Книга - Остап Вишня. Невеселе життя

Остап Вишня. Невеселе життя
Сергiй Анастасiйович Гальченко


Великий науковий проект
Ця книга – справжнiй лiтопис невеселого життя найпопулярнiшого й донинi в Украiнi гумориста Остапа Вишнi (1889–1956), який вiдбував сталiнську «десятирiчку» в концтаборах. Їi упорядник, автор вступноi статтi й примiток, вiдомий лiтературознавець i архiвiст Сергiй Гальченко ще в 1989 роцi обстежив архiви Ухтпечлагу тодiшньоi Комi АРСР i зiбрав матерiали, якi вперше друкуються в такому повному обсязi.

Основою працi стали документи слiдчоi справи за 1933–1934 роки та комплекс архiвних матерiалiв iз двотомноi справи-формуляра на Остапа Вишню, в якiй зiбранi донесення понад пiвсотнi секретних агентiв спецорганiв за 1922–1955 роки. В процесi слiдства, яке велося методами фiзичного i психологiчного натиску, Остап Вишня визнав «провину»: нiбито вiн мав особисто вбити партiйного лiдера республiки П. П. Постишева, за що був покараний десятирiчним ув’язненням у таборах особливого режиму.

У книзi в хронологiчнiй послiдовностi подаються записи iз унiкального документа тiеi епохи – табiрного щоденника Остапа Вишнi – та його листи iз концтаборiв, де довелося перебувати письменнику. Це своерiднi шедеври лiтературноi творчостi, часто наповненi не традицiйним украiнським, а чорним гумором страждальця-гумориста.

Публiкуються i деякi лiтературнi твори Остапа Вишнi, якi викликали шквал вульгарно-соцiологiчноi критики iз звинуваченнями письменника у буржуазному нацiоналiзмi й навiть у фашизмi, а також листи та спогади його рiдних i тих людей, з якими гуморист сидiв в однiй камерi чи перебував в одному концтаборi.

Ця книга, що творилася упродовж тридцяти рокiв, е свiдченням боротьби системи iз митцями, найталановитiшi з яких зазнавали репресiй i знищення.





Остап Вишня. Невеселе життя



© С. А. Гальченко, упорядкування, вступна стаття, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *


Присвячуеться

свiтлiй пам’ятi дружини Остапа Вишнi —

артистки Варвари Олексiiвни Губенко-Маслюченко

i ii доньки Марii Михайлiвни Євтушенко

    Сергiй Гальченко






С. Гальченко. Сумний лiтопис життя великого смiхотворця


Видатний украiнський гуморист ХХ столiття Остап Вишня належить до тих письменникiв, про яких не скажеш, що iхне життя вiдображене (хоча б частково) у iхнiх творах, тому бiографам доводиться вишукувати факти для життепису серед iнших джерел, насамперед, iз архiвних фондiв, якi ще донедавна були закритими. Весь довоенний архiв письменника загинув повнiстю, адже пiсля арешту чоловiка Варвару Олексiiвну Губенко-Маслюченко iз ii десятирiчною донечкою Машею каральнi органи викинули iз власноi кооперативноi квартири в харкiвському будинку «Слово». У тих екстремальних умовах жiнка подбала про збереження архiву i перевезла його до тiтки Юлii Йосипiвни Новиковоi на вул. Пермську, 13.

На жаль, переляканi родичi, очевидно, знищили цей архiв одразу ж пiсля виiзду Варвари Олексiiвни з Харкова у 1935 р. У 1985-му я як працiвник вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка Академii наук УРСР, одержавши вiд доньки Остапа Вишнi Марii Михайлiвни Євтушенко повноваження на пошуки архiву, поiхав до Харкова, але вже нiчого не знайшов у тому приватному будинку. Спадкоемцi Ю. Й. Новиковоi стверджували, що архiв знищено в роки нiмецькоi окупацii в 1941–1943 рр., у що повiрити було важко: невже для окупантiв могло бути таким страшним i ненависним iм’я репресованого радянською владою Остапа Вишнi?

Власники будинку проговорилися, що в них був навiть бюст письменника Остапа Вишнi, але його розбили тодi ж у днi вiйни i закопали десь у сараi. Я готовий був провести археологiчнi розкопки, але лiтнiй хворий чоловiк Микола Новиков згодився вiддати менi двi меморiальнi речi – рiзьблену дерев’яну книжкову поличку i настiльну лампу, якi колись належали Остапу Вишнi. Я привiз iх до Киева, де вони тепер експонуються в Нацiональному музеi лiтератури Украiни. Я фiзично не змiг прихопити з собою ще одну поличку i просив забрати ii тодiшнього керiвника Харкiвського лiтературного музею Анатолiя Перерву.


* * *

Лiтературна й життева долi Остапа Вишнi тiсно взаемозв’язанi. Його фейлетони, надрукованi 1919–1920 рр. в газетах «Трудова громада» i «Народна воля» пiд псевдонiмом Павла Грунського в Кам’янцi-Подiльському – тодiшнiй столицi Украiнськоi Народноi Республiки, стали вже в 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довiв деяким членам тодiшнього уряду, що цi твори не ворожi до радянськоi влади, П. М. Губенко стае спочатку перекладачем у газетi «Вiстi» й вiдповiдальним секретарем «Селянськоi правди», а потiм i письменником-фейлетонiстом Остапом Вишнею.

Для лiквiдацii неписьменностi села «усмiшки» Остапа Вишнi зробили не менше, нiж лiкнепи, а мiський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здiйснення процесу украiнiзацii, яка проводилася у двадцятих роках.

Про величезну популярнiсть творiв Остапа Вишнi у двадцятi роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республiцi найбiльшими пiсля Тараса Шевченка тиражами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збiрникiв i збiрничкiв його творiв переважно в серii дешевоi бiблiотеки, розрахованоi на сiльського читача.

Цiлком негативно оцiнювали творчiсть Остапа Вишнi лише вульгарнi тлумачi лiтератури й донощики, чiпляючи письменниковi один за одним ярлики, борючись так за «iдейнiсть» (псевдоiдейнiсть!) лiтератури.

Арешту Остапа Вишнi передували публiкацii, якi важко назвати статтями. Це були, по сутi, полiтичнi ордери на арешт письменника. Поява подiбних статей, спрямованих проти того чи того митця, означала, що над ним уже навис дамоклiв меч репресiй i кожноi митi митець може бути заарештований.

Лiтературний побратим Остапа Вишнi Б. Вiрний (Антоненко-Давидович), констатуючи факт величезноi популярностi й успiху серед читачiв «Вишневих усмiшок», водночас пророкував, що «недалеке майбутне несе забуття» iх авторовi. О. Полторацький, названий у лiтературних колах Полторадурацьким, у своiй ганебнiй геростратiвськiй статтi «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюцiонер, нахабно халтурячи, насмiлився у зашифрованiй формi протаскувати в лiтературу куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо “гумориста”». Але й цього було замало теоретиковi авангардизму, i вiн називае «короля украiнського гумору»… «фашистом i контрреволюцiонером» i закликае «трактори нашоi сучасностi» пройти по садках вишневих усмiшок. А пiсля арешту Остапа Вишнi цей самий лiтературнокритичний версифiкатор iз якоюсь патологiчною зловтiхою зiзнавався: «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де похована «творчiсть» Остапа Вишнi»[1 - Полторацький О. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература. —1934. —№ 4. – С. 179.].

Розвiнчували i цькували не одного Остапа Вишню, але найгострiшi та найотруйнiшi стрiли летiли у працiвникiв гумористичного цеху: смiятися в роки грандiозних успiхiв на колективiзованiй нивi чи в iндустрiалiзованiй промисловостi було не те що не модно, а й небезпечно. Усмiшку могли сприйняти як насмiшку. Але цех гумористiв не мiг зрадити своему основному покликанню – писати для людей i про людей веселi твори, а тому його повнiстю лiквiдували (репресували) «не iндустрiалiзованим»: одного за одним було не лише викинуто з лiтератури сатирикiв й «фейлетонiстiв-вишнiянцiв», а й знищено фiзично майже всiх украiнських письменникiв-гумористiв, зосiбна й рiдного брата Остапа Вишнi Василя Чечвянського.

Першим серед гумористiв постраждав Остап Вишня, однак упродовж кiлькох рокiв цькування вiн не втрачав оптимiзму i свого «вишневого» гумору, гiркi нотки якого звучали навiть у слiдчому iзоляторi по вулицi Чернишевськiй в Харковi.

Трагiчнiй «десятирiчцi» Остапа Вишнi передувала злива критичних «антивишнiвських» наскокiв, починаючи з 1927 р. У хорi критичного осуду найгучнiше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав «показати всiм трудящим контрреволюцiйну суть i бездарнiсть фашистiв» – Ялового, Досвiтнього, Вишнi, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козорiса, Бобинського…), І. Кулика. Навiть партiйнi лiдери республiки П. Постишев, С. Косiор i М. Попов викривали «нацiоналiстичних проводирiв» Остапа Вишню i М. Хвильового. І критикованi, а згодом i критикани ставали жертвами сталiнськоi репресивноi машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацiй у творчих, полiтичних (зокрема, в органах ДПУ – ОДПУ – НКВС – МДБ) та iнших суспiльних сферах. Атмосфера суцiльного психозу пошукiв «ворогiв народу» породжувала i iхнiх шукачiв, котрi через свое безталання й полiтичну слiпоту вiрили у псевдопатрiотичнi iдеологiчнi гасла й дуже легко могли розправитися або принаймнi зламати навiть генiя. Протистояти ордi нездар могла тiльки така мужня особистiсть, як Микола Хвильовий, який дав належну вiдповiдь О. Полторацькому у памфлетi «Остап Вишня в свiтлi “лiвоi” балабайки, або…» (Пролiтфронт. – 1930. – № 4). Письменник на повний голос заявив: «Усмiшки Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi i водночас глибоко-трагiчнi…»

Що ж iнкримiнувалося Остаповi Вишнi i як було сфабриковано його справу?

Якщо антивишнiвськi статтi з брудними полiтичними ярликами друкувалися в перiодицi починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника було пiдписано 7 грудня 1933 р. Саме вiдтодi почався вiдлiк днiв печальноi «десятирiчки», про що свiдчить облiкова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi), доступ для ознайомлення з якою був дуже складним (цей документ зберiгався в Ухтинському архiвi Мiнiстерства внутрiшнiх справ Комi АРСР, дозвiл на його копiювання було надано менi 1989 р.). 7 грудня заарештували В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волi», хоча на вулицi його супроводжували типи в чорних пальтах iз пiднятими хутряними комiрами. Одного дня вiн отримав телеграму вiд знайомого егеря iз запрошенням приiхати на полювання й зiбрався туди iз Григорiем Епiком, але, просидiвши пiвдоби на вокзалi, мусив повернутися додому: через велику хуртовину не ходили поiзди. Уже пiсля арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: егер, який запрошував на полювання, нi сном нi духом про таемничий виклик не знав.

25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якiй стверджувалося, що «перебування письменника на волi – небезпечне» i що необхiдно вжити запобiжних заходiв – «тримання пiд вартою». У тiй самiй постановi, якою вiдкриваеться справа № 737, що зберiгалася в Комiтетi державноi безпеки Украiнськоi РСР (тепер у Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни), письменниковi iнкримiнуеться: «Остап Вишня звинувачуеться у злочинах по ст. 54–11 К[арного] к[одексу] УРСР, якi знайшли прояв у тому, що вiн належить до украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»

26 грудня мiж сьомою й восьмою годинами вечора у квартирi Остапа Вишнi з’явився спiвробiтник ДПУ Шерстов з ордером. У присутностi двiрника Я. Питимка й Варвари Олексiiвни було проведено обшук. Письменника заарештували.

Уже на схилi лiт Варвара Олексiiвна описала у своему щоденнику той вечiр. І ми тепер маемо повну картину того, як вiдбувся арешт Остапа Вишнi.

«Вони прийшли рано – годинi о восьмiй. На дзвоник дверi вiдчинила Соня (домробiтниця – еврейка, як i завжди знедолена, що знайшла притулок в нашiй родинi). Павлуша кiнчав переклад п’еси Шкваркiна «Чужой ребенок» i цокав на машинцi у кiмнатi Мурочки (доньки Варвари Олексiiвни. – С. Г.).

Я читала, сидячи в iдальнi. Ще не встигла зреагувати на дзвоник, як через iдальню впевнено пройшли двое вдягнених чоловiкiв i зайшли до кiмнати дочки. Серце шалено закалаталось вiд передчуття. Я зайшла до кiмнати… Павлуша стояв мiж двох незнайомцiв, держав у руках папiрець, читаючи його. Подивився на мене й сказав:

– Ось прийшли товаришi по мене. Збирай мене, Варю.

Ми перейшли в кабiнет. Один з пришельцiв роздягнувся i сiв за письмовий стiл Павлушi. Це був вiйськовий – форма ГПУ на ньому. Павлуша стояв перед столом. Вiн був блiдий, але тримався спокiйно. Попросив мене:

– Дай менi свiжу нижню сорочку одягти.

Я принесла сорочку, i Павлуша перевдягнувся. Поки я ходила за сорочкою, вони про щось говорили «отвлеченное».

На моi запитання про те, що можна дати з собою Павлушi, вiдповiдав схвально.

Я нагрузила портплед: подушкою, якоюсь книжкою, бiлизною. Дома було лише 40 кар. грошей, якi я дала Павлушi. Це були останнi грошi. Мали одержати за переклад п’еси. Незакiнчений переклад останньоi дii «Чужоi дитини» дозволили взяти Павлушi з собою, аби мав його у них закiнчити, не пiдводити театр… Наiвнiсть!

Вiн був чемний, на всi запитання про дозвiл щось взяти з собою погоджувався.

Ми почали прощатися. Перед тим, як одягти пальто, Павлуша зайшов у туалет, причинивши за собою дверi. Один з трьох кинувся за ним i, рвонувши дверi, став за ним… Одяглись, портплед понiс один з конвоiрiв. Старший залишився сидiти за столом в кабiнетi.

Наша Соня, наiвна, трохи з придур’ю людина, почала кричати: «Куда вы забираете хозяина?» Павлуша ii втихомирював, попрощався з нею. За короткий час приiхали ще 6 чи 7 чоловiк i почався обшук».

Наступного дня слiдчий Бордон пiд розписку оголосив Остаповi Вишнi постанову й пояснив, що арешт не е непорозумiнням, у що наiвно вiрив письменник, i висунув звинувачення, що вiн буцiмто належить до терористичноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) i нiбито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слiдчий уперто домагався свого, удаючись до фiзичних i психiчних тортур, мотивуючи тим, що це «необхiдно для народу i для бiльшовицькоi партii». Приголомшений Остап Вишня навiть запропонував свою версiю, мовляв, у 1928 р. вiн лiкував виразку шлунка в Нiмеччинi в санаторii бiля Берлiна, i його можна звинувачувати в тому, що вiн мiг стати зрадником батькiвщини чи агентом нiмецькоi контррозвiдки. Але Бордон домагався свого, бо сценарiй планованого нового полiтичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими владними iнстанцiями, а тому жодних вiдхилень не передбачалося.

У «Споминах» видатного украiнського актора-березiльця Йосипа Йосиповича Гiрняка (1895–1989), якому довелося разом iз Остапом Вишнею пити гiрку чашу i в Харкiвському «домзаку» в загальнiй камерi № 47, i у далекому Заполяр’i в мiстi Чиб’ю, наведено страшнi факти iсторii самого слiдства над письменником: «Кiлька днiв не могли ми наговоритись про тi цинiчнi прийоми слiдства, якими ГПУ добивалось признань вини вiд своеi жертви»[2 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: (уривки зiспогадiв) // Украiна. —1989. —№ 41 (жовт.). —С. 17.].

«Я розповiв Вишнi, як то слiдчий пiдсунув менi його заяву до Колегii ГПУ, в якiй вiн признавався до приналежностi до УВО i т. iн. Остап Вишня, гiрко всмiхнувшись, сказав, що такi заяви i йому показували – Пилипенка, Ялового i Слiсаренка»[3 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: продовження // Украiна. —1989. —№ 42 (жовт.). —С. 16.].

А ось «свiдчення» самого Остапа Вишнi, «здобутi» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом:



«В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й проводив я свою контрреволюцiйну роботу.

В чому вона полягала? Насамперед в дискредитацii, в обезцiненнi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.

Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компромiтувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах, i в широких читацьких масах.

Натомiсть вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.

Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв, брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище».


«Свiдчення», вибитi 21 сiчня 1934 р., ще страшнiшi:



«Органiзацiя провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового i т. д. – все це ознаки, що органiзацii вже нема, що позалишалися поодинокi ii члени, якi також чекали на викриття й на арешти – треба було довести i членам органiзацii, i владi, що, мовляв, хоч органiзацiя i провалилась, та все ж таки – ми ще в силi, ми ще маемо i силу, i можливiсть «грюкнути» дверима» востанне, подаючи тим самим надiю, що ще не все загинуло. <…>

Правду казавши, я ходив увесь час тодi в якомусь туманi, байдужий до всього i до всiх, з повсякчасними головними болями, з незовсiм координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своiх i в лiкарiв, що мене лiкували, побоювання за мiй психiчний стан.

Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим i на пропозицii членiв органiзацii (Озерський, Досвiтнiй, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев мае невдовзi прийняти (балачка вiдбувалася в жовтнi м-цi) делегацiю письменникiв i в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стрiляти, як стрiляти – у цi деталi я не вдавався, i чи були цi деталi розробленi, я не пам’ятаю. Револьвера в мене нiколи не було, хто мав менi дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалi ж, – я кажу, – в той час ота сама психiчна депресiя позбавляла мене можливостi пригадати зараз усi деталi.

Коли б менi хтось нагадав тi часи, нагадав подробицi тих балачок, мiркувань i т. i., що тодi проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальнiше.

Із осiб, яких iще називали тодi, як об’ектiв атентатiв нашоi органiзацii, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на [В. А. Б.] (В. А. Балицького – закреслено. – С. Г.) В. Я. Чубаря мав заподiяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Мiсцем для цих атентатiв було обрано майдан iм. Дзержинського пiд час святкування Жовтневоi Революцii».


Пiд протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднiм, росiйською мовою, стоiть пiдпис Остапа Вишнi, що «записано правильно», з його слiв, але що ж це за зiзнання i в якому станi був тодi арештований?



«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?

Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального террора в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. <…> Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил. Подробные показания дам дополнительно. Протокол читал записано правильно с моих слов

Остап Вишня

Допросил Бордон».


Слiдчим-фальсифiкатором, який теж згодом опинився на Пiвночi серед своiх учорашнiх жертв, було доведено iснування неiснуючоi терористичноi органiзацii та виявлено одного з ii «учасникiв», Остапа Вишню, якого необхiдно було знешкодити. Справа передаеться на розгляд судовоi трiйки колегii ДПУ УРСР iз клопотанням про застосування до письменника-«терориста» «вищоi мiри соцiального захисту» – розстрiлу. Обвинувальний висновок затвердив заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй:



«ГУБЕНКО он же Остап ВИШНЯ мною допрошен. Подтвердил все свои показания.

Обвинительное заключение подтверждаю. Предлагаю – РАССТРЕЛ.

ЗАМ ПРОКУРОРА ГПУ УССР (Крайний)

23. II.34 года».


Вiд 23 лютого, коли було оформлено обвинувальний висновок, до 3 березня Остап Вишня сидiв у загальнiй камерi, очевидно, не знаючи того, яке очiкуе на нього покарання. Із подальшого листування з дружиною видно, що вони сподiвалися лише на 5 рокiв таборiв несуворого режиму, а тому вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був для них приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХII.33 г.». Москва замiнила розстрiл «десятирiчкою».

У книзi наказiв по особовому складу Котласького перевалочного пункту за 1934 р. (ii копiя зберiгаеться в мiстi Ухтi в архiвi об’еднання «Коминефть») менi пощастило 1989 р. вiдшукати такий документ:



«Приказ по Котласскому перевалочному пункту

Ухтпечлага ОГПУ 11 апреля 1934 года № 99 гор. Котлас 4

Прибывшего из Харьковского домзака для отбывания меры социальной защиты з/к Губенко Павла Михайловича зачислить в списки перпункта с сего числа.

Основание: С[лужебная] записка У[четно-] Р[аспределительной] Ч[асти]».


Як розповiдала Варвара Олексiiвна, iз Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагонi аж три конвоiри як особливо небезпечного полiтичного злочинця. А далi був пiший етап до столицi Ухтпечлагу мiста Чиб’ю. Як свiдчить запис в облiковiй картцi Ухтинського архiву Республiки Комi, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не мiсто Чиб’ю, бо вiдстань мiж ним i Котласом дорiвнювала 600 км. Невiдомо, якого числа письменник вирушив у свiй перший етап, що, як видно з листiв В. О. Маслюченко, викликало цiлком природнi асоцiацii з етапом Чернишевського та iнших царських каторжникiв, бо у книзi наказiв за квiтень-травень 1934 р. зазначено лише кiлькiсть етапованих по певних числах.

Із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р. Остап Вишня перебував у мiстi Чиб’ю, де працював у редакцii табiрноi газети «Северный горняк», на якiй поряд iз силуетами Ленiна – Сталiна мiстилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» i попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакцii цiеi газети найкраще розповiдають записи табiрного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварi Олексiiвнi передав Павло Михайлович у вереснi 1935 р. пiд час iхньоi розлуки в Кедровому Шорi.

Остаповi Вишнi волею трагiчних обставин судилося стати лiтописцем першоi (ювiлейноi) п’ятирiчки Ухтпечлагу. На початку лiта 1934 р., коли вiн опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечорських таборiв Якова Мойсейовича Мороза (справжне прiзвище – Іосема), виникла iдея увiчнити героiзм освоення Пiвночi окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тiльки в таборах мiста Чиб’ю перебували, крiм Остапа Вишнi, узбецький поет i колишнiй нарком освiти республiки Манон Абдулайович Рамзi та росiйський поет i журналiст Євгенiй Лiдiн (справжне прiзвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування i щоденника Остапа Вишнi, було пiдготовлено, i перший ii примiрник надiслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нiбито мала вийти в Москвi. Доля надiсланого у столицю примiрника невiдома, але в Центральному державному архiвi Республiки Комi в Сиктивкарi мною було виявлено пiдготовчi матерiали до цiеi книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисiв Остапа Вишнi, про що варто сказати докладнiше.

Книжка називалася «5 лет борьбы за недра тайги и тундры» й мала складатися з чотирьох частин. У вступнiй частинi передбачалося подати передмови вiд редакцii та Я. М. Мороза або кого-небудь iз керiвникiв областi. До другоi частини Остап Вишня мав написати такi нариси: «Ухтинская целебная вода» (5 с.), «Промысел № 4» (10 с.), «Чибью» (14 с.), «Промысел № 3 (Ярега)» (4 с.), «Печора» (обсяг не вказано), «Север огородный, север полеводческий» (24 с.). Друга частина книжки називалася «Из рассказов старых ухтинцев», i Вишнi належало написати нариси «Поход на Воркуту» (19 с.), «Mens sana in corpore sano» (5 с.).

До другого пiдроздiлу третьоi частини книжки, що мав назву «Через труд к возрождению», було написано нариси про передовикiв Ухтпечлагу: «П. М. Лямин» (10 с.), «Хомяков» (5 с.), «Торопов» (6 с.), «Максимович» (6 с.), «А. Ф. Морозов» (6 с.), «Романенко» (11 с.), «Бригерман» (4 с.), «Седойкин» (викреслено. – С. Г.), «Расстрелин» (3 с.).

Частина четверта складалася з нарисiв, присвячених керiвникам Ухтпечлагу, i називалася «Организаторы побед»: «Я. М. Мороз» (15 с.), «И. И. Косолапкин» (9 с.), «Д. И. Кузьмин» (10 с.), «Соколов» (7 с.), «Макаров» (5 с.), «Бочаров» (2 с.).

Отже, за попереднiм планом Остап Вишня мав написати 26 нарисiв, а серед матерiалiв редакцii мiжтабiрноi газети «Северный горняк» менi пощастило вiдшукати 21 текст, здебiльшого у виглядi автографiв i машинописiв з авторською правкою та з правками невiдомоi особи (можливо, когось iз табiрного начальства), яка позначила, що саме необхiдно вилучити з нарисiв. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № 11 имени ОГПУ)» рядки:



«Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики «в роботу», заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль, и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.

Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».


А далi письменник засвiдчуе численне зростання «населення» на цьому промислi – вiд сорока осiб у 1930 р. до кiлькох сотень у 1931-му i до кiлькох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радiоактивне зараження ув’язнених цiею «цiлющою» водою тодi мова не йшла, зате щодо видобутку радiю завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге мiсце у свiтi.

Не дiйшла справа до публiкацii й нарису Остапа Вишнi «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будiвництву баракiв для ув’язнених:



«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»

А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:

”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».

У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».


Прикладiв таких можна навести багато, i всi вони пояснюють причину, чому ж ГУЛАГ не дав згоди на публiкацiю книжки «5 лет борьбы за недра тундры и тайги» – у текстi майже кожного нарису був ще й пiдтекст, який розвiював фальшивий ентузiазм i хоч би натяками розкривав справжню суть гулагiвських методiв освоення далекоi Пiвночi.

Колишнiй в’язень Ухтпечлагу, а до того токар Іжорського заводу й комсомольський активiст В. Ф. Васильев у 1989 р. згадував обставини, за яких будувався тракт вiд Чиб’ю до Крутоi: «Это был ад, ад кромешный! Через пару месяцев от нашего этапа в 600 человек осталось 230 полуживых дистрофиков. Этап ленинградских коммунистов, бравших Зимний, отстоявших революционный Питер, штурмовавших мятежный Крондштат, был здесь уничтожен и погребен в болотах».

А iнший полiткаторжанин К. П. Гурський свiдчить: «На строительстве тракта Чибью – Крутая больше месяца не выдерживали. Зеки голодали. Трупы павших лошадей охрана обливала керосином, засыпала известью и закапывала. Их откапывали и ели. Были случаи людоедства. Проклятый пятый лагпункт! Мертвых здесь не хоронили, трупы просто присыпали снегом или спускали под лед». – Газета «Ухта». – 1989. – 12 окт. (№ 196).

В Ухтинському краезнавчому музеi восени 1989 р. експонувалися документи про те, що в мiсцевих таборах були випадки людоiдства, навiть торгiвлi людським м’ясом. Уночi до «iзолятора для слабосильних», а по сутi уже трупарнi, пробиралися кримiнальнi злочинцi й обрiзали (iз неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагiчному документi, «мягкие части человеческого тела». В архiвах збереглися навiть справи про розстрiл злочинцiв-людоiдiв. З однiею такою справою довелося ознайомитися й менi.

В отакiй атмосферi довелося жити i працювати упродовж десяти рокiв генiальному смiхотворцю Украiни!

До вбивства С. М. Кiрова Остап Вишня працював у редакцii «Северный горняк» i писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приiхати на побачення дружинi, i Варвара Олексiiвна «гостювала» в чоловiка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харковi на неi чекали двое малолiтнiх дiтей – ii донька Марiя й син Павла Михайловича вiд першоi дружини, яка померла 1933 р., В’ячеслав. Проiжджаючи через Москву, В. О. Маслюченко залишила у вiдповiдних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишнi. Хворого чоловiка вона просила перевести в табiр iз менш суворими клiматичними умовами, а також добивалася дозволу на спiльне проживання сiм’i. Але останнього довелося чекати майже рiк.

1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було вiдправлено в найстрашнiший етап (це була вiдплата власть iмущих за вбивство Кiрова, але не справжнiм убивцям, а знедоленим i безневинним полiтичним в’язням) – вiн мав один пройти через зимову тундру i тайгу вiд Чиб’ю до вiддаленого рудника Еджид-Кирта величезну вiдстань у 1200 км. Але друзi Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряженi конячиною санчата з геологiчними приладами. Така «хитрiсть», можливо, i порятувала Остапа Вишню вiд замерзання чи вiд розтерзання в тайзi хижими звiрами.

Наприкiнцi травня 1935 р. Варварi Олексiiвнi пощастило продати рояль та iншi речi, i виручених грошей вистачило, щоб рушити на далеку Пiвнiч. На початку червня Остап Вишня повiдомив, що отримав дозвiл на постiйне проживання його сiм’i. Дванадцятирiчний син В’ячеслав теж виявив бажання iхати до батька, але бабуся, Марiя Адамiвна Смiрнова, в якоi вiн виховувався, не пустила. І от 1 серпня 1935 р. сiм’я нарештi об’едналася, хоч i за колючим дротом, у селищi Кедровий Шор над Печорою. Але навiть табiрне щастя було невдовзi затьмарено – через пiвтора мiсяця начальник III вiддiлу Сiмсон вiдiбрав дозвiл на спiльне проживання сiм’i, i Остапа Вишню одiрвали вiд рiдних, посадили на пароплав «Шахтар» i вiдправили на далекий рудник Еджид-Кирта. Дружина залишилася з важкохворою донькою Марiею на руках, доки не вдалося пароплавом «Соцiалiзм» добратися до Усть-Уси, а потiм через Нар’ян-Мар аж до Архангельська. Украiнцi – архангельцi допомогли нещаснiй жiнцi з дванадцятирiчною донькою знайти квартиру, хоч i у вiддаленому районi, на Кегостровi. А Павла Михайловича невiдомо за що змусили сидiти в iзоляторi й упродовж шести мiсяцiв перебувати в пiдконвойнiй командi. Його призначили на роботу плановиком копальнi, i вiн працював ним аж цiлих три роки – до останнього свого етапу наприкiнцi 1938 р.

У вереснi 1936 р. було ще одне побачення з дружиною, яка приiжджала до нього з Архангельська, але вже без дочки, котра ходила у школу. Зустрiч тривала недовго (близько двох тижнiв), бо закiнчувалася вiдпустка. Варвара Олексiiвна запiзнилася на роботу в Архангельський театр i ii звiльнили, хоч насправдi причина полягала в iншому – актриса була дружиною «ворога народу». А потiм, як писав Павло Михайлович, «строгости пайшли». У 1937 р. побачення не дозволили, стало складнiше навiть листуватися. Дружинi пiсля звiльнення з роботи доводилося iздити по вiдрядженнях, мати справу з художньою самодiяльнiстю. Їi почали викликати на допити в ОДПУ… У червнi 1937 р. Остап Вишня надiслав Варварi Олексiiвнi телеграму, що iм вiдмовлено в побаченнi, а це означало, що вiдпало питання про спiльне проживання на поселеннi. У липнi письменника позбавили на квартал права листування за «повторную попытку нелегально отправить письмо». Це було подвiйною трагедiею для люблячих людей. Довелося продати в Архангельську навiть друкарську машинку – подарунок канадських украiнцiв, аби хоч якось матерiально пiдтримати хворого Павла Михайловича.

А далi в родинному листуваннi почали творитися пiдступнi «непорозумiння»: на тривалий перiод було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексiiвна на свiй запит про мiсце ув’язнення чоловiка отримала вiд начальника облiковорозподiльчого вiддiлу Ухтпечлагу повiдомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».

Насправдi ж Остап Вишня у Воркутi нiколи не був, i це, крiм обмежень у листуваннi, додало нових страждань. Майже весь 1938 рiк був без листiв, хоча Павловi Михайловичу вручали пiд розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» i щоб вiн «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо послань вiд родини йому не давали. Дружина з донькою змушенi були змiнити кiлька мiсць проживання, бо iм, як «членам сiм’i ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому мiстi чи селищi. З Архангельська вони переiхали до Сасового, а потiм до Скопина i, нарештi, до Раненбурга Рязанськоi областi.

У листопадi 1938 р. Варвара Олексiiвна отримала телеграму вiд ув’язненого товариша Остапа Вишнi, колишнього вурки Федi Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось пiдтримати чоловiка й не накликати бiди на сiм’ю, дружина вдавалася до всiляких хитрощiв: iз Раненбурга вона вiдправила посилки до Харкова на адресу своеi тiтки Ю. Й. Новиковоi, а та вже – на заслання. Це робилося з метою конспiрацii, щоб i в цьому мiстi, i в театрi, де Варвара Олексiiвна працювала, не дiзналися про ii ув’язненого чоловiка. Але одна посилка повернулася через рiк iз багатьма налiпленими розписками з рiзних таборiв, а на одному з папiрцiв було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося i з грошовим переказом, бо, як стало вiдомо пiзнiше, Остапа Вишню вiдправили в Чиб’ю на розстрiл…

Про останнiй етап Остапа Вишнi iснуе кiлька версiй, двi з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповiдала Варвара Олексiiвна, очевидно, зi слiв чоловiка.

Друга розповiдь належить харкiвському товаришевi Остапа Вишнi i друговi по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповiв у романi «Нiч i день» епiзод останньоi зустрiчi, а радше прощання на копальнi Еджид-Кирта. Це було пiзньоi осенi 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зiбратися в етап – його на рiчцi Печорi як особливо небезпечного полiтичного «злочинця» чекав човен iз трьома конвоiрами, щоб доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозумiло без пояснень – для розстрiлу, адже тодi «ворогами народу» оголошували навiть тих, хто мав безпосереднiй стосунок до репресiй невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Украiну, що вiн нi в чому не винний… На третiй день човен зупинився в Кедровому Шорi, де Остап Вишня у вереснi 1935 р. розпрощався з родиною. Далi рухатися Печорою було неможливо, бо несподiвано пiшла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прiзвище дав своему героевi В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозi на добрих два мiсяцi i прибув, очевидно, пiшки по льоду з великим запiзненням. Дорогою з конвоiром i могла трапитися ота пригода, про яку зi слiв Павла Михайловича розповiдала Варвара Олексiiвна: у охоронця стався напад апендициту, i зек (фельдшер Павло Губенко) змушений був дотягти на своiх плечах i хворого, i його зброю до мiсця призначення. На той час заарештували навiть наркома внутрiшнiх справ Єжова, i чиб’ювському табiрному начальству було не до рядового зека, хай навiть й оголошеного особливо небезпечним полiтичним злочинцем.

В облiковiй картцi, що зберiгаеться в Ухтинському архiвi МВС Республiки Комi, е дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) територiею Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й мiсяцi, та все ж таки цей документ свiдчить про десятилiтнi мандри по вiддiленнях, «командировках» (так називалися певнi родовища, що мiстилися за межами табiрних зон). Незважаючи на те, що не всi записи пощастило розшифрувати й точно визначити всi дати, цей документ заслуговуе, щоб його навести повнiстю (у квадратних дужках подано ймовiрнi роки).








Останнiй датi (29 квiтня 1943 р.) передували подii, якi досi лишаються таемницею, як i дата вiдправки ув’язненого до Москви (з листiв письменника видно, що з Ухтiжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вереснi чи на початку жовтня того року).

Хто перший порушив клопотання про звiльнення Остапа Вишнi? Про це, напевно, точно не знав нi сам Павло Михайлович, нi його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексiiвни, кому належить ця смiлива iнiцiатива, назвав iм’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та iншi мемуаристи, звiльнення письменника добивалися ще кiлька осiб, насамперед i тодiшнiй голова Спiлки радянських письменникiв Украiни М. Рильський, i Ю. Яновський, i все те коло лiтераторiв, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталiним про звiльнення украiнських майстрiв слова. Із них першим i единим до смертi «вождя народiв» вийшов на волю Остап Вишня.

У Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни зберiгаеться слiдча справа № 737 (iнвентарний № 603853) Остапа Вишнi – Губенка Павла Михайловича, опис документiв якоi налiчуе двадцять позицiй. Першi документи цiеi справи – це постанова вiд 25 грудня 1933 р. про арешт, винесена «на основi особистого розпорядження голови ДПУ УРСР тов. Балицького», ордер № 61 на обшук i арешт, протокол трусу та арешту вiд 26 грудня 1933 р.

Передостаннiй дев’ятнадцятий пункт опису – витяг iз протоколу № 58 особливоi наради при Народному комiсарiатi внутрiшнiх справ СРСР вiд 25 вересня 1943 р., яка постановила змiнити присуд колегii ОДПУ вiд 3 березня 1934 р. i знизити Губенку Павлу Михайловичу (Вишнi Остапу) термiн покарання до фактичного вiдбутого i з-пiд варти звiльнити. З цiею постановою Остапа Вишню було ознайомлено 7 жовтня 1943 р. Завершуеться справа повiдомленням про вiдбуття ув’язненого iз табору-колонii, складеним 9 жовтня 1943 р. у Бутирськiй тюрмi, з якоi хворого письменника, етапованого до Москви iз далекого Ухтпечлагу, звiльнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волi того дня? Звичайно ж, нi. Якби це було справжне звiльнення, то його, хворого, не поклали б до московськоi клiнiки професора Певзнера пiд вигаданим прiзвищем якогось П. М. Крохаля. У листi вiд 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звiльнюсь я ранiше термiну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Рiч у тому, що останнiм часом у мене загострилася моя виразка i мiцно вона мене турбуе».

«Легалiзувався» Остап Вишня лише пiсля виходу з лiкарнi, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закiнчилася його трагiчна «десятирiчка».


* * *

15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобiографiю», яка вийшла тодi ж окремим виданням. У нiй вiн згадував (у гумористичному, звичайно, тонi) i про свою участь у революцii, i про роботу в Центральнiй Радi, i про переiзд до тодiшньоi тимчасовоi столицi Украiни Кам’янця на Подiллi, де розпочав свою лiтературну дiяльнiсть («почав з фейлетону»), i про те, як його «переiхали» iз Киева до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтнi 1920 р. та iн.

У камерi № 15 харкiвськоi в’язницi, де автор згадуваноi автобiографii опинився наприкiнцi 1933 р., вiн значно розширив i конкретизував сказане ранiше. Слiдчим було поставлено й кiлька iнших запитань, на якi звинувачений змушений був вiдповiдати.

Читаючи текст «камерноi» автобiографii, написаноi в першi днi арешту, можна припускати, що на ii автора ще не чинилося фiзичного й психологiчного тиску – адже вiн нiби переповiдае вже сказане ранiше. Іншi, пiзнiшi свiдчення у справi – це майже суцiльна самообмова як наслiдок жорстокого й нелюдського тиску слiдчого Бордона.

Третю автобiографiю Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москвi, знову ж таки в камерi, про що свiдчить резолюцiя в кiнцi документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Пiдпис нерозбiрливий).


* * *

Впродовж кiлькох десятилiть упорядник цiеi книжки й автор багатьох публiкацiй i видань спадщини Остапа Вишнi збирав матерiали про видатного письменника-гумориста у всiх доступних державних i приватних архiвах як в Украiнi, так i за ii межами (в тому числi i в далекому Заполяр’i), сподiваючись опублiкувати весь накопичений матерiал в однiй книзi, чого, на жаль, не вдалося зробити iз невiдомих причин. Найбiльший комплекс документiв знаходився в родинi Остапа Вишнi, доступ до якого ласкаво надавався менi незабутньою донькою Варвари Олексiiвни Марiею Михайлiвною Євтушенко. Саме з нею ми опублiкували i в перiодицi, i в ювiлейному чотиритомнику 1989 року листи iз заслання i табiрний щоденник Остапа Вишнi.

Перший варiант цiеi книжки пiд назвою «Трагiчна «десятирiчка» Остапа Вишнi», що так i не вийшла в свiт i донинi, ми пiдготували удвох iз Марiею Михайлiвною до 100-рiччя вiд дня народження письменника. Напередоднi ювiлею, що вiдзначався в листопадi 1989 р., менi пощастило поiхати в далеке Заполяр’я i вiднайти в архiвах Ухти i Сиктивкара (Комi АРСР тодiшнього Радянського Союзу) навiть рукописи Остапа Вишнi за 1934 рiк та рiдкiснi документи перiоду заслання 1934–1943 рр., про що вже говорилося ранiше.

Значно ширшi, але далеко не повнi, намiри вдалося реалiзувати у виданнi «Митцi на прицiлi. Остап Вишня» (видавництво «Фолiо»), коли стала доступною справа-формуляр у 2-х томах, що зберiгаеться в Галузевому державному архiвi Служби безпеки Украiни. Саме там сконцентровано «компромат» на письменника починаючи з 1923 р. i аж фактично до останнього року життя найвидатнiшого украiнського гумориста ХХ ст.

Коли спецоргани (ДПУ – НКВС – МДБ – КДБ) заводили справу-формуляр на письменника (не лише на Остапа Вишню), то це означало, що людина втрачала, по сутi, право жити особистим життям, адже серед секретних спiвробiтникiв (агентiв), були навiть завербованi члени родини. Друзi i колеги по перу регулярно подавали своi донесення i, очевидно, не завжди безкоштовно, а за певну винагороду не лише грiшми (це для дрiбних сексотiв), а й здебiльшого високими посадами, орденами, премiями тощо.

Не один десяток секретних спiвробiтникiв i на волi, i на засланнi вели постiйний нагляд за Остапом Вишнею i подавали письмовi звiти своiм вербувальникам, а тi узагальнювали подану iнформацiю i вже на iхнiй основi творили вiдповiднi постанови, меморандуми, що ставали причинами наступних репресiй.

Остапа Вишню було засуджено на десять рокiв, i, як пiзнiше письменник згадуватиме з гiркою iронiею, йому пощастило звiльнитися ранiше аж… на три днi.

28 листопада 1955 року Остап Вишня надiслав до Спiлки письменникiв Украiни заяву такого змiсту:

«Посилаю Вам копiю документа про те, що нiякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив.

Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були.

Я прошу виправити анкетнi моi данi, де зазначено, що я судився i т. д.».

Згадуваною в заявi «копiею документа» була довiдка № 26/0-55 вiд 28 жовтня 1955 року, пiдписана головою Вiйськового трибуналу Киiвського вiйськового округу генерал-майором юстицii Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) переглянуто й постанову колегii ОДПУ вiд 3 березня 1934 року вiдмiнено, а справу припинено за вiдсутнiстю складу злочину.

Ось такий документ одержав письменник – рiвно за одинадцять мiсяцiв до своеi смертi. В той час ще не говорилося на повний голос про репресii перiоду сталiнщини. І можна лише здогадуватися, який твiр про Ухтпечлаг – один iз велетенських островiв архiпелагу ГУЛАГ – мiг народитися з-пiд пера письменника…


* * *

Структура цiеi книжки досить широка i рiзноманiтна. У хронологiчнiй послiдовностi тут подаються матерiали двотомноi справи-формуляра i архiвно-слiдчоi справи за 1933–1954 рр., сюди включено табiрний щоденник за 1934–1935 рр., родинне листування iз заарештованим, який перебував у харкiвськiй в’язницi, а згодом i засудженим на 10 рокiв Остапом Вишнею, листи до двоюрiдного брата Миколи Балаша i його спогади, а також уривки «Споминiв» актора-березiльця Йосипа Гiрняка, з яким довелося сидiти в однiй камерi в харкiвському ДОПРi, а згодом опинитися в столицi Ухтпечлагу мiстi Чиб’ю; двi критичнi статтi Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича) i О. Полторацького, стаття М. Хвильового на захист гумориста. Уривки iз книжки В. Гжицького «Нiч i день» – спiвстраждальця Остапа Вишнi у заполярних таборах, який у своему творi змiнив прiзвище героя iз Губенка на Голубенка – це свiдчення очевидця, описане професiйним письменником.

Кiлька гумористичних творiв Остапа Вишнi, якi найбiльше викликали лють у правовiрних критикiв-вульгаризаторiв, теж вплетенi в канву цiеi невеселоi хронiки життя письменника, з талантом якого боролася, але не перемогла тоталiтарна система.




Твори та листи О. Вишнi. Спогади та документи




Список використаних джерел

1. Справа-формуляр Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi: у 2-х томах / Галузевий державний архiв Служби безпеки Украiни.

2. Архiвно-слiдча справа Остапа Вишни —Губенка Павла Михайловича / Центральний державний архiв громадських органiзацiй Украiни. Ф. 263, оп. 1, спр. 44228.

3. Рукопис книги «Трагiчна «десятирiчка» Остапа Вишнi»; листування Остапа Вишнi з дружиною В. О. Губенко-Маслюченко та дiтьми Марiею Михайлiвною та В’ячеславом Павловичем; табiрний щоденник; рiзнi документи / упоряд. С. А. Гальченка, М. М. Євтушенко. – Матерiали книги в повному обсязi друкуються в цьому виданнi. Зберiгаеться в архiвi С. А. Гальченка.

4. Листи Остапа Вишнiдо Миколи Балаша / Центральний державний архiв вищих органiв влади Украiни. Ф. 3863, оп. 1, спр. 11.

5. Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню / Центральний державний архiв вищих органiв влади Украiни. Ф. 3863, оп. 1, спр. 1.

6. Вiрний Б. Рецензiя на тритомник Остапа Вишнi // Життя й Революцiя: Мiсячник. Книжка VIII, серпень 1928. Бiблiографiя. Державне видавництво Украiни. —С. 164—69.

7. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература: лiт.-худож. та крит. журн.-мiсячник оргкомiтету Спiлки радянських письменникiв Украiни. Другий рiк видання. Державне видавництво «Лiтература iМистецтво». – 1934. – № 4. – С. 157—79.

8. Хвильовий Микола. Твори: в п’ятьох томах / заг. ред. Григорiя Костюка. Том IV. Остап Вишня в «свiтлi» «лiвоi» балабайки. Об'еднання Украiнських Письменникiв «Слово» i Украiнське Видавництво «Смолоскип» iм. В. Симоненка. —Нью-Йорк—Балтiмор—Торонто. – 1983. – С. 497—48. Цей памфлет вперше було опублiковано в журн. «Пролiтфронт». Харкiв, 1930. Ч. 4, С. 254—09.

9. Гiрняк Йосип. Спомини / упоряд. Богдана Бойчук. Нью-Йорк: Сучаснiсть, 1982.

10. Гжицький Володимир. Нiч i день. Львiв: Каменяр, 1989.




1919–1933



Павло Грунський


ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА


(Фейлетон. Матерiалом для конституцii бути не може)


2 листопада 1919 р.

Подiлити землю мiж селянами – справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до мiсцевих особливостей, грунту, вдачi населення i т. iн., i т. iн.

І земельнi комiтети, i земельнi управи, i селянськi з’iзди, iнструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельноi реформи з комiсiями, фахiвцями.

Взагалi – велика справа.

Це у нас!

У Денiкiна справа далеко простiша!

Приiжджае до села загiн.

– Зiбрать сход!

Зiбрали.

– Хто хоче землi – вперед!

Дехто виходить. Бiльшiсть землi не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляеться знання селянськоi думки) командир загону наперед знае, хто землi хоче. Мае такий список…

І все безземельнi або малоземельнi.

Викликае. Виходять.

Дiлять…

Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а iншому й до ста бувае. Бувае iнодi, що шомпол ламаеться, тодi беруть новий… Хто бiльше добивався, тому бiльше й дають.

Бiднiший – менше.

Усе як слiд!

Це – земельна реформа.


* * *

А свобода…

Чи е де-небудь ще така, наприклад, свобода совiстi, як у Шульгiна?

Нiгде не найдете!

Запевняю вас, що нiгде в свiтi не дозволять розпустити так «свободно» свою совiсть, як розпустив ii Шульгiн.

Чи ви гадаете, що де-небудь е така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Киiвськоi Дуньки»?

А свобода «зiбрань» яка!

Ви тiльки почитайте, як «збирають» з киiвського населення «самообложенiе» на користь добрармii.

«Зiбрання» поголовнi!

Нi, таки що не кажiть, а видно людей з державним досвiдом…


Павло Грунський


ДОПЕКЛО


11 листопада 1919 р.



«На Дону повстав самостiйницький рух»

    (Із газет)

Добудувалися!

– До того добудувалися, що, навiть Дон, цей «осередок тоеi Руськой государственности», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовуе i «iдею», i тих, хто принiс з собою цю «iдею».

– Дончаки, нарештi, зрозумiли, якого «блага» принесли народовi Денiкiн з кумпанiею.

Захиталася наймiцнiша пiдпора полiцейськоi Росii.

– Єдиноi, недiлимоi!

– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала, навiть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозумiла, яку гадюку пригрiла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собi бiльше сили, засичала на неi ж таки.

– На того, хто пригрiв ii.

– Треба було бути слiпцем, щоб не бачити намiрiв золотопогонноi зграi.

– І Дон був слiпцем!

– Тепер вiн «прозрiв»! «Прозрiв» i виправить свою величезну помилку перед усiма нацiями бувшоi Росiйськоi Держави.

– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуете осередок «Руськой государственности»?

– З Кубанi вигнали, з Дону гонять, на Кавказi б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неi щось «переходи» збiльшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».


Павло Грунський


Маленький фельетон


ШОВІНИЗМ


(За що мене били, б’ють i нахваляються бити)


1 сiчня 1920 р.

Оповiдають таке.

Колись у Францii один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патрiотичним вчинком довiв про свою велику любов до рiдного краю, до вiтчизни. Пiсля його такого вчинку у Францii кожен випадок доказу любови до Батькiвщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цiлоi групи громадян, – називали шовiнизмом. А люде, що цiеi назви заслуговували, шовiнисти тобто, з погородою ii носили.

І всi iх любили!

І всi iх поважали!


* * *

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школi, де я вчився, влаштували вечiрку. Дозволялося деклямувати й «малоросiйскiя проiзведенiя». Одним iз виконавцiв цих «малоросiйских» вiршiв, байок i т. и. був i я. Пiдлiтком ще тодi був я. Деклямував, пам’ятаю, я тодi байку Глiбова «Музики». І от коли я на репетицii вийшов i тарарахнув:

– «Музики»! Украiнська байка Глiбова!

Начальство пiдiйшло до мене, пильно подивилося, всьмiхнулося, покрутило головою i сказало:

– Іш, какой шовiнист!

На вечiрцi я вже деклямував так:

– «Музики»! Перевод баснi Крилова «Квартет», на малоросiйський язик.

І довго я потiм думав, що-ж воно ото за – шовiнизм?!

І чому я шовiнист?!

Так i не взнав я тодi:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо бiльше про це нiчого воно менi не говорило.


* * *

А от тепер я вже знаю що то – шовiнизм!

Добре вiн менi взнаки дався!

Де тiлько я не чув про цей самий шовiнизм, i як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаешся, й одскакуеш крокiв на 10, так i почуваеться, що або сiрчаним квасом в очi плисне, або з самопалу трахне!

А, блаженноi памяти, Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобi не Францiя!!


* * *

Згадав я про це тепер, прочувши про iнтерв’ю з вiчно старими й вiчно новими опiкунами Украiни нашоi – Раковським, Мануiльським, Затонським… Знову вони про той самий шовiнизм:

– Ми, – мовляв, – Украiну, як самостiйну одиницю визнаемо, але шовiнизм ми будемо нищити, а шовiнистiв, не виключаючи й комунiстiв, – вiшатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Украiнцем бути можеш, а любити Украiну – зась!

Повiсять!

І дiдько його знае, чому воно так?

Як я, наприклад кажу: «Майо паштенiе-с», – люблю штi, кислу капусту, Пушкина, лаптушкi, в «избе» бруд, телята й вошi i як спiваю «Ванька Таньку полюбил» i за це все йду й грабую, вбиваю, вiшаю, стрiляю, тисну за горло, щоб i другий це саме спiвав, те ж саме кохав, – так це не шовiнизм!?

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, бiлу хатину, спiваю «Мiсяченьку блiднолиций» i нiкого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідiть, мовляв, ви до своеi Іверськоi Божоi Матерi», – так це шовiнизм!?

І клянуть мене за це, i б’ють може за це, i вiшають за це!

Про мене ж!

Носи ти лаптi хоч на головi тi своi, не тiльки iж, а навiть умивайся отими своiми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дiдько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не пiду я до тебе! Бо потрiбен ти менi як п’яте колесо до воза!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А я шовiнист.

Хай вiшають!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Павло Грунський


СОН


(Ну, звичайно, в Рiздвяну нiч)


7 сiчня 1920 р.

Приверзлося!

Усi кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Рiздво! Чого тiльки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителi в мундiрах, еполетах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристава, губернатори.

– Усього було!

Раз навiть автономисти-поступовцi у 1917 роцi приснились. Чхав, розумiете, тижнiв з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвiст i той не брав.

– Але такого, як цю нiч, ей-же Богу, не було.

– І де воно в дiдька взялося?!

– Та рiжноманiтне яке?!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Розумiете, стою нiби-то я за Кам’янцем на Борщiвськiй сошi.

Коли це як засмердить! «Бореем» подуло! Дивно, думаю собi, i «шлях не новий», а Бореем смердить.

Щось, гадаю, буде! Коли так!

Озирнувся! Аж, ось з мiста виходять усi значить представники, усiх значить, офiцiй, на чолi, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у вiц-мундiрi i в бiлих штанах з золотими лямпасами.

– Що, собi думаю, це все значить?

– Зирк уперед! А з-за кордону суне Украiнська Держава, Ввесь Украiнський, можна сказати, народ. Чоловiка з тридцять, попереду кабiнет. Народ усе дiловий, мудрий. Усi в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйованi «додому» урядовцi. Усi такi оздобнi, добре одягненi, i нiхто тифом не хворiв.

Коли це «нашi», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраiнському Народовi!» Я – ходу!

А Борей тиче менi квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядiнька?!

– Мене маж! Нас маж! Усiх маж!

– На вiщо, – кажу, – дядiнька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всi, – кажу, – й так, Слава тобi, Господи…

– Маж! – та тупне.

– Видихаемось!

Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Радi!..

Аж ось писар як не пiдскоче до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народовi! Державi!

– Народовi, – кажу, – можна!

І державi можна!

Обернувся до Винницi та як гаркну:

– Слава Народовi!!!

І… прокинувся…


* * *

Не спав довго.

Нарештi, задрiмав. Коли знову!!

Нiби вiдчиняються в грубцi дверчата, i вилазить звiдтам здоровенний чортяка, синiй-синiй як печiнка, пiдходить до мене, бере мене за карк, пiдiйма, i ми кудись нiби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матерi твоеi.

Давно вже, каже, ти ii не бачив. Скiльки ти, каже, утискiв приймив, скiльки горя!

– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочiть! Я й сам, – кажу, – такий нiби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тiлько ж не давiть так!

Летимо…

А за нами нiби хури зi збiжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамi на святки. Як раз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бiк! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вследствiе переутомленiя» вирiс здоровенний хвостяка.

І вiн вертить ним «без всяких демократических разсужденiй». Владика його кропить i приказуе:

– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «в?рующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, нiби голос.

– Покайся, Грунський, спiвробiтником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах лiтати, та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…


* * *

Далi вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борiтеся – поборете».

З якимось пролетарiем еднався.

І нiби в того пролетарiя кров з брови текла…

Потiм нiби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарiй пiдходив до мене – прохав дозволу проповiдi говорити…

Був нiби у Винницi… Там клянуть Кам’янець i далi на захiд…

Хотiв нiби з кимсь федеруватися, та нiхто не хоче.

Так я плюнув, та заснував украiнсько-польське видавництво, щоб довести всiй «поступовiй iнтелiгенцii», що я е на свiтi i що Украiна не на Фiлiпинських островах, а поруч з Польщою.

Потiм нiби набрався, як самостiйник, i реготався, як ен-ер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Отаке верзлося!

– Хай йому!


Павло Грунський


«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»


21 сiчня 1920 р.

Театр Садовського.

Отак проходиш по мiсту i тобi кожнi, принаймнi, три днi кидаеться у вiчi афiша:

– «Запорожець за Дунаем». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.

Думаю собi.

– Дай пiду!

Бачив я цього «Запорожця» разiв мабуть з 30, як не бiльше.

– Може, – думаю, – побачу щось нового.

Нового я не побачив, звичайно, нiчого, а просидiв вечiр з задоволенням.

Сам М. К. Садовський був в доброму гуморi i К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р i й – п. Овдiенко i О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його спiвали.

І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не болiли зуби, все було б бiльше, нiж чудово.

А то, розумiете, як спiвае Одарка пiсню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому мiсцi, де ото приспiвуе вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, i п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так нiби сидить у зубного лiкаря на крiслi i вiн iй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшноi роспуки i жагучого болю виходить в неi оте саме «Ой».

А взагалi добре. Єй-Богу добре.


Павло Грунський


ТЕАТР САДОВСЬКОГО


Дай серцевi волю – заведе в неволю


10 лютого 1920 р.

Про п’есу писати не буду, – вона стара i всiм вiдома. Скажу лише кiлька слiв про виконання й тих, що виконують.

Боже мiй! Боже мiй!

Куди ми йдемо, куди ми завертаемо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував i захоплював, примушував плакати й смiятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоiлося? Що його покинули кращi сили? А може й винен?! Не знаю!

Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подiбне до театру i тiльки…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцевi волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлiнно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролiв. Зазначу лише, що новим «прем’ерам» п. п. Івановiй, Кривецькiй, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановiй конче треба залишити копiювати попередню прем’ершу, бо невдала копiя з поганенького орiгiналу робить тяжке вражiння.

Ну, гаразд, це актори молодi, не досвiдченi. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помiчаеться.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навiть його прiзвища не буду називати) – це цiлковитий сором. Людина очевидно зовсiм забула, що вiн грае в театрi, та ще й в державному. Це – шарж, i шарж не тiлько не дотепний, а навiть не чемний. «Гальорку», звичайно, вiн потiшив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собi до схочу на «пот?ху почтенн?йшей публики». Коли вiн сам не розумiе, що робить, то режисьоровi треба це припинити, ну хоть навiть збройною силою, як так не послухае. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!

Взагалi вражiння вiд виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний i безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, iнтелiгентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нiгде навiть найменьшого натяку на шарж. Спокiйно, витриманно i прекрасно грав вiн i… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, вiн рятував i рiдне мистецтво i колишню славу театру Садовського.

Дуже приемне вражiння робить п. Івлiв у невеличкiй ролi парубка.


Павло Грунський


ВІД РЕЦЕНЗЕНТА


13 лютого 1920 р.

Я, ей-Богу, абсолютно не розумiю, на вiщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що вiн хотiв ним довести?

Я ж i сам писав, що актори молодi, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Киiвi? Ну так що-ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що нiхто з тих, що покинули трупу, нiколи в цiй п’есi участь не брав?

Ну так що-ж?

Грали, значить, иншi, що були в його трупi тодi.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаемо.

Образити, звичайно, я нiкого не хотiв i не хочу.

Я лише констатував факт, пiд котрим М. К. пiдписуеться обома руками. А я зовсiм не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, вiн би зрозумiв, для чого писано.

А то вiн почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже Ви, шановний М. К., вважаете Ваших акторiв за таких нездiбних, що потрiбно цiлих 13 рокiв пiд Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?

Що Ви, хай Бог милуе?

За вiщо це Ви iх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливi нарiкання в молодi Вашi сили», i то гадаю, що вони у Вас кращi, нiж Ви про iх думаете.

В те, що вони повнi любови до свого рiдного краю й до мистецтва я вiрю i за це годен iм кричати «Славу» без кiнця, а не тiльки добрим словом пiдтримати.

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.

Коли вони будуть грати добре, хоч це навiть буде ранiш 13 рокiв, будемо пiдтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумiете, шановний М. К., – дякувати.


Павло Грунський


Замiсть фельетона


ОГЛЯД ЗАКОРДОННОЇ ПОЛІТИКИ


17 лютого 1920 р.

– Що я, справдi, гiрший за инших, чи що?

Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрiзь тобi:

– Огляд закордонноi полiтики.

– «Вперед чи назад»?

– «Мирова катастрофа».

– «Свiтова пожежа».

– «Економичне банкроцтво».

– «Всесвiтня революцiя».

– «Новi полiтичнi комбiнацii».

Et cetera et cetera…

Розумiете, заздрiсно.

Усi пишуть, а я нi.

Так оце i я виришив оглянути закордонну полiтику за останнi мiсяцi.

Розумiеться, – це справа нелегка.

Але… Попробую.

Тай почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян не поiнформованi.

Зустрiв одного приятеля.

Кричу:

– Товаришу! Де Шанель?! Чули?

Пiдходить.

– Продав, – каже, – 450 лопатками.

– ??

– Кого, – кажу, – продали?

– Та ви ж про шинель?!

– Про яку там шинель?! Де-Шанель! Новий француський презiдент. Вибрали оце недавно.

– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцюлуйте його в вiчi, а вiн вас хай цмокне двiчi. Та будете родичi: Де Шанель!

Людина, як бачите, зовсiм не знайома з останнiми закордонними мiжнароднiми подiями.

Ну, як тут не напишеш?

Звичайно, не буду ж я робити огляд мiжнародньоi полiтики всього свiту. Я лише буду говорити про ту полiтику, що «отут» у мене сидить. «Отут» – це значить – на потилицi.


* * *

Схiдне питання.

Значить, так.

У Францii був Жорж Клемансо.

В Англii, на жаль, ще й досi е Лойд Джордж.

Хоч останнiй i каже, що нiби хоче на покой, але бреше – не хоче.

Одрiжняються вони оден од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоiть спереду, а в другого – ззаду.

Так оцi два Жоржi вирiшили розв’язати схiдне питання в той спосiб, щоб вiдбудувати «Єдиную нед?лимую».

Наймили для цiеi справи трьох дурнiв. Колчака, Юденича та Денiкiна.

Большовики за нашою допомогою по черзi набили морду всiм трьом.

Тодi тi ж самi Жоржi наймили четвертого.

Четвертий теж лiзе, висовуе потроху й свою. І його буде бита.

Оця вся процедура зветься тепер полiтиками:

– «Найболючiше питання Сходу».

Чому – «найболючiше»?

– А ви як гадаете? Як по мордi б’ють, то хiба болить?

– Болить!

– Тому й «найболючiше»!


* * *

Друге полiтичне з’явище, яке цiкавить нас також як i iнших, це – Версальський мир i його наслiдки, що, як кажуть, вирiшив питання Заходу.

Це справа така.

Зiбралися у Версалi представники Антанти i закликали представника ворожоi Нiмецькоi Держави, щоб помиритися.

Прийшов бiдолашний Карло Карлович. Один представник Антанти вхопив Карла Карловича за горло, другий за ноги, а третий вперся йому колiнком у живiт.

– Ну, що, – кажуть, – Карло Карлович, биться чи мириться? Миришся?!

– Ja! Ja! Bitte! Bitte! Рятуйте, хто в Бога вiруе!

– Bitte, кажеш? Тото-ж! Ну, йди! Значить, ми з тобою помирилися!

Вийшов Карло Карлович за рiжок, обернувся, та кулаком:

– Почекай, бiсовоi вiри Антанта, я тебе помирюсь!

Поiхав додому, i тепер у нього армiя бiльша, як у мiлiон багнетiв.

Так що ще довгенько дияконовi в церквi доведеться возглашати:

– «І мира мировi у Господа просим!»


* * *

Третий цiкавий мент у мiжнароднiй полiтицi – це вибори презiдента Францii.

Тут справа вийшла дуже серйозна.

Розумiете, Клемансо, гадаючи що його оберуть, одружився з молодою дiвчиною. Для сальону, значить. Бо жiнка, так вона на цих самих сальонах дуже добре розумiеться.

А обрали Де Шанеля!

Клемансо в роспуцi.

Тай справдi чолов’яга вже старкуватий. Що вiн з нею мае робити…

Пише до Де Шанеля.

– Mon cher, – говорить, – Поль! Коли ти вже презiдентом, то забiрай, – говорить, – собi i презiдентшу.

А той йому:

– Mon cher, – говорить, – Жорж! Не за для того я пiшов у презiденти, щоб всяких там чужих молодиць годувати.

А молодиця аж пiнить.

«Що я за тебе, стара панчохо, йшла, щоб ти менi мемуари тут розписував… Обверсалився, та тодi в кущi?»

За мемуари! У-у-у!! Клемансо! І дiти такi Клемансо!

Та таке счинилося, таке счинилося, що, мабуть, i Лiвобережну Вкраiну Польщi вiддадуть.

Один лише генералiссiмус Фош не падае духом.

Як спитають:

– Ну, що, екселенцiя, як ваша кандiдатура в презiденти?

– «Одноголосно!» – каже.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оце, так-би мовити, найголовнiшi моменти сучасноi мiжнародньоi полiтики.


* * *

Хочеться ще зазнайомити Вас з мiжнародним економичним становищем.

Про свое не буду говорити. Ви його гарно знаете. Що ж до Заходу…

Ви, мабуть, спостерегли вже, що Захiд може експортувати?

Це: цигарники, бiбулку «Asadie», гребiнцi, папiровi гаманцi, масть для черевикiв, цвяшки для пiдошов.

Імпортуе:

– Пшеницю, цукор, залiзо, вовну.

Товарообмiн значить.

У ч. 2 Вiденськоi «Волi» І. Фещенко-Чопiвський вмiстив статтю пiд назвою: «Що може дати Украiна Захiднiй Європi?» Знаете, що вiн пише.

Може дати:

– 10 мiлiонiв тон усякого збiжжя.

– 300–600 тисяч тон цукру.

– 100 тисяч тон марганцовоi руди.

– 500 тисяч тон залiзноi руди.

Фосфорити, сiль, соду, залiзо, лiс i т. п., i т. п.

Багато де-чого.

Що може, то може. Факт!

Але не дасть. Єй-Богу, не дасть!

Та щось i не чути, щоб готувалася дати.

Так ще чутки ходять, що селяне готують для Захiдноi Європи оглоблi, кiлки i прочi деревлянi важкi вироби.

Це Захiдна Європа одержить безумовно.

Хай тiлько прийде.


Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню


13 листопада ст. ст. 1889 р. – 3 березня 1921 р.

П. Грунський. Дiйсне прiзвище Павло Михайлович Губенко, родився 13 листопаду ст. ст. 1889 року в м. Грунi на Полтавщинi, де його батько був управителем маетку (приказчиком) панi Ротт. В дитинствi ми рiдко зустрiчалися, хоть його мати була рiдною сестрою мого батька, але маеток панi Ротт «Чичва» був вiддалений 3 версти вiд м. Грунi. Пригадую ще й тепер, що менi робили велику радiсть, як бувало мiй батько запрягаючи коня, каже: «Поiдемо, Миколо, до тiтки Параски (так звалась Павлова мати)». З тоi доби пригадую лише те, що, приiхавши до тiтки в «Чичву» i спитавши, де е Павло, тiтка вiдповiла: «Де ж мае бути Павло, як не на стайнi». Павло дуже любив коней, а особливо любив дивитись, як конюхи «об’iжають» якогось молодого коня. (В маетку плекали расову породу коней.) Один раз, коли приiхали до Чичви, то Павло, зустрiвши мене весело оповiдав: «Я сам уже iзджу верхи на конi в поле i без сiдла».

До народньоi школи я не ходив з Павлом до одноi, бо в Грунi було iх двi. В тiй, де вчився Павло, там учителем був уже немолодий чоловiк Іван Максимович Мовчанов, якого всi в Грунi любили i який користався великою пошаною мiж населенням, а <до> того ж був великим приятелем Павлового батька. Школа була Мiнiстерства Народньоi Освiти. Я ходив до Новоi Земськоi школи недавно поставленоi, яка була тiльки через дорогу вiд нашоi хати. Вчився Павло добре, бо по скiнченнi народньоi школи, коли ми з батьком приiхали до Чичви, то Павло показував менi «похвальний лист» i якусь книгу, якi вiн дiстав за добре учення в нагороду.

Далi Павло вчився пiсля народньоi школи ще в повiтовiм мiстi Зiньковi в «городському училищi», по скiнченнi якого був <прийнятий> на «казьонний щот» до киiвськоi военноi фельдшерськоi школи, де приймалися дiти запасних нижчих чинiв росiйськоi армii, i вiн як син старшого унтер-офiцера Михайла Губенка був по складеннi вступного iспиту прийнятий. По скiнченнi цеi школи Павло мусив одбувати шiсть рокiв вiйськовоi школи за те, що вчився на «казьонний щот». Цю всю добу я з Павлом не бачився.

Побачився з ним восени 1911 року в м. Грунi, де ми якось обидва випадково зiйшлися.

М. Грунь, народна школа, вчителюе в нiй Павлова менша сестра Катря, така ж весела i дотепна, як Павло, але через всякi пригоди життьовi мае чорнi сумнi очi, хоть гумору нiколи не тратить. Катря цiлий вечiр оповiдае нам веселi сторiнки з шкiльного життя. Катря свiдома украiнка, вона за навчання в школi дiтей рiдною мовою. Павло пробуе сперечатись, але Катря не даеться. Перемагае Катря, бо Павло не проти материноi мови.

Пiсля спiльноi вечерi Катря з своею колегiнею йде до неi ночувати, бо ii кiмнату «окуповали» ми з Павлом. По коротких iнформацiях про перебiг свого не дуже веселого життя менi Павло починае оповiдати веселi пригоди з вiйськового народнього й фельдшерського життя, пересипати iх веселими анекдотами. Павло вмiе дуже майстерно оповiдати, анекдотiв знае безлiч. 4 години ранку, а ми ще не спимо, бо оповiдання i анекдоти дуже смiшнi, я смiюсь, а смiх мiй чути до сусiдньоi кiмнати, в якiй спить сестра з колегiнею. Кiлька нагадувань через стiну не помагае, бо я все прошу: «Розкажи, Павле, ще». Павло пiсля повторноi вечерi в доброму настроi i сипле дотепами. Дотепи його чути крiзь стiну, заважають дiвчатам спать i вони починають стукати в стiну дужче.

Вiдпочиваемо хвилину, не спиться, i починаемо знову. Нарештi дiвчата щось бiля ? 6 год. самi з’являються в кiмнатi i починають нас сварить, що вони через нас не спали цiлу нiч. Просимо вибачити, але дiвчата тодi «карають» нас, власне Павла, тим, щоб вiн розказував i iм ще раз веселi оповiдання. І так цiла нiч була проведена у веселих оповiданнях та смiховi.

Пiсля цеi зустрiчi, коли ми пропарубкували в Грунi 2 тижнi, мусили ii оставити. Роз’iхались в рiжнi кутки. Павло до Киiва, а я в Донбас. Переписувались пiзнiш ми мало. Здебiльшого листи Павловi були родинного характеру. З сестрою Катрею я листувався частiш i вона менi писала на моi питання, що е з Павлом i все вiдповiдала – чекаю чергового листа вiд Павла, бо тодi буде веселiш. Листи Павловi читала «вся Грунь». Це тягнеться од листа до листа, бо поки «всi» прочитають листа, а тут уже другий треба читати. Листiв ранiш Павло, як видно, не любив часто писати. Та це я знаю з власного досвiду, бо хоть я йому писав часто, але вiн вiдповiдав неакуратно.

Кiнцем 1916 року я випадково попав на службу в лiсний вiддiл Киiвського Военно-Промислового К[омiте]ту з мiсцем осiдку спочатку в Середнiй Будi на Чернигiвщинi, а пiзнiше був переведений до Киiва. Павло в той час був фельдшером в хiрургiчному вiддiлi в лiчницi Пiвденно-Захiдних залiзниць. І от я тут знову зустрiв Павла. Перша зустрiч пiсля довгоi розлуки ознаменувалась доброю вечерею та ще бiльше доброю випивкою, яка вiдбулась в помешканнi близькоi знайомоi Павла, що називав ii Павло Антонiною Мiновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрiй i ввесь час займав присутню публiку веселими оповiданнями та анекдотами.

В Киiвi ми часто зустрiчались, навiть часто обiдали разом. Хоть Павло нiколи проти украiнцiв не виступав i з розмов з ним я довiдався, що вiн навiть знае украiнську лiтературу, читав газети та часописи. Але до украiнства вiн не признавався.

Украiнцем вiн став уже пiсля «Мартовськоi» революцii, коли побачив, що вже боятись за кусок хлiба нема чого i за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тiтка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дiтей, з яких живими осталось 13-ть. Вiн був другою дитиною. Його батько, дiставши карбункула на шиi, вiд якого потiм дiстав зараження крови, вмер в молодiм вiцi, залишивши тiтцi ще 10-ро малих дiтей. Отже тi старшi, мiж якими був i Павло, мусили помагати матерi утримувати родину, бо дядько по своiй смерти нiчого не залишив, крiм хати та двора бiля неi з малою загородою. Отже тiтка цiлком була вiдказана на помiч старших дiтей.

По революцii iнакше. Перешкод виявити свое я нiяких <не мав> i Павло часто бував на засiданнях Центральноi Ради мiж публiкою, яка збиралась на хорах Педагогiчного Музею. Починае докладнiше студiювати мову, лiтературу, iсторiю. А по вiдкриттi Украiнського Унiверситету в Киiвi записуеться як вiльний слухач його та починае студiювати полiтичну економiю.

Пiсля проголошення самостiйности Украiни, Павло дiстав посаду в Медично-Санiтарнiй Управi Мiнiстерства шляхiв, на чолi якоi був покiйний др. Модест Левицький. У вiльнi вiд працi хвилини мiж Павлом i др. М. Левицьким часто вiдбувались довгi дебати на тему украiнськоi лiтературноi мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою вiдпустку лiтню проводив на пароплавi, що плавав по Днiпру вiд Киiва до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спiлка як фельдшера на мiсяць або два.

В лiтi 1917 року Павло не раз читав в малому гуртi своiх найближчих знайомих своi фельетони, писанi на клаптиках паперу, але нiяки доводи його не переконали занести iх до редакцii. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповiдав. Чупринцi оповiдання дуже подобалось: «А ну напишiть». Павло бере олiвець i за пару хвилин готовий фельетон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельетонiст». Але це зауваження не переконало Павла i вiн цього фельетону до редакцii газети не вiднiс.

Пiсля залишення влади УНР Киiва, Павло з iншими урядниками виiхав до Винницi, а потiм до Кам’янця-Подiльського. В Кам’янцi якось прихожу додому (ми жили разом у однiй кiмнатi), а Павло менi: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тiльки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На мое здивування Павло згоджуеться, але щоб я його вiднiс. На жаль, редактор не зумiв схопити гумору цего Павлового фельетону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подiбне, я запропонував Павловi познайомитись з редактором. Пiсля знайомства фельетони П. Грунського (як вiн тодi iх пiдписував) нiколи вже без його згоди не скорочувались. Пiд час перебування Павла в Кам’янцi вiн написав один фельетон пiд назвою «Розмова з мiнiстрами», але цей фельетон через цензурнi умови не був надрукований.

З Кам’янця я виiхав скорiш, нiж Павло, а тому менi не довелось читати тих фельетонiв, що вiн мiстив далi у «Т[рудовiй] Гр[омадi]».

Зустрiлись ми знову в Киiвi. В Киiвi тодi вже були большевики, але нам пощастило якось улаштуватись у Видавничому кооперативi «Книгоспiлка». Павло був прийнятий в коректорський вiддiл, керував яким проф. А. Кримський. Праця в «Книгоспiлцi» дала йому можливiсть удосконалюватись у лiтературнiй мовi, бо проф. Кримський, пояснюючи коректорам (фактично редакторам мови) авторськi хиби при цих поясненнях вiдбувались дискусii на «теми мови». Часто навiть проф. А. Кримський запрошував коректорiв «Книгоспiлки» на засiдання мовноi комiсii в Академiю Наук, де часто ставив тi ж питання, але перед цiлою мовною комiсiею.

Арешт. Одного вечора, коли ми з Павлом розiйшлися з Книгоспiлки, а менi прийшлось здержатись в одного з членiв Управи довше як звичайно, прийшовши додому i вступивши тiльки на порiг кiмнати, я побачив незвичайну картину. Всi шухляди в столах були вiдчиненi, а всi речi лежали порозкиданi. Не вспiв переступити порога, як на мене було направлено чотирi револьвери чекiстiв, а чекiсти крикнули менi «руки вверх». Пiсля мого особистого обшуку в сiнях вони впустили мене до кiмнати, де я побачив Павла, окруженного вояками чека – сидiв в кутку спокiйний на стiльцi. Зробивши у нас трус i не найшовши у нас нiчого, щоб дало привiд до нашого арешту, але забравши у нас речi з одягу i взуття, нас арештували. Арешт вiдбувся 13 жовтня 1920 року. 3 днi нас держали в Киiвi; це були для мене найсумнiшi днi (бо Павло зi мною не сидiв в однiй камерi), нас з Киiва вивезли до Харкова.

3 тижнi мусили сидiти в тюрмi чека, якi я i досi з жахом згадую, бо за цi три тижнi ми пережили три ночi большевицьких розстрiлiв. Хоть при розстрiлах Павло був як-будто спокiйний, але видно було, що цi три ночi залишили на ньому свiй слiд.

Пiсля з тюрми чека нас перевели до староi харкiвськоi тюрми на Тюремнiй вулицi, де ми просидiли до 3-го березня 1921 року.

3-го березня нас випустили. Павла хтось з «боротьбистiв» знаючих його з Кам’янця, запросив до редакцii «Вiстей». Прийшовши з редакцii, Павло сказав менi, що вiн залишаеться в Харковi.

Це було наше останне побачення. Я мусив виiхати за границю, а Павло став «Остапом Вишнею».

Микола Балаш


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


12–13 березня 1921 р.

12. III.921 року

Харкiв. Сумська

В. «Вiсти»

Або

Велика Гончарiвка, 12, пом. 5.

Здивувався я страшенно, одержавши твого, дорогий Миколо, листа. Здивувався, що дiйшов вiн. Якось воно виходить тепер, що нiби новина – сам факт одержання листа з-за кордону та ще й поштою. Ну, звичайно, й зрадiв…

Я й досi в Харковi: i не знаю, чи скоро зможу вирушити звiдси. Причини: я не вiльний формально, порушувати справу невчасно, а амнiстii мене жоднi не торкнулися. Це одно. Друге: Харкiв тепер значно жвавiший з культурного боку, нiж Киiв… Вiн оживае усiма сторонами. Потроху, правда, але оживае. А Киiв, як переказують, ще й досi спить. Отже, для мене з цього боку е бiльше рацii поки що бути тут, бо культурне життя дае менi змогу якось перебиватися матерiяльно. Я працюю у «Вiстях» i в «Селянськiй Правдi». Амплуа мое – редактор мови. Працюю дуже багато – цiлими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цiкава, але тепер ще цiкавiшоi не знайдеш. Гнiтить мене найбiльше те, що я не маю жодноi вiльноi хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так iнодi уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не пiдходить. Заробляю я середне. Платнi дiстаю в довiйськових карбованцях – 55–60 к. за мiсяць. Та ще порядковi за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у ii батькiв. Дружина так саме працюе в кооперативнiй установi. Тяжкувато, що й казати, але перебиваемося. Шлюб особливих радощiв не дав. Скорiш навпаки. Не думай, що якi-небудь «сiмейнi недоразуменiя»… нi. З цього боку все благополучно. Навiть занадто благополучно. А ти ж знаеш, що благополучiе з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матерiялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобi кава й кава! Та iнодi так тобi галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалi – поживем-побачим.

Ляля, Соня, Карабай i Люська (новое проiзведенiе) в Харковi. Переiхали оце нещодавно з Ізюма. В Червоному Хрестi живеться iм круто. Обое служать. Лялька виросла, висока, цибата. Худа дуже. Перенесла вона тяжкий тиф. Ускладнень нема нiяких. Але одгодувати ii треба. Бо пiсля тифу, звичайно, не можна було дати iй того, що треба було дати. Їсти обмаль. Це одно. По-друге: вчити ii треба. Книжок вона не мае. Незабаром я iй книжок куплю, про це ти не турбуйся. І щодо iжi. Я б, звичайно, iй допомiг, але не знаю, як з цього боку пiдiйти, щоб не образити Сонi etc. Справа це тендiтна, але ось потеплiе – буду ii брати до себе на довший час, хай так поживе тиждень у мене, тиждень там – воно i не помiтно буде, а я, гадаю, годуватиму ii краще, бо заробляю бiльше. Трохи в мене умови до виховання не так, як слiд, бо я цiлими днями працюю, та й жiнка. А родичi – вони з украiнського iй нiчого не можуть дати. Хоч, звичайно, жодноi образи чи чого такого iншого не може бути… За це я ручуся… Найкраще, певна рiч, як би можна було тобi ii взяти. Коли зможеш – вiзьми. А коли нi – будемо гуртом якось тут рятувати. На осiнь, коли вони будуть у Харковi, я настоюватиму, щоб ii вiддали до школи. Хай потроху втягуеться. Дiвчинка вона, видно, розумненька… Я оце сьогоднi балакав iз Сонею, що iй треба. Треба всього. І бiлизни, i одежа, i черевики, i калошi. Убрання (верхне й плаття) тяжко там тобi купити по мiрцi, так кажуть, щоб прислав матерii. На черевики обiцяли дати мiрку. Я завтра ii вiзьму i вложу сюди. Панчох iй також треба…

Садовий старий у Харковi. Вiн завхозом у [Померках] на дачi ВУЦВК. Живе гаразд. Сiм’я в Св. Горах, власне жiнка, а дiти з ним. Лiда вийшла замiж за лiсничого в Богуславi. Живе добре. Прiзвище його Мартинюк. Про твоiх i про своiх не знаю нiчого. Не пишуть. Катя виiхала з чоловiком до Мелiтополя. Була в мене восени i пiсля того нi слуху нi духу.

Із товаришiв у Харковi Юрко, Всеволод. Люд у Пархомiвцi. Живуть не погано. Назар хворiв на черевний тиф. Тепер у Бережiвцi – поправився. Решта здоровi всi. Галя, за останнiми вiдомостями, була в Кремiнчуцi. Маруся мала i Надя в Киiвi на Назаровiй квартирi. Нiчого не пишуть. І вiд Тосi i вiд Пронi давно вже не маю жодних звiсток. Маруся велика, кажуть, у Лубнях. Вона одружилася з тим, що я його прiзвище забув. Валя вийшла замiж. За кого – не знаю, бо не писала про це. Просила вона pardon’у за те, що не писала, взагалi, чого вона менi написала останнього листа, я не знаю. Я iй вiдповiв, але вона знову мовчить. Чудне щось. Та хай iм бiс!

Книгоспiлка. Так я й не знаю точно, чи затвердили ii статут, чи нi. У сiчнi був у мене Полонський. Клопотався тут про статут. Поiхав i не зайшов перед од’iздом. Казав, що мають затвердити. Там ще буде велика тяганина з майном, бо за його держуться i Вукоспiлка i Всевидат. Іван Костьович там же. Вiн i не кидав справи. Мих[айло] Мих[айлович] зовсiм одiйшов i з нього всi страшенно незадоволенi. Гадаю, що справа безперечно вiдновиться. Але це все робиться дуже й дуже поволi. Незадоволенi вони й тобою, що не мають нiчого вiд тебе.

Щодо висилки тобi книжок, напишу iм. Постараюся розшукати тут тi, що ти просиш. Може знайду що-небудь. Але з книгоспiлчанських видань тут тяжко роздобути, бо iх на ринок пускали дуже мало i тут iх зрiдка можна побачити.

Становище на Вкраiнi дуже й дуже сумне. Напевно ти читав у часописах про голод. Запорiжжа, Одещина, Катеринославщина, Херсонщина – це цiлковитий жах. В газетах не перебiльшено. Поiли собак, котiв. Трапляються випадки людожерства. Гине десятки тисяч люду. Не можна, звичайно, описати всього того страхiття, що твориться. Треба бити в дзвони, бо самi ми не врятуемося тут. Я не знаю, чого закордон нiчого не робить. Кинути треба всякi полiтичнi симпатii й антипатii i рятувати людей. Невже поглухли всi там, що не чують наших тут зойкiв. Ми маемо вiдомости про промови Нансеновi в Манчестерi й по инших мiсцях про голод на Надволжi. Все це правда. У пiвденнiй Украiнi друге Надволжя. А вони там балакають.

Ти пишеш, щоб дати тобi список учених, письменникiв i т. п., щоб допомогти iм. Всiм треба допомагати. Всi недоiдають. Зерна треба для засiву, бо коли навеснi не обсiемося, всi погинемо. З Украiни кладовище залишиться. Треба кричати, писати, говорити, щоб допомогти.

В Киiвi Кримський, Тутковський, Зеров, Тичина, Алешко i багато iнших. В Харковi Хоткевич, Багалiй, Сумцов, Алчевська… Та хiба можна всiх перелiчити…

Ну, що ж тобi ще написати? Хiба про автокефалiю. Шириться, брат, рух цей на Вкраiнi. Багато потiм боротьби буде з клерикалiзмом. Грицько Дем’янович на епископа висвятився. Єрещенко так саме. Липкiвський за митрополита… Усi в святi лiзуть.

№ 9 «Б. П.» я читав. Сумно, брат. Розумiю, звичайно, що там усi ви у власнiм соку варитеся. Вилаяти треба вас усiх там. Чого гризтись? Шкiдливо й недоцiльно. Все це перемелеться, гадаю. Тебе особливо слiд вилаяти за статтю. Навiщо це все? Адже ж реальноi користи нiкотороi, а неприемний присмак залишаеться… Твоя, звичайно, це справа, але озиратися iнодi треба, бо написаного гумкою не зiтреш.

А щодо чешки, так чого ж?! Валяй! Якщо тiкатимеш, заховаю тут, так що не знайде. Плоди чешинят.



13. III.

От тобi тут прикладаю мiрку на Ляльчини черевики. Тут Соня додае ще одну мiрку, ще на однi черевики – меншi – це вже як ти соблаговолиш.

А чого ти ото не думаеш повертатися? Ти, брат, кинь. Повернешся ж колись. Всi повернуться. А я вже за тобою скучив сильно.

Щодо книжок, так… до чого ж ти був би хороший, якби вислав менi дещо. Особливо менi потрiбно Винниченковi «Вiдр[одження] Нацiй» i Христюкова «Матерiяли». Я ж не кинув думки написати дещо з Історii Укр[аiнськоi] Революцii, а матерiялiв нема, нiякiсiньких.

Прохав я про це й Нiну, i Шт[ефана], але не знаю, чи вишлють.

Щодо речей для мене, то, звичайно, дещо менi потрiбно дуже. О, ще пришли пар зо 2 панчох жiночих (це для жiнки), а для мене бритву. Буду поки що голиться, а як не приiдеш, то зарiжусь.

Добре було б, як би прислав пiянiно, або хоч концертовий рояль. Запакуй там одразу вже 2 коровi, сiм пар волiв, трактора (город копати) i одного цапа, бо думаю козу купувати.

Сьогоднi в мене жалоба. Кiт щиглика ззiв. Є в мене курка. Вона несеться. Чого й тобi бажаю: несись… на Вкраiну. Є й пiвень, але вiн не несеться.

Бувай, голубе, здоров. Цiлую мiцно. Павло.



[Дописка на берегах листа]:

Пиши. Пакунки посилай або на «Вiсти», або додому.

Вiтай усiх. Мухiна й Остаповича особливо. Юрко й В. С. вiтають.

Згадую «Тр. Гром» «с особенним удовольствiем».


Інформацiйна довiдка на Губенка П. М. (Остапа ВишнЮ)


[1922 р.]

5/ гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 33 лет, проживает в д. № 12, кв. 5 по Б.-Гончаровской ул., он журналист, псевдоним его «Остап Вишня». Происходит из граждан села Грунь, Тамбовской губ. При нем жена Елена Петровна, каковая в конце июня уехала к родным в Московскую губ. «Остап Вишня», беспартийный.


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


30 сiчня 1922 р.

30.І.22 р.

Харкiв

Здоров, «дорогой брат»!

Пишу нашвидку, бо завтра [т. Штефан – густо закреслене прiзвище] iде.

Я в Харковi. Працюю у «Вiстях». Ще не вiльний. Маю дружину – харкiв’янку. Соня живе поки що в Ізюмi – Карабай там лiкарем. Його вже звiльнено зовсiм. Там i Ляля. Живеться iм скрутно. Оце недавно була Соня у мене. Переiздить думають до Харкова у Червоний Хрест. «Тесть» твiй (Садовий) у Харковi. Вiн служить завхозом в маетковi ВУЦВКа. Живе тут з родиною, крiм Валер’яна, що залишився вдома. Вiд твоiх з [копалень] нiчого не маю, хоч i запитував iх. Вiд своiх так саме. Маю зв’язок з Василем. Вiн у Ростовi в Центросоюзi працюе. Мае ще й сина Юрка.

В Киiвi по старому бiдують. Тося жива i всi з нею. Листуюсь iз ними.

Книгоспiлка вiдновлюеться зараз у Харковi. А. М. Полонський – приiхав регiструвати статута.

Валя вийшла замiж. Оце недавно написала менi – pardon’у просить.

Ляля хворала на тиф. Тепер одужала.

В Киiвi не був я.

Скучив за тобою. Цiлую. Твiй Павло.



Харкiв. «Вiсти». Пиши. Листи доходять…

Антонiна Миновна у Варшавi в Укр. Мiсii. Адреса ii – Hotel Viktoria.



Ну, бувай здоров.

Павло.


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


7 липня 1922 р.

7. VII.922 року

Харкiв

Дорогий Миколо.

Я писав тобi – не знаю, чому ти не дiстав нiчого. Оце й позавчора послав тобi листiвку, що ти був прислав з оплаченою вiдповiддю. Листи твоi я дiставав.

Речi для Ляльки через Феденка одержав. Малi черевики: довелося продати. Лялька дуже виросла, ногу мае велику. Так що коли висилатимеш, купуй черевики так приблизно на 10 рокiв.

Ти пишеш, що послав багато посилок. Ранiш ти писав, що вислав двi. Одну одержали. Очевидно другу – з справжньою адресою (В. Гончарiвка, 12, 5), а ту, що на 13, Гон[чарiвка], 13 (помилкову) не одержав. І не було ii й у Нансена, бо я справлявся. Інших нiяких посилок не було.

У Сонi сухоти. Становище ii дуже серйозне. Лiкарi кажуть, що процес захопив цiлу лiву легеню i частину правоi. Ввесь час пiднесена температура. Вона бадьориться, але… Виiхала оце до Святих Гiр в санаторiю. Лялька в Харковi – здорова. Не подобаеться менi, по правдi казавши, Ляльчине становище. Уваги б до неi треба бiльше. Вчити треба вже, а вона нiчого з цього боку не робить.

Антонiна Миновна в Харковi. Працюе в Черв[оному] Хр[естi] – завiдуе харчпунктом. Драм нема.

З дому не маю жодних звiсток. Вiд Катерини вже мiсяцiв 8 – нi чутки. Оце написав до всiх наказа сповiстити, що робиться скрiзь.

На Тройцю з Ростова приiхала Валя. В них там драма. Розходяться чи що. Валя обвинувачуе Василя – скакае нiби в гречку. І кудись нiби вскочив серьйозно.

Вiд твоiх не маю нiчого. Заiздив був до мене фельдшер з Лозово-Павлiвки – мiсяцiв зо три тому з листом од Дмитра. Дмитро живе добре з матер[iального] боку. Я йому все докладно вiдповiв i написав, але пiсля того мовчать. Здаеться, там усе гаразд.

Я в Харковi i нема просвiтку – коли вже звiдси виберусь. Працюю там же. Матерiяльно нiчого. Чи бачив там «Червоний Перець»? Там можеш вичитати крiм Грунського ще й Остапа Вишню, ще й Агронома, ще й Публiя Козоцапського. Один у 5 особах. Мене не задовольняе. Нема радощiв творчих. <За>жимаеш. Стимулiв мало. [Дамцi – нерозб. – С. Г.] «iделя не прейдеши». Куснем хлiба тхне, а це пхе.

Родинне життя зле. Власне з зовнiшнього боку все «благополучно». Навiть надто. Рожева водиця. Не те гадалося. Не в свiй город утелющився. Кубла хотять тихого, спокiйного з колисками. Дуже, брат, нiжно все. Сильно люблять… Щоб удома, та щоб укупi, та щоб хвиль жодних.

«А он, нещасний, iщет бурi». Ну, й леле. Зовнiшне, я ж кажу, просто тобi рай. А в душi рве. Незадоволення. Та так увесь час гадаеться: «Ой, дремену! Ой, майну!!»

Половина увесь час пiдхвалюють. Тепер живуть на селi пiд Харковом. Малярiя в них. Все це, звичайно, вiд Бога, але чи вiд того легче менi?! Розум каже, що треба терпiти, треба коритися, бо хто винен, що в кровi праслюдiя завелася, а душа хвоста задира. І як яка-небудь iнша душа, не дай Бог, скаже «гедзззз!!» – ударю, брат, вистрибом, як молодий бузiвок, на розпач тьощ, шуринiв та iнших осiб, що оточують тiло мое бренное. А душi такi витикаються…

Драмою воняе. Іменно – воняе, бо пахучоi мабуть не вдерем.

Книгоспiлка. Справа стоiть так. Центри кооперативнi ухвалили утворити кооперативне пайове видавництво, яке й буде двигать видавничу справу. Це, значить, Вукопспiлка, Украiнкустарспiлка i Сiльський Господар. Книг[оспiл]ка стара не вiдновлюеться. Майно все у Вукопс[пiлцi] i перейде до нового т[оварист]ва як пай. Це проект, що нiби вже принципово ухвалений. Мае бути невдовзi зорганiзоване оргбюро. Фед[iр] Мих[айлович] був увесь час у Харковi з приводу цього i мабуть (так менi здаеться), увiйде в правлiння цього т[оварист]ва. Подробиць ще не знаю. Тепер вiн виiхав з Харкова, а я був на селi оце два тижнi, так що остаточно й не знаю, що й як. Іван Костьович на такiм станi, як ми були з тобою в жовтнi та листопадi 1920 року. [Семко] так само. Стас у Харковi «управдел» Сiльськ[ого] Господаря. Хлопцi, Вс[еволод], Люд, Юрко в Харковi. І Чеч[ель], i Жук, i Залiзн[як] у Харковi. Назар в Киiвi – здоровi всi. Люд тимчасово живе в мене. Вiн за директора «Руху». «Рух» поволi вiдживае.

Товаришi всi вiтають. Вiтай од мене всiх: i Микиту Юхимовича [Шаповала], i Папашу поцiлуеш в ручку (синовнiм) i Мухина, i Остаповича. Мик[иту] Юхимовича подякуй за його «Рев[олюцiйний] Соцiялiзм». Такоi книжки ще в нас не було. Читаеться з захопленням. Для мас це, по мойому, Євангелiя…

Пиши. Цiлую тебе. Не сердься, що не дiставав листiв, бо я тебе «крепко, серйозно й глубоко» люблю, хоч ти й брат мiй.

Павло.


Донесення секретного спiвробiтника «Зiнгер».

23 грудня 1922 р.

По словам Лызанивского ГУБЕНКО Павло был арестован с ними, но освобожден до суда и не фигурировал в процессе УПСР. Служит он в газете «Вiстi». «ГУБЕНКО знал Хоруженко и когда она хотела устроиться на квартиру к жене Голубовича, он сказал ей: «Вы знаете меня, а я знаю Вас».

4 сiчня 1923 р.

Встреча Нового года была у ГУБЕНКО, где по словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО было очень весело. Там были Владимир ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ, Николай Михайлович.

ГОЛУБОВИЧ поднимал большую рюмку и все гости кричали и пили.

31 сiчня 1923 р.

По словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО в воскресенье вечером они были у ГУБЕНКО, где были ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ и др. ГОЛУБОВИЧ его качал, целовал и сказал отцу, что когда-нибудь он – сын – будет великим человеком, таким как и его отец.

4 лютого 1923 р.

В пятницу вечером ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО на Конторской.

13 лютого 1923 р.

11/2 у ЛЫЗАНИВСКОГО был ГУБЕНКО, пришедший в 7 час. веч. с черного хода и просидевший почти до 12 час. ночи.

27 лютого 1923 р.

23/2 ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО, где были ЯРОСЛАВ, ГОЛУБОВИЧ, ЗАЛИЗНЯК

Пришли они домой около 12 час. ночи.

12 березня 1923 р.

10/3 к ЛЫЗАНИВСКОМУ в 9? час. веч. пришел ГОЛУБОВИЧ, немного позже ЗАЛИЗНЯК и ГУБЕНКО. Было организовано что-то в роде попойки. Сидели до часу ночи. Разговор велся на украинском языке сначала громко, а затем тихо. Очевидно говорили на политические темы. В разговоре упоминались слова и фразы, касающиеся артистки ЗАНЬКОВЕЦКОЙ, ЯНКОВСКОГО, ПЕТРУШЕВИЧА, упоминалась Центр. Рада, ген. Д’АНСЕЛЬМ, КОНОВАЛЕЦ, ГРУШКО. Было что-то в роде воспоминаний.

23 березня 1923 р.

21/3 ЛЫЗАНИВСКИЙ ушел из дома в 9 часов вечера к ГУБЕНКО, где пробыл до 1? ночи.


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша

27 березня 1923 р.

27. III.923 р.

Харкiв

Велика Гончарiвка, 12, 5.

Дорогий Миколо!

Соня дае згоду вiдпустити Ляльку до тебе. Практично це треба зробити так. Ти дiстаеш вiзу чеську i присилаеш сюди. Коли можеш дiстати i транзитну польську, то дiстань, коли нi – будемо тут клопотати через Мiжнародний Червоний Хрест. Соня гадае, що до Варшави iй вдасться вiдправити Ляльку iз дипкур’ером, а з Варшави до Праги – треба тобi прохати кур’ера з чеського представництва УСРР. Отже, «действуй» i не сердься. Лялька здорова, одягнена i не голодае, бо становище матерiяльне полiпшилося. Вона вчиться у Грiнченкiвськiй школi. Можливо, що там iй буде й краще. Вважай сам. Соня прохае, що коли Ляльцi в тебе буде гiрше, то щоб ти не крив того й присилав ii сюди. Соня нещодавно (каже) писала тобi про Ляльку. Їй усе треба (одежу й iн.) як на дiвчинку 10–11 рокiв, бо вона здорово виросла й скоро замiж вiддавати треба.

Я по старому. Пишу i пишу. І в журналах, i в газетах, i на парканах. Оце днями вийде «Червоний Шлях», мiсячник за редакцiею Гринька. І там я. Вийшла книжка моiх (з Твеном!) гуморесок «Сiльсько-Господарська пропаганда». Матерiяльно нiчого – жити можна, але працювать доводиться цiлiсiнький день.

«Нову Украiну» бачив. Не читав, а продивлявся. Зовнiшне – дуже добре. Про змiст не пишу, бо не читав.

У нас декларують змiну полiтики щодо нацiональноi справи. Тези РКП – пiднесення нацiональноi культури. Конкретно ще нiчого не знаемо, у вiщо це все виллеться. Симптоматичнi статтi лiдерiв з такими афоризмами:

«Ми глибоко помилилися б, коли б визнали, що нацiональну справу ми вирiшили».

«Хто iгноруе нацiональну справу, той ризикуе захлинутися в нiй».

Одне чекаемо – працi й працi. Все з’ясуеться пiсля партiйноi конференцii, що мае вiдбутися в квiтнi.

Часник помер вiд «удару» – крововлива в мозок. Очевидно (так гадають) на грунтi [Cnel’у].

Всi здоровi.

В Харковi Олiмп. Працюе в «Сел[янськiй] книзi» – завiдуе складом. Живе в мене. Василь (наш) у Харковi. Завiдуе складом паевого т[оварист]ва «Ларек». Живе в мене. Назар в Киiвi – здоровить.

Що ти поробляеш?

Антонiна Мiновна в Харковi. Взагалi всi до Харкова поперебирались.

Вiд твоiх не маю нiчого.

Катя в Мелiтополi з чоловiком.

Дома малеч. Ти ж знаеш, що мати (моя) вмерла ще торiк в липнi?

Пиши.

Цiлую Павло.



[iнший почерк]

Тов. Микола, користуючись випадком, чиркаю Вам скiлька слiв. У Киiвi всi здоровi. Вiтають. Я зараз у Харковi (вже 4 мiсяця) й жию у Павла. Бiльш докладно напишу другий.

[Остап]


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


25 квiтня 1923 р.

25. IV.923 р.

Миколо.

По-перше. Коли ти пишеш листи, то ти все-таки думай, куди ти пишеш i що ти пишеш. І таки як слiд подумай. Бо i менi особисто, i де-кому iншому буде дуже неприемно, що тебе серед нас не буде, як пам’ятаеш, тодi, коли ми в жовтнi 1920 року iхали з Киiва до Харкова. І нiкому мене буде будити, що мовляв: «Павло, вставай – твоя черга».

Так от, бачиш, як менi без тебе тут буде неприемно. А ти про це не думаеш. А подумати слiд.

Друге. Лялька вчиться. Нiхто тебе з цього боку не обдурюе. Що вона кепсько пише, нiчого не зробиш. Колись краще писатиме. Я ще раз кажу, що зараз вона одягнена, i не голодна, i не холодна. Але це зовсiм не виключае того, що iй усе треба. Треба тому, що, по-перше, вона росте, а, по-друге, на нiй усе «горить». Як горiло i на тобi, i на менi, коли нам було по 9—10 рокiв.

Я все-таки гадаю, що краще тобi клопотатися про дозвiл на переiзд Лялi i через Чеський уряд, i через посольство УСРР. Бо тут це тяжче зробити. У всякiм разi iз нашого боку заходiв щодо цього буде вжито.

Я живу. Родинне мое життя не дуже добре. Якось усе не станцюемося з дружиною. Рiжнi ми люде. Вона вихованка старого ладу i свiту, а я гасаю, i нiяка лиха година мене, звичайно, до старого не наверне. Патрiяльхальнiсть, тихеньке кубло i всiлякi iншi атрибути «щасливого» родинного життя не для мене. Ну, й дисонанси! Це тяжко вiдбиваеться на менi, але ще тяжче на «половинi». Що буде – не знаю. Надiя на патологiчну вiд старости змiну в клiтинках мого органiзму. А iншоi надii не бачу.

Чорногуз менi ще нiчого не принiс. Але щось нiби готуеться на осiнь. Сповiщу потiм, коли буде вже принесено, що воно й до чого воно.

Василь вiтае тебе. В Харковi вiн не вжився i iде взавтра до Ростова.

Катерина цього мiсяця переiздить на постiйно до Харкова, бо ii чоловiка переведено сюди на залiзницю. Трохи, значить, може буде веселiше.

Федiр пiд Полтавою десь. Нiчого не пише.

Про твоiх нiчогiсiнько не чув. Замовкли всi, а до Харкова нiхто й носа не потикае.

Т.т. живi. Люд оце хворий серйозно. Секудативний у нього плеврит. Три днi тому робили йому невеличку операцiю – викачували з плеври секудат. Викачали 6? пляшок. Знесилiв здорово. Температура впала вже, але ще лежить. Взагалi життя останнiх рокiв тяжко вiдбилося майже на всiх, хто жив i був тут. Треба усiм капiтального ремонту з фiзичного боку. А духом усi бодрi.

«Н[ашоi] У[краiни]» ще й досi не читав, хоч уже чув, що в Х[арковi] е два числа ii. Присилай на адресу: Сумська 11. Ред. «Селянськоi правди». Остаповi Вишнi. Коли одержу, тодi вишлю тобi свою книжку. А до того часу, може, вийде й друга з друку, так обидвi разом. Чи маете у Празi «Червоний Шлях»?

Папашу вiтай, дякуй за запросини до «Н[ашоi] У[краiни]», але зараз нiчого певного сказати не можу, не бачивши нi журналу i не знаючи його платформи i т. i. Та й технiчно навряд, чи можливо б це було. Поживемо – побачимо.

Та й оце почуваю себе, що навряд я тепер зможу дати щось оригiнальне та добре. Я пишу оце шаржi лiтературнi для «Ч[ервоного] ш[ляху]». Це в мене виходить добре. А взагалi я страшенно стомлений. До жаху. Думки важкi, ледачi. Працюю багато дуже i почуваю, що мiг би й бiльше й краще писати, але треба дуже доброго вiдпочинку. А його не видко. Значить, зiйдеш на пси…

Всiх вiтай. Олiмп тебе вiтае. І Люд, i всi… Читав iм твого листа, так тiлько головами качають.

А вигляд у тебе добрий. Харч, значить, нiчого?! Ну, переварюй на здоровля. Бувай. Пиши.

Цiлую. Павло.

Що робить Мухин i Іван [Самсонович]? Цiлуй iх… А де Остапович?



P. S. Забув iще от що.

Ляля учиться в б[увшiй] Грiнченкiвськiй гiмназii. Крiм того ще недавно розпочала вчитися музики – ходить до вчительки бринькати на пiянинi. Вчителька ii хвалить. Отже, бачиш, що все робиться, що можна.

Далi. Зваж ось що. Чи не тяжко тобi буде з нею? Чи зможеш ти iй дати навiть те, що вона мае тут. Матерiяльно тепер Соня живе добре. Ходити за Лялькою е кому, бо у них живуть родичi Карабаевi, якi доглядають за дiтьми (мати й сестра).

Рiч, звичайно, в моральному станi дитини. На мiй погляд, тепер, коли матер[iальнi] умови полiпшилися, Лялiне становище добре. Я не <входжу>, звичайно, в усякi Вашi стосунки i кажу цiлком об’ективно, що Лялька перебувае тепер в добрiм оточеннi. Соня, коли й пише, щоб ти ii взяв, то тiлько через те, щоб потiм ти не нарiкав на випадок, коли б з Ляльки не получилося того, чого ти бажаеш. Я ii в цiм разi розумiю. Було б дивним припускати, що Ляльцi хтось бажае чогось злого. Цього я не припускаю. Не припускай i ти. В данiм разi треба геть одкинути всiляки пихи, самолюбства i т. i. Зважити все, як слiд, i вирiшити – брати ii чи не брати. Дрiбницi не повиннi грати ролi. Зваж сучасне й перспективи i вирiшуй. Бо непевний крок в цiм разi окошиться не на тобi i не на Сонi, а на Ляльцi.

Пишу тобi, як брат. Не думай, будь ласка, що я держу чийсь бiк. Менi просто хочеться, щоб у всiм цiм не розписалася Ляля…

Пиши. Твiй Павло.


Донесення секретного спiвробiтника «Зiнгер»

28 травня 1923 р.

28/5 ЛЫЗАНИВСКИЙ с сыном был у ГУБЕНКО, от которого возвратился в 5 час. ноч.

31 травня 1923 р.

30/5 вечером к ЛЫЗАНИВСКОМУ приходил ГУБЕНКО, пробывший всего минут [нерозбiрливо] с чем-то поздравлявший ЛЫЗАНИВСКОГО.

6 червня 1923 р.

ЛЫЗАНИВСКИЙ 2/6 утром ушел из дома и возвратился в 9? час. вечера. Он был у ГУБЕНКО.


Довiдка на Губенка П. М.


[1923 р.]

Справка

По материалам УСО значится, что гражд. Губенко Павел Михайлович рожд. 1881 года, […] г. Киева, кооперативный работник, б/п, 1921 году Особ. отд. ВУЧК привлекался к ответственности по обвинению в петлюровщине.

Согласно постановл. ОО ВУЧК от 24/III-21 г. […]но направлен в распоряжение редакции «Вiстi» согласно их просьбы […] переводчик на укр. язык.


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


24 липня 1924 р.

Шановний товаришу!

Ляля Балашiвна живе в матерi. Живеться iй не погано. З матерiяльного боку Карабаi живуть добре. Отже, й Ляля не бiдуе: i нагодована, i доглядена, й чиста. Вчиться в семирiчнiй школi б[увшiй] Грiнченка. Дома вчиться музики. Так що з цього боку все гаразд. Вона на здоровля трохи слабувата. Худенька й легенi слабенькi. Все робиться, щоб ii поправить. Торiк була з матiр’ю в Криму в санаторii. Це лiто все живе в Святих Горах. Нема чого, по-мойому, за нею турбуватись. Все, я кажу, гаразд. Так i напишiть своему кумовi, а моему братовi – халдик йому в бiк!

Щодо мене… Живу. Потроху. Нiгде я не працюю i нiчого не роблю, крiм того, що пишу в газетах та в журналах. З цього й живу. Пишу я майже по всiх укр. виданнях перiодичних. Із журналiв е такi:

1) «Черв[оний] шлях» – Харкiв. Це великий журнал, такого типу, як була «Укр[аiнська] хата». Адреса його: Харкiв. Площа Рози Люксембург. Ред[акцiя] «Черв[оного] шляху».

2) «Глобус» – Додаток до киiвськоi газети «Бiльшовик». Тип «Толока», «Журнала для всiх», «Нива».

3) «Знаття» – наук[ово]-попул[ярний] журнал. Адреса на «Черв[оний] шлях».

4) «Нова Громада» – коопер[ативний] наук[овий] журнал у Киiвi.

Є ще чимало фахових журналiв.

Газети укр[аiнськi] е мало не в кожнiм мiстi. У Донбасi тiлько нема.

Що ж iще Вам? Здаеться, все…

А як там моi дядьки та брат? Вiтайте iх. Вам за привiт спасибi. Тисну руку.

Остап Вишня

24/VII.24

Харкiв.


Інформацiйна довiдка На Губенка П.М.


16 серпня 1924 р.

УПОЛНОМОЧЕННОМУ 5-й гр. КРО тов. ЕВГЕНЬЕВУ

В ответ на В/ задание за № 34 сообщаем, что гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович/ 33 лет, проживает по Б.-Гончаровской ул. в д. № 12, кв. 25. Служит секретарем газеты «Селянская Правда». Происходит он из гр-н Полтавской губ. Зиньковского уезда, село Грунь. В Харьков прибыл в 1920 году, из Киева, безпартийный. При нем жена Елена Петровна, 27 лет, сын Вячеслав одного года, сестра Мария 18 лет, курсистка Педагогических курсов, теща СМИРНОВА Мария Адольфовна, 55 лет.

Кроме того 10/УIII-с.г. из Ростова приехал его брат гр-н ГУБЕНКО Василий Михайлович, 36 лет, безпартийный, безработный.

Нач. Разведотделения /ПАНОВ/[Пiдпис]

«16» августа 1924 года

№ 2996


Лист Остапа Вишнi до Миколи Балаша


[1924]

Листи вiд тебе доходять. Спасибi, що пишеш.

Що до твоiх турбот з «Книгоспiлкою», постараюся усе зробити, що можна. Книжок думаю послати, але зараз не маю грошей, а путня книжка у нас коштуе мiльйон i бiльше.

Вiтай усiх.

«Промсирпо» – не мое. Я не пишу нiчого. Власне, пишу, але мого не друкують. Вимагають «дещо змiнити», «дещо змягчити»… а я не хочу. Але… дякую за вiтання i обiцяю написати в свiй час краще… Ага?!

Цiлую. Павло.


Донесення невстановленого агента


[1924 р.]

До Уповнов. КРО ДПУ УСРРт. ЕВГЕНЬЕВА

Щодо розмови з т. ГУБЕНКОМ /Остап В./ маю подати слiдуюче.

Пiсля загального обмiну думками вiн згадав нашого загального знайомого т. БАЛАША, який зараз перебувае за кордоном. Згадавши його, вiн надзвичайно обурювався його провокацiонною роботою, а саме, що вiн надсилав листи й навiть вiдозви контрреволюцийного змiсту в той час, як тут в Радянськiй Украiнi суспiльство украiнське змiнило свое вiдношення до Радвлади й стало до роботи. Як, наприклад, вiн посилався на листи його до т. КОЦЮБІЄНКО, що була заарештована ДПУ й сидiла довгий час тiльки тому, що одержала листи й якусь прокламацiю вiд т. БАЛАША, вiн рахуе цей факт гнусною провокацiею.

Далi вiн повiдомив про те, що рiк тому чи менше одержав вiд т. БАЛАША листа й в ньому фотографичну картку свою (БАЛАША) який зазначив, що це нехай для ДПУ, на цей лист т. Губенко вiдповiв лайкою, зазначивши, що певно ти (Балаш) хотiв, щоб я побував ще в ДПУ, так я вже був й нового нiчого для мене не буде, а от я жалкую, що ти не побував в той час, але дуже жалкую – цей лист був надiсланий з лайкою досить вульгарн. й пiсля Губенко не одержував бiльш листiв.

Далi по асоцiацii вiн згадав епоху петлюровщини, коли й вiн був – працював в часописах, особливо 1919 рiк – епоху УНР в Каменець-Подiльскому. Вiн сказав: «Якi ми були близорукi i дурнi що в той час вiрили в других – проводарiв, що вони здiбнi утворити держави й керувати украiнським людом, що все це йому здаеться як сон, що все це було в дитячi роки, якось аж соромно згадать, а меж тим там закордоном ще е такi дурнi, що вiрять в свiй державний розум, бо час от часу вору… про що видно з часописiв.

Наприкiнцi казав, що збiраеться iхати за кордон й заiде до Праги до Балаша спецiяльно вилаяться.


Остап Вишня


«ВІЙ»


(За Гоголем i Кропивницьким)


музичний гротеск на 4 дii з спiвами, з танцями, з горiлкою i з чим хочете.

Інтермедiя

26 березня 1925 р.

Виходить К у м е д н и к.

К у м е д н и к. Гей, латрижники, ланцi!.. Розбишаки! Цитьте, смирiтесь!.. Внемлiте… К рiчам моiм слух преклонiте… (Гамiр бурсакiв). Тихо, невигласи! Смирiте ваши гласи! Зараз почнеться кумедiя. Весела iнтермедiя. (Гамiр бурсакiв). (Улаштовуе кiн). Ритори й авдитори… Граматики i братики, i партiйнi й безпартiйнi, й навiть чеснi безпартiйнi!.. (Смiх). І робiтнi й безробiтнi… Вичищенi й вiдновленi… Хто «за» i хто «проти». (Зниженим голосом). А ну, хто проти – пiднесiть руки (павза). Нема? То-то-ж! Незаможники й середняки!.. Трррудова – iнтелiгенцiя. Прислухайтесь!.. Прридивляйтесь! Все, що покажемо – запам’ятайте й на вуса намотайте. Ми вам чистку «савецьку» покажемо, й як вiд тоi чистки врятуватися, розкажемо. (Гамiр). Ось iде комiсiя по чистцi.

Входять три б у р с а к и й сiдають.

Ось iде громадянка Ундервуд, що чиститись мусить. Вона хвилюеться, трясеться, чистку проскочити бiдолашна пнеться.

Входить п а н н а радянська й стае тремтячи перед комiсiею.

Панна на радянськiй платформi опинилась, прийняла, сердечна, соцiяльну революцiю i вивчила за Стучкою всю радянську конституцiю. Прислухайтесь… Кожному з вас у пригодi стане, бо чистити вас ще не скоро перестануть… (Як дiякон у церквi). Будьмо уважнi!..

На всi вiдповiдi п а н н и б у р с а к и реагують жереб’ячими «Го-го-го»…

Г о л о в а (до Панни). Ваше соцiяльне походження?

П а н н а. Я донька селянки i двох робочих вiд станка.

Г о л о в а (хитае головою). Мало… мало… мало.

П а н н а. Вибачте! Я донька двох селянок i трьох робочих вiд станка.

Музика грае туш.

Г о л о в а. Замужем?

П а н н а. Замужем.

Г о л о в а. Хто ваш чоловiк?

П а н н а. Металiст.

Г о л о в а. По якому металу?

П а н н а. По благородному.

Г о л о в а. Яку участь брали в революцii?

П а н н а. Я ще до сентябрськоi революцii…

Г о л о в а. До якоi? До сентябрськоi?

П а н н а. Ну-да. Я ще до сентябрськоi революцii в пiдпiллi «работала».

Г о л о в а. Розкажiть.

П а н н а. Як робiтники, було, до папи прийдуть, то я заховаюсь пiд веранду i работаю… І так, було, там наработаю…

Б у р с а к и. Го-го-го…

Музика грае туш.

Г о л о в а. А як ви на Врангеля дивитесь?

П а н н а. Проти дивилась. А як ще побачу, теж дивитимусь проти.

Г о л о в а. Правильно! Тепер скажiть, будь ласка, – кого ви знаете з основоположникiв марксизму?

П а н н а. Основоположникiв марксизму – два: Фридрих Маркс i Карл Енгельс.

Г о л о в а. Як, як?

П а н н а. Пробачте, я переплутала: Марл Карс i Енглiх Фридрихс.

(Гамiр).

Музика грае туш.

Г о л о в а. Ну, з марксизмом ви знайомi! А тепер скажiть, як iм’я, по-батьковi та прiзвище Григорiя Івановича Петровського?

П а н н а. Не знаю.

Г о л о в а. Пригадайте.

П а н н а. Згадала – знаю!

Г о л о в а. Ну, як?

П а н н а. Вуцiк.

Г о л о в а. Правильно. А в бога вiруете?

П а н н а. Нi.

Г о л о в а. Ви вiльнi.

П а н н а (христиться). Слава тобi, господи!

Комiсiя шепочеться.

Г о л о в а. Громадянка Ундервуд залишаеться на посадi, бо вона вiдповiла на всi запитання не замислюючись!

Музика грае туш.

Б у р с а к и (спiвають). Очистилась, очистилась, очистилась.


Витяг iз довiдки на Губенка П. М.


[1925 р.]

В Ы Д Е Р Ж К А

из справки о подл./лит. дело № 199

ГУБЕНКО Павел Михайлович – служит секретарем редакции «Селянська правда». С сотрудниками обращается хорошо.

Имеет связь с бывшим деятелем Центральной Рады /с Голубовичем и др./ Часто за протекциями к нему обращаются лица, далеко стоящие от Соввласти /напр. один бывший поп и т. д./ Сейчас он проводит много времени с артисткой Держдрамы – МАСЛЮЧЕНКОВОЙ. Обязанности секретаря исполняет хорошо. Хорошо связан с провинцией /частая переписка/.



Верно:

Пом. Уполномоч. КРО ГПУ УССР /Шерстов/                                [Пiдпис]


Меморандум НА Губенка П. М. (Остапа Вишню)


26 березня 1926 р.

Сов. секретно

МЕМОРАНДУМ

по гр-не ГУБЕНКО Павле Михайловиче /ОСТАП ВИШНЯ/.

За вчерашний день установлено, что в продолжение последних двух месяцев ОСТАП ВИШНЯ выезжал месяц тому назад в г. Москву. Ездил он туда вместе с Гнатом ЮРОЙ, ЗЕГЕРОМ /сотрудником журнала «Всесвит»/ и еще кем-то по делам Держдрамы. Из Москвы он, вместе с этими лицами, никуда не заезжая, вернулся в Харьков.

Последний раз ВИШНЮ видели 22 марта.

ВИШНЯ в прошлом – украинский эс-эр. Имеющиеся у нас о нем данные говорят, что он лояльно относится к Советской Власти и ругает себя за прошлое участие в петлюровском движении, когда он работал в петлюровской печати.

Компрометирующих сведений о нем не имеется.



НАЧ. СО ГПУ УССР [Пiдпис] /ГОРОЖАНИН/

26 марта 1926 года.


Виписка iз доповiдi секретного спiвробiтника «Жук»


27 березня 1926 р.

ГУБЕНКО бывш. член УПСР. Вступил в партию в 1917 г. или 1918 г. При УНР работал в газете «Трибуна» – оффициозе правительства УНР и в журнале «Тризуб». Отступал вместе с войсками Петлюры до Каменца. В Каменце жил в 1919—20 г.г. В 1920 г. вместе с ГОЛУБОВИЧЕМ остался в подпольи. В момент ареста ГОЛУБОВИЧА, ГУБЕНКО скрылся в Полтавскую губ. и жил в своем селе – Грунское. Сейчас много работает над литературой и посвящает ей все время. В общественной жизни участия не принимает. В широких украинских кругах его не видно. До 1922 г. он поддерживал материально автокефальную церковь, но затем перестал вносить деньги.

ЖУК

ВЕРНО:

П/УПОЛНОМОЧЕННОГО [Пiдпис]                                       /ШЕРСТОВ/

Довiдка про встановлення постiйного нагляду



за Губенком П. М.

28 березня 1926 р.

С П Р А [В] К А

28/III дано задание в осведомотделение об установлении постоянного наблюдения за Губенко Павлом Михайловичем с целью освещения его политфизиономии в настоящее время.

Пом. Уполномоченного КРО ГПУ УССР [Пiдпис]                        /Шерстов/

28/III 1925 г.


Остап Вишня


ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ


11 листопада 1926 р.

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жiнка… Працювала вона в однiм iз «коматiв», а я туди (в «комат») частенько зазирав по дiлах (дiлов! дiлов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, i мене, та й до мене:

– Мо, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – вiн не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматi» за служницю… Чай ото, було, розносить, а пiсля «державних трудов» – «наслiдки» було то пiдмiтае, то ганчiркою повитирае, щоб чисто було скрiзь…

Завхоз так iй i наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб менi скрiзь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й грошi платите.

Справна була жiнка Марина… Нiколи iй нiякого «замiчанiя»…

Була Марина з Полтавськоi губернii, округ нiяких не визнавала i казала завжди, як було спитаеш ii:

– Якоi ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавськоi я губернii, а «в'езду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пiшли, а я як з села виiхала, так тодi ще писалося, що з «в'езду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаеш:

– Хто ж ви така, Марино, украiнка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, украiнка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуете… Якою люди, такою й я…

– І в школi вчилися, Марино?

– Аякже, двi зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраiнською говорю.

Побалакаемо ото, так i розiйдемося. Хороша була жiнка Марина, i роботяща, й привiтна… І про панiв не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому iду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тоi мови вкраiнськоi… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажiть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усi по-нашому вивчилися говорити й писати… Ранiш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собi… «Трохи поспиш, трохи послухаеш». Коли ось комiсiя.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Пiдходю…

– Звiдки ви? – питають.

– Полтавська.

– Украiнську мову знаете?

– Аякже… Руськоi не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажiть нам, що таке «родовий вiдмiнок»?..

Я iм одказую:

– Вiдмiнка не чула, а щодо родiв, то траплялося. Родила, – кажу, – од покiйного чоловiка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони менi:

– Не те! Не те! Ми не про те… «Вiдмiнок»… а «падеж» знаете що таке?

– Так чула вiд батька, що колись на скотину було таке лихо, падiж, а за моеi пам'ятi не було такого.

– Не знаете, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосiб» знаете? Про «повелительное наклоненiе»?.. Як воно в нас буде?

– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше дiло таке.

– Ну, йдiть, – кажуть.

Пiшла я… Та оце як бачите – на вокзал аж iду.

– Да-а-а-а!


* * *

Замислився я дуже: шкода менi землячки зробилося.

«І чого я, – думаю, – не комiсiя?!»

Сiв в автобус i iду.

Чую розмову:

– Откуда ви, Вадим Федорович?

– Ф-ф-у! Екзамен по украiнiзацii держал!..

– Ну i как?

– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосiб»… Я iм как зашпандьорiл. «Вольовий спосiб», ето бившее повелiтельное наклоненiе. Полное окончанiе, – говорю, – форм «вольового способу» такое… Ах, чорт, уже забил! Да ето i не важно… Однiм словом, первая категорiя…

– Поздравляю! А мне еще предстоiт ета непрiятность!..

Щасливий Вадим Федорович.

А Маринi, бiдолашнiй, не поталанило.


* * *

P.S. Не знаю, може, моi тут приклади (про Маринин iспит) подiбнi до прикладiв Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, – пробачте менi цей «плагiат», – я тут зовсiм в iншу точку б'ю. Приклади тут мають другорядну вагу.


Остап Вишня


УКРАЇНІЗАЦІЯ


Інтермедiя до п’еси «Вiй»


1926 р.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

1) Голова комiсii украiнiзацii.

2) Два члени комiсii.

3) Радянська панна.

4) Кумедник.

5) Хор бурсакiв.

Всi дiйовi особи – переодягненi бурсаки.



Кумедник (вискакуе й дзвонить). Гей, латрижники, ланцi, розбишаки, поганцi, цитьте! Тихо, невiгласи, смiрiте вашi гласи! Зараз почнеться комедiя, весела iнтермедiя.

Бурсаки. Тихо! Комедiя! Інтермедiя!

Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики i братчики. Незаможники, середняки i тр-р-рудова iнтелiгенцiя. І партiйнi, i безпартiйнi, i навiть чеснi безпартiйнi. Вичищенi й вiдновленi. Хто «за» i хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемлiте к рiчам моiм. Слух преклонiте. Ми вам украiнiзацiю апарату покажемо i як тую украiнiзацiю переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте i на вуса намотайте.

Бурсаки. Тихо! Украiнiзацiя!

Кумедник. Ось iде комiсiя по украiнiзацii.

Входить комiсiя.

Кумедник. Ось iде громадянка Ундервуд. Вона на всi 100 % украiнiзувалася i через те на радянськiй посадi зосталася.

Входить панна.

Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригодi стане, бо украiнiзувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважнi.

Голова комiсii запитуе панну. Члени – записують вiдповiдi.

Бурсаки на всi вiдповiдi панни реагують жереб'ячим: «Го-го-го».

Голова (до панни). Ви украiнiзувалися?

Панна. Вже.

Голова. А скажiть, будь ласка, навiщо переводиться украiнiзацiю?

Панна. Украiнiзацiю переводиться для того, щоб залишити всiх на посадах, бо якби не украiнiзували, то треба було б усiх повиганяти.

Голова. Так. Так. А скажiть тепер, чим славна е наша Украiна?

Панна (спiвае):

Лугом iду, коня веду,
Розвивайся, луже!

Бурсаки (раптом пiдхоплюють):

Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже.

Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсакiв. Останнi поволi втихають). Ф-фу, не видержали хлопцi!

Голова (до панни). Ви хотiли сказати пiснею?

Панна. Але…

Голова. Що таке «але»?

Панна. «Але», по-нашому, по-руському, будiть значить: «Да».

Бурсаки регочуть… Музика грае туш.

Голова. А чим iще славна наша Украiна?

Панна. Борщем i галушками.

Бурсаки регочуть… Музика грае туш.

Голова. Ну, украiнознавство ви засвоiли добре. Тепер трохи з географii… Скажiть, що таке «селянин»?

Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це i не говорили.

Голова. Не говорили? Ну, та це не так i важно. А скажiть тепер, як буде по-украiнському: «В виду того, что…»?

Панна. Позакак.

Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажiть тепер, як пишуться папери украiнською мовою?

Панна. Всi папери украiнською мовою починаються так: «З огляду на ваше вiдношення…» А в словах, де було руськое «ять», пишеться «i» з точкою.

Голова. Приклад?

Панна. Наприклад: «лес» – лiс; «сено» – сiно; «возле» – возлi; «везде» – вездi…

Бурсаки регочуть.

Голова. Все це дуже добре. А все-таки найголовнiшого не сказали. Що найголовнiше на Украiнi?

Панна (мнеться). Не… не… знаю.

Голова. Не знаете?

Панна. Не знаю.

Голова (до дирижера). Маестро! Допоможiть!.

Музика починае грати гопака.

Панна (скрикуе). Гопак! (І починае танцювати).

Танцюють усi. Усi до нестями.

Кумедник намагаеться перепинити. Нарештi всi вгамовуються.

Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець украiнознавства переводиться в позакатегорiйнi й пiдвищуеться з 10 в 14 розряд… Ви вiльнi…

Бурсаки (спiвають). Украiнiзувалась. Украiнiзувалась.

Украiнi-зу-ва-а-а-ла-а-ся.


Остап Вишня


МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ


15–16 березня 1927 р.

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт божий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi.

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi бiля Грунi, в маетковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.

З'явився я на свiт другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене рокiв на пiвтора.

Так ото й пiшло, значить: iси – ростеш, потiм ростеш – iси.

Батьки моi були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем i пив горiлку. Материн батько був у Грунi хлiборобом i пив горiлку.

Глибшоi генеалогii не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаеш у баби (батьковоi матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд iх не було! З горiлки померли, царство iм небесне!

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Хiба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити.

Про дiда (материного батька) балачок зовсiм не було. Не любили, очевидно, того дiда зовсiм. Далеко пiзнiше я довiдався, що вiн хотiв був повiситись, та не пощастило йому того зробити, так вiн узяв та й умер от бiлоi-бiлоi, як бувае бiлий снiг, гарячки.

А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.

За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя послав iм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусiдiв натякне батьковi:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кiндратовичу, часом дiточок?

А батько йому на те:

– Нiчого! Господь дав дiтей, дасть i на дiтей.

Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому роцi свого плодотворного життя.

І як згадуе, було, мати про покiйника:

– Скiльки це е вже дiтки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, лiт iз десять.

Замислиться, було, матуся i прокаже:

– Це б у вас iще було братiв та сестер штук iз шестеро. А в мене б усього було б оце дiточок… Скiльки, дiтки?

– Двадцять трое, мамо.

– Еге ж. Двадцять трое… Ох-хо-хо! Хай царствуе покiйничок…



Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, проживе собi, помре собi.

А письменник – нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi пiд цицею й плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаеш життя свое, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища – i записала людина.



Головну роль у формацii майбутнього письменника вiдiграе взагалi природа, а в украiнського письменника – картопля, коноплi, бур'яни.

Коли е в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi – амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

І це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба iй дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину!? Нема тобi за сажем мiсця?!

І «знiмайсь» моментально. І натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стае в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на пiдметi – коноплi. Сядем собi: вiтер вiе, сонце грiе, картоплиння навiвае думки про всесвiт, про космос, про соцiалiзм.

І все думаеш, думаеш…

Аж поки мати не крикне:

– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й пiшло. З того й почав замислюватись. Сидиш i колупаеш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лаеться:

– Яка ото лиха година картоплю пiдривае? Ну, вже як i попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тодi ото ямки колупаеш, то погирить тебе в вишину, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцi драти або на вербу по галенята.

Конституцii я був нервовоi, вразливоi змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

– Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу було пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу!»

Із подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подii) на мое лiтературне майбутне, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь – убiк! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнiв зо три пiсля того хворiв. І отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в менi тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Мiнiстерства Народнього Просвещенiя». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi «комплексна система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то е пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилае з чимось до баринi в горницi, посилаючи, каже:

– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.

«Велика, – думав я собi,– значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».

Неясна якась тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку (явна контрреволюцiя), а з другого – клумби квiтковi iй толочив. А раз залiз на веранду i понабурював у хатнi квiти (явнi революцiйнi вчинки).

Чистий тобi Мандональд. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революцiя! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д. i т. iн.



Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Провчився я там три роки, скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платнi вiн у помiщицi дiставав вiсiмнадцять чи двадцять карбованцiв на мiсяць. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Отут менi й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом iз М. К. Зеровим. Так я не схотiв. Самi ж знаете, неокласиком бути – силу треба терпiння. Читай Горацiя, Вергiлiя, Овiдiя та iнших Гомерiв. А бути сучасним письменником – значно легше. Нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш. І всi задоволенi. Так що нашi з М. К. Зеровим стежки розiйшлися. Вiн – на Рим, я на – Шенгерiевку.

Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi тринадцятий минало».

Приiхав додому.

– Рано ти, – каже батько, – закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Киiв, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько, як колишнiй солдат, мав право в ту школу дiтей оддавати на «казьонний кошт».

Поiхали ми до Киева. В Киевi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Киiв аж до святоi Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.

Так й залишився в Киевi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очi нашатирним спиртом замiсть цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говорити не буду.

А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

Вiйна застукала мене на залiзницi, де я хоробро захищав «царя, престол i отечество» вiд ворогiв зовнiшнiх, фельдшерувавши в залiзничнiй лiкарнi.

Як ударила революцiя – завертiвся. Будував Украiну. Бiгав з Центральноi ради в унiверситет, а з унiверситету в Центральну раду. Тодi до св. Софii, з св. Софii до «Просвiти», з «Просвiти» на мiтинг, з мiтингу на збори, з зборiв у Центральну раду, з Центральноi ради на з'iзд, iз з'iзду на конференцiю, з конференцii в Центральну раду. До того було нiколи, що просто страх… Хотiлося, щоб i в вiйську бути, i в парламентi бути, i в унiверситетi бути, i по всiх комiтетах бути, i на нацiональний фонд збирати, i пiсень спiвати. Та куди вам? Де спiвають, – там i я! Де говорять, – там i я! Де засiдають, – там i я! Державний муж, одне слово.



Громадянська вiйна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянськоi вiйни перенiс. І в черзi по пайки стояв, i дрова саночками возив, i городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголiвську вулицю, в Киевi. «Собачою тропою» нiс, а потiм Шевченкiвським бульваром. І кректав, стогнав, i сiдав, i присiдав. А таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потiм пiд'iхала «платформа», мене й посадили.

Потiм випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.



Книга, що найсильнiше на мене враження зробила в моiм життi,– це «Катехiзис» Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то – напам'ять. А хай iй грець! Найдужче вона менi втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв «Оракул», – цiлими днями сидiв над ним та кульку з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по головi – трах! Тодi тiльки й кину.

Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.

Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його рокiв двадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нiчого собi.



Писати в газетах я почав у Кам'янцi, на Подiллi. 1919 року, за пiдписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам'янцi, питаете? Та того ж, що й ви!) Почав з фейлетону.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминоi цицi. Це – невичерпне джерело мовне.

Звернiть увагу на це, матерi, i ваших дiточок нiколи не доведеться украiнiзувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота i вказiвки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати i про яких я завжди згадую з почуттям глибокоi подяки.

Жив я в Киевi. В Харкiв «мене переiхали» 1920 року, в жовтнi мiсяцi, а в квiтнi мiсяцi 1921 року почав я працювати у «Вiстях» з Вас. Блакитним.

У «Вiстях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота вiдповiдальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слiд прiти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потiм – письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних е, а я ще не письменник. Квалiфiкацii не знаю, що я, – думаю собi, – робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собi та й пишу. Робити бiльше нiчого, папiр е, робота не важка – не те, що там шiсть годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папiр попервах був поганкуватий i чорнило не дуже добре, та й олiвцi часто ламались, а потiм, як «Книгоспiлка» взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобi твори до стiнки лiпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнiшими.

Потiм купив портфеля – зробився вже справжнiм солiдним письменником.

Роки собi минають – стаж собi набiгае.

Ах, яка це хороша штука – стаж!

Вiн так сам по собi непомiтно набiгае, а здорово нашого брата пiдтримуе.

А там за стажем, дивись, i «маститiсть» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститостi» прибавляеться. Швидко-швидко вже замiсть волосся сама «маститiсть» на головi буде.

Тодi вже зовсiм добре. Прийдеш до редакцii, принесеш що-небудь, редакторовi незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретаревi:

– Пустiть! Воно, положим, нi к лихiй годинi не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуемо!

А ви, маститий, сопричислений до староi дегенерацii, коли до вас прийде хто-небудь з молодоi дегенерацii письменникiв, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, i писалося! А тепер би ще писалося, та, знаете, треба пiдмемуарити життя пройдене. А то перед iсторiею буде нiяково.



Згодом трохи (тодi ж таки 1921 року) почав я працювати i в «Селянськiй правдi», де благополучно секретарював п'ять лiт пiд орудою С. В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство iй небесне. Селян вона любила дуже. З любовi й померла.



Ну, а тепер про процес творчостi. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папiр, беру олiвця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Мiряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сiдаю писати, нормальна, i пiсля того не пiдноситься.

З пульсом у мене пiд час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука бiжить по паперу, нiяк артерiю налапати не можна. А кинеш перо – нема рацii рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчостi». Так я вам i не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови пiд час творчостi. Пробував мотати головою, як пишу – нiчого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в головi розхлюпуються. Коли поставити на голову пiд час творчостi гарячого чайника – замiсть прози вiршi виходять. І то якiсь невиразнi. Коли розiгнатись i вдаритись головою об стiнку – тодi якийсь такий плутаний верлiбр пишеться, що й сам нiчого не розбереш.

Живiт у творчостi займае так само неабияке мiсце. Коли людина, сiвши щось писати, правою рукою пише, а лiвою держиться за повний живiт, виходить дуже довга психологiчна повiсть, iдеологiчно заплутана. Коли живiт порожнiй i рука од буркоту в ньому одскакуе од нього, тодi здебiльша буде або короткий ямбiчний вiрш, або гарна новела.

Коли починаеш писати, треба сiдать на стiлець цупко, бо iнакше разом з головою в процесi творчостi починае брати участь i ота частина тiла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непоганi, але, беручи пiд увагу буйний розвиток нашоi культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всi цi спостереження з власного досвiду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчостi. Дехто з творцiв вважае, що найкращi твори виходять з-пiд пера людини, що «налита вкрай» всякими половими iмпульсами. Не скажу, наскiльки це вiрно. Тут щось не те, по-моему. Як ти його встигнеш слiдкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш i рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мiй погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового iмпульса» бережи.

На пiдставi свого досвiду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потiм уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трiшки й тяжка…



Як я ставлюсь до теперiшнiх лiтературних органiзацiй?

Ставлюся. Ставлюся я до «Ваплiте», до «Плугу», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «Марсу», до «Неокласикiв», до «Бумерангу» (чи як вiн там зветься…). До всiх ставлюся.

Ех, дорогi моi товаришi! Був колись на свiтi один мудрий фiлософ. Звали його Йосипом, а по-батьковi й на прiзвище не знаю, як там вiн був.

Так отой мудрий фiлософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозi все в пригодi стане».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Із теперiшнiх письменникiв бiльше вiд усiх я люблю Хвильового й Досвiтнього.

Якби ви знали, якi це прекраснi письменники! Як з ними хорошо на полюваннi!

Коли ранок, коли над лиманом срiбний туман устае, коли сидиш у ямцi й очi твоi плавають у туманi, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а лiворуч од тебе Досвiтнiй. Як iх не любить?!

І коли вони, – нi Хвильовий, нi Досвiтнiй, – нiколи не говорять про лiтературу.

А решта всi – хорошi письменники, так тiльки ж вони весь час про лiтературу, i стрiлять не вмiють.

Я й iх люблю, тiльки менше.

Із старих письменникiв менi подобаються: Нестор Лiтописець та Остромир.



Як ставлюся до театрiв? Я iх люблю. Я люблю березiльцiв, франкiвцiв, одещан, занькiвчан… Я всiх люблю. Я навiть оперу украiнську люблю. Слово честi. І якби, примiром, оперовi директори любили своi опери так, як я iх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас е оперових директорiв i вiддiл мистецтв, – у нас би, iй-богу, була украiнська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли вiн велике знаряддя, то треба дуже великого на директорiв знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.



Із тварин – найбiльше люблю кiз. Із комах – осу. Найулюбленiший колiр – жовто-бурий. Запах – фiалка. Із квiток найбiльше люблю – фуксiю. Котiв люблю за хвiст тягати. Із страв найсмачнiша – смажена картопля, щоб хрумтiла на зубах. Жiнок люблю стрижених i голених, i щоб у чоботях. У бога перестав вiрити через два днi пiсля того, як було приказано, що бога нема.



Крiм усього цього, я: член МОПРу, Авiохему, «Геть неписьменнiсть», товариства «Змичка» i лiтературного клубу iм. Вас. Блакитного. Жонатий.

Це все – для психологii творчостi!

Якось я запитав у свого сина:



– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, нiж нам колись було. Вiн баринi ручки не цiлуватиме, i нема бiля нього картоплиння та бур'янiв. Нема, де замислюватись».



Занотував я отут найголовнiшi моменти з свого життя та найголовнiшi риси моеi вдачi й свiтовiдчування, що лягли в основу моеi лiтературноi роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте iх.



Як бачите, лiнiя в моему лiтературному життi була правильна. Що, робота нi к лихiй годинi не годиться? То нiчого: аби була лiнiя правильна.



Р. S. Чому я поспiшав так iз своею автобiографiею? Через вiщо сам я оце ii випускаю в свiт? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба врiжу, хтось вiзьметься за мою бiографiю… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячнi нащадки нiколи тебе не забудуть.


Інформацiя розвiдувального управлiння на Губенка П. М.


1 квiтня 1927 р.

НАЧАЛЬНИКУ 2-го ОТДЕЛЕНИЯ СО тов. КОЗЕЛЬСКОМУ

Задание тов. Джавахова

В ответ на В/задание за № 1649 от 17/III-27 г. сообщаю

что гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 32 лет, русский, женат, беспартийный, уроженец гор. Грунь, Полтавской губ. Проживал в доме № 12 по Большой Гончаровской ул. и 23/IV-26 г. из вышеуказанного дома выбыл на жительство в дом № 130 по Сумской ул., где по словам его бывшей жены, с которой он развелся, в настоящее время и проживает.

В этом же доме проживает его бывшая жена ГУБЕНКО Елена Петровна, 28 лет, дом. хоз. и ребенок.

При проверке дома № 130 по Сумской ул. гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович не обнаружен, а по домовой книге значится проживающим гр-н ВЫШНЯ Остап Михайлович /он же – ГУБЕНКО/ 1889 г. рождения, журналист, работает в редакции газеты «ВІСТІ». При нем жена.

Техническим секретарем этого дома является гр-н ЛОЗА Петр Федорович, 26 лет, служит в Сахаротресте и студент СХИ. При нем жена.

Основание: Докл. разв. №№ ……… от 26 и 29/ Марта с. г.

НАЧ. РАЗВЕД. ОТДЕЛЕНИЯ СОУ /ПАНОВ/                                  [Пiдпис]

1/IV-27 г.

№1749


Інформацiя за донесенням секретного спiвробiтника «Пожилой»


12 квiтня 1927 р.

§ 25. Т-во Содействия Украинской Державной Библиотеке начинает разворачивать свою работу. Мне известно, что последнее решило устраивать для широкой аудитории лекции, для чего они хотят пригласить в Одессу Остапа ВИШНЮ и ТИЧИНУ. Кроме того это Т-во поставило перед собой задачу – распространение литературы – книжек на селе, для этой цели они думают дубликаты книг, имеющихся в УДВ – отправлять на село.

В Правление Т-ва входят: СОЛТУС, ТАЛЬКО-ГРИНЦЕВИЧ, БЕЛОСКУРСКИЙ, БУРЯЧЕНКО, НАВРОЦКИЙ, ПАЩЕНКО, ЛЕЩЕНКО.

ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ПОЖИЛОГО» от 12/IV-27 г.



Приняла:

П[омощник] Упол[номоченного] С[ледственного] О[тдела] – Иванова


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Ернест»


25 серпня 1927 р.

Остап ВИШНЯ. Мае величезну дружбу з ЯВОРНИЦЬКИМ i вiн же його поклонник посилае йому своi книжки… з дружеськими пiдписами. А як заходить рiч про вiйну, то в його спитай: «Ну, щож, Павло Михайловичу, Чемберлен хоче пiти вiйною на нас». «Хай попробуе. Получив ото вiдповiдь на ультиматум, а тепер хай попробуе вiн нас пушками, танками, газами, а ми його протестами, протестами, так дума з нами заводиться».

На порогах – 12/VI – 27 г.


Остап Вишня


ЧУКРЕН


28 серпня 1927 р.

Сива-сивезна старовина…

Отодi ж таки, як жила-була на свiтi Атлантида, гонiв iз сотню за Атлантидою, трiшки вбiк, праворуч, була друга казкова краiна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».

Звалася так та казкова краiна через те, що ii населення, люд тобто ii божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тiльки починало було спинатися на ноги, i коли було його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лiзе до потилицi й починае чухатись. І так ото чухаеться все свое життя, аж поки дуба врiже…

Через те й краiна звалася «Чукрен»…

Власне кажучи, перша ii назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комiсiя той перехiд «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тоi краiни «Чукрен».

Жили там люди – чухраiнцi.

Усе було вони чухаються та спiвають.

До спiвiв вони були великi мастаки.

Спiвають було цiлими столiттями.

Спочатку в них пiснi були дуже короткi, мелодiйнi i з глибоким змiстом, а потiм, як уже було заведено «Всечухраiнський день музики», починали спiвати «Корита»:

Ой корито, корито,
Повне води налито.
Там дiвчонки води мили,
А мальчишки воду пили.
Не хочу я чаю пить,
Не хочу заварювать,
Не хочу тiбе любить,
З тобою разговарювать.

Спiвали вони так, що сусiди iхнi, атлантидяни отi самi, аж вiкна було зачиняють:

– Спiвають чухраiнцi! От народ!? А коли ж вони вже за iндустрiалiзацiю вiзьмуться?

А тi спiвають, а тi спiвають…

Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачему,
По какому случаю,
Одного тiбе люблю,
А десяток мучаю.

Отак i жила та казкова краiна «Чукрен».

І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювiлейне свято: чи то десятирiччя якоiсь подii, чи то ювiлей якогось громадського дуже важливого чинника, – одне слово, дуже якесь велике мало вiдбутися свято.

Вирiшили святкувати.

От надiходить уже й свято, а чухраiнцi чухаються собi помаленьку.

Сусiди збоку нагадують:

– Не прогавте, хлопцi!

А чухраiнцi iм:

– Нiчого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самiсiньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не пiдготувалися як слiд…

Що маеш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарiд був. Рiк у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:

Через те, мовляв, що рiк для нас дуже короткий, ухвалюемо, що з цього числа рiк у нас мае бути на тисячу днiв.

Щоб не дуже, значить, поспiшали.

Зрадiли всi дуже…

А заслужена iхня артистка вийшла на сцену в народнiм театрi й проспiвала художньо:

Вiють вiтри,
Вiють буйнi,
Аж-аж-аж дерева гнуться.

На тiм, поки що, i кiнчився «народний здвиг» з цього приводу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Отака була колись казкова краiна «Чукрен».


Остап Вишня


ЧУХРАЇНЦІ


(Спроба характеристики)


10 вересня 1927 р.

Передмова

«Чухраiнцi», як ми знаемо, це дивацький нарiд, що жив у чудернацькiй краiнi «Чукрен».

Краiна «Чукрен» була по той бiк Атлантиди.

Назва – «чухраiнцi» (i про це ми знаемо) – постала вiд того, що нарiд той завжди чухався…

В цiй моiй науковiй працi ми спробуемо, за виконаними матерiалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

Роздiл І

Краiна «Чукрен», як про те свiдчать матерiали, знайденi при розкопках гробницi чухраiнського царя Передериматнюрiохора, розлягалася на чималiм просторi вiд бiблiйськоi рiчки Сону до бiблiйськоi рiчки Дяну. Бiля рiчки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гiр. Це – на заходi…

Пiвдень краiни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синiм те море зробилося дуже давно, ще тодi, коли найбiльша в свiтi катаклiзма – бог оддiлив океани вiд землi. Тодi те море хотiло зробитися океаном – надулося, посинiло, та так синiм на ввесь свiй вiк i залишилося.

В сине море текла найулюбленiша чухраiнцями рiчка Дмитро. А на пiвденному заходi була велика рiчка Дсiтро. Од цих рiчок i чухраiнцi прибрали назв: Наддмитрянцiв i Наддсiтрянцiв. Наддмитрянцi – це тi, що жили над рiчкою Дмитром, а Наддсiтрянцi – над Дсiтром.

Чухраiнцiв було чимало i щось понад тридцять мiльйонiв, – хоч здебiльша вони й самi не знали, хто вони такi суть…

Як запитають було iх:

– Якоi ви, лорди, нацii?

Вони, почухавшись, одповiдають:

– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерiевцi. Православнi.

«Чукрен» була краiна хлiборобська. На ланах ii на широких росли незнанi тепер хлiба: книшi, паляницi, перепiчки…

А найбiльше чухраiнцi любили на вгородах соняшники.

– Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвiте-зацвiте-зацвiте. А потiм як i схилить i стоiть перед тобою, як навколюшках… Так нiби вiн – ти, а ти – нiби пан. Уперто покiрлива рослина. Хороша рослина.

Роздiл ІІ

Мали чухраiнцi цiлих аж п'ять глибоко нацiональних рис. Цi риси настiльки були для них характернi, що, коли б котрийсь iз них загубився в мiльйоновiй юрбi собi подiбних iстот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраiнцiв, вгадае:

– Це – чухраiнець.

І нiколи не помилиться…

Його (чухраiнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса – все це так i випирае отi п'ять голiвних рис його симпатичноi вдачi.

Риси цi, як на ту старовинну термiнологiю, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спiзнивсь.

4. Якось-то воно буде!

5. Я так i знав.

Розглянемо поодинцi всi цi п'ять характерних для чухраiнця рис.

Нагадаемо тiльки, що розкопанi матерiали сильно потерпiли од тисячолiтньоi давнини, а декотрi з них й понадриванi так, нiби на цигарки, хоч матерiали тi нi на книжки з сiльського господарства, нi на газети не подiбнi.

Одну з книжок, писану вiршами, викопано разом iз глечиком.

Академiки кажуть, що, очевидно, чухраiнцi накривали глечики з молоком поезiею: настiльки в них була розвинена вже тодi культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметанi. Сметана та взялася струпом. Хiмiчний дослiд того струпа виявив, що то – крейда. Як догадуються вченi, сметану ту було накрито книжкою бiля якогось великого мiста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матерiалами. Через те характеристика кожноi нацiональноi чухраiнськоi риси може бути не зовсiм повна.

Ми заранi просимо нам те дарувати. Не ми в тому виннi, а тисячолiття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й мiсця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожноi з них наочних прикладiв: так, ми гадаемо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозумiлiше.

Якби ж знаття.

Найхарактернiша для чухраiнцiв риса. Риса-мати. Без неi чухраiнець, а риса ця без чухраiнця – не риса.

Повстала ця риса в чухраiнцiв от з якого приводу. Вшивав один iз них хату. Злiз аж до бовдура i посунувся. Сунеться й кричить:

– Жiнко! Жiнко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

– Не треба…

Це, значить, кричав чухраiнець жiнцi, щоб вона, доки вiн гепне, соломи на те мiсце, де вiн гепне, пiдiслала. Не встигла жiнка цього зробити. Тодi виходить: «Не треба».

І от пiсля цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраiнцеву вдачу. Як тiльки яка притичина, зразу:

– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б пiдiслав.

Або:

– Якби знаття, що в кума пиття…

І так в кожнiм випадку життя чухраiнського цивiлiзованого.

От будують чухраiнцi яку-небудь будiвлю громадську. Збудували. А вона взяла i упала. І зразу:

– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б ii не сюди, а туди будували.

Є серед матерiалiв характерний запис, як попервах чухраiнцi свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потiм за щось завелись, зразу за голоблi (була в них така зброя, на манiр лицарських середньовiчних списiв) та як зчепились полемiзувати… Полемiзували-полемiзували, аж дивляться – у всiх кров тече… Тодi повставали й стогнуть:

– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюемо, не бились би.

Сильно тодi в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…

Вирiшили якось вони театр органiзувати. Запросили спецiальну людину. Бiгали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Пiдвела iх та людина: не органiзувала театра, а зовсiм навпаки.

Тодi почухались.

– Якби ж знаття…

І почали знову.

І не було жоднiсiнького чухраiнця без отого знаменитого:

– Якби ж знаття…

Якось-то воно буде. Я так i знав.

З цiею головною рисою тiсно з'еднанi четверта й п'ята риси в чухраiнцiв, а саме: «якось-то воно буде» та «я так i знав».

Коли чухраiнцi було починають якусь роботу, хоч би в якiй галузi iхнього життя та робота виникла, i коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливiший зауважив:

– А чи так ви робите?

Чухраiнець обов'язково подумае трiшки, почухаеться i не швидко прокаже:

– Та! Якось-то вже буде!

І починае робити…

Коли ж побачить, що наробив, аж пальцi знати, тодi:

– Я так i знав!

– Що ви знали?

– Та що отак буде!

– Так навiщо ж ви робили?

– Якби ж знаття…

– Так ви ж кажете, що знали?

– Так я думав, що якось-то воно буде!

Один iндiйський мудрець, коли йому про це тодi розповiдали, сказав:

– Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спiзнивсь.

Друга риса – «забув» i третя – «спiзнивсь» характернi так само риси для чухраiнцiв, але вони особливих пояснень, гадаемо, не потребують…

– Чому ви цього не зробили?

– І-i-i-ти! Забув! Дивись?!

Або:

– Чого ж ви не прийшли?

– Та засидiвсь, глянув, дивлюсь – спiзнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собi подумав, воно буде.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Істинно дивний народ.

Роздiл III

Краiну «Чукрен» залила стихiя разом iз Атлантидою.

Один чухраiнський поет, грiзноi стихii перелякавшися, залiз на височенну вербу й чекав смертi. Коли вода вже заливала його притулок, вiн продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,
Мати рiдна земля,
Скiльки кровi i слiз
По вас вiтер рознiс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин i, захлинаючись уже, промовив:

– І все по-дурному!

Пiслямова

Читав я оцi всi матерiали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився i зiтхнув важко, а з зiтханням тим само по собi вилетiло:

– Нiчого. Якось-то воно буде.

Тьху!


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Ернест»


16 вересня 1927 р.

До Остапа Вишнi приiздили щось за представники Укр. громади, через яких був переданий лист до Харкiвських письменникiв з проханням, аби цi допомогли наладити украiнську освiтню роботу у м. Самаркандi, а потiм вони прохали ВИШНЮ щоби вiн написав фельетона про погане вiдношення росiян до украiнцiв у Самаркандi.

ВИШНЯ пообiцяв написати фельетона i посприяти на деякi вищi органи, аби випустили туди кошти на украiнський робiтничiй ……. та украiнську освiтню роботу «бо каже ми знаемо росiйську полiтику до нас». Потiм вiн попрохав цього iнженера, що приiздив до Харкову iз Саморканда, щоб вiн йому понаписував: 1/ як стоiть освiта укр. робiтникiв у Саморкандi. 2/ як до них вiдносяться росiяне, коли взнають, що вони украiнцi. 3/ Кому влада вперiд на щот освiти на зустрiч йде чи до росiян, чи до украiнцiв. Й цей увесь матерiял занiс до ВИШНІ на квартирю. А потiм, коли цi iшли з редакцiй журналу Червоного Перцю – Остап пожав iм руки й додав бувайте та й нашим там передайте, що хай не падають духом за них турбуемося ми. Видатий цим представником комплект журналу Червоний перец за весь рiк, а в переписцi <…>4 Ви не турбуйтеся, сказав Вишня. Черкайте менi вiддiля до Вас вiдношення Самаркандян, а я тут буду iх потроху пiдхвачувати, а влада тодi побаче сама, що треба Вам допомогти, коли прочитають те, що я напишу.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «ОбщественнИк»


15 сiчня 1928 р.

ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.

§ 12. Вечер, устроенный О-вом имени Леонтовича с участием О. ВИШНИ очень понравился местной украинской общественности. Некоторым, правда, не понравилось концертное отделение, которое они называли «малороссийщиной». /ВАСИЛЬКО – зав. худ. укрдерждрамы и др./. —



ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ОБЩЕСТВЕННИКА» от 15/I-28 г.

Приняла: Упол[номоченная] С[ледственного] О[тдела] – Иванова.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Тычина»


20 сiчня 1928 р.

ВЫПИСКА из доклада с/с «ТЫЧИНЫ» от 20/I – 28 года.

Закрытие Ваплите и настроения литературных групп.

П. И. ЛЕБЕДЕНКО через СУРЖКО потребовал, чтобы я пришел к нему «по важному делу». Я пришел в «Допомогу».

Видите ли Вы, сказал он мне, РУХ перестал существовать, как укр. низовая организация. РУХ превратился в клевретов ГПУ, вроде СОВЗА и ЛЫЗАНИВСКОГО последнее общее собрание наметило это. Потому необходимо создать второй РУХ – прикрывшись маской «Издательства писателей».

Новое издательство будет называться «Кооперативне Видавництво Жовтень», Правление будет состоять из меня, Остапа ВИШНИ, Вас, Леонида ЧЕРНОВА и ЯРИНЫ.

Таким образом фактически можно будет под видом этого правления – довольно невинного, создать второй РУХ.

Я напущу в издательство важных кооператоров, мы получим крупные кредиты, тысяч в 40 от Книгоспилки и Допомоги и заживем.

ЛЕБЕДЕНКО возмущен поведением МОЛОТОВА на Украине. МОЛОТОВ хозяйничает как губернатор в колонии, он даже с ЧУБАРЕМ не считается.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Молдаванка»


21 сiчня 1928 р.

ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.

§ 35. Среди некоторых местных украинцев после вечера О. ВИШНИ шли разговоры о том, что правление О-ва им. Леонтовича испортило вечер О. ВИШНИ, устроив концерт, где преобладала малороссийщина.

Выступление О. ВИШНИ публике очень понравилось.



ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «Молдаванки» от 21/I-28 г.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Тихий»


22 сiчня 1928 р.

ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.

§ 17. Насколько мне удалось выяснить, О. ВИШНЕ не понравилась публика, которая была на 1-м вечере. По этому поводу он говорил, что думал, что будет публика пролетарская и пришли главным образом буржуа. В связи с этим он вначале было отказался от выступлений на 2-м вечере и только после долгих просьб согласился.



ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ТИХОГО» от 22/I-1928 г.

Приняла: Упол. 2-й гр. СО – Иванова.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Тычина»


25 сiчня 1928 р.

…По последним данным ВАПЛИТЕ решило захватить в свои руки «КОРЕЛИС» и согласовав этот вопрос с председателем «КОРЕЛИСА» В. ПОЛИЩУКОМ и Остапом ВИШНЕЙ предложило своим членам войти в «КОРЕЛИС».

Сейчас в «КОРЕЛИСЕ» состоят – ИВАНОВ, СЛЮСАРЕНКО и ВРАЖЛИВЫЙ. Туда входят: ПАНЧ, КОПЫЛЕНКО, ЛЮБЧЕНКО, СЕНЧЕНКО. Тов. СКРЫПНИК разрешил «КОРЕЛИСУ» иметь свой журнал – на 5 листов в мес. – этим журналом и думают воспользоваться Ваплитовцы.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Тычина»


25 сiчня 1928 р.

ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ с/с «ТЫЧИНЫ» от 25/I – 28 года.

…Не менее воинственно настроены поэт ЧЕРНОВ и Остап ВИШНЯ.

«Грабят нас», сказал Остап ВИШНЯ ЧЕРНОВУ – грабят как сидорову козу. На Днепрострой не пускают ни одного рабочего украинца. Создают русские колонии – русские фабрично-заводские центры в сердце Украины. В вопросе хлебозаготовок нас третируют, как негров. Вы знаете, в Херсонской губ. МОЛОТОВ оставляет лишь 5 пудов в месяц на семью – безусловно в результате будет голод».

Сам ЧЕРНОВ мечтает о крестьянской партии и о создании какой-то украинской власти. …


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Литератор»


28 квiтня 1928 р.

О ХВИЛЬЕВОМ и др. литературн. объед.

§ 1. Вокруг возвратившегося из заграницы ХВИЛЬЕВОГО опять группируется та же публика. Ежедневно у него бывают и просиживают целыми часами: ДОСВИТНЫЙ, МАЙСКИЙ /БУЛГАКОВ/, ЯЛОВОЙ, несколько раз были ПАНЧ, ОСТАП ВИШНЯ, СЛЮСАРЕНКО и ЛЮБЧЕНКО А.

В последние дни, кто-то ночевал у него две ночи, но кто – не удалось установить.


Витяг iз зведення УОУ ДПУ УРСР


12 травня 1928 р.

ВЫПИСКА из сводки УОУ ГПУ УССР на 12 мая 1928 г. № 18

СРЕДИ «ВАПЛИТОВЦЕВ»

На правом фланге украинских писателей (быв. «Ваплитовцы») в настоящий момент царит большое недовольство, формулируемое ими причинами – «нажима на украинскую культуру». Это недовольство возникло после появления в «Харьковском Пролетарии» резких заметок о «Народном Малахии» с обвинением этой пьесы в шовинизме и антисемитизме – автор КУЛИШ в разговоре с украинскими писателями говорит, что это безобразие русотяпство, что его приковывают к позорному столбу и душат украинскую культуру.

Остап ВИШНЯ бегает по городу, собирая у «украинской общественности» подписи под протестом «зажима». Им уже собрано 150 подписей.

ХВИЛЬОВЫЙ, написавший очень можорный роман, который он хочет противопоставить «Вальдшнепам», и ряд статей в «Коммунисте» по его словам порвал их, так как продолжавшая травля снова навела его на раздумье.

Владимир СОСЮРА показывает своим ближайшим друзьям написанное им стихотворение (не предназначенное для печати), начинающееся словами «НА ЖИДІВСЬКОГО КОНЯ ПОСАДИЛИ УКРАЇНУ».

Недовольство единиц украинских писателей очевидно выльется в «литературное молчание».


Б. Вiрний


Рецензiя на тритомне видання творiв Остапа Вишнi


серпень 1928 р.

ОСТАП ВИШНЯ. УСМІШКИ.

Том І, стор. 267, цiна 1 карб. 70 коп.

Том II, cтop. 256, цiна 1 карб. 50 коп.

Том III, стор. 254, цiна 1 карб. 65 коп.

– Ну, театр новый украинский я еще допускаю, – хотя, собственно говоря, – какая же разница между малороссийским с Саксаганским и современным «Березелем?» – ну хоры всякие, оркестры – бандуры там и кобзы я тоже представляю, даже, если хотите – украинское изобретательное искусство, но литература, литература…

– Нет, позвольте, товарищ, как же так – современная украинская литература…

– Да какая там литература! Один Остап Вишня да плюс Зощенко еще, но ведь последний то пишет же по русски!..

Це з випадково пiдслуханоi в кримському домi вiдпочинку розмови двох росiян. Але зовсiм не випадково я починаю цитатою з неi рецензiю на три томи «Усмiшок». З першого ж слова мусiмо визнати нечувану для украiнського автора популярнiсть, що мае Остап Вишня мiж усiма шарами людности на Украiнi, ба навiть i по-за Украiною. Що-до знаности, успiху й тиражу з Остапом Вишнею можуть змагатись хiба-що тiльки Винниченко та Кащенко.

Остапа Вишню читають, заливаючись молодим реготом, селянськi парубки в сельбудi, його читае, усмiхаючись, робiтник, його «Геть сором» читае на iнтимнiй вечiрцi, захлинаючись i перекручуючи слова та наголоси, головбух тресту, що принципово проти «искусственного галицийского языка и насильственной украинизации». Примусити читати, та навiть не тiльки читати, а й захоплюватись украiнською книжкою отакого «принципового ворога» це з першого погляду не аби-яка перемога й здобутки для украiнського автора. І коли-б до цього не домiшувалось багато прикрих «але», тодi, далебi, нашу сучасну украiнiзацiю можна було б назвати «украiнiзацiею iм. Остапа Вишнi», беручи на увагу значення й вагу «Вишневих усмiшок» у справi неболючого й самоохотного переходу рiзних гатункiв «принципових ворогiв» до лона украiнськоi культури.

Але для того треба, насамперед, з'ясувати констеляцiю Остапа Вишнi в сучаснiй украiнськiй лiтературi, а заразом i питому вагу лiтературну його «Усмiшок». До цього нас зобов'язуе, принаймнi, сам факт трьох томiв «Усмiшок».

…Сельбудiвська читальня. Хлопцi читають черговий фейлетон О. Вишнi «Бережiть лiси». Одсунувши на потилицю кашкета, а на лоба до самiсiньких очей накошливши чуба, парубiйко, з веселим, ладним кожноi хвилини пирснути обличчям читае: «Садiть лiс! Бережiть лiс! Не нищiть дерева! Лiси – наше багатство! Лiси тепер нашi! Селянськi тепер лiси! Народнi тепер лiси!..»

Либонь нiчого смiшного ще нема, але хлопцi вже регочуться. Регочуться хлопцi, аж за боки беруться – повiрите? Вам дивно, дивлячись на них, i навiть нiби трохи нiяково, а втiм дивуватись нема чого – «Хлопцi звикли смiшне вичитувати в Остапа, отож i смiються вже по звичцi», – так принаймнi, пояснюе це мiсцевий учитель.

І справдi, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Вiн знае село до найменших дрiбниць, вiн умiе подати його фолькльор, зорати перед читачем незнану йому сiльську цiлину, в нього постiйний i завжди свiжий контакт iз селом. О. Вишня, власне, е селянський фейлетонiст i то не без пiдстав «Плуг» брав над ним лiтературне шефство. У своiх «Сiльських усмiшках» О. Вишня, як i наше село, – запашний, барвистий на дотеп, на влучне порiвняння, на мовний кольорит, але разом iз тим вiн i примiтивний, як наше село.

Цю примiтивнiсть вiн переносить iз своiх «сiльських усмiшок» i на иншi фейлетони, але, переходячи мiську царину, ця примiтивнiсть втрачае притаманний собi грунт, вульгаризуеться, переходить iз гуморески в смiховину невеликого гатунку, що, кiнець кiнцем, складае лiтературне обличчя Остапа Вишнi, ба навiть певне явище – Остап Вишня, над яким власно мало ще задумувався, а то й просто собi не думав сучасний украiнський критик та публiцист, не кажучи вже за нашого масового читача.

Але вiддамо ще раз належне Остаповi Вишнi, згадаймо його безперечно художнi «Сiльськi усмiшки», згадаймо його прекраснi запашнi «Косовицi», «Жнива», прочитаймо з насолодою «Темну нiчку-петрiвочку», його барвистий «Ярмарок», щоб сказати – якi величезнi здiбности в цього автора, яке знання сiльського побуту, фолькльору, мови! Якi можливостi були перед автором, наколи б вiн у своiй дальшiй творчостi йшов межами «Косовиць», манiвцями «Темноi нiчки-петрiвочки», майданом «Ярмарку»! i яка шкода, що поруч «Вишневих усмiшок» стоять прикрi Вишневi гримаси, яка шкода, що чималi Вишневi адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому лiтературному сьогоднi «Вишнiянство», як певний жанр нашого сучасного гумору.

Отож маемо поставити, на жаль – чи не вперше – на вид нашому читачевi гримаси «Вишнiянства», щоб виповiсти йому вiйну й засудити його.

Треба, мабуть, погодитись i визнати за аксiому, що корiння справжнього, нескороминучого i позверхового, а глибокого i тривалого гумору ховаеться в комiзмi ситуацii, що примушуе читача захоплюватись i смiятись iз дисклокацii дiевих осiб та речей у гумористичному творi, де динамiка дii натрапляе на несподiванiсть, ускладнення й дивуе ефектним, часто занадто простим (i в цьому чи не найбiльший ефект!) розв’язанням. Такому видовi гумору слово, комiчний вислов править тiльки за помiчну функцiю, бо центр ваги комiзму там не на словi, а на ситуацii. Ми дивимось на виставi Гоголiвського «Ревiзора» чи Мольерових «Тартюфа», «Мiщанина-шляхтича», «Лiкаря з примусу» або читаемо «Мертвi душi», чи, кiнець кiнцем, Аверченковi гуморески й смiемося. Цей смiх у нас тут викликае, розумiеться, не слово, а сама дiя, бо комiзм слова – живий тiльки в аспектi свого часу, а комiзм ситуацii легко може абстрагуватись вiд конкретних часових обставин i переходити кордони своiх епох. Отже, комiзм слова – тимчасовий i скороминучий, комiзм ситуацiй – якщо й не може, натурально, бути вiчно, то принаймнi, прагне цього, вiн тривалий i живучий.

Неправильно було б сказати огульно, що Остаповi Вишнi бракуе зовсiм комiзму ситуацii, вiн трапляеться в нього подекуди, ну хоч би взяти, примiром, його фейлетони «Як я рибу ловив», «Пiдмолоджування», «Геть сором», але це, власне, вийнятки. Гумор О. Вишнi спираеться, насамперед, на комiзм вислову, часто комiзм зрусифiкованого вислову, або ще гiрше комiзм (якщо це можна серйозно назвати комiзмом) вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнiсiнькоi порнографii.

Ось кiлька зразкiв цього непевного комiзму вислову чи гумору русизму: «Праведнi слова… Іменно пiдходити й iменно «вмiючи…» «І замiсть «смички» получилось саме «ох»… «согласний, товаришочки, согласний…» «розрiшилась благополучно, «юринда», «замiченiе» «Кирпатi гори» (розумнiй – Карпати Б. В.), «Ох, i харрашо на селi!..» До речи: О. Вишня чогось вважае за вельми дотепний цей вислов «харрашо», «хароший», i вiн не може по доброму розлучитись iз ним у одному фейлетонi, а й далi багато разiв уживае його на розвагу нашому сiльському читачевi, що жадiбно ковтае те, «не мудрствуя лукаво», й на потiху аматорам «малоросiйських вещичок».

Мова мовиться, розумiеться, не про так званий «сказ», що поза своею комiчною стороною подае живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосiб насмiшити «до нiкуди» свого читача. Проте в О. Вишнi можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:

«Чи-лi какая, примерно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристрiт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знiмаеть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лi какой нiбудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проiзойшла й на все етi болiстi iй просто таки вродi наплювать…»

Та в тому-то й бiда, що за «сказом» iдуть у О. Вишнi зловживання покрученим словом, русизмом, i сумлiнний критик мiг би списати багато паперу, виписуючи та пiдраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвiлля статистикiв.

Остап Вишня виробив собi кiлька штампованих засобiв i раз-у-раз орудуе ним, не турбуючись за те, як, кiнець кiнцем, читач сприйматиме iх. Адже-ж цi гуморески були розрахованi на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмiшок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнiшому читачевi: «Великi ножицi, грiзнi ножицi, гострi ножицi, розчепiренi ножицi… Отакеннi ножицi…» Чи ще: «Село – це така собi територiя, а на тiй територii хати, хлiви, льохи й церква… Помiж тими хатами вулички… У льохах нема нiчого, бо давно вже поiли… На церквi хрест, а на хрестi галка… Хрест золотий, а по позолотi по тiй – купочки бiленьки, – то птиця господня антирелiгiйну пропаганду робить»,

Дотепи, подiбнi до цiеi «пташиноi антирелiгiйноi пропаганди», аж через вiнця ллються по гуморесках О. Вишнi. Тут i «сорочка зав'язуеться вузлом вище того мiсця, про яке ви зараз думаете», i наш класичний поперек, що «переходить у «далi» (цим попереком з «рештою» О. Вишня козиряе кiлька разiв), i матня, що «на вас iззаду скепсисом вiе», i лiй – «певна рiч, коли вiн у головi. А як у иншому мiсцi – нi чорта не варт… М'яко тiльки сидiти та ширше штани ший».

О. Вишня вельми уподобав цi сумнiвноi якости дотепи, що-до тих мiсць, «яке чухаеш» i без анiякiсiнького чуття мiри (та й чи можна тут, взагалi, вимагати якоiсь мiри?) рясно сiе на сторiнках трьох томiв.

Що це – гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смiшнi цi всi пастушки, що «за корiвками йдуть, матюкаються», чи реготатиме читач з отоi «бугаячоi сили» – такий гатунок «гумору», без сумнiву, знайде завжди свого аматора, ба навiть численного аматора, але-ж про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми: далекi вiд «критичного стилю» якогось А. Г. (див. «З блок-ноту критика» «Лiтературна газета», ч. 9), щоб iстерично кричати – куди, мовляв, дивилось ДВУ, видаючи цi три томи. Нi, ми уявляемо зараз собi зовсiм иншу негумористичну картину: тисячами примiрникiв розходяться «Вишневi усмiшки», iх читае безлiч читачiв, та й не тiльки читае, а й на них у певний спосiб виховуеться наш читач, вони правлять йому за школу дотепности й гумору. О. Вишня фактично створив навiть свою школу, що позначилась низкою кислиць у виглядi «Веселоi книжки» видання «Плужанина», мiж авторами «вишневих» гуморесок i iхнiми численними споживачами е обопiльне порозумiння, вони один одному iмпонують i, я сказав би, – вони доповнюють один одного. Важко-бо уявити лiтературний портрет Остапа Вишнi без його смiхотливоi авдиторii в сельбудинку, в Кубучi, на естрадi i, на жаль, важко також уявити сучасного читача украiнськоi книги без Остапа Вишнi…

«Вишнiянство» – це не тiльки певний жанр нашого сучасного гумору, це е разом iз тим i певна течiя, i досить потужна течiя серед читачiвськоi маси, це – цiлий рух. «Вишнiянство» – це навiть монометр читачiвського смаку, i успiх «Вишневих усмiшок» – це мiрило культурного рiвня iх читача.

Ви придивiться на нашого споживача гумористичноi лiтератури: вiн (пересiчний «вiн») без особливого пiднесення перегортатиме сторiнки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, вiн не вiзьметься за сатиру росiйського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, i вiн, далебi, не промiняе Генрi на Остапа Вишню.

Наш пересiчний читач не сприймае тонкого гумору, вiн потребуе такого гумору, щоб вiд нього «перчило!».

Справдi-бо, який смак треба мати, щоб задовольнятись iз цих каскадiв Вишневого дотепу:

«Хiба-ж ото чоловiк у рожевому трико, з бантами на плечах… Нiколи в свiтi… Стриба над берегом i так випинаеться, так випинаеться… Не по чоловiчому. Або ос стоiть «примiрник…». Ну, як ти його за чоловiка «держатимеш», коли в його «рiзниця» ось-ось прорве трико й вискочить на простiр пiсковатий…» («Пляж киiвський»).

Або вiзьмiмо ще один листочок iз лаврового вiнця нашого сучасного прем'ер-гумориста – його славнозвiсне «Геть сором».

«А ось – реестраторка. У неi тонiсiнький кленовий листочок, з бантиком, а бiля пупа чорненька мушка… Вона кокетуе… То пiднiме листочок, то пустить… І сама вся радiсть, вся iскра… Бурсацьким спуском пливе на базар Федора Силовна. Вона маслом торгуе. На неi жодний листок фiговий не приходиться. У неi великий листок – комбiнацiя: одна половина з лопуха, а друга – з капусти… І цii комбiнацii не хватае. Решту вона грацiозно прикривае сковородою…»

Читаючи оцi рядки, мимоволi спадае на думку: i хто це пустив у свiти про нас брехню, що ми, украiнцi, дотепна, гумористична нацiя! Наша гумористична лiтература ще до «Вишнiянства» не багато знала справжнiх iмен на сторiнках своеi iсторii; на iх дуже була скупа чомусь та нацiя, що може пишатись своiм народнiм гумором.

Чи може то часи тi вплинули, коли було нам не до смiху, чи ще яка причина, але поза Стороженком, Руданським, Глiбовим та ще кiлькома спорадичними в гумористичнiй лiтературi iменами з-пiд друкарськоi машини в нас виходив до революцii хiба-що тiльки Пiвень, з його «Торбами смiху» та иншою Губанiвською макулатурою.

Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих «рiзниць», «поперекiв» i «решт» дiстав у спадщину Остап Вишня вiд своiх малоросiйських попередникiв. Традицiя «Губанiвцiв» не раз позначаеться на гуморi Остапа Вишнi, i його остання гумореска, що вивершуе третiй том – «Лiт через п'ятдесят», своiм змiстом i стилем е, по сутi, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишне хахлацьке:

Якби я був полтавським соцьким,
Багацько де-чого зробив:
По бережку ходили б свинi
Галушки в Ворсклi б я варив.

Цi традицii затуляють у цiлому портретi О. Вишнi його, як фейлетонiста-громадянина, i його окремi хорошi, а подекуди, я сказав би, навiть епохальнi фейлетони, як «Конфуз», «Вольовий спосiб», «Дещо з украiнознавства», «Нате й мiй глек на капусту», тонуть, на жаль, у бочцi малоросiйського дьогтю.

Низькопробноi культури гумор О. Вишнi. Остап Вишня – це криза нашого гумору, що ii варiяцiею е нуднуватий i (крiм поодиноких виняткiв) гумористично-безпорадний «Червоний перець», що пасе заднiх проти росiйських «Крокодила», «Бегемота», «Смехача». Це тема вже окремоi статтi, а не рецензii, але й, пишучи цю рецензiю, бiльше маеш на оцi не автора трьох томiв «Усмiшок», а його читачiв, бо гудити Остапа Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишнi з його смаками, це значить фактично писати рецензiю й на читача.

Можна було б не загострювати питання, якби в нас не «канонiзували» гумор Остапа Вишнi (дивись числа журналiв «Плужанин», «Плуг» тощо), але саме через цю канонiзацiю справа з «Вишнiянством» набирае вже певного лiтературно-громадського характеру, що вимагае статтiв, лiтсудiв i диспутiв.

Тимчасом ми констатуемо факт величезноi популярности й успiху серед читачiвськоi (ба навiть i лiтературноi часом) маси Вишневих «Усмiшок». Цей факт примушуе нас сказати, що тiльки низький культурний рiвень або справжня «культура примiтивiзму» (хай даруе пан Донцов нам на плагiятi) може продукувати Вишневий гумор i живитися ним. Недалеке майбутне, коли пересiчний украiнський споживач гумористики стане на вищий щабель культурности, несе забуття Остаповi Вишнi й смерть «Вишнiянству», якщо, розумiеться, автор «Усмiшок» не стане на свою справжню лiтературну путь, емансипувавшись вiд решток нацiональноi обмежености, вульгарщини й примiтивности.


ІНформацiя з донесення невстановленого секретного спiвробiтника


[1928 р.]

Остап ВИШНЯ /Губенко Павел Михайлович/ утром часов в 10–11 в редакции «Вiстi» в присутствии техсекретаря ОГЛОБЛИНА и репортера СИМОНЦЕВА в комнате ИГНАТОВОЙ начал разговор о выступлении Волынского воеводы ЮЗЕФСКОГО. Разговор почти буквально был такой:

«Дожить до такого выступления. Вот что наделал Шумскизм (неправильная борьба с ним).

Что ЮЗЕФСКИЙ. Это говорит Франция и Англия. Сказать ЮЗЕФСКОМУ такую речь – для нас значит потерять Полесье, Волынь, Западн. Украину. Лазарь Мойсеевич (Каганович) накрутил, Коминтерн поддержал и утвердил, а он сам фью, пятилетки составлять, а тут расхлебывай. Вот, что значит такая политика /национальная/. А Польша скоро /через м-ца два/ сеймик для каждой народности созовет…

Кто его знает, кто прав – Шумский и Максимович, или же Васильков /и назвал еще кого-то/.

Совсем неправильно делать так политику – ШУМСКОГО в Ленинград, МАКСИМОВИЧА – еще куда-то. Это не есть национальная политика /разгон КПЗУ и Шумскистов/.

Дальше ВИШНЯ говорил о том, что после интервенции /которая, якобы, скоро будет/ посадят в каждое село украинца учителя, организуют земельный банк с рассрочкой выплаты за землю хоть на 300 лет и т. д. и на этом прервал, а СИМОНЦЕВ после ухода ВИШНИ заключил: «пессимист Павел Михайлович» /ВИШНЯ/.

Все время при разговоре ВИШНЯ очень нервничал и говорил с большой злостью, возмущаясь нац. политикой партии.

Кроме вышеуказанного ВИШНЯ в личной беседе с с/с говорил, что в Польше наш Полпред в Варшаве т. КЛОЧКО говорил ему, что Польша за эту зиму к войне подготовится совершенно, Красная же Армия процентов на 30 не будет готова.

Потом ВИШНЯ от себя добавил: «то, что пишут в газете, что Красная Армия вполне готова, ничего не значит, ибо если пресса утверждает что-нибудь – значит этого в действительности нет».

Между прочим ВИШНЯ о ПИЛСУДСКОМ сказал следующее: «ПИЛСУДСКИЙ как бог в Варшаве. Смерть его породила бы в Польше ковардак, особенно среди украинцев, которые надеются на него».

Затем, закончив с ПИЛСУДСКИМ, сказал: «Так строить социализм, как у нас – нельзя, нам немцев нужно», и смягчая эти слова добавил: «выписывать». «Немецкие коммунисты – говорил он, – это не те коммунисты, что у нас» /они мол с национальным уклоном, все для Германии/. Они /немцы/ интересуются нами не потому, что мы строим социализм, а потому, что хотят на нас заработать, т. к. у них тяжелое положение и нужно всяческими способами выкручиваться. Относительно ГИНДЕНБУРГА ВИШНЯ говорил, что ГИНДЕНБУРГ в Германии очень уважаем всеми и охрана его меньше нежели у ПЕТРОВСКОГО.

Этот разговор происходил вскоре после приезда ВИШНИ из-заграницы.

ОСНОВАНИЕ: Дон[есение] Осв[едомителя] ОПК № 173.


Інформацiя вiддiлення розвiдки про Губенка П. М.


4 сiчня 1929 р.

НАЧ. 2 ОТДЕЛА СО тов. КОЗЕЛЬСКОМУ

Задание т. Андреева

В ответ на В/задание за № 1399 от 27/ХII-28 г. сообщаю, что гр-н ВИШНЯ – ГУБЕНКО Остап Михайлович, 1889 г. рождения, урож. Полтавской губ., в настоящее время проживает в доме № 130, кв. 11 по Сумской ул. /3 р./

Основание: докл. разв. №……… от 4/I-29 г.



НАЧ. РАЗВЕД. ОТДЕЛЕНИЯ СОУ /ПАНОВ/                                [Пiдпис]


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Тычина»


[1929 р.]

2 ОТДЕЛЕНИЕ СО

ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ С/С «ТЫЧИНЫ» ОТ

Панас Иваныч совершенно увлечен Западной Европой. Все его знакомые уверяют, что в Западной Европе сплошной рай. Особенно увлек его Остап ВИШНЯ, который, при встрече с ЛЕБЕДЕНКОМ, чуть, чуть не расплакался и, воздев глаза в гору, сказал:

– «Яка чудова рiч воля, знаете наш радянський союз ЦЕ В’ЯЗНИЦЯ, а Европа – Рай».

Чего только не рассказывал восхищенный ВИШНЯ ЛЕБЕДЕНКУ про Европу и про петлюровцев, формирующих свои полки на границах Польши, и про могучий рост капитализма, и про все более и более усиливающееся европейское хозяйство.

«І, побачивши це все Ви будете бардом червоного пана».

Спросил Панас.

«Що ж робить, така вже моя собача доля», грустно заявил ВИШНЯ.


Привiтальна телеграма Васильченку С. П.5 вiд Остапа Вишнi


12 ciчня [1929 р.]

Из Хрк 6605 12/I в

Киев Воровского 22

[…] Наросвiта Васильченко –

= Многа лiта славному [юб]iлянтовi. Перепеленята пе[рем]огли хай живуть перепеленята. Слава творцевi [iхн]ьому.= Остап Вишня =


Витяг з доповiдi П[олiтичного] К[онтролю]


[1929 р.]

ВЫПИСКА ИЗ ДОКЛАДА П. К. О ПОЕЗДКЕ УКРАИНСКИХ

ПИСАТЕЛЕЙ В МОСКВУ И ЛЕНИНГРАД.

Юморист Остап ВИШНЯ на банкете в Наркоминделе заявил, что необходимо всех украинцев, находящихся в РСФСР, вернуть на Украину. На это тов. РЫКОВ спросил: «А ШУМСКОГО тоже?» ВИШНЯ ответил: «А можно было бы и ШУМСКОГО в сущности возвратить».


Витяг iз спецiального донесення за матерiалами Вiддiлу Полiтичного контролю ДПУ УРСР за квiтень 1929 року


квiтень 1929 р.

ВЫПИСКА

из спецсводки о настроениях украинских писательских и

артистических кругов по материалам Отдела Политконтроля

ГПУ УССР за апрель месяц 1929 года

ПО ОБЪЕКТАМ ПЕЧАТИ

«ВАПЛИТОВЦЫ»

В апреле мес. замечалась тенденция к новому объединению сил б[ывших] «Ваплитовцев». В писательской среде усиленно обсуждался проект организации «Фабрики писателей», – литературной организации, которая явилась бы приемницей «Ваплите», – с той разницей, что в ней будут принимать участие и писатели, формально прежде не входившие в «Ваплите», но сочувствующие ей (В. ПОЛИЩУК, Остап ВИШНЯ, АНТОНЕНКО – ДАВИДОВИЧ). Сплочение сил «Ваплитовцев» и выступление их «единым фронтом» произошло вокруг постановки новой пьесы М. КУЛИША – «Мина Мазайло», посвященная актуальной теме об украинизации, пьеса эта идеологически противоречива и фактически проповедывает укр. шовинизм. Газеты «Вiсти», «Харьковский Пролетарий» и «Коммунист» поместили отрицательные рецензии об этой пьесе.

Выступление в доме им. Блакитного

В связи с этим 22.IV в доме литературы им. Блакитного на собрании писателей, посвященном постройке их дома «Слово», группой «Ваплитовцев» было устроено выступление против редактора газ. «Вiсти» – КАСЬЯНЕНКО за его отрицательную рецензию о новой пьесе КУЛИША – «Мина Мазайло».

После предложения КУЛИШУ поехать в Москву за деньгами для постройки, он заявил, что не поедет, т. к. расстроен ведущейся против него травлей в виде рецензий на «Мину Мазайло».

КУЛИШ сказал: «Я прекрасно знаю, що всi рецензii [переходили] через ЦК i воно iх санкцiонувало».

После этого писатели КОПЫЛЕНКО, КОЦЮБА, ЛЮБЧЕНКО и частично ХВИЛЬОВИЙ устроили КАСЬЯНЕНКО обструкцию, крича: «Это безобразие… возмутительно и т. д.».

На фракции ДВУ, где присутствовали КУЛИШ, СОСЮРА, ХВИЛЬОВИЙ, ЯЛОВИЙ по адресу ораторов, выступавших на русском языке, они пускали следующие реплики: «Не давать им слова. На Украине пусть говорят только по-украински».

Во время обсуждения вопроса о [чистке] партии, эта группа задавала вопросы: «А сколько надо нашего грязного белья пересмотреть, чтобы считать себя прошедшими чистку».

Журнал «Лит. Ярмарок»

4-й номер журнала «Литературний Ярмарок» редактируемого ХВИЛЬОВЫМ, при участии большинства «Ваплитовцев» продолжает старательно обходить актуальные темы сегодняшнего дня, иронизируя над основными вопросами Сов. строительства.

В статье о поездке украинских писателей в Москву совершенно не затрагивается вопрос о большой политической важности этой поездки, а сообщается только о том, что у Миколы КУЛИША в Московском театре украли кошелек и документы, что писателей везли в Москву в «настоящем пассажирском вагоне», на котором не было надписи «для устриц» и т. д.

В этом же номере (4-м) помещены легенды про Остапа ВИШНЮ, поданные сквозь призму кулацкого мировоззрения. Остап ВИШНЯ выводится защитником крестьянства от ……. Советской власти.


Телеграма Олени Грудiнiноi до брата Остапа Вишнi


14 квiтня [1929 р.]

Из Хабаровска – Хрк – 0243 – 14/IV

Либкнехта 130 Остап Вишня

Если у тебя есть возможность пришли мне 150 рублей

Очень прошу сделать это у меня арестовали Жоржика надо отправить сына Ленинград я совсем потеряла голову самой придется выехать россию июне месяце смогу ли приехать домой к вам жду срочного ответа = Лена


Лист Олени Грудiнiноi до брата Остапа Вишнi


[1929 р.]

АДРЕС НА КОНВЕРТЕ: Украина, Заказное, г. Харьков, ул. Либкнехта

130 кв. 11 Остаповi ВИШНІ.

Ш т а м п: Хабаровск, Калининская 53 Е.М. ГРУДИНИНОЙ

Дорогой Павлуша.

Ну, Жоржик получил 5 лет Соловков. Только его оставили здесь почему-то отбывать наказание. Я не знаю, что мне делать. Уехать – куда? Да и как его оставить одного, – невозможно. Вещи у меня забрали, кроме носильных, т. е. обстановку. В общем паршиво. Изревелась, издергалась здорово. Посоветуй мне, что делать. Я все же думаю, когда пройдет моя истеричность поступить здесь на работу. Если ты можешь, помоги мне сейчас. Я тебе и так очень благодарна.

Крепко целую тебя твоя сестра Олена.

Целую «Андрюшку», ихнюю маму и всех.

Хотя бы написали Вы.


Витяг iз спецiального донесення за матерiалами Вiддiлу Полiтичного контролю ДПУ УРСР за травень 1929 року


травень 1929 р.

2 ОТДЕЛЕНИЕ СО.

ВЫПИСКА ИЗ СПЕЦ-СВОДКИ № 2 УОУ ГПУ УССР о настроениях украинских

писательских и артистических кругов по материалам Отдела П.К.

ГПУ УССР за май месяц 1929 г.

О вечере памяти КОЦЮБИНСКОГО.

В последних числах мая, в закрытом помещении Центрального Профсада был организован вечер памяти КОЦЮБИНСКОГО, причем, согласно указаний Зав. Агитпроп Окружкома т. ГИРЧАКА, была намечена к постановке революционная по содержанию пьеса «Заколот», после чего должно было состояться торжественное заседание.

Накануне этого вечера произошла на ул. К. Либкнехта случайная встреча между Гнатом ЮРОЙ /худ. рук. т-ра Франка/ и украинскими литераторами – КУЛИШЕМ, Остапом ВИШНЕЙ и др.

Остановившись, КУЛИШ в возбужденном и повышенном тоне обратился к ЮРЕ со следующими словами:

… «Вот Ваше настоящее лицо – халуйство; когда на Вас нажимают массы, вы не можете отбиться, не имея своей позиции. Ваше халуйство выражается в том, что Вы ставите в национальный, посвященный Коцюбинскому, вечер – пьесу русского драматурга»…

Потрясая кулаками, КУЛИШ в продолжении 10–15 минут осыпал театр им. Франка всяческими оскорблениями, указывая на то, что театр «Березиль» этого бы не позволил.

Гнат ЮРА пытался оправдываться, заявляя, что он здесь не при чем, что это директива Агитпроп’а и т. д.

На это КУЛИШ возразил:

…«В том-то и беда, что у Вас самого нет определенной линии и лица и вы поэтому подыгрываете. Сегодня служите и лижете пятки Соввласти, а завтра будете лизать Гетмана»…

Возмутившись, ЮРА ответил:

…«Мы Гетману лизать пятки не будем, а вот вы Деникину наверняка будете лизать»…

Видя, что инцидент начинает принимать весьма серьезный оборот, бывший с КУЛИШЕМ, Борис ЛИВШИЦ /редактор газ. «Пролетар»/ с трудом урезонил КУЛИША. После этой истории Гнат ЮРА, боясь возможных осложнений на этой почве с укр. литературной общественностью, направился в Агитпроп к т. ГИРЧАКУ с просьбой о замене пьесы «Заколот» пьесой КУЛИША «Мина Мазайло», однако, т. ГИРЧАК не согласился, объяснив, что для рабочей аудитории, которая приглаша[ла]сь на этот вечер, надо ставить пьесу понятную, с революционным содержанием, каковой и является в данном случае «Заколот».

Этот факт произвел на труппу отрицательное впечатление.


Витяг iз спецiального донесення за матерiалами Вiддiлу Полiтичного контролю ДПУ УРСР за травень 1929 року


травень 1929 р.

Выписка из спец-сводки № 2 УОУ ГПУ УССР за май мес. 1929 г.

Оформление «Ваплитовцев» в новую литературную организацию

В связи с проявленным полным бойкотом «Ваплитовцами» с’езда ВУСПП, считая невозможным в дальнейшем продолжать свою работу без оформленной организации, 7/VI состоялось собрание членов группы «Ваплите» и части вышедших из др. лит. организаций, по вопросу об организации новой литературной группы.

Предложение названия организации «Экспресс», не нашло поддержки. Выдвигают проект названия организации «Объединение /или ассоциация/ различных школ /или направлений/ пролетарской литературы».

На собрании присутствовало свыше 25 чел., в том числе:

ХВИЛЬОВИЙ, КУЛИШ, ЭПИК, ПЕРВОМАЙСКИЙ, ДОСВИТНЫЙ, ФЕЛЬДМАН, О. ВИШНЯ, ЮРЕЗАНСКИЙ, МАСЕНКО и др.

Собрание было очень оживленным и почти все выступавшие отмечали:

«СЧИТАТЬ ВУСПП РОДСТВЕННОЙ И БРАТСКОЙ ОРГАНИЗАЦИЕЙ ПРОЛЕТАРСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ, С КОТОРОЙ ИМЕЮТСЯ РАСХОЖДЕНИЯ ПО ФОРМАЛЬНЫМ ВОПРОСАМ».

Кроме этого, выступавшие т.т. выдвигали следующие тезисы, которые должны лечь в основание платформы их новой организации:

«ВУСПП – вульгаризирует пролетарскую литературу».

«ВУСПП считает, что реализм – это основа – мы против этого».

«ВУСПП считает необходимым, чтобы была обязательно рабочая тематика – мы же считаем обязательным пролетарскую идеологию».

«ВУСПП считает обязательным отзываться на все политические коньюктурные события, как-то: индустриализация, социалистическое соревнование и т. п. – мы считаем это совсем необязательным, надо лишь, чтобы общие идеи пролетариата были положены в основу творчества».

«Мы против монополии ВУСПП, осуществляемой им лишь в связи с его названием».

Эти тезисы из выступлений выражали почти единодушное мнение присутствовавших.

Выступавшие в прениях заявляли:

ХВИЛЬОВИЙ: «НУЖНА ЧЕТКАЯ ИДЕОЛОГИЧЕСКАЯ И ПОЛИТИЧЕСКАЯ УСТАНОВКА. МЫ ДОЛЖНЫ ВЕСТИ БОРЬБУ С ПРАВЫМИ ГРУППИРОВКАМИ, С ЕФРЕМОВЩИНОЙ, С КУЛАЧЕСТВОМ, С ХУТОРЯНСТВОМ /АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПИДМОГИЛЬНЫЙ и др./, А ТАКЖЕ С ВУЛЬГАРИЗАЦИЕЙ ПРОЛЕТАРСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ».

О. ВИШНЯ поддерживая точку зрения ХВИЛЬОВОГО, добавил:

«Я БЫЛ В КИЕВЕ – Я ВИДЕЛ ЭТИХ ПИСАТЕЛЕЙ, КАК ПИДМОГИЛЬНЫЙ, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ и др., КОТОРЫЕ СИДЯТ и «ЕДЯТ БОРЩ» И ЖДУТ ПОКА ИХ, КЛАНЯЯСЬ, ПРИГЛАСЯТ РУКОВОДИТЬ КАК ИСТИННЫХ НОСИТЕЛЕЙ УКР. КУЛЬТУРЫ И ЛИТЕРАТУРЫ».

Выступавший КУЛИШ подчеркивал, что организация их группы оживит работу ВУСПП.

На собрании было заявлено, что организаторы /ХВИЛЬОВЫЙ, ДОСВИТНЫЙ/ были в ЦК и у Наркома Просвещения т. СКРЫПНИКА и они не возражали против […] организации.

Большинство присутствовавших высказали опасения, что сам факт организации и группы, вновь вызовет со стороны ВУСПП нападки на них, якобы их организация будет напоминать «Ваплите» и т. п. в этом духе.

В остальном выступления носили характер полной поддержки линии ЦК.

Для выработки платформы собрание избрало комиссию из т.т. ХВИЛЬОВОГО, ЮРЕЗАНСЬКОГО, ФЕЛЬДМАНА, КУЛИКА, ЭПИКА и МАСЕНКО.


Лист Коханенка Є. T. до Остапа Вишнi


30 травня 1929 р.

Харкiв. Лiбкнехта 130/11 Впт. Остап ВИШНЯ

Полтава Соборний переулок, 6 БУЛГАКОВ КОХАНЕНКО Є. Т.

Штамп: Полтава от 30/V-29 р.

Дорогий Павло Михайлович.

Перш усього дякую Вам вiд щирого серця за той теплий приют, який ви дали менi з дружиною.

Пiсля Полтави ми iдемо в Умань на 3 недiлi. Приiздить в Полтаву обов’язково. Треба Вам доконче взяти гордончика у ЛІСОВСЬКОГО. Я певний, що коли Ви будете особисто, то вiн вам вiддасть. Пока що я з ним ще не балакав – вечерком пiду до нього. Тут П. М. коропи як поросята. Приiздiть прямо до мене, побудемо троха. Мiй хазяiн страшенний риболов i охотник i знае всi мiсця. Рибки наловимо, юшечки наваримо i побенкетуемо над славною Ворсклою. Тiльки треба Вам купити катушку i сильну шворку, щоби могла видержать 20 ф., а то iнакше трудно буде пiймати його, бо вони сидять дуже глибоко i в корiннях. Є язi, головнi i соми – одним словом, ловля дуже цiкава – лiсок i т. д. Якщо е гарнi жилки, то купiть, бо тут немае, а я, бувши в Харковi, якось забув.

В Одеськiй драмi буде завхудом ВІЛЬНЕР. Так один театр пропав для украiнського режiсера. – Взяв ШРАМЕНКО еврея з Московською орiентацiею.

Дiла твоi господи. – Це називаеться, що НКО пiддержуе украiнського режiсера, а там далi пiдуть росiйськi актори, а нашого брата пiшлють опять на задворки. – Да, полiтика на ять. Я сам не знаю, що робить – куди свою голiвоньку приклонити… Що робити, не знаю. Якби менi в Одесi при ВІЛЬНЕРІ дали посаду чергового режисера, то я б остався в Одесi. Побалакайте, якщо Ваша ласка, з ПЕТРЕНКОМ. ШРАМЕНКО буде 4-го на з’iздi директорiв в Харковi – то може Вам удасться що зробити в моiй справi – але раньше треба доконче поговорити з ПЕТРЕНКОМ. Я певний, що ШРАМЕНКО пiд впливом ШЕВЧЕНКІВЦІВ буде протаскувати ТІНСЬКОГО. Всьому тут голова ПЕТРЕНКО. – Може ще дещо е цiкавого, то Ви пощупайте П.М. буду Вам дуже вдячний. – До Франкiвцiв пiду в самiм крайнiм випадку – бо там менi творчоi роботи не дадуть, а так для вiдпочинку, то нiчого… а я ще хочу працювати. До того Вашула i Варецька проти мене, а Ви розумiете що це значить для мене з тавром «семя».

Всi моi надii на Вас, П. М. Поможiть прошу Вас.

А поки що жду вiд вас листа, або вас самих.



Адр. Аляксандровська, 3 кв. БУЛГАКОВА для мене.

Для листiв Соборний переулок № 6 кв. БУЛГАКОВА.

З глибокою пошаною КОХАНЕНКО

Маруся шле вам щирий привiт.

П. С. тому двi адреси, що до нашого помешкання можна зайти з двох вулиць.


Лист невстановленоi особи до Остапа Вишнi


12 червня 1929 р.

АДРЕС НА КОНВЕРТЕ

Харкiв, Вул. К. Лiбкнехта, 130, кв. 6

Остаповi Вишнi

Штамп: 12 июня 1929 г. Киiв

Дорогий Павле Михайловичу. Перебуваю в Киiвi. Нудно. Праця одноманiтна. Інколи бувае тiлько цiкаво, коли той чи iнший академiк «вибрикне». А вибрикують. Та ще як. Проте – анi жодного оригiнального вибрику. Сьогоднi, правда, два академiки поскублись до того, що один з них хотiв кинути засiдання, та його укоськали. Якого ж тут старого бзда багато. Та ба, навiть вже й вибздiти нiчого не можуть. Трошки запiзнилися ми з «омоложенням». Треба було ранiше це проробити. Прекрасне вражiння справляе президент академii ЗАБОЛОТНИЙ. Помiтно, що йому, хоч i самому вже старенькому, доводиться скрутненько серед безсмертних /тому, мабуть, «безсмертних», що чорт iх знае коли вони помруть/. То вiн здаеться, таки добре вмiе нуздать. Декого вже зануздав. Старий правильну лiнiю бере – орiентуеться на маси, i, зокрема, на робiтничi маси. Цими днями виiздить до Сталiнщини на «змичку» з робiтництвом.

В цiлому Киiв на мене справляе погане вражiння. Власне, не сам Киiв як мiсто, а його мешканцi. Багато падла мiщанського. Дуже помiтна байдужiсть до майбутнього. Серед робiтництва настрiй гарний. Шкода, що менi доводиться мати справу бiльше з бздунами. І тим бiльше шкода, що не помiтно потрiбного наукового руху. Менi особисто з наукового боку Киiв нiчого не може дати. Але й iншi дiлянки дуже кволо опрацьовуються. В перспективi, звичайно, е багато втiшного, але хотiлось би прискореного руху.

Свою нудьгу зменшую тим, що усяку вiльну хвилину використовую для особистоi працi. Думаю, що аркушiв два-три напишу. Влаштувався, щодо примiщення, добре. Живу в квартирi проф. ВОЛОДИМИРСЬКОГО; вiн поiхав до Одеси, а я лишився на самотi. Нiде не буваю, навiть на Днiпрi не був. Крiм «дiлових» шляхiв нiяких iнших не маю. Чим далi, тим бiльш бачу скiлько я витрачаю марно часу на працю, щодо неi зовсiм не придатний. І навпаки, там де мiг би зробити як нiхто – не маю часу. Заздрю усiм, хто мае час для придатноi працi. Справдi смiшно. Приiхати до Киiва, щоб дещо опрацювати. Невже так буде завжди. Як все це мене вимучило i як все це осточортiло. Де той бозя, що мiг бе менi допомогти. Інколи до того бере нудьга, що не знаю куди подiтись. Та ще ж i фах, що менi судився.

Ну, добре. Нема чого скавулити.

Як ви поживаете. Чи не збiраетесь до Одеси. Я там буду 14, 15, 16 червня /вул. Чiчерiна 1/, а потiм знов до Киiва, а тодi вже до Харкова. Менi щось здаеться, що ви зiбрались до Одеси. Може б приiхали. Ви ж не менше нудьгуете в Харковi. Чому в газетах нiчого нема про нову лiтературну органiзацiю. Мене дуже цiкавить це. Сподiваюсь на оживлення культурного життя, щодо нього спричинили нове угруповання. Щасливi ви, письменники, всi тим, що маете можливiсть один з другим говорити на спiльнi фаховi теми. Якби ви знали, як важко працювати в галузi, де ти один, насамотi, коли нема з ким словом перекинутись на «вузьку» тему. Других слухай, а тебе нема кому вислухати. Я, справдi, не багато вимагаю. Балачка нiколи не залишаеться тiлько балачкою, все ж вона дещо дае, навiть тодi, коли вона не е суто дiловою з обох бокiв. Один математик казав, що вiн тiлько тодi розумiе себе, коли другому вказуе своi думки. Це правда.

А проте, вибачте, що розпочав антимонiю на стару тему. Не буду вiдбирати у В/часу.

Будете писати Вар[варi] Олекс[iiвнi] […] вiд мене. І Мурi обов’язково. Побачите друзiв – привiт. Побачите Мик[олу] Григ[оровича], Мих[айла] Г[ригоровича], Ол. Фел. – привiт. Дек[о]торого Гордона зустрiнете – i йому привiт.

Бувайте. Ваш …………



Киiв, Короленко, 47, кв. 16, ВОЛОДИМИРСЬКОМУ для мене.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Барин»


7 серпня 1929 р.

АГЕНТУРНАЯ СПРАВКА

С/с «Барин» при встрече устно сообщил, что в Харькове среди группы литераторов имеется группа, руководимая Остапом ВИШНЕЙ и ПЕТРИЦКИМ. Эта группа, хотя, якобы и относится лойяльно к Советской власти, однако, недовольна отдельными ее мероприятиями в области культурного строительства УССР и пытается взять в свои руки проведение этих мероприятий.

Подробных сведений о группе «Барин» сообщить не может.

7.8.29 года

Ст. Уполномоч. СО                     [Пiдпис]                              (ШЕРСТОВ)


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Корольов»


8 серпня 1929 р.

Выписка из сводки с/с «КОРОЛЬОВА» от 8/8-29 г.

Серед театральних кiл постало обурення, що ГОЛИНСЬКОМУ уряд наш вiдмовив платити долярами, через що ГОЛИНСЬКИЙ в цьому сезонi не буде у нас спiвати. ВИШНЯ Остап менi заявив «коли б «москалевi» треба було платити долярами, то СКРИПНИК чи ЛУНАЧАРСЬКИЙ грошi знайшли б, а для украiнця долярiв немае.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Барин»


14 серпня 1929 р.

Дополнительно «БАРИН» сообщил, что к группе ПЕТРИЦКОГО и О. ВИШНИ примыкает МОРГУЛЯН. Эта руководящая тройка сейчас старается захватить в свои руки театральные дела и влиять на подбор артистов, проводить своих людей – «украинцев» /как заявил «БАРИН»/ и вообще «творить политику».

14 августа 1929 г.


Донесення секретного спiвробiтника «Корольов»


4 жовтня 1929 р.

Цими днями точилася в Будинку iм. Блакитного розмова, де говорили про киiвськi арешти. В цiй розмовi нiчого цiкавого не було, хiба те, що ГОЛИНСЬКИЙ казав, що про арешт ЄФРЕМОВА вiн чув ще у Львовi в серпнi мiсяцi.

Виходить, що украiнська контрреволюцiя мае зв’язки зi Львовом.

В приватнiй розмовi зi мною ГОЛИНСЬКИЙ менi оповiдав, що УНД’iвцi до арешту ЄФРЕМОВА поставилися дуже вороже. Група, що об’еднуеться навколо журналу «Новi шляхи», ставиться до Киiвських арештiв стримано.

ГОЛИНСЬКИЙ менi розказував, що представники лiвих галицьких угруповань збираються приiхати на Украiну, щоб нав’язати щiльнi культурнi зв’язки. Але проти цього гостро виступають спiвробiтники «Дiла».

Про арешт ЄФРЕМОВА широко говорили в украiнських львiвських реакцiйних колах, попи навiть мали правити службу божу за його здоров’я.

Те, що Львiв знае про арешт ЄФРЕМОВА, приемно вразило деяких спiврозмовникiв, примiром, ЛЕБЕДЯ, ВИШНЮ.

Сам ГОЛИНСЬКИЙ ставиться до Радянськоi влади вельми прихильно.


Лист Соколянського до Остапа Вишнi


[1929]

АДРЕС КОНВЕРТА: Гадяч, Дача Лихопоя Остаповi Вишнi.

Дорогий Павле Михайловичу! Одержав В/листа от сьогоднi. Вчора менi ГІРНЯК переказував про В/ життя-буття. А сьогоднi ось одержав i сам. Да, сильно поплутав распронамилосердний (його м-ти!) моi намiри. Вже збiрався i зiбрався. Узяв вiдпуск, все як слiд. А на другий день – на тобi! У баринi температура 38,8, а над вечiр – 39,9. Та аж до сьогоднi все спасибi iй, а то 39,9, то 39,5. Та як пiшло, як пiшло!.. Закрутився. Лiкарень нема – зачиненi. А що вiдчиненi – хворих класти не рекомендуеться, а краще прямо, без завозу на гробки. Так я вирiшив лiкувати дома. До цього прираяв ще й ЗОРОХОВИЧ Гр. М. А, воно ж, вдома, В/ знаете, що це означае… Словом аж до вчора порався сам i вдень i вночi. З учора наняв лiкпомку на день, а вночi сам. Інодi доходив аж до веселого стану. Правда, ще не сказився, але боюсь, що сказюсь. Якось воно склалось такось. Ви, мабуть, читали в газетах: i в наших харкiвських, i в московських про страшенний прорив фронту. Всипали нам всим як слiд за те, що не слiд… Що далi буде – чорт його знае. Я нiчого придумати не можу. Стан (настрiй) жахливий. Фiзично почуваю себе поки що добре, але морально – прямо з’ясувати не можу. Гнiтить мене стан моеi науковоi працi. Боюсь, що все пiде прахом. Нiхто й слухати не хоче. Власне нiякий чорт не розумiе до чого воно все. Я тепер i сам бачу, що не слiд менi було розпочинати таку справу у такому варварському оточеннi. А тут ще проклятi випадковi перешкоди, хороби тощо! Був би я оце собi десь бульгальтером у якомусь маслотрестi… А то взявся за науку! Ну, вибачте, що почав скаржитись. Прийшов Якiв Теофанович i тому я прикiнчую листа.

Слухайте, любi Варваро Олексiевна, Павле Михайловичу, Муркетику, Катерина Михайлова… Погуляйте хоч ви усi разом, одпочиньте i т. iн. Випийте хоч раз за мою грiшну душу, бо менi зараз нiби не можно. Я навiть не курю вже тиждень. Думаю, що цим догодю отому лисособачому створiннi, що зветься богом…

А я буду сподiватися на В/. Не пишу тому, щоб не заважати вашому вiдпочинковi. Та, коли й почну писати, то зараз починаю скаржитись…

Про «г……» довiдаюсь сьогоднi ж!

А цуцика мабуть слабують не на чумку, бо таку чумку i я б нiчого не мав проти перенести. Ще б как! Їсти – какать – спать. Проте вони дуже веселi створяти. Я iх з Панасом виселив в окрему кiмнату.

Вам щире-щире i усiм палке привiтання. Щоб ви усi хоч у снi приснились.

Цiлую, ваш СОКОЛЯНСЬКИЙ.



Р. С. Бариня стогнуть, аж крехчуть та шлють привiтання.

Пагана штука тифус. У Харковi його до чорта.


Ол. Полторацький


ЩО ТАКЕ ОСТАП ВИШНЯ[4 - Ця стаття являе собою грунтовну переробку моеi статтi, написаноi в сiчнi 1930 року i опублiкованоi в кiлькох нумерах журналу «Нова Генерацiя».Незважаючи на те, що загальна установка тоi статтi хибувала на деякi дуже iстотнi вiдхилення вiд марксистського методу (наприклад, ще не пережитий формалiзм, неточнiсть класового визначення «творчостi» Вишнi й iн.) – основного менiпощастило досягти —визначити вперше в украiнськiй радянськiй критицi антипролетарськiсть, бездарнiсть i куркульську iдеологiю «творчостi» цього суб'екта, що вважав себе за «короля украiнського гумору».Я пригадую той ефект, що його справив перший варiант цiеi статтi задоволення з боку радянськоi громадськостi i дикий гвалт i скавучання з боку тих, кому обов'язково треба було зберегти цього контрреволюцiонера в лавах «майстрiв» лiтератури.М. Хвильовий написав тодi дуже нахабну своiми перекрученнями i фальсифiкацiями статтю в захист свого однодумця. Шкiдники, що на той час були в ЛІМ'i, простежили тодi, щоб моя стаття не побачила свiту в окремому виданнi.Тепер, коли нацiоналiстичну контрреволюцiю розгромлено, я дiстаю змогу опублiкувати мою статтю знову. Звичайно, я й сам за цi чотири роки дещо вирiс i деякi помилки, якiя бачу в першому варiантi статтi я з задоволенням виправляю.]


сiчень 1930 р.

Пiсенька Остапа Вишнi одспiвана. Лiтературна творчiсть цього фашиста i контрреволюцiонера, як остаточно стае ясно, була не бiльше нiж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, вiн протаскував протягом кiлькох рокiв у друковане слово своi нацiоналiстичнi куркульськi iдейки i погляди. Завданням цiеi статтi е проаналiзувати те, що шкiдливого зробив в своiй творчостi Остап Вишня (ми розглядаемо тiльки матерiал 4-х томiв його «Усмiшок», скiльки за роки, що пройшли пiсля iх написання, Вишня остаточно звироднiв, стратив свою «популярнiсть» i навiть кiлькiсно дав дуже мало) i яким способом йому те шкiдливе щастило протягувати кiлька рокiв.



І

Насамперед Остап Вишня подбав про створення цiлком викiнченоi i стилiзованоi мистецькоi машкари. З цього погляду вiн був не просто автором. Вiн був ще й певним лiтературним типом, так би мовити «украiнським нацiональним гумористом», для чого виробив собi певний викiнчений i своерiдний, завершений i цiльний стиль.

Що характеризувало лiтературнi твори Остапа Вишнi?

В нього були своi своерiднi: словник, технiка комiчного, образи, жанр коротенькоi гуморески. Далi в Остапа Вишнi була певно визначена своерiдна мистецька машкара, метод пiдходу до читача.

Отже, вiн сконцентрував всi засоби впливу на читача в одному концентрi й досить нехитрими засобами досягав того, що читач сприйняв його, як певний тип «комiка», якого слухаючи чи читаючи – треба обов’язково смiятись незалежно вiд того, що причина смiху завжди була дешева, i брутальна, i зрештою дурнувата. В цьому, власне кажучи, нема нiчого нового: адже цирк завжди смiеться, коли на сцену вибiгае клоун i катаеться по манежу рачки.

Спробуемо проаналiзувати наведенi нами вище елементи, що в сумi складали «творче обличчя» Остапа Вишнi.



1. У ОСТАПА ВИШНІ БУВ СВІЙ СЛОВНИК

Як свiдчить сам автор: «Мову свою я взяв з маминоi цицi. Це – невичерпне джерело мовне. Звернiть на це увагу, матерi, i ваших дiточок нiколи не доведеться украiнiзувати. Хто вивершив мову? Робота. Робота i вказiвки А. Є. Кримського та М. П. Левицького…» («Усмiшки», т. 1, ст. 170.)[5 - Надалi я всюди посилатимусь на III видання «Усмiшок» ДВУ 1929—930. Римською цифрою вiдмiчатиму том, арабською —сторiнку.] Що сiе означае? Всi ми тепер прекрасно знаемо, що такi «мовнi iдеологи» як Кримський i Левицький, були представниками саме куркульськоi течii украiнськоi мови. В противагу не тiльки мовi украiнського пролетарiату, мовi, характерний i своiми iнтернацiональними тенденцiями, i широким мiським мовним добором слiв; в противагу мовi бiднiшоi частини села, яка на одхожих промислах здобувала велику кiлькiсть нових слiв i вражiнь, а iнтерпретацii цих «мовознавств» поняття «украiнськоi народноi мови» було якраз поняттям мови украiнського куркульства. Куркульства, застиглого в своiй хуторянськiй обмеженостi. Сьогоднi, коли проблеми украiнськоi радянськоi мови вже всiм зрозумiлi – вишнева декларацiя набувае всiеi своеi одвертостi: одним iз мистецьких засобiв Остапа Вишнi було плекання куркульськоi мови в противагу мовi украiнського колгоспника i пролетаря.

Ми маемо в своему розпорядженнi досить матерiалу для того, щоб детальнiше розiбратися в мовних установках Остапа Вишнi. В III тому «Усмiшок» надруковано гумореску «Вольовий способ», де Остап Вишня зупиняеться на роботах комiсiй по украiнiзацii. В цiй гуморесцi Остап Вишня подае полтавчанку, що знае народну мову («Я полтавська украiнка… Говорю мовою такою, як чуете… якою люди, такою i я…» (III—192) i росiянина Вадима Федоровича, що мови не знае, не цiкавиться, але повивчав усi правила граматики. Полтавчанка iспиту не витримала, росiянин витримав.

Який сенс цiеi гуморески? Сенс, як бачимо цiлком недвозначний.

По-перше: зробити наклеп на Ленiнську нацiональну полiтику: мовляв, укрлiкнепiвськi комiсii занiмаються виключно очковтирательством, вимагають тiльки вивчати двадцять чи тридцять правил, якi на завтра ж можна й позабувати: от така, мовляв, ваша радянська украiнiзацiя. По-друге, мовляв, комiсii Укрлiкнепу протиставляють «справжньому» украiнству украiнiзацiю «не органiчну». Остап Вишня так i пише: «Замислився я дуже: шкода менi землячки зробилося, i чого я – думаю – не комiсiя?» (III—221).

Остап Вишня сам розшифровуе тi реакцiйнi куркульськi тенденцii, що е в нього в питаннях мови: «мiсцева iнiцiатива – химерне слово, а без нього нi в сiльрадi, нi в кооперативi – неможна. Сказати – «почин» по-простому дуже» (II—181). Адже кожному цiлковито ясно, що слово «почин» – це зовсiм не «мiсцева iнiцiатива», що мовнi тенденцii Остапа Вишнi збiгаються з пропозицiями росiйського мракобiса адмiрала Шишкова говорити замiсть «калошi» – «мокроступи», що мовна практика, керована КП(б)У, практика, що живе i в колгоспi i серед украiнського робiтництва, геть знищила, перекинула догори ногами реакцiйнi, куркульськi установки Остапа Вишнi i його нацiоналiстичноi свори.

На цьому короткому зауваженнi щодо мовних установок Остапа Вишнi можна з цим питанням i покiнчити, адже нацiоналiстичнi куркульськi вуха «короля украiнського гумору» виразно стирчать з цих двох прикладiв.



2. У ОСТАПА ВИШНІ БУЛА СВОЯ ТЕХНІКА КОМІЧНОГО

Ця технiка комiчного цiлковито збiгаеться з куркульською обмеженiстю i некультурнiстю мовних поглядiв Вишнi.

Основа дотепу у Вишнi е зниження поняття, при чому зниження саме в розумiннi вульгаризацii, здешевлення, опошлення. Певне поняття розчленяеться Остапом Вишнею на два вiдтiнки, або береться одразу два розумiння одного й того самого слова i т. д. Класичним прикладом для цього править початок «Лiтературних усмiшок». «Слово «письменник» походить вiд дiеслова «писати», а не вiд якогось там iншого дiеслова» (IV—5). Цей, як дехто вважае, дотеп свого часу нажив великоi слави Остапу Вишнi, i вдячний автор щедро з того «дотепу» користався, варiюючи i повторюючи його багато разiв на бiльшу славу своеi писанини.

1. «Писатиме, сказав батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу» (І—9).

2. «Вийде було батько за клуню:

– Гнатко. А йди но сюди! Що то ти, шеймин хлопець, повиробляв?

– То, тату, макети». (418)

3. «Коли дитина замислиться i сяде на голому мiстi, хiба йому дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А деж ото сiв ти, сукин син! Нема тобi за сажем мiсця?» (І—10).

4. «Наука – скажете, така штука, що ii давати комусь чи сприймати без штанiв навiть краще: бiльш площа сприймати». (I—53) i т. д.

Ця, м’яко висловлюючись, фiлософiя одхожого мiсця, гумористика пiсуарiв i iронiя ватерклозетiв смакуеться просто таки як тонка французька кухня. Успiхом, що межуе з успiхом триповерховоi лайки, порнографiчноi листiвки, похабного анекдоту, глибоким внутрiшнiм цинiзмом i смердяковщиною, вiе вiд чотирьох наведених дотепiв.

В слiдуючiй категорii дотепiв Вишня похваляеться брутальнiстю в думках незвичайною.

1. «Коли спитаеш у баби про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– «Отаке стерво було, як i ти оце…» (І – 8).

2. «Розплоджуеться населення не iнкубаторами. – Коли дасть бог уродить, у нас ця справа веселiш пойдьоть… – казав менi дядько Онисько: – з грушевого борошна не зажартуеш» (І, 32).

3. «Де в письменника талант знаходиться? Не знаю… З декотрими ж i купався навiть, i не зауважив»… (IV – 9).

Але два наведенi розбори дотепiв Остапа Вишнi (вони називаються дотепами, скiльки iснувала думка про те, що все це дуже дотепно) е нiщо в порiвняннi ще з двома видами гумору цього чемпiона смiху.

Од цих двох останнiх видiв уже остаточно погано тхне. Коли нам тепер доводиться читати про твори фашистських письменникiв, про все глибоке моральне падiння, i скотськiсть фашистськоi «культури», то нам стае зрозумiлим, що цей iз перших двох видiв гумору Вишнi заздалегiдь змикався своею установкою з iдеологiею фашизму.

Остап Вишня послiдовно знижуе людину до становища тварини. Саме отим стиранням рiжниць мiж людиною та твариною, пiдкресленням скотських рис людини, куркульсьскою фiлософiею пуза та генiталiй вiе вiд такоi системи розглядати людей, як тварин:

«Двигуни, худоба тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кiндрат»… «Регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами» (І—57).

«Так от значить i село… Хати, комори, хлiви, колодязi, льохи, школи, гамазеi, кооперативна крамниця… чоловiки, жiнки, хлопцi, дiвчата, дiти… Флора i фавна». (І – 110).

«Тiльки перепел, почувши перепельчине солодке «ха-вав! ха-вав!» – спокушае стару перепелку молодецьким «жить идем»…

Тодi молодий парубок, вертаючись iз тьмяноi комори сумно в перепелiв дзвiн услухаеться… i говорить пошепки:

– «Пать – пать-падьомкав i я б оце, коли б не алiменти, здох би вiн йому» (І – 142).

«І засвiтилися у вороноi кобили очi, i прошепотiли радiсно вуста ii:

Только утро любви хорошо.
Хороши только робкие, первые встречи… (II—68).

Чим не зразки куркульськоi, антикультурноi брутальностi?

Куркульський iдеолог, що змушений писати в умовах диктатури пролетарiату, зрозумiло, надзвичайно цинiчно ставився до своеi лiтературноi роботи. Побiльше нашкодити, по змозi без того, щоб на тому шкiдництвi його було викрито. Побiльше урвати матерiальних благ вiд ненависноi йому радянськоi влади: «Найголовнiше для письменника – гонорар» (IV—9). Тут Вишня виразно показуе свою психологiю проститутки вiд лiтератури, психологiю багатотиражного комерсанта з високим гонорарним тарифом i багатьма перевиданнями.

І тепер нарештi про останнiй розбор дотепiв.

Куркульська наволоч не вдержиться, щоб, навiть маскуючись, виразно вишкiрити своi зуби на радянську владу, на той ворожий йому соцiалiстичний зрiст, що буяе навколо нього:

«Сядеш собi (за клунею): вiтер вiе, сонце грiе, картоплiння навiвае думки про всесевiт, про космос, про соцiалiзм» (І—11). А ось про нацiональне питання.

«Є в селi ще одне дiвчина, що ii тут звуть: “Та вона руська”… Нацiональноi ворожнечi не помiчаеться: спить з мiсцевими парубками» (I—32).

Ось i iнше: у хатi-читальнi, колишньому будуарi князiвському, «колись… княжата плодились, а тепер там свiдомiсть плодиться» (I—121).

Надiв Кiндрат штани, подививсь… «свобода скрiзь, як пiсля революцii» (II—45).

А ось ще iнше:

Архангел розповiдае боговi на небi, про те, що робиться на теренi Радянськоi Украiни:

«…На базарi чув: моляться… тiльки молитви якiсь новi… все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва i в бога, i в христа, i в печенки, – селезьонки… Сумно, боже – розпаскудився народ… не слухае вас».

І нарештi, про останню категорiю дотепiв.

Досить навести iх, щоб зрозумiти всю дешевину, всю бездарнiсть цього куркульського юмориста.

Вишня колись сам писав: «Нещасний нарiд усi гумористи, бо навiть, коли зуби болять, мусиш писати веселе» (IV—8).

І, справдi, хiба оцю бездарну халтуру можна назвати юмором?

«Мою потилицю поклало в задньоi сусiдки якраз на те мiсце, де поперек у неi переходить у «далi» (I—26).

«Село думае, що за два роки можна всi мiсця перечухати» (I—64).

«Сорочка Одарочцi пiдiймаеться вище того мiсця, про яке ви зараз думаете» (I—74).

«Свинею зветься така людина (стiй, стiй, стiй… не туди заiхав… Отак завсiди, як про свиню почнеш, так когось iз знайомих згадаеш)» (II—25).

«Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розумiеться, в його корови, а не в його) теля» (II—156).

Дуже часто ця бездарнiсть сполучаеться з поганими пасквилями на нашу дiйснiсть.

«Хрест золотий, а по позолотi по тiй купочки бiленькi – то птиця господня антирелiгiйну пропаганду заводить» (І—109).

Про осоавiахiм: «Колективного пустимо газу на вся вразi та супостати» (II—145). На тему про зв’язок мiж мiстом та селом:

«І от коли агенти у дядькiв воли купують та потiм за цi воли по десять кар-бованцiв виплачують, – то не лицем вони купують, а зовсiм iншими органами» (I—115).



3. ПРО ОБРАЗИ ОСТАПА ВИШНІ

Вiзьмемо для прикладу таких три образи Остапа Вишнi:

«Стовбова дорога покрутилася… Бiлим ужем попiд скелями стрiмчастими перекручена…» (III—9).

«Море у чадрi з туману» (III—10).

«Яйла обiймае кримськi мiста могутнiми обiймами вiковiчних скель. І гордо над ними закинув курчасту голову Ай-Петрi» (III—11).

Три шаблонних, бездарних образи в стилi «красивих пейзажiв», оспiваних у всiх Бедекерах. За подiбнi образи по редакцiях викидають цiлi рукописи в корзину.

Помiтно пожвавлюеться опис кримськоi природи у Остапа Вишнi, коли вiн знаходить можливiсть порiвнювати кримськi пейзажi з вiдомим йому хуторянським оточенням.

«Хвильове море – це пастух. Воно гонить велику отару баранiв до берега…» (III—21).

«Медуза – морський холодець… Кругле, як мисочка, бiле, дрижасте, холодне i прозоре…» (III—2).

А ось i образ iншого кшталту:

«Накинула червону чадру на старий Крим революцiя» (III—67).

Остап спокусився в своему пiдлабузнюваннi до радянського Криму на «красивий» образ. А об’ективно вийшов скандал. І може навiть не скандал, а свiдоме паплюження соцiальноi революцii на Сходi. Адже чадра е символ пригноблення, i те, що на соцiалiстичному Криму нiби накинуто червону чадру, що це означае? Що бiльшовики, мовляв, пригноблюють Крим.

Перейдемо до гуморески «Слухай, обивателю». (III—163–169). Ця гумореска, одна з центральних, що дае нам правдиву уяву про справжнiй характер контрреволюцiйноi творчостi Вишнi. Загальна побудова гуморески витримана приблизно в тонах символiчних iнтермедiй бурсацьких драм, де брали участь такi фiгури неземного походження, як «милiсть божа», ангел, досконалiсть i т. д. Замiсть цих постатей Остап Вишня подае двi символiчнi фiгури «Революцiю» i «Обивателя».

Революцiя у Остапа Вишнi витримана в стилi умовностей буржуазноi французькоi революцii, як «чудесна жiнка, в криваво-червонiй порфiрi одягнена» (III—165). Революцiя це, за Вишнею, чудесна жiнка з неземною красою (III – 165).

З цього опису видно, як фальшиво-iдеалiстично подае Вишня постать (?) соцiалiстичноi революцii. Звичайно, з такого образу можна було б тiльки смiятись, коли б сама гумореска не промовляла чогось бiльшого. А от що каже Революцiя Обивателю:

«Я в бурi бурянiй принесла тобi машини, домни, паси… А ти «запальнички» почав робити… Я засвiтила твоi мартени, я завертiла твоi машини»… i т. д. (III—67).

Що хотiв сказати Остап Вишня оцiею розмовою мiж революцiею i обивателем? І насамперед, що вiн розумiе пiд словом «обиватель»? Як ми бачили з наведених цитат, революцiя каже, що вона вiддала йому машини. Кому вiддала революцiя машини? Пролетарiату. А чому Остап Вишня називае його обивателем?

Для пояснення цього досить пригадати те дике скавучання, яке доводилось чути з боку Хвильового i хвильовiстiв, з приводу непу. «Сталася зрада революцii» – так гукали Хвильовi. Тепер прекрасно вiдомо, чого коштувало оте iх «надреволюцiйне» виття. Класовий ворог будь-яким способом хотiв зробити наклеп на чергову стадiю соцiалiстичного будiвництва з тим, щоб пiдiрвати вiру в правдивiсть генеральноi лiнii партii i зрештою повернути рядянську краiну на шляхи капiталiзму й фашизму. При чому останне вони теж назвали «революцiею». Як ми бачимо, Вишня й тут докладае своеi краплинки отрути, порiвнюючи будiвника соцiалiзму до обивателя, не гiдного революцii.



4. МИСТЕЦЬКА МАШКАРА ОСТАПА ВИШНІ

Нацiоналiстичнi друзi Остапа Вишнi завжди намагалися довести, спираючись на минулу участь Остапа в радянськiй пресi, що Остап Вишня – це неухильний i моментальний популяризатор всiх заходiв радянськоi влади, «Остап Вишня – це украiнський Дем’ян Бедний» – ось що намагалися вони довести.

Але досить нам прочитати Вишневу автобiографiю, щоб зрозумiти, що це була цiлковита брехня. Почитаймо, що пише сам Вишня про себе:

«Весь тягар громадянськоi вiйни перенiс: i в черзi по пайки стояв i дрова саночками возив… а найтяжче було носити два пуда борошна… а таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii» (I—16).

«Ну, а потiм пiд’iхала платформа, мене й посадили. Потiм випустили, але я вже з тоi платформи не злазив. Нема дурних» (I—16).

«Чого я був у Кам’янцi, питаете? Та того ж, чого й ви» (I—17).

От тобi й «Дем’ян Бедний»! Колишнiй петлюрiвець, що вже був один раз в БУПРi за свою контрреволюцiйну дiяльнiсть, а потiм, випущений звiдти, спритно спромiгся провадити цю контрреволюцiйну дiяльнiсть в галузi лiтератури. Ось що вiн був насправдi. І ще пише, що «з радянськоi платформи не злазив: нема дурнiв» (I—16).

Справжню цiну цим словам тепер дуже легко пiдшукати.

Наостанку я хотiв би ще раз на одному-двох прикладах показати убогiсть мистецьких засобiв Остапа Вишнi. (От вiн пише, наприклад: «Я фотографую з свого, звичайного, погляду, життя на селi» (I—45). І от як ця «фотографiя» провадиться: Робота: «аж гуде». «Тiльки гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп» (I—59). «Мантачать коси: дзень-дзень, дзень-дзень!» (I—80, I—134). Косять «рiвномiрно як годинник ссшш… ссшш… ссшш» (I—81), «в повiтрi камертони золотi: дззз, дззз, дззз» (197) i т. д.

Звичайно, це все не бiльше, нiж протокол та й те записаний вельми невправною i примiтивною рукою. Вишня iнодi не боявся й того, щоб так i сказати про самого себе: «Бути сучасним письменником значно легше, нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш» (I—14). Ну, звичайно, коли маеш постiйно пiдтримку збоку повсюди розставлених контрреволюцiйною рукою своiх друзiв, можна покласти ноги до стола i халтурити що завгодно: все одно надрукують.

Вишня не вiд того, щоб iнодi довести i повну свою некультурнiсть. От, наприклад, сцену iз опери Вагнера «Трiстан i Ізольда» Вишня вважае за танок лише тому, що Айседора Дункан використала цю загальновiдому рiч для однiеi з своiх композицiй.

На цих кiлькох зауваженнях ми можемо завершити характеристику постатi й методiв роботи Остапа Вишнi. З поданого видно, що це був за суб’ект. Бездарний писака, що своiми корiннями виростав iз куркульства, а в мистецькiй творчостi був продовжувачем губановських «малоросейських» збiрок. Контрреволюцiонер, що, нахабно халтурячи, насмiлювався в зашифрованiй формi протаскувати в лiтературi куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо «гумориста», от хто такий був цей «король украiнського гумору».



II

1. ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО

Ми переходимо тепер до аналiзу матерiалу, зiбраного Вишнею в 4-х томах його «Усмiшок».

Переважну увагу в своiх творах Остап Вишня вiддавав селу.

Вся установка селянськоi частини його «Усмiшок» скерована на те, щоб всiма силами пiдкреслити патрiархальну, хуторянську, куркульську незайманiсть радянського села:

«Ох i харрашо ж на селi! От тут тобi вишня пiд вiкном, а поруч осика, а пiд осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник!» (I—31).

Так декларативно починаеться фельетон – «Ось воно – село оте!», що править нiби за символ вiри для Остапа Вишнi. Ідилiчнiсть пейзажу тут просто таки Рубенсова, хоч за своiм звичаем автор не добирае принциповоi рiжницi мiж нужником та власним вiкном.

Автор всiляко намагаеться пiдкреслити, що село для нього… «не з тез статистичних вiдомостей повiтпродкомiсарiв, не з донесеннiв сiльрад i виконкомiв – не офiцiальне село, таке собi село» (I—31).

Що цим мало бути сказано? Очевидно, одне: хоч ви як не намагайтесь радянiзувати i колективiзувати село, а воно собi е не ваше, не офiцiальне, а наше, куркульське.

От якi риси вишукуе Остап Вишня в радянському селi:

«А так тихенько в нас. Оремо. Сiемо. Плодимось, як i всi православнi. Живемо, одне слово» (I—34).

«Отак просто школа. А пiсля школи розправа. А так живе старчиха. А навскоси кума Уляна. А посерединi майданчик. А на майданчику свинi» (I—32).

«До церкви дзвонять… А дзвiн малиновий, та тiль – гу-гу-гу – cобаки гавкають. Одне слово – село» (II—19). Селян Остап Вишня подае як справжнiх дегенератiв. Та справа не тiльки в тому. От наприклад, в «усмiшцi». «Пошти що й здря» Остап Вишня намагаеться показати, що село взагалi нездатне нi на який поступ. В цiй «усмiшцi» селянин вiдмовляеться вiд культурних нововведень за допомогою зачарованого кола: земля не вкупi – не можна культурно господарювати, а землевпорядкуватися не можна – бо земля не однакова i т. д. От, мовляв, яка е справжня психологiя сучасного селянина, а ви ще намагаетесь його на колективiзацiю тягти.

Дiйснiсть, велетенська революцiя в сучасному колективiзованому селi блискуче спростувала цей контрреволюцiйний наклеп Остапа Вишнi. Та вiн докладае всiх зусиль, щоб показати удаване банкротство будь-якого заходу радянськоi влади, вжитого до полiпшення побутових умов селян: «У селi е потребилiвка. Це в кращому разi, а найчастiше – «Стребилiвка», що – «отут вона в мене сидить», отут – це значить «пiд грудьми», або «в печiнках» (II—19).

А от i продовження:

«Але е одна штука, що трохи не примусила мене при в’iздi в село рявкнуть:

«Повстаньте, гнанi i голоднi!»

Щоб ви гадали, що це за «штука»?

Можно подумати, що Вишня побачив трактора.

«Арка!» (І—33).

От, мовляв, едине, що змiнилося на селi. Поставили арку.

Тут ми пiдiйшли до цiлоi серii «усмiшок», де Остап Вишня планово розглядае вiдповiднi галузi життя радянського села:

«Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл», «Освiта», «Охорона народного здоров’я» i iнш.

Що ж е в цих «усмiшках»?

В «усмiшцi» «Головполiтосвiта» автор всiляко пiдкреслюе те, якi грандiознi установи Головполiтосвiти е в мiстi, а от в селi, мовляв, нiчого нема. Село перебувае абсолютно за межами культурних заходiв радянськоi влади.

«Он через дорогу пiд куминими Уляниними ворiтьми – кiлька колодок лежить. Ото й е наша Головполiтосвiта» (І – 43).

Що там вiдбуваеться? «Лапання», iдiотичнi похабнi спiви, «спання парами».

І все – вся Головполiтосвiта.

Жiнвiддiл – жiночi плiтки, церковнi iнтереси, над якими переважае розбита череп’яна ринка. Змалювання справжньоi фауни села, а не людей. І нарештi що найцiкавiше, за вiдсутнiстю iнiцiативи самих жiнок, голова сiльради об’являе, що жiнка мае однаковi права з чоловiком. Як i всюди, тут Остап Вишня намагаеться викривити справу так, нiби нi про якi органiчнi визвольнi рухи з боку жiночоi частини селян не може бути й мови, що iх звiльнення провадиться шляхом адмiнiстративних наказiв згори. Наклепницька суть цього твердження, що витiкае з тези Остапа Вишнi про чужорiднiсть радянськоi влади для села – нижче ми цю тезу ще проiлюструемо – ясна сама по собi.

«Освiта» – «Освiта на селi. Ну, тут навряд чи вийде усмiшка… Боюсь, що тут уже буде вишневий рид» (І—52).

І це Вишня насмiлювався заявляти тодi, коли радянська влада за допомогою мас розгортала роботу по лiквiдацii неписьменностi.

«Село – технiка…» – трактори: «…е… сили: двi кiнських i одна коров’яча» (І—57) i т. д. Сiшник – лантух. Косарки-снопов’язалки – люди, молотарки – дорослi, зерноочиснi машини – дiти. Цiлковита вiдсутнiсть машин.

«Село – книга». – Книг нема. Є лише старi грошi, що по них можна вчитися грамотi. Книжки ж використовують лише для крутiння цигарок. В цiй наклепницькiй «усмiшцi» Вишня безпосередньо подае руку бiлогвардiйському гумористу Арк. Аверченку, коли той стверджував, що в Радянському Союзi скоро нiхто нiчого не читатиме.

І це в той час, коли передвоенна норма книжковоi продукцii у нас в кiлька разiв перевищена, коли зокрема на Украiнi тиражi книжок за десять революцiйних рокiв в кiлька разiв бiльшi, нiж за двiстi передреволюцiйних.

Ховаючись за юродську форму викладу, Остап Вишня залюбки робить наклеп на культурну полiтику радянськоi влади.

«Охорона народнього здоров’я» – «Пасiчанський Наркомздрав – баба Палажка» (І—66). Засоби лiкування – власнi руки, власний язик, власний iржавий нiж. Класифiкацiя хвороб: переполох, глаз i т. д. А де ж робота НКЗдоровля? Звичайно, Остап Вишня ii намагаеться не помiтити.

«Профос» – ступенi освiти – пасти гуси – технiкум першого ступеня. Вища група – свинi. І все. «Профос» закiнчуеться одружiнням. Чого намагався досягти Остап Вишня в усiх цих «усмiшках»? Показати село таким закоснявiлим, що його, мовляв, не можна зсунути з вiковiчних хуторянсько-куркульських позицiй нiкому. Намагатися одбити бажання iхати до нього й працювати там провiдникам iдей радянськоi влади i, нарештi, подати всю сiльську роботу партii i радянськоi влади, як зверхне очковтирательство, командування згори i формалiстику.

А от iще одна надзвичайно нахабна «усмiшка». В нiй Остап Вишня намагаеться агiтувати за передплату на газети. На газети ненависноi йому радянськоi влади. От вiн i «агiтуе»:

«Передплачуйте» – щоб iх використовувати на цигарки.

Найбiльше виразностi набувае стиль Остапа Вишнi, коли вiн дiстае змогу рекламувати куркуля. От, наприклад, «усмiшка» – «Коли в головi лiй». Остап Вишня вишукуе куркуля, якогось Рудя, що побував у Францii, там навчився агротехнiцi i пристосував ii до своеi «пасiки величенькоi», господарства – 20 десятин на 15 чоловiк родини i т. д. Вишня не шкодуе жодних фарб, щоб розписати, який це зразковий господар, цей Рудь. І звичайно, стае зрозумiлим, що мав почувати Остап Вишня, коли майно таких Рудiв пiдчас розкуркулення експропрiювали для колективу.

Недалеко пiшов вiд цiеi «усмiшки» Остап Вишня в своему «Ярмарку»:

«І все ворушиться, дихае, курить, говорить, кричить, лаеться, мекае, iрже, ремигае, позiхае, кувiкае, хреститься, божиться, матюкаеться, заприсягаеться, пахне, смердить, воняе, кудкудахкае, квокче, смалить одне одного по руках, грае на гармонiю, на скрипку, причитуе, п’е квас, iсть тараню, одригуе, iкае, «булькае», лускае насiння i крутиться на каруселi» (І—203).

Усю цю сцену Остап Вишня закiнчуе лише одним словом: «Ярмарок!»

Таким мажорним акордом супроводить автор не радянський, а куркульський ярмарок. Коли ми порiвняемо цю усмiшку з попередньою, то це тiльки ствердить контрреволюцiйну послiдовнiсть Вишнi.

Виключно цiкава для Остапа Вишнi «усмiшка» «Ось воно як» (II—117).

Ця «усмiшка» нiбито агiтуе за ощадкаси. Мова в нiй iде про ощадливого середняка, Петра Федоровича Трактора, що скористався з послуг ощадкаси. «Проводив вiн культурне господарювання, корову злучав з сименталом, кобилу з арденом, свиню з йоркширом». В 1925 роцi вiн спродав худобу, «по хазяйству все справив. Подививсь – залишилось. І так залишилось, що як рахував, на вiкна поглядав». Середняк нiбито виходить трошки пiдозрiлий, нiбито вiн багатший за середняка. Але слухаемо далi: Поклав цей «середняк» грошi до ощадкаси. Каси по недiлях закритi, отже, коли в цi днi до нього приходили гостi, вiн не мiг купувати горiлки, бо вдома грошей не було, а ощадкаса була зачинена. Що ж зробив на ощадженi вiд продажу худоби грошi цей «середняк»?

– «Трактора Петро Федорович на тi грошi купив, – он воно як.

Чи випили – питаете, як трактор купили?

– Випили.

– Але тодi вже можна.

Хто трактора купить, тому можна випить, тiльки не самогона» (II—119).

Виникае низка запитань: 1. Що це за середняк, що мiг на частину грошей, здобутих вiд продажу худоби, купити собi трактор?

2. Якому середняковi може бути потрiбний для його iндивiдуального господарства трактор? Адже лише для обробiтку своеi землi, йому було б не доцiльно придбати трактор. А для решти господарських потреб одного середняка трактор е занадто мiцне енергетичне джерело. Отже, – трактора Вишнин «середняк» вiддаватиме в експлуатацiю.

Отже, коротше кажучи, «середняк», з такою симпатiею поданий Остапом Вишнею, е звичайний собi куркуль. Фiлософiя неприкритого правого ухилу, славнозвiсний лозунг, «збагачуйтесь» – тут в творчостi Остапа Вишнi знайшли той же самий, жвавий вiдгук, що його мали правi опортунiсти вiд Кондратьевих, Чаянових i т. д. А вказiвки Остапа Вишнi про те, коли можна випити, а коли нi – нагадують справжнiй самоучитель хорошого тону для «мiцного мужичка», що за всяку цiну намагаеться збагатiти, використовуючи для цього всi можливостi, якi трапляються на його шляху.

Згадана «усмiшка» ворожа всiй полiтицi партii в селянському питаннi. Адже в Вишниного «середняка» вже давно поодбирали всi отi трактори, що iх купiвлi плескав у долонi Остап Вишня. Отак спромiгся Остап Вишня, коли йому замовили писати «усмiшку», що агiтувала б за ощадкасу, пiд цим прикриттям поагiтувати за ощадливого куркуля.

Перейдемо тепер до «усмiшки» «У колективi».

Очевидно, на замовлення якоiсь редакцii, Остап Вишня iздив до невеличкого колгоспу. Ясно, що загальна установка цiеi «усмiшки» зверхньо позитивна: адже коли Остап дозволив би собi в цiй «усмiшцi» показати своi справжнi куркульськi зуби, то ця «усмiшка» не побачила б свiту.

Але до чого ж огидно читати ii, знаючи справжнi класовi настанови Остапа Вишнi. До чого бездарна i нудна вийшла ця «усмiшка»! Вся вона побудована так: iз шести сторiнок понад двi присвячено тому, як автор iхав до колгоспу. Далi йде сухий переказ досягнень комуни. Зразок: «Ходiмте, я покажу вам наше поле. У нас тепер тридцять шiсть десятин пару, вiсiмнадцять десятин окопних («пропашних»), вiсiмнадцять десятин яроi пшеницi», i т. д. (І—148). Далi Вишня не в силах стерпiти, похабно дотепничае над «колективною роботою» колгоспiвського бугая i кнура, що «нiколи не вiдмовляеться з дозволу артiлi йоркширить мiсцевi селянськi поросята» (І—150). І далi (лишилось ще 3/4 сторiнки): про вишнi, дуже смачнi, i про те, що в жiнок у колективi «i очiпки на мiсцi, i волосся цiле».

Все. Звичайно, в «усмiшцi» нема нiякого узагальнення, що допомогло б усвiдомити iдею колективiзацii. Це – едина «усмiшка» про колектив, в усiх томах «усмiшок». Натомiсть пiдхiхiкування над словом «колектив», сухий репортаж по замовленню.

Отже, в селянських «усмiшках» Остапа Вишнi на весь свiй жалюгiдний зрiст постае персона куркульського агiтатора, який не випускав можливостi, щоб, прикрившись чи то жартом, чи то «iдеологiчно-витриманими темами», – протягти контрреволюцiйну куркульську агiтацiю.



2. ОСТАП ВИШНЯ І МАШИНА

Ми не знайдемо, звичайно, жодноi «усмiшки» Остапа Вишнi, де б говорилося про машину, як засiб переведення сiльського господарства на соцiалiстичнi рельси. З розiбраних вище «усмiшок» ми бачили, що Вишня навпаки агiтуе за передачу машин до рук куркульства.

Звичайно, у Остапа Вишнi ми можемо знайти такi плаксивi вигуки: «Ой, дайте iндустрiю! ой дайте!» (ІII—243).

І ще: «Та даймо ж машину! та пробi даймо ж машину! А то тiльки: кидь! кид!» (І—140).

Звичайно ж, що оспiваному Остапом Вишнею куркулевi дуже бажано було б, щоб йому дали трактора i щоб вiн мiг почувати себе так, як показано в iншiй гуморесцi Остапа Вишнi, в тiй, що лише «вставляй штепселi», а електрика все сама зробить. І поруч з цим благанням куркуля про одержання машин у цiлiй низцi «усмiшок» Остап Вишня, на перший погляд незрозумiло для чого, намагаеться запевнити, що селянство з машиною упоратися не може.

«Машину якусь десь побачили.

Ой, не пiдходь! Ой, не пiдходь! Бо так тобi й голову одкрутить.

Не бачиш хiба як крутиться? Не чуеш хiба, як гуде?.. Ой, не пiдходь!» (III—47).

Таке удаване протирiччя стае дещо зрозумiлiшим, коли ми звернемося до iншоi «усмiшки» Остапа Вишнi. «Вiн такий, вiн може…» (І—49). Тут вiдбуваеться майже те саме, що й в «усмiшцi» з купiвлею трактора куркулем. Трактор куплений, тiльки уже не «мiцним мужичком», а селянами, тобто очевидно колгоспом, або Созом. І от коли Остап Вишня в першiй «усмiшцi» натякав на те, що трактор, куплений куркулем, потрапив до обережних i дбайливих куркулячих рук, то тут, в колективi, справу вiн повертае зовсiм iнакше.

Механiк, що притранспортував трактор до села, повернувся до мiста. Тодi селяни почали випробовувати трактора самi:

«Сiдай ти тепер, Іване, на трактора: подивимось, як вiн у нас iхатиме!.. Ти ж сам придивлявся, куди його той механiк крутив!»

Іван сiв на трактора, пустив його, трактор поiхав, але зупинити чи правильно скерувати його Іван уже не зумiв. І коли трактор перекинув кiлька парканiв… – «пощастило якось то Івановi сiпнути за пiдходящу пружину. Трактор i став. Став, дивиться на Івана, головою хитае та щось i каже. А що вiн сказав, – спитайте у Івана…» (І—50).

Насамперед привертае на себе увагу, що Вишня бреше: загальновiдомий е той факт, що ще до заснування МТС, коли трактор йшов безпосередньо до колгоспу, тракторiв не лишали у селi без догляду i продавали iх до тих сiл, якi посилали ранiше своiх представникiв на курси трактористiв. Продаж тракторiв колективам супроводився вивченням на тракториста селянина з того села, куди трактора продавалося. Отже Остап Вишня для чогось збрехав.

А для чого саме? Звичайно, для того, щоб спаплюжити колектив, показати, що колективiст – темний, некультурний i неспроможний взяти до своiх рук складноi сучасноi машини.

Отже, i в питаннi про постачання машини Остап Вишня вiрний своiй куркульськiй лiнii.



3. ОСТАП ВИШНЯ І МІСТО

«Жнива. Чи зрозумiле це слово отiй мiльйоновоголосiй, мiльйоноокiй, мiльйоноворукiй i мiльйононогiй потворi, що мiстом зветься?» (І—79). Правда, спiвзвучний радянськiй сучасностi образ мiста?

Пролетарське мiсто, що несе смерть сiльському куркулевi, це безперечно для нього, для куркульського iдеолога, Остапа Вишнi, жахлива потвора, смертельний ворог. І вся злоба, все ехидство, на якi був спроможний Остап Вишня, обертаеться в нього проти радянського мiста.

Ця «потвора» за Вишнею нищить людей, нищить iх тiло:

«Решта органiв твого тiла мiського до чогось iншого повернулася. Все тiло твое прокатарене на соломi мечеться», i т. д. (I—108).

Але все це дрiбницi в порiвняннi з тим, як «псуе мiсто самих людей».

Остап Вишня весь час намагаеться пiдкреслити, що коли на «политих потом чорних ланах украiнських урочисто вiдбуваеться меса трудового селянського життя» (І—83), то в мiстi живуть лише непмани, ледарi, бюрократи i т. д. Що селяниновi, i колгоспниковi, i бiдняковi, i куркулевi абсолютно нiчого вважати на iснування мiста. Вiн пiдбурюе селянина проти мiста, виконуючи тим самим роль ретельного куркульського агiтатора:

«В городi, Дмитре Федоровичу, за пiвгодини ворочають тисячами пудiв твого жита в облiгацiях та вагонах. І сам ворочае, один… І потом не обливаеться. А Зоя Владимiровна чи й Клара Соломоновна зi своiми Севкою чи Абрашкою на верандi сидять, та ще пiд парасолькою, щоб колiру на обличчю не зiпсувати… Он як у городi, Дмитре Федоровичу» (І—83).

Автор навмисне приховуе вiд читача-селянина, що радянське мiсто не е мiсто капiталiстичне. Адже на час записання тоi «усмiшки» за спекуляцiю хлiбом уже садовили до БУПРу. Вiн навмисне умовчуе, що «город ворочае» тисячами пудiв жита, обертаючи iх на заводи, на машини, на трактори для колгоспного села. Остап Вишня насмiлювався буквально повторяти тi слова, що iх казали куркулi пiд час хлiбозаготiвель.

У цiлiй низцi iнших «усмiшок» Остап Вишня продовжуе компромiтувати радянське мiсто, радянських працiвникiв державних i кооперативних установ, в очах селянського читача.

«Хлiборобство дуже легка i дуже неквалiфiкована робота. Це не те, що в мiстi, в конторi якiй… Чи в трестi, чи в синдикатi. Там у мiстi, доки встанеш, доки оглянешся, доки прийдеш, доки сядеш… i цiлих вiсiм годин сиди, сиди й працюй… А потiм на два тижнi вiдпуск. А селяни весь час у вiдпуску, тобто» (I—113).

Далi йде опис тяжких умов роботи на селi.

Отже, Остап Вишня навмисне запроваджуе в свiдомiсть сiльського читача шкiдницьке переконання, що в мiстi лише нероби й ледарi. Вiн навмисне замовчуе, що в мiстi живуть також крiм бюрократiв десятки тисяч iндустрiальних робiтникiв, вiдданих чесних службовцiв.

«Нiчого навiть i те, що вода поллеться на груди вам. Цього ви не боiтесь, плям на шифонi чи на пiке у вас не буде. На гарячi груди вам литиметься вода, а вражiння таке, як у вас там в Харковi, коли найдорожча й найкраща до вашого серця свою наманiкюрену ручку прикладае…» (I—138).

Отже тут, в Харковi, мовляв, живуть самi непмани та наманiкюренi жiнки, чи що.

Ось Остап Вишня висвiтлюе роботу двох кооперативiв: – сiльського, «Шлях до соцiалiзму», де не провадиться нiякоi звiтностi i т. д. (чи не подiбний в такому разi цей кооператив на яку чергову куркульську махiнацiю?), i поруч з цим висмiюе роботу великого об’еднання кооперативних правлiнь у мiстi.

В «усмiшцi» «Пiдкачало» розповiдаеться про обурливий випадок бюрократизму в кооперативних установах мiста, де стiльки кооперативiв, що… «не шлях у тому мiсцi до соцiалiзму був, а паркет… Не йди, а пливи» (І—90). Коли порiвняти двi наведенi «Усмiшки», доводиться мимоволi робити такий висновок: у селi працювати тяжко, натомiсть люди добрi, в мiстi ж е всi умови для нормальноi роботи, але люди нiкуди не годяться.

І нарештi цiлковито провокаторськи подае Вишня проблему мiста та села в «усмiшцi» «Про дядька Панаса, про ножицi та про гудзика» (II—1), де задана тема про потребу лiквiдувати розходження мiж цiнами на промисловi та сiльськогосподарськi товари набула контрреволюцiйного куркульського трактування.

Подана в «образних формах» (не обiйшлось, як i завжди, без штанiв, «переднiх фасадiв» та дотепiв, що на цьому нехитрому грунтi виростають) проблема ножиць у Вишнi трактуеться виключно, як грабування дядька-селянина пролетарським мiстом.

Коли дядько Панас питае в сiльрадi, коли будуть лiквiдованi ножицi, йому вiдповiдають:

– «Розхожденiе. Мiри приймаються» (II—13)… І все. Вишня подае цi слова так, що вони звучать в устах представникiв сiльради брехливим одмахуванням, бо вiн тут же подае мiсто, як скопище бюрократiв, яким потрiбнi грошi «на авто, на жеребця, на килими, на м’якi крiсла (II—16).

І, звичайно, вiн i словом не згадуе про те, як справдi працювала на той час комунiстична партiя над лiквiдацiею «ножиць».

Сон дядька Панаса про те, що його нiби грабуе мiсто, автор називае «смичкою». І вiд цього слова виводить дiеслово «смикати» – тобто Вишня поганить ленiнську iдею змички.

Тут ми бачимо, як Вишня безпосередньо постачае класовому вороговi на селi словесну формулировку для своiх контрреволюцiйних розмов.

Який висновок для себе робить дядько Панас, боячись, «що мiсто вiдбере в нього останнього гудзика»?

– «Ой-ой-ой, – захитав головою дядько Панас. – Сховай гудзика у скриню… зроби, очкура…

В очкурi дядько Панас ходить». (II—16).

Важко заперечити, що в цих рядках виспiвуеться ховання селянського маетку вiд «зазiхань» пролетарського мiста. Так ховае куркуль у хлiбозаготiвлю жито. Отже тут Вишня безпосередньо вiдбивае в своему творi неприховану куркульську iдеологiю.

І в iнших творах вiн всiляко стае на захист власницьких iндивiдуалiстичних рис навiть у селянина-громадського робiтника. В гуморесцi «А ви думали як!» вiн подае сiльського делегата, що нарiкае на потребу бути на сесii однiеi установи в Харковi:

«Хоч би вже призначили, як вiвцi моi покотяться!» (II—185). Цим Вишня намагаеться критикувати корисну роботу установ з погляду шкурних iнтересiв одного власника.

Досить i цих наведених нами прикладiв, щоб зрозумiти, що вся установка Остапа Вишнi щодо радянського мiста скерована на компромiтацiю його в очах сiльського читача.

Пiдхiд Остапа Вишнi до сучасного радянського мiста е не менш ворожий нашiй сучасностi, нiж його ж таки пiдхiд до радянського села.



4. ОСТАП ВИШНЯ І НАША СУЧАСНІСТЬ

Цiлу низку висловлювань Остапа Вишнi щодо характеристики стану на Радянськiй Украiнi ми вважаемо за потрiбне показати в нашiй статтi. Всюди, де тiльки можна, так, нiби випадково, мiж iншим, але всюди Вишня намагаеться справити таке вражiння, нiби на селi голод, некультурнiсть тощо. От, наприклад:

– «Гуси в холодку пiд потребилiвкою (вже чотири роки замкнена стоiть)» (І—96).

…«У льохах нема нiчого, бо давно вже все поiли…» (І—109).

Цi риски були б доречнiшi, скажiмо, в «Село вигибае» Черемшини. Але Вишня обов’язково намагаеться наклепати про «сторозтерзанiсть» села за радянськоi влади.

Вiн намагаеться також, як ми це проте бачили й вище, пiдкреслити байдуже ставлення села до комунiстичноi агiтацii:

«Батько цигарку iз «Товарищ, строй воздушный флот» крутять» (І—129).

А от i одвертий нацiоналiстичний вибрик:

«Спочатку в них (украiнцiв), пiснi були дуже короткi, мелодiйнi i з глибоким змiстом, а потiм, як уже було заведено «Всеукраiнський день музики» (тобто при Радвладi. О. П.) почали спiвати «корита». (III—23). Далi йде руська пiсня.

Отже радянський всеукраiнський день музики ознаменовано руською пiснею. Остап Вишня очевидно цим хоче сказати, що, називаючи свою нацiональну полiтику ленiнською украiнiзацiею, партiя i радвлада насправдi провадять русифiкацiю.

Є у Вишнi «усмiшка» «Село згадуе». Це «усмiшка» про громадянську вiйну. Становище Вишнi, що сам був у цiй громадянськiй вiйнi на боцi петлюрiвцiв, пiд час написання «усмiшки» про «червоного партизана» було справдi дуже пiкантне.

Що ж робить вiн? Не дае жодного слова про причини громадянськоi вiйни, про визвольний змiст боротьби бiднякiв-червоних партизанiв з мiжнародною контрреволюцiею i з власним глитайством. Добу громадянськоi вiйни вiн подае виключно як добу кривавих страждань, що вiд них «аж нiч почорнiла». Доба громадянськоi вiйни у Вишнi подана, як пригода партизана Семена, що кiлька разiв щасливо утiкав вiд бiлих i все ж таки десь загинув.

Отже i в цiй «усмiшцi» Остап Вишня змикаеться з тими, хто надзвичайно роздмухуе уяву про громадянську вiйну на Украiнi, як про таку, що мала на метi породити колосальнi страждання украiнського селянства, руйнацiю села i т. д.

В однiй «усмiшцi» Остап Вишня намагаеться уявити собi, як житиме селянин за доби цiлковитоi електрифiкацii побуту. Звичайно, вiн i не думае про те, що це буде доба соцiалiстичного ладу. За Вишнею технiчнi вдосконалення не порушують основ куркульського хуторянського сiльського побуту (Електроцiпок дiтей б’е, «голосномовець молитву читае»… й т. д. (II—945).

В «усмiшцi» «Голосномовець» вiн подае iдилiчну картину використання куркулем найгенiальнiших досягнень сучасноi технiки.

Куркуль використовуватиме радiо: щоб лякати птиць на свому городi, з свого саду виганяти пастухiв, що крадуть фрукти, коли куркуль трактором оре свою землю, голосномовцем вiн викликае до себе жiнку з обiдом. Соцiальний змiст такого ставлення до сучасностi й до майбутнього зрозумiлий.

І на кiнець цього роздiлу варто згадати ще одну «усмiшку», «Пiдмолоджування», де мова йде про омоложения людини. Велична проблема молодощiв, що дала Гете натхнення для «Фауста», – у Вишнi перетворюеться на варiацiю непристойного анекдоту про людину, якiй пересадили залози тварини. Вишнин герой Фелiкс Карлович через пiдмолоджування починае iржати i «задом бити» (III—187).

От i рiвень творчий «короля украiнського юмору».



5. ЯК ОСТАП ВИШНЯ ЇЗДИВ ДО РАДЯНСЬКОГО КРИМУ

Якась редакцiя надiслала одного разу Остапа Вишню до Криму. Остап Вишня поiхав i описав своi вражiння. Звернемось до цього репортажу («Кримськi усмiшки»).

Історична частина цього репортажу обмежуеться поганеньким викладом нашвидку видобутих iз популярних пiдручникiв вiдомостей про Крим типу:

– «Історична доба в Криму» починаеться тодi, коли бiля його берегiв з’являються греки-колонiсти. Ще наприкiнцi 18 сторiччя до Р. X. двое племен грецьких заселили Крим: йоняни й доряни. Вони заснували були такi мiсця, як Пантiкапей (Керч), Гераклея (Синоп), Херсонес i т. iн. (III—13) та ще з обережним зауваженням: «За точнiсть не ручуся». Або: «Може тут я й переплутав якiсь там тисячолiття» (VIІІ—15). Словом, за таку якiсть i точнiсть iсторичного матерiалу звiльнили б з роботи всякого газетного кореспондента.

Остап Вишня починае цiкавитись мовою кримського населення. Цiкавиться тiльки двома словами «платня» i «вошi» (III—16), при чому останне слово натхнуло нашого автора на цiлу низку фiлологiчних припущень, не бiльш цiкавих i вартих по цiнностi, нiж це останне слово.

Іншi мовнi явища, що виходять за межi грошей i вошей, Остапа Вишню не зацiкавили.

Характеристика трудящих Кримськоi Радянськоi Республiки у Остапа Вишнi приблизно така, як у збiднiлого iмперiалiста, що на нього плюе всякий тубiлець у колонii:

«Куди ти, мовляв, годишся. От раньше, що з тебе тепер вiзьмеш. А в очах у кожного тубiльца так i стрибае, так i миготить зажерливiсть… i очi цi так i просвердлюють твою кишеню» (III—45).

Що було б, коли б цей ганебний iмперiалiстичний наклеп на «кожного тубiльця» братньоi Кримськоi Республiки перекласти на татарську мову й видати в Криму?

А що можно було б почути в вiдповiдь на такi наклепи:

«Населення Криму хлiборобствуе, виноградарствуе, садiвникуе, скотарствуе та «курортствуе». Це все роблять жiнки. Чоловiки сидять цiлий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п’ють каву» (III—17).

Вiдзначивши, що головна суть Криму в тому, що вiн «субтропiчна штука», Вишня подае цiлу низку пошлих образiв для характеристики революцii в Криму «i зашумiла степами, долинами, горами, захвилювалася хвалинським морем червона легенда… Вихорем буйним промчалась, крилами червоними над пiвденним берегом кримським затрiпотiла… А iм’я тiй легендi – революцiя» (III—64).

Власне кажучи, це не просто пошлiсть. Що е спiльного мiж легендою, мрiею, казкою i революцiею? І невже революцiя в Криму це не факт, не правда, а легенда?

А от iще одне знущання з кримських трудящих, що будують в своiй краiнi соцiалiзм:

«Хай укрие Червоний Крим кетягами соковитими, щоб Ахметовi онуки i правнуки одне одному переказували:

– Благословенна революцiя i благословенний час, що породив ii» (III—73).

Хiба це не е ставлення до громадян братньоi нам республiки, як до «кольорових людей», що не спроможнi мислити iнакше, нiж за релiгiйними зразками в стилi Алiбаби?

От що привiз Остап Вишня iз подорожi по Криму.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Корольов»


1 лютого 1930 р.

Гомонять у Харковi про арешт артиста Березоля СЕРДЮКА. Однi кажуть, що його арештовано за минуле, другi – що за сучасне. Але конкретного нiчого нiхто не каже. Одначе, треба визнати, що арештом СЕРДЮКА бiльше цiкавляться, як, примiром, ЄФРЕМОВА. Це можна […] лише тим, що СЕРДЮК – вiдомий артист. Його особа […] тих хто цiкавиться театром. Деякi з прихильникiв театру стурбованi цим, мовляв, сезон Березоля – зiрваний.

Я чув про його арешт на вiдкриттi Будинку iм. Блакитного. Це, так мовити, була перша чутка про цей арешт. Деякi не йняли вiри цьому. І я навiть точно не мiг узнати – арештований СЕРДЮК, чи нi. Я згадую за цей арешт тiльки тому, що це викликало iншi балачки, якi для вас матимуть певну вагу.

Деякi письменники заявляли, що коли справдi СЕРДЮКА арештовано, то тут мусить бути чиясь i якась провокацiя. І примiром, СМОЛИЧ казав, що «знаю чие це дiло». Два днi опiсля розказував менi про арешт СЕРДЮКА ОНИШКЕВИЧ (Вукопспiлка). Цей ОНИШКЕВИЧ казав, що ДПУ мае своiх агентiв у Березолi, йому це вiдомо вiд артистiв з Березоля, з якими вiн мае особистий зв’язок. Вiн каже, що СЕРДЮКА «зрадила» артистка Березоля, що служить ДПУ. Прiзвище цiеi артистки вiн менi не хтiв сказати, все ж я узнав вiд нього, що вона – галичанка.

Отже, якщо справдi в Березолi е таемний спiробiтник ДПУ i саме ця артистка, то треба його негайно змiнити, бо коли про це знае ОНИШКЕВИЧ, то безперечно знають i артисти Березоля, бо тiльки вiд них мае цi вiдомостi ОНИШКЕВИЧ, як вiн передав менi та й мабуть i iншим своiм знайомим.

Публiка цiкавиться дуже полiтичним становищем у Зах. Украiнi. Правi кола зовсiм тепер не ховаються у приватних розмовах з тим, що полiтичне становище у Зах. Украiнi краще, нiж у нас, бо там, мовляв, украiнцi мають волю. Можуть виступати, явно на зборах, у соймi, у пресi. «А в нас, цього нема»? – каже ЯКОВЛЕВ (курси украiнiзацii). ВАРЛАМ (ДВУ) теж заявляе, що в Зах. Украiнi можна вiльно писати, виступати. А в нас – нi. Вiн покликуеться на кооперативну делегацiю, що була в нас улiтку, чи навеснi. Ось його слова: «Уявiть собi, приiздить на Рад. Украiну делегацiя, вертаеться до Галичини, робить там доповiдь, хвалить бiльшовикiв, i там iх не арештують, бо там воля слова. А в нас не можна нiчого сказати, особливо украiнцевi».

Виступом ПАНАЇТ Істратi закордоном письменники Харкiвськi обуренi. Навiть ПОЛІЩУК каже, що ІСТРАТІ – наймит охранки, але в цьому обуреннi можна почути й деяке вдоволення, мовляв, бiльшовики платять за пропаганду, яка обертаеться проти них (СЛІСАРЕНКО).

Невдоволенiсть почуваеться серед укр. письменникiв, що ДПУ не арештовало ПИЛЬНЯКА. Коли б це було на Украiнi – каже ВИШНЯ, то давно б арештували. А Москвi можна все. Цю саму думку висловлюе i МАР’ЯНОВ (Робiт. Газета Пролетар).


Витяг з протоколу показiв Лебеденка


15 лютого 1930 р.

Із письменницьких кол знайомий з ВИШНЕЮ, МОМОНТОВИМ[6 - Мамонтов.], КОЦЮБОЮ, ЧЕРНОВИМ та мало знайомий з Вал. ПОЛІЩУКОМ. Із вражiнь, якi я маю вiд рiзних розмов про письменство та письменникiв, якi конкретизувати зараз не можна, тому що я iх перезабув, я роблю такий висновок. Письменникiв потрiбно розбити на двi категорii, старшоi генерацii та молодшоi генерацii.

До старшоi я вiдношу таких як, СЛІСАРЕНКО, МАМОНТІВ, ФІЛІПОВІЧ, РИЛЬСЬКИЙ, ВИШНЯ, частину Ваплiтян як ЛЮБЧЕНКО, ПАНЧ та iншi, якi е безперечно типовими подорожнiми Радвлади до певного часу, в силу об’ективних умов. Це группа, яка своiм iдеологiчним корiнням, глибоко сидить в минулому, як в розумiннi форми тематики так i певних письменницьких традiцiй, iм не чужа романтично-народницька нацiональна стихiя.

Доказом цьому е те, як менi говорили, що у багатьох письменникiв, зокрема у СУСЮРИ9, е багато невиданих творiв, якi iдеологiчно i по формi не вiдповiдають сучасности, як зв’язанi з минулим. До молодшоi генерацii я вiдношу тих письменникiв, якi оформились за революцiйну добу, але якi в своiй бiльшости е теж подорожники, але бiльше щирi тому, що не зв’язанi з минулим.


Інформацiя з донесень секретного спiвробiтника «Передерiй»


13 березня 1930 р.

Першi вражiння присутнiх на процесi «СВУ» не е характерними i цiлком виявленими. Причина цьому та, що засiдання суду занято заслуханням читання обвинувального висновку й широкий загал слухачiв природня рiч бiльший iнтерес виявляе до допиту пiдсудних, анiж до самого акту. Проте це не значить, нiби слухач ставиться пасивно й не реагуе. Мене цiкавило ставлення рiзних груп слухачiв. Перший день я мав собi за завдання встановити, звичайно в мiру можливого, ставлення iнтелiгентськоi частини слухачiв. Треба сказати, що тут менi трохи пощастило. Група осiб за професiею украiнськi письменники на чолi з ОСТАПОМ ВИШНЯ кiлькiстю чолов. – 6–8 досить жваво ставилась до окремих мiсць обвинувального висновку, при чим голосiв схвалюючих саму суть iснування органiзацii не було чути. Вражiння в мене склалось таке: серед цiеi групи е безперечнi прибiчники ІВЧЕНКА (пiдсудного) доказом чого е вислiв з таненням в голосi: «Ти диви, на останньому з’iздi в Киiвi (який саме з’iзд не названо) вiн виступав з такою палкою радянською промовою, а вийшло опинивсь на лавi пiдсудних». Надто рано, але вже почали пророкувати про можливий присуд. Остап ВИШНЯ кинув фразу: «Ну що ти iх звiльнять, вони знов органiзуються» – жаль що поспiшили т.т. письменники, треба було б чути останнi свiдчення пiдсудних, де кожен з них, даючи останне слово висловлював абсолютно про протилежне.

Ця ж група осiб вела промiж себе таку розмову – «Ну скажи, навiщо була потрiбна органiзацiя, що являе собою безпринципний бльок» – але хотiлось заперечить шановним письменникам. Органiзацiя, що iснуе з 25–26 р., мае своi фiлiяли, певну сiстему, притом визначену програму, це вже не безпринципний бльок, а щось позначнiше. Додати зв’язок й зносини з закордоном, i справа стане ще яснiшою, думаю, що кожен з них це також розумiе. Просидiвши примiрно до 8 год., майже всi вони засiдання покинули. Цiкавою була розмова й другоi iнтелiгентськоi групи з 3 осiб, здаеться, всi студенти, принаймнi, один з них якийсь «Юра» – студент Харкiв. ІНО. На запитання товариша, де добув квитка вiдповiв: «в письменницькiй органiзацii», виходить, що з молодих письменникiв, але цей факт подтвердили й подальшi iх розмови. Це цiлком ще молодi юнаки, змiст розмов про пiдсудних не определений, почути вiд них можна було всячину, починаючи з обiзнання пiдсудних за прiзвищем й кiнчаючи оцiнкою органiзацiйноi побудови, в …, що то за органiзацiя, що розкрита, а ще складаеться з академiкiв та професорiв, нiби виявляеться конспиративну нездатнiсть: це примiрно вражiння першого дня.

Другий день письменницькоi групи я не бачив, та вона в даний момент i не являе такоi цiнностi, а тiлько приблизно. Я вже був зорiентований i мене зацiкавило ставлення робiтництва, що прийшло безпосередньо з виробництва. Їх було 4 чол., видно всi вiд одного пiдприемства. Те, що довелось менi вiд них чути, е повчальне, на мою думку, цiнне. Наприклад, всi вони з iнтересом слухали обвинувальний висновок (видно було, що важко розумiти украiнську мову через гучномовець в швидкому читаннi), жваво дiлились мiсцями, якi вважали за особливо важливi, коли читали про лiкарську групу, де говориться про пiдготовку вiдповiдних кадрiв для села, то майже одноголосно було зауваження: «Видишь врачей для села и наверное все на село», в цьому коротенькому висновi вiдчувалось, що робiтники зрозумiли змiст роботи СВУ. Далi помiж себе говорять: «Нет, высшие группы хоть бы им что, все свое думают. Ну… ЕФРЕМОВ – председатель Академии (прибiльшено тiтул) чего ну… было, а все же контрреволюционер». Пройшов весь час з iнтересом, не утримались i вони вiд того, аби погадати про можливий вирок, на iх думку розстрiлу нiкому не буде, бо прийметься до уваги iх роботу як наукових дiячiв. До кiнця не досидiли, пiшли ранiше. Чув i такий голос щодо вироку: «Найбiльша кара – це вислання до Соловкiв, аргументуючи що нiяких конкретних виступiв не було, група терористiв активноi дii не мала, i була занята лише iдеологiчною роботою – це вислив однiеi iнтелiгентки. Вiдмiчаю окремо, що мимоволi довелось зустрiтись з ЯВОРСЬКИМ І., свояком засланого ВЛАСЕНКА І. Д., пройшов нiби по квитку ячейки заводу «Красный Октябрь». Людина надто хитра, в словах був щодо оцiнки обережний i …ко сказав: «розумнi люди, а дурною зайнялись справою». На запитання про ВЛАСЕНКА, де вiн i що робить, зробив мiну, нiчого не знае, явно бреше, бо мешкають в одному дворi, жiнки рiднi сестри, дружина ВЛАСЕНКА iздила до нього, i вiн хоче мене провести незнанням. Про думки та вислови украiнськоi iнтелiгенцii про процес «СВУ», про його судовий перiод подам додатково, а також про арешт Харкiвських агрономiв та розкуркулювання.

Мушу зазначити ще один момент з залi засiдань судового процесу – це про склад слухачiв. З моiх спостережень я прийшов до висновку про конечнiсть дати бiльшу частину квиткiв робiтництву з пiдприемств, бо е такi особи, що вважають всю справу за мало серйозну, якiй надано такого значення лише як агiтацiйне. Ясно, що такi настроi передаються й до робiтництва, судове засiдання викривае вщент таку версiю, i робiтник зайвий раз переконаiться в рiжних брехнях. Дуже доцiльно з метою поширення серед населення – радiо, тут численна кiлькiсть робiтництва почуе правду з уст самих обвинувачених.


Витяг зi свiдчень Лебеденка


15 березня 1930 р.

ОПЕРА: В оперi украiнська група, яка проваде нацiонально-полiтичну акцiю, на чолi якоi стоiть ВИШНЯ, ЛЕБЕДЬ, ПЕТРИЦЬКИЙ, яку МАРГУЛЯН та голов …… називають шовiнiстичною.


Витяг зi свiдчень Лебеденка


15 березня 1930 р.

ВИШНЯ та КУРБАС – це люди безперечно одноi полiтичноi лiнii, типовi попутчики до часу iх радянофiльства е момент захлестного характеру, по сутi вони е нацiоналiсти самостiйники лише з ливим ухилом в нацiональному питаннi. Це мое переконання. —


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Антон»


21 березня 1930 р.

Остап Вишня только что приехал из Запорожья (где он был вместе с РАДОШЕМ), немедленно зашел на квартиру к Валерьяну ПОЛИЩУКУ и долго с ним совещался. Встретив меня на лестнице (в доме «Слово»), ВИШНЯ в разговоре сообщил, что собирается на несколько месяцев выехать в Запорожье. (У него имеется там брат – лишенец, которого он, несмотря на это, устроил заведывающим каким-то совхозом).

Необходимо заметить, что О. ВИШНЯ и П. ТЫЧИНА неоднократно в разговорах с укр. писателями жаловались, что на Днепрострое «натаскали москалей», там мало украинских рабочих и что на его украинизацию «треба звернути увагу». Мне пришлось быть свидетелем подобного разговора ВИШНИ и ТЫЧИНЫ с ГОЛОВАНІВСЬКИМ. Сейчас намечается явная тенденция к перенесению культурного укр. центра из Киева в Запорожье. ДВУ приняло культшефство над Днепростроем – Запорожьем, не без влияния ВИШНИ, ТЫЧИНЫ и др. Туда стали ездить для выступлений, поселений и т. д. Большинство укр. писателей (правого фланга). ВИШНЯ по всей вероятности уговаривает переехать туда и ПОЛИЩУКА. Это отчасти можно объяснить тем, что в Запорожье на довольно продолжительный срок переехал ПОЛОЗ.

ПОЛОЗ – это лучший друг ЯЛОВОГО, который в свою очередь тянет туда «своих».

К этой ниточке примешивается зоологический национализм – и отсюда вполне определившееся стремление к созданию «Украiнського Запорiжжя з украiнським Днiпрельстаном», на которые «треба звернути увагу».

Верно:                                             [Пiдпис Кириленко]


Лист Артема Березюка до Остапа Вишнi


24 березня 1930 р.

На конвертi адреса: м. Харкiв вул. Червоних письменникiв

буд. «Слово». Остаповi ВИШНІ

М. Сталiно Донбас, вул. Артема Буд. ч. 4 Окрсоцзабез.

БЕРЕЗ[ЮК]У А.Е.

Штамп: Сталiно вiд … 30 р.

Доброго здоров’я, вельмишановному Остаповi ВИШИНЦІ.

Хай не здивуе його мiй лист, бо з 13/III-30 р. приблизно о 12 год. дня при будинковi «Слово», я зустрiвся з вами i гомонiв про «Дiли» Сталiнськi на культурному фронтi, але за браком часу як у вас, так i в мене, ми не змогли нi до чого конкретного дiйти; отже за Вашою порадою я звернувся до Аркадiя ЛЮБЧЕНКО, i з ним дiйшов до згоди передати частину матерiялiв про будову украiнського Драматичного театру «Дон. Держ. Драма» та по справi пiдтримки з вашого боку реорганiзацii театральноi украiнськоi майстернi при клубi металiстiв iм. «Ленiна», щоб ви допомогли вирвати з багнища Державного Росiйського шовiнiзму – гнобителiв украiнськоi культури, з пазурiв ренегатiв-украiнофобiв, тi найдорожчi для нас культурнi одиницi, яким вже вирита могила, i прорiкаеться насмертна проповiдь з чола уст завiдательки культвiддiлом О.Р.П.С. тов. КОБЦЕВОЮ гробокопателькою украiнськоi культури, з ii приплiчниками: ЖІЛКІНИМ, «Монархом» Театру Дон. Держ. Драми. Могильщик ii /Дон. Держ. Драми/, з преси допомiчники погубности iснування як Дон. Держ. Драми/, так i молодоi школи украiнського мiстецтва: в першу чергу гр. ЧЕПУРНОГО, секретар редакцii 3-х округових газет «Молодий робiтник», останнього мало що треба змiсить з болотом у пресi, але в кримiнальному порядковi треба вiддати пiд суд за його рецедивнi вчинки, прикладом брать опiкунство над жулiками, якi очевидячки валили украiнську культуру, театральну майстерню, про що не раз посилавсь, i давались для використання по означенiй справi матерiяли, але вiн одводив, ухилявсь, не давав очевидно за хабар вiд таких жуликiв, як сам, що з ним були рука в руку, i врештi-решт майстерня з 80,000 ахнула, нi за собачий лай.

Остапе Вишня, що це зветься, як ви будете реагувати на цi факти /а iх пiдтвердять тисячи пролетарських уст шахтарiв i металiстiв Донбасу/ з рештою, iх пiдтвердять Вашi представники центрi Наркомосвiти зав. вiддiлом мистецтв тов. Вольський, керiвник дитячого театру i в один час був дух. керiвником Дон. Держ. Драми тов. Крига, якого ви можете щоденно зустрiти в буд. лiтератури iм. Блакiтнього, та зрештою може ствердити обслiдуватиль майстернi надiсланий ВУКОМ тов. БОНДАРЧУК, i коли хочете, можуть пiдтвердить Вам всi тi театри, якi перебували на теренi Сталiнщини, хоч для прикладу взять тов. БОРТНИКА з театру «Веселого пролетарiя», одним словом, ця наволоч до рiчницю до краю розбивае украiнську культуру. Треба гвалтом кричати – рятуйте, будем кричати, iначе все загине. Ви поспитайте Аркадiя Любченка про ту справу, яку я мав вручити Вам, вiн розкаже, що твориться з украiнською культурою на Донбасi, бо вiн, читаючи деякi яскравi разки-уривки з неi, мiнивсь обличчям i чуть волосся на собi не рвав, й запевне i йому защемiло бiля серденька…

Я певен в тому, що коли б ви змогли були увiрвать хоч годину-пiвтори на цю справу, то ви б, Вишенько украiнська, свiтовим рупором-гучномовцем кричали б у пресi на весь свiт i на всiх мовах.

Єх без дна б йому, без покришки, як жаль, що не було вам нагоди переглянути справу руйнацii украiнського мистецтва на Донбасi.

Одначе я дуже радив би вас затребувати цю справу зi Сталiнського Окрно. тов. Гака, посилаючись на мене, що я передавав ii тов. Любченко, гадаю, що вiн би вам надiслав ii, а це для вас, дорогий вiдоброжателю юмору украiнськоi лiтератури, роботи хватило б на цiлий рiк, слово чести даю, що правда…

І грiх буде з боку Остапа Вишнi, коли вiн одмовиться допомогти розвернути смердюче багно ворогiв украiнськоi культури.

Ось я вам зараз iх перелiчу i схарактеризую: І. ЖІЛКІН – деректор Дондерждрами.

Надто паскудна людина, недоумок, або просто iдiот, за його доречно розпитайте у тов. Криги Івана Антоновича.

Кобцева, зав. культвiддiлом О.Р.П.С., ломаний грош у базарний день, зажимае украiнську культуру, а закликае з усього свiту найпаскуднiшу халтуру н…. Теж ствердять всi теятри, що перебували в нас, для прикладу вiзьмiть для звiрки Державну оперу, Правоберiжжя Украiни.

ЧЕПУРНИЙ, Дорожнiй, Топчiй, Волчихiн – це люди, цi, що служать халтурi за грошi, бо в культурi нi чорта не розумiються i спекулюють на працi; Топчiй зав. книжковим колективом i просувае весь час лише росiйську книжку, незважаючи на те, що в нас вiдчуваеться гостра потреба в Укрлiтературi навiть i Вишенькi немае «украiнизуйся»10.

Дорожнiй, ну за цього я не хотiв би писати, бо тов. Остаповi буде нагода зустрiти Кригу І. А. i вiн йому розкаже, i за Чепурного я вже писав, що це жулiкi – бо удався в жулiка Гуревiча, що обдурив райком металiстiв з украiнською театральною майстернею в 100 тисяч, i кудись немнув.

Так чуете, Вишенька, слухайте, бо коли Ви не вислухаете, той чорт хай вас там забере, з будинком вашого «Слова».

Не-не неображайтеся, це я пошуткував, та й що казать – Ви мене розумiете одним словом, за Вами едина допомога.

Я надсилав при цьому листi для Вашого використання матерiялiв, а Ви не одмовте i зробiть як найспiшнiше, бо кожний день, кожний тиждень, для порятунку украiнськоi культури, вартий дорогоi цiни, в зв’язку iз критичним катастрофiчним станом.

Ну поки що, бувайте щасливi, чекаю Вашу хутку вiдповiдь на адресу:

Сталiно – Донбас,

Вул. Артема Окрсоцзабеза буд. № 4

БЕРЕЗЮКУ Артемовi.

Бувайте ще раз, стежу за вiстями на ваш фельетон.

24/III-30 р.


Лист Губенка Ф. М. до Остапа Вишнi


1 квiтня 1930 р.

АДРЕСА КОНВЕРТА: Харкiв, ХП Будинок письменникiв «Слово» кв. 22

Остаповi ВИШНЯ

Софиiвський….. Запор. Окр… з 1.1V-30 р.

1 квiтня 1930 р.

СЛУЖЕБНАЯ ЗАПИСКА.

Дорогий Павлуша!

Я тобi надiслав спiшного листа, але ти до цього часу не вiдповiдаеш, чи приiдеш до мене, чи нi.

Коли ти був в Запорiжжi, я не мав змоги приiхати, бо вже йшов посiв. Зараз майже посiв раннiх культур закiнчили.

Бажано було б, коли приiхав зараз – цiкавi справи з колективiзацii. Коли будеш iхати, захвати бумаги кальки, вона менi потрiбна. Пиши.

Вiтай дружину i всiх робiтникiв.

Твiй Федiр.


Лист Б. Романицького до Остапа Вишнi


2 травня 1930 р.

АДРЕС КОНВЕРТА: Харкiв Вулиця Червоних Письменникiв Будинок «Слово» кв. 22

Остапу ВИШНІ.

З Полтави от

У.С.Р.Р. Наркомосвiта Украiнський Державний Драматичний Театр

2 V-30 року. iм. Марii Заньковецькоi

Мистецький керiвник

Засл. арт. Республiки Борис Васильович РОМАНИЦЬКИЙ

Дорогий Павло Михайлович.

Почувши вiд Мих. Абр., що ви маете виiхати з Харкова й може статися не будете на наших виставах я «пал духом», аджеж Ваше до Занькiвчан … вiдношення було для мене великою надiею… Приiхати до Харкова i «так собi» «звичайно» почать вистави…

Нi, на мою тверду думку театр iм. Заньковецькоi мусить мати вiд харкiвських своiх гастролiв певну користь i певнi навiть органiзацiйнi висновки. Вiдома рiч, що без органiзованоi (бiля нашого театру) громадськоi думки нам нiчого (або надто мало) не пощастить…

Театр iм. Заньковецькоi своею восьмирiчною тяжкою працею заслужить на громадську допомогу, а також на те, аби вивести цей театр на ширший шлях. Ваша вiдсутнiсть на наших виставах вирве з-пiд Занькiвчанських нiг самий головний i мiцний грунт громадськоi опiнii… Отже i я, i всi моi товаришi горяче прохаемо Вас, дорогий Павло Михайлович, будте хоч на перших кiлькох наших виставах, також прохаю напишiть Вашу думку, як краще органiзувати громадський огляд нашоi працi. Я гадаю, що слiд забронiрувати кiлькiсть (скiлько?) мiсць на вистави i надiслати iх до федерацii письменникiв.

Пишу пiд час вистави, а тому не гнiвайтесь за олiвця.

Стомився так, що й сказати Вам не можу… Ну, нiчого… держу хвiст бубликом.

І я i жена моя цiлуемо вас i жену вашу, Павл[е] Миха[ли]чу, черкнiть пару слiв i заспокойте мене.

Всi вiтають.

Зараз працюемо скаженно, закiнчуемо останню прем’еру.

Ваш Б. Романицький.


Лист Губенка Ф. М. до Остапа Вишнi


10 травня 1930 р.

АДРЕСА КОНВЕРТУ: Рекомендований. Харкiв ХII Будинок письменникiв

«Слово» кв. 22 ОСТАПОВІ ВИШНЯ.

п/ф. Софiевський завод на Запорiжжi

радгосп Запорiжець Ф. М. ГУБЕНКО

10. V-30 р.

Дорогий Павлуша.

Зi мною справа стоiть так. С переходом радгоспа в ДЕСК з одного боку полiпшення становища на мiсяцi – залишили мене в Запорiжжi. Зараз думаю, що працюватиму тут. Начальства свого я ще не бачив, хоть i було в радгоспi – не хотiлося вже помi…кувати, ну та це буде видно. Працювати дуже тяжко, землi ще не добавили, цiлий день на …., а тут ще страшно болять ноги i кепська справа з очима, при електрицi читати не можу, взагалi парень уже пiдтоптавсь. Думае виiхати до Харкова побувати у лiкарiв та все немае часу. Тобi повний смисл залишитись у мене, тому що решта радгоспiв ДЕСКУ не мають нi помешкання, нi жратви. Ти заручись вiд Кудрi бумажкой на вiдпуск харчiв – щоб зайво тут не балакати, а у нас маеться все – i бiле борошно, сало i масло. Я маю трое коней для власного роз’iзду, тому що завжди можу вiдвезти до станцii, коли треба тобi куди поiхати та й заважати працi нiхто не буде, тому що мене цiлий день немае дома. Будеш iхати – телеграфуй, коли можна привези менi жовтi ботинки № такий як у тебе тiлько пом’якшi. Захвати пороху та дробу.

Приiздi, чекаемо. Всi вiтають, вiтай родичiв.

Цiлую Федiр.


Лист с[лiдчого] вiддiлу ДПУ УСРР до окремого вiддiлу ДПУ у м. Запорiжжi


15 травня 1930 р.

НАЧ. ОКРВІД. ДПУ

м. Запорiжжя

75971 15/V-30

Разом с цим надсилаемо копiю листа вiд Ф. М. ГУБЕНКО до Остапа Вишнi /теж ГУБЕНКО/, можливо, що брат.

ВИШНЯ у нас лiчиться на облiку Укр. к-р., за останнi часи проявляе себе активно.

Просимо встановити i освiтлювати Ф. М. ГУБЕНКО з полiтичного боку.

На випадок, коли О. ВИШНЯ приiде на деякий час до ГУБЕНКА, просимо забезпечити його освiтлення там.

Про наслiдки встановлення i освiтлення просимо сповiстити своечасно.

ДОДАТОК: згадане.

П/ НАЧ. СВ ДПУ УСРР                                      /КОЗЕЛЬСЬКИЙ/

НАЧ. 2 ВІДД. СВ                 [Пiдпис]                 /ДЖАВАХОВ/


Микола Хвильовий


ОСТАП ВИШНЯ В «СВІТЛІ» «ЛІВОЇ» БАЛАБАЙКИ


АБО…[7 - Цей памфлет вперше було опублiковано в жур. «Пролiтфронт», Харкiв, 1930, ч. 4, стор. 254—309. Звiдси без жодних змiн взято його до нашого видання. (Григорiй Костюк.)]


липень 1930 р.



«Детермiнацiя iдеологii» лицаря панфутуристичноi «морфологii» надзвичайно балакучого (да обезсмертним i його iм’я) Ол. Полторацького, що з переляку (бувають i такi речi!) написав «монографiю», але що нiяк не хоче прислухатись до голосу Кузьми Пруткова, себто до того афоризму iз «Плодов раздумья», що приблизно так звучить: «если у тебя есть фонтан – заткни его, дай отдохнуть и фонтану».

    (Моя розмова з тов. Европенком-Европацьким)[8 - Европенко-Европацький – узагальнений Хвильовим образ прихильника «Новоiгенерацii» за допомогою якого вiн провiв свiй критичний дiялог з О. Полторацьким. Причиною до цього дiялогу була публiкацiя в «Новiй генерацii» чч. 1, 2, 3, 1930 року великоiстаттi О. Полторацького про Остапа Вишню. Як ця полiцiйновикривальна стаття вiдбилася на долi Остапа Вишнiпiсля його арешту 1933 року, ми не знаемо. Але сам О. Полторацький вважав це своею заслугою. Коли О. Вишню засудили до рострiлу (який пiзнiше замiнили на 10 рокiв табору), то О. Полторацький не тiльки не вiдчув гризоти сумлiння, а з почуття героiчного вчинку вiн зробив у пресiтаку заяву: «…основного менi пощастило досягти – визначити вперше в украiнськiй радянськiй критицi антипролетарськiсть, бездарнiсть i куркульську iдеологiю «творчости» цього суб'екта»… «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося (це засуд О. Вишнiдо розстрiлу. —Г. К.) i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де поховано творчiсть О. Вишнi» (Див.: Василь Стус. Вiдкритий лист до президii СПУ // «Сучаснiсть, ч. 4, 1929, С. 75). (Григорiй Костюк.)].



«Футуристи походять вiд слова латинського futurus, тобто майбутнiй. Отже, це власне ще не е справжнi письменники. Це письменники майбутнi».

    Остап Вишня

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

– Так ви рiшуче вiдмовляетесь видати окремою книжкою монографiю Ол. Полторацького, – суворо звiвши своi функцiональнi брови, сказав тов. Европенко-Европацький, «лiвий» друг вищезазначеного «монографа».

– Яку це монографiю? – спитав я.

– Як яку? Та ту ж, що друкувалася в 2, 3 i 4 числi «Новоi генерацii» за цей рiк. Нашу монографiю про Остапа Вишню.

– Вашу про Остапа Вишню? Вiдмовляюся!

– Ігi-гi! гi-гi! – вдарився в гiстерику тов. Европенко-Европацький i… раптом змовк. – Словом, – заспокоiвшись, промовив вiн, – ви i тепер не думаете пiдтримати нас в боротьбi з реакцiйним гумористом?

– Не думаю! – сказав я й, не покидаючи коректного тону, додав: – А також, будь ласка, залиште мене.

Але тов. Европенко-Европацький не вгомонявся. Вiн кричав, що я «затикаю рота футуристам», що я «замазую грiхи Остапа Вишнi», що я i т. д. i т. п. Нарештi ця розмова менi обридла, i я примушений був розгорнути ту ж таки «Нову генерацiю» й по пунктах доводити своему спiвбесiдниковi, що «едина серйозна розвiдка», як рекомендують фурористи свiй «труд» про нашого популярного гумориста, в кращому разi е звичайнiсiнька собi претензiйна халтура i що, значить, переводити на неi папiр нема рацii. Переконати тов. Европенка-Европацького, звичайно, не вдалося. Отже, щоб на мене не було нарiкань, що я, мовляв, «затикаю рота футуристам» i замазую «грiхи Остапа Вишнi», – отже саме для цього я й виношу на суд читачiв свiй, коли так можна висловитися, диспут з тов. Европенко-Европацьким.



1. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВІЙ СЛОВНИК»



«…тим то, на нашу думку, пролетарськi кола украiнського суспiльства повиннi засудити реакцiйну мовну практику Остапа Вишнi».

    Ол. Полторацький

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з словника, а з першого абзацу:

– «З Вишнею сталося так, – пише Полторацький, – як колись iз миром, коли солдатська маса проголосувала за мир своiми ногами, хоч вiн i не був ще схвалений офiцiйно. Так само i з Вишнею – читач проголосував зa нього своiм попитом, а критика й досi не встигла констатувати – чи е вiн корисний для сучасности, – а чи нi».

Ну, що ви на це скажете? Га?

Я «автогенно» («у розумiннi взаемноi пiдпорядкованости всiх частин» свого тiла) запалив цигарку.

– Пашквiль! – сказав я. – І на радянську пресу i на читача.

Мiй спiвбесiдник аж рота роззявив.

– Що ви кажете?

– Що я кажу? Та те ж, що чуете, камраде. Чи не поiнформуете мене, з якого року Вишня почав друкувати своi гуморески? З 1921? З 1921! Виходить, що мало не за десять рокiв дiяльности «короля украiнського тиражу» не найшлося жодного бiльшовика, який би «встиг сконстатувати, чи е вiн, Вишня, корисний для сучасности чи нi»? Виходить тiльки вiд Полторацького можна починати iсторiю справжньоi радянськоi преси? Це вже, знаете, ваш «морфолог» дуже далеко плигнув, так би мовити (за Плехановим), «левее здравого смысла». I ви хочете, щоб я поширював цю хлестаковщину?

– А де ж тут пашквiль на читача?

– Пашквiль на читача? Прошу! Хто читае Остапа Вишню? Робфакiвець, студент, селянин, червоноармiець, робiтник… автор «монографii» про робiтника говорить?

Тов. Европенко-Европацький розгорнув «Нову генерацiю» й прочитав:

– «Твори Остапа Вишнi е одним iз перших засобiв украiнiзувати, напр… робiтника».

– Так от, за вашим новоявленим виходить, що наш читач на протязi тих же десяти рокiв голосував за Вишнею не головою, а… «ногами». Як вам подобаеться ця хоробрiсть?

Тов. Европенко-Европацький спантеличено подивився на мене й раптом пiвником пiдскочив:

– А ви думаете, що ми боягузи?

– Страшенно хоробрi, – вiдповiв я. – Саме до того часу, поки вами нiхто не цiкавиться. Тепер вами починають цiкавитись – отже скоро щезне й хоробрiсть. І пиха, звичайно. І балакучiсть. «Болтун подобен маятнику», говорить той же Кузьма Прутков, «того й другого надо остановить».

– Це пункт не головний, – раптово мiняючи тон, сказав мiй спiвбесiдник. – Ми цей пункт можемо викреслити. Давайте перейдемо до словника.

– «Цей словник, – пише Полторацький, – як вiдомо, е словник глибоко-народнiй (себто словник Остапа Вишнi. – М. X.). Отже, – продовжуе вiн, – мовна практика Остапа Вишнi е мовною практикою реакцiйною». Що ви на це скажете?

– Коли ми тут маемо справу, – сказав я, – з iлюстрацiею до обов'язковоi детермiнацii елементарноi логiки логiкою «лiвою», себто, коли автор не вважае «глибоко-народнiй словник» справою реакцiйною i все-таки говорить свое «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «морфолог» (Полторацький називае себе «морфологом». – М. X.) серйозно думае, що користуватися з глибоко-народнього словника i саме так, як ним користуеться Вишня (з пристосуванням до мас) значить бути «реакцiйним мовним практиком», то це вже… так би мовити, «же ву прi» вiд «культури примiтивiзму» пана Донцова, себто вiд краватко-фабричного европенкiвського хатянства.

– Докази?

– Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народнiй» словник, який словник протиставляе Вишниному словниковi ваш «морфолог»? Словник «стовiдсоткового учня Северянiна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що тiльки «Семенкiв словник веде читача за собою»? Тiльки «Семенкiв словник, – твердить морфолог, – виразно показуе нам, що вiн, словник, е функцiя загального iдеологiчного спрямовання поета, яке й дозволило Семенковi стати в лави поетiв Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенкiв словник? Прошу: «Стеклю влю скую Уюю»[9 - Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.].

Пояснiть, що це таке? Вiдмовляетесь? Ну, так тодi пояснiть, що це таке:

«Стало льо тало ало рюзо юзо бiрюзо остало квальо мало льоо»[10 - Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.]. Вiдмовляетесь i це пояснити? Чи може ви маете на увазi северянинськi «еротези-поези»? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такоi парфюмерноi белiберди?

– Дозвольте, – скипiв тов. Европенко-Европацький. – Рiч iде не про Семенка, а про Остапа Вишню.

– Рiч iде, – сказав я, – про глибоко-народнiй словник, про европенкiвську спробу зробити з практикiв цього словника «реакцiонерiв», про спробу зробити реакцiонерiв з таких практикiв глибоко-народнього словника, як, скажiмо, Беранже, Д. Бедний, як, скажiмо, нарештi В. І. Ленiн.

Чи не скажете менi, коли жив Беранже? Той Беранже, що з такою погордою виголошував, що вiн «простолюдин» («je suis vilain, et tr?s vilain»)? На початку XIX сторiччя? А чи вiдомо вам, тов. Европенко-Европацький, що французький робiтник i досi в кишенi своеi блюзи носить мiнiятюрнi збiрнички пiсень Беранже? Чи може i там критика «не встигла сконстатувати чи е вiн корисний для сучасности чи нi»? Саме за сто рокiв? Чи може й там забули звернутись до Полторацького? Правда, один iз знавцiв европейськоi лiтератури говорить, що «в критицi й iсторико-лiтературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомiр'ям не гiрше за псевдоклясичну школу, ми частенько надибуемо на черствi й холоднi рецензii про «реакцiйну» поезiю Беранже», але хiба цi «монографii» пишуть не тi ж самi паничики, що «простолюдин» iх так висмiював? Пам'ятаете цей от вiршик:

– «Наш паничик Юда вродi —
та не Юда, а дивак;
патрiот iз патрiотiв
i на все, на все мастак.
Простеляеться, як кiшка,
вигинаеться, як змiй…
Та чому ж його, бiг мiй,
ми цураемося трiшки?»

Беранже цурався паничiв-европенкiв, паничi-европенки цуралися його. «Але народнi маси залишились вiрними своему старому другу, поету-плебею». І через 100 рокiв. От вам i «глибоко-народнiй» словник.

– Чого ви вчепились за Беранже? – зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Д. Бедного?

– Можу сказати i про мовну «практику» Д. Бедного.

– «Язык его произведений, – пише про Д. Бедного Ухмилова, – грубый, дерзкий, снижающий поэтический стиль, унаследованный от поэзии прошлого, об'являющий поединок «тонкому мастерству», – так же по душе поэту-массовику, как и язык самой массы».

– Почекайте, – скрикнув мiй спiвбесiдник. – А ми встигли сконстатувати чи е вiн корисний для маси, чи нi?

– «Д. Бедний, – пише та ж таки Ухмилова, – создал школу массового искусства. Его читатели – его ученики. Это неграмотные, малограмотные робкоры, начинающие писатели, безвестные авторы коллективного народного творчества. Они не создали себе имени ни в газете, ни в литературе и, может быть, и не создадут, но они уже выполняют определенное дело – они осуществляют великие планы нашего строительства».

– Розумiете тепер, чим корисна для маси мовна практика Остапа Вишнi?

– Чого ви вчепились за Д. Бедного? – знову зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Ленiна?

– Можу сказати й про мовну практику Ільiча.

– «Я знаю только то, – говорив Володимир Ільiч, – что когда я выступал в качестве оратора, я все время думал о рабочих и крестьянах, как о своих слушателях. Я хотел, чтобы они поняли меня. Где бы ни говорил коммунист, он должен думать о массах, он должен говорить для них».

– Так то ж комунiст, – ображено заявив спiвбесiдник, – а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний росiйський письменник глибоко-народнiм словником, скажiмо, Тургенева.

[…зав] я, – «не только читал, но и перечитывал не раз Тургенева». Очевидно, глибоконароднiй словник цього руського письменника Ленiн не вважав за реакцiйний.

– Ну, добре, – погодився мiй фурорист. – Ми i цей пункт викреслимо. Це просто помилка. Хiба ви не пам'ятаете, що писав Полторацький в своiй другiй «монографii», саме в «лiтературних засобах»? Вiн писав: «пригадаймо також Ленiнову думку «об очистке русского языка». Отже, як бачите, Полторацький не проти «глибоконароднього словника», – це вiн просто помилився. Вiн проти тiеi системи украiнiзацii дiтей, що ii пропонуе Вишня. Вишня пише: «матерi, говорiть украiнською мовою i ваших дiточок нiколи не прийдеться украiнiзувати» (том І, ст. 170), а Полторацький твердить, що це спрощенство, некультурнiсть, реакцiя. На якiй пiдставi? А просто без пiдстави. Що ви на це скажете? Га?

– Коли «монографiю», – сказав я, – саме в такому вашому плянi буде збудовано – я ii охоче надрукую окремою брошурою.

– Ага, – радiсно скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Нарештi впiймались… Тiльки для чого це ви пересмикуете? Полторацький пише:

«Мова Остапа Вишнi на сьогоднi вже в культурному вiдношеннi е нижчою за мову сьогоднiшнього аграрного робiтника колгоспу, що знае «диференцiйований пай», «колективiзацiю» i т. д.», а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього словника» як протест взагалi проти глибоконароднього словника. Справа ж iде тiльки про те, щоб цей словник поширювати. Так?

– Поперше, – сказав я, – навiщо тут згадано «колективiзацiю»? «Морфолог» хоче пiдкреслити, що в творах Остапа Вишнi нема навiть такого слова, як «колективiзацiя»? Коли це так (а iнакше полторацьку фразу i не можна тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологiчне» шарлатанство. Крiм мiнiятюрок, написаних спецiяльно за колектив (як от «У колехтивi», «От задача», тощо), в творах Вишнi, як вiдомо, слово «колектив» досить таки частенько зустрiчаеться. По-друге, як розумiти це «i т. д.»? Пiд «i т. д.» очевидно, треба розумiти «Стевуклю»? Так? По-трете, щодо «диференцiйованого пая».

От уже воiстину запаморочення вiд «лiвих» «неуспiхiв». В творах Остапа Вишнi (i саме при бажаннi) можна найти кiлька сотень таких слiв, як «диференцiйований пай»? Можна! В чому ж тодi справа? А справа тут не тiльки в страшенному бажаннi поговорити «вченими» словами, а i в тих лiвих загибах, що iх речником виступае той же таки балакучий фурорист.

– «Через три роки дев’ять мiсяцiв, а за кращих умов – мiсяцiв через 35, а то й ранiше, – пише Полторацький, – село стае центром с.-г. промисловости, що не буде вiдрiзнятися чимсь особливо вiд мiста. Стан продукцiйних сил – усуспiльненi машини, обумовленi ним вiдносини у виробничому процесi – робiтники соцiялiстичних заводiв (зерно або металь) – будуть однаковi в мiстi й у кол. селi. Ясно, що такий стан соцiяльно-економiчноi бази призводить до того, що не буде психологiчноi рiзницi мiж мешканцями кол. села й мiста».

Як вам подобаеться таке твердження, тов. Европенко-Европацький? Чи не скажете менi, де тут «лiвий» загиб перерiс у правий? Не скажете? Так тодi я вам скажу.

Що за три роки й 9 мiсяцiв, «а то й ранiш» всю Украiну буде колективiзовано – в цьому нiхто не сумнiваеться, але що за тi ж таки 3 роки й 9 мiсяцiв, «а то й ранiш» село «не буде вiдрiзнятися чимсь особливо вiд мiста», що за тi ж таки роки не буде нiякоi «психологiчноi рiзницi мiж мешканцями кол. села й мiста» – в цьому ми не тiльки сумнiваемось, але й вважаемо пропаганду таких «iдей» за глибоко шкiдливу пропаганду куркулячого пiдбрехача. Чому саме куркулячого пiдбрехача? Тому, що Полторацький говорить нiсенiтницi? Нiчого подiбного! Тому, що вiн те, т. зв., «кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова боротьба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих пiдголоскiв, те кол. село, що культурно стоятиме багато нижче за город, – саме це село вiн хоче зробити (принаймнi iдеологiчно) цiлком незалежним (нема ж «психологiчноi рiзницi») вiд пролетарського мiста. Чи не замах це на селянську бiдноту й середняцтво, якi ваш «морфолог» думае через три роки й 9 мiсяцiв залишити без диктатури пролетарiяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село незалежне вiд мiста)? Чи не визирае iз-за цiеi тези обличчя знахабнiлого, позбавленого прав «культурного» глитая, який мрiе, коли не сьогоднi, то хоч завтра стати бiля державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-Европацький? Розумiете тепер, вiдкiля цей «диференцiйований пай»?

– Це вже знаете, полiтика, – промовив мiй збентежений спiвбесiдник, – а я в полiтицi, можна сказати, профан.

Так що, про це давайте покинемо. Припустiм, що Полторацький i справдi не довiв, що Остап Вишня мае «негативний словник» (я готовий i цi промахи викреслити), але слухайте його далi.

– «На жаль, наш багатотиражний автор (себто Остап Вишня. – М. X.) кiлька разiв висловлюе такi думки, якi нiяк не можна квалiфiкувати iнакше, як апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки на культурницькi заходи сучасности. Коли не помиляемось, ми зiбрали всi фiлологiчнi висловлювання О. Вишнi, що е в чотирьох томах його «усмiшок». На щастя, iх не так багато – всього два. В 3 томi ми маемо усмiшку «Вольовий спосiб», а в 2-му – «Про iнiцiятиву».

Що ви на це скажете?

– Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист провалився. Але, провалившись на словниковi, вiн починае шукати фiлологiчних «фiлософувань на високi матерii». Отже подивимось, якi це «фiлософування».

По-перше, чи не помiчаете ви, тов. Европенко-Европацький, що ваш «лiвий друг», поставивши собi за завдання за всяку цiну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли так можна висловитись, заплутався: з одного боку, вiн запевняе, що Остап Вишня «кiлька разiв висловлюе такi думки, якi нiяк не можна квалiфiкувати iнакше, як апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки», а з другого, вiн же таки говорить, що таких думок «всього двi». Помiчаете? Отже: не «кiлька разiв», а «всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до цих думок. Першу висловлено де? В гуморесцi «Вольовий спосiб»? Так? Так!

– «Як треба квалiфiкувати згадану гумореску, – пише Полторацький, – коли в одмiну вiд нашого автора зважати, що украiнiзацiйнi комiсii роблять корисну й потрiбну справу, украiнiзуючи русифiкованих i вимагаючи вiд полтавчан, щоб вони стали украiнцями. Адже ми зобов’язуемо всiх службовцiв, у тому числi й полтавчан, здавати певнi iспити».

Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня – в цьому нiхто не сумнiваеться. Але чи не помiчаете ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цитатою ховаеться той же таки полiтикан iз табору захеканоi украiнiзацii? Що Остап Вишня говорить у своiй гуморесцi «Вольовий спосiб»? Вiн говорить, що украiнiзацiя рiч прекрасна, але з горе-украiнiзаторами, що тероризують «справну жiнку» Марину, яка розмовляе доброю украiнською мовою, що з горе-украiнiзаторами, якi тероризують робiтничо-селянськi маси «вольовими способами», вольовими способами, що ведуть до старих гiмназiяльних метод, «вольовими способами» саме данiй Маринi безперечно непотрiбними, – з цими украiнiзаторами треба боротися. Що говорить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така постановка справи е постановка протиукраiнiзацiйна, що робiтничо-селянськi маси (Марина ж образ) треба вiддати на глум отiеi ж таки захеканоi украiнiзацii. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далi.

– «Коли наш автор (себто, Остап Вишня. – М. X.), – пише Полторацький, – стае на ii захист (себто, на захист тiеi ж Марини. – М. Х.), змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом украiнiзованого росiянина (себто, не робiтника-росiянина, можливо навiть не чиновника-росiянина, а звичайнiсiнького собi харкiвського мiщанина. – М. Х.), якого пропустили на iспитi, хоч вiн знав усе настiльки поверховно, що забув усi правила, повертаючись з iспиту – тодi стае зрозумiлим, що Остап Вишня стае на захист тих, хто стоiть саме за – мову «маминоi цицi» в противагу тiй мовi, що ii культивуе хоч би й радянський укрлiкнеп».

Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логiку. Украiнiзованого харкiвського мiщанина, «який усе знав настiльки поверховно, що забув усi правила, повертаючись з iспиту» – цього мiщанина горе-украiнiзатори «пропустили на iспитi». Марину, що цю мову знала неповерхово i тiльки не знала «вольового способу», горе-украiнiзатори не пропустили. Остап Вишня стае на захист Марини, себто на захист не тiльки робiтничо-селянських мас, але й на захист тих радянських метод народньоi освiти, що рiшуче вiдкидають всякий непотрiб. На захист яких метод стае фурорист? А саме тих, що вiд них i звiльнив нас Жовтень. Але сiль справи i не в цьому. Сiль справи в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлiкнеп» цi дореволюцiйнi методи i «культивуе». За Полторацьким, наш лiкнеп складаеться iз самих горе-украiнiзаторiв, якi «пропускають до iспиту «поверхових» знавцiв украiнськоi мови, тих «знавцiв», що забувають ii, повертаючись з iспиту», i виганяють з установ «справних жiнок Марин», яким не сила розiбратися в «вольових способах». Ну, знаете, тов. Европенко-Европацький, це вже… звичайнiсiнький собi наклеп.

– Ну, добре, – промовив мiй трохи розгнiваний спiвбесiдник. – Я i це викреслю. Цю думку i справдi не можна квалiфiкувати, як «апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки». А що ви скажете про другу?

– Себто, про ту думку, що в гуморесцi «Про iнiцiятиву»? Про ту фразу, що за неi з таким задоволенням ухопився ваш хуторист? Так i тут же не обiйшлося без того таки лiтературного шахрайства (давайте називати речi iх власним iм'ям). Гумореска, як ви бачите, висмiюе наших гope-кооператорiв, тих, що iздять аж у Персiю за непотрiбними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як у них пiд носом «кооперативнi яйця тухнуть». «Мiсцева iнiцiятива», кiнчае Остап Вишня, «штука хороша», – й тут же додае: – «химерне слово, а без його нi в сiльрадi, нi в кооперативi не можна. Сказати – «почин» – по-простому дуже». Саме на цiй останнiй фразi й вирiшив спекульнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступiв» замiсть «кальош»! Як так… i т. д. i т. п. А пропаганда тут, як бачите, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О. Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персiя, себто «iнiцiятива», себто «поняття, якого не можна висловити украiнською мовою», – «штука дуже хороша», але… але як же вiн далi продовжуе? Але перш за все, далi продовжуе вiн, треба дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себто тим «кооперативним яйцям», якi «тухнуть». Так при чому ж тут кальошi?

Мiй спiвбесiдник похилився в зажурi (в невимовнiй надзвичайнiй зажурi) й, похилившись, промовив:

– Що ж, – промовив вiн, розвiвши своiми функцiональними руками, – очевидно, прийдеться викреслити весь цей роздiл. Саме про словник. Та я й, по правдi, не особливо сумую, – додав вiн. – «Пророблена нами робота», говорить Полторацький, «не е достатня: безперечно словник Остапа Вишнi потребуе критичноi, культурноi аналiзи з боку лiнгвiста». Отже, некультурну аналiзу я й не думаю дуже гаряче захищати.

– Але почекайте, – сказав я. – «Наше завдання було в тому», говорить далi ваш «морфолог», «щоб виявити соцiяльний еквiвалент вишниного словника». Далi вiн заявляе, що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовнi тенденцii Остапа Вишнi – це – 1) вiдстала безкультурна маса селянства, 2) украiнське, вiрнiше малоросiйське мiщанство, що плекае народницькi мовнi тенденцii, 3) на робiтничi кола, що украiнiзуються, мовнi тенденцii Ост. Вишнi можуть вплинути лише негативно». «Тим то», кiнчае свою думку Полторацький, «пролетарськi кола украiнського суспiльства повиннi засудити реакцiйну мовну практику Остапа Вишнi».

Яка це «реакцiйна мовна практика» – ми вже бачили. Це саме та практика, що нiяк (рiшуче нiяк!) не в'яжеться з «мовною практикою» сучасних сонливих хатян. Тепер двi словi щодо «замовлення».

Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полторацький заявляв, що «твори Остапа Вишнi е единим iз перших засобiв украiнiзувати, напр… робiтника». Тепер вiн говорить, що «мовнi тенденцii» (не iдеологiя. – М. X.) на робiтника можуть вплинути негативно. Отже скажiть, як це одне з одним пов'язуеться? Коли робiтник украiнiзуеться саме через твори Вишнi, тодi значить, «мовнi тенденцii» вишниних творiв на нього впливають позитивно? Так? Так! Коли ж мовнi тенденцii вишниних творiв на робiтника впливають негативно, тодi очевидно i твори Остапа Вишнi не можуть бути «одним iз перших засобiв украiнiзувати, напр., робiтника». Так? Так! Як же назвати таку послiдовнiсть? Не знаете? Ну, i я не знаю.

Припустiм тепер, що Остаповi Вишнi давала «замовлення» i «вiдстала безкультурна селянська маса», але при чому ж тут «малоросiйське мiщанство, що плекае народницькi мовнi тенденцii»? Коли це i де це «малоросiйське мiщанство, мiщанство якоiсь гопакiвсько-шароваристоi петлюрiвськоi «вернигори», яке завжди говорило жаргоном, – коли це i де це воно плекало «мовнi тенденцii» глибоко-народнього словника»? «Же ву прi парле ву франсе»?

– Та я ж сказав вам, що ми цей роздiл викреслюемо, – мало не скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Переходьте, будь ласка, до другого.



2. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЯ ТЕХНІКА КОМІЧНОГО»



«Нас не цiкавитиме нижче технiка комiчного О. Вишнi з погляду чистоi технiки».

    Ол. Полторацький

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з «технiки комiчного», а з такого от обурення:

«Якась обов’язкова детермiнацiя iдеологii шлунком i гонораром, – пише Полторацький. – Якесь ставлення до письменника як до утриманця держави. Психологiя кокотки вiд лiтератури, рантье в умовах iснування зберкас i украiнбанкiв».

Що ви на це скажете?

– Поперше, я спитаю вас, яким твердженням Вишнi викликано цю гарячу фiлiпiку?

– Твердженням, що «найголовнiше для письменника – гонорар».

– Ну, так от, – сказав я. – Щоб цiлком зрозумiти, чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зi змiстом тiеi гуморески, що з неi вирвано вищезгадане твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» i висмiюе вона головним чином саме той футуризм, що його невдалим апостолом i виступае Полторацький. Бiльше за це – гумореска висмiюе (в гонорарному сенсi) саме того хуториста Гео Шкурупiя, який нещодавно написав нацiоналiстичний твiр пiд назвою «Жанна-батальйонерка». Це щодо того, чого так обурився Полторацький. Тепер по сутi.

Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаете, що радянський письменник не е «утриманець» пролетарськоi держави? Теж? А чиiм же тодi, на вашу думку, «утриманцем» мае бути пролетарський письменник? Закордонного капiталу? Чи саме таку свiдомiсть радянського письменника ви вважаете за «психологiю кокотки вiд лiтератури»? Ну, знаете, коли так, то з такою «фiлософiею» ви ще довго будете наближатись до радянськоi влади. З такою «фiлософiею» ви далеко не одiйдете вiд «вiльного, незалежного художника» Сергiя Єфремова, що, використовуючи славетного «держвидавiвського коня», в той же час нiяк не хотiв визнати себе за «утриманця» пролетарськоi держави.

– Чого ви чiпляетесь до мене? – перелякано озирнувшись навкруги, скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Хiба це я говорю?

– Значить, ви й цей абзац викреслюете?

– Звичайно, викреслюю. І викреслюю тому, що це ж… не головне. Головнiше от що:

– «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей, – пише Полторацький. – І цим засобом теж користуеться, як дотепом: «І засвiтилися у вороноi кобили очi i прошепотiли радiсно уста ii: «только утро любви хорошо, хороши только робкие первые встречи». Ми далекi вiд «iзячноi» лiрики Надсона й не хочемо ображатися за таке паплюження поета. Але чи не виглядае також дуже проречисто й оце низведення вищих емоцiй людини, викликаних еротичною первоосновою, до фiзiологiчних потреб тварини»?

Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити? – промовив я. – «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не погоджуетесь? Не погоджуетесь. Ну, як же йому ставитись? З ломакою? З голоблею по спинi? І вас, тов. Европенко-Европацький, карючить те, що кобила (мiж iншим, ця кобила з прекрасноi незабутньоi поеми про тварину, що до неi може рiвнятись хiба тiльки есенiнська «песнь о собаке»), – i вас карючить, що кобила цитуе непоганий надсоновський вiрш? Так? Ну, коли так, то значить i ви, камраде, недалеко втекли вiд вищезгаданоi «iзячноi» лiрики.

Шкода тiльки, що бiда i не в цьому, не в «iзячнiй лiрицi», – бiда в тому, що ваш «морфолог» проповiдуе звичайнiсенький собi iдеалiзм, i бiда в тому, що ви цього iдеалiзму нiяк не бачите. Що це за «вищi емоцii»? «Робкие первые встречи»? «Робкие первые встречи»! Тодi чому ж це iх не можна «низводити» до «фiзiологiчних потреб тварини», саме тi емоцii, якi «викликано еротичною первоосновою»? Га?

– Навiщо ви мучите мене, – сказав вiн, – переходьте скорiше до «технiки комiчного».

– Бачите, – сказав я, – мене «технiка комiчного» теж цiкавить, але, на «лiвий» жаль, не так, як Полторацького, вона мене цiкавить саме з «погляду чистоi технiки», i тому я примушений позбутися спершу «технiки» морфологiчноi.

– «Безсумнiвний успiх наведених дотепiв, – пише Полторацький, – якi завжди викликають загальний утробний регiт авдиторii (ми були присутнi при читаннi цих дотепiв на вечорi в киiвському iнгоспi й могли спостерiгати iх вплив на авдиторiю) – е успiх, що межуе з успiхом триповерховоi лайки, порнографiчноi листiвки, похабноi анекдоти. Лише глибоким внутрiшнiм цинiзмом i карамазовщиною вiе вiд наведених дотепiв».

Коли не брати вищезазначених дотепiв (припустiм, що ми з ними вже ознайомились!) i повiрити Полторацькому, що вони дiйсно такi, якими вiн iх нам рекомендуе, то що ви, тов. Европенко-Европацький, пiдмiтили за рядками цiеi новоi фiлiпiки? Чи не бачите ви за рядками цiеi фiлiпiки нахабного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже бачили? І справдi: яка самоупевненiсть i який безмежний цинiзм! Студенти киiвського iнгоспу смiються, а Полторацький заявляе, цей iхнiй «загальний регiт» – регiт з «триповерховоi лайки, порнографiчноi листiвки, з похабноi анекдоти». Саме це твердження ви рекомендуете передрукувати i розповсюджувати в десятках тисяч екземплярiв? Саме i ви додержуетесь тiеi думки, що наше студентство стоiть на такому низькому культурному рiвнi, що його може розважити тiльки «триповерхова лайка» й «похабна анекдота»? Пробачте, але в цьому твердженнi я бачу новий пашквiль хутуристичного фалстафа, i це я вам зараз доведу.

Якi дотепи квалiфiкуе «морфолог», як дотепи триповерховоi лайки? Якi дотепи викликали загальний регiт на вечiрцi в iнгоспi? Їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу», 2) вийде, було, батько на вулицю за клуню: – «Гнатко, а йди но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? – то, татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба йому дадуть як слiд подумати? Зразу мати пужне: – а де ж ото сiв ти, сукин сину? Нема тобi мiсця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що ii давати кому чи сприймати без штанiв навiть краще: бiльша площа сприймати». От i всi цi 4 дотепи, що на них спекулюе «морфолог». Спекулюе? Так!

Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист нiяк не хоче (можливо й не може) вiдрiзнити порнографii вiд здорового гумору. Для нього, скажiмо, шкурупiевська патологiчна «жiноча задниця пiд ковдрою» – це шедевр iнтелiгентного вислову, але от здоровi «мужицькi» дотепи… не Вишнi, а славетнього свiтового гумориста Рабле вiн розцiнюе, як порнографiю.

– «З цих звукiв Гаргантюа веселiшав, здригався… сурмлячи задом» (в руському перекладi – «баритонально попукивая»). Вiдкiля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишнi? Або це: «Тепер я мiг повернутись на правий бiк i з величезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енергiйно, що привiв в надзвичайне здивовання маленьких людей, якi, догадавшись по моiх рухах, в чому справа, розбiглись, тiкаючи вiд потоку, що летiв з мене з страшним шумом i силою». Вiдкiля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишнi?

Перший приклад я взяв з генiяльного Рабле. Другий – з не менш генiяльного Свiфта. Такi приклади я можу продовжувати до безконечности, коли додам до Свiфта й Рабле, скажiмо, Сервантеса, Боккаччiо, Франса чи то ще якихось двох славетних свiтових письменникiв. Отже скажiть менi, чим дотепи О. Вишнi «порнографiчнiшi» за дотепи хоч би того ж Рабле? І отже скажiть менi, яке треба мати нахабство, щоб шпурляти в наше студентство вищезгаданим пашквiлем?

– Але, почекайте, – промовив тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не зупинитесь ще на «iнфернальнiй фiлософii пуза та генiталiй».

– «Парле ву франсе»? Будь ласка!

– «Ми зустрiчаемо в нього (себто в Вишнi) якесь послiдовне зниження людини до становища тварини. Саме отим стиранням рiзницi мiж людиною та твариною, пiдкресленням скотських рис людини якоюсь iнфернальною фiлософiею пуза та генiталiй вiе вiд тоi системи розглядати людей, як тварин».

Так пише Полторацький, i тут же iлюструе свою думку: «двигуни тут звуться так – оришка, вустя, ванько, пилип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами». Ілюстрацii, що й говорити, вдалi, але нещастя в тому, що «iнфернальний фiлософ генiталiй» не розумiе, що Остап Вишня в атмосферi iдiотизму селянського одноосiбного iндивiдуального господарства iнакше людей i не може розглядати. Тут «технiка комiчного» у Остапа Вишнi переростае в «технiку» глибоко-трагiчного, i претензiйний «морфолог», коли б вiн менше «жевупрiкав» «iнфернальними фiлософiями генiталiй», – вiн би побачив, що Остап Вишня прислужився не тiльки украiнiзацii, але й, головним чином, колективiзацii, показуючи «двигунам» i «регуляторам» iхне безвихiдне становище в безперспективному iндивiдуалiзованому селi.

– Та це ж не головне, – сказав тов. Европенко-Европацький. – В роздiлi другому за головне можна вважати кiнець.

– «Як видно, – пише Полторацький, – iз великоi кiлькости дотепiв, можна категорично стверджувати, що з перших хвилин свого лiтературного стажу Остап Вишня хворiе на майже безперервне запалення надкiсницi. Такими дотепами можна розважати хiба нiчних вартових. Нас цiкавить у технiцi комiчного, як первооснова ii, засiб зниження, що несе на собi, як вiдповiдне соцiяльне навантаження – матерiялiстичний в гiршому розумiннi пiдхiд до життя й до людини. Таке зниження характерне саме для людини з низькими смаками й почуттями».

Що ж ви на це скажете?

– На цей кiнець другого роздiлу? Що ж тут говорити? Коли справа дiйшла до «надкiсницi», то, мабуть, таки добре припiкае Вишнин «матерiялiстичний пiдхiд до життя й до людини» тендiтних естетiв iз дрiбнобуржуазноi «киiвськоi естетичноi студii». І справдi: такий Вишнин дотеп, як дотеп про колишнiй князiвський будуар, себто про сьогоднiшню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер там свiдомiсть плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-хатянам, звичайно, не подобаеться, бо тепер же iм в цих будуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як дотеп про «позолоту» «золотого хреста», що на неi «птиця Господня» кладе «купочки бiленькi», себто наводить «антирелiгiйну пропаганду», – i такий дотеп маминькиним синкам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероiсповеданiй», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «Свинею зветься така людина (стiй! стiй! не туди заiхав. Отак завсiгди, як про свиню почнеш, так когось iз знайомих i згадаеш»), – i такий дотеп «iнфернальний фiлософ генiталiй» схвалити не може, бо вiн прекрасно знае, про кого мова йде. Проти такого «матерiялiстичного пiдходу до життя й до людини» вiн завжди буде повставати й буде твердити, що це не е культурна «технiка комiчного». Звичайно, вишукавши в 4-х томах «усмiшок», одну-двi, три усмiшки, що вiд них позбавляеться автор при перевиданнях, – вишукавши такi двi-три мiнiятюрки чи то два-три якихсь подiбних вирази, щоб приховати свою справжню соцiяльну iстоту, «морфологи» будуть на цих усмiшках чи то на цих виразах енергiйно спекулювати, але це зовсiм не значить, що iм вдасться обшахраiти сучасного читача, саме того читача, що до нього вони з такою невимовно-претензiйною погордою ставляться. «Такими дотепами, – пише Полторацький, – можна розважати хiба нiчних вартових». Хiба не вiдчуваете ви, тов. Европенко-Европацький, за цiею бойкою фразою, – хiба не вiдчуваете ви тут постатi помiщицького синка, що для нього «нiчнi вартовi» – це не бiльше, як хлопи, хами, бидло? Справа, отже, не стiльки навiть у Вишнi, скiльки в сучасному читачевi – в студентах киiвського iнгоспу, в нiчних вартових, в тих робiтниках, якi легше всього украiнiзуються на Вишниних «усмiшках». Справа в тих, що iх «морфолог» вважае за бидло, за хамiв, за порнографiв, за аматорiв «триповерховоi лайки». Велика соцiялiстична революцiя, революцiя новiтнього «чумазого» висунула й своiх «чумазих» письменникiв. Увiйшли цi письменники в життя не з елегантними жестами пiжонiв з хлистиками, не з лексиконами «iнтелiгентних» слiв недоучки якоiсь провiнцiяльноi гiмназii, не з хатянськими краватко-фрачними хутуристичними «поезами», i не «зниження» вони принесли з собою, як запевняе вас Полторацький, а саме «матерiялiстичний пiдхiд до життя й людини». Погодитись, що смаки й почуття цих читачiв i письменникiв «низькi», значить не тiльки розписатися в своiй малограмотностi, але й зробити необережний крок: саме ця фраза й видае з головою автора ii, саме ця фраза й свiдчить, що в особi Полторацького ми маемо не дуже близьку пролетарiятовi, коли так можна висловитись, людину.

– Словом, – звернувся я до свого спiвбесiдника, – ви, очевидно, i цей роздiл викреслите? Так? Коли так, то давайте перейдемо до 3-го.

Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.



3. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЄРІДНІ ОБРАЗИ Й МИСТЕЦЬКА МАШКАРА»



«Зрозумiло, що комункультiвцi е кращi друзi фотографii, але коли вона обертаеться на… тодi можна сказати, що це е не бiльше, нiж… та й записаний вельми невправною i примiтивною рукою».

    Ол. Полторацький

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з образiв i машкари, а саме з такого абзацу:

– «Культурнiсть народу, – говорить славетний хемiк Лiбiх, – вимiрюеться кiлькiстю мила, що вiн його споживае».

Що ви скажете на цей афоризм?

– Я думаю, – вiдповiв я, – що цей афоризм треба так перефразувати: сiдаючи за письмовий стiл, не забувай добре помити руки. Чому не треба цього забувати? А тому, що все одно примусять.

Говорячи про образи Остапа Вишнi, фурорист проробив таку махiнацiю: взяв кiлька мiнiятюрок («Симферополь – Ялта», «Море», «Слухай, обивателю» i iн.), вирвав з них по одному образу, що здалися йому начебто невдалими й що ними, на його погляд, легше було спекульнути й, обслинивши цi образи, зрезюмував:

– «Ми проаналiзували кiлька категорiй образiв О. Вишнi, – зрезюмував Полторацький. – Ми обрали найхарактернiше. Образ у О. Вишнi як принцип… обмеженого характеру, соцiальний еквiвалент цього образу мае корiння в обмеженому селянському побутi».

Тепер давайте подивимось, що це за образи й якi махiнацii над ними пророблено.

Образи з першоi мiнiятюрки: «стовбова дорога покрутилася… бiлим ужем попiд скелями стрiмчастими покручена»… (далi фраза вриваеться, бо далi ця дорога «то тут, то там виблискуе спиною» – образ для спекуляцii не пiдходящий. – М. X.)… «море у чадрi туману», «i гордо над ними закинув зубчасту голову Ай-Петрi». Оце тi образи з першоi мiнiятюрки, якi нiбито нервують «естета», обiзнаного в «бедекерах». Перелякавшись, що його пробачте на словi, «чеснiсть» таки поставлять пiд сумнiв, «морфолог» поспiшае показати свою «вченiсть» i заявляе, що це образи – «шабльоновi». Нахватавшись дечого з Жирмунського та Шкловського, не зумiвши навiть розiбратися в нахватаному, претензiйний початкiвець вiд «критики» з «ученим видом знатока» неохайно розкидае сентенцii. Що таке «шабльоновий образ»? Це я вже до вас, тов. Европенко-Европацький? Чи вiдомо вам, що славетний Ан. Франс, скажiмо, здобув собi славу великого письменника саме на «шабльонових» образах? Чи вiдомо вам, що, скажiмо, генiяльний Достоевський не дав жодного «свiжого» образу саме в тому вузькому його значiннi, як його розумiе ваш Полторацький? Чи знаете ви, що в нашi суворi днi свiжiсть образу вимiрюеться впливом цього образу на широкi маси? Чи знаете ви, що вишуканий декаданс футуро-шизофренiчного квакання наша сучаснiсь давно вже вiдкинула в помийну яму? Вiдомо це вам?

Образи другоi мiнiятюрки: «хвильове море – це пастух… воно гоне велику отару баранiв до берега», «медуза морський холодець… кругле, як мисочка, бiле дрижасте, холодне й прозоре».

Цi образи викликають з боку «морфолога» такi «соцiологiчнi» перли: «так i видно в цих образах художника з обмеженим власним селом видноколом».

І знову таки претензiйна «вченiсть». Амплiтуда образу вимiрюеться «морфологом» не його, образу, клясовою вартiстю в сполученнi iнших образiв, що утворюють псиний змiст, а формалiстичним талмудом, стиснутим до того ж обмеженiстю украiнського урбанiзованого мiщанина. Коли, скажiмо, перший образ асоцiятивно переносить читача в коло баранiв (не тих, звичайно, що… i т. д., а таки справжнiх баранiв), то в чому ж тут вина О. Вишнi? Справжнiй баран, доводжу до вашого вiдома, есть певна товарова одиниця, як товарову одиницю, барана читач може бачити не тiльки у видноколi села, i не тiльки мiста, – барана читач може бачити в видноколi всього свiту.

Нарештi, образи ще одноi мiнiятюрки: «чудесна жiнка в криваво-червону порфiру одягнена», «чудесна жiнка з неземною красою». Цi образи викликали новий вибух претензiйного обурення з боку «морфолога». Як так, верещить вiн, «революцiя в порфiру одягнена»? В «одяг королiв»?

Вишня, отже, одягае в «одяг королiв» революцiю. Так? Так! Але чи не звернули ви уваги, тов. Европенко-Европацький, для кого вiн одягае ii саме в такий одяг? Га? Для свiдомоi робiтничо-селянськоi маси? Нiчого подiбного: вiн одягае ii в такий одяг саме для обивателя, якого вiн взяв за свое завдання вдарити гострим памфлетом i який, себто обиватель, здiбний мислити образами з шухлядок буржуазноi революцii. Дiялектичний пiдхiд? Цiлком! І сумнiватися може в цьому тiльки той, хто поставив собi за завдання притримуватися вiдомого «постуляту» одного iз героiв Бомарше: «брешiть, брешiть, щось та залишиться».

– Але чому ви не зупинитесь на «мистецькiй машкарi», – скинувся нарештi мiй спiвбесiдник. – От слухайте, що пише Полторацький:

– «При поверховому пiдходi i при недостатнiй обiзнаностi з Вишнею можна подумати, що його лiтературна машкара збiгаеться з лiтературною машкарою Дем’яна Бедного, тобто з ролею неухильного й моментального популяризатора всiх заходiв партii й радвлади. При глибшому ж ознайомленнi з лiтературною машкарою нашого автора виявляеться, що сталева стiйкiсть та ортодоксальнiсть, виявлена ним у газетах, е лише однiею iз сторiн лiтературноi машкари Остапа Вишнi. Автобiографiя дае нам iншi вiдомостi».

Що ви на це скажете?

– По-перше, давайте зупинимося от на чому. Ваш друг пише, що iншi «численнi роботи» О. Вишнi, що не ввiйшли в томики, написано Вишнею на замовлення «вiдповiдних редакторiв» i, таким чином, до них, так би мовити, з iдеологiчного боку не пiдкопаешся. Чи не скажете ви менi, яким чином писалися тi мiнiятюрки, що iх вмiщено в томиках? Не скажете? Ну, так тодi я вам скажу: i тi мiнiятюрки, що iх вмiщено в томиках, теж писалися на замовлення радянських редакторiв. В 4 томах «усмiшок» нема жодноi «усмiшки» (за винятком, здаеться, переробленого «Вiя», який iшов в Державному театрi), яка б перш нiж потрапити до томика не промайнула десь в газетi чи то в журналi. Чи може ви гадаете, що на тих «усмiшках», якi увiйшли в томики, саме на усiх тих «усмiшках» (який фатальний збiг обставин!) нашi редактори й посковзнулися? Саме в усiх цих «усмiшках» i нема «моментального популяризаторства заходiв партii й радвлади»? Беремо цi 200 з лишком мiнiятюрок iз приблизно 1000 написаних (крiм цих 200) на замовлення радвлади й перевiряемо. Берiть, скажiмо, 1-й том i розгортайте його, де прийдеться. Я розгорнув на стор. 116. Перегортаю сторiнки до кiнця книжки. Перша мiнiятюрка – агiтацiя за зсипку зерна в державнi гамазеi, друга – за колективiзацiю, третя – за колектив (щоб не збились, орiентую: ст. 145), проти розтратникiв, знову за колективiзацiю (ст. 171), за органiзацiю доброi хати-читальнi, проти глитая, проти сектантiв, проти забобонiв i т. д. i т. п. Берiть другий том. Починайте, скажiмо, з 17 стор. Перша мiнiятюрка – лiсовий тиждень, друга – за свинi, далi – проти безглуздих постанов (ст. 38), за добре садiвництво, за культурну обробку землi, за страховку, за повернення насiньньовоi позики, за газету, проти некультурного поводження з газетою, антирелiгiйна, за справжнього народнього вчителя, проти т. зв. «аполiтичного» вчительства (стор. 87), проти алькоголю, за лiквiдацiю неписьменности, проти злодiiв в сiльському апаратi, за ощадну касу, за активнiсть на виборах, знову за колектив, за агронома проти попiв, за культурне поводження з твариною, проти крутiiв з кооперацii i т. д. i т. п. Те ж саме ви, тов. Европенко-Европацький, побачите i в 3-му, i в 4-му томi… Так це ви нiяк не можете назвати «моментальним популяризаторством всiх заходiв партii й радвлади»? Що ж ви тодi називаете таким популяризаторством?

А тепер давайте перейдемо до «автобiографii», яка i «дае (як запевняе Полторацький) iншi вiдомостi» з приводу «лiтературноi машкари О. Вишнi».

«Морфолог», так би мовити, йде «ва-банк». Остаточно скомпромiтувавши себе на шахрайських махiнацiях з прикладами iз творiв Вишнi, вiн хапаеться за останню соломинку – за «автобiографiю». Письменника, як правило, судять не за його бiографiю, а за тi твори, що ними вiн постачае читача. Саме по творах визначають його «лiтературну машкару». В даному разi, беручи до уваги нещасне становище безпорадного критика, в даному разi давайте судити Вишню за його «автобiографiю».

– «Цiкаве тут (себто в «автобiографii». – М. X.), – пише Полторацький, – якесь нарочите пiдкреслювання мiщанських рис, безпринциповости й не цiлком щасливого полiтичного минулого мистецькоi машкари пiд назвою «О. Вишня».

Якi ж це пiдкреслення? От якi: ввесь тягар громадянськоi вiйни перенiс: i в черзi по пайки стояв, i дрова саночками возив… а найтяжче було нести два пуди борошна… а таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii». «Ну, а там пiд'iхала «плятформа», мене й посадили, потiм випустили, але я з плятформи не злазив»…

«Чого я був у Кам'янцi, питаете? Та того ж, чого й ви».

Припустiм, що Вишня не жартуе, припустiм, що вiн i «саночки возив», i «на плятформi» сидiв, i в Кам'янцi був, себто був серед прихильникiв якоiсь «директорii». Припустiм. Але хiба говорити правду про свое минуле, глузувати з цього свого минулого – це значить «отим пiдкреслюванням шукати щiльнiшого контакту мiж автором i мiщанським читачем»? Чому це «пiдкреслення» так не подобаеться «морфологовi»? Чи не тому, що цим своiм «пiдкресленням» О. Вишня викликае Полторацького познайомити радянське суспiльство з його, Полторацького, нiкому невiдомим майбутнiм?[11 - Мабуть тут звичайна механiчна похибка: не «З нiкому невiдомим майбутнiм», а «З нiкому невiдомим минулим» (стор. 283 оригiн.). (Григорiй Костюк.)] Звичайно, О. Вишня – не член комунiстичноi партii. Звичайно, пiшов вiн з радвладою не з перших днiв ii, радвлади, iснування (хоч i йде за нею вже 10 рокiв), звичайно, до свого вступу до пролетарськоi лiтературноi органiзацii О. Вишня йшов шляхом попутництва, але це все-таки не дае найменшого права геополторацьким цькувати його. От ще одно «пiдкреслення»: «бути сучасним письменником значно легше, нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш». «Це iронiчне твердження не слiд розумiти обов'язково iронiчно, тобто протилежно до того, що написано», – коментуе Полторацький. Запитуйте тепер, чому не слiд? Тому, дiстаете вiдповiдь, що «смерть Ізольди», «останню сцену iз опери Вагнера «Трiстан i Ізольда», «використану» А. Дункан для своiх плястичних танкiв, «О. Вишня називае танком» («я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди» – есть такий танок»). Бачите, яка логiка i яка гiмназiяльна вченiсть: танок «Смерть Ізольди» не можна називати танком, бо «морфологовi» сверблять руки писати про те, що вiн допiру вичитав з енциклопедii. Бачите до чого можна договоритись: «Іронiчне не слiд розумiти iронiчно». І пiсля всього цього ваш «iнфернальний фiлософ генiталiя» мае нахабство величати О. Вишню «екземпляром»? І пiсля всього цього ви вимагаете, щоб я передрукував його «монографiю»?

– Фiнiта! – скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Цю найбiльшу частину «монографii» я всю викреслю: взагалi i про словник, i про «технiку гумору», i про образ, i про «соцiяльну машкару».

– Як що? Ми ще до головного не дiйшли. Головне ще буде.

– Коли так, – сказав я, – то що ж, давайте продовжувати. Може колись дiйдете й до головного.



4. «ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО»



«Усiм вiдомо, що наш автор квалiфiкуеться, переважно, як письменник селянський, i в своiй творчостi переважну увагу вiн вiддае саме селу».

    О. Полторацький

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький, – ми почнемо не з того села, що стоiть у зв'язку з Остапом Вишнею, а з села взагалi.

– Себто ви хочете повернутись до того «морфологiчного» твердження, що через 3 роки 9 мiсяцiв село «психологiчно» нiчим не буде рiзнитися вiд мiста?

– Так.

– Ну, коли так, то давайте читати далi.

– «Величезна бiльшiсть творiв iз селянською тематикою побудована за методою: село нерiвноправне мiсту, у селi темрява, дичавина, некультурнiсть. Такий пiдхiд був детермiнований справдi нерiвноправним становищем села в порiвняннi з мiстом: стан продуктивних сил мiста на цiлу добу був досконалiший за стан продуктивних сил нашого села. Звiдси, з усiх бокiв гiрший економiчний, культурний стан села, а звiдси, як функцiя – лiтературнi твори побудованi за вiдомим принципом «где уж нам уж». А звiдси цiла фiлософська система, оспiвана Толстим пiд назвою «Каратаевщини» – апологiя економiчно-недосконалих умов життя».

По-перше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полторацький, коли говорить, що «величезна бiльшiсть письменникiв селянськоi тематики будують своi твори за методою: село нерiвноправне мiсту». Вiн хоче сказати, що ця «бiльшiсть» втлумачувала чи то втлумачуе читачевi, що селовi треба вимагати рiвних прав з мiстом i скаржиться ця бiльшiсть в своiх творах на мiсто? Нi, цього вiн «бiльшостi» – треба вiддати йому справедливiсть – не закидае. Тепер звернiмось до самого Полторацького й подивiмось, що ж йому можна закинути.

Велика соцiялiстична революцiя покликала до творчости мiльйони бiднякiв i середнякiв. В боротьбi за соцiялiстичну культуру, в боротьбi з темрявою, в боротьбi за реконструкцiю народнього господарства беруть участь на селi не тiльки мiськi робiтники, але й тiж таки величезнi масиви бiдняцько-середняцьких прошаркiв. Припустiм, що вищезгадана «бiльшiсть» не прислухалась i не прислухаеться до голосу цих мас. Якоi ж тодi «фiлософii» притримуеться Полторацький, коли стимулювання селянських мас до активности мислить собi в плянi протиставлення «нерiвноправного» (сьогоднi чи вчора) села мiсту? Будувати твiр за методою: «село нерiвноправне мiсту», – це значить бути апологетом «економiчно-недосконалих умов життя». Ну, а як я, припустiмо, не хочу бути таким-о апологетом, то за якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомендуете менi будувати свiй твiр? За методою: село рiвноправне мiсту, за «фiлософiею»: давайте поговоримо про нерiвноправнiсть села? Хороша «фiлософiя»… тiльки вiдкiля вона? Чи не з тих кiл, що мрiють про лiквiдацiю диктатури пролетарiяту i що пiдбурюють селянство проти робiтникiв, мiсто проти села?

А втiм, покиньмо куркулячу пропаганду – давайте повернемось до О. Вишнi.

– «Малюючи село, – пише «iнфернальний фiлософ генiталiй», – О. Вишня всюди пiдкреслюе патрiярхальну незайманiсть його». «Автор всiляко намагаеться пiдкреслити затишнiсть села. Воно е для нього село… не офiцiяльне село, так собi село».

Далi Полторацький кокетуе сентенцiями на зразок тiеi, що до села не можна пiдходити «дуалiстично», що i т. д., i т. п. Все це ми вичитуемо саме з тих абзацiв, де вiн розбирае гумореску «Ось воно село оте». Отже берiть, тов. Европенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.

Про яке село йде мова? Про те, вiдповiдае Вишня, що було «на шостому роцi революцii», себто в кiнцi 1922 чи на початку 1923, себто мало не вiсiм рокiв тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дiстала його вiд старого режиму – дике, з забобонами, напiвголодне. Що побачив Вишня в цьому селi, крiм дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що вiн пiдкреслив? «Патрiярхальну незайманiсть»? Брехня! Саме «займанiсть» пiдкреслив вiн. «Уже помiтнi, – пише О. Вишня, – впливи церковних справ на селi. Та й мiсцевi iнодi причини шкереберть ставлять довiчнi, старi й мiцнi, як дуб, церковнi традицii. Атеiсти е. Кипить парафiя». Помiтив Вишня й пiдкреслив в цьому давньому селi й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замiсть арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «iнфернальний фiлософ генiталiй» не поцiкавивсь узнати, скiльки тракторiв було на селi вiсiм рокiв тому. Про що свiдчить, скажiмо «арка»? «Арка» та свiдчить про таку «патрiярхальну незайманiсть»: «тепер, коли балакаеш iз котрим iз пасiчан, то так i плигае в нього з очей i бороди: – Ось якi ми». А на «той рiк» ця «патрiярхальна незайманiсть» думае «такого трибунала вшкварити», якого i «в столицi нема». За що ж любить автор це село? Вiн любить це село не за «патрiярхальну незайманiсть», а саме «за можливостi необмеженi». Так це називаеться пiдкреслювати «затишнiсть села»? Вишня подiляе село «дуалiстично»: на «офiцiяльне» й «так собi». Але хiба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це iронiчне подiлення, зроблене спецiяльно для паничикiв, якi в «арцi», «трибуналi» i т. д. не помiчають порушення його, села, «патрiярхальноi незайманости». Не бачите?

– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмiшки» «Пошти що й здря», як селянин-дегенерат вiдмовляеться вiд культурних нововведень… щоб вiдчути, як не подiбний до вишниного селянина е той, хто переходить на суцiльну колективiзацiю. Правда, «усмiшка» ця написана очевидно тому кiлька рокiв, але 1) вона дiе й зараз у масовому тиражi i 2) хiба автор не мiг зобачити в селяниновi тих природних даних, що виявились тепер у виглядi нечуваних темпiв колективiзацii»?

Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографiю», я, iйбогу, гублюся й нiяк не можу дати собi вiдповiдi, чого бiльше бракуе авторовi цiеi, пробачте на словi, розвiдки: вмiння думати чи елементарноi лiтературноi чесности. У гуморесцi «Пошти що й здря» О. Вишня показуе й висмiюе не дегенерата, а звичайнiсiнького собi селянина-iндивiдуала, яких iндивiдуалiв тiльки через вiсiм рокiв залишилося у нас до 50 %. Висмiюе вiн цього селянина в той спосiб, що селянин, прочитавши цю гумореску, нiяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив вiн зi своiм пошматованим одноосiбним господарством. В гуморесцi слова «колективiзацiя» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупi», «правильна сiвозмiна», «просапнi» i т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите? – Думали. – Ну? – Записалося чоловiка з двiста п'ятдесят. – Ну? – А тi не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тiльки пiдказуе слово «колективiзацiя», але й агiтуе саме за нею. Що цей селянин не подiбний до того, який «переходить на суцiльну колективiзацiю» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажiмо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своiм»? Що ж до того, що ця «усмiшка» дiе зараз у масовому тиражi, то i… слава тобi Господи! Пояснювати перевагу господарства колективiзованого над господарством iндивiдуальним треба не тiльки 50 % неколективiзованим, але й де кому iз 50 % колективiзованих. І коли цю «усмiшку» написано очевидно кiлька рокiв тому, то це тiльки робить честь нашому гумористовi.

– Так таки й робить? – заперечив мiй спiвбесiдник. – Може скажете, що йому роблять честь i такi гуморески, як «Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл», «Освiта», «Охорона здоров'я» i таке iнше?

Нiчого не вiдповiвши, я перейшов до дальших «морфологiчних» екскурсiв.

Полторацький запевняе, що ця серiя усмiшок («Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл» i т. д.) «блискуче пiдтверджуе тезу про каратаевський пiдхiд О. Вишнi до сучасного села». Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустiм, що ця серiя й справдi саме це «пiдтверджуе». Але припустивши це, давайте все-таки запитаемо: про яке «сучасне» село йде мова? Вiдповiдi вiд «морфолога» ми не дiстаемо. Тодi звертаемось до «усмiшок». В мiнiятюрi «Освiта» ми читаемо: «договiр сiльради з повiтовою наросвiтою» з «повiтовою». Прочитали? Украiна тепер подiляеться на повiти? Нi! Давно злiквiдовано повiти? Давненько! Значить справа йде про «сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажiм, «усмiшку» «Село-книга». Тут ми зустрiчаемо таку фразу: видання 1923 року вже мало… не хапае… Скiльки того «друкованого» слова кинуто було на село в 20–21—22 роцi. Прочитали? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те, що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 роцi.

Тепер давайте повернемось до «каратаевського пiдходу». У вищезазначенiй серii усмiшок О. Вишня, як бачимо, показуе село 1923 року, себто те село, що тодi не тiльки в масi своiй не думало про суцiльну колективiзацiю, але ще й не встигло добре стати на ноги пiсля бандитських нальотiв рiзних куркулячо-петлюрiвських отаманiв. З городом мiцних зв'язкiв ще не було налагоджено, а звичаi й побут старого, темного села уперто шукали виходу в свiт. Як же це село могло iнакше виглядати, як тiльки так, як його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, вiн, Остап Вишня, замiсть висмiювати звичаi й побут старого села, щось зовсiм iнше робив? Подивимось. «Головполiтосвiта». «Морфолог» заявляе, що цiею усмiшкою наш гуморист хоче сказати, що «культурнi установи мае у своему вiданнi лише мiсто». Вiдкiля це видно? З того, що Вишня iронiзуе з селянськоi «головполiтосвiти»? Головполiтосвiти того села, яке тiльки но прокидалось до життя? З того, що вiн згадав мiськi «музкоми», «текоми»? З того, що вiн поiронiзував i з цих «музкомiв», «текомiв» заявивши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартаментах», замiсть кинути сили на село? Вiдкiля це видно? Чи не з тiеi «емансипацii», що в ню «вплутався» Андрiй? Полторацький запевняе, що Вишня «не бачить сiльських культуртрегерiв». А хiба той голова сiльради, який об'являе, що «жiнка мае однаковi права з чоловiком» – хiба вiн не являеться вищезгаданим культуртрегером? Хiба це не пiсля його «об'яви в жiнок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-дечки, вогники блимнули»? Правда, фурорист говорить, що це – «фалшива концепцiя. Пiдхiд згори»! Але при чому ж тут Вишня? При чому ж вiн, що Полторацький не зiвае, i коли йому, Полторацькому, вигiдно, готовий визнати i рядового сiльського робiтника за велике начальство? «Жiнвiддiл» – резюмуе «морфолог», – «жiночi плiтки, церковнi iнтереси». Але як вiн резюмуе? Вiн резюмуе так, щоб читач обов'язково прийшов до того висновку, що справа у Вишнi йде саме про Жiнвiддiл, а не про темних селянських баб, що О. Вишня не глузуе з цих «плiток i церковних iнтересiв», а саме захищае iх.

Злий памфлет на забобони серед темних селянських жiнок («i щось я, голубонько, помiчаю, що в моеi молока меншае. Коли б, Господи, не вiдьма» i т. д.) пiд «вправною рукою» перетворюеться на апологетику цих забобонiв. «Село-технiка». «І такi речi, – кричить Полторацький, – видаються масовими тиражами, коли ми маемо тракторнi колони». – От уж, воiстину «не дав Бог жабi хвоста». Розумiете, тов. Европенко-Европацький, в чому справа? Остап Вишня починае: «скрiзь i всюди чуемо – технiка в нас на селi слабувата, полiпшити технiку слiд», i почавши так, далi говорить: «технiки на селi скiльки завгодно i ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, шо в iндивiдуала. Далi Вишня iронiзуе з «технiки» iндивiдуального господарства. І все. Чого ж репетуе Полторацький? Хiба не розумiете? Вiн, по-перше, проти iронii над «технiкою» дрiбного власника, себто проти технiки колективного господарства, по-друге, вiн хоче показати свою обiзнанiсть на «тракторних колонах». І коли вiн не знае, що до цих тракторних колон тiльки останнiми роками рушило селянство (i то не все), то йому це й не потрiбно знати: вiн же не полiтик, а тiльки «морфолог».

«Сiльська юстицiя».

– «Тут маемо, – пише фурорист, – кiлька надзвичайно яскравих описiв садизму украiнського селянства. Можна сказати, що всi цi описи пiдходять, як паралель, до вiдомоi свого часу статтi «о русской жестокости» М. Горького, яка була вiдзначена в усiй радянськiй пресi, як наклепницьки однобiчна. На такiй самiй позицii стоiть i Вишня».

Що О. Вишня дав кiлька описiв садизму украiнського селянина – це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Европацький? Того, що мiльйонно рушив, скажiм, до колективiв? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного безкультурного пейзана, що його виховував царат протягом кiлькох столiть i який в певнiй кiлькостi екземплярiв залишився й на сьогоднiшнiй день. Наклеп це? Чи може Вишня й справдi бере украiнського селянина не в динамiцi, а в статицi i заявляе, що цей селянин з природи своеi садист? Звертаемось до «усмiшки». – «Забуваються цi кодекси, – пише Вишня, – вже з моди виходять, не так часто вже iх надибаеш». – Що цiею останньою фразою говорить наш гуморист? Вiн говорить, що садизм украiнського селянина визначався певним режимом i що за радянськоi влади цей садизм «виходить iз моди». Досить цiеi заяви? Здаеться, досить!

І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й нiяк не можу дати собi вiдповiдi, чого бiльше бракуе авторовi «монографii»: вмiння думати чи найелементарнiшоi лiтературноi чесности.

Тi ж махiнацii пророблено i з такими усмiшками, як «охорона народнього здоров'я», як «профос», як «гiнекологiя» i т. д. На жаль, моя контрмонографiя так розрослася, що я, при всьому своему бажаннi до дрiбниць розшифрувати «лiвi» шахрайства й зразкову некультурнiсть, – далi не можу зупинятися на деталях. Не можу зупинятися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмарковi», що в ньому вiн, Вишня, не тiльки блискуче подав образ капiталiстичноi анархii, але й не менш хороше показав, як в ярмарковiй метушнi облопошують «недосвiдчених дядькiв» «культурнi баришники», тим самим засудивши це породження капiталiстичноi системи. Не можу я, таким чином, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових шахрайствах «морфолога». Нiяк тiльки не можу я обминути тих «морфологiчних» махiнацiй, що iх пророблено над «усмiшкою» «У колектив». – «Загальна установка цiеi усмiшки – позитивна» – не мiг нарештi не визнати (це едине визнання, яке пiшло на «користь» Вишнi) Полторацький, говорячи про цю мiнiятюрку, – «в вiдношеннi до колгоспу», – додае вiн. – «Ясно також, що негативноi, – раптом продовжуе вiн, – не пропустила б цензура». Цiкаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же вона пропустила попереднi «усмiшки»? Саме тi, що iх так «крив» ваш iнфернальний патрон? Цiкава послiдовнiсть! Послiдовнiсть, так би мовити, кишенькового злодюжки…

– «Тисячам робiтниiв, що сьогоднi iдуть на село, – кiнчае цей роздiл Полторацький, – керiвниками агрореволюцii – не можна рекомендувати читати згаданих усмiшок: вони лише вiдiб’ють у них охоту iхати в таку темряву й глуш на вiрну моральну й культурну смерть».

І знову Полторацький повертаеться до хлестаковських сентенцiй, i знову вiн пiдкреслюе, що вiн розумнiший за тих робiтникiв, якi iдуть на село керiвниками агрореволюцii, i знову…

– Та буде вам! – скрикнув несамовитим голосом тов. Европенко-Европацький. – Я i цей роздiл викреслюю. Хiба ви не бачите, що це… не головне.

– Я, знаете, людина вперта, – промовив я. – Давайте знову шукати головного.

– Саме цього менi й хотiлось! – заспокоiвся враз мiй спiвбесiдник. – Продовжуйте, будь ласка.



5. ОСТАП ВИШНЯ, МАШИНА Й МІСТО



«Ми вже квалiфiкували соцiальне походження тiеi суспiльноi верстви, що висунула нашого автора. Наша сучаснiсть дала нам досить зразкiв того, як ставляться представники деяких селянських верств до мiста. Мiсто пригноблюе iх… звiдси виникае мiнор… Остап Вишня, як вiдомо, е… рекордсмен веселощiв».

    Ол. Полторацький

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з цього автографного протирiччя, яке виникае з припущенням, що О. Вишня селянський письменник. Ми почнемо з цього абзацу:

– «Зовсiм незрозумiло, – пише Полторацький, – нашому авторовi (себто О. Вишнi. – М. X.), що машини ми запроваджуемо не для полегшення умов роботи в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель». – «Те, що Вишня висувае в першу чергу машину, як звiльнення вiд працi – чи не е це неправильне розумiння працi, як прокляття? Соцiяльна суть такоi постановки питання про працю добре втлумачена».

– Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити, – промовив я. – Давайте краще ще один уривок прочитаемо. Читайте:

– «Яку свою iдею дала свiтовi Росiя? Може iдею Чернишевського з його приматом розподiлу над продукцiею, коли поступовiшою вважалося краiну, де при менш розвиненiй продукцii «справедливiше» уряджено розподiл матерiяльних дiбр? Жебрацьку фiлософiю «чорного передiлу», примата потреби над працьовитiстю. Не тудою нам дорога».

Як ви гадаете, тов. Европенко-Европацький, чи нема мiж цими двома цитатами спорiднености? Чи не помiчаете ви, що i в першiй, i в другiй цитатi розв'язуеться, так би мовити, одна i та ж проблему, саме проблема – як зробити нашу краiну, так би мовити, щасливою? Чи не помiчаете ви, що як автор першого уривка, так i другого, – обидва вони сходяться на тому, що щасливою наша краiна не тодi буде, коли буде «справедливiше уряджено розподiл матерiяльних дiбр», не тодi, коли машину буде «запроваджено для полегшення умов роботи», а саме тодi, коли ми поеднаемо життя з машиною, щоб перемогти «стихiю», щоб «стати на вищий технiчний щабель»? Вiдкiля взято перший уривок? З «монографii» Полторацького. Вiдкiля взято другий? Другий взято з одноi iз статтей фашиста Донцова. Думки зворушливо збiглися. Коли панфутурист Шкурупiй пише романи («Жанна-батальйонерка»), пiд якими завжди пiдпишеться нацiоналiст Маланюк, тодi панфурурист О. Полторацький виступае в нашiй пресi з теорiями, з якими фашист Донцов солiдарний на всi 100 вiдсоткiв. Донцов говорить: з «жебрацькою фiлософiею» «примата потреби над працьовитiстю» нам недорога, а Полторацький йому пiдтакуе: цiлком справедливо. «Машини ми запроваджуемо не заради фiлософii неробства»… – Надзвичайно зворушливе еднання!

Але я бачу, що ви, тов. Европенко-Европацький, не зовсiм розумiете, в чому тут сiль. Отже, дозвольте пояснити вам.

Високорозвинену продукцiю наша партiя ставить в основу своеi програми? Коли б вона цього не робила, то, очевидно, ми не були б свiдками тих надзвичайних темпiв будiвництва в нашiй краiнi, що перед нами завмер в здивованнi мало не цiлий свiт. Як дивиться наша партiя на «справедливе урядження матерiяльних дiбр»? Без справедливого урядження «матерiальних дiбр», говорить партiя, поступовоi краiни не може бути. Що розумiе наша партiя пiд справедливим урядженням «матерiяльних дiбр»? Звичайно, не «фiлософiю жебрацтва», не «фiлософiю неробства», а таке урядження, коли матерiяльним добром користуються трудящi, себто продуценти цього добра. Чому так повстае Донцов проти «справедливого урядження матерiяльних дiбр»? Чому вiн не хоче називати такоi краiни, де проведено таке справедливе урядження, поступовою? А саме тому, що вiн, як iдеолог буржуазii, не може не розумiти, що «справедливе урядження» завжди йде вкупi з диктатурою пролетарiяту, себто вiн не може не розумiти, що це «справедливе урядження» несе з собою смерть буржуазii, смерть тiй клясi, що вiн ii репрезентуе. «Жебрацька фiлософiя», «чорний передiл», «примат потреби над працьовитiстю» – все це тiльки махiнацii буржуазного публiциста.

Тепер беремо твердження Ол. Полторацького. Вiн говорить, що «ми запроваджуемо машини не для полегшення умов працi в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель». Вiрно це? Чи не наклеп це на нашу партiю? Найсправжнiсiнький! Що краiну ми хочемо й поставимо на вищий технiчний щабель, що стихiю ми хочемо перемогти й переможемо – це так, але пiднiмаемо ми краiну на вищий щабель не для того, щоб пiдняти (себто не заради спорту), перемагаемо ми стихiю не для того, щоб перемогти (себто не заради здiйснення пустопорожньоi авантури), а саме для того, щоб полегшити важкi умови роботи трудящих, щоб вивести цих же трудящих iз того «несправедливого урядження матерiяльних дiбр», що iх в нього, в несправедливе урядження, поставив вiдгодований капiтал. Запровадити машину для полегшення тяжких умов роботи трудящих, для полегшення тих умов, в яких вони були до революцii, це зовсiм не значить стати на точку погляду «фiлософiв неробства», бо полегшуючи умови працi, машина вiд працi не звiльняе. Але проповiдувати запровадження машини «не для полегшення умов працi», а «для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель», – це значить мислити перемогу стихii для перемоги стихii, «вищий технiчний щабель» для «вищого технiчного щабля». Це значить сповiдати й пропагувати буржуазний iдеалiзм, той iдеалiзм, який пропагуе Шпенглер, Донцов та iншi iдеологи фашизму, той незамаскований iдеалiзм, який вже й зробив з Полторацького так зв. «надлюдину».

І справдi, нахватавшись «iнфернальних фiлософiй», ця жалюгiдна «надлюдина» не тiльки з невимовним «геройством» попльовуе в нiчних вартових «триповерховими лайками» (хай пробачать менi нiчнi вартовi це вимушене порiвняння), але й викидае гасла проти… проти полегшення умов працi робiтничо-селянськоi маси. Зрозумiли, тов. Европенко-Европацький, сенс вищеподаноi цитати? Зрозумiли? Ну, так тодi давайте знову звернемось до «критики».

– «Усмiшка «Індустрiялiзацiя», – пише Полторацький, – вся побудована на мотивi – «Ой, дайте iндустрii, ой, дайте». «Давати iндустрii, – продовжуе вiн же, – нам нiхто не буде. Ми вже взяли ii тому 12 рокiв».

Читаемо «усмiшку». О. Вишня в цiй усмiшцi, як бачите, iронiзуе з тих украiнцiв-хуторян, що засвоiли собi iндустрiю в виглядi того (вiд предкiв) «мотора», про який саме i спiвають у вiдповiднiй вiдомiй пiснi («подивися, дiвчинонько – який я моторний»). І «ой дайте iндустрii» кричить тут не автор, а саме той же таки вiдсталий хуторянин. Просить по сутi вiн не iндустрii, а вищезгаданого «мотора» (… щоб потiм з повним правом крутитись на однiй нозi й проспiвати весело: «подивися, дiвчинонько, який я моторний»). При чому ж тут 12 рокiв?

– «О. Вишня в «усмiшцi» «Рацiоналiзацiя», – продовжуе Полторацький, – безсило скаржиться на те, що: “машину десь побачили – ой, не пiдходь, бо так тобi й голову одкрутить». «Нi, – робить вiн висновок, – рiшуче такi безсилi зойки й скарги не вiдповiдають нашому активному пiдходовi до села, iндустрiялiзацii, рацiоналiзацii. Це фiлософiя Махатма Гандi, але не радянська».

Беремо «усмiшку». Читаемо: «було досi в нас емоцiо, тепер треба переключитись на рацiо». Автор починае з висмiювання метод виховання дiтей в атмосферi вiдьом, вовкiв, домовикiв тощо. Продовжуе iронiзувати над тим темним селянином, що ще й досi машини жахаеться, як чорта («ой, не пiдходь»). Чим же кiнчае? Кiнчае агiтацiею проти патрiярхальноi (для нашого часу) обробки землi («а трипiлля лапи позакандзюблювало») й памфлетним ударом по «смушевих шапках», що в них «повно емоцiй» i цiлковита вiдсутнiсть «рацii». При чому ж тут Гандi. Щоб пересмикнувши, блиснути задрипаною «ерудицiею»?

Усмiшка «Вiн такий… вiн може». Змiст ii. Селяни «купили трактора», привезли. Спробували – «працюе добре». Повернувся механiк до города, сiв на трактора Іван. Не вмiючи поводитися з машиною, Іван наробив такого, що все село налякав. Висновок – без города – селовi не обiйтись, i другий висновок: iдь, Іване, до мiста, вчись на тракториста.

Якi ж махiнацii проробляе над цiею мiнiятюркою той же таки «морфолог»? «Машину тут показано, – говорить вiн, – рiччю зовсiм неприступною для селянина». Запитуемо: вiдкiля ж це видно, що саме такою тут показано машину? Вiдповiдi не дiстаемо. Чи можна дати вiдповiдь на запитання, з чого ж видно, що машину показано рiччю приступною для селян? Можна! Як же буде виглядати ця вiдповiдь? А саме так: коли б автор хотiв показати трактора рiччю неприступною, то що б вiн зробив? Вiн би примусив цього трактора наробити лиха, самому (себто тракторовi) зiпсуватись i залишити селян, так би мовити, «бiля розбитого корита». Що зробив автор? Автор пiдсунув Івановi «пiдходячу пружину» i… «трактор став». І ставши, що зробив трактор? Добродушно «похитав головою»: мовляв, диваки, я зовсiм не такий страшний, як ви думаете, треба тiльки навчитись поводитись зi мною. Подiбний цей факт до тлумачень «морфолога»?

– «Остап Вишня свiдомо фалшуе карти, – продовжуе далi Полторацький, – i протиставляе концепцiю свою, ним улюблену: село темне, вiдстале i без мiста воно нiчого не може зробити». «Ця назадницька лiнiя… йде супроти лiнii активiзацii села».

Це вже, знаете, тов. Европенко-Европацький, називаеться, по-перше, договорилися до нiкуди, а по-друге, називаеться ще раз ствердити наш висновок щодо вищезгаданоi «нерiвноправности». Так i по-вашому – вважати, що село все може зробити без мiста, це значить стояти на назадницькiй лiнii? Так i по-вашому треба втлумачувати селовi, що воно може бути незалежним вiд мiста? І саме за наших умов, коли куркуль тiльки частинно злiквiдований, коли бiднота й середняцтво реконструюють свое господарство пiд проводом хоч би тих же двадцятип'ятитисячникiв? Коли глитайня веде шалену агiтацiю проти закликаних бiднотою й середняцтвом робiтникiв мiста? «Парле ву франсе же ву прi»? Чи може це свiдома агiтацiя? Може це не «iнфернальна фiлософiя генiталiй»? Га?

– «Автор випустив з-пiд своеi уваги, – пише далi Полторацький, – що в мiстi живуть, крiм бюрократiв, напр., iндустрiяльнi робiтники».

Це твердження ми зустрiчаемо якраз пiсля розбору «усмiшки» з городським «механiком», саме тодi зустрiчаемо, коли вiн привозить селовi трактора. Що це твердження нiяк не в’яжеться з фактами – це, звичайно, «морфолога» теж не обходить. Не обходить його, звичайно, й такi, скажiмо, гуморески, як «Дiд Матвiй» (– «Робiтники в мiстi свiдомiшi, от i взялися за шефство, щоб допомогти вам». – «Он воно що, – вiдповiдае дiд, – ото значить ми iм ранiше допомагали, а тепер вони нам»). Все це його не обходить, бо йому треба обов'язково обеззброiти Вишню.

«Коли, скажiмо, в мiнiятюрцi «Шлях до соцiялiзму» Вишня показуе добрий селянський кооператив, то це безперечно для того, щоб «вихвалити роботу сiльського кооперативу» й «усiляко заплямувати роботу «великих об'еднаних правлiнь»: як же, у Вишнi есть ще й «усмiшка» «Пiдкачала», а в цiй «усмiшцi» говориться про «кооперативне мiсто», а в тому кооперативному мiстi та був «поганий кооператив». Що гуморист в цiй мiнiятюрцi («Пiдкачала») наголос ставить не на те, що, мовляв, у мiстi поганi кооперативи, а на те, що в цьому поганому кооперативi не дають дiловiй жiнцi Катеринi Петрiвнi ходу кооперативнi розтратники, – це Полторацького теж не обходить. І взагалi треба сказати, що «морфолог» страшенно вiльно почувае себе в радянськiй пресi, так вiльно, що… чи не час його трохи й потiснити?

– Я цей роздiл викреслюю, – раптом скрикнув т. Европенко-Европацький. – Це… не головне.

– Не головне? – сказав я. – Давайте шукати головного.



6. ОСТАП ВИШНЯ І СУЧАСНІСТЬ



«У цьому роздiлi ми зiбрали докупи кiлька характерних зауважень нашого автора щодо рiзних явищ нашоi сучасности».

    Ол. Полторацький

– Ну, знаете, тов. Европенко-Европацький, хоч, як правило, «iнфернальних фiлософiв генiталiй» i не притягають до карноi вiдповiдальности, але над Полторацьким слiд було б улаштувати громадський суд. Ви, очевидно, забули гумореску «Що краще», саме ту, в якiй О. Вишня «не керувався контрреволюцiйними мотивами». Забули? Так слухайте ii всю. Жодного слова з неi не викидаю:

«В «усмiшцi» «Що краще», – пише Полторацький, – наявне абсолютно фалшиве розумiння пролетарськоi держави, як приватного власника. Через цю усмiшку сiльському читачевi роз’яснюеться, що держава наша нiчим не вiдрiзняеться вiд держави капiталiстичноi. Ми не хочемо цим сказати, що Остапом Вишнею в цiй усмiшцi керували якiсь контрреволюцiйнi мотиви, ми просто хочемо проiлюструвати, як примiтивно сприймае наш автор першу-лiпшу напiвабстрактну категорiю, як от «держава».

– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – На цей раз давайте почнемо прямо з сучасности.

– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографiю». – Слухайте.

«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всi в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нiчого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: i нема, i нiколи. А найголовнiше: – забув! Я й забув, що я тобi винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобi винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от нiби в головi дiрка, а воно оте «винен», узяло та в ту дiрку й випало… Почекай, будь ласка, в ту недiлю вiддам. А через два тижнi: Ой, я ж тобi винен! І т. д. i т. iн… Виходить, що позичати краще. Нi!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самi. От ви кому-небудь виннi… Берете (грошi чи там щось iнше) i йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг принiс! – Невже? Сiдайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як дiти? Бiгають? А я й кажу Одарцi… От, кажу, в Івана дiти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дiвчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарцi. От, кажу, в Івана дiвчинка, от дiвчинка! – І так вам хороше… Так вас вiтають, так вас шанують… А прийдiть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дiтям скажiть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здоровi, а дурнi… Нi, таки – вiддавати краще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви гадаете, що це для того пишеться, щоб ви насiнньову позику повертали? Нiчого подiбного! Ви й самi вiддасте… Це я написав так собi, мiж iншим…»

Прочитали? Так в цiй «усмiшцi» «сiльському читачевi роз’яснюеться, що держава наша нiчим не вiдрiзняеться вiд держави капiталiстичноi? Саме до цiеi «усмiшки» вiдносяться (натяком) «якiсь контрреволюцiйнi мотиви»? І таку критику ви не називаете лiтературним шарлатанством? Полторацький мае нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?

– «Ми, – пише «морфолог», – проаналiзували войовничий антикультурницький характер лiтературноi роботи Остапа Вишнi. Вiдомо, що iндустрiяльнi робiтники на численних вечiрках зустрiчали нашого автора смiхом, а проводили мовчанкою».

Так кiнчае свою монографiю Полторацький. Але й кiнчити вiн не змiг без кишеньковоi брехнi. Оплески, що ними зустрiчають i проводжають iндустрiяльнi робiтники О. Вишню – «iнфернальному фiлософовi генiталii», що й говорити, не до смаку.

Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.

– Ну, добре, – скрикнув вiн, – я й цей роздiл викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – вiн кинувся до монографii, але роздiлiв i справдi вже не було: монографiя туманiла останньою сторiнкою. – Ігi-гi-гi! – вдарився в гiстерику тов. Европенко-Европацький i вискочив з кiмнати.

Я його не зупиняв. По сутi роздiл був не останнiй. Був ще роздiл про «репортаж» та й роздiл про «сучаснiсть» не ввесь я використав. І в цих роздiлах можна було найти чимало нових «морфологiчних» перлiв, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щиростi: втомився я та й час був пiзнiй. Я пiшов до лiжка.



ЕПІЛОГ

Я – не критик, не теоретик i навiть не публiцист. Я – звичайнiсiнький собi читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишнi (хто не читав творiв Остапа Вишнi?). «Усмiшки» Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi, за те, що вони глибокотрагiчнi, за те, що вони злободеннi, за те, що вони радянськi, за те, що вони близькi робiтничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась i виховуеться наша письменницька молодь, за те, що цi усмiшки допомогли тисячам новiтнiх «чумазих» стати до активноi роботи на користь соцiалiстичного будiвництва, за те, що… за те що… i т. д., i т. п. Остап Вишня це не тiльки фейлетонiст, не тiльки гуморист, не тiльки письменник, не тiльки художник слова, – Остап Вишня – це перш за все громадянин Украiнськоi Соцiялiстичноi Радянськоi Республiки. Рiдко хто iз сучасних письменникiв так хутко й з таким запалом реагував на всi заходи комунiстичноi партii й радвлади, як реагував Остап Вишня. Звичайно, О. Вишня – не член комунiстичноi партii, звичайно, пiшов вiн з радвладою не з перших днiв ii, радвлади, iснування (хоч i йде за нею вже 10 рокiв), звичайно, до свого вступу до пролетарськоi лiтературноi органiзацii О. Вишня йшов шляхом попутництва, але не копирсатися в окремих помилках О. Вишнi мусить критика, не тим паче спекулювати на цих помилках, а заохочувати i саме справжньою радянською критикою нашого талановитого гумориста до дальшоi роботи. О. Вишня до цього часу паплюжив одноосiбне господарство i темряву, що ii породжено було в умовах такого господарювання. Будемо ж чекати вiд нього нових «усмiшок», що в них вiн вiдiб'е процеси доби соцiялiстичноi реконструкцii, що в них вiн ще яскравiш розповiсть масовому читачевi, як збанкрутувало iндивiдуальне господарство i якi чудовi перспективи перед господарством колективiзованим, якими дикунськими засобами бореться з радвладою озвiрiлий куркуль, що його зараз робiтничо-селянськi маси лiквiдують як клясу, якими бистрими темпами росте наше соцiялiстичне господарство i т. д., i т. п.

Але почекайте. Я сказав, як набринькуе про Вишню «лiва» балабайка, я й власнi своi погляди на творчiсть нашого письменника-гумориста теж не сховав. Що ж говорять про О. Вишню iншi критики?

– «Коли ходить про сатиру, то замiсть Гайного, Свiфта, Рабле, що, вiдкидаючи якусь iдею, нищили ii цiлу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрiбничок «лiтературного обивателя», як казав Щедрiн, «непреклонного облiчiтеля iсправнiковской неосновательности i городнического заблужденiя, протестанта проти «маленьких вад механiзму».

Хто це так критикуе Остапа Вишню? Це критикуе Остапа Вишню вiдомий украiнський нацiоналiст д-р Д. Донцов. Що ми бачимо в цiй критицi? Ми бачимо в цiй критицi вiдзеркалення чужого нам свiтогляду. Хоч фашисти й не можуть не визнати за Вишнею таланту, але прийняти його, як письменника сильного, вони нiяк не погоджуються. Чому не погоджуються? А тому не погоджуються, що О. Вишня, будучи радянським письменником, не вiдкидае iдеi соцiялiзму, не нищить цiеi iдеi, а, навпаки, допомагае iй i саме боротьбою «проти маленьких вад механiзму» нашоi соцiялiстичноi машини. Ця, себто донцовська, характеристика О. Вишнi, як бачите, цiлком збiгаеться з характеристикою Полторацького. Рiзниця тiльки та, що «морфолог» iде далi Донцова: не тiльки сили, але талановитости за Вишнею вiн не визнае.

– «О. Вишня дае лiтературнi шаржi – мавпуе здорово рiзних совiтських лiтераторiв та критикiв. Але вiд його дотепiв часто дхне чрезвичайкою».

А це хто так критикуе Остапа Вишню? Це так критикуе його якийсь «Киянин» в органi украiнського фашистiвського студентства «Украiнський студент», що виходив в Празi. Що ми бачимо в цiй критицi? В цiй критицi ми бачимо незадоволення з О. Вишнi. Контрреволюцiонерам дуже не подобаються «усмiшки» нашого радянського письменника-гумориста, бо вiд них, як заявляють вони, «дхне чрезвичайкою». І ця характеристика, як бачите, теж збiгаеться з характеристикою Полторацького.

А може покинемо емiгрантiв i перейдемо до критики радянськоi?

– «Перше явище – «Остап Вишня», над яким власно мало ще задумувався, а то i просто ще не думав сучасний украiнський критик»… «Традицiя «губанiвцiв» не раз позначаеться на гуморi Остапа Вишнi». Низькопробноi культури гумор О. Вишнi. О. Вишня – це криза нашого гумору». «Гудити О. Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишнi i з його смаками, це значить фактично писати рецензiю на читача». «Ми констатуемо факт величезноi популярности й успiху серед читачiвськоi маси Вишневих «усмiшок». Цей факт примушуе нас сказати, що тiльки низький культурний рiвень або справжня «культура примiтивiзму» (хай даруе пан Донцов на плягiятi) може продукувати Вишневий гумор i живитися ним. Недалеке майбутне… несе забуття Остаповi Вишнi».

Хто ж це так критикуе О. Вишню? Це критикуе О. Вишню Б. Вiрний (iз книги «Десять рокiв украiнськоi лiтератури» узнаемо – Антоненко-Давидович). Треба вiддати справедливiсть Антоненковi-Давидовичевi: пишучи свою «монографiю», Полторацький в частинi формальноi аналiзи таки добре його, Антоненка-Давидовича, зплягiював. Полторацький просто переказав своiми словами те, що вже було сказано Антоненком-Давидовичем.

Отже, галерiя: Донцов, «Киянин», Антоненко-Давидович – останнiй вiд першого («хай даруе пан Донцов на плягiятi»), i О. Полторацький вiд Антоненка-Давидовича.

Що ж говорить про Остапа Вишню критика пролетарська?

– «Коли ми поставимо питання, хто зараз найкращий письменник з точки погляду популярности, з точки погляду розмiру його впливу на Украiнi, – я скажу, що це… буде Остап Вишня, бо його твори читаються, iдуть в маси, бо його твори бiльше читаються. Вiн впливае своiми творами на величезнi маси. Коли вiзьмемо iсторiю украiнськоi лiтератури Дорошкевича абощо, коли ми пошукаемо там найвидатнiших, найвпливовiших сучасних украiнських письменникiв, то там прiзвища Остапа Вишнi не знайдемо. Це неправильно, це недооцiнка iдеологiчного впливу лiтератури».

Так, скажiмо, говорить про Остапа Вишню С. Пилипенко. Навiть нащо вже ортодоксальний Б. Коваленко, а й той таке заявив:

– «Коли так до лiтератури пiдходити, – заявив Б. Коваленко – що Тичину будемо протиставляти Остаповi Вишнi, то це буде надто вже спрощено. Остап Вишня нам потрiбний, але не можна нищити й Тичину».



Як бачимо, погляди на Остапа Вишню подiлилися за клясовою вiдзнакою: фашисти й тi, що iм в Вишневiй справi пiдспiвують, дивляться на Вишню, в крайньому разi, як на художника «чрезвичайки», комунiсти заявляють, що Вишня нам «потрiбний», ставлять його поруч з академiком П. Тичиною i називають «одним iз найвидатнiших, найвпливовiших сучасних радянських письменникiв». Інакше i бути не може: аполiтичноi лiтератури нема, есть тiльки лiтература клясова. А поскiльки кляси мiж собою ворогують, то й художник радянський нiколи не може припасти до серця критиковi буржуазii. В творчостi О. Вишнi було декiлька iдеологiчних та художнiх ляпсусiв, але це зовсiм не значить, що 4-е виправлене видання буржуазна критика почне вихваляти. Навпаки: пiсля цього виправлення вона ще бiльше зненавидить нашого гумориста.

Остап Вишня на другому етапi своеi творчости. Що ще дасть О. Вишня – я не знаю. Але я певний, що в нових його творах робiтничо-селянськi маси побачать пролетарське вiдзеркалення найпрекраснiшого iз будiвництв – вiдзеркалення будiвництва соцiялiзму, побачать днi, турботи, радости, печалi, героiзм i перемоги пролетарiяту Великого Реконструктивного перiоду.

… «Усмiшки» Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi i водночас глибоко-трагiчнi. Але особливо я iх полюбив за те, що вони близькi робiтничо-селянським масам.

P.S. Цей памфлет, звичайно, не претендуе на звання критичноi розвiдки, – розвiдки, що розглядае творчiсть О. Вишнi. Претендувати вiн не може хоч би вже тому, що я зовсiм не зупинявся на художнiх та iдеологiчних зривах в творчостi нашого гумориста, якi в нього, як вже зазначав, е.


Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Петренко»


[1930 р.]

Кiлька тижнiв тому в Харковi був ІВЧЕНКО. Вiн зi своiм знайомим пiшов до одноi з редакцiй i там по телефону балакав з Ост. ВИШНЕЮ. Казав, що балакае в справi влаштування на працю в Харковi. По телефону йому призначили побачення. ІВЧЕНКО був дуже задоволений.

Розповiдав ІВЧЕНКО, що Киiв в останньому часi були арешти селян забрали переважно мелюзгу але i фiгури.

Цiкавився ІВЧЕНКО селом i казав що тепер селянство чинить радвладi пасивний опiр як в Індii … Крiм того, ІВЧЕНКО взагалi критикував сучасне безнадiйне економичне положення радвлади.


Промова Остапа Вишнi на загальних зборах харкiвськоi органiзацii ВУСПП


24 лютого 1931 року

Товаришi, я так само свiдомо й цiлком щиро пiдписав резолюцiю, що ii надруковано в «Лiтературнiй газетi», про самолiквiдацiю «Пролiтфронта», де я був членом. Цiлком щиро i свiдомо я подав заяву про вступ до ВУСПП’у. В тiй резолюцii докладно зазначено всi мотиви, що призвели до самолiквiдацii великоi, значноi органiзацii пролетарських письменникiв. Я не буду торкатися тих мотивiв, про них докладно сказав т. Хвильовий.

Дозвольте, т. т., сказати вам як я, особисто, дивлюсь на дальшу свою роботу в розвитку пролетарськоi й революцiйноi лiтератури на Украiнi. Стоiмо, товаришi, перед новим етапом розвитку пролетарськоi лiтератури. Консолiдацiя пролетарських лiтературних сил, що тепер ще не зовсiм вiдбулася, але яка безперечно мае бути, чи то в формi единоi пролетарськоi органiзацii ВУСПП’у, чи то будуть сили консолiдованi навколо Федерацii Радянських письменникiв на Украiнi, вся ця консолiдацiя мае призвести до того, що, на мiй погляд, продукцiя – отi самi «дiяння» на фронтi пролетарськоi лiтератури, про якi говорив Коряк, безперечно, пiдуть уперед живим, буряним теплом. Менi зажди болить те, що в нашiй практичнiй лiтературнiй i громадськiй роботi ми значну частину своеi енергii витрачаемо на сварки, на суперечки, якi нiчого спiльного з лiтературою не мали. Я гадаю, що коли вiдбудеться справжня консолiдацiя лiтературних сил, вся та частина часу пiде на виробництво. Це можна тiльки вiтати. Пролетарська лiтература могутнiм потоком пiде вперед. Само собою зрозумiло, що коли поток могутнiй, коли вода бурна, хто-небудь може бути викинутий i на берiг. Що робити, може хто й лежатиме на березi.

Азбука, товаришi, «або-або», – або з пролетарiатом, або проти пролетарiату. Середини немае.

Я особисто, гадаю, що всi тi товаришi, якi об’еднаються чи то бiля федерацii, чи то бiля ВУСПП’у, – вони з пролетарiатом i з пролетарiатом будуть робити пролетарську, украiнську лiтературу.

Стоiмо перед великим фактом – призовом робiтникiв-ударникiв в лiтературу. По правдi вам сказати, особисто я, ще не можу збагнути яким способом, цей призов практично допоможе нам, – чи ми йому, творити велику пролетарську лiтературу. Я тiльки радiю, що з цим призовом ударникiв в нашi лiтературнi лави, вiллеться нова, кипуча, молода здорова кров, яка заплiднить нас, оживить нас. Я гадаю, що з приливом цiеi крови, наша старiюча кров, веселiше, буйнiше забуруе.

Я гадаю, що консолiдацiя всiх пролетарських сил в однiй органiзацii, призведе до деякоi одноманiтностi щодо стилю, щодо нюансiв в нашiй пролетарськiй украiнськiй лiтературi.

Тов. Коряк, виступаючи тут, зазначив, що нi в якiй мiрi консолiдацiя до цього не призведе, що консолiдацiя пролетарських лiтературних сил в данному разi, навпаки, буде пiдтримувати всi нюанси, всi лiтературнi прийоми, якi есть i будуть в процесi розвитку пролетарськоi лiтератури.

Наприкiнцi дозвольте заявити: поскiльки в мене хватить сил, я весь свiй досвiд вiддам для розвитку пролетарськоi й революцiйноi лiтератури.

Чи буду я в лавах ВУСПП’у, чи не буду я там, для мене це, ясно, вiдограе певну ролю, але це нi в якому разi не зупинить мене бути активним робiтником на нивi пролетарськоi лiтератури.


Промова Остапа Вишнi на першому поширеному пленумi оргкомiтету Спiлки радянських письменникiв СРСР


грудень 1932 року

Товаришi, я один з тiеi «основноi групи радянських письменникiв» Украiни, вiд якоi свого часу «одiрвався» Авербах з BОАПП’ом, РАПП’ом, ВУСПП’ом. Коли перервалась пуповина, що з’еднувала нас з ВУСПП’ом або з вашим РАПП’ом, то як ми це переживали? Чи вiдкрилась у нас глибока, ятриста рана на мiсцi цього самого вiдриву? – Я б цього не сказав.

Правда, в нас на Украiнi, цей процес вiдриву вiдбувся дещо своерiдно, не так, як сказав би, рiзко, – вiдбувся вiн поступово, вiд щабля до щабля. Але се ж нам, радянським письменникам на Украiнi, щось рокiв зо два довелося ходити не то що в класових, а принаймнi в напiвкласових ворогах (cмiх). Це було i смiшно й боляче. Я особисто працював у радянськiй лiтературi на Украiнi до цього 10 рокiв. Я почав лiтературну роботу вже пiд час революцii. Спробуйте побувати в моему становищi, коли на десятий рiк жодним словом не натякнув, що я належу до класових або напiвкласових ворогiв, – менi кажуть, що я – щось нiби класовий ворог.

Вiд мене одгородилися стiною, менi довелося, цiкавлячись питаннями лiтератури, – рiдноi i близькоi менi, – довелося заглядати в якусь дiрочку, в якусь прозiрку, i приглядатись, – що ж воно робиться в цiй самiй лiтературi i чому мене туди не пускають, чого мене вiдтiль вiдпихають, i не кажуть в той час, у чому моi грiхи, не кажуть конкретно, що я такого зробив, кого я в лiтературi «убив» або «зарiзав»? Якось так, iнодi ладиком, iнодi мовчки, а все ж дають зрозумiти, що я чужий, що менi туди входити не можна. Було боляче, було боляче i за себе, було боляче й за товаришiв, було боляче i за лiтературу, бо все ж у тiй групi письменникiв, яка так чи iнакше вiдiйшла вiд активноi участi в лiтературi, були товаришi гiднi, були товаришi, якi не мало зробили в лiтературi i багато могли б зробити. І тепер, коли згадуеш той неприемний час, шкода втраченого часу, шкода, шо марно минуло 2–2? роки. Люди мого вiку, що iм уже давно «призов минув», дещо зробили б, а так довелося цей час змарнувати на всiлякi переживання, на всiлякi терзання i на iншi дурницi.

Що ж тепер? Як ми зустрiли постанову ЦК партii з 23 квiтня? Зустрiли ми ii з радiстю. Ми побачили, що нас не забули, од нас сподiваються, що ми дещо можемо зробити, i ми з радiстю йдемо на цю роботу. Я заявляю категорично, що в нас тепер на Украiнi створено всi умови для нормальноi роботи письменникам. Тепер я знаю, що надалi все залежить вiд мене, тiльки вiд мене. Я знаю, що я можу довести подальшу свою участь у лiтературi лише своею роботою i на цю роботу я з радiстю йду.

Чи можлива, товаришi, плодотворна робота колишнього керiвництва РАПП з новим керiвництвом, з нашим органiзацiйним комiтетом? Безперечно, можлива. (Голос з мiсця: i потрiбна). І потрiбна. Чи видно це з вчорашньоi промови т. Авербаха? (Голос з мiсця: видно!) Справа товаришi, не в словах, справа в дiлах, справа в конкретнiй роботi, а я думаю i знаю, що коли партiя i ii ЦК просять колишне керiвництво РАПП працювати з Оргкомiтетом, я думаю, що воно працюватиме, бо ЦК i комунiстична партiя завжди просять дуже переконливо! (Смiх. Оплески.) Я вiрю, товаришi, що коли наша робота, разом з колишнiм керiвництвом РАПП, буде шкiдлива для лiтератури, буде шкiдлива для справ соцiалiстичного будiвництва, у партii знайдеться ще такий день, який знайшовся в неi 23 квiтня. Я певен цього! Отже, надалi все залежить вiд нас, i я гадаю, що працювати ми будемо, ми працюватимемо чесно й корисно для радянськоi лiтератури.

Тепер, товаришi, дозвольте менi перейти до конкретних завдань нашого Оргкомiтету. На першому мiсцi, звичайно, стоять питання творчого порядку. Цим питанням Оргкомiтет, на жаль, придiляв дуже мало уваги i тут у вас в РСФРР, i в нас на Украiнi. А це ж, товаришi, найголовнiше i до цього нам треба взятися негайно i як найенергiйнiшe, бо письменник без творчостi, письменник з одними розмовами, хоч би й з цiеi почесноi трибуни, ще не письменник. Письменник визначаеться книжками, творчiстю.

Друге питання – про це, на нашу велику радiсть, ми почули з уст таких письменникiв, як Всеволод Іванов, як Серафiмович, як Лев Нiкулiн, – про так званi «нацiональнi» лiтератури. Це питання Оргкомiтет мусить поставити чiткiше. Ми з вами не раз зустрiчалися, цiлувалися, обнiмалися, були на численних банкетах ви у нас, ми у вас, а все ж на сором нам, ми мало звертали уваги на розвиток лiтератур народiв СРСР, i тут боляче вам це чи не боляче, – але треба вам сказати правду в вiчi: самих заднiх пасе з цього боку росiйська лiтература. Характерне те, що ми, украiнцi, вашу лiтературу прекрасно знаемо, прекрасно знаемо не лише росiйську лiтературу, ми знаемо i бiлоруську лiтературу, i грузинську лiтературу, i татарську лiтературу i т. д. Ми перекладаемо украiнською мовою лiтератури всiх народiв СРСР. Ми перекладаемо i росiйську лiтературу украiнською мовою. І чимало перекладаемо, а от росiйський письменник не дуже турбуеться про те, щоб росiйською мовою дати лiтератури народiв Союзу. Про це Оргкомiтет повинен подумати, i повинен за це взятись рiшуче. Треба, щоб Оргкомiтет Всесоюзний був саме Всесоюзним комiтетом, не Всеросiйським, а Всесоюзним.

Тепер про конкретну допомогу Всесоюзного Оргкомiтету радянським лiтературам СРСР. Я гадаю, що допомога – мае бути конкретна, матерiальна допомога. В чому вона мае полягати? Ми вчора чули дуже невтiшнi цифри. Наприклад, казахська лiтература може зреалiзувати лише 5 % всiеi своеi продукцii. Мушу вам заявити, що наш завiдувач видавництва лiтератури й мистецтва вчора нам сказав, що Украiна може зреалiзувати лише 60 % своеi продукцii. Я не знаю, як з цiею справою в iнших нацреспублiках, але цi цифри свiдчать, що ми маемо прорив на цьому фронтi. В чому ж справа? У нас не вистачае паперу. Я гадаю, що Оргкомiтет повинен потурбуватися про те, щоб папiр розподiляли рiвномiрно мiж видавництвами нацреспублiк, щоб Казахстан не був у такому жахливому становищi, – що може зреалiзувати лише 5 % усiеi продукцii. Про це треба кричати. Якщо ми кричимо про прорив на iнших фронтах нашого соцбудiвництва, то тим бiльше ми повиннi кричати про прорив на нашому лiтературному фронтi.

Тепер уже з обов’язку, як голова матерiально-побутового сектору Всеукраiнського Оргкомiтету, дозвольте вас познайомити з тим, що ми зробили, щоб полiпшити матерiально-побутовi умови нашого письменника. Дещо наш Оргкомiтет пiсля постанови ЦК партii зробив. Тут один з доповiдачiв говорив про органiзацiю лiтературного фонду в РСФРР. Ми цей лiтературний фонд за допомогою партii органiзували на 200 тис. крб. Ми впорядкували медичну допомогу письменникiв, до деякоi мiри розв’язали i розв’язуемо житлове питання. Ми органiзуемо великий будинок вiдпочинку у прекрасному мiсцi на Днiпрi, бiля Киева в вiдомому колишньому Межигорському монастирi. Дозвольте вiд iменi нашого Оргкомiтету заявити, що ми будемо дуже радi бачити всiх вас у себе в гостях у будинку вiдпочинку. Я гадаю, що там на дозвiллi ви зможете не лише вiдпочивати, але й обiзнатися з украiнською лiтературою. (Оплески).

Я знаю, що в вас тут дуже багато роботи, що може вам нiколи, а ми дамо вам усi можливостi для цього – просимо товаришi! (Оплески).


Інформацiя про Губенка П.М.


19 жовтня 1933 р.

Сообщаю, что в доме № 5 кв. 22 по ул. Кр. Писателя /3 район/ проживает и в настоящее время находится в командирове в Лохвице гр-н Губенко Павел Михайлович /Остап Вишня/ 1889 год. рож. урож. с. Грунь Полтавского окр., женат, чл. союза, б/п. Письменик /на дому/.

В доме прож. с 1930 года. Прибыл Сумская 130.

Жена гр-ка Маслюченко Варвара Алексеевна, 1902 год. рож. урож. г. Харькова, чл. союза, дом. хоз.

При них один малолетний ребенок.

Вход в его кв. 2 подъезд 3 этаж кв. 22 направо.

19.10. 33 год.


Витяг iз протоколу допиту звинувачуваного Грицая Миколи Зотовича


22 листопада 1933 р.

Вопрос: Кто руководил в последнее время боивками «УВО».

Ответ: Из разговора с ОЗЕРСКИМ я узнал, что руководителем боевой террористической работой в центре был БИЛЫЙ Михаил.

Вопрос: Кто был намечен к террору и кто этот террор должен был выполнять.

Ответ: По информации ОЗЕРСКОГО к террору намечены были два человека: ЧУБАРЬ и ПОСТЫШЕВ. О покушении на ЧУБАРЯ ОЗЕРСКИЙ сказал вскользь. Зато на ПОСТЫШЕВА ОЗЕРСКИЙ остановился подробнее: в ответ на разгром и репрессии в отношении УВО и украинских националистов вообще, репрессии, которые приписываются здесь и заграницей ПОСТЫШЕВУ, как «графу Бобринскому наших дней» и в доказательство того, что УВО еще живет, требовалось это покушение. Особенно подогревало эту мысль покушение на Львовское консульство. Выполнить этот террористический акт должен был Остап ВИШНЯ (все время бредящий о самоубийстве) прямо в кабинете, во время приема делегации писателей ПОСТЫШЕВЫМ. То что стрелять должен ВИШНЯ должно иметь большое политическое значение и здесь и заграницей, потому что это наиболее популярный украинский писатель.

Покушение должно было состояться накануне Октябрьских торжеств, чтобы соответствующим светом окрасить все торжество.


Витяг iз протоколу допиту Пилипенка С. В.


21–22 грудня 1933 р.

Харьковское руководство блока решило провести теракты над ПОСТЫШЕВЫМ и ЧУБАРЕМ, впоследствии БАЛИЦКИМ, которого считали основным виновником разгрома организации.

От ОЗЕРСКОГО, как члена руководства, мне в октябре стало известно, что для совершения терактов намечены следующие террористические тройки: ПИЛИПЕНКО, ПАНЧЕНКО, ДЕСНЯК – об’ект ЧУБАРЬ, Остап ВИШНЯ, ДОСВИТНЫЙ и СЛИСАРЕНКО организовывают покушение на ПОСТЫШЕВА, а тройка ГРИЦАЯ /входит кажется ГРИЦЕНКО и НОВАРСКИЙ, знаю лично только ГРИЦАЯ/ должна убить БАЛИЦКОГО.

На заседаниях актива организации у ПАНЧЕНКО, КАСЬЯНЕНКО Евгения и др. местах, в качестве резерва упоминались, а затем были выделены мной ШТАНГЕЙ, ПОЛИЩУК В., ГЖИЦКИЙ, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПИДМОГИЛЬНЫЙ.

Теракты предполагалось провести в дни Октябрьских торжеств, так как это являлось в это время наиболее яркой демонстрацией в связи с скоплением народа облегчило бы их техническое выполнение.

ПОСТЫШЕВА должен был убить Остап ВИШНЯ, на предполагавшемся приеме украинских писателей в ЦК, а ЧУБАРЯ – я на одном из предпраздничных или праздничных собраний, на заводе или в клубе, где ожидалось его присутствие и выступление.

В этих случаях при неудачном выстреле или провале стрелял следующий член каждой тертройки.

Огнестрельное оружие для выполнения терактов имелось почти у всех, а недостающее обещал достать ЗАКЛИНСКИЙ.

Верно:                     Оперуполномоч. IV отдела                /ГОЛЬДМАН/


Йосип Гiрняк


Спомини


24 грудня 1933 р.

Грудневi днi проходили пiд супровiд тяжких дум i надоiдливих плянiв самогубства. Однак, як видно, у мене не вистачало вiдваги на такий поступок, хоч ця думка згодом роками мене турбувала.

У театрi вiдбувались проби, вечiрнi вистави, автори читали своi новi п'еси. Микитенко просунув свою чергову драму «Бастилiя Божоi Матерi», в якiй я удостоiвся ролi офiцера бiлоi армii, але вже не встиг ii виконати.

Одного ранку, чекаючи на пробу, сидiв я бiля вiкна в коридорi театру, коли з кабiнету директора вийшла Наталiя Ужвiй – одягнена в котикове манто, на обличчi приманливий усмiх нафарбованих уст, а пiд пахвою том Й. Сталiна «Вопросы ленинизма». Вона присiла бiля мене й заговорила:

– Юзку! Що з тобою? Чого ти мучишся? Хiба ж ти не бачиш, що життя не стоiть на мiсцi? Воно мiняеться i нас мiняе? Не губи себе! Про твiй внутрiшнiй стан уже чимало розмов!

Я встиг iй тiльки вiдповiсти:

– Наталю! Не турбуйся мною… Маеш ось лектуру пiд пахвою. Вивчай… – коли тут вийшов директор Лазорищак, i вона знiтившись попрощалась i побiгла за новим начальством.

24 грудня 1933 року, бродячи увечерi безцiльно по Сумськiй вулицi, несподiвано наткнувся я на Остапа Вишню з дружиною. Мабуть, кiлька мiсяцiв ми не бачились. Пiсля тяжкого нервового потрясения, яке вiн перенiс по смерти Хвильового, Павло Михайлович майже не показувався на людях. Коли ж доводилось у справах заходити до видавництва чи деiнде, вiн завжди виходив з дому в товариствi дружини. В той час чимало громадян не вертались додому i рiдня витрачала багато часу на iх розшуки. Звичайно, всi слiди вели до котроiсь з харкiвських тюрем. Ось чому Варвара Олексiiвна не вiдступала вiд Павла Михайловича; вона, як i багато iнших жiнок, бажала бути свiдком того, чого людина сподiвалась, але не знала, де це ii настигне.

Вираз обличчя i вся постать Павла Михайловича свiдчили про те, що вiн вибитий з колii i що нерви його натягнутi як струни. Обое навипередки стали розповiдати, як то вiд кiлькох днiв за ними по п'ятах слiдкуе якийсь тип. День i нiч вiн стовбичить у них пiд будинком, а коли вони тiльки виходять з дому, вiн як тiнь переслiдуе iх.

Типи, яким ДПУ доручало морально тероризувати намiчену жертву, своею безцеремонно-нахабною настирливiстю попадали в очi недосвiдченому громадяниновi. Кiлька днiв, а то й тижнiв, такий iндивiд невiдступно слiдив за кожним кроком приреченого. Бiля помешкання й установи, де жили i працювали майбутнi пiдсуднi, чергувались дежурнi сексоти, не даючи хвилини спокою своiй жертвi. Розмовляючи, я непомiтно придивлявся до типа, що безцеремонно стояв на вiддалi кiльканадцяти крокiв i не спускав свого пильного ока з нас. А тут Вишня шепоче:

– Йосипе, не оглядайтесь! Ви теж маете ангела-хоронителя. В такому ж одязi, в чорнiй шапцi, в плащi з чорним хутряним комiром, стоiть такий же тип, як i мiй охоронець.

Нам нiчого не залишалось, як попрощатись i повести далi своiх переслiдувачiв.

Це була наша остання зустрiч на волi.

Другого дня ранком пiд акторським гуртожитком чекав на мене вчорашнiй супутник. Своiм сексотським комiром вiн захищав вуха i нiс вiд грудневого морозу i, як видно, був сповнений бажанням великоi помсти за те, що я так довго не виходив з хати i заставляв його цокотiти зубами на немилосердному морозi. Вiн i цього разу довiв мене до театру, а там уже чекали внутрiшнi сексоти.

Я зупинився бiля таблицi розпису щоденних проб. Пiдiйшла дружина художника Вадима Меллера, який жив у будинку «Слово», i прошепотiла, що минулоi ночi забрали iх сусiда Остапа Вишню. Гепеушники цiлу нiч перевертали помешкання письменника догори дном, шукаючи доказiв його контрреволюцiйноi дiяльности, i не дали сусiдам очей заплющити.




1933–1943


Постанова

25 грудня 1933 р.

По делу 737

Постановление

Гор. Харьков, 25 декабря 1933 г. я пом. уполномоченного Следгруппы СПО ГПУ УССР ГОЛЬДМАН, рассмотрев материалы по обвинению гр. Остапа ВИШНИ–ГУБЕНКО Павла Михайловича, писателя, беспартийного в преступлениях, пре-дусмотренных ст. 54–11 УК УССР, выразившихся в том, что он принадлежит к украинской к-р организации, стремившейся к свержению Советской власти вооруженным путем. Руководитель повстанческой группы, вел разведывательную работу по линии Авиозавода, член террористической тройки,

нашла:

что пребывание Остапа ВИШНИ на свободе является опасным, а потому на основании изложенного и руководствуясь ст. ст. 143, 146 и 156 УПК УССР

постановила:

1. Избрать мерой пресечения способов уклониться от суда и следствия по отношению к обвиняемому Остапу ВИШНЕ содержание под стражей в Спецкорпусе ГПУ УССР.

2. Настоящее постановление направить для сведения прокурору. Арест ВИШНИ производится на основании личного распоряжения Пред. ГПУ УССР тов. БАЛИЦКОГО.

ПОМ. УПОЛНОМОЧЕННОГО СЛЕДГРУППЫ СПО                       (ГОЛЬДМАН)

«СОГЛАСЕН»:                   НАЧ. 2 ОТД. СПО                     (ДОЛИНСКИЙ)

«УТВЕРЖДАЮ»:      ВРИД НАЧ. СПО ГПУ УССР                    (КОЗЕЛЬСКИЙ)


Витяг iз показiв Мондока І. І.


25 грудня 1933 р.

Я забыл указать, что по моему мнению, ИРЧАН за последний год выдвинулся на одно из центральных мест в УВО на Украине.

Я сужу об этом на основании тех связей, которые существуют у ИРЧАНА. Он связан с Москвой, Киевом, Берлином, Прагой, Веной и особенно тесно с Канадским УВО в лице НАВАЗИВСКОГО. Последний приезжал сюда ежегодно и последний раз в апреле 1933 года. Предлог поездок НАВАЗИВСКОГО в УССР – дела Канадской компартии.

Во время каждого приезда НАВАЗИВСКИЙ искал связи и связывался с активными членами УВО. В этом ему оказывал деятельное содействие ИРЧАН.

В апреле НАВАЗИВСКИЙ привез подарки Остапу ВИШНЕ, ХВИЛЕВОМУ и другим.

В одной из бесед НАВАЗИВСКОГО с ИРЧАНОМ в моем присутствии, ВИШНЯ рассматривая паспорт НАВАЗИВСКОГО, выданный ему английским правительством (по этому паспорту можно ездить куда угодно) сказал: «За этот паспорт я отдал бы полжизни, так как с ним можно разъезжать по всему миру».

Настроения НАВАЗИВСКОГО аналогичны настроениям ИРЧАНА.

Летом ИРЧАН, а потом НАВАЗИВСКИЙ мне сказали, что сына НАВАЗИВСКОГО предполагалось устроить в школу червоных старшин.

Необходимо добавить, что НАВАЗИВСКИЙ разъезжает по всему миру и я предполагаю, что он использовывается для связи Берлинского центра УВО с организациями УВО в других странах и в частности в УВО на Украине и, что здесь эта связь проводится через ИРЧАНА.

В последний раз НАВАЗИВСКИЙ приехал в Харьков из Берлина и был полон впечатлений о гитлеровском перевороте по этому поводу он говорил:

«…Коммунисты и соц. демократы-рабочие были за вооруженное выступление против Гитлера. Но компартия Германии, на основании директив Коминтерна, пошла против воли рабочих и сорвала возможность пролетарской революции. Это делалось в интересах государственной политики СССР, которому сейчас такие перевороты не нужны… ТЕЛЬМАН умышленно скрылся так, что его скоро обнаружили с той целью, чтобы невозможность вооруженного отпора оправдать провалом руководства…»

Этот разговор происходил в присутствии ИРЧАНА, меня, ХВИЛЕВОГО и СЛЮСАРЕНКО на квартире ИРЧАНА в середине апреля этого года.

Припоминаю, что в этот же день часа в 4, когда я пришел к ИРЧАНУ, там были ГАСКО, КУЗЬМИЧ, СЛЮСАРЕНКО и НАВАЗИВСКИЙ.

При мне явился какой-то военный без знаков отличия, но из высшего командного состава. Этот военный наскоро поговорил о чем-то с НАВАЗИВСКИМ и быстро ушел. Их беседа шла в углу вполголоса и поэтому содержания ее не знаю.


Ордер на проведення трусу та арешту Губенка Павла Михайловича


25 грудня 1933 р.

У.С.С.Р.

Государственное Политическое Управление

ОРДЕР № 61

Выдан «25» декабря 1933 г.

Действителен «…» суток.

Сотруднику ГПУ УССР тов. ___________________________________________ поручается произвести обыск и арест г-на Остапа Вышни – Губенка Павла Михайловича проживающего Харьков по ул. Красного Писателя дом № 5 кв. 22

Всем военным и Советским властям, а также гражданам Республики, надлежит оказывать законную помощь предъявителю ордера, при исполнении им возложенных на него поручений.

Председатель ГПУ УССР

Печать                           Секретарь                             [Пiдпис]


Протокол трусу та арешту


25 грудня 1933 р.

1933 р. грудня 26 дня. Я спiвробiтник ДПУ УСРР Шерстов, на пiдставi ордера ДПУ УСРР вiд 25/ХІІ. 33 р. за № 61 зробив трус у гр-на Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi), який мешкае по вул. Червон. письменникiв № 5, пом. 22.

Пiд час трусу були присутнi:

1. дружина гр-на Губенка П. М. – Маслюченкова В. О.

2. дворник буд. № 5 – Петимко Я. М.

Пiд час трусу знайдено i забрано:

1. Блок-нотiв з рiжними замiтками – 9 (дев’ять);

2. Зошитiв з рiжними лiтерат. замiтками – 3 (три);

3. Листiв на адресу Остапа Вишнi – 8 (вiсiм);

4. Старих газет: «Руль»; «За свободу», «Н. Слово», «Укр. голос» – 12 (дванадцять);

5. Замiток з рiжними адресами – 12 (дванадцять);

6. Два (2) мисливських ружья;

7. Один (1) винчестер;

8. Один револьвер старий;

9. Рiжнi мисливськi припаси.

Пiд час трусу будь-яких претенсiй не заявлено.

На пiдставi ордера заарештовано гр-на Губенко Павла Михайловича (вiн же Остап Вишня).

Трус зробив [Пiдпис]

Присутнi:

Копiю протокола трусу одержала                      [пiдпис В. Маслюченко]

[пiдпис Я. Питимка]


Йосип Гiрняк


Спомини


25–26 грудня 1933 р.

25 грудня пiсля вистави я помчав на вокзал, щоб помогти матерi i дружинi Леся Курбаса зайняти мiсця в поiздi, яким вони вiд'iздили до Москви, щоб там разом з Лесем Степановичем зустрiти новий 1934 рiк. Кожного року цю зустрiч родина вiдзначала в домашнiй обстановцi. На цей раз мати i дружина, боячись, щоб вiн не зважився на поiздку до Харкова, рiшились на поiздку до Москви. Я встиг ще до приходу поiзда прибути на вокзал i разом з лiкарем О. Кричевським допомiг жiнкам зайняти мiсця в чергу на плятформi станцii. Наша допомога стала iм у пригодi, бо процедура здобуття мiсця у вагонi не була легкою.

Наступного дня у клюбi iм. В. Блакитного мала вiдбутись конференцiя Спiлки робiтникiв мистецтва (Робмис), на якiй була заплянована доповiдь Андрiя Хвилi. Весь творчий ансамбль нашого театру був зобов'язаний прибути на цю iмпрезу органiзовано пiд своiм прапором. Я рiшив перед тим, як податись до театру, пройтись до унiверситетського городу при Сумськiй вулицi, щоб подихати грудневим повiтрям. Бiля пам'ятника Каразиновi, де сьогоднi пишаеться пам'ятник Шевченковi, я зустрiвся з Миколою Бажаном i Юрiем Яновським. Ця несподiвана зустрiч цього разу здалась менi особливо зворушливою… Ми дiлились подiями останнiх днiв, вони цiкавились вiстями вiд Леся Курбаса, я вiдчував, що iхнiй настрiй не сприяв творчiй життевiй рiвновазi. Ми проблукали по Харковi чимало часу, поки настала менi пора податись до театру, щоб звiдтiль направитись до клюбу iм. Блакитного.

Заля лiтературного клюбу була заповнена по береги. Тема доповiдi заступника наркома освiти Андрiя Хвилi – «Сучасний стан театру на Украiнi». Андрiй Хвиля словесними блискавками та громами розвiнчував Леся Курбаса, прiзвище якого зв'язував в один букет iз Дмитром Донцовим i також з лiдерами «Спiлки Визволення Украiни», якi вже за десятьма замками сидiли по московських iзоляторах. Пiвторигодинна словесна еквiлiбристика промовця була розрахована на пiдготовку остаточного удару, який був уже спрямований на весь вiдродженський процес 20-их рокiв. Шiллерiвський мавр Хвиля напевно й не пiдозрiвав, що кинджал пiднятий над Курбасом повисне й над ним самим!

В антрактi перед виступом киiвського хору «Думка» моя дружина Олiмпiя, приголомшена доповiддю Хвилi, запропонувала покинути це зборище. Мене ще цiкавило, яке враження зробила на слухачiв погромна патетика Хвилi i як вони реагуватимуть. Вона попросила мене довго не засиджуватись, все ж таки порiшила сама йти додому. Пiсля ii вiдходу мене занепокоiла думка, чи щасливо вона добереться до нашого гуртожитку? Я кинувся по свiй верхнiй одяг, щоб чимдуж разом з нею добратися до Жаткiнського в'iзду.

Бiля вхiдних дверей стояв якийсь тип, а за дверима другий, у своiх вiдомих шапках та комiрах. За рогом клюбного будинку я зайшов у двiр за потребою. Та тут же пiдскочили обидва типи i схопили мене за руки з вигуком:

– Ми робiтники ГПУ – iдiть з нами!

Ми опинилися на вулицi Пушкiна, звiдкiль було рукою подати до цiеi установи на Чернишевськiй. Менi заманулось закурити, але цербери не дозволили витягнути цигарки з кишенi. При тiй нагодi я згадав, що, купуючи цигарки у военного iнвалiда-слiпця, який на вулицi бiля театру постiйно пропонував свiй товар прохожим, цього разу я взяв iх у борг, бо вiн не мав здачi… І ось перед мною виринула проблема: як я тепер розплачуся з нещасним iнвалiдом? Цей борг довго не давав менi спокою. Всi дальшi подii i переживання переплiтались у моiх думках iз цим капосним боргом.


Анкета звинувачуваного


27 грудня 1933 р.






[На зворотi аркуша]

1. Особые внешние приметы обвиняемого

2. Ст. ст. обвинения

3. Особые замечания

Подпись лица снявшего анкету ________________________________________________

Примечание:

1. Анкета заполняется четко и разборчиво (на украинском или русском языке) лицом, ведущим следствие или дознание, со слов обвиняемого; анкетные сведения проверяются по документальным данным.

2. Социальное положение обвиняемых классифицируется в порядке директивы ГПУ УССР от 15-VІI-1930 г., за № 96153.


Протокол допиту Остапа Вишнi (Губенка П. М.)


[грудень 1933 р.]

Допрошенный уполномоченным Секретно-Политического Отдела ГПУ УССР Бордоном, гр-н Губенко Павел Михайлович (Остап Вишня) литератор, член президиума Оргкомитета писателей Украини, в 1921 г. привлекался Харьковской Че-Ка по делу УКУПСР – Голубовича, Петренко, Лизанивский и др. был осужден на 3 года и затем амнистирован, б/п., показал.

Родился в 1889 году в м. Груни на Полтавщине, отец – служил приказчиком у помещицы фон-Рот. В 1903 году поступил в Киевскую Военно-Фельдшерскую школу. В 1907 после окончания школы служил фельдшером в 168 пехотном Миргородском Полку.

В 1914 году поступил фельдшером в Киевскую ж. д. больницу, проработал там до 1917 года и затем перешел в Управление Санитарной части Министерства путей сообщения, правительства УНР.

Принимал участие в восстании против Гетмана. С Правительством УНР отступил в Кам-Подольск. Там сотрудничал в есеровских органах «Народная Воля» и «Трудовая Громада» под псевдонимом «П. Грунський». В начале 1920 года вместе с есерами Степаненко и Чесноком, перешел польский фронт и переехал в Киев. В середине 1920 года был арестован в Киеве и затем отправлен в Харьков. Обвинялся по делу ЦК УПСР как сотрудник печатных органов ЦК УПСР. Был осужден на 3 года, но по ходатайству Блакитного освобожден. Работал в редакции «Висти ВУЦВИК» вначале как переводчик, а затем фельетонист под псевдонимом Остап Вишня.

После постановления ЦК ВКП(б) от 23/ІV. 32 года вошел в состав президиума Оргкомитета писателей УССР.

Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленом Вам обвинении?

Ответ. Да признаю. Я являюсь членом к-р подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.

Вопрос. Расскажите об обстоятельствах Вашего вступления в организацию и ее работе?

Ответ. С первых же дней моего пребывания в Харькове я попал в националистическое окружение. Особенно сильно влиял на меня в националистическом направлении Хвиливой, который вел со мной систематические беседы о неравноправном положении Украины в Союзе, бесправном положении укр. писателей, колониальной зависимости Украины от Москвы и т. д.

После разгрома Шумскизма и Хвиливизма партией на Украине, эти разговоры приняли еще более острый характер. Хвиливой стал говорить мне что все способы легальной борьбы за правовое положение Украины потерпели крах, что нужно переходить к новым подпольным методам борьбы.

В одну из таких бесед Хвилевой сообщил мне, [что] существует подпольная украинская организация, в которую входят лучшие представители нации, что в эту организацию входит и он Хвиливой, предложил и мне вступить в нее.

В эту же беседу Хвилевой сообщил что до тех пор пока Украина будет входить в Союз СССР она не сможет развиваться ни в экономическом ни в культурном отношении, несмотря на свои богатства, т. к. всегда будет в колониальной или полуколониальной зависимости от РСФСР.

Нам необходимо свое государство, объединить все украинские земли в одно государство, хотя бы для этого пришлось пожертвовать идеей социализма, – создадим свое государство, а там будет видно.

Для достижения этой цели нужно оставить все партийные, групповые и прочие разногласия, нужно действовать сообща единым фронтом. При такой постановке вопроса и удалось заложить крепкую подпольную национальную организацию.

Я согласился работать в организации.

Позже мне стало известно что в Москве создан центр организации в который входят Шумский, Полоз, Максимович и Сологуб. На Украине руководящую роль играют Приходько, Речицкий, Яловой и Хвиливой.

Робота проводилась совместно с галицкой подпольной организацией, которая имела широкие связи за границей.

Организация строилась по принципу ячеек, имела большие силы на селе.

В последние годы основная работа проводилась по линии подготовки вооруженного восстания и организации срыва с-х компаний.

В работе которую я в организации проводил (о ней я буду показывать отдельно), я соприкасался с Хвиливым, Яловым, Досвитним, Ирчаном.

По работе в организации мне известны такие члены организации Озерский, Репа, Березинский, Гжицкий, Речицкий, Пилипенко, Панченко, Кривенко, Гирняк, Ткачук Ив., Гасько, Черняк, Лоринский, Грицай, Курбас, Христовой и ряд других. О составе организации и ее практической работе дам показания дополнительно.

Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?

Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости приминения индивидуального терорра в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. Незадолго перед октябрьскими праздниками конкретно о подготовке террористических актов со мной говорили Озерский, Досвитний и Ирчан.

Я тогда находился в состоянии физической и моральной депрессии, т. к. тяжело переживал самоубийство Хвиливого. Было состояние безразличия, беспросветного пьянства, было «все равно», «море по колено».

В этот момент и говорили со мной перечисленные лица. Говорили, что организацией намечены террористические акты на Постышева, Балицкого и Чубаря. Помню что исполнителем теракта в отношении т. Чубаря называли Гжицкого.

Со мной говорили о том что я, как один из лучших и известных представителей нации должен пожертвовать собой и взять на себя убийство т. Постышева.

Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делигация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.

Я согласился.

Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делигации не состоялся и намерения своего я не выполнил.

Подробные показания дам дополнительно.

Протокол читал записано правильно с моих слов                     Остап Вишня

Допросил                                                                     Бордон


Автобiографiя Остапа Вишнi (Павла Михайловича Губенка)


31 грудня 1933 р.

Народився я 1889 року, 13 листопада, в м. Грунi, Зiнькiвського району Харкiвськоi областi (колишнiй Зiнькiвський повiт, Полтавськоi губ.). Батько, селянин, родом з Лебедина, служив за прикащика у помiщицi фон-Рот. До 13 рокiв жив у Грунi i в м. Зiньковi. В Грунi вчився в сiльськiй школi, в Зiньковi в двохкласовiй.

В 1903 роцi батько, не маючи коштiв далi вчити мене, вiддав мене до Киiвськоi вiйськово-фельдшерськоi школи, де вiн, як бувший солдат, мав право вчити дiтей на казьонний кошт. В цiй школi я вчився 4 роки, i в 1907 р., закiнчивши ii, назначений був фельдшером в 168 пiхотний Миргородський полк, розташований у Киевi. За навчання на казьонний кошт, я мусiв був одслужити 6 рокiв у вiйську фельдшером (1 ? роки служби за 1 рiк навчання). Звiльнився з вiйськовоi служби в 1914 роцi й поступив за фельдшера в Киiвську залiзничну лiкарню. На iмперiалiстичну вiйну не пiшов, як залiзничник. В цiй лiкарнi я пропрацював до кiнця 1917 року, коли мене було взято з лiкарнi в Санiтарну Управу тодiшнього Мiнiстерства Шляхiв уряду, т. з. «УНР». І прихiд нiмцiв i гетьманщину я працював в названому М-вi Шляхiв. Пiд час повстання Гетьмана я з Киева втiк в район повстання (Фастiв) i звiдти з повстанським вiйськом знову повернувся до Киева. З петлюрiвським урядом я, в складi М-ва Шляхiв, як дiловод Санiтарноi Управи пройшов увесь шлях аж до Кам’янця Подiльського. Там, у Кам’янцi, кинув Мiнiстерство i почав працювати в газетах есерiвських, спочатку в «Народнiй Волi», а потiм у «Трудовiй громадi». Писав фейлетони за пiдписом «П. Грунський». З Кам’янця на початку 1920 року, перейшовши фронти, повернувся до Киева й працював за редактора мови у видавництвi «Книгоспiлка». В жовтнi 1920 року мене заарештувала ЧК, а в квiтнi 1921 року я вийшов з в’язницi i почав працювати в редакцii газети «Вiстi ВУЦВК», спочатку, як перекладач, а потiм, як фейлетонiст, за псевдонiмом «Остапа Вишнi». З того моменту почав брати участь в культурнiй, полiтичнiй i громадськiй роботi УСРР i СРСР, аж до моменту арешта 26 грудня 1933 року. Нi до яких полiтичних партiй не належав. Із лiтературних радянських органiзацiй належав до групи «Лiтературний Ярмарок» i «Пролiтфронт». В останнiй час, пiсля постанови ЦКВКП(б) вiд 23 квiтня 1932 р. був за члена президii Оргкомiтету Спiлки Радянських Письменникiв Украiни.

Це, сказать би, сухий i «офiцiальний» бiк життепису.

Дитинство. Жив у дитинствi в оточеннi укр. села, хоч батьки, люди малокультурнi, пнулися до якихось «пiдпанкiв». І батько i мати нацiонально були несвiдомi, хоч у родинi панувала мова украiнська. Та зрештою, батькам було i не до мови i не до свiдомостi, бо народили вони за 25 лiт свого шлюбного життя сiмнадцятеро дiтей, з яких я був другим. Батько помер 1909 року, менi тодi було 20 лiт, я служив у Киевi за вiйськового фельдшера, одержуючи 5 крб. на мiсяць, а мати залишилась дома з 11, коли не рахувати двох старших, що жили вже «поза хатою» (всiх живих залишилось 13 чоловiка) – з 11 малими дiтьми. Ясно, – злиднi. Одже – пiшов я в Киевську вiйськово-фельдшерську школу 13 лiт – нацiонально-украiнського свiдомого нiчого не було – знав я тiльки укр. мову, якою говорив змалку.

Школа – вiйськова. Впливiв на мою нац. свiдомiсть не мала нiяких. Поза школою так само з свiдомими укр. не здибався.

Вiйськова служба. Тяжка i морально, i матерiально. Полк був суворий. Гнули мене в баранячий рiг. Здерiдка, бувши на вiйськовiй службi, зустрiчався з земляками студентами, членами укр. клубу «Родина», i разiв зо два був з ними, переодягнений у цивiльну одежу, в клубi. Укр. книжки потайки читав, бував часто в укр. театрi Садовського. Вважав себе за украiнця, але практичних наслiдкiв (гуртки, просвiта i т. д.) з цього не робив. Не вважаючи на фельдфебельський у полку надо мною чобiт, уривками вчився, увесь час мрiячи скласти iспит за гiмназiю й пробитися до унiверситету. До унiверситету я потрапив значно пiзнiше, аж у 1917 роцi, але його не скiнчив.

Праця на залiзницi. На вiйськовiй службi я пропрацював з 1907 до 1914 року. В травнi 1914 р., звiльнившись од военщини, я вступив фельдшером в Киiвську залiзничну лiкарню. Тут я працював до 1917 року. На iмперiялiстичну вiйну не пiшов, як залiзничник. Праця в лiкарнi була серйозна й вiдповiдальна. Працював я в хирургiчному вiддiлi, де на 50 чоловiка хворих було 1 лiкар-хiрург i 3 помiшника – серед них i я. Добовi чергування через два днi на третiй, самостiйнi складнi хiрургiчнi й ортопедичнi перев’язки, операцii i т. д. На вiйськовiй службi праця була канцелярська. Довелося менi сiсти знову за медичнi книжки, довелося багацько працювати, щоб не «вдарити лицем у грязь». Це вимагало часу. А тут iще – вiйна, лазарети. Лiкар узяв, крiм лiкарнi, ще два лазарети для поранених. Працював i я там з ним. Буквально цiлi днi зрання до вечора бiля хворих. Нiколи було вгору глянути. Освiта й самоосвiта, про яку я мрiяв – лежала каменем. Тiльки в 1916 роцi, коли я покинув лазарети, а працював у самiй лiкарнi – я знову взявся до самоосвiти (за гiмназiю).

Революцiя. В революцiю я вступив, як людина полiтично абсолютно не свiдома i не освiчена. Тiльки чутки, тiльки й того, що знав, то есть партii – есери, есдеки, бiльшовики. Самi елементарнi вiдомостi. Починаеться нацiональний рух. Я ж украiнець? Украiнець! І пiшло. Пiшла безсистемна бiганина сюди, й туди й онкуди. І в Просвiту, i в Центр. раду, i в нац. i революц. демонстрацii i т. д. i т. i. Хотiлося допомогти революцii, допомогти нац. руховi. А як допомогти – невiдомо. Кiнчилося тим, що нi в якi партii я не пiшов, а пiшов «допомагати» будувати укр. державу звичайнiсiньким урядовцем (дiловодом) у тодi щойно органiзоване Мiнiстерство Шляхiв. Там я здибався з лiкарем Модестом Левицьким, старим украiнцем, членом украiнськоi громади, став робiтником газ. «Рада» i вiдомим уже тодi украiнським письменником. Ви бачите, з якими багатьма «поважними i поважаними титулами» людину я зустрiв. Перший раз у життi побачив живого письменника. Модест Левицький вважався за народолюбця, письменника гуманiста, людину школи драгоманiвськоi, особистого приятеля Косачiв i Лесi Украiнки (це, мiж iншим, не завадило йому потiм, в емiграцii, виступати з погромницькими статтями проти укр. робiтникiв i селян!). Ясно, що я в його особi побачив «iдеал» людини. Вплив вiн на мене зробив великий, слово «народ» вiн вимовляв, як щось «святе та найдорожче». Народ – усе! І для мене пiшло – «народ» усе. Модест Левицький, мiж iншим, перший звернув увагу на мiй «стиль» у письмi i сказав, що з мене мiг би бути письменник. Тодi я на це особливоi уваги не звернув.

Гетьманщина. Працюю в тiй же самiй управi. Модест Левицький проти такого гетьмана i я проти. Але все це в межах балачок в управi. Я був заклопотаний канцелярщиною i не встрявав у «полiтику». Почалося повстання проти гетьмана. Модест Левицький переховуеться в Киевi, я тiкаю в район повстанцiв, у Фастов. 3 повстанським вiйськом приходжу до Киева.

Директорiя. Працюю там таки, в Санiт. Управi Шляхiв. Левицький iде «послом УНР» до Грецii. Я залишаюсь в Управi. Прихiд бiльшовикiв – i я, як чиновник М-ва шляхiв, виiздю з урядом директорii, де «пiд вагоном територiя, а в вагонi директорiя». Докотився я аж до Кам’янця.

Емiграцiя. Ганебна сторiнка в моему життi. Зрада iнтересiв трудящих Украiни. Але зради несвiдомоi. Це аж нiяк, проте, не виправдовуе мене перед робiтництвом i селянством. Факт – фактом. Всю мразь, всю ганьбу довелося пережити з т. зв. «Урядом УНР». І вже в Кам’янцi, коли я, дрiбний урядовець, побачив, зрозумiв увесь цинiзм «народних обранцiв», як вони себе звали, – я жахнувся. Одразу ж кинув посаду в Мiнiстерствi Шляхiв. А з чого жить? Я згадав про свiй «стиль», про те, що я «можу бути письменником» i написав фейлетона. Я вже не пам’ятаю назви його. Показав його братовi, есеровi, що мав зв’язки з редакцiями есеровськоi газети «Народна Воля». Редактором «Нар. Волi» був Часник. Я принiс йому фейлетона i фейлетон було видруковано. Так почалася моя праця в есерiвських газетах i знайомство з украiнськими есерами. Було це десь, мабуть, восени 1919 року. За фейлетон мiй у «Народнiй Волi» «про мiнiстерства i мiнiстрiв УНР» (назви не пам’ятаю), газету було сконфiсковано, а подальший друк фейлетона (розрахованого на кiлька чисел газети) припинено. До цього часу я з есерами нiчого спiльного не мав i знайомий не був, виключаючи, звiсно, двоюрiдного брата, есера-шаповалiвця, але брата я не любив i вплинути вiн на мене не мiг. З приходом полякiв до Кам’янця, коли вже директорiя й мiнiстри з награбованим майном майнули закордон, я почав працювати в есерiвськiй газетi «Трудова Громада», як фейлетонiст. За редактора був Голубович. Фейлетони мали успiх. В партiйнi справи есерiвськi я не входив, ними не цiкавився, а заробляв на прожиття журналiстською роботою, дошкуляючи Уповноваженому «Уряду» Огiенковi своiми фейлетонами. За один з фейлетонiв проти полякiв i «уряду», газету було закрито. Я переховувався. А потiм, в кiнцi березня, чи на початку квiтня 1920 року, я з групою есерiв (Часник, Степаненко, Арк, Коцюбинська, Волянський, Сердюк) вийшли з Кам’янця на Киiв. Пройшовши фронти, добрались ми до Вiнницi, де моi товаришi по подорожi зв’язалися з представниками Рад. Влади, i нас було направлено в розпорядження Реввiйськради 12 армii. Там нас прийняли тт. Затонський, П.П. Любченко, Аралов i вiдпустили на вiльне життя в Киевi.

Одже з 1919 року на менi лежить тавро есерiвщини. Що для мене есерiвщина – викохана, виношена iдея? Мое переконання? Мiй полiтичний свiтогляд? Нi. Я не знав i не читав устава партii укр. есерiв. Це просто збiг обставин. Я шукав не свiтогляду, а заробiтку. Якби мене тодi були направили до есдекiв – я б працював би з есдеками. Одно тiльки – я б не пiшов у газету самоi директорii, хоч мене туди й переманювали, бо менi потрiбна була хоч крихiтка якоiсь ефемерноi опозицii до того жахливого «безобразия», що творилось в директорii й урядi. Оце моя «есерiвщина», ii початки.

На радянськiй територii. Почав працювати у видавництвi «Книгоспiлка», як редактор мови. Це було в серединi квiтня, а на початку травня Киiв захапили поляки. В першi днi свого перебування в Киевi, поляки мене заарештували. Чим був викликаний арешт, я не знаю. Коли вели мене заарештованого, побачила це украiнська письменниця Галина Журба, сама полька. Вона пiшла за мною в польську комендатуру i визволила мене з-пiд арешту. Потiм я переховувався од полякiв.

Пiсля того, як Червона Армiя полякiв i петлюрiвцiв вигнала з територii Украiни, я знову працював за редактора в «Книгоспiлцi».

Арешт. 14 жовтня 1920 року мене заарештувала ЧК за належнiсть до есерiв, як спiвробiтника есерiвських газет i засудила на три роки концлагеря. Але на прохання Блакитного, до концлагеря мене не було вислано, а залишено для працi в редакцii газ. «Вiстi ВУЦВК», як перекладача.

Праця у «Вiстях ВУЦВКа». Звiльнено мене з-пiд арешту в квiтнi м-цi 1921 року, i я прийшов працювати у «Вiстi» Тов. Блакитного до того часу я не знав. Звiдки вiн дiзнався про мене, точно не скажу, але, iмовiрно, справа була так. Тодi в редакцii газ. «Вiстi» чимало було перекладачiв, що знали укр. мову, якi (перекладачi) звiльнялись iз в’язницi i тимчасово працювали у «Вiстях», бо робiтникiв, що знали укр. мову, в Харковi тодi було обмаль. Очевидно, вони й сказали Блакитному про мене.

До Блакитного я ввесь час ставився з глибокою повагою, як до редактора, до поета i з безмiнною подякою за те, що вiн дав змогу менi працювати в газетi, визволивши з концтабора. Працював я багато, i вдень, i ввечерi. Роботи було сила, робiтникiв обмаль. Дiзнавшись, що я писав фейлетони, Блакитний запропонував менi писати фейлетони у «Вiстi». Я написав перший фейлетон на мiжнародню тему за пiдписом «Оксана». Вiдтодi я почав працювати у «Вiстях» уже, як i фейлетонiст, а в «Селянськiй Правдi», що ii редакцiя була в одному примiщеннi з «Вiстями» я працював за секретаря редакцii. В «Селянськiй Правдi» з’явився перший мiй фейлетон на антирелiгiйну тему, за пiдписом «Остапа Вишнi».

Пiсля звiльнення мойого з в’язницi, вiдбувся в Киевi суд над украiнськими есерами i всiх iх було засуджено до концентрац. табору. Але вони щось недовго сидiли в концтаборi – iх було звiльнено i вони почали працювати в радянських установах. Визнання своеi провини на судi, визнання себе, як зрадникiв iнтересiв робiтникiв i селян i каяття – от що дав процес над есерами. Я особисто першi роки пiдтримував з ними знайомство, як з старими знайомими, зустрiчався з ними. Тяглося це аж до 1924 року, дедалi нiвелюясь, тобто дедалi я бiльше й бiльше вiд них одходив. Я вважав, що в цiм моiм знайомствi нема нiчого злочинного, бо всi ж вони були «радянськi громадяни», всi вони працювали в радянських установах i користалися з усiх прав рад. громадянства. Дехто з них працював (спiвробiтничав) у «Вiстях» (Шраг i, здаеться, Чечель).

З 1924 року i далi в мене з’явилися новi люди, цiкавiшi для мене, новi iнтереси, я з головою пiрнув у журналiстську й лiтературну роботу i вже особисте знайомство з бувшими (як я iх уважав) есерами мене не цiкавило. Я з ними порвав, як з чужими.

Лiтературна робота. 3’явилися моi першi книжки. Мали успiх. Я багато працював, дуже багато писав, i по газетах, i по журналах. Робота мене захоплювала. Я «писав» навiть на вулицi, йдучи в редакцiю, чи з редакцii. Тобто я дорогою «в умi» писав рiч, а вдома чи в редакцii тiльки записував. З’явилися лiтературнi органiзацii «Плуг», «Гарт». Я не ввiйшов в жодну з них, бо вважав себе бiльше за журналiста, за газетяря, нiж за справжнього письменника-художника. Але симпатii моi були на боцi «Плуга» бiльше, бо я ж iз села, село знаю бiльше, а це письменники селянськi. Забуяло радянське лiтературно-полiтичне життя. Познайомився я з письменниками, що тодi поволi почали збиратися в Харковi й купчитися бiля редакцiй «Вiстi» й «Селянська Правда». 3’явилися Хвильовий, Тичина, Панч, Днiпровський, Копиленко, Сенченко, Йогансен. Трохи пiзнiше – Кириленко i т. д. Ще пiзнiше приiхав Досвiтнiй, Кулiш i т. д. i т. п.

Я завалений по вуха редакцiйною роботою й писанням фейлетонiв, не встрявав в органiзацiйнi справи лiтературних груп. Я ходив на лiтературнi вечори, слухав виступи, читав декларацii, але безпосередньоi участi в усьому цьому не брав. Я – не письменник, а журналiст – так думав я. І ця думка не кидала мене довгий час, аж доки, пiд впливом Хвильового, я не став ближче до групи «Лiтературного ярмарку», а потiм не вступив до лiторганiзацii «Пролiтфронт». Але це вже були роки 1928—30.

З Хвильовим я познайомився в ред. газети «Вiстi», мабуть, 1922 р. Попервах я з ним не зустрiчався, не бачився, крiм коротеньких зустрiчiв у редакцii, але, здаеться, того ж, 22 року, Хвильовий зайшов у редакцiю до мене й прохав зайти до нього на кватирю у справах. Я зайшов. Вiн мав тодi видати окремою книжкою «Синi етюди» i прохав мене передивитися iх, щоб не було там ляпсусiв що до чистоти украiнськоi мови. 3 того часу ми познайомились ближче, але нi вiн мене, нi я його за близьких друзiв не вважав.

Памфлети Хвильового. Виступи Шумського. Памфлети Хвильового я читав i вони мене захоплювали майстерством своеi форми, свого стилю, смiливiстю й рiзкiстю постановою питання зачепленого. Я з ним погоджувався, читаючи, але критичних висновкiв з того не зробив. Виступ Шумського пройшов для мене не так помiтно. Я бiльше жив життям суто лiтературним, нiж загально-полiтичним. І шумськiзм мене не зачепив. Я гадав, що то справа середпартiйна i мене, як людину позапартiйну, не торкаеться. Розгром шумськiзму партiею i хвильовiзму разом iз ним, особисте «обояние» Л. М. Кагановича при зустрiчах з ним, а потiм визнання Хвильовим своiх помилок (в лист Хвильового я вiрив безперечно) переконали мене, що справу злiквiдовано. Все це, зрештою, глибоких ран i рубцiв у мене не залишило. До лiтгрупи «Ваплiте» ставився з повагою, – бо ж там зiбралися самi майстри! – але вступати туди не хотiв, бо, зрештою, нiчого практичного для письменника оцi групи не давали, а часу для «балаканини» й полiтики одбiрали багато. Та до того ще й я не «майстер», а журналiст. В полемiку нi на письмi, нi в усних виступах я не втручався. Але симпатii моi були на сторонi «Ваплiте», я iй отдавав перевагу перед iншими лiторганiзацiями, бачучи там, на мiй погляд, найталановитiших лiтературних майстрiв.

Робота. Зайнятий я роботою був дуже, крiм газети «Вiстi», я працював ще й як фактичний редактор «Червоного Перцю». Крiм того, за цей час сила було лiтературних вечiрок, виступiв, виiздiв з групами письменникiв по Украiнi. Я багато разiв брав участь i у виступах в Харковi, i в поiздках. В цей перiод я зробив i свого «Вiя», що пройшов з великим успiхом по багатьох театрах i на Украiнi i поза Украiною. Фейлетони й гуморески моi торкалися найрiзноманiтнiших бокiв i культурного, i громадського, полiтичного життя – треба було стежити за цим життям, читати газети i центральнi, i переферiйнi, треба було читати силу кореспонденцiй i листiв, адресованих нечисленними кореспондентами i менi особисто, i редакцiям. Все це я робив сам, – нi помiчника, нi якогось секретаря в мене не було. Я не в силах був за день, було, перечитати тих листiв, що надходили на мою адресу.

В такiй роботi промайнули роки 23, 24, 25, 26, 27. Із розваг для мене в цей час були – полювання, кiнськi перегони (бiга). Полювання я дуже люблю. Власне, не сам «акт убiйства», а люблю я природу дуже. На полюваннi я крiпко вiдпочиваю. Коней я люблю без краю. Я в тоталiзатор не грав нiколи, а мiг просижувати на бiгах цiлi днi, дивлячись на коней. Взагалi я нi в якi азартнi гри не грав i не люблю iх. Чи пив я в цей час? Пив. Я п’ю давно, i в цей час пив, але це не заважало менi дуже багато i продуктивно працювати. Мiж iншим, алкоголь нiколи не був помiчником у моiй роботi. Одна чарка горiлки, або шклянка пива, – i я вже писати не можу. Писав я завжди тверезим. Писав я, як бачите, дуже часто i дуже багато. Одже, виходить, що i тверезим я був дуже часто i «дуже багато». Нiяких наркотикiв я не вживав нiколи.

1928 рiк. Я захворiв на язву дванадцятипалоi кишки. Правда, з шлунком у мене було неблагополучно давно – «повишенная кислотность», але турбувала вона мене не дуже. В 1928 роцi – припекло i поклало в лiжко. В березнi мiсяцi, здаеться, було кепсько. І лiкарi i рентген опредiлили язву. Порадили виiхати лiкуватись закордон. Компартiя i Радянська Влада дали менi змогу поiхати в Берлiн лiкуватися. В травнi я туди виiхав. Їхав разом з актором «Березоля» Гiрняком, який теж iхав туди лiкуватися. В Берлiнi я спочатку жив в отелi «Одеса» на Limedstrasse, а потiм виiхав в санаторiй Bad-Saarow, д-ра Grablej'я, в 70 кiлом. од Берлiна. Там я прожив 1? мiсяцi, пройшовши повний курс лiкування (Ulcus cur). Повернувшись з санаторiя в Берлiн, я там прожив щось iз два тижнi. В Берлiнi, крiм Гiрняка, iз Радянськоi Украiни бачився з березiльцями: Сердюком, Крушельницьким, Чистяковою, що приiхали туди пiзнiше. Один раз бачився з Веронiкою Черняхiвською, що жила тодi в Берлiнi. Зустрiчався також з т. т. Фурером, Постоловським – вони до мене приiздили в санаторiй з товаришом, членом ЦК Польськоi Компартii, прiзвище якого я забув уже. Зустрiвся я також там з артистами Харкiвськоi опери Сокiл (спiвачка) i Паторжинським та Середою. Вони iхали до Італii та застряли в Берлiнi. Жили ми з ними в гуртожитку Торгпредства СРСР i проводили час здебiльша з робiтниками Торгпредства, найчастiше з т. Грузинським та його дружиною. Часто зустрiчались з т. Я. А. Лiфшицом. Двiчi, здаеться, виступали в клубi робiтникiв торгпредства i повпредства «Червона Зоря» – артисти з спiвами, а я з читанням своiх творiв. На прохання зав. пашпортовим вiддiлом повпредства (прiзвища не пам’ятаю) я виступав на зборах укр. емiгрантського т-ва «Воля» (здебiльша галичани), з доповiддю-iнформацiею про культурне життя на Украiнi i з читанням своiх творiв. Берлiн мене не захопив, хоч органiзованiсть нiмецького життя менi подобалась. Повертався я з Берлiна з дружиною Фурера тов. З. Щербиною. По дорозi, од поiзда до поiзда, заiхали до Варшави i були цiлий день у тодiшнього радника Варшавського повпредства тов. Ю. М. Коцюбинського. Тов. Коцюбинський показав нам Варшаву. Загалом враження од подорожi закордон залишилось таке: «Дома краще!»

1929 рiк. Повернувся з закордону. Утворюеться група «Лiтературний Ярмарок». Я приеднуюсь до цiеi групи й близько схожусь з Хвильовим. Його вплив спричинився до того, що я i органiзацiйно, коли можна так висловитись, увiйшов у групу «Лiт. Ярмарку». В цей час я вже почав вiдчувати на собi ознаки творчоi моеi кризи. Уже мене не цiкавила минула робота моя, ii жанр i т. д., а нового нiчого я не мiг знайти. Партiя розпочала наступ на капiталiстичнi елементи в краiнi. Забуяло нове життя, а цього життя я не можу зрозумiти, i не так зрозумiти, як вiдчути. Почуваю, що я десь збоку вiд життя. Починаеться п’янство мое й Хвильового. Починаеться найганебнiший перiод мого життя, що тягся мало не чотири роки. За цей час я спромiгся написати тiльки три п’еси: «Запорожець за Дунаем», «Вячеслав», «Мiкадо». «Мiкадо» я написав два варiанти: один для «Березоля», а другий для Московського Мюзiк-Хола. Хоч кiлькiсно нiби продукцiя в мене й була, але я одiйшов од активноi участi в громадському життi краiни в такий вiдповiдальний час. Мого голоса не було чути. Я сидiв за чаркою. Я п’янствував. В чiм рiч? Чим це я собi поясняю? Виступаючи на вiдкритих зборах письменницького партосередку 17/ХІІ. 33 р. я сказав, що «мене сплутав неп», що «непа, – я думав, – хворiсть на мiй час». Я хвилювався тодi i не договорив, що хотiв був сказати. Я хотiв сказати, що моя творча криза припала якраз на цей перiод, що перебудова життя застукала мене зненацька, що я зразу не зумiв, не змiг перебудувати свою творчiсть, багацько дечого не розумiючи i не вiдчуваючи. Я борсався, кидався з боку в бiк, брався за перо, але нiчого з того не виходило, i я… знову до чарки. Я в радгосп, у колгосп, я в Донбас – починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починаеться в «Новiй Генерацii» голобельна критика всього мого лiтературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозумiле. В Харковi мого «Запорожця за Дунаем» розцiнюють, як найгострiшу сатиру, що була коли, на емiгрантщину, а в Тирасполi ii знiмають з репертуара, як рiч петлюрiвську i контрреволюцiйну. Свою п’есу «Вячеслав» я читаю в Харковi серед квалiфiкованих педагогiв, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – ii визнають, як рiч корисну, а в Полтавi ii знiмають з репертуару, як контрреволюцiйну, наклепницьку i т. д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедiю!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишiть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишiть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима i тремтячою рукою не може написати двох слiв: «Остап Вишня». «Куди пiдеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своеi лiтературноi роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своiх творiв i взагалi своеi роботи. Мене хвалили, мене лаяли, менi плескали, мене видавали, моi книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по дiловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – нiхто. Позитивне чи негативне це явище в лiтературi, куди воно йде, куди веде – нiхто не говорить. Тут сам захитався, пiдтримки треба, а тут голоблею по головi: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комунiстичноi партii.

– Миколо, що робить? Що твориться?

А Микола:

– «Збились ми, что делать нам,
В поле бес нас водит, видно,
Да кружить по сторонам».

– Давай вип’емо!

П’емо.

А виходу нема.

Я до авторитетного товариша т. Хвилi iз авторитетнiшоi установи. Щиро, одверто:

– Почуваю, що не можу нiчого путнього написати. Боюсь, щоб не розцiнили мою мовчанку, нiби я причаiвся в цей час, не хочу допомагати нi партii, нi владi. Дайте зрозумiти, дайте вiдчути, що твориться. Я хочу, але не можу, не виходить.

Менi одповiдають.

– Творчi кризи перiодично бувають. Це зрозумiло. Ми вас вважаемо по цей бiк барикад, з нами!

«По цей бiк барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партiею, з Радянською Владою, що переможно нищить капiталiстичнi елементи в краiнi, що завершуе в чотири роки п’ятирiчний план великих робiт. Адже ж «по цей бiк барикад» можна й спати.

А я п’ю!

Я знову до Хвильового, якого я безмiрно люблю, якому я вiрю бiльш, нiж собi:

– Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!

А Микола:

– В годину розпачу зумiй себе стримати,
А в хвилю радостi заховуй супокiй, —
Однаково прийдеться помiрати,
О, Делiо, коханий мiй!

– Давай вип’емо!

І так мало не чотири роки п’янства.

Правда, постанова ЦКВКП(б) вiд 29/ІV.32 р. повернула мене до активноi громадськоi роботи в президii оргкомiтету Спiлки Рад. письменникiв Украiни. Я почав активно працювати, як Голова мат. – побутовоi Комiсii Оргкомiтету. Але, лiтературноi продукцii в мене не було. Влiтку 1933 року виiхав у село Луку, на Лохвиччинi, щоб, органiзовуючи «Будинок Творчостi» для письменникiв, разом з тим вивчаючи життя нового села, написати книжку.

Але… Пострiл Хвильового, днi i тижнi мало не божевiлля i все пiшло шкереберть. Нiчого я лiтом для лiтератури не дав.

Восени цього 1933 року, приiхавши з села, я взяв себе в руки, кинув пить i почав лiкуватися. З вересня мiсяця я нi чарки, нi шклянки нiчого не випив. Фiзично i морально почав швидко одужувати. 3’явилися енергiя i бажання працювати. Почав писати в «Комсомольцi Украiни», у «Вiстях», в «Лiт. газетi». Виiхав на Куп’янщину для вивчення роботи полiтвiддiлу Куп’янськоi МТС, щоб написати про його роботу для альманаху, що його видае Полiтсектор ОБЛЗУ до з’iзду партii й до роковин роботи полiтвiддiлiв МТС. Я написав чотири речi. До з’iзду письменникiв мав видати книгу про роботу полiтвiддiлiв МТС.

Я перекладав п’есу Шкваркiна «Чужой ребенок» для укр. театра. Взагалi за останнi два мiсяцi мого творчого й здорового життя я зробив бiльше, нiж за два роки. В планi роботи – великий художнiй нарис про новий Харкiв для журнала «Черв. Шлях». Крiм того ввесь час ношусь з п’есою для колгоспного театра. Умовився з Укрфiльмом (т. Косилом) – почати розробляти кiнокомедiю.

Арешт…

Я взяв найголовнiшi, етапнi, сказать би, моменти свого життя й своеi роботи. З великою охотою, – що тут е неясного, непевного, – я додам, доповню, поясню. Тяжко менi в такому станi – охопити все, чогось не випустити.

Оглядаючись на пройдене, – бачиш i хиби, i помилки, – все бачиш, а багато чого ще й не бачиш… Почати жити спочатку, на жаль, не можна…

Додам iще про свое ставлення до, так би мовити, узлових питань моеi роботи.

Нацiональне питання. Ви бачите з бiографii, що змалку в мене його не кохано й не виховувано. Пiд час уже революцii я захопився так званим «нацiональним вiдродженням». Єсть такий вiрш в поета Олеся: «Яка краса вiдродження краiни» (нацiональне вiдродження, звичайно). Я бачив на власнi очi цю «красу», подорожуючи з директорiею, i як же зло я висмiяв ii в одному з своiх кам’янецьких фейлетонiв. До чого довело мене захоплення «нацiональним вiдродженням» ви бачите: до зради iнтересiв робiтникiв i селян Украiни. Я був би щасливий, щоб моя праця останнiх рокiв (з Рад. Владою), яку я (працю) вважаю, що вона була все ж таки корисна хоч до деякоi мiри для укр. робiтництва i трудящого селянства, хоч трохи зменшила мою провину перших часiв революцii. Що для мене нацiональне питання в данний момент? Вiзьмiмо головне знаряддя моеi роботи – слово, мову. Яка моя мова лiтературна, чи служить вона роз’еднанню спорiднених культурами трудящих? Я гордий з того, що не один раз чув, як трудящi iншоi нацiональностi (руськi, евреi, бiлоруси, поляки, навiть грузини) говорили менi, що читаючи моi твори, писанi мовою украiнською, вони розумiли мене. Не раз я чув, що моi твори багатьом прислужилися для зрозумiння, для вивчення укр. мови.

Далi. Як я ставлюсь до «особливостей укр. нацii»? Я висмiюю украiнських шовiнiстiв, разом з великодержавними росiйськими шовiнiстами – мiй фейлетон «Дещо з украiнознавства», писаний ще 1924 року, коли це питання (великодержавного й мiсцевого нацiоналiзму) не стояло так гостро й актуально.

В 1932 роцi, бувши в Красному Лучi, й оформляючи гаслами новий парк культури й вiдпочинку, я писав гасла мовами i росiйською, i украiнською. Хоч, правду казавши, лiтер. росiйською мовою я володiю гiрше.

Як я розумiю Радянську Украiну? Я розумiю ii, як невiд’емну частину СРСР. Я переконався в цьому, сидячи отут, в камерi «одиночного заключения»? Нi, це я заявив у своiй промовi 1929 року, на банкетi, в украiнському постпредствi в Москвi, куди я iздив на тиждень укр. культури. Заявив я це прилюдно, в присутностi членiв Уряду, i Всесоюзного, i украiнського, в присутностi укр. i росiйських письменникiв, в присутностi широкоi радянськоi громадськостi. Я сказав: «Без Радянськоi Росii не було б нiякоi Украiни».

З того часу нiяких змiн у моiх поглядах не було i не буде.

Питання про народ, про селянство. Ну, ясно, що понятiя народу, нацii, як чогось цiлого, давно вже розвiялось, як дим. Смiшно було б, працюючи 13 лiт з Радянською владою, за керiвництвом Комунiстичноi партii, десь «поза халявами» плекати «народ есть трудящi» i есть експлоататори, а не народ, не нацiя.

З’окрема про селянство. Я вихованець села, я працював в есерiвських газетах, я був пiд впливом Модеста Левицького… Селянство для мене, одже, «iдол», «кумiр»… Я колись iдеалiзував, справдi, селянство, але давно те було i давно загуло. Я знаю «селян», що експлоатували селян, i я знаю селян, що були в ярмi селян, я знаю селян, що пухли з голоду, маючи закопаними десятки пудiв хлiба. Я знаю селян, що гноiли сотнi пудiв зерна, тодi, коли навколо iх селяни гинули з голоду. Я знаю селян, що iли своiх дiтей, й в них пiд полом було закопано зерно. Я знаю селян що, маючи в себе корову, свиню й хлiб, вони лазили до селян i забирали в них останню макуху. Я знаю селян, що труiли коней у селян, нищили реманент у селян, худобу, палили оселi в селян, вбивали комунiстiв-селян i сiльських активiстiв селян.

І я знаю селян, що будують нове життя, що прагнуть культури, нищать забобони, темнi iнстинкти, будують нову соцiялiстичну батькiвщину. Я знаю «полiтвiддiльських» селян, бачив iхню роботу, бачив iхнi, жадiбнi до нового веселi очi, чув iхнi пiснi i бачив iхнi танки. Так пiсля цього я iдеалiзуватиму селянство в цiлому?

Я ж iще поки що не божевiльний!

Нi в якому разi, я, звичайно, не буду твердити, що в цих питаннях я чистий уже «как поцелуй ребенка». Звичайно, ще есть залишки лепу, луски вiд них (цих питань) i т. д. Але я i не в «процесi становления» нового, з цього боку, в мене свiтогляду «процес становления» закiнчився вже. Рештки лепу я вiддираю, вимиваю i скидаю з себе. І досить успiшно – я це сам i почуваю, i вiдчуваю.

Я бачу, як за останнiй час Рад. Украiна, переборовши труднощi, пiшла вперед по шляху розвитку усiх своiх бокiв: i господарського, i культурного, як вона перетворюеться на культурну, заможню, цвiтущу краiну.

Хотiлося б i менi брати участь i далi в соцiялiстичному будiвництвi, не хотiлося б гнити десь осторонь од життя, од роботи.

Для цього я маю силу, енергiю, хист i бажання.



Остап Вишня

31. XII.33

Камера № 15.


Йосип Гiрняк


Спомини


кiнець грудня 1933 р. – лютий 1934 р.

У комендантурi тiеi установи цербери передали мене разом iз своiм нарядом. Молодий семiтського типу комендант тут же зайнявся обшуком одягу i мене грiшного. Чомусь його дуже зацiкавили моi черевики. Вiн так назнущався над ними, що мало не повiдривав каблукiв та пiдошов! Не знайшовши того, чого шукав, повiв мене кiлька поверхiв угору, по встелених килимами коридорах до багатообставленого кабiнету начальника Секретного полiтичного вiддiлу. Високий, середнього вiку начальник, назвавши свое прiзвище «Долинський», запитав мене: «Ви знаете, де ви знаходитесь? – i тут же сам сказав: – У ДПУ, а за що – то ви самi знаете. Чи ви чули, кого заарештували в останнi днi з ваших знайомих?»

– Чув, що вчора арештували Остапа Вишню.

Долинський постукав об стiну кулаком, i в кiмнату ввiйшов дебелий парубiйко. Начальник наказав йому обшукати мене, i той знову дуже дбайливо почав шукати того, чого в мене не було. Забрав лише п'есу Микитенка «Бастилiя Божоi Матерi» i сатиричний скеч Юрiя Смолича пiд заголовком «Державна зрада», який автор написав для естрадного виступу для мене й актриси В. Чистяковоi. Пiсля цiеi процедури Долинський велiв вiдвести мене до тюрми.

У комендантурi тюрми ДПУ мене вже втрете роздягли, позабирали все з кишень та все те, на чому одяг на людинi вдержуеться. Нарештi повели мене в сусiдню кiмнату. В кiмнатi був один табурет, уздовж стiни вузенький стiл, на стiнi висiло невеличке дзеркало. Тут, як видно, стригли та брили новоприбулих… Сидячи на табуретi, я приглядався до себе у це капосне дзеркало, а насправдi приглядався не до себе, а до всього мого життя… воно пробiгало перед моiми очима вiд дитинства аж до часу, коли я ось тут дивився на себе.

Було вже напевно далеко по пiвночi, коли зайшов вартовий i повiв мене вгору на 4-ий поверх. Ми зупинились перед дверима 48-оi камери. Я переступив порiг i тут же зачинились за мною дверi. Це була «одиночка». Залiзний тапчан, табурет, такоi ж ширини тумба з шухлядою та й славнозвiсна «параша». Напроти дверей вiкно, замазане сiриною.

Із довгого бездум'я вивiв мене рiзкий гуркiт зовнiшнiх засувiв дверей. Це вартовий кинув на тапчан неокресленого кольору накривало i такого ж гатунку подущину, наповнену дерев'яним трачинням.

Я просидiв на тапчанi до часу, коли знову загримiли дверi i вартовий покликав «на оправку», наказавши й парашу взяти з собою, щоб i ii привести в порядок. Пiсля освоення всiеi процедури «оправки», почалось цiлоденне життя тюрми. Через вiконце у дверях подавали денну пайку хлiба, горня теплоi води, полудневу миску супу та вечiрню баланду. Це все проходило мимо моеi уваги й участи. Я сидiв на табуретцi, бо на тапчанi лежати було можна тiльки короткий час пiсля т. зв. обiду. Я не мiг нi iсти, нi спати, коли навiть було дозволено. Мене постiйно трясла нервова лихоманка.

Пiсля кiлькох днiв у камеру ввiйшов якийсь вiйськовий достойник, заявляючи:

– Я начальник тюрми! – i тут же остовпiв: – Ов! І ви тут?! – Менi здалося, що це справдi було для нього несподiванкою. Я не здобувся на вiдповiдь. Досi менi не доводилось його зустрiчати.

– Чим мiг би я вам допомогти? Може, переказати щось додому?

А в мене вирвалось прохання:

– Чи мiг би я перед сном покористуватись холодним душем?

– Це можливе!

Вiн похитав головою i вийшов iз камери. Цього ж вечора перед 9-ю годиною я обдавав себе теплою i холодною водою.

Нервова хандра мене не покидала. Дням я загубив рахунок. Вартовий бурчав на мене, коли я повертав йому страву. При кiнцi сiчня повели мене в кiмнату «з дзеркалом». Там цирульник взявся знiмати з мене густий чорний зарiст, який уподiбнював мене до розбiйника Варави. Того ж вечора кватирка у дверях вiдкрилась i вартовий гукнув:

– На Г?

Я обiзвався:

– Гiрняк.

– Давай!

Я накинув на себе кожух i шапку та вийшов у коридор. Ведучи мене по коридорi, а далi по ступнях униз, вiн, плескаючи в долонi, давав знаки iншим, щоб не попадались нам на очi, бо вiн веде в'язня… Вивiв мене кiлька поверхiв угору i по килимах пiдвiв до дверей та впхнув мене туди. Високий молодий службовець тiеi установи обiзвався:

– Ви що так нарядились? Зiбрались на Сибiр? Будьмо знайомi – я слiдчий ДПУ Микола Федорович Грушевський.

Вiн сидiв за кабiнетним столом, а впритул стояв звичайний вузький столик з двома стiльцями. На столi слiдчого лежала товстенна тека з паперами. Запропонувавши менi сiсти за столиком, слiдчий розрядився цiлою доповiддю про зовнiшню й унутрiшню ситуацiю краiни, про господарськi труднощi, про клясову боротьбу i т. п. Пiсля довгоi балаканини, слiдчий врештi вказав на теку з паперами й заявив:

– Бачите цi документи? Тут засвiдчений кожний ваш поступок, кожний ваш крок! Ми знаемо все, а тепер треба, щоб ви самi розказали про тi всi вчинки i все камiння, яке ви нагромадили пiд своiм серцем проти радянськоi влади. Коли ви звiльнитесь вiд того всього, наша влада вам усе простить! Але, коли нам доведеться все це вам пригадати, то тодi буде гiрше! Тодi вже нарiкайте самi на себе! Ось вам папiр i олiвець. Ідiть у свою камеру та напишiть всю свою бiографiю, крок за кроком. А ми сконфронтуемо це з тим, що тут сказано! Тодi побачимо, чи ви хитруете, а чи справдi роззброiлись i чи заслуговуете на довiр'я всепрощаючоi радвлади.

Поки взятись до писання бiографii, я склав з паперу маленький календарний щоденник, бо пам'ять губила порядок днiв. За кiлька днiв, коли мене знову повели до слiдчого, моя бiографiя була написана. Слiдчий кинув ii в шухляду свого стола i знову приступив до своеi полiтграмотноi балаканини. Слухаючи його, я помiтив на столi, бiля якого сидiв, аркуш паперу, пiдписаний Павлом Михайловичем Губенком (Остапом Вишнею). Я став до нього приглядатись, хоч тут же догадався, що не випадково вiн опинився в крузi мого бачення. Грушевський ходив по кiмнатi, вправляючись у своiй легкомовностi, а я старався непомiтно кидати оком на почерк Остапа Вишнi: «Заява. Я, Павло Губенко (Остап Вишня), член контрреволюцiйноi органiзацii УВО, прошу колегiю ГПУ дати менi можливiсть розказати про цю свою приналежнiсть i цим окупити свою вину перед урядом i комунiстичною партiею» – пiдпис. Слiдчий ходив по кiмнатi i теревенив свое, а я старався симулювати, що папiр на столi не притягае моеi уваги. Нарештi вiн зупинився перед мною i знечев'я спитав:

– Коли ви довiдались про УВО?

– У груднi мiсяцi, з пресового звiту про доповiдь на пленумi ЦК члена Полiтб'юра Павла Постишева.

Грушевський походив знову по кiмнатi, нарештi зупинився бiля телефону i покликав вартового. Коли цей з'явився, слiдчий буркнув до мене:

– Ну, до наступного разу!

Переступивши порiг камери, я остовпiв: на долiвцi бiля мого леговища лежав домашнiй кошик з харчами i запискою вiд моеi Лiпочки. Перерахувавши все, що в кошику було, вона питала, що менi ще потрiбне. Я мусiв ствердити своiм пiдписом, що отримав усе згiдно iз списком. Ставлячи свiй пiдпис, я скропив його сльозами, бож увесь час мене турбували думи: як дружина дае собi раду без мого заробiтку? Аджеж тепер вона мусiла тiльки своею платнею прогодувати тiтку Пашу з малолiтньою Івою, яку ми за кiлька мiсяцiв до мого арешту удочерили. А тут тепер перед мною повний кошик та ще й моя люлька з кавказьким тютюном. Ця спiвчутлива увага дружини до мого тюремного стану глибоко зворушила мене… Вона ж бо була завзятим ворогом моеi пристрасти до тютюну, а тепер ще й витратилась на коштовний кавказький «казбек»!


Постанова


1934 р.

По делу № 737

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

г. Харьков ____________ 1934 г. я, о/уполномоченный СПО ГПУ УССР, рассмотрев следственный материал по обвинению г-на ГУБЕНКО Павла Михайловича (Остап Вишня) в преступлениях, предусмотренных ст. 54-8, 54–11 УК, нашел, что произведенными следственными действиями установлено, что гр-н ГУБЕНКО–ВИШНЯ принадлежит к контрреволюционной организации, ставившей своей целью свержение Соввласти, путем организации – восстания и террора.

На основании ст. 126 УПК и руководствуясь ст. 127 УПК УССР привлечь гр. ГУБЕНКО Павла Михайловича, он же Остап ВИШНЯ, в качестве обвиняемых, предъявив им (ему, ей) обвинение по ст. 54-8, 54–11 УК УССР, о чем копией настоящего постановления сообщить НКЮ Прокурору.

ОП/Уполномоченный СПО ГПУ УССР                                   /БОРДОН/

Согласен:                     П. Нач. 2 отд СПО                      /ШЕРСТОВ/

Утверждаю:                  П. Нач. СПО ГПУ УССР             /ДОЛИНСКИЙ/

Постановление мне объявлено                    (Подпись обвиняемого)[12 - Пiдпис не Остапа Вишнi (С. Г.)]

«___»_______193__г.


Постанова


1934 р.

По делу № 737

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

г. Харьков 1934 г. я, о/уполномоченный СПО ГПУ УССР БОРДОН рассмотрев материалы о преступной деятельности гр. ГУБЕНКО Павла Михайловича (Остап ВИШНЯ) выразившейся в том, что г-н ГУБЕНКО-ВИШНЯ принадлежит к контрреволюционной организации, ставившей своей целью свержение Соввласти, путем организации восстания и террора и усматривая в совершенных обвиняемым ГУБЕНКО П.М. действиях признаки преступлений, предусмотренных ст. ст 54-8, 54-11 УК УССР

постановил:

На основании 2 п. 93 ст. УПК и 108 ст. УПК начать по настоящему делу производство предварительного следствия.

Копию настоящего постановления направить

Прокурору

ОП/Уполномоченный СПО ГПУ УССР                                 /БОРДОН/

Согласен:              П./Нач. 2 ОТД СПО                          /ШЕРСТОВ/

Согласен:              П./Нач. СПО ГПУ УССР                 /ДОЛИНСКИЙ/

Постановление мне объявлено

27. ХII.33 года                                                       Остап Вишня


Свiдчення Остапа Вишнi (П. М. Губенка)


9 сiчня 1934 р.

В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й провадив я свою контр-революцiйну роботу.

В чому вона полягала? Насамперед, в дискредитацii, в обезцiнюваннi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.

Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компромiтувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах, i в широких читацьких масах.

Натомiсць вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.

Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище.

Такi твори, як «Вальдшнепи» Хвильового, «Народнiй Малахiй», «Мина Мазайло» – Кулiша, «Кварцит» Досвiтнього i т. д. рекомендувалися, як зразки, як шедеври, на них показувалося, що з них, тiльки з них треба брати приклад у лiтературнiй роботi.

За панiвний стиль у лiтературних творах вважалося романтизм. Але не здоровий революцiйний романтизм, що малював би героiчну боротьбу робiтництва й селянства в часи громадянськоi вiйни, не романтизм, що пiдносив би пролетарському читачевi художньо оформленi зразки боротьби трудящих на фронтi соцiялiстичного будiвництва – а романтизм нацiоналiстичний, що вихваляв би все – i старовину i пореволюцiйну роботу, як вияв самобутностi украiнського народу, його нацiональну героiку, його одмiтнi, йому одному належнi риси, вчинки й характер.

Все росiйське вважалося за бездарне, для украiнських умов непридатне й нехарактерне.

Те ж саме можна сказати i про театр. На цiй дiлянцi в органiзацii панувала апологетика «Березоля» i зокрема Курбаса. Курбаса вважалося за генiя, за незрiвняного керiвника украiнським театральним процесом, всiляко його вихвалялося й пiдтримувалося. Допомагалося всiляко йому в тiм, щоб вiн не ставив у «Березолi» п’ес руських драматургiв. Вся руська драматургiя, пролетарська й непролетарська, iдеологiчно витримана i навпаки – вважалася за драматургiю не нашу, драматургiю великодержавницьку, ворожу розвитковi украiнськоi театральноi культури. Та не тiльки росiйську лiтературу дискредитувалося, таке саме ставлення було i до драматичних творiв авторiв iнших нацiональностей, де (в творах) провадилися iдеi iнтернацiоналiзму. Навпаки «Народнiй Малахiй», «Мина Мазайло» – це було, на думку органiзацii, те, що потрiбно для укр. театра.

Інши драматичнi театри, як Харкiвський театр революцii, Театр iм. Франка, що провадили правильну лiнiю в театральному мистецтвi, лiнiю пролетарську, – такi театри вважалися за «провiнцiяльнi», не художнi, за театри невисокого художнього рiвня.

Пiдносячи, таким чином, театр з явним нацiоналiстичним офарбленням, протягуючи його, пiдтримуючи, з одного боку, а з другого – дискредитуючи лiнiю пролетарськоi, iнтернацiональноi течii на театрi, – органiзацiя таким чином, через театр, впливала на виховання масс в нацiоналiстичному дусi.

Фронт кiно. І тут все, що так чи iнакше служило для провадження в маси нацiоналiстичних тенденцiй, оспiвувало самобутнiсть i самостiйнiсть украiнськоi нацii («Тарас Трясило», «Звенигора») – це вважалося за справжне кiно-мистецтво. Решта, де панували iдеi iнтернацiоналiзму нiщо. Хай краще «трюковi» закордоннi картини, хай слiзно-сантиментальнi драми, беззмiстовнi комедii, аби не пролетарськi, аби не просякнутi iнтернацiоналiзмом радянськi кiно-картини…

Одним iз тих, хто це робив – одних вихваляв, других компромiтував, дискредитував – був я.

9. I. 34 р.                                                       Остап Вишня


Свiдчення Остапа Вишнi (П. М. Губенка)


9 сiчня 1934 р.

До контр-революцiйноi органiзацii я вступив пiсля 1926 року (спочатку було «1927 року», цифра «7» переправлена на «6». – С. Г.), тобто пiсля того, коли Комунiстична партiя розгромила Шумськизм i Хвильовизм. Виступи Хвильового з лiтературними памфлетами, де ясно i недвозначно проводилась iдея вiдриву украiнськоi культури вiд росiйського впливу («Геть вiд Москви») з орiентацiю на «психологiчну» Європу, – по сутi були (виступи) гаслом взагалi вiдокремлення Украiни вiд Росiйськоi Радянськоi Соцiялiстичноi Республiки. Орiентацiя на «психологiчну» Європу – це гасло вказувало, що Украiна i в культурному своему життi i в полiтичному державному оформленнi повинна брати собi за зразок европейськi держави, тобто Украiна мае бути не Радянською, не соцiялiстичною, а буржуазною державою. Гасла цi, як ми бачимо, реставрацiйнi i контрреволюцiйнi.

В полiтицi виступ Шумського з його негайною украiнiзацiею (примусовою) украiнського пролетарiату теж саме пропагував органiзацiю буржуазноi республiки з «власним» нацiональним пролетарiатом i т. д.

Одже, значить, було викинено цiлком ясне гасло про органiзацiю Самостiйноi Украiни. Повстала думка про антирадянську контр-революцiйну органiзацiю, яка б могла здiйснити цю мету, перетворити ii в життя.

А поскiльки цiеi мети прагнули всi, хто вважав себе за украiнця, то тут вирiшено було покинути, залишити всякi груповi чи партiйнi суперечки й дiяти единим нацiональним фронтом.

Про оформлення такоi органiзацii зо мною говорив Хвильовий. Вiн казав, що взагалi пiсля розгрому Шумськизму, пiсля розгрому гасел i закликiв, що вiн iх пропагував у своiх лiтературних виступах – всякi спроби легальноi боротьби треба залишити, бо це нiяких реальних наслiдкiв не дасть, а треба переходити на запiльну роботу. Вiн говорив, що вже есть погодження мiж б. боротьбистами (Шумський, Полоз, Приходько), укапистами (Рiчицький, Авдiенко), з групами галичан (Косак i т. п.) про утворення так званого «нацiонального блоку» для антирадянськоi роботи. Говорив, що до цiеi органiзацii вже увiйшли з письменникiв Досвiтнiй, Яловий i пропонував увiйти до неi й менi.

Я погодився.

Робота органiзацii полягала в пiдготовцi повстань серед куркульського селянства, поскiльки було видно, що заможня частина украiнського села до колективiзацii не пристане, вона до нових форм сiльського господарства ставиться вороже, одже цю ворожiсть легко можна використати, скерувавши ii для одвертих повстанських дiй проти Радянськоi Влади.

Із способiв, що ними користувалася ця контр-революцiйна органiзацiя, треба було взяти до уваги ще й пресу, театр, художню лiтературу. Нам, як робiтникам лiтературного фронту, письменникам, слiд в своiх творах, статтях i т. д. туманно дискредитувати роботу Радянськоi Влади.

Одже, таким чином з 1927 року я був уже в контр-революцiйнiй органiзацii.

Органiзацiя ця, вербуючи до своiх лав людей, що безпосередньо стикалися на низовiй роботi з селянством, застосовуючи репресивнi заходи до селянства, найбiльше колгоспного й бiдняцького-середняцького – надуживаючи навмисно цими репресiями дискредитувала заходи Радянськоi Влади на селi, викликаючи в населення незадоволення проти Радянськоi Влади й Комунiстичноi Партii. Всi отi так званi «розкуркулення» бiдняцько-середняцьких господарств, кепкування й знущання з колгоспникiв при хлiбозаготiвлях i т. д. все то i есть робота контр-революцiйноi органiзацii, що таким способом дискредитувала Комунiстичну Партiю i Радянську Владу в очах населення.

Само собою розумiеться, що разом з цим пропагувалося й iнформувалося про те, що закордон дуже цiкавиться Украiною, що там уже вирiшено одiрвати Украiну вiд Росii, що треба готуватися до того, щоб гiдно зустрiти визвольникiв од московського «ярма».

Почалися арешти членiв органiзацii. Арешт Ялового знаменував собою, що органiзацiю викрито. Хвильовий – стрiляеться, бо ясно вже було, що його чекае доля Ялового. Треба щось робити, рятуватись. Порадившись з Досвiтнiм, вирiшаемо роз’iздитися по селах, щоб там, прикриваючись нiби роботою по вивченню колгоспiв i колгоспного господарювання, замилити очi й перечекати небезпечний час.

Приiхавши до Харкова, я взявся до роботи. За матерiялами над полiтвiддiлами МТС, щоб тим самим приспати пильнiсть державних органiв i одвести вiд себе очi.

Але не пощастило. Арешт.

9. I.1933[13 - 1934.] року                                                        Остап Вишня

Допросил                                                                Бордон


Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишнi


11 сiчня 1934 р.

Харкiв 11.І.34

Дорогий Мум!

Була у слiдчого.

Ми всi здоровi.

Живемо потроху.

Цiлуемо тебе всi i любимо.

Думаю про тебе кожну хвилину.

Вiтають тебе всi.

Ми цiлуемо, любим[о] i чекаемо.

Варя. Вячко i Мурка.

Коло нас все добре. За нас не турбуйся. Любимо тебе дуже, дуже…


Свiдчення Остапа Вишнi (П. М. Губенка)


13 сiчня 1934 р.

З 1928 року, я на пропозицiю Миколи Хвильового вступив до контр-революцiйноi органiзацii, так званоi «об’еднаний нацiональний блок», що поеднував у собi боротьбiстiв, укапiстiв i взагалi всi антирадянськi нацiоналiстичнi елементи.

Мета органiзацii – повалення Радянськоi Влади й органiзацiя буржуазно-демократичноi Украiни, держави самостiйноi, тобто одiрваноi, вiддiленоi вiд Росiйськоi Соцiялiстичноi Радянськоi Республiки.

Коли Комунiстична партiя розгромила шумськизм i хвильовизм – було ясно, що легальна боротьба з полiтикою партii i Радянськоi Влади не дасть бажаних для укр. нацiоналiстiв наслiдкiв, повстало питання про перехiд на нелегальне становище й на запiльну роботу.

Не можу точно сказати, коли саме заснувалася названа контр-революцiйна органiзацiя, – я увiйшов до неi 1928 року, завербований Миколою Хвильовим.

Якi причини спонукали мене пiти до нелегальноi, запiльноi контр-революцiйноi органiзацii?

Я вже казав, що мрii укр. нацiоналiстичних елементiв на те, що партiя i робочий клас пiд тиском Шумського в партii, Хвильового на культурному фронтi – пiде на поступки, тоб-то стане на шлях украiнiзацii пролетарiату, стане на шлях одмiнного нацiонально-культурного будiвництва на Украiнi – цi мрii провалилися. Партiя на це не пiшла. Треба одже шукати iнших шляхiв, треба було боротися з так званим «московським централiзмом», а для цього треба йти в запiлля для органiзацii всiх нацiоналiстичних сил i способiв, щоб добитися свого, створити самостiйну буржуазну Украiну.

На лiтературному фронтi ознаки такоi боротьби були ще 1925 року (здаеться), коли лiтературна органiзацiя пролетарських письменникiв «Гарт», яку тодi очолював Христовий (Блакитний уже хорiв у той час) – боролася з тим, щоб не працювати разом з росiйськими пролетарськими лiтературними органiзацiями, тоб-то вела курс на «самостiйнiсть» у лiтературному процесi на Украiнi, на його вiдмiннiсть од процесу росiйського.

Виступи Шумського й Хвильового, як я тепер собi аналiзую всi подii – були кiльцями того ж самого нацiонального ланцюга на Украiнi.

Органiзацiя нацiоналiстичноi лiтературноi органiзацii «Ваплiте», що потiм перетворилася пiсля ii лiквiдацii на групу «Лiтературний Ярмарок», а далi випливла, як лiтературна органiзацiя «Пролiтфронт» – все це подальшi етапи боротьби з лiнiею партii в лiтературi, якi (етапи) суть продовження давньоi нацiоналiстичноi лiнii в лiтературi. І «Ваплiте», i «Лiтературний Ярмарок», i «Пролiтфронт» партiя розгромила. Звiдси – незадоволення. Це одна з причин, так сказать, лiтературного характеру, що штовхнула мене в обiйми контр-революцiйноi органiзацii.

Об’еднання наркоматiв (Наркомфiн, Наркомзем, Наркомтяжпром i т. д.), тоб-то едине вiд Росii керування економiкою Украiни розцiнювано було, як похiд узагалi проти Украiни, як вiдiбрання вiд Украiни ii прав i привiлеiв, самостiйноi Радянськоi республiки – це була друга причина мого вступу до контр-революцiйноi органiзацii. Треба було боротися з цими посягательствами на Украiну, а боротися можна, так думалося, тiльки нелегальним способом.

Становище лiтературного фронту в РСФРР i в УСРР. Думалося, i цi думки всiляко пiдiгравалися, що украiнську лiтературу вважаеться за лiтературу другого сорта, що на видання украiнськоi лiтератури даеться мало паперу, що взагалi видавнича справа на Украiнi держиться в чорному тiлi, що коштом украiнських видавничих закладiв видаеться росiйська лiтература, тоб-то все те, що за розподiлом мае дiставати Украiна, все воно залишаеться в Москвi i йде на задоволення потреб росiйськоi лiтератури i росiйських письменникiв. Що росiйськi письменники краще забезпеченi матерiально, нiж украiнськi, що вони мають i бiльшi за твори гонорари, i бiльшi своiх творiв тиражi. Що росiйськi письменники мають змогу часто бувати за кордоном для поширення своiх творчих горiзонтiв, що вони там живуть подовгу, а для украiнських письменникiв залишаються вiд цього тiльки шматочки. 3 цим, гадалося, треба боротися. Для цього треба контр-революцiйну органiзацiю, щоб скинути владу, що так «обiжае» Украiну на фронтi лiтературному. Говорилося також, не вважаючи на те, що на Украiну з видавничих фондiв, з видавничих можливостiв припадае дуже малий вiдсоток, який нiяк не може задовольнити потреб украiнських письменникiв, не вважаючи на це все, на Украiнi видаеться дуже багато творiв росiйських письменникiв, видаваних уже в Москвi. Отже, таким чином, виходить, що навiть та невелика частина паперових i взагалi полiграфiчних можливостей, що iх мае в своiм розпорядженнi Украiна, i вона (частина) не йде цiлком для украiнських письменникiв, а ще й тут дiлиться мiж письменниками Украiни i письменниками Росii.

Говорилося про те, що росiйськi письменники роз’iзджають у власних автомобiлях, користуються взагалi всiма життьовими благами, а письменники Украiни животiють.

З цим треба, одже, боротися, а для боротьби треба органiзовуватися, тоб-то виникае потреба в запiльнiй для цiеi боротьби органiзацii.

І нарештi полiтика Партii й Радянськоi Влади на селi.

Коли партiя розпочала наступ на капiталiстичнi елементи в краiнi, взялася на селi за колективiзацiю сiльського господарства i на ii базi за лiквiдацiю куркуля, як класа, думалося, що колективiзацiю цю робиться з примусу, що сiльське господарство Украiни не зможе розвиватися такими шляхами, тоб-то шляхами колективiзацii, що для сiльського господарства на Украiнi, для його розвитку притаманнi господарства одноосiбницькi, а що коли й треба переходити на колективнi форми господарювання, то для цього ще не настав час, що селянство ще перебувае в лабетах дрiбно-власницькоi психологii i що така поспiшна, без вiдповiдноi пiдготовки колективiзацiя призведе до неменучого занепаду взагалi сiльського господарства на Украiнi. Що запровадження негайноi колективiзацii есть спецiально для того, щоб пiдiрвати економiчну мiць Украiни, пiдiрвати пiдпорну силу селянства, що ввесь час, – особливо, заможнi його шари, – противилися всiм заходам Радянськоi Влади. Говорилося, що такi способи (примусовi) колективiзацii запроваджуються тiльки на Украiнi, що по iнших республiках, а особливо в республiцi Росiйськiй нiчого цього не робиться, що, таким чином, Радянська Влада навмисне нищить добробут украiнського населення.

У цей самий час Радянська Влада перейшла з сiльсько-господарського податку на методу хлiбозаготiвель. Говорилося, що хлiбозаготiвлi провадяться жорстокими способами, що в населення забираеться геть чисто все, не залишаеться нiчого, що населення кинуто в обiйми голоду, злиднiв i т. д. При чому так само порiвнювалося з становищем селянства в Росii i говорилося, що в Росii й по iнших республiках Союза методи й способи хлiбозаготiвель значно м’ягшi, що кiлькiсть накладуваного i на окреме господарство i взагалi на все селянство не така велика i що селянство росiйське перебувае в значно кращих матерiяльних умовах, нiж селянство украiнське.

Розумiеться, що такi думки, такi настроi час од часу будоражили мене, але, заклопотаний безупинною роботою в газетах, журналах i т. д., я не систематизував iх i якихось певних висновкiв не робив, аж поки не забалакав зо мною про все це Хвильовий. Розвиваючи це все, пiдкреслюючи, систематизуючи, вiн говорив, що всi способи легальноi боротьби i легальних виступiв проти такоi, що до Украiни, полiтики партii й Радянськоi Влади вже випробувано, що нiяка легальна боротьба нiчого не дасть, що для цього треба йти на боротьбу всiма способами – i запропонував менi увiйти в спецiяльно для цього закладену антирадянську контр-революцiйну органiзацiю. Вiн говорив, що Радянський державний лад, що Союз Радянських республiк, де домiнантну ролю грае Росiйська Республiка, нiколи не пiде на те, щоб Украiнська Республiка була рiвна усiма сторонами з Росiйською, що доки буде Украiна в спiльцi з Росiею, вона (Украiна) завжди буде на других ролях, завжди буде в колонiяльному чи напiвколонiльному станi. Що в такому станi нiколи не дасться Украiнi розвинути всi своi творчi можливостi, що вона пастиме заднiх, що вона нидiтиме i в економiчному i в культурному своему розвитковi. З такого стану Украiну треба вирвати. Треба, щоб вона була справдi самостiйною, справдi незалежною, тiльки тодi вона зможе розвиватися й квiтнути з усiх бокiв. Украiну треба вiдiрвати вiд Росii. Треба стремiти до того, щоб усi землi, де переважна бiльшiсть есть украiнського населення, об’еднати в Соборну Украiну, хоч би для того треба було поступитися iдеею Радянського ладу, iдеею соцiялiзму.

Основне, треба свою державу, а там видко буде.

Я погодився з його думками i дав згоду вступити до органiзацii.

Вiн поiнформував мене, що для цiеi мети треба залишити всi партiйнi, груповi й iнши суперечки, що треба йти единим фронтом, одностайно, всiм разом i сказав, що на цьому всi погодилися й утворили так званий «Об’еднаний нацiональний блок» на чолi з Шумським.

У Москвi есть центр, який керуе всiма справами, куди входять такi особи, як Шумський, Полоз, Максимович, Сологуб.

На Украiнi органiзовано свiй центр, яким керують: Приходько, Озерський, Рiчицький, Яловий i вiн, Хвильовий.

Що есть погодження з органiзацiями галичан, якi мають щiльнi стосунки з закордонними контр-революцiйними органiзацiями i що робота провадиться спiльними силами.

Способи для повалення Радянськоi Влади мають бути найрiзноманiтнiшi вiд агiтацii до iнтервенцii, що на всiх дiлянках уже утворенi спецiяльнi осередки, i що моя особисто робота, маючи контакт iз ним, Досвiтнiм i Ірчаном, буде полягати в тому, щоб дискредитувати заходи Партii й Радянськоi Влади на культурному фронтi, зокрема в галузi лiтератури, i, звичайно, коли буде те можливо в лiтературних творах просувати в маси iдею Соборноi Украiни i взагалi все те, чого прагнула контр-революцiйна органiзацiя. Про те, як це робилося, я дав вiдомостi у попередньому своему свiдченнi, зазначу тiльки, що просування в лiтературних творах програми органiзацii не щастило, завдяки пильностi органiв лiтконтроля.

Не без того, звичайно, щоб подекуди такi погляди, критика радянського життя, критика окремих заходiв Радянськоi Влади не прохоплювалася в моiх творах. Взяти хоча б мiй текст до музкомедii «Мiкадо», що йшла свого часу в «Березолi». Там були мiсця, де висмiювалося радянське життя, але роблено це було, розумiеться, в формах тонких, завуальованих.

Хоч я особисто в iнших галузях роботи контр-революцiйноi органiзацii безпосередньоi участi не брав (моя робота була на культурному i зокрема на лiтературному фронтi), проте це аж нiяк не знiмае з мене вiдповiдальностi за всю роботу органiзацii. Безперечно, що i я, буваючи на селах, в радгоспах, у колгоспах, використовував це для агiтацii проти полiтики Радянськоi Влади й Комунiстичноi партii на селi, дискредитуючи й компромiтуючи i iдею колективiзацii сiльського господарства, i взагалi роботу соцiялiстичного сектора сiльського господарства, i методи хлiбозаготiвель, – кидаючи, таким чином, зерна недовiр’я до запроваджуваних партiею й Рад. Владою способiв господарювання.

Одже i в цих галузях частка моеi контр-революцiйноi роботи була i давала, очевидно, певнi наслiдки, пiдготовуючи селянство до того моменту, коли групи органiзацii, що працювали безпосередньо над пiдготовкою повстання проти Рад. Влади, – закiнчать цю пiдготовчу роботу.

Структура контр-революцiйноi органiзацii була осередкова, ячейкова. Окремi ii осередки працювали на найрiзноманiтнiших дiлянках i радянськоi i партiйноi роботи. Я, як звичайний, рядовий член органiзацii не знав усiх осередкiв, усiх розгалужувань ii (органiзацii), проте про деякi я знав i назвати iх можу.

Сам я належав до групи, що нею керував Хвильовий. До цiеi групи належали: Досвiтнiй, Яловий, Ірчан (стикався з групою).

Працювала група в ДВОУ, на чолi з Озерським. Хто ще до неi належав не знаю. Їi робота полягала в тому, щоб якомога затримувати видання iдеологiчно-витриманих, партiйних творiв, творiв руськоi секцii радянських письменникiв на Украiнi, висовуючи натомiсць твори письменникiв i авторiв, що належали до органiзацii, чи симпатизували цiй органiзацii, а також видання творiв, де оспiвувалося б Украiну, як своерiдне державне тiло, ii романтику, ii iсторiю, етнографiю i т. д. Крiм того, щоб викликати незадоволення серед радянських робiтникiв, що працювали на культурному фронтi, вживалося заходiв, щоб провалювати видання потрiбноi лiтератури, пiдручникiв для шкiл, для ВШиiв i ВПШимiв, вказуючи в той самий час, що це полiтика Москви, що Москва не дае паперу, Москва не дае полiграфiчних засобiв i т. д., i т. i. Таким чином утворювалася певна атмосфера, певнi настроi серед робiтникiв культурного фронту, сiялося незадоволення до Союзного уряду, до його полiтики що до Украiни.

Велику роботу провадив осередок Видавництва «Рух» (Березинський, Гжицький, Яворський, Репа). Тут видавалася тiльки украiнська лiтература з певними нацiоналiстичними тенденцiями. Письменник, що позбавлений був можливостi видати свою книжку з ворожою Радянськiй Владi iдеологiею десь iнде, смiливо мiг iти до «Руху». Вiн знав, що вiн iде туди до своiх, що там його порадять, як те чи iнше мiсце завуалювати, як його заретушувати, щоб воно не кидалося у вiчi установам лiтконтролю i полiтконтролю. Вiн знав, що там буде вжито всiх заходiв, щоб книжка його побачила свiт. Коли проглянути видавничу продукцiю В-ва «Рух» – кожному, навiть мало обiзнаному з лiтературними i видавничими справами на Украiнi, буде видко, що ця продукцiя мала певну тенденцiю, тенденцiю антирадянську, тенденцiю нацiоналiстичну – i цю свою лiнiю воно (В-во «Рух») вело послiдовно й уперто.

Осередок при Інститутi iм. Шевченка в Харковi, зо своiми розгалудженнями (Киiв). Тут керували такi особи, як Пилипенко, Панченко, Рiчицький i т. д. Інститут Шевченка це теж була фортеця нацiоналiстичних iдей i вчинкiв, що подавала життя й дiяльнiсть самого Шевченка в тенденцiйному офарбленнi, що влаштовувала цiлi спецiяльнi вiддiли iм. Скрипника, пiдносячи Скрипника, як нацiонального героя i справжнього комунiста бiльшовика, а його роботу на Украiнi, як роботу едино правильну i едино для Украiни приемлему. Інститут Шевченка зiбрав у своiх стiнах все, що есть яскравого нацiоналiстичного на лiтературному фронтi.

Осередок та лiторганiзацiя «Захiдня Украiна» на чолi з Мирославом Ірчаном. Тут перебували такi члени органiзацii, як Ткачук Ів., Кривенко, Качанюк, Гiрняк (тепер небiжчик), Гжицький, Гаско i цiла киiвська група письменникiв галичан (Загул, Атаманюк, Козорiс i т. д.). Маючи безпосереднi зв’язки з закордоном, вони дуже прислужилися до широкоi iнформацii закордону про роботу контр-революцiйноi органiзацii. Через них дiставалося директиви з закордону i т. д.

Осередок Інституту iсторii Украiнськоi культури (Черняк, Горбань), де у вiдповiдному нацiоналiстичному офарбленнi розроблялася соцiяльно-економiчна iсторiя Украiни.

Осередок при Видавництвi «Молодий Бiльшовик», на чолi з Грицаем. Решти членiв цього осередку я не знаю. Цей осередок дбав про видання певноi лiтератури для молодi, затуманюючи молодечi голови нацiоналiстичним мотлохом.

Осередок при Видавництвi УРЕ (Украiнська Радянська Енциклопедiя). Тут працювали такi, як Бiленький (Березинський), Фалькович, Рiчицький, Лозинський, Рудницький, Бадан i т. д. Їхне завдання було подати Енциклопедiю у вiдповiдному дусi, тоб-то нi в якому разi не в дусi радянському, партiйному, а навпаки в дусi нацiоналiстичному.

Розумiеться, що i в таких вищих наукових закладах, як ВУАМЛІ, ВУАН, були своi осередки, своi люди, що працювали для органiзацii i на органiзацiю.

В галузi театрального фронту малися такi форпости нацiоналiстичнi, як «Березiль» на чолi з Курбасом, такi робiтники, як Христовий.

Одже, як бачимо, культурний фронт, на якому я провадив контр-революцiйну роботу, був густо вкритий сiткою осередкiв цiеi органiзацii.

Я вже не кажу, про такi суто-лiтературнi органiзацii, як «Плуг», «Ваплiте», «Лiтературний Ярмарок», «Пролiтфронт», – що вся iхня робота провадилася пiд гаслом нацiональноi культури i лiтератури, нацiональноi i формою, i змiстом.

Говорячи про контр-революцiйну роботу органiзацii, не можна обминути фiгури М. О. Скрипника. Я нi вiд кого з товаришiв не чув, щоб Скрипник був членом контр-революцiйноi органiзацii, але що його постать була така, на яку звертали ми погляди в своiй контр-революцiйнiй роботi. Ми думали i знали, що М. О. Скрипник за украiнську культуру, взагалi за надання Украiнськiй Радянськiй Республiцi всiх прав i привiлеiв, як республiцi самостiйнiй, ми знали, що вiн обстоюе i самобутнiсть украiнського культурного процесу i вiдмiннiсть економiчного розвитку УСРР. В його особi ми уявляли той стовп, що завжди захистить, завжди пiдтримае нас у наших домаганнях iти в своему розвитку вiдмiнним шляхом вiд РСФСР.

Ясно, що робота контр-революцiйноi органiзацii не обмежувалася тiльки роботою на культурному фронтi.

Я, на превеликий жаль, мало обiзнаний роботою на iнших фронтах, хоч, само-собою, розумiеться, така робота безперечно провадилась.

Органiзацiя, як я вже про це казав, вживала всiх способiв роботи, вiд агiтацii до iнтервенцii, бо метою ж ii було скинути, поваляти Радянську Владу i вiдокремити Украiну вiд СРСР, зробивши ii, Украiну, буржуазно-демократичною республiкою. Щоб це здiйснити роботи на самому культурному фронтi було б замало, одже до методiв боротьби з Радянською Владою запроваджувалося i пiдготовку повстання, i терор, i пiдготовку iнтервенцiй.

Детальних свiдчень про цю роботу я дати просто не маю змоги, бо з конкретними випадками цiеi роботи не обiзнаний. Але це, знову повторюю, аж нiяк не знiмае з мене вiдповiдальност[i] за роботу органiзацii в цiлому.

Найжвавiше взагалi пiшла робота органiзацii, коли до влади в Нiмеччинi прийшов Гiтлер. Заворушилася контр-революцiя на емiграцii, пожвавiшала робота i тут, на Радянськiй Украiнi.

3’явилися надii на скорше визволення Украiни, бо видно було, що без втручання чужоземноi сили, самiм нам розраховувати на реальнi наслiдки надii мало.

В 1933 роцi Украiна з прориву вийшла, на Украiнi добрий урожай, колективи змiцнiли, селянство в масi втяглося працювати, одже грунт для роботи захитався.

Почалися майськi арешти. Видно було, що органiзацiя провалилася, ii викрили. Арешт Ялового – обухом по головi вдарив усiх нас. Пострiл Хвильового пiдтвердив, що справа безнадiйна, що вихода для Хвильового iншого, крiм самогубства не було, бо однаково його спiткала б доля Ялового, як вона спiткала всiх нас.

Із способiв пiдготовки настроiв протирадянських треба ще вказати роботу членiв контр-революцiйноi органiзацii, що працювали на селах, як уповноваженi партii при хлiбозаготiвлях, засiвкомпанiях та iнших сiльсько-господарських роботах. Вживаючи рiзного рода репресiй, надуживаючи цими репресiями, роблячи це iменем партii, iменем Радянськоi Влади – вони, члени органiзацii обурювали й пiдбурювали населення проти влади й партii. Але про це вже я говорив у попереднiх своiх свiдченнях.

Арешти, самогубство Хвильового, самогубство Скрипника – все це зовсiм зруйнувало i деморалiзувало роботу органiзацii. Я був усе лiто на селi ущент знервований i здеморалiзований. Усi цi подii сильно вплинули на мою нервову систему i я, по приiздi з села, почав приводити себе до порядку, почав лiкуватися.

Невдовзi i мене було заарештовано.

Яка ж мета була органiзацii, чого вона хотiла, куди вона йшла? Мета була одна. Поваливши Радянську Владу, завести буржуазно-демократичний лад, i вiдокремивши Радянську Украiну вiд Союзу Радянських Соцiялiстичних Республiк – здiйснити iдею всiх украiнських нацiоналiстiв – утворити Соборну Украiну.

13. I.34 р.                                                       Остап Вишня

Допросил                                                       Бордон


Витяг iз протоколу допиту Досвiтнього О. Ф.


15 сiчня 1934 р.

«…В прошлых своих показаниях я уже говорил о том, что в отношении меня, ВИШНИ и СЛЮСАРЕНКО, решающую роль в повороте к террору сыграл выстрел ХВИЛЕВОГО, который прозвучал в атмосфере наивысшего напряжения.

Для нас этим выстрелом была решена проблема дальнейшей борьбы, но практическое разрешение вопроса к этому времени не имело еще своего принципиального решения в верхах организации и потому наши настроения не нашли своего применения.

Моя командировка на село, затянувшаяся до сентября, несколько оторвала меня от деятельности организации, но возвратившись в Харьков после разговоров с О. ВИШНЕЙ и СЛЮСАРЕНКО я установил, что наряду с общей растерянностью в рядах организации ведется борьба за сохранение своих позиций и в этой борьбе вопрос о терроре занял ведущее место.

Вопрос о терроре был решен и О. ВИШНЯ информировал меня о том, что я и СЛЮСАРЕНКО под его руководством должны совершить нападение на ПОСТЫШЕВА.

По этому же вопросу, в частности, конкретно о плане, последующий разговор я имел с ОЗЕРСКИМ, вызвавшим меня на совещание в помещение ДВУ. На этом совещании помимо меня, присутствовал и ПИЛИПЕНКО и здесь я от ОЗЕРСКОГО, как от лица, входящего в состав руководства организации, услыхал решение, о котором перед этим проинформировал меня ВИШНЯ.

План нападения состоял в том, что по инициативе руководства в предоктябрьские дни организовывалась делегация писателей к ПОСТЫШЕВУ. Войдя в состав делегации, наша терристическая тройка и должна была произвести покушение в здании ЦК.

Вопрос о вооружении дела не тормозил, т. к. я персонально имел два револьвера, одним из них мог снабдить кого-либо из членов тройки в случае отсутствия оружия у них.

Во время этого разговора с ОЗЕРСКИМ я понял, что убийством ПОСТЫШЕВА далеко не ограничиваются террористические планы организации, что террор будет направлен против всей основной верхушки партийного руководства украинской организации, конечно и против БАЛИЦКОГО, непосредственно руководящего разгромом нашей организации, но конкретных фамилий лиц, намеченных к террору ОЗЕРСКИЙ мне не называл, очевидно, в целях конспирации.

После этого совещания, имевшего место в средних числах октября, я, проживая в одном доме с ВИШНЕЙ и СЛЮСАРЕНКО, неоднократно встречался с ними у меня на квартире и мы обсуждали детали нападения. Стрелять первый должен был ВИШНЯ, и лишь в случае его промаха вступали в строй я и СЛЮСАРЕНКО…»


Витяг iз протоколу допиту Досвiтнього О. Ф.


15 сiчня 1934 р.

«…На одном из этих совещаний, происходившем в предоктябрьские дни (в последних числах октября 33 г.) в разговоре об оружии я помянул о том, что у меня помимо револьверов, имеется еще ручная граната, которую можно было бы использовать для покушения.

ВИШНЯ ухватился за этот план, считая его более безопасным для нас в части более широких возможностей к побегу и выдвинул предложение бросить гранату на правительственную трибуну во время Октябрьских торжеств.

Этот план нами в деталях был обсужден и отвергнут, т. к. здесь могло иметь место ряд непредвиденных случайностей, как-то: граната могла не попасть на трибуну и разорваться, не причиняя никакого вреда намеченному лицу, или совсем не разорваться, что в одинаковой мере не достигло цели и провалило новый метод борьбы – нашей организации.

Окончательно решено было держаться первого варианта, т. е. нападения в здании ЦК во время приема делегации, и план этот не был осуществлен лишь потому, что по неизвестным мне причинам в приеме было отказано…»


Свiдчення Остапа Вишнi (П. М. Губенка)


21 сiчня 1934 р.

Запитання. Розкажiть докладнiше, що ви знаете про терор, що його мала застосовувати Ваша контр-революцiйна запiльна органiзацiя.

Вiдповiдь. Само собою розумiеться, що всяка контр-революцiйна органiзацiя, яка ставить своею метою повалення Радянськоi Влади, тоб-то знищення Влади примусовим способом, способом зброi, не може, здiйснюючи цю свою мету, не вживати терору, як от повстання, збройноi боротьби i т. п. Це – зрозумiло. Інша справа – iндивiдуальний терор, атентати на окремих представникiв партii i Влади, що iх органiзацiя вважала за найголовнiших винуватцiв запровадження полiтики, ворожоi полiтицi контр-революцiйноi органiзацii.

Наскiльки я можу собi пригадати тепер i бiльш-менш уявити справу про терор – бо балачки про iндивiдуальний терор почалися при менi i зо мною в той перiод (пiсля смерти Хвильового) мого життя, який (перiод) я не можу вважати для себе за нормальний (паталогiчний, хоробливий стан психiчноi депресii, фiзичноi хоробливостi, iстерiчностi, нервовоi неурiвноваженостi) – справа виглядала так.

Органiзацiя провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового i т. д. – все це ознаки, що органiзацii вже нема, що позалишалися поодинокi ii члени, якi також чекали на викриття й на арешти – треба було довести i членам органiзацii i Владi, що, мовляв, хоч органiзацiя i провалилася, та все ж таки – ми ще в силi, ми ще маемо i силу, i можливiсть «гримнути дверима» востанне, подаючи тим самим надiю, що ще не все загинуло.

Такi балачки провадились нами на помешканнi в Ірчана, коли був присутний Ткачук. Про це говорив менi i Досвiтний, i я з цими балачками погоджувався.

Правду, казавши я ходив увесь час тодi в якомусь туманi, байдужий до всього i до всiх, з повсякчасними головними болями, з незовсiм координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своiх i в лiкарiв, що мене лiкували, побоювання за мiй психiчний стан.

Я не вдумувався глибоко в те, що говорилося, я погоджувався з усим i на пропозицiю членiв органiзацii (Озерський, Досвiтнiй, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев мае невдовзi прийняти (балачка вiдбувалася в жовтнi м-цi) делегацiю письменникiв i в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стрiляти, як стрiляти – у цi деталi я не вдавався, i чи були цi деталi розробленi, я не пам’ятаю. Револьвера в мене нiколи не було – хто мав менi дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалi ж, – я кажу, – в той час ота сама психiчна депресiя позбавляла мене можливостi пригадати зараз усi деталi.

Коли б менi хтось нагадав тi часи, нагадав подробицi тих балачок, мiркувань i т. i., що тодi проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальнiше.

Із осiб, яких iще називали тодi, як об’ектiв атентатiв нашоi органiзацii, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на В. Я. Чубаря мав заподiяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Мiсцем для цих атентатiв було обрано майдан iм. Дзержинського пiд час святкування Жовтневоi Революцii.

З густою фарбою сорому згадую я все це, i нiчого цi спогади не викликають у мене, крiм призирства до себе, до товаришiв, до органiзацii, що плекала в себе цi пiдлi й мерзеннi думки.

Хотiлося б, щоб i Партiя, i Влада дали менi змогу не на словах, а на дiлi, на роботi доказати, що ворогом робочого класу я нiколи не буду.

21. I.33[14 - Мае бути 34.]Остап Вишня

Допросил Бордон

Лист Губенка В. П. до Остапа Вишнi

Сiчень 1934 р.

Сiчень 1934 р., Харкiв

Любий тато!

Як ти там живеш. Як себе почуваеш. Варвара Олексiiвна казала, що в тебе маленька кiмнатка й ти почав вивчати нiмецьку мову. В школi все гарно. Вчуся добре. Ось тобi приклад моеi характеристики за 1-ше пiврiччя.

1) Мова. Дуже добре.

2) Арифметика. Добре.

3) Суспiльствознавство. Добре.

4) Географiя. Добре.

5) Природознавство. Добре.

6) Полiтехнiзацiя. Задовiльно.

7) Рос. мова. Дуже добре.

8) Муз. виховання. Дуже добре.

Взагалi все хараш-ш-о!

Цiлую тебе!

Вячко.


Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишнi


8 лютого 1934 р.

Харкiв                                                                         8.ІІ.1934 рiк

Дорогий наш татулько!

Пересилаю тобi книжки, газети й картки. 4 шт. фотокарток. Так мене схвилювало вчорашне побачення, що не можу й досi заспокоiтися. Чого ти сумний такий? Не журися! Скоро зустрiнемося i будемо жити всi вкупi.

Хочеться багато тобi сказати хорошого, теплого, але Шуман був правий, коли говорив, що «Любовь и дружба проходят по земле с замкнутыми устами и с вуалью на челе. Ни одно человеческое существо не в состоянии рассказать другому, как оно его любит; оно может только чувствовать любовь».

Менi хочеться бачити тебе спокiйним i веселим. За нами не журися, ми тебе любимо i нiколи не забуваемо.

Матерiально живемо непогано, й не дуже багато продала барахла. У всякому разi те, що передаемо тобi, ми й самi iмо. Так що ти, будь ласка, iж масло – поправляйся.

Була вчора прем’ера в Тромi. Сприймали добре, але багато пропало мiсць через переклад i молодiсть деяких акторiв. А взагалi вистава весела, хороша i молодята хороше грають. Почуваеться, що вистава робилася за короткий термiн, особливо в останнiй дii багато сирих моментiв.

Одержала сьогоднi ранком листа вiд Василевоi дружини. Пише, що виiде з Одеси не пiзнiше 10.ІІ., так що я ii чекаю. Тепер менi буде веселiше жити, а то я не можу сидiти в цiй квартирi. Ну i не лежала в мене душа до неi, а тепер зовсiм противно бачити цi прекраснi кiмнати.

Ну, ти не сумуй! Ми тебе любимо всi i чекаемо швидше додому. Все свое ти найдеш на старому мiсцi, все не змiнилося i чекае твого повороту.

Ти щось хотiв попросити тобi принести, та так блискавично пролетiло побачення, що ти не встиг. Ти напиши менi, я тобi передам листiвок.

Цiлують тебе Катя, Василь i всi, хто тебе по-справжньому любить (правда, зараз видно, що таких дуже мало).

І нашое посiмейство в складi мами Варi, Мухтарочки, Вячульки та старушки – Анн[и] Дмитрiв[ни] – тебе крiпко, крiпко цiлують в твоi прекраснi сумнi очi. Дякую, що ти менi почав снитися. Твоя Варя.

Передаю книжки: 1) Слонимский – «Лавровы». 2) Новик[ов]-Прибой – «Ухабы». 3) Фурманов – «Семь дней». 4) Горбатов – «Ячейка». 5) Гладков – «Старая секретная». 6) Лесаж – «Жиль Блаз». 7) Меринг – «Легенда о Лессинге». 8) газети: «Советское искусство» – 3 шт., литературных – 4 шт.

Речь тов. Сталина за 28.І.

Речь тов. Кирова за 24.І.

Речь тов. Кагановича за 22.І.

Ленiнський номер за 21.І.

Катастрофа стратостата за 3.ІІ.

Речь тов. Ворошилова за 4.ІІ.

Задачи второй пятилетки: 6.ІІ.

На побачення принесу ще книжок i газет.


Звинувачувальний вирок


23 лютого 1934 р.

ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ

По делу ГУБЕНКО Павла Михайловича он же Остап ВИШНЯ

по обвинению его в преступлениях предусмотренных ст. ст. 54-8 и 54–11 УК УССР.

В 1933 году ГПУ УССР разгромлена контр-революционная деверсионно-повстанченская и шпионская «Украинская Военная Организация» (УВО). После разгрома основных кадров этой организации, остатки ее перестроили свои ряды и вновь повели ожесточенную борьбу против Советской власти, стремясь сохранить у остатков организации дух активной борьбы, желая отомстить за разгром украинского национализма и нанести партии и Соввласти удар, остатки организации приняли в качестве основного метода борьбы индивидуальный террор против руководителей партии и Советской власти.

Для осуществления террористических актов против руководителей партии на Украине товарищей ПОСТЫШЕВА, БАЛИЦКОГО и других был создан ряд боевых террористических троек, ликвидированных ГПУ УССР в момент подготовки террористических актов.

По этому делу арестован и привлечен в качестве обвиняемого ГУБЕНКО Павел Михайлович, он-же Остап ВИШНЯ. Проведенным по делу следствием установлено:

ГУБЕНКО-ВИШНЯ в 1917—19 гг. работал в Министерстве железных дорог при правительствах Гетмана УНР, с недобитками УНР отступил в Каменец-Подольск, связался там с членами ЦК УПСР ГОЛУБОВИЧЕМ, СТЕПАНЕНКО, ЧЕСНОКОМ и другими и сотрудничал в эсеровских органах «Народная Воля» и «Трудовая Громада» под псевдонимом ГРУНСКОГО (Лист. дела 21).

В начале 1920 г. вместе с эсерами ЧЕСНОКОМ и СТЕПАНЕНКО, посланными ЦК УПСР в тыл Красной армии для организации контр-революционного восстания, перешел через польский фронт в Киев (Лист дела 21).

В 1921 году ВИШНЯ был арестован по делу ЦК УПСР, осужден ЧК на 3 года Концлагеря, но затем по ходатайству БЛАКИТНОГО освобожден. (Лист дела 21).

В 1924 году после возвращения из-за границы лидеров УПСР ГУБЕНКО-ВИШНЯ принял участие в конференции УПСР созванной под Харьковом, где была принята программа организации о дальнейшей активной борьбе с Советской властью (Лист дела 21).

В 1927 году Вишня был завербован ХВИЛЬОВЫМ в контр-революционную подпольную организацию, по заданиям этой организации выезжал на село, проводил контр-революционную подрывную работу среди селян, а также вредительскую контр-революционную работу на культурном фронте (Лист дела…).

В конце 1933 года организация приняла решение об убийстве тов. ПОСТЫШЕВА. На совещании и в присутствии ГУБЕНКО-ВИШНИ, ДОСВИТНОГО, ИРЧАНА и других членов организации был намечен такой план:

Во время Октябрьской демонстрации ВИШНЯ с ДОСВИТНИМ проникают на площадь, бросают бомбу на трибуну, где находится тов. ПОСТЫШЕВ и воспользовавшись суматохой, скрываются. Необходимая для выполнения этого плана бомба хранилась у ДОСВИТНОГО и изъята во время его ареста в квартире.

Выполнение этого плана организации помешали аресты, проведенные ГПУ 3.XI.1933 года.

После этого был намечен второй план: ГУБЕНКО-ВИШНЯ, как член Оргкомитета писателей Украины вместе с ДОСВИТНИМ и ИРЧАНОМ организовывают делегацию к тов. ПОСТЫШЕВУ. Во время приема ГУБЕНКО-ВИШНЯ должен был выстрелить в тов. ПОСТЫШЕВА из револьвера, который должен был получить у обвиняемого ДОСВИТНЕГО. Этот револьвер обнаружен и изъят при аресте ДОСВИТНЕГО (Лист дела…).





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/s-a-galchenko/ostap-vishnya-nevesele-zhittya-57603223/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Полторацький О. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература. —1934. —№ 4. – С. 179.




2


Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: (уривки зiспогадiв) // Украiна. —1989. —№ 41 (жовт.). —С. 17.




3


Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: продовження // Украiна. —1989. —№ 42 (жовт.). —С. 16.




4


Ця стаття являе собою грунтовну переробку моеi статтi, написаноi в сiчнi 1930 року i опублiкованоi в кiлькох нумерах журналу «Нова Генерацiя».

Незважаючи на те, що загальна установка тоi статтi хибувала на деякi дуже iстотнi вiдхилення вiд марксистського методу (наприклад, ще не пережитий формалiзм, неточнiсть класового визначення «творчостi» Вишнi й iн.) – основного менiпощастило досягти —визначити вперше в украiнськiй радянськiй критицi антипролетарськiсть, бездарнiсть i куркульську iдеологiю «творчостi» цього суб'екта, що вважав себе за «короля украiнського гумору».

Я пригадую той ефект, що його справив перший варiант цiеi статтi задоволення з боку радянськоi громадськостi i дикий гвалт i скавучання з боку тих, кому обов'язково треба було зберегти цього контрреволюцiонера в лавах «майстрiв» лiтератури.

М. Хвильовий написав тодi дуже нахабну своiми перекрученнями i фальсифiкацiями статтю в захист свого однодумця. Шкiдники, що на той час були в ЛІМ'i, простежили тодi, щоб моя стаття не побачила свiту в окремому виданнi.

Тепер, коли нацiоналiстичну контрреволюцiю розгромлено, я дiстаю змогу опублiкувати мою статтю знову. Звичайно, я й сам за цi чотири роки дещо вирiс i деякi помилки, якiя бачу в першому варiантi статтi я з задоволенням виправляю.




5


Надалi я всюди посилатимусь на III видання «Усмiшок» ДВУ 1929—930. Римською цифрою вiдмiчатиму том, арабською —сторiнку.




6


Мамонтов.




7


Цей памфлет вперше було опублiковано в жур. «Пролiтфронт», Харкiв, 1930, ч. 4, стор. 254—309. Звiдси без жодних змiн взято його до нашого видання. (Григорiй Костюк.)




8


Европенко-Европацький – узагальнений Хвильовим образ прихильника «Новоiгенерацii» за допомогою якого вiн провiв свiй критичний дiялог з О. Полторацьким. Причиною до цього дiялогу була публiкацiя в «Новiй генерацii» чч. 1, 2, 3, 1930 року великоiстаттi О. Полторацького про Остапа Вишню. Як ця полiцiйновикривальна стаття вiдбилася на долi Остапа Вишнiпiсля його арешту 1933 року, ми не знаемо. Але сам О. Полторацький вважав це своею заслугою. Коли О. Вишню засудили до рострiлу (який пiзнiше замiнили на 10 рокiв табору), то О. Полторацький не тiльки не вiдчув гризоти сумлiння, а з почуття героiчного вчинку вiн зробив у пресiтаку заяву: «…основного менi пощастило досягти – визначити вперше в украiнськiй радянськiй критицi антипролетарськiсть, бездарнiсть i куркульську iдеологiю «творчости» цього суб'екта»… «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося (це засуд О. Вишнiдо розстрiлу. —Г. К.) i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де поховано творчiсть О. Вишнi» (Див.: Василь Стус. Вiдкритий лист до президii СПУ // «Сучаснiсть, ч. 4, 1929, С. 75). (Григорiй Костюк.)




9


Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.




10


Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.




11


Мабуть тут звичайна механiчна похибка: не «З нiкому невiдомим майбутнiм», а «З нiкому невiдомим минулим» (стор. 283 оригiн.). (Григорiй Костюк.)




12


Пiдпис не Остапа Вишнi (С. Г.)




13


1934.




14


Мае бути 34.