул»[209 - Там же. № 146. С. 321.]. Мазепа iз цього приводу писав Голiцину: «Запорожских казаков безумству дивлюся», що вони монаршу милiсть i його дружбу забули, посланцям його в iх справi чинили перешкоди, i «хульные многие слова говорили»[210 - Там же. № 147. С. 323.]. Посланця гетьмана на Запорожжi зустрiли недружньо, вiн вислухав багато (за виразом Мазепи) «враки, и плутовские слова», а на радi запорожцi взагалi ухвалили помиритися з татарами[211 - Там же. № 150. С. 328.]. У своiх листах до Мазепи вони в’iдливо запитували, чи збираються йти вiйська на вiйну або «для будови мiст», натякаючи на спорудження Новобогородицькоi фортецi, що применшувала iх «вольностi». Мазепа вiдповiдав на це, що такими «сорными словами «…вам… уши набивают какие-то легкомысленные и неспокойные головы[212 - Там же. № 139. С. 311—312.]. Його дещо упереджене ставлення до запорожцiв повнiстю виправдалося. В серединi липня 1689 року Мазепа повiдомляв Голiцину, що в Сiч прибув вiд хана якийсь ага, пiсля чого запорожцi й татари взаемно присягнули про перемир’я[213 - Там же. № 157. С. 340—341.]. Не чекаючи указу (це було дуже ризиковано, знаючи характер князя Василя), гетьман розiслав унiверсали, щоб запорожцiв не пускали в мiста, так само як i з мiст на Запорожжя нiкого не пропускали[214 - Там же. № 157. С. 342.], тобто блокуе Сiч. Уряд Софii в умовах провалу походу був украй роздратований поведiнкою запорожцiв, i Мазепi надiслали указ пiд страхом страти нiкого не пускати й не випускати iз Запорожжя[215 - Там же. С. 343.], який, по сутi, пiдтвердив його дii.

У цих умовах Мазепа проявив свiй талант полiтичного лавiрування. Вiн написав у Запорожжя, що до нього дiйшли чутки, нiби запорожцi «з ворогом креста святого» на шкоду рiдноi землi своiй помирилися. При цьому вiн запевняв, що цьому слуху зовсiм «не вiрить», i пояснював свою блокаду Запорожжя побоюванням занести в Украiну «морову пошесть», що поширилася в Сiчi[216 - Там же. № 161. С. 351.]. Одночасно гетьман писав Голiцину, що «безумныи запорожцы с крымцами помирилися», i, нiби виконуючи царський указ, наказував «под смертною казнию никого на Запорожье не пропускати…»[217 - Там же. № 163. С. 356.].

Ведучи приховану вiйну з Низовим вiйськом, Мазепа переслiдував одразу декiлька цiлей: наведення ладу в краiнi, забезпечення безпеки пiвденних рубежiв i пiдготовка вiйськових дiй проти Криму. Особистi антипатii, перемiшуючись iз чудовим знанням запорозьких реалiй, тiльки допомагали йому в цьому. Не забував гетьман i про ще одну небезпеку, про яку вiн рiдко наважувався вiдкрито писати Голiцину. Мазепа з власного досвiду, пiдтвердженого свiдченнями своiх численних шпигунiв, прекрасно знав, що в Польщi не забули часи, коли Лiвобережжя було частиною Речi Посполитоi. Князь Василь, зробивши ставку на «Священну лiгу», занадто вiрив своiм новим «захiдним союзникам». Свого часу Іван Степанович пiдтримував Самойловича, що виступав проти Вiчного миру. Тепер, сам ставши гетьманом, Мазепа мав переконатися у своiй правотi, зiткнувшись iз таемними задумами полякiв по вiдношенню до украiнських земель. Але, протидiючи цим задумам, треба було остерiгатися образити князя, натякнувши, що той зробив стратегiчну помилку.






Станiслав Ян Яблоновський



Умови Коломацьких статей суворо забороняли вступ у правобережнi землi i контакти з поляками. Мазепi, виконуючи наказ, доводилося обмежувати всi зносини з iншим берегом Днiпра, що було непросто через велику кiлькiсть у старшини сiмейних зв’язкiв на Правобережжi. Так, до полковника миргородського Апостола приiжджав його тесть Василь Іскрицький i пробув у зятя шiсть замiсть дозволених трьох днiв. Дядько генерального обозного Василя Борковського, приiхавши з польських земель до племiнника, передав Мазепi в лютому 1688 року лист польського военачальника С. Яблоновського[218 - Там же. № 19. С. 112.]. Гетьман негайно послав копii листа Голiцину i царям.

Поляки продовжували уважно стежити за ситуацiею на Лiвобережжi. Пiд час будiвництва Новобогородицькоi фортецi в табiр Мазепи (де був i росiйський воевода Л. Неплюев) знову прибувае посланець Яблоновського[219 - Там же. № 79. С. 202—203.]. Посилення польськоi активностi проходило на тлi контактiв гетьмана правобережних козакiв Могили (на службi в польського короля) iз запорожцями. Перехопивши один з листiв Могили, Мазепа повiдомляв Голiцину, що той у своему посланнi обiцяв низовикам «королевскую отеческую милость»[220 - Там же. № 83. С. 213.]. Восени 1688 року гетьман мав уже попередження, що запорожцi чекали приходу до себе на допомогу Могили й фастiвського полковника Палiя. Правда, Мазепа не без зловтiхи вiдзначав, що в Сiчi немае кормiв для коней i мало хлiба, i правобережним козакам довго по зимi до них добиратися. Тому вiн i робив висновок: «…суетна i дармова у тiй справi надiя запорожцiв»[221 - Там же. № 107. С. 259.].






Семен Палiй



Активнiсть полякiв стае особливо зрозумiлою, якщо врахувати, що серед правобережних козакiв почався черговий розкол i новоявлений претендент на булаву – Семен Палiй – вiв переговори з татарами, сподiваючись на зовнiшню пiдтримку[222 - Там же. С. 214.]. Одночасно Палiй писав до Івана Степановича, посилаючись на сварку з поляками, щоб той дозволив пiти до нього на службу й перейти на Лiвобережжi[223 - Там же. № 117. С. 275—276.]. Протистояння Мазепа – Палiй стане чи не основним для Гетьманщини в роки Пiвнiчноi вiйни. Але вже тодi, у кiнцi 80-х, Іван Степанович недолюблював майбутнього «народного героя». «Зело предо мною унижаетца», вiдзначав вiн з презирством. До того ж гетьман пiдозрював Палiя в брехнi й iз долею зарозумiлостi попереджав Голiцина, що якщо полковник не захоче «под мой регимент прийти», то «пойдет к противной руке неприятельской», т. е. до татарськоi[224 - Там же. № 106. С. 257.].

В iснуваннi «пропольського» й «прокримського» таборiв, по сутi, не було нiчого нового. Але Мазепа з тривогою стежив за подiями на Правобережжi.

Пiдозри Мазепи вiдносно планiв полякiв були обгрунтованими. У листопадi 1688 року, не наважуючись писати про це Голiцину, гетьман представив Шакловитому, що прибув тодi в Батурин, свого шпигуна, який повернувся з Правобережжя. Шпигун цей привiз вiдомостi про план, що був у Польщi, згiдно з яким якщо не вiдбудеться похiд на Крим, запланований на весну 1689 року (обiцяний Голiциним, як зобов’язання перед Священною лiгою), то короннi вiйська пiдуть на Лiвобережжя. Поляки вiдкрито мiркували, що Гетьманщину iм не захопити, та зате у них буде можливiсть повернути зiгнане з правого берега украiнське населення, «яких тепер гетьман запорожський (тобто Мазепа. – Т. Я.) не пускае». Поляки мрiяли зруйнувати Новобогородицьку фортецю, причому з’ясовувалося, що до цих дiй iх пiдбурювали запорожцi «через послiв своiх»[225 - КС, 1890. № 5. С. 224.].



І в той перiод, i пiзнiше, наявнiсть «вiльних козакiв» бiля кордонiв його Гетьманщини створювала загрозу порядку i дисциплiнi, якi вiн так прагнув впровадити, вириваючи краiну з Руiни.


Посланець Палiя теж розповiв, що, будучи в Замойського, чув висловлену поляками думку про Мазепу – той, хто всi iх хитрощi упiзнав, усi iхнi плани вiдае i може про все застерiгати. Іван Степанович не без гiркоi iронii помiчав, що полякам було б краще «когда б тут на гетманстве бiл человек простой». Ураховуючи роки, проведенi Мазепою при королiвському дворi, i його чудове знання звичаiв Речi Посполитоi, побоювання польських сановникiв зовсiм не були випадковi. Мазепа повiдомляв Голiцину, що поляки збираються докласти всi старання, «чтоб меня гетмана отравою умертвити»[226 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 117. С. 266.]. Знаючи про акторський талант Мазепи, важко сказати, наскiльки серйозно вiн побоювався отрути. Вiн писав, що уважно спостерiгае за всiма лiкарями, що прибувають з Польщi. Але в тому, що на його життя, а точнiше – на його булаву, робили замах, у цьому вiн не сумнiвався. Не пройшло i пiвроку з моменту отримання ним булави (як писав сам гетьман, «когда я на уряде гетманском и не осмотрелся»), а вже був зроблений донос путивльським протопопом, за свiдченнями якого призначили розшук. Мазепа вiдразу ж написав своiм покровителям – В. В. Голiцину, П. І. Прозоровському i В. Д. Долгорукому з проханням про заступництво[227 - Там же. № 36. С. 137.]. Справа продовження не мала, але восени 1688 року зробили новий донос. Цього разу нитки змови явно вели в середовище лiвобережноi старшини. Мазепу звинувачували в зв’язках з поляками, що нiбито вiн мав контакти з ними через Іскрицького (тестя Д. Апостола, одного з небагатьох прибiчникiв гетьмана), що приiжджав, i збирався купити собi маетки на Правобережжi. Іван Степанович виправдовувався, що Іскрицького вiдразу вислали, а купiвля маеткiв «и на мысль мою никогда не приходила». Ураховуючи хистке i тривожне становище Мазепи, вороже ставлення до нього полякiв, суворий контроль Голiцина – навряд чи можна припустити, що в той момент вiн наважився б купити маетки в Речi Посполитiй. Гетьман розумiв, що його ненавидять, i фiлософськи мiркував, що як за сонцем йде тiнь, так за честю i славою йдуть ненависть. Вiн нагадував князевi Василю iх давне знайомство, обiцянку захищати вiд напастей, дану на Коломацькiй радi, i висловлював надiю на подальше заступництво[228 - Там же. № 100. С. 241—243.].

Так i вийшло. Звинувачення «явною лжею оказались» i наклепникiв – братiв Челеенко – прислали до гетьмана в Батурин. Царський указ вiддавав iх на розсуд Мазепи, але з ними слiд було чинити «без оскорбления». У листi до Голiцина Іван Степанович повiдомляв, що не наказав iх катувати i взагалi мав намiр вiдпустити до дружин. Проте Челеенко знову почав обмовляти гетьмана, на старшинськiй радi заявив, що до Мазепи прибув з Польщi королiвський покоевий, з яким гетьман нiбито мав таемну змову. Про це ж вiн послав донос Голiцину та iншим воеводам. Мазепа сподiвався, що «басням того плута» не повiрять, але зiзнавався, що душа його вiд злiсних наговорiв болить «нестерпимою раною». Пiсля «легких тортурiв» Челеенко зiзнався, що був у змовi з племiнником полковника Дмитрашка Райчi й батуринським бургомiстром[229 - Там же. № 126. С. 292—293.].

Мазепа вимагав кари донощиковi, при цьому вiн нагадував, що за Самойловича подiбного наклепника повiсили[230 - Там же. № 127. С. 293—294.]. Проте, коли прийшов царський указ, що дозволяе страчувати Челеенка, Мазепа особисто наполiг, щоб його ворога залишили в живих i лише заслали[231 - Там же. № 140. С. 313.]. Посилання на християнськi цiнностi, враховуючи релiгiйнiсть Мазепи, швидше за все не були порожнiми словами. Вiн узагалi прагнув упродовж усього свого гетьманства обходитися без кровопролиття. Усiм своiм численним донощикам вiн вибачав – стратив тiльки Кочубея з Іскрою пiд кiнець життя й гетьманства. Дуже показове прохання Мазепи до воеводи Неплюева вiдносно росiйських стрiльцiв, що пограбували вiйськову казну. Вiн просив, щоб «невинные души на телах своих страдание не терпели и с того страдания жебы не померли», а тому, щоб iх катували тiльки якимсь «легким способом»[232 - Там же. № 61. С. 175.]. Ця була жорстока епоха, коли диба i батiг запросто застосовувалася в Москвi, а осиковий кiлок на просторах Речi Посполитоi. Можливо, тут позначалося i «захiдне мислення», що обурювалося та варварством, iдеi гуманiзму, прищепленi в стiнах Киево-Могилянськоi академii.



А може бути, Мазепа просто занадто добре знав, що iстиннi його вороги були значно вищi, нiж цi дрiбнi донощики. Розумний i хитрий гетьман, що мав у розпорядженнi широку мережу шпигунiв, прекрасно здогадувався, куди йшли нитки змов. А бруднити своi руки кров’ю нещасних виконавцiв вiн не бажав.


Дiстатися до своiх справжнiх ворогiв Мазепа не мiг. По-перше, вiн не мiг пред’явити доказiв iх «зради», а по-друге, занадто велика була в цей перiод його залежнiсть вiд старшини, яку вiн побоювався налаштовувати проти себе, пам’ятаючи долю Самойловича. Як ми згадували, гетьман займався «задабриванием», тобто прихованим пiдкупом старшини (включаючи своiх ворогiв). Крiм того, вiн усiляко пiдтримував i «просував» по службi своiх доброзичливцiв. Одним з таких був немолодий генеральний писар Вуяхевич, з яким вони разом служили ще в Дорошенка. Іншим фаворитом стае полковник компанiйських вiйськ Ілля Новицький. Ми вiдзначали украй важливу роль, яку грали «компанiйцi» у внутрiшнiй ситуацii Гетьманщини, тому лояльнiсть Новицького була для Мазепи особливо важлива.

Не маючи права замiнювати на власний розсуд старшину, гетьман, проте, не втрачав оказii усунути вiд влади своiх недоброзичливцiв. Навеснi 1688 року Мазепа повiдомив Леонтiя Неплюева про невдоволення переяславських козакiв своiм полковником Дмитрашкою Райчею. Вiн пояснював, що полковника звинувачували в хабарництвi й злостi, iменуючи його «люцифером». Мазепа обережно пропонував дозволити обрати полковника «вольными голосами», при цьому пропонував («слышу, что думают») Головченка. Царський указ не забарився прийти: «…обрать себе доброго полковника», при цьому гетьмановi доручалося прикласти свое старання, щоб «обран был верной, и радетельной человек»[233 - Там же. № 62. С. 177—178.]. Нагадаю, що Райча, будучи ще всесильним переяславським полковником, пiд час пам’ятного полонення Мазепи запорожцями, дуже недоброзичливо вiдгукувався про нього. Те, що при розслiдуваннi доносiв на Івана Степановича знову пролунало iм’я Райчi, доводить, що гетьман не випадково хотiв позбавитися вiд такого старшини у своему оточеннi. Безумовно, це був особистий ворог, i подальшi подii це пiдтвердили.

Пiсля вiдставки Райча за указом вiдправили до Москви, де вiн, мабуть, дуже старанно наговорював на гетьмана. Принаймнi Голiцин прислав Мазепi указ не чинити утискiв дружинi Дмитрашка. Іван Степанович був явно уражений тим, що його вороговi «изволили дать веру». Вiн нагадував князевi, що той бiльше десяти рокiв знае його «плоть и нрав», що вiн, Мазепа, нi за яких умов не зазiхне нi на чие життя i нi на чиi маетки.



Ми вiдзначали вмiння Мазепи мовчати. Спостерiгатимемо як, прекрасно знаючи, хто очолював змови проти нього, вiн усуватиме своiх ворогiв вiд влади, при цьому нi словом не натякаючи про iстиннi причини немилостi.


Проте, перебування Райчи в Москвi породили в Украiнi рiзнi чутки. Говорили, зокрема, що той повернеться з якимсь боярином «для прийняття якогось чину», мабуть, йшлося навiть про гетьманську булаву. Хоча Іван Степанович називав це «ложной басней», але просив прислати роз’яснення, оскiльки «люди простi» будь-яким розмовам вiрять[234 - Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков. Т. 1. С. 161— 165.]. Райчу прислали в Сiвськ, звiдки вiн засипав гетьмана проханнями повернутися до Батурина (Мазепа був тодi в походi в Новобогородицькiй фортецi, що будувалася). Гетьман дуже вправно пiдтримав це прохання, не забувши нагадати, що Райча звинувачений у зрадi та в багатьох «обидах», завданих його колишнiм пiдлеглим. «Царський указ» у вiдповiдь пiдкреслював непросте положення гетьмана: прислати Райчу до Батурина дозволялося, але наказувалося колишнього полковника «в обиду не давать», i особисто оберiгати[235 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 92. С. 226—227.]. Але талант полiтика i тут дозволив Мазепi обернути невигiдну ситуацiю на свою користь. Вiн посилае прохання, щоб Дмитрашку не засилали, а вiдпустили додому – аргументуючи це небажанням, щоб «было на мене от войска и народу за это укора»[236 - З епiстолярноi спадщини гетьмана Івана Мазепи. К., 1996. С. 28.]. Таким чином, гетьман позбавив свого ворога полковницькоi влади та впливу, залишивши його спокiйно мешкати в своiх маетках. Звичайно, це було дуже ризиковано, але виправдано, враховуючи ситуацiю.

Умiння розбиратися в людях i плести складнi комбiнацii допомагали Івану Степановичу i в створеннi його знаменитоi «шпигунськоi мережi». Мазепа не перший гетьман, що створив зовнiшню агентуру, тобто, по сутi, розвiдувальну мережу. Першим успiхiв на цьому теренi добився ще Богдан Хмельницький. Але, мабуть, нiкому не вдавалося довести ii до такоi досконалостi. Не випадково даними мазепинськоi розвiдки постiйно користувався Голiцин, а пiзнiше – Петро І. Наприклад, гетьман писав князевi Василю, що вiдправив до Царьграду купця «для проведывания тамошних поведеней» i двох переодягнутих козакiв: одного у Львiв для вiдомостей про польськi задуми, а iншого – до Бухаресту. Були в нього зв’язки i з мультянським (валаським) господарем. Мазепа повiдомляв, що зайнятий пошуком вiдповiдноi кандидатури для посилки в Крим i Кизи-Кермен. Один з можливих варiантiв – послати туди товмача пiд приводом викупу гадяцького жителя[237 - Листи І. Мазепи. Т. 1. № 93. С. 231—232.]. Наказ «проведывать всякие новости» був вiдданий гетьманом i прикордонному чернiгiвському полковниковi Якову Лизогубу[238 - Там же. № 99. С. 240—241.], який входив у вузьке коло близьких йому людей.

Незважаючи на завзятiсть, здiбностi й обережнiсть, Мазепi нелегко було зберiгати прихильнiсть свого покровителя. Найсуворiший контроль – ось основний принцип украiнськоi полiтики Голiцина. За два роки свого гетьманства Іван Степанович написав князевi Василю бiльше 150 листiв-звiтiв (це тiльки збереженi до наших днiв). Для порiвняння, за такий же вiдрiзок часу за Петра листiв було в чотири рази менше, незважаючи на Азовськi походи, що активно розгорталися. Крiм того, гетьман постiйно з’iжджався «для державних розмов» iз сiвським воеводою Л. Неплюевим, радником i улюбленцем Голiцина, що замiщав його в Украiнi[239 - Там же. № 71. С. 191. та iн.]. Усi вiстовi новини вiн посилав через пошту государям i государинi (!)[240 - Там же. № 94. С. 233.]. Приходили подiбнi укази: «…нарекают они запорожцi, на него гетмана, будто он грамотi у себя удерживает, и он бi гетман о том к ним великим государям, писал, о каких они запорожцi грамотах говорят и хто их и где, и для чего удерживают»[241 - Там же. № 77. С. 200.] …З Москвою треба було погоджувати все, включаючи випадки дрiбних убивств i грабежiв[242 - Там же. № 131. С. 298. Наприклад, такий випадок: росiйський гонець-стрiлець убив свого украiнського провiдника. Мазепа просить «царiв» дати указ, що робити. «Царi», тобто Софiя, дае указ Голiцину «чтобы он переговоря с гетманом послал каво пригож и про то убивство велел розыскать…».]. При цьому Голiцин нерiдко iгнорував думку гетьмана. Так, улiтку 1689 року «по имянному предложению» князя Василя Мазепу змусили призначити переяславським полковником Леонтiя Полуботка, супротивника гетьмана (з яким вiн потiм зумiв упоратися тiльки в петрiвський перiод гетьманства)[243 - Там же. № 159. С. 346.].

Незважаючи на давне знайомство, явне заступництво Голiцина й люб’язнi обмiни подарунками Іван Степанович нiколи не дозволяв собi фамiльярностi в листах до нього. Навпаки, з часом звернення стае усе бiльш формальним: якщо пiсля обрання гетьманом Мазепа писав: «…ближнему боярину и дворовому воеводе ясновельможному князю…», то навеснi 1689 року титул у зверненнi став уже по-справжньому громiздким: «ясновельможный ближний боярин, большого полку дворовый воевода, царственные большие печати и государственнiх великих и посольских дел оберегатель и наместник новгородский». Багато iсторикiв, що вивчали правлiння Голiцина, схильнi характеризувати князя як мрiйливого й лiберального iнтелiгента. Такий його образ, зафiксований i в великому романi А. Толстого «Петро Перший» – нерiшучий iнтелектуал, що мучиться докорами сумлiння. Факти показують, що Голiцин був честолюбним полiтиком, який жадав влади, безумовно, талановитим i освiченим. Вiн багато в чому випереджав свiй час. Але, як усi тимчасовi виконавцi, отримавши безмежну владу, вiн уже зупинитися не мiг i стрiмголов летiв назустрiч своiй загибелi. Те, що Голiцин керував краiною «з самовладдям», вiдзначав i Невiль, незважаючи на своi дифiрамби на адресу князя.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tetyana-tayirova-yakovlieva/ivan-mazepa/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Шляхта – назва дворянства в Речi Посполитiй, що мала право брати участь в управлiннi державою, зокрема, в роботi мiсцевих сеймиков, обирати депутатiв на сейм, брати участь у виборi короля i т. iн.




2


Старшина – загальна назва верхiвки украiнського козацтва. Сюди входили «генеральна старшина» – генеральний писар, обозний, осавул i т. iн., а також полковники.




3


Slownik geograficzny krоlestwa polskiego i innych krajow slowianskich. T. VI. Warszawa, 1885. S. 183.




4


Слiд зазначити, що в документах присяги в Переяславi мовиться: «Степан Михайлов сын Мазепа». (Грушевский М. С. К истории Переяславской рады 1654 р. // Доклады АН СССР, № 16. – С. 302).




5


Те, що Ф. Мазепа не був соратником С. Наливайка i не був страчений у Варшавi, доводить детальне дослiдження цього повстання, написане нещодавно: С. Леп’явко. Козацькi вiйни кiнця XVI ст. а Украiнi. – Чернiгiв, 1996.




6


Подвiйне iм’я було поширене серед православноi украiнськоi шляхти – наприклад, Богдан Зиновiй Хмельницький. Т. Люта намагалася у своiх працях довести, що йшлося про рiзних людей (зокрема, що Адам Мазепа не був батьком І. Мазепи). Але в нашiй статтi ми навели безперечнi докази, що йдеться про одну людину – Степана Адама Мазепу, бiлоцеркiвського отамана й пiдчашого чернiгiвського. (Таiрова-Яковлева Т. Г. К биографии казацких старшин. // Theatrum humanae vitae. Студii на пошану Н. Яковенко. Киiв: Laurus, 2012. – С. 535—538.)




7


Інфамiя – покарання для шляхти в Речi Посполитiй – безчестя, що супроводжувалося позбавленням громадянських прав.




8


Наiзд – озброений напад шляхти, яка зазвичай таким чином вирiшувала в Речi Посполитiй спiрнi питання зi своiми сусiдами.




9


Архив Юго-Западной Руси (далi – АЮЗР.) Т. 1. Ч. III. № СХ. С. 397—400.




10


Присяжна книга 1654 р. – С. 40, 70.




11


Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далi – Актi ЮЗР). Т. X. № 7. С. 405.




12


Грушевский М. С. К истории… С. 302.




13


Присяжнi книги 1654 р. Бiлоцеркiвський та Нiжинський полки. К., 2003. – С. 27.




14


Там же. № 4. С. 248. М. Грушевский писав iз цього приводу: «Тим дивовижнiше, що така абсолютно нiкчемна купка мала смiливiсть звернутися до царського посольства з проектом розподiлу старих земських урядiв». – Грушевский М. К истории… С. 305.




15


Сучасний канадський iсторик О. Субтельний, автор блискучоi працi про «мазепинцiв», i той в деякiй мiрi пiддався цьому настрою i написав, що Мазепа втiлювали симбiоз польськоi католицькоi шляхти й украiнського православного козацького оточення. У вiдступi вiд православноi вiри абсолютно безпiдставно звинуватив І. Мазепу i вiдомий росiйський iсторик Б. Н. Флоря. (Флоря Б. Н. Тема конфессионного протистояния в «Летописи» С. Величко. // Вестник церковной истории. 2013. № 3—4. – С. 259—269).




16


«Лiтопис» Самiйла Величка (далi – Величко С. Летопись). Т. II. – С. 342.




17


Лазаревский А. Заметки о Мазепе. // Киевская Старина (далi – КС). 1898. Июнь. – С. 411.




18


Сборник выписок из архивных бумаг о Петре Великом. Т. I. С. 314; Листи Івана Мазепи. Т. 1. К., 2003. № 17. – С. 107—108.




19


АЮЗР. Ч. I. Т. V. N CVII. – C. 345—348.




20


Архiв ІІ СПБ РАН. Ф. 68. Киевская казенная палата. № 86.




21


Терещук О. Пам’ятнi речi Марii Магдалини Мазепиноi в колекцii Нацiонального музею iсторii Украiни // Іван Мазепа та його доба. Історiя, культура, нацiональна пам’ять. К., 2008. – С. 422—439.




22


Гадяцький договiр – знаменита угода, пiдписана І. Виговським з поляками в вереснi 1658 року.




23


Записки Перетятковича. К вопросу о сношениях Польщи с казаками 1657—1659 гг. К., 1873. – С. 13.




24


Volumina legum. T. IV. Petersburg, 1859. – S. 304.




25


Рiк народження визначений за листом Ф. Орлика, в якому вiн пише: «менi вже 70 рокiв, стiльки, скiльки було покiйному Мазепi у Бендерах», тобто в 1709 р. День i мiсяць народження були визначенi Т. Падурою на основi запису в Кременецькому езуiтському молитовнику.




26


Величко С. Летопись. Т. II. – С. 342.




27


До речi, сам А. Пушкiн в пiслямовi до поема «Полтава» писав, що дума, написана Мазепою, «примiтна не лише в iсторичному сенсi».




28


Бiльшiсть бiографiв Мазепи абсолютно бездоказово вважають, що вчитися на захiд Мазепу послав король. Так, І. Бутич пише, що це сталося в 1656 роцi. Але, враховуючи, що його батько в цей час був серед старшин Б. Хмельницкого, це являеться абсолютно неможливим. Набагато вiрогiднiше припустити, що Мазепу послали на захiд через Киево-Могилянську академiю, можливо, саме в 1656 р., тим бiльше, що багато ii студентiв продовжували свою освiту за кордоном.




29


Унiверсали Івана Мазепи. К.-Львiв, 2002. – С. 21




30


Про це писав Орлик у листi до свого сина.




31


Про це сказав сам Мазепа в розмовi з Жаном Балюзом.




32


Величко С. Летопись. – Т. II. – С. 342.




33


Slownik geograficzny… T. VI. – S. 185.




34


Уперше в документах І. Мазепа iменуеться «покоевым короля» в листах І. Виговського вiд жовтня 1659 року, тобто вже пiсля скинення Виговського згетьманства. – ПКК. Т. III. N LXXXII. – C. 361. Тодi ж, у 1659 р., Ян Казимир упривiлеi Степану Адаму вiдзначае, що його син знаходиться «при боку нашем».




35


Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдньоевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. – С. 104.




36


Pasek J. Pamietniki. – S. 211—212.




37


Там же. – С. 321.




38


Jemiolowski M. Pamietnik. Lwоw, 1850. – S. 135.




39


Pasek J. Pamietniki. – S. 327.




40


26 лютого 1663 року І. Мазепа був вiдправлений Тетерею назад до короля. – Памятники, изданнiе киевской Археографической Комиссией (далi – ПКК). Т. IV. N LIX. – C. 271.




41


Інструкцiя І. Мазепi з коронноi канцелярii, 31 березня 1663 р. – Pisma do wieku Jana Sobieskiego. N 49. – S. 214—221.




42


Лист П. Тетерi королевi, 2 травня 1663 р. – ПКК. Т. IV. N LXV. – C. 295.




43


Величко С. Летопись. – Т. 2. – С. 342. Те, що Іван був пiд час походу при королевi – не викликае сумнiву, оскiльки зберiгся «Реестр тих, хто був з королем й. м. за Днiпром», пiдписаний особисто Яном Казимиром. У ньому значиться Іван Мазепа (Iwan Mazepa) – показово, що саме Іван, а не Ян або Іоанн. – Swiat pogranicza. Warszawa, 2003. – S. 184.




44


Детальнiше про цi подii див. Яковлева Т. Руiна Гетьманщини: вiд Переяславськоi ради-2 до Андрусiвськоi угоди (1659—1667 рр.). К., 2003.




45


«І в той деревне учинился пожар. И те де люди, покиня ево побежали однимать пожару, а он де в то время с товарищи того двора уехали верхами». – Росiйський Державний Архiв Давнiх Актiв (далi – РДАДА). – Ф. 229. Оп. 1. № 141. Арк. 76.




46


Принаймнi у кiнцi листопада 1664 року С. Фридрикевич був живий i пiдписував iнструкцiю козацьким послам на сейм. – Украiна модерна. 1999—2000. № 4—5. – С. 407.




47


Цей факт про те, що друга дочка С. Половця була у шлюбi за П. Дорошенком, наводить американський дослiдник козацькоi генеалогii Г. Гаецький. У новiтнiй працi про старшинськi роди В. Кривошеi говориться тiльки про двох дружин (дочки Яненка-Хмельницького та Єропкиноi). В. Степанков говорить про трьох дружин, не називаючи iх поiменно. Тому вважаю, що данi Г. Гаецького достовiрнi. – G. Gajecki. The Cossack Administration of the Hetmanate. Harvard, 1978. V. 2. P 571.




48


Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдньоевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. С. 105.




49


Маеться на увазi перша перемога Б. Хмельницкого над поляками у травнi 1648 р.






50


«для своеi росторопностi и цекавости». – Величко С. Летопись. Т. II. С. 342.




51


Щоденник польського посольства, 27 серпня 1672 року. – Pisma do wieku J. Sobieskiego. T. II. N 425. S. 1100.




52


Сiверянський лiтопис. 2003. № 5—6. Док. № 6. С. 18. У Ю. Мицика ця польська звiстка помилково датована 1669 роком, хоча вона, мабуть, вiдноситься до 1672 р.




53


Акты ЮЗР. Т. XI. № 68. С. 231.




54


Тобто з перекладачем.




55


Синбирский сборник. Малороссийские дела. № 13. С. 12—13.




56


Акты ЮЗР. Т. XII. N 112. C. 332.




57


Там же. № 133. С. 425.




58


Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 508.




59


Диким полем називали величезнi незаселенi простори, що лежали на пiвдень вiд кордону Кам’янець—Винниця—Умань аж до Криму. Цi поля зазвичай були мiсцем здобичi вiльних козакiв i татарських чамбулiв.




60


«Расспрос» Мазепи в Москвi. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 561—562.




61


Синбирский сборник. Т. 1. М., 1844. С. 212.




62


«Расспрос» Мазепи в Москвi. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 170. С. 558—559.




63


Детальнiше про цей див: Таирова-Яковлева Т. Г. К биографии автора казацкой летописи Самойла Величко. // Studia Slavica et Balcanica. 2016. № 2 – C. 76— 88.




64


Втiм, далi Величко наводить явно неправдивi данi, що нiбито Мазепа провiв у кандалах «несколько лет» i був вiдпущений запорожцями тiльки пiсля довгого умовляння Самойловича i пiсля виплати iм вiдкупного. Тут позначаеться та неприязнь, яку Величко вiдчував до Мазепи, що став винуватцем його полонення i безславного закiнчення кар’ери. До того ж Величко писав у роки, коли iм’я Мазепи знаходилося пiд найсуворiшою забороною й анафемою. Звiдси – прагнення додати принизливi для Мазепи деталi, а з iншого боку – показати, що той був усiм зобов’язаний Самойловичу. (Величко С. Летопись. Т. II. С. 341—342).




65


Акты ЮЗР. Т. XI. № 151. С. 496—498.




66


Собрание государственых грамот и договоров (далi —СГГИД). – Ч. IV. № 96. С. 315—316.




67


Сам Г. Г. Ромодановський у своiй вiдписцi до царя не вдаеться до таких подробиць. Але ось його офiцер Є. Буличов, прибувши в Москву, дав детальний звiт про те, як йшли справи з видачею Мазепи. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 174. С. 590—591.




68


Лист І. Сiркы гетьману І. Самойловичу. – Акты ЮЗР. Т. XI. № 173. С. 585— 586.




69


Возняк М. Бендерська комiсiя по смертi Мазепи. // Іван Мазепа. Варшава, 1939. Т. 1. C. 133.




70


Лист гетьмана І. Самойловича – І. Мазепi. – Там же. № 160. С. 535.




71


Цiкаво, що Олексiй Карандеев, що теж був на допитi Мазепи, мав iншу думку, нiж Ромодановський. Вiн дуже злiсно писав про нього бояриновi А. Матвееву: «и его… лукав ответ, творит себя невинным». – Акты ЮЗР. Т. XI. № 171. С. 570.




72


Лист гетьмана І. Самойловича – І. Мазепi. – Там же. № 160. С. 535.




73


Лист гетьман І. Самойловича царю. – Там же. № 173. С. 580—581.




74


«Расспрос Мазепи в Москвi». – Там же. № 170. С. 557—558.




75


Акты ЮЗР. Т. XI. № 178. С. 597.




76


Там же. № 184. С. 610—611.




77


Горобець В. Данило Апостол. // Істория Украiни в особах. К., 2000. С. 226— 227.




78


Сам Самойлович писав царевi, що челядник Кочубея втратив листи, якi той вiз вiд султана, i Кочубей, не наважившись повернутися до Дорошенка, «прямо на сю сторону пошол». – Акты ЮЗР. Т. XII. № 84. С. 246.




79


О. Оглоблин наводить такi генеалогiчнi данi: Ганна Мазепа була тiткою по матерi Д. Горленкы, який був одружений на рiднiй племiнницi дружини І. Самойловича.




80


Інститут рукописiв Нацiональноi бiблiотеки Украiни iм. В. І. Вернадського. (далi – ІР НБУВ). – Ф. I. № 3893. Л. 5; РДАДА Ф. 124. Малороссийские дела. Оп. 3. № 278. Арк. 1.




81


Ідея створення гетьманськоi династii не раз виникала в Украiнi. Сам Б. Хмельницький прагнув зробити своiм спадкоемцем свого старшого сина Тимофiя, а пiсля загибелi його – заповiдав старшинi обрати молодшого сина Юрiя, абсолютно нездатного до управлiння. Подальшi гетьмани теж прагнули своiми родинними зв’язками пiдтвердити право на булаву. З дочкою Б. Хмельницкого одружився брат І. Виговського, потiм – П. Тетеря, з родичкою Богдана був одружений П. Дорошенко. Одного зi своiх синiв готував у гетьмани й І. Самойлович.




82


Історiя украiнськоi культури. Т. III. К., 2003. С. 578.




83


Тiльки в XXI ст. знайдуться голоси, якi засумнiваються в релiгiйностi Мазепи. Мазепу можна звинувачувати в честолюбствi, гординi – але в тому, що вiн не був iстинно православною людиною – це жахлива несправедливiсть, що не мае пiд собою нiяких пiдстав.




84


Вiйськовий товариш – ранг у Вiйську Запорозькому.




85


Акты ЮЗР. Т. XII. № 144. С. 490.




86


Там же. № 156. С. 555.




87


Письмо И. Самойловича царю. – Актi ЮЗР. Т. XIII. № 3. С. 8.




88


Там же. С. 22, 24.




89


Наприклад, В. Буганов.




90


Буганов В. И. «Канцлер» предпетровской поры. // Вопросы истории. 1971. № 10. С. 145—146.




91


Акты ЮЗР. Т. XIII. № 119. С. 83.




92


Лист гетьмана І. Самойловича І. Сiрку. – Акты ЮЗР. Т. XIII. № 59. С. 230.




93


«настаивая на формальностях, не виделись друг с другом». – Гордон П. Дневник 1677—1678. Т. 3. М., 2005. С. 28.




94


«бо тодi в суперництвi i розбратi генералiсимуса з боярином Ромодановським той вiдверто взяв сторону останнього». Гордон П. Дневник 1684—169. М., 2009. С. 143.




95


Россия глазами иностранцев. С. 490.




96


Лист І. Мазепи В. В. Голiцину. – Листи І. Мазепи. Т. I. № 100. С. 242.




97


Лист І. Мазепи В. В. Голiцину. – Листи І. Мазепи. Т. I. № 87. С. 221.




98


Акты ЮЗР. Т. XIII. № 83. С. 321.




99


Воссоединение Украины с Россией. T. II. N 181. C. 425.




100


Духовна Ф. Криницького, осiнь 1678. – Сiверянський лiтопис. 2003. № 5—6. Док. № 7. С. 19—20.




101


Чигирин був столицею Гетьманщини з часiв Богдана Хмельницького.




102


РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. Оп. 229/1. Ст. 105—107.




103


РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. Оп. 1. № 141. Л. 59—63.




104


Книги разрядные. Т. II. С. 1152—1153.




105


РДАДА. Ф. 210. Розряд. Оп. 13. № 1139. Арк. 5.




106


СГГИД.... Ч. IV. № 164. С. 482—484.




107


Хьюз Л. Царевна Софья.




108


Богданов А. П. Первые российские дипломаты. М., 1991. С. 36.




109


Архив Куракина. Ч. I. С. 54.




110


Наприклад, Софья писала в листi до Голiцина пiд час Кримського походу: «как увижу в объятьях свих тебя» i визнавала «я верна грешная пред Богом и недостойна». – Устрялов Н. История царствования Петра Великого. Т. 1 Спб., 1858. С. 382—384. У зв’язку з цим, сумнiви, висловленi Л. Х’юз про характер взаемовiдносин Софii й Голiцина, виглядають просто як спроба вiдiйти вiд старих шаблонiв.




111


Записки А. Матвеева. // Рождение Империи. М., 1997. С. 400.




112


Буганов В. И. «Канцлер» предпетровской поры. // Вопросы истории. 1971, № 10. С. 149.




113


Записки А. Матвеева. С. 379.




114


Восстание в Москве 1682 г. М., 1976. № 63. С. 85




115


Там же. № 75, 76, 83, 84.




116


В iсторiографii переважае думка, що дума ця «Ей Іване, поповичу Гетьмане» була написана Мазепою, адже тiльки про нього з «найближчого оточення» гетьмана вiдомо, що вiн писав вiршi. Та й за стилем вона дуже схожа з тими творами, якi достовiрно належать Мазепi.




117


Величко С. Летопись. Т. Ш. С.16—17.




118


Величко С. Летопись. Т. Ш. С. 21.




119


РДАДА. Ф. 210. Стовпцi Бiлгородського столу. № 1139.




120


Оглоблин. С. 75.




121


ІР НБУВ. Ф. I. № 3893. Л. 4об.




122


Богданов А. П. Первые российские дипломаты. М., 1991. С. 50.




123


Архив ЮЗР. Ч. I. T. I. N XIV. C. 65—66.




124


Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Т. 14. С. 374.




125


Соловьев С. М. История… Т. 14. С. 375.




126


Оглоблин. С. 171.




127


ІР НБУВ. Ф. I. № 3893. Арк. 8.




128


Соловьев. Т. 14. С. 366.




129


Там же. С. 370.




130


РДАДА. Ф. 229. Малороссийский приказ. -Оп. 1. № 90.




131


Архив ЮЗР. Ч. 1. Т. V. N XXX. C. 133.




132


Бантыш-Каменский. Источники малороссийской истории. T. 1. С. 289—296.




133


Архив ЮЗР. Ч. I. T. V. N XXXI. C. 135.




134


Там же. N XXXIII. C. 141.




135


Архив Куракина. Т. I. C. 51—52. За його словами, в думi проти миру з Польщею були П. Прозоровський, Ф. П. Салтиков та iн. бояри. Пiд час перевороту Наришкинiх П. І. Прозоровський був серед тих бояр, якi отримали нагороди за пiдтримку Петра.




136


Наприклад, А. П. Богданов вважае, що перший Кримський похiд був надзвичайно корисним для союзникiв. – С. 56—57.




137


Россия глазами иностранцев. С. 491.




138


РДАДА. Ф 124. Оп. 2. № 11. Арк. 7.




139


Гордон П. Дневник 1684—1690. С. 141.




140


СГГИД. – Ч. ІV. -№ 186. – с. 542—543.




141


Згiдно iз запискою І. Мазепи, вiн послав Голицину 5 800 червоних золотих, 3 000 рублiв у копiйках, 1200 рублiв у талярах битих, що складало 10 000 рублiв. – Устрялов. Т. I. Додаток № VIII. C. 356.




142


Борщак І. Людина й iсторичний дiяч. // Іван Мазепа. К., 1992. С. 57.




143


Ця версiя викладена: Хьюз Л. Царевна Софья. С. 256; Соловйов С. Т. 14. С. 382—383. Третя версiя вважае, що виступ старшини був органiзований Голiциним: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа. С. 73.




144


Опублiковано: Bushkovitch. P. 153.




145


Буганов В. І. Вказ. твiр. С. 152 та iн.




146


РДАДА. Ф. 124. Оп. 2. № 11. Арк. 9 зв.




147


Шакловитий «урочисто запитав у боярина та його товаришiв, а також улюдей усiх чинiв про iх здоров’я звичайним i наймилостивiшим чином, вихваляв iх службу i спонукав додавати найбiльшi старання i надалi». Гордон П. Дневник 1684—1690. С. 144.




148


Грамота «царiв» i правительки Софii вiд 17 липня 1687 р. – СГГИД. Ч. IV. № 186. С. 542—543.




149


Величко С. Летопись. Т. III. С. 14.




150


Величко С. Летопись. С. 15. У Невiля цю фразу сказав Д. Райча. – С. 494.




151


Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 149.




152


Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 149.




153


Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 150.




154


Листи I. Мазепи. Т. 1. № 100. С. 242.




155


Величко С. Летопись. Т. III. С. 15.




156


Ця поема була наведена С. Величком – «н?кто з ближних его подручних такiе зложил и написав о нем р?чи». Враховуючи, що в той час, коли Величко писав свiй лiтопис, iм’я Мазепи знаходилося пiд забороною, вiн не вказав автора. Але iнших поетiв в оточеннi Самойловича iсторики не знають.




157


Оглоблин. С. 82.




158


Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далi – Акты ЮЗР). Спб., 1878. Т. ХIII. № 163. С. 717—718.




159


За свiдченням Самойловича, оренди тiльки з Лубенського полку давали 17 000 злотих.




160


Желябужский И. А. Дневные записки // Рождение iмперii. С. 266—267.




161


Невiль. С. 509.




162


Бендерська комiсiя – створена старшиною пiсля смертi І. Мазепи для оцiнки його спадщини.




163


Наприклад, думному дяковi О. Украiнцеву та дякам Посольського приказу Мазепа посилав вино. – Листи I. Мазепи. Т. 1. № 121. С. 286. Про хабарi перiоду доносу Кочубея мовиться нижче.




164


Присяга І. Мазепи на Коломаку. – Унiверсали Івана Мазепи. Киiв—Львiв, 2002. С. 63.




165


Листи I. Мазепи. Т. 1. № 55. С. 167.




166


Безумовно, верхова iзда, якою захоплювався Мазепа, була одним iз секретiв його чоловiчого довголiття й активностi.




167


Богословский М. М. Петр I. Материалi для биографии. Т. 4. М., 2007. С. 365.




168


Мацькiв Т. Іван Мазепа в захiдноевропейських джерелах. К.-Полтава, 1995. С. 56—57.




169


Донесення Мазепи про Жана Балюза ми плануемо опублiкувати в однiй з наших статей.




170


Величко С. Летопись. Т. III. С. 53—54.




171


Невiль. С. 495.




172


Bushkovitch. P. 153—154.




173


Невiль. С. 495.




174


Тiльки грошовi кошти, переданi в гетьманську казну, складали: 2458 червоних золотих, 23716 талерiв, 1143 левка, 1907 рублiв 6 алтин срiбних копiйок, 2 рублi 25 алтин турецьких грошей росiйського рахунку, 2 пiвталяра з чвертю таляра, 4 пiвлевка, 34 чвертки з пiвчверткою 3 орлянки, 15404 рублi 4 алтин чехiв. – Русская Историческая Библиотека (далi – РИБ). T. VIII. С. 965—966.




175


Срiбнi миски з гербом Самойловича залишалися в Мазепи аж до втечi в Бендери. – Оглоблин. С. 84.




176


Там же. № 29. С. 128.




177


Там же. № 70. С. 188.




178


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 22. С. 117.




179


Там же. № 35. С. 136.




180


Там же. № 55. С. 166.




181


Там же. № 136. С. 304




182


Там же. № 153. С. 333.




183


Лист Жана Балюза про Мазепу. // Мацькiв Т. Іван Мазепа… С. 105.




184


Архiв ІІ СПб РАН. Ф. 68. № 69.




185


Там же. № 68.




186


Батуринский архив. № 309. С. 164.




187


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 7. С. 92—98.




188


Там же. № 47. С. 153.




189


Там же. № 74. С. 194.




190


Там же. № 47. С. 153. та iн.




191


Там же. № 83. С. 213—214.




192


Лобачев С. В. Патриарх Никон. СПб., 2003. С. 256.




193


Там же.




194


Живов В. Из церковной истории времен Петра Великого. Исследования и материалы. М., 2004. С. 27.




195


Архив ЮЗР. Ч. I. T. V. N LXXIX. C. 280—284.




196


Там же. № 159. С. 347.




197


Там же. № 60. С. 173.




198


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 26. С. 124; № 29. С. 128—129 i iн.




199


Там же. № 43. С. 146.




200


Там же. № 52. С. 161.




201


Там же. № 29. С. 129.




202


Там же. № 78. С. 201.




203


Там же. № 81. С. 207.




204


Там же. № 94. С. 234.




205


Там же. № 107. С. 258.




206


РДАДА. Малороссийские дела. Оп. 3. № 569.




207


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 100. С. 243.




208


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 111. С. 265, 267.




209


Там же. № 146. С. 321.




210


Там же. № 147. С. 323.




211


Там же. № 150. С. 328.




212


Там же. № 139. С. 311—312.




213


Там же. № 157. С. 340—341.




214


Там же. № 157. С. 342.




215


Там же. С. 343.




216


Там же. № 161. С. 351.




217


Там же. № 163. С. 356.




218


Там же. № 19. С. 112.




219


Там же. № 79. С. 202—203.




220


Там же. № 83. С. 213.




221


Там же. № 107. С. 259.




222


Там же. С. 214.




223


Там же. № 117. С. 275—276.




224


Там же. № 106. С. 257.




225


КС, 1890. № 5. С. 224.




226


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 117. С. 266.




227


Там же. № 36. С. 137.




228


Там же. № 100. С. 241—243.




229


Там же. № 126. С. 292—293.




230


Там же. № 127. С. 293—294.




231


Там же. № 140. С. 313.




232


Там же. № 61. С. 175.




233


Там же. № 62. С. 177—178.




234


Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков. Т. 1. С. 161— 165.




235


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 92. С. 226—227.




236


З епiстолярноi спадщини гетьмана Івана Мазепи. К., 1996. С. 28.




237


Листи І. Мазепи. Т. 1. № 93. С. 231—232.




238


Там же. № 99. С. 240—241.




239


Там же. № 71. С. 191. та iн.




240


Там же. № 94. С. 233.




241


Там же. № 77. С. 200.




242


Там же. № 131. С. 298. Наприклад, такий випадок: росiйський гонець-стрiлець убив свого украiнського провiдника. Мазепа просить «царiв» дати указ, що робити. «Царi», тобто Софiя, дае указ Голiцину «чтобы он переговоря с гетманом послал каво пригож и про то убивство велел розыскать…».




243


Там же. № 159. С. 346.