Книга - Україна, 1918: Хроніка

Украiна, 1918: Хронiка
Владлен Мараев


Великий науковий проект
«Украiна, 1918: Хронiка» – це огляд найбiльш значущих для iсторii нашоi Батькiвщини подiй, що трапилися у скорочений календарною реформою рiк. Проголошення самостiйностi Украiнськоi Народноi Республiки, укладення Брест-Литовського миру з Центральними державами, гетьманський переворот i проголошення Украiнськоi Держави пiд керiвництвом Павла Скоропадського, заснування Украiнськоi Академii наук, антигетьманське повстання пiд проводом Директорii та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки – такоi «програми» цiлком могло вистачити на декiлька десятилiть, але усе це i навiть бiльше вмiстив у себе короткий 1918-й. Основну увагу придiлено тим подiям, якi, на думку автора, е найбiльш важливими, цiкавими й визначальними для подальшого розвитку нашоi краiни. Популярний виклад матерiалу в поеднаннi з iлюстрацiями й наведеними iсторичними джерелами (державними документами, газетними повiдомленнями, щоденниковими записами i спогадами вiйськових та полiтичних дiячiв того часу) сприяе легкому прочитанню i дае змогу усвiдомити, скiльки зусиль було докладено для того, щоб Украiна стала незалежною.





Владлен Мараев

Украiна, 1918: Хронiка



© В. Р. Мараев, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


?










Передмова


1918-й рiк став найкоротшим в iсторii Украiни: в ньому бракувало тринадцяти днiв. І все через календарну реформу – офiцiйний перехiд зi старого на новий стиль, або ж iз юлiанського на григорiанський календар. Суто умовно, але весна тодi прийшла ранiше, нiж зазвичай, тому що 1 березня настало одразу пiсля 15 лютого.

Загалом, буремний 1918-й виявився надзвичайно насиченим подiями iсторичноi ваги, якi з калейдоскопiчною швидкiстю змiнювали одна одну. Ось лише деякi, найголовнiшi з них: бiльшовицько-украiнська вiйна, проголошення самостiйностi Украiнськоi Народноi Республiки, укладення Брест-Литовського миру з Центральними державами, гетьманський переворот i проголошення Украiнськоi Держави пiд керiвництвом Павла Скоропадського, похiд украiнських вiйськ пiд командуванням Петра Болбочана на Крим, заснування Украiнськоi Академii наук, створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки та початок польсько-украiнськоi вiйни, завершення Першоi свiтовоi вiйни, антигетьманське повстання пiд проводом Директорii та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Такоi «програми» могло вистачити на кiлька десятилiть. Але все вмiстилося в один «скорочений» 1918 рiк.

Ця книга не претендуе на глибоке наукове дослiдження i повноту викладу iсторичних подiй та явищ 1918 року в Украiнi. Основну увагу придiлено тим, якi, на думку автора, е найбiльш важливими, цiкавими й визначальними для подальшого розвитку нашоi краiни.

Головну мету автор вбачае в популяризацii вiтчизняноi iсторii в цiлому та iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв зокрема. З цiеi причини для книги було обрано науково-популярний формат. Пiд час написання автор спирався на значний масив архiвних та опублiкованих документiв, спогадiв, матерiалiв преси та наукових дослiджень, список яких подаеться пiсля основного тексту роботи.

Частину iсторичних джерел або фрагменти з них наведено у текстi, при цьому збережено iхнiй стиль та орфографiю. Для зручностi читання всi дати в текстi, за винятком окремо згаданих випадкiв, наведено за новим стилем (григорiанським календарем).




Мирнi переговори у Брест-Литовську i пiдписання миру


1 сiчня до Брест-Литовська (нинi мiсто Брест, Бiлорусь) прибула делегацiя Украiнськоi Народноi Республiки для участi у мирних переговорах.

Такi перемовини у Брест-Литовську мiж представниками Радянськоi Росii та краiн Четверного союзу (Центральних держав), до якого входили Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина, почалися ще 2 грудня 1917 року. Їхнiм iнiцiатором став росiйський бiльшовицький уряд на чолi в Володимиром Ульяновим-Ленiним. Фактично, бiльшовики не мали вибору. З одного боку, гасло «Мир без анексiй i контрибуцiй» було одним iз провiдних у iхнiй програмi та увiйшло до «Декрету про мир», що був ухвалений ІІ Всеросiйським з’iздом рад. З iншого, вони доклали чималих зусиль до того, щоб пiсля Лютневоi революцii росiйська армiя почала швидко розкладатися, в результатi чого переважна бiльшiсть фронтових частин втратила боездатнiсть, i сил для продовження вiйни проти потужних держав практично не залишилося.

Уряд Володимира Ленiна пропонував приеднатися до перемовин краiнам Антанти, але вони категорично вiдмовилися. Треба вiдзначити, що захоплення влади бiльшовиками шляхом збройного перевороту, сам характер iхнього лiворадикального режиму сприймалися урядами краiн-союзникiв Росii по Першiй свiтовiй вiйнi вкрай негативно. Зокрема, «Декрет про мир» взагалi вважали закликом до свiтовоi революцii.

У краiнах Четверного союзу теж не мали iлюзiй щодо бiльшовикiв. Та iхнi уряди, насамперед Нiмеччини та Австро-Угорщини, побачили можливiсть нарештi позбутися вiйни на два фронти i на перемовини в Брестi погодилися. Вони проходили в декiлька етапiв. 15 грудня вже було досягнуто угоди про перемир’я. Та в подальшому бiльшовицька делегацiя, незадоволена умовами держав Четверного союзу, вдавалася до гучних заяв i демаршiв, навiть залишала Брест.

Коли в Киевi стало вiдомо про брестськi перемовини, в урядi УНР та Центральнiй Радi почалося обговорення можливостi приеднатися до них. Адже на заходi Украiни пролягала лiнiя фронту Великоi вiйни, вийти з якоi прагнули не лише бiльшовики, а й лiвi лiдери УНР. Врештi-решт, 24 грудня 1917 року Генеральний Секретарiат звернувся до воюючих i нейтральних держав iз нотою, в якiй повiдомляв, що УНР вступае у зносини з iншими краiнами як самостiйна держава i бажае вислати своiх представникiв на переговори до Бреста. 26 грудня надiйшла вiдповiдь, що фактично мiстила запрошення на цi перемовини.








Пiсля нетривалого, але бурхливого обговорення у Центральнiй Радi була сформована делегацiя, яку очолив Всеволод Голубович. До неi також увiйшли: Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Любинський та Микола Левитський. Вони представляли Украiнську партiю соцiалiстiв-революцiонерiв та Украiнську соцiал-демократичну робiтничу партiю, якi мали найбiльшi фракцii у Центральнiй Радi. Нiхто з цiеi п’ятiрки не належав до професiйних дипломатiв – таких молода украiнська держава просто не мала.








Тодiшнiй голова Генерального Секретарiату Володимир Винниченко пiзнiше писав, що першим його мотивом направлення украiнськоi делегацii до Бреста був «контроль над бiльшовиками». Олександр Севрюк згадував: «Інструкцiй жадних дано не було нi Урядом, нi Ц. Радою. Їх мав привести пiзнiше Голубович. Правда, ми мали довшу конференцiю з Головою Ц. Ради проф. Грушевським, говорили про Чорне море, про економiчнi iнтереси Украiни та про украiнськi землi, про Холмщину, Пiдляшье1, Буковину, Закарпатську Украiну, ну й, розумiеться про Схiдну Галичину2. Інтереси цих украiнських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жадного зi Схiдною Галичиною нi Ц. Рада, нi ми не мали; незручно й тяжко було говорити вiдносно Сх. Галичини за спиною ii представникiв й без жадного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите найкраще для наших iнтересiв"», – напустували нас цими словами в Киевi».

1 Цi землi до Першоi свiтовоi належали Росiйськiй iмперii, а пiд час вiйни були окупованi армiями Центральних держав.

2 Цi землi належали Австро-Угорськiй iмперii.

3 сiчня 1918 року украiнськi делегати розпочали у Брестi попереднi зустрiчi з представниками Центральних держав, зокрема з начальником штабу командувача Схiдним фронтом генерал-майором Максимiлiаном Гофманом. Дипломати Туреччини та Болгарii майже не брали участi у переговорах з УНР, з якою iхнi краiни не мали спiльноi лiнii фронту.








Фактично вiдразу посланцi УНР заявили: «Ми хочемо визнання не тiльки нашоi делегацii, але й признання Украiни, й без такого признання ми не уважаемо можливим приймати участь у перемовах». Треба зазначити, що статус i Украiни, i ii делегацii мав вкрай важливе значення, бо тодi дiяв III Унiверсал Центральноi Ради, згiдно з яким Украiна ще зберiгала федеративний зв’язок iз Росiею. Існувала також значна iнерцiя геополiтичних уявлень. Не дивно, що спочатку представники Центральних держав сприймали Украiну, як частину Росii.

Через три днi вiдбулося знайомство украiнськоi делегацii з мiнiстром закордонних справ Нiмеччини Рiхардом фон Кюльманом та його австро-угорським колегою Оттокаром Чернiним. Останнiй враження вiд першоi зустрiчi виклав у своему щоденнику: «Украiнцi дуже вiдрiзняються вiд росiйських делегатiв. Вони значно менш революцiйно налаштованi, вони значно бiльше цiкавляться своею батькiвщиною i дуже мало – соцiалiзмом… Украiнськi делегати дуже культурнi люди. Вони були явно налаштованi використати нас як трамплiн, з якого найбiльш зручно накинутися на бiльшовикiв. Вони прагнуть до того, аби ми визнали iхню незалежнiсть, щоб вони могли пiдiйти до бiльшовикiв з цим fait accompli3 та примусити iх прийняти украiнцiв як представникiв рiвноi держави, що прийшли завершити справу миру».

3 З французькоi – «доконаний факт».

Для посланцiв УНР вiдносини з росiйською делегацiею виявилися дражливим питанням. Недарма О. Чернiн назвав членiв бiльшовицькоi делегацii людьми нечесними, лицемiрство яких «перевищуе все, в чому зазвичай дорiкають професiйних дипломатiв».

Дiйсно, у той час бiльшовики вже вели вiйну проти УНР, i при цьому на всiх рiвнях iхнi представники продовжували торочити про право народiв на самовизначення та свою палку прихильнiсть до якнайшвидшого досягнення справедливого i демократичного миру.

Вважаючи досягнення миру завданням надважливим, М. Полоз пропонував своiм колегам домовитися з росiйськими представниками, яких у той час очолював Лев Троцький (Бронштейн). «Ми мусимо виступати як окрема делегацiя, але единим фронтом перед Центральними державами», – казав вiн. Багато хто з ним погодився. Але iнструкцii, що нарештi надiйшли з Киева, категорично заборонили угоду з бiльшовиками, допоки iхнi вiйська не припинять наступ в Украiнi.

Та взагалi оминути нарад iз бiльшовиками було неможливо. «Спочатку порозумiння нiби було знайдено, – згадував О. Севрюк. – Росiйська делегацiя визнала нашу делегацiю як самостiйну… визнала навiть Центральну Раду й Генеральний Секретарiат». Це Л. Троцький визнав i на першому пленарному засiданнi з представниками Четверного союзу, яке вiдбулося 10 сiчня. Та все ж вiн додав, що украiнську делегацiю треба розглядати як таку, що стоiть разом iз росiйською по один бiк фронту. Ця заява суттево погiршила i без того напруженi вiдносини мiж представниками УНР i бiльшовикiв, та дещо ускладнила визнання украiнськоi делегацii як самостiйноi iншими учасниками переговорiв.

Наполегливiсть команди В. Голубовича все ж принесла перший бажаний результат. Вже на пленарному засiданнi 12 сiчня О. Чернiн вiд iменi Центральних держав визнав самостiйнiсть Украiни та ii делегацii. Вiн заявив: «Ми визнаемо украiнську делегацiю самостiйною делегацiею i повноважним представництвом самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки… яка е в станi укладати самостiйно мiжнароднi договори».

Це була одна з перших перемог дипломатii УНР, яка тiльки-но спиналася на ноги. Ввечерi того самого дня, отримавши новини з Брест-Литовська, генеральний секретар мiжнацiональних справ УНР Олександр Шульгин виступив на засiданнi Центральноi Ради iз заявою. Вiн повiдомив, що УНР вiдтепер виступатиме на мiжнароднiй аренi як самостiйна держава. Виступ О. Шульгина зустрiли оплесками.

Заява О. Чернiна спричинила вкрай незадоволену реакцiю бiльшовицьких дипломатiв. Вiдтак, вона прискорила процес пiдготовки Брест-Литовського мирного договору мiж УНР i державами Четверного союзу.

Загалом на переговорах представники УНР докладали чималих зусиль для захисту iнтересiв своеi краiни. Найбiльш запеклi дискусii точилися щодо територiального питання. Ще раз звернемося до спогадiв О. Севрюка: «…Украiнцi жадали Холмщину, Пiдляшье, плебiсцит в Закарпатськiй Украiнi та в Схiднiй Галичинi й пiвнiчнiй Буковинi. На засiданнi 13 сiчня Чернiн твердо заявив, що не може й мови бути про доторканiсть австро-угорськоi монархii. Кюльман i Гофман також рiшуче пiдтвердили сю заяву. Було ясно, що реальне вiдношення сил не позволяло нам плекати рожевих надiй, але з Вiдня приходили вiдомостi про демонстрацii, про неспокiй. Се був наш актив й треба було його використати».

Врештi-решт переговори зайшли у глухий кут. Не краще йшли справи i у бiльшовикiв. Центральнi держави не збиралися звiльняти понад 150 тис. км? територii колишньоi Росiйськоi iмперii, що контролювали iхнi вiйська. 18 сiчня Л. Троцький попросив перерву та поiхав радитися з В. Ленiним. Украiнськiй делегацii теж знадобилася перерва, щоб навiдатися до Киева за новими iнструкцiями.

Протягом наступних двох тижнiв сталися вкрай важливi змiни. 22 сiчня (по факту – в нiч iз 24 на 25 сiчня) своiм IV Унiверсалом Центральна Рада проголосила повну незалежнiсть Украiни. Бiльшовики швидко наступали на Киiв, а достатнiх сил для оборони своеi столицi лiдери УНР мобiлiзувати не змогли. Мiж украiнськими полiтичними партiями виникла криза, наслiдком якоi стали вiдставка уряду В. Винниченка та створення нового уряду на чолi з В. Голубовичем.

Делегацiю на переговорах у Брестi тепер доручили очолити О. Севрюку. Фактично, вiн не отримав нових iнструкцiй, крiм загальноi настанови якнайшвидше пiдписати мир, та одержав навiть повноваження для ратифiкацii договору.

Пленарнi засiдання на перемовинах за участi украiнськоi делегацii поновилися 1 лютого. Саме на ньому Центральнi держави визнали незалежнiсть УНР.

Подальшi два днi точилися запеклi дебати щодо умов миру. Делегацiя УНР запропонувала компромiсне рiшення: Холмщина i Пiдляшшя входять до складу Украiни, а Схiдна Галичина разом iз Буковиною утворюють автономну провiнцiю Австро-Угорщини. Представники Центральних держав висували декiлька iнших полiтичних комбiнацiй, але украiнцi наполягали на своему, а 3 лютого рiшуче заявили, що iхнi умови остаточнi i подальшi компромiси неможливi. Пiсля цього перерву взяли Р. Кюльман, О. Чернiн та М. Гофман, що поiхали на нараду до Берлiна.

Треба зазначити, що пiд час цього раунду переговорiв суттево змiнилася позицiя бiльшовикiв. Вони привезли до Бреста представникiв Украiнськоi Народноi Республiки Рад, яку було проголошено в Харковi 25 грудня 1917 року.








Делегацiю очолював голова Центрального виконавчого комiтету цього державного утворення Юхим Медведев. Л. Троцький намагався довести представникам Центральних держав, що саме Ю. Медведев та його «товаришi» мають представляти Украiну. Вiн навiть вдався до вiдвертоi провокацii, заявивши 3 лютого, що бiльшовики захопили Киiв, i мати справу з посланцями Центральноi Ради тепер не мае сенсу. Завдяки вчасно отриманiй телеграмi з Киева О. Севрюку вдалося спростовувати зухвалу заяву Л. Троцького. Вести переговори з харкiвськими делегатами так нiхто й не став.

Перемовини представникiв УНР та Центральних держав поновилися 7 лютого. Пiсля повернення з Берлiна нiмецькi та австро-угорськi дипломати загалом погодилися на пропозицii украiнськоi сторони. Єдиною суттевою пропозицiею стало винесення питання про автономiю Схiдноi Галичини та Буковини до окремого договору Австро-Угорщини з УНР.

Текст мирного договору пiдготували швидко. Уночi з 9 на 10 лютого вiдбулося його пiдписання.

Загальний настрiй пiдписантiв окреслив в своему виступi Р. Кюльман: «Панове, нiхто з вас не може не признати iсторичного значення цiеi зустрiчi, в якiй представники Союзних Держав поедналися з представниками Украiнськоi республiки, щоби пiдписати цей перший мир з метою закiнчити цю свiтову вiйну. Цей договiр буде першим з серii дальших договорiв. Ми пiдписуемо цей договiр з висловами найкращих побажань Союзним Державам та украiнському народовi».








«Мировий договiр мiж Нiмеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею та Украiнською Народною Республiкою

Тому, що украiнський народ в протягу сучасноi свiтовоi вiйни проголосив себе незалежним i виразив бажання привернути мирний стан мiж Украiнською Народною Республiкою i державами, що находяться в вiйнi з Росiею, правительства Нiмеччини, Австро-Угорщини, Болгарii i Туреччини постановили заключити мировий договiр з Правительством Украiнськоi Народноi Республiки. Вони хотять цим вчинити перший крок до тривкого i для всiх сторiн почесного свiтового миру, котрий не тiльки мае покласти кiнець страхiттям вiйни, але також мае вести до привернення дружнiх вiдносин мiж народами на полi полiтичному, правному, господарському i умовому. Задля того до нав’язання мирових переговорiв в Берестю-Литовськiм зiбралися повновласники вище означених правительств, а саме:

За цiсарське нiмецьке правительство державний секретар заграничного уряду цiсарський дiйсний тайний радник п. Рiхард фон Кюльман;

За ц. i к. спiльне австрiйсько-угорське правительство мiнiстер цiсарського i королiвського дому i справ заграничних його ц. i к. апостольського величества тайний радник Отокар граф Чернiн;

За королiвське болгарське правительство президент мiнiстрiв п. др. Василь Радославов, посол п. Андрiй Тошев, посол п. Іван Стоянович, вiйськовий повновласник п. полковник Петро Ганчев, п. др. Теодор Анастасов;

За цiсарське османське правительство його величества великий везир Талат-Паша, мiнiстер справ заграничних Агмед Мессими-Бей й. в. Ибрагим Гакки-паша, генерал кавалерii Агмед Іцед-паша;

За правительство Украiнськоi Народньоi Республiки члени Украiнськоi Центральноi Ради п. Олександер Севрюк, п. Микола Любинський i п. Микола Левицький, i по предположенню своiх повновластей, якi признано добре i належно виставленими, згодилися на слiдуючi постанови:

Стаття 1. Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина з одноi сторони, i Украiнське Народне Заступництво, з другоi сторони, заявляють, що военний стан мiж ними покiнчений, сторони, заключуючi договiр, рiшилися надалi жити взаiмно в мирi i дружбi.

Стаття 2. 1) Мiж Австро-Угорщиною з одноi, i Украiнською Народною Республiкою, з другоi сторони, наскiльки тi двi держави граничитимуть з собою, будуть тi границi, котрi iснували мiж Австро-Угорською монархiею i Росiею перед вибухом вiйни. 2) Дальше на пiвнiч iтиме границя Украiнськоi Народноi Республики, починаючи вiд Тарнограда по лiнii Бiлгорай, Щебретин, Красностав, Пугачев, Радин, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрiбно установлятиме границю мiшана комiсiя пiсля етнографiчних вiдносин i з узглядненням бажань населення. 3) На випадок, якби Украiнська Народна Республiка мала границi ще з якою iншою державою Почвiрного Союзу, застерiгаються щодо того окремi умови.

Стаття 3. Опорожнювання зайнятоi областi почнеться негайно по ратифiкацii нинiшнього мирового договору, спосiб переведення опорожнення i передачi спорожнених областей означать повновласники iнтересованих сторiн.

Стаття 4. Дипломатичнi i консулярнi зносини мiж сторонами, що заключають договiр, почнуться зараз по ратифiкацii мирового договору. Для якнайбiльше далеко йдучого допущення консулiв обох сторiн застерiгаються окремi умови.

Стаття 5. Сторони, що заключають договiр, зрiкаються взаемного звороту iх военних коштiв, то значить державних видаткiв на провадження вiйни, як також звороту iх военних шкiд, то значить тих шкiд, якi повстали для них i iх горожан у военних областях через вiйськовi зарядження з включенням всiх реквiзицiй, зроблених у ворожому краю.

Стаття 6. Военнi полоненi з обох сторiн будуть вiдпущенi додому: хiба би вони хотiли за згодою держави, в котрiй вони перебувають, залишитися в ii областях, або удатися до iншого краю. Питання, що стоять у зв’язку з тим, будуть полагодженi в окремих договорах, передвиджених в 8-й статтi.

Стаття 7. Сторони, якi заключають договiр, зобов’язуються зваiмно зав’язати негайно господарських зносин до слiдкуючоi згоди i устроiти обмiн товарiв на пiдставi слiдуючих постанов:

1. До 31-го липня б. р. треба буде переводити взаiмний обмiн лишкiв найважнiших сiльськогосподарських промислових виробiв для задоволення бiжучих потреб згiдно з такими постановами: а) кiлькiсть та рiд витворiв, котрих обмiн передбачено в попередньому уступi, означить обостороння згода комiсii, яка складаеться з однаковоi кiлькостi членiв з обох сторiн i збереться негайно пiсля пiдпису мирового договору; б) цiни витворiв при згаданiм обмiнi товарiв означуе по взаемнiй згодi комiсiя, котра складаеться з рiвноi кiлькостi представникiв обох сторiн; в) обрахунок вiдбувати в золотi на таких основах: 1 тис. нiмецьких державних марок в золотi рiвнi 462 крб. в золотi Украiнськоi Народноi Республiки, а також рiвнi 462 руб. в золотi бувшого росiйського цiсарства (1 руб. рiвняеться 1/16 iмперiала), або 1 тис. австрiйських i угорсьских корон в золотi рiвнi 396 крб. 78 грошам, в золотi бувшого росiйського цiсарства (1 руб. рiвняеться 1/16 iмперiала); г) обмiн товарiв, котрi мають бути установленi комiсiею, яка перебачена в уступi «а» вiдбуваеться через державнi, або державою контрольованi центральнi iнституцii, обмiн же тих витворiв, котрi не будуть означеними вище передбаченими комiсiями, вiдбуваеться дорогою вiльного обороту на пiдставi тимчасового торговельного договору, котрий передбачаеться в слiдуючiм числi.

2. Наскiльки в числi І не передбачено нiчого iншого. В основу господарських зносин мiж сторонами, котрi заключають договiр, тимчасово до заключення остаточного торговельного договору, але у всякому разi на протяг не менше як шiсть мiсяцiв пiсля заключення миру мiж Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною з одноi сторони, i тепер стоячими з ними в станi вiйни европейськими державами, Сполученими Державами Пiвнiчноi Америки та Японii, з другоi сторони, повиннi бути положенi в основу отакi постанови: а) для господарських зносин мiж i Украiнською Народною Республiкою i Нiмеччиною тi умови, якi зложенi в нижче згаданих постановах росiйсько-нiмецького договору про торгiвлю та мореплавство з року 1894, 1904, а саме: стаття 1 до 6, 7 включно тарифи «а» та «в», 8 до 10, 12, 13 до 19, далi в постановах в кiнцевому протоколi перша часть до статтi 1, уступ 1 i 3 до статтi 1 i 12 уступи 1, 2, 4, 5, 6, 8 i 9 до статтi 3, до статтi 5, уступи 1 i 2, до статтi 5, 6, 7, 9 i 10 до ст. 6, 7 i 11 до ст, б до 9, до ст. 6 i 7, до ст. 12 уступи 1, 2, 3 i 5 далi в частинi четвертiй, параграфи: 3, 6, 7, 12, 12 б, 13, 14, 15, 16, 17, 18 з застереженням вiдповiдних змiн в органiзацii властей, 19, 20, 21, 23.

При цьому настала згода вiдносно слiдуючих точок:

1. Загальна росiйська тарифа з 13-26 сiчня 1903 р. задержуе свою силу.

2. Стаття 5 одержуе слiдуючий уклад: сторони, що заключають мир, обов’язуються обостронньо не перепиняти взаемних торговельних зносин нiякими заборонами в справi привозу, вивозу або перевозу i дозволяти перевiз. Виiмки дозволяються лише для таких виробiв, котрi на областi одноi зi сторiн, що заключають договiр, були або будуть предметом державного монополю, як також для деяких виробiв, вiдносно котрих зi взглядiв на здоров’я, ветеринарну полiцiю i публiчну безпечнiсть, або з iнших важних полiтичних i господарських причин можна би видати надзвичайне зарядження заборони, особливо в зв’язку з перехiдним военним часом.

3. Жодна сторона не буде мати претензiй до тих полегшень, котрi друга сторона заперучуе, або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi, або майбутньоi митовоi умови, як це е наприкладом мiж Нiмеччиною i Вел[иким] кн[язiвством] Люксембург, або в дрiбному пограничному оборотнi в межах 15-кiлометровоi смужки.

4. Стаття одержуе слiдкуючий уклад: всякого роду товари, котрi перевозяться через область одноi з обох сторiн, мають бути вiльнi вiд всякоi перевозовоi оплати, незалежно вiд того чи перевозяться прямо, чи в дорозi виладовуеться, складаеться на складi i знову наладовуються.

5. На мiсце статтi 12 мае вступити слiдуюча постанова: а) вiдносно взаемного захисту прав первотворiв на твори лiтератури, штуки та фотографii в зносинах мiж Украiнською Народною Республiкою i Нiмеччиною набирають сили постанови договору, котрий заключили Нiмеччина i Росiя 15-28 лютого 1913 р.; б) вiдносно взаемного захисту означення товарiв мають бути важними декларацii також на будучнiсть постанови з 11-23 липня 1873 р.

6. Постанова кiнцевого протоколу до 19 статтi одержуе слiдуючий уклад: сторони, якi заключають договiр, мають себе по змозi взаiмно пiдпирати щодо залiзничних тариф, особливо в доставцi безпосереднiх тарифiв. Для того обидвi сторони, що заключають договiр, ввiйдуть по можностi скоро взаiмно в переговори.

7. Параграф 5 четвертоi частини кiнцевого протоколу одержуе слiдуючий уклад: «обидвi сторони погодились, щоб митовi уряди обох держав були вiдчиненi в кожний день року з виключенням днiв недiльних та тих, котрi законами означенi як свята«. в) Для господарських зносин мiж Австро-Угорщиною i Украiнською Народною Республiкою набирають сили тi умови, котрi зазначенi в наступаючих постановах росiйсько-австро-угорського договору про торгiвлю та мореплавство з 2 (15) лютого 1906 р., а саме: статтi 1, 2, 5, включно тарифи А i В, статтi 6, 7, 9 до 13, ст. 14 уступи 2, 1,З, ст. 15 до 24, далi в постановах кiнцевого протоколу до статтi 1 i 12 уступи 1, 2, 4, 5 i 6 до статтi 2, 3 i 5, до статтi 2 i 5, до статтi 1, 4, 5, 7 i 8, до статтi 2, 5, 6 i 7, до статтi 17, як також до статтi 22 уступ 1 i 3. При цiм наступае згода про слiдуючi точки:

1) загальна росiйська митна тарифа з 13 (24) сiчня 1903 р. остаеться в дальшiй силi.

2) стаття 4 одержуе слiдуючий уклад: «сторони, котрi заключають договiр, зобов’язуються не перепиняти взаiмних зносин мiж своiми областями нiякими заборонами для привозу, вивозу i перевозу». Виiмки вiд сего дозволяються лише в таких случаях: а) для тютюну, солi, пороху та усяких iнших взривних матерiалiв, як також для товарiв, котрi б коли-небудь на областi одноi зi сторон, що заключають договiр, були предметом державного монополю; б) вiдносно военних запотребовань при надзвичайних обставинах; в) вiдносно публiчноi забезпеки i санiтарних та ветеринарiйно-полiцiйних зглядiв; г) для деяких виробiв, для котрих з iнших важних полiтичних i господарських причин, особливо в зв’язку з перехiдним военним часом можна би було видати надзвичайнi розпорядження заборони; 3) жодна сторона не буде мати претензiй до тих полегшей, котрi друга сторона запоручуе, або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови мiж ними, як се е, наприклад мiж Австро-Угорщиною та князiвством Лiхтенштейн, або в дрiбному пограничному оборотi в межах 15-кiлометровоi смужки; 4) стаття 8 одержуе слiдуючий уклад: «всякого роду товари, котрi перевозяться через областi одноi зi сторiн, котрi заключають договiр, обосторонньо мають бути вiльнi вiд всякоi перевозовоi оплати незалежно вiд того, чи перевозиться прямо, чи в дорозi виладуються, складуються на склади i знов наладовуються»; 5) постанова кiнцевого протоколу до 21 статтi одержуе слiдуючий уклад: «сторони, котрi заключають договiр, мають себе по змовi взаемно пiдпирати, особливо в доставцi безпосереднiх тарифiв. Для того обидвi сторони, якi заключають договiр, ввiйдуть по можностi скоро у взаемнi переговори. Що торкаеться господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою i Болгарiею, то належить iх управильнити до заключення остаточного торговельного на засадi найбiльше упривiлейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензiй на тi полегшi, котрi друга сторона запоручуе або запоручить якiй-небудь другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови, або в дрiбному програничному оборотi в межах 15-кiлометровоi пограничноi смужки»; д) що торкаеться господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою i Туреччиною, то обидвi сторони до заключення нового торговельного договору взаемно запоручають собi таке поступовання, з яким вiдносяться до найбiльше упривiлейованого народу. Жодна сторона не буде мати претензiй на тi полегшi, котрi друга сторона признае, або признае другiй державi на пiдставi iснуючоi або майбутньоi митовоi умови, або в дрiбному пограничному обмiнi; з) сила тривання, передбаченого в 11 числi нинiшнього договору для господарських зносин мiж Украiнською Народною Республiкою, з одноi сторони i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною, з другоi сторони, може бути продовжена по взаемнiй згодi сторiн. Якби речинцi, передбаченi в 1 уступi 2 числа, мали наступити перед 30 червня 1919 р., то кожнiй iз сторiн, котрi заключають договiр, вiльно виповiсти на шiсть мiсяцiв, рахуючи вiд 30 червня 1919 р., постанови, що мiстяться у вище помiченому числi 4; а) Украiнська Народна Республiка не буде мати нiякоi претензii на тi полегшi, якi Нiмеччина запоручуе Австро-Угорщинi, або якому другому краевi, котрий стоiть з нею в митнiй спiлцi i граничить з Нiмеччиною безпосередньо через якусь другу державу, котра стоiть з нею або Австро-Угорщиною в митнiй спiлцi, або якi Нiмеччина запоручуе своiм власним колонiям, заграничним посiлостям i областям, котрi е пiд охороною, або краям, котрi стоять з ними в митнiй спiлцi. Нiмеччина не буде мати нiяких претензiй, якi Украiнська Народна Республiка запоручуе якомусь другому краевi, який стоiть з нею в митнiй спiлцi i граничить з нею безпосередньо через другий край, котрий стоiть з нею в митнiй спiлцi, або якi вона запоручуе колонiям, заграничним посiлостям i областям, якi стоять з нею в митнiй спiлцi; б) в господарських зносинах мiж обнятими договором митовими полосами обох держав, Украiнськоi Народньоi Республiки, з одноi сторони i Австрiйсько-Угорськоi монархii, з другоi сторони, Украiнська Народна Республiка не буде мати нiяких претензiй на тi полегшi, якi Австро-Угорщина запоручуе Нiмеччинi, або якому-небудь другому краевi, стоячому з нею в митнiй спiлцi, котрий граничить з Австро-Угорщиною безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що е в митнiй спiлцi з нею, або з Нiмеччиною. Колонii, заграничнi посiлостi i областi, коли находяться пiд охороною, стоять пiд тим зглядом на рiвнi з матерним краем. Австро-Угорщина не буде мати нiяких претензiй на тi полегшi, якi Украiнська Народна Республiка запоручуе якому другому краевi, стоячому з нею в митнiй спiлцi, котрий з Украiною граничить безпосередньо або посередньо через якийсь другий край, що стоiть з нею в митнiй спiлцi або колонiям, заграничним посiлостям i стоячим пiд охороною областям тих краiв, якi з нею в митнiй спiлцi. А наскiльки в нейтральних державах находяться товари, якi походять з Нiмеччини або Украiни, i на котрих лежить заборона безпосереднього чи посереднього вивозу в межi одноi з сторiн, котрi заключають договiр, то такi заборони до вiльного орудування повиннi бути знесенi щодо сторiн, котрi заключують договiр. Тому обидвi сторони, котрi заключають договiр, обов’язуються негайно повiдомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень довiльного орудовання; в) поскiльки в нейтральних державах находяться товари, котрi походять з Австро-Угорщини або Украiни, i на котрих лежить заборона безпосереднього i посереднього вивозу з меж одноi iз сторiн, котрi заключають договiр, то такi обмеження до вiльного орудування повиннi бути знесенi зглядом сторiн, котрi заключують договiр. Тому обидвi сторони, котрi заключають договiр, обов’язуються негайно повiдомити правительства нейтральних держав про знесення вище згаданих обмежень до вiльного орудування.

Стаття 8. Привернення публiчних i приватних правних зносин, вимiна военнополонених i бранцiв, амнiстiйна справа, як також справа поступовання з торговельними кораблями, якi попали в власть противника, управильниться з Украiнською Народною Республiкою в поодиноких договорах, котрi становлять дiйсну часть складову нинiшнього мирового договору i якомога рiвночасно з ним правосильними.

Стаття 9. Умови, довершенi в оцiм мировiм договорi, творять неподiльну цiлiсть.

Стаття 10. При толкованнi сего договору для зносин мiж Украiною i Нiмеччиною мiродатний украiнський i нiмецький текст, для зносин мiж Украiною i Австро-Угорщиною украiнський, нiмецький i угорський текст, для зносин мiж Украiною i Болгарiею украiнський i болгарський текст, а для зносин мiж Украiною i Туреччиною украiнський i турецький текст. Кiнцева постанова: нинiшнiй мировий договiр буде ратифiкований. Ратифiкацiйнi грамоти мають бути обмiнянi якомога скоро у Вiднi. Мировий договiр стае правосильним, оскiльки в нiм нiчого iншого не постановлено по його ратифiкацii.

На доказ цього повновласники отсей договiр пiдписали i своiми печатями ствердили. Зладжено в п’яти первописях в Берестю-Литовськiм 9 лютого 1918 р.

Граф Оттокар Чернiн, в. р. мiнiстер ц. i к. дому i заграничних справ, Л. Ф. Кюльман, в. р. як представник найвищоi нiмецькоi управи, Гофман, в. р. генерал-майор i шеф генерального i Схiдного фронту, др. Радославов, в. р. А. Тошев, в. р. Стоянович, в. р. полковник Ганчев, в. р. др. Анастасов, в. р. Талад4, в. р. І. Гакки, в. р. Агмед Нессими, в. р. А. Нiшед5, в. р. О. Севрюк, в. р. Микола Любинський, М. Левицький в. р.».

4 Мехмед Талаат-паша – великий вiзир Османськоi iмперii.

5 Ахмед Іззет-паша – командувач Анатолiйськоi групи турецьких армiй, в подальшому (жовтень – листопад 1918 року) був великим вiзиром Османськоi iмперii.

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 137–142.

«Тайний договiр мiж Австро-Угорщиною й Украiнською Народною Республiкою в справi Схiдноi Галичини та Буковини

Не ранiше 27 сiчня (9 лютого) 1918 р.

При пiдписаннi заключеного миру мiж Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i Туреччиною, з одноi сторони, i Украiнською Народною Республiкою, з другоi, ц. i к. мiнiстр закордонних справ граф Чернiн, як уповноважений Австро-Угорщини, з одного боку i… як уповноважений Украiнськоi Народноi Республiки, з другого боку, кладуть вагу на те, щоби встановити, що слiдуе:

З перебiгу ведених переговорiв представники Австро-Угорщини й Украiнськоi Народноi Республiки набрали переконання, що обидвi великодержави е керованi волею жити мiж собою в тiснiй дружбi i оживлених зносинах.

Признаючи, що тi зносини будуть скрiпленi, якщо меншостi, що живуть в обох тих державах, вiдносно яких друга сторона е заiнтересована, будуть мати цiлковите забезпечення для свого свободного нацiонального i культурного розвитку, ц. i к. мiнiстр закордонних справ iз вдоволенням приймае до вiдомостi, що Украiнська Народна Республiка вже створила закони, якi забезпечують права живучих на Украiнi частин польського i нiмецького народу, а також права жидiвського населення.

І навпаки, уповноваженi Украiнськоi Народноi Республiки приймають до вiдома, що австрiйський уряд рiшився на основi намiрiв, проголошених його цiсарською i королiвською апостольською величнiстю при його вступi до правлiння i в його престольнiй промовi, поробити заходи, якi, розбудовуючи далi iснуючi iнституцii, мають дати тiй частинi украiнського народу, яка мешкае в Австрii, дальше забезпечення для ii нацiонального i культурного розвитку.

Для осягнення тiеi цiлi австрiйський уряд предложить обом палатам Державноi ради проект закону, силою якого тi частини Схiдноi Галичини, де переважае украiнське населення, будуть вiддiленi вiд королiвства Галичини i злученi з Буковиною в один суцiльний коронний край. Цей замiр австрiйський уряд мае здiйснити найпiзнiше до 31 липня б. р. Австрiйський уряд буде всiма засобами, якi дае йому конституцiя, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону.

При цьому iснуе порозумiння про те, що ця заява творить з мировим договором неподiльну цiлiсть, i, що важнiсть цiеi заяви вигасае, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору.

Цей документ i його змiст мають лишитися тайними».

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 150–151.

Укладення Брест-Литовського договору стало визначним успiхом молодоi украiнськоi держави. Їй вдалося укласти сепаратний мир, вийти з Першоi свiтовоi вiйни, отримати мiжнародне визнання та закласти пiдвалини рiвноправних вiдносин iз учасниками Четверного союзу. Якщо порiвняти умови двох Брест-Литовських договорiв – мiж УНР i Центральними державами вiд 9 лютого 1918 року та мiж бiльшовицькою Росiею i Центральними державами вiд 3 березня 1918 року, – УНР опинялася у значно вигiднiшому становищi. На вiдмiну вiд Росii, Украiна не втрачала, а здобувала територii (Холмщину i Пiдляшшя), а також не зобов’язувалася демобiлiзовувати свою армiю.

Всупереч поширеним уявленням, власне Брест-Литовський договiр не передбачав анi окупацii територii Украiни нiмецькими i австро-угорськими вiйськами, анi економiчного поневолення Украiни. Запрошення союзницьких вiйськ для вiдсiчi бiльшовицькiй агресii, особливостi торговельно-економiчноi спiвпрацi стали результатом подальших домовленостей.

Втiм, для УНР пiдписання Брест-Литовського мирного договору мало позитивнi наслiдки лише у короткостроковiй перспективi. Наявнiсть суттевих протирiч iз нiмецьким i австро-угорським вiйськово-полiтичним керiвництвом призвела до того, що вже у квiтнi 1918 року цi краiни пiдтримають гетьманський переворот проти Украiнськоi Центральноi Ради. А в листопадi 1918 року Перша свiтова вiйна завершиться поразкою Центральних держав, i Брест-Литовськi договори втратять чиннiсть. Переможцi, краiни Антанти, не пробачать Украiнi сепаратного миру зi своiми ворогами i вiдмовлять у наданнi пiдтримки. Головну ставку в боротьбi з бiльшовизмом Париж i Лондон зроблять не на Украiну, а на росiйський Бiлий рух i Польщу.




Вiдставка Павла Скоропадського з посади командувача 1-м Украiнським корпусом


11 сiчня 1918 року генерал-лейтенант Павло Скоропадський подав у вiдставку з посади командувача 1-м Украiнським корпусом. Тимчасовим командувачем з’еднання став генерал-майор Якiв Гандзюк.

1-й Украiнський корпус постав на основi украiнiзованого 34-го армiйського корпусу 7-i армii Пiвденно-Захiдного фронту. Протягом певного часу вiн був одним iз найбiльш боездатних з’еднань Армii УНР. Зокрема, в листопадi 1917 року частини корпусу роззброiли та вiдправили до Росii збiльшовизованих воякiв 2-го гвардiйського корпусу, який наступав iз Правобережжя на Киiв, прагнучи повалити Украiнську Центральну Раду. Та на зламi 1917–1918 рокiв навiть 1-й Украiнський корпус не оминула загальна хвиля масового дезертирства вiйськовослужбовцiв, якi понад усе бажали припинення бойових дiй та повернення додому.








Павло Скоропадський здав командування корпусом через низку нездоланних протирiч iз керiвництвом Украiнськоi Народноi Республiки. Лiдери УНР вбачали в його особi «старорежимного царського генерала» з диктаторськими замашками, а корпус в його руках вважали небезпечним iнструментом потенцiйного державного перевороту. В свою чергу, П. Скоропадський був украй незадоволений недостатньою увагою керiвникiв УНР до вiйськових справ, поганим постачанням корпусу та кадровими змiнами: призначенням соцiал-демократа Миколи Порша – людини без вiйськового досвiду – генеральним секретарем вiйськових справ УНР, а також призначенням полковника Юрiя Капкана, що мав неоднозначну репутацiю серед вiйськових, керiвником оборони Украiни вiд бiльшовикiв. Майбутнiй Гетьман Украiни досить емоцiйно i докладно розповiв про свою вiдставку:

«…Петлюра ушел, вместо него военным министром стал Порш, о котором я тогда еще понятия не имел. Главнокомандующим всеми силами на Украине был Капкан, последнее меня взорвало… Капкан, какой-то преподозрительный авантюрист, с очень нелестной репутацией насчет денежных вопросов за время его службы в Ораниенбаумской офицерской школе, – с этим назначением я согласиться не мог.

Приехав в Киев, я также постарался собрать сведения, кто такой Порш. Оказывается, что это по профессии присяжный поверенный, исключенный за всякие неблаговидные проделки из сословия адвокатов, вместе с тем имевший, по слухам, какие-то отношения с немцами. Умный, большой нахал. Я поехал к нему и заявил, что если мне не дадут все по списку, который я тут же представил, для поддержания корпуса в порядке, я прошу меня освободить от командования корпусом. Порш имел чрезвычайно надменный вид, видимо, ничего в нашем деле не понимал и ни на одно мое законное требование не дал мне положительного ответа, хотя для меня было ясно, что при желании возможно было это сделать.

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кiнець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацiю. Менше нiж за мiсяць пiсля цiеi подii генерали Я. Гандзюк i Я. Сафонов потрапили в полон до бiльшовикiв i були розстрiлянi. 1-й Украiнський корпус припинив свое iснування. А сам П. Скоропадський навеснi 1918 року став лiдером опозицii, що готувала державний переворот проти УНР. Пiсля його приходу до влади тiла Я. Гандзюка i Я. Сафонова були вiднайденi в однiй з братських могил жертв червоного терору та з вiйськовими почестями перепохованi на територii Видубицького монастиря. Мала Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави 27 червня 1918 року постановила видати iхнiм удовам грошову допомогу в розмiрi пiврiчного утримання чоловiкiв. За радянських часiв могили зрiвняли iз землею. Тiльки у 1990-х роках зусиллями нащадкiв Я. Гандзюка та киiвських краезнавцiв над його похованням встановили надгробок.




Всеукраiнський православний церковний собор


20 сiчня в Киевi з урочистого богослужiння в соборi Святоi Софii вiдкрилася перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирiшити основнi питання церковного життя, що назрiли з початком революцii. А саме: визначити статус православноi церкви в Украiнi, обговорити можливiсть отримання автокефалii, вiдновлення традицiй соборноправностi (тобто устрою, в якому церковним життям керують всi разом – iерархи, нижче духовенство й миряни). Востанне до того православнi церковнi собори Киiвськоi митрополii вiдбувалися в XVII столiттi, коли вона ще пiдпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патрiархату.

Проведення собору було пiдготовлене Всеукраiнською православною церковною радою. Проте iнiцiатори цього заходу наштовхнулися на активну протидiю киiвського митрополита Володимира (Богоявленського) та епископату, що стояли на позицiях збереження едностi з Московським патрiархатом i категорично не сприймали iдею украiнськоi автокефалii.

Уряд Украiнськоi Народноi Республiки визнав Всеукраiнську православну церковну раду. В структурi генерального секретарства внутрiшнiх справ з’явилася посада комiсара у справах iсповiдань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Украiнськоi партii соцiалiстiв-федералiстiв. Хоча в цiлому соцiалiстичне керiвництво УНР виявляло досить кволу зацiкавленiсть у церковних справах.








Головою Всеукраiнського православного церковного собору було обрано епископа Пимена (Пегова). В керiвних органах собору переважали представники Всеукраiнськоi православноi церковноi ради, якi наполягали на автокефалii. Собор створив низку комiсiй:








– урядову (розробляла положення про Вище церковне управлiння в Украiнi);

– з питань епархiального управлiння i парафiяльного життя;

– з проблем украiнiзацii церкви;

– з проблем духовноi освiти;

– економiчну (питання матерiального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Пiд час засiдань собору було виразно помiтно протистояння проукраiнського i проросiйського духовенства. 24 сiчня единий раз перед делегатами собору виступив комiсар у справах iсповiдань УНР О. Карпинський. Вiн оголосив курс на розбудову самостiйноi церкви у самостiйнiй державi та заявив: «Генеральний Секретарiат не допустить московськоi гвардii у нашiй церквi».

Перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору, вiдбувши дев’ять пленарних засiдань (iхнi матерiали не збереглися), так i не ухвалила найважливiших рiшень. В умовах розгортання бiльшовицько-украiнськоi вiйни проросiйськi делегати зайняли вичiкувальну позицiю. 2 лютого 1918 року робота першоi сесii була припинена. В цей час у середмiстi Киева точилися запеклi боi мiж вiйськами УНР i повсталими прихильниками бiльшовикiв, а з лiвого берега до столицi наближалися червоногвардiйцi Михайла Муравйова. Проукраiнське крило собору встигло хiба що ухвалити спецiальну постанову iз заявою, що через оголошення бiльшовицькою Росiею вiйни УНР будь-якi зв’язки з росiйськими iнституцiями слiд припинити, фiнансовi вiдрахування залишати в Киевi, створити тимчасову епархiальну церковну раду для вирiшення епархiальних справ, вести документацiю украiнською мовою, духовенство та епархiальнi школи мають утримуватися за державнi кошти УНР.








Друга i третя сесii Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзi пiсля гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, вiдбувся киiвський епархiальний елекцiйний собор. Вiн обрав митрополитом Киiвським i Галицьким Антонiя (Храповицього), який, за словами Сергiя Єфремова, мав репутацiю «найзапеклiшого обрусителя й реакцiонера». Характерно, що анi Гетьман П. Скоропадський, анi його мiнiстри не були в захватi вiд такого рiшення i не визнавали митрополита Антонiя до затвердження на Всеукраiнському соборi, але й не вважали за можливе тиснути на делегатiв або вимагати перегляду результатiв виборiв. 4 червня московський патрiарх Тихон i Священний Синод затвердили Антонiя митрополитом Киiвським i Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всi украiнськi епархii визнали його главою церкви.

Проросiйське крило в середовищi церковникiв намагалося вiдтермiнувати або й взагалi скасувати другу сесiю Всеукраiнського собору. Вони побоювалися, що проукраiнськi сили будуть активно боротися за автокефалiю та скористаються пiдтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновникiв мiнiстерства iсповiдань. Та все ж, за погодженням iз владою, 20 червня – 11 липня вiдбулися засiдання другоi сесii. На ii проведення Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави асигнувала мiнiстерству iсповiдань 1 117 600 карбованцiв.

Із самого першого дня роботи другоi сесii, так само як i на першiй, позначилося протистояння проросiйськоi бiльшостi та проукраiнськоi меншостi делегатiв. 7 липня членiв Всеукраiнськоi православноi церковноi ради позбавили мандатiв, i вони були змушенi припинити участь в сесii собору. Це дало змогу проросiйському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi». Воно зберiгало юрисдикцiю московського патрiарха над украiнською церквою та фактично нiвелювало вплив органiв державноi влади на церкву. Так, московський патрiарх мав затверджувати Киiвського i Галицького митрополита та всiх епископiв. Богослужбовою мовою в Украiнi залишили церковнослов’янську, зважаючи на ii «багатство i придатнiсть висловлювати iстини Христовоi вiри, душевну потребу всiх народiв молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «вiд часiв Кирила i Мефодiя церковно-слов’янська мова об’еднуе усi слов’янськi церкви i народи». Украiнською дозволялося виголошувати проповiдi за бажанням прихожан. Матерiальне забезпечення духовенства та духовних шкiл було вирiшено покласти на державу.

Третя сесiя Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулася в Благовiщенськiй церквi Киево-Печерськоi лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення полiтичного становища в Украiнi, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраiнськi сили на нiй знову опинилися в меншостi: 60–70 представникiв iз загальноi кiлькостi в 351 делегата (тобто, менше 20 %).








Вiдповiдно, питання про украiнську автокефалiю знову було провалене, хоча на автокефалii наполягав гетьманський уряд, який також вiдмовився затвердити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi».

14 листопада перед собором виступив мiнiстр iсповiдань Украiнськоi Держави Олександр Лотоцький. Вiн вимагав якнайшвидше проголосити автокефалiю, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковнi справи. Пiд впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалiю на голосування, але «за» висловилися тiльки трое делегатiв. Решта проголосувала за збереження залежностi вiд Росiйськоi православноi церкви. А крiм того, в той самий день вiдбулася змiна уряду Федора Лизогуба на проросiйський кабiнет Сергiя Гербеля. Мiнiстр iсповiдань О. Лотоцький вiдправлений у вiдставку i замiнений на Михайла Вороновича. Такi зрушення були до вподоби бiльшостi делегатiв собору, вони звернулися до населення Украiни iз закликом «об’еднатися навколо Гетьмана i його нового уряду заради спасiння всiеi Росii i на славу православноi вiри та церкви».

12 грудня, всього за два днi до зречення вiд влади, П. Скоропадський вiдвiдав засiдання собору. Пiсля його вiзиту делегати ухвалили постанову про першiсть православноi церкви з-помiж iнших конфесiй в Украiнi. Шлях до украiнiзацii церкви знову рiшуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Украiнська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужiнь. До того ж, делегати вимагали вiд уряду повернути духовнi школи i Киiвську духовну академiю в пiдпорядкування духовнiй владi, цiлковито зберегти церковну власнiсть на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам i дияконам – по 6).

6 1 десятина = 1,0925 гектара.

Та вже 16 грудня засiдання третьоi сесii собору були перерванi через падiння гетьманського режиму та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Нова влада урядовим законом вiд 1 сiчня 1919 року проголосила автокефалiю православноi церкви в УНР, але втiлити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.




Четвертий Унiверсал. Проголошення самостiйностi УНР


Вночi проти 25 сiчня Мала Рада Украiнськоi Центральноi Ради ухвалила текст IV Унiверсалу, яким проголошувалася державна самостiйнiсть Украiнськоi Народноi Республiки. Щоправда, пiд цим iсторичним документом стояла iнша дата – 9 (22) сiчня 1918 року. Саме ii частiше вказують в iсторичнiй лiтературi.

Питання про остаточний розрив державних зв’язкiв iз Росiею актуалiзувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлiкту мiж УНР i бiльшовиками. Справдi, як далi можна було залишатися у складi держави, яка вже бiльше мiсяця здiйснювала проти Украiни збройну агресiю?








Хоча на початку сiчня 1918 року ще здiйснювалися спроби порозумiння мiж Киевом i Петроградом, але найбiльше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час i продемонструвати своi «миролюбнi намiри». Скажiмо, 3 сiчня бiльшовицький Раднарком надiслав пропозицiю розпочати переговори у Вiтебську або Смоленську. Проте як неодмiнну умову бiльшовики висували розрив будь-яких контактiв мiж УНР i Вiйськом Донським, яке на чолi зi своiм Отаманом Олексiем Каледiним чинило збройний опiр «бiльшовизацii». У вiдповiдь 6 сiчня Генеральний Секретарiат УНР надiслав до Петрограда ноту за пiдписами В. Винниченка i О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ бiльшовицьких вiйськ в Украiну i не втручатися у внутрiшню й зовнiшню полiтику УНР. Ця нота залишилася без вiдповiдi.

Крiм того, на часi було питання про укладення миру мiж Украiнською Народною Республiкою i Центральними державами та вихiд iз Першоi свiтовоi вiйни. Нiмецькi дипломати акцентували на обов’язковiй умовi для пiдписання мирного договору – проголошеннi повноi незалежностi УНР. Адже учасники Четверного союзу, як сувереннi держави, могли пiдписати мирний договiр тiльки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неiснуючоi (!) федеративноi демократичноi Росiйськоi республiки. Украiнський уряд вiдчував, що без цiеi угоди та без подальшоi пiдтримки Центральних держав дати вiдсiч бiльшовицькiй агресii не вдасться. На думку полiтика Дмитра Дорошенка, «самостiйнiсть… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже ранiше постановленого домагання, а просто як неминуча полiтична комбiнацiя, як вимушений обставинами акт». Хоча вiн i визнавав, що бiльшовицьке вторгнення призвело до зростання самостiйницьких настроiв серед украiнськоi громадськостi, зокрема вiйськових.

Четвертий Унiверсал Украiнськоi Центральноi Ради про незалежнiсть (в термiнологii того часу – самостiйнiсть) УНР ухвалили близько 1-i години ночi 25 сiчня 1918 року, на засiданнi Малоi Ради в будинку Украiнськоi Центральноi Ради по вулицi Великiй Володимирськiй, 57.








Однак датували Унiверсал 22-м сiчня з тiеi причини, що саме того дня мали розпочати роботу Украiнськi Установчi збори. Проте через обставини военного часу вибори до них вiдбулися лише в неокупованих бiльшовиками районах, i з 301 депутата вдалося обрати тiльки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керiвники Центральноi Ради взяли на себе вiдповiдальнiсть за один iз найбiльш доленосних крокiв в iсторii краiни.

Засiдання Малоi Ради тривало понад двi доби – узгодження партiйними фракцiями тексту Унiверсалу завершилося тiльки близько опiвночi на 25 сiчня. Перед тим як зачитати текст iсторичного документу, М. Грушевський виголосив промову. Голова Украiнськоi Центральноi Ради звернув увагу на те, що Украiнськi Установчi збори не змогли зiбратися 22 сiчня через «всякi заколоти», наголосив на потребi укладення негайного миру з Центральними державами й акцентував на тому, що бiльшовицький Раднарком веде збройну агресiю проти УНР, яку М. Грушевський назвав «братовбивчою вiйною».








Пiсля цiеi промови голова Центральноi Ради зачитав текст Четвертого Унiверсалу. Присутнi вислухали його стоячи, в абсолютнiй тишi.

«Народе Украiни. Твоею силою, волею, словом стала на землi украiнськiй вiльна Народна Республiка. Справдилась колишня давня мрiя батькiв твоiх – борцiв за вольностi i права трудящих.

Але в тяжку годину вiдродилась воля Украiни. Чотири роки лютоi вiйни знесилили наш край i люднiсть. Фабрики товарiв не виробляють. Заводи спиняються. Залiзницi розхитанi. Грошi в цiнi падають. Хлiба зменшуеться. Насувае голод. По краю розплодились юрби грабiжникiв i злодiiв, особливо, коли з фронту посунуло вiйсько, зчинивши криваву рiзню, заколот i руiну на нашiй землi.

Через усе це не могли вiдбутися вибори в Украiнськi Установчi збори в приписаний нашим попереднiм Унiверсалом час, i цi Збори, призначенi на нинiшнiй день, не могли зiбратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революцiйну владу над Украiною, установити лад в Народнiй Республiцi нашiй i органiзувати нове правительство.

А тим часом Петроградське правительство народних комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Украiнську Республiку, оповiстило вiйну Украiнi i насилае на нашi землi свое вiйсько, красногвардейцiв-бiльшовикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякоi плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство.

Ми, Украiнська Центральна рада, зробили всi заходи, щоб не допустити цеi братовбивчоi вiйни двох сусiднiх народiв, але петроградське правительство не пiшло нам назустрiч i веде далi криваву боротьбу з нашим народом i Республiкою.

Крiм того, те саме петроградське правительство народних комiсарiв починае затягати мир i кличе на нову вiйну, називаючи ii до того ще "священною". Знов польеться кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти свое життя.

Ми, Украiнська Центральна рада, обрана з’iздами селян, робiтникiв i солдатiв Украiни, на те пристати нiяк не можемо, нiяких вiйн пiддержувати не будемо, бо украiнський народ хоче миру i мир демократичний повинен бути якнайшвидше.

Але для того, щоб нi руське правительство, нi яке iнше не ставали Украiнi на перешкодi встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свiй край до ладу, до творчоi роботи, до скрiплення революцii та волi нашоi, ми, Украiнська Центральна рада, оповiщаемо всiх громадян Украiни:

Однинi Украiнська Народна Республiка стае самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою украiнського народу.

Зо всiма сусiднiми державами, як то Росiя, Польща, Австрiя, Румунiя, Туреччина та iншi, ми хочемо жити в згодi й приязнi, але нi одна з них не може втручатися в життя самостiйноi Украiнськоi Республiки.

Власть у нiй буде належати тiльки народовi Украiни, iменем якого, поки зберуться Украiнськi Установчi збори, будемо правити ми, Украiнська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робiтникiв i солдатiв, та наш виконавчий орган, який однинi матиме назву Рада народних мiнiстрiв.

Отож, насамперед приписуемо правительству Республiки нашоi – Радi народних мiнiстрiв – вiд цього дня вести розпочатi вже нею переговори про мир з Центральними державами цiлком самостiйно й довести iх до кiнця, незважаючи нi на якi перешкоди з боку яких-небудь iнших частин бувшоi Росiйськоi Імперii, i установити мир, щоб край наш розпочав свое господарське життя в спокою й згодi.

Що ж до так званих "бiльшовикiв" та iнших напасникiв, що нищать та руйнують наш край, то приписуемо правительству Украiнськоi Народноi Республiки твердо й рiшуче взятися до боротьби з ними, а всiх громадян нашоi республiки закликаемо: не жалiючи життя боронити добробут i свободу нашого народу. Народна Украiнська Держава повинна бути вичищена вiд насланих з Петрограда найманих насильникiв, якi топчуть права Украiнськоi Республiки.

Незмiрно тяжка вiйна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кiнець!

З тим, як армiя буде демобiлiзовуватись, приписуемо вiдпускати воякiв, пiсля пiдтвердження мирних переговорiв – роспустити армiю зовсiм, а потiм замiсть постiйноi армii завести народну мiлiцiю, щоб вiйсько наше служило охоронi робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйнованi вiйною й демобiлiзацiею мiсцевостi мають бути вiдновленi за помiччю й заходам державного нашого скарбу.

Коли вояки нашi повернуться додому, народнi ради – волоснi й повiтовi та мiськi думи мають бути переобранi в час, який буде приписано, щоб i вояки нашi мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на мiсцях таку власть, до якоi б мали довiр’я й яка спиралась на всi революцiйно-демократичнi верстви народу, Правительство повинно закликати до спiвробiтництва з мiсцевими самоврядуваннями ради селянських, робiтничих i солдатських депутатiв, вибраних з мiсцевоi людностi.

В справi земельнiй комiсiя, вибрана на останнiй сесii нашiй, вже виробила закон про передачу землi трудовому народовi без викупу, прийнявши за основу скасування власностi й соцiалiзацiю землi, згiдно з нашою постановою на сьомiй сесii. Закон цей буде розглянено за кiлька день в повнiй Центральнiй радi, i Рада народних мiнiстрiв вживе всiх заходiв, щоб передача землi в руки трудящих уже до початку весняних робiт через земельнi комiтети неодмiнно вiдбулась. Лiси ж, води i всi багатства пiдземнi яко добро украiнського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народноi Украiнськоi Республiки.

Вiйна також вiдiбрала на себе всi трудовi заробницькi сили нашоi краiни. Бiльшiсть заводiв, фабрик i майстерень виробляли тiльки те, що було потрiбне для вiйни, i народ зостався зовсiм без товарiв. Тепер вiйнi кiнець! Отож приписуемо Радi народних мiнiстрiв негайно приступити до переведення всiх заводiв i фабрик на мирний стан, на вироблення продуктiв, потрiбних насамперед трудящим масам.

Та сама вiйна наплодила сотнi тисяч безробiтних, а також iнвалiдiв. У самостiйнiй Народнiй Республiцi Украiни не повинен терпiти нi один трудящий чоловiк. Правительство Республiки мае пiдняти промисловiсть держави, мае розпочати творчу роботу у всiх галузях, де всi безробiтнi могли б знайти працю i прикласти своi сили та вжити всiх заходiв до забезпечення скалiчених та потерпiвших од вiйни.

За старого ладу торговцi та рiзнi посередники наживали на бiдних пригноблених класах величезнi капiтали. Однинi Народна Украiнська Республiка бере в своi руки найважнiшi галузi торгiвлi i всi доходи з неi повертатиме на користь народу.

Торг товарами, якi будуть привозитись з-за кордону i вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такоi дорожнечi, яку терплять найбiднiшi класи через спекулянтiв. Правительству Республiки на виконання цього приписуемо розробити i представити на затвердження закони про це, а також про монополiю залiза, угля, шкури, тютюну i iнших продуктiв i товарiв, з яких найбiльш бралося прибуткiв з робочих класiв на користь нетрудящихся.

Так само приписуемо встановити державно-народний контроль над всiма банками, якi кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудовi. Однинi позичкова помiч банкiв мае даватися, головним чином, на пiддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Украiнськоi Народноi Республiки, а не [на] спекуляцiю та рiзну банкову експлуатацiю (визиск).

На грунтi безладдя, неспокою в життi та недостачi продуктiв росте невдоволення серед деякоi частини людностi. Тим невдоволенням користуються рiзнi темнi сили i пiдбивають несвiдомих людей до старих порядкiв. Цi темнi сили хочуть знов пiдвернути всi вiльнi народи пiд едине ярмо Росii. Рада народних мiнiстрiв повинна рiшуче боротися зо всiма контрреволюцiйними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.

Всi ж демократичнi свободи, проголошенi 3-м Унiверсалом, Украiнська центральна рада пiдтверджуе i зокрема проголошуе: в самостiйнiй Народнiй Украiнськiй Республiцi всi нацii користуватимуться правом нацiонально-персональноi автономii, признаним за ними законом 9 сiчня.

Все, що з вичисленого в сiм Унiверсалi не встигнемо зробити ми, Центральна рада, в найближчих тижнях, певне, довершать, справлять i до останнього порядку приведуть Украiнськi Установчi збори.

Ми наказуемо всiм громадянам нашим проводити вибори до них як найпильнiше, вжити всiх засобiв, щоб пiдрахунок голосiв закiнчено якнайскорше, щоб за кiлька тижнiв зiбрались всi нашi Установчi збори, найвищий господар i впорядчик землi нашоi i закрiпили свободу, лад i добробут конституцiею нашоi незалежноi Украiнськоi Народноi Республiки на добро всього трудящого народу ii, тепер i на будуче. Сьому ж найвищому нашому органовi належатиме рiшити про федеративний зв’язок з народними республiками бувшоi Росiйськоi держави.

До того ж часу всiх громадян самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки кличемо непохитно стояти на сторожi добутоi волi та прав нашого народу i всiма силами боронити свою долю вiд усiх ворогiв селянсько-робiтничоi самостiйноi Республiки Украiнськоi.

Украiнська Центральна рада

У Киевi

9 сiчня7 1918 р.»

7 За юлiанським календарем. За григорiанським – 22 сiчня.

Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.:

Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 102–104.



За ухвалення Четвертого Унiверсалу було проведено поiменне голосування членiв Малоi Ради. В ньому взяли участь 49 осiб. «За» проголосували 39 – всi представники украiнських партiй та депутат Корсак вiд революцiйноi фракцii Польськоi партii соцiалiстичноi. «Проти» було подано 4 голоси – меншовики i бундiвцi. Утрималися шестеро – росiйськi есери i частина представникiв еврейських i польських полiтичних сил.

Пiсля оголошення результатiв голосування М. Грушевський проголосив: «Четвертий Унiверсал Центральноi Ради принято. Украiну проголошено самостiйною i незалежною Народньою Республiкою». Присутнi заспiвали гiмн «Ще не вмерла Украiна». Далi вiдбулися виступи голови уряду В. Винниченка i представникiв партiйних фракцiй.

Таким чином, IV Унiверсал став iсторичним документом, який вперше у XX столiттi проголосив Украiну самостiйною, суверенною державою. Було заявлено незмiннiсть курсу на скликання Украiнських Установчих зборiв, укладення мирного договору з Центральними державами, здiйснення земельноi реформи в iнтересах селянства, переведення промисловостi з «вiйськових рейок» на мирне виробництво, одержавлення торговельноi i банкiвськоi сфер, забезпечення постраждалих вiд вiйни. Задекларовано прагнення до налагодження партнерських вiдносин iз усiма сусiднiми державами. Громадян УНР закликано до збройноi боротьби з бiльшовицькими агресорами.

Водночас, iдеали соцiальноi революцii настiльки домiнували серед переважноi бiльшостi полiтикiв УНР, що навiть в умовах вiйни з бiльшовиками вони задекларували такi плани на майбутне, як замiна регулярних збройних сил на народну мiлiцiю.

Та й власне незалежнiсть УНР ще не сприймалася як доконаний факт. Укладачi Унiверсалу сподiвалися, що бiльшовицький уряд не зможе надовго втриматися при владi, федеративна демократична Росiйська республiка все-таки буде створена, а Украiнськi Установчi збори вирiшать справу щодо приеднання (або неприеднання) УНР до цiеi держави. Проте, оскiльки Украiнськi Установчi збори так нiколи й не зiбралися, постанова Четвертого Унiверсалу про незалежнiсть Украiни перегляду не зазнала.

Маловiдомий факт: 24 сiчня 1919 року Рада народних мiнiстрiв УНР ухвалила закон про встановлення щорiчного святкування 22 сiчня Дня Самостiйностi Украiни – на честь роковин ухвалення Четвертого Унiверсалу. До першоi рiчницi самостiйностi приурочили й об’еднання УНР i ЗУНР (Акт Злуки), завдяки чому 22 сiчня святкуемо також День Соборностi Украiни.




Бiй пiд Крутами


30 (за iншими даними – 29) сiчня поблизу залiзничноi станцii Крути на Чернiгiвщинi вiдбувся бiй мiж вiйськами Украiнськоi Народноi Республiки та бiльшовиками.

Цiй подii випало стати найбiльш вiдомим боем не тiльки украiнсько-бiльшовицькоi вiйни, але й всiеi Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв. Цей бiй – символ героiчноi боротьби за незалежнiсть Украiни, приклад жертовного подвигу украiнськоi молодi та юнацтва. Водночас, бiй пiд Крутами до сьогоднi залишаеться однiею з найбiльш мiфологiзованих подiй в iсторii Украiни. Серцевиною цього мiфу е легенда про 300 студентiв i гiмназистiв, якi дали бiй кiлькатисячному бiльшовицькому вiйську, i майже всi при цьому загинули.

Формування легенди почалося невдовзi пiсля бою. Активно проводилася аналогiя з 300-ми спартанцями, через що про Крути почали говорити, як про «украiнськi Фермопiли» (або ж «Украiнськi Термопiли»). Бiй пiд Крутами неодноразово порiвнювали i з подвигом 300 украiнських козакiв пiд Берестечком у 1651 роцi, якi прикривали вiдступ козацького вiйська, i з героiзмом 300 воiнiв-арагвiнцiв у Крцанiськiй битвi 1795 року, якi захищали Тбiлiсi вiд перськоi навали.








В умовах наступу на Киiв бiльшовицьких вiйськ пiд проводом Михайла Муравйова украiнська студентська та учнiвська молодь виявила справжнiй патрiотизм. 18 сiчня 1918 року на зборах студентiв молодших курсiв Киiвського унiверситету Святого Володимира i новозаснованого Украiнського народного унiверситету було ухвалено приступити до створення добровольчого Студентського куреня сiчових стрiльцiв (отаман – студент С. Король) для участi у боротьбi проти бiльшовицьких вiйськ. Крiм студентiв, до складу куреня було залучено учнiв двох старших класiв 2-i Украiнськоi iменi Кирило-Мефодiiвського братства гiмназii.

Проте далеко не тiльки вони стали на захист Украiнськоi Народноi Республiки пiд Крутами. Насправдi, украiнське командування припустилося помилки: воно очiкувало наступу противника з полтавського напрямку, тодi як вiйська М. Муравйова наступали пiвнiчнiше – через Конотоп i Бахмач. Та все ж, i на бахмацький напрям були вiдправленi сили. Внаслiдок бою 25–27 сiчня бiльшовикiв вдалося затримати на три днi. Захисники Бахмача вiдступили залiзницею до станцii Крути (зараз Нiжинський район Чернiгiвськоi областi), приблизно за 130 км на пiвнiчний схiд вiд Киева.

Станцiю обороняли вiд 300 до 500 юнкерiв (за тодiшньою термiнологiею – «юнакiв») 1-i Киiвськоi юнацькоi школи iменi Богдана Хмельницького, близько 120 добровольцiв 1-i сотнi Студентського куреня сiчових стрiльцiв, до 80 вiльних козакiв i 20 офiцерiв («старшин»). На озброеннi було до 16 кулеметiв та одна гармата на залiзничнiй платформi. Отже, основний тягар бою винесли не студенти i гiмназисти, а вихованцi юнкерськоi школи, якi мали певну вiйськову пiдготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першоi свiтовоi вiйни. Загальне командування украiнськими силами здiйснював 27-лiтнiй сотник Аверкiй Гончаренко, який мав за плечима трирiчний досвiд участi у бойових дiях.

Необхiдно зазначити, що в тилу украiнських вiйськ, у Нiжинi, розташовувався курiнь iменi Тараса Шевченка (800 бiйцiв). Однак вони вимагали передати всю владу радам i вiдмовилися допомогти оборонцям Крут. Ба бiльше, оголосили протест проти «братовбивчоi вiйни з великоруським пролетарiатом», а стосовно муравйовцiв вирiшили «прийняти революцiйний загiн з належною пошаною i вiтати його як борцiв за трудовий народ i надавати йому всiляку пiдтримку».

Безпосередньо проти украiнськоi залоги станцii Крути виступали московськi й петроградськi червоногвардiйцi зi складу 1-i революцiйноi армii Павла Єгорова та матроси Балтiйського флоту зi складу 2-i революцiйноi армii Рейнгольда Берзiна, за пiдтримки двох бронепотягiв. Загальна чисельнiсть бiльшовицьких сил становила вiд 1000 до 3000 воякiв.

До наших днiв на офiцiйному державному рiвнi днем бою пiд Крутами вважаеться 29 сiчня 1918 року, i саме цього дня щороку вiдбуваються заходи на вшанування пам’ятi Героiв Крут. Однак окремi учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та iсторики як минулого, так i сучасностi (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Вiталiй Скальський) обгрунтовують, що бiй насправдi вiдбувся не 29-го, а 30 сiчня. Так, старший науковий спiвробiтник Інституту украiнськоi археографii та джерелознавства iменi М. С. Грушевського НАН Украiни i вiдомий вiйськовий iсторик Михайло Ковальчук доводить: «29 сiчня сталася сутичка на станцii Плиски, що неподалiк Крут. Не розiбравшись в топографii мiсцевостi, радянський штаб М. Муравйова у своему бойовому зведеннi вiдзвiтував про зайняття станцii Крути… Насправдi ж бiй пiд Крутами вiдбувся 30 сiчня 1918 року, за новим стилем».

Отже, 29 сiчня украiнськi пiдроздiли зайняли позицii перед станцiею Крути. Лiворуч вiд залiзничного насипу розташовувалися студентська i 2-га юнацька сотнi, праворуч – 3-тя i 4-та юнацькi сотнi. 1-ша юнацька сотня залишилися у резервi правого флангу украiнськоi позицii.

Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28–30 осiб. Три чоти розмiстилися на позицiях, де почали окопуватися. Одна чота, яка складалася з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiею.

Наступ бiльшовикiв на станцiю розпочався зранку 30 сiчня. На лiвому фланзi наступали переважно матроси-балтiйцi з 2-i армii Р. Берзiна. Правий фланг штурмували в основному петроградськi й московськi червоногвардiйцi з 1-i армii П. Єгорова. Несподiвано для себе вони натрапили на щiльний вогонь юнкерiв i студентiв. Тому атака почалася з неочiкуваних i вiдчутних втрат, особливо на правому фланзi.

Справжнiм героем бою пiд Крутами став уродженець Луганщини, 25-рiчний сотник Семен Лощенко. Пiд сильним ворожим обстрiлом разом iз чотирма iншими артилеристами вiн влучно i швидко вiв вогонь з единоi гармати, поставленоi на залiзничну платформу, не даючи змоги бiльшовикам розбити високий залiзничний насип i перервати зв’язок мiж украiнськими частинами по обидва боки залiзницi. Сотник Армii УНР Никифор Авраменко у своiх спогадах назвав його «незрiвняним артилеристом, людиною великоi одваги i правдивим героем бою».

Пiсля запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, украiнськi сили органiзовано вiдступили зi станцii Крути до своiх ешелонiв. До того ж вони отримали звiстку про те, що курiнь iменi Тараса Шевченка в Нiжинi оголосив про пiдтримку радянськоi влади. Оборонцi Крут могли опинитися в оточеннi.

Одна студентська чота, якi перебувала в резервi, пiд час вiдступу заблукала у темрявi i вийшла до станцii Крути в той час, коли ii вже зайняли бiльшовики. Студенти i гiмназисти потрапили в полон, i бiльшiсть з них наступного дня пiсля нелюдських тортур були розстрiлянi. За твердженням мемуаристiв Михайла Баталiна та Ігоря Лоського, сiмох поранених полонених вiдправили у тил. На розподiльчому пунктi в Харковi вони були помилково призначенi до харкiвського дворянського шпиталю, звiдки втекли за допомогою медичного персоналу.

Пiсля бою пiд Крутами М. Муравйов надiслав переможну реляцiю Володимиру Антонову-Овсiенку та в Петроград членам бiльшовицькоi Ради народних комiсарiв, практично повнiстю перекрутивши в нiй факти i, звичайно, не згадуючи про вбивство полонених: «После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах. Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».

Водночас, деякi бiльшовики не приховували факту розправи над полоненими студентами й гiмназистами. Особливо ж вiдвертими вони стали тодi, коли менше нiж за пiвроку М. Муравйов виступив проти бiльшовицькоi влади i був оголошений «зрадником i ворогом народу». Так, Сергiй Мойсеев – член комiтету 1-i революцiйноi армii П. Єгорова – свiдчив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

А ось свiдчення iншого члена комiтету тiеi ж армii, Єфима Лапiдуса: «На ст. Круты, при взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдамаков – большинство было студентов, один из них – прапорщик… На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, почему их расстреляли. Егоров, покуривая папиросу и улыбаясь, ответил, что разрешил он красногвардейцам потому, что они настаивали на этом. Одного гайдамака, убежавшего от красногвардейцев в деревню за 4 версты, по дороге сбросившего с себя одежды, красногвардейцы вытащили из-под печки в одной избе, куда он скрылся, избили и, приведя к месту, где были расстреляны другие, расстреляли, несколько раз, не попав в него смертельной пулей».

Пiсля повернення Чернiгiвщини пiд контроль УНР, тiла загиблих пiд Крутами студентiв i гiмназистiв були ексгумованi й перевезенi до Киева. 19 березня iх поховали на Аскольдовiй могилi – старовинному кладовищi на Днiпровському схилi. Велелюдний жалобний похiд вирушив вiд залiзничного вокзалу вулицями Безакiвською (нинi Симона Петлюри), Бiбiковським бульваром (бульвар Тараса Шевченка), Великою Володимирською (повз будинок Центральноi Ради), Фундуклеiвською (Богдана Хмельницького), Хрещатиком, Олександрiвською (Михайла Грушевського), Микiльською (Івана Мазепи), Миколаiвським узвозом (алея Героiв Крут) до церкви Святого Миколая на Аскольдовiй могилi. Саме тодi М. Грушевський виголосив промову, яка починалася зi слiв «Dulce et decorum pro patria mori!» («Солодко i прекрасно вмерти за отчизну»), Павло Тичина написав знамениту поезiю «Пам’яти тридцяти», а Людмила Старицька-Черняхiвська – есе «Пам’яти юнакiв-героiв, замордованих пiд Крутами». В цьому творi е такi рядки: «Поки iсторiя людська буде iснувати, доти будуть всi, i далекi нащадки нашi, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик". Каiн, Іуда i большевик – три людськi потвори, три звiра, що викинула на свiт Божий якась страшна безодня. Нi, i то порiвняння неправдиве! Каiн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства i як безумний, кинувся тiкати вiд братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпiв муки сумлiння i "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрiлом одрiзав носи, вуха, проколював очi, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по головi, мов скажених собак, i тiшився муками своiх братiв».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vladlen-maraev/ukrayina-1918-hronika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.